ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 23 вересня 2010 р.

КЕДЬ МИ ПРИЙШЛА КАРТА

Мирослав ШАРКО

Прийшов нарешті той довго вичікуваний день від'їзду. Скоріш, ніж здавалось.

Востаннє проходив кімнати. Пробігав пожадливим поглядом обстановку - хотів закарбувати собі в пам'яті усе, щоб надовше осталось тепло від приютливого домашнього гнізда. Чимсь млісно-теплим несло із кожного кутка, пряло золоті пасма в минуле. Невидні нитки споминів в'язали його з кожною дрібничкою, не хотіли рватися.

Старий, припорошений трішки в одному місці (стирка не засягнула) фортепіян привітно усміхався білими клявішами, висовував ноги, не давав пройти. Змахнув ще сиву латку рукавом. Обдивляв усе: полинялий килим, образ Пречистої (він нині був якийсь інакший, не той, що кожного ранку), стіл - де кожна пляма це котресь не таке собі просте „ікс" із альґебраїчних задач (мусів зводити нераз неодну виміну поглядів), далі - риски олівцем на одвірку дверей - його щорічний ріст (прийшло йому чогось на думку, що він повинен бути навіть дуже високий). В куті несміливо тулилася за нього шафка з книжками. Відбивалася в дзеркалі струнка панянка-гітара, а великий, темний годинник на стіні рівномірним „тік-так" про себе відкроковував час.
Призадумався. Зір його впав на олов'яні фіґурки жовнірів, що незавважено для нікого приглядалися, горді на свої стрункі постаті, у дзеркалі із туалетного столика. Нагадались колишні дитячі іграшки: завзяті баталії олов'яних істот, криваві січі, олов'яні інваліди по війнах із лютим Петром-царем.

Із урочистістю стародавнього лакея, хрипучи ржавіло серед тиші вдарив годинник шість.

Здригнувся. Обірвалися нитки споминів. Пора до поїзду. У вікно кокетливо зазирало липневе сонце. Прижмуруючи від світла очі, підійшов востаннє до батькової знимки. Довгим німим поглядом попращався. Силувано переступив поріг. Ще раз оглянувся. Хотів врізьбити в пам'ять усе та вкласти поміж пам'яткові фотографії ще одну. Враз стало йому якось смішно й він рвійно затраснув двері. На все...

***

Пройшло три роки. Вказівки годинника минали шосту. В альбомі споминів ожили яскраво-теплі стіни, а сонце (як перше) жмурило очі крізь дроти до бараку. Нагадались олов'яні жовніри зі столика перед дзеркалом. А потім пригадалися (як із альбому) знайомі обличчя в зелено-сірих одностроях.

вівторок, 21 вересня 2010 р.

Українська Народна Самооборона у другій половині 1943 р.: на шляху творення війська


Стаття присвячена процесу формування куренів Української Народної Самооборони, їхнім вишкільним базам і кадровому складу. Показано спроби німців ліквідувати УНС.

 
Проблема оборони населення, етносу-народу-нації, завжди є актуальною. Звичайно, захисна потреба загострується, коли існують певні зовнішні загрози. В умовах окупації для поневоленої нації творення куренів самооборони постає необхідністю.  

У другій половині 1943 р. посилення загроз для українців в Галичині йшло одночасно з трьох сторін: 1) СРСР – рейд Сумського партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака у червні-липні 1943 р; 2) Польщі – активізацією протиповстанських дій Армії Крайової; 3) Німеччини – у зв’язку з протиповстанськими акціями німецьких військ на Волині-Поліссі, що почалися з червня 1943 р. та зростанням антинімецьких настроїв у Галичині. Доходили вістки і про корінний перелом на німецько-радянському фронті, що давали зрозуміти, що червона армія пішла у контрнаступ і скоро фронт буде на західноукраїнських теренах. 

Які виходи з даної ситуції бачили українські політичні кола Галичини?

Одні, в особі ліберальної частини українського населення Галичини до німецьких кіл – займались формуванням стрілецької дивізії СС „Галичина”, а радикально настроєні в особі українських націоналістів, ОУН (Б), – продовжували формування повстанського війська. 

В умовах німецької окупації, стрілецька дивізія СС „Галичина” була спробою українців створити власне легальне військо, водночас українські повстанці – перебували за межами німецької правової системи. Тому що, проголошений Акт відновлення Української державності від 30 червня 1941 р. німцями не визнавався, а самостійні прагнення українців засуджувались. Кожен український націоналіст розглядався німецьким військовиком як злочинець і повинен бути розстріляний. Тому постає питання, як вдалося українцям в таких умовах створити підпільну армію?

Якщо розглядати УПА – як масовий збройний спротив українського населення Волині і Полісся німецькому окупаційному режиму у формі декількох різних військових формацій, які навесні 1943 р. завдяки цілеспрямованій політиці ОУН (Б) були зорганізовані в одну структуру. Тоді формування куренів УНС на Галичині проходило за армійським принципом і зумовлювалося створенням другого плацдарму для розвитку повстанського руху. Цим плацдармом за географічними ознаками, гористістю і лісистістю став Карпатський регіон. 

Водночас в Галичині функціонувала розгалужена мережа ОУН(Б), у складі якої були самооборонні кущові відділи. Для підвищення рівня боєздатності українських підпільників у червні 1943 р. на території Івано-Франківщини діяли підстаршинські школи. Однією з них, імені Симона Петлюри, командував „Степовий”, у минулому офіцер-інструктор ЧА, другою „Беркути” – „Чмелик” [7, 118].  

В умовах боротьби між німецькими військовими силами і радянськими партизанами, проникнення радянських впливів на Галичину і негативної реакції місцевого населення створили сприятливе тло для організаційно-мобілізаційних процесів ОУН(Б). Крім того, рейд Сумського партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака у червні-липні 1943 р. показав, що німецька окупаційна адміністрація не має у своєму розпорядженні достатніх сил для боротьби з рухом Опору. 

Було прийняте рішення Головного проводу ОУН(Б) про створення куренів УНС. Так, 15 липня 1943 р для координації військово-організаційної роботи було створено штаб УНС. Командиром штабу став військовик, довголітній член ОУН – Олександер Луцький („Андрієнко”, „Беркут”)“, уродженець села Боднарова Калуського району на Станиславівщині (тепер Івано-Франківщина), політв’язень за часів польської окупації (1933-1937 рр.), окружний провідник ОУН у Станиславові (1937-1939 рр.), обласний провідник ОУН Станиславівської області (1940-1941), поручник у легіоні “Нахтіґаль”. 

У склад штабу також увійшли: шеф штабу – В. Банах („Гордієнко”), мобілізаційно-організаційний референт – Голембовський (бургомістр м. Станіслав), начальник розвідки „Сокіл” (колишній старшина Армії УНР), ад’ютант – В.Чижевський („Демид”). Оскільки військові вишколи мали проходити на території Дрогобичини та Івано-Франківщини, то військові референти обласних проводів ОУН (Б) були призначені командирами УНС, якими відповідно стали Б. Вішинський („Орел”) та І. Белейлович („Дзвін”) [2, 98].

В липні 1943 р. в одному з сіл Козівського району відбулося засідання Крайового Проводу ОУН. Зустрівшись тут керівники Станіславського обласного проводу ОУН – “Роберт“(Ярослав Мельник), Стрийського обласного проводу ОУН – “Шпак“ (Зиновій Благий) і Тернопільського обласного проводу ОУН – “Нестор“ (Володимир Боричко), з"ясували, що обласні проводи ОУН для створення УНС не підготовлені ні в господарському, ні в організаційному плані. Керівникам проводів було надано контрольні цифри для мобілізації членів ОУН, здатних служити в УНС. Так, “Нестору“ на території Тернопільської області потрібно організувати один курінь чисельністю 400 козаків. Водночас для Станіславської області пропонувалося два курені кількістю від 800 до 1000 козаків, а Стрийській – до 600 козаків. Крім кадрового питання, на обласні проводи покладалися завдання комплектації одягом, продуктами, зброєю [6, 530].

Перед відправкою у Карпати обласні проводи ОУН повинні були забезпечити всіх мобілізованих осіб достатньою кількістю одягу, продуктами, передати їм наявну зброю і переправити у зазначені місця дислокації.

М. Лебедь писав, що курені УНС були організовані протягом двох тижнів окремим наказом Проводу ОУН і перепроваджені в Карпати [4, 84]. Тобто виходить, що у 20- х числах було видано розпорядження, а 27-31 липня була проведена переправа особового складу у Карпати. 

Безпосередніми організаторами мобілізації виступали старшинські кадри вишкільних таборів. Цю тезу підтверджують спогади старшого вістуна „Комара”. Він писав, що 27 липня 1943 року зі Станіславщини вирушили на вишкіл група 180 чоловік на чолі з командиром "Козаком" (Микола Яворський) з вишкільного табору “Чорні чорти” імені Є. Коновальця [5]. Такими групами у цей проміжок часу і з інших теренів переправлялись мобілізовані козаки для служби в УНС.

Прибувши у Карпати, мобілізовані козаки не були функціонально готові для збройних зіткнень з радянськими партизанами із-за відсутності достатнього озброєння і низької військової підготовки. Тому, в першу чергу, О. Луцький зайнявся військовою підготовкою. 

Формування УНС у Карпатах, як стверджує О. Луцький, було завершено до 15 серпня 1943 р. у складі п’яти куренів, у яких налічувалося до 2 тис. козаків. 

Перший курінь «Чорні чорти» у складі 400-450 козаків дислокувався в околицях сіл Микуличі і Березин Яремчанського району. У курені були три сотні: 1) вишкільна, 2) бойова, 3) будівельна. Сотенним бойової сотні був "Козак" (Микола Яворський), чотовим - "Благий" (Олекса Химинець), курінним - "Липей" (Іван Рачок). Вишколом керували курінний „Гуцул” (Іван Бутковський) та сотенні „Липей”, „Дон” (Михайло Дарабан) і „Козак”.

Другий курінь «Трембіта» у складі 350-400 козаків знаходилися лісах Долинського району під керівництвом сотенного «Чорнобрового».

Третій курінь «Сіроманці» у складі 250-300 козаків перебував на горі «Чорна сигла» Болехівського району Івано-Франківської області під командуванням хорунжого «Яструба» (Дмитро Карпенко).

Четвертий курінь «Кривоніс» у складі 300-400 козаків дислокувався на горі «Магура» (Стрийщина) під керівництвом хорунжого «Шугая» (Василь Боб’як).

П’ятий курінь «Кривоніс» у складі 400 козаків перебував в с. Недільна (Старо-Самбірівщина) під командуванням булавного «Омеляна». Загальне командування двома куренями «Кривоніс» здійснював «Вовк» (Лука Павлишин). Планувалося організувати ще один курінь «Кривоніс» [6].

Перед УНС були поставлені перші військові цілі у межах Карпатського регіону. 8 серпня 1943 р. курінь УНС «Чорні чорти» провів 3-годинний бій з радянськими партизанами, яких було до 100 осіб, поблизу с. Жаб’є. Втрати радянської сторони нарахував до 30 осіб вбитими пораненими, відмічаючи краще озброєння партизанів [6, 224]. «Чорні чорти», за слова О. Луцького, провели декілька збройних зіткнень з окремими загонами Ковпака у Прикарпатті, але особливих результатів це не принесло. Тому командний склад посилаючись на низьку військову підготовку особового складу, в подальшому зіткнень уникало.

У другій половині серпня 1943 р. курені УНС провели ряд бойових операцій проти німців. Так, 18 серпня 1943 р. було здійснено напад на карний табір «Служби праці» поблизу Сколе (Дрогобиччина) [10, 330]. 

На засіданні Головного проводу ОУН(Б), що відбувся у жовтні 1943 р. в одному з домашніх господарств на окраїні Львова про питання УНС доповідав крайовий провідник західноукраїнських земель В. Охримович. Він детально охарактеризував положення ОУН(Б) на Галичині, відмітивши, що діяльність УНС розвинула рух націоналістичної частини населення Галичини на користь ОУН(Б). Організація у господарському плані готова до зими. Завдяки податкам з населення, ОУН(Б) Галичини запаслася необхідними продуктами та одягом, так, що УНС вистачить [6, 530].

О. Луцький у своєму виступі заявив, що місцеві структури ОУН(Б) в УНС направила не кращі кадри, в результаті чого УНС довший час не могла діяти і багато важливого часу було затрачено на військову підготовку. Територіальна сітка ОУН не забезпечила у господарському відношенні – продуктами та іншими матеріалами. В результаті чого в середовищі УНС почали виникати невдоволення. Тому прийшлося в складі УНС створити т.зв. ВПЖ – військову польову жандармерію. ВПЖ займалася не тільки питаннями дезертирства та різними злочинами в УНС, а також запасом продуктів у населення [6].

У жовтні 1943 р. на Бережанщині відбулася конференція Проводу ОУН. Тут Р. Шухевичем було дано завдання військовому референту проводу ОУН(Б) “Галичини“ Богданові Кравціву (“Петро“, “Семен“, “Степовий“) розповсюдити діяльність УНС на всю Галичину. Вирішили одну сотню з куреня “Сіроманці“ направити в Тернопільську область і одну сотню з куреня “Трембіта“ - на Львівщину для того, щоб керівники обласних проводів ОУН, “Нестор“ і “Кедр“, впродовж місяця на базі сотні створили два курені УНС загальною кількістю до одної тисячі вояків [6, 445]. 

У подальшому УНС було розділено на дві групи: 1) УНС Карпатського краю (Станіславська і Дрогобицька, а згодом Чернівецька область) під командуванням сотника О. Гасина, яка відійшла у неприступні гірські масиви під натиском німецьких протиповстанських дій; 2) УНС Львівського краю (Львівська і Тернопільська область) під командуванням сотника В. Сидора переходила у стан рейдуючих мобілізаційно-пропагандивних і оборонних груп.

Протягом останніх місяців 1943 курені УНС не вели активних бойових дій через запровадження в Галичині 2 жовтня 1943 р. системи розстрілу десяти заручників за вбивство одного німецького солдата або представника окупаційної влади. Дії УНС у цей період зводились до оборонних боїв проти підрозділів німецької поліції.

Починаючи з вересня до грудня 1943 р. мали місце сутички з німецькими частинами в Болехівському, Долинському і Косівському районах [1, 121]. Водночас майже нічого в літературі не пишеться про діяльність УНС на Тернопіллі.

Формування куренів УНС на Тернопіллі проходило в складних умовах. Німецькі каральні сили постійно вистежували українських підпільників, а також тих людей, які їм допомагали. На основі архівних матеріалів відстежимо деякі протиповстанські акції німецьких поліційних відділів.

Так, 29 жовтня 1943 р. до с. Гнильча Підгаєцького району прибув німецький відділ у складі 32 чол. до господаря Михайла Борсука, де стояла колись група УНС. Господаря розстріляно, заарештовано 5 чол. і проведено обшуки.

7 листопада по 60 німців у кожному селі поставили облогу населених пунктів Різдвяни, Зубів і Островець Теребовлянського району. На вхідних і вихідних шляхах сільських доріг кулеметами німці почали вистрілювати населення. Були жертви. Шукали зброю і заборонену літературу, але нічого не знайшли. У німецьких акціях допомагали місцеві поляки, будучи усними інформаторами.

Проводилися облави на бази УНС. Так, 18 листопада 1943 р. на села Іванків, Гуштинка, Бережанка і Трійця Борщівського району німці провели облаву. Нею керувало гестапо з Чорткова. Особовий склад німецьких загонів стягнено з Чортківщини, Тернополя та інших округів чисельністю до 3 тис. чол. Під час облави з села неможливо було вийти, бо через кожних 50 м стояв озброєний німецький воїн. Основним фігурантом у цій акції був заарештований колишній командир групи УНС, який провадив гестапівців до тих людей, у яких перебував тоді, коли був на волі. У результаті було заарештовано 10 людей, одного з групи УНС. Якраз тої самої ночі в Іванкові квартирував група УНС, правда, він встиг втекти ще до облави [9, 11-61].

Вже 24 листопада 1943 р. на одну з військових груп у складі 47 чол., яка квартирувала в лісовому масиві між селами Кобиловолоки і Яблунів несподівано наскочив німецький загін (300 бійців). Група мобілізованих українців розбіглася, не проявивши ніяких оборонних дій. До рук німців потрапили значні трофеї: зброя, продуктові запаси і навіть списки і адреси цілої групи. Через декілька днів із розбитої групи вдалося зібрати 33 чол., з них тільки 20 – з крісами [9, 61].

У листопаді 1943 р. в с. Миколаївці Заліщицького району німцями обстріляно відділ українських повстанців, у результаті 4 українців вбито і втрачено багато зброї, з ворожої сторони – 1 німець вбитий. Німці провели цю акцію за доносом поляка Брензола з Лисичників [9, 61].
Борючись з українським визвольним рухом, німецькі поліцейські чиновники вели напружену роботу над викриттям їхніх осередків. З цією метою вони широко використовують свою агентурну сітку. Німці розстрілювали українців і за надання підтримки українським повстанцям, здебільшого за доносом поляків. Наприклад, 29 грудня 1943 р. в с. Грабівці Борщівського району за доносом поляків Трача і Бучинського, під церквою розстріляли восьмеро українців. 31 грудня згадуваного року в с. Городниця Копичинецького району розстріляно 30 українських хлопців [8, 11].
 
Оскільки організаційна робота ОУН у творенні УНС проходила з великими труднощами, то і населення це відчувало. Так, відомо, що на одних зборах з місцевим активом 50-літній селянин дав таку характеристику оунівському підпіллю: “Я домагаюся від себе і від інших, щоб та націоналістична організація щось вже робила, бо народ знетерпеливиться і готовий з вилами йти на ворога“. У кінці зборів просив, щоб частіше до них хтось навідувався, “бо треба організувати народ“ [8, 63–69]. 

Загалом вплив ОУН(Б) на Тернопіллі був вагомим. Так, на середину грудня 1943 р. на території Тернопілля – за підрахунками А. Русначенка – сумарна кількість членів ОУН(Б) становила 7 460 осіб у 432 станицях [7, 112].

До грудня 1943 р. УНС завершила своє формування. Цей період можна вважати завершальним етапом діяльності УНС. Командиром УНС в Тернопільській області було призначено хорунжого Остапа Шугая [7, 539-540]. 

Таким чином, на початок грудня 1943 р. УНС діяла в Івано-Франківській, Дрогобицькій, Тернопільській і Львівській областях. УНС не було, тільки в районі Перемишля. У куренях УНС нараховувалось 5-6 тис. козаків. Причому курені організовані в липні-серпні 1943 р. у Карпатах були достатньо військово підготовлені і представляли собою значну військову силу [6].

За наказом Головного Командира УПА Тараса Чупринки про формування Українських Збройних Сил від 18 грудня 1943 р. курені УНС і УПА об’єднались в одну військову структуру. Керівником усіх військових дій та чинностей визначався Головний Командир УПА. Органом у керуванні цілісністю військових справ на всіх теренах ставав Головний Військовий Штаб УПА [7, 252-253]. Таким чином, було сформовано боєздатне українське військо, яке продовжувало боротися за Українську Соборну Самостійну Україну.

 
Федір Полянський
кандидат історичних наук, доцент Тернопільського
національного технічного університету ім. Івана Пулюя;
головний редактор наукового журналу «Мандрівець»
E-mail: mandrivec@ukr.net


Література та джерела

  1. Андрухів І. О. Боротьба органів радянської влади проти збройних формувань ОУН та УПА на теренах Станіславської (Івано-Франківської) області в 40-50-х роках ХХ століття / Андрухів І. О., Любінець І. Я. / Питання історії України новітньої доби. – 2008. – С.119–133.
  2. Кентій А. В. Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956. Історико-архівні нариси.– Т.2. Українська повстанська армія та збройне підпілля Організації українських націоналістів. 1942-1956. / Анатолій Кентій. – К., 2008. – 415 с.
  3. Космач – повстанська столиця на Гуцульщині. Режим доступу: http://l-vardzaruk.if.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=31:2009-01-16-18-29-52&catid=2:-2&Itemid=3
  4. Лебедь Микола. УПА. Українська повстанська армія. Частина І. Німецька окупація України. – Дрогобич, 1993.
  5. Літопис УПА. Т. 19. Карпатська група УПА”Говерля”. Кн.2. Спомини, статті та видання історично-мемуарного характеру. – К., 1992. - 357 с.
  6. Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940–1950) / [упоряд. В. Сергійчук]. – К. : ПП Сергійчук М. І., 2007. – Т.1. – 640 с.
  7. Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х рр. / Анатолій Русначенко. – К. : Пульсари, 2002. – 520 с.  
  8.     Центральний державний архів вищих органів влади (ЦДАВО), ф.3836, оп.1, спр.63.
  1. ЦДАВО, ф.3833, оп.1, спр. 34.
  2. Шанковський Л. Історія українського війська. Збройні сили сучасної доби за роки 1914-1953. Друге доповнене видання. – К., 1991.

УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ В СХІДНІЙ УКРАЇНІ

Мирон Заклинський

I.

Подорожі наших людей із західніх земель у східну Україну і навпаки — були в 19 віці рідкістю. В початку 20 віку стали вони троха частіші, одначе і тоді обмежувались здебільше до письменників і громадських діячів. Знаю лише про дві йнакші прогулянки: Професора Сімовича з гуртом чернівецьких студентів учительського семінари та друга — вчителів рогатинської гімназії. До І Світової війни західньо-українське громадянство було доволі посидюще. Тому й невелика була підпринятливість та й охота поконувати деякі труднощі з одержанням паспорту. В ту пору були рідкістю навіть прогулянки в Закарпаття. Там щоправда була й загроза: Мадярський жандарм і кількаденна тюрма.

Це незнання з досвіду східної України було одною з недостач нашого життя на західних землях напередодні І Світової війни. Щоб національна свідомість, і свіжо засвоєна державницька, могла уґрунтуватись і стати раз на все життя основою світогляду й діяльності, важно було перебороти територіяльну вузькість західніх земель; перейти Збруч, на безмежні простори східиіх земель. Пізнати умовини й життя і розвитку нашого народу в московській займанщині та побувати в Києві, Каневі, на Дніпрових порогах, на Кубані — та в інших місцях, дорогих кожному українцеві.

Така нагода трапилася аж підчас революції 1917 р. Хоча багато наших людей із західніх земель опинились у перших двох роках війни за Збручем, не мали вони свободи рухів, бо або, як полонені, мусіли сидіти в таборах, або бачили східну Україну тільки з вікон вагонів — яко політичні в'язні — в дорозі на Сибір.

Революція 1917 р. дала змогу нашим полоняникам, що втікали з таборів, приміститися по містах і селах східніх земель і бути свідками а то й діячами буйного національного відродження нашого селянства. Укр. Січові Стрільці (Уесеси) та більш обов'язкові споміж полоняників-українців австрійської армії приймали живу участь у політичному й культурному житті східної України. Вони створили з кінці 1917 р. військовий відділ Київських Січових Стрільців (Есесів). Від тоді аж до кінця 1919 р. боролися вони, за соборну і незалежну нашу державу.

II.

Бажаю спинитися на перших відвідинах Уесесів у східній Україні, що тривали від початку березня до половини жовтня 1918 року.

Берестейський договір Української Народної Pecnyбліки з Німеччиною та Австрією підписано 9 лютого 1918 року. Тоді мирова делеґація Центральної Ради запросила німців помогти прогнати з України большевиків, бо власних сил, щоб виконати це, було замало, за німцями вирушила по кількох днях і австрійська армія. З нею вирушили й У.С.С-и. Було це в останніх днях лютня.

Перейшли ми на східні землі близько того місця, де Збруч вливається в Дністер. Тут, в околиці Камянця, скрізь місцевини, знані з нашої історії. На високому, басарабському березі Дністра білів славний Хотин. Переходили ли через мале, болотннсте містечко Жванець, де колись Хмельницький окружив був польську армію і лише татарський хан урятував поляків під загибелі. Під вечір показався Камянець, нездобутня твердиня, мальовничо положений иа стрімких скелях. І досі задержалися мури й укріплення та височенний турецький міст над глибоким яром річки Смотрича.

Большевики прикидалися, мов би хотіли боронити Камянця. У наступ пішов між іншими відділами також наш курінь. Та большевицькі нездисципліновані ватаги не стали до битви, лиш утекли другим кінцем міста.

В Камянці були наші організації та свідоме, згуртоване в них громадянство. Ми дуже бажали ввійти з ними у зв'язок, одначе мусіли відійти, заки вони встигли відновити діяльність своїх товариств.

Свобідно мандрували ми селами й містечками. Ворожого опору не стрічали тут ніде. Поділля доволі подібне своїм краєвидом до південної Галичини й нашої частини Буковини. Подібні й села, лише церкви тут трохи інакше будовані та розмальовані на зелено. Селяни такі самі, як у Галичині, лише національно не освідомлені, хоча минув уже майже рік, як настала революція і воля. Вони журилися приходом такої маси чужого війська і коли ми починали розмову, вони все питали: Пощо і куди ми йдемо. Ми пояснювали, що помагаємо Центральній Раді прогнати большевиків у Mocковщнну, а лад буде заводити і сама Ц. Рада. Показалося, що вони, на диво, не знають, яка є програма Ц. Ради. Ми пояснювали їм те, що єдине їх цікавило в тій програмі, саме, що Ц. Рада за поділом землі між селян.

Ця вістка була для них великою полегшою. Для інших справ, як культурно-освітніх, не мали зрозуміння, навіть для потреби і вартости нашої незалежної держави. Мало траплялося освіченіших і свідоміших селян, що знали програму Ц. Ради і стояли за свою владу. Це були переважно бувші вояки українських відділів.

Коло Жмеринки селяни були озлоблені на німців, що захопили збіжеві склади на цій великій стації та негайно вивезли в Німеччину. Боялися, що німці вивезуть з України все збіжжя і тут настане голод. Тому були прихильніші до Австрії. Ми поясняли їм, що австріяки такі самі, якщо натрапили б десь на збіжеві склади, вважали б їх ,,воєнною добичею", і вивезли б.

Візники австрійських обозів годували свої, зимою заголоджені коні по селянських клунях зерном і немолоченнми снопами. При тому багато марнувалося під кінськими ногами. Господарів навіть не питали. Чимало обозних коней усе-таки гибло. На їх місце силою забирали по селах підводи. „Як на панщину" — жалувалися перед нами селяни.

Стан, у якому ми застали наддніпрянські села, був точно такий, як ми на основі книжок і часописів уявляли. Ми знали, що царська влада старалася всіма способами здавити наше національне відродження, заборонила видавати книжки й часописи, зокрема не допустити їх до селян; замикала в тюрму і засилала в Сибір тих діячів, що старалися освідомлювати селян; що після першої революції в 1905 р. справа трохи поліпшилася, але посувається поволі, бо свідомої інтеліґенції, готової до громадянської праці, було все ще мало. Лиш те дивувало нас, що за цілий рік революції і волі майже нічого не зроблено, що не ведено плянової освідомної праці серед селян і міщан, за поміччю нашого активу. Робили велику політику, але основ для її удачі не покладено. Селянин лишився несвідомий.

III.

У Вапнярці ми завагонувалися й поїхали на південь, на Одесу. Хоча поїзд довго вистоював по стаціях, за добу була ми вже на безкраїх рівнинах Херсонщини. Такого краєвиду ніколи раніш ми не бачили.

Ніде ані лісу, ані горбків та яруг, лише безмежна рівнина. Тепер, на провесні гуляв по ній вільний, пронизливий вітер і з часта котив кудись поза обрій цілі отари крислатого, сухого бадилля, перекотиполя. В скорому русі виглядало воно, наче великі кулі.

Перестанки і села побудовані там серед чистого поля, наче вчора збудовані. Плотів і огорож коло них мало, садів нема. Очевидно при таких сильних вітрах важко на незахищеній рівнині виховати дерево, а ще овочеве. Тому були тут споконвіку і ще 150 років раніше безкраї степи, „дикі поля", де запорожці плекали коні і стежиш за татарами.

Цілий тиждень пробули ми в Одесі. Якась чужа була вона для нас своїм виглядом і складом населення. Українців було тоді мало, щось 12%. Найбільше було, серед усяких народів, москалів і жидів. Місцеві большевики погрожували повстанням, тому виходити в місто було дозволено лише старшинам. Стрільці рвалися побачити місто і ще більше — Чорне море, тому інколи виходили дібраними гуртами, на короткий час, без дозволу. В першу чергу йшли над море, де вітала їх безмежна поверхня, розколисана вихром, і бачили, що й воно зовсім не чорне, лиш зелене, і дуже буйне. Розгойдані хвилі з ревом ударяли об беріг. 

У місті мало монументального й цікавого. Воно молоде й торговельне. Найрадше похожали ми по майдані, перед міською думою й оглядали звідтіля пристань і море. Руху в пристані не було. Склади позамикані, кілька малих кораблів сонно стояли на якорі. Похожали по тому майдані також австрійські старшини. Нашого війська, гайдамаків, було всюди багато. Вони й ніччю не й боялися в місті нічого.

З нашим громадянством не легко було нав'язати зв'язки. Відпитали ми „Просвіту", одначе там за дня нікого не було, а вечором ми не могли прийти. Були раз у редакції місцевого часопису та принесли редакторам багато чисел „Діла", й інших галицьких часописів. - Неждано від'їхали ми з Одеси й подались в напрямі Херсону. Його саме здобував один галицький полк австрійської армії. Наші сотні підійшли під місто, як перший запас. Приняти участь в бою не прийшлося. Полк здобув місто за одним розмахом, хоча большевики добре боронилися, та й помагала їм артилерія з лівого берега. 

Дозволено було ходити по місті. Стрільці пішли цілими гуртами подивитися вперше в житті на Дніпро. Поставали вдовж на березі широкої ріки, що котила жовті, весняні води і між сірими берегами провесни. Чомусь значно могутніше враження робив Дніпро, коли я оглядав його пізніше часто біля Хортиці й у Катеринославі та зокрема в Києві.

Був я на першому засіданні «Просвіти", що перервала була діяльність, коли прийшли большевики. Наші громадяни оповідали один одному, як вони ховались, як за ними шукали і трусили. Нарада відбувалася поважно і торкалася найживучіших справ. Видно було, що „Просвіта» кермує культурним життям місцевих українців.

У домівці „Просвіти" висіли на стінах образи Шевченка, Франка, Коцюбинського й інших , менше славних письменників. Хоча теоретично це було очевидне, що тут стрінемо ті самі прояви нашої культури, що й усюди, все ж це було зворушливо бачити їх серед степу, у далекому Херсоні.

Дальшу дорогу відбували наші сотні двома кораблями, по Дніпрі. Це була велика втіха. Цілими днями оглядали ми краєвиди над нашою оспіваною рікою. Що так тісно зв'язана з нашою бувальщиною. Лівий беріг лісистий, увесь зарослий Великим Лугом Запорізьким. На правому були й історичні місцевини знані і славні з козацьких часів. Ось там була Січ у часах по Хмельницькім, тут поблизу Сіркова могила, там знову, біля Кам'яного Затону, приєдналися реєстрові козаки до повстання. Близькими і зрозумілими ставали для нас незабутні події нашої історії. Тут відчули ми величину рідного краю, дійшовши до половини.

Тут, нижче Дніпрових порогів, було населення інакше, як на Поділлі. І вдачею і національною свідомістю. В селі Тарасівці дали нам селяни блакитно-жовтий прапор. Вони були свідомі українці та державники. Повідомили нас, що горі Дніпром, коло сусіднього села Біленького є ватага большевиків. Їх виперли з півночі німці.

Обережно, в боєвому ладі, підпливали ми до Біленького. На березі привітали нас селяни і відділ Вільних Козаків окликами „Слава". Вони звели останніми часами кілька боїв з большевиками. Селяни поприносили на беріг хліба, сала, набілу, та погостили ввесь курінь. Молодь розвідувала про політику. Знала, що німці й австріяки союзники Центральної Ради. Підозрівала, що вони захочуть забрати Україну під свою владу.

Аж тут стрінули ми населення, що підпирало нашу держану, що на нього могла числити.

На північ від Біленького, напроти Хортиці, є гарне місто. Тоді називалося Олександрівське, тепер Запоріжжя. В дальших днях спробували ми добути його, та наступ не вдався, бо наші сили були замалі. Аж над'їхала з-під Полтави Запорізька дивізія і большевики втікли з міста.

IV. 

Ми приплили кораблем до Олександрівського. Там відбулася святочна стріча нашого куріня з Запорізькою дивізією. Ми спільно пройшли вулицями міста. Дві музики, міська й запорозька, грали по черзі до маршу. Міщани і німецькі вояки дивилися на це свято зі здивуванням і нерозумінням.

На майдані перед Народнім Домом Запоріжці та Стрільці уставились одні дроти одних у дві лави. Серединою похожав командант Запоріжців, полковник Болбочан і наш командант, сотник Микитка. Пролунала команда: „Позір! Курінь в ліво глянь!'" — і наш сотник здав звіт полковникові. Цей опісля привітав промовою «рідних братів галичан, що помагають Hаддніпрянській Україні в боротьбі". Закінчив окликом: „Слава Січовикам!" — а запорожці тричі гукнули: „Слава!" Тоді запорізька музика почала грати наш народний і державний гимн: „Вже воскресла Україна". При перших звуках запорізький хорунжий схилив блакитно-жов­тий прапор і грімко пролунало: „Струнко! В право глянь! Старшини й вояки обох відділів наче закам'яніли в нерухомій поставі. Стрільці вперше відчули до глибини душі, що вони в Українській Державі. Хвилювання запирало їм віддих. Опісля було кілька промов, запорізьких і стрілецьких: короткі, щирі, вояцькі.

Святочна стріча, закінчилася дефілядою обох відділів перед полк. Болбочаном. Уесеси з пошаною й цікавістю дивилися на боєвого провідника тієї славної, хороброї дивізії, що виявив у своїй промові живу державницьку свідомість.

Ми відійшли на корабель, де покищо кватирували, а запоріжці на залізничу станцію, і звідкіля вночі від'їхали на південь із завданням героїв — здобути від большевиків Крим.

V.

В Олексавдрівському наш похід закінчився. Там ми лишилися. Відразу познайомились і заприязнилися з нашими громадянами. Вони приглядалися нашій святочній стрічі з запоріжцями і цінили наш наступ на місто, бо він прискорив втечу большевиків.

Осередком українського життя в місті була „Просвіта". Довкола неї згуртувалися наші діячі та свідомі громадяни всіх партій. Всього населення було тоді в місті 57 тисяч, у тому наших людей багато, коло 23 тисячі. Рухлива управа наладнувала культурне наше життя після перерви. Між іншим — постаралася, що скоро по звільненні міста почав виходити безпартійний часопис „Січ''. Пустила в рух бібліотеку й уладжувала доповіді. Зорганізувала кілька прогулянок на Хортицю, в яких приняли участь також У.С.С-и. Мешканці східніх і західніх земель знайомились, пізнавали краще одні одних і заприязнювались. Бував приявний також старий археолог і етнограф Новицький. Біля нього держалася на Хортиці більшість У.-С.С.-ів. Він водив своє товариство по острові, показував давні окопи і сліди укріплень, та все пояснював.

VI.

Щасливі, безжурні часи романтичного захоплення східньою Україною минулися для Уесесів із гетьманським переворотом. Настали важкі часи. Почався наступ дідичів на земельну реформу, а згодом і дикі карні виправи на села, щоб їх стероризувати і примусити величезні контрибуції за розграблені двори і господарське знаряддя. Ці грабунки зробили зимою демобілізовані вандрівні солдати, a не селяни.

Годі думати, щоб таких диких і несправедливих форм розправи з селянами бажав гетьман Скоропадський. Одначе все, що діялося, ішло на його рахунок. Дідичі, що були московської та всяких інших чужих національностей, випрошували в австрійських командах для своїх сіл карні виправи та подавали списки винуватців. У ті списки попадали наші діяльні громадяни, діячі на полі культури, політики, кооперації. Це був наступ єдинонеділимців на український рух і йога діячів. Дикі форми, в яких відбувалися розправи з нашими селянами, були спробою наших ворогів скомпромітувати нашу державу перед більшістю несвідомих народніх мас.

Одну стрілецьку сотню вислала команда дивізії на карну виправу, однак вона вела себе зовсім інакше, як австрійські чи мадярські відділи. Ця сотня дістала наказ розброїти одно село і стягнути контрибуцію з його населення. Воно вирізало ніччю відділ австрійської кінноти. Пощадило лише трьох вояків, закарпатських українців, бо це свої люди.

Довго трівало, заки в селі залякана жінота, діти і старі люди повилазили зі своїх сховків, побачивши, що прибулі вояки якісь добрі свої люди. Всі мужчини пішли в повстанці. Вечором Стрільці уладили співи і танці. Населення зовсім успокоїлося. Другої днини старшина У.С.С. скликав сход і повідомив, що селові призначено зложити зброю і контрибуцію збіжжям. Просив, щоб конче зложили хоч трохи зброї, бо інакше прийдуть мадяри і будуть знущатися. Збіжжя зложили люди негайно і поволі поприносили також трохи зброї. Заприязнилися з У.С.С.-ами і довіряли їм.

Уесеси тому мали змогу так себе вести і не боялися, що стануть перед воєнним судом, бо належали тоді до групи Василя Вишиваного :— (архикнязя Вільгельма). Цей зукраїнщений Габсбург не погоджувався з дикою і несправедливою поведінкою дідичів і війська супроти нашого селянства і не вимагав цього від Уесесів. Тому й стрілецькі карні виправи в Херсонщині, в околиці міста Єлисавету, куди вони перейшли в місяці червні, мали зовсім інший вигляд. Вони стали оборонцями населення.

Одну сотню вислано, за наказом дивізії команди, щоб роззброїла кільканадцять сіл і арештувала 33 ,,большевики", вичислених у дорученому списку. Впадало в вічі, що дідичі закидали поміщеним у списку не якісь тодішні провини, лиш участь у революції 1905 року. Якщо була б за ними яка вина, очевидно була б покарала їх ще давно царська влада. Опісля на місцях виявилося, що це були наші діячі. Посли до Центральної Ради, кооператори, вчителі. Ясна річ, що дідичі бажали позбутись їх при добрій нагоді, коли йшли на їх села карні виправи.

Один стрілецький старшина списав з ними всіма протокол і остеріг їх, щоб не показувались, якщо прийшли б які австрійські відділи.

Селяни позносили по селах трохи зброї, здебільша старої, і на тому ця карна виправа скінчилася.

Населення високо цінило стрілецьку людяну поведінку і його висланники вітали Стрільців при вході в села хлібом-сіллю, як дорогих гостей. Давали їм гарні кватири й угощали щиро. Якщо близько села найшовся повстанчий відділ, повідомляли їх. Одначе й повстанці їх не займали. Раз їхала одна сотня на підводах безкраїми пшеничними ланами. Розмовляли Стрільці з візниками, і ці кажуть: „Як би так повстанці вискочили з цеї пшениці, тоді могло б вам попасти. Та вам нічого боятися — ви ж українці. Baс не займали б".

Так обороняли У.С.С.-и наше населення хоч у небагатьох селах, перед ворожим знущанням. Бо землю взяли селяни згідно з законом Центральної Ради, а двори, як вже сказано, розграбили демобілізовані салдати. Та дідичі тероризували селян, щоб були покірні та компрометували нашу державу, щоб прислужитися справі віднови „єдиної неділимої».

Зненавиділи У.С.С.-ів не лише дідичі, але й команда австрійських і мадярських дивізій. Вони постаралися, що Уесесів перенесено в жовтні 1918 року зі східної України на Буковину.

Так закінчився більш як 7-місячний пробуток У.С.С-ів на східніх землях. Три місяці пізніші, 22 січня 1919 р. наші західні землі, вже як Західньо-українська Народна Республіка об'єдналися зі східніми. Літом перейшла на східні землі Галицька Армія. 50 тисяч люда, в її складі також була бригада У.С.С.-ів. Також багато тисяч цивільних. 

Невесело було тоді на наших східніх землях: Боротьба понад сили, недостача всього, потрібного для війська, та все ж таки об'єднані армії осягнули великі перемоги, заки переміг їх тиф. Все ж ті, кого оминули тоді багаті жнива смерти, задержали в душі на все життя величне видиво: Безмежні рідні простори; відважний, талановитий, хоч мало свідомий нарід; безмірна краса нашої вічної, монументальної столиці; подих волі, щастя і творчости, що завітав хоч на короткий час до нашої мученицької Батьківщини.

«СВОБОДА» (США) Ч.22. - 27 січня 1951. -С. 3; Ч.24. -30 січня 1951. – С.3.-

понеділок, 20 вересня 2010 р.

ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1919-1929 РОКАХ

Україна у XX столітті

Валентин МОРОЗ

Совєтофільство

Говорити про політичне життя Західньої України 20-х років (30-і роки мали зовсім іншу тональність - про це мова попереду) - це означає говорити у першу чергу про комуністів. Точніше - про совєтофільство. Був це феномен не однозначний і не одновимірний. Чим пояснити великий (може краще - величезний) вплив комуністів на життя Західньої України у 20-і роки 20-го століття?

Тут потрібен діловий аналіз. По-перше: українізація. Ситуація виглядала так: у Києві виходять 6 томів українських дум під редакцією Катерини Грушевської (найповніше видання в історії). А у Львові Наукове Товариство ім. Шевченка ледь животіє, задавлене польськими законами (а ще більше - польським беззаконням). В цих умовах було важко переконати галичанина чи волиняка, що комуністи "не такі". Як наслідок, у Львові формується „раса ікроїдів". Ще раз повторюємо: були це люди, що ходили до совєтського консульства у Львові „їсти ікру". Ясна річ, що напихали їх там не лише ікрою...

Ось - типова модель совєтофільства.

На Волині - дискусія між родичами автора цих рядків. Один з них - завзятий „комуняка". Другий - більш розсудливий. „Комуняка" висуває такий „аргумент": при комунізмі буде „держава без податків'.' Більш розсудливий заперечує: а хто ж буде платити платню державним службовцям? На це „комуняка" відповідає: „учителеві ми й самі заплатимо".

Була це наївно„чукотська" філософія з „хацапетівки". Звичайно, „чукотський комуняка" був занадто примітивним, аби зрозуміти, що державний службовець - то не лише учитель; то величезна армія функціонерів, без якої жодна державна система обійтись не змогла б.

Було це (ще раз повторюємо) дуже наївне „чукчівство". Але якраз його Москва чудово використала; і то не лише на Україні, але й в різних кінцях світу. Потім, коли прийшли „визволителі від хліба і масла" (перший раз у 1939 р., на короткий час, і другий раз у 1944 - надовго) „чукотський комуняка" побачив, що ніякому сільському вчителеві він платити не буде. Бо все було супер-централізоване і супер-диктаторизоване. І коли цей „чукотський комуняка" став головою колгоспу, то побачив, що навіть таке елементарне питання: скільки давати грамів (не кілограмів, а грамів) на трудодень, - вирішує не він. Все це вирішується в якомусь там обкомі партії (чи ще якомусь „дуркомі"); а він може бути лише молотком, яким забивають цвяхи в живе тіло українського села... Усе це пізніше зрозуміли найнаївніші „чукчі". Але було уже пізно: „поїзд пішов".

Це - чисто „чукотське" коріння совєтофільства, на рівні примітива. Але були й глибші, органічніші його причини.

Ось - уривок із „комуністичної" летючки, пришпиленої до дерева на Поліссі у Володимирці (чи якомусь селі пізнішого Володимирецького району Рівненської області). Автор цих рядків вичитав цей текст із звіту польської поліції у Волинському обласному архіві, і навіть переписав його. Але потім це все щезло під час арештів. Усе ж найважливіші, найкардинальніші місця запам'яталися; є можливість їх відтворити:

„Добридень Україно!
Думи мої, думи мої, лихо мені з вами. Нащо стали на цім білім папері червоними рядами" (отже: Шевченко, але червоний). Далі йде довгий текст на тему: „Скажи, дурна Польщо, скільки будеш нас гнобити" і т. д. А накінець - отакий маленький шедеврик:

Ой поляки, поляки,
Ви погані вояки,     
Ми вас повішаєм на гілляки!

Отже - „все ясно". І що ця летючка названа комуністичною в лапках - теж ясно. Бо фактично комунізмом тут і не пахне. Тут звучить повно і бездискусійно антиколоніяльна, національно-визвольна тема. Так що все це радянофільство (чи комунофільство) 20-х років було „замішане" на національно-визвольних дріжджах. Комуністи з Харкова (тодішньої столиці УРСР) обіцяли ж визволення з-під польського панування (яке всі, звичайно, ненавиділи) і „грали" в основному на цій ноті.

Так що було б смішно заперечувати наступну тезу: всі успіхи радянофільства 20-х років на Західній Україні були зумовлені грою саме на цій, національно-визвольній темі. Коротше кажучи: комуністи схопили в руки саме ту карту, яка була найбільш виграшною. УВО лише розгорнуло свою діяльність, і то переважно в Галичині; на Волині ж воно було ще „непомітним". Лише пізніше, у 30-і роки, уже в рамках Організації Українських Націоналістів, націоналісти вихопили з комуністичних рук найбільш радикальний український елемент. Про це мова попереду: а покищо-повний розгул „Сельробу".

Що то за „звір"?

Офіційно комуністичною діяльністю керувала КПЗУ (Комуністична Партія Західньої України), підпорядкована КПП (Комуністичній Партії Польщі). Та практично КПЗУ отримувала накази з Харкова, від керівництва КПУ (Комуністичної Партії України).

Але...
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   
І КПЗУ і КПП були нелеґальними структурами; за належність до них польська поліція мала право заарештувати. Тому комуністи створили „прибудівку", що називалася „Сельроб" (взагалі комуністи дуже широко і спритно використовували систему легальних „прибудівок").

Історія виникнення „Сельробу" і дуже курйозна, і дуже символічна. Склався він із двох частин: волинського „Сельсоюзу" і галицької „Волі Народа" - разом - „Сельроб" (Селянсько-Робітниче Об'єднання). Але ж „Воля Народа" була початково москвофільським об'єднанням, у програмі якого першим пунктом (як і у всіх москвофілів) стояла теза, що „України нєт", і що від Карпат до Камчатки - то все одна „нєдєлімая Росія". Як же мосвофільське об'єднання, що вважало Україну „неіснуючою", раптом стало українською партією?

Не знаємо, як хто, але автор цих рядків не вірить у таку масову „переорієнтацію" цілої партії не просто на нові, а на зовсім протилежні позиції. Діяв тут, без сумніву, звичайний наказ з Москви (можливо, через Харків). Ясна річ, що „Воля Народа" керувалась з Москви (до 1918 року - з Петербургу), як і інші москвофільські структури. Але в умовах бурхливого українського відродження 1917-20 років (а потім в умовах українізації 20-х років) Москва змушена була (не від легкого життя, звичайно) наказати своїй аґентурі в Галичині „змінити верхню шкірку", тобто перефарбуватися в українські кольори. Ясна річ, що тут діяв і факт спонтанного переходу отієї „воленародної" партійної маси на українські позиції. А разом обидва перераховані чинники (і наказ, і бурхливий ріст українства) дали конкретний результат: „комуняцький" принцип в Галичині й на Волині працював у 20-і роки на українські, національно-визвольні інтереси (як, зрештою, й на Наддніпрянщині). Як звичайне продовження цієї теми - звучить логічний висновок: імперський центр у Москві мав постійні клопоти з націоналістичною тенденцією в комуністичних структурах Західньої України. Бо „Сельроб", як відомо, розколовся на „Лівицю" й „Правицю".У„Лівиці" залишилися ті, яких у Москві завжди вважали „нашими". А „Правицю" оголосили „нехорошою", тобто націоналістичною. І в КПЗУ теж утворилася фракція „шумськістів", яка вважалась націоналістичною. Закінчилась вся ця „гісторія" тим, що у 1938 році Комінтерн взагалі розпустив КПЗУ як „заражену націоналізмом"(!?).* (Пізніше, після другої світової війни, витворилась досить комічна ситуація. Коли хтось із колишніх „комуняк" вступав до „нормальної", сталінської комуністичної партії, то був зобов'язаний не писати в анкеті про своє перебування в КПЗУ! Отже: комуніст мусив ховати своє комуністичне минуле).

Варто підкреслити: з „капезівців" вижили переважно ті, що залишилися в межах Польщі, а потім - в зоні німецької окупації. Ті ж, які потрапили з певних причин в СССР, як правило загинули в роки масових сталінських репресій, - як і „попередні" Галичани типу „Базя" Бобинського, що брали участь у процесі українізації 20-х років („т. зв. харківські" Галичани).

 _____________________________
* Історія Української РСР. Київ, „Наукова думка", 1981, ст. 344.

неділя, 19 вересня 2010 р.

ПЕРЕДРУК БЕЛЛЯРІЙСЬКОЇ/РІМІНСЬКОЇ ГАЗЕТИ „БАТЬКІВЩИНА"

Олександер МАЛИЦЬКИЙ        

У квітні 2009 року появився передрук тижневика „Батьківщина" (596 сторінок), одного з двох головних періодичних видань, що появлялися в роках 1945-47 в таборах біля італійських місцевостей Беллярія й Ріміні, в яких англійці помістили були більшість колишніх вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії, що здалися в полон їхній армії (другим тамошнім головним періодичним виданням був щоденник „Життя в Таборі").  

До часу, коли появився цей майже повний передрук „Батьківщини", що його роками дозбирував, реставрував і упорядковував п. Юрій Гнатюк, подолавши при цьому величезну працю, а згідно з оригіналами реконструював увесь цей матеріял п. Теодосій Гальма, можна припустити, що в нікого й ніде не збереглася така майже повна збірка випусків цього періодика, в якій до комплекту бракує лиш число 7 з другої половини листопада 1945 року, що, як і попередні випуски, появилося накладом 10-ох примірників, на машинці до писання через кальку, як останнє так друковане. Його ніяк не вдалося відшукати. Восьме число появилося вже накладом 200 примірників циклостилевим друком, а дев'яте й дальші — накладом 500 примірників на фототипі.

Формат сторінок передруку дещо збільшено в порівнанні з оригінальними сторінками, що дуже улегшує читання друку, а сам друк узгоджено одностайно щодо його кольору, який дуже коливався в оригіналах, від нормального до інколи майже нечіткого. Це теж вимагало великої праці й умілости при реконструюванні сторінок.

Обом, отже, вищезгаданим видавцям цього передруку треба висловити велику подяку за удоступнення цього рідкісного періодичного видання, як і історикам української преси, так і загальній публіці, зацікавленій в атмосфері, що панувала в житті-бутті таборовиків і яка віддзеркалюється в матеріялах „Батьківщини".

Перший випуск „Батьківщини" появився 7 жовтня 1945 року в таборі біля Беллярії, де газета виходила до 21 жовтня цього ж року (ч. 3), а з переїздом до табору біля Ріміні, появилося ч. 4 з 29 жовтня цього ж року, й там газета появлялася до свого кінця, тобто до 4 травня 1947 року (ч. 15 [77]). Газета мала також місячний релігійний додаток під назвою „Хвалім Господа", що появлявся від березня 1946 року (ч. 1) до березня 1947 року (ч. З [13]).

Відповідальним редактором „Батьківщини" був до 19 серпня 1946 року (ч. 32 [45]) [хорунжий] С[емен] Федюк, а з його захворінням цей пост перебрав [підхорунжий] В[асиль] Верига (від 25 серпня цього ж року (ч. 33 [46 і 47]) до 8 грудня 1946 року (ч. 47 [61]) і, врешті, до кінця появи періодики редагуванням займалися члени редакційної колегії. Відповідальним редактором додатку „Хвалім Господа" був о. [поручник] Е[мануїл] Кордуба.

Крім постійних рубрик, що подавалися в майже кожному випуску, а саме „Таборовий літопис/3 таборового життя", „Українці в світі", „З тем тижня", „З життя в краю", „Огляд світових подій", „Чи знаєте, що ...",  „Голоси преси", „В кривому дзеркалі",  „На марґінесі" та деяких інших, багато здебільша передових статтей було присвячено чільним постаттям української культури й історії, а саме о. М. Шашкевичеві (чч. 5 і 21 [34]), митрополитові А. Шептицькому (ч. 5), І. Котляревському (ч. 6), князеві Ярославові Мудрому (ч. 6 [19]), полковникові І. Богунові (ч. 7 [20]), Т. Шевченкові „Наука Шевченка/Велетень української літератури" (чч. 9 [22] і 10 [72]), гетьманові І. Виговському (ч. 10 [23]) і (ч. 10 [23]), М. Гоголеві (ч. 10 [23]), І. Нечуєві Левицькому (ч. 12 [25]), М. Міхновському (ч. 18 [31]), отаманові С. Петлюрі й полковникові Є. Коновальцеві (чч. 19 [32] і 20 [33]), І. Франкові й М. Драгоманову (ч. 21 [34]), генрал-хорунжому М. Тарнавському (ч. 24 [37]), княгині Ользі й князеві Володимирові Великому (ч. 28 [41]), гетьманові Б. Хмельницькому (ч. 29 [42]), гетьманові І. Мазепі (ч. 26 [39]), Ю. Федьковичеві (ч. 31 [44]), О. Ольжичеві (ч. 40 [54]) і Ю. Яновському (ч. 7[69]).

Було також багато статтей про визначні події української історії, а саме: „Українські Січові Стрільці та Українська Дивізія "Галичина"  (чч. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8), „Карпатська Україна" (ч. 2), „Ціль та причини Другого Зимового Походу" (ч. 3), „1 листопада 1918 року / Листопад" (чч. 4 і 42 [56]), „Трагедія під Базаром" (чч. 8, і 46 [60]), „Запорізькі Січі" (чч. 8,9,13 [26]), „Посвята та віра у власні сили" [Зимовий Похід] (ч. 10), „У 13-ту річницю" [про чин і засуд Біласа й Данилишина] (ч. 12), „Значіння 22-го січня" (ч. 2 [15]), „Крути / Чому Крути?" (чч. З [16] і 4 [66]), „Багатомовна подія" [Берестейський мир] (ч. 4 [17]), „Шляхом Андрія Боголюбського" (ч. 8 [21]), „Невміруща ідея" [Самостійність Карпатської України] (ч. 11 [24]), „Коліївщина" (ч. 14 [27]), "Поворот до України" [Засимільованих] (ч. 12 [25]), „День української фльоти" (ч. 16 [29]), „Зруйнування Чортомлицької Січі" (чч. 23 [36] і 27 [40]), „Руська Правда" (ч. 25 [38]), „Бій під Полтавою" (ч. 26 [39]), „Судів-ництво і кари на Запоріжжю" (ч. 26 [39]), „Броди" (ч. 30 [43]), „Похід об'єднаних українських армій на Київ" (ч. 32 [45]), „Чистка" (ч. 44 [58]), ,,Просвіта73а традицією" (чч. 47 [61] і 48 [62]), „Український пореволюційний театр" (чч. 3[65], 4 [66], 5 [67] і 6 [68]), „З перспективи 30 років" [Про Визвольні Змагання 1919/20-их років] (чч. 8 [70] і 9 [71]).

До статтей, що їх можна вважати з точки зору українства світоглядовими, належали „Наша батьківщина" (ч. 1), „Вперед вперед" (ч. 2), „Праця" (ч. 3), „Ганьба і сором!" (ч. 5), „Значіння театру" (ч. 9), „Рабство чи воля" (ч. 11), „Нема більшої любови" (ч. 5 [18]), „За нашу правду" (ч. 13 [26]), „Народній університет" (ч. 14 [27]), „Слідами боротьби" (ч. 18 [31]), „Хто вони?" (ч. 21 [34]), „Значіння еміграції" (ч. 25 [38]), „Наш успіх" (ч. 33 [46 і 47]), „До проблеми української еміґрації" (ч. 34 [48]), „Наше призначення" (ч. 35 [49]), „Нова політична еміґрація та український визвольний рух"(ч. 38 [52]), „Якими шляхами?" (ч. 39 [53]), „Боротьба за людину" (ч. 40 [54]), „Новітні сирени" (ч. 41 [55]), „Дві річниці" [22 січня 1918 й 1919 року] (ч. З [65]), „Крапка над "і" "(чч. 2 [64] і 5 [67]), „Наша маральна сила" (ч. 7 [69]), „Большевизм і демократія" (ч. 11 [73]), „В одній громаді" (ч. 12 [74]), „У другий етап" (ч. 14 [76]), і „Слова і чин" (ч. 46 [60]. Прозові твори 17 авторів появлялися майже в кожному випуску; поезія дев'ятьох авторів була заступлена хоч і численно, але не так часто, як проза; було також більше, ніж десять споминів сімох авторів та й декілька некрологів померлим таборовикам. Філятелії про видання пропам'ятних таборових марок-бльока й маркованих листівок-присвячено описи й ілюстрації в трьох випусках.

Наголовок з 1-го числа

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації