ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 17 грудня 2014 р.

З ЛИСТА ГОРСТА фон ВЕХТЕРА

                      Син губернатора Галичини під час Другої світової війни Горст фон Вехтер був у Львові 10 днів у липні ц. р. й написав листа про свій побут до українських приятелів. Друкуємо вийнятки в перекладі з англійської.

                     „Повернувся я до свого замку в Нижній Австрії, але досі перебуваю під великим вражінням після відвідин вашої країни від 17 по 27 липня, замешкавши в готелі Жоржа у Львові. Хочу подякувати всім за гідне прийняття.

                    Я був запрошений до Львова з 17 липня по 21 на знімання англійського документального фільму про мого батька і мене, його сина. Я заздалегідь продовжив мою візиту.
Впродовж чотирьох днів ми знімалися в університеті, в нашій резиденції з 1942 по 1944 на вул. Івана Франка, 133, в обласному архіві, на місці єврейських масових поховань поблизу Жовкви, поминали полеглих воїнів в с. Червоне і були на єврейському кладовищі у Бродах.

                    На жаль, ці кадри були зняті в припущенні, що мій батько був військовим злочинцем, що я неодноразово відкидав як дезінформацію, яка була основана на переконанні, що він був відповідальним за все, що відбувалося в Галичині, особливо за знищення єврейського населення. У той час то була "Секретна справа Райху", виключно під юрисдикцією ґестапо, СС і поліції, а мій батько не мав жодного голосу: на 3 червня 1942 всі поліцейські компетенції були передані в СС і в поліцію під командою полковника Фріца Кацмана. (Див. Дітер Поль, с. 278).

                   В понеділок 21 липня при зніманні в обласному архіві я принагідно згадав, що у мене є оцифровані документи з музею Голокосту в Вашингтоні, США, які широко охоплюють перебування моїх батьків у Львові, а це: листи, щоденники, спогади, фотографії і фонограми. Я запропонував передати їх до українського архіву.

                   Директор Петро І. Кравчук зараз прийняв мене й запропонував зробити виставку цього матеріялу в наступному році.

                    У вівторок я провів весь ранок з Богданом Чайківським, директором Львівського історичного музею, який скопіював мої документи і запропонував виставляти їх у музеї.

                    У середу мій друг Dr. Gretl Vyoral прибув з Відня і ми відвідали архітектурні будинки й музеї Львова, а в четвер зустрілися у Григоріянському соборі з єпископом Венедиктом Алексійчуком...

                    В п'ятницю я зустрівся з доктором А. Боляновським в готелі Жоржа. Він досліджує німецьку окупацію під час Другої світової війни. Протягом багатьох годин він оглядав мої документи, врешті кажучи: „Вони насправді цікаві..."

                    В суботу я провів цілий ранок з істориком Ярославом Грицаком з Українського католицького університету, який показав мені Львів, починаючи з Високого замку й закінчуючи на ринковій площі.

                    В неділю 27-го я від'їжджав, але перед тим оглянув прекрасні барокові скульптури Йоганна Ґеорґа Пінзеля, які були врятовані покійним Борисом Возницьким, Героєм України, директором Львівської ґалереї мистецтв, безумовно, найпрестижніший, навіть улюблений вчений України в останні десятиліття.

                   З ним познайомився підчас візити 26 травня 2006-го, коли я був прийнятий групою високопоставлених осіб в Історичному музеї під його головуванням, я вручив йому листа ОУН від 28 вересня 1943 року. [У тому листі ОУН остерігає губернатора перед заплянованим радянськими спецслужбами атентатом на нього.] Він сказав мені, що були дискусії про мого батька й тепер його вважають людиною чести. Тоді був теж присутній директор Богдан Чайковський".

                   Вехтер пише, що між його замком і Львовом, „зробив неймовірне відкриття", а це: „Мітологічні статуї 4 фонтанів в кутах прямокутного Ринку в центрі Львова схожі на Залю Террена в замку Гаґґенберґа".

                  Закінчує листа сподіванням, що знову відвідає Львів.


-Я, як і раніше, ваш покірний слуга, Горст фон Вехтер.

вівторок, 16 грудня 2014 р.

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

                     До Львова приїхав Горст фон Вехтер. Він був присутній при вшануванні роковин боїв під Бродами та виявив бажання зустрітися з колишніми вояками дивізії "Галичина". Зустріч відбулася 27 липня в офісі туристичної фірми А. Жукевича.

                     Зустріч була цікавою та конструктивною. Горст фон Вехтер цікавився життям та побутом колишніх вояків Дивізії, а також розповів про свого батька, матір та братів.

                      Горст фон Вехтер - рідний син колишнього губернатора дистрикту Галичина Отто Ґустава Вехтера (8.07.1901 р. Відень - 14.07.1949 р. Рим)

                      Отто Вехтер прихильно ставився до українців і вважав, що Галичина повинна займати особливе місце в системі німецької окупаційної політики. За час його правління з 22.01.1942 р. по 08.1944 р. була створена 14 ґренадирська дивізія "Галичина".

Є. КУЦИК,                                                      
 Голова КУ і Львівської станиці



Зустріч з сином Вехтера.

Стоять: Є. Куцик, Р. Шумський, І. Іваньков
Сидять: С. Гураль, син Вахтера Горст, 

І. Мамчур, М. Гоянюк, син Гоянюка.
Сидить на підлозі: А. Жукевич.


субота, 13 грудня 2014 р.

ЗА ЩО ОТРИМАВ НАГОРОДУ?

Спомини

Леонід МУХА

                    В Інтернеті опублікований список вояків-українців Дивізії „Галичина"-1-ої УД УНА, нагороджених військовими нагородами за проявлене геройство в бою. Таких було в Дивізії майже 20 тисяч, а нагороджено аж 139 військовиків, з них 24 двічі і більше разів.

                     В Дивізії всього нагороджено Залізним Хрестом: ЕК-1 - двох, ЕК-2 - 96. За „Воєнні заслуги": 43 - це в основному вояки при штабах та допоміжних частинах (постачання). „За ближній бій" („Нахкампфшпанґе") було „удостоєно" 7, з них 5 срібною, двоє не встановлено якою (Гладишевський Любомир та Ванкевич Любомир).

                     Планка за рукопашний бій була одною з найвищих відзнак. Існували три кляси цієї нагороди: в бронзі, в сріблі та в золоті. Бронзу отримували за 15 днів участи в близькому бою - тобто коли ворог був так близько, що можна було побачити очі ворога. Сюди зараховувалися також дні участи в штурмах та відбитті назад ворожих становищ, а також оборону власних становищ від постійних ворожих атак. Срібну відзнаку отримували за 30 днів участи в бою, а золоту - за 50.

                     Командир дивізії мав право надавати Nachkampfspange тим воякам, що були поранені в бою і через те не могли продовжувати участи в бойових діях. Вони отримували бронзову планку після 10 днів близького бою, срібну планку - після 20 днів, та золоту - після 40 днів.

                     На час поранення я знаходився в боях вже 90 днів - 3 місяці, з 28 вересня по 27 грудня 1944 року.

                    Серед удостоєних знаком, чи планкою „За ближній бій" опинився і я на 72 місці в списку. Крім мене, цією відзнакою нагороджені: в списку ч.1 - поручник Володимир Козак, ч. 2 - поручник Остап Чучкевич, десятник Василь Сірський - на 75місці, ґрен. Петро Цісарський - на 76.

                   До нагородження представлено мене за проявлену хоробрість в бою 26 грудня 1944 р. біля села Дольна Альмаш (тепер Яблонови у Словаччині), коли прикривав кулеметом відступ сотні, завдячуючи чому сотня практично без втрат відступила з окруження в село. Раненим доповз до своїх, під прикриттям вогню нашої артилерії. Коли доповз до повороту, за яким були побратими, вони мене підхопили на руки та пронесли в хату, в якій перев'язали і на драбині понесли в центр села. Там стояв автомобіль „Опель", яким приїхав старший штабний лікар в чині майора. Спитавши, де я поранений, приказав своєму водію відвезти мене і ще одного пораненого, який, „як виявилося, був посланим до мене з наказом відступати, та так і не дійшов через поранення. В Банській Щавниці (Banska Stiavnica) нам надано фахову медичну допомогу та відправлено в шпиталь у Зволені (Zvolen). Проснувся на операційному столі після операції. Наступного дня (27 грудня) вранці був відправлений в Банську Бистрицю, звідки санітарним потягом - в тиловий шпиталь в Годонін (Hodonin) у Чехії.

                  Виписався з шпиталю в перших днях лютого 1945 року. Мені пояснили, що маю право на відпустку та, взнавши, що не маю куди та до кого їхати, дали направлення у Відень зі словами: „Там тобі скажуть, де твоя Дивізія і що далі робити".

                  З товаришами, які пішки долали відстань з Словаччини в Югославію, стрінувся в половині лютого в Словенії, де підготовляв приміщення для маршируючих. В кінці лютого був викликаний в штаб полку в Ґонобіц (Словенія), де із побратимами отримав нагороду з рук командира полку полк. Дерна: срібну планку „За ближній бій" та бронзову відзнаку за поранення. До нагороди віднісся спокійно і не придавав цій події належної уваги. В Дивізії до нагород відношення було якесь непрестижне, а чому?

                Ще й тепер до нагород німецьких відношення наших побратимів не зовсім поважне. Може тому, що нагороджених було так мало? Мене не нагородили навіть тоді, як в Низьких Татрах на горі Дюмб'єр з двома товаришами взяли в полон комісара найбільшого партизанського з'єднання, кадрового чекіста з 1920 року підполковника КДБ Храпка, який багато нагрішив українцям (є про це документи в Інтернеті). Рішали старшини - може тому нагородили ЕК-2 тільки нашого сотенного-сотника В.Татарського? Повагу до себе відчув в шпиталях після поранення в останній день війни і зрозумів тільки тепер, коли докладніше ознайомився з німецькими нагородами в Інтернеті.

               А там написано: „У військовому середовищі нагородження знаком „За ближній бій" користувалося авторитетом і повагою. В ході Другої світової війни було УДОСТОЄНО (так і написано) бронзовими знаками 36 400, срібними -9 500, золотими - 631 військовиків за мужність та хоробрість, виявлених на полі бою та в рукопашних сутичках. Заснований 25 листопада 1942 року. Золоті знаки вручав особисто Гітлер. Запис про нагородження тим знаком проводилася у військовій книжці з уточненням військової частини, підписом і печаткою. Знак носився на 1 см вище лівої кишені блузи над усіми іншими нагородами, щоб підчеркнути його значимість. В списках усі нагороджені „За ближній бій" відмічені як удостоєні цієї почести"
                                                
                                                                          * * *                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
               Був випадок на станції Жакиль, біля Банської Щавниці, коли загинув побратим Лабанців з Борислава. Пішла в розвідку стежа з 4-х та вернулися вже без нього. Коли стемніло, пішли знову і принесли вбитого - похоронили наступного дня в Банській Щавниці. Командир 1-ї чоти, до якої був прикріплений наш важкий МҐ-42, Роман Дражньовський написав доповідну рекомендацію до нагороди, та не нагородили нікого. 

                Німці нагородами не розкидалися. В моїй 10-й сотні залізним хрестом другої ступені-ЕК-2 - були нагороджені сотник Татарський за бої в Словаччині та чотовий Р. Дражньовський за бої в Австрії. Не можу нічого сказати про інші сотні бойової групи Вільднера тому, що спогадів, як не дивно, мало. Читав спогади сотника Татарського „Під чотирма прапорами" - про бої в Словаччині написано дуже мало, найбільше про службу в охоронному батальйоні (Шуцманшафті). Помер в Німеччині, після війни підвищений УНРадою до ранґи ген.хорунжого.

                Чотовий Р. Дражньовський після війни був доктором географічних наук і викладачем в коледжах США, згодом ректором УВУ - Українського Вільного Університету в Мюнхені.

                 Не знайшовся журналіст, який описав би для історії бойовий шлях куреня Вільднера. У „ВК" були надруковані маленькі очерки „шпіса" (бунчужного) нашої сотні Мирона Матичака та чотового важкої сотні О. Кульчицького. Врешті перша маленька згадка про смерть хорунжого Ґрохольського, який загинув біля Нової Ніви в Словаччині, та про 4-ту важку сотню Шнеллера є спомини чотового О. Кульчицького та В. Кецуна, який воював в рою ґранатометників. Помер в Англії. Дуже цікаво, що робила 3-тя сотня, яка прославилася обороною замку Ґляйхенберґ в Австрії в останній місяць війни.

                Останній місяць війни наша сотня провела у важких боях біля ключової позиції фронту - замку Ґляйхенберґ. Ми наступали і змінювали позиції. Десь за тиждень до кінця війни нас відрізали на висоті Ґляйхенберґер Коґель - панівній висоті, на якій знаходилися вогневі офіцери нашої артилерії - вся територія до Мадярщини була, як на долоні. Отримали наказ відступати й при перебігу долини між лісами мій ройовий був поранений. Всі проскочили мимо нього та побігли в сторону лісу, а я зупинився. Взяв хлопа на плечі й ніс аж до місця, де був розташований медичний пункт; так мене вчили на вишколі. Там його передав на руки лікарів, а сам вернувся до товаришів, які окопувалися на хребті. Помер мій ройовий десь в 2000 році в Австралії, про що повідомив голова Братства дивізійників в Австралії Т. Андрушко, який був в одному рою з Кецуном.

субота, 6 грудня 2014 р.

ЧАРЛІ БРАВН у ЛІТАЮЧІЙ ФОРТЕЦІ В-17 і МЕССЕРШМІДТ (МЕ-109)

(Переклад з англійської)

                  Подивіться уважно на Літаючу фортецю В-17 і зверніть увагу, що їй відлетіла частина хвоста, нема горизонтального стабілізатора і передня частина пошкоджена. Бомбардувальник, з одним недіючим двигуном, готовий був кожночасно впасти на землю. (Це картина намальована художником з опису обох літунів багато років після
війни.) А поруч летить німецький винищувач МЕ-109.

               Чарлі Бравн був літуном В-17 389-ї бомбардувальної групи, що стаціонувала в Kimbolton, Англія. Його В-17 (Boeing-17) називали „Ye Old Pub" (стара корчма), бо був у жахливому стані, будучи вражений зенітками і обстрілом винищувачів. Компас був пошкоджений, і вони летіли далі вглиб ворожої території, замість прямувати додому, до Kimbolton.
 
В-17 літун Чарлі Бравн


                      Коли вони летіли над ворожим аеродромом, німецький літун Франц Штіґлер (Stigler) отримав наказ вилетіти й збити В-17. Коли він летів поруч В-17, не міг повірити своїм очам. За його словами, він ніколи не бачив літака в такому поганому стані. Хвіст і задня частина були сильно пошкоджені, задній канонір поранений, а тіло горішнього каноніра порозкидане по фюзеляжі. Перед літака був розбитий, а сам літак скрізь подіравлений.

МЕ-109 літун Франц Штіґлер

                    Франц зрозумів, що вони не знали, куди летять, і помахав Чарлі повернутися на 180 градусів. Франц супроводжував пошкоджений літак до Північного моря у напрямі до Англії. Потім він відсалютував Чарлі Бравнові й повернувся назад до Европи. Коли Франц приземлився, сказав начальству, що літак був збитий над морем, і ніколи нікому не сказав правди. Чарлі Бравн і рештки його екіпажу все розповіли на своєму брифінґу, але їм було наказано ніколи не говорити про це.

                    Більш ніж 40 років пізніше Чарлі Бравн забажав знайти того літуна Люфтваффе. Після багатьох років розшуків Франца знайшли. Вони зустрілися в США з ветеранами 389-ї бомбардувальної групи - усіх разом 25 людей, які залишилися живими.

                    Коли його запитали, чому він не збив їхній літак, Штіґлер відповів: „У мене не було серця, щоб знищити цих хоробрих вояків. Я летів поруч них протягом довшого часу й бачив їхні відчайдушні намагання добитися додому. Я не міг стріляли в них. Це був би такий же акт, як стріляти в парашутиста в повітрі".

                   Обидва померли у 2008 році.

 Німецький літун Франц Штіґлер, художник Ерні Бойєтт і Чарлі Бравн.

  http://www.urcaptainspekin.com/CharlieBrown.htm

вівторок, 25 листопада 2014 р.

РОСІЙСЬКІ ЛЕҐІОНИ ГЕНРІХА ГІММЛЕРА

 Ігор Лосєв
"День"

                     В Москві у видавництві «ЯУЗА-ПРЕСС» вийшла книга Дмитра Жукова й Івана Ковтуна «Російські есесівці в бою». З неї випливає, що наймасовішим (в абсолютних цифрах) у військах СС було саме російське представництво (в іноземних формуваннях). Ні фламандці, ні скандинави, ні естонці, ні латиші, ні українці, ні білоруси змагатися тут із росіянами не можуть. Автори московської книги стверджують: «Приблизна кількість росіян, які пішли на співробітництво з СС, можна визначити в 100—120 тисяч осіб. Ця цифра, додамо, не може бути абсолютно точною, оскільки в низці випадків росіяни записувалися на службу як українці, білоруси, козаків, інґерманландці тощо» (с. 238—239). Отже, йдеться про десятки повнокровних армійських дивізій, що воювали на боці Гітлера. Особливе місце тут займає 15-й козачий кавалерійський корпус СС, в якому служило 25 000 росіян. При головному штабі СС був створений спеціальний орган — Резерв козачих військ. Воювали російські есесівці під біло-синьо-червоним прапором, а також під Андріївським прапором. Коли була створена перша російська національна бригада СС «Дружина» отаман генерал-лейтенант Є.І. Балабін у листі розповів про враження свого представника, що здійснив візит у цю військову частину: «Мій представник у генерал-губернаторстві під’єсаул Мойсеєв... побував у Любліні і там провів день під біло-синьо-червоним прапором у російському батальйоні СС».

                   Чудово зарекомендував себе у воїнстві Генріха Гіммлера й особливий російський полк СС «Варяг» («врагу не сдается наш гордый «Варяг»), сформований колишніми денікінськими офіцерами. Варто нагадати, що нині в Росії А.І. Денікін — національний герой, який оспівується особисто В.В. Путіним. Командував есесівським полком колишній капітан російської імператорської ґвардії та офіцер Добровольчої армії Денікіна Михайло Олександрович Семенов. У Гітлера денікінець дослужився до штандартенфюрера СС. Як пишуть Жуков і Ковтун: «Серед особистого складу полку була значна кількість колишніх радянських військовополонених, при цьому близько 60% колишніх радянських офіцерів обіймали командні посади» (с. 136).

 РОСІЙСЬКА ВИЗВОЛЬНА АРМІЯ (РВА)

                   До кінця війни в складі РВА під командуванням колишнього радянського генерал-лейтенанта А. Власова діяли дві дивізії (близько 50 тис. осіб). До речі, 1920 року юний Андрій Власов у складі Червоної армії брав участь у каральних операціях проти українських повстанців на півдні Україні. В його штабі зібралася «блискуча плеяда» колишніх «пролетарських» генералів і полковників. Ось, наприклад, генерал-майор Благовєщенський І., колишній начальник Військово-морського училища ППО в місті Лібаві (Балтійський флот). Або генерал-майор Буняченко С., уродженець Курської губернії, також, між іншим, учасник каральних експедицій проти українських повстанців у період Громадянської війни. Щоправда, генерала він отримав уже у Власова, у совєтів далі полковника не пішов. А ось ще генерал-лейтенант РВА Жиленков Г. В цивільному житті секретар Ростокінського райкому ВКП(б) Москви. 1941 року — член Військової ради 32-ї армії, бригадний комісар.

                 Закутний Д.Є. — уродженець Ростовської області, генерал-майор РСЧА, командир XXI стрілецького корпусу РСЧА. Звєрєв Г. — генерал-майор РВА й радянський полковник. Малишкін В.Ф. — радянський генерал-майор, начальник штабу 19-ї армії. Мальцев В.І. — полковник радянських ВПС, з 1942 року — німецький бургомістр Ялти, керував формуванням у районі Сімферополя російських добровольчих частин вермахту. Меандров М. — полковник РСЧА, начальник оперативного відділу штабу 6-ї армії. Трухін Ф.І. — радянський генерал-майор, начальник оперативного відділу штабу Прибалтійського військового округу.

                 Були в РВА свої Герої Радянського Союзу: старший лейтенант, учасник фінської війни, в РВА командував російською ескадрильєю Антилевський Б. і капітан Бичков, також льотчик.

                 Про РВА в СРСР і нинішній Росії говорять найохочіше, очевидно, внаслідок загальної чисельної незначності її, і для того, щоб не привертати увагу до так званих «гіві» (від німецької абревіатури, що означає добровільних російських помічників вермахту). На відміну від РВА, «гіві» налічували близько 800 тисяч осіб. Симптоматично, що коли в СРСР переклали на російську мову й видали щоденники німецького генерала-полковника Гальдера, то вичистили всі численні згадки про «добровільних помічників».

ХТО Й КОГО ШАНУЄ?

                 Український морський офіцер Вадим Махно, укладач найцікавішого довідника про російські формування СС, написав у газеті «Флот України»: «За віру і Вітчизну» — це напис на меморіальній плиті, встановленій 1994 року в місті Москві за адресою Ленінградський проспект, 73А в храмі Всіх Святих на Патріаршому Подвір’ї з особистого благословення Патріарха Московського і Всієї Русі предстоятеля російської православної церкви Алексія II.

                  Наводжу повний текст: «Отаманам Краснову, Шкуро, Павлову, Доманову, Фон Панвіцу, Султан-Гірею Клич, Зборовському.

                 Генералам Туркулу, Гольмстон-Смисловському, Скородумову, Штейфону. Козакам 15-го Кавалерійського корпусу, полеглим за віру і Вітчизну». Хто ж ці отамани та генерали?

                 Вадим Махно називає їхні німецькі звання і посади:

                 генерал кавалерії Краснов (генерал-лейтенант вермахту), з 1944 року — начальник Головного управління Козачих військ Головного управління СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;

                 Генерал-лейтенант Шкуро, з 1944 року — начальник Козачого резерву Головного управління військ СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;

                  Групенфюрер СС, генерал-лейтенант військ СС Фон Панвіц — командир 15-го Козачого кавалерійського корпусу СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;

                 Генерал-майор Туркул — командир запасної бригади Козачого резерву Головного управління СС;

                 Генерал-майор Конюхов — командир 3-ї бригади 15-го корпусу військ СС;

                 Генерал-майор вермахту Штейфон — командир Російського охоронного корпусу вермахту в Сербії;

                 Полковник вермахту Зборовський — командир 1-го Зведеного козачого полку охоронного корпусу Штейфона;

                Генерал-майор Скородумов — сформував Російський охоронний корпус вермахту в Сербії;

               Полковник вермахту Павлов;

               Генерал-майор вермахту Гольмстон-Смисловський — командував Особливою дивізією «Росія» Абвера, 1-ю Російською національною дивізією вермахту, Російською національною армією вермахту.

               Капітан I рангу Вадим Махно в кінці публікації повідомив досить красномовний факт: «...2007 року в станиці Єланська Ростовської області поставлений меморіальний комплекс (музей і архів) генералу Краснову...»

Коментар автора


                    Тягнені владою російські історичні інституції та окремі дослідники непропорційно багато часу приділяють тому, що відбувається в історичному дискурсі сусідніх держав, забуваючи, що в їхньому власному минулому є чимало недодосліджених, контраверсійних і цікавих моментів.

                   У цьому контексті: що є варті всілякі пропозиції про створення якихось російсько-українських спільних історичних комісій, якихось спільних підручників тощо? У російській культурі, в духовній сфері, в історичній науці (яка все більше перетворюється в пропаганду), здається, остаточно й безповоротно переміг Подвійний Стандарт, що став альфою й омеґою свідомости. Російська культура на наших очах втрачає свої діялогічні інтенції, стаючи культурою монологу, дуже гучного, оглушливого монологу, коли неможливо почути Іншого.

субота, 22 листопада 2014 р.

ЛЕОНІД МУХА. АВТОБІОГРАФІЯ


                 Народився 23 травня 1926 року у Варшаві, в сім'ї політичного еміґранта, старшини Армії УНР. По закінченні другої кляси у Варшаві, батьки віддали мене до школи в Дрогобиччі, виховувався в захоронці. З приходом більшовиків переведений в дитячий будинок у Стрию, де продовжив навчання в медичному технікумі. Повернувся назад в Дрогобич, і в грудні 1941 р. переїхав до матері у Варшаву.

                  В березні 1942 року прийнятий на навчання в ремісничу школу Конарського. В квітні вивезений до Лодзі, по закінченні навчання отримав фах токаря, з 1 червня
1942 року почав працювати у Франкфурті на Майні на фабриці „Ферайнігте Дойче Метальверке". Пропрацювавши рік, отримав відпустку і повернувся додому.

                 У Варшаві зголосився до прийомної комісії в УДК і був прийнятий в ряди Дивізії. Покликання отримав у жовтні 1943 р. в 5-ту сотню 29-го полку в Гайделяґрі. В лютому 1944 р. виїхав з „форкомандо" в Нойгаммер, куди в кінці березня переїхала закінчувати вишкіл Дивізія. В перших днях квітня був направлений на підстаршинський вишкіл в Ляуенбурґ, який закінчив до серпня, і випускників відправлено в Дивізію на фронт під Броди. Доїхали до Кракова, де всіх завернули в Нойгаммер, куди прибували частини, які вийшли з оточення. Був призначений вишкільним підстаршиною.

                   В кінці вересня переведений у бойову групу Вільднера в обслугу важкого кулемету МҐ-42 для підсилення другої чоти 10-ї (згодом 2-ї) сотні. В грудні, після повернення в Жіліну, бойову групу кинено в складі бойової групи Дерна на закриття вилому фронту на південь від Банської Щавниці. В бою був поранений і лікувався в шпиталі в Годоніні до початку лютого.

                  Після одужання приїхав в Марбурґ (Марібор в Словенії), де дочекався приходу сотні. Нагороджений за Словаччину срібною плашкою за рукопашні бої. Приймав участь в поборюванні партизанів в Словенії. У дорозі на фронт перед Ляйбніцом ми повернули на дорогу, яка довела нас до Травтмасдорфу. На цьому повороті ночували в лісі, роззброювали мадярів та стріляли в тітовський літак, який все-таки був збитий.

                 Останній місяць, в боях біля замку Ґляйхенбурґ, поранений вдруге 8 травня підчас відступу на захід. Лікувався в шпиталі у Кляґенфурті і переданий совєтам насильно 8 червня 1945 року, тому що назвався українцем. В неволі доліковувався в совєтських шпиталях більше місяця, і в серпні з табору в Фельдбаху відправлений в Сибір у Кемеровську область, де проходив державну перевірку в Перевірочно-фільтраційному таборі (ПФЛ) виселку Байдаєвка біля Новокузнецька (тоді м. Сталінськ). Арештований 21.06.1948 року, був засуджений на 25 років позбавлення волі за „зраду батьківщини" (???). Покарання відбував на Колимі, звідки звільнився по амнестії в грудні 1955 року. Повернувся в Байдаєвку на місце поселення та продовжував працювати в копальні вугілля. В січні 1957 року оженився і переїхав з дружиною, яка була з сім'єю виселена, в с. Рудники Миколаївського району. Мене не приписали та вигнали в Донбас.

                  Згодом, завдяки родинним зв'язкам, повернувся в Рудники і почав працювати слюсарем на фабриці виробів залізобетонних конструкцій (вуйко дружини працював шофером - возив начальника будівельного тресту). Працював, а вечорами вчився. Закінчив навчання у вечірній школі, згодом у Львівському житлово-комунальному технікумі. Став працювати бригадиром, згодом майстром арматурного цеху, продовжував учитися в технікумі. Закінчив у липні 1966 р. Запросили працювати виконробом-начальником районної ремонтно-будівельної контори, де проходив виробничу практику.
                               .         :..
                 На Миколаївському цементному заводі створено дільницю Львівського ремонтно-будівельного управління (РБУ) і мене (судженого) запросили на посаду виконроба. Останні 12 років, до виходу на пенсію в 1989 році, працював старшим виконробом.

                  В Галицькому Братстві 1-ї УД УНА з 1992 року. Автор спогадів „З Австрії на Колиму" в 2003 р. Я радий, що написав спомини, які розпродав миттєво. Залишився невеликий запас 3-го накладу. Також добру роботу виконала кижечка „Дивізія Галичина в запитаннях і відповідях", яку я зредагував. З 2005 по 2010 роки голова КУ Галицького Братства. З д-ром Дражньовським зустрічався у Фельдбаху в 1995 році і на могилах. Тоді нагородив мене Срібним хрестом Об'єднання б. Вояків Українців у Великій Британії Петро Кіщук з Англії. Нагороджений „Золотим Хрестом за особливі заслуги" Головною Управою Братства. Окрім того, нагороджений грамотами і подяками, відзнаками влад різних рівнів та громадських об'єднань. Написав ряд статтей на загально-політичну тематику та стосовно 1-ї УД УНА. Виїжджав на зустрічі з читачами і молоддю в більшість областей України. Дружина померла в 2006 році; діти та всі внуки отримали вищу освіту. Син - ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС.

середа, 19 листопада 2014 р.

СТЕПАН ВАЙДА: ГЕРОЙ СОЮЗУ, ЧЛЕН ОУН

Визначні постаті

                  Ім'я Степана Вайди сьогодні маловідоме. І недаремно. Вайда прожив всього 23 роки, але був членом Організації Українських Націоналістів та став Героєм Радянського Союзу.

                  Степан Миколайович Вайда народився 17 січня 1922 року на Закарпатті. Під час навчання в семінарії в Мукачево він вступив до українського культурно-просвітницького товариства „Просвіта" і невдовзі опинився в лавах Організації Українських Націоналістів, ставши членом мукачівського Проводу ОУН.

                   Вайда вирішив присвятити себе вчителюванню, однак доля розпорядилася інакше. В 1938 році розпочалася боротьба за незалежність Карпатської України від Чехо-Словаччини, і Вайда брав участь у створенні Карпатської Січі, яка прийняла на себе перший удар угорських військ у березні 1939 року - тоді для українців і почалася Друга світова війна. Карпатські січовики були першими, хто вступив у бій з Угорщиною - сателітом гітлерівської Німеччини.



 4 грудня 1938 року в м. Хуст відбувся 1-й З'їзд Карпатської Січі.
Добровольцями зголосилося близько 15 тисяч. 15 березня 1939 року
січовики прийняли нерівний 30-годинний бій з угорською армією.
На світлині: командир-,, командант " Карпатської Січі Дмитро
Климпуш (у центрі в чорній шапці) та група січових офіцерів.

             Після угорської окупації краю Степан Вайда перейшов до Галичини, щоби не потрапити до мадярських концентраційних таборів.

              За роки 1939-1944 через мадярські тюрми та концентраційні табори перейшло 133 396 закарпатців, з них 54 982 були вбиті; на свободі безпідставно й без суду мадяри замучили й розстріляли 27 644 людей. Вистачало показати на когось пальцем, що він українець, що в мадярів було тотожне з поняттям січовика, партизана, тобто - ворог Мадярщини, щоб його мучити й розстріляти. Ці нечувані звірства доконували на українцях місцеві мадяри та їхні поплентачі-москвофіли.

                    Розподіл Польщі поміж Гітлером і Сталіном у вересні 1939 року давав закарпатським українцям надію на порятунок. Від 15 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. перейшло до Галичини, тоді вже УРСР, понад 55 000 українців - молоді люди, 90% мужчин і 10% жінок. Однак там засуджували їх за нелегальний перехід радянського кордону і поголовно відправляли до трудових таборів, де в період культу особи Сталіна панувало беріївське свавілля. Фізично понищених закарпатців розвозили по концентраційних таборах „неісходимого" Сибіру. Тяжкі каторжні роботи в лісах і копальнях, без відповідного харчування, гігієни й відпочинку, кінчалося хворобами, найчастіше тифом. В тих нелюдських умовах в'язні могли витримувати лише один або два роки. В таборах згинуло 80% закарпатських українців.

                Від повного фізичного винищення закарпатців врятувала можливість вступити в чехо-словацьку закордонну армію в СРСР, яка почала формуватися з громадян ЧСР на підставі домовлености між урядами ЧСР та СРСР.

                Закордонний чехо-словацький уряд у Лондоні плянував спочатку зформувати закордонну чехо-словацьку армію в Англії, але більшовики не погодилися.У вересні 1939 року 93 чехи втекли через Краків до СРСР. Цей „леґіон" чехи вважають за основоположника чехо-словацької закордонної армії в СРСР. 5 лютого 1942 року його було перевезено до Бузулука, недалеко від Куйбишева. На кінець 1942 року національний склад батальйону виглядав так: 277 чехів, 21 словаків, 286 євреїв і 1 780 українців із Закарпаття.

              С. Вайда був інтернований в Росії, в Оренбурзькій області. Він вступив до першого окремого чехо-словацького батальйону Людвіка Свободи. З метою конспірації Вайда записався як чех - допомогло нетипове для українця прізвище. В батальйоні Свободи Вайда став танкістом. А в 1943 році ОУНівець Вайда - вже командир танкової чоти. Батальйон прийняв бойове хрещення у боях під Харковом біля села Соколове 8 березня 1943 р. Генерал Свобода пише: „Напад СС дивізії відбито з великими втратами для ворога: 19 танків, 6 транспортерів і багато іншого воєнного матеріялу. Вони залишили на полі бою понад 300 вбитих. Наші втрати були 86 вбитих і 56 ранених".

            До цих втрат ген. Свобода не зараховує 450 вбитих закарпатців, не згадуючи про участь закарпатських українців в бою під Соколовим, немовби їх там взагалі не було. З великими втратами повернувся перший чехо-словацький батальйон до Бузулуку, де його членів-українців зустріла неприємна новина.

             На пропозицію командування батальйону, Президія Верховної Ради СРСР нагородила орденами і медалями 84 чехів і євреїв, котрі взагалі в бою не були, а надпоручника Отакара Яроша, що згинув в церкві, — героєм СРСР. Закарпатські українці, як гарматне м'ясо, залишилися без згадки.

              Таке відношення прискорило створення ОУН в чехо-словацькій заграничній армії в СРСР. Завдання організації було дуже важке і смертельно небезпечне. Організація працювала глибоко конспіровано.

              Влітку 1943 року С. Вайда бере участь у визволенні Києва, в 1944 - Білої Церкви. У квітні 1944 року Перша чехо-словацька бригада була перебазована з Волині на Буковину в район Чернівців і Снятина в Галичині. Сюди привезли 12 тисяч волинських чехів і 8 тисяч закарпатських українців.

               В 1945 році Степан Вайда вже був командиром танкової сотні, а потім і цілого батальйону (який, до речі, приблизно на 80% складався з українців-вихідців із Закарпаття). 6 квітня 1945 року в бою на Дуклінському перевалі Вайда загинув. У своїх спогадах Людвік Свобода напише: „Вечором 6 квітня 1945 р. ми понесли велику втрату. Командувач 2-го танкового батальйону надпоручник Вайда, який попереднього дня сам знищив два танки, автоматичну гармату, дві зенітні гармати і декілька мінометів і скорострільних гнізд, цей відважний закарпатський українець сьогодні був вбитий німецьким ворогом".

              Але це - офіційна радянська версія загибелі Вайди. Цілком імовірно, що його ліквідували радянські спецслужби, коли їм вдалося виявити діяльність Вайди в лавах ОУН. Просто розстріляти Вайду в 1945-му не могли - він вже мав багато нагород, в тому числі орден Леніна, і був досить помітною людиною в чехо-словацькому леґіоні Людвіка Слободи. Тому і довелося радянським спецслужбам зробити справу „по-тихому", а радянському генералу Свободі „згадати" версію про героїчну загибель в бою...

             10 серпня 1945 р. наказом Президії Верховної Ради СРСР за героїзм та майстерне командування підрозділом Степанові Миколайовичу Вайді було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. А в 1990 році в місті Тячів на Закарпатті було поставлено пам'ятник.

Дмитро Снєгирьов
"Народні блоги" http://starogit.do.am/publ/1-1-0-4044

понеділок, 10 листопада 2014 р.

ВІД ДВОГОЛОВОГО ОРЛА ДО ГАЛИЦЬКОГО ЛЕВА

Серед старшин дивізії «Галичина» не бракувало й нагороджених російськими бойовими орденами, і Георгіївських кавалерів, і навіть ветеранів війни проти гітлерівської Німеччини

Дмитро Калинчук

                  Смакуючи тезу про співпрацю українських націоналістів з нацистською Німеччиною, російські ЗМІ всіляко наполягають на твердженні, що дивізія «Галичина» – це суто галицьке формування й укомплектоване воно було виключно з галичан. Звідси випливає висновок, що основним мотивом, який підштовхнув молодих хлопців вступати до лав цієї частини було не бажання протистояти сталінському комунізму, а вроджене русофобство, яке, згідно з російською пропагандою, властиве більшості мешканців Галичини.

                  У такий спосіб на тлі вщент спаплюженої історії дивізії «Галичина» здійснюється своєрідне відбілювання російських колаборантів, як то РОА Андрія Власова або 15-го козацького корпусу СС Гельмута фон Паннвіца. Пересічним громадянам наполегливо вбивається в голову теза, за якою саме російські частини у Вермахті та СС воювали з Червоною армію через несприйняття сталінського більшовизму, тоді як дивізія «Галичина» – виключно через глибинну ненависть до всього російського.

                   Спростувати цю тезу доволі просто. Автори теорії про «суто галицьке походження дивізії «Галичина» старанно замовчують приклади служби у лавах дивізії колишніх офіцерів російської царської армії. А факти свідчать самі за себе. Серед старшин дивізії «Галичина» не бракувало й нагороджених російськими бойовими орденами, і Георгіївських кавалерів, і навіть ветеранів війни проти гітлерівської Німеччини.

«Золоті погони» у галицькій дивізії

                 Закінчив шестикласну гімназію. У 1916 році був мобілізований до царської армії. Півроку воював у складі 9-го Казанського драгунського полку. В грудні 1917-го закінчив Гірську школу прапорщиків. На власній шкурі відчув хаос, створений у військах більшовицькою агітацією і відправився на Дон. Пройшов з боями Льодовий похід Добровольчої армії під командуванням генерала Корнілова…

                  Той, хто вирішив, що це – життєпис когось із діячів Білого руху, помиляється. Перелічені події сталися в житті Василя Татарського – командира 10-ї роти 29-го полку 14-ї гренадирської дивізії військ СС «Галичина».

                   Його життєвий шлях не був винятком. Серед офіцерів галицької формації аж роїлося від колишніх командних кадрів армії Російської імперії. Офіцер штабу дивізії Микола Стечишин, у минулому штабс-капітан 417-го Луганського полку та учасник Брусиловського прориву. Начальник постачання дивізії «Галичина» Порфирій Силенко-Кравець у часи Першої світової війни був поручиком у Нерчинському полку Забайкальського козачого війська, командував яким полковник Пьотр Вранґель (відомий діяч російського Білого руху). Разом із двома синами вступив до дивізії колишній помічник інженера 5-ї піхотної дивізії російської армії штабс-капітан Іван Ремболович. Важко поранений під Бродами він втратив ногу та залишився на теренах, зайнятих більшовиками. Проте навіть без ноги він продовжував співпрацювати з УПА, аж допоки не був заарештований НКВС і розстріляний у вересні 1950 року.

                 Ще більш відома постать – капітан Аверкій Гончаренко*, колишній командир роти 260-го Брацлавського піхотного полку, з літа 1916 року був курсовим старшиною 2-ї Київської школи прапорщиків. Саме капітан Гончаренко командував загоном українських курсантів цієї школи, який у січні 1918-го під станцією Крути дав бій червоній армаді командарма Міхаіла Муравйова. Влітку 1943 року Аверкій Гончаренко вступив до дивізії «Галичина» та був начальником штабу 30-го полку. Військовий досвід, здобутий ще під час Першої світової, не був зайвим навіть через багато років. «Завдяки рішучим діям Андрія Гончаренка велика частина (понад 2000 вояків) дивізії уникла оточення танковими частинами радянської армії та врятувалася від загибелі, здавшись у полон англійцям», – згадував ветеран дивізії «Галичина» Володимир Малкош.

Георгіївські хрести на одностроях СС

                     Делікатне питання щодо перебування у складі дивізії «Галичина» Георгіївських кавалерів прокремлівські «знавці» переважно замовчують. Хоча дивного в тому факті нічого немає. Ветерани І Світової з числа колишніх офіцерів царської армії неодноразово проявляли мужність в окопах. Тож не дивно, що за хоробрість їх відзначали нагородами Російської імперії.
Наприклад, начальник зв’язку дивізії «Галичина» Григорій Сосідко був кавалером Георгіївської зброї за бої часів Першої світової. Під час Визвольних змагань штабс-капітан Сосідко воював проти червоних загарбників у складі Запорізького корпусу армії УНР. А 1943 року він продовжив цю боротьбу, вступивши разом із сином до дивізії «Галичина».

                   Від нього не відставав командир 6-ї роти 30-го полку дивізії «Галичина» Павло Сумароків** – також колишній російський офіцер і ветеран Першої світової. За героїзм, проявлений в окопах, поручника Сумарокова нагороджено всіма орденами до Святого Володимира IVступеня з мечами та биндою включно. Крім того, 1917-го він здобув Георгіївський хрест з Лавровою гілкою – нагороду за хоробрість, яку офіцери отримували виключно за рішенням солдатських рад. Під час Визвольних змагань 1917–1920 років поручник Сумароків бився з більшовиками у складі легендарного полку Чорних запорожців. А влітку 1943-го вступив до лав дивізії «Галичина» і брав участь у бою під Бродами.

                  Кавалером уже не Георгіївського хреста (солдатської відзнаки), а ордена Святого Георгія IV ступеня (нагороджений у 1915-му) був колишній капітан 10-го Малоросійського гренадерського полку Євген Нікітін. Влітку 1943 року він вступив до дивізії «Галичина», був старшиною штабу і командиром батальйону. Війну пережив і помер аж 1960-го в Німеччині.
Однак найбільше вражає історія штабс-капітана 14-го Стрілецького полку Тимофія Шкарупи – кавалера повного Георгіївського банта (чотири Георгіївські хрести по старшинству) та ордена Святого Георгія IVступеня (нагороджений у березні 1917-го). У російській армії він пройшов усі щаблі – від рядового до командира роти, і був учасником боїв у Прикарпатті. Потім – служба в армії УНР. У вступі до дивізії «Галичина» йому відмовили з огляду на його вік, що було для колишнього штабс-капітана особистою трагедією. До дивізії вступив його син, якого літній ветеран ростив сам, без матері. Й щоби лишитися біля сина, Тимофій Шкарупа працював у допоміжних установах дивізії. Доля змилостивилася над ним – разом із сином вони пережили війну і виїхали до Канади.

Ветерани війни з Німеччиною

                    Неймовірно, але серед старшин дивізії «Галичина» були також ті, хто вже мав досвід війни проти Вермахту. Після інтернування наприкінці 1920 року залишків Армії УНР у Польщі чимало українських старшин вирішили продовжити службу у Польській армії за контрактом – вони не хотіли втрачати військовий фах. Польське військо потребувало досвідчених бойових офіцерів, чудово усвідомлюючи загрозу для себе як із боку Німеччини, так і з боку СРСР, що врешті-решт проявилося у 1939-му. У 1943 році ті самі старшини зрозуміли, що перспектива повернення радянської влади є реальною, і вступили до лав дивізії «Галичина». У такий спосіб вони примудрилися за життя повоювати в чотирьох арміях: російській, українській, польській та німецькій.

                     Приблизно так склалася доля колишнього поручника царської армії Миколи Палієнка. Ветеран Першої світової для боротьби проти більшовиків у 1918 році вступив до Дніпровської гарматної бригади військ Директорії. Потім служив у Польській армії. З 1 вересня 1939 року на чолі 3-го дивізіону легкої артилерії він відбивав атаки Вермахту, був поранений і потрапив у полон. З табору його витягли емісари ОУН. Влітку 1943-го 47-річний старшина-артилерист вступив добровольцем до дивізії «Галичина». У липні 1944-го командир важкого артилерійського дивізіону майор Палієнко загинув у бою під Бродами.

                    Ще більш вражаючим є життєпис колишнього поручика царської армії та старшини 6-ї Січової дивізії армії УНР Михайла Пікульського. У вересні 1939 року офіцера зв’язку Війська Польського майора Пікульського нагороджено польським бойовим Хрестом Хоробрих за мужність, проявлену в боях за Варшаву. Вже за тиждень він опинився у німецькому таборі для полонених, звільнитися з якого йому теж допомогли активісти ОУН. Після початку війни Німеччини з СРСР через давню «любов» до більшовиків і ностальгію за рідною Київщиною Михайло Пікульський вступив до частин Вермахту і очолив батальйон шуцманшафту, що входив до складу 6-ї армії генерала Фрідріха Паулюса. Разом з нею Михайло Пікульський потрапив в оточення під Сталінградом, однак зумів прорватися до німців. Влітку 1943 року вступив до бойової управи дивізії «Галичина». У 1944-му потрапив у радянський полон на території Румунії. Просидівши довгих 12 років у таборах ГУЛАГу, Михайло Пікульський виїхав до Польщі, де й прожив до самої смерті, тобто до 1969 року.***

                      Ще більше ветеранів війни з гітлерівською Німеччиною потрапило до складу не самої дивізії, а Української національної армії (УНА), що була розгорнута в березні 1945-го на базі дивізії «Галичина». Учасником боїв проти Вермахту був начальник штабу УНА, колишній поручик російської армії та курсовий старшина юнацької школи армії УНР Аркадій Валійський. Проти Вермахту та Червоної армії – «визволительки» у складі польської армії воював і Петро Дяченко – командир 2-ї дивізії УНА, колишній штабс-капітан царської армії, кавалер Георгіївського хреста з Лавровою гілкою та командир легендарного полку Чорних запорожців. Але на окрему увагу заслуговує доля командувача УНА генерал-хорунжого Павла Шандрука.

                    Здобувши освіту у 1913 році в Олексіївському військовому училищі, Першу світову війну Павло Шандрук зустрів командиром роти 70-го Ризького піхотного полку. Під час війни командував батальйоном, був заступником командиру полку, отруєний газами. Наприкінці війни штабс-капітан Шандрук мав усі російські бойові ордени до Святого Володимира IVступеня з мечами та биндою. Під час Визвольних змагань 1917–1921 років служив у Запорізькому корпусі армії УНР.

                    У вересні 1939-го, очолюючи 29-ту збірну бригаду Війська Польського, підполковник Шандрук вступив у бій з частинами німецького Вермахту. Воював добре – за проявлений героїзм нагороджений польським орденом Віртуті Мілітарі. Саме під час тих боїв підполковник Шандрук познайомився з генералом Владіславом Андерсом, майбутнім командувачем Польського корпусу у складі британської армії. Це знайомство стало знаковим у долі дивізії «Галичина» і всієї Української національної армії. Саме генерал Андерс домігся від британської влади, щоби інтернованих західними союзниками вояків УНА та «Галичини» визнали громадянами Польщі і не видавали на розправу сталінському НКВС. На рішення польського генерала не в останню чергу вплинула тривала розмова з генералом Шандруком, якого Андерс добре пам’ятав по боях з нацистами у 1939 році.

                   Колишніх офіцерів та орденоносців царської армії, які під час Другої світової війни потрапили до дивізії «Галичина» та УНА, об’єднувало кілька речей. Всі вони здобули військову освіту та офіцерські звання у царській Росії, а згодом під час Української революції 1917–1921 років долучилися до армії УНР. Всі вони ніколи не були громадянами СРСР.

                   Ці люди з різних мотивів йшли до дивізії «Галичина». Хтось справді мріяв, що дивізія стане колискою нової української армії. Комусь кортіло ще раз помститися більшовикам за минуле. Хтось вбачав у комуністичній владі загрозу для власного життя. Однак всіх їх об’єднувало одне – свою війну з червоними колишні офіцери царської армії, що вступили до дивізії «Галичина», розпочали не 1943-го, а значно раніше – 1917-го. Боротьба проти режиму, який знищив Українську державу та понівечив українців Голодомором, стала головним стрижнем всього їхнього життя. І служба в дивізії «Галичина» для них була не апогеєм, а лише одним із епізодів виснажливої боротьби проти більшовизму.


 __________________

 * „У 1943 році 53-річний полковник зголосився добровольцем до дивізії „Галичина" як один із перших старшин Армії УНР. Командування дивізії оберігало А. Гончаренка, зважаючи на його поважний вік та попередні бойові заслуги. Здебільшого він вишколював молодих вояків у запасному полку. Полковник пройшов із Дивізією всіма воєнними дорогами. Капітуляція гітлерівської Німеччини застала його на території Австрії. Завдяки рішучим діям А. Гончаренка велика частина (понад 2000 вояків) дивізії уникла оточення танковими частинами радянської армії та врятувалася від загибелі, здавшись у полон англійцям."

** Його прізвище в офіційних німецьких документах: Sumarokiw.

*** До цього списка слід додати бодай двох інших старшин: майора Євгена Побігущого-Рена й хорунжого Ярослава Кубашевського.

            Побігущий служив в УГА, згодом як професійний старшина в Польській армії, брав участь в німецько-польській війні, командуючи сотнею і батальйоном. Під час німецько-радянської був командиром ДУН леґіону „Ролянд" і охоронного батальйону в Білорусі. В дивізії „Галичина" був на різних постах. Народився в с. Постолівка, Гусятинщина, 15 листопада 1901 року, помер у Німеччині 28 травня 1995 року. Залишив спомини.
             
           Кубашевський служив професійним старшиною у Польській армії у моторизованих частинах. Попав у німецький полон і згодом зголосився до дивізії „Галичина". Був в американському полоні, звільнений працював у Бельгії, де помер 1963 року. Народжений 22 грудня 1907 року.


субота, 8 листопада 2014 р.

БАРОН ОТТО ВЕХТЕР І УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ НАПРИКІНЦІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

До історії 1-ї УД УНА

Горст фон ВЕХТЕР


Горст Вехтер, син губернатора Галичини під час Другої світової війни Отто Вехтера, тепер живе в замку в Австрії й в остатні роки досліджує діяльність свого батька. Він написав статтю до Вікіпедії англійською мовою, друкуємо в українському перекладі.

Редакція




                 Мій батько, на пості губернатора Галичини в окупованій Польщі від січня 1942 року, вже з самого початку був противником офіційної націонал-соціялістичної доктрини, яка трактувала слов'ян як „унтерменшів" („недолюдків"). Замість цього він хотів проводити політику Австрії до Першої світової війни. У цьому сенсі він нав'язав до традиції свого батька, який в Галичині здобув найвище відзначення Австро-Угорської монархії - орден Марії Терезії, вступив у шляхетський стан та вибрав дві корони Галицького лева до свого гербу.

                 У квітні 1943 року він проголосив творення української бойової формації, хоча він був у цивільній адміністрації. Понад 80 тисяч зголосилося до дивізії „Галичина" і за те він отримав похвалу від СС-райхсфюрера Генріха Гіммлера. У квітні 1945-го Дивізія склала присягу на вірність українському народові й стала 1-ю Українською дивізією Української національної армії (УНА).

                  Порятунок Дивізії був одним з найсміливіших гуманітарних спільних дій у співпраці західних альянтів з представниками уряду Німеччини під кінець Другої світової війни, з наслідками, що сягають наших днів. Це охопило не тільки сім тисяч вояків з так званого „Рімінського списка" та їх нащадків, але й понад вісімдесят тисяч добровольців і членів їх сімей, які хотіли боротися проти СРСР разом з німцями в 1943 році.

                   Буркгард Ратман (Burkhard Rathmann) - німецький вояк, який скривався з моїм батьком в горах Альпах від 16 травня 1945 року до літа 1948-го, сказав мені, що мій батько домігся того, що Дивізію не видано Сталіну, не подаючи дальших деталей.

                    Моя мама в спогадах описує її першу зустріч з моїм батьком після війни. Це було влітку 1945 року, десь у горах. До того часу вона не знала, чи він ще живий.

                   Багато чого Отто хотів знати, що діти роблять, і особливо, що сталося з його щоденниками, де він записав все для свого виправдання, і про допомогу багатьом людям. Насамперед у серці була доля його галицької дивізії, до якої він прибув при кінці війни, отримавши запоруку, що її капітуляція не буде перед совітами. Однак ця гарантія була збудована, як хатка з карт, тільки на слові чести. І все могло статися.

                   Що стосується Української дивізії після війни подаю інформації з Вікіпедії:

                   Українські вояки були інтерновані в Ріміні, Італія, в районі 2-го Польського корпусу. Командувач УНА Павло Шандрук просив про зустріч з польським генералом Владиславом Андерсом у Лондоні і попросив його, щоб не допустити депортації Дивізії до Радянського Союзу. Незважаючи на радянський тиск, Андерсу вдалося захистити українських вояків як колишніх громадян Другої Польської Республіки, й разом з допомогою Ватикану врятовано їх від депортації в СРСР. Єпископ Бучко Української греко-католицької церкви звернувся до Папи Римського Пія XII допомогти воякам, яких він охарактеризував як „добрих католиків і завзятих антикомуністів". Завдяки втручанню Ватикану, британська влада змінила статус членів дивізії з військовополонених на „підданий ворожий персонал" (surrendered enemy personnel), а 2-ий польський корпус відмовився депортувати полонених. 176 вояків Дивізії зголосилося до польського війська.

                 У1947 році 7100 колишніх вояків дивізії „Галичина" перевезено до Великобританії і після звільнення було дозволено їм емігрувати до Канади. Так званий „Рімінський список", незважаючи на неодноразові прохання різних лобістських груп, не був оприлюднений.


                Щодо Ватикану мій батько записав в останньому документі, в якому називає особи для контакту, якщо він серйозно захворів би.

                 Номер 4): Є український єпископ Іван Бучко, який знав губернатора д-ра В. і має добрі контакти з Ватиканом, а також у західних союзників. З ним контактуватися тільки тоді, коли б ситуація стала критичною, і не слід її виводити на міжнародний рівень.

                Це була спільна акція мого батька, генерала Андерса і єпископа Бучка, яка врятувала Дивізію. Андерс був строго проти ялтинських угод, що підписали 4-11 лютого 1945 р. Сталін, Черчілль і Рузвельт; особливо проти згоди, що колишні громадяни Радянського Союзу та Югославії мали бути насильно репатрійовані. Українська дивізія - наскільки я знаю, - була єдина, яку Сталін назвав по імені, що мала бути видана за всяку ціну. Таким чином, угода між моїм батьком і генералом Андерсом чи його особистим емісаром повинна була залишитися цілком секретною.

                Ці заходи були зроблені незалежно від ініціятиви СС-генерала Карла Вольфа здатися раніше всім німецьким збройним силам в Італії. Мій батько міг скористати з цієї капітуляції, але він волів провести останні дні війни з українцями.

                Генерал Павло Шандрук, командувач Української Національної Армії, описує останні дні війни у книзі Arms of Valor, Trenton, 1959.

               Генерал Вехтер прийшов до мене 8 травня після полудня; він повідомив, що адмірал Деніц, який після самогубства Гітлера зайняв пост канцлера Німеччини, прийняв умови капітуляції альянтів, і припинення вогню вступить в силу на всіх фронтях о год. 12:01 ранку 9 травня. Генерал Вехтер сказав: „Тепер, генерале, ви є центральною фігурою в акції порятунку Дивізії, і, можливо всіх нас, хто з вами"...

                Декількома днями раніше я делегував полковника (нині генерала) К. Смовського з коротким листом до командувача польського корпусу генерала Владислава Андерса, повідомляючи його про ситуацію з проханням посередництва й допомоги перед британським військовим командуванням у справі переміщення Дивізії у запілля британців... Я просив його передати мій лист генералові Андерсові особисто або, у разі виникнення труднощів, через польських офіцерів зв'язку, при британському командуванні.


               Документи вказують на те, що мій батько, мабуть, увійшов у контакт з генералом Андерсом перед генералом Шандруком.

              ДОВІДКА: 1945 -1949
              Після капітуляції Німеччини Вехтер залишив Українську дивізію 10 травня 1945. Щоб уникнути полону і неминучої екстрадиції в Радянський Союз, разом з молодим вояком з 24.Gebirgskarstjager-division der Waffen-SS , він успішно ховався в горах протягом 4 років, з допомогою його дружини, яка доставляла харчі й обладнання до секретних пунктів. Навесні 1949 Вехтер у Південному Тіролі в Італії зустрів свою дружину і старших дітей в останній раз. 24 квітня 1949 він прибув до Риму, де австрійський єпископ д-р Alois Hudal, ректор Тевтонського коледжу  Santa Maria-dellAnima, дав йому рудиментарне приміщення в клерикальному інституту „Вінья Пія" на південній околиці Риму під ім'я Альфредо Рейнгардта. У червні він взяв участь в італійському фільмі, в якому грав ролю німого актора і робив заходи до виїзду в Південну Америку.

            В результаті свого щоденного ранкового купання в забрудненій річці Тибр, він захворів жовтяницею 3 липня. 9 липня його було доставлено до лікарні Santo Spirito, недалеко від Ватикану. Тут він сказав, хто він, отримав останні католицькі тайни від єпископа Гудаля ввечері 13 липня і мирно помер у ніч на 14 липня 1949 року.

(Wikipedia. Переклад з англійської,)

середа, 5 листопада 2014 р.

РОЗШУК КОЗЛИНСЬКОГО МИХАЙЛА

Допоможіть найти інформацію про Козлинського Михайла Миколайовича 24.12. 1911 р.-02.07. 1981 р. - перекладач, прес-секретар Дивізії „Галичина'' уродженець села Ясенів Бродівського району Львівської области. 10 років таборів - Джезказган. Проживав у Львові з дружиною Ольгою, дочкою Марією(лікар), онуком Богданом. Був учасником і організатором підстаршинського вишколу у Любляні. Працював на різних інженерних посадах у Львові.

Інформації слати до журналу „Вісті комбатанта" або до Ігоря А: arkushai@ukr.net

У 100-РІЧЧЯ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

 Історичні роковини

                      У вересні нинішнього року сповниться 100 років вимаршу першого відділу новітньої української збройної сили - першої сотні Українських Січових Стрільців. Хоч ця сила була в руках австрійської армії, але вона пішла в бій за український національний ідеал, пішла з власним прапором, з українською командною мовою. На її прапорі була соборність: Київський Архангел і Львівський Лев.

                      6 серпня 1914 року в Европі вдарили громи Першої світової війни. Розділена кордоном на дві половини, стрепетнулась від подиву війни й Українська Земля. На її заході, на галицькому небозводі, рука українського народу вогненними буквами писала три величні слова: Українські Січові Стрільці (УСС). УСС - це вицвіт і завершення першої доби галицько-українського відродження.

                    Перше українське товариство під назвою „Січові Стрільці" постало у Львові навесні 1913 року. Опісля подібні товариства творилися також при льокальних „Січах" і „Соколах". Провід над стрілецьким товариством перебрав зразу Український Січовий Союз, а опісля і інші центри.

                     Виявом української організованої сили був день січо-соколівського здвигу 28 червня 1914 року. Вулицями Львова пройшли під звуки оркестри багатотисячний похід „Соколів" та „Січей" Коли на площі Сокола-Батька під час військових вправ появились озброєні відділи стрілецьких організацій, багатотисячну масу глядачів охопив нечуваний ентузіям, який виявився в бурі оплесків та сльозах радости. 2 серпня 1914 року українські політичні партії об'єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою вести на час війни однозгідну українську політику. ГУР, як найвища установа краю, перебрала у свої руки також організацію українського війська. Для цього установлено Українську Бойову Управу (УБУ), під кермом д-ра К. Трильовського. Вже 6 серпня ГУР разом із УБУ видали мобілізаційний поклик в Західній Україні, й молодь почала масово зголошуватися до УСС. Всіх добровольців, що в місяці серпні зголосилися, було коло 28 тисяч. Із початком вересня у Стрию зібралося до 10 тисяч добровольців.

                        Першим відділом, що постав з львівських добровольців, була сотня І. Чмоли. Вона відійшла зараз після сформування до села Гаїв біля Львова, де простояла до 28 серпня. Дальше сформувалися сотні В. Дідушка, О. Семенюка та інші. Сотні, зібрані у Львові, зведено у два курені. Першим командував Дмитро Вітовський, другим Ераст Коник. Швидко почалася військова наука, заправа до воєнного діла. В початках  організації та  праці УСС  були  здані  лише  на  власні матеріяльні засоби та на власних людей. Тому не дивно, що саме в початках траплялися чималі недостачі та похибки. На потреби добровольців населення складало дуже щедрі пожертви. Українська громадкість в Західній Україні одначе не була приготована до творення власної військової формації. Бракувало військових фахівців і матеріяльних засобів. Австрійська влада робила різні труднощі й перешкоди. Захоплення ідеєю творення власної військової одиниці було одначе таке велике, що воно перемагало всі клопоти і труднощі. Найтрудніше було з вишколом. Стрілецьких інструкторів було дуже мало. Австрійська влада погодилася була, на домогання УБУ звільнити з армії 100 старшин для вишколу добровольців, але до кінця серпня 1914 року прийшло заледве 20 старшин, а між ними Дмитро Вітовський, що став одним із провідних старшин УСС. 4 вересня УСС виїхали на Закарпаття на вишкіл і стали на постій у селах Страбичів і Ґоронда. Вишкіл тривав заледве 2 тижні, бо вже 10 вересня вийшла на фронт перша сотня УСС, а в кінці вересня вийшли в поле останні частини УСС. Це був час, коли російська армія зайняла всю Галичину й посувалася в глибину Карпат. У боях із москалями геройсько відзначилися УСС й здобули не одне признання австрійського та німецького генеральних штабів. Кінець 1914 і ввесь 1915 рік проходив у затяжних боях на Карпатських верхів'ях, на Маківці, під Болеховом, Галичем та Семиківцями. В листопаді 1915 року УСС стабілізують свої позиції в селі Соснові і там перебувають до травня 1916 року. У тому часі розгорнула широко свою працю славна пресова квартира УСС.

                      УСС у своєму звернені до УГР 11 листопада 1915 року писали: „Ми пішли в цю світову заверуху лиш тому, щоби наша Україна в часі сего всесвітнього смертельного спору могла проголосити, що є і хоче мати своє місце під сонцем. Коли що тривожить нас то лиш ця думка чи жертва принесе користь Україні, чи ті могили наших товаришів, найкращих синів України, які виростають слідом за нами - від далекого Закарпаття аж до подільських степів - причиняться до поправи незавидної долі нашого народу, приспішать зірвання ганебних кайданів неволі". На початку вересня 1916 року розгорілися завзяті бої на горі Лисоні, на якій, внаслідок переважаючої сили, УСС були окружені і розгромлені. Лише малий відділ під командою чотаря Труха прорвався пробоєм і добився до Бережан.

                      Взимку 1917 року скріплені новобранцями частини УСС виступили знову на фронт. Це вже був час так званого „братання" на фронті, що тривав аж до офензиви Керенського, що почалась 29 серпня і застала УСС у селі Конюхах. Внаслідок переходу до москалів 81-го чеського полку, УСС були окружені і потерпіли поразку. Врятувались з окруження сотні кулеметників, технічна, саперна, гуцульська сотня і відділ мінометів. Після того бою під Конюхами австро-німецькі війська повели протинаступ і російська армія почала загально відступати на всьому фронті. В наступі брали участь також і останки полку УСС і, переслідуючи ворога, зайшли аж на другу сторону Збруча. За деякий час УСС було стягнено з фронту в запас для доповнення та реорганізації в село Залісся, де вони перебували аж до лютого 1918 року, себто до часу коли Українська Центральна Рада підписала мир з центральними державами і запросила їх на поміч проти більшовиків. УСС, перейшовши Збруч, були приділені до бойової групи архикнязя Габсбурґа (Василя Вишиваного) і, після деяких акцій, стали постоєм у Єлисаветграді. Своєю людяною і культурною поведінкою УСС здобули собі величезну популярність і любов та прихильність українського населення. Між командою УСС і австрійцями постійно були гострі непорозуміння, які скінчились тим, що УСС перекинули на Буковину, де їх застав Листопадовий Зрив. 3 листопада 1918 року УСС входять бойовим маршем у Львів, займають цитаделю і головний двірець, а наступного дня з Чернівець прибула решта частин та включилась до бойової акції в княжому городі. Після відступу зі Львова УСС беруть участь в облозі і стають частиною Української Галицької Армії, та ділять з нею долю до кінця її існування, себто до 1920 року.

                   На творчих ідейних прикладах УСС виростало й гартувалось нове молоде покоління, бойовики ОУН, УПА і вояки дивізії „Галичина", які своєю кров'ю густо окропляли шлях боротьби української нації. Їхніх могил українські дівчата не квітчали червоною калиною, не ставили на них хрести і не співали їм „вічную пам'ять".

                  Але вічно остались всі відомі і безіменні великі лицарі в серцях і душах української нації, бо вони найбільше добро віддали для свого народу - своє життя. Вони вибрали важкий тернистий і бойовий шлях своїх батьків, старшого покоління УСС, і нічого з заповіту своїх батьків: „Волю здобути своїй Батьківщині" - вони не відняли й не скреслили.



Підготував Ярослав Колодій


субота, 1 листопада 2014 р.

ПЛЯТФОРМА УКРАЇНСЬКОЇ ГОЛОВНОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ РАДИ

Прийнята Великим Збором УГВР в липні 1944 року


                      1)  Український національно-визвольний рух, створення Самостійної Української Держави та боротьба за її закріплення в 1917-1921 рр. поглибили національну свідомість і посилили політичну активність українських народних мас.

                       Упадок української держави внаслідок чужого завоювання, зумовленого недостатнім внутрішнім об'єднанням українських національних сил, полегшив чужинцям запанувати на Україні. Це панування позначилось небувалим гнітом, масовим пограбуванням українського народу, поверненням його селянства і робітництва у справжнє кріпацтво, з нещадною експлуатацією і винищенням мільйонових мас голодом і терором. Це страшне і криваве лихоліття упродовж 25 років навчило українські народні маси, що ніякий чужий політичний і соціяльний устрій не піде їм на користь і що тільки власна національна суверенна держава є єдиною передумовою та запорукою нормального життя і духового добробуту народних мас.

                      2)  Сучасна війна між тотальними силами, московсько-більшовицьким та німецько-гітлерівським імперіялізмами, ведеться  за володіння  в  першу чергу  українських  земель,  як вихідних позицій до панування у Східній Европі, а навіть у всій Европі. Обидві ці сили — це непримиренні вороги ідеї української державности. Вони стоять на позиціях тотальної, колоніяльної експлуатації українських земель та їх населення. Вириваючи українському народові всі матеріяльні і господарські засоби, вони нещадно  винищують провідні  національні українські сили, нищать національну культуру і національну свідомість у масах, колонізують край чужим населенням, а українське населення масово вигублюють, або вивозять за межі України.

                      3)  Проте  ця  війна  виснажує  також  наших  ворогів  і приводить  їх  до   соціяльного та політичного розкладу. Це створює сприятливі передумови для визвольної боротьби поневолених народів та полегшить їм остаточну перемогу.

                     4)  3 уваги на це, необхідно:

                      а)  у вирі сучасної тотальної війни оборонити український народ та його провідні кадри перед фізичним винищенням;

                      б)  повести його до боротьби за своє визволення і власну суверенну державу.

                      Для здійснення цих завдань потрібний єдиний всеукраїнський національний фронт, організований на основі об'єднання всіх діючих національних українських сил, які змагають до української суверенної держави, і єдиний керівний центр.

                      Тому за ініціятивою Української Повстанської Армії (УПА), що утворилася в процесі збройної боротьби українського народу проти грабунків і насильства окупантів над мирним українським населенням, зорганізувався із представників усіх українських земель та українських політичних середовищ всеукраїнський провідний центр під назвою: Українська Головна Визвольна Рада (УГВР).

    ІІ

Цілі й завдання УГВР

                       1)  Об'єднати  і  координувати  дії  всіх  самостійницько-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу, зокрема проти московсько-більшовицького і німецько-гітлерівського  імперіялізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД).

                         2)  Визначити   ідейно-програмові напрямні визвольної боротьби українського народу.

                          3)  Керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу аж до здобуття державної незалежности і створення органів незалежної державної влади на Україні.
 
                          4)  Репрезентувати, як Верховний всеукраїнський центр, сучасну політичну боротьбу українського народу в краю і за кордоном.

                          5)  Покликати  до  життя  перший  український  державний уряд та скликати перше українське всенародне представництво.

III 

Основні ідейно-програмові принципи

                        Збереження життя нації, національної єдности і культури — це перша і найвища ціль всякого здорового національного організму, національна суверенна держава є головною запорукою збереження життя і нормального розвитку нації та добробуту її громадян.

                         Тому українська нація в цей час повинна віддати всі свої сили на здобуття і закріплення власної держави.

                          Всі політично-активні українські чинники повинні сконсолідуватися в боротьбі за Самостійну Українську Державу, усунувши всякі суперечливі питання соціяльно-політичного порядку, які без здобуття власної держави не мають під собою реального ґрунту.

                          Боротьба за національну самостійну державу може бути успішною тільки при умові, що вона буде проводитися незалежно від політичних впливів сторонніх сил. На тій підставі УГВР визнає такі принципи своєї діяльности.

                           1)  УГВР прагне до відбудови Української Самостійної Соборної Держави на всіх землях українського народу засобами  революційної  боротьби  проти  всіх  ворогів державної самостійности українського  народу,   зокрема проти більшовицьких і німецьких окупантів та у співпраці з усіма прихильниками такої самостійности.

                            2)  УГВР твориться на принципі повної політичної незалежности своїх прагнень від впливів сторонніх сил і чинників.

                             3)  УГВР об'єднує всі провідні політичні елементи,  незалежно від їх ідейного світогляду та політично-групової приналежности, що стоять на ґрунті політичної  суверенности української держави та політичної незалежности українських визвольних прагнень.

                             4)   УГВР  приймає для  об'єднання  національно-визвольних українських сил у боротьбі за УССД таку політичну соціяльну плятформу.

                             а)   забезпечення    народно-демократичного   способу   визнання політичного устрою в українській державі шляхом загального народного представництва;

                             б)   забезпечення  свободи думки,  світогляду й віри;

                             в)   забезпечення розвитку української національної культури;

                             г)   забезпечення справедливого соціяльного ладу в українській державі без клясового визиску і гноблення;

                             ґ) забезпечення справжньої законности в українській державі й рівности всіх громадян перед законом;

                             д)   забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні;

                             е) забезпечення права рівних спроможностей на освіту для всіх громадян;

                             є) забезпечення у трудовій господарській діяльності для всіх громадян вільної ініціативи, регульованої вимогами і потребами цілости нації;                                              

                             ж)  забезпечення  вільної форми трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування.

                             з)   усуспільнення  основних природних багатств країни; землі, лісу, вод і підземних скарбів з передачею рільних земель у постійне користування трудовим хліборобським господарствам;

                              и) удержавлення важкої індустрії і важкого транспорту, передача кооперативним об'єднанням легкої і харчової індустрії, право широкого вільного кооперування дрібних продуцентів;

                               і) забезпечення вільної торгівлі в унормованих законодавством межах;

                               ї) забезпечення вільного розвитку ремесла та права на творення індивідуальних ремісничих варстатів і підприємств;

                               о) забезпечення права на вільну працю для фізичних та умових працівників і забезпечення охорони інтересів робітництва соціяльним законодавством.

                                 5)   УГВР провадитиме свою боротьбу за УССД в союзі із всіма поневоленими народами Европи й Азії, які боряться за своє визволення  і визнають право  України на політичну незалежність.

                                6) УГВР змагає до порозуміння і прагне мирного співжиття з усіма сусідами України на принципі взаємного визнання права на власні держави на етнографічних землях кожного народу.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації