ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 27 квітня 2011 р.

БРИТАНСЬКЕ „ДЕМОКРАТИЧНЕ ПЕРЕВИХОВАННЯ"

Спомини

Юліян ЧОРНІЙ

Внизу копії перекладу на англійську мову секретного документу, якого 27 лютого 1948 року послало посольство СРСР до британського міністерства закордонних справ та одного коментаря на цьому листі. Долучено теж список 124 старшин Української дивізії. Між ними є моє прізвище під ч. 113. Правда, воно перекручене й подане як KHORNI замість СНОRNIJ.
Один з коментарів. Переклад листа й коментаря на українську мову подаємо наприкінці статті.



Хто міг подати персональні дані про українських старшин у таборі ч. 17 у Шеффілд? Я майже на 100 відсотків певний, що це зробив заступник коменданта табору капітан Ґолдман, єврейський втікач з нацистської Німеччини. Він ненавидів українців і часто завдавав нам шкоди. Я це персонально пережив разом з двома вищими старшинами, нашими провідниками, які протестували проти нелюдяного трактування британськими вартовими нашого табору.

Пізньою осінню 1948 мене під ескортою заведено до капітана Ґолдмана. Він мене привітав криком: „Ти проклятий (bloody) український есесмане! То ти писав про свою ненависть до Англії!?" І показав мені мою поштову картку, яку я післав до мого товариши Петра Антонишина в Лондоні. Стандартна картка для полонених мала тільки 9 рядків на письмо. Я мав Петра адресу ще будучи в таборі в Італії і тепер написав йому про своє місце перебування та згадав, що не люблю англійської погоди. Це було досить для Ґолдмана, щоб назвати мене „проклятим ворогом Англії".

Я не очікував інших конфронтацій з Ґолдманом. Однак два тижні пізніше два британські вояки прийшли до бараку й наказали забрати всі мої речі та йти з ними. Перед тим по таборі кружляли поголоски, що нас мають депортувавти до Радянського Союзу. Тепер, побачивши двох при повній зброї вояків, я був переконаний, що ці поголоски можуть бути правдивими. Коли я пакував свої речі до мішка, я секретно розлупив лезо до голення на дві половинки, які я заховав в горішньому рубці моїх штанів. Я постановив поповнити самогубство, розтинаючи жили в моїх руках перед переданням мене російським комуністам.

В канцелярії Ґолдмана вже були два старшини, дуже засмучені. Це були колишній комендант табору в Ріміні - майор Яськевич Савелій і підполковник Малець Віктор.

Тепер я вже був певний, що нас передадуть москалям. Вояки ескортували нас до залізничої станції, ми всіли до поїзду. Трьох нас пильнувало сім вояків з одним офіцером. Навіть вживаючи туалет, два вояки стежили за нами, при відчинених дверях. В Лондоні нас посадили на вантажне авто й завезли до триповерхового будинку в Гайд-Парку. Будинок був оточений високим муром, з колючим дротом наверху.

Коли ми вивантажувалися, я викинув мій мішок й скоро зіскочив ззаду вантажівки, але Малець, старший чоловік (53 роки) повільно рухався, заповільно для вояків. Тоді один з них йому „допоміг", копнувши його в зад. І Малець впав лицем додолу на кам'яний хідник. — Ось як трактуватимуть нас,—подумав я собі.

Нам наказали, щоб ми на коридорі в будинку, якщо хтось буде йти навпроти, відразу зупинялися, поверталися вбік і притискали обличчя до стіни. Йдучи коридором, я зауважив обернених до стіни декілька німецьких високих офіцерів. Згодом нас завели до кімнати, де англійський офіцер розказав нам німецькою мовою, як ми маємо поводитися, підкреслюючи, щоб ми докладно виконували всі накази. Головне завдання: Demokratische Umschulung (демократичне перевиховання). Впродовж наступних кількох днів „демократичне перевиховання" складалося з наступної рутини: піти до пивниці, насипати до відра піску й бігти з ним п'ять поверхів сходів на горище. Тут висипати пісок, знову насипати до відра й бігти з ним надолину до пивниці. Правдоподібно таку рутину вживали під час війни для згашування запальних бомб, скиданих німецькими літаками.

Інший приклад „демократичного перевиховання": коли вояк з'явився на порозі нашої кімнати, ми мусили відразу ставати на струнко. Звичайно вояк кричав: „Я потребую добровольця!" Очевидно до брудної роботи. Це траплялося кілька разів на день. Я перший голосився з огляду на вік моїх співмешканців (Малець — 53, Яськевич — 50), однак вояк вказував пальцем на одного з них, кажучи: „Я потребую старшого досвідченого добровольця!" Звичайно робота була: чищення коридорів, меблів, вікон, чобіт і т. і. Дуже часто це були шикани, наприклад, для чищення туалету давали клаптик тряпки, ложку з зламаною ручкою, стару щітку до чищення зубів і дерев'яні тріски, завбільшки твого пальця.

Однак найбільшої тривоги завдавало нам почуття непевности, чи не депортують нас до СРСР. Але після семи днів „перевиховання" нас повезли знову на залізничну станцію і посадили в поїзд. З великою тривогою і непевністю нашої долі, ми намагалися довідатися куди нас везуть — в сторону морських портів чи деінде? Наші побоювання видачі більшовикам розвіялися, коли ми довідалися, що везуть нас на північ, в сторону Шеффілду.

По тижневі побуту в Шеффілді іншу більшу групу наших старшин повезли до Лондону на таке саме „перевиховання". Цим разом, після кількаденного перебування там, їх повернено то табору після того, як один поповнив самогубство, а інші заявили, що зроблять так само.

24 жовтня 1948 року нам сказали, що ми вільні й перевезуть нас до робочого табору поблизу вальської границі.

Однак багато полонених затримали в таборі ще на два місяці. Це були bad boys (погані хлопці) звезені з інших таборів. Деякі з них сиділи в „калабушу",в більшості за малі провини. Інші не хотіли працювати на фермах.

Одна група чекала на транспорт до їхніх родичів у Німеччині. Інша група була призначена на депортацію до Німеччини проти їхньої волі. Продовження терміну та надмірно сувора поведінка вартових призвела до голодівки полонених. Врешті 30 грудня 1948 року усіх 160 полонених насильно депортовано до Німеччини.

Ці події були широко описані у газеті Express з світлинами закованих в кайданки полонених.


ПЕРЕКЛАД ЛИСТА

Лист отримано у Міністерстві закордонних справ 1 березня 1948

Посольство Радянського Союзу дякує Міністерству закордонних справ і долучує до цього листа список 124 радянських громадян, які перебувають в таборі ч. 17.

Ці особи служили в СС дивізії „Галичина" яка воювала на боці Німеччини і поповнила воєнні злочини в СРСР проти радянських громадян.

Посольство Радянського Союзу просить міністерство закордонних справ поробити заходи для негайного передання Радянському Союзу осіб на долученому списку, згідно з рішенням Ялтинської і Постдамської конференцій, для судової розправи в Радянському Союзі.

27лютого 1948.  


ПЕРЕКЛАД КОМЕНТАРЯ

Цей список, очевидно, був переданий всеціло з табору без жодної евіденції. Посольство Радянського Союзу мусить дати докази: а) що вони є радянські громадяни, б) що вони поповнили воєнні злочини чи добровільно співпрацювали з ворогом. Я не вважаю, що ми повинні брати на себе зобов'язання проводити слідство відносно цих людей.


вівторок, 26 квітня 2011 р.

НКВД здійснювало злочини під виглядом УПА


неділя, 24 квітня 2011 р.

З БАБИЧІВ ДО ФОРТ ДЖЕКСОНА

На військові теми

Життєвий шлях одної української дівчини

Катруся Грудка народилася в с. Бабичів Львівської области. Коли було їй вісім років, її маму Мирославу Грудку та її запросили в Канаду, де вони жили в Тандер-Бей, Едмонтоні, Торонті. Катруся навчалася, танцювала в українських групах, займалася плаванням, гімнастикою, китайською боротьбою Так ван до. Врешті вони опинилися в Каліфорнії, де Катруся вибрала військову кар'єру.

І Форт Джексон у Південній Каролайні.

На цій базі 50 відсотків усіх американських вояків-чоловіків та 80 відсотків жінок проходять основний бойовий вишкіл, який триває 10 тижнів. У першому тижні проводиться приймання рекрутів.

1-3 тижні, т. зв. Червона фаза: муштра, основи бойового навчання, стріляння, законодавство, вправи в околиці, вживання компасу й карти, патрулювання, ядерна, біологічна й газова оборони.

4-6 тижні, т. зв. Біла фаза: орудування зброєю і стріляння.

6-9 тижні т. зв. Синя фаза: завершальний період, в якому засвоюються групові навички й дії, стріляння з мінометів, протитанкових ракет, кулеметів, вибухівки; конвої. Ця фаза найтяжча й фізично дуже вимоглива.

Зайняття відбуваються 12-14 годин денно від понеділка до суботи включно.
10-й тиждень - т. зв. ґрадуаційний - для закріплення військових навичок і вивченого матеріялу та 15 км марш з навантаженням. Один день призначений для родини і приятелів вояків, щоб вони оглянули приміщення та поспілкувался одні з одними. Наступного дня відбувається парада з оркестрою та призначення на наступну індивідуальну підготовку.

Катруся пройшла вишкіл дуже успішно, і 19 серпня прийняла військову присягу.

Слова присяги американського воїна:

Я американський воїн.
Я воїн і член команди. Служу народові Сполучених Штатів і живу армійськими цінностями.
Я завжди ставлю на перше місце мій обов'язок.
Я ніколи не прийму поразки.
Я ніколи не залишу незакінченою почату справу.
Я ніколи не покину впавшого побратима.
Я здисциплінований, фізично і психічно заправлений, вишколений і кваліфікований в моїх бойових завданнях та вправах. 

Я завжди втримуватиму в порядку мою зброю, обладнання і себе.
Я фахівець і я професіонал.
Я готовий до дії й знищення ворогів Сполучених Штатів Америки в ближньому бою.
Я охоронець свободи і американського стилю життя.
Я американський воїн.


На ґрадуацію приїхала її мати з вітчимом Томом Дутко з Каліфорнії, а з Торонта - приятелі, родина Пуцаків (Оксана, Орест й сини Теодор і Роман.

Тепер Катруся закінчує вищу індивідуальну військову піготовку (Advanced Individual Training - AIT) у Форт Лі, Вірджінія. Після закінчення вона дістане призначення на одну з військових баз як спеціаліст з ремонту та обслуговування зброї.

Чому вона обрала військову кар'єру?

- Я хочу вміти себе та інших захистити, я не хочу сидіти в маленькому кабінеті-кубику, а хочу побачити світ, бути фізично та морально сильною.

Мирослава Дутко

                         Катруся Грудка з мамою та вітчимом в день ґрадуації.

субота, 23 квітня 2011 р.

СПРАВА ПОРУЧНИКА ФЕДОРА БАРАНЕНКА

(Переклад з німецької мови)

Доброволець-поручник Бараненко: українець 41 років, одружений, 2 дітей, служив у Червоній армії і як лейтенант був звільнений. З липня 1943 року як доброволець прийшов до дивізії „Галичина" з німецького табору військовополонених. Не суджений. У службі: задовільний.

Доброволець-стрілець Сурків: 31 років, одружений, 2 дітей, в липні як доброволець покликаний з цивілля до Дивізії „Галичина". Не суджений. У службі: добрий.

Доброволець-стрілець Скиба: 27 років, неодружений, не має дітей, в липні як цивільний доброволець покликаний до Дивізії „Галичина". Не суджений. У службі: нема оцінки.

Бараненко опрацював у своїй сотні пляни дезерції. Як командир сотні знав і пропагував дезертирство. У сотенній канцелярії знайдено фальшиву урядову печатку для подорожей. Декілька виїздів із сотні було здійснено, він з дезертирами втримував зв'язок.

Сурків співпрацював з сотенним відносно дезертирства, також намовляв до цього інших вояків сотні, втримував зв'язок з дезертирами.

Скиба активно не учащав, хоч брав участь в обговореннях. Був під впливом командира сотні.

Вирок: Бараненко: смертна кара; Сурків: смертна кара; Скиба: 8 років ув'язнення.

Смертні кари для Федора Бараненка і Сергія Сурківа затвердив RFSS (Головний прокурор СС), наказав виконання кари. Скиба має бути присутнім на страченні й згодом переведений до концтабору.

Акти проходять через НА (Головний Суд).


Reichsfuhrer SS
!.A gez KORFF SS Hstuf

четвер, 21 квітня 2011 р.

У боротьбі з більшовицькою загрозою

До історії 1-ої УД УНА

В боях у районі Тернопільської обл. брали участь добровольці до дивізії „Галичина" (4-ий Галицький добровольчий полк).
Ось один з вояків з більшовицьким легким кулеметом, якого він забрав з ворожого окопу, що був 300 метрів від нього. Той же вояк варить собі обід. (12 квітня 1944)   SS-PK-Kriegsberichter Mietke


Павелчани на снігу в Ріміні, Італія

Павелчани - це велике село у Станиславівському повіті, в якому перед війною жило 1980 українців, 10 поляків і 110 т. зв. латинників.
 Зліва: Василь Попадинець, поет Борис Шкандрій (Богдан Бора), Іван Попадинець, кравець Михайло Коваль. (15 грудня 1945)

УКРАЇНЦІ В ҐРЮНВАЛЬДСЬКІЙ БИТВІ 1410 РОКУ

Не тільки поляки чи литовці, але також і українці з білорусами мають повне право пишатися своєю участю у великій вирішальній битві, що 15 липня 1410 р. відбулася на полях Ґрюндвальда. Саме там вирішувалася доля середньовічної Східної Европи, а передусім - доля західних і східних слов'ян. Тевтонський орден хрестоносців, який у XIII ст. осів на прусських землях, закріпився там, розбудував свої військові структури й став могутньою державою, яка вела загарбницькі війни зі своїми сусідами, а також всерйоз загрожувала Польському королівству й Великому князівству Литовському (ВКЛ).

У 2-ій половині XIV століття великі терени сьогоднішньої центральної, східної та південної України увійшли до складу ВКЛ, що було наслідком переможних воєн литовських князів з монгольською Золотою Ордою, яка до того часу окупувала більшість сучасної української території. Великого князя литовського Вітовта поважали русини, бо він не дискредитував їх і радо приймав на службу до своєї адміністрації та армії. Руські вельможі і представники старих княжих родів займали значущі пости в системі литовських правлячих еліт. Гарантував їм це вищий від литовців цивілізаційний рівень, навіть незважаючи на монгольські напади.

Князь Вітовт мав певні непорозуміння і суперечки зі своїм двоюрідним братом Володиславом Ягайлом, що від 1386 р. був польським королем (Володислав Ягайло, син тверської княгині, двічі хрестився й чотири рази женився; воював із Московським князівством разом із татарами, добре знав їхню воєнну тактику, жив у 1348-1434 рр.). Під тиском польських вельмож Володислав Ягайло намагався обмежити суверенність ВКЛ. Спираючись на підтримку литовських і руських магнатів, Вітовт успішно захищав самостійність своїх володінь. Реальна загроза з боку хрестоносців примусила обох Ягайлів - Володислава та Вітовта примиритися й спільними зусиллями виступити проти хрестоносців. Конфліктну ситуацію могла розв'язати лише війна. Орден знав свою силу й був упевнений в успіху, однак Ягайловичі на поле бою привели величезні загони своїх військ. Князь Вітовт перед боєм довго вагався, яку йому зайняти позицію, не маючи певности, хто для його князівства є більшим ворогом: чи жадібний брат Володислав, чи великий магістр Тевтонського ордена Ульріх фон Юнґінґен. Врешті Вітовт вирішив воювати проти хрестоносців. У ході самої битви до князя повернулися сумніви й він зі своєю кіннотою втік із поля бою. Втеча з поля бою вважалася тоді актом великої ганьби й боягузтва, але князь Вітовт напевно боягузом не був (про що свідчить його лицарська біографія). Під час удаваної (чи дійсної?) втечі князь передумав і знову змінив свій намір. Він зі своєю кіннотою повернувся на поле бою. Зауважмо, що втеча Вітовтової кінноти мала характер не паніки, але добре проведеного військового маневру. Повернення литовських військ (у складі яких домінували руські загони) та їхній героїзм у боротьбі з хрестоносцями остаточно вирішили результат Ґрюнвальдської битви. Пісню перемоги, яку вже співали тевтонські лицарі, зупинило повернення литовських військ. Вигравши битву, треба було вигравати війну, тому польський король Володислав Ягайло рушив на Мальборк, намагаючись добити ворога в його столиці. Отоді князь Вітовт, не бажаючи надмірного зміцнення позиції Володислава Ягайла та його держави, свідомо утримався від походу на розбитих хрестоносців і зі своїми полками повернувся на батьківщину.

Після цих воєнних дій склала іспит (і то не раз) татаро-монгольська тактика ведення бойових дій. її спостерігаємо на боці польсько-литовських союзних військ, якими командували литовці (Ягайли), добре обізнані з татаро-монгольским бойовим мистецтвом. Головний командир тевтонських військ - великий магістр Ульріх фон Юнґінґен - особисто повів свої полки до бою: у той же час командувач польських військ король Володислав Ягайло здалека приглядався до битви й особисто до бою не встрявав. Звичайно, що він керував боєм через своїх посланців, маючи змогу спостерігати за ходом подій. „Втеча" Вітовських військ з поля бою вже на початку битви мала свою причину: вона спричинила розформування і розпорошення німецького лицарства, що витворило сприятливу обстановку для повернення й переможного наступу литовських військ.

Ювілейна 600-літня дата Ґрюнвальдської битви провокує і нас, українців, до того, щоб пригадати чималий вклад наших предків, які боролися в цій битві. Відомо, що в ній брали участь загони з Києва, Володимира, Луцька, Стародуба, Галичини та Поділля.

Згадана битва відкриває ще одну цікаву таємницю. Вперше в історії записано, що українські (руські) воїни боролися під синьо-жовтим прапором у Ґрюнвальдській битві 1410 р.

Михайло ШУМАДА
(„Наше слово")

Сіверський Рембо

Іван Семенович Ремболович – військовий діяч, підполковник Армії УНР, творець Вільного козацтва, учасник Зимового походу, старшина Дивізії «Галичина», полковник УПА. Ці сухі енциклопедичні рядки не можуть передати тої енергії тої жертовності, що клекотіла у серці уродженця Чернігово-Сіверщини Івана Ремболовича.

Увага дослідників обійшла стороною, цю непересічну особистість. Окремі згадки присутні про нього тільки в «Енциклопедії українознавства» (1), невеличких розвідках. І це при тому, що він брав активну участь в національно-визвольній боротьбі, був учасником Першого та Другого Зимових походів армії УНР. Проте останнім часом все-таки його ім’я поволі повертається Україні. Так першим більш-менш значимим дослідженням стала публікація Володимира Малкоша у «Вістях комбатанта», які видає Братство колишніх воїнів дивізії «Галичина». По тому його ініціативу підхопили історики Роман Коваль та Ярослав Тинченко. На його батьківщині – Чернігівщині, героя ніяк не пошановано, єдине дослідження про нього з’явилося на сторінках газети «Сіверщина».

І це при тому, що Іван Ремболович, окрім того, що був вояком, виступив навіть у ролі історика. Зокрема він автор праці «1918 рік на Чернігівщині», що опублікована у збірнику «За державність», спогадів «Рейд 1921 року». Тож пропонуємо Вашій увазі дослідження про Івана Ремболовича – вояка-патріота.

Народився майбутній герой у 1897 р., в м. Городні Чернігівської губернії, походив з родини священиків. Скоріш за все, саме його батько перебував у 1876 році на посаді псаломщика у Звеничево-Голубицькій парафії Городянського повіту (2). До речі в деяких працях прізвище Івана Ремболовича пишуть через «а» – Рембалович, ми ж вважаємо, що написання Ремболович більш правильне, бо саме таке прізвище носять його родичі на Городнянщині.

Майбутній полковник закінчив Віленське військове училище (Полтава, 1915 р.), у 1915 році у зв'язку з загрозою захоплення Вільно німецькими військами училище було евакуйоване до Полтави.. Учасник Першої світової війни, у 1917 році – помічник дивізійного інженера 5-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії – штабс-капітан, зазначає Ярослав Тинченко (3).

Учасник українізації частин російської армії, за що був заарештований. Перебував у в'язниці 5-ї пішої дивізії, з якої вдалося втекти. Делегат 1-го. 2-го і 3-го всеукраїнських військових з'їздів (Київ, 1917). (4) В цьому ж році поручник Ремболович стає творцем Чернігівського відділу Українського вільного козацтва.
Українське Вільне козацтво, пише дослідник того часу Володимир Дмитрук, це була парамілітарна добровільно створена формація для «оборони вольностей українського народу та охорони ладу від банд збільшовичених дезертирів, що втікали з фронту і постійно нападали і грабували села». Територіальність принципу побудови вільного козацтва означала: в селі організовується сотня, у волостях, із наявних у селах сотень утворювався курінь, усі курені, що розташовувались на території повіту, становили полк, і, нарешті, всі полки округи - кіш. Але основним тактичним підрозділом залишалася сотня. Кількість козаків у сотні могла бути різна - від 55 до 700 осіб. У цих формуваннях Вільного козацтва вся старшина обиралася. Сотенна старшина складалася з п'яти чоловік: сотника, писаря, скарбника, хорунжого і бібліотекаря. Сотня мала свій прапор, канцелярію і бібліотеку. Курінну старшину вибирали сотні волостей, полкову - курені повітів, а кошову - полки округи (5).

Дослідник національно-визвольної боротьби українського народу в 1917-1924 рр. Роман Коваль зазначає: «Це історичний факт: українська держава творилася «знизу», народом, а не владою. Навіть всупереч». І далі продовжує: «Центральна рада гальмувала революцію від самостійного її початку: народ хотів проголошення самостійної України, а Центральна рада вважала це гасло контрреволюційним, таким, що розбиває єдність всеросійського демократичного фронту... Народ прагнув свого війська, а міністри-соціалісти Центральної ради погоджувались лише на міліцію».
Отож український народ самоорганізувався і створив власне військо, але через недолугість керівництва мусив не розбудовувати державу, а захищати її. На початку 1918 року більшовицькі війська напали на УНР: північні повіти Чернігівщини атакували загони комуністів з Гомеля, що складались в основному з голодних робітників м.Москва, командував ними Бєрєзін.

Вільні козаки, частини УНР відбивались, але перед натиском переважаючих сил ворога змушені були відступати, відступав і Іван Ремболович. Він у цей час був командиром пішої півсотні української охоронної сотні м. Городні (весна 1918 р.)

З 04.01.1919 року хоробрий городнянець – старшина 20-го Павлоградського кінного полку Дієвої армії УНР. З 18.01.1919 р. – старшина Кінного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. – начальник відділу зв’язку штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР.

Виступав на підтримку полковника Петра Болбочана – людини, що підтримувала «ідеологію залізної руки», талановитого військовика. Про це та про його ставлення до тогочасної військової політики УНР можна довідатися з уривку рукопису монографії С. Цапа «Тернистими шляхами во ім’я державності». (Частина 2).

«Біля начальника зв’язку Запорізької Групи сотника Івана Ремболовича стояв і пробував нав’язати розмову новопризначений старшина для доручень Корпусу Євтимович. Обидва були психологами…Перекидалися між собою словами й нарешті полк. Євтимович взяв під руку нач. зв’язку цілком по приятельськи, і разом з сот. Ремболовичем (вийшов) з будови Штабу до міста, що вони там між собою говорили невідомо, але у своїх записках і спогадах полк. Євтимович пише:

«Сотник Ремболович спершу говорив нехотя. Можна було зміркувати, що розмова з якої він тільки чув частину, його дуже хвилювала, як і незнані йому наслідки, які наперед вгадати було нелегко. Видно було й те, що він хотів би на тему почутого висловитися щиріше, але побачивши мою близькість до отамана Сальського, не зважився. Довідавшись однак, що ми з полковником Болбочаном знайомі були давніше, та що полк. Болбочан бував скільки разів у моїм домі, й відчувши, що зі мною може говорити одверто нарешті розговорився: «Полковника Болбочана запорожці дуже люблять, – розповідав він полковнику Євтимовичу, – та йому вірять як батькові, до отамана Сальського ставляться дуже обережно, бо його прислано згори тим, кого не люблять. А воно чорт зна як завжди було: по тому, як у Кременчуці арештували полковника Болбочана – поставили на корпус «фельдфебеля», що ледве сотною завертати може! Чорт зна що! Що морда у нього як рашпіль – дідько з ним, але ж явно до большевиків тягне, а головний йому за те нічого. (Мова йшла про ставленика Петлюри отамана-поручника Волоха). Тільки по тому як визнав совіти дали йому «по шапці» й призначили Данченка. Той був ні риба, ні м'ясо…Є ще тут такий – Загродський – шостою тепер завертає. А був колись дяком, «дзвони доїв». Це штучка! Хитрий як дідько! Зо всіма добрий, а найбільше з тими, що вгорі. І всім «ніжку підставляє», та сам помаленьку на гру вилазить! З дяка отаманом став! Бо заслуги великі має – бо бачте разом з Волохом у Кременчуці Болбочана арештував, та разом з ним совітську власть визнавав. І теж йому за це нічого. Особливо хоробрий, але наказа навіть для сотні не складе. Хоч те ще добре, що свого начальника штабу слухає – заплющивши очі все, що той йому підсуне, підписує…і вдає великого полководця! Так Сальському Запорожці ще не дуже вірять, бо прийшов згори й до гайдамаків залицяється. А ми на таких уже не раз попеклися… Побачили б Ви корпус, як ми стояли на Подонню – Ремболович при цій нагоді тяжко зітхнув – а забрали Болбочана – до дідька все пішло! Воно правда, Сальський на початку показався непогано – видно зразу, що це «воєнна кісточка». От коли б їх так разом з Болбочаном запрягти! Та коли б ще й головний на їх поклався! Соціалістам, щоб дав «колінком» – що б аж зафурчало! Так уся б тоді Україна за Запорожцями пішла! Ви з Сальським, як бачу в добрих стосунках – Бога ради порадьте йому, щоб він з Болбочаном якось разом… Тоді таку «карточку» загнемо, що через місяць в Києві будемо…» (6).

Також цього року, Іван переживає особисту трагедію. Від рук червоних загарбників гине його наречена Світлана Харченко. Дорого заплатять вони за її смерть. Ось як про це розповідає її бойовий побратим Олександр Вишнівський, генерал-хорунжий армії УНР:

«Світлана Харченко. Молода дівчина, років 22-23, невисокого росту, але стрункої будови, з рожевим, миловидним, постійно усміхненим, наче хлоп’ячим обличчям і веселими ясно-блакитними очима. На голові вояцький кашкет, з-під якого вибивалося буйне волосся, золотистої барви, в короткій сірій спідничці й такого ж кольору жупані до колін, на ногах мініатюрні чобітки. За плечима невелика рушниця кулеметника: на ремінному поясі, з правого боку, револьвер. Під час походу – на коні, під час боїв – на перев’язочному пункті. Була подібна радше на молоденького козака-пацана, ніж на дівчину й тим більш полкового лікаря.

Під час вибуху революції була студенткою останнього курсу медичного факультету Київського університету. Мала нареченого, …підполковника армії УНР Ремболовича… Обоє походили з Чернігівщини.

У грудні 1918 року, за часів Директорії, молода ентузіастка української визвольної боротьби зголошується до наново формованого в Києві 1-го полку Синьої дивізії. Світлана щаслива: її зараховано до складу полку другим помічником полкового лікаря.
Вирушивши з Києва 5-го лютого 1919 р., разом із полком, що його пізніше перейменовано на 7-й Синій полк, 3-ї Стрілецької дивізії, Світлана Харченко незмінно ділила його долю й недолю аж до самої смерті, спочатку як другий, потім як перший помічник полкового лікаря й нарешті як полковий лікар. Хоч лікарського диплома не мала, виявила небуденні фахові знання й здібності. Але найбільш імпонувала вона всім своєю надзвичайною відвагою, нервовим опануванням і сердечністю. Під час боїв була завжди там, де ранені найбільш потребували її опіки; коли полк наступав, все була зараз за передовою лавою. Кермувала санітарним відділом і особисто робила перев’язки тяжче раненим, не звертаючи уваги на вибух ворожих гарматних стрілень і кулеметний та рушничний вогонь.

Козаки її дуже любили й поза очі називали не інакше як «наша Світланка». Зо всією полковою старшиною була в добрих приятельських відносинах, але вона так поводилася, що ніхто навіть не подумав дивитися на неї, як на жінку. Для всіх у полку була тільки добрим лікарем і щирим приятелем…

15 серпня 1919 року, коли Світлана була в м. Піщанці (рятувала поранених), червоним пощастило клином врізатися між частинами 3-ї п. Залізної дивізії і змусити 7-й полк до спішного відступу в напрямку Дністра. Ще заки полк встиг повідомити про це штаб дивізії, Світлана разом із козаком-ординарцем вирушила назад до полку, на здаючи собі справи, що шлях їхнього повороту відрізаний большевиками. По дорозі, в лісі, їх несподівано оточили червоні. У цей вирішний момент буття чи небуття Світлана не розгубилася. Швидким рухом забила найближчого червоноармійця, що загороджував їй дорогу, стрілом з револьвера, дала коневі остроги й намагалася врятувати своє життя кар’єром. Але задарма. Цілий град куль звалив її й коня. Озвірілі червоноармійці у варварській спосіб добили її прикладами рушниць.

Щодо козака-ординарця, то, побачивши довкола себе червоних, підніс руки догори й крикнув, що він «мусово мобілізований» й хоче служити в червоній армії.

Червоноармійці повірили йому, й це врятувало йому життя. Скориставшись з першої нагоди, він утік, дістався до штабу 3-ї Залізної дивізії і оповів про трагедію нашої Світлани» (7).

У грудні 1919 р. Іван був інтернований польською владою у Луцьку. З лютого 1920 р. служив у 2-й(згодом – 6-й Січовій) дивізії армії УНР. З 04.08.1920 р. – начальник відділення зв’язку штабу Армії УНР.(8) Учасник Першого зимового походу Армії УНР. З 27.10.1921 р. – начальник оперативного відділу штабу Київської повстанчої дивізії Української повстанчої армії Юрка Тютюнника, пізніш командир ударної частини УПА (9).

Тоді, восени 1921 року, більшість українських земель окупували більшовики. Залишки українських армій перебували у польських таборах для інтернованих. Українські селяни вже пізнали всі принади більшовицького «раю». Дрібні повстанські загони розпачливо борються проти нестерпного режиму. Вищі старшини Армії УНР вирішили створити військовий штаб і з відділами добровольців нелегально перейти польсько-радянський кордон, щоби востаннє спробувати підняти масове повстання проти окупантів. Ця операція мала назву Другий Зимовий похід армії УНР, брав участь у ній і Іван Ремболович. У цій операції він виявив себе як хоробрий та досвідчений командир. Вславився у боях за Коростень, інші міста та села. Для зразку наведемо спогади учасника тих подій сотника О. Шпілінського – «На станцію Коростень о 5.30 хв. направили загін підполковника Рембаловича, який складався з 20 осіб. Він нищить телеграф, телефони, закидає ручними гранатами ешелони» (10).

Хотілося би повністю навести спогади Івана Ремболовича про ті страшні і водночас славетні часи:

«5 листопада частини рушили через с.с. Емінець, Анишпіль і Гутку на с. Піски. З Анишполя було вислано розвідку з 15 кіннотниками і 8 підривників на с. Бондарівку. Я поїхав із цією розвідкою. Розвідка в’їхала до села, не зустрівши жодного москаля. Була неділя. Біля церкви, де правилася служба Божа, ми побачили кілька осідланих коней, прив’язаних до плоту. Я й сотник Хмара стали розпитувати місцевих селян про москалів. Один із селян, моргнувши мені оком, одійшов набік. Я підійшов до нього.
– Пане повстанцю! Тут є кілька москалів, вони тепер у церкві, серед них є один комуніст, якого можна опізнати по червоній шапці. Цей комуніст чимало українців розстріляв власноручно. Сільський староста також запроданець московський.

Я поділився цими відомостями з сотником Хмарою, і ми вирішили чекати завершення Служби Божої, а як повиходять усі з церкви, заарештувати комуністів. Чекали з годину. Коли Служба Божа закінчилася й люди почали виходити з церкви, то одним із перших і комуніст у червоній шапці. Сотник Хмара підійшов до нього зі словами: «Товаришу, ви заарештовані!»

– «Что? – гукнув комуніст. – Кто мєня смєєт арестовивать?! Да ви знаєте, кто я такой?!»

«Знаю, – відповів сотник Хмара, – ти комуніст, а я українець!» – і міцний кулак сотника Хмари опустився на хижу московську твар комуніста.

По переведенню трусу в комуністовій кишені було знайдено реєстр осіб, яких він власноручно розстріляв: число їх доходило до 53.

Забравши з собою захоплених москалів, розвідка рушила на с. Піски, де й приєдналася до наших частин.

На підставі вироку польового суду комуніста у червоній шапці було повішено в с. Пісках.

Увечері начальник штабу полковник Отмарштайн покликав мене до себе й поінформував, що весь наш відділ вирушить пізно ввечері в напрямку на м. Коростень, а мені наказав, набравши охотників, розпочати 6 листопада демонстрацію з полудневої сторони.

План нападу на м. Коростень був такий: я з 24 охотниками та кіннотою сотника Хмари, під загальним командуванням полковника Ступницького, мали вирушити о 6 годині ввечері з с. Пісок на с.с. Жупани, Вигів, Краснопіль та Могильно-Блощицю і о пів до шостої години ранку розпочати наступ з південного боку Коростеня; основна ж група мала вирушати іншими шляхами й розпочати наступ, теж о пів до шостої, з півночі на м. Коростень. За відомостями нашого штабу, в Коростені стояв штаб бригади з нестройовими частинами й комендантською групою. Вирушили. О годині 2-й уночі підійшли ми до Коростеня з півночі. В перших же хатах, на коростенських околицях, захопили ми двох червоноармійців із числа мобілізованих. Із їхнього допиту виявилося, що в Коростені крім штабу 132-ї бригади та нестройових частин, стоять ще два батальйони піхоти. Передати ці відомоті генералові Тютюнникові не було жодної можливості, бо ми не знали, в якому саме місці знаходиться тепер цілий відділ. Я, полковник Ступницький та сотник Хмара провели нараду, на якій ухвалили таке: я з 15 людьми піду й захоплю залізничний дверець, полковник Ступницький визволить політичних в’язнів із міської в’язниці, а сотник Хмара з кіннотою опанує східно-південною околицею Коростеня. Якщо не пощастить, мусили збиратися на південній околиці. Посуваючись якнайтихіше містом, я зі своїми людьми підійшов до самого двірця.

— Хто йде? — пролунав голос кроках у 10-15 від мене.

— Свої, — відповів я, але тієї ж хвилі, зробивши крок уперед, упав у якусь яму. Кілька козаків із сотником Маркевичем подалися назад.

— Хлопці, подайте мені руку, — крикнув я. Два козаки підбігли й витяти мене з ями.

— Де інші? — запитав я, побачивши біля себе лише 9 козаків.

— Втекли з сотником Маркевичем, — була відповідь. (Пізніше виявилося, шо сотник Маркевич не втік, а кинувся, шоб захопити вартового, що тримав варту недалеко біля якогось приміщення і міг би піднести алярм).

— За мною, хлопці, ані на крок від мене, — наказав я своїм козакам. Швидким кроком рушили ми до двірця.

Через вікно ми побачили червоноармійців із рушницями, шо переповнювали почекальню двірця.

— Руки догори, — крикнув я, скочивши з одним козаком на підвіконня та вибивши вікно. Два козаки вистрілили до почекальні.

Одного з червоноармійціа було забито, а решта почала тікати на перон.

— Стій, руки догори, бо стрілятиму, — крикнув я вдруге. Червоноармійці покидали рушниці й піднесли руки догори. Ми вскочили до почекальні. Чотирьом козакам я наказав поскладати рушниці до одної купи, а сам з 5 козаками побіг до телеграфу. Урядовці на телеграфі були дуже перелякані, і лише один сидів і подавав телеграму до Києва. Я підійшов до нього. Виявилося, що він був комуніст і передавав до Києва, що на Коростень напали партизани. Порозбивавши апарати, ми вибігли на перон. Там не було жодного червоноармійця. Наказавши одному козакові покликати інших із почекальні, я з рештою пішов уздовж перону. З іншого кінця двірця, з-за рогу в'їхав на перон верхи сотник Маркевич, за ним бігло 5 козаків.

— Пане полковнику, я забив начальника штабу бригади й забрав його коня, а тут у вагонах міститься Чрезвичайна комісія, — почав рапортувати сотник Маркевич. Я наказав трьом козакам знайти якого-небудь залізничника, що міг би нам показати вагони з чрезвичайкою.

За кілька хвилин привели стрілочника, який і показав нам ці вагони. З рушницями напоготові побігли ми до цих вагонів. Сотник Маркевич із одного боку, а я з кількома козаками з другого — вскочили до вагону. Чекісти були на ногах, а один із них тримав телефонну слухавку в руках.

— Ані з місця! — крикнув сотник Маркевич.

— З ким розмовляєш? — спитав я чекіста.

— З командіром брігади, — відповів він. Я підніс слухавку до вуха.

— Галло, галло, да что ви меня не слушаєтє, что у вас там за галас? — почув я в телефон.

Удаючи з себе москаля, я почав розмовляти з командиром московської бригади:

«Товаріщ комбріг, на станцію напала банда партізанов, что нам дєлать?»

Комбриг: «Сейчас ми с німі раздєлаємся. Я вислал к вам начальніка штаба».

Я: «Начальнік штаба разстрелян».

Комбриг: «Кєм?»

Я: «По моєму приказу».

Комбриг: «А ви кто?»

Я: Подполковнік Ремболович, комендант партізанов».

Далі почув я тільки нецензурний вираз. Під час моїх розмов із командиром московської бригади козаки повиводили з вагонів і порозстрілювали всіх комуністів-чекістів.

Покінчивши з чрезвичайкою, ми рушили знову в бік двірця.

— Пане партизане! Що ви робите? Вас так мало, а тут на станції стільки москалів. Вас же зараз усіх переб'ють. Утікайте. Я теж належу до повстанців, — з такими словами звернувся до мене голосом, що переривався від хвилювання, якийсь залізничник.

— А які сили москалів на станції? — запитав я.

— Два потяги з піхотою, що надійшли звечора, і потяг із гарматами та кіньми, — відповів мені залізничник.

Я звернувся тоді до залізничника із запитанням, чи не міг би він випровадити нас на південну околицю Коростеня. Він погодився на це з великою охотою, і ми через городи та сади повернулися на збірний пункт. На збірному пункті я побачив не 9 залишених там козаків, а чоловік із 300. Люди були визволені з Коростенської в'язниці — політичні в"язні, які приєдналися до нас, решта з них розбіглася. Разом було визволено з Коростенської в'язниці до 600 політичних в'язнів.

Надходила 7 година. Збоку двірця почулася велика кулеметна та рушнична стрілянина; то наступали наші частини.

— Нам треба негайно теж розпочати наступ; ми вдаримо на москалів іззаду, і Коростень буде наш, а разом і все майно, яке є в нім, а головне — набої й гармати, що у вагонах на станції. — з такими словами звернувся я до полковника Ступницького.

— Трохи зачекаймо, — відповів мені полковник Ступницький. Я не міг чекати, бо знав, що кожна хвилина чекання коштуватиме нам дуже дорого.

Гукнувши на козаків, щоб йшли за мною, я вирушив на місто.

Полковник Ступницький залишився на місці, а з ним і більша частина людей.

Мій відділ увійшов до міста й попід стінами будинків почав просуватися до центру. Минувши одну вулицю, відділ мав звернути у вулицю праворуч, щоб найближчим шляхом дістатися до двірця, але цього маневру мені виконати не пощастило, бо зліва нас обстріляли вздовж вулиці сильним кулеметним та рушничним вогнем. Ми ж не мали змоги відповісти на це таким же вогнем, бо кулемета ми зовсім не мали, а з одними рушницями не могли впоратися з переважним ворогом. Ми залягли під хатами і влучним вогнем стримували москалів від наступу, сподіваючись, що полковник Ступницький допоможе нам з другого боку.

Близько пів на дев'яту — пів на десяту годину стрілянина з півночі, звідки наступала ціла група, затихла. Полковник Ступницький та сотник Хмара не давали про себе жодного знаку. Близько 10 години москалі з'явилися ще й праворуч від мене. Триматися далі я не міг, бо москалі мали змогу оточити мене й захопити до полону. Я наказав відходити ліворуч — москалі нас заатакували; вирушив праворуч — ще гірше. Побачивши, що нас уже майже оточили, ми через двори, сади та городи почали вже не відходити, а тікати, стрибаючи через тини та прямуючи до південної околиці Коростеня, де залишився полковник Ступницький, але його вже там не було.
Стріли з півночі зовсім затихли: або наші частини відійшли, або зайняли Коростень. Я вирішив трохи зачекати, а тим часом упорядкувати своїх людей.

За помічника мені був, увесь час не відходячи від мене ні на крок, сотник Маркевич.

За якихось півгодини ми побачили московські розстрільні, що посувалися на нас. Я розсипав своїх людей у розстрільну й наказав відходити. Одійшли з три з половиною верстви й залягли в снігу. Гадаючи, що наші частини, які наступали з півночі, захопили Коростень: що сотник Хмара зі сходу, а полковник Ступницький в іншому місці відрізали відхід москалям; і що вони на моїй дільниці хочуть прорватися, — я, щоб ударемнити ці ворожі заміри й узяти ініціативу до своїх рук, повів наступ на москалів. На початку нашого наступу москалі відступили до міста, а через 20-30 хвилин, зміцнені свіжими частинами, при 6 кулеметах, повели сильну атаку проти нас. Не маючи змоги далі триматися перед значно переважними силами ворога й прийнявши до уваги, що частина з моїх людей вже не мала набоїв, а інші тільки від 2 до 5; шо у москалів аж 6 кулеметів, а в нас жодного, — я наказав відступати. Відійшовши за 2-3 верстви, я передав командування сотникові Маркевичеві, а сам сів на коня й поїхав на північ, гадаючи знайти там наші частини з генералом Тютюнником.

Під'їжджаючи до залізниці (Коростень—Ігнатпіль), я побачив на залізничному насипі лави людей. Гадаючи, що це наші частини, я під'їхав на два-три кроки до них. Яке ж було моє здивування, коли я розгледів, шо військо в лавах — це червоноармійцї. Повертатися було нікуди. Я дав остроги коневі й, проскочивши московські лави, погнав чвалом. Тисячі ворожих куль наздоганяли мене. Проскакавши так 2-3 верстви, я побачив перед собою частини, що поволі посувалися на захід. Не було жодного сумніву, шо це відходили наші частини. Я під'їхав до генерала Тютюнника і почав рапортувати. До нас під'їхав начальник штабу полковник Отмарштайн.

Вислухавши мій рапорт, генерал Тютюнник махнув рукою.

Я тоді звернувся до нього й почав просити, щоби група повернулася до Коростеня, щоб мені було дано один курінь, 2 кулемети та 5-10 тисяч набоїв, і я прорву московський фронт, та що ми займемо м. Коростень; а занявши Коростень, ми будемо забезпечені і набоями, і рушницями, навіть матимемо кілька гармат із кіньми, що стоять у вагонах біля ст. Коростень. Адже 30 % наших вояків були ще й лосі без рушниць».

Проте незважаючи на те, що військо під Коростенем втратило декілька старшин, вистріляло 80% набоїв, всупереч підтримці ініціативи Ремболовича полковником Отмарштайном генерал Тютюнник наказав відходити. Це було зерно майбутньої поразки.

На цьому бойові пригоди Івана Ремболовича не закінчилися.

12 листопада в селі Чайківці був поранений у нижню частину лівого стегна. У бою під Малими Миньками 17 листопада 1921 р. організував групу до ста осіб, з якою хоробро оборонявся та все ж потрапив у більшовицький полон. 20 листопада, попри поранення, вдалося вирватися на волю. Втік по снігу в 17-тиградусний мороз роздягнений, босий. Про це згадує він сам у своїх спогадах у статті "Рейд 1921 року" - «…В церкві, 19 листопада о 15-16 годині до нас увійшов старшина-червоноармієць і наказав усім пораненим підвестися й перейти до помешкання місцевого священика. Вечором у це приміщення увійшло кілька одягнених по-цивільному осіб і кілька червоних старшин. Вони запитали: «А хто із вас Ремболович, ваш полковник? Чи, по-вашому, він не належить до командного складу?»

Мені шепнули на вухо, щоб я тікав, бо мене розстріляють... Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючись за стінку, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині помешкання й не пішов за мною, та й кому ж могло прийти в голову, що людина боса, в одній спідній сорочці, при 18 ступенях морозу, може втекти, та ще й із перебитою ногою.

Коли я вийшов на подвір'я, то впав у сніг і поповз до саду, а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, побіг» (11).

Потім підполковник добрався до кордону, перейшов на територію Польщі, працював у різних організаціях.

Перебуваючи у військовому таборі у Каліші, що зорганізували поляки для вояків армії УНР, де він брав участь у роботі літературно-мистецького об’єднання «Веселка». Зокрема на організованих товариством засіданнях, виступав з оповідями про Листопадовий рейд. Друкував свої спогади у формі праці з історії Українських визвольних змагань першої половини ХХ ст., у часописі-альманасі «За державність», що видавали у Каліші військово-історичне товариство у формі збірок статей (12).

Пізніш жив у м. Корнін Коломийського повіту. Є відомості, що він у 1940 р., співпрацював з «Пластом» в якості члена варшавського Українського Допомогового Комітету (13).

Влітку 1943 р. разом з двома синами вступає до Добровольчої дивізії СС «Галичина». Як зазначає Володимир Малкош, голова Управи Івано-Франківської станиці Галицького братства Першої української дивізії «Галичина» Української Національної Армії:

« – Вони сподівалися, що після того, як Німеччина програє війну (1943 року в цьому вже ніхто не сумнівався), між західними альянтами й СРСР дійде до конфронтації, і тоді добре озброєна та вишколена Дивізія разом з УПА стане ядром українського війська, без якого неможливо вибороти незалежної України. Лише Німеччина тоді могла й мала бажання воювати проти більшовиків. І з цього українці хотіли скористатися. Крім Гітлера і його нацистської партії, що виношувала божевільні плани «дранг нах Остен», були в Німеччині сили, які пам´ятали Берестейський мир 1918 року й мислили реально та тверезо. Вони прихильно ставилися до українців і намагалися силоміць усунути Гітлера. На жаль, це їм не вдалося. Незважаючи на туманні перспективи, німці впродовж року вишколювали вояків «Галичини» й видали їм найновішу на той час зброю, тоді як більшовики посилали на фронт, під танки, майже беззбройних і часто навіть необмундированих новобранців через тиждень-два після мобілізації. Іван Ремболович пройшов у Дивізії перепідготовку й одержав звання гауптштюрмфюрера (відповідає військовому званню армії УНР сотник, а по-теперішньому капітан (14). Трапилося це через те, що німці з огляду на вік і слабке знання їхньої мови, не погодилися зберегти йому давнього військового звання.

За свідченням духівника дивізії І. Нагаєвського Іван Рембалович відзначався дисциплінованістю та високим патріотизмом, сучасники стверджують, що він примушував говорити з ним українською мовою навіть командний склад дивізії, що складався з німців.

А далі починається царина достеменно недоведених фактів.


У битві під Бродами в липні 1944 року І. Ремболович командував саперною сотнею, а згодом – саперним куренем. У тому бою його вразила ворожа куля, а двоє його синів загинули. Всі гадали, що сотник загинув. В умовах оточення і прориву неможливо було це перевірити, тож у «Списках полеглих вояків 1-ї Української дивізії «Галичина» УНА...» він числиться як такий, що, за свідченням очевидців, загинув смертю героя. На меморіальному цвинтарі Дивізії біля міста Золочева Львівської області сотникові Рембаловичу встановлено символічний хрест. Але виявляється це не так, добрі люди підібрали його на полі бою і вилікували і він прожив до серпня 1950 року (15). Можливо саме велика втрата крові сотника, про яку розповідає підхорунжий Василь Верига і спричинила чутки про смерть офіцера. Пізно увечорі 21 листопада, коли вцілілі старшини-українці зібралися на нараду в штабі Дивізії, з метою вирватися з «Бродівського котла» там був і поранений сотник «блідий і виснажений від щойно перебутого виливу крові» (16).

Історик Володимир Сергійчук цитує документи НКВС, де сказано, що І. Ремболович після одужання прибув у Коломийський район Станіславської області, де вступив до УПА. Далі в публікації мовиться, що шостого листопада 1949 року в селі Космачі тодішнього Яблунівського району І. Ремболовича захопили органи МДБ та що подальша його доля невідома (17).
З розвідки Володимира Малкоша випливає наступне:

– «З розповідей підпільниці ОУН із Косова Дарії Свистульницької й завідувача відділу «Реабілітовані історією» при Івано-Франківській облдержадміністрації Лук´яна Вардзарука, а також із довідки управління Служби Безпеки України в Івано-Франківській області довідався, що в підпіллі ОУН - УПА Іван Ремболович мав псевдо Кропива. До нього зверталися: «Пане полковнику Кропива». На той час то був уже сивоголовий чоловік. Мав він двох помічників-«східняків» на псевда Лісовий і Степовий. Організував старшинську школу, яка здійснила три чи чотири випуски. Курс тривав від трьох до чотирьох місяців» (18). Лук´ян Вардзарук в додаток також повідомляє про святкування повстанцями Різдва, серед них був і Іван Ремболович (19).

Арештований вояк 6 листопада 1949 року в с. Космачі Яблунївського району.

Обкладинка слідчої справи Івана Ремболовича. Фото - "Український Тиждень"


15 травня 1950 р. згідно зі ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УССР Івана Ремболовича засуджено до розстрілу. Вирок постановив Військовий трибунал Прикарпатського воєнного округу. "Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції 1918 р. служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім у петлюрівській, боровся проти Червоної Армії", - так записано у Висновку прокурора Івано-Франківської області 27 червня 1994 року.

За цим висновком український герой Іван Ремболович реабілітації не підлягає (20).

Ще й досьогодні у Городні мешкають його родичі, з якими мені пощастило поспілкуватися. Виявляється, його рідний брат був головним суддею Городнянського району, і тільки у 1956 році довідався про долю свого брата.

Мій приятель, чернігівець Микола Качан надав мені його фотографію, адже Іван Семенович Ремболович рідний брат його дідуся. Фотографія була зроблена приблизно у 1914-1916 році (21).
Саме про таких незламних бійців, які слугували зразком для вояків Української повстанської Армії, і написав свій роман "Залишенець. Чорний ворон" Василь Шкляр.

Олександр Ясенчук


Література та джерела:

1. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1998. – Т. 7. – С. 2489
2. Розподіл наявних священно-церковно-служителів Чернігівської єпархії на штатних посадах згідно Височайше затвердженому 17 січня 1876 року приходів та причтів цієї єпархії
http://www.petergen.com/bovkalo/sp/chernigov1876.html//
3. Ярослав Тимченко Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917-1921).-К.: Темпора, 2007. – С. 365
4. Роман Коваль Ремболович Іван Семенович//Незборима нація, –2005 р. – Ч.9. – С.4
5. Володимир Дмитрук Вони боролися за Україну (Нарис історії боротьби проти тоталітарного режиму на Україні в 1921-1939 рр.), – Т. ІІ, – Луцьк, 2005, – С. 110-113
6. В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника: К.:Темпора, 2004. – С. 307-308
7. Олександр Вишнівський Наша Світланка (Спомин)//Шлях перемоги,2008 р, – 26 листопада, – №48, – С. 11
8. Ярослав Тимченко Офіцерський корпус – С. 365
9. Роман Коваль Ремболович Іван Семенович//Незборима нація, –2005 р, – Ч.9. – С.4
10. Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. – К., Фундація ім. О. Ольжича, 1995 р. – С. 25-26
11. Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. – К., Фундація ім. О. Ольжича, 1995 р. – Сс. 93-97, 104-107
12. Олександр Колянчук Українська військова еміграція у Польщі 1920-1939, –Львів, 2000. – С. 14, 114
13. «Пластовий портал» http://www.plast.org.ua/about/history/oseredky1920s/hotskyjokshiv/
14. Володимир Малкош Герой Базару – підполковник Іван Рембалович//Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 2002 р.– С. 45-46
15. Лист Володимира Малкоша голови Управи Івано-Франківської станиці Галицького братства Першої української дивізії «Галичина» Української Національної Армії до голови Чернігівського обласного товариства «Просвіта» Василя Чепурного від 02.11.1998 року, – Архів автора
16. Василь Верига Слідами батьків. Нарис історії 30 полку дивізії «Галичина» – 1-ої дивізії Української Національної Армії, – Львів, Братство колишніх вояків 1 УД УНА, 2002 р. – С. 109
17. Б. Стасів Пполк. Іван Рембалович не загинув під Бродами//Вісті комбатанта, – Торонто – Нью-Йорк, 1998 р., – Ч. 3 – С. 22
18. Володимир Малкош Герой Базару – підполковник Іван Рембалович//Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 2002 р.– С. 47
19. Сайт Лукяна Вардзарука Космач – повстанська столиця на Гуцульщині
http://lvardzaruk.ifrastudio.com/index.php?option=com_content&view=article&id=31:2009-
01-16-18-29-52&catid=2:-2&Itemid=3
20. Роман Коваль Ремболович Іван Семенович//Незборима нація, –2005 р, – Ч.9. – С.4
21. Особистий архів автора

Олександр ЯСЕНЧУК,
e-mail:Yasenchuk@i.ua

субота, 16 квітня 2011 р.

БИТВА 1920 РОКУ -„ЧУДО НАД ВІСЛОЮ"

Історичні роковини

Петро ГРИЦАК

У серпні 2010 року минуло 90 років, відколи мала місце ця подія, що тривала від 13 до 20 серпня 1920 року. Тому що багато сподівалося тоді іншого висліду, тепер називають ту битву „чудом над Віслою". Тому що в тій битві українські війська брали також важливу участь (що не є загально признане), варто згадати певні деталі. Почнімо з козацької історії.

Козацький літописець С. Величко каже, що як польський король Ян-Казимир довідався „що Хмельницький... з усією Україною... відривається від нього", сердечно заплакав, „що покладався на раду заздрісних... панів поляків". А потім сказав у сенаті 23 лютого 1654 року: „Панове, браття, дійшли ми через непогамований гнів наш і... впертість до того, що втратили Україну, ...та навічно відчужили від себе... козаків, ...завдяки зброї... яких, ми... були страшні всім... нашим і вашим ворогам...". Бо Ян-Казимир добре пам'ятав про козацьку допомогу гетьмана П. Сагайдачного польському гетьманові Хоткевичеві під Хотином 1621 р. Була це перша велика програна битва турецької армії, властиво, початок кінця Оттоманської імперії. Мусив знати Ян-Казимир також про заслуги козаків у війні з Московією! Тому, як державний муж, мав тоді за чим жалкувати.

Виглядало, що історія повторилася, у серпні 1920 року. Російський більшовицький фронт загнася аж під Варшаву, під командуванням Тухачевського та Троцького. В той час найкращі частини Червоної Армії (кавалерія Будьонного) діяла на пограниччі Галичини й Волині, після прориву фронту біля Рівного. Самовпевненість Будьонного була така, що він мав сказати: „Дайте мені 5 мільйонів кавалерії, і я здобуду Нью-Йорк". При зупинені полчищ Будьонного велику ролю відіграли частини армії УНР (Української Народної Республіки): 6-та дивізія, яка відзначилася при обороні ключевого українського міста Замостя (старої твердині); інші відділи армії УНР обороняли лінію Дністра біля Галича. Це була мала, але досвідчена в тяжких боях та ентузіястично настроєна армія. На відтинку фронту, де більшовики також хотіли створити перелом, біля Замостя, оборонна акція українців була цілком успішною: вони відтягнули ворожі сили з інших відтинків фронту, а сам фронт не був проламаний на тому важливому відтинку (розходилося про вступ Червоної Армії до Угорщини й до Румунії). Тому з того відтинку фронту більшовицькі сили не могли прийти на допомогу під Варшаву.

13 серпня 1920 р. польський головнокомандувач Й. Пілсудський вдарив „на перехрест" по більшовицькому фронті біля Радзиміна, та „відтяв" передові частини більшовиків, які збиралися здобути Варшаву „так, як падає дозріле яблуко". Й. Пілсудський вибрав інтуїтивно відповідне місце на прорив, бо добірні відділи вислані в більшовицьке запілля, яких 20 000, просунулися вперед продовж 36 годин, заки натрапили на якийсь опір; була це т. зв. „група маршова з-під річки Вепра". Битва тривала ще декілька днів та скінчилася великою поразкою більшовиків, з яких 95 000 попало в полон. Тепер деякі російські чинники твердять, що розстріли польських офіцерів у Катині були відплатою за зле трактування тих полонених поляками.

Тому, що польська армія два місяці безладно відступала, такі обсерватори, як наприклад, генерал Фон Сект з німецького генерального штабу, були переконані, що поляки ту битву неминуче програють. Вийшло якраз навпаки, тому називають її „чудом над Віслою". Має вона історичне значення, як одна з найважливіших битв історії світу, бо спинила, здавалося тоді, нестримний похід воєнного комунізму раз на все, в дуже критичний для Европи час. Це сказав Ленін місяць пізніше в промові, яка була строго засекречена.

Із тією битвою сполучені деякі контроверсії. Пілсудський не був професіональним
генералом, без генерал-штабового вишколу. Може пригадав собі з історії битву під Мантінеою в IV ст. перед Христом, де тебанський генерал Епамінондас також вдарив „на перехрест" по фронті противника, і здобув велику, несподівану перемогу. Деякі автори також приписують кредит за перемогу шефові французької військової місії, що тоді перебувала в Польщі, генералові Вейґанові. Він від того відмовився, але сказав такі на той час пророчі слова: „Так, Польща-(є) дозрілий овоч для четвертого і останнього розподілу". Як знаємо, до того часу було три розподіли Польщі у XVIII ст. Вейґанові слова здійснилися 19 років пізніше внаслідок пакту Ріббентропа-Молотова (23 серпня 1939 р.).

Із тим пов'язані більшовицькі рекримінації, ніби Тухачевський і Троцький хотіли, з власної амбіції, спрямувати головний удар на Варшаву, коли Сталін і Ворошилов хотіли проломитися на Львів і Замостя, там сконцентрувати найліпші частини, які вони мали, а саме кавалерію Будьонного. Евентуально, це пошкодило Троцькому в його спорі за провід СРСР зі Сталіним. Це також коштувало голову Тухачевському, якому Сталін не міг забути поглядів протилежних до його власних „геніяльних" потягнень, та якого у скорому процесі розстріляно в 1937 році. При тому стратив яких 35 000 інших офіцерів Червоної Армії, що сильно знизило її бойовий потенціял як почалася Друга світова війна.

Найгірше вийшли українці. Мимо виграної війни, військо свого союзника, яке до перемоги сильно причинилося, було роззброєне й інтерноване. Рада Амбасадорів признавала остаточно Східну Галичину полякам 14 березня 1923 р., беручи до уваги договір УНР з поляками з 21 квітня 1920 року, у якому відступлено Східну Галичину за „поміч" проти більшовиків, як некорисну для галицьких українців. До того часу Східна Галичина, на підставі мирового договору між Альянтами та Австрією у Сен Жермен, була передана полякам тільки на 25 років, а потім мав відбутися плебісцит щодо остаточної приналежности. Тим часом Рада Амбасадорів, на сугестію італійського амбасадора, ніби на підставі опінії від папського нунція у Варшаві, признала Східну Галичину Польщі. Правда, Польща обіцяла, для задоволення міжнародної опінії, автономію для трьох воєвідств, із яких складалася Східна Галичина й університет для українців, але не провела ніколи тих обіцянок у життя. Щобільше, Польща виповіла у 30-их роках міжнародний договір про охорону меншин, який мусила була підписати як частину мирових договорів після закінчення Першої світової війни. Варто також пригадати про „пацифікацію" 1930 року і концтабір Березу Картузьку.

Сьогодні в російській пресі почали появлятись опінії, де одверто визнається пакт Ріббентропа-Молотова 1939 року, як факт першого трактування СРСР як великодержави.

„Красная звезда" писала, що Москва почала готуватися до нового нападу на Польщу ще у 30-их роках, ніколи не забувши про свою програну битву в „чуді над Віслою".

середа, 13 квітня 2011 р.

РОДИНА Ю. АНДРУХОВИЧА У СВІТОВІЙ ВІЙНІ

(Із інтерв'ю)

- А під час Другої Світової війни що було з вашою родиною?

 - Дід, Маркіян Андрухович, загинув у 1944 році від Червоної армії.

- А його що, розстріляли?

- Він їхав у поїзді, на який стріляли з літаків. Він, по-моєму, отримав офіцерське звання в дивізії.

- СС „Галичина"?

 - Так.

- А яке у нього було військове звання?

- Не знаю. Тому що за часів, коли я виростав, то батьки і бабуся, його вдова, мене від цих історій оберігали, вони нічого не розповідали.

- А ось те, що дід служив в частинах СС, вас відштовхує або ви сприймаєте цю ситуацію нормально?

- Чесно кажучи, це те, чим я ще мав би серйозно зайнятися. Я весь час відкладаю і відкладаю ці вишукування, щоб дізнатися про нього більше. Для цього потрібно піти в архіви. Розібратися в усьому з документами в руках, якщо такі є.

Але я думаю, що це був один з альтернативних шляхів у зв'язку з тим, що УПА була набагато гірше керована. УПА - це в основному селянська армія. Якщо на чолі будь-якої національно-визвольної війни стають селяни, то це є невигідним, найгіршим з варіянтів, який може бути. А дивізія набиралася з міської інтелігенції, туди йшло багато студентів. Напевно, плян був приблизно за аналогією з Першою світовою війною: австрійці Січових стрільців озброїли, а потім ця зброя була повернена проти будь-якого з ворогів України. Багато хто на конспіративному рівні пояснювали СС у назві дивізії тим, що воно насправді розшифровується, як „Січові стрільці".

ОСИП ТКАЧУК

17.VII. 1920 - 2.ХІІ. 2010

Голова Братства кол. вояків 1-ї Дивізії Української Національної Армії в Аргентині, хорунжий Осип Ткачук.

Осип народився 17 серпня 1920 року у селі Локитки, тепер район Товмач, Івано-Франківської области. Середню освіту закінчив у державній гімназії у Товмачі, а потім завершив навчання у Педагогічному інституті в тодішньому Станиславові, тепер Івано-Франківськ. По закінченні студій вчителював у Ремісничо-торговельній школі в Товмачі та був директором бурси в Станиславові.

Коли в 1943 році було оголошено про набір до Української дивізії „Галичина", Осип негайно зголосився в її ряди й його скерували до старшинської школи. По закінченні вишколу ділив долю і недолю вояків-побратимів у рядах Дивізії. Перед закінченням війни в травні 1945 року, хорунжий Осип Ткачук склав присягу на вірність Україні перед головнокомандуючим 1-ї Дивізії УНА, генералом Павлом Шандруком.

По війні і по двох роках полону в Ріміні, Італія, проживав ще два роки в Парижі, Франція, звідкіля в 1948 році виїхав до Аргентини.

вівторок, 12 квітня 2011 р.

МИРОН КОЦУР

10.ІХ.1924-28.VII.2010

Народився Мирон в селі Дев'ятир, район Рава Руська, Львівської
области. Народну школу закінчив у рідному селі. В 1942 році вступив до Торговельної школи, а вже в липні 1943 році зголосився до Дивізії, не закінчивши її.

Рекрутський вишкіл відбув в місті Данцінґ. Закінчив підстаршинський вишкіл і служив у 1-ій сотні в 31-му полку. Брав участь у боях на Холмщині, Словаччині, Югославії і Австрії. Одержав відзначення за хоробрість. Був інтернований в Австрії.

ВАСИЛЬ РАДЕВИЧ

18. V 1920 -26.ХІІ. 2010

У місті Снятин 18 травня 1920 року, в глибоко релігійній і патріотичній родині Дмитра і Софії Радевичів, які були головними фундаторами церкви у Снятині, народився син Василь, а пізніше брат Микола й сестра Ґеня. По закінченні навчання молодий юнак Василь з братом Миколою вступили до дивізії „Галичина" щоб захищати від ворогів рідну Батьківщину. На жаль, брат Микола впав у бою під Бродами.

У 1945 році, по капітуляції Німеччини, Василь з великою кількістю побратимів-дивізійників попав в англійський полон в Австрії, звідки пізніше перевезли їх до Ріміні, Італія, а в 1947 році до Шотляндії.

субота, 9 квітня 2011 р.

ОЛЕКСАНДЕР НЕМИРІВСЬКИЙ

1925-26. VIII. 2010

Народився Олександер у місті Люблін, Польща. Син ветерана армії УНР. Вихований в українському дусі. Був членом української молодечої організації Пласт. В 1936 році брав участь у пластовому таборі в Карпатах. Підчас Другої світової війни виїхав до м. Холм, до української гімназії. До Дивізії прибув з Волинським леґіоном, у якому був підстаршиною. Потрапив у полон в Італії, перебував у Братфорді в Англії після звільнення з полону.



пʼятниця, 8 квітня 2011 р.

ХОР. РОМАН ГЕРАСИМОВИЧ

10.Х.1924 - 20.VІ.2010

Роман Герасимович народився в родині промисловця 10 жовтня 1924 року у Львові, де вчащав до Рідної Школи ім. Т. Шевченка та Академічної Гімназії, а по матурі, 5 травня 1943 року добровільно зголосився до Дивізії.

Покликаний в липні до Брна (Чехія), пройшов рекрутський вишкіл у Гайделяґрі, потім підстаршинський вишкіл від вересня 1943 до березня 1944 року в Ляуенбурзі, після якого призначили його чотовим 1-ої чоти, до 5-ої сотні ІІ-го батальйону 30-го полку.

В травні 1944 року покликали Романа до старшинської школи в Кіншляґ (Kinschlag, чеське: Procecnice), яку він закінчив у вересні в групі відмінників, та доповнив вишкіл ще додатковим одномісячним вишколом командирів сотні.

В половині жовтня 1944 року хор. Роман перебрав 1-шу сотню, ІІ-го батальйону, 30-го полку в Пречині (Precin) на Словаччині, якою командував до кінця війни, тобто до 8 травня 1945 року під Фельдбахом в Австрії, здобуваючи Залізний Хрест 2-ої кляси (ЕК 2).

***


Хочу тут apropos поділитися з деякими думками про тих молодих, „свіжо спечених" старшин Дивізії, яких часто в нашій Дивізії називали „пістолетами" і які завжди дуже успішно перейшли дуже суворі режими німецького вишколу найкращих військових інституцій Німеччини. Ця справа прийшла мені на думку читаючи короткі, але дуже прецизні і компактні спомини Романа, які він написав літом 1947 року в Bathhorn Bavaria, коли вернувся з полону.

В нашій бібліографії Братства колишніх дивізійників є дещо споминів, видань іншомовних, ювілейних альманахів, збірників, одноднівок та неперіодичних видань, але наскільки знаю - немає ніякої книжки, де була б проведена серйозна оцінка впливу тих старшин, на характер „побрідської" т. зв. „другої" Дивізії.

Тим молодим „пістолетам" пересяклих ідеалізмом, який штовхнув їх бути добровольцями до Дивізії, повних щирого захоплення і ентузіязму, довелося командувати стрілецьким елементом та багато гіршими обставинами, які були в 1943 році. Велика частина тих вояків „по Бродах" не прийшли до Дивізії ... добровільно, а трагічна повна матеріяльних браків дійсність, можливостей кінця 1944 року дошкульно давала себе знати.

Сотні мали прекрасний склад команди - знаменито вишколених старшини і підстаршини, але не мали повного складу стрільців, брак мундирів, черевиків і навіть зброї. Це були проблеми, які повинні ці старшини розв'язувати, що вони надзвичайно добре виконали.

В своїх споминах хор. Роман Герасимович пише:

„До кінця листопада 1944 року сотня була, як на тодішні відносини, зорганізована. Кожний вояк мав кріса, кожна група один кулемет, вповні була споряджена чота тяжких кулеметів та кожний підстаршина мав пістолет і машинову пістолю. Велику частину зброї становила зброя здобута на частих акціях проти партизан".

Ці мої думки, які висловлю тут, — в надії, що хто-будь, але більше кваліфікований і евентуальний дослідник контроверсійної „Res-Dyvisionerum" зацікавиться тим феноменом в історії Дивізії та розвине - як вже згадав - більше в професійну і глибшу аналізу цього цікавого факту.

Ще одна цитата з Романа споминів:

„Майже всім членам 1-ої сотні вдалося відступити з большевицького фронту до англійців, або американців".

* * *

Хор. Роман Герасимович попав у полон в американській зоні в Радштаті (Radstadt). Пізніше перенесли його до Ріґзее, пізніше до Бад Айблінґ, Ауербах, Реґенсбурґ, Дармштад і на кінець до Людвіґбурґу (всі ці місцевості в Баварії), звідки в січні 1947 році звільнили його з полону.
...

Орест С. Слупчинський
Голова Станиці Нью-Йорк
Братства кол. вояків 1-ої УД УНА

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації