ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 14 серпня 2017 р.

ПОР. ЮРІЙ ГАРАСИМІВ

 1898-1975

              Старшина УГА та 1 Української Дивізії "Галичина" поручник Юрій Гарасимів народився 1898 р. у галицькому містечку Калуш, а до гімназії ходив у Стрию, де його батько Антін мав свою адвокатську канцелярію та здобув собі славу за польських часів як добрий оборонець у політичних процесах.

               З вибухом першої світової війни молодий Юрій разом зі своїми трьома старшими братами вступив до Леґіону Українських Січових Стрільців, з якими, у часі Західньо-Української Народньої   Республіки, перейшов   був до Української Галицької Армії. Після війни Ю. Гарасимів повернув до Стрия, закінчив гімназію та відкрив своє власне торговельне підприємство. З приходом большевиків осінню 1939 р. він покинув Стрий і подався на еміґрацію й повернув щойно за німецької окупації в 1941 р. Весною 1943 р. він, так як і багато інших кол. старшин УГА, зголосився до Української Дивізії "Галичина", де після перевишколу одержав ступінь хорунжого і в листопаді був призначений на вишкіл господарчих підстаршин у Дахав, Баварія, а потім у місті Арозьзен, Гессен.

                  Закінчивши господарсько-адміністративні курси, Юрій був призначений до куріня Постачання Дивізії у вересні 1944 р. і переїхав з нею на Словаччину, а пізніше до Словенії та Австрії, де в травні 1945 р. наступила капітуляція Німеччини. До 1948 року він проживав з дружиною в Австрії, а потім переїхав до Канади й осів у місті Монтреаль. Ю. Гарасимів активно включився у суспільно-громадську працю української громади в Монтреалі, співав у хорі "Думка" під дириґентурою проф. Городовенка та був співосновником станиць Братства УСС та Братства кол. Вояків І УД УНА в Монтреалі.

неділя, 13 серпня 2017 р.

ОРГАНІЗАЦІЯ МАЙБУТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ

ФЕЙЛЕТОН      
                                                                   
Ро-Ко


Від автора:
Журнал "Вісті Комбатанта" в ч. 2/1975 розписав конкурс на статті на військові теми. Досі ще не появилася жодна стаття і, щоб бодай частинно заповнити цю  "прогалину", я рішився  "позаконкурсово"  взяти  участь  в  конкурсі.  Одначе,  якщо  б  жюрі   взяло  до уваги  мою  статтю і  признало  за  неї  нагороду  (а  вона такої  нагороди варта), я, із своєї вродженої скромности, пожертвую таку заслужену нагороду на прес-фонд "Вістей Комбатанта". 


                  Писати на таку тему як "Організація майбутньої української армії" може бути трудне, або легке діло, залежно від того, як до цієї теми підходити. На цю тему можна написати велику книгу, базуючи її на дослідах історичного характеру українського та чужих військ; можна було б вибрати фантастично-наукову форму,  вводячи  в дії  майбутні космічні кораблі, міжпланетарні супутники та інші  форми й роди зброї і вояків метафізичного майбутнього; можна б взяти за зразок в'єтконзьку армію визвольного фронту, тим більше, що вона звучить якось фаміліярно; можна навіть було б розв'язати цю проблему одним  реченням, наприклад, "українська майбутня  армія  буде наймодерніша" або, перефразуючи Остапа Вишню, "українська армія? — якась вона буде". Проте, треба притримуватися приписів конкурсу, й тому питання організації української армії розглянемо на принаймні 6 сторінках машинопису, а підхід візьмемо практичний: на що ми здібні, яка буде політична ситуація, які можливості. Постараємося також  прийти до певного кінцевого висновку. Можливо, читач з ним не погодиться, але на це він має своє право.

                 Щоб як слід можна було обговорювати таку серйозну справу, а до того в комбатантському журналі, треба спочатку устійнити певні заложення, тісно пов'язані з організацією кожної армії. По-перше, кожна армія світу складається з вояків, і то молодих, а у нашому суспільстві, як в "діяспорі" так і в Україні, запримічується чимраз менше народжень, тобто, буде брак молодих вояків. По-друге, кожна армія має за завдання обороняти і захищати свої сім'ї, жінки, діти, матері, наречені — а в нашому суспільстві чим раз більше "старих парубків" і "старих панян" — це може й добре, бо майбутня українська армія буде мати легше завдання і менше людей до охорони. Очевидно, що також другим неписаним завданням кожної армії є "брати під охорону" дівчата й жінки свого противника, особливо гарні. По-третє, кожний вояк у кожній армії вишколюється, щоб вмирати за свою справу, хоч він, парадоксально, бажає, щоб якнайшвидше й якнайбільше його противників вмирало за їхню справу. По-четверте, кожна армія, крім вояків, мусить мати своїх командирів на те, щоб вони думали за своїх підлеглих, яким звичайно забороняється думати. По-п'яте, кожне військо мусить мати зброю, уніформи тощо. По-шосте, кожна армія пов'язана з певною дозою романтики, яку в наш час називають сексом. Ця справа не потребує особливого пояснення, бо в наш час "нової моралі" вояк має всі можливості розвивати свої здібності у цьому напрямі. Врешті, кожне суспільство, поки сягає людська пам'ять, мало сяку чи таку армію, основним завданням якої було вигравати війни. Не вина армій, що вони часто мусіли програвати війни, а вина в тому, що завжди було забагато армій, і якась з них мусіла також силою обставин програвати. На кінець можемо висловити основну думку, якщо військо є на те, щоб провадити війни, то що було б, коли б з історії людства усунути війни? Але не забігаймо задалеко наперед...

                 Другою проблемою при організації армій, не виключаючи української, є ставлення суспільства до війська; чи загал людей вже дійшов до такого ступеня розвитку, що може зрозуміти й пояснити, чому молоді хлопці (чому не дівчата?) мали б охоту йти до війська й бажали б вмирати, коли вони звичайно щойно починають жити; чому вони у війську мають слухати наказів людей, які можуть бути дурніші за них; чому вони мають чутися гордими в уніформах, які на них звичайно не пасують? Але це справи другорядні й не суттєві, бо кожна держава мусить мати армію і ми не можемо пасти задніх.

                  Коли уважно читати історію людства, побачимо, що це ніщо інше, як тільки описи різних боїв, битв, війн; що всі голови держав, політики, посередньо чи безпосередньо, залежні від армії. І як вони усі, не залежно в якій державі та в який час існували й діяли, добре влаштувалися, вважаючи, що військо повинно бути аполітичне й апартійне. Це, правда ні тепер, ні перед нашими часами, не завжди вдавалося, бо в арміях також проходила еволюція, яка часом кінчалася революцією, що, очевидно, залежало від здібностей командира. На світі багато таких прикладів: Цезар став диктатором завдяки побідам своєї армії, Наполеон — королем, Франко — генераліссімусом, а "фрайтер" — Гітлер головнокомандуючим. Такі вожді мають багато користей, хоч би навіть тому, що можуть собі надавати різні відзначення і медалі, не зважаючи на статути різних капітул. На наших очах бачимо, як Іді Амін причіпив собі найвищі відзначення, не тільки свої, але й англійські та німецькі.

                  В українській історії танож видна така еволюція: армії різних часів прибирали різні форми й виконували різні функції. Наші князі використовували армії на війни із своїми братами, вуйками та іншими родичами. Козаки, які перші завели демократію у свому війську, вибирали своїх отаманів, щоб потім їх скидати, а рівночасно захищали свободу людини, щоб на кінець захищати російську імперію, яка зовсім скасувала права людини. У новіших часах Січові стрільці воювали під прапором австрійського цісаря проти козаків під прапором російського царя, а у найновіших часах український вояк нарешті виринув на міжнародну арену, бо воював не тільки у російській, але навіть польській, німецькій, канадській та американській арміях. Очевидно, що після війни, природнім шляхом, почалися творити різні комбатантські організації, яким важко було договоритися, як мала б виглядати майбутня українська армія. Але тепер усе це поза нами, як В'єтнам поза американцями, й ми можемо спокійно засісти "за круглий стіл" "Вістей Комбатанта", щоб опрацювати організацію, склад, озброєння, впоряд, уніформи й усе інше потрібне для майбутньої української армії.

                 Але при такому обговоренні насувається перша трудність: від чого починати? Тут аж напрошується починати від того, що найважливіше для армії — від зброї, бо, щоб мати армію, треба її чимось озброїти. Але тепер це коштовна річ. Один танк коштує тепер більше, ніж хмаросяг Народного Союзу, не згадуючи вже літаків чи атомових бомб. Хіба прийдеться починати збірку на новий "фонд української зброї". Але залишім цю справу для наших політиків, а перейдім до інших деталів.

                 Кожний знає, що кожна армія потребує своєї держави, бо її головним завданням є обороняти кордони своєї держави. Ми бодай у такому щасливому положенні, що маємо "державу" і навіть маємо "кордони", але не потребуємо їх обороняти, бо це за нас робить хто інший дуже солідно — нікого не пускає ані сюди, ані туди. Щоб мати армію, також треба мати вояків, а де ми їх наберемо, коли вони вже служать у "своїй армії" і там навіть займають високі командні пости.

                Але не будьмо песимісти й уявімо собі, що прогнози Альмарика і Сахарова сповняться і що ми опинимося у своїй державі із своїми кордонами, що Америка визнає Україну й пришле до Києва, а може і до Львова, свого амбасадора, що Росія стане мирним сусідом, а Польща, Румунія і Угорщина не буде мішатися у чужі справи, й що український уряд (на чолі з ним?) дасть заклик (або наказ) до української патріотичної молоді голоситися в лави Української Національної Армії — але, гов — чому "національної"? Чому не "народної", або "суверенної", або "націоналістичної"?

                Далі припустім, що до нашої армії зголоситься більше добровольців, ніж до Української дивізії в 1943 р., що тоді з ними робити? Напочатку їх треба вмундурувати. Але в який однострій — американського, німецького, совєтського чи може іншого покрою? А може прийняти козацькі шаравари й жупани? Вони, мабуть, були б найвигідніші, бо це не тільки добрий й романтичний однострій, але й добрий сховок, наприклад, в шараварах можна носити не один бохонець хліба і немало куль, а жупаном можна не тільки накриватися, але навіть сховати дебелу дівчину. Це дуже спопуляризувало б українську армію.

                Після умундирування треба вояків скликати на збірку й номандувати ними. Як збирати цих рекрутів? У один ряд, два, три чи чотири? Здається найкраще буде збирати їх у дві лави, менші спереду, а більші ззаду, бо в такий спосіб ніхто не зможе дуже марнерувати. Згодом має впасти перша команда, яка має привернути увагу рекрутів. Але яка? "Струнко!", "Позір!", "Бачність!" А може прийняти з нової церковної мови — "Будьмо уважні"? А згодом: "направо" чи "вправо", "глянь" чи "дивись" — а може "вліво" чи "наліво"? Треба б звернутися по вказівки до наших науковців, але до кого? До Вільної Академії Наук чи до НТШ, а може до проф. Рудницького? Отже, бачите, скільки труднощів треба подолати, щоб тільни зібрати рекрутів і ними командувати, а де вправи, вишкіл, стріляння, бомбардування, і т. д. і т. д.?

                 Після кожних вправ вояк (а може боєць?) стає дуже голодний. Харчування в українського вояка дуже важлива й скомплікована справа. Вдома той самий чоловік нормально їсть, може навіть працювати цілий день на одній страві, а піде до війська, тоді відразу його метаболізм перевертається догори ногами — не може наїстися, не залежно скільки й що йому давати. Це ми знаємо з австрійської, польської, німецької та інших армій. Вояки писали додому безупинно: присилайте харчів. Справу харчування ще більше комплікує смак українця. Знаємо, що без голубців, вареників і квасної сметани йому не обійтися. Отже, спершу, ніж організувати українську армію, треба подумати над організацією штабу фахівців від ліплення вареників і голубців, бо без них українська армія стратила б свій національний характер. А проблему залізної порції для вояка, мабуть, і не дасться розв'язати. Дати йому в консервах голубці й вареники, такі як виробляє українська фірма "Ессекс Пекерс" в Канаді, й казати йому їх носити у свому наплечнику як запас на лиху годину, — не до подумання. Який українець це витримає? Вони будуть йому стояти перед очима вдень і вночі, поки він їх не з'їсть. Ми також знаємо, що український вояк різних армій був здібний на найбільші геройські вчинки й акробатичні штуки, щоб тільки дістати додатковий кусок сала.

                      Тепер повернімся до озброєння і виряду кожного вояка. Найперше треба вирішити, чи нашим майбутнім воякам потрібно буде баґнетів. Думаю, що так, бо ця зброя дуже себе виправдала. Ця зброя мала, й як вояк її причепить, баґнет буде теліпатися коло нього, чи він цього хоче чи ні. Баґнет - дуже корисний прилад, його можна вживати до копання — як наші предки розповідали — бараболі, коли вояк голодний, до чищення черевиків від болота та, якщо його добре нагостити, навіть до голення, коли б у майбутній українській армії забракло американських "бондід" лез. (Треба наперед планувати різні непередбачені видатки.) Другою обов'язковою частиною озброєння мусить бути пояс, бо, якщо буде баґнет, то треба його на чомусь повісити. Пояс, як пише В. Гайке у своїй книжці про Українську дивізію, був також психологічним середником для українського вояка — щось в роді модерного "ел-ес-ді" чи "спід" — він регулював при допомозі пояса ситість. Коли вояк був голодний, він стягав свій пояс на животі на одну чи дві дірки більше — залежно від почуття голоду й величини живота — і чувся ситий!

                     Шлейки треба рішуче відкинути. Ануж відірветься ґудзик від шлейки чи сама шлейка трісне, що тоді станеться? Очевидно, будуть спадати штани, вояк стратить свою мобільність перестане бути вояком. А тепер щодо кріса. Чи кріс — а може рушниця, карабін, гвинтівка, ґвер? — буде взагалі потрібний у майбутній армії? Мабуть, ні, бо вся зброя буде так змеханізована, завтоматизована, скомп"ютеризована, що буде стріляти автоматично по цілях вдень і вночі, без потреби витрачати час і гроші на кріси. Кріс ще може пригодитися на паради, але без нього можна танож обійтися. У крайньому випадку, для парад можуть служити палиці, як це колись мало спортово-пожарне товариство "Луг" в Галичині.

                   Може дехто закинути, що при обговоренні даної теми як організація майбутньої армії не треба витрачати паперу на такі дурниці, як тут робиться, але прошу затямити, що з дрібниць складаються великі речі. Ми всі знаємо, що не раз і не два, через якусь дурну шрубку, що коштувала 10 центів, цілий космічний корабель, який коштував мільйони долярів, не міг піднятися в простори. Це також стосується і до армій.

                  Ми зупинилися трохи довше на вояках, але понад ними є підстаршини (чи підофіцери?), старшини, — нижчі, штабові і вищі — а далі, генеральний штаб та головнокомандувач. Чим вище йти, тим вони більш скомпліковані і більш коштовні, хоч часом менш потрібні. Бо чим вища ранґа, тим краще ці старшини харчовані, краще вбираються, сплять на кращих ліжках, їздять кращими автомобілями, дістають більші платні, не залежно чи вони служать у буржуазній, робітничо-селянській чи іншій народній арміях. Цю проблему в деякій мірі розв'язав Ізраїль, у якій вояк навіть має право назвати свого генерала "сановабич" — по-українському "с.с." — якщо маєте на це причину.. Але в українській армії це не до подумання, бо, по-перше, ми не євреї, а по-друге, у нас, бодай у західній вітці, виявляється велика склонність до титулування і підвищення у ранґах, а по-третє, в нашій мові нема такого відповідного слова, як "сановабич" (тому його вгорі перекладено в скорочені), і наш генерал напевно дуже образився б, якщо його так затитулували. Міг би навіть програти битву, або що гірше перейти до ворога..

                    Ми також вже згадували, що армії існують на те, щоб воювати. Якщо якась армія довго не воює з ворогом, тоді вона звичайно починає воювати сама з собою: Вона ділиться на фракції, як наша УНРада чи ОУН, і направду починає стріляти таки по своїх вояках — а воювати може за владу, за становища, за ідеологію — за все, що людина може видумати. Якщо прийняти таке положення за правдиве — а його важко збити, бо ми, як колись, так і тепер, маємо безліч прикладів — то тоді пощо втримувати армії? Мабуть, досі майже всі великі мужі, а з ними й менші, вважали, неправильно, що на втримання миру треба сильної армії. Американці навіть вступили в першу світову війну на те, щоб "звоювати" всі майбутні війни. Зате вони мали другу світову війну, корейську, в'єтнамську й що більше опинилися з обмаллю бензини для своїх автомобілів. На це є проста розв'язка: розв'язати всі армії і не буде ному вести воєн.

                 Мілітаристи й інші політики, а з ними більшість людей, будуть твердити, що така пропозиція — це ніщо інше, ян утопія, нереальність. Це правда, але подорож на місяць також була утопія сто років тому. Проте, найбільшою перешкодою для осягнення цієї мети є сам вдача людини. Така вона вже є, що завжди хоче воювати, як не в армії, то бодай вдома із своєю дружиною чи дітьми. Якщо навіть Господові Богові, який післав на Землю свого Сина з завданням змінити людину й спасти її, не вдалося цього осягнути, то що ми мерзенні можемо зробити. Ми можемо пробувати — а українці це навіть на практиці застосовували й застосовують. Хоч ми самі думаємо, що терпимо на комплекс меншевартости, але коли проаналізувати нашу поведінку, як народу, й його осягнення, ми стоїмо далеко попереду всіх інших народів на світі, і з цього ми повинні бути горді. Ми миролюбний народ. Нікого не зачіпаємо. Коли нам навіть треба було організувати армію, вона була демократична, навіть більш демократична, ніж армії в демократичних державах. І то сотки років тому, ще поки в колисці демократії — ЗСА гуляли свобідно індіяни й не було чорних невільників.

                 Ми також підсвідомо відчували, що армії завжди воюють, як не з ворогом, то зі своїми. Тому ми вибирали менше лихо й ішли воювати в різних арміях. Це також має моральне виправдання, бо ми завжди можемо сказати — ми не воювали добровільно — нас заставляли воювати наші вороги чи обставини — навіть, якщо ми мали стріляти по своїх по другому боці фронту. Також у нас ніколи не було побіджених, бо ми були у всіх арміях, а одна з них мусіла виграти. Навіть тим українцям, які були в тій армії, що програла, було легше, бо їм в полоні могли допомагати українці з армії, яка виграла війну, як каже наша приповідка "свій як свого вдарить, то бодай скривиться". Отже, пощо нам армій, які коштують багато, приносять клопоти й створюють різні проблеми. Ми у крайньому випадку можемо створити леґіон, або дивізію, або навіть український фронт — це так у безвихідному становищі. Але ми можемо ще дещо більше зробити у цьому напрямі — і то без великих коштів, а саме: вести постійну пропаганду у всіх арміях світу, а особливо у арміях наших сусідів, щоб вояки відмовлялися воювати не тільки з вояками ворожих армій, але й із своїм цивільним населенням, щоб вояки відмовлялися послуху своїм генералам, — хай вони йдуть на фронт і б'ються. Тоді напевно інакше виглядала б інвазія Чехо-Словаччини, а навіть ціла історія людства. А на питання, як мала б виглядати організація майбутньої української армії, є лише одна відповідь: так, як будуть виглядати організації тих армій, в яких українці будуть служити. Українці не повинні турбуватися про майбутні армії, але про те, що вони про себе думають і чого хочуть.


неділя, 30 липня 2017 р.

І ЗНОВА ПРО РАНҐИ...


                 Як показується, справа ранґ і медалів є актуальною не тільки в українців. В польському журналі "Культура", який виходить в Парижі, дуже часто стрічаються статті на тему ранґ або ранґи є темою листі до редакції. В числі за березень 1973 р. знаходимо цікавий лист полк. Польської Армії В. Маковського. Для інформації наших читачів подаємо переклад цікавої дописки до цього листа т. зв. "постскріптум". Її текст звучить:

                  "Відносно моєї відмови прийняти відзначення командорського ордену "Відродження Польщі", на який зголосило мене "Товариство Польських Летунів". Відмовився я від згаданого ордену з тих самих мотивів, з яких відмовився я прийняти пропоновану мені ранґу генерала. Але до цього властиво спонукав мене малий припадок, який трапився мені в мойому буйному житті перед менш-більш 50-ти роками. В тому ж часі я перебував на студіях в Парижі, як стипендіянт польського летунства. Початково було тяжко, бо, не знаючи мови, я постійно відставав у студіях і через те переживав щось в роді малої депресії. Аж тут навинувся з краю мій добрий колега і була причина піднести мою "мораль" при чарочці, але де? Пішли ми до доброго, але одночасно дорогого ресторану Корнілова. Тому, що з грішми в мене було скупо, ми випили тільки по 2-3 чарки та закусили добрими канапками, що їх обносили по цілому ресторані. Пообідавши, очевидно з малосоленими огірочками, квашеною капустою і т. п. я зі страхом попросив, щоб мені дали рахунок. Як виявилось, рахунок був несподівано малий, бо платити я мав тільки за самий обід. Напитки і перекуска були на рахунок господаря, Корнілова, з нагоди його номінації еміґраційним царсько-російським урядом на... ґенерал-ґубернатора Києва. Було це в 1922 році.

                    Моя перша реакція була радісна, бо вистачало в мене грошей на заплату самого обіду. Одначе, коли я давав кельнерові, колишньому ротмістрові царської армії з високими боєвими відзначеннями, "на чай", в мене з'явилося почуття милосердя до нього. Таке саме почуття милосердя я мав, прощаючись з господарем та ґратулюючи йому за ґубернаторську номінацію, якою він невимовно радів.

                   Цей випадок виклика в мені почуття вищости на довгі роки. "Москалі — примітивний народ, — думав я, — хай радіють ранґами та номінаціями, мені це не пошкодить. В нас, поляків, подібного не могло б трапитися. Цей комплекс вищости держався мене довгі роки, але недавно він безслідно зник. Відмовитися від авансу на генерала було мені легко, бо в моєму випадку мала застосування московська дефініція: "Що це є генерал? Це осмішений полковник". Над орденом одначе я мусів на хвилину застановитися. Справа в тому, що я є командором ордену Бритійської Імперії, яка вже не існує, було б у стилю бути ще командором ордену Відродження Польщі, яка ще не відродилася.

                 Одначе, щоб себе самого не обдурювати, я рішився не прийняти ордену".




четвер, 27 липня 2017 р.

ТИТУЛОМАНІЯ


                   Титули серед нашої еміґрації дуже в моді. Люди влаштувалися, розбагатіли, до щастя їм ще трохи почестей бракує. Хто трохи лизнув якоїсь техніки, цей обов'язково інженер. Їх багато зі Східньої України. Західняки це переважно маґістри або попросту директори. Не бракує і докторів, але це вже рідше.

                    Мій сусід у Реґенсбурзі був механіком із народньою освітою, тут він уже маґістер. Інший знову був дентистичним техніком без високих студій, тут він уже доктор. Таким прикладів можна б навести більше, але Бог з ними. Не про цивілістів хочу писати. Я радше хочу занятись військовими титулами чи ступенями, бо в цій ділянці у нас на еміґрації справжня суматоха.

                     Силою обставин опинилося на еміґрації багато комбатантів, колишніх вояків українських і неукраїнських армій. Ті, що були довше при війську, мають деякі відзначення та ступені, інші їх не мають. Однак багато із них хотіло б із часом авансувати, хотіло б підвищень.

                      У державних народів ті справи урегульовані. Пам'ятаю, що за Польщі резервісти мусіли відбувати кількатижневі вправи щорічно. Їм опісля підвищувано ступені. Однак, коли із вибухом війни їх покликано до активної служби, їхні ступені знижено. В ЗСА є п'ять родів резервістів. Тільки активні резервісти можуть авансувати. За те вони мусять щороку відбувати кількатижневі вправи та брати участь у різних теоретичних курсах.

                     Як же тоді стоїть справа із нашими ветеранами? Не маю на думці молодих американських ветеранів українського походження, бо вони зовсім не заінтересовані українськими підвищеннями. Мова йде про ветеранів Першої і Другої світових воєн. Жадні закони резерви в чужій державі до них не відносяться. Зрештою, вони й так майже всі без винятку вже поза віком активної військової служби.

                      Комбатанти на еміґрації зорганізовані у різних комбатантських організаціях і працюють там суспільно. Деяким із них, головно комбатантам із Першої світової війни, підвищено за їхню працю військові ступені через міністерство військових справ при УНРаді. "Висилано письменні (меморандум) вимоги наших ветеранських організацій, які в засаді ті державні чинники УНР одобрювали та одначе, на жаль, деякі нижчі чинники того центру до спілки з назначеними вже на еміґрації генералами надуживали довір'я і в безконечність продовжували підвищування військових ступенів учасникам вже давно не діючої армії, що осмішувало Державний центр. Крім УНРади в деякий час ще ранґуванням старшин займалися Військовий центр ЗП УГВР і Головне Командування УПА при УГВР. У кожної з названих установ — підхід і критерії до того були відмінні. Проте всі ті "іменування" у підношуванні військових ступенів тільки приносили неславу не тільки "ранґованим", але в першу чергу тим установам, що далися втягнути в ту неповажну справу". (І. Поритко: Звідомлення Головної Управи ОбВУА на 12-тому З'їзді Делегатів, Вісті Комбатанта, 3-4, 1975).

                     На щастя, це вже минулося. Однак, залишилась ще значна частина незадоволених честилюбивих комбатантів, яка у згаданому вище часі не використала нагоди і не вспіла добитись жадних підвищень. А люди ті теж хочуть почестей, хочуть авансувати і по можливості у скорому часі.

                     На все є рада, і в тому випадку вихід також знайшовся. Існує у нас на еміґрації парамілітарна організація "Українське Вільне Козацтво". Одним із головних завдань цієї організації є плекати лицарські козацькі традиції. Членами організації можуть бути крім колишніх вояків, теж цивілісти, мужчини, жінки, а навіть діти, бо "козацькому роду нема переводу". Мимо напівцивільного характеру організації, оформлення головніших справ переводиться наказами "подібно тому, як це буває у війську". (Всі цитати у знаках наведення взяті зі статті "До Парамілітарности УВК", підписаної Генеральною Булавою УВК та поміщеної у журналі "Українське Козацтво" ч. З, 1975). У тій же статті підчеркується, що "козацтво завжди мало всенаціональний характер і, як таке, творило резерву української військової сили". Далі стверджується: "По цій традиції УВК вважає себе частиною Українського Війська".

                     Ознакою провійськовости УВК є теж надавання своїм членам козацьких рангових звань. "При  підвищенню ж в чергову ранґу узгляднюється тільки дійсні заслуги чи працю в УВК.

                     Для того існують докладні "Правила і Інструкції", як буває при війську".

                     УВК рівнож признало своїм почесним отаманом командира Української Національної Армії генштабу генерала Павла Шандрука. Цим потягненням УВК немов би старається залеґалізувати серед української громади свою практику підвищень військових ступенів своїм членам.

                      Розгляньмо докладніше, як і за що дається ті підвищення. "Наприклад, для підвищення в ланкові або ройові треба мати 2 роки праці, в чотові або бунчужні — по три роки, в підхорунжі — три і мати відповідну освіту нижчої середньої школи, в хорунжі — три роки активної служби в УВК і мати закінчену освіту повної середньої школи, в значкові або сотники — по три роки, в осаули, підполковники і полковники — по чотири роки, для підвищення в козацькі генерали — по п'ять років".

                      Ми шануємо УВК за його працю для ідеї Української Держави, цінимо його за плекання лицарських козацьких традицій, однак тяжко нам погодитись із його практикою підвищувань. Якщо б УВК вживало тільки козацьких ступенів (ланковий, ройовий, чотовий, бунчужний, значковий, осаул, курінний отаман, кошовий отаман), то це було б його внутрішньою справою. Коли однак УВК наділяє своїх членів такими рангами як: сотник, майор, підполковник, полковник і генерал, то, нам здається, що ця напівцивільна організація перебрала трохи мірку. Це ж інтернаціональні військові ступені, на які у нормальних обставинах треба заслужити собі різними вишколами та довгими роками служби. Найнижчий рангою старшина (підпоручник або хорунжий) мусить мати закінчену середню освіту та перейти рекрутський, підстаршинський та старшинський вишколи, що займає щонайменше 2 роки часу. У генерали попадає тільки невелике число найздібніших військовиків. На те треба довгих літ служби, високої освіти, а що найважніше, треба успішно закінчити високу старшинську школу генерального штабу. Та ж генерал мусить уміти командувати цілими арміями, він є відповідальний за життя тисячів вояків.

                       В УВК ця справа упрошена. Тільки 5 літ активної праці в УВК та закічена середня освіта є вистачаючі, щоб стати генералом УВК. Навіть при війську не треба служити. Легко і скоро!

                      Чи ж Генеральна Булава УВК не подумала над тим, що "шафуючи" військовими підвищеннями та наділяючи своїх членів із легкої руки високими рангами, вона знецінює вартість інших військових ступенів, здобутих у активній військовій службі? Яке має бути відношення підпоручника, що здобув свій ступінь у активній службі, до генерала УВК, який у активній службі був тільки канцелярійним писарем, або у війську взагалі не служив?

                      До наших військових відзначень та ступенів мусимо ставитися із пошаною. їх здобувається потом і кров'ю (дослівно) на різних вишколах у підстаршинських та старшинських школах, що їх не так легко закінчити (на 210 кандидатів тільки 70 закінчило старшинську школу в Позен-Трескав у 1944-ому році) та фронтовою службою із нараженням власного життя. Можемо сміло сказати, що у багатьох випадках ті ступені є "окроплені кров'ю".

                     Тому жадна комбатанська, а тим більше напівкомбатанська організація не має права обезцінювати військових підвищень, використовуючи їх для своїх приватних внутрішньо-організаційних інтересів та наділяючи високими військовими рангами навіть цивілістів. Цього у жадній державі не практикується.

                    Ще раз твердимо: ВІЙСЬКОВІ СТУПЕНІ НЕ Є НІКОМУ ДО ЗАБАВИ!




Роман Б. Припхан 
підп. (або хор.) І УД УНА
(Старшинська Школа Позен-Трескав — 1944 р.)

субота, 17 червня 2017 р.

СПОМИН — ОДНОЇ ІЗ ТИСЯЧІ ТРАГЕДІЙ


О. Назар


                  Осіння листопадова ніч зацарила над усією українською землею оповивши холодною і непривітною темрявою простори. І хоча була уже пізна осінь, на Закерзонських землях України не було цієї ночі атмосферичних опадів, а поверхня землі вже досить добре примерзала.

                  Відкритий, темний небозвід мерехтів мільйоновими сяйвами зоряних променів, що на глядача-українця незламного бунтівника проти рабства і неволі — робило враження немовби зорі трепотіли дрібненькими сльозами, виливаючи свої співчуття з приводу його нелюдських переживань. Та хіба ж не бачили уже зорі чудового українського неба в минувшині — і чому могли ще дивуватись?           

                  З настанням ночі життя у селах немовби завмирало. Рідко де і рідко коли, в тих часах, було чути товариські розмови селян чи веселий радісний сміх, а вже пісні, оспівуючої, хоча б важку власну недолю, майже не було чути. Часи не сприяли щасливому та радісному життю селян, що в скорботах сьогоднішного дня перепоєні були ляком не лише про судьбу завтрішнього дня, але також про те, що може зустріти їх із настанням чарівної колись української ночі, а зараз — ночі чорних сил, що несла в українське село пожежі, розбої, грабунок, насильство і смерть.

                  Навіть сьогодні важко висказати такі слова як: пожежі, розбої, грабунки, насильство і смерть, а коли заглибитись у їхню страшну суть, перед очима стають жахливі картини минулих страждань, які пережив український нарід в тих страшних часах.

                 Горіли цілі села і містечка. Жителі, рятуючи свій найцінніший скарб — життя, у панорамі пекла, твореного також людьми, виглядали як тіні, що шукають скриття. І, шукаючи укриття, чимало безвинних жінок і дітей, мужчин і старців рятуючись від страшної смерти — попадали в її обійми. Скільки ж людських трупів вкрило нашу рідну землю? Скільки невинної української крови всякнуло в український ґрунт, щоб дати духову поживу для майбутніх поколінь. З цієї пролитої крови родиться могутня лава борців, що піде у бій не одинцем, але масою української нації.


***

                 Жителі села Морохів, перемиського повіту, мали надію на проведення ночі 29-го листопада 1945 р. в мирі і спокою, тому що цієї ж ночі їх мала охороняти сотня УПА к-ра Громенка. Та таки надії не сповнились, бо з настанням сумерку чотовий Бартель, заступаючи в тому часі раненого командира сотні Громенка, зарядив збірку сотні та передав відділови наказ вимаршу із села.

                  Вимарш був у напрямі Старої Бірчі, віддаленої біля 15 кілометрів. В наказі подано також, що в часі маршу зобов'язує обережність, забезпечення відділу, добрий зв'язок чоти з чотою так в марші, як і в часі акції.

                   Ціль акції була знищення польського бандитського кубла — Стара Бірча, де кромі військової залоги, міліції та ОРМО (Охотніча Резерва Міліції Обивательскєй) чимало озброєних жителів цього ж села, за свій "фах" обрали бандитське ремесло, яке виконували дійсно по-майстерськи, з виявами дикого садизму супроти цивільного і безборонного українського населення.

                  У відплату за терор, стасований супроти мирного українського населення, відділи УПА кількатратно переводили відплатні акції на польські бандитські кубла і саме ніч 29-го листопада 1945 р. була вибрана тереновим командуванням УПА на переведення ще однієї акції, в якій відділови к-ра Громенка призначеним було — знищити банди Старої Бірчі.

                   В тому часі сотня була в повному особовому складі, тобто начисляла три чоти — приблизно 120 вояків і підстаршин. Уніформи стрілецтва були в доброму стані, переважно польські, здобуті в боях з польськими військовими з'єднаннями.

                   Узброєння сотні, також здобуте в кровавих боях, складалось з одного міномета, по одному кулеметові на рій (переважніо російські "дєхтярови"), автоматичні десятизарядки, автомати ППШ, та, переважно, російської продукції кріси. Амуніції тоді також не бракувало.
Коли вечірній сумерк непомітно й швидко перемінився у вечірну темряву, сотня Громенка під командуванням чотового Бартля вирушила із села Морохів, виславши вперед і залишивши позаду добре обезпечення.

                   Йшли ми стрілецьким рядком у віддалі, приблизно, трьох метрів один від одного, заховуючи тишину і обережність, немов нічні духи, що вигнані тугою за наземним життям, уникали контактів із живими людьми.

                   Терен був горбкуватий, а ніч — мати, заховала відділ, який непомітно для ворога, підійшов на тисячу метрів до бандитського кубла. По зв'язку передано наказ: "Розчленуватись і на знак червоної ракети — наступ".

                   І знов, немов тіні, розстрільною підсувався відділ, приспішуючи кроку, щоб скоріше вдертись у село і заскочити ворога. У стрільців було велике завзяття і сильне бажання знищити вороже бандитське кубло. Старе вояцтво, загартоване в боях, не потребувало підбадьорювання, бо усі вони були свідками злочинів поповнюваних на українському населенню.

                   Годі згадати усіх тих, що брали участь у названій акції, бо й пам'ять заводить. Пригадую псевда лиш деяких, а саме:

                   Командир мого роя Бен — досвідчений вояк, з прикметою дуже доброго відношення до підкомандних йому стрільців.

                   Кулементник Грім, що дуже добре орудував кулеметом, та завзятий вояк.

                   Його добрі помічники-амуніційні: Щурко і Козак, що не треба їм було пригадувати про їхні обов'язки так у часі бою, як і в часі відпочинку.

                   Стрілець Рись, що кидався у бій як правдивий рись, та інші стрільці роя і цілої сотні, прості і скромні, але відважні вояки, що посвятили своє життя для оборони кривджених сестер і братів.

                   Коли відділ, непомітно для ворога, опинився на краю села, зв'язком подано знову наказ: "розстрільною — вперед", а незабаром в повітря вистрибнула червона ракета, спочатку як маленька червона куля, розпалахнувши опісля червоним полум'ям, що у швидкому леті в нічній темр'яві виглядала як комета, з червоним хвостом. Несподівано хтось крикнув "слава" і з-понад сотні людських грудей, залунало зловісне і тривожне для ворога — "слава" і відгуком понеслось ген далеко. Вояки УПА побігли вперед, щоб знищити ворога у його власному кублі.

                  Уся залога Старої Бірчі, військова і цивільна, цілковито заскочена, попала у паніку, в якій кожен — рятуючи своє нужденне, бандитське життя, тікав у протилежному напрямі від наступаючого відділу УПА. Деякі із польських "рицежи" тікали босі, лише в білизні.

                  А тимчасом у противному кінці села залунала одна, опісля друга серія кулемета. Опам'ятавшись з заскочення, поляки почали відстрілюватись, але наступ відділу УПА був так бадьорий, що на оборону не залишилось полякам багато шансів.

                 "Ліве крило вперед" — впала знову команда і к-р Бен, відповідальний за це крило, крикнув: "друзі — вперед"! І пішли, а радше побігли стрільці вперед. Розпочався барабанний вогонь, що розривав нічну тишину, а свист куль мішався із зойками важко ранених людей.

                  Поляки в паніці. Тікаючи, відстрілювались хаотично. Стрільці УПА стрибками, а то й у стоячій поставі бігли вперед, засипаючи ворога барабанним вогнем.

                  Счинилось правдиве пекло на землі. Деякі дерев'яні хати почали горіти, освітлюючи поле бою та пожераючи пограбоване українцям майно.

                  В сяйві заграв видко було несамовиті образи кінця життя людських істот, які за ціль свого існування, вибрали легкий, але ганебний спосіб збагачуватися коштом мирного і безборонного українського населення.

                  Ось, між хатами біжить один із "рицежи" лише в білизні. Пристав на мить і немов пригадав собі, що він може також стріляти. Спрямував цівку російського кріса в напрямі наступаючих упістів і у тій хвилині впав на примерзлу землю, з якої вже не підвівся.

                  А там знова, відкритим простором між хатами, прямо неймовірно швидко тікає польський вояк із пістолею в руках і... раптом прошитий кулею у спину, паде на землю.

                  В іншому місці, польський кулеметник із своїм помічником, залягли на горбочку, за одною із хат, посилаючи довгі серії з "дєхтярьова" у напрямі наступаючої лави УПА. Але не було суджено їм вийти з бою живими, бо повстанська сікана граната поціливши об саму цівку кулемета розірвалась і розторощила голови польських узброєних цивілів.

                  Під напором наступу відділу УПА поляки відступали на край села. Військові старшини старались опанувати ситуацію командуючи "оґня", але мало хто слухав цих наказів. Цивільне населення села — мужчини, жінки, діти і старці разом з військовиками тікали, щоб найдальше відбитись від відділу. Ті, які на своєму сумлінні мали не один бандитський злочин супроти українців, випереджували інших тікачів, здаючи собі справу з відповідальности за поповнені злочини.

                  Деякі із цивілів, з чистішим сумлінням — залишались у хатах, ожидаючи у смертельному жаху на дальший хід подій, а коли хата, що в ній скривались загорілась від повстанських запальних куль, — вибігали із горіючої хати та ховались у садах чи загородах.

                  В міжчасі розгарявся завзятіший бій. Деякі польські вояки опритомнівши із першого приступу паніки, зайняли оборонні становища за хатами кінця села, та почали відстрілюватись. На ворожий вогонь найбільше було наражене ліве крило, яким командував ройовий Бен, та яке висунулось найдальше допереду.

                  Не зважаючи на свист ворожих куль, стрільці роя Бена завзято наступали. Стрілець Назар, стоячи за вуглом хати, посилав постріли в напрямі польських оборонних становищ, а коли кулеметник Грім почав "гриміти" своїм кулеметом, Назар скочив вперед, щоб добігти до дальшої хати. Не вспів однак перебігти ще й половини дороги, коли сильний удар в праву ногу, повалив його з ніг. Розривна куля, що прошила м'язи повище коліна, при вилеті з тіла вирвала м'язи, залишивши глибоку рану, що спливала червоно-темною кров'ю.

                  Усвідомивши, що сталоея, Назар крикнув: "хлопці — я ранений". Кулеметник Грім — спрямувавши цівку свого кулемета на ворога, довгими серіями запальних куль "висипав" цілий диск, а стрілець Рись підповз під хату і кинув гранату у вікно, що було становищем польського кулеметника і його двох помічників-амуніційних. Кулеметник і один його помічник були вбиті, а другий із помічників важко ранений в голову.

                  Обезвладнений важкою раною стрілець Назар лежав на холодній твердій землі, ожидаючи допомоги та приглядаючись образові пекольних сцен жахливої пожежі. Його вухо ловило свист куль, гук пострілів, вибухів гранат і мінометних знарядів, зойки конаючих людей, дикий рев домашньої звірини, яка пропадала в полум'ях всенищівного вогню та енергійну команду: "друзі вперед"!

                  Будучи вже пасивним учасником кровавої дії, Назар пробував повзти в напрямі своїх друзів, коли до нього підбігло двох стрільців роя Бена. Вони у поспіху перев'язали раненому ногу, взяли під руки і допровадили, а радше дотягнули до становища мінометників.

                  Тимчасом акція відділу Громенка на Стару Бірчу добігала кінця. Одне із ворожих кублів було знищене. Це гарантувало українському населенню принайменше часову передишку.

середа, 14 червня 2017 р.

ВОЯКИ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА" В УКРАЇНСЬКІЙ ПОВСТАНСЬКІЙ АРМІЇ



Юрій Тис-Крохмалюк                



                   Вояки УД "Галичина" мали дві можливості поповнити ряди УПА: дезерція з рядів дивізії під час відпустки у рідні сторони, чи втеча при інших нагодах, і друга можливість — в часі битви під Бродами і після неї. Можна було припускати, що багато вояків УД використало нагоду повного хаосу в кітлі і пристало до відділів УПА силою обставин, хочби тому, щоб не попасти в полон.

                   Неможливо сьогодні визначити число дивізійників, які попали у полон, та були заслані на каторжні роботи у табори СССР. Було б доцільно довідатися про них від тих совєтських громадян, наразі переважно жидів, які перебували у в"язницях і таборах, були звільнені і дістали дозвіл виїхати на захід. Про дивізійників згадує приміром Анатолій Радиґін такими кількома згадками: "Можна схвалювати або засуджувати чини і долю (дивізії) "Галичина" та "Нахтіґалю", але їхні останні живі вояки, поруч з бійцями УПА, були достойні наслідування у витримці, в умінні переносити страждання й не знижуватися до рівня смердючого обірванця. І я наслідував їх чим міг, хоч би зовнішньо".

                   В іншому місці своїх споминів Радиґін пише про Катрю Зарицьку, яка працювала у таборовій пральні. Кожного ранку, коли в'язні йшли на роботи, вона появлялася у вікні в'язничого корпусу.

                 "Там уже стояла вона — напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі — українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени — віддавали їй почесть. Одні здіймали шапки, інші ж салютували по-вояцьки під дашок... І всі мовчки".

                  Але, навіть у випадку докладних опитів, не будемо мати повної картини про полонених дивізійників, поки не будуть відкриті затаєні документи до цього питання, та до справ дивізії у цілості, які залишаться таки недоступні до часу розвалу не тільки комуністичної влади СССР, але і до ліквідації російської імперії взагалі.

                  Коли йдеться про тих дивізійників, які перейшли під Бродами до УПА, то існують частинно документи, звіти тощо, які частинно опубліковано у відповідних виданнях на еміґрації, живуть теж учасники тих з'єднань УПА, в яких воювали розбиті під Бродами відділи дивізії "Галичина".

                   В час переходу німецько-большевицького фронту, згадані відділи залишилися у московському запіллі, перегруповувалися, займали стратегічні терени від Полісся до Карпат, йшли рейдами вглиб України аж до Донецького басейну й до Одеси, скріплювали відділи на Закерсонському краю і воювали аж до п'ятдесятих років, коли прийшов наказ розбристися зорганізовано серед членів ОУН в краю.

                   На основі різних джерел мені вдалося зібрати деякий матеріял, який вказує хочби приблизно на кількість дивізійників в УПА, а тим самим на їхню вогневу силу.

                   У другій половині 1944 року і далі у 1945 році, генеральний штаб УПА організував свої відділи в курені і сотні. В той час умови для існування повстанської армії були пливкі і не дозволяли на якусь навіть приблизно однорідну організацію і чисельність з'єднань. І так існували сотні, яких сила доходила до тисячки вояків, і такий пливкий стан залежав не тільки від допливу новобранців, чи добровольців, але теж від терену і можливости узброїти та забезпечити відділи одностроями і харчами. В. Д. Гайке пише приміром у своїй праці "Українська Дивізія Галичина" в німецькій мові та в українському перекладі, що під Бродами зголосилися до штабу дивізії делегати від УПА з пропозицією допомогти чим потрібно. Ген. Фрайтаґ відмовив воякам УПА, мотивуючи, що відділи УПА були у цивільних одягах, що не відповідає умовам женевського договору, а тим самим ставить вояків УПА у трагічне положення.

                   В тогочасних умовах окруження і численних боїв розбитих частин, можна припускати, що багато відділів дивізії долучено до німецьких відділів, як і навпаки, немало розбитих частин німецьких вояків включено до дивізійних сотень для доповнення і впорядкування людського матеріялу. Вояки УД згодом, хоч не всі, повернулися до своєї дивізії.

                    До УПА вояки УД перейшли мабуть зорганізовано чотами чи групами, рідше поодиноко і з них створено сотні і курені УПА. З документів відомо, що після битви під Бродами заіснували такі з'єднання, силою сотень, або куренів: Лисоня, Буйні, Бурлаки, Рубачі, Голки, Дружинники, Галайда І, Галайда II.

                    Були ще інші відділи без назви, а тільки за прізвищем командира. Деякі з тих сотень з часом мали до 50 відсотків дивізійників, решту творили нові добровольці.

                    Згадані з'єднання заняли терени Волині, околиці Львова, діяли на Поділлі і в Карпатах. Найбільше вісток маємо з часу великої офензиви большевицьких армій під командою ген. Сабурова у зимових місяцях 1944-1945, та продовж цілого 1945 року.

                     В січні 1945 року офензива Сабурова розгорнулася від Володимира Вол. і Дубна на південь широким поясом на Дрогобич у Карпати і на Теребовлю до Чернівців.

                     Дружинники, окружені в районі Броди-Радехів і Сокаль, розбилися на малі відділи, але уже в лютому діяли на старих базах.

                     Важкі бої звели Рубачі з московськими військами біля Жовкви 20 березня 1945 року, воювали в тому терені сотні Галайда І і II.

                     11 січня 1945 року сильні ворожі відділи окружили кілька сотень, між ними Лисоню з командиром цілого з'єднання Різуном біля Підгайців. Після важких боїв сотні перебилися з окруження.

                      Ці фрагменти боротьби вояків дивізії "Галичина" в рядах Української Повстанської Армії я подав у моїй праці про УПА, яка появилася в англійській мові заходом Товариства б. вояків УПА в ЗСА, Канаді й Европі п. н. UPA warfare in Ukraine. New York, p. 449, ilustr.

                      Ця праця появиться внедовзі другим виданням в американському видавництві "Вентедж Пресе". Коли перше видання виповнило український книжковий ринок у великій мірі, друге видання охопить уже ринок міжнародній, що є без сумніву великим успіхом для популяризації наших збройних сил у Другій світовій війні і боротьби УПА проти Москви за незалежну українську державу.

                     Залишається питання, як і хто має зайнятися збіркою матеріялів про вояків дивізії в УПА. Нема сумніву, що цим повинно зайнятися в першій мірі Братство кол. вояків 1-ої УД УНА. Цього завдання не можемо легковажити, бо без висвітлення участи вояків УД в боротьбі УПА історія 1-ої УД УНА не буде повною.


понеділок, 12 червня 2017 р.

З-ПІД БРОДІВ ДО БУДАПЕШТУ

Василь Верига         

                   Вирвавшись щасливо з окруження, ми полягали на зеленій траві, щоб відпочити. Ген, внизу, поміж селами Княже і Ясенівці, простягалася долина смерти, де все ще тарахкотіли московські скоростріли, намагаючись зупинити прорив. На ясно-блакитному небі не було ані однієї хмаринки.

                  Я скинув черевики, щоб з них викинути болото, яке налізло до них на мочарах, та просушити ноги і скарпетки. На мої спарені ноги чекала ще далека дорога і свіжий вітрець ділав на них, як цілющий бальзам. Ох, як би ще так свіжої холодної води! Та й не зашкодило б перекусити. Але про це не було мови.
                                         
                  Сонце почало добре припікати, коли я з товаришами вирушив у дорогу. Мене гнав страх, що москалі готові повторити свої вчорашні герці з літаками й знову нас оточити. Якщо так, не дай Боже, сталося б, в мене вже не було б більше сили йти у ще один прорив.

                  Не маючи ані карти, ані компасу, я не знав де ми є, за винятком хіба того, що ліворуч був Золочів, а десь тут на тих горах повинні бути села Майдан та Залісся. Властиво, карта не було потрібна, бо я йшов у тому напрямі, куда всі йшли, хуч у цьому випадку слово "йти" не зображувало дійсности. Я не йшов, а сунувся повільно, бо мої спарені ноги відмовляли послуху; я не міг йти ані взутий, ані босоніж. Пробував йти у скарпетках, але то не помагало, тим більше, що наша дорога вела спочатку сіножатями, а згодом межами.

                  Нарешті серед дерев показалися якісь господарські забудування. Підійшовши ближче, я побачив на подвір"ю правдиву нашу цимбровану криницю — з журавлем. Я приспішив свій черепаший хід до криниці, де вже стояло кілька вояків, а один з них якраз витягнув ведро з водою, проте ніхто з них не спішився її пити. Я підійшов ближче й з жадобою глянув у відро.

                   "О, доле моя", — сказав я до себе. Те, що я побачив у ведрі, не була вода, а якась жовто-брунатна грязюка. На неї важко було дивитися, а не її пити.

                   Оподалік від нас стояв старий селянин, мабуть, власник цього господарства, який приглядався нам. Я підійшов до нього й запитав:

                   —  Що сталося з цею криницею?

                   —  Нічого не сталося, — відповів він. — Я дивуюся, що там ще взагалі є вода. За останню добу сюди перейшли тисячі вояків і ніхто з них не проминув цієї криниці. Вони вичерпували воду скорше, ніж вона прибувала з джерела, й на самому дні залишилася тільки розбовтана глина з піском.

                   Не вгасивши спраги, треба було йти далі. Можливо, що якраз спрага і голод гнали нас, втомлених, далі.

                   Сонце вже заходило й кидало свої останні проміння на вершки дерев, коли ми, минувши село Майдан, добилися до якогось іншого села, чи присілка, під лісом, десь біля Гологір. Щойно тут ми погасили свою спрагу водою з глибокої цимброваної криниці, яка була на самому краю села. Біля неї зупинився чималий гурт вояків. Одні відпочивали під деревами, інші чекали на свою чергу біля криниці. У селі не видно було нікого і господарства світилися, здавалось, пусткою.

                   На землю вже почав спадати сумерк, коли біля криниці з'явилася молодиця з кошиком в руках. Видно було, що вона кудись спішилася. Я підійшов до неї й запитав:

                    —  Де поділися люди, що нікого тут не видно?

                    —  Люди живуть в лісі, бо там безпечніше, — відповіла вона. — Там ми маємо навіть свою худобу й тільки час-до-часу приходимо в село забрати дещо з хати.

                    —  Чи були у вас большевики? — питав я далі.

                    —  Були сьогодні вранці.

                    —  А як вони поводилися?

                    —  Вони нічого нікому не кажуть, тільки, як звичайно, впевняють нас, що нас визволили з-під фашистівського ярма. За все платять і поводяться з людьми, покищо, добре, — з поспіхом відповіла молодиця. — Вибачайте, але мені ще шмат дороги лісом, де я повинна дістатися, поки западе ніч, — виправдувалася вона й, піднявши кошик, відійшла.

                   У нас також не було часу, бо, якщо большевики були тут вранці, то хто може запевнити, що вони не прийдуть увечорі. На зустріч з ними ми зовсім не мали охоти.

                   На роздоріжжю, біля якого ми спочивали, стояв дороговказ, який однією "рукою" показував на "Перемишляни — 18 1/2 км". Вже смеркло, коли ми рушили у тому напрямі. Запала темна ніч. Кожний йшов, як міг — одинцем, вдвійку чи втрійку. Один одного тримався, щоб не згубитися. Трійка, в якій я йшов, по якомусь часі збилася з дороги. Ми почали йти полями навмання і побачили, що заблудили. Кругом нас нікого не було, тільки час-до-часу доходили до нас здаля невиразні голоси. Так ми блукали цілу ніч: йшли, ставали, відпочивали й знову йшли, не знаючи куди.

                  Нарешті перед нами зарисувалися якісь сильветки шатер та вантажних автомашин. Ми підходили обережно, бо боялися, щоб то не був большевицький табір. Як виявилося, то був вермахтівський "трос". Весь табір спав, тільки сторожа куняла біля колони автомашин, які полишали за собою глибокі сліди коліс на розмоклому ґрунті. Від них ми не отримали ані їжі, ані певних вісток. Вони тільки нам сказали, що недалеко є якесь село.

                  І дійсно, коли почало світати, ми перед собою — яких сто кроків — побачили вершки солом'яних дахів села, яке розтягнулося вздовж річки чи потока, понад берегом якого йшла болотниста дорога з відгалуженнями вгору праворуч. Було воно Жуків чи Вишнівчик?

                 По цілонічній мандрівці ми були втомлені й голодні. Ми сіли при дорозі, щоб відпочати й негайно заснули. Збудили нас якісь голоси. Це були вояки вермахту, які йшли дорогою й, завваживши нас, гукали: "Менш, ауф, ауф!"

                  Ми рушили далі, оминаючи калюжі болота, й шукали за якимось добрим господарством, де можна було б щось перекусити. Знаючи, що при головній дорозі багато непрошених гостей, ми зійшли на одну бічну вуличку й праворуч побачили велике господарство з гарною покритою бляхою хатою у глибині подвір'я. Праворуч були стайні, ліворуч велика стодола, а далі простягалися вже поля. Велике подвір'я, яке тягнулося дещо під горб, було відгороджене від дороги плотом та ворітьми.

                  Ми втрійку зайшли до хати, але зразу запримітили, що наш плян не вдався, бо в хаті було розміщено коло десятка німців вермахту. Деякі сиділи на лавках, а інші лежали на долівці. Вони тут, мабуть, ночували. Біля кухні поралася молода жінка.

                  — Слава Ісусу Христу! — сказав я, входячи до хати, не звертаючи уваги на німців.

                  —  Слава навіки! — відповіла жінка, глянувши якось здивовано на нас.

                  Я свідомо привітався цим традиційним в Галичині привітом, щоб звернути її увагу, що ми не німці. Вермахтівці також звернули на нас увагу. До того наша трійка була дивно одягнена. Вітик, родом з Ярославщини, зброяр 8-ої сотні 30-го полку, мав на собі звичайний, темно-зелений робочий дриліховий однострій. Василь (прізвища не пригадую) був з бойових частин й тому у маскувальному однострою, а я знову мав вихідний однострій, в якому мене захопив алярм на присілку Каролівка біля Кутів. Отже, я був єдиний, який мав усі дивізійні відзнаки.

                  Німці, побачивши нас, всі звернулися в нашу сторону, а їх фельдфебель, що лежав на встеленій соломою долівці, запитав: "З якої ви частини?" Я пояснив німцям і господині, що ми з Дивізії "Галичина", а в господині я запитав, чи не могла б вона дати нам щось з'їсти.

                  —  О, то ви наші, — сказала ніби врадувано, але, як мені здавалося, з якимось відтінком суму. — Я радо вас нагодувала б, але й у нас вже не багато залишилося. Ось бачите, сидять уже тут три дні, — говорила господиня, — вказуючи очима на німців, — й господарять по-своєму. Ловлять наші кури й приносять до хати, щоб я їм їх варила.

                  Німець одначе пильно обсервував нас і завважив, що господиня щось сказала на їхню адресу.

                   —  "Вас гат зі ґезаґт"? — запитав він мене.

                   —  Каже, що ви тут за три дні поїли все, що й вони самі не мають вже що їсти.

                   —  Ех, квач, — сказав німець. — Так, чи інакше, прийдуть москалі і все заберуть. А за що ж ми їх обороняємо?

                   —  Цікаво, що всі думають, що нам роблять добре, — промигнуло мені в думці. — Москалі — визволяють, а німці — обороняють, і так одні, як другі кажуть собі за це шалено платити.

                   —  Я вам, хлопці, нічого тут не можу дати їсти, — заговорила знову жінка, показуючи рукою на двері. Ми вийшли з хати, а господиня за нами і сказала: "Вийдіть на дорогу і зверніть праворуч та зайдіть до стодоли з поля, тільки вважайте, щоб вас не бачили німці через вікно. У стодолі зачекайте й, можливо, що мені вдасться щось зробити".

                    Ми так і зробили й за кілька хвилин ми вскочили задніми дверима до стодоли й очікували на господиню, спочиваючи на соломі.

                     Через якої пів-години скрипнули двері й господиня появилася біля нас з буханкою хліба та теплим, щойно видоїним молоком.

                      —  Вибачайте, хлопці, що маю, то й вам даю — промовила вона. — Якщо у хаті не було б німців, то щось кращого могла б вам приготовити.

                      Але вибачати не було за що. Молока було доволі, й буханка хліба зникла, якби його й не було. Смачно заїдаючи, ми випитували господиню про воєнну ситуацію.

                       —  Військо проходить сюди уже кілька днів і бере все, що попаде під руки, розуміється — німці. Ви перші українці, що зайшли до нас.

                       На наш запит, як далеко фронт, вона відповіла, що, мабуть, не більше, як півтора кілометра на захід від села вже є большевики, але в селі їх ще не було.

                       Хоч як нам хотілося спочити в затишку на соломі, але згадка про те, що большевики так близько змусила нас рушати далі в дорогу. Ми вийшли знову на дорогу, прямуючи на південь.

                        Дорогою вже проходили гурти вояків, а між ними тут і там траплялися і групи українців, що йшли двійками чи трійками з крісами на плечах. На якомусь найближчому роздоріжжі я побачив знову дороговказ із написом "Перемишляни — 22 км." Виходить, що за цілу ніч мандрування ми не приблизилися до Перемишлян, але віддалилися на яких чотири кілометри. Щастя що в темноті ночі ми не попали до большевиків.

                        Повільною ходою ми прямували на південь. День знова був вимріяний, ніде ні хмаринки, а сонце на ясносиньому небі з кожною годиною все більше і більше пригрівало скровавлену українську землю. Зранку коли сонце тільки світило, то все було гаразд, але коли пізніше почало пригрівати, мене почала в'ялити втома, після трьох невиспаних ночей, очі самі клеїлися, а ноги відмовляли послуху.
         
                    Нарешті ми добрили до якогось села, Липівці чи Унів, недалеко якого проходив залізничний шлях на Перемишляни. Пройшовши через село, через деякий час ми зійшли з дороги й далі прямували на Перемишляни вздовж залізничної лінії.

                  Тут моя втома досягнула свого вершка і я не міг далі йти. Я сказав це своїм товаришам, пропонуючи бодай трохи присісти на декілька хвилин. Мої товариші, мабуть, також не були в кращому стані й без опору погодилися на мою пропозицію.

                   Ми посідали на краю залізничного насипу, що тут підносився на яких два метри і, скинувши черевики, дали ногам трохи відпочити. Але зелена травичка аж просила, щоб на ній простягнути й випростувати наші стомлені тіла. Ми так і зробили і, щоб трохи відпружитися, я замкнув очі і негайно заснув. Як довго ми так лежали чи спали, я не знаю, але пробудився я щойно тоді, як хтось почав мене кликати по імені. Спочатку мені здавалося, що це сон, але коли я відкрив очі, то побачив над собою мого шкільного товариша Тараса Боднара. Він у товаристві інших вояків-українців повертався з того самого місця, що й ми та й, мабуть, ішов у тому самому напрямі.

                   — Ти чого так вигідно розлігся на траві та й ще біля штреки, якби нічого ніде не сталося. Хочеш, щоб тебе большевики захопили тепер, коли ти вирвався з найгіршого? —- говорив до мене Тарас.

                  Ми.нічого більше з собою не говорили, бо й не було що говорити. Я протер очі й будив своїх супутників, щоб іти дальше, а Тарас пішов доганяти своїх товаришів.

                  Вздовж попри залізничний шлях стежкою йшли гусаком вояки, а між ними й чимало українців з Дивізії "Галичина". В одному місці залізничний шлях наближався до річки Гнила Липа та проходив її правим берегом. Ген далеко на півдні від нас видно було якесь невеличке містечко — Перемишляни. Але там клубами підносився вгору дим й видно було, що в місті були пожежі. По короткій нараді ми вирішили обминути Перемишляни, а замість того перейти на лівий берег Гнилої Липи, якої коритом плила бурхлива й каламутна вода. Для здійснення нашого наміру ми мусіли шукати моста, бо вбрід переходити було небезпечно. Але моста тут ніде не було.

                  Ми пішли далі з бігом ріки, якої лівий берег почав підноситися вгору так, що вкінці це була вже таки висока гора. В одному місці ми побачили над самим берегом у підніжжі гори декілька хат, а зараз недалеко біля них через річку було перекинене сухе дерево, що служило за кладку. Тут ми й перейшли на другий бік, залишаючи Перемишляни праворуч. Тому що нам уже докучала спрага, ми вирішили зайти до котроїсь з тих хат, щоб напитися води. Ми збігли навпростець униз і зайшли на подвір'я якогось середніх розмірів господарства. Двері до відносно нової ще хати критої цинковою бляхою стояли відкриті, але господарів-селян ніде не було видно.

                  Ми зайшли до хати, але там було повно німців вермахтівців, які як видно було розгосподарилися на добре. Один з них, як виглядало, приготовляв мабуть обід, бо коло нього стояв кошик із свіжою ще бараболею та відро до половини наповнене чистою як сльоза водою. Ми зразу ж зрозуміли, що нам тут не було місця, але, побачивши чисту воду, я нахилився підняти ведро, бо горняти тут ніде не було видно. Та заки ще я вспів це відро підняти, вермахтівець зовсім несподівано для мене всипав там бараболі з кошика й вода у відрі негайно уподібнилася до тої, що плила дном річки Гнила Липа. Всі вермахтівці голосно засміялися з того "товариського" жесту свойого "камерада" і котрийсь з них голосно вигукнув "Гайль Гітлер". Ми вийшли з хати, кидаючи у сторону німців відоме і зрозуміле їм слово "швайнгунд".

                  Нас здивувала поведінка німців немало, але на це не було ані часу на дискусії, ані навіть на роздуми, чому вермахтівці так ворожо до нас віднеслися. Щойно пізніше я довідався, що в той же сам час вермахт приготовив був атентат на Гітлера у Східніх Прусах і серед вермахтівців здається була поширена неправдива вістка, що замах удався і з Гітлером скінчено. Їхня ворожість до Гітлера була також джерелом ненависти до відділів СС, які були основною силою та підпорою Гітлера й вони займали упривілейоване становище у збройних силах гітлерівської Німеччини. Коли я появився у дверях в уніформі, що була есесівською з тою одначе різницею, що в мене не було відзнак СС, але за те на комірі був срібний левик, а на лівому рукаві жовтий левик на синьому щитику, він потрактував мене як німецького есесмана. Якісь там додаткові відзнаки для нього нічого не значили й тому він нас попрощав окликом "Гайль Гітлер".

                                                                                                                                          (Далі буде)

неділя, 4 червня 2017 р.

УКРАЇНСЬКИЙ ЧЕРВОНИЙ ХРЕСТ НА ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНІ

Степан Куропась

(Справлення неточностей у статті "Санітарно-медична справа в Україні")



                  Вичерпна стаття д-ра Вол. Трембіцького у "Вістях Комбатанта" ч. 2 потребує деяких уточнень, а саме:

                   Група Крукеничі (а не Круковичі) 8-ої самбірської бриґади, якнайдальше на захід висунена одиниця УГАрмії силою 1,200 вояків, перейшла на чехословацьку територію біля Сиготу й у Воловім склала зброю чехам. Комендантом групи був підполк. Федорович, а не полк. Варивода. Федорович був власником фільварку на Бережанщині, був пов'язаний з УВО й суджений у процесі членів тієї організації. Полк. Варивода разом із своїм братом чи братаничем, сот. Вариводою, родом із Садаґури на Буковині, прибули до табору в Німецькім Ябліннім з Відня.
               
                   Група Кравса перейшла через Румунію на Чехо-Словаччину вже в час відвороту польської армії з-під Києва, де, як чванилися польські воєнні звітодавці, поляки там у Дніпрі коней напували. Отже, ген. Кравс не міг вже в травні бути комендантом табору Німецьке Яблінне.

                    Щодо примітки на ст. 24 "ВК", наче б полонені (радше інтерновані) отримували військову платню як компензату за участь бриґади Кравса в бою проти червоних мадярів в травні 1919 р., де згинуло та було поранено біля 600 наших вояків, треба згадати таке: Я переходив на Чехо-Словаччину з групою підп. Федоровича і ми стрінули мадярів перед Новим Містом під Сятором (Шаторал-Уйгелі), але бою ми не мали, бо зброю склали у Воловім. Гірська бригада, що вже в травні перейшла кордон, теж не могла мати бою з військом Беля Куна, бо ще перед Кошицями склала зброю. А якби навіть, як твердить проф. Штефан, такий бій відбувся, то втрати 600 вояків свідчили б про величезний бій. Де ж той цвинтар і ранені? За ввесь час побуту в Німецькім Ябліннім (Дойч-Ґабель) ніхто про такий бій не говорив, ніякі ранені туди не прибули, не прибули й пізніше будь-які виздоровенці.

                    Ми там мали платню чеського вояка з вдячности за те, що уряд України (Центральна Рада) озброїв в м. Пирятині чехо-словацьку леґію, постачав їй харчі та інше обладання, що вможливило чехам — через Сибір і Владивосток — повернутися додому. Так у Празі під час студій інформував нас Український Громадський Комітет (Шаповал, Григоріїв), який виклопотав грошову допомогу студентам. Курінь бриґади з Дойч-Ґаблю виконував службу в касарнях 28-го полку піхоти ("пражске дєті") під час роззброювання сибірських леґіонерів у Празі на Вршовіцах. В Америці перебуває ще кілька старшин Гірської бригади і Групи Крукеничі, то хтось міг би знати про бій під Кошицями з 600 втратами, як би такий бій дійсно відбувся.



вівторок, 9 травня 2017 р.

МАРІЮПІЛЬ


Ярослав Курдидик      


Розгорнувся чорний Маріюпіль...
Це над морем задимлене місто, 
Де табунці хаток-шкаралупок 
Понизались, як разки намиста.     

 Димарями знялись руки вгору
 І гукають: «Ось тут сталеварні!» —
 Потягує їдко сіллю з моря
 і заносить рибою з базарів...

Невміруще залізне обличчя
Б'є загарбник жорстоко і топче, —
Воно живе й сторіччями кличе:
— Я із сталі і видержу, хлопці!..

Порт пралісом щоглів похитнувся,     
Б'ють у пробій і хвилі, і меви, —
Маріюпіль гордо посміхнувся 
І на море зорить чорним левом...


1956р.

Богдан Мусій

             Богдан Мусій народився 1915 р. в Західній Україні. Вже з гімназійної лавки включається в організовану боротьбу за визволення України і продовжує її з вибухом другої світової війни. В 1943 р. голоситься до Дивізії "Галичина" і переходить з нею усі вишколи і бої під Бродами. Пробивається щасливо з оточення і дальше в її рядах зводить останні бої. По війні відбув полон і по тяжких трудах переїздить до ЗСА і поселюється з родиною в Гартфорді, Конн., де включається в організоване українське життя.
           Помер 9 червня 1975 р.

ЛИСТИ ДО РЕДАКЦІЇ

              
                   Високоповажаний пане редакторе!

                   В ч.2 "ВК", у статті д-ра Вол. Трембіцького п. н. "Санітарно-медична справа в Україні" я прочитав, що "Новий польський наступ на схід в травні 1919 р. трагічно вплинув на стан української санітарної служби. Приходиться із сумом ствердити, що наші лікарі, та серед них деякі жиди-лікарі, які до того часу сумлінно виконували свою медичну службу в армії, масово покидали ряди війська. Та негарна поведінка частини галицьких лікарів дуже від'ємно вплинула на санітарні відносини в УГА, зросла смертність серед вояцтва та збільшилося число ранених і хворих по шпиталях. УГА мала в час переходу за Збруч всього 35 лікарів та 50 медиків (підкреслення моє).

                 Між тими 35 лікарями був і я, молодий лікар, як і більшість з тих, що перейшли Збруч. Не було між нами багато спеціялістів з лікувальної чи організаційної ділянок. В Галичині від лютого до травня 1919 р. шаліла епідемія пятнистого тифу, на що хворіло також 34 лікарів, з яких 14 померло, і то переважно старших досвідчених лінарів.

                 З армією перейшли за Збруч усі лікарі, які служили в армії, крім одного, що покинув полеву лічницю ч. 2 Першого корпусу і, забравши дві підводи, здезиртерував у Вигнанці, пов. Чортків. Ту лічницю перебрав я на наказ сан. шефа Першого корпусу і до неї долучив свій відділ — відсильну точку з Красного. Деякі лічниці з причини воєнних дій не всіпли евакуватися, між ними лічниці у Станиславові, Коломиї, Чорткові та частково в Тернополі. Очевидно, що лікарі, які там працювали, не могли перейти за Збруч. Також деякі лікарі-чужинці залишили УГА.

                 Те, що один лікар здезиртерував, ніяк не оправдує роблення висновків, що "частина лікарів УГА не гарно повелася" і що "це було причиною зросту хворих, а навіть ранених по шпиталях".

                 Причиною катастрофічного зросту епідемій сипного і поворотного тифів, що знищили УГА, був комплектний брак білля і одягу у війську, майже цілковита відсутність шпитального влаштування, брак ліжок, дезинфекційних середників та ліків. А чому так було, то д-р Трембіцький знає краще, ніж я.

                З перспективи 56 років можна робити багато критичних завваг щодо тодішніх подій, але треба признати, що переважно молоді лікарі УГА на Придніпрянщині чесно сповняли свій обов'язок. Велика ідейність та самопосвята рекомпензували вповні їх фахові недоліки. Багато з них впало жертвою свого обов'язку, а між ними наступні імена: підполк. лік. Осип Ямполяр, сотники-лікарі: Осип Ковшевич, Тимко Крохмальний, Володимир Коцовський, Микола Дикий, Тадей Яцик, Юліян Шипайло, Кость Танячисвич, Степан Гасюк, Денис Новак, Давид Фастман, Лев Сосенко, Євген Гайдукевич; сан. поручники: Іван Мартинець, Зиновій Паук; сан. четарі: Михайло Алиськевич, Людвик Ганкевич, Юрій Пікас.


Д-р Микола Терлецький
сот. лік. УГА і УНР

вівторок, 2 травня 2017 р.

КРИМСЬКІ ТАТАРИ Й КРИМ В НАЦІОНАЛЬНОМУ ТА ПОЛІТИЧНОМУ АСПЕКТІ

В. Трембіцький

                 У "Свободі" і в "Українському Житті" появились статті про виселення в 1944 р. до Середньої Азії кримських татарів, які вимагають дозволу повернутися на їхню батьківщину.

                 Це питання має певне відношення до актуального тепер питання Кипру та застарілого, а тепер віджитого ненависницького спору греків із турками, як тому пів-століття існувало подібно вразливе питання смертоносного конфлікту між турками та вірменами. В Америці навідь відомий жарт: коли вірменин має найбільшу національну сатисфакцію: на день подяки чи день "турка", якого може вірменин святочно з'їсти, навіть спеченого. Ось так люблять вірмени, а теж греки турків, які на протязі 520-ти літ проковктнули в Малій Азії або в Анатонії та на Закавказі 80% вірменської етнічної території із колись столицею всієї Вірменії Ерзерумом (по-вірменськи Каріном). Подібна ситуація була із усім грецьким Егейським побережжам Анатолії від міста Скутарі на Босфорі, через Смирну (тепер порт Ізмір) аж до Адалії та Адани (Малої Вірменії) на півдні. Проковтнули турки й грецько-візантійську Тракію із двома історичними грецькими містами Константинополем (Царгородом) та Адріянополем, яким надали свої назви Істанбул та Едірне. Ні сліду не залишилося із грецької етнічної Тракії та грецьким узбережжам в Малій Азії. Хіба горстка грецьких купців в Істанбулі животіє та відвідує палату й собор царгородського патріярха, останньої гелленської пам'ятки над Босфором. Гаґія Софія дальше турецьким катедральним мечетом...

                   Греки і вірмени потовчені в турецькому моздірі все мали звернені очі на їх сильного національного та релігійного оборонця російського царя. Тому то недивно, що оба ці сусідні народи турків не могли зрозуміти 1918 року, чому слов'яни-українці розбили у 1918 р. "Великую Руссию" та дали туркам змогу опанувати тюрськї простори магометан в... Кримі, на північному Кавказі — країні горців-черкесів й абхазів у грузинській Аджарії.


                    Для України завдяки Берестейському договорові, який Порта підписала з легким серцем, позбувшися натиску російської імперії на Царгород, Дарданелли та турецьку Вірменію, Туреччина раділа прибуттям посольства УНР в Істанбул, тодішне імперіяльну столицю султанів оттоманської великодержави. За це в Києві не могли спокійно урядувати вірменські та частинно й грецькі дипломатичні представники, вважаючи Україну "туркофільською", навіть зрадницею православ'я, і спричинником експансивності! Оттоманської імперії в чорноморський магометанський басейн та на все Закавказзя, особливо в сторону тюрському Баку, на якому по шляху лежала всього більш-менш пів-міліонова скеля із столицею в Єревані, Вірменська Республіка.

                  Денікінці на Кубані мали надію на відновлення старої Росії та підсилення впливів на їх союзників проти турків Вірменію й навіть Грузію, яким Істанбул літом 1918 року забрав потурчену Карську (вірменську) округу та етнічно грузинську, але ісламську Аджарію, яких столицею був головний грузинський порт Батумі.

                 А Україні... теж невесело було, бо ж в Чорному морю природна частина її Крим, із морською базою в Севастополі та фортом в Керчі у воротах до Озівського моря, був ніби в татарських руках, та коли за покликом цих же кримських "тюрків" (як себе тоді назвали кримчаки-татари, 260.000 душ максимально), прибули в Теодосію та на побережжа турецькі військові дорадники та воєнні морські одиниці захищати державні права татарського народу, від зазіхань України, мовляв, від століть татари були зв'язані із рештою тюрського світу та ісламським морем народів, які все готові були стати в обороні своїх покривджених братів по вірі, де б вони не жили на ґльобі.

                Ясно, що ні республіканський, ні гетьманський уряди України 1917, 1918 та 1919 років і не думали поневолювати татар, які жили компактною масою лише у південному, гірському Криму, вважаючи своєю столицею Бахчисарай, а не обласне місто Симферопіль, яке лише вліті 1918 р. стало новою столицею Криму. 1

                 Зважаючи на те, що:

                 1) Крим важний фортами у Севастополі, Керчі, зимовим портом Донбасу Теодосією (через замерзання азівських портів на деякий час) та є стратегічною базою в Симферополі (саме посередині півострова та всього простору північного чорномор"я);

                 2)  він все був тісно пов'язаний із всією економікою України прямо залежний від хлібопостачі, вугілля, індустріяльних виробів, фабрикатів в заміну за кримські овочі, вина, і залізо;

                 3)  у Кримі таки жили татари, які бажали мати свої національні права державницького характеру;

                 4)  тому, що в ніби "татарському" Кримі, таке перше слово мали до сказання  росіяни, які становили релятивну більшість та творили духову силу всього пів-острова, як імперіяльний нарід.       
                                                                               '
                 Гетьманський уряд у Києві вирішив був піти в ім'я національної справедливости (самозначенням народам) та в доказ дружніх взаємин з Портою на максимальні уступки татарам в їх національній ідентифікації, державницьких аспіраціях та як природним союзникам нової української держави у противагу до російського поневолення, уряд української держави погодився дати татарському народові повну культурну і політичну свободу під українською охороною, предложивши татарському урядові ті самі права, що їх мали мадяри в межах габсбурзької монархії до 1919 р., отже: свій власний уряд, військо, пошту, шляхи, шкільництво, внутрішний соціяльний устрій, залишаючи за Україною опіку економічну у світовому маштабі, дипломатичні представництва, персональну репрезентацію монарха (гетьмана) України перед зовнішним світом та стратегічну контролю всього простору для повної свободи морського та повітряного транспорту в чорноморському просторі. Що ж могла більше признати українська держава татарам, яким в іншій країні на світі не було б місця для будь-якогось розвитку в національному аспекті та коли б пануюча нація над територією такої меншини доказувала б чи випоминала б їй кожного дня страхіття, які від дідів та прадідів зазнав зараз пануючий нарід протягом століть від теперішньої меншини. 2 В нашому випадку досі та на століття не можуть забути українці жорстокости татар у відношенні до України, яку спльондрували від 1480 років, починаючи кожнорічними чи що пару років набігами, паленням сіл й міст, ловнею невинних людей в татарський ясир, аж до 1777 року, коли їм прийшло усмирення від полчищ росіян. З приводу цього історичного факту татари дали причину до створення козацької оборони України, війн України з Польщею та Туреччиною, вплинули на зміну всієї психології українців. Бліднуть епізоди нормальних взаємин Криму із козацькою Україною в обличчі катастроф, що їх зазнала наша нація. 3 Ніколи інший нарід на світі не забув би татарам цего проклятого часу, до... можна сказати до 1777 р.

                 На жаль, татари не вміли пошанувати признання Україною прав для Криму у 1918 р. і мріяли про "швайцаризацію" Криму під турецьким протекторатом. Татари не уміючи проаналізувати національну диспропорцію меншин у Криму по відношенні до відсотка татар до імперіяльно думаючих росіян, та самостійників українців.

                 У 1918 р. татари й слухати не хотіли про союз з Україною. Через манію суверенітету, яка не вміщалася в реальне положення татар в Кримі та усьому Чорноморії. Татари шукаючи протекції як не в Туреччині, так в далекому навіть Берліні, підозріваючи свою смерть під протекторатом України, маючи на совісті заподіяне зло протягом століть. 4 А Києву українському навіть й в гадці не було мститися на рештці татар, яких ще не відослав до решти в Туреччину царський російський уряд до початку першої світової війни.

                 В самостійному татарському Криму росіяни мали більш права, як українці (60.000) . 5 Не можна було тоді підозрівати України в якійсь намові Стамбулу вести татарам особливу антиукраїнську політику, натомість дволична прецизна робота росіян, нацьковуючих татар проти українців була видна, хоч росіяни, коли у 1919 році прийшли до сили внаслідок упадку центральних держав та при тому й Української Держави чи Республіки, звели татарську державність до нуля, зліквідували 28 червня 1919 директоріяльний проантантський уряд Саломона Крима, перетворивши Крим в звичайну російську губернію. В той трагічний момент не знайшлося серед татарських політиків та дипломатів ні в Туреччині, ні у Варшаві, ні в Берліні чи у Відні, де були татарські представники, таких які схотіли б засісти за один стіл із послами УНР та знайти можливість створення спільного фронту проти спільного таки ворога, який у Кримі становив яких 40-45%  населення.

                 Коли 18 жовтня 1921 року викрісталізувалася була в Російській Совєтській Федерації автономна совєтська Кримська Республіка при втраті 60.000 татар голодом, то татари краще приняли цю совєтську республіку чим проект гетьманського уряду стати "коронним краєм".

                  В 1930-их роках не обійшлося без нових жертв татар від росіян, які їх вивезли в далеку північну полосу Росії аж 40,000, виморивши їх голодом в 1931/33 роки, створюючи із татар дальше четвертину населення всього Криму.

                  За урядовим переписом ССР у 1926 р. в Криму було: 42.22% росіян — 301.400, 25.00% татар — 179.200, 11.85% українців — 77.400, 6.11% німців — 43.666, 5.6% жидів — 39.900, 2.3% греків — 16.000, 1.6%  болгарів — 11.400.

                  Татарська автономність існувала хіба по оселях південного Криму в гіських околицях. Написи в Кримі були теж і татарські, навіть в більших містах для пропаганди їх автономності без практичного значення для міських людей, переважно росіян та дрібних меншин, в тому й українців. Не помагали теоретичні перезвання міст Криму на короткий час татарськими термінами: Ахіяр — для Севастополя, Акмечет для Симферополя, Ґуеслеве — для Евпаторії, Кефе — для Теодосії, Єніканє — для Керчі.

                 Фактично Крим став російським краєм із певними лише залишками культурної автономії. Кримську Автономну ССР ніяк не можна було в 1930-ох роках порівнювати із Совєтською Україною з багато більшими автономними правами.

                   У 1940/41 роках, коли Крим після кількамісячної облоги Севастополя зайняли німці, вони нічого кращого не принесли татарам в політичному аспекті, хоч татари сподівалися відновлення там своєї державносте у Кримі, як то було у 1918 році. Татари кинулися нищити кримських слов'ян, не питаючи, хто із них був дійсно ворогом, а хто таки приятелем, оцього покривдженого народу на кримському півострові. Українців ідентифіковано із росіянами. Так лиш подумати, за татарський автономізм, наданий хіба із ласки татарам Москвою у 1921 році, щоб із півдня оточити нещасну Україну та краще володіти водами Чорного моря, татари у час другої світової війни погромили однаково росіян, пануючих у містах та селян в степу українців, думаючи, що в татарську державу у цілому Криму їм вдасться стягнути швидко із Туреччини та румунської південної Бесарабії старих емігрантів разом числом аж біля 2,000.000 душ за татарськими обчисленнями та їх пресовими відомостями. Німці натомість перетворили Крим в Райхсґебіт лише для німців-героїв тут жити після війни.

                   Погром слов'ян у Криму мусів мати вплив на дальшу долю татарського народу у цій частині України, якій приєднано Крим у 1954 році, 19 лютня. Масове фізичне знищення росіян
та українців про це довго писала російська преса в західньому світі та й в самому Радянському Союзі. Само собою нищення росіян 1940/41 рр. були для Москви більшою виною татар, як створення 20.000 татарської військової формації в складі німецьких збройних сил.

                 Нагальне виселення татар (за рішенням Кремля 18 травня 1944 р.) з Криму було карою. Позбавлено татар їх території розпорядженням від 25 червня 1946 р. Щастя, що їх усіх в числі 200-250.000 душ не вбито фізично зовсім на протязі пару років у тайгах Сибіру, бо ж могло бути й таке! Так чому дивуватися, що ні Київ ні Москва сьогодні не сприяють поворотові татар у Крим, маючи перед собою у пам'яті історію татар та 1941 рік.

                 Похід турків на Кипр хіба став доброю лекцією нам усім живучим за океаном та в Україні.

                Для захисту турків Кипру усього 15% меншини грецького безперечно Кипру із 85% грецькою людністю, отже стільки, що мають росіян найбільше українські області України: полтавська чи подільська. Турки заняли 40% кипрської території, на якій як на шахівниці порозселювані на спілку греки та турки. Сьогодні стоїть питання поділу Кипру на дві політичні одиниці. Так, щоб сталося, якщо б так татари жили зараз в Кримі та в тяжкий момент України чи навіть всього СССР, турки прийшли б на захист "тюрків" татар, піславши туди військові частини "емігрантів татар" з Анатолії з числа 1,500.000 душ. Так, як почувались би ми всі та київський уряд, який воскрешивши свою державність мусів би ставати до бою із Туреччиною.
Мусимо признати консеквентність турків у відношенні до "своїх" маломеншин та "тюрків". В разі загарбання Криму мусульманами чи ще краще турецькими "татарами", кого мала б запросити на поміч собі Україна: слабосилих греків, болгар, грузинів (3-5 міліонів душ) чи знова... росіян, які так само, як поляки лише б використали нагоду на видертя від України за цей час Львова чи хоча б Донбасу, як не всієї України від Збруча на схід...

                Дивлячись на кипрську трагедію, українці як у західньому світі так в СССР боліють над долею татар в засланні, керуючися гуманними почуваннями.

                Ми можемо навіть сприяти універсальній шляхетності ген. Григоренка по відношенні до татар, які до речі зараз живуть там, де й наші запроторенці, одначе нас може й дивувати, що татари, пишучи про ген. Григоренка, не зуміли чи прямо не хочуть згадати його національного походження, яке само собою є українське. Щоби приподобатися емігрантським опікунам на заході емігрантським росіянам, татари розцінюють Григоренка лише як людину без національного обличчя. Це припущення може бути зовсім оправдане чи певне, коли взяти до уваги факт, що татарська політична еміграція в Америці, Аргентині та навіть в Европі, де живе добре зорганізована кримо-татарська еміграція, не вважала за потрібне нав'язати хоч контакт, якщо не добрих тісніших дружніх взаємин з українським політичним світом, держачись дальше, хоча б тут, в ЗСА, російських впливових осередків, вірючи наївно в духову зміну росіян, які мовляв переконалися, що треба респектувати татаські політичні аспірації, вважаючи їх такими російськими приятелями, як вірменів — всевдячних царям та росіянам за оборону перед турецькою загладою.

                Якщо згадати хоча б якось про існування якоїсь української кримської "політики", то хіба в Мюнхені та в Парижі, в так званому паризькому бльоку екзильних урядів раніше самостійних держав. Лише тут в Парижі найшли кримчаки-татари наших "дипломатів", які своєю "стратегією" обманюють себе та наш політичний світ признанням татарам принцип державної нації на рівні... Грузії чи Туркестану, погоджуючись навіть називати татарам їх країну не татарською державністю в частині Криму, а прямо кримською. Ми самі дали татарам претекст, який колись гірко може бути оплачений нами, ідентифікуючи півострів Крим із татарською національною та державною територією, тобто в ситуації, коли на Кримі живе сьогодні аж 150 татарських родин на біля 1,000.000 душ росіян та українців.

                 І це діється саме тоді, коли в Америці, де живе найповажніша кількість кримських татар, якими видається комунікати та інформації про Крим, як татарську національну територію. Для доказу варто б навести хоча б такий найновіший факт, як в роковини насильного виселення (18 травня 1944 р.) татар з Криму (біля 100.000 душ), спілка "Кримських татар" в Америці з осідком в Ню-Йорку видала звернення для повної реабілітації татар в СССР до американського та світового громадянства із закликом за справедливість, тобто:

                 1)  повернення із заслання татар на "рідні землі, на Крим і створити там же потрібні умовини для успішного розвитку татар, як народу і нації";

                 2)  відновити важність декрету Леніна з 18 жовтня 1921 року про встановлення Кримської Автономної Татарської Республіки;

                 3)  звільнити і регабілітувати ген. П. Г. Григоренка і інж. Романа Джемілева;

                 4)  негайно звільнити і регабілітувати усіх представників кримських татар і їхніх приятелів нетатар;

                 5)   виправити фальсифікацію історії народу і нації (думаю треба розуміти держави, В. Т.) кримських татар;

                 6)  "детант — так, але не коштом кримських татар і інших національних меншин в СРСР!" (за текстом, поданим в часописі "Українське життя" ч. 13 (676) за 23 червня 1974).
Згідно із вищенаведеними вимогами татар в ЗСА, видно зразу, що:

                 а)  емігранти-татари з Криму вважають по старому весь Крим, як рідну землю, на якій татари гейби творили раніше більшість своєї людності та тим самим мали б право вважати весь Крим національною територією ще й досі.

                 б)  Домагаються відновити (ясно поки що думаючи реально) Кр. А.С.С.Р. не вказуючи точніше,  в рямках якої союзної республіки. Якщо брати до уваги декрет про встановлення Кр. А.С.С.Р. із 1921 р., то ясно в межах Російської СФСР, а не зараз УРСР. Виходить татари в дусі їх дружніх взаємин із еміграційною Росією вважають відібрати Крим від Радянської України та повернути його Росії із піддержкою ними (татарами) такої територіїяльної операції в заміту за признання татарам політичної автономії з-перед 1941 року. Виходить — татари готові говорити про це з Москвою, як реальною силою та російським народом, як могутнім народом, дивлячись на українського партнера, як на безсилого, якого проблема самостійности під знаком запитання через некон"юнктурність української справи в міжнародному політичному світі. Хто цьому винен, ясно в багатьох випадках ми самі, бо ж не зуміли створити своєї авторитетної та респектованої світовими  силами політичної програми, яка викликувала б спеціяльну атрактивність світових потуг. Брак своєї політичної школи та традиції, уміло створеної концепційности, яка давала б щось й нашим майбутнім союзникам, створює легковаження українців як партнера, незважаючи на це, що в нас міліони етнічної приналежности.

                 З другої сторони — ігнорування України в міжнаціональних взаєминах взагалі та серед народів сходу зокрема може бути причиною й то оправданою, що нам немає чого респектувати татарське питання, яке, реально беручи, в Україні не існує, а відтворити його в Кримі, значить виходити у воєнний конфлікт із Києвом прямо, не через Москву. Хто схоче піти на такий шлях боротьби, який дуже ховзький та із евентуальними жахливими консеквенціями для противника України, як майбутньої все ж таки мілітарної сили та економічного потентата по експорті та капіталовкладі у індустріялізації.

                 Ось тому вповні рацію має наша преса, що збуває татарське питання мовчанкою або як академічно-дискусійне без реальних можливостей здійснення.

                Само собою, що наші найвищі державницько-політичні органи повинні скропулятно слідкувати за цею справою, нотувати прояви цеї проблеми та мати свої еляборати й рецепти полагодження у слушний час.

                В політиці не має сентиментів, а обрахунок поплатностей в державницькому аспекті для добра своєї справи та через неї й для користі партнерові чи опонентові, який шукає допомоги.

                Коли в нашій, т. зв. політиці, потягнення великодержавности допроваджують чи можуть довести до власного політичного обману, не одержавши за наш жест вислову подяки чи компензанти у відповідній формі на міжнародному форумі, згідно з обосторонною домовою (як це нормально в політичних взаєминах вводиться), то ясно ми такою політичною стратегією себе лише понижаємо, як примітивна, що не знає основних методів вести політичну справу.

                У Кримській справі є ясним, що Туреччина, користаючи із українського жесту в користь татарів, мала б у слушний час (як це до речі було в 1917/18 рр. з нашого боку) стати в обороні татар Криму на взір Кипру допомагаючи кримським тюркам чи прямо туркам, позбутися остаточно слов'янської гегоматії, та дати їм нагоду стати під протекцією мусулманської Туреччини, яка має право оборонити татар-магометан перед "христіянською експансією" чи "слов'янізацією".

                В найкращому випадку очевидно для нас може бути витворена пресією Анкари та других ісламських країн світа признання українським урядом право Кримові, бути якимсь невтральним Кипром, у якому мали б право загніздитися повітряні для "комунікаційних цілей" бази світових потуг. Однак ми можемо потішитися хіба тим, що в незалежній Україні і в такий найгірший для нас час урядувати будуть люди з політичним розумом, а не романтики-наївняки, як ми це мали в час берестейських та доберестейських переговорів, не маючи знання про геополітику й стратегію без змислу передбачувань на майбутні роки, будучи вірними до йоти етнічному самоозначенню з почуттям не образити гідности наших сусідів, які могли б нас посудити в імперіялізмі. В цей сам час 1918 р. не лише поляки чи румуни, а навіть найбільш нещасні із нещасних теоретично державні білоруси претендували (з історичних мотивів) голосно славно на все українське Полісся по Сарни, Овруч та Чернигів й Новгород, ставлячи в Києві гетьманському урядові вимоги "або — або".

                Так що ж ми навчилися за останніх п'ятдесят років, проживши трагедію геноциду, польонізації, румунізації, а то й білорусизації наших поліщуків, підляшан, не говорячи про росіянізацію всієї України?

                 Може дивно, що немає в наших політичних середовищах навіть охочих, якщо не обов'язкових, слідкувати за кримсько-татарським питанням у вільному світі. Задивлені у величність українськості — (мовляв турки не відважилися іти проти нас міліонів) — не бачать наші політичні середовища, що татари дальше мають моральну, якщо і не матеріяльну опіку Анкари та їхніх так сказати, екзильний уряд не спить...

                 Безперечно, що Туреччині все буде залежати на тому, щоб існувала українська барієра проти Росії в самостійній Україні аж по Кавказ, але ж за поміч, а її нам все буде потрібно, треба, як знаємо, все платити й то солено. Маємо смак такої ціни із 1918 року, коштом зерна, руди, вугілля чи сала... Тому краще бути більше реально-думаючим державниками та в потоці слів за визволення не находити собі біди. Ясно, що ми самі безсилі не можемо радіти нещастям 300.000 кримських татар, але ж вимагати можемо від татар розуму відносно їх становища до нас, уважати таки нас партнером із нашої політичної рації, особливо в моменті, коли татарське питання напівмертве для татар у світі. Від татар-державників залежить тепер дальша їх доля як народу, а шлях їх спасіння таки буде іти через Київ, чи вони того схочуть, чи ні.

                Яке ж повинно бути наше становище до Туреччини? Стремління України повинно бути продовжувати із нею приязні взаємини, які себе дали виправдати у 1918-1923 роках. Може приязна Україні Туреччина схоче й вплинути на нереально (досі) думаючих політичних провідників кримських татар, що через їх нерозважні потягнення не угробили б себе як нарід та як члена національної спільноти народів усього Чорномор"я.

                Картотека Україністану в турецькому державному архіві міністерства закордонних справ є чистою, та стане доброю підставою до продовжування приязних взаємин, як рівнорядних партнерів в просторі Чорного моря. Всякі ще живучі ідеї великодержавних умів старої Порти перетворити Чорне море в ісламське чи "тюрське", не повинні мати місця як шкідливі докорінно для всіх нетюрських народів чорноморського басейну. Рівновага сил, коректні взаємини між усіма народами чорномор"я, повинні бути основою вдержання постійного миру в цьому просторі Европи без будь-яких імперіяльних експансій чи зазіхань. Це повинна бути платформа українця державника, союзника політичної суверенности усім без виїмку державам та народам Чорноморського басейну, яких вихід у широкий світ іде через чорноморські порти та Босфор. Україна як держава в першу чергу буде потребувати спокою для конструктивної праці над їх економічним ростом та для добра 75-ти міліонів людности чорноморського простору.



ДЖЕРЕЛА:                        



                3 За статистичними даними Ст. Рудницького, М. Кордуби, в таврійській губернії 60.000 км. 2 із 2,059.000 нас, до якої належав і півострів Крим, заселяли: українці, кількістю 869.000 душ — 42.2% всієї людности, 574.000 — 27.9% росіян, 284.00 — 13.8% татари, німці 111.000 — 5.4% та інші. В той час у самому Кримі 26.140 км. 2 або 10.093 кв. милі, величини стейту Меріленду, жило за моїм обчисленням 735.000 людности, в тому: 260.760 татар, 235.410 росіян, українців 64.000, німців 43.510, греків 27.000, болгарів 15.310, поляків 14.000 та інших 74.910 душ.

                  За татарськими даними, у 1897 р. в Кримі жило 592.000 людности, серед якої татари становили 35.5%, тобто біля 194.000 душ, які у 58.7% заселяли яктинський округ, на 42.0% евапоторійську (степову) округу, на 41.8% симферопільський округ, на 37.2%' округ теодосійський, на 23.3% (степовий) округ перекопський, навсього 5.0% Керченський півострів та на 1.5% округ севастопільський. Компактно татари володіли лише гірською смугою південного Криму по обох схилах Яйланських гір, серед яких лежала їх стара столиця Бахчисарай та над морем порт Касра, тепер Теодосія, колись центр продажі молодих невільників з України в мусульманський світ.

                  Весь степовий простір північного Криму у 1918 р. та й до 1940 року творив компактний хліборобський простір, у якому біля 50.000 жили українські селяни, поселенці тут від кінця XIX стол. на опорожнених від татар просторах.

                  За російською і татарською статистикою, під пресією російського царського уряду Крим покинули (подаючись в Туреччину) у 1800 р. 158.000 татарів, у 1865 р. 194.000 душ, так що вільний чорноземний степ заняли наші кольоністи із Подніпров'я, надаючи Кримові нової економічної сили та нового соціяльного життя. Лише по містах в більшості загніздилась російська уряднича кляса людей, які там надавали російської імперіяльної влади на увесь півострів. Греки, вірмени, жиди, поляки та інші етнічні елементи по містах були додатковою остоєю пануючої нації в Кримі — росіян.

                   2 Коли шукати паралелі взаємин великих народів із малими під сучасну пору, то вистане поглянути на долю Лужичан (140.000) в Східній Німеччині, Фризійців (450.000) в Північній Голляндії, Басків (700.000) в Еспанії, Фріюлів (450.000) в Північній Італії та Швайцарії, Ферейців (37.000) під покровом Данії. Так наскільки була гуманною Українська Держава 1918 р. для татарської меншини, признаючи (забуваючи за горе від татар в минулому) їй окреме майже вповні державне життя.

                    3Найбільше нещасними часами набігів татар на український південь були роки 1482-87, 1498 р., 1502/3, 1523 р., 1545 р., 1556, 1567, в 1601-1679 роках.

                     4  Для яснішого зображення татаро-кримської державности подається статистичну таблицю. Татарсько-кримська держава не мала навіть такої тяглости, як українська між листопадом 1917 р. та 1920 років.

Календаріюм татарської державности 1917-1921 рр. був ось який:

                 Відносно історичного календаря кримських татар, які претендують на свій етнічний простір всього Криму (хоч фактично лише п'ята частина або найвище четвертина півострова творила справжню татарську територію), то в історичному аспекті першими поселенцями південного Криму (на побережжі) були греки (з околиць Атен) між 430 до Хр. й 1365 р., готи від 200 р. — 270 р. до Хр., від 370 р. п. Хр. гуни, після скити (600 р. п. Хр. — 400 р. по Хр.), сармати між 300 р. — 100 р. п. Хр., аляни біля 1000 р. п. Хр., слов'яни між 200 — 650 р. по Хр., хозари між 650 — 850 рр., русичі між 850 — 1223 рр., тобто до приходу тут монгольської орди, ґенуезці на місце грецьких кольоністів між 1266 — 1475 рр. та щойно від 1239 прийшло до виложення із монгольської маси кримчаків-татар, які півавтономним життям прожили до 1427 р., коли повстав кримський ханат, перетворений із 1478 р. в турецький протекторат, якого заступила російська опіка у 1774 р., зліквідована царем у 1783 році. Напротязі 134 роки Крим творив російську таврійську губернію. За цим оглядом русини були на 1039 років раніше поселенцями Кримського півострова чим татари.

Роки 1917 — 1941:

                      культурницька автономність між 21. X. — 9. XII. 1917 р.
                      політична автономія*                   9. XII. 1917 — 26. 1. 1918 р.
                      Тавридська Сов. С.Р.                    23. 1. — 25. IV. 1918 р.   
                      німецька окупація                          25. V. — 25. VI. 1918 р.
                      кримська татарська державність
                      а) на чолі із ген. Сулкевичем         26. VI. — 16. XI. 1918 р.
                      б) на чолі зі Директорією
                           з С. Кримом**                           16. XI. 1918 — 26. VI. 1919
                      Російська окупація Криму:
                       під ген. Денікіном                           26. VI. 1919 — 3. IV. 1920
                       під ген. Врангелем                           4. IV. — 13. XII. 1920
                       Совєтська військова окупація         13. XII. 1920— 18. X. 1921
                       Кримська А.С.С.Р. від                     18.. X. 1921 — 16. XI. 1941

_______________
* Навзір УНР після III Універсалу.     
** Караїмом по походженні.

Малі пояснення:

                  9 грудня 1917 р. Крим оформився в майже самостійну республіку (навзір УНР по ІІІ-му Універсалі) та перейшов до, так сказати, повної незалежности після звільнення Криму німцями, які прогнали тут коротко існуючу совєтську Таврійську Респ. (23. 1. — 25. IV. 1918 р.). 25 травня 1918 відновлено державність, яку 26 червня  очолив ген.  Сулайман Сулкевич, попросивши Порту за протекторат, в обличчі чого прийшло до економічної бльокади Криму Українською Державою та від З вересня 1918 р. затяжних переговорів у Києві про взаємновідношення на базі нормалізації стосунків за українським широкоавтономним федеративним проектом, зігнорованим татарським краєвим урядом аж до капітуляції центральних держав,11.XI.1918, коли на короткий час прийшлося вдруге відновити українську стратегічну зверхність в Севастополі (після короткотриваючої першої між 29-30. IV. 1918 р.).
Прихід антантської фльоти в Крим 16 листопада 1918 р. закінчило українське володарство в севастопільській воєнно-морській базі. Крим перейшов під зверхність мілітарно Антанти, а політично Денікіна.

               5 У Кримській татарській державі (Кірім Халк Ґумгурієті — Кримській народній Республіці) жило у 1917/18 роках приблизно 735.000 людності, серед якої було: 245.400 — 33.38% росіян, 260.700 — 35.41% татар, 63.100 — 8.5% українців, 43.500 — 5.9% німців, 33.300 — 4.5% вірменів, 27.000 — 3.6% греків, 15.000 — 2.6% греків, 14.000 — 1.9% поляків, 6.600 вірменів та 9.400 інших, як вірмен, горців та жидів.

                Для порівнання із іншими роками (напротязі чверть століття) татарський відсоток усього населення Криму скоріше падав чим піднімався помимо існування між роками 1921-1941 татарської культурницької та адміністраційної автономії. Спадок татарської людности ішов за рахунок приросту в першу чергу російських поселенців, особливо по містах, де вони становили біля 52% нас. в 1925/30 рр., та українців в степовій полосі північного Крим

Хоч приріст всього населення в Кримі ішов темпами:

                 125.000 душ у 1775 р.
                 158.000 душ у 1800 р. 
                 319.000 душ у 1855 р. 
                 494.000 душ у 1865 р. 
                 592.000 душ у 1897 р. 
                 729.000 душ у 1813 р. 
                 735.000 душ у 1918 р.
                 608.000 душ у 1923 р. 
                 714.000 душ у 1926 р. 
                 775.000 душ у 1930 р. 
                 586.000 душ у 1940 р. 
                 785.000 душ у 1959 р. 
                 1,297.000 душ у 1961 р.

Відсоток татар становив:

                 біля 200.000 у 1775 — 80% всього населення,
                 194.000 у 1837 — 35.5% всього населення,   :
                 260.700 у 1913 — 35.4% всього населення, 
                 186.715 у 1923 — 25.9% всього населення,           
                 179.000 у 1926 — 25.1% всього населення, 
                 біля 200.000 у 1939 — 24.0% всього населення.

Інші національності в Кримі становили таку кількість:

1897 р.
                 Росіяни 42.2%, українці 10.8%, німці 6.1%, жиди 5.6%.
1913 р.
                 Росіяни 33.4%, українці 8.5%, німці 5.9%, жиди 0.
1923 р.
                 Росіяни 51.5%, українці 0, німці 6.5%, жиди 6.86%.
1926 р.
                 Росіяни  42%, українці   11%,  німці  6.11%,  жиди  6.4%.
1930 р.
                 Росіяни 41.8%, українці 10.2%, німці 5.94%, жиди 6.34%.
1970 р.
                 Росіяни 72%  (приблизно), українці 22%, жиди 5%.

ВАЖЛИВА БІБЛІОГРАФІЯ ПО ЦЬОМУ ПИТАННІ:

                  Кордуба, М.: Територія і населення України, Відень, 1918, ст. 7; Франко П.: Огляд території Унраїни після др. С. Судницьного, Відень, 1921; Олесевич, Т.: Українська людність СССР (Праці Українського Наук. Інст.), І, І, Варшава, 1930, ст. 70-76, 140; Шрамченко, Св.: Українська воєнно-морська політина в Кримі у 1917-18 рр., Літопис Червоної Калини, ч. V, Львів, 1932, ст. 9-12; Дубровський, В.: Україна і Крим в історичних взаєминах, Вісбаден-Кастель, 1946; Донцов, Д.: Рік 1918, Київ, Торонто, 1954, ст. 11, 16-17, 22-24, 28, 37, 48, 57, 59, 63-64, 67; Дорошенко, Д.: Історія України 1917-1923 рр., 2-ге вид., т. І, ст. 382-385, т. II, ст. 209-214, Нью-Йорк, 1954; Удовиченко, М.; Україна в боротьбі за державність, Торонто, 1954, ст. 36-39; Січинський, В.: Крим — історичний нарис, Ню-Йорк, 1954.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації