ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 26 жовтня 2017 р.

ЖАЛЬ ЗА ТИМ, ЩО НЕ СТАЛОСЯ


Фейлетон

Ро-Ко


                  Мені було дуже весело. Я почувався добре серед близьких друзів на словацькому селі С., де наша сотня зайняла постій кілька тижнів тому. Я саме видав для сотні додаткові товари, т. зв. "маркетентенварен". Звичайно в курінній команді німці видавали нам замало тих товарів, але сьогодні скупі й точні перерахувалися. Це також була моя заслуга, бо я не послав вчасно звіту, що з нашої сотні трьох стрільців від'їхало до підстаршинської школи. Але я мав чисте сумління, бо таки сам не знав докладно, коли їх мали відкомандирувати до школи. Не моя це вина. Вони дістали свій маршовий приділ, а їхня пайка коньяку й сигарок не пропаде. Я їх пайки затримав у себе й плянував при першій нагоді висповідатися із свого гріха у нашого курінного священика після того, як почастую його пачкою сигарок. Думав, що дістану меншу покуту.

                Ми мали прекрасний настрій, сидячи довкруги великого стола, на якому стояла прямо виструнчена, як стрілець на варті, пляшка коньяку. А ми весело гуторили, як звичайно у такій ситуації буває — не про бої, а про дівчата в цьому селі.

                Це була своя "пака", в якій згуртувалося кілька вояків, які один одного доповнювали своїми талантами і спритом та творили суцільний і самовистачальний кружок. Таких "кружків" в нашій сотні було кілька, як то звичайно буває, коли вояки сотні "вбудуться і рознюхають" один одного та підберуть до себе відповідне "товариство". Але наш кружок був специфічний, хоч би тим, що гуртувався довкола рахункового, тобто мене, й я мав останнє слово в доборі "файних хлопців". Один з них був десятник — "уша", як його загально називали — який командував патрулями й вартою по селі, а часом навіть їздив до недалекого містечка в службових справах до батальйону й через те був "зв'язковим з зовнішнім світом". Другий — це був старший досвідчений вояк. Він розумівся на примхах жінок і завжди знав, де знайти добру квартиру. Він скаржився, що прожив нещасливе кохання і з розпуки зголосився до дивізії. Він казав: "Ви, молокососи, воюєте за Україну з патріотизму, а я через жіночу примху". Третій, також стрілець, не мав ніякої амбіції. Він не хотів бути старшиною, ані навіть підстаршиною, але брак своєї амбіції надробляла добрим нюхом до сала, яєць і курей. Він твердив, що будь-яка ранґа перешкодила б розвиткові його справжнього таланту й він мусів би тоді залежати він інших нездар. А так він, завдяки своїм діям у другій лінії, може мати більше привілеїв, ніж старшина, й його вклад у боротьбу з большевизмом більший, ніж бойових вояків, бо він прочищує запілля й, якщо було б більше таких вояків, як він, Червона армія мусіла б зупинити свій наступ через брак постачання, коли ми відступимо. Четвертий причепився до нас і ми його толерували з милосердя. Його смирний вигляд, замріяні очі, русяве волосся і безнастанна сумна усмішка викликували у кожного милосердя. У нашій сотні для нього не було місця, але що з ним зробиш, як він добровільно зголосився до Дивізії. Він конюхом не міг бути, бо боявся коней, "обершіцою" — старшим стрільцем не міг бути, бо не мав авторитетного вигляду, до кухні не хотіли його взяти, бо дуже багато їв, хоч був худорлявий, тому його називали "Цетбефав" ("фір безондере фервендунґ"), тобто "для особливих доручень", яких йому ніхто ніколи не давав.

                 Варто ще згадати про інші "кружки" нашої сотні. Один з них був біля кухні. Ми на них дивилися з погордою, бо вони не мали "кляси" і задовольнялися тільки шлунковими справами, а думати про духові потреби вояка вони не доросли. Ми їх називали "унтерменшами". Інша група гуртувалася довкруги коней. Ми їх називали "інтелектуалами", бо вони постійно вели різні "дебати" з кіньми. Їх так само як коней, важко було вигнати на вправи або бойові дії. Ще одною їхньою прикметою було те, що вони, майже без винятку, носили навпоперек військові шапки-"міци". Але вони, мабуть, були найщасливішими вояками в Дивізії, бо завжди перебували серед найкращих друзів вояків — коней. Кінь, найкращий друг, ніколи не зрадив ніякої таємниці, також не зрадив, коли якийсь конюх зникав по півночі зі стайні, а коли на провірку приходив службовий, кінь своїм конячим нюхом знав як реагувати. Він або форкав або навіть фиркав і так давав знати, що службовий не бажаний гість. Правда, ще треба згадати про швабів — кружок німців. На щастя, в нашій сотні він обмежувався до кількох німців і гуртувався довкруги старого шваба "ваффенварта", який, коли підпив завжди говорив: "Іх мехте гундерт яре лєбен унд нох ф... кенне", що по-українському значило: "Я хотів би сто років жити і ще... могти".

                Але найважливіший кружок, який ми називали "елітою" гуртувався довкруги наших двох старшин. До нього належав "пуцер" сотенного, який тримався їх, немов залізна порція вояка, та ще хто там. Членство в ньому мінялося, залежно від настрою сотенного. Наш сотенний був високий, стрункий, молодий, немов би вродився на старшину. Його обличчя з чорними бровами, які не мали розділу й як густа щітка стерчали на чолі, з орлиним товстим носом, дірки якого також були забиті чорною щітиною та з великими пристрасними устами були б добрим матеріялом для портрету маляра. Малося враження, що Бог його сотворив "на прихапці", позбирав усі частини обличчя, які в той момент були під рукою, й понасаджував, як попало. Але, якщо на нього дивитися під певним кутом, він виглядав як "бог війни", у якого дівчина могла закохатися з першого погляду, а згодом "здуріти". Він про це знав і на кожному новому постою, як офіцерові випадає, йшов до найбагатшої і найкращої (в тому порядку) дівчини на селі, очевидно до неї залицявся... без жадного успіху. Ми його не любили, бо як в нас казали, "він любити не давався". У тих німецьких школах понаучували його такого, що його підвладні воліли оминути. Він своїм виглядом і поведінкою не різнився навіть від найкращого німецького СС-а. Кажуть, що такі офіцери найкращі на фронті, але ми про фронт не думали й тому його зносили, бо то військо, в якому мусить бути дисципліна.

                 Його правою рукою, хоч він звичайно стояв за спиною сотенного, був його  заступник,  "уштуф", чи як ми його кликали "пан поручник". Як його описати? То було щось таке маленьке, молоденьке, чорненьке, на якому все виглядало завелике. Носки його чобіт викривлювалися, як сани, дашок його офіцерської шапки, не згадуючи вже цілу шапку, ховав в тіні його ціле обличчя, шинеля була заширока, хоч її вже два рази переробляв словацький кравець. Коли він, за нашою порадою, ще раз пішов до того кравця, щоб зібрати шинелю, він йому заявив, що машиною він не перестибнує, а треба її руками шити, але він навіть для старшини української дивізії руками не має часу шити, хіба дістане в заплату кілька коців. На жаль, ми надвишку наших коців вже були виміняли на словацькі корони й наш старшина мусів ходити в завеликій шинелі. А як він вбрав на свою голову шолом, то тільки його оченята світилися, як борсукові з нори. Коли він командував своєю першою чотою, в якій по всім приписам, були найвищі вояки нашої сотні, то мусів задирати голову догори. А ця чота, як навмисне, при кожній нагоді ставала так, щоб сонце світило йому прямо ввічі. Між собою казали: "На що тії СС-и зійшли, з дітей старшин поробили. Як ми з такими СС-ами Україну вивоємо?" Але з якихось незрозумілих причин, як казалося тоді в Дивізії, за ним навіть у воду пішли б. Мабуть, тому, що він їх не міг повести у заглибоку воду.

                Того вечора, як я вже згадував, ми були в піднесеному настрої. Нам не були в голові ні "інтелектуали", ні "унтерменши", ні "шваби". Пляшка блищала у блідому світлі жарівки й на перший погляд важко було сказати, чи вона була повна чи порожня. Але після її "служби на варті" на протязі двох годин навіть найбільший оптиміст знав, що в ній багато не лишилося. Ми якраз вислухали цікаву розповідь нашого "уші" й мені ще приємніше стало, бо я почувався не самотній із своїми почуваннями. Я навіть постановив поставити свою запасову пляшку коньяку, яку німці в штабі перерахували, але я хочу розповісти те, що почув, ще за свіжої пам'яті і без впливу другої пляшки коньяку.

                Коли позем коньяку знизився до трьох пальців здолини пляшки, "уша" вилив решту у свою шклянку й почав:

               "Знаєте, не всі такі щасливці, як ми. Ми тут сидимо, собі попиваємо, закусуємо, бо ми всі за одного, а один за всіх. Але не всім так добре. Не помагають ні старшинські пагони, ні райтки. Ось два тижні тому дивлюся на вправах на нашого "ховрашка" і жаль мені зробився. (Він мав на думці цього "маленького, чорненького пана поручника", в якого чоті він був ройовим. Слова "ховрашок" він вжив вперше, можливо, він це перейняв від своїх стрільців-"східняків", а може навчився його на лекції зоології).

               "Бачу його нещасного й думаю собі: от так його може куля не минути, а він навіть не зазнав, що це життя. (Очевидно, з простої причини я не буду дослівно переповідати його розповіді, а для орієнтації невтаємниченого слухача тільки натякну, що вояцька мова була прикрашувана різними народніми "мовними цвітками" з термінології анатомії й гігієни). Сокрушилося мені серце, а до того — мушу признатися — я попав у халепу. У вільний час загощував до своєї дівчини, знаєте котрої. Дуже добре все заповідалося — другий тиждень ліпше, ніж перший. Але що сталося на третій? Вгадайте?" — Він завжди так переривав, не для піднесення цікавости його слухачів, а щоб втягнути ковток коньяку й закусити ковбасою. Ніхто не старався відгадувати, а кожний чекав, що далі буде.

               "Уша" облизав язиком губи, витер зеленою хустинкою рота й продовжував:

                "Не вгадаєте. Як звичайно. На третій тиждень, коли тільки я до хати, а в двері, як мара суне якась інша дівчина й так безцеремонно сідає за стіл і зачинає цокотати. Пощо мені її — думаю. А коли це повторялося регулярно, як годинник б'є на ратуші години, я почав підозрівати. Та ж я не такий дурний. Це плян. Я тільки до хати, а мама надвір, а за п'ять хвилин оця небажана особа на поріг. Коби то якась дівка була. А то таке мале, худе, чорненьке, маленьке. Е, — думаю — так воно легко, не обійдеться. Придивився при наступному разі ближче до неї — не погане, але і не для мене. Розговорився, а воно цокоче, як терличка. Якось навіть моя рука під столом її коліна доторкнулася й на ньому спочила, а їй аж очі заблищали. Думаю, але нічого не кажу, справа ще не зовсім втрачена. А моя дівчина навіть ніби заздрісна стала. А може мені тільки так видалося, бо світло в хаті не було дуже ясне.

                "На другий день, вранці мені в голову насувається плян. Ще не дуже ясний, але щось з того буде. Я себе добре знаю. Маю тільки біду почати свій розум вживати, а раз думки з місця рушать, нічого його не стримає. Збірка. Виходить наш "ховрачок". Я голошу, виструнчившися, як ніколи перед тим, але що з того, він нічого не бачить, бо сонце йому в очі світить. Зголошую голосніше, ніж досі. Проводжу вправи, точніше й гостріше, ніж досі. Мої хлопці під носом шаркотять: "Здурів уша", а я своє. "Так військо має виглядати, ви ще мене не знаєте! Літаки зправа! Літаки зліва! Долів, марш, марш!" (Для цивілістів треба вияснити, що це були вправи у бойовому порядку. Кожний вояк мусів собі уявити, що летять літаки на нього, а він має ховатися і маскуватися. Очевидно, що вояки знали, що літаків нема й наперед спрямовували зір, де було трохи трави, щоб на м'якій подушці природи трохи полежати. Але це вже така вояцька логіка).

                "Після вправ, я знову рапортую "ховрашкові", але тепер я чоту уставив так, щоб сонце на нашого пана поручника в спину било. (Того дня на мене припала черга провадити вправи цілою чотою, хоч я тільки ройовий). "Чота готова до обіду! — зголошую, голосно, а так майже на вухо: "Пане поручнику, я маю дуже важну приватну справу й прошу вашої поради, але на самоті". — Панові поручникові аж оченята засвітилися. Він навіть трохи виструнчився й став більшим. "Дуже добре", сказав. "Зараз по обіді на моїй квартирі".

                "Прийшов я на квартиру, до кімати війта села. Сотенного не було, але це ще краще. Попросив мене сісти. Навіть запропонував чарку. Я очевидно, відмовився, бо то кажу "службовий час". Сів я, а він мене не питає. Ніби підозріває. Я тоді сам почав. "Пане поручнику — кажу — знаєте чоловік не має щастя. Нема щастя і нема, а навіть як прийде, то забагато нараз, і з того щастя робиться нещастя". Він пильно дивився на мене мовчки.

                "Знаєте, пане поручнику, біда напитала мене на гладкій дорозі. Ходжу я на варту, виконую службу, а до мене дівчата почали чіплятися. І то коли б одна, а то дві нараз. Одна така маленька, чорненька, дуже гарненька, але вона виглядає на дівчинку. Може мені за дочку бути. (Я йому не призназся, що вона вже 23 роки має). Мені якось не випадає її відганяти, бо ми   приятелі словаків. А ви мудрий чоловік і старшина. Пане поручнику, прошу дуже вас піти зі мною сьогодні увечорі й вплинути на це дівча. Ви напевно будете мати успіх, бо ви вмієте з людьми обходитися". — Я ще його трохи вмовляв, аж врешті він погодився.

                 "Пішли ми увечорі. Тільки переступили поріг, а в хаті ніби щось заколотилося. Представив я нашого пана поручника. Вияснюю як вмію, а мої словаки очам не вірять. Так і видно з їх очей, як таке маленьке, чорненьке на війну посилати. Йому хіба в хаті бавився. За п'ять хвилин прийшло моє "нещастя", як я її назвав. Як тільки вона побачила нашого пана поручника, як зацокотіла, як їй очі засвітилися. Нікого не було чути ані видно, тільки її, хоч така маленька була. А наш пан поручник, то червоніє, то блідне. Навіть шинелі не подумав зняти й аж піт на чоло виступив. А вона своє. За яких десять хвилин вона каже: "Я мушу додому швидко йти, а дуже боюся. Може пан Стьопка (він називався Степан) мене відпровадить, він такий відважний. (Звідки вона його Стьопкою назвала, таж на Словаччині ще не було радянської армії). І так його за руку й надвір. А ми всі аж відітхнули. Нам усім стало легко, бо ми відчули, як би нам хтось зайвий тягар з плечей зняв. Таке якесь почуття. Отак тепер я подумав, наш пан поручник може на кулі йти.

                 "На другий день наш "Стьопка" вийшов на вправи. І як він виструнчувався, як старався басом давати накази. (Мені навіть видалося, що його голос дещо стратив пискливий відтінок). Я був гордий за нього і за себе і за нашу дивізію. Тоді навіть сонце, як писав Шевченко, "гріло й не пекло". А в мій бік не дуже дивиться, а я вдаю, що мене ця справа не цікавить. Але знаєте, що то цікавість. Я увечорі до своєї дівчини, а на голові мені наш поручник. Як йому йде? Так проминуло кілька днів. Трохи призабув, але кожного ранку завжди кортить знати, "як там?"

                "Хлопці також щось почали запримічувати. Ми були в тому щасливому положенні, що висилали "ваху", тобто патрулі, вночі по селі. Тоді все почало вилазити, як шило з мішка, я дав "васі" спеціяльні інструкції. Нічого такі спеціяльні. Післав їх стежити у той кут, де наш поручник заходив. Наказав дуже точно вважати й нікого "без паролі" (без клички) не пускати. А вони, ніби нічого не знають й нічого не завважують, а це завважили. І розійшлася вістка по сотні: "Наш поручник, той маленький, чорненький у дівчини спить".

                 "Мене трохи заздрість взяла. Думаю собі, я зле вибрав. А може то старшинські відзнаки такий вплив на дівчат мають. Я ходжу до моєї вже три тижні, а мене о 12-ій годині додому наганяють. Навіть, як я кажу "що духи о 12-ій годині ходять і я їх боюся", вона мене надвір й каже: "Ти храбрий воїн". Раз вдав, що оп'янів і на ногах не можу встояти. І то не помогло, відразу пізнала, що вдаю. Отак на другий вечір я не витримав й кажу: "Ось дивися, той наш поручник так мило гощений у твоєї товаришки, навіть з нею спить. А моя тільки підсміхнулася та й каже: "Ех, як би ти такий був як твій пан поручник, то ти також в нас би спав. Він спить не з нею, а в неї. А що було б з тобою, коли б тебе на цілу ніч в нас в хаті залишити?"

                 "Уша" допив чарку, закусив ковбасою і якось зрезиґновано почухався в потилицю.
Мені стало веселіше, бо я також мав у житті інцидент, який міг був статися, але не стався. Я собі дорікав, що не використав нагоди, але таких більше як я.

                   Я пішов до своєї кімнати й поставив на стіл другу пляшку коньяку.

четвер, 19 жовтня 2017 р.

З-ПІД БРОДІВ ДО БУДАПЕШТУ

 Василь Верига


 (Продовження з ч. 6/75)


               Ми вийшли знова на стежку, що провадила на гору. Ліворуч від нас, тобто на північ від стежки, гора була покрита деревами й кущами, а праворуч, тобто на південь, були узбіччя покриті травою, що виглядали радше як пасовиська для овець. Цею стежкою прямувало вояцтво різних частин, були навіть т. зв: "гіввіс", тобто полонені з червоної армії, яких пізніше німці звільнили з полону й приділили до різних частин армії як візників та інших допоміжних робіт. Тут же був навіть якийсь малий візок, який змучена коняка ледва тягнула під стрімку гору. Вийшовши на гору, ми мусіли знова сходити в діл, до якогось села, що його хати розкинулися вздовж дороги, що проходила ніби коритом величезної яруги, головно на південному боці. Можливо, що це було село Борщів, або якийсь присілок недалеко від нього.

                Зійшовши вниз ми стрінули тут вермахтівську полеву жандармерію, яка скерувала нас до "збірного пункту", що знаходився, як нам здавалося в глинищі, при дорозі, що провадила зі села на північ. Довкруги нас були доволі високі гори, а при виході зі "збірного пункту" стояв уже вартовий німець. Тут уже було більше вояків, яких сортували за частинами. Коли нас там припровадили, то відразу запитали з якої ми частини. Коли ми сказали, що з Дивізії "Галичина" нам відповіли, що така частина більше вже не існує і нас приділили до розбитків якоїсь вермахтівської частини. На щастя ми вже знали, що збірний пункт дивізії "Галичина" є у Старому Стамборі і тому наша дорога вела туди. В дійсності, одначе, ми й туди не збиралися йти, бо всі наші пляни були — перейти до рядів Української Повстанської Армії.

                  Побут у німецькому збірному пункті нам не подобався й тому ми почали радитися, як би то звідти вийти назад до села, а там уже ми собі дамо раду. Якщо б була українська частина, то ми могли б ще над тим подумати, але в німецькій частині вмирати ні за цапову душу ми аж ніяк не збиралися. Ми чекали тільки нагоди, щоб віддалитися від цего збірного пункту. По якомусь часі ми втрійку підійшли до вартового і пояснили йому, що тут немає нікого з нашої частини й тому мусимо йти шукати іншого збірного пункту.

                   Вартовий вермахтівець не дуже то і прислухався до наших виводів, а тільки кивнув головою, що можемо вийти. І так ми вийшли на дорогу і повільною ходою вийшли з того глинища, а, заховавшись за горбком, ми опинилися знова на головній дорозі, вздовж якої тягнулося село. Ми постановили були знайти зв'язок з УПА, але покищо не знали як це зробити. Ми розуміли, що УПА — це підпільна армія й тому було б безглуздям питати в селі за УПА як також кого-небудь на дорозі. Тим більше тепер, коли всюди ще крутилися відступаючі чи й розбиті відділи німецької армії, як також ввиду наступаючої совєтської армії, УПА мусіла зберігати всі правила безпеки й обережности. Остаточно ми задумали знайти голову читальні "Просвіти" чи якоїсь іншої культурної установи й від нього довідатися все, що нам треба було про УПА знати та як до неї дістатися.

                  На наше щастя це була неділя 2 липня і люди якраз повертали з церкви. Пройшовши декілька десятків кроків, ми звернули до якоїсь хати, перше господарство, що ми стрінули на бічній вуличці. Наш вигляд був дуже бідний, бо скинувши черевики, але з крісами на плечах, ми мусіли робити дуже пригнічуюче враження. Зайшовши на подвір'я, ми запитали чи господарі не могли б нас справити до голови читальні "Просвіти". Нам знова дописало, бо нас тут не тільки що й нагодували, але як виявилося, людина за якою ми шукали була якраз на сусідньому господарстві. Коли ми трохи підкріпилися, мої товариші полягали спочивати під деревом у холодку, а я сам босаком пішов до голови читальні "Просвіти", щоб дещо розвідати, а головно, як дістатися до відділів УПА.

                  Зайшовши до хати, я побачив голову читальні, який був також і солтисом, отже дві владі в одних руках, та його дружину, які якраз готувалися обідати. Це був чоловік років 35-40. Мій жалюгідний вигляд вимагав деякого вияснення, зокрема чому я босий, але з крісом в руках, і тому я зробив деякі вступні завваги, які одначе вели до бажаної нами мети. Правда, не я одинокий був в такому жалюгідному вигляді, бо ж цею самою дорогою пройшло було уже немало вояків у менш-більш подібному стані.

                  Я представився господарям як слід і без жодних вступів приступив до справи, заявляючи, що наша Дивізія розбита й тому ми хотіли б вступити в ряди Повстанської Армії і, якщо йому відомо, як можна було б дістатися до якогось повстанського відділу, ми були б йому дуже вдячні за такі інформації. В міжчасі до хати вступив був ще якийсь молодий мужчина, який щось там пошептав півголосом з господарем і вийшов. Незважаючи на це, що вони шептали я зачув декілька фраз, які впевняли мене, що я прийшов до людей, які мають безпосередній зв'язок з підпіллям.

                   На закінчення нашої розмови, я звернувся до господаря з проханням, щоб він скерував нас кудись, щоб ми могли дістатися до якоїсь частини УПА.

                   —  О, це дуже просто річ.. — сказав у відповідь господар. — Коли ви вийдете за село, зверніть ліворуч на першу дорогу, що провадить на північний схід і нею вийдете на гору. Там же на горі і село, за яким простягається великий ліс, а в тому лісі є УПА.

                    —  Це так, але ж щоб дістатися до якоїсь частини УПА, то треба мати якийсь зв'язок, бо ж УПА не стоїть розсташована по селах як регулярне військо. Дивізія "Галичина" мала навіть свої різні знаки, що вказували в котрому місці знаходиться таки чи інша частина. УПА натомість діє підпільно й тому я уважаю, що доступ до неї мусить бути доволі трудний.

                     —  Воно ніби так, але, коли ви дістанетеся до того села на горі (він і назвав його, але я не запам'ятав тої назви), то там кожна дитина вам покаже куди йти.

                     Така заява мене приголомшила і я не міг зрозуміти, як мені, чи кому-небудь іншому "кожна дитина може показати" дорогу до відділів УПА, зокрема нам — хлопцям у німецькому однострої. Правда ми мали ще й відзнаки Дивізії "Галичина" й ми говоримо по-українськи, але таке саме мають чи можуть мати і німці і деякі з них говорять по-українськи не гірше від нас і якраз такі часто бували розвідчиками на службі абвери.

                      Більше я нічого не довідався ані ні до чого не договорився з головою читальні "Просвіти". Я вийшов від нього, подякувавши за інформації і повернувся до своїх товаришів, які дрімали під грушею чи яблунею. По дорозі я роздумував над тим, що сказав мені господар і мене чим раз то більше турбувало те, що "кожна дитина покаже куди йди" до УПА. Остаточно я ствердив, що мені така конспірація зовсім не подобається, бо кожна дитина може показати кожному, зокрема тоді, коли москалі як і німці мали своїх донощиків, які слідкували за кожним рухом підпілля. Я поінформував про це моїх товаришів і ми спільно рішили, що коли воно дійсно так є, то це є очевидне безглуздя, яке скорше чи пізніше закінчиться трагічно для УПА та її воїнів — очайдухів. Ми позбирали свої манатки й вирушили далі в дорогу, але цим разом не так як ми плянували, до УПА. Ми йшли дальше по шляху у напрямі на південь, менш-більш на Ходорів. Днина була чудова й по дорогах було повно війська із розбитих частин в окруженні Білий Камінь — Княже — Почали.            

        (Далі буде)

ПАМ'ЯТІ ГЕНЕРАЛА ОЛЕКСАНДРА ВИШНІВСЬКОГО

Ген. М. Крат



             Промова, виголошена над домовиною св. п. генерала О. Вишнівського дня 14. X. 1975 у Дітройті.    

                                          
              Стоїмо перед домовиною вже чертвертого в цьому році спочилого генерала української армії. Всі  вони  мали  свої бойові  заслуги.                

              Але генерала Олександра Вишнівського записано в історії п'ятої українсько-московської війни, як одного з визначних вояків за волю України. Був він мабуть останнім з "могіканів" — синьожупанників, які ще в 1915 році стали на шлях служби Україні. А в 1919 році він уже бився з бунтівничим отаманом Махном на вулицях Січеслава й тоді був  поранений.

               Коли читаємо про бої за стратегічно важливу станцію Вапнярка на Правобережжі та про оборону її 3-ою та 9-ою наддніпрянськими дивізіями та 11-ою Галицькою бриґадою, як то вони здержували навалу з півдня XIV Совєтської армії, — читаємо про командира "Синього" полку — полковника Вишнівського. Тоді його поранено вдруге. Читаємо про дії Першого Переможного Зимового Походу, про бої під Вознесенським, Онанівим і тоюж Вапняркою — скрізь згадується командира 3-го Кінного полку, полковника Вишнівського.

               У історії славетних дій 1920 року знову згадується той полк та його командира, якого, вже втретє на службі Україні, тяжко поранено в кінній атаці. Тоді став полковник нездібним до фронтової служби; він став начальником канцелярії нашої військової місії у Варшаві, а пізніше посвятився громадській, церковній та журналістичній праці. Віддався цій праці всім серцем і всією душею, а тому, як кожна людина, іноді міг помилятися в своїх діях. Але не помиляється той, хто нічого не робить.

               Сьогодні наша громада, включно з вояцтвом найстаршої української формації — Українськими Січовими Стрільцями, з побратимами з армії Української Народньої Республіки, з кол. вояками Української Галицької Армії та з вояками молодшої ґенерації — Української Повстанчої Армії та 1-ої Української Дивізії УНА, ціла українська громада вшановує вірного сина далекої Батьківщини. А з громадою наша дорога молодь, що ще не згубилася в американському морі та пам'ятає "чиї вони діти". І всім вам сердечно дякую в імені Вдови Генерала та як бойовий товариш покійного Олександра Осиповича Вишнівського, хороброго генерала і хрустальної вдачі українського громадянина.





субота, 14 жовтня 2017 р.

НА СЛУЖБІ НАУКИ І ГРОМАДИ



                 Відомий науковець, громадський діяч та кол. вояк проф. д-р Євген Вертипорох протягом свого життя відзначався працьовитістю, послідовністю і ніколи не відмовлявся від громадських обов'язків у своїй спільноті. Він був науковцем-хеміком, працював і викладав на різних університетах і високих школах, писав наукові праці в німецькій, польській, англійській та українській мовах, був членом українських і чужих наукових товариств та очолював Канадське Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. Про його наукову й громадську працю написано в наукових збірниках та українській пресі. Ми зупинилися на його постаті вояка.

                 Є. Вертипорох народився 17 квітня 1898 р. в Ляшках Королівських, пов. Перемишляни в свідомій родині вчителів. Народню й середню школу закінчив у Львові. Осінню 1916 р. австрійська влада покликала його до війська й по відбуттю кварантани на Угорщині, був приділений до 41-го полку піхоти, що мав кадру у Львові. Зимою відбув тримісячну офіцерську школу на Горішній Сілезії, звідки перенесено його до Люблина, а весною 1917 р. до 3-го Боснійсько-Герцеґовінського полку піхоти з кадрою в Будапешті. Літом відійшов на східній фронт, де в запіллю закінчив воєнний та спеціяльний технічний і кулеметний вишкіл.

               Приготовляючися до походу на Схід, австрійська влада зорганізувала курси для перекладачів, яку закінчив він в Горішній Австрії. Його приділено до полку, який стояв на кордоні Буковини й Семигороду, а у 1918 р., коли російський фронт розлітався, переїхав до 2-ої Кавалерійської дивізії до Одеси. У цей час відвідував кілька разів Київ, де його батько, вивезений в 1914 р. російським урядом як закладник, тоді працював в австрійському конзуляті.

               З розпадом австрійської держави, на початку листопада 1918 р. повертається додому й, коли  українська влада оголосила загальну мобілізацію, голоситься до кадри в Камінці Струмиловій. Згодом приділено його до групи отамана Шашкевича в Куликові, де він зорганізував чоту саперів.

               Після реорганізації 1-го Корпусу Галицької Армії, був приділений до 5-ої Сокальської бриґади під командою отамана Коссара й, як чотар, став комендантом саперської сотні. Відбув цілий відступ до т. зв. "чотирикутника смерти", брав участь в сутичках з відділами польської армії Галлера і перейшов за Збруч. Влітку 1919 р. його саперська сотня довший час стояла в цукроварні села Махаринці. Опісля з сотнею брав участь у поході на Київ 31 серпня 1919 р.

                У 1920 р. попав до польського полону й перебував у Фридрихівці, звідки пощастило йому вирватись і дістатись до Львова.

                Від того часу повертається до студій, спочатку у Львові, а згодом у Данціґу, де в 1926 р. складає головний іспит, а 1929 р. здобув титул доктора інжинерії. У свому житті, яке було повне труднощів та пригод, професор Вертипорох завжди знаходив час й енергію для праці в українських наукових і суспільних товариствах, помагав студентам, членам ОУН в Данціґу й Галичині перед і під час другої світової війни, а по війні в Німеччині та Канаді.

                В пошані для його пам'яті передруковуємо із Збірника наукових праць (Торонто, 1972) спомин Б. Підгайного про цю незвичайну людину.





МІСТ НА РІЦІ БУГ

Богдан Підгайний




               Стоянівський поїзд наближався до станції Холоїв. На східньому, прозорому ранньому небі видно було смугу диму, а, притуливши вухо до рейки, було чути ритмічний звук коліс. Дещо наліво під диму, в північно-східньому напрямі, небо почало рожевіти і скоро перші проміння вистрілили з-поза ліска і полетіли на захід. Зачався один день у вересні 1919 року.

               На станції було доволі людей. Пискаті польські перекупки, які їхали до близької Камінки на ярмарок, тихі, немов перелякані, наші дядьки і нас кількох гімназистів, які їхали до Львова до школи. Ми були у віці 13 до 15 років.

               Над'їхав поїзд. На переді, старого типу австрійська льокомотива, характеристична своїм випуклим, у формі гриба, комином, з якого курився чорний дим, перериваний ритмічно білою парою з толоків. Шиплячи, виходила пара на всі сторони, зісподу видно було вогонь — одним словом — видовище було імпозатне. Задихуючись, пчихаючи на всі сторони, посувався маєстатично вогневий смок, такий, якого колись побив наш Кожем'яка... Молодеча фантазія працювала.

               Жартуючи, попихаючи один одного, вдалося нам всім влізти до поїзду і з великим трудом здобути місце коло вікна. Посипалися жарти, почалися взаїмні натягання. Всі почали їсти смачні тіста, якими обдарували своїх синів зажурені мами. Ми й не завважили, що поїзд почав зменшувати свою скорість і станув в полі. Не видно було жодної станції. Ми почули команду кондуктора — "висядаць...".

                Висівши, побачили ми довгу колону подорожних, що йшли здовж залізної дороги в напрямі ріки Буг. Поїзд дальше не їхав. Міст на ріці був зірваний ще під час нашої війни з поляками. Треба було переходити Буг кладкою, пересідати до другого поїзду, щоб доїхати до Львова. Легко воно не було. Залізний міст складався з двох частин, підпертих посередині ріки бетоновою підпорою, високою на 15 до 20 стіп понад рівень води. Один кінець частини моста лежав у воді. Бетонова підстава була розірвана, сталь покручена, здеформована. Страшенної сили треба було на це, щоб зробити таке спустошення. Треба було йти частинно сильно похилим мостом в долину, а дальше кладкою вгору до незнищеного звена. Там пересідали до другого поїзду, який вже їхав до Львова. Осіння погода, дощ, чи роса, робили дошки слизькими і люди, особливо обладовані перекупки, часто ховзалися, а навіть падали. При цьому проклинали і найсердечніші побажання пересилали тому, хто цей міст зірвав...

                — Холєра би ґо взєнла... А би ґо покренціло, теґо кабана...

                Ми, учні, мовчали. Це був перший раз, що ми щось таке бачили і чули. Хтось з наших старших пробував говорити, мовляв, в час війни висаджування мостів нормальна річ. Але чому уряд ще досі не постарався відбудувати того моста? Сварка — дискусія перенеслася до нового поїзду. І доперва там довідалися ми, що відступаючи на схід, наші саперні частини під командою поручника Вертипороха, висадили міст, щоб стримати наступаючий ворожий панцирний поїзд.

                 Ми стали дуже горді на того Вертипороха. Я не знаю чому, але саме прізвище звучало для мене дуже таємничо і небуденно. Вертипорох, Вирвидуб, Кожум'яка. Перед очима стоять здеформовані і покручені великі і сильні сталеві профілі. А на тім тлі — двометровий, атлетичний Вертипорох...

                 Коли ми верталися домів під час Різдвяних свят, то ми були направду вдоволені тим фактом, що міст не був ще направлений. Польські прокльони під адресою "теґо кабана..." звучали в наших вухах як найбільше признання для невідомого нам Вертипороха. Коли я розказав про цю пригоду дома, то довідався від мойого батька, що цей нам невідомий герой, походить з недалекого Сільця Бенькова, що його батько є також вчителем та приятелем мойого батька. І Роман Шухевич, який був у нашій групі, і я, і багато інших хотіли бути такими як той Вертипорох...

                 Добрих кілька років ще мусіли люди ходити кладками з одного поїзду до другого; одні проклинали, а другі хвалили Вертипороха. А для нас Вертипорох став символом боротьби за наші права, за нашу державність. На його і подібних іменах ми виховувалися і росли.
           

***


                 Минуло багато років. Міст, кінець-кінців відбудовано. Поляки перестали проклинати Вертипороха, забули. Але в наших серцях залишився він таким, яким ми його прийняли пам'ятного ранку у вересні 1919 року.

                 Осінню 1925 року поїхали ми, Роман Шухевич і я, на студії до Данціґу. Ми направду втішилися, коли почули, що наш герой з молодечих літ перебуває в Данціґу, що закінчив інженерну хімію і є асистентом на хемічному факультеті. Хотілось його побачити і пізнати. На той момент не прийшлось довго ждати. Нас повідомлено, що в рамцях вишколів УВО, Вертипорох буде викладати про вибухові матеріяли, про різного рода запальники тощо. Там і стрінули ми вперше інженера хімії Євгена Вертипороха, тоді асистента органічної хімії на Високій Технічній Школі в Данціґу.

                  До сьогодні я не можу пояснити собі, чому я не був зовсім розчарованим ані заскоченим його виглядом. Маленький ростом, добродушний на вигляд, зі стало привітно веселими очима, він робив якраз протилежне враження до того, яке я собі витворив у моїй уяві — високого, кремезного з дещо жорстоким обличчям, силача. Вслухуючися в його лагідний голос і ловлячи кожне його слово з матерії, яка мене особливо цікавила, я на прикладі побачив, що в революції треба не лише м'язів, але також ума.

                   В 1929 році почали палити в Галичині панські стирти. Для цего треба було постачати сотки різного рода запальників, запал яких мусів бути регульований. Ми випробовували, ліпили і наповняли термітом тощо, а все після рецепти і під наглядом інж. Вертипороха. Одного разу ми мало що не затроїли цілої околиці довкруги нашої техніки. Інж. Вертипорох дав мені термос наповнений охолодженим плином, який, паруючи, так страшно смердів, що від того смороду аж в голові крутилося, збиралося на рвоти — одним словом — більше кількох хвилин ніхто не міг видержати в тому смороді. Відома канадська скунка є дуже приємною перфумою, коли порівнати її до того смердячого плину. За вказівками інж. Вертипороха робили ми т. зв. смердючки. Їх кидалося під час різного рода віч чи небажаних зібрань, шовіністичних театральних вистав, святкувань примусових по школах 3-го травня чи Йосафата Кунцевича. В тій цілі наливали ми дещо того плину до скляної рурки, і, держачи один кінець в леді (цей плин мав дуже низький пункт кипіння), засклеплювали другий кінець топлячи газовим пальником скло.   

                   По одній такій роботі, не маючи де заховати термоса з рештками того плину, я сховав його в попельнику невживаної кухні, там де я мешкав. Мешкав я тоді з Марком Бачинським, зараз через дорогу до машинової лябораторії. Нещастя хотіло, що в нашій неприсутності захотілося нашому господареві зробити дещо порядок. Назбиравши сміття та різного рода паперів, напхав повну піч і запалив. Під впливом температури, мабуть, вистрілив корок і плин, той смердючий, почав поволі виходити комином разом з димом, затроюючи цілу околицю. Ані поліція, ані люди, ані наші товариші не знали що сталося, що се так страшно смердить, з чого болить голова, чому так багато людей вертає... Але інж. Вертипорох відразу занюхав свій газ і успокоївся доперва тоді, коли я вияснив йому, що сталося.

                    Інж. Вертипорох не був членом ОУН, але без вагання і охочо помагав її членам чим лише міг. На всякі намагання втягнути його в ряди ОУН він завжди казав: "Не будучи організованим членом ОУН, стоючи осторонь, я зможу помогти вам і зробити для справи більше, ніж будучи в організації... І він мав рацію.




"Збірник наукових праць на пошану Євгена Вертипороха"




неділя, 8 жовтня 2017 р.

УКРАЇНЦІ В 2-МУ ПОЛЬСЬКОМУ КОРПУСІ

Орест Корчак-Городиський



                    Напевно вже скоро прочитаємо авторитетне твердження, що ми, українці-активні учасники воєнних дій 2-ої світової війни, прогайнували час і не залишили для історії тих років писаного, хоч би й суб'єктивного, мемуарного матеріялу.

                    Вже від самого початку 2-ої світової війни українці були її активними учасниками. Вони були в польському війську, відійшли з його розбитками до Румунії та Угорщини, добилися через Югославію до Франції, де в лавах польських частин протиставились німецькому наступові; були під Нарвіком; попали в совєтський полон, знайшли смерть у збірних могилах Катиня; ходили з Червоною Армією визволяти Західню Україну.

                    Скільки було українців у 2-му Польському корпусі, не знатимемо ніколи, бо в 1945 р. багато українців з 2-го Корпусу, які бодай мінімально запізналися з неприємностями "опіки" т. зв. "2-го відділу" (політичного), не спішилися деконспіруватися, а згодом вже в Англії непотрібне партійництво серед українців не створило прихожого ґрунту включитись у громадську працю. Мішані подружжя ще більше віддалили їх (а згодом і "дивізійників") від українського середовища.

                     У 2-му Корпусі існувала українська проблема. Про неї нерадо пишуть польські мемуаристи чи історики. Було б помилково твердити, що поляки, принимаючи до польського війська в СССР українців і кол. громадян Польщі з інших національностей, руководилися будь-якими до них симпатіями. Для організаторів важливим було згромадити якнайбільше кол. польських громадян, які воювали б за польські цілі й ідеали без ніяких політичних концесій. Крім цього, українці не мали ніякого свого політичного репрезентанта ані в польському еміграційному уряді в Лондоні ані в 2-му Корпусі.       

                     Дещо світла на національний склад 2-го Польського Корпусу кидає інтерв'ю ген. В. Андерса, командира Корпусу, з польським журналістом Сємашком, яке було зроблене вже після війни й дозволене публікувати щойно після смерти ген. Андерса. (Цитати взяті з книжки "Генерал Андерс — жицє і хвала", збірна праця під редакцією Маріяна Гемара, Лондон, 1970).

                     Сємашко: В лавах 2-го Корпусу був винятково високий відсоток національних меншостей, хіба багато вищий, ніж пересічний відсоток в польському війську перед війною. Чи можу просити пана Генерала про коментар на цю тему.

                    Ген. Андерс: Дійсно, 2-ий Корпус був дуже зрізничкований щодо національного й віроісповідного складу. Проте, він представляв сцементовану цілість і під тим оглядом не було жодних непорозумінь. Це було польське військо.

                    Сємашко запитує про дезертирство польських вояків у Палестині.

                    Ген. Андерс: Ще в СССР зверталися до мене жидівські провідники з проханням створити окремі жидівські віділи. Я відмовив, бо консеквентно мусів би був створити осібні українській й білоруські відділи, що в тодішній ситуації побуту в СССР було найменш потрібне. Це було б доказом (для радянської влади) про існування в польському війську в СССР жидів, українців і білорусів, до чого радянська влада не хотіла допустити.

                    Стільки сказав ген. Андерс про національну "проблему" в 2-му Корпусі, який був під його командою. Але вже з вище сказаного можна ствердити, що число українців мусіло бути поважне, коли ген. Андерс брав до уваги евентуальну можливість творення українських відділів.

                   Політичний відділ 2-го Корпусу створив такий психологічний стан, що українці боялись признаватися до своєї національности, щоб не наразити себе на "шикани" з боку малокультурних шовіністів як підстаршин, так і старшин, щоб могти дістатися бодай на підстаршинську школу (про старшинську не було й мови) або на якийсь фаховий вишкіл.

                  Якось так завжди буває, що наші вороги не хочуть бачити української проблеми, мовляв, така не існує, але як тільки десь трішки зажевріє українське питання, вони всі попадають у панічний страх.

                  Щодо примірного співжиття і задоволення потреб національних меншин у тодішних (дискримінаційних) відносинах 2-го Польського корпусу, то ген. Андерс або нічого не знав, або не хотів знати. Ми схиляємося до другого припущення.

                  У Палестині з 2-го Корпусу масово дезертирували жиди. Вони стали хребтом пізнішої ізраїльської армії, бо між дезиртирами були не тільки вояки, але також підстаршини і старшини. Поліція 2-го Корпусу, з тихою згодою команди, не дуже старалася шукати за дезертирами.

                 Про українців в 2-му Польському корпусі маємо кілька малих друкованих згадок, але на основніше опрацювання ще чекаємо.


вівторок, 3 жовтня 2017 р.

УКРАЇНСЬКА БРИҐАДА В НІМЕЦЬКІМ ЯБЛІННІМ, У ЧСР

Осип Залеський
четар УГА


                   У воєнно-історичній студії "Українська Галицька Армія" (Вінніпеґ 1975) її автор Лев Шанковський, у розділі "Велика польська офензива й І відворот Галицької Армії", пише на стор. 151 таке: 20 травня 1919 познанці з групи полк. Конаржевського, наступаючи від Миколаєва, здобули важливий залізничий вузол Стрий. Цього ж дня польські війська здобули Турку й Бориню, наступаючи незначними силами на Гірську Бригаду й частини III групи "Глибока", які весь час панічно відступали від Старого Самбора через Турку — Бориню — Висоцьке — Сморже до Тухольки. На приходстві в Тухольці 19 травня коменданти частин, не маючи зв'язку зі своїм командуванням, зробили воєнну нараду, на якій вирішили відступити на територію Закарпаття, заняту чехо-словацьким військом. Карпинець (Д-р Іван Карпинець: "Історія 8-ої Галицької Бригади", Літопис Червоної Калини, Львів, 1935) дуже гостро оцінює це рішення. Він пише: "Замість упорядкувати й хоч трохи здисциплінувати частини та спробувати передертися до головних сил УГА (що зробив 1/8 курінь пор. А. Тарнавського, який відступав з частинами III групи "Глибока"), рішено піти по лінії найменшого опору, а саме схоронитися на території чужої держави та не брати участи в дальших боях і терпіннях УГА. Добровільне випровадження з поля бою такої, як на тодішні часи, великої кількости вояків (коло 4.000), около 20 гармат із запасом амуніції та різного рода воєнного приладдя, було страшним ударом для УГА. Наслідки цієї  д е з е р ц і ї  були такі, що відворот українських військ між Карпатами й Дністром став значно скоріший...".

                    З цією оцінкою українського воєнного історика годі не погодитися, пише дальше Л. Шанковський. Для переходу на інтернацію в чужій державі такої значної боєвої сили не було причин в існуючій воєнній ситуації. Війська, що перейшли на Закарпаття, могли були легко продертися до головних сил III Корпусу біля Долини... На жаль, рішення воєнної наради в Тухольці вказує на факт, що жертвами воєнної паніки впали не тільки вояки, але й їхні коменданти. Рішення було передчасне...

                     Я, як ад'ютант команданта Групи "Старий Самбір", що творила половину "Гірської Бриґади", перебув увесь час відступу тієї частини нашої Армії і подаю дійсний стан, який був причиною цієї "дезерції", у цьому нарисі про "Українську Бриґаду в Німецькім Ябліннім".

                      В українській військовій мемуаристиці мало згадується про військову формацію, яка постала вліті 1919 року в Чехословацькій республіці, під назвою "Українська Бриґада в Німецькім Ябліннім". Як один з нечисленних вже, мабуть, старшин тієї Бриґади, подаю тут коротку її історію.

                      Як відомо з історії наших визвольних змагань, у травні 1919 року польська армія почала генеральний наступ проти Української Галицької Армії з метою проломити фронт і зайняти Східню Галичину, себто Західню Область УНР. У тому часі поляки дістали сильне військове підкріплення т. зв. армію ген. Галлера, сформовану на території Франції з колишніх полонених польських вояків австрійської та німецької армій, а також добровольців з Америки й Канади. Ця армія мала бути вислана на протибольшевицький фронт, щоби рятувати Польщу від большевицької навали. Під такою умовою чи радше для такої цілі держави Антанти дозволили на формування тієї військової частини, та дали їй усяке військове вивінування. Та польський уряд обманув своїх протекторів і, замість вислати "Галерчиків" проти большевиків, кинув її на фронт проти української армії в Галичині.

                        Наша фронтова лінія проходила тоді від чеського кордону в Карпатах на захід від міста Турки, в північному напрямку під Перемишль, дальше на схід у сторону Львова, а відтак у північно-східньому напрямку до Волині. Ліве крило нашої армії, що підлягало команді ІІІ-го Корпусу УГА, творила Гірська Бриґада, яка правим крилом сусідувала з бриґадою полк. А. Кравса біля містечка Хирова, а ліве крило доходило до чеської границі в Карпатах.

                        В половині місяця травня 1919 р. було вже замітно, що поляки приготовляються до генерального наступу, діставши сильне підкріплення названою вже армією ген. Галлера. Перші бої почалися на відтинку нашого фронту "Крукеничі", а в понеділок (половина травня, докладної дати не пам'ятаю) о год. 8-ій рано мав початися наступ на фронтову лінію Гірської Бриґади, як про це зголосила нашій команді військова розвідка. Та може ця добре озброєна і вишколена частина польської армії була б нашого фронту не розбила, якби не занедбання команди нашого III Корпусу. Корпусна команда дала наказ, щоб Гірська Бриґада випередила польський наступ і вдарила на них о годині 4-ій ранку і в цей спосіб заскочила їх та взяла ініціятиву наступу в свої руки. Та біда була в тому, що наша піхота й артилерія не мали подостатком набоїв. Амуніційний референт Корпусу запевняв нас телефонічно, що поїзд з амуніцією прибуде своєчасно на залізничу станцію Старий Самбір, з якого було близько до фронту. На залізничій станції ждали підводи, які мали доставити амуніцію на фронт. В команді групи "Старий Самбір", яка була частиною Гірської Бриґади, ми нетерпеливо вичікували заповідженого транспорту, раз-раз телефонуючи до Корпусної Команди у Стрию стереотиповим питанням: "що є з амуніцією"? Нас потішали, що поїзд уже відійшов. Години минали, а ми амуніції так і не дістали до год. 8-ої дня, в якій почався польський наступ.

                      Як ми згодом, вже на чеській території довідалися від залізничників, за залізничою станцією Лавочне, на чеській стороні, стояли вагони з амуніцією, призначені для нашої армії, але цю амуніцію треба було перевести кіньми до Лавочного, бо залізничий міст по чеській стороні був пошкоджений й тому поїзд до Лавочного не доїздив. Про ці вагони з амуніцією повинен був знати наш командант станції, але він не подбав про перевіз амуніції до магазинів у Стрию. Було це недбальство і начальника залізничої станції Лавочне і військового команданта станції, і військового референта III Корпусу. Коли почався польський наступ на нашому відтинку фронту, стрільці, вистрілявши усі набої, почали відступати. Кожний військовик знає, що стрілець не маючи чим стріляти, попадає в паніку. Наш фронт заломився і потягнув за собою ліве крило бриґади Кравса. Команда Групи "Старий Самбір" перенеслася на залізничну станцію Стрілиська — Топільниця, ближче м. Турки, де був постій команди Гірської Бриґади. До Стрілок прибув командант Г. Б. от. Черський з начальником булави сот. Шльосером і старалися створити нову фронтову лінію. Та обсадити її не було ким, бо стрільці розбрилися по горах, прямуючи на південь до чеської границі, а ті малі відділи, що вдалося затримати, були безкорисні, бо не мали амуніції. Сполуки з Командою Корпусу не було, бо телефонічна лінія йшла через Самбір, який був уже занятий поляками. В такій ситуації команда Гірської Бриґади мусіла діяти самостійно. Та як тут діяти, коли замало стрільців і брак амуніції, а до цього вилізла ще й наша "сантиментальність". Коли наша розвідка донесла, що на "ринку" в Ст. Самборі відпочиває більший відділ польського війська, ми стали натискати на коменданта гармашів, сот. Я. Ярему, щоб пустив туди кілька ґранатів і тим спричинив замішання серед поляків, що хоч на деякий час було б спинило польський наступ і дало можливість нашої контракції та здобуття хоч трохи амуніції від польської частини. Та сот. Ярема відмовився дати наказ гармашам, бо ж ґранати можуть попасти в нашу церкву та читальню "Просвіти". Типовий вияв нашої "м"якосердности", якої у війні не можна стосувати, бо тут "або пан, або пропав".

                     Щоб не дати себе окружити польськими частинами, які наступали здовж залізничої лінії, команда Бриґади вирішила відступати дальше через Турку, Бориню, Сморже, в напрямі м. Сколе, в надії, зв'язатися з нашими частинами III Корпусу, а також позбирати розсипаних по горах стрільців. Лінія відступу була дуже тяжка, бо весняні води розмили гірські дороги і коні ледви тягнули гармати та невеликий обоз. Західня частина Гірської Бриґади Група "Лютовиська" відступала також у південному напрямку, здержуючи польський наступ із заходу.

                     Увечері спинилися ми в селі Тухольці і вислали стежу до м. Сколе, яка повернувшись повідомила, що у Сколім нема українських військових частин, лиш "польська страж обивательска". Ми могли заняти Сколе, але вдержати його не було виглядів, бо не було амуніції. На нараді в домі о. пароха в Тухольці, на якій були комендант Бриґади от. Черський, сот. Шльосер, комендант Групи Ст. Самбір сот. Мацієвич, сот. Ярема, пор. Малецький та ще деякі старшини,що зі своїми відділами спинилися в околиці села, обговорено дві можливості: або займаємо Сколе і горами пробиваємося на схід у напрямі Станиславова, щоб дістатися до наших частин, або переходимо на чеську територію, збираємо наші розпорошені частини, дістанемо від чехів хоч трохи амуніції, і наступаємо з гір у напрямку Станиславів — Коломия.

                   Перший плян був мало реальний, бо не було амуніції, не було харчів для людей і корму для коней, а забирати харчі від убогого гірського населення  в часі переднівку,  було  неможливе. Лишався другий плян: перехід на чеську територію. Чехи були тоді з поляками у напіввоєнному стані через непорозуміння щодо Шлеську і такий наш маневр був би їм на-руку. По скінченні нарад вибрано делегацію в складі сот. Мацієвича, Яреми і пор. Малецького, які ранком на конях у супроводі трубача з білим прапором, переїхали чеську границю і зголосилися  в чеській команді в селі  Нижчі  Веречки.  Комендант станиці, порозумівшися телефоном з вищою чеською командою, дав згоду на наш перехід границі, з тим, що остаточне рішення щодо нашого пляну дістанемо від вищої чеської команди.

                  Ми перейшли селом Климець, останнім селом перед чеським кордоном, закопали у лісі рештки нашої артилерійської амуніції, — в надії, що її ще згодом використаємо — і дійшли до села Нижні Веречки. Тут зустріли ми невеликі наші військові частини, що перейшли Карпати і були спрямовані чеською прикордонною стороженою до села Веречки.

                  Біля полудня приїхав відділ чеських старшин і з ними — на наше лихо — головнокомандувач чеської армії французький генерал Енок. Побачивши наших старшин у різних одностроях (наше міністерство не зуміло за півроку устійнити хоча б однакові відзнаки і одну форму одностроїв), спитав, чи ми є з большевицької армії? На біду лиш от. Черський і пор. Трешневський знали дещо французьку мову, тож розмова провадилася через перекладача, чеського старшину.

                 Тут мимоходом треба зазначити, що наші старшини і вояки були зодягнені так, як повернулися з фронтів першої війни, не мали не лиш однакових одностроїв, але навіть відзнак, тому така різношерстна група старшин могла викликати у французького генерала враження "большевцького війська".

                   Наш Секретаріят Військових Справ довго наражувався над формою одностроїв і відзнак для нашого війська, бо розпорядок про це появився щойно 22 квітня 1919 р. Зрозуміло, що годі було тоді думати про нові форми одностроїв, бо не було для цього ані матеріялів, ні часу, але можна було покористиватися думкою наших сусідів чехів, які спочатку залишили старі австрійські однострої, змінюючи лиш відзнаки. А втім, розпорядок ДСВС про однострої не був добре обдуманий, бо якщо 22 січня 1919 р. була проголошена соборність українських земель, то треба було й соборно устійнити форму військового однострою для всієї української армії, а не лиш для УГА.

                    Повертаю дальше до нашої зустрічі з ген. Еноком. Отаман Черський старався вияснити генералові наше положення і досить гострими словами докоряв альянтам, що вони не тільки не піддержують наших змагань, які ми провадимо на двох фронтах в обороні нашої батьківщини, але ще й дозволили армії ген. Галлера підкріпити польський фронт, замість іти на фронт проти большевиків. Та переконувати ген. Енока було безцільне, бо Франція була опікункою Польщі і полягала на польських інформаціях. Він заявив нам, що мусимо скласти зброю і будемо інтерновані до дальшого рішення чеської влади. Чеські старшини, які знали про наш плян, співчували нам, але були безсильні супроти наказу ген. Енока, який з'явився на Закарпатті, щоб керувати воєнною акцією проти наступаючих частин мадярського большевика Белі Куна. Не було б ген. Енока, ми могли легко зреалізувати наш плян.

                     У Веречках наказано нам скласти зброю (старшинам залишили пістолі), залишити гармати, коні і вози, і поїздом відправили нас до містечка Саторалія Уйгелі. В дорозі чути було гарматню стрілянину, це мадярські комуністи "визволяли" наше Закарпаття. Ситуація на фронті була мабуть поважна, бо чеське командування звернулося до команди нашої Бриґади з проханням вислати на фронт нашу артилерію. Наші гармаші повернулись до своїх гармат і поїхали на фронт. В тих боях згинуло кілька соток наших вояків. Колишній прем'єр Карпатської України, А. Штефан, подає число вбитих на 26, а ранених 200 (стаття у "Вільному Слові" — Торонто). Д-р М. Терлецький, хорунжий артилерії, в статті "Табор інтернованих в Німецькім Ябліннім" (Українська Галицька Армія, Вінніпег, 1958) пишучи про ці бої, подає: "ми мали досить значні втрати: 350 ранених і вбитих. Хор. Терлецький брав участь у тих боях.

                   У Веречках "зникло" декілька наших старшин і стрільців, між ними сот. Шебель з бриґади Кравса і сот. Шльосер, начальник булави Гірської Бриґади. Вони горами помандрували на схід і дісталися до нашої армії. Оба старшини згинули згодом в Україні.

                  По короткому побуті в Сатуралія-Уйгелі перевезли нас поїздами в Судети, і примістили в бараках, відносно добрих і чистих, біля містечка Дойч Ґабель, яке чехи назвали "Німецьке Яблінне". У цьому таборі були приміщенні за австрійських часів, полонені російської армії. Місцеве населення (містечко було чисто німецьке) немало здивувалося, побачивши військові транспорти, які раз-у-раз прибували до табору, хоч це було вже вісім місяців від закінчення першої світової війни. Треба було вияснювати і місцевому населенню, і чеським воякам, які творили невеличку залогу в містечку, хто ми, і як сюди попали. При прибутті до табору відбулася одна, трохи комічна розмова. Комендантом першого нашого транспорту був поручник військової жандармерії, галицький німець, Міллер. При вході до табору стояв чеський поручник теж Міллер, який передавав нашому старшині таборове влаштування. Коли оба старшини, привітавшись, назвали свої прізвища, чеський Міллер запитав дещо іронічно нашого Міллера: "То висте такі українец?" "Такий українець, як ви чех", відрубав наш Міллер.

                 Чеська влада поставилась до нас зовсім вічливо, бо, як я вже згадував, між чехами і Польщею було напруження, тому наше військо могло ще пригодитися чехам на випадок воєнного зудару. Ми мали повну самоуправу в таборі, діставали такі самі харчові приділи, що й чеське військо, і таку саму платню. По двох тижнях кварантани ми могли свобідно виходити в містечко, їздити до Праги, чи інших міст, на військові документи, завірювані чеським комендантом міста, майором Янзою.

                 Щоб зорієнтувати населення, хто ми і чому сюди забрили, я помістив у місцевому німецькому щоденнику коротку статейку, подаючи історію нашого прибуття, яка, може вперше, зацікавила мешканців Україною. А втім, мешканці містечка (офіційно це було повітове місто) були раді нашому прибуттю, бо велика частина грошей, які одержували ми, залишалася в кишенях місцевих купців, власників ресторанів і т. п.

                 До табору напливали постійно групами, або поодиноко, стрільці, підстаршини й старшини українського війська, які втікали з польського полону, дізнавшись, що в Чехії існує українська військова одиниця. З цієї військової маси за декілька днів створено сотні, курені, полки та інші військові частини, а цілості надану назву "Українська Бриґада в Німецькім Ябліннім". Першим комендантом був підполковник Володимир Федорович, якого кінну частину віддтяли поляки від нашої армії біля Надвірної. Дещо пізніше наш Уряд чи радше наше посольство у Відні, призначило командантом Бриґади полковника Антона Вариводу, що був комендантом української військової станиці у Відні.

                Наше посольство у Празі запевняло нас, що з альянтськими чинниками йдуть переговори і нас, а також полонених українців з австрійської армії, що були ще по таборах в Італії, перевезуть кораблями до Одеси, щоб створити другий протибольшевицький фронт.

                До табору приїздили часто різні визначні гості, як секретар закордонних справ ЗУНР Володимир Темницький, "Січовий Батько" д-р Кирило Трильовський, представники чеського уряду з Праги, відпоручники різних Антантських місій, та інші менші "риби". При головному вході до табору стояла постійно наша варта з дижурним старшиною, який вітав гостей і зголошував їх команді Бриґади та обводив по таборі, якщо вони цього бажали. При вході до кожного бараку голосився "дижурний дня", так що всі відвідуючі табору були здивовані порядком і дисципліною нашого вояцтва.

               Біля нашого табору був залізничий шлях і декілька разів з вагонів поїзду розкидав хтось летючки в російській мові, в яких закликали невідомі білогвардійці наших вояків вступати до русскої армії і йти визволяти "матушку Росію". У нашому таборі було декілька старшин, які до війни були москвофілами, чи по тодішній назві "кацапами". Вони зголосилися добровільно до УГА, були добрими старшинами і фронтовиками, але не знати, чи під впливом згаданих летючок, чи з інших мотивів, пригадали собі, що вони не українці, а "русскі". Одного дня їх п'ять чи шість зголосилися у мене (я був тоді ад'ютантом полк. Вариводи) з проханням зголосити їх до звіту полковникові. "В якій справі?" — запитав я їх. "Ми хочемо просити звільнити нас з Бриґади, бо ми не почуваємося українцями, лиш русскими", відповіли мені. Я пішов у кімнату полковника і переповів йому бажання старшин. Полковник був здивований цією вісткою і закликав їх. Один з тих старшин, у військовій формі, зголосив полковникові те саме, що перед хвилиною сказав мені. Поіритований полковник крикнув до них: "Якщо ви не почуваєтеся українцями, то йдіть до чорта з моєї Бриґади". Старшини відійшли, похнюпивши голови і цього ж дня забралися з табору.

                 В Бриґаді відбувалися щоденно нормальні військові вправи і заняття, хоч без зброї. Формування нашої Бригади посилилося, коли до табору прибув майор генерального штабу бувшої австрійської армії, Мірко Дяків. Родом зі Скільщини, син учителя, він, як юнак дістався до австрійської кадетської школи, згодом закінчив військову академію і в часі першої світової війни був приділений до штабу німецької армії, що воювала під Верденом. По закінченні війни австрійський уряд призначив його комісаром Форарльрберґу, країни біля швайцарського кордону. Бувши якось у Відні (як розповідав він мені) побачив на вулиці старшину в однострої невідомої йому армії, і від нього довідався про українську армію та її змагання на польському фронті. У ньому прокинулось почуття, що він також повинен стати в обороні своєї, вже призабутої, Батьківщини, і він взяв відпустку зі своєї праці та зголосився в українській військовій станиці у Відні, де дістав наказ їхати в Галичину і зголоситися в Начальній Команді. Та добитися до нашої армії от. Дяків уже не міг, бо поляки обсадили були вже Карпати, тому повернувся він до Відня, де дістав приказ зголоситися в Українській Бриґаді у Німецькім Яліннім. Тут він з усім запалом і великим військовим досвідом почав формувати нашу Бриґаду, для майбутньої дії в Україні. Попри це пильно вивчав українську мову, яку призабув.

                 У літі 1919 року Бриґада мала понад 6.000 стільців і підстаршин та 400 старшин усіх родів зброї. Діставши зброю у руки, могла вже бути вжита на фронті. До стану Бриґади входили: три піхотні полки, відділ скорострілів, саперів та всі інші частини, як у кожній бриґаді. Полк складався з трьох куренів, курінь з трьох сотень, сотня з трьох чет (принятою була назва: чета, четар, не чото, чотар). Санітарна частина мала свій малий шпиталь, який спочатку провадив лікар чех, а коли до табору прибув д-р Чабак, лікар з Лавочного у Карпатах, він став начальним лікарем лічниці, маючи до помочі кількох санітарних старшин-медиків, які згодом закінчили медичні студії в Празі. Були також сестри-санітарки, які прибули з різними військовими частинами. Полевим духовником був о. Вань, який у погідні дні в неділі і свята служив св. Службу Божу при полевому вівтарі на таборовій площі, а в дощеві дні у просторій театральній залі табору. Щоденні Богослуження відправляв о. Вань у місцевому римо-кат. костелі.

                   Була також таборова пошта, як відділ місцевого поштового уряду, а провадив її хор. О. Лис, поштовий урядовець з м. Сколе. Олекса Лис закінчив згодом у Чехії молочарську школу, а повернувши в Галичину, працював у Маслосоюзі. З Бриґади пішли на студії молочарства пізніші будівничі Маслосоюзу в Галичині як пор. А. Палій, пор. Мудрий та інші, яких прізвищ уже не пам'ятаю.

                   Першим ад'ютантом коменданта Бригади був чет. Коваль, а коли він захворів і виїхав на лікування, покликав полк. Варивода на ад'ютанта мене. Згодом до табору прибув пор. Заяць, бувший курсант австрійської школи булавних старшин, і його призначив полк. Варивода своїм ад'ютантом, а мені доручив створити евіденційний (реєстрований) відділ, який за тодішною номенклятурою називався "примітний відділ" — назва не дуже влучна. Не легко було перевести реєстрацію такої маси вояків, тим паче, що я у тій праці не мав ніякого досвіду, а фахівців у таборі не було. Разом з молоденьким ст. стрільцем (прізвища не пам'ятаю) почали ми списувати у грубій книзі, поазбучно, всю бриґадну братію та окремо заклали картотеку по всіх частинах, де щоденно, на основі звітів, занотовували новоприбулих до табору, хворих, що відійшли до чеської лічниці, чи тих, що виїхали на відпустку. Згодом прибули до табору пор. Кривенько і військовий урядовець Кобільник, які дещо визнавалися у тій військовій канцелярщині, і тоді наша праця наладналася як слід, і ми могли дати відомості про кожного вояка в Бриґаді. Коли в першій половині листопада виїхав я з невеликим транспортом в Україну, начальником реєстрового відділу залишився пор. Кривенько. Згадую про цей відділ дещо ширше не тому, що я там працював, а тому, що він для історії Бриґади був цінним матеріялом, маючи поіменний список усіх осіб, приналежних до Бриґади. Хто перебрав ці списки після розв'язання табору, де вони і чи ще існують, не знаю.

                     Хочу згадати ще про суд, який відбувся в таборі над комендантом Гірської Бриґади от. В. Черським, якому закидали, що він не мусів покидати території ЗОУНР і переходити на чеську територію. Предсідником суду був підполк. В. Федорович, хто обвинувачував — не пам'ятаю, а оборонцями от. В. Черського був сот. Шебель і я. Суд переслухав свідків і дійшов до висновку, що в тодішній ситуації іншого виходу не було, й тому виправдав от. В. Черського.   
         
                    Попри щоденні військові вправи і заняття, більше теоретичні, бо зброї не було, за винятком кількох старих крісів та одного машинового кріса, які випозичила чеська команда міста для вправ, велася в таборі також культурно-освітня праця, якою керував "Просвітний Гурток" під проводом пор. Карла Коберського, пізніше кооперативного працівника в Галичині. Був чоловічий хор старшин під дириґентурою чет. Бобика, в якому співали, згодом славетні співаки-тенори, Орест Руснак і Василь Тисяк.

                  Хор влаштував у театральній залі, в місті, добре підготований концерт, на якому виступав також піяніст Тарас Шухевич, що перебував тоді у Празі. Хоч він не був вояком, на концерт "перебрали" ми його в однострій поручника. Виступала також співачка-солістка (прізвища не пам'ятаю), дружина сотника, галицького німця, яка відспівала декілька оперових арій га українських пісень. На концерті з'явилася вся місцева військова і цивільна верхівка та місцеві мешканці, а з Бриґади були лише делегати частин через брак місця на залі. Концерт мав мистецький успіх, як про це засвідчила рецензія в місцевому німецькому щоденнику. Крім цього концерту, менші імпрези відбувалися в залі таборового театру. Для влаштовування музичних імпрез закупила команда Бриґади фортепіян у фабриці фортепіянів у м. Беміш Ляйпа.

                  В таборі була також духова оркестра, яку вивчив і нею диригував капельник Білобрам зі Старого Самбора. Були курси для неграмотних і курси української мови для тих, що нею добре не володіли. Театральний гурток давав вистави, в яких спочатку жіночі ролі грали молоді вояки (раз заплакана "артистка" підняла кінчик спідниці, щоб обтерти сльози, а під спідницею "показалися" військові штани — під регіт публіки). Згодом театральний гурток поповнився "справжніми жінками" з-поміж таборових санітарок.

                 Ведено також гімназійні курси, щоб дати змогу доповнити середню освіту тим, що з причини воєнних подій не вспіли її закінчити. Абсольвенти тих курсів складали кінцеві іспити "матури" при комісії під проводом делегата чеського міністерства освіти.

                 У таборі появлявся журналик "Голос Табору" під моєю редакцією, видаваний спочатку в кількох примірниках на шапірографі, а згодом літографічним способом у друкарні в м. Райхенберґу. Журналик був ілюстрований карикатурами з таборового життя, що їх рисував молодий маляр підхорунжий Олійник.

                  Старшини, які мали закінчену середню освіту, могли дістати відпустку і студіювати у високих школах у Празі. З того скористало багато наших старшин, які закінчили різні високі чи фахові школи і або повернулися в Галичину, або залишилися в Чехії чи Карпатській Україні, або виеміґрували в інші країни Західнього Світу.

                  Час минав, ми ждали на наш виїзд в Україну, бо це обіцювали нам наші дипломати, що приїздили до табору, і так інформували наших представників у посольстві в Празі чи Відні. Та поляки мали більші впливи в кругах всемогучої Антанти і не допускали до виїзду в Україну, знаючи, що ми не зречемося думки про визволення Західньої України з-під польського панування.

                   Чеський уряд запропонував був нашому посольству в Празі, щоб вислати з Бриґади всіх учителів на Карпатську Україну до праці в шкільництві, так як зроблено з частиною нашої жандармерії, яка була на службі на Закарпатті. Але полковник Варивода не погодився на цю пропозицію, кажучи: "Я не дозволю дезорганізувати Бриґаду, бо з чим поїду в Україну?" Полковник, як військовик, мав рацію, але висилка учителів на Закарпаття була б принесла велику користь, бо була б причинилася до освідомлення закарпатців та елімінувала русифікаційні впливи. Та "коби знаття", як каже народня пословиця. Полковник погодився лиш на відпустки для студентів, для закінчення студій, але під умовою, що в разі потреби вони негайно вернуться до Бриґади.

                   Рік пізніше число наших військовиків у ЧСР збільшилося. Тоді українська армія, разом з армією "заприязненої" Польщі відступала з України перед большевицьким наступом, і частина нашої армії під командою ген. А. Кравса, відлучилася від Армії УНР, перейшла Дністер і через Покуття і Карпати подалася на Чехію, знаючи, що там існує Українська Бриґада. Тоді вже було всім ясно, що союз з Польщею нам ніякої користи не принесе. Та частина була інтернована у другому таборі, біля міста Райхенберґ (Ліберце). Та я тоді вже не був в ЧСР, бо ще в листопаді 1919 року диктатор ЗОУНГ, д-р Є. Петрушевич, наказав вислати до Кам'янця Подільського 20-30 старшин для доповнення старшинського складу в Україні. Нас, охотників, зібралося дещо більше, і ми на пашпорти українського посольства у Празі, виїхали, як "колишні полонені російської армії", через Румунію в Україну. Та до Кам'янця ми не доїхали, бо румуни зупинили наш транспорт на Буковині, мотивуючи це тим, що Кам'янець занятий большевиками. В дійсності в Кам'янці була тоді "союзна" польська армія, а що нас туди не допустили, була в цьому польська рука.    

                 Тому, що і я виїхав з тим транспортом, про дальшу долю Української Бриґади не пишу. Згадаю лише, що в Україну виїхало нас тоді біля 60 осіб, 40 старшин, а решта підстаршини і стрільці. Комендантом транспорту був підполк. В. Федорович, заступником от. В. Черський. Між старшинами було також кілька старшин армії УНР. В дорозі, у місті Кошицях, стрінули ми курінь (коло 500 вояків) колишніх наших полонених австрійської армії, які "чудом" вирвалися з італійського полону і їхали в Україну. Були добре зодягнені і робили враження доброї військової частини, а командував ними однорічний десятник Марків, якого наш консул в Кошицях, Пежанський, іменував четарем. Хоч в Італії були різні наші місії і комісії, які мали видістати з італійського полону наших бувших полонених, але цього не вміли, чи не могли перевести, частинно виконав це чет. Марків. Про дальшу нашу подорож не пишу, бо це вже не в'яжеться з історією нашої Бриґади в ЧСР, згадаю лише, що румуни дали нам до вибору (за порадою нашого військового атташе у Букарешті( пор. Посацького) або їхати в Галичину і зголоситися в ставці гол. атамана С. Петлюри, або вертатися до Німецького Яблінного. Підполк. Федорович і декілька старшин та увесь "італійський" курінь повернулись до ЧСР, от. Черський залишився на Буковині, а решта нас переїхали польську границю, доїхали до Львова і почали шукати ставки гол. Отамана у Шепетівці. Але ні у Львові, ні в Тернополі не могли ми довідатися, як дістатися залізницею до Шепетівки. З Тернополя ми вернулися знова до Львова, де старшини з армії УНР відлучилися від нас і поїхали до Тарнова, де перебував тоді Уряд УНР, а нас кількох, по конференції з д-ром С. Федаком у Львові, "демобілізувалися ".

                   Закінчуючи цей короткий нарис історії Української Бриґади в ЧСР, хочу ще згадати про долю деяких старшин. Полк. Варивода згодом, по розв'язанні наших таборів, повернувся до Відня, де помер у 1936 р., майор М. Дяків повернувся в Австрію, підполк. Федорович в Галичину і був короткий час управителем дібр Львівської Метрополії, от. Мацієвич був гімн. вчителем на Словаччині, де й помер трагічною смертю. От. Черський залишився на Буковині, де жила його сім'я, був арештований румунами "як большевицький генерал", в часі другої світової війни виїхав на еміґрацію і помер у Відні 1946 року.

                    Так наші надії на поворот цілої Бриґади в Україну не здійснилися. Залишилися лиш спогади та могилки на цвинтарі в Німецькім Ябліннім, в яких спочивають вічним сном старшини і вояки Української Бриґади, що померли в часі перебування в таборі.

                   Я свідомий, що в цьому нарисі можуть бути деякі неточності в прізвищах чи подіях, бо пишу з пам'яті, а людська пам'ять не тривка. Було б добре, якби хто з колишніх побратимів доповнив це своїми заввагами.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації