ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 28 вересня 2011 р.

УКРАЇНЕЦЬ ГЕНЕРАЛОМ В КАНАДІ

               Полковника канадської армії Осипа Романова номіновано генералом і після кількаденної відпустки для впорядковання особисто-родинних та службових справ ген. Романів відлетів до штабу НАТО в Европі.

              Ступінь генерала одержав він після 32-річної, безпереривної, військової служби в канадському літунстві. Ще 18-річним юнаком 1939 р. зголосився, як студент механічного факультету Саскачеванського університету, добровольцем до літунства. По закінченні старшинської школи в часі Другої світової війни, він став капітаном літунства, а відтак комендантом літунського зведення. На тій позиції він перебув війну, постійно в летах між літунською базою в Індії і Европою.

                 Станціонований в Англії після закінчення війни помагав в міру своїх сил українській справі та опікувався українськими біженцями. В літунстві був знаний, як свідомий українець, що підносив значення української справи у військових кругах. Виховання, яке отримав в українських молодечих організаціях, визначило його місце в українській спільноті.

                     Вернувшися з Англії до Канади, закінчив університетські студії дипльомом інженера механіка і залишився в активній літунській службі. Його зверхники бачили в ньому здібного, молодого старшину, що з відзначенням перебув воєнну кампанію. В нагороду його заслуг вислано його на дальші літунські студії до Англії, які закінчив ступенем «Мастера Авіяції».

                    Маючи закінчені студії з далекосяжних ракет, його іменували зв'язковим старшиною між канадським і американським урядами. Завданням його було узгіднювати ракетні досягнення обох держав, а зокрема тримати зв'язок із північною оборонною лінією американських літунських сил, стаціонованих в полярному колі Канади.

                     Як здібний авіятор, із визначно закінченими інженерськими студіями, його карієра в літунстві зростала. Вкоротці став він комендантом літунської бази в Трентоні в ранзі полковника, а водночас контролював канадські літунські бази в цілому світі.

                      Завдяки високим військовим кваліфікаціям, взірцевому поведенні старшини й високій освіті, в травні цього року піднесено його до ранги бригадир-генерала.

                       Генерал Осип Романів є сином українських піонерів Дмитра і Марії Романових, які прибули до Канади в 1912 році. Батьки його були не лише піонерами українського поселення в Канаді, а теж душею українського зорганізованого життя в Саскатуні. Дітей своїх виховали в любові до українського народу і української Церкви і вони  сьогодні  займають   своє місце в українському суспільстві.

                   Один син, Володимир, професор Виндсорського університету, є деканом факультету комунікації в тому ж університеті. Наймолодший син Мирослав, інженер механік, майор канадського літунства.

                    Генерал Осип Романів є одружений з братанкою протопресвитера о. Савчука з Вінніпеґу, що як медична сестра перебула кампанію Другої світової війни в Англії. Вони мають четверо дітей, з котрих найстарша здобула в минулому році ступінь Б.А. у Виндсорському університеті.

Це перший українець поза межами Совєтського Союзу піднесений до ранги генерала.

четвер, 22 вересня 2011 р.

Звідомлення про відношення в Дивізії — 29-ий полк

ДОКУМЕНТ Ч. 12

                 Як кожному з нас, так і мені залежить на цьому, щоби своєю працею і фізичним зусиллям українське стрілецтво причинилося до побіди в цій затяжній боротьбі над кровожадним ворогом. Та, знаючи українську душу, щоби в дійсності могти в повні використати сили і добру волю українського вояцтва, щоби він, як гідний вояк бився з найбільшим завзяттям і посвятою рам'я об рам'я з німецьким вояком, щоби він доказав свою відвагу та боєву здатність такою, якою вона може у нього бути, треба  в першу чергу старатися здобути його довір'я.

                Вже в душі українців лежить готовість віддати всі свої сили, те, що найдорожче тим, до кого мають довір'я, а тим більше приятелям, які розуміють їх політичне положення.

                Тому використати сили українського народу та в цьому випадку стрілецтво, використати його добру волю і посвяту, не так в мойому інтересі, як полевого духовника, щоб в нашій дивізії настрої між стрільцями були якнайкращі, а в слід за цим, щоб в цій війні, де важиться доля народів, українські жовняри були побідними і пострахом для всіх ворогів, проти яких спрямований лише кріс українського вояка. Він з очайдушною відвагою піде в найтяжчі бої сліпо, без застанови, сповнятиме всі накази, якщо лише буде переконаний, що він є повновартісним жовніром, що є рівно трактований з німецьким, що ніхто ним не погорджує, що ніхто призирствами не буде зневажати його національних ідеалів, що його провід заступає його батьків, у яких в критичних моментах найде оборону перед неправдою.

                   Німець буде для нього найкращим приятелем мимо найтяжчої дисципліни, якщо буде у нього довір'я і переконання про справедливість. Бо, де нема довір'я, де нема обопільного зрозуміння — там праця важка і невдячна.

                  Стрілець підгляне кожну додатну сторону і хибу зверхника (як учень — професора) і на підставі цього будує свої переконання про провід.

                  Отже, лише повне довір'я до українців та об'єктивне полагодження справ може вчинити настрої в дивізії кращими та дати найкращі успіхи, як у вишколі так і на полі бою.

                  Мені, як духовникові, нераз приходиться вислуховувати багато жалів стрілецтва в сповіди. Я маю рідко коли з ними безпосередній контакт, тому постараюся безпосередньо начеркнути кілька фактів, які від'ємно впливають на настрої в дивізії, а усунення тих і тим подібних може багато помогти у співпраці, на якій Вам, як командирові Дивізії залежить.

                         1. Часто стрільці не дістають те, що їм належиться, і через те слідують невдоволення, пр. Штбф. Побігущий сам (після нарікання) провірив справу харчів і переконався, що підст. фервальтер замість по 120 ґр. видавав по 100 ґр.; дістав на 650 осіб, а на запит, чому дає менше, сказав, що дістав на 600 і сам зробив поправку в рахунках. Штбф. перевірив справу, усунув цього підстаршину і покарав лише 5 дневним арештом, а справи не хотів давати під суд, щоб не дразнити мужви, що дійсно він не видавав всього. По короткому часі німецький старшина взяв цього підстаршину в оборону і назад він є на цьому пості.

                       2. Після повороту з фронту Е. Бт. 3 сотні не дістали належних їм папіросів. Та те саме було з вином, яке мало бути на маркетентеварен. Це викликало підозріння крадежі в інших продуктах і страшне невдоволення, що коли ми на фронті гинутимемо так, як німці, куля не буде вибирати, а тут ми не рівні, німці дістають, а ми ні. Причиною негодування було: з фронту вернулися ті, які дійсно любили військо і хотіли йому служити, — вернувся найкращий елемент, злий відпав по дорозі, — і за це (ті що вернулися) стрінулися з кпинами і строгими закидами. Вже по дорозі з фронту велика частина відпала через необережні погрози старшин і підстаршин (пр. підете вже з лопатами, не з крісом — страх перед лягром спричинив дезерції) і по сьогодні необережні підстаршини безпідставними прозиваннями, що порушують наіцональну честь і незаслуженими карами спричинюють багато невдоволення.

                     3. Як поступають німецькі старшини зі стрільцями, коли мають відвагу іґнорувати українських старшин і в багатьох випадках не здоровлять їх, а змушені до цього, криком здоровлять так, що скорше схоже на карекатуру, як на вояка. Буває і таке, що відважується кричати до старшини і не сповнити його волі. Коли Устуф. Мурович дав до дивізійних варстатів шити штани, мимо дозволу, підстаршина не хотів приняти і жадав підпису Штбф. Зульцбахе, Штбф. Зульцбахе сам заявив, що вистане картка та мимо цього підстаршина не приняв, хоч стрільці заявляють, що німецьким старшинам і підстаршинам приймають без картки.

                     4. Немає співжиття між німецькими старшинами і підстаршинами, що від'ємно впливає на стрільців, які добре все бачать: пр. німецький старшина потрапить в присутності стрільців і підстаршин кричати до українського старшини (нераз безпідставно, Устуф. Байбарак), а це підриває авторитет якраз німецькому старшині, бо стрільці потім вважають німців несправедливими а знаючи українського старшину, зазначують: «волимо своїх гірших, а справедливих, як їх ліпших і несправедливих». Така вістка про зневагу розходиться громом по Дивізії і викликає відповідну реакцію.

                     5. Бувають випадки, що коли зізнає український старшина, то це в очах німців не має стільки вартости, як вимагає його старшинська честь, не дають віри, а німецькому вірять, хоч і нераз нижчий ступенем від українського.

                    6.Німецький старшина балакає в канцелярії з німецьким підстаршиною, коли ввійшов український старшина, розмови з німецьким підстаршиною не переривано, але коли цей самий старшина балакає з тимже українським старшиною, і ввійшов німецький старшина, розмову перервав, і звернувся до німецького старшини.

                  7. В курені, де був Гаупт. Татарський, ввійшов на залю німецький курінний, привітався з німецькими старшинами, не вітався з українськими.

                  8. Бувають випадки биття стрільців по лиці, копання не то що з боку підстаршин, а часом і старшин: пр. Форкомманд на Словаччині старшина вдарив стрільця по лици, за його приміром пішли підстаршини.

                  9. Німці поширюють вістки, що українці будуть переходити до партизан. Це теж погано впливає на стрільців, коли вони всі свідомі цього, що перед большевиками втікають їх родини, а їх в цьому підозрівають.

                  10. Багато є між нами осіб, які знають Штбф. Побігущого як доброго під кожним оглядом старшину, а немає відповідного посту, а навпаки, стрільці бачили, як без провини він у своїх функціях упадав що раз нижче.

                  Те все і тим подібне дуже погано впливає на стрільців, спричинює недовір'я, брак охоти до праці, ще до цього дійшли до мене вістки з Галичини, що большевики якраз у своїй пропаганді б'ють на нерівне трактовання українців німцями, на використовання українців і т. д.
Тому я рішився для нашого спільного добра, подати тих кілька слів, а рівночасно просити положити кінець всяким нарі......................................

                  В суботу, ц. є 31.10. був у мене п. Козак і заявив, що хотів робити до Вас мельдунок на курінного III. Бтл. та тому, що нагло прийшло його перенесення, не мав вже часу Вам цього зголосити, тому звернувся до мене, щоб я зробив з цього вжиток в Дивізії. Тому відношуся до Вас з повною пошаною, як до найстаршого командира, який сам потрапить усунути зло з полку без Дивізії, і не хочу цього голосити в штабі, а вважаю за відповідне перше повідомити про це Вас.

                  1. В 8 сотні стрілець Стахів був покараний  7-денним арештом — і за якусь провину в арешті обершарфюрер Бомк збив його по лици до крови. П. Козак зголосив це курінному, а цей не зареєстрував.

                 2. Баталіонний поводився нетактовно зі старшинами, сварив на сотенного Козака в присутності підстаршин і стрільців, а іншим разом в присутності підстаршин кричав до сотенного, — не маєте поняття. Не надається на сотенного за те, що Ст. Юнк. Ліщинський не підписав у Козака виміреної йому баталіонним кари 7 днів загостреного арешту за те, що пішов до бюргермайстра до хати за лопатами і задержався 10-20 хвилин.

                3. Цею сам баталіонний б'є стрільців по лици — бачив сам Козак, як один раз в полі вдарив стрільця в лице другий раз біля дверей баталіонової канцелярії.

                4. До Юнкерів кричить, що поздирає їм відзнаки і здеґрадує до стрільців.

                Не вдоволені з нього не лише українці, але й німецькі підстаршини.

                Ще раз прошу не гніватися, що втручуюся в не свої справи, але роблю це з доброї волі, щоб улегшити Вам працю з людьми, за яких відповідаєте.


                                                                                                                            о. Левенець

неділя, 18 вересня 2011 р.

ДОКУМЕНТИ ДО ІСТОРІЇ УД УНА

(Продовження з попередніх чисел «В. К.». Мова затримана оригіналу)

ДОКУМЕНТ Ч. 11

Довірочно!                                                                                                   Львів, 12 жовтня 1943 р.

Звіт з поїздки до Гайделягру для ужитку і використання п. Провідника УЦК та Військової   Управи

                         В дні 10/10 бр. виїхав я вправді приватно до Пусткова відвідати свойого швагра, однак на місці використав я нагоду та перевів розмови з цілим рядом різних людей та поробив деякі помічення, які хочу подати відповідним чинникам до відома та евентуального використання.

                         Як відомо, приміщення вишколу міститься у величезному таборі, серед лісів, у нових бараках і тому на приміщення не можна нарікати, хіба що в зимі буде мабуть докучати зимно. Крім українських добровольців є там ще на вишколі естонці та флямандці, з якими властиво українцям не вільно удержувати зв'язків.

                         Українці-добровольці майже в цілости відбули вже рекрутський вишкіл і тепер поділено їх на різні групи і абсольвенти середніх шкіл мають вже за кілька днів виїхати на старшинський вишкіл, а по повороті мають вишколювати наших рекрутів. Що буде з іншими не знати.

                        Засадничо добровольці почуваються добре, команда відноситься до них по людяному, а інструктори як звичайно у війську. Однак якщо їх визивають від дурнів, ослів і т. д., чи дають гостріші зарядження, то всі кричать хором, що не розуміють та що треба кликати перекладача, що вправді інструкторів денервує, але бачать, що нема іншої ради і часто уступають. Дається завважити, що нема надмірної зовнішньої дисципліни, і це не виглядає на касарню, а радше на великий табор молоді. Навіть на надмір внутрішної дисципліни не нарікали, а противно твердили, що лише у початках була загостра і тому деякі не видержали та поутікали, а натомість тепер є замала дисципліна і тому наші твердять, що як що будуть відтак вишколювати наших рекрутів, то абсолютно будуть вимагати більшої дисципліни.

                      Хлопці добре одягнені, порядно репрезентуються і саме в неділю відбулась полева Служба Божа, яку відправив новоспроваджений священик з-під Бродів (забув його назвище), а о. Сапрун виголосив коротку проповідь та заохотив кількасот стрільців, зібраних у рядах та в шоломах (що робило дуже поважне вражіння), до витривалости та пильної служби, а на закінчення відбувся при полевому вівтарі шлюб д-ра Никорика (шефа дентистів в таборі) з дочкою посадника з Тернополя мґра Гринькевича.

                     У розмовах, які я перевів з кільканадцяти стрільцями, головно інтелігентами, своїми товаришами, отже звичайно старшими людьми, що надто добре здають собі справу з вартости дивізії і дуже позитивно оцінюють вишкіл нашої молоді, подають вони слідуючі уваги: інтелегенти, головно старші тримаються дуже добре, мимо різних недостатків та труднощів, бо мають повне зрозуміння для справи, молодші товариші до них підтягаються, натомість селянські хлопці, крім виїмків, в більшості завели та ставляться до справи дивізії та вишколу байдуже, а часто негативно. В початках навіть почали утікати і ледви вдалось опанувати ситуацію. Там властиво до утечі нема жодної перешкоди, ані відповідного нагляду і з такого табору кожний може втечи, хто не може або не хоче видержати його вимог.

                      Понадто в таборі є певні одиниці, згл. навіть гурти, що стараються бачити все начорно, видвигають всі найменші недостачі чи труднощі та стараються серед загалу ширити зневіру та апатію та навіть паніку, що їх повивозять на різні сторони, дивізію розженуть і т. п., а нема кому проти того протиділати, бо нема жодного органу ані зорганізованої акції, а хто зна, чи тої злочинної роботи не аранжує якась чужа рука.

                    Як вище згадано, умовини праці та вишколу не надто тяжкі і кожний нормальний чоловік може їх знести та виконати. Натомість треба ствердити з повною об'єктивністю, що харч є невистарчаючий і ще снідання (гірка кава та хліб), як рівнож вечеру (хліб з додатком ковбаси, 2 дкг. масла чи мармеляди, або паштетівки), можна б приняти як нормально військові, але натомість обід є рішучо заслабий (скромна зупа, а на друге в лушпині кілька бараболь, троха капусти та щодругий день кусник м'яса), і тому значну та потрібну поміч становлять привезені родиною харчі, і тому недивно, що управа табору толерує приїзд тисячів кожного тижня ближчих і дальших членів родини, які відбувають дорогу серед небувалих труднощів, а часто кпин і наруги залізничного персоналу, бо їх приїзд значно улегшує харчеву ситуацію табору, хоч рівночасно признають всі, що це руйнує моральну поставу стрільців та ослаблює силу і спаяність дивізії. Самі кошти подорожі виносять кожного тижня понад 50 тисяч золотих і всі та всюди подорожніх натягають. В буфетах, в касах, носильники, кондуктори — не мають дрібних та на кожному кроці натягають подорожніх по кілька, кільканадцять, а навіть кількадесять золотих.

                  А що найгірше: приїзші члени родини привозять татарські вістки з Галичини, ширять серед стрільців зневіру та апатію, а найгірше розповідають брехливі відомості, що ціле громадянство трактує стрільців, як зрадників, запроданців, хрунів і т. п. та що прямо їх бойкотує. Це впливає дуже дефетистично, головно на невироблених селянських хлопців та їх розкладає, натомість з нашої сторони жодного протиділання і на це головно нарікали стрільці...

                Підносять слідуючі заміти (на жаль, проти них не міг я найти відповідного оправдання, хоч подавав різні аргументи для рятування ситуаці): Ані УЦК ані УВУ комплетно не опікується вишколом, чого доказом, що до сьогодні ніхто з них не відвідав табору, хоч минуло вже три місяці та хоч вже десятки тисяч людей приїжджало до табору. Видко, що УЦК та УВУ встидаються свого табору, бо навіть Провідник УЦК, якого дивізія є немов рідною дитиною, не відвідав табору, ані не прислав когось з УЦК, щоб поговорив зі стрільцями, розглянув їх умовини життя та праці, відвідав всі сотні, а навіть виголосив відповідний реферат про положення в краю, про зв'язок краю з дивізією і т. п. Цього рівнож не зробила УВУ, хоч це її основний обов'язок. Закликає громадянство складати книжки та часописи, хоч зібрали майже три мільйони золотих та могли б закупити відповідну скількість книжок та передплатити часописи. Про зібрані гроші та їх зужиття (тому, що стрільці не бачать жодного висліду збірок, по таборі ходять різні злосливі та фантастичні вістки і тяжко їм протиставитись), і тому негайно треба розпочати якусь акцію, щоб стрільці бачили добру волю та намагання їм допомогти взагалі. Розумні стрільці твердили, що не жадають грошевої чи матеріяльної допомоги взагалі, але на моральну опіку та поміч, хіба мають право домагатись так від УЦК, як від УВУ, що їх наклонили до дивізії, а тепер не видко навіть жодного кроку обох установ.

                       Напроваджували, що естонці мають свою кантину, у якій можуть купити для себе різні дрібнички та дещо з харчів, натомість українці такої не мають, а до естонської не мають права заходити.

                        Ці заміти бренять в таборі вже в дуже гострій, масовій і нагальній формі і того не можна легковажити та навіть збути їх одними відвідинами, але передумати взагалі цілий плян зв'язку краю з стрільцями та опіки над ними, бо інакше можуть повстати з часом дуже неприємні обставини, наслідком прірви, що постала між зорганізованим громадянством, а членами дивізії.

Д-р Микола Ценко

субота, 10 вересня 2011 р.

ОБЕРЕЖНО З РАНҐАМИ І ТИТУЛАМИ

Степан Куропась

                   Нікому це не шкодить і як в Україні по селах говорили в таких випадках, що «не шкодило ні псові ні вівсові». В Америці ніхто не дбає, хто яку ранґу мав в армії, хто який титул в цивілю носив. Тому, здається, в нас, в ЗСА і намножилося так багато полковників, майорів і взагалі високих старшин. Багато, аж забагато маґістрів, інженерів, докторів і професорів.

                  Звичайно, від прибутку голова не болить, як би ми їх мали насправді, але, на жаль, так не є. Люди втратили поняття часу, вишколу, школи і т. п., а найважніше затратили почуття власної амбіції. Бо як інакше можна собі пояснити некролог в українській пресі, що помер старшина УСС, який народився у 1901 році. Як міг хтось народжений 1901 року бути старшиною формації, яка постала 1914 р.?! Могли бути виїмки. Знаю товариша з 1901 року, з яким 7 літ сидів в першій лавці в гімназії в Перемишлі. Австрія брала до війська останній 1900-ий річник а на 1901-ий прийшла би черга аж в 1919 році. 1900 річник ішов до австрійського війська 10 січня 1918. 1901-ий ішов би теж десь у тому часі 1919 р. Але в 1919 р. Австрії вже не було. Мій товариш не був в австро-угорській армії, не був в УСС і як би навіть хотів бути, то не міг би, бо був найменший у клясі. Не був в УГ Армії, проте некрологи твердили одне і друге.

                    Інший молодий мій товариш з 1903 р. теж став старшиною УГ Армії, — проголошував некролог у «Свободі». Оба вони вже покійні. Преса не може знати дійсної справи, але самий рік народження повинен був заставити автора некрологу до призадуми, як міг 15-літній хлопчина бути старшиною УГАармії ? Правда, були в російській армії такі хлопці і їх популярно звали «пацанами». Могли такі пацани бути і в УГ Армії, але вони не могли бути старшинами, а могли щонайвище працювати в канцелярії сотень, обозі, кухні.

                    Правдою є, що до УГ Армії, так як і до УСС голосилося багато молоді, але їх з правила завертали до дому вчитися, або орати чи сіяти, якщо не мали скінчених 17 літ. Мобілізацію проголошено на всіх здібних до військової служби від 18 до 35 літ. Ще недавно якийсь дописувач у «Свободі» з дня 31 серпня, закритий під буквами Н. Р. пише, що один патріот з 1901 року був старшиною УГА, був в чотирокутнику і трикутнику (?) смерти і донині носить в рамені кулю. Трапляються такі речі й у «Вістях Комбатанта», тому треба у цьому нашому журналі бути обережним. А правда та, що той професор з кулею в рамені, старшиною УГА, не був і пороху не нюхав. А звідкіля взялась у нього куля в рамені, — Бог один знає! Правда, кулі не перебирали, били і в цивілів! Але чому грати героя і кулі з рамена не витягнути? Це не складна операція. Лікарі нераз лишають кулю в тілі, але тільки тоді, коли вона близько серця і така операція дуже небезпечна.

               Сам пан «Н.Р.», як мені люди з його містечка розказують, пропав десь на один рік і вернувся до дому маґістром. Не знаю школи, де за один рік можна було скінчити університет!

                 Жив у Чікаґо довший час дивізійник, сотник важкої артилерії, сотник, швидко потім став майором. Він уже помер минулого року. Розказував мені, що він учасник боїв під Крутами, під Базаром, розброював атамана Болбочана і Оскілка, був в Корпусі Київських Січових Стрільців і брав участь в обох Зимових походах. Чи це є фізично і часово можливо?! Він був інженером, не знаю де вчився, бо нічого не знав про будь яку інженерську ділянку. Я сказав йому просто в очі, що він говорить неправду і зате став його досмертним ворогом. На двох конвенціях УНСоюзу не голосував на мене і прийшов зумисне показати мені свій «балот»! Але я не хотів мовчати: я теж з 1900-го року і дослужився ранґи капраля. Щойно в таборі в Дойчґаблю в Чехословаччині прийшло мені підвищення на підхорунжого. Нас звали «диктаторськими» старшинами, бо диктатор ЗУНР д-р Петрушевич перевів підвищення ранґ, коли здавалося, що нас ось-ось будуть вантажити у вагони і відішлють в Україну. Вже навіть прийшло для бриґади нове умундуровання — половина з кропиви. В Україні люди теж підвищували собі ранґи, але як попали до реґулярної частини, то їх ставили на своє місце.

                      Пригадую, що в часі нашого відвороту 1919 року за Дрогобичем на нашу частину наїхала кінна валка чи загін вершників в козацьких уніформах кубанців з нагаями і списами. — «Завертайте назад, чого вам тікати, як поляків не видно»! Правда була та, що на наших п'ятах наступали галерчики. Командиром того загону був ученик перемиської гімназії, добре мені відомий, бо мешкали ми разом у бурсі. Він мав ранґу отамана (майора), голив голову і носив «оселедця». Живе нині в Дітройті. Я пізнав його зразу в дрогобицькій куряві і заздрив йому і ранґи і оселедця, бо всі ми тоді молоді стрільці хотіли бути козаками!

                    А коли ходить про цивільні титули, то й тут один жах! Вольному воля, — робіть собі візитівки і чіпляйте титули, але міру майте! Навіть з мого села є інженери, які, хоч бачили будинок гімназії, але до неї не ходили.

                   Між людьми, яким я вислав афідавіти до Німеччини ( а я їх вислав сотні), був один батько з сином. По батька я вийшов на станцію, а сина нема. Де ж син ? — питаю. Він ще остався в Реґенсбурзі, бо має іспити, буде інженером, і як дістане диплом — переїде пізніше. І Василь приїхав інженером, але не скінчив був ні одної кляси гімназії.

                       Написав я кілька тих слів на те, щоби народ знав, що ми т. зв. еміґранти в Америці, які скінчили були регулярну політехніку чи університет, дивуємося: як це можливо, що «професори» не понюхали ні греки ні латини?! Як то інженери і маґістри фармації дістали дипломи, коли не знають, як по-хемічному зветься вода чи сірчаний квас?! І з уділюванням дипломів у наших високих школах треба бути дуже обережними, бо часто дивуєшся, як вони захищали свою докторську дисертацію, коли вони навіть думки не вміють зліпити докупи.
Українські газети тратять на вартості та читачів, якщо вони друкують непровірені і неможливі до справлення вісті.

вівторок, 6 вересня 2011 р.

НКВД В ДВОБОЮ З АБВЕРОМ

В. Давиденко

                       На тлі всякого роду «шпигунських повістей», в яких прославляється героїзм чекістів, незвичайною появою була книжка п. н. «Поєдинок з Абвером», що появилася 1968 в Москві у видавництві Міністерства оборони СССР, накладом сто тисяч примірників. Автори її — старі чекісти А. Боґданов, Г. Власов, Б. Іванов, Б. Лебін і Н. Павлов.

                      «У цій книжці, — пише в передмові генерал-майор КҐБ Д. Носирев, — розповідається про боротьбу радянських військових розвідників з німецько-фашистською розвідкою в роки великої вітчизняної війни. В книжці нема сенсацій. Автори нічого не підмальовують. Вони розповідають про дійсні факти».

                      Напевно не тільки на Заході, але й в Совєтському Союзі ствердженню автора передмови про те, що в книжці «нічого не підмальовується», що в ній немає сенсацій, ніхто не повірить, бо це — совєтська книжка, якої головна ціль представити чекістів в образі «вірних синів народу», гуманістів і патріотів, а совєтську розвідку, як досконалий людський апарат, що в руках партії (про Сталіна в книжці — ані слова) виконує героїчну ролю в боротьбі з ворогами внутрішніми й зовнішніми. Проте, об'єктивно оцінюючи тогочасну ситуацію, можна догодитися з твердженням автора передмови, що «поряд з відкритою збройною боротьбою розгорнулась тоді жорстока таємна війна, яка своїм розмахом і напругою не мала собі рівної в історії».

                     Театром описуваних у цій книжці подій є Ленінґрадський фронт, а пізніше з відступом німецьких армій території балтійських держав.

                      У західній історичній і мемуарній літературі й досі йде дискусія на тему: чи Гітлер і його генерали справді не могли здобути Ленінграду, чи це була тактична гра, щоб не беручи на своє утримання тримільйонового населення, зв'язувати в тому районі величезні совєтські військові з'єднання. Аргументів за і проти цього твердження має кожна сторона подостатком. Автори розгляданої книжки, очевидно, придержуються першої версії.

                     Під час боїв за Ленінґрад німецька і совєтська розвідки й контррозвідки засилали на сторону противника диверсантів поодиноко і групами в цілях дезінформації, широко використовувала радіо, просякала своєю аґентурою у військові та господарські частини противника, отруювала воду в колодязях, поширювала пропаґандивну літературу, розкидала з літаків летючки. По тому й по другому боці в ближчому й дальшому запіллі організовувано школи шпигунів і диверсантів, при чому учнями в совєтських школах були в основному особи німецького, латиського та естонського походження, а в німецьких спочатку діти старих біло-еміґрантів, а пізніше вербовані з-поміж населення люди, так чи інакше покривджені совєтською владою, і воєннополонені рядовики й старшини совєтської армії.

                     Вже на початку війни т. зв. особливі відділи («особые отделы» — осередки НКВД) 8-ої армії, що відступила з Прибалтики, і 23-ої армії, що билася на Карельському перешийку, повідомляли до своєї централі:

                    «В районі Шауляя німецький аґент-терорист 22 червня пострілом із-за рогу убив командира червоної армії... Вночі на 24 червня в районі Реболи скинуто парашутний десант противника в червоноармійській уніформі... 29 червня в районі Куокканієми в розміщенні 142-ої стрілецької дивізії появилась диверсійна група з 8 осіб в уніформах совєтської міліції. Того ж дня група обстріляла автомашину з бійцями. 30 червня диверсанти схопили трьох червоноармійців, двох з них убили, вивернули руки і, захопивши документи, зникли... На залізниці в трьох кілометрах від станції Тапа внаслідок вибуху міни зійшов з рейок поїзд з вибуховими речовинами. Диверсантів не викрито... 1-го липня біля станції Іваля диверсанти розібрали коло ста метрів залізничних рейок. Затримати їх не вдалося... 3-го липня затримано на хуторі двох німецьких шпигунів з радіонадавчим апаратом... 12 липня затримано диверсанта. На допиті він признався, що зі своєю групою мінував шляхи відступу наших військ... В районі Раквере німецькі терористи вбили начальника полівідділу 8-ої армії бригадного комісара Мореєва...»

                     Совєтська розвідка, охоплена панікою перед навальним наступом німців, не проявляла тоді майже ніякої діяльности. Про це автори книжки, звичайно, не пишуть, але тисячі свідків численними фактами свідчили про повний упадок моралі совєтських армій у перші місяці війни.
                                                                                  ***
                   Перед другою світовою війною, що була передусім війною ідеологій, у західніх країнах, насамперед у Німеччині звернули особливу увагу на організацію пропаґанди, шпигунства і диверсій. Тисячі німецьких шпигунів і диверсантів намагалися в країнах, які мали стати об'єктом нападу гітлерівських механізованих дивізій, ширити паніку, розгубленість і дефетистичні настрої. І мали в цьому великий успіх: народи тих країн втрачали волю до боротьби, ніби скорялися з вибухом війни перед неминучістю долі в обличчі блискучо ведених німецькими генералами воєнних операцій. Далеко тяжче було діставатися німецьким шпигунам до СССР, де штучно роздмухувана «манія шпигунства» досягала перед війною таких неймовірних форм, що в своїх пізніших мемуарах керівники німецької розвідки мусіли стверджувати як факт неможливість ведення розвідчої роботи на території тієї країни. Далеко сприятливішою була для совєтських розвідників ситуація в Німеччині, де терористичний апарат і контррозвідка нацистського режиму не запустили ще такого глибокого коріння в населенні.

                       Широкорозгалуженою сіткою розвідчо-диверсійних і каральних органів у Німеччині відали дві установи, складові частини державного апарату: Управління «Абвер-Закордон» Найвищого Командування Збройних Сил і Головне Управління Імперської Безпеки (РСХА) Міністерства внутрішніх справ. Військовою розвідкою — Абвером керував талановитий майстер шпіонажу адмірал Вільгельм Канаріс. У його, як казали, «лисячій норі» снувалися шпигунські мережі, якими гітлерівці збиралися обплутувати цілий світ. У великій мірі сприяв Канаріс Гітлерові у його перемогах в першому періоді війни, насадивши своїх аґентів в державному апараті, в армійських штабах, у громадських організаціях і навіть у розвідчих органах західноєвропейських країн.

                          Абвер працював у тісному контакті з розвідкою Італії, Японії і Еспанії, а ще перед війною під притокою спільної боротьби проти комунізму намагався нав'язати зв'язки з англійською і американською розвідками.

                           Центральне Управління Абверу поділялось на: Абвер-1, що займався організацією шпіонажу, Абвер-2, — диверсійними та терористичними актами і саботажем, Абвер-3 — керував боротьбою з розвідкою противника і антинацистським підпіллям. Абвер мав свої відділи у військових округах і стратегічних центрах (Абверштеллє та Абвернебенштеллє), в союзних і нейтральних країнах, а також розвідочно-диверсійні школи, в яких підготовлялось аґентуру. При великих військових з'єднаннях діяли польові оперативні органи Абверу — Абверкомандо і Абвергрупи. Для безпосереднього керівництва цими органами Канаріс у червні 1941 р. створив штаб «Валлі» під Варшавою.

У перші дні війни Німеччини з СССР, а саме 4-го липня, у своєму звіті про тактику німецької розвідки Канаріс писав: «До розпорядження штабів наших армій стягалось численні групи аґентів з корінного населення — росіян, поляків, українців, грузинів, фінів, естонців і т. д. Кожна група мала 25 і більше осіб. На чолі їх стояли німецькі офіцери. Групи використовували трофейне російське умундуровання, військові вантажні авта та мотоциклі. Вони мали просякати у совєтське запілля на глибину 50 - 300 кілометрів перед фронтом німецьких армій, щоб повідомляти через радіо про наслідки своїх спостережень, звертаючи особливу увагу на збирання даних про російські резерви, про стан залізничних та інших доріг, а також про всі заходи, уживані противником».

                       Не рахуючись із загальновідомими фактами, совєтські автори до каральних військових з'єднань Абверу, крім дивізії «Бранденбурґ», зараховують також Дружину Українських Націоналістів «Нахтіґаль», розформовану німцями під Вінницею, як «ненадійну частину».

                      З ініціятиви Канаріса при німецькій армії створено таємну польову поліцію — Ґегаймфельдполіцай (ҐФП), щось ніби фронтове Ґестапо, що переводила облави та каральні експедиції у прифронтовій смузі і винищувала українських націоналістів, комуністів, совєтських розвідників та партизанів, а також боролась з дезертирством.

                     Військові розвідчі відділи (ІЦ) штабів армій, корпусів і дивізій формально не підлягали Абверові, але діяли в тісному контакті з ним. У взаємодії з Абвером працював на совєтсько-німецькому фронті і відділ «Чужоземної Армії — Схід» генерального штабу, яким керував полковник Гелен.

                        Головне управління державної безпеки (РСХА) діяло під контролею керівника СС-ів і шефа поліції, СС райхсфюрера Гіммлера, від серпня 1943 р. міністра внутрішніх справ Німеччини. На чолі РСХА стояв Гайдріх, а в 1942 р., після того, як його вбили чехи — СС обергруппенфюрер Кальтенбруннер. До складу РСХА, крім кримінальної поліції та поліції порядку, входили — Ґестапо, СД — служба безпеки (зіхергайтсдінст) і закордонна служба СД на чолі з Шалленберґом, що після падіння Канаріса в 1944 р. перебрав Абвер.

                     Перед початком війни з СССР при кожній німецькій армії створено т. зв. Айнзатцкоманди і Айнзатцгрупи, що мали переводити масові екзекуції на окупованих теренах.
Слідом за військами посувалась служба польової жандармерії і охоронні дивізії, що виконували також каральні функції.

                    Совєтські автори у своїй книжці наводять наказ начальника штабу збройних сил Німеччини, фельдмаршала Кайтеля з березня 1941 р. про поголовне винищування захоплених в полон політробітників червоної армії. Він же був автором наказу п.н. «Нахт унд небель» — про примусову депортацію молодих чоловіків і жінок з окупованих територій України до Німеччини.

                                                                                        ***
                          На Ленінґрад було спрямоване одно з трьох угруповань німецьких армій, що перейшли 22 червня 1941 р. кордон СССР — група армій «Норд». Її очолював фельдмаршал фон Лееб. Всього в тій групі начислювалось 42 дивізії — 725.000 вояків, 13,000 гармат та мінометів, 1500 танків і 1070 літаків. Суходільні війська підтримували військові кораблі Німеччини і Фінляндії.

                          За короткий час німці ввійшли в Ленінградську область і зблизились безпосередньо до Ленінґраду. В місті почався голод, що забирав кожного дня тисячі жертв. Сталін, панічно боячись втратити Москву, обороні Ленінграду не приділяв ніякої уваги. Битва за цю «другу столицю» СССР була впертою і жорстокою. В цей період гітлерівська розвідка масово засилала в найближче совєтське запілля своїх аґентів, що ширили паніку, організували шпіонаж і диверсії. Через фінський залив переправлено кілька груп аґентів для підривної діяльности в запіллі відступаючої совєтської армії.

                     Разом із німецькими військами їхав до Ленінґраду із своїм апаратом і старий розвідчик, підполковник Шіммель, що очолював Абверкомандо 104. Він, розвідчик ще з першої світової війни на російській території, дістав наказ Канаріса зорганізувати розвідку в зоні групи «Норд». Шіммель вивіз на фронт кілька груп аґентів, які мали діяти ніби совєтські вояки. Дві групи на совєтських автомашинах мали влитися в колону автомашин відступаючих частин червоної армії, перепровадити розвідку і ждати на німецькі війська.

                     В умовинах війни, — підкреслюють автори-чекісти, — особливо великого значення набирають забезпечення воєнної таємниці, охорона запілля армії, комунікацій, засобів зв'язку, військово-стратегічних об'єктів, підприємств оборонної промисловости. В червоній армії боротьбу з гітлерівською розвідкою вели згадані вище «особиє отдєли». І автори книжки признаються, що «внаслідок несприятливої ситуації на фронтах і недостатньої підготованости органів державної безпеки для розв'язування оперативних завдань в умовах широкої війни гітлерівська розвідка в першому періоді добилася деяких успіхів у розвідочно-диверсійній і терористичній діяльности. Більше як половина співробітників особливих відділів на початку війни не мали достатнього досвіду чекістської роботи...»

                             Коли совєтські автори-чекісти пишуть про «деякі успіхи», то треба припускати, що в тому періоді німецька розвідка виразно домінувала над совєтською і добилася таких успіхів, які годі їм промовчувати.

                      За браком чекістських кадрів масово стягувано і спішно вишколювано на розвідників молодих політробітників і студентів ленінґрадських високих шкіл, які «мусіли боротися з провокаційними чутками, перехоплювати тих, що тікали з фронту, вести рішучу боротьбу зі скигліями та панікерами, з боягузами, дезертирами та дезорганізаторами». На найважливіших дільницях фронту створювано спеціяльні чекістські оперативні групи, які вели боротьбу з десантами парашутистів і шпигунами на полі бою. Так звані «заґрадітєльниє отряди» нещадно розстрілювали утікачів з фронту і всіх підозрілих цивільних осіб. «Велику допомогу чекістам, — пишуть автори книжки, — подавала ленінґрадська міліція. Створено винищувальні батальйони, які діяли під керівництвом партійних органів і районових відділів НКВД.

                       Гітлерівці поширювали в зоні воєнних дій летючки, в яких намовляли совєтських вояків піддаватися в полон, обіцювали забезпечити полоненим добрі умови життя і поворот до родин, гостро критикували й висмівали командування червоної армії і совєтський уряд та партію. Однак їхні пропагандисти дотепністю й винахідливістю не відзначались. Часто ці летючки мали надзвичайно убогий зміст, розрахований на найпримітивніших людей. В одній з них, наприклад, писалось дослівно таке: «Бєй жида-большевика, морда просіт кирпича!».

                       У вересні 1941 р. ситуація на Ленінґрадському фронті докраю загострилась. Наприкінці серпня німецьке угруповання прорвалось в район Чудова, перейшло ріку Мгу, захопило 8 вересня Шліссегбурґ і заблокувало Ленінґрад із суходолу. В місті запанував голод, населення деморалізувалось, а селяни довколишніх сіл нав'язували з німцями співпрацю.

                      Автори книжки наводять приклад, що може бути в тих умовах характеристичним. Як тільки гітлерівці захопили село Іванівське, колишній куркуль*) Петриков заявив новопризначеному старості: «Слава Богу, що прийшли німці. Вони розв'яжуть колгоспи». Петрикова викликали до штабу німецької військової частини і запропонували співпрацю. Петриков не заперечував. Його зобов'язали виявляти в Іванівському та навколишніх селах партизанів і партійців, що залишилися у підпіллі. Незабаром після того його перекинули через фронт збирати відомості про дислокацію совєтських частин. Так Абвер розгортав свою роботу серед місцевого населення.

                                                                               ***
                      У перших місяцях блокади Ленінґраду совєтська фронтова контррозвідка викрила кількох «аґентів», що дісталися до частин Ленінґрадської військової округи ще перед війною. Липневої ночі 1941 р. до німців утік червоноармієць Петро Харій родом зі Львова. Заарештували двох його приятелів, єфрейтора Запутовича і рядового Хом'яка родом з Коломиї, Станиславівської области. На допиті виявилось, що Хом'як часом вів розмови «про самостійну Україну». Зі Станиславова заперечили про приналежність їх обох до ОУН. Але слідчий «особого отдєлу» вже не сумнівався, що все це «бандеровци». Слідчого скріпив у його переконанні боєць Гнатюк, також зі Станиславова, син колишнього члена КПЗУ. Він підкинув слідчому записку зі словами «Хом'як і Харій — зрадники». Кого вони зрадили, він, либонь, і сам ясно не усвідомлював, бо на допиті признався, що мовчки вислухував Хом'яка, коли той, не знаючи, що його батько комуніст, розповідав про націоналістів, які борються «за щастя українського народу». Не заперечував і тоді, коли Хом'як заявив, що західні українці не будуть воювати проти Гітлера.

                   Так в «особому отдєлі» довідались, пишуть автори книжки, про те, що в полку діяли оунівці. До ОУН молодого вчителя Ярослава Хом'яка залучив син крамаря Голинський, який, коли почалася совєтсько-німецька війна, зі Львова, де він грав у оркестрі театру, подавав йому вказівки в його розвідчій роботі. За порадою Голинського, Хом'як вступив до комсомолу і восени 1941 р. був покликаний до червоної армії. Перед його від'їздом Голинський нібито заявив йому: «Є директива: як тільки почнеться війна, наші люди зі зброєю в руках мусять переходити через лінію фронту і пробиратися на рідну землю, до свого українського війська. В полку передаси цю директиву Запутовичеві».

                      На допиті Запутович, «злобно дивлячись в обличчя слідчого, тихо, але виразно сказав: «Я вступив до ОУН з переконання і повністю поділяю її програму».

                      Бодай у такій мірі автори книжки — чекісти виявили свою «об'єктивність» супроти розстріляних ними членів ОУН.

                     Зустрічаємо в книжці ще й іншу групу українських націоналістів, очолених Ставничим та Карпітою і викритих «земляком» Сидоруком. Ця група, працюючи на Ленінґрадському фронті у ветеринарному шпиталі, ставила собі за ціль напасти на вартових, захопити зброю, винищити командування частини і втекти до лісу. Всіх їх, очевидна річ, автори книжки також зараховують до «аґентів Абверу». Таких «аґентів» було чимало не тільки з-поміж українців, але також литовців і естонців, бо присвячено їм десятки сторінок цієї книжки про протидії «героїв-чекістів».

                     У боротьбі розвідок обидві сторони часто вдавались до «перевербування» аґентів: використовуючи рідних і близьких як закладників, зваблюючи різними вигодами, змушували зловленого аґента працювати для себе. І так аґент совєтської розвідки ставав аґентом Абверу, і навпаки. Особисті посвідки, атестати, «командировочні предписанія», навіть накази до штабів окремих частин фальшувалося бездоганно фахівцями цієї справи. Дуже часто аґенти діяли, маючи документи і досконало вивчивши біографії солдатів і офіцерів, що згинули в боях. У таких випадках добирали навіть таких аґентів, що своєю зовнішністю були подібні до колишніх власників цих документів.

                                                                                 ***
                            У переломовому періоді війни, коли совєтські армії перейшли в наступ, згідно з наказом Центру — засекреченого від усього світу керівного осередку НКВД — вирішено перебирати ініціативу в свої руки, запобігати діям німецької розвідки, іти в запілля ворога, просочуватися у відділи Абверу і навіть старатися дістатися в саму його верхівку.   Мапа начальника Управління Контррозвідки усіялась численними умовними знаками обабіч лінії фронту: на захід — від Балтійського узбережжя Естонії і Латвії, на схід — до глибокого запілля Ленінґрадського і Волховського фронтів. Цими знаками позначалось місце розташування розвідчих і каральних органів противника, шпигунсько-диверсійних шкіл, конспіративних кватир, переходових пунктів, а також розвідчі підрозділи гітлерівців, де діяли совєтські розвідники.   Тут же вказані були маршрути проникання німецьких шпигунів у розташування совєтських військ на суходолі та на морі, пункти викидання їх на совєтську сторону літаками.

                 У квітні 1943 року постановою Державного Комітету Оборони «особиє отдєли» переорганізовано в органи контррозвідки «СМЕРШ» — «смерть шпіонам», що мали право арештувати й карати смертю всіх осіб, запідозрених не тільки в шпигунстві на користь ворога, але в вільній чи невільній співпраці з ним. Фактично це були безконтрольні органи терору, що з особливою люттю розгорнули свою діяльність в Україні, на територіях прибалтійських республік, у Польщі, Чехо-Словаччині і Східній Німеччині.  З рук смершівців в останніх місяцях війни згинули десятки тисяч «німецьких коляборантів» — сільських старостів, бургомістрів, поліцаїв і звичайних громадян на доноси «совєтських патріотів». (У 1947 р. СМЕРШ був зліквідований, а функції його перебрали знову «особиє отдєли»).

                     Чекісти Ленінґрадського Управління НКВД активно включились у партизанський рух, організований з комсомольців залишеними на окупованій німцями території членами парткомів, виконкомів і працівниками НКВД. В запілля німців відряджалось спеціяльно підготовлені групи чекістів, які виконували особливі завдання, зв'язані з боротьбою проти розвідки противника. Чекісти очолювали розвідчу службу партизанських загонів, а в багатьох випадках командували ними. У 1942 р. численним чекістам пощастило дістатися в шпигунські школи, розвідчі органи, допоміжні частини німецької армії, в місцеві органи управління і поліцію.  Тоді ж через фронт вони перекинули здобуту у німців «Інструкцію для боротьби з партизанами», видану штабом найвищої команди вермахту, «Підручник контррозвідки в дійовій німецькій армії» і «Підручник для боротьби з шпіонажем, саботажем та політичною злочинністю в армії»

                       У совєтських спішно організованих розвідчих школах заняття відбувалися по 12 годин денно. Топографія, стріляння, підривна справа, навігація, сигналізація, шифрувальна техніка, обосторонній радіозв'язок, методи збирання шпигунських відомостей — все було поставлене так, щоб розвідник у кожній ситуації міг дати собі раду.

                                                                                    ***
                       У січні 1944 року війська Ленінґрадського і Волховського фронтів завдали німцям тяжких ударів. Під Ленінґрадом: частини 2-ої ударної і 42-ої армії, підтримувані морською фльотою проламали німецьку оборону і почали наступ. Протягом, січня лютого звільнено від блокади Ленінґрад і очищено від німців всю Ленінґрадську область. У такій ситуації, пишуть автори-чекісти, «небезпечно було в лісах: у покинутих землянках влаштовувались фашистські аґенти, по лісових хащах блукали відрізані від своїх частин ворожі солдати». Відступаючи, гітлерівці залишили в совєтському запіллі диверсантів і шпигунів, підбираючи найбільш надійних і кваліфікованих, заздалегідь підготовляли для них схованки з запасом харчів, амуніції, радіонадавчих апаратів. У наказі штабу «Валлі» передбачалось створення коло 200 резидентур на території, яка може бути залишена частинами німецької армії. Агентів забезпечували фальшивими документами совєтських лейтенантів.

                   З такою самою тактикою німецької розвідки, але в далеко ширших маштабах, зустрілися совєтські контррозвідники, коли червона армія переступила кордони Естонії, Латвії і Литви. Активну боротьбу прийшлося вести їм і з фінською розвідкою в зв'язку з наступом на Карельському перешийку.

                      Внаслідок воєнних невдач дедалі гіршало внутрішньополітичне становище в Німеччині. Одним з проявів внутрішньої кризи була змова проти Гітлера у липні 1944 року. Усунений від керівництва Абвером, адмірал Канаріс був заарештований на третій день після замаху на «фюрера», ув'язнений в таборі Фльоссенбурґ і пізніше розстріляний. Нав'язати зв'язок з англійцями і американцями, так йому й не пощастило.

                       В кінці 1944 — на початку 1945 року закинуті в німецьку армію советські розвідники, що відступали разом з німцями, почали вертатися на «родіну». Вони непомітно зникали з німецьких розвідчих органів і виходили в розташування частин совєтської армії. Поодинокі чекісти до кінця війни працювали в німецькому запіллі і тільки після капітуляції Німеччини змогли вернутися додому. Але немало залишилось їх там і донині, які за німецькі гроші роблять роботу на знищення Німеччини.

 ____________________
*) Хто не йшов з большевиками, мусів бути в їхньому понятті, щонайменше "колишній куркуль", бо "русский" не може бути "буржуазним націоналістом", бо тоді не має потреби виступати проти большевиків!

субота, 3 вересня 2011 р.

ЗА ДРУЗІВ МОЇХ

Думкою в минуле

            Погідний і теплий був серпень 1944 року. Вітрець грався з налитими повними колосками золотистого жита і пшениці. Радувалася душа хлібороба в очікуванні гарного жнива. Але якого?

            Ріка Німан плила спокійно срібною лентою поміж тими ланами. Пливла гладко і певно. Дивився я на красу Німану, глядів на той гарний урожай, а думками линув до моєї Холмщини. Яка химерна доля закинула мене українця — холмщака сюди, на прикордоння Білорусі і Литви? Хто кинув мене сюди, щоб тут стати на прю з ще невідомими мені ворогами — москалями? Бо перших моїх ворогів — поляків я пізнав ще від малого хлопчика. Я сам уродженець Холмщини. Уродженець села Кадлубиська, 15 км на схід від Замостя. Я є сином тої вітки української землі, з якої поляки пробували висмоктувати всі українські життєві соки. Нам, мешканцям тої землі, не тільки зобороняли говорити, але й молитися по-українськи, тай молитися не було де. Бо наші православні святині вони поруйнували, мордуючи і винищуючи ввесь свідомий український елемент, якого правду кажучи, і так було мало. Гасили, де попало, вогні, національної свідомости. Намагалися погасити і ті іскри, які ще жевріли в глибині наших сердець. Та не вдалося їм цього зробити. Ті іскри при першій нагоді спалахнули ясним полум'ям і розпалили національний вогонь.

                   Мою першу національну свідомість брав я від мого старшого брата. Полуда зникла мені з очей. І хоч як старався учитель-поляк в польській школі втовкти мені в голову, що я син польського народу, проте я вже міг відрізнити правду від фальшу. Великою полегшою був для нас 1939 рік. Польське «моцарство» розлетілося за 17 днів і ми легше віддихнули. Прибули нам на допомогу наші брати з Галичини. Почалася культурно-освітня праця. Ми вільно заговорили нашою рідною мовою, не потребуючи ні перед ким ховатись. За тих пару років, віками мучена Холмщина сказала отверто, що вона є частиною великого українського народу. І важко, дуже важко довелося холмщакам за це потім терпіти, як від червоних москалів, так і від «людової Польщі». Та не хочу тут того наводити, бо про це все відомо українському загалові.

            Я полюбив моїх братів галичан-українців і при кожній нагоді старався їм за це віддячитись.

                                Над тихим Німаном

               Минали роки. Я, як і багато інших українців, опинився у військовій частині, де дослужився ранґи підстаршини. А нас, замість того, щоб кинути в Галичину, де большевики почали наступ, — кинули на північ в околиці Ґродна. Мені довелося командувати відділом важких кулеметів з чистою українською обслугою. Зайняли ми позиції на лівому березі ріки Німану. Окопали ми наші кулемети і добре замаскували становища. Десь далеко на сході важко гупали гармати. А у нас було спокійно. Стрільці дещо перекусивши, почали розмову. Мовляв, пощо їм тут наказано займати становища, коли фронт ще так далеко. Але над вечір прийшла вістка, що большевики розбили здеморалізованих німців і тепер швидко просуваються на захід. Ми вночі виставили подвійні застави і напружили нашу увагу. Але ніч пройшла спокійно. Тільки над ранком, на ліво від нас почулися короткі кулеметні серії, що швидко втихли.

              На правому березі Німану розкинулося невеличке село. Глядачи в далековид, я не зауважив нічого підозрілого. Село неначе вимерло. Чути було тільки гавкання собак і кудкудакання курей. Втім з одної хати вийшла молода дівчина і попрямувала до гойдалки, яка була зачеплена до товстої гілки черешні. Сіла собі в гойдалку і спокійно почала гойдатись. По деякому часі вийшов з хати вже літній мужчина і почав з дівчиною розмову. Глянувши на них, мене взяла охота з ними порозмовляти і дещо довідатись. Отже я, роздягнувшись, переплив ріку і підійшов до них. Вони були білоруси. Я спитав їх, чи не бачили вони большевиків. Старий відповів:
             —  Ні, їх тут не було.
             —  А де ж люди поділися з села ? — питаю.
             —  Люди втекли далі на захід, а ми тут залишилися з донькою. (Вона до речі, була умово хвора).

              Дивлячись на них, я пригадав собі наших простих селян хліборобів, і жаль мені стало цих людей. А ще до того в такий бурхливий час.

              Попрощавшись з ними, я заглянув ще до кількох стоділ і назбирав повну хустину яєць для хлопців-стрільців на обід.

              Повернувшись на наше становище, я застав тут вістуна, який прийшов до нас з наказом, а при тому зрадив мені причину ранкової стрілянини. З його розповіді виходило, що стрілець Мицавка з ґранатометного відділу пробував дезертирувати, а німці простріливши йому ногу, схопили його. Мені це видалося дуже підозрілим. А це тому, що я сам особисто знав Романа Мицавку, уродженця Дрогобиччини, свідомого українця. Це не була для нас українців дуже гарна новина. Не довіряючи тепер нам, німці розкинули нашу кулеметну сотню по чужих частинах так, що ми не мали більше зв'язку між собою. Вістун, відійшовши від мене, зголосив комендантові сотні про це, що я був за рікою. Комендант прийшов сам особисто розпитатися мене про новини. Вислухавши мій звіт, похвалив мене за це. Та я не звертав великої уваги на похвалу. Мене мучила думка про стрільця Мицавку. Він свідомий хлопець і не міг іти до большевиків. Ці мої думки справдилися ще того самого дня. Німці підстрелили і схопили Мицавку в паніці, вважаючи його за большевика.

                                     Відступ у пісках

                 Десь у час обіду ми одержали холодні харчі й наказ зареквірувати вози, коней і погоничів. А це тому, що пільні дороги не були вигідні для автомашин. По обіді ми вимаршували в дорогу, розтягнувшись гусаком по піщаній дорозі. Черепашим ходом прямували ми на нові становища. Кругом нас була тишина, тільки час до часу поскрипували колеса возів і форкали коні. Довкруги золотилися лани пшениці і жита і зеленілася бараболя. З лівого боку лежало якесь село. Втім адьютант нашого батальйону завважив на другій стороні села якесь військо.

— Німці! — сказав він упевнено.

             Глянувши в далековид, я одначе помітив, що ті «німці» дуже підозрілі. Дав наказ своїм хлопцям, щоб вони, забравши з возів свої речі, були напоготові.

              На нещастя не довелося довго ждати. Повітрям сколихнув постріл з протипанцерної гармати, а там заграли кулемети. Зразу почалося пекло. Москалі застукали нас в чистому полі по коліна в піску. Сполошені коні почали рвати упряж, а навкруги падали вбиті й поранені вояки. Наш візник належав до перших жертв. Від пострілів підскакувало бараболиння. Підскакував і я, бажаючи вхопити сполоханого коня. А в той час мій друг Лащук порався на возі з кулеметом. Покинув я коня і скочив до нього на підводу. Заклали ми стрічку; Я потягнув за язичок та кулемет за першим пострілом затявся. (Михайло Лащук сам походив з села Саджавка на Гуцульщині. Він тепер живе в Австралії). Мої хлопці не відступали від нас. Разом ми співали наших пісень.. Разом на Великдень ділилися яйцем, разом, мабуть, доведеться помирати.

                  Справа ставала щораз більш і більш критичною. Ось підібрали ми на підводу важко пораненого німця. В нього від тиску повітря посиніло лице, а з уст пливла кров. Дещо далі підняли ми з землі пораненого українця, що походив з-під Рави Руської. Перед нами забовванів бункер, що його були збудували большевики ще в 1940 р. Побігли ми за бункер і там знову попробували наш кулемет.

                                       «За друзі своя»

                  Кулемет гавкнувши пару разів, зново затявся. По другій стороні бункера лежали також німці. Кулі з кулемета просвистали над їхніми головами і вони зі страху зарилися в пісок. Ми засміялися в нещасті. «З нашого кулемета не буде користі», — подумав я собі, — і в ту мить якихось 20 метрів звідси, завважив я другий кулемет «Максима» з повним вирядом. Скочив я до кулемета, з думкою, що сам Бог посилає нам його. Вхопивши кулемет і дві скриньки з лентами, побіг я на бункер. Там зустрів я також нашого командира батальйону майора Роґаллю. За кілька сот метрів переді мною побачив я сотню большевиків, які гнали поперед себе німців і українців. «Може є там поміж ними і мої друзі» — промайнула в мене думка. І так не лягаючи за «Максимом», я заклав за одним махом ленту, зрепетував замок і потягнув за язичок. Перші большевицькі лави були вже за яких двісті метрів від мене. Заграв, мій кулемет. Затанцювало бараболиння, а з ним і москалі, які почали «цілувати» землю.

                В той час, як я стримував кулеметом большевиків, майор Роґалля перегрупував на швидку руку свої частини і кинувся з ними на ворога, відкидаючи його назад.

                3 того бою ми, українці, вив'язалися дуже добре. Ми не тільки що не розгубилися, але також не погубили нашої зброї. Гірше було з німцями. Того вечора бачив я німців без чобіт і без зброї. Вони все це погубили в багнистій річці.

                Ми прибули до одного господарства над Білим озером і тут заночували. На другий день командир куреня, зібравши всіх старшин і стрільців склав мені перед усіма зібраними прилюдну подяку. Він сказав, що вчора життя усіх нас залежало від мене, і справді лежало воно в моїх руках. Потім відзначив мене залізним хрестом другої кляси, ставлячи мене як приклад для всіх.

                Усі були з того дуже раді. Та, мабуть, найбільше раділи мої друзі українці. Це ж бо була честь для них усіх, а не тільки для мене. Бо, властиво кажучи, я наставляв свої груди за моїх друзів українців, а не за німців. Не вважав себе якимось героєм, не бажав собі слави за те, що я виконав. Це був мій братерський обов'язок — і тільки. І я гордий за це.

                 Я син Холмщини — нашої української землі. І почуваю себе рівнож сином нашої великої Батьківщини України. Холмщина — невід'ємна частина України. І такою треба її вважати. І не забуваймо тих переслідуваних і знедолених холмщаків-українців під теперішню пору.

                Вони наші брати українці!


                                                             За розповіддю Володимира Л-ого переповів Михайло Брик

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації