Січово-стрілецькі формації в українських арміях

Михайло Курах

(Інформаційний нарис)

Цю статтю, несподівано померлий Автор, ви-
датний старшина і громадянин, переслав ре-
дакції нашого журналу накоротко перед своєю
смертю. Ред.

І.

Цей короткий нарис присвячую тим нашим публіцистам, мемуаристам, які досі не завдали собі труду прочитати дещо з історії січового стрілецтва і внаслідок того виписують різні небилиці, які вносять багато баламутства в історіографію наших визвольних змагань. До історії січово-стрілецьких формацій вже існує у нас велика джерельна література, з якої можна дізнатись про те, як творились ці формації, їх ґенезу та організаційний розвиток, яку ролю відіграли вони в добі наших визвольних змагань. Замість переглянути цю літературу, познайомитись з нею, а вже відтак писати на січово-стрілецькі теми, деякі наші публіцисти й мемуаристи, а за ними й історики нашої доби, легковажать ці джерельні матеріяли й інколи виписують таке, що нам, колишнім членам січово-стрілецьких формацій, стає дивно, навіщо писати речі, які основно затемнюють історичне тло та розминаються з правдою. Не можна дивуватись мемуаристам, типу Монкевича, але треба дивуватись старшинам, які займали командні становища в наших військових формаціях. Щоб не бути голословним наведу деякі конкретні приклади, поки перейду до самої основної теми — інформації про січово-стрілецькі формації в українських арміях.
Загально відомий діяч і автор цікавих споминів з доби наших визвольних змагань — Віктор Андрієвський — у ІІ-ій частині тих споминів, описуючи похорони Січових Стрільців, що впали в боях під Мотовилівкою і в наступі на Київ під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, пише таке: — „Софійська площа поволи починає заповнюватися народом. Перші прибувають кавалерійські групи галичан ... Незабаром цілу периферію займають війська різного роду зброї, знов аж до тяжкої артилерії включно. На цей раз крім галицьких ясно-сірих плащів (підкреслення моє, М. К.) видніються і наші наддніпрянські рижувато-сірі шинелі" ¹). Якщо автор дійсно був свідком тієї маніфестації на Софійській площі, то виникає питання, де ж він бачив тих галичан в „ясно-сірих плащах", коли їх в тому часі не було у Києві? Галицькі частини прибули до Києва щойно в дні 30-го серпня 1919 року, коли група ген. Кравса прогнала частини Червоної Армії і зайняла столицю України. Але і тоді ці галицькі частини не були одіті в „ясно-сірі плащі", бо це діялось в погідні дні серпня 1919 року і не було потреби надівати плащі. То правда, що Галицька Українська Армія мала уніформи з австрійського сукна; вони були кольору темно-сірого, а не ясно-сірого ... Ясно-сірий колір плащів та мундуру мала австрійська армія з початком війни в 1914 році, але вже на протязі 1915 року той колір став заникати, бо виявився непрактичним і зрештою ці запаси обмундурування вичерпались, нове обмундурування мало колір темно-сірий, і так воно було аж до закінчення війни, тобто до розвалу Австро-угорської монархії. Щодо маніфестаційної паради, яка відбулася у зв'язку з похоронами Січових Стрільців, то в цій параді і самих похоронах не брали участи ніякі галицькі частини. Якщо вважати галицькою частиною Окремий Загін Січових Стрільців, що формувався у Білій Церкві і підняв збройне повстання на знак протесту проти гетьманської грамоти про відбудову великої Росії, то і це твердження не має ніякої підстави, бо Січові Стрільці ніколи не були галицькою частиною, ніколи не входили в склад Української Галицької Армії.
Тепер про інший куріоз з тими Січовими Стрільцями, що про них згадує ген. О. Удовиченко у своїй статті „Бій за Арсенал", де пише про те, як „січовики із своїми полотняними австрійськими мішками за плечима, дотримували повного порядку" у тому наступі і т. д. ²).
Ген. О. Удовиченко був начальником штабу тієї групи нашого війська, яке під проводом Симона Петлюри наступало на Київський Арсенал, отже руководив тим наступом, бачив наступ січовиків, їх виряд, тому здивування викликає його твердження про ці „австрійські мішки за плечима" ... Та ж Січові Стрільці формувались у Києві, були військом УНР, озброювались та умундировувались з тих самих магазинів, що й інші частини Армії УНР, то звідкіля у них могли взятись „австрійські мішки" ?.. Як учасник боїв за Арсенал, спростовую це мильне твердження ген. Удовиченка і заразом підкреслюю, що Січові Стрільці ціле озброєння, умундурування і навіть „мішки за плечима" мали з російських військових магазинів, як це мали й інші тогочасні частини Армії УНР.
Ген. П. Шандрук твердить, що повстання проти Гетьмана підняв Леґіон Українських Січових Стрільців у Білій Церкві ³), що також не відповідає дійсності, бо Українські Січові Стрільці (УСС) у тому часі вели бої з поляками на львівському фронті, а повстання проти гетьмана Скоропадського підняв Окремий Загін Січових Стрільців (СС) під командуванням полк. Є. Коновальця, а ця формація ніколи не була в складі австрійської армії ані в складі Української Галицької Армії.
В журналі „Тризуб" П. Щетинець пише, що Січові Стрільці були в складі совєтської XIV армії, а інж. сот. Петренко на сторінках аргентинської „Ради" закидає Січовим Стрільцям, що вони були союзниками денікінців, а пізніше й червоних ⁴). Таких безпідставних закидів на адресу Січових Стрільців можна б наводити цілі сторінки, але обмежуюсь до кількох, тих наймаркантніших, які падуть зі сторони поважних представників нашого громадянства, військовости і преси. В одних завважується забудькуватість, в інших повне незнання, а в ще інших зла воля.

ІІ.

Російсько-японська війна в роках 1904-1905, події на Балканах і війна в роках 1912-1913 нарушили політичну й економічну рівновагу Европи, викликали воєнні настрої і стали передвісниками світової війни, яка й почалась в серпні 1914 року. Ці настрої найшли певний відгомін серед українського громадянства в Галичині, головно серед молоді, яка поважно рахувалась з тим, що назріваючі події не минуть і її самої, втягнуть у воєнний крутіж і вона буде змушена боротись в рядах чужої армії, гинути за чужі інтереси. Щоб не бути зведеною до ролі „гарматнього м'яса" ця молодь поважно призадумувалась над актуалізацією української проблеми, яка повинна бути висунена на порядок дня в боротьбі за перебудову Европи, щоб українська проблема перестала бути внутрішньою справою чужих займанщин — Росії та Австро-Угорщини, щоб вона стала об'єктом міжнародної політики. В розгарі воєнних настроїв українська молодь гуртується у своїх молодечих організаціях — Пласт, руханкових товариствах — Сокіл і Січ, організує Мазепинський мілітарний курс, видає перші військові підручники українською мовою, тоді ж починає виходити й журнал для молоді „Відгуки", який підкреслює конечність політично-військового поготівля у зв'язку з назріваючими воєнними подіями. Ці самі гасла пропагують „Січові Вісти" та інші видання, присвячені справам виховання нашої молоді⁵).
Всеукраїнський конґрес студентської молоді, що відбувся у Львові в липні 1913 року, був великою маніфестацією військово-політичного поготівля української молоді, яка у випадку збройного конфлікту з Росією включиться в активну боротьбу проти московського деспотизму. Було очевидним, що ця боротьба буде очолювана центральними державами — Німеччиною та Австрією, тому наше громадянство на західньо-українських землях буде вірним союзником центральних держав, які — гадалося — респектуватимуть слушні вимоги українського населення. Ці вимоги були предметом нарад українського радикального студентства, що його з'їзд відбувся у Львові в жовтні 1913 року. Після реферату студ. Євгена Яворівського на тему — „Самостійність України і наші домагання в межах Австрії", прийнято засаду, що „ми не можемо безумовно всі свої пляни будувати на тому, що буде робити Австрія. Як наші дороги зійдуться, то не будемо відкидати подаваної нам руки. Повну волю і економічну рівність могтимемо осягнути аж тоді, коли будемо мати свою незалежну українську державу". Дальше в прийнятих резолюціях підкреслювалось конечність „здобуття Самостійної України, як державного організму, зложеного з усіх трьох частин української землі, що підлягають тепер Росії, Австрії і Угорщині"⁶).
Ось такі-то настрої панували серед нашої молоді на західньо-українських землях (настрої молоді на східніх землях України не могли так чітко проявитись), тому не дивниця, що в грудні 1912 року у Львові засновано „Український Січовий Союз", а вже завдяки його старанням 18 березня 1913 року засновано перше українське стрілецьке товариство під назвою „Січові Стрільці", що знайшло позитивний відгомін серед українського населення Галичини, бо вже перед самим вибухом 1-ої світової війни було 96 стрілецьких товариств.
З вибухом війни в дні 1-го серпня 1914 року у Львові створилась Головна Українська Рада, міжпартійна організація, що мала координувати загальноукраїнську політику в часі війни, як також формувати українських добровільців до боротьби проти Росії. Ця Рада видала свій маніфест і проголосила мобілізацію добровільців під гаслом: Війна за волю України!⁷).
Наплив добровільців*) був надсподівано великий, бо на протязі кількох днів до Львова прибуло 25 тисяч добровільців з різних закутин Галичини, також і Буковини, зголосились деякі і з Закарпаття. При Головній Українській Раді створено Боєву Управу, яка стала творити військову формацію під назвою Українські Січові Стрільці. Начальником тієї формації назначено поручника резерви Михайла Галущинського (пізніший сенатор, голова „Просвіти"), якого пізніше заступив також старшина резерви Гриць Коссак і він найдовше втримався на тому становищі.
Австрійське Верховне Командування було здивоване таким масовим напливом українських добровільців, це командування не виявило великого зацікавлення в творенні добровольчих формацій, бо в тому часі розпоряджало великими резервами мобілізованих. За підшептами польських впливових політиків та військовиків, австрійське Верховне Командування не спішилось з дозволом на створення української військової формації. Врешті, воно видало такий дозвіл, але стан тієї формації обмежено до 2.000 душ, решту добровільців треба було відпустити до дому або направити в розпорядження австрійської армії. Наказ був катеґоричний, в ньому не далось нічого змінити і з трудом вдалось захистити існування тієї формації Українських Січових Стрільців (в скороченні УСС), яка за часів Австрії дуже рідко сягала стану понад 2.000 душ. Це властиво був один піхотний полк, в який входило 2 бойові курені, один запасний, технічна сотня, відділ скорострілів, кінна стежа, обозна частина і т. п. Ціле озброєння австрійського зразку, мундури з австрійського сірого сукна, дещо змодернізовані та з відповідними стрілецькими нашивками, емблемами. УСС мали свій прапор в національних барвах, командний склад був український, також команда і накази виголошувались українською мовою.
В перших днях вересня 1914 року перші частини УСС опинились на фронті проти російських військ, відзначились в карпатських боях, відтак в наступі аж на Поділля,
де прийшло до певної стабілізації фронтів і бої — з перемінними успіхами — велись майже до кінця 1917 р., тобто до большевицького перевороту і повного розвалу російського фронту.
Внаслідок договору Української Народньої Республіки з центральними державами, що був підписаний в перших днях лютого 1918 року в Бересті Литовському, німецькі та австрійські війська вирушили на поміч Україні в боротьбі з московськими окупантами. В складі австрійської армії була окрема група під командуванням архикнязя Вільгельма Габсбурґа, а в склад тієї групи входили і УСС. Ця група пройшла бойовим порядком аж до Олександрівська над Дніпром, відтак перейшла в Херсонщину для охорони ладу. УСС перейшли в район Єлисаветграду, а звідтіля в жовтні 1918 р. були перекинені на Буковину, де вже не довго задержались, бо почався розвал австро-угорської монархії. В часі Листопадового зриву в Галичині УСС боронили Львова і брали участь також на інших відтинках фронту війни з поляками.
В часі формування регулярних частин Української Галицької Армії УСС-ів зведено в одну бриґаду, яка прийняла назву — Бриґада Українських Січових Стрільців, а в її склад входили: полк піхоти трьохкурінного складу, полк артилерії з чотирма батеріями польових гармат і одної батерії 10 цм. гавбиць, відділу скорострілів, кінної сотні, відділу технічного і т. п. Командантом бриґади був отаман УСС Осип Букшований. При цій нагоді слід спростувати ще одну і важну помилку, якої часто допускаються наші публіцисти й мемуаристи, які назву Українські Січові Стрільці поширюють на всі частини Української Галицької Армії. Ген. Удовиченко твердить, що українці з Галичини, свідомі українські патріоти, творили „в австрійській армії окремі формації під назвою Українських Січових Стрільців. Командував ними архикнязь Вільгельм (полковник Василь Вишиваний)"⁸). Що так воно не було, свідчать про це конкретні дані подані в цьому нарисі, який в основному базується на безспірному документарному матеріялі і про історію Українських Січових Стрільців. Ця назва належала тільки тій одній формації й вона не може поширюватись на всі інші частини Української Галицької Армії (в скороченні УГА), бо це минається з історичною правдою і непотрібно вносить заколот в нашу історіографію.
В складі УГА бриґада УСС перейшла Збруч, брала участь в боях з большевиками, разом з нею пережила денікінщину і союз з большевиками, а своє існування закінчила разом з іншими частинами УГА в трагічні дні квітня 1920 року. Ще треба підкреслити, що УСС ніколи не входили в склад Армії УНР.
Так в загальному представляється ґенеза постання формації УСС, її розвиток та бойові дії. Не торкаюсь оцінки тих дій, не торкаюсь тієї великої національної і культурної роботи, яку проводила ця формація у тих місцевостях, якими вона проходила і де вона діяла. Оцінка тих подій належить до завдань тих істориків, які досліджують добу наших визвольних змагань. Але одно слід ствердити: Українські Січові Стрільці належать до нашої найстаршої національної формації, яка мала характер регулярної військової частини і була першою, яка після Полтавського погрому в липні 1709 року підняла прапор боротьби за соборність і державну незалежність України.

ІІІ.

Серед зовсім інших обставин творилась і діяла формація Січових Стрільців (в скороченні СС), яка почала організуватись в листопадові дні 1917 року, у Києві, в добі Центральної Ради, та відразу віддала себе до диспозиції Уряду УНР. Ініціятиву до створення тієї формації дав „Галицько-Буковинський Комітет Допомоги Жертвам Війни", який зайнявся долею галицько-буковинського елементу, що внаслідок воєнних подій опинився у Києві та околиці, улаштовуючи його на роботу в різних підприємствах та громадських установах. З розвитком революційних подій той Комітет заанґажувався і в політичну роботу, повів пропаганду за створення галицько-буковинських військових формацій для боротьби за відірвання західньо-українських земель з-під австрійської займанщини та їх прилучення до матірного пня з його державним центром у Києві. В жовтні 1917 р. Комітет скликав віче українців з західніх земель, що в тому часі перебували у Києві й околиці, а на тому вічі голова Комітету — Іван Лизанівський — виступив з річевою промовою та особливо підчеркнув ці можливості й обов'язки, які виникають перед галичанами й буковинцями у зв'язку з революційними подіями на Україні. Другий промовець — Євген Коновалець — говорив про потребу створення західньо-українських військових частин для боротьби проти Австрії, бо вона добровільно не віддасть тих наших земель, які їй дістались даром і становлять поважну позицію в складі Австро-угорської монархії. Пропозиція Коновальця була прийнята через аклямацію всіма учасниками віча і 13 листопада 1917 року в київській газеті „Нова Рада" появилась відозва Комітету про організацію військової формації, до якої приймається добровільців з-поміж українців Галичини й Буковини. Цю відозву підписали: Іван Лизанівський — голова, Федір Черник — секретар і члени — Євген Коновалець, Роман Дашкевич, Микола Низкоклон, Іван Чмола і Олександер Лисенко. Такий був початок формації, яка прийняла назву — „Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців", а командиром того куреня став колишній старшина російської армії Олександер Лисенко. Він на тому становищі не вдержався довго, бо дістав інше службове призначення, а на його місце прийшов Євген Коновалець, старшина австрійської армії, що був у російському полоні, але з вибухом революції утік з табору полонених, дібрався до Києва і відразу включився в загальноукраїнську роботу. На становищі командира тієї формації він вповні оправдав себе, був її незмінним начальником аж до останніх днів її існування. Також за його ініціятивою ця формація вже в січні 1918 року змінила свою назву і замість „Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців" стала зватись — „Курінь Січових Стрільців". Така зміна назви була конечна хоч би тому, що до служби стали голоситись добровільці не лиш з Галичини й Буковини, але також з Закарпаття та інших частин української землі. Таким чином ця формація відразу станула на загально українському становищі, тобто стала соборницькою не лише думкою, ідеєю, а й фізичним складом.
Успішний розвиток формації був забезпечений, бо добровільці постійно прибували. Уряд УНР піддержував цю формацію та помагав всіма можливими засобами. Коли ж большевицька Москва почала наступ на Україну, формація Січових Стрільців зголосилась до диспозиції Уряду УНР і в бій проти московсько-большевицької навали кинула всю свою силу, а саме: 480 штиків піхоти, 12 скорострілів та відділ гарматчиків. Січові Стрільці боролись під Дарницею, здобували переправи через Дніпро, здобували київський Арсенал, боролись в інших дільницях Києва, взяли під свою охорону Президію Центральної Ради та Уряд УНР, брали участь в боях під Коростенем, Сарнами, а звідтіля в бойовім порядку наступали на Київ, знову мали бої під Коростенем, Бородянкою, Бучею і в перших днях березня 1918 року вернулись до Києва.
Після зайняття Києва формацію Січових Стрільців залишено для охорони порядку в столиці України і значно поширено її організаційні рами. В ній вже був певний відсоток добровільців з Наддніпрянщини, нові голосились з кожним днем. Такого напливу добровільців вже не було змоги вмістити в рамах одного куреня, тому формація розгорнулась в полк і підготовлялось формування бригади СС. Добре був поставлений вишкіл піхоти, скорострілів і помічних технічних частин, школився кінний відділ, вже була добре зорганізована легкогарматня батерія, яка мала 8 гармат, підготовлялось формування гарматнього дивізіону. Загальний стан формації СС в квітні 1918 року, напередодні гетьманського перевороту, становив З тисячі душ. Хай це послужить спростуванням необережного твердження нашого історика д-ра Миколи Андрусяка, який в газеті „Гомін України"⁹) подає фантастичну цифру аж 40.000 (сорок тисяч) Січових Стрільців під командою Коновальця в часі гетьманського перевороту... Можемо запевнити Автора, що якби у тому часі формація СС дійсно начислювала 40 тисяч бійців, то гетьманського перевороту взагалі не треба було б робити.
Січові Стрільці не могли приєднатись до гетьманського перевороту, бо він підготовлявся при помочі німців і був піддержаний німецькими штиками. Сама ж формація СС-ів не мала сили протиставитись тому державному переворотові, вона була обеззброєна німцями і розв'язана гетьманською владою. С. Стрільці розбрились по Україні, стали конспірувати своє перебування, бо ті з них, що були підданими австрійської держави, могли бути виарештованими та переданими в розпорядження австрійського командування. Поважна частина СС-ів перейшла на службу в окрему Запоріжську дивізію, що зразу була під командуванням ген. Натієва, а пізніше ген. Бочковського. Ця дивізія була далеко від Києва, вона охороняла східні кордони України і тому гетьманський переворот не досягнув її, вона оціліла і далі виконувала свою службу.
Літом 1918 року заповідались корисні зміни в політиці гетьманського уряду, були надії на зміну кабінету і покликання деяких міністрів з-поміж визначних українських діячів, тому почались певні заходи в справі відновлення військової формації Січових Стрільців. Посередником в тих справах між Гетьманом і провідними діячами Січових Стрільців був проф. Дмитро Дорошенко, міністер закордонних справ. Січове Стрілецтво було готове відновити свою організацію і служити так вірно гетьманській Державі, як вірно служило Українській Народній Республіці, але тільки під тією умовою, що Гетьман буде вірний засаді закріплювання державної незалежности України, якщо він поведе чіткий національний курс і відречеться реакційного „єдіно-нєдєлімства". Завдяки старанням міністра Д. Дорошенка дійшло до порозуміння між Гетьманом і провідниками Січового Стрілецтва. Внаслідок того в дні 23 серпня 1918 року Гетьман видав наказ про формування Окремого Загону Січових Стрільців, що мав складатись з одного пішого куреня 4-сотенного складу, кожна з них по 160 штиків, одної сотні скорострілів, кінної розвідки в силі 80 шабель, одної легкогарматньої батерії та допоміжних технічних частин. Разом у загоні могло бути лише трохи поверх 1000 стрільців і ЗО старшин ¹⁰).
Місцем постою Окремого Загону СС призначено Білу Церкву, командантом став полк. Коновалець, а начальником штабу полк. А. Мельник. На стрілецьку збірку до Білої Церкви стали голоситись січовики з різних сторін України, вернулись і ті, що були на службі в Запоріжській Дивізії, знову оживилась стрілецька організаційна робота. Напередодні повстання проти Гетьмана стан Окремого Загону СС-ів представлявся так: курінь піхоти в складі 4 сотень начислював „20 старшин і 474 баґнетів, одну скорострільну сотню в складі 12 скорострілів, одну легку чотирогарматню батерію, кінну розвідку в ЗО шабель, школу підстаршин, технічний відділ, булавну сотню і т. п., всього разом у бойовому стані 46 старшин і 816 рядовиків усіх родів зброї" ¹⁰). Все озброєння було російського зразку, обмундирування також, відповідно змодифіковане, зі стрілецькими нашивками та емблемами. В стані Загону українці з західніх земель становили 75%, українці зі східніх земель 25%. Так представлявся загальний стан Окремого Загону СС-ів, коли підняв повстання проти Гетьмана і з Білої Церкви почав наступ на Київ. Виступ СС-ів був збройним протестом проти федераційного акту гетьмана Павла Скоропадського, який у своїй грамоті в дні 14 листопада 1918 року проголосив конечність „відновлення великої Росії" ¹¹).
В рішальному бою під Мотовилівкою СС перемогли гетьманських дружинників під командою генерала князя Святополк-Мірського і цим перекреслили акт Гетьмана. Несподіваний виступ СС прибрав характер загально-українського повстання, ряди Січового Стрілецтва стали заповнюватись щораз то новими добровільцями з-поміж населення Наддніпрянщини. В скорому часі Окремий Загін СС перетворився в дивізію, відтак в Осадний Корпус СС, де вже була перевага наддніпрянського елементу, який в піхотних частинах виносив около 80%, в гарматніх около 90%. Такий стан вже залишився аж до останніх днів існування тієї формації, яка почалась з піхотного куреня в листопаді 1917 року, розгорнулась в полк в березні 1918 р., в серпні відновилась в формі Окремого Загону, в листопаді розгорнулась в дивізію, а в грудні 1918 року в Осадний Корпус СС. Літом 1919 року, в часі реорганізації Армії УНР, Корпус СС перетворено в Групу Січових Стрільців—дводивізійного складу (дивізії 10 і 11). і
В склад групи СС входило 6 полків піхоти, 6 полків артилерії, кінний дивізіон, автопанцерний дивізіон, кіш скорострілів, технічні та обозні частини. Від січня 1918 року незмінним командиром Січових Стрільців був полк. Євген Коновалець (за тодішньою термінологією отаман), а його найближчими помічниками на становищі начальників штабів були полковники генерального штабу колишньої російської армії — Марко Безручко, В. Змієнко, Отмарштейн, Сулковський та інші, що займали відповідальні становища в штабі СС. Незмінним начальником постачання СС був сотник Іван Даньків, талановитий організатор, який в хаосі тогочасних подій спромігся добре наладнати постачання усіх частин СС, що все були залежними від Головного Командування і Постачання Армії УНР.
Головні командні пости в групі СС були обсаджені старшинами колишньої російської армії, під їх командою було 5 полків піхоти, 5 полків артилерії, амуніційний парк, технічні частини. Також на становищі командантів куренів, батерій і навіть сотень була перевага старшинського елементу з колишньої російської армії. Формація СС хоч і почала творитись з добровільців українців австрійської займанщини, в дальшому процесі свого розвитку стала формацією загальноукраїнською, де була перевага елементу наддніпрянського. Воно зовсім зрозуміло, бо СС не могли мати поповнень з Галичини, чи інших західньо-українських земель, ці поповнення рекрутувались з добровільців звербованих на Наддніпрянщині, бо мобілізаційні спроби не давали бажаних наслідків. Січові Стрільці, що були під командою Коновальця, ніколи не входили в склад Української Галицької Армії, вони постійно були в складі Армії УНР. Свої воєнні дії започаткували у Києві в часі большевицького повстання і першого московсько-большевицького наступу на Україну. Від Збруча по Дін, від північних границь України аж по Чорне Море вони пройшли з боями, свої шляхи скроплювали кров'ю та значили могилами. Вони ніколи не входили в ніякі переговори з ворогами України, не заключували ніяких договорів з денікінцями, большевиками, поляками, а закінчили своє існування в грудні 1919 р. на підставі розпорядку Головного Отамана про самодемобілізацію частин (ч. 03132 з дня 23 листопада 1919 р.). Але і після того СС не склали своєї зброї, бо одні з них пішли у Зимовий Похід¹²), другі в підпілля,, треті між повстанців, ще інші стали основними кадрами 6-ої Стрілецької Дивізії Армії УНР. Вони становили перевагу і серед учасників Другого Зимового походу. Так в загальному представляється історія формації Січових Стрільців, одної з основних частин Армії УНР.

IV

Крім тих двох січово-стрілецьких формацій — Українських Січових Стрільців (УСС) та Січових Стрільців (СС), були ще й інші, які себе називали січовиками. Такою формацією був Студентський Курінь ім. Українських Січових Стрільців, що формувався у Києві в січні 1918 року, але він не проіснував довго. Одна сотня того куреня брала участь в бою під Крутами, відтак вона увійшла в склад Гайдамацького Коша Слобідської
України. Решта з того куреня приєдналась до інших частин Армії УНР, курінь, як самостійна частина, перестав існувати.
Цікавою формацією була т. зв. Запоріжська Січ, що її організував і нею командував отаман Юхим Божко. Вона творилась з добровільців, яких вербував от. Божко, що в добі Гетьманщини був начальником охорони Запоріжської залізниці в Катеринославі, але розголосу набрала ця формація щойно в добі Директорії, коли увійшла в склад Армії УНР та боролась на різних фронтах. Про цю формацію знаходимо згадки в споминах і публікаціях деяких авторів, які по різному підходять до тієї формації, але найширше пише про неї колишній адьютант от. Божка — сотник Дмитро Ґонта, що свої спомини про цю формацію містив у журналі „Київ"¹³), куди й відсилаємо цікавих читачів.
6-та Січова стрілецька дивізія, що творилась на початку 1920 року і входила в склад Армії УНР, в основному складалась з колишніх Січових Стрільців. Командував дивізією полк, (згодом генерал) Марко Безручко, начальником штабу був полк, (згодом генерал) В. Змієнко, оба штабові старшини з колишньої формації Січових Стрільців, також на інших командних становищах були старшини СС (Сушко, Пищаленко, Лотоцький, Стефанишин, Филипович, Гладкий, Соловчук, Турок, Бісик та інші).
Були ще й інші формації, які прибрали назву січово-стрілецьких, але вони скоро занепали і сліди по них губляться у крутежі воєнних подій.


______________________________________
¹) Віктор Андрієвський: 3 минулого. Том II, ст. 103. Видавництво Українське Слово, Берлін 1923 р.
²) Бюлетень УНС. ч. 28, рік 1958, О. Удовиченко, ген. поручник „Бій за Арсенал".
³) Gen. P.Shandruk: Arms of Valor, cт. 58, Robert Speller & Sons Publishers, Inc. New York 1959.
⁴) Тризуб, Орган УНДС, ч. З 1960 р. ст. 11.
⁵) Рада, ч. 6, 1960 р.
⁶) Степан Ріпецький: Українське Січове Стрілецтво,ст.347, Видавництво
„Червона Калина", Нью Йорк 1956 р.
⁷) Д-р Кость Левицький: Історія Визвольних Змагань Галицьких Українців з часу світової війни 1914-1918 рр., ст. 14. Львів 1928 р. Накладом власним.
*) Залишаємо термін, вживаний Покійним Автором „добровільці", хоч „добровольці" було б правильніше. — Ред.
⁸) Гзн. Олександер Удовиченко: Україна у війні за державність, ст. 37. Вінніпеґ 1954 р. Видав Дмитро Микитюк.
⁹) Проф. д-р Микола Андрусяк: Київ і Львів за останніх 100 років. „Гомін України" ч. 17 (258), 24 квітня 1954 р.
¹⁰) Золоті ворота. Історія Січових Стрільців, ст. 95, Львів 1937 р. Видання „Червоної Калини".
¹¹) Дм. Дорошенко: Історія України, Том II, ст. 415. Вид. Булава, Нью Йорк.
¹²) Вісті Комбатанта, чч. 1-2, ст. 24-36, Нью Иорк 1961 р.
¹³) Журнал „Київ": Д. Гонта — Отаманщина, чч. 1, 2-3, 4, 5 і 6, рік 1957.