ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 13 грудня 2017 р.

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ

РЕЦЕНЗІЇ


Під такою назвою появилася минулого року нова праця відомого історика українського війська новітніх часів Льва Шанковського. Ця "воєнно-історична студія" формату великої вісімки появилася у видавництві Дмитра Микитюка у Вінніпезі в 1974 році й має 396 сторін. Вона охоплює весь час існування Української Галицької Армії від її постання "в дні 1 листопада 1918 року аж до останніх днів її існування як частин ЧУГА". Є це, як твердить автор "студією, яка має характер узагальнюючої синтези", а не "остаточною синтетичною воєнною історією УГА". Як видно із бібліографічного довідника, автор використав багато першоджерел не тільки українських, але також і англійські, німецькі, польські, російські та французькі. Завдяки цьому ця студія кидає далеко більше світла на різні події 1918-1920 років, ніж це було можливо у багатьох інших досі  нам  відомих працях.

"Українська Галицька Армія" Л. Шанковського цінна ще й тим, що автор не намагається ґлорифікувати УГА, при помочі описування її добрих стратегічних потягнень, замовчуючи недоліки, але критично аналізує потягнення Начальної Команди УГА, уряду ЗУНР та опісля Штабу Головного Отамана, якому УГА була підпорядкована після переходу на територію Наддніпрянщини. Зокрема цікавий розділ "Галицька Армія на Наддніпрянській Україні", в якому автор, використавши найновіші доступні матеріяли про тогочасні події, робить цілий ряд цікавих заключень про можливості, які існували перед українськими урядами у час Визвольних Змагань, але були злегковажані на шкоду української справи.

Дуже важливим додатком до згаданої студії є, крім бібліографії, також чотири показники: військових частин, тематичний, географічний та поіменний. В наукових дослідах такі показники відіграють дуже важливу ролю, але в українських виданнях про них часто забувають, чим применшують вартість наукової публікації.

До недоліків праці треба зарахувати брак розділу про переговори уряду ЗУНР (чи ЗОУНР) з урядом УНР, а зокрема умову про перехід УГА на територію Наддніпрянщини в липні 1919 р. З інших історичних джерел нам відомо, що власне недодержання урядом Мартоса цих умов спричинилося у великій мірі до трагічних подій, що заіснували осінню 1919 року. Правда, автор тут і там заторкує це питання, наприклад при обговоренні переговорів НК УГА з Добрармією, але тільки натяками. Так само, хоч автор каже, що використав спомини цілого ряду учасників Визвольних Змагань, а в тому і сотника О. Станіміра "Моя участь у Визвольних Змаганнях 1917-1920", але інформації останнього про перехід 2-ої і 3-ої бригад ЧУГА до польсько-українських союзників у поході на Київ весною 1920 р. та про розмову з Гол. Отаманом С. Петлюрою на станції у Проскурові не взято до уваги. На нашу думку, твердження сотн. Станіміра треба було або спростувати або прийняти до відома й тоді не обвинувачувати  за ліквідацію УГА тільки поляків.

У вступному слові Шанковський стверджує, що у своїй студії він повністю використав чотири томи збірника "Українська Галицька Армія" (Вінніпеґ, 1958-1968), що їх видав Дмитро Микитюк своїм коштом. Обговорюючи сьогоднішню працю, годі не згадати про Дм. Микитюка і тепер, завдяки якому вона появилася. "Надруковані в збірнику УГА історичні матеріяли були б пропали навіки, якщо б не ініціатива й не пожертва Дмитра Микитюка, які з'явилися саме в пору, щоб урятувати для історії це багатство", — пише Шанковський.

Нам вдається, що похвала ця вповні заслужена на адресу Дм. Микитюка, бо завдяки тим збірникам, маємо й цю солідну наукову працю про Українську Галицьку Армію. Може якраз те, що остаточне рішення залежало від нього самого, український військовий історик має сьогодні чимало зібраного матеріялу для своїх дослідів. Далеко важче є видати книжку, коли про її вартість рішає така чи інша група людей, яка не так зацікавлена у виданні самої праці, яка вона важлива не була б, а радше, чи та праця відповідає поглядам на ту справу даних людей. Нам відомо, наприклад, що сотн. Осип Станімір не міг опублікувати своїх споминів в одному з українських видавництв тільки тому, що він не погодився на внесення деяких пропонованих змін, які не відповідали правді, принайменше у розумінню сотн. Станіміра. Згадуємо про цей випадок тільки тому, що в обговорюваній нами студії є також чимало критичних завваг і міркувань автора, які на нашу думку є цікаві й оригінальні, але не все підходили б під смак деяких видавців. Отже, появилася ця студія завдяки жертвенному видавцеві Дм. Микитюкові.

Закінчуючи огляд студії "Українська Галицька Армія" Л. Шанковського, хочемо ствердити, що написана вона дуже приступно, базована на численних джерельних матеріялах і тому вона є важливим вкладом в українську військову літературу. З уваги на це авторові як і видавцеві належиться признання за цю публікацію.



Василь Верига      


середа, 6 грудня 2017 р.

ППОЛК. ІВАН ЛИПОВЕЦЬКИЙ



Іван Липовецький народився 24 березня 1897 року в місті Рівному на Волині. В 1915 році він скінчив середню комерційну школу у Бердичеві і записався до Київського комерційного інституту. В 1916 році його було покликано до війська. Після закінчення 4-ої Київської школи прапорщиків, він був призначений на фронт (83-ій Артилерійський дивізіон, 34-тий Корпус), де застала його російська революція, а вслід за нею і відродження  Української Держави.

Весною 1918  року залишив фронт і включився в український національний рух. Свою національну свідомість він завдячував свому дідові по матері, Пилипові Огнев'юкові, заможньому землевласникові з Бердичева, якого називали  "незмінним мазепинцем", і в домі якого можна було розмовляти тільки українською мовою, а з уст якого було можна почути різні цікаві розповіді про українську минувшину, як також революційним подіям. В той час він уже займав становище командира кінної сотні в Курені Українських Січових Козаків у Бердичеві. З приходом до влади гетьмана Скоропадського його було звільнено з цього становища. Тоді І. Липовецький виїхав до Києва і продовжував свої студії в Київському комерційному інституті,   одночасно працюючи в Міністерстві торгу і промисловости. В 1919 році в Бердичеві почала   виходити, видавана Повітовим Союзом Кооператив, тижнева газета "Селянська Думка", яку провадив гурток студентів. Серед них був і І. Липовецький. Це був початок його громадської і  журналістичної праці.

В 1920 році, коли 6-та Січова Стрілецька Дивізія в марші на Київ на короткий час зупинилася в Бердичеві, І. Липовецький включився в її лави, дістаючи призначення до Культурно-освітнього відділу штабу Дивізії. Тут започаткував він видання дивізійного журналу " Український Стрілець", став керівником дивізійної "Хати Стрільця" (культурно-освітній осередок), а під час перебування Дивізії в таборах інтернованих в Олександрові Куявському і Щепйорні — став керівником дивізійної друкарні, співробітником дивізійної газети "Нове Життя", головою таборової кооперативи і студентської громади, яка дала можливість кільком сотням українського вояцтва передчасно вирватися з табору інтернованих для продовження студій у вищих школах Польщі і Чехо-Словаччини. Активну службу в Армії УНР І. Липовецький закінчив в ранзі сотника.

Звільнившись з табору інтернованих, він записався до Вищої торговельної школи у Варшаві, був секретарем Управи Союзу Українських Студентів у Польщі, видавав і редагував студентський журнал "На Чужині", належав до "Студентської Громади". Незабаром він влаштувався на сталу працю в Головному статистичному уряді Польщі, де згодом очолив Відділ зовнішньої торгівлі. В той час він був сталим коресподентом і представником на Польщу від паризького тижневика "Тризуб", також представником Бібліотеки ім. С. Петлюри у Парижі, в окремих роках був головою Академічної Корпорації "Запоріжжя", головою молодечої секції Клюбу "Прометей" і головою Українського Клюбу у Варшаві, належав до гуртка молоді, який носив назву "Об'єднання Українських Націоналістів-Державників" (цей гурток очолював Микола Лівицький) і т. п. Одночасно з цим він працював як журналіст, дописуючи до багатьох українських і польських видань ("Бюлетень Польско-Українскі", "Проблеми Сходу" і т. д.). У Варшаві І. Липовецький одружився з Марійкою Шинкарик, родом із Снятинщини, яка в той час студіювала у Варшавській консерваторії і тут народився їхній син Микола.

Під час війни, до літа 1944 року, родина Липовецьких перебувала в Люблині, а коли наблизилися совєтські війська, вона подалася через Словаччину до Німеччини, де І. Липовецький включився в лави Української Національної Армії і був призначений до Персонального відділу штабу Армії. Після війни перебував в Авґсбурському і інших ДП-таборах. У Ляйпґамі належав до таборової ради, в Авґсбурзі був директором видавництва "Наше Життя", яке видавало тижневу газету цієї назви, "Юні Друзі", "Господарсько-Кооперативний Часопис" і т. ін. Тут належав він до управ Союзу Українських Ветеранів і Українського Національно-Державного Союзу. Короткий час працював також в апараті Української Національної Ради.

Переїхавши до Канади в 1952 році і оселившись в Торонті, він відразу і тут включився в місцеве українське життя. Він був одним з основоположників і головою УНДС в Канаді, а від березня 1959 року аж до літа 1970 року очолював Генеральну Управу Союзу Бувших Українських Вояків у Канаді. В 50-тих роках дописував до "Українського Голосу" у Вінніпеґу, а в 60-тих роках був кількакратно вибираний до управи Спілки Українських Журналістів в Канаді.

Мабуть, найважливішою працею І. Липовецького в Канаді був журнал  "Дороговказ",  який  він почав видавати ще в 1959 році як "Бюлетень Союзу Бувших Українських Вояків в Канаді" і який виходив до 1970 року. "Бюлетень" і "Дороговказ" — це не тільки хроніка ветеранського життя, це цінний збірник (два грубі томи) матеріялів з Українських Визвольних Змагань. Розуміючи виховну і наукову вартість такого видання, він вкладав в "Дороговказ" всю свою енергію і весь свій вільний час. І ще за його життя дослідники найновішої доби українського народу почали користуватися "Дороговказом", пишучи свої докторські праці.


М. Л.

 

вівторок, 28 листопада 2017 р.

ЯК НІМЦІ ЗВОЮВАЛИ НЕБЕСНІ ПРОСТОРИ


Так починається спогад німця Клявса Бели, який доставив гроші урядові УНР.

Відважні хлопці та повітрянні скрині: цим почалась повітряна подорож. Літуни не вагались, діставши припоручення перевезти літаками п'ять мільярдів. Перевезення п'яти міліярдів готівки з припоручення німецького уряду в 1919 році мало велике політичне підложжя. Припоручення зв'язане з труднощами та небезпекою. Це не було ніяке крутійство, нечисті справи. Місцевість, куди ми мали тих п'ять міліярдів доставити, на карті годі було найти "Каменєц-Подольск".

Місцевість ця лежить у південній частині європейської Росії, в Україні. Від 1918 року Україна стала самостійною республікою, яку кайзерівська Німеччина на мировій конференції в Бресть Литовському визнала. Україна бореться за свою незалежність. Вона хоче зовсім унезалежнитись від Росії під кожним оглядом. Не маючи тоді власної друкарні, де можна друкувати власних грошей, українське правительство звернулось до німецького уряду з проханням за поміч.

Під вечір в половині серпня біля Берліна шість величезних бомбовиків з першої світової війни завантажено скринями зі свіжо друкованими українськими грішми. Місцем причалення є Кам"янець Подільський, центральне летовище Української Народньої Республіки. Міліярдами обтяжені птахи мали перелетіти незнані простори Лісистих Карпат та 2,600 метрів високі Татри. Це не була дитяча забава, це непередбачене ризико. В дійсности тільки два міліярди вдалось доставити на місце призначення, завдяки повному посвяти і відваги Віллі Польте, першому літунові на першій літунській транспортній лінії.

Від початку не повезло молодому тоді німецькому літунству. Коротко після відлету наспіла сумна вістка, що один літак попав над Карпатами у сніговію і там пропав безслідно. Другий, загорівшись, впав над Шлеськом. Два інші з причини несправности моторів мусили приземлитись ще в Німеччині. Один з них польське летунство змусило приземлитись, літака з вантажем задержано, а літун попав в полон. Подобало це на війну.

Вся надія Німеччини і України осталась на Віллі Польте та його помічника Зеттльмеєра. 19 серпня 1919 року Польте, як усі попередні, вилетів з Бресляв. Летів меньш-більше за нюхом. Те все, що йому залишилось. Він не мав майже ніяких потрібних для такого лету приладів.

Надія на щастя — це було все що йому залишилось. Карта, високомір та компас, який на певній висоті крутився, куди хотів. Прийшлось летіти за нюхом, порівнюючи карту з краєвидом. Збившись з дороги, мусили двічі приземлитись в Чехи, щоб засягнути язика. Третій раз мусив приземлитись таки на горах, бо тріс бензинопровід. Знову щастя не покинуло відважних літунів (а може архистратиг Михаїл летів з ними), вони щасливо приземлились. Тут з'явивсь якийсь чоловік, який до того всього говорив  по-німецьки, був це банатський шваб. По кількох словах він вже був в курсі справи. Побіг у село, привів шлюсаря, який при помочі дуже примітивних приладів направив пошкодження. Крім цього роздобув ще певну скількість бензини.

Вечером 19 серпня Польте приземлився в Кам"янці Подільському, передаючи нетерпеливо ждучим державним урядовцям скрині з грішми. Поворот Польте був без перешкод. В короткому часі повторив Польте свій відважний чин, цим разом без перешкод. Втретє на свому великанському птахові пустився в дорогу з ладунком українських грошей. Тим разом з Ґляйвіц. Тут одержав він дослівно в останній хвилині  вістку, що Кам"янець заняли большевицькі частини.

Внедовзі Українська Народня Республіка втратила незалежність. Україну загарбали Совєти. Там знову в обізі рубель, а українські гроші транспортовані з нараженням життя німецьких літунів стали обезцінені. Від себе додам: честь вам німецькі герої, що ви, виконуючи наказ вашого уряду поклали своє життя на жертвеннику української держави. Польте і його помічник Цеттельмаєр остануться вічно в спогадах наших визвольних змагань. Нехай живуть наші приятелі серед німецького народу. Вірю, що в незалежній Українській Державі стане на видному місці пам'ятник Польтові та його поляглим безіменним побратимам. Напевно з Польтом літав св. архистратиг Михаїл.


З німецького журналу "Квік"  (9 серпня  1973, стор. 64) переклав О. Ґудзяк, військовий урядовець Технічного Куреня 3-ої Залізної Стрілецької Дивізії. 

Вінніпег, 10 лютого 1976.


"З-ПІД БРОДІВ ДО БУДАПЕШТУ"

В. Верига

(Продовження)


Не зважаючи на те, що перший збірний пункт для німецького війська був за нами, німці, замість збиратися там разом, воліли йти дальше самостійно, бо то давало їм більшу можливість здобувати чи навіть і грабувати собі харчі в українського населення. Відступ незорганізованих вояків у сторону Карпат продовжувався, але цим разом це вже не було "плянове скорочування фронту", але безладний відступ. Найгірше на цьому терпіли села, через які проходило військо, чи краще кажучи, уніформовані люди без жодного харчового забезпечення і без жодних дисциплінарних приписів.

Сонце вже хилилося на захід. Ми проходили через якесь невелике село, що тягнулося вздовж дороги і в одному місці ми завважили, як це можна було судити по зовнішньому вигляді, добре господарство. Тому що зближався вечір, ми зайшли на подвір'я з надією, що може вдасться дістати якусь перекуску. Широке подвір'я підносилося вгору, а в глибині його стояла простора хата, крита цинковою бляхою, яка разом із рештою господарських забудувань, вказувала на колишній добробут. Але в даному моменті вид був доволі неприємний. Двері до хати стояли отвором, а по подвір'ю крутилися німецькі вояки-"вермахтівці", які ніби за чимось шукали. Один із них сидів серед подвір'я і, поставивши між коліна безбеницю, обома руками напихав рот сиром. Дивлячись на нього, здавалося, що той вермахтівець ніколи ще нічого не їв і тепер жер за всі часи.

Недалеко від німця стояла молода жінка з малою дитиною не більше трьох років, яка заводила не своїми голосами, вказуючи одночасно своєю маленкою ручкою на вояка з бочілкою з сиром. Ми всі три почувалися досить не ловко на цьому подвір'ю й нам хотілося, щоб жінка ця знала, що ми не німці і що зовсім не збираємося самі шукати за поживою так, як це робили вермахтівці. Я підійшов до неї і, щоб щось говорити, запитав, чому дитина так жахливо плаче. "З голоду плаче", — відповіла жінка. "Все, що ми мали в хаті, відступаючі німецькі вояки пограбували, а ось цей знайшов останню бочілку сира, яку ми сховали на чорну годину і жере як худоба, а я не маю що дати дитині їсти, бо й не можна до хати приступити.

Ми вже нічого більше не питали і, вийшовши на дорогу, попрямували дальше. Десь перед нами мало бути село, чи містечко Стрілища. По дорозі до нас прилучився ще один стрілець із сьомої сотні 30-го полка Василь Ткачук. В останніх днях на фронті ворожа куля прошила йому стегно, не нарушуючи кости, і він так ранений був у прориві й тепер далі прямував з відступаючими військами. Його намагання дістатися на якесь принагідне санітарне авто не мали успіху, бо шофер-німець не хотів його прийняти помимо того, що санітарка не була заповнена, і він так стрінувся з нами. Ми разом зайшли до села Старі Стрілища і там заночували в якійсь стодолі. Тим часом ми вже вспіли були довідатися, що збірний пункт для Дивізії "Галичина" визначений у Старому Самборі і наш відступ на південь набирав уже своєрідної цілі.

На другий день рано ми вирушили дальше на південь. Був це понеділок 25 липня. Ткачукові таки вдалося причепитися до якогось авта і він сказав, що зачекає на нас десь коло Дністра. Був гарний погідний день і коло полудня ми дійшли до села Отиневичі. Дорога наша провадила попри приходство, на подвір'ю якого стояла гарна цимрована криниця. Довго не думаючи, ми зайшли на подвір'я напитися холодної води. В цьому моменті нам назустріч вийшов старший уже священик, десь коло шістдесятки. Ми чемно звернулися до нього та привітали його традиційним "Слава Ісусу Христу".

—  Слава навіки, — відповів він нам, — Чи ви часом не є із нашої Дивізії, — запитав він нас.

—  Так, отче, ми з дивізії "Галичина", — відповів я і, побачивши криницю на вашому подвір'ю, зайшли напитися води, якщо позволите.

—  Але ж прошу дуже, пийте скільки хочете, — відповів священик, підпроваджуючи нас аж до самої криниці. Заскреготіло колесо і над цимринням з'явилося ведро холодної води. Ми по черзі підходили до ведра, пили воду, відступали назад і знову по черзі пили. Священик пильно обсервував нас, але нічого не говорив. Коли ми напилися вже аж до схочу, помили руки й обличчя, причесали наші чуприни, тоді він знову заговорив.

То ви кажете, що ви з нашої Дивізії, — сказав він ніби до нас, ніби сам до себе. — А хто ж ви такі, — запитався він знову, звертаючись до нас.

—  Вояки Дивізії "Галичина", — відповів я здивовано, чому цей священик питає нас те саме питання вдруге.

—  Та ні, це я вже знаю, але я хотів би знати, чим ви занималися заки пішли до Дивізії?

—  Я вчителював, — сказав я.

—  А я ходив до торговельної школи, — сказав другий Василь, який був від мене щонайменше на два-три роки молодший. Найстарший між нами Вітик, був десь під тридцятку і він здається сказав, що він був слюсарем по фаху.

Священик щось подумав, а потім сказав: "Ну що ж, вже вгасили спрагу? Якщо так, то зайдіть трохи до хати, коли вам не дуже спішно, там холодніше і можна краще поговорити". Нам спішно не було і ми скористали з запрошення. Священик запровадив нас до хати, де на нього чекала вже їмость, міряючи нас очима.

—  Це наші хлопці з Дивізії, — заговорив священик до своєї дружини.

Почувши це, їмость ніби відітхнула. Ми чемно привіталися з нею й вона нас запросила до вітальні, куди ми аж ніяк не пасували зі своїми забрудженими уніформами та черевиками.

Після одномісячного побуту під шатрами, у ровах та лісах, а в найкращому випадку, у стодолі на сіні чи соломі, це була дійсно розкіш сісти на гарному кріслі. У міжчасі їмость підійшла до одних дверей, дещо отворила їх і сказала голосно: "Ходіть сюди, не бійтеся, це не німці, а наші хлопці з Дивізії".

На порозі кімнати з'явилися дві гарні молоді дівчини. "Ходіть ближче, — сказав до них священик, — знайомтеся". Він нас представив дівчатам, згідно з нашими зайняттями в цивільному житті.

—  В такім разі ми з вами товариші по фаху, — сказала одна з них, — бо ми працюємо тут у школі, як учительки. Тепер, щоправда науки немає, але ми почуваємося тут безпечніше й тому залишилися також і на літо.

Ми всі посідали разом і священик випитував нас про фронт, про життя в Дивізії і т. п. Час-до-часу якесь питання ставила і їмость, зокрема про наших батьків; звідки ми тощо. Але вона перебувала в нашому товаристві тільки доривочно, бо все кудись виходила. Зате священик і дівчата були з нами весь час.

—  Від нас дуже багато втікають перед большевиками на захід, — говорив священик, але я думаю залишатися тут. Куди ж на старість буду йти та ще й до того в чужину. Що ви думаєте про те?

—  Я думаю, що на захід повинні йти тільки ті, що виявили себе в якійсь підпільній діяльності, бо для них немає виходу, а є тільки вибір між Заходом і Сибіром. Але на Заході також не дуже то з медом. Я відвідував своїх знайомих на роботах у Німеччині і німці з ними поводяться погано. Правда дещо краще, як з поляками, а зокрема з українцями з Наддніпрянщини. З ними вони поводяться дуже жорстоко. Мені видається, що ваше рішення оставати тут на місці правильне, отче. Але хто ж його знає?

Раптом над нами зловіщо загуркотіли мотори літаків. "До пивниці, до пивниці" — перелякано кликнула їмость і прямо таки загнала і чоловіка і дівчат до пивниці, яка служила їм за протилетунське сховище. Ми одначе не далися намовити в доцільності йти до пивниці. Замість того, ми поставали коло вікон, й обсервували рух літаків. Це, самозрозуміло, були большевицькі літаки, які пролетіли доволі низько над селом, скинули кілька легких бомб і відлетіли. Чи заподіяли вони тоді якусь шкоду — ми не знали. Сонце вже стояло добре в полуднє й ми вирішили, що нам треба рушати в дорогу.

—  Та ні, заждіт ще хлопці, — сказала їмость, — я маю якраз готовий обід. Пообідайте з нами. Добре?

—  Обід! Якеж то чудове і магічне слово. Переконувати нас, чи по старому звичаю припрошувати, зовсім не було треба.

—  Дівчата, поможіть мені накрити стіл, — звернулася їмость до наших співрозмовниць. Дівчата вийшли і ми почули дзенькіт накриття, а вслід за тим пахучий курячий росіл та печене м'ясо. Ми сіли за стіл і почувалися дещо дивно і невигідно. З військової їдунки було таки вигідніше їсти і в кожного була тоді своя власна етикета, а тут воно уже так не було. Але що ж, за смачний обід треба було зрезиґнувати з деяких військових звичок.

Але ми ще й не вспіли як слід сісти за стіл, як повітрям знову сколихнув гук моторів большевицьких, чи пак американських, літаків на большевицькій службі. Всі відскочили від стола й подалися знову до пивниці тільки ми втрійку стали біля вікон, слідкували за рухами літаків та взаємно себе інформували про їхній напрям. Літаки знову скинули кілька невеликих бомб і десь там в селі бухнув вгору стовп диму, а за ним показалися вогненні язики. І знову все затихло, а у селі горіла якась будівля.

Господарі з дівчатами вийшли з пивниці. Пані-матка нас насварила за те, що ми необережні й ризикуємо життям, а дівчата подивляли нашу відвагу, що ми не боїмося бомб. Ми пояснили їм, що, коли ми почули гук літаків над нами, то значить, що бомби вже на нас не впадуть, хіба що літаки повернуться. Але, щоб ми знали, що діється — ми обсервуємо їхні рухи та напрям, в якому вони летять. Якщо б вони летіли в нашу сторону — тоді було б небезпечно і треба було б ховатися.

— А звідки ви те все так знаєте? — запитали нас дівчата.

—  А нащо ж ми переходили військовий вишкіл? — запитали ми замість відповідати.

Решту обіду ми закінчили вже без пригод, а, пообідавши, ми подякували за гостину та попросили дівчат, щоб вони, як тільки дещо унормуються обставини, вислали до наших батьків короткі інформації, що ми живі і здорові. Залишивши їм адреси наших батьків, ми попрощали гостинний дім пароха в Отиневичах і вийшли з хати.

—  Ідіть з Богом, — сказав парох.а пані-матка перехрестила нас у невідому дорогу. Сумно дивились нам услід і дівчата-учительки. Можливо що вони й думали про своїх хлопців, може наречених, які в цей самий час десь, так як і ми тут, прямували у невідоме майбутнє. Вони також не знали, що їх чекає, хоча знали, що від московських большевиків нічого доброго сподіватися не можна. Криваві дні червня 1941 р. ще всім стояли свіжо в уяві. Ми вийшли. Це був мій останній обід на рідних українських землях.


(Далі буде)



субота, 25 листопада 2017 р.

"МАЛА" РЕВОЛЮЦІЯ І ВЕЛИКИЙ ПАТРІОТИЗМ

 

 (До 60-ої річниці українізації частин російської армії)


Борис Сухоручко-Хословський



По широкому шляху в напрямку замерзлого Дніпра мчаться верхівці...

То в Зимовому поході, на початку 1920 р., змагаються старшини-командири частин Київської дивізії, що вирушила була з Київщини у Полтавський рейд, щоб, переправившись через Дніпро, справити "масницю" на Лівобережжю. Випереджаючи один одного, мчаться до Дніпра: "Хто перший напоїть в "Могутнім" свого коня?"

Ось-ось вже видніє льодом скований "Ревучий", а за ним рідної Полтавщини хати. Аж ось перший вершник раптом зупинив свого коня, а за ним один по одному всі зупинилися. Що сталося? Забули про змагання? Ні, на їхній дорозі тринадцятилітній хлопчик з Лівобережжя.
"Хто ти такий?" — спитав я. "Українець" — відповів хлопець. Ми всі оніміли. Невже цей хлопець свідомо сказав це магічне слово? Ні, сумніву не було, бо можна було відчути, що він дійсно знав, хто він є. Переглянулись ми мовчки між собою і, о диво, на очах сльози появилися.

Цей випадок я тому розповів, щоб пригадати, що в ті часи мало хто з наших людей себе українцем називав або знав і сказав, що він з роду козацького. А це сталось у 1920 р., себто три роки після тієї ніби "малої" революції в лютому 1917 р., коли вже тисячі наших братів, батьків і синів за рідну Матір-Україну голови свої поклали. При цьому хочу заздалегідь сказати, чому я лютневу революцію "малою" в заголовку назвав, а не як "історики" новітнього ґатунку, що історію революції в Росії та революційної доби після певних вказівок згори складають з фактів, які — як кажуть росіяни — стоять з правдою "гостро на ножах". Коротко кажучи, ту дійсну велику всенародню революцію, яка в історію ввійшла без великого "В" та "Р" я тому "малою" назвав, щоб тій "другій" ореол "величини" не брати, бо тоді з тої другої ледве що залишилося б. Що ж тоді про ті часи за тої революції говорити, коли можна було на пальцях руки порахувати тих солдатів та підстаршин російської армії, що знали, хто вони та "чиїх батьків діти"?

А ось, не дивлячись на те, я розповім про подію з тих часів, про яку ніби важко повірити. До того вона сталась в самому серці Московщини, в місті Таврі, між тодішнім Петроґрадом та Москвою. В Таврі застала мене та революція, як виздоровця, перед моїм поверненням на фронт.

Хоч той "губернский город" був від Петроґраду недалеко, революція до нього докотилася аж на третій день, і вже не як люта соціяльна "негода", але як готова, найлагіднішими гаслами препарована "свобода". Правда, одного-двох генералів вбито, але не тому, щоб "класовому ворогові" помститись, а так по-дурному. Не враховуючи обставин, з юрбою загравали, а звісно, юрба-юрбою — генерал чи адмірал — царя нема, отож, до біса з тобою. А що ж революція? Як з великого грому, малий дощ, так з грізної громовиці перетворилась в загальне братання перелицьованих дворян, робітників та міщан з військовою залогою. Залога — три полки та гарматний дивізіон — старшини, підстаршини та солдати готувалися разом з населенням до спільного свята прославлення свободи.

Всі готують кумачеві прапори з гаслами, військові — свої, а робітники — свої. А ми, військові українці, хоч нас ніби й мало, всього-навсього 17 душ зібралось, вже тоді інакше свободу розуміли. Ми хотіли її вітати під своїм жовто-блакитним прапором з гаслом "Хай живе вільна незалежна Україна!"

У стотисячному місті найшлося лише дві українські родини: родина кравця-полтавця та чернігівця-м'ясника. Їхні жінки-українки ще тої ночі пошили нам прапор з гордим гаслом.

Прийшов день святкування. Між тисячами війська з червоними прапорами "притулилася" горстка українців з жовто-блакитним прапором. Рушили колони, мають червоні прапори, лиш єдиний між ними жовтоблакитний миготить, ваблячи своїх і дратуючи ворожо чужих. Чотири верстви від постою залоги до міста. Але що не крок, то все нові старшини й вояки відставали від своїх частин і приставали до нашої колони. Вони душею відчували свою приналежність і наша скромна групка розрослась у двотисячну колону. Міську площу в центрі міста затопила велика національна сила, а не маленька жменька фанатиків. І нарешті виявилося, що полки й ціла залога складалися не з сірої, безбарвної маси національно індиферентних "солдатів", а з національно приспаної мозаїки племен великої тюрми народів, якою була ціла Росія. А таврська залога чи не на половину складалась з українського "племени", не рахуючи гарматного дивізіону, в якому були всі українці, включно з своїм командиром. Довго ще після того українці, завдяки своїй відмінній поведінці, були центром захоплення, уваги й загальної пошани російського населення Таври. Навіть музиканти в міському саду грали — дотепер малоросійську — а тепер українську музику, коли знали, що в саду гуляли представники української залоги.

Так виглядали початки українського руху за першої "малої", а вправді головної і дійсно людяної революції, того руху який ввійшов до нашої історії під назвою "українізації військових частин російської армії". На жаль, наші тодішні чинники не зуміли своєчасно підхопити і використати того руху, а допустили — хоч і не по своїй вині — до того, що східні гасла розклали й безпощадно затоптали цей рух.

Ото ж розповівши про цю подію, я звертаюсь до наших друзів — песимістів і оптимістів. Ви песимісти не дуже голосно нарікайте на "занепад" українського патріотизму. А ви оптимісти, головно молоді, вище тримайте наш прапор і плекайте наш незламний патріотизм, щоб його не міг ніхто й ніколи вгасити. А час-до-часу пригадайте собі вище розказаний приклад.




середа, 22 листопада 2017 р.

СЕСТРА ТИШКІВСЬКА



"Пам'ятаю, як вона, ще сама гаразд не видужавши, здається від сипняку, помагала нашим раненим... козакам. Просто, діловито провадила вона свою працю без умішок, без жадних балачок. Для неї праця є дійсно праця і ніщо інше і в цій праці сестра жила.

Курінний бойовий участок був за М"ясківкою. Бої приймали характер навіжености і упертости: большевикам хотілось пробитися у Вапнярку... цілий день без упину кидали большевики тяжкі гостинці не шкодуючи зовсім їх. Позиція була дуже мізерна і маленькі окопчики майже не захищали козаків.

Як тільки попали на позицію, а сестра вже тут, бо це для неї... празник... вона мовчки провадила своє святе діло. Де б око не зупинилось, відірвавшись від ворога, завше побачить сестру: то вона здовж окопів обходить козаків, піднимаючи їх настрій, то вона перев'язує рану і відлучається від козака лише тоді, як треба бути на пункті; вона і санітар, вона же і лікарський помішник. Життя її крім куреня здається і не цікавить, вона лише тоді появиться в обозі II порядку, як курінь сам з'єднується в час спочинку з ним. Скромна і діловита, заслужила повагу кожного: як козаки так і старшини прозвали її "нашою" сестрою, бо курінь без неї вони не можуть собі уявити.

Не можна не зачепить її героїзму за час бою 5 жовтня 1920. Позиція у ворога була гарна: він займав здовж опушки лісу канаву, поперед себе мав чисте поле, що тягнеться аж до Н-У-кого яру; задача куреня — наступать із яру через поле на лісок "в лоб". Сестра весь час у лаві, не зважає вона ні на кулі ні на шрапнель. Чим ближче до ліска, тим більше ранених, а сестрі діла; кожному вона допоможе, але що вона мусить робити, не маючи жадного санітара, коли необхідно було раненого підстаршину Каралевціва винести з бою?... під градом куль вона тягла його сама, доки не допоміг їй один із кулеметчиків. Винесли із вогню раненого, вона повернулася, аби провадить свою працю на далі.

Мало Вас героїв-сестриць; тим цінніша для нас присутність сестри Тишківської іменно в нашім курені. Часто козаків з других куренів запитують у нас, чому у них нема таких сестер?"

***


Вищепередрукована редакційна стаття (без підпису автора) є дослівною копією, без ніяких мовних чи інших змін, з першої сторінки піднищеного і місцями нечиткого військового фронтового часопису 3-ої Залізної Стрілецької Дивізії Армії У. Н.Р. "Залізний Стрілець" ч. 4 з жовтня 1920-го року. На тій самій сторінці є теж оперативний звіт начальника штабу тієї дивізії про перебіг боїв проти большевиків 13 жовтня 1920 р. Нечисті місця зазначено в цій копії точками: ....

Молода геройська сестриця і помічниця лікаря в 22-ому Стрілецькому Курені, Тишківська, це тепер, 1976-ому році, 83-літня емеритована лікарка Броніслава з Тишківських Гулевич. Вона живе в Лос-Анджелес, в Каліфорнії, де мало хто знає про її геройство в першій лінії збройної боротьби за волю України та про те, що за те геройство її 7 грудня 1936-го року нагороджено воєнним Хрестом Симона Петлюри ч. 3186.

В глибокій пошані до того геройства і скромности, Загальні Збори Відділу ОбВУА в Лос-Анджелес 14 листопада 1975 одноголосно ухвалили надати пані Броніславі з Тишківських Гулевич почесне членство того нашого Відділу.

А дня 17 листопада 1975 р. п. Броніслава Гулевич у свойому завіщанні записала зі свойого скромного вдовинного майна по тисячці долярів Українській Православній Церкві Св. Андрія в Лос-Анджелес, Товариству Прихильників УНР в Лос-Анджелес і нашому Відділові ОбВУА в Лос-Аджелес.




Об'єднання б. Вояків Українців в Америці Відділ в Лос Анджелес, в Каліфорнії

За Управу Відділу:


Інж. Омелян М. Тишовницький
голова
Інж. Ярослав Білинський
секретар


неділя, 19 листопада 2017 р.

НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЙНА ПОЛІТИКА І ЗБРОЯ СС ПІД ЧАС 2-ОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


Р. Колісник


Під час II. світ. війни народи Східньої Европи опинилися в лавах зброї СС, тої елітної армії-ордену нацистської Німеччини, яка мала стати ядром сили й опором німецької влади у "новій Европі". Як Гіммлерові вдалося запрягти один народ за другим в шори колон завойовників германців? Щоб на це питання відповісти, треба бодай загально накреслити обставини з-перед 40 років, пригадати собі ментальність і переконання тодішніх німецьких провідників із своїми містичними плянами, фанатизмом, який межував на грані божевілля, та браком найменшої елястичности навіть у останніх хвилинах свого упадку.

Відомо, що Гітлер став абсолютним диктатором, який згідно з апробатою його "парляменту" ("Райхстаґу") з 1942 р. міг діяти без уваги на "існуючі закони" та карати кожного "без уваги на приписані процедури". Довкола Гітлера була зібралася горстка фюрерів сумнівного характеру й здібностей, які — за винятком хіба Ґеббельса — не змогли б були вибитися на провідні становища серед нормальних обставин. Серед них чільне місце займав Гайнріх Гіммлер, райхсфюрер СС і шеф німецької поліції, від якого залежало все внутрішнє життя в Німеччині та окупаційних країнах. Його історики вважають за фантаста, який послідовно проводив в життя теорію "германської надлюдини" ("юберменша"), якому були підпорядковані концентраційні табори, який мав нагляд над "остаточним розв'язанням єврейського питання" та який врешті був фюрером зброї СС, яку він створив і всякими засобами розбудовував.

Історія зброї СС тісно пов'язана з парамілітарними організаціями СА ("штурмабтайлюнґен" — "штурмові з'єднання") та СС ("шуцштаффель" — "охоронні ешелони"), яким Гітлер у немалій мірі завдячував здобуття влади та яких він вживав до "брудних" політичних робіт всередині та поза своєю партією. З'єднання СС були менші й краще зорганізовані, ціхувалися льояльністю до Гітлера й вони в першій мірі були вжиті до ліквідації противників Гітлера, включно до вбивства свого шефа Рома, місце якого пізніше зайняв Гіммлер.

У нацистських колах панувало переконання, що завершення нацистської революції можливе тільки тоді, коли буде опанована армія. Ром навіть пропонував розв'язати армію й створити нову "народню армію" з лав СА і СС, які нараховували в тридцятих роках понад три мільйони членів. Гітлер одначе був прийшов до порозуміння з німецькими військовими колами — без підтримки яких він ніколи не міг би втриматися при владі — що не партія, а збройні сили відповідальні за всі мілітарні справи Німеччини. Проте Гітлер також добре розумів ролю партійної "приватної армії" і з Гіммлером постановив створити свої власні військові з'єднання, які стояли б до його особистого розпорядження. Вони мали виконувати ролю політичної державної поліції та охороняти уряд Гітлера перед путчом з боку армії, єдиної сили, яка була спроможна його усунути. Але щоб не наразити себе на ворожнечу з боку вермахту, розбудова СС проходила поступово. Згодом Гітлерові вдалося усунути своїх противників з вермахту й самому стати головнокомандувачем німецьких збройних сил і майже цілком зліквідувати спротив до свого режиму.

У 1939 р. Гітлер затвердив створення т. зв. "штабсвахе" — штабової охорони, яку згодом збільшив до сили одного батальйону. Той батальйон охороняв його квартиру в Берліні. Вояки СС носили чорну уніформу, через що їх прозвали "асфальтовими вояками". (Пізніше їм дозволено носити сіро-польові уніформи вермахту, хоч ранґи до кінця війни затримано СС-івські). Згодом Гітлер дозволив на формування додаткових трьох полків, які одначе мали бути тільки спеціяльними з'єднаннями для його розпорядження ("ферфіґунґструппен"), а не регулярним військом. Зброю СС Гітлер підпорядкував Гіммлерові.

На розвиток зброї СС у її початкових стадіях мали найбільший вплив два вермахтівські офіцери — Пауль Гаусер і Фелікс ІПтайнер. Перший зорганізував і вишколив ці з'єднання на зразок вермахту і став інспектором зброї СС у жовтні 1936 р. Штайнерові завдячує зброя СС те, чим вона стала пізніше, тобто елітними з'єднаннями, які у пізніших фронтових боях відзначилися високою боєздатністю та стали хребтом німецької армії, головно на Східньому фронті. Штайнер ще під час 1-ої світової війни прийшов до переконання, що у майбутній війні успіх матиме вояк-індивідуаліст. Тому він замінив касарняну муштру на спортові зайняття, зрівняв різницю між офіцерами-фюрерами і вояками та вишколював СС-а на "самостійного ловця і атлета". Він знайшов повну підтримку у свого шефа Гіммлера й став його любимцем.
Гіммлер також добре розумів значення зброї СС у майбутніх плянах 3-го райху, але він пішов далі, ніж Гітлер початково плянував — він перетворив з'єднання зброї СС у велику армію, четверте "рам'я" вермахту, помимо всіх перешкод ставлених вермахтом, а навіть до певної міри Гітлером. У цій розбудові головну ролю відограв Ґотлоб Берґер, пізніший начальник головної канцелярії СС.

Ворожнеча між вермахтом і зброєю СС була явна вже від початку творення цих з'єднань. Вермахт не хотів допустити до розбудови "четвертого рам'я" й до того мав головний засіб у своїх руках — контролю над призовом німецької молоді до військової служби й призначував впродовж цілої війни тільки дуже малу частину до зброї СС. Проте Берґер перехитрив вермахт до тої міри, що при кінці 1944 р. армія СС нараховувала 910 тисяч вояків, хоч характер його війська мало нагадував початкових фанатичних германців-завойовників.

Гітлер розумів інше, ніж Гіммлер, завдання для зброї СС. Він, хоч допомагав Гіммлерові поширити зброю СС і затвердив її як окрему армію розпорядженням з 17 серпня 1938 р., але виразно там сказано, що "СС є для внутрішньо-політичних завдань райхсфюрера СС і шефа німецької поліції, якими я особисто час-від-часу буду розпоряджати чи які мають стати під час війни складовою частиною вермахту... СС не є частиною поліції ані вермахту, а для мого розпорядження, а, як складова частина партії НСДАП (партії Гітлера), політично й світоглядово діє згідно з моїми напрямними через рахсфюрера". Ту політику Гітлер заступав аж до літа 1942 р., коли він дав дозвіл на творення нових СС-дивізїй.

Перші кроки для розбудови зброї СС Берґер поробив ще в 1938 р. Він знав, що від служби у війську були звільнені частини "Тотенкопф" ("чашка смерти"), які завідували горезвісними концентраційними таборами, поповнення для них на випадок війни та частина "Орднунґсполіцай" (порядкова поліція). Тому він виклопотав у Гітлера те, що зброї СС підпорядковано з'єднання "Тотенкопф" (17 серпня 1938 р.) та щоб до служби покликано додатково 50 тисяч "Альґемайне СС" ("звичайні СС") в травні 1939 р. З тієї резерви при кінці 1939 р. створено три повні СС-дивізії ("СС-поліцай", "Дас Райх" і "Тотенкопф") та розбудовано батальйон "штабсвахе" до сили одного полку, якому Гітлер надав своє ім'я ("Ляйбштандарте Адольф Гітлер") і заприсяг його у вересні 1939 р. на вірність собі, а не Німеччині. Ця розбудова здійснилася після польсько-німецької війни, в якій з'єднання СС виявили високу боєздатність. Проте їхні втрати були досить високі й їм ще бракувало вишколу провадити дії у більших з'єднаннях. Хоч зброя СС уже була розбудована в окремі бойові з'єднання, одначе Гітлер далі бачив у них свого роду державну поліцію, яка у поширеному райху мала підтримувати авторитет німецької влади (наказ від 6 серпня 1940 р.)

У початкових стадіях до зброї СС голосилася переважно молодь з селян і робітників, які вже були пройшли "кузню" ідеологічного виховання в організації "Гітлер юґенд" ("молодь Гітлера"). Вона була індоктринована нацистськими ідеями, а партія і Гіммлер подбали, щоб їх дальше виховання проходило по партійній лінії та щоб з них зробити вірних слуг Гітлера. Були навіть пропозиції ввести для цієї мети "політруків" на зразок Червоної армії СССР, але врешті це завдання доручено фюрерам СС, які свою ролю виконували не гірше політруків. До того психіка селянина чи робітника, який ще недавно був безробітний, сприяла такому вихованню, бо вони легко повірили, що причиною всього лиха у повоєнній Німеччині були євреї та нездари-"шевці" вермахту. Те, що у вермахті було тільки 2% старшин з селян і робітників, а в СС-ах аж 90% (в кандидатів на фюрери в СС не вимагалося закінчення середньої школи), додавало оливи до вогню. Згодом повелася сильна пропаґанда проти церкви й релігії, внаслідок чого більш, ніж половина вояків зброї СС покинула церкву.

Введення зброї СС у фронтові бої було основане та тому заложенні, що вона, щоб здобути собі авторитет для виконання свого завдання політичної поліції, мусить здобути собі "добре ім'я" і славу на полі боїв. Бойові успіхи СС у Польщі, а згодом у Франції, де вони не тільки вели перед у наступах, але також поповнили перші злочини — у Польщі розстріляли самочинно групу жидів, а у Франції англійських полонених —  ще більше скріпили позиції зброї СС. Тепер їх загально вважано за елітні з'єднання, але нових резерв не було, а Гіммлер хотів далі розбудовувати свою армію. Тоді Берґер впав був на інший помисл і подався на території, де вермахт не був перешкодою.  Це були "фольксдойчі", громадяни німецького походження, які жили поза райхом. Вони були оп'янені успіхами Німеччини й стояли під повним впливом пропаганди райху. Перші були румунські "фольксдойчі", яких Берґерові вдалося вербувати через свого зятя, Андреаса Шмідта, провідника німців у Румунії. Спочатку ця кампанія велася у нелегальній формі — їх перепачковувано до Німеччини як робітників — але згодом Берґер заключив міждержавні договори й призов проходив явно в Румунії, Угорщині чи Югославії. Пізніше Берґер знайшов нове джерело для поповнень — у т. зв. "германських краях", тобто Норвегії, Голляндії, Данії, Бельгії. У тих державах під німецькою окупацією існували нацистські партії та організації, подібні до німецьких, й, очевидно, молодь під впливом пропаґанди, бажання пригод і служби в елітних з'єднаннях голосилася до СС. З них на весну 1941 р. сформовано першу ненімецьку СС-дивізію "Вікінґ"  з німецьким рамовим персоналом. Гіммлер навіть їм обіцював, що вони стануть гідними членами "германського райху", туманного поняття, яке не сходилося з ідеологією Гітлера. Гітлер був вузьким німецьким націоналістом і, хоч вживав фрази "вищости германської раси", проте не думав до неї зараховувати нікого з-поза німців.

Рівночасно зброя СС "по-тихому" набирала добровольців серед чужинців на окупаційних територіях та серед тих, які працювали в райху. Спочатку, наприклад в Галичині, вибір був обмежений й опертий на "расових прикметах" — брали тільки високих ростом бльондинів з синіми очима, але вже в 1942 р. з українців, що були в райху, покликували до служби в СС, не звертаючи уваги на "расовий тип", використовуючи кожний претекст, наприклад, покликували тих, які з вибухом совєтсько-німецької війни були зголосилися до українських леґіонів. Цікаво відмітити, що в той час першу спробу створення окремої української частини в рамках зброї СС із кількадесят "расово кваліфікованих" ("фегіґ") та кількасот "расово некваліфікованих" добровольців Гіммлер категорично відкинув.

Але після перших важких поразок і великих втрат на Східньому фронті, зголошення до зброї СС зовсім впало як серед німців, так і серед "фольксдойчів" та у "германських краях". Поповнень не було. Серед ненімецьких народів практика в лавах СС виявилася іншою, ніж в теорії. Це очевидно привело до конфлікту між німцями і ненімцями з оскарженнями, що німці трактують чужинців жорстоко й з "шиканами". Також німці не дотримували того, що обіцяли при наборі добровольців. У немалій мірі тоді відбилося ідеологічне нацистське виховання у СС, яке не відповідало чужинцям у пізніше сформованих з'єднаннях. Наприклад, на підстаршинських і старшинських курсах для вояків української (для німців — "галицької") дивізії "Галичина" навіть у 1944 р. німецькі фюрери на "світоглядових" лекціях говорили про вищість германської раси, про те, що треба бути вдячними Гітлерові за службу в СС та що після війни фюрери СС отримають на власність фільварки на Україні. Їм навіть не доходило до голови, що перед ними сидить інший тип "студента", якому нацистська ідеологія не то що чужа, але навіть ворожа. При цьому доходило до гарячих суперечок і контраргументів між вояками-чужинцями і німецькими викладачами. Пізніше, коли виявилося, що чисто нацистське ідеологічне виховання не відповідає усім з'єднанням СС, випрацьовано окремі програми ідеологічного виховання для кожної національної групи у зброї СС.

З причин браку резерв, Берґер поробив заходи, щоб вербувати до зброї СС молодь з "Гітлер югенд" і "Райхсарбайтс-дінст" (Державна служба праці). Призов проваджено всякими засобами, так що багато "добровольців" змушувано підписувати заяви під тиском і шантажем.

Коли ситуація на Східньому фронті стала ще скрутнішою, Гіммлер подався в розшуки за новими резервами — тепер на балтицькі території. Там уже були зорганізовані поліційні відділи, які не тільки вживалися до поборювання партизанських загонів, але також на фронті. Одначе... це вже не були "германські краї", й така практика противорічила ідеології СС. Що спричинуло таку гостру зміну політики СС? Вона не прийшла несподівано. З'єднання СС, які зводили безперервні жорстокі бої на віддалених від райху величезних просторах Сходу Европи, хоч були льояльні Гітлерові й діяли на принципі безоглядного послуху, почали щораз більше відчужуватися від ідеї нацизму. Під впливом обставин, вони ставали звичайними бойовими з'єднаннями, яких кидано з одного важкого пункту фронтових боїв у другий. Певні кола вищого командування СС побачили непрактичність ідеї расової вищости, яку так послідовно було в них впоювано, а яка в боротьбі з "унтерменшами" не знаходила оправдання. Можливо, що позиція СС, як елітних частин, давала їм більше відваги критикувати політику щодо народів Сходу Европи. Генерал Штайнер заявив Гіммлерові, що війну можна виграти тільки тоді, коли народам, як українцям, буде визнана державна самостійність. Ґунтер д'Альквін, начальник пропаґанди СС, також вимагав від Гіммлера нової концепції для народів Европи. Гіммлер гостро виступив проти такого "ідіотичного мішання спільноти Европи, в якій також були б включені українці і росіяни". Він заборонив зброї СС йти на манівці "так ясно відкинені фюрером".

Гіммлер не тільки боявся краху цілої ідеології, але також люті диктатора, який відкинув будь-які заходи для заспокоєння національних бажань народів Східньої Европи. Гіммлер переконався про це скоріше, коли хотів провести призов до зброї СС серед балтицьких народів. Тоді йому сказали, що мобілізація у тих державах вимагає зміни статусу окупації й Гіммлер почав робити заходи, щоб цим державам дати автономію, очевидно "під охороною великонімецького райху". Гітлер цей проект відкинув 8 лютого 1943 р., а коли все-таки під проводом кол. лотиського міністра оборони, Рудольфа Банґерскіса, багато лотишів і естонців зголосилося до зброї СС, (литовців вважали за політично ненадійних і расово нижчих), Гіммлер ще раз підніс це питання в листопаді 1943 р. Гітлер знову відкинув цю пропозицію, бо вважав, що у такі важкі часи не годиться йти на такі далекойдучі поступки, бо це підкопало б авторитет райху, й він ніколи не зречеться цих земель. Хоч Гіммлер не отримав апробати своєї пропозиції, проте, як оцінює американський історик А. Данніл, цей "перший розлам із протисхіднім наставленням СС став важливим прецендентом". Раз збудженому німецькому апетитові на нових СС-рекрутів із мас населення Сходу Европи вже не було стриму.

Після балтийців прийшла черга на українців. Губернатор Галичини Отто Вехтер на весну 1943 р. почав організувати з українських добровольців СС-дивізію "Галичина". Для Гіммлера Галичина й український націоналізм були два різні поняття. Галичина, як колишня складова частина австро-угорської монархії була для нього "приязною територією". Коли до дивізії "Галичина" зголосилося 100 тисяч добровольців, Вехтер зажадав зміни назви дивізії з "галицької" на "українську", проте Гіммлер це відкинув, а на дальші аргументи Вехтера, припинив з ним переписку й видав наказ до начальників штабів з забороною вживати виразів "українська дивізія" чи "українська національність".

Після українців також інші народи Східньої Европи почали вважатися "гідними" служити в зброї СС. Створено одну дивізію з білорусинів, генерал-лейтенант вермахту Паннвіц підпорядкував зброї СС козацькі з'єднання, навіть совєтські магометани почали появлятися в лавах СС.

При цьому треба додати, що ґрунт для творення національних з'єднань на Сході Европи був пригожий, головно на територіях, які зайняв СССР у 1939 р., де він усіма засобами старався знищити будь-який прояв окремішного національного життя. Поновний прихід большевиків не віщував нічого доброго, а зброя в руках, навіть у з'єднаннях по німецькому боці, могла б стати вирішальним чинником при зміні ситуації на Сході Европи. Тому українське леґальне представництво, Український Центральний Комітет, включилося і співпрацювало у призовній акції, хоч німці поставили їх перед доконаним фактом з організацією дивізії. УЦК рішив співпрацювати й "виторгувати", як вияснив проф. В. Кубійович, тодішній голова УЦК, що можна. Але виторгувати багато не було можна, бо пертрактації велися на низькому щаблі німецької влади (з губернатором Галичини Вехтером). У свому рішенні проф. Кубійович ще взяв до уваги й те, що "німці могли зорганізувати дивізію й понад голови українців". Таку практику, зрештою, зброя СС застосовувала на Юґославії та Угорщині, де набирано людей силою або мобілізовано.

Такий драматичний крах доґми "унтерменшів" заохотили певну групу німецьких офіцерів знову підняти справу, яку вони заступали ще від 1941-2 року, організації російської визвольної армії під проводом генерал-лейтенанта Андрія Власова, який попав у німецький полон 1942 р. Але проект армії Власова Гітлер відкинув 8 червня 1943 р., заявляючи "Я ніколи не створю російської армії... потребуємо тільки одної держави... я не піду на таке безумство".

Приятелі Власова скапітулювали, крім малої горстки, що побачила можливість здобути підтримку в Гіммлера, який змінив курс політики й почав організувати військові формації з народів Східньої Европи. Серед них була Меліта Відеман. Вона народилася в Петербурзі, відтак була секретаркою у пресовому органі Ґеббельса "Дер Анґріфф" ("Наступ") і знала багато впливових людей райху, з якими вона аранжувала зустрічі з Власовим, між ними також з Вехтером. З Гіммлером вона переписувалася й їй приписують те, що вона — при допомозі шефа пропаґанди СС д'Альквіна — вплинула на Гіммлера, який дозволив на творення двох російських дивізій в рамках зброї СС, хоч Власов твердив, що Гіммлер йому особисто обіцяв створення тільки 10 дивізій. Це він зробив на основі розпорядження Гітлера, згідно з яким ці дивізії мали "вести психологічну пропаґанду для заохоти вояків Червоної армії переходити до армії Власова". І хоч Гіммлер ще в жовтні 1943 р. вважав Власова за "небезпечного большевика", то рік пізніше він писав до колишнього "унтерменша": "Я бажаю вам повного успіху для добра нашої спільної справи". Характерний також епілог армії Власова. Формування її проходило з великими труднощами й не було закінчене, проте деякі підрозділи опинилися під кінець війни в районі Праги на Чехо-Словаччині. У Празі вони перший і останній раз виступили збройно проти... частин СС і допомогли чехам усунути німецьку владу. Доля Власова й його офіцерів та вояків добре усім відома.

І так зброя СС у воєнні часи пройшла таку метаморфозу, в яку важко повірити. З елітних, ідеологічно індоктринованих з'єднань, вона перетворилася на свого роду інтернаціональну армію, в якій були заступлені майже всі народи Европи, а німці становили меншість. (Були навіть спроби зорганізувати з воєннополонених англійський та індійський леґіони, які одначе нараховували по кількадесят вояків і зовсім не мали успіху). З 38 дивізій (багато яких були тільки "паперовими дивізіями"), не враховуючи двох козацьких дивізій та 9 різних чужонаціональних частин, які під кінець війни були підпорядковані зброї СС, 17 були зложені у більшості з ненімців, 2 — з "фольксдойчів", а 5 мали велику частину ненімців і "фольксдойчів". Практично, не було ні одної повністю німецької СС-дивізії. (Тільки фінляндці мали у рамках зброї СС чисто фінляндський батальйон, який пізніше через різні непорозуміння відкликали до Фінляндії). Проте, в порівнянні до німецьких збройних сил, зброя СС була малою її частиною, а в вищому командуванні збройних сил не було ні одного СС-фюрера.

Не всі дивізії зброї СС можна зараховувати до елітних частин. Тільки перші німецькі дивізії, найкраще озброєні (звичайно танкові), добре вишколені та політично індоктриновані були такими. Вони відзначалися високою боєздатністю, мали добрий та агресивний провід, а в парі з тим поносили високі втрати, головно у старшинських і підстаршинських кадрах. З перших 30 тисяч німецьких СС-ів майже ніхто не вийшов живим з другої світової війни. З'єднання зброї СС також допускалися злочинів супроти цивільного населення та воєннополонених. На основі того, та також факту, що зброя СС, хоч вважалася чисто бойовими з'єднаннями, все таки була пов'язана хоч доволі вільно, з іншими частинами цілої організаційної сітки СС під проводом Гіммлера, Нюрнберзький суд включив її у воєнно-злочинні організації, але зазначив, що цей засуд не дає юридичної підстави для суду й вироку над цими організаціями чи їх членами.

Чужонаціональні дивізії у загальному не виправдали себе у модерній війні. Більшість з них не мала ані відповідного вишколу, ані потрібного озброєння для ведення боїв з великими концентраціями танків і артилерії, не згадуючи вже про летунство. Деякі з них треба було розпустити або переформувати в робочі батальйони. Мораль серед тих вояків не була висока, навіть з "фольксдойчами" були великі труднощі. Тільки західньо-европейські вояки та балтійці (коли вони були введені у бої на своїх територіях) билися задовільно. Деякі аналітики навіть твердять, що формування чужонаціональних з'єднань в рамках СС було помилкове, бо ці з'єднання зв'язували велику частину німецького рамового й фахового персоналу, якого бракувало для німецьких дивізій.

Про зміну курсу політики щодо Східньої Европи можна шукати різних причин і інтерпретацій. Одначе, треба відкинути гіпотезу, що зміни ці прийшли внаслідок "ідеологічного переконання" вищих СС-фюрерів, а були змушені обставинами, особливо ходом подій на фронтах. Серед загалу німецьких старшинських кадрів і вояків у зброї СС нічого не змінилося, вони в більшості залишилися вірні ідеям Гітлера до кінця війни. Деякі старшини, як Штайнер, що були в першу міру вояками й старалися про покращання становища німецьких армій на фронтах, були радше винятком, ніж правилом. Набір ненімців до зброї СС не був нічим новим; вермахт від самого початку війни проти СССР організував з місцевого населення допоміжні підрозділи т. зв. "Гіві", силу яких оцінюють до одного мільйона людей.

Німцям у загальному, а Гіммлерові особливо, йшлося в першу чергу про нові поповнення для їхньої скровавленої воєнної машини, тобто як звичайно говорилося про "гарматне м'ясо". Що сам Гіммлер був свідомий цих проблем у чужонаціональних дивізіях, видно з його промови до старшин української дивізії в 1944 р. Він заперечив, що німці трактують українців як "гарматне м'ясо", бо вояки в дивізії вишколювалися майже цілий рік, що погане трактування — це ніщо інше, ніж вимога вишколу вояка, яка багато важча, ніж для тих, які стріляють з-за куща, що галичани — це також українці, так само, як баварці — німці, що в дивізії плекається братерство зброї між німцями й українцями, що після перемоги над "жидівсько-большевицьким ворогом" українці також знайдуть своє належне місце в "новій Европі" і т. д.

Проте важко твердити, що в чужонаціональних формаціях зброї СС існувало "братерство зброї" між німцями і ненімцями у ширшому, політичному розумінні. Народи із Східньої Европи мали свої національні стремління і надії, які зовсім не йшли впарі з німецькою політикою. Хоч у провідних колах зброї СС були одиниці, які бачили безглуздя німецької політики й ідеології, вони не мали ані сили ані відваги відверто вимагати зміни політики чи діяти поза директивами Гітлера.

Навіть під кінець війни, коли третій райх валився, творення т. зв. "національних комітетів" для народів Східньої Европи, які мали б очолювати боротьбу цих народів проти большевизму, напр. Комітет Освободження Народів Росії під проводом ген. Власова та Український Національний Комітет під проводом ген. Шандрука, що постали в немалій мірі за підтримкою Гіммлера, й були під "політичною опікою" Міністерства для східньо-европейських справ, а не Міністерства закордонних справ, мали більш пропаґандивне, ніж реальне політичне підложжя.



Джерела: Існує широка документація і література про другу світову війну, деяку, подано нижче:

George H. Stein. The Waffen SS, Hitler's Elite, Guards at War 1939-1945, Cornell University Press, Ithaca, New York; London: Oxford University Press. 1966. Lt. General Pavlo Shandruk. Arms of Valor. Robert Speller & Sons Publishing, Inc., New York 36, 1959. K. G. Klietmann. Die Waff en SS; eine Dokumentation, Osnabrtik, Der Freiwillige, 1965. Heinz Hoehne. Der Orden unter dem Totenkopf. "Der Spiegel" No. 42-52 (1966) 1/2—11 (1967) Hamburg. Wilfried Strik-Strikfeldt. Gegen Stalin und Hitler, General Wlassow und die russische Freiheitsbewegung. v. Hade & Koeler Verlag Mainz, 1970. William L. Shirer. The Rise and Fall of the Third Reich, A History of Nazi Germany. Simon & Shuster, New York, I960. Wolf-Dietrich Heike. Sie Wollten die Freiheit. Die Geschichte der Ukrainischen Division 1943-1945. PODZUN-Verlag. 6364 Dornheim/H. Hans-Guenther Seraphim. SS-Verfuegungstruppe und Wehrmacht, "WWR", No. 12 (1955). Allan Bullock. Hitler: A Study in Tyrrany, Harmondsworth, Eng. Penguin Books, 1971.

Вольф-Дітріх Гайке. Українська Дивізія "Галичина", історія формування і бойових дій у 1943-1945 роках. Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, Том. 188, Торонто — Париж — Мюнхен, 1970. Кость Паньківський. Роки німецької окупації (1941-1944), Життя і мислі, Ньюарк.

Неопубліковані матеріяли:

Records of the Reich Leader of the SS und Chief of the German Police (Reichsfuerer SS und Chef der Deutschen Polizei), National Archives, Washington, D. C. Declaration by Prof. Dr. Wolodymyr Kubijowytsch concerning the formation of the Ukrainian Division "Halychyna", Munich, May 5, 1950.


четвер, 16 листопада 2017 р.

РІМІНСЬКА МАТУРА


Микола Гринь

Побут у полоні, з усіма його обмеженнями й проблемами, не належить до найприємніших хвилин життя вояка, до того ще наука за шкільною лавкою. Але для горстки молодих вояків це був найкраще використаний час.


Стояла нестерпна літня спека. Пекуче італійське сонце нещадно випалювало рештки трави та іншої зелені на аеродромі, на якому був розположений табір військовополонених вояків Першої Дивізії Української Національної Армії, поблизу міста Ріміні в Італії. Вітер ані повійне, ані шелесне. Здавалося, все завмерло навколо, рух зупинився. Люди старалися сховатися від сонця в шатрах або десь у затінках. Земля напалена сонцем була така гаряча, що на неї босою ногою не можливо було ступити.

В таку пору дня невелика горстка молодих вояків сиділи в залі таборового театру і писали іспити зрілости. Сиділи вони майже голі. Піт заливав їм лиця від надмірної духоти шуміло їм у голові, а треба було як слід зосередитися на іспитових питаннях. Професори, які також були в такому ж стані як і студенти, ходили поміж рядами лавок і пильнували, щоб те що було написано на іспитових паперах, було дійсно продуктом розумових зусиль і здібностей даного студента. Але ніякі перешкоди не могли зупинити писання матурального іспиту. Кожний напружував максимум своїх розумових і фізичних зусиль.

Цей епізод залишився авторові цих рядків у пам'яті на ціле життя. Та не лише мені, але всім нам 200 матуристам, які дослівно "в поті чола" здобували собі середню освіту в таких важких обставинах. Діялося це в липні 1946 року в Ріміні й ось в наступному році сповниться 30 років як нам, тоді ще юнакам, без життєвого досвіду, без реальних перспектив продовжувати здобувати вищу освіту, було вручено матуральні свідоцтва й оголошено іспитовою комісією, що кожний з нас є "гомо матурус", тобто "людиною зрілою", яка має середню освіту.

Які ж причини, які обставини змусили нас здобувати середню освіту аж у таборі військово-полонених в Італії? На цю тему написано вже багато, але треба згадати  ще деякі  факти.
Використовуючи передгрозову тишу під кінець 30-их і на початку 40-вих років і відчуваючи, що збройний конфлікт між Німеччиною і Радянським Союзом неминучий, наша тодішня молодь запопадливо кинулась набувати собі знання. Молодь пробувала зробити все, що було можливо в ті грізні часи. Одні пробували набути фах у технічних школах, інші йшли на студії в інститутах та університетах. Але з вибухом війни все це обірвалося. Для багатьох воно обірвалося назавжди, але для невеликої горстки української молоді, яка по війні опинилася в таборі військовополонених продовження набрало іншої форми й іншого змісту.

Молодь у всіх часах і в усіх народів була і є завжди динамічною, рухливою. Вона прагне нових відкрить, нового знання, пізнання життя. Це прагнення перший розпізнав світлої пам'яті покійний Архиєпископ Кир Іван Бучко, тодішній Апостольський Візитатор для українців у Західній Европі. За його порадою й вказівками було зорганізовано в таборі українську гімназію. Для цієї мети було покликано найкращі професійні сили, що були в таборі, під проводом мґр. Мирослава Борисюка. Про історію створення української гімназії в таборі була вже стаття в пресі, яку подав був д-р  М. Борисюк.

Від того часу пройшло вже 30 років. Розбрилися ми з табору по всьому світі. Є ми і в Америці і в Канаді, в Англії й Еспанії, Італії та навіть у далекій Австралії. Більшість із нас мають свої родини, а дехто має вже внуків. Тоді ми не уявляли, яке значення матиме для нас оте таборове матуральне свідоцтво, але фактом є, що на його основі багато з нас осягнуло ступені докторатів теології, філософії, медицини; дехто осягнув гідність професорів університетів, багато з нас є інженерами, технологами, та іншими високо кваліфікованими працівниками в різних ділянках промисловости, освіти тощо. Багато з нас є підприємцями й бизнесменами, багато стоять на чолових місцях українського поселення. Ми всюди є і всі нас знають як матуристів-дивізійників, з чого ми є надзвичайно горді.

Наші професори доклали максимум зусиль, щоб передати своє знання нам. Вони працювали з нами без жодних учительських посібників, так потрібних у всіх школах. Тут ми їм висловлюємо нашу щиру вдячність і глибоку пошану. На їхніх лекціях ми почули таке, що ми не могли б почути в тодішніх державних школах, особливо на лекціях історії й літератури. Я, наприклад, буду вдячний проф. Степанові Маєру за те, що він мене вчив дійсну, правдиву історію України, а не історію Радянського Союзу, яку мене попередньо вчили, і яка є по суті історією Росії, історією жорстоких імперських воєн і підбоїв вільних народів. Лекції ми записувати на різних клаптиках паперу і вивчали їх майже напам'ять. Було звичайним явищем для наших таборян бачити багатьох із нас, як ми ходили полями, подалі від таборового гамору, й "кували" латину, історію, літературу. Професори старалися допомогти нам, як могли. Вони перевіряли наші знання під час щоденних лекцій через виклик до таблиці або відповідями з місця. Поза лекціями вони пробували організувати студентські гуртки. Так був зорганізований гурток античної грецької і римської культури, яким керували професори М. Борисюк і Томасевич, та гурток вищої математики, яким керував проф. Олександер Монцібович.

Ініціятори створення матуральних курсів ще в таборі Беллярія коло Ріміні був проф. Олександер Монцібович і йому, директорові  М. Борисюкові та всьому професорському складі завжди будуть вдячні бувші матуристи за їхню відданість та самопосвяту.

Треба підкреслити, що всі наші професори зробили все, без жодних компенсацій, щоб з нас "вийшли люди" і щоб ми щось доброго зробили для свого народу. Будемо їм вдячні і дай Боже, щоб їхні труди не пішли на марно, щоб їхні сподівання справдилися.

В 1976 році припадає також річниця 30-ліття створення Інституту Св. Йосафата в таборі. Автор цих рядків нічого не може писати про матуру в Інституті, бо він там не був. Але ми сподіваємось, що хтось з матурантів Інституту напише дещо на цю тему.


НЕ ЗАБУВАЙМО ПРО НАШИХ ПОБРАТИМІВ!


Юрій Тис-Крохмалюк     



Багато вояків дивізії долучилось до відділів УПА під час і після боїв під Бродами. Між ними був також хор. Богдан Гвоздецьний.

В час боїв під Бродами і після них, багато вояків І УД не мало змоги прорватися з окруження в напрямі на Княже і на південь через залізничу лінію. Масивний удар совєтської офензиви розбив зв'язок не тільки між поодинокими з'єднаннями дивізії, але у цілому XIII корпусі. Не маючи змоги телефонічного зв'язку із штабом дивізії та полків, а навіть і поодиноких сотень, уже в перших днях боротьби, групи наших вояків вимішалися з розбитками німецьких частин і відбивали совєтські наступи без зв'язку з вищим командуванням. Багато таких імпровізованих відділів подалися з боями на захід не знаючи, що врешті головне командування XIII корпусу рішилося на прорив у південному напрямі. Вони прорвалися частинно з окруження в інших напрямках і відступали в рямцях німецьких з'єднань. Аж після реорганізації розбитих німецьких груп вермахту, українські вояки вернулися до дивізії, яка в той час формувалася у військових таборах Нойгаммеру.

На теренах боїв перебували теж малі відділи УПА, які перейшли з Волині на південь, із завданням перебрати новобранців з тих околиць. З тими відділами зустрічалися наші вояки; делегація УПА зголосилася до ген. Фрайтаґа з пропозицією допомогти. Командир дивізії, подякувавши делегатам, відмовив співпрацю. Вояки УПА, мабуть, новобранці були у цивільних одягах, а їхня участь в рямцях дивізії була неможлива з причини законів міжнароднього права. Дивізія у тих умовах, які панували у кітлі, не мала змоги забезпечити їх одностроями.

Особливо важкі бої проходили за село Підгірці і замок, боронені 29 і 30-тим полками. До одного з них був приділений хор. Богдан Гвоздецький, зі Львова, добрий знайомий Романа Шухевича та інших пізніших командирів УПА і чільних членів ОУН.

Б. Гвоздецький студіював право, а після закінчення студій, дипломатичні науки. На основі домовлення УНДО з польським урядом, поляки погодилися приняти чотирьох українців до дипломатичної служби. Між ними був і Богдан Гвоздецький, син відомого адвоката і синдика митрополичих дібр, якого призначили до польського конзуляту у Трієсті й у Римі. З початком німецько-польської війни, як конзулярний польський урядовець, перебував у таборі інтернованих, але скоро звільнений вернувся до Львова. Опісля зголосився до дивізії і після вишколу від'їхав з 29-им або 30-им полком під Броди та брав участь у  важких боях за замок і село Підгірці. Про дальшу долю хор. Б. Гвоздецького маємо різні вістки. Є свідки, які кажуть, що він поповнив самогубство у Підгірцях, щоб не попасти до совєтсьного полону. В іншій верзії хор. Б. Гвоздецький згинув у наступі своєї частини. Врешті є третя верзія, що він перебував в УПА і згинув при переході на захід. Ця третя верзія дуже правдоподібна, бо існують її свідки.

Маємо досить даних, що в районі оточення і в дальших лісах перебували не тільки новобранці, але і досвідчені у боях з'єднання УПА. І так пр. незабаром перед совєтською офензивою, відділи УПА старалися перевести розмови з старшинами і підстаршинами УД з наміром розвідати про УД і німецькі війська, та про можливості дістати потрібні їм військові матеріали. Я мав таку розмову у присілку біля Буська на кілька днів перед совєтським наступом. Це була підфронтова полоса, большевики стояли яких 20 кілометрів від Буська. В околиці були якісь відділи УПА і новобранці, бо на села наложено висоту приділу, який доставлювано до лісів. Цікаво було глядіти, як населення доставляло харчі понад "норму", а теж звої полотна тощо. Виходили вечорами з клунками і кошиками та прямували у ліс. А хто з дивізійників мав доступ у магазинах до потрібного виряду, докидав амуніцію, і так чи інакше захоплену пістолю. До тих, з якими вояки УПА бажали говорити, був і я.1)

Це були досвідчені вояки. Усі три були в німецьких одностроях при повному узброєнні. Їхнім старшиною був командир, відомий під псевдом Яструб. Проти нього большевики розкидали летючки, у яких писали про нього з гістеричною ненавистю.2) Він згинув пізніше у липні 1945 року біля Львова. І не було б нічого дивного, коли б в оточенні стрільці і старшини дивізії подалися у ліси і включилися до з'єднань УПА. Проте стверджую, що Яструб не намовляв нас до переходу у ліси, бо людей мали більш, як потрібно. Можливо, отже, що згідно з третьою відомою мені верзією, Б. Гвоздецький з іншими вояками дивізії, не маючи можливости зв'язатися з відступаючими відділами дивізії, залишився у лісах і там натрапив на УПА.

Позатим відомо, що Богдан Гвоздецький мав псевдо в УПА "Емір Бен Кора" (був ще в УПА командир Кора, який згинув, мабуть, з кінцем квітня 1944 у боях із совєтськими військами біля Сарн).

Коли совєтські війська здобули частину Польщі, польське підпілля мусіло "уявнитися", тобто піддатися совєтам і віддати зброю.

Наприкінці 1944 року польська АК (Армія Крайова) в Любенщині не "уявнилася" і вела далі бої проти большевицьких військ. Коли Роман Шухевич-Чупринка довідався про те, рішив негайно запропонувати тій частині АК перемир'я і співпрацю в боротьбі проти большевиків. Про ці події пише до мене відомий військовий історик і керівний учасник підпілля Лев Шанковський у листі від 14 вересня 1957:

"Для цієї мети Шухевич вислав від себе, мабуть, добрих Ваших знайомих, Юрка Лопатинсьного ("Калину") і Богдана Гвоздецького ("Еміра Бен Кору") — двох львів"ян з львівським акцентом, щоб нав'язали контакти з поляками і почати переговори. Оба старшини відійшли з ВОН (відділом окремого назначення) в Любачівщину, де оперував курінь УПА "Месники" (командир Залізняк — закарпатець) і де був штаб-бункер Ярослава Старуха, що був провідником Закерзоння. У цей час у цьому районі оперувала перша дивізія донських козаків, яка дуже "фратернізувалася" з українським населенням і зовсім не виявляла охоти боротися з українськими повстанцями. Небіжчик Старух вміло їх розкладав своїми листівками про Тихий Дон, донську вольницю і т. д. і були випадки, що козаки давали зброю, при зустрічах з повстанцями не стріляли, попереджали про акції НКВД тощо. У той час при наявности тих козацьких частин, існувала в Любачівщині й суміжній Томашівщині "повстанська республіка" і наш Юрцьо цілком свобідно попивав добру каву й заїдав смажені качки в любачівського декана, в якого кватирував.

Він відгукнувся на контакти й прислав триособову делегацію до переговорів. Звичайно почалася дискусія про кордони, Львів і тим подібні несуттєві справи. Лопатинський і Гвоздецький казали: "Що ви хочете, щоб ми уроджені львів"яни, віддавали вам Львів?" Спочатку переговори не посувалися вперед, бо поляки, мабуть, хотіли розвідати про УПА, як вести з нею переговори. Вони мали дуже перебільшене поняття про УПА, й гадали, що західні альянти допомагають УПА зброєю і вирядом. Коли це українці вичули, вони справді привели відділ УПА озброєний в "стени". Польський старшина вийшов під час перерви між наших хлопців і пробував їх розпитувати про "зжути", але хлопці йому відповіли, що подадуть інформації тільки на наказ свого безпосереднього командира (навіть не Лопатинського, чи Гвоздецького). Серед української делегації створювалося враження, що поляки думали, що переговори були наказані з боку альянтів, які перекинулись на підтримку УПА, бо АК уявнилося, але все-таки хочуть погодити українців з поляками.

В першій фазі переговори не дали успіху. Поляки, від'їжджаючи, казали, що мусять порозумітися зі своєю ГК. Лишили зв'язок. Юрко з Гвоздецьким вернулися до Шухевича, щоб здати йому звіт з розмов. Пізніше Гвоздецький загинув, один з цілого відділу, що прорвався з успіхом, а Юрко відійшов у Перемищину".

Ледве чи живе хто із свідків тих подій, крім Юрка Лопатинського, які могли б додати дещо до тих подій. Було б доцільно, щоб Ю. Лопатинський розповів у ВК докладніше про дивізійного старшину Богдана Гвоздецького, якому стелився шлях на визначного діяча визвольних воєн, якщо б він не згинув так вчасно з рук ворога. Лишається повторити за перським поетом Сааді (1184-1291), який писав:

Поки не розсиплеш зерна,                     Поки не рискнеш життям,
Не збереш жнив!                                     Не переможеш ворога!


___________________
1) Українське Слово, ч. 9/1  1949, Буенос Айрес.
2) Ближчі дані про командира Яструба у бою під Гурбами у моїй англомовній праці "UPA warfare in Ukraine".               

                      

субота, 11 листопада 2017 р.

"ЗМІНИ МЕТРИКУ!"


Володимир Тивонюк


Життя вояка у своїй армії різноманітне. Але доля вояка в чужій армії зовсім незавидна.


Це був 13-ий Дивізіон кінної артилерії. По закінченні рекрутського вишколу, я дістав призначення до підстаршинської школи. Але на третій день, без жодної причини, відіслали мене зі школи назад до батерії. Це мене обурило, бо я вирішив, що, будучи в польській армії, мушу якнайбільше навчитися. Я негайно зголосився до рапорту до командира батерії, поручника Вітольда Куровського. Він був народжений в Україні, батько — поляк, мати — литовка. Поручник Куровський відносився до мене прихильно і заявив: "Я призначив вас до підстаршинської школи, бо вважав, що там вам місце і що ви маєте всі дані для цього вишколу, та тут заіснували інші, незалежні від мене перешкоди". "В такому випадку я хочу  поговорити з командиром дивізіону",  —  сказав я. Поручник Куровський погодився, одначе командир дивізіону, підполковник Геронім Сушинський, родом з Познаньщини, виїхав на  відпустку, і його функції перебрав тимчасово капітан Христовський, колишній старшина російської царської армії, а тепер комендант підстаршинської школи. Капітан без надуми заявив, що до школи мене не прийме! Чому? —  не пояснив.

Мені не залишилося нічого іншого, тільки чекати на поворот з відпустки підполковника Сушинського. Я знов зголосився до рапорту у свого командира батерії, щоб він представив мене до рапорту у командира дивізіону. "Я ж уже раз представляв вас до рапорту капітанові, чому ви хочете ще говорити з підполковником?" — сказав вагаючись поручник Куровський. "Бо я шукаю справедливости", — відповів я. Моя вимога була сповнена. Підполковник приглянувся мені уважно, спитав яку маю освіту і чи я хочу залишитися в армії?

— Так — відповів я. — Я хочу залишитися в армії. Тоді підполковник звернувся до свого адьютанта, щоб цей помістив в денному наказі моє призначення до підстаршинської школи.

Наступного дня я зголосився в коменданта школи, того ж самого, який мене три тижні тому відкинув. Він глянув на мене так люто, що я зразу відчув, що буде мені біда, бо, всупереч його волі, я таки добився права вчитися в школі.

На клопіт не треба було довго чекати. Вже на другий день, вибігаючи зі школи на ранню збірку, я зачепив плащем об клямку і відірвав ґудзик. Очевидно, що при перегляді комендант це запримітив і люто спитав: "Де ґудзик?" Я пояснив, що це сталося перед кількома хвилинами. На це була відповідь: "Зголоситися завтра до карного рапорту!"

Перед обідом я зголосився в його канцелярії, а він з іронією заявив: "Вж так дуже перлися до школи! Маєте голоситися сім днів у повному виряді з конем!"

Тут треба пояснити обставини: кожного ранку ми відбували двогодинні вправи на конях, а що це була болотниста осінь, після тих вправ ані їздця, ані сідла, ані коня не було видно з болота! На чищення треба було витратити чимало часу. Кінчалися ці вправи п'ятнадцять хвилин перед дванадцятою годиною полудня. Я біг до стайні чистити коня, сідло, відтак мусів спакувати всі свої речі до сідла, щоб в першій годині зголоситися до карного звіту. Якщо дижурний старшина того дня був людяний, підписував рапорт, але здебільша були такі, які "шукали кістки в молоці" і відсилали по кілька разів, щоб ще щось вичистити! Нераз це затягалося до 1.45, коли вже всі стояли на збірці і чекали на мене. Ясно, що на обід не було часу. Інколи товариші приносили мені в їдунці холодну страву, але я не мав змоги її з'їсти.

Незабаром одного вечора інструктор школи, капраль Лісовський, закликав мене до своєї канцелярії, й каже: "Слухайте, ви є єдиним "русіном" в нашій батерії! Змініть метрику на римо-католицьку і все буде гаразд. Ми, третя батерія, хочемо дістати перше місце, якого ще досі не мали, а ви можете у цьому допомогти".

—  Я метрики не зміню, — відповів я.

—  Чому? Що ж в цьому поганого? — дивувався капраль.

—   Бо метрика — це не рукавиці, які можна зміняти, коли вони невигідні. А крім того, ви навчили мене співати:

"Нє жуцім зємі сконд наш руд,
Не дами поґжесц мови
Польскі ми наруд, польскі люд,
Крулєвскі щеп пястови".*)

Якщо ви так високо ціните своє, я маю права цінити теж свою віру й національність. — На цьому наша розмова скінчилася.

На третю ніч капітан Христовський прийшов на перевірку нашої кімнати. У першу чергу приказав службовому підстаршині показати мої чоботи, які я перед спанням почистив і навіть попастував підошви. Але на коридорі був кусок болота, який прилип до підошви. Вранці службовий підстаршина сказав мені, що я маю знову з'явитися до карного рапорту, бо комендант школи, який робив вночі провірку, запримітив, що на моїх чоботах є болото. І знов почалася ця сама процедура: повний виряд, кінь. А капітан Христовський з іронічною усмішкою казав: "Ви так перлися до підстаршинської школи? Сім днів карного звіту у повному виряді з конем!"

По сімох днях добавили ще сім днів! Два тижні підряд такої муки вже мене зовсім вичерпали. Я не міг дочекатися кінця тих двох тижнів, та лихо не спить. По двох тижнях мені добавили ще сім днів — тобто разом три тижні! Я вже цілком охляв, бо майже ніколи не їв обіду. Капітан, мабуть, це запримітив, бо дав мені три дні так званого "легкого", тобто бути цілий день на заняттях, а вночі йти спати до вартівні. Та коли вже п'ятий раз покликав мене до карного рапорту, я обурився до безтями і на його іронічні зауваження, відрізав йому: "Бачу, що пан капітан робить це навмисне".

Почувши це, капітан трохи не вискочив зі шкіри. Почав так верещати, що аж вікно в канцелярії бренчало. Він верещав так може з п'ять хвилин, відтак зрезиґновано сказав: "Не караю вас за це, бо знаю, що ви підете на скаргу до підполковника".

З того часу перестав надо мною знущатися. Мені довелося тільки надробити навчальний матеріял, який я занедбав через шикани й карні рапорти. Але я солідно попрацював і до кінцевого іспиту мав "все в пальцях". Іспити з кожної ділянки складалося перед трьома старшинами, яких я не знав, ані вони мене. Коли приходила черга на мене, капітан Хрестовський підійшов до них і щось їм нашіптував. Припускаю, що інформував їх, що я є "впертий русін" і щоб ставили мені нелегкі питання. Все-таки на 60 випускників-поляків я здобув сьоме місце, хоч, на мою думку, за моє знання і відповіді, мені належалося бодай третє, але я знав причину: я був українцем, чи пак по-їхньому "ґреко-католікєм", який не хотів змінити метрики.

__________________
*) "Не покину землі, звідки мій рід, Не дамо погребти мови, Польський  ми  народ,  польський  люд,   Паросток  королівських  П'ястів"


УКРАЇНЦІ В АКЦІЇ "ВИКОНАТИ 4444"



О. Корчан-Городисьиий
Кол. бунч. Дивізії "Галичина"


Де українці не були й у яких армія не воювали під час 2-ої світової війни? Були також у польській дивізії, яка сформувалася і брала участь у французько-німецькій війні 1940 р.
Загально відомо, що після розбиття Польщі Німеччиною в 1939 р. у Франції була сформована польська військова одиниця-дивізія, яка разом з французькою армією боролася проти наступаючих німецьких військ у 1940 р. Але мало відоме те, що Польський генеральний штаб ще весною 1939 р., в час посиленого польсько-німецького напруження, договорився з французьким урядом про творення польських військових з'єднань на території Франції.

Ще 3 вересня 1939 р. польський амбасадор Юліян Лукасевич підписав з французьким міністром Беннетом умову про створення одної польської дивізії. В умові було сказано, що ця дивізія буде під командуванням польських старшин та буде частиною польських збройних сил; далі, що дивізія буде сформована з польських громадян, які живуть у Франції, дорогою призову й добровільного зголошення, а старшин і підстаршин буде покликано з резерви.
Під впливом нових іміґрантів з Польщі, головно військовиків, по цілій Франції, де були більші польські скупчення, відбувалися громадські маніфестації, на яких вимагано творення польських військових частин.

20 вересня 1939 р. число добровольців виносило 15 тисяч. Того самого дня до вишкільного табору "Кеткідан" прибуло кількадесят старшин і підстаршин під проводом полк. І. Ґжедзінського та біля 1000 добровільців. Разом з ними приїхав ген. Ферек-Блєшинський, якого ще перед вибухом війни маршал Сьміґли був назначив на командира польської дивізії у Франції.

На підставі умови, французькі власті покликали до польської дивізії також українців-польських громадян. Це видно зі списків вояків відзначених за хоробрість та інших списків, в яких багато з українськими прізвищами. До змобілізованих вояків у Франції долучилися також ті польські частини, які відступили з Польщі до Румунії, а потім через Юґославію морською дорогою переїхали до Франції. Між ними також були українці, один з них — десятник Євстахій Іваницьний — перебув кампанію у Франції і після багатьох пригод, після капітуляції Франції, переїхав до Генерального Губернаторства, де згодом зголосився до української дивізії і з нею брав участь у боях під Бродами.

У травні 1940 р. дивізії дано назву "1-ша дивізія ґренадирів" і введено в бої на фронті в
Альзації та Льотаринґії, де вона була 14 днів (травень-червень 1940 р.). Про бої тієї польської дивізії вийшла збірна праця п. н. "Виконати 4444" за редакцією ген. Бронислава Духа.

Коли вже було видно, що Франція у війні з Німеччиною поділить долю Польщі, головнономандувач ген. Сікорський видав наказ, щоб вояки дивізії підступали до портів південної і південно-західньої Франції, звідки будуть евакуовані до Англії. Після капітуляції французької армії в Льотаринґії 22 червня 1940 р., дивізія розбилася на малі групи, бо більшими з'єднаннями неможливо було діяти, і пробивалася на південь Франції на протязі 3-5 тижнів. У той час кол. американський амбасадор до Польщі, Дрексел Біддл, власним коштом придбав для поляків чоту санітарних возів, якою командував член його родини.

Як згадано у цій книжці (ст. 183), в половині липня 1940 р. до портового міста Марсилія прибув ген. Дух з кількома старшинами й там, у т. зв. "англійському шпиталі", зорганізував своєрідну централю, яка наладнувала зв'язок з поляками по різних таборах, реєструвала нових прибуваючих та започаткувала евакуацію до Великої Британії. Рівночасно запляновано збирання звітів від поодиноких командирів дивізії, зладжено список рекомендованих на відзначення та доповнювано списки вбитих і ранених. Деякі вояки дивізії опинилися в Еспанії, де були інтерновані в Мірандо дель Ебро, звідки дозволено їм виїхати до Англії щойно під кінець війни.

У списках старшин дивізії, вбитих, поранених і відзначених за хоробрість є багато українських прізвищ, як от: Осип Білоус, Ярослав Догун, Михайло Давискиба, Андрій Козак, Василь Дощак (нагороджений посмертно бойовим орденом "Віртуті мілітарі" 5-ої кляси) та багато інших.

Варто було б, щоб кол. вояки-українці з 1-ої Дивізії ґренадирів написали свої спогади про участь українців у лавах дивізії. Це, до певної міри, й їхній обов'язок супроти української спільноти. Українські комбатантські й громадські організації танож повинні зайнятися тією справою.


РОМАН БАЧИНСЬКИЙ — "ЦІСАР"


Поручник І УД УНА народився в Словіті, пов. Перемишляни, в священничій родині, яка походить із давнього українського шляхетсько-козацького стану. За польських часів він закінчив співацько-театральну студію у Львові і в тій ділянці працював, організуючи хорові гуртки на Підкарпатті та як актор в Українському Театрі.

Будучи підхорунжим ще з польської армії, він вирішує служити українській справі зі зброєю в руках. Як тільки почали творитися українські військові формації в бурхливі роки 2-ої світової війни, він вступає до Українського Леґіону і проходить з ним похід на схід, а після постання дивізії "Галичина", від самого початку, вступає в її ряди. З Дивізією проходить цілий її вишкільний і боєвий шлях, бере участь у битві під Бродами, в боях в Австрії та закінчує війну на стійці сотенного 11-ої сотні 31-го полка. Після капітуляції попадає до аліянтського полону в Австрії, з якого щасливо виривається.

По переїзді до ЗСА поселюється в Пенсилвенії і тут бере активну участь в праці т. зв. "літньої станиці" Братства к. вояків І УД УНА в Лігайтоні, якої він був теж головою.


вівторок, 7 листопада 2017 р.

НЕМА ТО ЯК СЕРЕД ДИВІЗІЙНИКІВ


Остап Скольський


"Дивізіє, гей рідна мати, 
Могутня Січ ти є для нас, 
А треба, треба теє знати 
Чого від нас вимагає час". 
(Марш Української Дивізії. 

Музика: Іван Музичка.  
Слова: Микола Угрин-Безгрішний).



Хто з нас, дивізійників, не пам'ятає цієї улюбленої пісні. Тисячі разів ми її співали. Співали її, маршуючи, за неї "долів" падали, коли вона нам якось не виходила, і з нею на устах, виструнчені, "вишпіґльовані на нитку", парадно в шоломах на Службу Божу маршували.

Пісню цю ми добре пам'ятаємо, але ім'я композитора її, то по тридцяти роках таки якось призабули... Так, призабули... Призабули були, але лише до 7 листопада 1975 р., бо вечером того дня, коли до Торонта завітали брати Музички, то ми собі зразу пригадали.

Пригадали ми собі, що саме отець доктор Іван Музичка був композитором цієї пісні. Це той самий Івась Музичка, якого ще як учителя з Рогатина багато пам'ятають. Той самий ліричний тенор — соліст дивізійного хору Осташевського чи також музикант дивізійної оркестри Кравчука в Гайделяґері. Перебув він при дивізійній оркестрі ввесь час і навіть у Ріміні в полоні в ній був і грав на вальдгорні, чи як тут кажуть "френч горні". Відтак слідували теолоґічні студії в Римі, докторат, а згодом парафія у Вулвергаптон в Англії. Їй він вірно і віддано служив поверх 20 років, а тепер починається новий шлях, знова повна самопосв'яти праця проректора Українського Католицького університету в Римі.

Брата його, Степана, ми теж собі добре пригадуємо. Він абсольвент Української гімназії в Ріміні, управитель читальні "Просвіта" в Ріміні, особистий секретар нашого гетьманича Данила Скоропадського в Лондоні, студент і абсольвент Мадридського університету, тепер голова відділу і професор еспанської мови на Меморіял університеті в Сант Джонс, Нюфонлянд. Відомий гуморист, автор численних файлетонів, друкованих у різних часописах і журналах. Має рідкісний дар — здібність втілити смішне в життєві образи нашого побуту.

Був ще у дивізії їхній третій брат, Василь, але він поляг смертю героя на брідських полях.

Приїхали брати Музички на триденну візиту до Торонта і з місця загули телефони. Друзі друзям звідомляли про їхній приїзд. І не завела наша громада. Вітали їх друзі дивізійники, колеги студенти, односельчани-пуківці й рогатинці.

Вже в п'ятницю вечером, у день їхнього приїзду, запросив до себе наш гостинний друг дивізійник Михайло Мельник немалу групу друзів. На споминах та жартах провели вони спільно вечір. Зустрілися друзі зі студій в Римі: о. д-р Мирон Стасів, о. д-р Роман Даниляк, мґр. М. Андроник, друзі-рімінські матуристи — проф. Степан Мартюк, Ігор М., Роман Я., Ярослав Харак, Павло Гижка, Микола Б., Іван Прийма, друзі з Рогатинщини — інж. Юліян Глинський-Водонос, мґр. Михайло Ромах, Степан Климців, Мирон Пазій, а від дивізійної станиці її голова — Мирослав Бігус, і друг хорист та музикант — Дмитро Ковч.

Не проґавив тут нагоди "втяти" декілька "кавалків" гуморист Дмитро Ковч, а які ж йому б жарти "тяти", коли головним гостем є отець духовний:

—  А чули ви про те, як фармер сповідався перед новим помічником, що жене самогон.  Молодий священик не знав, яку покуту дати, й пішов до захристії спитати свого пароха.

—  Що за самогонку дати, отче пароху?

—   Не більше, ніж п'ять долярів за ґальон, —  відповів без надуми парох.

Або

—   Знаєте, що наші молодші, вже тут роджені, священики говорять не зовсім поправно українською мовою... і от одного разу молодий священик каже своїм парафіянам:

—  Дякую вам дужи, щости так гарно навколо церкви наробили... Жартома, не во гніві і не з  образою священничого чину, бо перед кожним жартом отців духовних вибачення просив. Так він ще не одного такого "віца" втяв того вечора. Отця доктора Івана Музичку він ще з другого рінґу з Гайделяґеру пам'ятає:

—  Знаєте, коли наші дивізійники за спідницями заглядали, то вже тоді стрілець Івась реверенду був собі сподобав, — казав Ковч.

Були б так цілу ніч говорили, але треба було йти домів.

В суботу, на запрошення отця пароха І. Татарина, правив Іван Музична Службу Божу в церкві св. Дмитрія, а опісля оглядали вони наші інституції, установи і подивляли нашу громадську спритність.

В неділю "дванадцятку" він правив у церкві св. Покрови. Церква була заповнена не тільки парохіянами, але також численними краянами — пуківцями і дивізійниками. Тут у церковній залі відбулося приняття на честь братів Музичків після Служби Божої.

І знову говорив Ковч:

—   Знаєте, одного разу йшов наш поручник Бойцун до кантини. Завважив він як стрілець не засалютував перехожому старшині.

—  А ви, друже, не знаєте, що старшинам маєте почесть віддати? З якої ви частини?

— З оркестри, пане поручнику.

—   З оркестри? Так!.. Так!.. Оркестра — це  не  військо! Ідіть собі! Оркестра — це в дійсності  не було військо. Знали  всі, що стрільці  з оркестри в "пантронташах" не амуніцію, а папіроси носили. А коли вночі "алярм" був, то вони з клярнетами, а не з крісами на збірку вибігали. Не було це військо, — шкода, що уніформу носили. Але грати — то грали прекрасно. Чи не  пригадуєте собі як чудово грали вони в недільні вечорі, на дозвіллі під відкритим небом? Грали вони маршуючим дивізійникам у княжім місті Львові, в Нойгамері, Жіліні, Кисуцькім Новім Місті, Ріміні й розвівали тугу за рідним краєм.

Так! Грали вони прекрасно. Хто може забути їхні "Вечерниці" Ліщинського й народні пісні? Не ми — не дивізійники.

Чи пам'ятаєте, як вертався "Курінь Вільднера" до дивізії після переможних боїв під Банською Бистрицею на Словаччині, де навіть наших втікачів від певної смерти врятували? Чи пам'ятаєте, як ми цілковито фізично вичерпані по довжезних боях, маршах, неспаних ночах, безсилі до Жіліни приїхали? Здавалося, що й кроку більше зробити не зможемо. Тоді напроти нас вийшла наша оркестра. Вийшла привітати переможців. Вітало нас населення, вітали словаки, вітали нас наші друзі.

 І сталося неймовірне по перших акордах пісні:

"Машерують добровольці, як колись ішли стрільці,
Грають їх шоломи в сонці, грає усміх на лиці".

Випросталися вояцькі лави, виструнчились з синьо-жовтими левиками на рукавах і крісом на плечі, ступали в один крок, немов забули про втому. Цим заболоченим українським воїнам віддавали словаки шану за їхню самопосвяту, за їхню джентельменську поставу, за їхню взірцеву поведінку й саме за це нас тамошнє населення так любило.

***

—   Буду за вас Богу молитися. Ви теж  моліться. Моліться  регулярно. У молитві забудете про ваші клопоти — про всі турботи. Побачите, що Вас Господь вислухає... Молитвою здобудете все, — казав нам о. Іван Музичка.

І влучно сказав Дмитро Ковч на приняттю односельчан-пуківців, приготовленім у честь братів Музичків.

—   Будьте горді, що з вашого села вийшли такі великі люди. Вони вже багато для нас зробили, але побачите, як багато вони ще зроблять для нашого народу.

І ми, дивізійна братія, є теж горді, що брати Музички були одні з нас і є нашими друзями.

Хай Господь допоможе їм у їхніх великих ділах.




Шукати в цьому блозі

Популярні публікації