ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 26 лютого 2012 р.

ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА 1918-1923

Д-р В. Трембіцький

                                   Така офіційна назва постала вперше за даними проф. Д. Дорошенка та Р. Смаль-Стоцького у лютому 1919 року, коли прийшло офіційно до юридичного об'єднання двох червонохрестних установ в одну, замінивши слово "українське" на "всеукраїнське". Одначе, реальне об'єднання наступило ще тоді (як вислід акту соборности із 22 січня 1919 р.), а аж із переходом Української Галицької Армії на територію УНР, тобто в другій половині липня 1919 р. До того часу, тобто до початку 1919 р. існувало "Товариство Українського Червоного Хреста", історію якого треба розглядати окремо, бо до часу створення ТУЧХ та далі аж до 1923 року існування Санітарно-Медичного Управління, як установи, яка творила автономну частину при міністерствах Військових та Морських справ (в першу чергу) і при Міністерстві Внутрішніх Справ та Здоров'я й Опікування і заступала Товариство Українського Червоного Хреста.  

                                 Санітарно-Медичне Управління фактично мало більш військовий  характер;   Товариство  Українського  Червоного Хреста було більш цивільного характеру, установою зовнішньо- та внутрішньо-українського характеру. Ось тому історію діяльности Товариства Українського Червоного Хреста треба поділити на дві галузі державних дій:

                                  а) внутрішнього українського характеру, тобто на території республіки та б) міжнароднього характеру, яка починалася із взаємин цієї установи з посольствами, місіями, консульськими установами в Україні та міністерствами чи червоно-хрестними Товариствами різних держав через окремі представництва УЧХ, або його департаментами при українських закордонних дипломатичних представництвах і консулятах.

                                Батьком чи творцем Товариства Українського Червоного Хреста був лікар д-р Євген Лукасевич, який своїми особистими зв'язками, своєю ініціятивою як в Україні, так у характері першого українського урядового представника в червоно-хрестній країні Швайцарії, дав основи під внутрішній та зовнішній організаційний характер Українського Червоного Хреста як урядової санітарної організації України для зв'язку з закордонними українськими відділами (представництвами) та із державами, громадяни яких проживали в рр. 1918/20 в Українській Державі або які транзитом через Українську Державу мали проїздити в інші країни східньої Европи. Окреме місце в діяльності УЧХ становили проблеми військового характеру, коли йшло про допомогу Міжнародного Червоного Хреста чи антантських держав УНР в добі переговорів із антантськими представниками від липня 1919 року по кінець 1920.

                              Організація червоно-хрестної служби зосереджувалася на початку на з'єднанні в рямках Українського Червоного Хреста українських лікарів та медсестер, які до того часу належали до їхньої професійної організації "Общини Сестер-Жалібниць Червоного Хреста". Урядово Товариство Українського Червоного Хреста постало, як сказано було, 18 квітня 1918 р., затверджене законом та признане як автономний департмент Міністерства Внутрішніх Справ. Від того часу воно становило окрему широко-автономну одиницю; від травня 1918 року, коли було створене окреме Міністерство Здоров'я та Опікування, воно було його департаментом. Підвідділи того департаменту були відкриті при міністерствах: закордонних справ (для зв'язку з посольствами та державами світу); внутрішніх справ (для активности в поодиноких великих міських центрах, портах та в прикодонних станціях республіки); при міністерстві фінансів та торгівлі й промисловости (для фінансово-закупівних операцій в державі та за кордоном) та при міністерстві військових і морських справ, де треба було мати зв'язки з військовим санітарно-медичним управлінням.

                             В Україні Український Червоний Хрест звертався до Київських чи Одеських чужинецьких консулів чи червоно-хрестних представників при консулятах чужих держав (акредитованих при Уряді Української Держави (Республіки), за допомогою, або з інтервенцією нести опіку громадянам Української Держави, на території даної держави, коли там не було ще акредитованої української червоно-хрестної, або санітарної місії.

                            В Києві департамент Українського Червоного Хреста мав контакти із тридцяти державами, які впродовж 1918/19 років мали дипломатичні та консульські зв'язки з урядом України*.

                              Поза межами Української Держави Товариство Українського Червоного Хреста мало контакти через українське посольство та місії й Консуляти, або через своїх уповноважених по санітарно-медичних справах із відповідними міністерствами даних держав, або Товариствами Червоного Хреста поодиноких держав.

                              Першими закордонними представниками санітарно-медичної служби були д-р Андрій Журавель в Берліні та згодом у Відні при першому посольстві УНР. Це медично-санітарні місії спершу від Міністерства Військових Справ та Санітарно-Медичного Управління УНР були відряджені до вище згаданих держав для допомоги українським воякам, які офіційно були московськими полоненими в центральних державах та для приспішення їхнього повороту в Україну для включення до збройних частин Української Республіки.

                               Рівночасно урядувала військова репатріяційна служба УНР в Закавказькій Федерації при першому представництві в Тіблісі від квітня 1918 року, де голові репатріяційного представництва п. Куцякові допомагали місцеві лікарі і сестерська служба та в часі транспортування репатріянтів, зокрема вояків, т. зв. колись існуючого "Кавказького фронту", служила медична морська служба УНР на кораблях Української Чорноіморської Фльоти.

                               За гетьманського управління були посилені додатковим штатом людей червонохрестні представництва в Німеччині та Австрії, післано окрему місію в Совітську Росію та створено медичну опіку при першому військовому відділі на Українському Далекому Сході, куди в липні 1918 року прибув перший консул Української (гетьманської) Держави п. Твердовський. Йшло про створення українських збройних частин із наших вояків на манджурській залізниці із осідком у місті Харбіні та із наших вояків на території Зеленої України (Зеленого Клину) з метою відправи цих же формацій в європейську Україну.

                               До вересня 1918 р., як сказано вище, головою Товариства Українського Червоного Хреста був д-р Євген Лукасевич, якого замінив д-р Петровський з приводу номінації д-ра Лукасевича на представника Української Держави в Швейцарії, країни відомої із міжнародної самаританської служби, де містилася централя Міжнародного Червоного Хреста, на яку покладалося багато надій в Києві.

                                 Незалежно від вищезгаданого числа державних представництв, акредитованих в Україні, українські червонохрестні представники мали в 1918/20 роках ще контакт із трьома державами, від яких представників у 1918 році в Києві ще не могло бути. Деякі держави ще тоді не існували (Чехословаччина, Мадярщииа, Латвія), інші знову, Франція, Англія, З'єднані Стейти Америки, мали своїх представників короткий час у Києві (до лютого 1918 р.), або осінню 1919 року (Кам'янець Подільський), але "не мали з Україною сталого санітарно-медичного ні політичного контакту. В ЗСА велику прислугу вчинила Україні українська еміграція, яка старалася самотужки, або через Американський Червоний Хрест знайти допомогу українській армії, будучи в постійному контакті із офіційним представником УНР, послом Євгеном Бачинським.

                              Наприкінці 1918 року перед близьким упадком гетьманського уряду пост д-ра Петровського перебрав ген. д-р Андрій Оконенко, який й залишився був на тому пості при республіканському уряді Директорії, одначе, на короткий час, бо вже в лютому пост президента УЧХ перебрав А. Вязлов, колишній сенатор та якийсь час міністер справедливости УНР. За його президентури був випрацюваний статут Товариства Українського Червоного Хреста. Цей статут був оформлений державним законом 8 липня 1919 року.

                               В листопаді 1919 р., коли А. Вязлов помер теж у "чотирокутнику смерти", на його місце повернувся знову ген. д-р А. Оконенко, який сповняв своє урядування до кінця державности України в 1921 році.

                            Одначе урядування д-ра Оконенка було переважно поза Україною у Відні, де містилася вся централя червонохрестної служби для зв'язку з усіма представництвами УЧХ у державах Европи (в Берліні, Женеві, Празі, Римі, Београді, Букарешті, Варшаві) та таборах полонених і переселенців з України в західньо-европейські держави.

                           Для закордонного зв'язку були призначені д-ром Оконенком: д-р Борис Матяшенко до мирової делегації УНР в Парижі (для переговорів з антантськими потугами в справі допомоги Україні); д-р П. Холодний та д-р К. Воєвідка до Берліна, д-р Вербинець до Београду, д-р Є. Лукасевич (із 1920 роком) у Варшаві. Д. Дорошенко (колишній міністер закордонних справ у добі гетьманату) був назначений шефом для санітарної опіки до балканських держав, спершу до Београду на місце д-ра Вербинця (у вересні 1919 р.), згодом від кінця жовтня до Букарешту, звідкіля у січні 1921 р. виїхав до Відня. До Італії призначено урядом УНР О. Севрюка для репатріяції звідтіля 100,000 українських полонених. Як д-р Окопенко так і Д. Дорошенко відбували часто довші поїздки до різних європейських держав, щоб на місці з місцевими органами міністерств здоров'я, або Червоного Хреста влегшити долю українських утікачів і полонених.

                            Одначе до приїзду в Італію О. Севрюка на пост голови санітарно-медичної служби УНР, тут деякий час заступав Український Червоний Хрест о. Лев Сембратович, як уповноважений ЗУНР після й УНР, для зв'язку з Товариствами Червоного Хреста різних держав та для опіки над полоненими українського роду. Згідно із відомостями радника Української Дипломатичної Місії в Римі, Лучинського, о. Сембратович був відомий в кругах Ватикану та Риму як колись довгочасний мешканець столичного міста. Як людина, за Лучинським, о. Лев Сембратович був дуже енергійний та відомий своєю активністю для допомоги тим, що хотіли виїхати з Галичини у вільний світ, зокрема в Канаду, рятуючися від арештів, переслідувань та загальної нужди, яка до 1914 року була в Галичині, на Західній Україні.

                              Одначе активність о. Сембратовича в Італії (грудень 1919, січень 1920) була більш душпастирського характеру, як відпоручника Української Дипломатичної Місії до Ватикану, ось тому для справ полонених тут була (назначена 25 лютого 1919 р. Міністерством Закордонних та Військових Справ УНР) Надзвичайна Санітарна Місія УНР для воєнно-полонених, зложена із чотирьох осіб: О. Севрюка — голови Місії, отамана І. Коссака —  містоголови, Вол. Бандрівського — секретаря, о. Їжака.** —  четаря, К. Парфановича, четаря Черняхівського та підпроручника І. Рибчина — членів Місії***).

                              Для урядування Санітарної Місії призначено суму 147,000 гривень, бо згідно з статистикою уряду УНР та Місії для полонених в Італії, тут перебувало в таборах полонених (найбільший на острові Азінарі) коло 100,000 українців, із яких 30,000 були приднірянці, колишні вояки московської армії, та 70,000 громадяни Галичини, Буковини та Закарпаття. Серед полонених було 500 старшин, колишніх членів австро-угорської армії.

                           Треба, одначе, з прикрістю ствердити, що полонені в Італії мали дуже недостатню опіку від Місії, яка в пляні мала:

                            1) зібрати всіх українців — полонених із різних таборів в один національний табір; 2) нести їм духовно-релігійну поміч у формі рідних богослужб та культурницької допомоги; 3) служити полоненим своєю пресою, редагованою місією та членами із табору полонених; 4) старатися (на спосіб поляків та москалів) сформувати з полонених український легіон.

                           Праця репатріяційної військово-санітарної місії була дуже тяжкою, бо національна свідомість вояцтва була нестійка. Одні подавали себе за "австрійців", інші за галичан ("з Галичини", "руських", а навіть лише "греко-католиків". Лише старшинський склад полонених був національно вироблений та виступав під українським іменем.

                            Старшини мали контакт із Українським Пресовим Бюром у Льозанні, головою якого був ред. Степанківський. Звідсіля приходив до табору полонених часопис "Юкран", повний вісток про події в Українській Державі та Західньо-Українській Народній Республіці. Під впливом життя в Україні, полонені створили в своїх таборах свою військову асоціяцію "Українську Громаду", якої основою було 13 колишніх австрійських старшин. Як організована одиниця, полонені зверталися до українських пресових та дипломатичних представництв в Швайцарії та Франції за порадами, допомогою та конкретними пропозиціями: перетворення з маси полонених в український леґіон.

ЗАХОДИ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ У СПРАВІ ЗВІЛЬНЕННЯ ВОЯКІВ УКРАЇНЦІВ З         ІТАЛІЙСЬКОГО ПОЛОНУ


                                 Для документації соціального та політичного положення полонених нижче подаємо зміст пару листів тих полонених до тогочасних українських пресових органів.
                                                                                                                                                                             Бібієна, пов. Ареццо (Тоскана), 24 грудня 1918.

                                                    Пане Редакторе!

                               З "Кор'єре д'Італія" я довідався, що в Льозанні виходить український часопис у французькій мові "Україна". Я спішу Вас попросити надіслати нам числа за останні три місяці для мене і моїх товаришів, також українських старшин. Ми полонені з 25 червня 1915 р., і не маємо жодних вісток про нашу батьківщину. Життя українців-полоиених дуже мізерне, як і повсюду в інших таборах. Спробуйте закласти українсько-італійське товариство, щоб об'єднати наші зусилля. Чи робиться щось в цьому напрямку в Римі?..."

                                Дня 31 грудня цей самий старшина писав знову:

                                ..."Італійський уряд вже звільнив румунів і тепер іде черга на поляків, що організують свої леґіони. Вони потягнули за собою хитрощами і обманом багато українців греко-католиків і жидів, як поляків. Більшість цих вояків обурена. Вони не знають ані слова по-польськи й є добрі українські патріоти. Треба, щоб українські політики не забували про своїх земляків полонених і вжили відповідних заходів..."

                               Ось ще один лист з Касіно (пров. Казерта) з 10 лютого 1919:

                               "Тепер нас тут зібрано 150 українських старшин в одному таборі з німцями й мадярами, і наше становище не з блискучих. Ми просимо Вас зробити все можливе, щоб Італійський уряд зформував з нас, українських полонених, регулярну армію, яку було б вжито тільки для боротьби проти наших ворогів в Україні. Якщо це не можливо, ми Вас просимо зробити зусилля, щоб наш уряд осягнув в «італійського уряду якнайшвидшої нашої відсилки додому. Ми Вас просимо також присилати нам новини, щоб полегшити наш стан..."

                              В Інормативному Бюлетені Українського Пресового Бюра в Парижі з 28 травня (а потім в першому числі в "Ля Воче дель Україна") був видрукуваний такий характерний лист (в уривках) з датою 23 травня 1919 на адресу п. Сидоренка, Голови Делегації на Мирову Конференцію:

                                  "Пане Голово!
                                 Асоціяція українських старшин воєннополонених "Українська Громада" подає Вам наступне:

                                Ми, 130 старшин українців колишньої австрійської армії, знаходимося в одному з найбільших таборів Італії, разом з німцями і мадярами. Воєннополонені інших слов'янських націй як чехи, поляки і югослов'яни, якщо не відіслані додому, то згруповані відповідно до їх національности в окремих концентраційних таборах. Тільки українці не користуються цією привілегією і мусять, як вже сказано, поділяти полон з німцями і мадярами зазнаючи однакового з ними поводження... Наша доля, з точки погляду відживлення, і наш матеріяльний стан ще більш-менш зносні, — гігієнічні умовини дуже несприятливі. Досить сказати, що тридцять люду живе в одній вузькій кімнаті, і що пошесті як тиф, коштували вже нам людських жертв. Наше моральне життя ще гірше. Наша організація старшин "Українська Громада", що має на меті підтримувати приятельські зносини та сприяти до студій, не може нас цілком задовольнити; крім цього наш теперішній стан не дає нам надій; неможливість працювати для нашого майбутнього нашої Батьківщини постійно гризе наше серце, спустошує душу, нищить наші найкращі сили і то саме тоді, коли вони так необхідні на Батьківщині.

                                Як тільки нас взято в полон, ми все мали й маємо ідею про створення з нас українського леґіону для допомоги і під командою Директорії в її боротьбі проти большевиків на території Української Республіки. В тій цілі, ми українські старшини, зверталися з численними проханнями і декляраціями до військового італійського командування і листувалися з українськими представниками в Швайцарії й у Відні. Італійське командування відповіло, що ми самі не компетентні в цій справі, але наш Уряд повинен зробити відповідні кроки перед Італійським Урядом задля створення леґіону з українців. І тому, ми тепер надіємося тільки на наш Уряд і на його представників у Державах Антанти, що вони допоможуть нам повернутися на рідну землю для боротьби проти наших ворогів і для допомоги в розбудові нашої Держави. Історичний момент, його вирішальна важливість для нашої країни і для її політичного існування не дозволять нехтувати ані одною людиною. А тут іде справа не про одну людину, а про добре здисципліновану армію, складену з багатьох тисяч люду. Ми дозволяємо собі звернути Вашу увагу на факт, що війська Східньої Галичини знаходилися майже в цілості на західньо-південному італійському фронті, і що ідея леґіону зустріла і серед простих рядовиків якнайкраще, однозгідне прийняття. Створення українського леґіону — було б порятунком для нас усіх. Умовини життя старшин ні в якому разі не можуть бути порівняні зі становищем більшости наших рядових полонених. Вони сконцентровані в великих таборах або працюють в хліборобських округах, де підсоння для них неможливе. Внаслідок того, щонайменше половина хорує на малярію, а поміж полоненими, що знаходяться по таборах, пошесті переводять велике спустошення. В нашому таборі, на 3.000 вояків 500 українців. Гігієнічні умовини та їжа доводять до того, що наші вояки не можуть витримувати хвороби і вмирають. Був час, коли щодня вмирало кілька. Врятувати наших вояків полонених — святий обов'язок Батьківщини. Звертаючи цей заклик до нашої Делегації, ми її просимо:

                                      1. Поробити заходи перед Італійським Урядом і перед представниками Антанти про індивідуальну відсилку на Україну всіх полонених;

                                      2. У випадку, коли б індивідуальна відсилка була неможлива в скорому часі, поробити заходи про створення українського леґіону в Італії з метою допомоги нашому Урядові в його боротьбі проти большевиків;

                                      3. Просимо нашу Делеґацію зволити вислати нам відповідь в справі нашої відсилки на Україну.

                                    В твердому переконанні, що Ви, як Голова Делеґації, негайно ужиєте заходів для поліпшення нашої долі, ми Вам засилаємо вислови і т. д.****)

                                    В другому місці Книжки-Споминів ст. 50-51 Е. Онацький подає стан полонених в таборах Італії:

                                    Дев'ятого ж вересня отам. І. Коссак, що ще ждав візи у Відні, подав В. Темницькому рапорт про стан полонених в Італії, складений на підставі звідомлень, поворотців із полону — четаря Вас. Палієва, кол. заступника голови, і хорунжого Євгена Булки, кол. секретаря організації полонених із табору Кверча коло Вітербо (90 кілометрів від Риму). Він давав мені його для ознайомлення, і я його скопіював, бо він дуже допоміг мені зрозуміти стан наших полонених в Італії.

                                  "...Від липня 1916 р. відокремлено полонених старшин від мужви (рядовиків — Є. О.). Мужву гуртовано в великих таборах по кілька тисяч людей, а старшин у менших — по кілька сот. Жили вони в бараках, а також у старих в'язницях, манастирях і т. п., серед дуже лихих гігієнічних умов. Харч був спершу, до кінця 1917 року, зовсім можливий, опісля значно погіршився, так що мужва навіть нездужала з причини поганого відживлення.

                                 "По таборах існували лише малі лічниці, яких зовсім не вистачало для великого числа недужих. Панувала головне пропасниця, еспанська гарячка, тиф і т. п., задля чого багато людей умирало. Італійських лікарів було замало, і тому довіряли опіку над здоров'ям полонених жидам та мадярам. Ліків недужим не давали, і не було т. зв. дієти. До лічниць відсилано лише у виїмкових випадках. Там поводилося недужим зовсім добре:

                                 "Одіж та білизну видавано полоненим всюди за потребою.

                                 "Італійці відносилися до наших полонених і їх домагань байдуже, бо вважали український народ російським племенем, яке зрадило справу союзної Росії. Тому то обходилися з нами, як із австрофілами. Попри дуже часті домагання, оставлено наших полонених разом із німцями та мадярами. У цих же мішаних таборах полишено вільну руку підстаршинам австрійської армії, звичайно чужородним та жидам, які часто знущалися над нашими людьми та визискували їх при кожній нагоді.

                                 "В особистих переговорах із полоненими італійські власті поводилися чемно, однак проявляли велику вразливість та крутійство. Тому то полоненим дуже тяжко доводилося досягнути здійснення якихось своїх домагань. Однак, все-таки в деяких таборах місцеві команди потурали нашим полоненим, поліпшуючи їм харч та гуртуючи їх окремо серед даного табору. Так було на острові Азінара, де вдалося українським однорічним добровольцям дістатися до канцелярійної служби та переконати італійські власті, що український народ ніколи не вів війни з італійською державою.

                                "Найживіша та найнебезпечніша з ворожих агітацій, на думку інформаторів, польська. Тисячі полонених українців-галичан затягнено до польських леґіонів, спонукуючи їх так до поліпшення долі обітницями скорого повороту додому, а навіть дорогою поіменних наказів таборових команд. Такі накази (приміром, у Касіно) появлялися особливо в останньому часі, відколи проголошено рішення Мирової конференції про признання Сх. Галичини Польщі. Здається, що з самого табору Касіно до 1000 наших полонених пішло до польської армії. Приходили навіть листи від наших новобранців армії Галлера з Франції. Зі старшин зголосив свою приналежність до польської держави лише один кол. член українського старшинського гуртка в Касіно сотник І. Дяк, уважаючи себе українцем з Зах. Галичини.

                              "Румунська агітація користувалася кількома українськими перевертнями, приміром, кол. член українського старшинського гуртка в Касіно хорунжий Лесь Скигар. Він мав заявити, що лише на основі порішення долі Буковини приступає до румунських леґіонів та не перестає бути свідомим українцем. Агітацію також вів перевертень четар Йоанець. Значніших успіхів, мабуть, не було.

                               "Найбільш відомі серед полонених російські агітатори кн. Волконський і галицький москвофіл Федір Марущак. Вони об'їздили майже всі табори полонених в Італії, агітуючи за вступ до армії Денікіна. В січні 1919 прибули на острів Азінару з Трієнту через Касіно полонені надднапрянці в числі коло 3.000. Їх приміщено в окремім таборі, відділивши від москалів. З початком березня прибули на Азінару Волконський та Марущак та вербували добровольців. Місцева італійська команда не сповнила їх бажання з'єднання табору наддніпрянців з москалями, ані також бажання галицьких українців з'єднання табору наддніпрянців із галичанами. До армії Денікіна згодились вступити лише галицькі москвофіли та невелике число наддніпрянців, щоб скорше вернутися додому.

                                  "Число всіх полонених українців в Італії подавали навіть самі італійські команди з початком 1919 року понад 80.000. З причини завзятої ворожої агітації це число зменшилося, мабуть, наполовину, в наслідок вступу до ворожих військ. Агітацію було підпирано дуже доброю платнею і харчами та обіцянками скорого повороту додому, звідки полонені більше року не одержували вістей.

                                   "Листування українською мовою було заборонене, приміром у Ля Кверче."

                                   На основі вищенаведених звідомлень, листів справа репатріяції між 80-100.000 наших полонених з Італії в Україну мала першорядне значення. На цю тему говорено на засіданнях уряду УНР на початку 1919 року. Ось тому 15 лютня 1919 Головний Отаман Військ УНР видав був навіть відповідне уповноваження колишньому послові УНР у Берліні О. Севрюкові обняти пост голови місії в справах санітарно-допомоговій та репатріяційній в Італії. В цій справі посол Севрюк їздив був до Риму 20 травня, та мусів скоро покинути Італію, маючи там цілу низку труднощів з боку італійських урядових чиників, які вважали О. Севрюка некомпетентним захищати полонених колишньої австрійської армії. З цієї причини для кращого контакту з полоненими Рада Державних Секретарів ЗУНР в порозумінні з урядом УНР (м. з. справ В. Темницьким), додала до складу людей Санітарної Місії УНР отамана І. Коссака. Таким чином "усоборнену" місію під головуванням І. Коссака та від 5 липня 1919 р. знову таки під командою О. Севрюка рішено вдруге вислати до Риму.*****)

                                  5 липня 1919 р. уряд УНР повідомив був посла УНР в Римі Д. Антоновича про призначення нового складу спеціяльної Санітарної Місії для репатріяції полонених в Італії. До цього часу (тобто від 17 квітня 1919 р.) справою полонених займалася Дипломатична Місія УНР в Римі.

                                   Для повної леґальности діянь Санітарної Місії УНР в Італії, уряд УНР затвердив 25 липня 1919 р. віденське рішення від 29/30. VI. 1919 р. окремою постановою та призначив 147.000 гривень на витрати для репатріяції полонених на протяг часу 3-ох місяців. Для документації цього факту, нижче подаємо закон уряду про затвердження Місії, її персональний склад та фінансові її потреби.

                                                                        4.422
                                     Іменем Української Республіки
                                   Затверджуємо: 25 липня 1919 року.
                                                                                                                   Голова Директоії Петлюра.
                                                                                                                   Член: А. Макаренко
                                                                                                                   Член-Секретарь Ф. Швець.
                             Посвідчую: Державний Секретарь Л. Шрамченко
                                         Ухвалена Кабінетом Народніх Міністрів

                                                                      Постанова

                  про вислання до Італії місії в справі евакуації із Італії військово-полонених українців

                                 1. Вислати до Італії місію в справі евакуації із Італії військово-полонених українців.

                                 2. Склад місії та розмір коштів на її утримання визначити згідно з доданим до цього штатом місії.

                                3. Доручити Військовому Міністру в порозумінні з Міністрами Народнього Господарства та Закордонних Справ дати місії відповідну існтрукцію.

                               4. Асигнувати в розпорядження Військового Міністра з коштів Державної Скарбниці за рахунок військового фонду сто сорок сім тисяч (147.000) гривень на витрати по утриманню місії на протязі трьох місяців і передати в розпордження Голови місії на ту ж мету пятьдесят тисяч (50.00) гривень, які залишилися невитраченими з числа 100.000 гривень, асигнованих в розпорядження Військового Міністра постановою від 30 квітня 1919 року "про асигнуваня 100.000 гривень на поповнення військового фонту".

                             5. Доручити Міністру Фінансів видати місії суму, яку він визнає необхідним, з числа асигнованих по п. 4-му цієї постанови грошей, закордонною валютою; по фіксованому курсу - гривня рівняється одній короні.

                                                                               Голова Кабінету Народніх Міністрів Б. Мартос 
                                                                                                Військовий Міністр Полковник Петрів



                                                                                                                              на протязі 3-х місяців
                                                                               Голова Кабінету Народніх Міністрів Б. Мартос
                                                                                    Військовий Міністр Полковник Петрів
                                                                                      (В. Д. 3., 30 вип., 15 серпня 1919 року).

                                 Через труднощі, які місія мала із виїздом до Риму, вона прибула там щойно 5 вересня 1919 р., тобто в той час, коли деяка кількість полонених  наддніпрянців була  завербована російським посольством в Римі до денікінських збройних частин в Україні,****** деяка частина попала в польські збройні частини, мобілізовані польською санітарною репатріяційною комісією в Італії та деяка частина як "австрійських підданих" репатріювалася в... Австрію, де перейшла в новий вже український табір полонених в Тиролі, та Старії. Тут ці вояки-полонені підлягали безпосередньо Українській Санітарно-Військовій Місії при представництві Українського Червоного Хреста у Відні.

                                  З повищих причин праця прибулої Військово-Санітарної Місії до Риму у вересні 1919 р. була з перших днів праці складною та через це не вив'язувалася з своїх завдань як слід. Лише дуже малу кількість українських полонених удалося червонохресній місії УНР перевезти з Італії до українських біженецьких таборів в Австрію чи до Румунії для дальшого перевозу їх в Україну.

                                  Деяку прислугу Українському Червоному Хрестові та українській державній справі зробили лікарі, які очолювали не лише санітарні, а й дипломатично-політичні представництва України. Цими шефами українських дипломатичних представництв були: д-р Федір Матушевський в Атенах та д-р А. Стаховський в Лондоні. Як фахові люди, вони зовсім вдало вив'язувалися із своїх червоно-хрестних обов'язків в служінні своїм людям в їх мандруванню до рідного краю. Одначе немає даних на те, чи в Атенах, а ще краще в Лондоні вдалося цим двом нашим послам роздобути якесь лікарське приладдя та медикаменти, щоб їх якомога найшвидше переслати до найближчих червонохрестних станиць УНР в Берліні (для Лондону) та в Букарешті (для Атен).


ГЕРАЛЬДИЧНІ ЗНАКИ ЧЕРВОНО-ХРЕСНО-САНІТАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1918/20 РР.



____________________
*  Австро-Угорщини, Азербайджану, Бельгії, Білорусі, Болгарії, Данії, Донської Республіки, Еспанії, Естонії, Фінляндії, Франції, Греції, Голяндії, Грузії, Італії, Китаю, Кубані, Литви, Німеччини, Норвегії, Персії, Польщі, Португалії, Румунії, Сибіру, Совітської Росії, Швайцарії, Швеції, Туреччини та Вірменії. Консуляти цих держав були розміщені в Києві (30 установ), в Одесі (20), Миколаєві 5, Харкові 6 та в Катеринославі й Полтаві по одному консуляті.
**      Не вспів приїхати з Галичини окупованої поляками.
***    Рангове уточнення Місії в Італії було затверджене 15 серпня 1919.
****) Онацький Евген: Українська Дипломатична Місія в Італії за перших шість місяців своєї діяльности, Календар Альманах 1956 рік, Буенос Айрес, 1955, ст. 45-47, 50-51.
*****) Після відбутої наради 29 червня 1919 р. у Відні в складі посла УНР, В. Мишинського, посла ЗУНР барона М. Василька, уповноваженого до справ полонених в Італії О. Севрюка, повноваженого урядом ЗОУНР до справ полонених Ів. Коссака, представника Української Військово-Санітарної Місії для справ полонених в Австрії сот. К. Чайки, міністра закордонних справ УНР В. Темницького та уповноваженого від Державного Секретаріяту ЗОУНР О. Бурачинського.
******) Цією справою займався військовий аташе російського посольства кн. Волконський.

пʼятниця, 17 лютого 2012 р.

ПРОТИПАНЦИРНА БРИГАДА "ВІЛЬНА УКРАЇНА"

Петро Дяченко
 ген. шт. генерал-хорунжий

                                 Цей спомин, який є радше історичним військовим нарисом, знайдено між паперами генерала Петра Дяченка, який помер 22 квітня 1965 р. в Америці. — Редакція.


                                  Протипанцерна бриґада була однією з частин Української Національної Армії. Її формування почато 22-го лютого 1945 року з наказу СС Фюрунґ-Гавптаму за порозумінням з ген. П. Шандруком.

                                  Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берліні в тому часі протипожежні відділи в 85% складалися з українців, з-поміж яких і було доручено взяти 500 людей для зформування куреня майбутньої бриґади. До її формування викликано полк. ген. штабу Петра Дяченка, що в тому часі командував 3-ім українським пішим полком, який 21 лютого прибув до Берліна, разом з своїм ад'ютантом пор. Гладичем. Серед пожарників находилося доволі велике число підстаршин з совєтської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого полк. Дяченко, в товаристві німецького капітана, приїхав до одного з відділів протипожежних. На площі були вишиковані понад 500 пожежників. По короткій промові, в якій полк. Дяченко з'ясував ціль свого приїзду, і запропонував усім, що бажають битися в рядах Української Національної Армії проти червоних москалів, виступити... Як на команду всі 500 людей виступили. Аби не руйнувати відділу, дозволено взяти тільки 75 людей і тими щасливцями були краяни полк. Дяченка, полтавці з Миргородщини. Майже те саме повторювалося і по інших відділах. Усі мали вже досить німців і всі хотіли служити у власній армії.

                                25-го лютого 1945 року відділ 500 осіб з Берліна, був перевезений до міста Німека, яких 40 кілометрів на захід від Берліна на дальше формування і вишкіл. Тут і був зформований 1-ий курінь бригади в складі 3-ох мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної і господарчої чот. Сотня складалась з 5-ти мисливських роїв, в кожному рої 21 мужчин. Командиром роя мав бути старшина, або підстаршина з старшинськими правами та двох заступників. Така організація була накинута німцями на взір їхніх протипанцирних частин і подібна до організації парашутних відділів.

                                З першого таки дня відчувся великий брак старшин, навіть на пости к-рів сотень, не говорячи вже про обсаду роїв. На к-ра вишкільної сотні був призначений пор. Гладич, на решту сотень поліційні старшини, прекрасні муштровики, але не обізнані з службою в полю. На чотах вогневі підстаршини. Майже з першого дня навчань відчувалася потреба пророблення з к-рами сотень і з к-рами вогневих чот їхніх минутових програм. Ці відправи займали багато часу, але вже по пару днях старшини розуміли свого к-ра, а він їх... Наприкінці лютого, з Берліна стали прибувати дезертири з пожежних відділів, з яких почато формувати 2-ий курінь.

                                1-ий курінь мав за озброєння "штурмові кріси", на жаль, для 2-го куреня не стало тої прекрасної зброї і були озброєні звичайними крісами. Кулеметники мали два тяжкі кулемети, мінометники два міномети.

                                 28 бригаду відвідав ген. Шандрук, який від нас прийняв присягу на вірність Україні. Після присяги, курені продефілювали перед генералом, сотні рушили на вправи. Того теж дня, на спеціяльне запрошення, приїхали бандуристи Китастого, які вечором дали концерт. Козакам бригади подобався "Марш Україна" і вже другого дня вишкільна сотня пор. Гладича співала, підкреслюючи слова: "Бий до останнього свого набою, за Україну поляж головою!!!" Перед виїздом ген. Шандрук вказав на цілу низку недотягнень у вишколі, так, наче за нецілу неділю можна би було з колишніх поліцистів, а потім пожежників зробити військо...

                                 Другого дня по присязі, приїхав німецький генерал, якому під руки попалась вишкільна сотня Гладича, з якою він пробув майже до полудня. Від нього довідались, що чогось подібного він не бачив від 1941 року і що він старий вояк відпочив, глядячи на муштру сотні. Будь же тут мудрий, свій — самі недотягнення, а чужий не має слів признання...

                                 З квітня 1945 року бригаду завантажено в ешелони і підвезено ближче до фронту до міста Гляц. Під час переїзду до штабу бригади були прикомандировані німці, капітан та двох підстаршин, які з свого приділу в вагоні не виходили і не втручались до жадних справ. Ще в Німеку до бригади почали прибувати старшини з Праги, яких надсилав ген. Шандрук

— переважно старі емігранти і від полк. Дацька з совєтської армії, та масово протипожежники з Берліна. В Гляцу, як і в Німеку курені школилися за програмою, складеною полк. Дяченком.  Німці до справ вишколу не вмішувалися.  Тут же перевів докладну інспекцію обох куренів ген. граф фон Штрахвіц, якому власне підлягали всі такі бригади. Ген. Штрахвіц знайшов наш вишкіл достаточним і наказав зформувати моторизовану сотню, для якої в скорому часі прислав мотоциклі, і бути готовими до виїзду на фронт. Поповнення, яке надходило з Праги, здебільша не відповідало бригаді. Старшини — старі емігранти після пару навіть не форсовних вправ хворіли і їх відсилалось з поворотом. Мужва ж — це був здебільша молодняк 16-17 років, серед яких вибиралося сильніших фізично, а решту до Праги. З новоприбулих з Берліна та молодняка з Праги був зформований 3-ій курінь. Бригада в той час налічувала до 2,000 людей. 12-го квітня бригада мала такий склад:

                                  Командир бригади — полк. Дяченко, ад'ютант — пор. Юрків, к-р 1-го куреня — сотн. Фурс, к-р 1-шої сотні — хор. Гончарук, к-р 2-ої сотні — хор. Максименко, к-р 3-ої — хор. Дмитренко, старшина для доручень — сотн. Арсенів, к-р 2-го куреня — пор. Гладич, старшина для доручень — хор. Матківський, к-р 4-ої сотні — Кириленко, к-р 5-ої сотні — (невідомий), к-р 6-ої сотні Федоренко, к-р 3-го куреня — пор. Старовійт, к-р вогневого куреня — (не подано), к-р мотосотні — хор. Іваненко, господарчий відділ — хор. Яременко, чота жандармів — сотн. Сокальський, чота санітарна — німець лікар і 6 сестер українок.

                                 Начальником штабу був призначений пор. Татарський, який майже два тижні блукав по Німеччині, а до бригади не знайшов дороги.

                                Майже в 100% бригада складалася з охотників, що були приготовані до найважчих завдань. У великій більшості вік стрільців не переходив 23 років. Сотні складалися за принципом земляцтва, як от наприклад: до першої сотні належали Миргородці, до 2-ої Лубенці, 3-тя сотня Чернигівці. Були рої, що складалися не тільки з земляків, але і дуже часто споріднених поміж собою. До своїх відділів вони відносились з великою любов'ю і кожне завдання намагались виконувати якнайкраще. Бригада, майже зовсім незалежна в стадії вишколу від німців, стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях приймали, як заслужену належність. Звідти й родилась віра в своїх командирів. Особливо добре був дібраний 1-ий курінь, він був і найкраще вишколений, у 2-му курені вирізнялась 4-та сотня, так звана УПА, бо кадрами були 32 упісти, які долучились до бригади в районі Глаца. 15-го квітня бриґаду зібрано по тривозі і завантажено в три ешелони, які відправлено на фронт.

                                   В першім транспорті від'їхав штаб бригади, 1-ий курінь та мотосотня. Ввечорі того ж дня, не доїжджаючи 12 кілометрів до Бавцена, транспорт був обстріляний кулеметним і гарматнім вогнем. За наказом к-ра бригади 1-ий курінь, просто з вагонів, пішов у наступ і відкинув ворожі патрулі за перші висоти. Відомості про ворога були, що Бавцен оточений і борониться.

                                 Майже перед самим виїздом на фронт до бриґади були приділені 4 старшини вермахту — всі з німецьких протипанцерних частин. При штабі залишився майор Мартін. Офіційно вони звалися зв'язковими і як такі не мішались до вишколу, а пізніше вже на фронті і до бойових наказів. Взагалі з своїми німцями бриґада не мала клопоту, бо навіть за такими дрібницями, як горілка, мусіли звертатись до к-ра бриґади, бо без його підпису не могли отримати з магазину.

                                Завданням бриґади було — втримати зайняті позиції і не допустити до розширення прориву. Бригада ввійшла в склад корпусу "Герман Ґерінґ". Впродовж ночі стежі устійнили перебіг фронту ворога й пов'язались з сусідами. Бриґада двома куренями зайняла становища, 3-ій був у резерві. Ворог тримався пасивно і тільки час до часу його танки гарматнім вогнем обстрілювали район розташування бриґади.

                              17 квітня бриґада отримала наказ сильними відділами повести розвідку в напрямку Бавцену і пов'язатись з німцями, що боронилися в оточеному місті. Завдання це було доручене 4-ій сотні УПА, мотопатрулям і 2-ій сотні. Завдання це було виконане патрулею 2-ої сотні, яка, знищивши два танки Т-34, прорвалася в Бавцен, з якого припровадили двох німців із "фольксштурму", що обороняли місто. Тут уже почався клопіт з сотнею УПА, яка замість на тили ворожі, потрапила продертись на власні і над вечір другого дня знайшлася в 20-ти клм. від фронту. К-р сотні оправдувався тим, що він не може поборювати совєтські танки, бо там можуть бути українці! Припертий к-ром бриґади — признався, що має наказ "друга Омелька" за ніяку ціну не встрявати в бій. На перший раз дарувалось, з попередженням, що як ще щось подібного повториться, то буде без суду розстріляний... Бідний хлопчина, бо знайшовся в положенні без виходу, бо мав аж двох командирів і не знав, чиї накази виконувати...

                               22 квітня ввечорі 3-тя сотня з наказу к-ра куреня сотн. Фурса перейшла в наступ, виперла ворога з його становищ та зайняла залізничну станцію. Взято 12 полонених і що головне — вагон з тютюном.

                               23 квітня бриґада двома своїми куренями, при незначному спротиві ворога, просунулась на 5 клм. вперед і затрималась, не доходячи до автобану Дрезден-Бавцен. По старому висимо в повітрі, не маючи безпосереднього зв'язку з німецькими частинами.

                               В наступі патрулі мотосотні окружили з півтора десятка ворожих піхотинців, які по короткій стрілянині покидали зброю, а їхній командир утік до пивниці і на пропозицію скласти зброю відповідав стрілами з автомата. Над'їхав к-р бригади, який наказав взяти живого... Кинуто дві гранати сльозоточивих — не помогли, душився без повітря, але відповідав стрілами; щойно дві зачепних перервали забаву. Шкода, цей герой був грузином за національністю, груди всі в орденах від Леніна до слави включно.

                               27 квітня донесли патрулі, вислані ще попереднього дня, що на передпіллі великий рух. Шосейний шлях, що веде з Бавцену на Дрезден, заповнений відступаючою піхотою й обозами. На світанку того ж дня на відтинок 1-го куреня був к-р бригади та з власної ініціятиви наказав наступ 2-ій і 3-ій сотням. Наступ цей заламався в кулеметному і мінометному вогні ворога, що перейшов навіть до протинаступу, прорвав оборонну лінію 1-ої сотні й почав виходити на тили бригади. Десь перед 8-ою годиною, від штабу бриґади прийшло донесення, що ворог загрожує вже безпосередньо штабові.

                              Командир бриґади, наказавши к-рам куренів триматись далі, а сам своїм "фольксваґеном" бічними дорогами і полями продістався до штабу, зібравши всіх, що були під руками, включно до штабовиків і німецьких шоферів (у тому часі бриґада мала вже дві приділених німецьких автоколони), з тією збираниною перейшов в контрнаступ, який провадив особисто, не злазячи з авта. Залишивши понад 30 забитих, ворог почав відступати, густо застелюючи поле своїми трупами. По виході на лінію власних сотень, щоб не дати ворогові опам'ятатись, к-р бригади наказав перейти в наступ 5-ій і 6-ій сотням, який провадив особисто пор. Гладич. Ворог не витримав цієї бравурної атаки і почав здаватись. Майже в тім самім часі, з власної ініціятиви, перейшла в наступ і 2-га сотня. Майже все передпілля забіліло простиралами, а то сорочками, що їх червоні підносили на багнетах. Пробували комісари і к-ри червоних стріляти до власних людей, але всі були знищені своїми. До 11-ої години вранці бриґада мала вже такі трофеї: понад 300 полонених рядовиків, 10 офіцерів, переважно молодших лейтенантів, к-ра дивізії полк. Лілевського, 4 гармати протипанцерні, 5 полкових мінометів, коло 20 кулеметів, велику кількість гарматної і рушничної амуніції і понад 200 пар коней з возами, навантаженими різним військовим майном.

                              Був уповні розбитий 19-ий піший полк 7-ої польської дивізії, в складі якої 25-30% було не поляків, а командний склад від к-ра сотні і вище не поляки. Були серед полонених і наші землячки, щось до 50 людей, які ще того ж таки дня увійшли в склад бриґади. Завданням того полку було прикрити відступ дивізії з-під Бавцена. Причиною масової здачі в полон була неможливість відвороту. Патрулі і частина 1-ої сотні, що лишились на тилах ворога, з лісків і забудувань вогнем "штурмґеверів" не давали можливости відступу ворожим частинам. Одночасно з нашим наступом над'їхали 6 німецьких "квочок" (автоматичні 37 м/м гарматки на опанцерених автах), які у великій мірі причинилися до розбиття 7-го полку.

                               Після полудня того ж таки дня, приїхав до штабу бригади к-р корпусу і особисто причепив к-рові бригади "залізний хрест", наказавши подати список старшин і козаків для відзначень. К-р корпусу виявився дуже милим "старшим паном", який сам запросився до нас на вечерю, щоб краще запізнатися з нами, його цікавила частина, яка в 8-му році війни ще хоче воювати. Майже до капітуляції був нашим щоденним гостем. Дякуючи йому, в пізніших часах бриґада була злюзована і відійшла за Ельбу, що хоч частинно нас урятувало. Багато допоміг нами зфабрикований наказ від ген. Шандрука, аби бригада йшла на злучення з 1-ою дивізією.

                               В годинах пополудневих почали прибувати полонені та підвозити трофеї. Привезли і раненого к-ра ворожої дивізії. Одягнутий в польську уніформу. Ще на фронті відмовився від перев'язки, те саме зробив і при штабі. Надійшов к-р бригади і заговорив з ним по польськи — відповів по російськи, польської мови майже не знав. Запропонував йому горілку, а знаючи, що совєти не узнають чарок — наляв до склянки. Випивши, подякував і попросив ще пів склянки. А тепер, хай роблять перев'язку. Котрийсь з наших автоматників добре проїхався, бо дві кулі мав по ногах і три по ребрах. Не хотів спочатку вірити, що його полк розбили наших три сотні, які цілковито не мали тяжкої зброї. Майже до вечора проговорив з нашим к-ром бригади та цікавився, що ми робимо з полоненими. На запитання полк. Дяченка, "а якби я до вас попав у полон?" "Краще не будемо про це говорити..." Другого дня був відісланий до штабу корпусу, а перед тим просився, аби його лишити при бриґаді та не відсилати до німців. В бриґаді розпочався рух, вогневий курінь — нарешті має зброю, дістали коні. 2-ий курінь озброївся совєтськими автоматами. В сотнях набралися певности і минув той страх перед большевиками. Зле виходили на цьому німці, бо не було ночі без випадку, на оклик: "стій, гасло!" німці відповідали стрілами, а черга з нашого автомата майже завше була цільною... Відтинок бриґади був обставлений таблицями, якими заборонялось німцям нічний рух в районі бриґади.

                            2 травня, з наказу корпусу, бриґада перейшла в наступ. Зламала легкий опір, вийшла на наказну лінію. Всі сотні знайшлися на своїх місцях, бракувало тільки 4-ої УПА, яка, як видно, виконуючи накази свого провідника, здезертирувала. Розіслані стежі мотосотні знайшли її в 16-ти кілометрах від штабу бриґади на власних тилах. Відчуваючи скорий кінець війни, к-р бриґади боронив перед німцями к-ра сотні, які жадали віддачі його під суд, який звичайно виніс би присуд на розстріл. Тим провідником в той час був священик, який взявся не за своє діло.

                         5 травня к-р бриґади був викликаний до штабу корпусу, в якому д-р "наш" старший пан поінформував, що на його особисте прохання, командуючий фронтом дав дозвіл бригаді відійти на лінію ріки Ельби і далі йти на злучення з дивізією "Галичина". Бриґада в той час була частинно змоторизована, вогневий курінь на кінній тязі, а решта мусіла йти на піхоту.
Вечором бриґаду злюзувала німецька змоторизована частина. Майже одночасно на північ від нас почалась гарматня підготовка і то такої сили, що не чути було нормальної розмови — треба було кричати. На північ від Дрездена совєти проривали фронт в напрямку на Прагу.

                          По цілонічнім марші і по пару годинах відпочинку бриґада рушила далі, аби вийти на захід від лінії ріки Ельби. В пополудневих годинах надлетіли совєтські штурмовики, які бортовою зброєю внеможливили дальший марш. Серед наших були вбиті і ранені. Багато побитих коней.

                           7 травня у вечірніх годинах бриґада осягнула лінію Ельби в районі Тетчев. Міст ушкоджений совєтськими літаками. Вислано патролі в тому районі шукати переправи. В Чехах повстання — обезброюють німців. Донесення від стеж, Авсіґ в руках чеських повстанців. Бриґада повертає знову на Тетчен. Німці кидають зброю. При мості на Ельбі, к-р бриґади видає наказ, аби сотнями, а де не можна, то роями, або поєдинчо прориватись до американців. Пробиватись до Ваймара. Іти зі зброєю, як довго можна. Вже в ранніх годинах 8 травня стало відомим, що бриґада оточена. На всіх дорогах, що провадили на Прагу, посувалися совєтські танки і змоторизована піхота. К-р бриґади, що виїхав зі стежею мотосотні вперед — відтятий від бриґади. Ми від німців довідалися про цілковиту капітуляцію Німеччини. Положення, в якому знайшлась бриґада, — майже безнадійне. Треба було пройти понад 200 кілометрів тереном, зайнятим совєтами, з того половину Судетами, з чеським населенням, яке ворожо ставилось до всіх в німецьких уніформах. Що найгірше — ніхто не знав, де є американці...

                             На всіх дорогах видко було десятки тисяч німців, яких вели на схід, між ними, пов'язаних колючим дротом з спеціяльною вартою, — то провадили наших, або калмиків. Лишилось вночі бездоріжжям пробиратись на захід. Нарешті, границя американська. Великі тисячі чекають на відкриття границі, що має наступити після прибуття совєтської місії. Вночі стрілянина з кулеметів, то американці затримують нетерпеливих. Є серед них ранені і забиті. Нарешті і цей фільтр за нами. 25-30% стану бриґади знайшлися на тилах американців, решта дісталась до совєтської неволі, або згинула.

                            За своє коротке існування, бо не цілих три місяці, бриґада вироблялась на добру частину. Були, правда, недотягнення, які з часом удалось би усунути, але все покривав молодечий запал і жертвенність. Школилися і билися для України. Представлені до нагородження німецькими "залізними хрестами" в більшості відмовлялись, просячи нагороди бойових українських. Упоминались за свої відзнаки, аби не носити чужих. Не хотіли вірити, що по 30-тилітнім існуванню Української Армії — не маємо бойових нагород і відзнак. Приходилося переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Не було своїх правильників, користались чужими — знову потіхою було, що десь під Берліном засідає комісія з 1-ої дивізії, яка подібно в скорому часі видасть підручник служби польової та муштрової.

                            Приходилось в штабі від початку і до кінця імпровізувати. З нашою непідготовленістю стид було перед своїми і чужинцями, бо таки не мали нічого свого, і так, здається, є і по сьогоднішній-день...

З ТАЙН МОСКОВСЬКОГО НАРОДОВБИВСТВА У ВІННИЦІ

М. Селешко

                                  Говориться в народі, що закопана в гріб тайна остає на віки вічні тайною. Ті, що тайни у Вінниці в гроби закопували, ніколи й не думали, що їхні тайни вийдуть на світло денне, перестануть бути тайнами для живого світа.

                                 Мені довелось в 1943 році побувати довший час у Вінниці в ролі змобілізованого до служби перекладчика для німецької комісії дослідів московського народовбивства в місті Вінниці, в Україні. В тому характері мені довелося бачити 9,432 трупи, що їх викопували з могил і досліджували члени комісії.

                                 У тих самих масових гробах у Вінниці найдено було при трупах і коло них досить поважну кількість різних документів. Мені довелося ті документи переглядати і важливіші з них навіть перекладати на німецьку мову для комісії. Праця була нелегка, бо документи були понищені часом і лежанням з трупами в гробах і до того немилосердно воняли. Кожний знає, що трупячий запах не належить до приємностей. Я всежтаки наполегливо працював над тим і багато з них розшифрував. При тому доводилось вживати найрізніші технічні засоби, щоб таки точно розкрити ті тайни, що гробові документи в собі скривали.

                              Автори тих документів, московські служаки, чекісти чи енкаведисти, мабуть ніколи й не думали над тим, що їхні тайни, позакопувані в гроби з трупами, деколи й попалені, але недокладно, вийдуть на денне світло.

                             Це вказує на те, що у всесвіті діє щось в роді всевирівнуючої справедливости, яка дозволяє злочинні діла викривати і показати перед світом їхніх виконавців такими, якими вони були, а не святцями, якими їх представляла їхній хлібодавець Москва, або якими вони й самі себе представляли. Для підтвердження того погляду візьмімо і сьогоднішніх "святців" Москви, що відомі під назвою кагебістів, коли в суті вони такі ж самі, як і їхні попередники чекісти, енкаведисти, смершовці і т. п.

                              В масі викопаних з гробів у Вінниці документів найдено було майже в цілості, хоч і недуже читкому виді, акт оскарження одної групи українських людей, яких документ кілька разів називає "Організацією Українських Націоналістів-Державників" і один раз "Українською Націоналістично-Повстанчою Організацією". У висновках було зазначено, що члени тої організації — це польсько-румунсько-японські шпіони і вороги народу, що організація тримала зв'язки з територією Польщі і Румунії і т. п. Доказів на правдивість такого висновку не було жодних.

                             Цілий акт оскарження був в московській мові, хоч усе діло відносилося до України, хоч люди, що його складали, були службовцями України, що тоді мала крикливу назву Української Совєтської Соціялістичної Республіки — УССР.

                             Акт мав дату з серпня місяця 1938 року. На ньому виразно видно ручний підпис майора державної безпеки Корабльова.

                             Акт подавав коротко історію організації від початків 1928 року і пов'язував її з відомою в історії України "Спілкою Визволення України" і дальше до часів Визвольних Змагань України в роках 1917-1920. Зазначено було, що організація поширювала в Україні націоналістичну літературу. Окремо згадувалась націоналістична література з-поза границь московської імперії, чи пак по тодішньому Совєтського Союзу.

                             Одну з груп організації мав очолювати якийсь І. Г. Подольський, що був начальником Обласного Відділу Народної Освіти у Вінниці. Про нього свого часу дуже багато писали газети як про видного комуністичного діяча; в 1938 році нагло перестали писати. Його група була розкрита як націоналістична в 1938 році її зліквідовано. В долученні до оскарження було досить багато різних записок, актиків і доносів. У зв'язку з тією групою пропав тоді ж і молодий "надійний" комуніст Чернявський, що сидів на досить високому пості в московській єрархії в Україні; він був обласним секретарем партійного комітету.

                            Сама організація мала бути досить поширена в Україні. Центр її находився в Києві, а групки її були розкинені по різних московських дивізіях, що складалися з українців. Це була виразна організація військовиків.
                                                                                                                                                                                                                                                                          
                             Акт подавав такі короткі дані: В тодішній 24 стрілецькій дивізії працював з рамени організації Б. Н Нечаєв на пості ветеринарного начальника в дивізії.

                               В 71 полку працював з рамени тої ж організації ветеринарний лікар Кудрин. Членом організації був і начальник ветеринарного управління Вінницької Області Лебедєв. Членами були працівники обласної бактеріологічної лябораторії Навгородов і Мельничук. В 71 полку згадувався ще й полковий коваль Малько. З організацією мав зв'язки тодішний начальник Ветеринарного Управління Київської Військової Округи — скорочено КВО — Нуромський.

                               Були дані про організацію в тодішній 97 стрілецькій дивізії. Ця група, як подавав акт, мала у відповідному моменті підняти проти Москви повстання, відірвати Україну від Московщини та проголосити самостійну українську державу. Нитки тієї групи вели до 1928 року і далі до визвольних змагань України в роках 1917-1920. Група мала пов'язання з Спілкою Визволення України, що її Москва розкрила і розгромила.

                                Членів тієї групи вербував командир Київської Піхотної Школи комдив (генерал-лейтенант) Зубов. Він у 1933 році мав завербувати в члени організації командира 97 артилерійського полку майора Г. І. Кондратєва, родом з Дніпропетровська. Сам майор Кондратєв кінчав одну з воєнних шкіл у Києві і творив, націоналістичні клітини в 97 стрілецькій дивізії. Він таким чином підготовляв дивізію до виступу проти Совєтів. Інші члени організації ширили ідеологію українського націоналізму серед студентів воєнних шкіл у місті Києві та серед старшин тих шкіл.

                                До організації належали Герасимчук, керівник господарського відділу піхотної школи в Києві, Затворницький, начальник постачання тої школи, Пляско, вчитель математики тої школи, Рилев, командир артилерії тої школи і Грущецький, вчитель української мови та командир одної чоти тої школи. Всіх їх завербував до організації майор Кондратєв.

                              В 1934 році з майором Кондратєвим був пов'язаний і начальник тої школи комдив-генерал-лейтенант Малишкин. Сам Малишкин приєднав був до організації командира одної чоти тої школи, Калінена.

                             Одним з керівних членів ОУН, від 1934 року почавши, був якийсь високий військовий достойник Кавуловський. Йому безпосередно мав підлягати майор Кондратєв. Кавуловський вдержував теж зв'язки з одним старшим інструктором політичного відділу дивізії 97. Він пов'язав був Кондратєва з якимсь Дорошенком і доручив був йому створити організаційну сітку в районах Жмеринка та Волковинці, де мала переховуватися зброя організації.

                               Майор Кондратєв приєднав був до організації начальника ветеринарної служби 289 стрілецького полку, Голтуренка, писаря в полковому штабі, Товаровського. До організації належав ще й командир одного з дивізіонів 97 артилерійського командира одної чоти 97 артилерійського полку, Северинова, полку, який спеціяльно вишколював дивізіон, маючи на увазі повстання проти Совєтів.

                               Організація, як цілість, мала групу старшинську й стрілецьку. Члени організації, по випуску з армії працювали для організації в місцевостях, де доводилось їм жити.
До старшинської групи належали ще такі старшини: Кондратенко, Романенко, Катасанов — усі з Києва. Майор Кондратєв був тільки командиром одної групи старшин.

                                 В Київському районі організація мала групу коло 150 бійців, а в цілому київському гарнізоні коло 500 бійців, розкинених малими групками по цілому гарнізоні.
В самих початках організації до неї належав ще якийсь Сукин (чи Суликин) один з вчителів школи в Києві.

                                   Стільки вдалось вичитати про організації, їх сітку і їх склад з акту оскарження, що його підписав був начальник НКВД у Вінниці Корабльов.

                                    По перестудіюванні того акту і пов'язання з ним додаткових паперів я розпитував різних людей, яких уже запізнав у Вінниці, чи їм було дещо відоме про ту організацію. Мені сказали, що в 1938 році були чутки в місті Вінниці про ліквідацію широко розгалуженої націоналістичної організації серед військовиків і що в літі 1938 року у зв'язку з тим були арештовані в місті і окрузі коло 200 людей.

                                    До того ще таке: в одному місці акту згадувалося, що організація мала зв'язки до Румунії. У зв'язку з тим треба б сказати, що Організація Українських Націоналістів, під проводом полк. Е. Коновальця, а після нього полк. А. Мельника, мала свої опірні пункти в Бесарабії, понад Дністром, що тоді належала до Румунії. Тими пунктами завідував полк. Роман Сушко, один з провідників ОУН того часу.                                                                                                                                                                                                     

                                       Для більшої ясности ще таке: В дні 23 травня 1938 року, в місті Ротердамі, в Голяндії, загинув від бомби московського агента, українця з роду, Павла Яценка, що увійшов в історичну літературу під псевдом Валюха, провідник ОУН полк. Е. Коновалець.
У зв'язку з його смертю, через Фінляндію, продісталась була до Европи вістка про те, що у зв'язку з смертю полк. Е. Коновальця Москва мала арештувати і розстріляти 217 визначніших старшин своєї армії, в тому і кількох активних генералів, командирів дивізій. Не виключене, що в те число втягнено теж і розстріляних у Вінниці членів Організації Українських Націоналістів-Державників, про яких говорив вище переказаний акт оскарження.

                                   Заввага:

                                   Коли згадуваний акт оскарження розшифровано і перекладено на німецьку мову, відповідні німецькі чинники заборонили були всякому що-небудь про те говорити і все розглядали як довірочний для них матеріял. Як аргумент на те рішення подавалося, що в тому випадку Москва буде мати виправдання для свого вчинку — масових розстрілів у Вінниці. Дальший аргумент був, що в даному випадку українці гордилися б своєю боротьбою з Москвою і тим підперли б свої домагання до Берліну про створення в Україні окремої Української Держави.

 24. 5. 1972.

                                  Додаток:
                                  
                                 Комісія, з якою мені доводилось працювати в ролі перекладчика, вивезла була всі акти з Вінниці і про Вінницю до Берліна. Вони були в закамарках установи, що звалась тоді Райхскрімінальполіцайамт, тобто Державне Управлення Кримінальної Поліції. Акти, як мені відомо, не збереглися; помогли в цьому випадку Москві англо-американські бомбовики, тодішні союзники Москви. Збереглись тільки мої приватні записки з тих часів, які мимо строгої німецької заборони я робив і можливим для мене способами, при помочі таки тих самих німців, доставляв в безпечне місце в Німеччині, де мені тоді довелося жити.

вівторок, 14 лютого 2012 р.

14-ий ФЮЗІЛЕРСЬКИЙ КУРІНЬ. 14 FUESILIER BATALION. Командний склад 1945 р.

Командир - Sturmbannfuehrer Karl Bristot. Учасник бою під Бродами. Дуже об'єктивний, і не робив різниці між німцями і українцями.

 Адьютант - Untersturmfuehrer Karl Strasser (словацький німець). 4 сотні: 3 легкі, 1 тяжка, 1 Jagdzug ("мисливська" чота) на роверах. Чотовий Ляшевич, згинув під Radkersburg.

1-ша сотня: Гілярій (Ясьо) Зарицький - хорунжий, Ярослав Рибалт - хорунжий.

2 сотня: Кравс - хорунжий, Мирослав Прончак - хор., С. Добрянський - хор.

3-тя сотня: Степан Гуляк - поручник, Михайло Ніньовський - хор., Кудла - хор.

Курінний лікар: Д-р О. Фаріон - хорунжий.

Ordonnaz Offizier (зв'язковий старшина) - Кирило Григорович - хорунжий. При кінці війни курінь фюзілерів стояв наліво від Ґляйхенбергу.


Подав К. Григорович

ФЮЗІЛЕРСЬКИЙ КУРІНЬ

Роман Бойцун

                                Одною із складових частин Дивізії був курінь фюзілерів. Назва "фюзілер" давна. У британській армії назва пішла від "фусіл" (мушкет) і нею називали звичайно полкові формації. До славних фюзілерів належали шотляндські фюзілерські полки. Коли цю назву прийняла німецька армія - мені невідомо.

                               Фюзілерський курінь у Дивізії був під безпосереднім розпорядженням дивізійного штабу. Він ніколи в бойових діях не був підпорядкований нижчому командуванню, хоч його кількакратно відряджувано до вермахту.

                               Справжнє формування куреня почалося у першій половині березня 1944 року у вишкільному таборі Нойгаммер. Тоді саме повернулися до Дивізії вояки з рекрутського вишколу у Франції та перший випуск з підстаршинських шкіл у Радольфцелі та Лявенбурґу.

                              Приміщувався курінь у дерев'яних бараках, збудованих у 1939 році, на краю вишкільного табору. Поблизу були стайні для коней, а за бараками простягався вишкільний терен.

                              При кінці березня курінь перенесено до Штрансу, де в той час він був єдиною частиною і міг вибирати догідний терен і час на вправи. Тут були стрільниці з рухомими об'єктами, як от: макетами танків, возів, коней. Були теж побудовані бункери для вправ.

                             Вояки були вже пройшли основне навчання, й у курені проходили дальший вишкіл у всіх фазах боротьби: наступ, оборона, співпраця різних родів зброї в бойових діях, розвідувані стежі, таборування. Усі вправи відбувалися гострою амуніцією. Часті інспекції курінного командира й старшин з дивізійного штабу не давали нагоди на "маркерентство". Завершенням вишколу перед виїздом на фронт був показовий наступ із здобуванням бункрів у приявності дивізійного штабу на чолі з командиром та деяких членів Військової Управи.

                           Під час вишколу не обійшлося без випадків. При навчанні як орудувати протитанковим п'ястуком, один нерозважний вояк підійшов ззаду до підстаршини, який тримав готовий до вистрілу п'ястук, і потиснув на запальну кнопку. Стався вибух. П'ястук упав на пісок. Хоч він не експльодував, одначе вогневий струм з рури, на нещастя, був саме в напрямі вояка й відірвав йому голову. Так нерозважний жарт закінчився трагічно. Під час наступу на бункри один командир сотні був поранений.

                         Курінь складався з трьох піхотних сотень, одної важкої сотні та одної "мисливської" чоти. У штабі було теж звено зв'язку і санітарний пункт з лікарем. Три сотні мали по три чоти, по чотири рої кожна. 4-та важка сотня мала три чоти: важких кулеметів -12, середніх гранатометів (8см) - 6 і важких гранатометів (12см) - 4. Під Бродами в дивізії були тільки дві важкі піхотні сотні - одна в курені фюзілерів та одна в 29-му полку. Після битви під Бродами тільки одна важка сотня була у курені фюзілерів. Штаб куреня та поодинокі сотні мали валки постачання з возами й кіньми для амуніції, зброї і харчів.

                       Склад 4-ої сотні був наступний: одна чота важких кулеметів, одна чота середніх і одна чота важких ґранатометів. Спорядження теж мінялося, наприклад, 1-ша сотня була сотнею роверистів, але під Бродами не було відповідної околиці, і вона роверів не вживала, тому після Бродів вона стала звичайною піхотною сотнею. Важка сотня мала 5 тягачів для своїх важких ґранатометів, а після Бродів прийшли коні.

                     Важкий кулемет складався із звичайного кулемета накладеного на ляфету-підніжок, який можна було відповідно підносити чи повертати вбоки, відповідно націлюючи кулемет. Підніжок носив другий кулеметник. Кулемети були двох типів: "34" і новіший "42". "МҐ 34" часом під час стріляння затинався і гнув гільзи, "МҐ 42" цього недоліку не мав і стріляв багато швидше. Швидке стріляння було теж недоліком, бо треба було багато більше амуніції. Цей кулемет був ідеальним для моторизованих частин, які могли возити з собою великий запас амуніції.

                    Середні ґранатомети мали засяг дії на 2600 метрів, а важкі — на 6050 метрів
Озброєння й спорядження вояка складалися з рушниці, баґнета, шолому, протигазової маски, хлібника, пояса, металевої пляшки на воду, пояса, набійниць. Перший кулеметник, замість рушниці, мав пістолю, а в бойових діях ще запасні частини до кулемета носив у торбі. Вона була доволі важка й для втримання поясу, на якому ця торба звисала, він мав наплечні ремені, щоб пояс тримався в нормальній позиції. Другий і третій кулеметники носили запасні цівки до кулемета та ленти амуніції у скриньках. Деякі вояки мали протитанкові п'ястуки, а після боїв під Бродами й базуки. Поодинокі вояки ще мали накладний на рушницю прилад до вистрілювання малих ґранат, які носили в спеціяльній торбині, але звичайно, для вигоди, у хлібнику.

                    Ройові й чотові звичайно мали машинові пістолі (МПБ).

                    Три перші сотні діяли на призначеному їм відтинку фронту, а четверта підтримувала дії, відповідно до потреб сотень та ситуації на фронті. Наприклад, у боях під Бродами 2-га чота 4-ої сотні (середні ґранатомети) була приділена роями (по два ґранатомети) до поодиноких сотень.

                      Така тактика виявилася неефективною, тому після Бродів піхотні сотні отримали по два важкі кулемети, а середні ґранатомети повернулися до важкої сотні. Вся зброя 4-ої сотні діяла сукупно.

СТАРШИНСЬКА АРТИЛЕРІЙСЬКА ШКОЛА В БЕНЕШОВО

Богдан Кальба                                                                                                                                                                                    

                                                                        (Останній випуск)

                                   З гарматного полку Дивізії в жовтні 1944 року призначили 6 вояків на старшинський вишкіл до Бенешово біля Праги: Василя Палієнка, Бориса Свістеля, Степана Максим'юка, ще двох, прізвищ яких не пригадую - всі молоді кандидати на старшин - і мене. На тому курсі було багато різних національностей: румуни, бельгійці, норвежці, лотиші, поміж якими були старшини навіть з ранґою майора, та около 60 відсотків німців. Між німцями за фахом переважали інженери.

                                  Курс тривав від листопада 1944 до квітня 1945 р. Навчання відбувалося за звичайною німецькою програмою. Після першого іспиту на курсі з українців залишився тільки я, а інших українців вислали до інших шкіл, наприклад, Василя Палієнка до Познаня-Трескав, Стефана Максим'юка, Олега Никифоряка і Бориса Свістеля - до Праги, з якої незабаром вони поїхали до Познаня. Про дальшу долю цих трьох розповідає Стефан Максим'юк:

                                  "18 січня (на самий Щедрий Вечір) ми від'їхали до Познаня через Берлін, де нас застало жахітливе літунське бомбардування альянтів. Здається 20 січня виїхали ми з Берліну останнім поїздом до Познаня.

                                   На станції в Познані нам сказала польова жандармерія, що до Трескав ми вже не поїдемо, бо вся школа виїхала на фронт, тому нас скеровують до вермахівської старшинської школи в Познані.

                                  Там нас порозділювали по різних бойових групах (Kampfgruppen), бо більшовики були вже недалеко Познаня. Нами звичайно залатували діри, пробиті червоноармійцями. Так одного дня Олег Никифорук пішов з якоюсь групою в бій, і відтоді я його вже більше не бачив. Що з ним сталося, не знаю. Одного гарного дня Свістель і я пішли в такий бій на передмісті Познаня, бо, пригадую, все те діялося між розгалуженнями двох залізничних ліній. На моїх очах Свістель впав - дістав кулю в шию, і коли я до нього підповз, він уже не жив. Ми забрали його з поля бою, але де його поховано, не маю поняття. Так я остався в Познані самотній й був тут до кінця його оборони - десь до другої половини лютого. Останні бої велися навколо старої Наполеонівської кріпости в Познані, в якій було приміщено тисячі поранених німців.

                                   Вночі перед упадком Познаня група боєздатних рештків, біля сто осіб, пройшли через сусідній великий цвинтар і прорвались на північ в запілля більшовиків. Йшли ми ночами в напрямку до Балтійського моря, бо ще тримався Кеніґсберґ. Ми мали надію виплисти якось на Балтійське море й зустріти кораблі, які ще курсували між Штетином і Кеніґсберґом. Але так не сталося. Десь в половині березня, вже неподалік Балтійського моря, ми попали в руки 1-ої польської армії, яка зразу віддала нас Червоній армії, бо сама не мала права тримати полонених. Але це вже інша історія мого шістмісячного полону.

                                 Хочу тільки сказати, що бездоганне знання чеської мови врятувало мене
від висилки вглиб Совєтського Союзу. В полоні нікого із наших я не бачив. Одного разу побачив я малу групу вояків Українського Визвольного Війська, які ще мали свої відзнаки на рукавах, але їх я вдруге не бачив - видно "прибрали їх".

                                 Я далі продовжував навчання. На тому курсі вчили нової методи керування концентрованим вогнем кількох батерій. До прицілювання вживали нового приладу - "оборотової схеми" (Drehplan), яка була уліпшенням старої "націльної сітки" (Zielspinne).

                                При тому стрілянні приймалося заложення, що ціль є сталою, незмінною, а батерії змінні. Перед таким стрілянням мірнича батерія вистрілювала три ґранати, що розривалися в повітрі на певній віддалі та висоті, а всі інші батерії, повідомлені перед тим, примірювали свої оптичні апарати й визначували кут між вистріленою ґранатою і загальним напрямом стріляння, який хоч змінявся щодня, був такий самий для всіх батерій даної групи. Такі поміри вможливлювали гарматному обсерваторові мірничої батерії зазначити на пляні всі інші батерії та поміряти й подати, як і коли вони мають стріляти. Подавалося докладно час, беручи до уваги час лету стрільна до цілі. Батерії, які на пляні були найближче фронту, стріляли найпізніше. Всі стрільна повинні були впасти й розірватися на полі обстрілу в один і той самий час.

                              Після закінчення курсу мене приділили до бойової групи, яку створено із школи, до моторизованих гармат (на гусеницях). Дисципліна була сувора, а харчування погане. Згодом я зголосився до кінної артилерії, бо дуже добре їздив на коні, а за такими старшинами тоді шукали.

                              В тій батерії я мав нагоду вжити нової методи керування концентрованим вогнем всіх батерій нашої групи. Коли я подавав команди батеріям, біля мене лежав командир батерії, майор з високими бойовими медалями, і страшенно хвилювався. Він зовсім не вмішувався, коли я докладно примірював і подавав команду до стріляння, бо видно було, що він не знав нової методи. Наступ противника ми відбили й після бою командира покликали до командного пункту групи, де він отримав похвалу за успішну підтримку артилерії. Від того часу він відносився до мене дуже сердечно й по-товариському.

                             До Дивізії я вже не повернувся, і в тій частині мене застала капітуляція в Чехії та совєтсьий полон.

субота, 11 лютого 2012 р.

ВОЯКИ

Євген Маланюк 


                                                        Пам'яті Василя Тютюнника

Хай нерухомо ми стоїм  
Чекаючи страшного знаку,
Так сотня крізь гарматний дим,
Готується зустріть атаку,
Просверлюючи зором даль
І нашорошуючи ухо,
Аж заговорить люта сталь
І завирує завірюха.

Уста затиснуті — горять,
Заціплені — скрегочуть зуби,
Та в пурпуровім часі згуби
Рука не змучиться карать!
Набряклий м'язень не тремтить:
Так в кулеметі, пружно-звинна,
Чекає на останню мить
Замком затиснеш пружина.  


8. /. 1931.

четвер, 9 лютого 2012 р.

БУДЬМО ГОТОВІ!

З архівів минулого


Дмитро Катамай 

                                  (Червень 1914. До ідеологічних основ і початків Січово-стрілецького руху. Стаття голови Стрілецької Секції Українського Січового Союзу у Львові, Дмитра Катамая (1886-1935), з червня 1914 р.)

                                  Наш нарід переживає тепер дуже важкий період свого розвитку. Хочемо бути і стаємо нацією. Майже кожний день зміняє старі ціннощі та приносить нові; суспільність зміняє свої погляди.    

                                  Починаємо творити своє військо. Сотки літ не було у нас того. Нема ніякої традиції. Тому завдання наше дуже тяжке. Кладемо собі велику ціль: дати українському народові збройну силу.

                                  Першою справою вважаємо переформувати українську душу. Тип вічно нарікаючого, скривленого, ніколи не рішеного українця мусить зникнути. Нас забивала і досі забиває страшно недуга вічної балаканини, сварки над дрібничками і прив'язання до них. Це мусить раз на завжди скінчитися.

                                   Мусимо бути здисципліновані й постійні в роботі.

                                   Важні міжнародні події, які блискавкою мчать попри нас, не повинні викликувати у нас тільки жах. Мусимо бути готові. Опісля рішати будемо самі про свою долю.   

                                   Наші сусіди випередили нас далеко наперед. Ми чуємо про маневри, бачимо їх узброєних по наших містах. Одних з нас це дивує, інших лякає, треті починають роботу: «бавитися у військо». Ті люди, які віднеслися до нашої роботи з недовірям, будуть небавом нашими здисциплінованими членами, бо ми віримо в хосенність нашого діла. Ті, що зневажливо про працю висказувалися, мусять змінити свій погляд, до цього приневолить їх жива дійсність.

                                   Починаємо роботу з основ. Нам треба літератури, характерів, працівників, фахівців, робітників довірених великій справі. Вони находяться. Початки нашої роботи вдоволяючі. Український Січовий Союз згуртував під своїм проводом понад девятдесят товариств «Січові Стрільці». Постава Стрілецька Секція У.С.С., яка стає генеральним штабом наших військових організацій. Впродовж кількох місяців зроблено багато. Устійнено внутрішній устрій організацій, постали окремі мілітарні одиниці (чети, сотні, курені і т. д.). Під проводом фахових наказних старшин, заведено однострої, зорганізовано відповідні команди, правильники, постало кілька фахових шкіл військових (Львів, Борислав). На днях вийшла найперша і найконечніша книжка: «Правильник піхотинців. І. Впоряд»; в друку «Полева служба». Це перший військовий підручник на українській мові за цілий час нашого історичного існування. Стрілецька Секція приготовляється оснувати з кінцем цього року рекрутські, підстаршинські і старшинські школи в усіх осередках стрілецького руху. В найближчому часі має дати необхідну українську військову літературу.

                                   Робота в розгарі. Гурт провідників зростає. Число членів наших організацій зростає. Зачинаємо розуміти цю правду, щоб зберегти ті «культурні ціннощі» народу, про які говориться у нас так багато, треба бути приготованим станути в їх обороні зі зброєю в руці. Своєю працею хочемо довести до того, щоб увесь український загал зрозумів вагу нашого почину і в рішаючім хвилині виповнив свій обов'язок.

                                   (Збірник «Вставайте! Кайдани порвіте!» На спомин краєвого Шевченківського свята у Львові 28 червня 1914 р. Львів, червень 1914.)

                                   28 травня 1917. Накази Українського Військового Генерального Комітету до військових Комітетів.

                                                                                     НАКАЗ                                                                                                                                                                                             
                                УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ГЕНЕРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ №1
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           
                                   28 травня 1917 р. Українським Військовим громадам. До Українського Військового Генерального Комітету звертаються військові громади з запитаннями: кого їм вибирати до полкових, дивізійних та інших Комітетів, чи українців, чи може й представників інших національностей.

                                   Український Військовий Генеральний Комітет наказує: вибирати слід тільки українців і то при всіх випадках і обставинах. 

Член Президії С. Петлюра. Секретар Ів. Горемика-Крупчинський.


                                                                                           НАКАЗ
                                УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ГЕНЕРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ № 2

                                     28 травня 1917 року. До Українського Військового Генерального Комітету надходять звістки про те, що деякі полкові Комітети на прохання та заяви українських військових громад виписувати українські газети та книжки, одмовляють задовольняти ці прохання, Військовий Генеральний Комітет повідомляє, що такі одмови несправедливі і беззаконні. Українцям ніхто не має права одмовляти виписувати газети та книжки на рідній мові з полкових (артільних) сум. Генеральний Комітет наказує про всі такі випадки повідомляти негайно Комітет, щоб він міг негайно вжити належних засобів для полагодження справи.

 Член Президії С. Петлюра. Секретар Ів. Горемика-Крупчинський.

(«Вісник Українського Військового Генерального Комітету» (Київ), травень 1917 р., ч. 1.) (У деяких документах справлено разючі помилки й мовні недотягнення. Ред. В. К.)

30 травня 1917. Протест Українського Військового Генерального Комітету до Воєнного Міністра —- проти заборони Другого Українського Військового З'їзду.


       ТЕЛЕГРАМА УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ГЕНЕРАЛЬНОГО КОМІТЕТА ДО ВОЄННОГО МІНІСТРА

                                      30 травня Українським Військовим Генеральним Комітетом, з приводу одержання телеграми про заборону Всеукраїнського Військового З'їзду, послано Воєнному Міністрові Керенському, Верховному Головнокомандуючому, Головнокомандуючим фронтами, Командуючим фльотами і округами і наказному Атаманові Кубанського війська таку телеграму: «Приймаючи до уваги, що заборона всеукраїнського військового з'їзду перший випадок заборони військового з'їзду взагалі і як раз українського в той самий час, коли «военные условія», якими пояснюється заборона з'їзду не перешкоджають як відбуваючим, так і призначеним одночасно з'їздам: Всеросійському воєнних депутатів, польському, козацькому, аціаційному та іншим, що не препинені одпуски із Д. армії далеко більше одволікають солдатів і офіцерів із армії, що українці захоплені духом з приводу дозволу українських корпусів та інших комплектуваннів, тепер більшістю направляються на фронт, що заборона з'їзду викличе неминучу реакцію і разом зародить в українському війську певне недовіря до Верховного Командування і зменшить боєвий дух вояків, котрих у Д. армії є третина, що про час і умови з'їзду було винесено постанову першим з'їздом, а оповіщення про з'їзд зроблено значно раніше, як одержано Вашу телеграму, що заборона зараз з'їзду може бути використована в цілях цілком небажаних і небезпечних для боєспособности Д. армії і порядку в тилу, Український Військовий Генеральний Комітет подаючи до Вашої відомости приведене, рішуче підтримує своє перше звертання в справі скликання з'їзду і очікує негайної відповіді,

№ 241 Українгенеркомітет. Петлюра. («Вістник Українського Військового Генерального Комітету» (Київ), травень 1917 р., ч. 1.)
                                      Заклик-телеграма Генерального Секретаря Військових Справ, Симона Петлюри, до усіх фронтових штабів — боронити волю України і революцію.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації