ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 23 грудня 2013 р.

НАПРЯМ - СЛОВЕНІЯ

Василь СІРСЬКИЙ

       Нелегко було нам, дивізійникам, покидати чудесну Словаччину. За кілька днів маршу ми опинилися в холодній Австрії, де навіть постачання харчів не було легким через постійні нальоти англійських „спітфаєрів". Але голод наших бійців підказував нам незвичні розв'язки шлункових проблем. Одного дня, коли я довідався від наших кухарів, що на вечерю для 175 бійців є тільки 10 кг квасної капусти та кілька кілограмів ґрису, проблему розв'язав „львов'як" Сеймівський. Він порадив мені „запаркувати" наші чотири піхотні гармати перед домом найбагатшого австрійського фермера. За хвилину біжить до мене австрієць і благає: „Заберіть мені з-під моєї хати вашу артилерію, а я дам вам усе, чого тільки ви захочете!"

               „Добре, ми заберемо артилерію, але за це продайте нам ялівку, мішок бараболі, муку та трохи городини".

                Фермер згодився. Йому заплатили 500 марок. За дві години ми „втіпали"смачну вечерю і благословили Сеймівського за „геніяльну думку".

                 У Вінер-Нойштадт всі ми викупалися у гарячій саджавці, а потім ночували на голій підлозі в історичному замку. Перед сном я провів докладний „апель" піхотинських ніг згідно з колишньою порадою Тоська Феденишина: „Пильнуй свої ноги, бо тільки вони винесуть тебе з біди!".

                   Вже недалеко від Словенії на нас напали тітовські літаки, одного з них зістрілив з кріса д-р Ковальський. У селі Фрешніц ми гостювали в багатого австрійця. Він мав сім дочок і одинадцять синів. Усі сини служили в армії. Згодом я довідався, що всі сини пережили щасливо війну. Після тижневого відпочинку (на кошт фермера) ми вирушили далі.

                    Я дістав доручення взяти двох кіннотників, переїхати словенський кордон і доїхати до села Н. Вночі на нас посипалися постріли. Довелось нам повертати в Австрію.

                    У Маріборі ми стрінули нашу протилетунську артилерію. Через брак бензини гармати тягнули самі артилеристи. Була нагода покепкувати з них! У Маріборі прив'язались до мене якісь швайцарці і намовляли мене втікати разом з ними у Швайцарію. Я уважав це за провокацію, зрештою, і не думав навіть розлучатись із дивізійною братією.

                 У Ґонобіці 13-та сотня 29-го полку примістилася у замку. Ранком, коли я вийшов із приміщення, побачив на сходах будинку вбиту людину.

                   Увесь перший день у місті пішов мені на розшуки квартир для нашої сотні. Тоді й довелося мені стрінути представника місцевих партизанів, що дуже цікавився нашою сотнею. У нашій розмові я йому пояснив, хто ми, і що ми опинилися тут не щоб воювати з місцевим населенням, але перебути час до закінчення війни. Ця наша розмова стала дещо пізніше корисною для вирішення долі кількох наших фірманів. Вони пішли на „вечерниці" до місцевих дівчат. Не знаю, як там вони поступали, але місцевим партизанам не подобалася їхня поведінка. Партизани заарештували сімох фірманів, розібрали їх до білизни і повезли на вантажівці в поле, нібито для розстрілу. Робили вони все, щоб тільки настрашити наших вояків. Коли партизани віддали в повітря кілька пострілів, наші роздягнені стрільці вискочили з машини й, як вітер, полетіли до нашого замку.

                   В цей час наша сотня вирушила в терен назустріч партизанам, я з перестріленою рукою стояв на головній стійці перед замком і ще один підстаршина доглядав коней. Вже добре смеркало, коли я побачив якісь білі постаті, що бігли в бік замку. Я крикнув по-німецьки й по-нашому „Стій! Стій!''але „білі духи"не звертали на мене уваги й бігли далі. Я не знав, що робити. Мій палець вже спочив на язичку легкого скоростріла. Ще одна секунда, але я чомусь не стріляв. Пішов тільки за білими „духами" до канцелярії, де пізнав відразу наших „героїв". Наступного дня місцевий партизан розказав мені, що сталося. Отже, наша перша зустріч вийшла нам на користь.

                   Однієї ночі пішов я з чотою хорунжого Михайліва у розвідку. Вертаючи назад, партизани вкрали мені стрільця Ярину. І це сталося перед моїм носом, бо я йшов позаду чоти. Партизани мусили втягнути Ярину в якусь яму. Добрих півгодини ми шукали за ним, але без успіху. Наступного дня зі стрільцем Фірманом ми пішли шукати Ярину, але по ньому застиг слід. І цілий день нас двоє вешталося поміж тітовцями!

                     І ще одна пригода. Одного дня наші дві сотні - 13-та і 14-та - пішли назустріч партизанам під проводом нашого сотенного пор. Вендта. Вендт і я пішли швидко наперед і лишили сотню на добрий кілометр позаду. Незадовго знайшли ми в лісі партизанський шпиталь. Входимо до вілли й нам назустріч біжить гарна медсестра. В ту ж хвилину я побачив у дверях машинову пістолю. Сотенний готовий був починати романс зі сестрою, але я підійшов до нього ззаду й потягнув за штани. Це був для нього знак: „Давай назад!". Ми вийшли поспіхом з вілли й радимося, що робити. Тут нас тільки двох, а наші дві сотні позаду. Нарешті пор. Вендт каже до мене: „Пішли!".

                     Пішли ми в напрямі місцевости Тарнавци. Скоро нас наздогнав „пуцер" сотенного. Вже перед самими Тарнавцами ми побачили партизанів, що швидко відступали, кидаючи зброю та мішки з харчами. Пор. Вендт почав їх здоганяти, а ми обидва за ним... і забігли в саму гущу партизан, що обстрілювали нас із невеличкої гірки. Від погибелі врятувала нас трьох висока межа. Попід цю межу ми прорачкували яких триста метрів до ріки, рікою добилися щасливо до своїх сотень. Ми відступили, висушилися та й переночували в якомусь замку, а ранком почали атакувати ворога на горі Бела Печ висотою 2146 метрів. Ворог почав обстрілювати нас з двох кулеметів і з ґранатомета. Я підповз до найближчого стрільця й узяв у нього дві ґранати. Одну дав пор. Вендтові. Ми відбезпечили ґранати й з криком „Слава" кинулись на найближчий скоростріл. Наш крик підхопили стрільці й бравурно кинулися в атаку. Тут скорострільчики з чоти хор. Я. Бабуняка прекрасно „подвизалися". Ворожий кулемет ми здобули. Мені в руки попала вуджена шинка і торба тютюну. На жаль, у цій атаці ворожий кулемет прострілив мені ліву руку.

                      Я відмельдувався в сотенного й почав сходити з гори. По дорозі зустрів раненого дес. Мирослава Бекеша, що мав прострілені груди. Я допоміг йому зійти з гори і знайти санітарну машину.

                      Д-р Панасюк обстежив мою поранену руку, котру справно забандажував санітар Василь Ціхацький. Поїхав я до шпиталю в місті Целє. Цілий білий день бомбили нас літаки, а наступної ночі я втік зі шпиталю до своєї сотні в Ґонобіц. Д-р Ковальський нагородив мене довшим звільненням від служби, під час якого ми, звичайно, грали в шахи.

                      Коли ми йшли на фронт, вже на австрійській території, прийшлося 13-й сотні роззброювати мадярський полк, що здезертирував з фронту. Ми „виміняли" в них прекрасні коні та новісінькі вози за наші „з'їжджені".

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації