ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 23 лютого 2017 р.

ІВАН ЗАВАЛИКУТ


                 Народившись у 1884 році), Іван Заваликут був не тільки свідком, але й співтворцем тих великих історичних перемін, які з нашого народу, тоді під чотирма різними займанщинами, створили модерну українську націю. Від свойого юнацького віку аж до часу коротко перед своїм відходом у вічність він брав у процесі тих перемін активну участь і  —  без перебільшення можна сказати  —  був уосібленням історії нашої доби.

                  Д-р Заваликут був передусім професійним адвокатом.

                  Закінчивши студії права і політичних наук у Львівському Університеті в 1911 р., почав він свій довгий шлях адвокатської професії у свойому повітовому місті Гусятині, а далі, в залежності від політичних змін того часу, етапами його адвокатської практики були міста: Копичинці, Коломия, Замостє і Станиславів, а вже на еміґрації в Німеччині — Ельванґен, де обороняв наших скитальців-депістів перед американськими судами. По переселенні до ЗСА в 1950 році не міг уже провадити самостійної адвокатської практики, але й тут завжди служив нашим людям правничими  порадами.

                    Як видатний член УНДО двічі був обираний послом до польського парляменту у Варшаві в рр. 1927-30 і 1935-38. В часі творення Української Держави був заступником повітового комісаря в Золотоноші на Полтавщині. Двічі врятувався від розстрілу комуністами і двічі був арештований польською владою, дарма що мав конституційно ґварантовану посольську недоторкальність.

                    Д-р Заваликут був визначним суспільно-громадським діячем.

                    Широкий був вахляр його громадських зацікавлень і його діяльности, які охоплювали рідне шкільництво, споживчу і кредитову кооперацію, банковість та загальне життя рідної спільноти, як на рідних землях так і на еміґраці. У своїх поїздках по широких теренах Поділля, Підкарпаття і Покуття, частинно і Волині організував "Кружки Рідної Школи", місцеві і повітові Кооперативи, Кружки "Сільського Господаря", читальні "Просвіти", а тут у нашій громаді за останнє чвертьсторіччя не було організації, в якій він не брав би участи, організуючи, очолюючи або співпрацюючи у всіх клітинах нашого зорганізованого життя.

                      Д-р Заваликут був вояком та учасником наших Визвольних Змагань.  

                      Вже старшиною брав участь у 1-шій Світовій Війні у боях із москалями в Карпатах у 1914 році, попав у московський полон, з якого звільнився втечею щойно в 1918 році. З табору полонених в околицях Уралу, почерез Москву дістався в Україну і тут справді проміряв  тернисті шляхи України того часу, почерез Полтаву, Золотоношу, Черкаси, Київ, Тернопіль, Здолбунів і Рівне до рідного Гусятина, але вкоротці уже в рядах УГА знов пішов битися із московськими   большевиками і по Чортківській офензиві, славному і світлому здобуттю Києва, по Чотирокутнику Смерти, перейшовши п'ятнистий тиф, дорогою відвороту почерез Штрасбурґ   на Херсонщині, Тираспіль, Одесу — знову добився до рідних порогів. Довгий і трудний це був   вояцький шлях, але він оповідав про нього як про всенародню епопею боротьби за Волю і Державність без нарікань на свою долю, а болів тільки нашими невдачами. А по другій Світовій Війні, коли московські комуністи "визволили" Галичину, знову пішов далекими дорогами на Захід і почєрез Львів, Відень, Берлін до баварського Байройту,  швабського Ельванґену і врешті до нью-йоркського Брукліну, а на кінець, до Сиракюз.


Михайло Логаза


вівторок, 21 лютого 2017 р.

ГЕНЕРАЛ ОЛЕКСАНДЕР УДОВИЧЕНКО


               Народився 20 лютого 1887 року в Харкові. По закінченні середньої школи в 1905 році, вступив до воєнної топографічної школи, яку закінчив у 1908 р. з відзначенням у ранзі підпоручиика. Під час Першої світової війни служив у російській армії в різних штабах, а в 1916 р. закінчив курс вищої військової школи в Миколаївській Військовій Академії в Петрограді. 1917 році виконував службу ад'ютанта штабу ІІІ-го Кавказького корпусу, а згодом був начальником штабу 21 дивізії того ж корпусу і за бій біля села Іване-Пусте (повіт Борщів, австро-угорський фронт в 1916-1918 рр.) був відзначений високою нагородою — золотою зброєю.

                 Під час російської революції 1917 р., коли вже була сформована Українська Центральна Рада в Києві, брав жваву участь в українізації частин III Кавказького корпусу й очолював Українську Корпусну Раду. В 1918 р. був начальником штабу Гайдамацького Коша Слобідської України, з яким проводив запеклий бій з большевиками за київський арсенал. Згодом був командантом 2 дивізії Січових Стрільців, а пізніше формував Український Генеральний Штаб, в якому залишився й за час Гетьманства.

                      У 1919 р. О. Удовиченко, як один із найвизначніший військових полководців у нашій визвольній війні, особливо відзначився як командир 3-ої Залізної дивізії. Ця славетна дивізія, як одна із найбоєздатніших частин Дієвої Армії УНР, в запеклих і кривавих боях під Вапняркою вліті 1919 р., з успіхом протиставилася на 60-кілометровому фронті трикратно переважаючій большевицькій групі, яка під командою генерала Якора (знищений Сталіном) намагалася прорвати фронт Залізної дивізії і вдарити на зади українських армій, які в тому часі здобували Київ.

                     У грудні 1919 полковник О. Удовиченко, захворівши на тиф, попав у полон Добровольчої Армії ген. Денікіна, одначе по видужанні з групою повстанців прорвався з Одеси до Могилева-Подільського, тут наново переорганізував 3-тю Залізну дивізію і командував нею у всіх наступних акціях аж до відходу Дієвої Армії УНР за Збруч до Польщі в листопаді 1920 р. За свої видатні бойові чини заавансував до ранґи генерал-хорунжого.

                      Під час інтерновання Дієвої Армії в Польщі, виїхав у 1924 р. з групою вояків з табору в Каліші до Франції і там працював звичайним робітником у різних фабриках, не покидаючи при тому жвавої громадської і ветеранської праці серед нашої еміґрації і безперервно стояв на чолі Українського Військового Товариства у Франції та був віце-президентом УНР в екзилі.

                      У Франції, ще 1925 р. написав історично-воєнну студію: "Україна у війні за державність", яку видав щойно в 1954 р. власним коштом кол. хорунжий Української Армії Дмитро Микитюк у Вінніпезі.

                       В 1971 році Видавництво "Червона Калина" в Нью-Йорку видала іншу працю, що її більшу частину опрацював генерал Удовиченко п. з. "Третя Залізна Дивізія". З приводу хвороби ген. Удовиченка докінчив цю працю ген. Олександер Вишнівський, кол. командант 7-го Синього полку згаданої 3 Залізної дивізії.



                                                                                          Дмитро  Микитюк,  кол. хор.УГА

неділя, 19 лютого 2017 р.

ІЗ ЩОДЕННИКА ГЕН. КОРДІЯНА-ЗАМОРСЬКОГО

                        (Продовження після 1971 № 5, 1972 № 1, 1972 № 5-6, 1974 № 1)     


                   6.XII.1933.   Вчора відбулося перше засідання пропагандивної  секції Т-ва  Приятелів  Гуцульщини, на яке прийшли: (полк. Тадей Ружицькі, капт. Адам Ковальскі, Юрій Мацєєвскі, Вєруш Ковальскі, майор Збіґнєв Осостовіч, майор Антін Богуславскі, п-і Яніна Стшелєцка. Був і ген. Каспшіцкі. Із запропо-1 нованих не з'явився Мервін. В терені мають бути представниками полк. Норберт Околовіч, радник воєвідства з Станиславова, п. Самбор, заст. шк. інсп., п. Кольпрехт з Надвірної.

                   11.XII.1933. Рано у ген. Каспшицкого в справі національної політики в державі й війську (Полісся-Лемківщина-Гуцульщина).  

                   Наш адміністративний поділ числиться вже з ліквідацією ДОК X. (к-да Корпусної округи) видання інструкцій для молоді, що їде на Гуцульщину. Я поставив питання праці в той спосіб, що доки по наших полках не буде національностевих референтів, регулярно вишколюваних і оплачуваних, ціла робота не варта фунта клаків.*)

                  16.XII.1933.   Полювання у Дембського. Між іншим був присутній директор державних архівів, Суховольскі. Він оповідав, що "в архіві є кореспонденція російською мовою між Лосіньским, єпископом з Келєц, і генерал-губернатором, в якій є доволі багато денунціяцій. Рівнож там знаходяться акти справи Костки-Бєрнацкого, які треба добре пильнувати, бо багатьом особам, які тепер в Польщі займають високі становища, а особливо, які одержали польські відзначення, може залежати на тому, щоб усунути компромітуючі сторінки про їхню колишню діяльність".

                   18.XII.1933.    Засідання генеральського суду чести, в склад якого входили: ген. Конажевскі, ген. Дрешер, ген. Бургард-Букацкі, ген. Кутшеба і я (Заморскі). Кутшеба реферував справу ген. Ґорецького проти Євгена де Геннінґ Міхеліса**), а саме: в 1930 р., коли рішалася справа вибору Ґорецького на "презеса" "ФІДАК-у", Міхеліс написав до його контркандидата, сербського полковника Радославлевіча, що Ґорецкі не може бути "презесом", бо не був фронтовим старшиною, але тільки інтендантом; воював він по стороні коаліції, як також розбивав народній рух в Польщі, творючи Союз Оборонців Вітчизни для цілей маршалка Пілсудського. Той лист був переложений на французьку мову і розданий членам інших делегацій на кораблі, що плив до Вашінґтону. Лист той викликав загальний несмак, а з французького боку зустрівся з гострою реакцією, при чому один член делегації написав листа до ген. Міхеліса, заявляючи, що внутрішні польські політичні непорозуміння не повинні бути предметом експорту назовні.

                    Кінець-кінців, ми рішили віддати Міхеліса до суду чести. Невідомо тільки, чи він доживе до вирішення тої справи, бо правдоподібно має поважну склєрозу.

                    29.XII.1933. Капітан Ґрошек, колишній мій підвладний з часів української війни, просить мене, щоб я його піддержав у справі авансу.

                     8.І.1934. З новим роком в штабі є той сам, або й гірший маразм, ніж був минулого року. Авторитет шефа ген. штабу ніякий. Цілковита перевага адміністраційного чинника над командуванням. В тому випадку бюро загальної адміністрації з ген. Лянґнером у проводі є всім і робить з мобілізації пірамідальні "ґлупства". Задивлені у власний пупець, уважають себе за середину світа.

                     24.II.1934.    Приїхав з Річки Околовіч. Спроваджуємо гуцульський театр. Нам удалося розвинути гуцульський домашній промисл — виріб дрібних предметів, напр.: горшки, миски, касетки, рукавички, шапки і т. п. Скарбовий уряд вже зареєстрував і взявся до оподаткування того промислу.

                     25.II. Ген. Кордіян-Заморський був у Закопанім на посвяченні "Дому мистця".    Приїхав також през. Мосьціцкий з дружиною. Про цей побут у Закопанім він згадує при кінці ось так: "... А крім того жиди, жиди, жиди — то однак є каста, чи група, чи раса, котрій в Польщі добре поводиться. Рожеві випашені писки, усміхнені й повні свідомости сили гроша і безличности. Хочеться кричати "Гайль Гітлер". То стерво за 10 років нас залляє, задусить і ми зійдемо до ролі жидівських "пахолків".

                      26.II.    Був чудовий день і генерал вибрався на лещата. Хоч є легка відлига, їдуть на вершок Цирля.

                     "На вершку Цирлі жиди сидять і лежать лавами, грубі випашені Рухлі і "цибухи" вигрівають до сонця випашені "бондзюхи"."

                      В поворотній дорозі до Варшави, ген. Вєнява Длуґошевскі, який їхав з Заморським в одному переділі, оповів одну зі своїх пригод:

                      "У Каспровіча причепився до нього якийсь цивільний, який його зануджував своїми "дупарельками". Знетерпеливлений Вєнява витягнув 100 зл. і дав йому на відчепного. Гість взяв і відійшов. Тоді Швайцер і ще якийсь старшина пішли за ним. За хвилю повернулись з грішми. Вєнява перечислив і з острахом ствердив, що є 190 зл., а не 100, як він дав. На то Швайцер відповів львівським жаргоном: "Та ми не знаємо, гість віддав гроші, то ж ми й взяли". — Почали шукати за незнайомим, але показалось, що він десь зник. Не було іншої ради, як надвишку 90 зл. пропити".

                      5.III. Зимові маневри випали досить добре. Шеф штабу (майор Мєщанковскі, який недавно повернувся зі школи ген. штабу з Франції) цілі ночі пересиджував в кабареті, забавляючись з фордансерками. Що дивніше, говорив їм, що ідуть рапорти (про нього О. Г.) до Парижа, Берліна й Москви, як то польський шеф головного штабу бавився цілі ночі в "байзлю". Дивуюсь, що не рахується з упадком власного авторитету. Питав Козолубського, чи чуд у Варшаві поголоску, що Ґонсьоров-скі розводяться. Зауваживши, що Козолубський не танцює з насиланими йому дівками, сам пішов у танець.

                    8.III. Приїхали гуцули. Мають ставити "Карпатські верховинці" (Ґураля). Організатором і режисером театру є Стефан Корибутяк, родовитий гуцул — судовий урядовець в Жаб'ю. Вистава під оглядом фінансовим — повна невдача. Варшава прийняла той театр гробовою мовчанкою. Гурток наших знайомих, кількох старшин, багато військових і дітей — самі гуцули — захоплені, як діти. Ми показали їм Варшаву; прийняв їх також президент (Мосьціцький — О. Го.) Один з них, виїжджаючи, сказав, що (запис є зроблений українською мовою) — "треба зревідувати свої погляди". Повернулися очаровані прийняттям і сердечністю поляків.

                   18.III. Остання вистава українського мистецтва була заповажна, як на варшавську публіку. Закінчилась дефіцитом у сумі 1000 зл.***)

                    27.III. К.-3. описуючи розповідь Левінського про "махльойки" деяких працівників персонального відділу в справах підвищень, закінчив запис твердженням, що "Коменданта (Пілсудського) в справах персональних окружили драні" (драбуги, нечесні люди. — О. Го.)

                     4. IV. В бюрі чекають на мене Околовіч, Ковальскі, Козолубскі і Ружицкі в гуцульських справах. З доповіді Околовіча виходить, що українці збільшили свою чуйність, використовують нашу роботу і збирають плоди. Ген. Каспшицкі виявив себе підскакевичем, який розбабрав роботу, людям наобіцяв багато і нічого ніде не додержав. Словом — ми є на найкращій дорозі до компромітації.

                    З того всього постають для нашої секції такі напрямні: працюємо над вже здобутими осередками, а в першій мірі над гуцульським театром, далі над конкретною піддержкою дрібного гуцульського промислу і врешті над виданням календаря. Позатим, про існування та працю нашого товариства не розголошуємо "урбі ет орбі" (всюди, всім і кожному). Не оголошуємо ніяких комунікатів і не займаємося пропагандою лікувальних місцевостей.

                     5. IV. Заморський вислав до ген. Складковского письмо у справі дефравдації Хмєлєвского. "Уявляю собі, що то буде патик устромлений у муравлисько".

                     8.IV. Ходять поголоски про великі й засадничі зміни в уряді. Тільки Бек і Пєрацкий мали б остатись, навіть міністер військових справ мав би передати маршалок (Пілсудський) ген. Соснковському. То мені видається майже неправдоподібним.

                     Єндрей Страх мав дістатись завдяки моїм старанням до ДОК — Львів, дістав приділ на к-ра батальйону до Пінська. К-ром полку там є Завісляк, псевдо Тунгуз, по фаху муляр, здав матуру по війні, "неврастеник", брутальний. Я є певний, що вони так з собою "пожеруться", що тільки хвости остануться.

                      Полк. Гулевич, привернений в ласках, одержав дивізійну піхоту 26-ої дивізії в Скєрнєвіцах. Думають, що беручи до уваги командний склад, там розіграється ряд драматичних історій. К-р дивізії Мацкєвіч, улюбленець коменданта, дурень з православної армії, який не може стерпіти інтеліґентних людей, в короткому часі викінчив Садовского, Бортновского, Фіялковского, Камского. Командиром піхоти буде Гулевіч, чоловік в очах армії понижений комендантом, його найближчим, бо на місці співпрацівником буде Оцеткєвіч, хворобливий садист і дурень, якого заступником є здібний інтеліґентний лінюх "пеовяк" (член кол. Поль. Орган. Військової. — 0. Го.) Ґатадик, неоцінений на власну думку геній. Хіба комендант розстанеться з своїм улюбленцем і вишле його на кілька років командувати корпусом, щоб дещо відпочав перед емеритурою і наробив багато дурниць, для яких в Дивізії поле обмежене.

                     Якщо ходить про любимців, то є ще один на заході, а саме ген. Томмс, званий старшинами "ні то ме — ні то бе", брутальний і хам у відношенні до підвладних, дурний буфон, який безцеремоніяльно заховується перед зверхниками. Ненавидить дипломованих старшин, погорджує ними, але й боїться, бо їх потребує.

                      9.IV. Був я у полк. Місьонга, шефа прес. бюра, з його листами, в яких домагається впровадження змін до інструкції мобілізації старшин. Я його повідомив, що маю категоричну заборону брати яку-небуть участь у працях над мобілізацією старшин і тому, хоч на всі його пропозиції погоджуюсь, не хочу наражувати ані себе ані його, а головно мого зверхника, на гнів Коменданта, тому не можу видати ніяких письм, з чим погоджується також і ген. Ґонсьоровскі.
З огляду на конечність полагоджування тих справ, пропоную йому вияснити справу в Коменданта.

                     Старшинський корпус нашого війська очеркнув, як дуже поганий і без твердого ідейного ядра: я маю полки, в яких молодий старшина, замість набирати ідейного змісту, пересякає гнилим процесом, який розкладає старших віком старшин. В одному з полків є вже три підпоручники, кандидати на викинення з війська. Важко повірити.

                     (Та сама дата) ... Полк. Арчиньскі з пполк. (нечітке) в справі саперських таблиць. Видана є нова воєнна організація, видання таблиць є, отже, конечне. Зрозуміло, мене не треба в цьому переконувати. Дзвоню до шефа, який мені каже, що ген. Фабрици, у зв'язку з авансами, одержав від Коменданта вказівки щодо організації підчас миру; він тих таблиць не підпише, бо шкода їх видавати, якщо мирна організація зміниться.

                     Говорю про це Арчинському. Він знає про це, хоч би з тої рації, що Комендант не дав цього року ні одного авансу для саперів. Запитаний після конференції Фабрици, заявив, що ще не передумав тих напрямних і не порадився з інструкторами. Арчинський твердить, що ефект тих напрямних виявиться не скорше, як за 2 роки. Правдою є, що цьогорічний настрій серед старшин-саперів є фатальний, тому що підпоручники не одержали авансів на поручників, сапери стоять перед катастрофою персонального складу з причини старіння і браку затруднення старших командирів, які в майбутньому ніхто не направить.

                    Не краще виглядає справа з вишколом. Ніхто не знає, що ми хочемо мати з тих саперів і до чого хочемо їх ужити. Нічого, отже, дивного, що ніхто не знає, як їх вишколювати.****)

                    9. IV. 1934. Ген. Вєнява-Длуґошевскі*****) старший від мене бодай на 10 років. Уроджений в Бобовій, пов. (нечітко), тим самим мій краян. Чоловік, що має однаково багато фантазії, як і каботенства, стільки правдивого запалу, що й пози, безумовно, непересічний тип. Але великою його хибою є те, що він легко й погано впивається.

                    Я вже поминаю ряд фантастичних анекдот, які про нього кружляли, повторяю те, про що я сам переконався власними очима і вухами. За щорічним звичаєм вищі старшини варшавського гарнізону з ген. Фабрицим, 1-им віцеміністром, складають в замку свої побажання панові президентові. Зрозуміло, що не бракує і Вєняви, як коменданта кавалерії Варшавської дивізії. Того року, на жаль, прийшов "заллятий в картку". Вже під час складання побажань в посольській залі грубо висловлював різні завваги у відношенні до поодиноких старшин, брязкаючи своїми острогами. Коли закінчилося складання побажань і ми, старші, перейшли на сніданок, розпочалася правдива Содома і Гомора. Вєнява сидів поміж мною і молодим священиком Мосьціцким. Напроти нього сидів назначений канцлер єпископської курії о. Манерсберґер, від котрого на право сидів міністер пошти й телеграфів Калінські, мін. рільництва Клюковскі, мін. скарбу Завадскі, єпископ Ґавліна, п-і президентова, прем'єр Януш Єнджеєвіч. По нашій стороні, наліво від мене, сидів ген. Орліч Дрешер, хтось з цивільних достойників (чи ж Славек) і президент.

                  Зрозуміло, що всі ті, що я їх вичислив, мимоволі мусіли чути кожне слово п'яного Вєняви, який розпочав розмову гратулюючи о. Манерсберґерові, а опісля перейшов до справи обмацування жінок. Жертвою став о. Мосціцкі, від якого Вєнява бажав дізнатися, чи він мацав жінки, чи ні. Я мав нещастя його успокоювати, прохаючи, щоб він говорив тихше, бо п. Президент все те чує. На те Вєнява мені відповів, що його генеральський стаж є довший, ніж президентура президента. За порадою ген. Дрешера я перестав його упоминати, бо то Вєняву ще більше роздражнювало.

                    Коли Вєнява завважив, що мін. Клюковскі зміряв його гострим поглядом, він звернувся до нього з запитом: "Замість так гостро глядіти на мене, скажи краще, як то ти робиш, що над столом видно те, на чому ти повинен сидіти?" Не одержавши ніякої відповіді, бо ніхто не бажав тягнути чорта за хвіст, але побачивши, що прем'єр розмовляє з дружиною президента, Вєнява сказав досить голосно ніби до мене: "То мусить бути досить інтеліґентна розмова, вона (глупа) дурна, а він попросту кретин; подивись на його уха". Дійсно, вуха нашого теперішнього прем'єра відстають, проте він є людина дуже мудра.

                     Маршалок Світальські любить оповідати жарти і за кожним разом голосно і глуповато сміється. Цим разом він також щось там оповів і сам почав сміятися, а з чемности сміялося і найближче товариство. Не сміявся тільки єпископ Ґавліна. Це завважив Вєнява і сказав: "Пане біскупе, (щось в роді "пане капітане." — О. Го.), ваша кар'єра страчена". — "Чому?" — питає єпископ. "Тому, що п. маршалок оповідав дурні жарти, а ви не сміялися".******)   
                           

________________
                   *) На перший погляд можна було б розуміти, що він старається прийти з моральною допомогою воякам непольської національности що, однак, було б далеке від правди. Ген. Заморський не мав до тих національностей ніякої симпатії, а вся праця була подумана на денаціоналізацію.

                      Підчас останньої війни поляки дуже обурювалися, коли німці "творили" племена ґуралів чи мазурів. Виглядало, що німці покористувались були польською тактикою, при помочі якої відривали від українства лемків, бойків, а головно гуцулів. (О. Го.)


                   **) Євген де Геннінґ Міхеліс, генерал рос. армії, після вибуху революції в 1917 р. зорганізував з польських вояків і старшин кол. царської армії ІІІ-ий Польський корпус. В незалежній Польщі був деякий час предсідником Воєнної ради і віце-міністром військових справ, також не належав до прихильників політики марш. Пілсудського. Той запис яскраво вказує, які були великі внутрішні непорозуміння між поляками, що довели аж до такої несмачної денунціяції перед неполяками. (О. Го.)

                   ***) На жаль не пояснив ген. Заморські в чому та "поважність" полягала. На мою думку, це був пасивний опір польських шовіністів у відношенні до тої вистави. О. Г.


                   ****) Я спеціально навів досить багато цікавого запису в щоденнику, що відноситься до військових проблем. Вже з тих мінімальних записів можемо зорєнтуватися, який стан існував на найвищих щаблях польської військової адміністрації. В такому майже стані поляки з своїм "моцарствовим" наставленням вступили у війну з німцями. Польська історіографія нерадо віднотовує в історії своєї прогри власну непідготованість. Все є краще складати вину на когось. Коли зважимо, що ще гірше представлялась внутрішня політика, головно у відношенні до національних меншин — то деклямація про "моцарствовосьць" виглядає на неповажну мегаломанію.

                        Видно, що ген. Заморський мав дещо більше часу, коли описував "пригоди" ген. Вєняви Длуґошевского так детально. Презид. Мосьціцкі, після письмової резиґнації, на нараді в Кутах 17 вересня 1939 р. назначив був одним із кандидатів на еміґраційного президента. Вєнява в той час був польським амбасадором при Ватикані. Акцію проти його кандидатури повів був ген. Сікорскі і закінчив її успішно. Ген. Вєнява Длуґошевскі поповнив в Нью-Йорку самогубство.

                    *****) Тут автор помиляється, бо Болеслав Іґнаци Вєнява-Длуґошевскі народився в селі Максимівка в Україні (22 серпня 1881 р.), по професії лікар; в часі війни служив у Леґіонах Пілсудського, а по війні був комендантом 2-ої Дивізії кавалерії; від 1938 р. амбасадор, спочатку в Римі, а потім на Кубі, з рамени еміґраційного уряду. 1942 р. поповнив самогубство в Нью-Йорку.
                    ******) Можна собі уявити, скільки то ще кращих історій ходило про Вєняву. Вказує це також і на моральний стан військової верхівки. У цьому зшитку щоденника є записаних багато скандальних історій, дефравдацій (Хмилевського), але вони для нас мало цікаві. (О. Го.)

неділя, 12 лютого 2017 р.

ЧЕРЕЗ КАРПАТИ

Гаврило Гордієнко


  А. А. Гречко, Маршал СССР. Видання В-ва Міністерства Оборони СССР. Ст. 483.
Мапа і 14 схем на окремих вкладках. В тексті численні фотографії учасників подій і воєнні сцени.  Книга видана накладом 100,000 примірників. Москва, 1972.


                 Особа автора цієї воєнно-історичної монографії, тоді генерала-полковника, а тепер маршала і міністра оборони СССР, та назва монографії викликають інтерес до неї, бо ж ідеться про поважну частину Другої світової війни, коли совєтські війська у складі 4-го "Українського" фронту здобули перехід через таку поважну природню перешкоду, як хребет Українських Карпат, яка була, ще підсилена могучими укріпленнями мадярськими на Закарпатті та німецькими на Словаччині.

                 Автор дякує за поміч і вказівки шістьом генералам, десятьом полковникам і двом підполковникам, які, очевидно, й виконали цю монографію, бо вже побудована на численних воєнних документах, які тепер переховуються в Архіві військового міністерства СССР.

                 Сам автор обмежився, мабуть, тільки до передмови, в якій він описав спроби царської армії перейти Карпати в роках 1914-15. Ті спроби царської армії не вдалися внаслідок німецького прориву біля Горлиць. А теперішня совєтська армія подолала усі перешкоди, здобула Карпати й перейшла їх на фронті довжиною 275 км. Себто совєтська армія  виявила  більші  здібності, ніж її попередниця царська армія.

                Ціла монографія цікава, багата змістом і стала джерельним матеріялом для істориків Другої світової війни на Заході. Всю монографію нема як переказувати, тому зверну тільки увагу на деякі моменти.

                Так, напр., повний безпорядок у топографічних назвах, бо на ті самі місцевості вживаються назви і російські й польські, мадярські, чеські, а також і часом українські. Видно, що совєтські штабовики користувалися мапами різного походження.

                 Вступивши на територію Західньої України, совєтське командування освідомило, що населення Західьної України не розуміє російської мови, тому тримало при собі певну кількість осіб, які знали українську мову й по можливості зверталося до місцевого населення друками українською мовою.

                  Використовуючи попередній досвід совєтської армії в гірських боях в горах Кавказу й Криму, совєтська армія широко використовувала той досвід в боях за перехід Карпат. Мабуть, один із тих досвідів була підготова до місцевих ударів, до проривів, до наступу, коли поміж вояків на три-чотири вояки давали по одному, або комуністові, або комсомольцеві, або співчуваючому! Себто ті три-чотири вояки, непартійці, не мали вибору, не могли ані відстати, ані відхилитися вбік, ані піти вперед у полон, єдине, що їм лишалося, це тільки пробиватися вперед у наказаному напрямкові. А роля оцих додатків до трьох-чотирьох вояків називалася "для політичної підготови"!

                  Ворожі міста й території совєтські війська "здобували", як, наприклад, Будапешт і Відень "здобували", а Братиславу, Прагу "визволяли". Коли совєтські війська наблизилися до колишньої чехословацької границі, то старшинські, підстаршинські й політичні чинники провели з вояками спеціяльні години повчання, що, вступаючи на територію заприязнених народів, треба поводитися, як з приятелями, а не як з ворогами!

                  Ця наука совєтських вояків не дуже взялася, бо мені особисто відомий випадок, коли в "заприязненій" Мораві совєтський вояк знасилував чешку, 82-х літню старушку. А скільки тих випадків замовчано?!

                  Цілком слушно автор може хвалитися, що совєтська воєнна техніка своїм лише тягарем доказала чудес, поки перейшла через гори, звори, потоки, все завалене понищеними   мостами й спеціяльно поваленими лісами.

                  Але в артилерійській підготові майже завжди так мало було амуніції, що така підготова тільки давала ворогові знати, що ми, мовляв, будемо на вас наступати там а там. І мадярські війська й навіть німецькі відділи завзято боронили верхи Карпат і тільки швидший поступ совєтських військ з Надвірної через Яблонівський перевал на Хуст і далі на Мукачів примусив німецьку й мадярську оборону поспішно відходити з Лавочного, Верецьких, Ужоку й пізніше з Дуклі, де ще був поважний спротив німецьких військ.

                  Капітуляція Румунії й Мадярщини, до деякої міри словацьке повстання в Банській Бистриці, великою мірою сприяли успіхам 4-го "Українського" фронту, який переважно й виніс на своїх плечах головний тягар операцій боротьби за Карпати й за "визволення" Чехословаччини. Трохи помагав на Півночі 1-й "Український" фронт, а на Півдні 2-й "Український" фронт.

                  В Прагу совєтські війська "увірвалися", це згідно з їхньою улюбленою термінологією.  А про РОА, про Власова й власівців ані згадки.

                 За різні успішні бої совєтські вояки одержували численні нагороди, а їхні частини одержували почесні назви від здобутих, чи "визволених" міст, як напр., "празька", "братиславська" й т. п.

                 Ще один цікавий момент треба згадати: серед заслужених учасників 4-го "Українського" фронту численні українські прізвища, навіть на високих постах, як генерали Гречко (автор цієї монографії), Москаленко, Головня, Грінченко, Петренко, Доценко, Андрієнко та численні інші.

                  Генерала А. І. Єременка, героя Сталінграду, зразу ж за успіхи під Сталінградом відсунули від командування й тримали його в тіні. Давній спосіб не дати висунутися на перший плян і тільки 26 березня 1945 року його привернули "на світло денне" — назначили командуючим 4-им Українським фронтом. Це досить поважне відзначення, але трошки пізнувато воно наступило. Монографія буде прегарним підручником усім тим, хто в майбутньому захоче переходити Карпати в той, чи в  інший  бік!

вівторок, 7 лютого 2017 р.

ВАРШАВСЬКЕ ВИДАННЯ ПРО УПА і 1-у УД УНА

(Закінчення з ч. 2/75, ст. 68)       



 Юрій Тис-Крохмалюк

                 Р. Шухевич вислав до ОКВ меморіял для вияснення справи. Але 27 серпня оба курені відіслано до баз у Нойгаммер і Завберсдорф.

                 В той час діяли далі похідні групи. Вони мали три напрямки — на Київ, Харків і Одесу і на своїх шляхах творили українську адміністрацію.

                 12  вересня конфіновані члени проводу ОУН(р) були викликані на зустріч з німцями до будинку колишньої польської амбасади у Берліні. З українського боку були приявні С. Бандера і Стахів, з німецької — Г. Кох і Ґ. фон Менде. Німці жадали відкликати акт 30 червня, українці відмовили. Тоді німці почали арешти у Львові, в Україні і Німеччині. Арештовано 80% проводу ОУН(р) і вислано до концентраційного табору в Сахсенгаузен. В Україні ув'язнених порозстрілювано. В той час команди обох куренів вислали меморіял до ОКВ з вимогою визнання Української Держави, випущення на волю арештованих з Бандерою на чолі та родин вояків, ужиття леґіонерів до боротьби в Україні, зрівняння старшин у правах з німецькими старшинами та заявили, що не складатимуть присяги Німеччині. Німці відмовили, але погодилися продовжити контракт на один рік. Ця остання ухвала дозволила воякам на свобідне  діяння без небезпеки вислання до концентраційного табору.

                   Оба  курені злучено в одне з'єднання і приділено як лінійну частину під командуванням ген. Бах-Залєского.

                   Автор згадує далі про жорстоку політику Еріха Коха в Україні, ціллю якої було знищити українське населення.

                   В Галичині губернатор Вехтер не був ворожий до українців і разом з Бізанцом розуміли важливе стратегічне поження Галичини, де повинен панувати спокій. В тій цілі наладнано стосунки з УЦК. Мимо цього, в Галичині і в Україні, не зважаючи на масові арешти, німцям не вдалося зліквідувати націоналістичне підпілля, яке у тих місцях було ще активне. Німці забирали для відповідних відділів міністерства закордонних справ архіви, цінні твори мистецтва, документи церковні та культурні цінности українців. Автор, покликуючися на совєтські джерела, пише, що в той час українські націоналісти сиділи тихо, хоч друкувалися протинімецькі летючки. Цю тишу використав Мануїльський для оскарження українців про співпрацю з німцями, бо брак спротиву означає співпрацю. (Маю враження, що  згадка про  "співпрацю"  це данина автора совєтським пропаґандивним  твердженням — ЮТК).

                    В Україні Е. Кох не визнавав української нації і тому пізніше мусів заборонити вербування молоді в Україні до Дивізії "Галичина". Зате не міг відмовити примусового відряджування українців до помічної служби у вермахті як "Гільфсвілліґе-Гівіс", тобто добровільні, помічні відділи. З уваги на небезпеку свого життя в Україні, Кох переніс свою "столицю" до східньої Прусії.

                    23 серпня 1942 Гітлер сказав до Бормана, що "побоюється надмірної тугости українського народу", та що його розвиток не є в інтересі Німеччини. Тому рішив не давати населенню України лікарської допомоги, дозволялися аборти. Вміти читати і писати це зародок майбутнього спротиву. Слід знищити національну культуру, отже, в першій мірі треба запровадити латинську абетку. Українці мали мати найнижчий культурний рівень.

                     Розенберґ був проти такої грабункової політики і його група вірила, що краще дати народам Сходу державну незалежність. Його ставлення — пише автор — означало повний брак реалізму. Він, тобто Розенберґ, не бачив, що спротив в Україні зростає, як оборона соціялізму, як спротив проти розбиття СССР на малі держави, які могли б стати здобиччю наїздників. Врешті в Україні більшість населення є за федерацією з Росією. (Друга "втика" на користь Москви — ЮТК).

                    Невдачі німців викликали свідомість населення, зокрема під впливом, як пише автор, "деструктивних впливів еміґрантів на населення".

                    У 1943 р. Гітлер заявив, що треба негайно зліквідувати еміґрантів, бо, на основі рапортів СД, вони причинилися до зросту активних націоналістичних рухів, які явно хотіли грати ролю третьої сили.    

                    Великі втрати німців на фронтах довели до такого стану, що Вермахт мав багато помічних відділів (1943 — 200,000, 1944 — 500,000), а вже раніше творили відділи неслов'янських народів і козаків. Вермахт хотів об'єднати усіх вояків з-під СССР в армії Власова, Гіммлер - у з'єднаннях "Ваффен СС". Берґер пропонував творення національних з'єднань; проти цього був Кальтенбруннер і Еріх Кох, більшість членів партії.

                    У березні 1943 р. Берґер, фон Менде і Кінкелін (два останні з міністерства Сходу) дістали дозвіл приступити до пляну Вехтера — створити три і пів тисячний полк поліції "Ваффен СС" з Галичини. (Армстронґ, Даллін, Чередниченко). Створено СС дивізію "Галичина".

                    Автор пише про неї на основі совєтської праці "Українська СРР у великій вітчизняній війні". Цитую:

                    "Виявилася вона в доконуванні вбивств на поляках при співучасті національної партизанки, підлеглої так званій УПА".

                     З документів делеґатури польського уряду на край виходить, що відділи СС "Галичина" боролися проти партизан Ковпака.

                     ОУН(р) розрозлася в 1942 р. У волинській поліції мала 12,000 людей, зорганізувала тайні вишколи, бази, бункри, друкарні, зброю і військові предмети та зв'язок. Люди приходили теж з теренів Румунії і Мадярщини. Підозрілих розстрілювали. На Поліссі появилося комуністичне підпілля і польський рух спротиву, але ОУН вичистила терен.

                     1942 р. командир Сидір створив перші відділи партизан, до УПА прилучилися відділи Поліської Січі Т. Бульби. 31 жовтня кінчився контракт обох леґіонів, які воювали проти совєтських партизан на Білорусі. 1 грудня німці леґіони розв'язали, вояків приділили до поліції у Львові, старшин арештували. Група старшин на чолі з Шухевичем втекла перед арештом, правдоподібно при допомозі німецьких "товаришів зброї". Шухевич став шефом УПА під псевдом Тарас Чупринка і від тоді УПА перестала рахуватися з німцями.

                     "Німці спочатку не реагували, бо думали, що українське підпілля, в першій мірі, зліквідує польських партизан. Вони не припускали, що ОУН(р) занархізує тили німецького фронту".

                       "ОУН(р) спочатку не акцептувала українську Дивізію, але як її створено конкретно, то вислала туди своїх людей. Заіснувала тайна і докладна співпраця зі старшинами Дивізії "Галичина" (польські архіви)".

                       Автор згадує про битву під Бродами і пише, що І УД мала тоді на фронті 15,300 стану, в тому 1,480 старшин і підстаршин. З тої кількости частина згинула, частина залишилася в УПА, проломилося з окруження 5,075 вояків, у тому 670 старшин і підстаршин. Доповнена до нормального стану, Дивізія перебувала на Словаччині у поборюванні словацького повстання.
В липні 1944 відбулися розмови УПА з німцями, і у висліді підписано невідоме домовлення в справі достави зброї для УПА. Дійшло до збільшення з'єднань "Ваффен СС", звільнено з в'язниць і концентраційних таборів визначних.націоналістичних осіб.

                        У дальших розмовах з німцями С. Бандера зажадав визнання акту 30 червня, назначеного уряду і допомоги у боротьбі проти Москви. Розмови вели Берґер і Арльт, але до порозуміння не дійшло. Берґер заявив, що Бандера це вартісний об'єкт для німців, але небезпечний на майбутнє.

                         Коли йдеться про національний український комітет, то Бандера запропонував на голову д-ра Горбового, але його місце замешкання було невідоме. Тоді погодився стати головою УНК і головнокомандувачем УНА ген. Павло Шадрук. Автор пише про цю подію так:

                       "Постає питання, як міг чоловік з такою інтеліґенцією й освітою, як Шандрук, взятися за таке діло. Передтим він був боєвим старшиною, в'язнем ґештапо, наразився німцям за те, що покинув "Ролянда" на фронті 1941 р., знав німецькі пляни щодо України. Перед війною мав зв'язки зі штабовими старшинами ВП (польського війська, моя замітка — ЮТК), в тому з ген. Стахевичем, у вересневій кампанії виставлено його до відзначення хрестом ВМ".

                        В іншому місці автор називає ген. П. Шандрука "старим націоналістом". І в тому випадку автор іде за совєтською пропаґандою. Він не згадує, що ціллю УНК, на чолі якого стояв ген. Шандрук, була не співпраця чи навіть союз з Німеччиною, а приготування збройних сил на всі можливі випадки для визволення і державности України. А тоді нема чого авторові дивуватися, тим більше, що він напевно був обзнайомлений з цілями УНК, і тому їх промовчує.

                        У зв'язку із "старим націоналістом", автор пише, що "у повоєнних роках це потверджується. Рахувалися може з війною, ускладненнями між аліянтами чи у інших розкладах сил, треба б не одне зло, зроблене полякам, направити. Розумів це і Бандера".

                        "Невідомі є ближчі контакти Шандрука з Андерсом. Існують припущення, не потверджені, що Андерс поміг Шандрукові затримати на Заході відділи УНА". і далі: "Шандрук вимагав зукраїнізування УД і творення дальших з'єднань. Не хотів порозуміння з Власовом, жадав служби українців тільки у з'єднаннях, які повинні створити УНА, ставив вимогу до німців визнати тимчасовий український уряд і, найважніше й найтяжче для гітлерівців, резиґнації з підбою України. Але ця вимога не мала вже реального значення".

                         23 лютого 1945 П. Шандрук, як командир УНА і номінально командир І УД, скріпив старшинський корпус українцями і почав формувати другу дивізію полк. Дяченка.

                         8 травня УД, на наказ Шандрука, вийшла з фронту на Захід так, що 9 травня її вже не було у фронтовій лінії. Американці не роззброїли УД, як це робили з іншими з'єднаннями Сходу.

                         Накінці автор подає втрати у людях за Історією Української СРР, Київ 1967 р.:

                         На фронті згинуло 1.3 мільйона українців
                         страти СССР — 13 мільйонів                       
                         Участь українців в ЧА — 20%           
                          втрати українців — 10%

                         Праця Торжецького цікава для українського дослідника. Вона вимагає уважної аналізи, щоб розпізнати суміш правди і свідомої неправди. Було б доцільно, щоб наші знатоки згаданих мною і незгаданих подій, особливо з-перед другої світової війни докладно провірили зміст цієї праці.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації