ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 16 липня 2015 р.

Частина архіву УПА в польських руках!


                          В часі військових вправ якийсь Анджей Бнінскі упорядковував архів своєї військової частини і тоді натрапив він на запис з зізнань полоненого упівця. У своїх зізнаннях полонений подавав, що в окруженій групі з ним був "Верема", заступник Рена для політичних справ ОУН і що він мав у той час при собі архів. Згадувана група УПА була окружена польським військом в районі долини ріки Кальниці, отже логічно і там треба було шукати за архівом.

                          Бнінскі, як подає польська газета з Ольштина, "працівник Т-ва "Знання" в Ольштині, шукав архіву впродовж чотирьох років, а вихідною базою розшуків було село Криве. Перешукав він терен простором 30 кв. клм., звертаючи особливу увагу на пивниці розвалених чи спалених домів. При цьому згадано такі села, як Луг, Яворець і Завій.

                          Впертість і послідовність, з якою Бнінскі шукав за архівом УПА, доказує, що органи безпеки Польщі багато дечого ще не знають, а що все-таки хотіли б знати, бо українська небезпека за кривди, заподіяні українському народові, зганяє їм сон з очей!

                           Після чотирьох років розшуків вдалося йому найти архів, схований у скелі в скриньці до набоїв для кулемета "Максим". Привівши архів до можливого стану, Бнінскі почав опрацьовувати документи для Військового Історичного Інституту. В архіві знайдено місячні операційні звітування сотень, що входили до складу куреня Рена, сотні "Біра", "Хріна", "Стаха" і "Бродича" за час від лютого 1945 р. до червня 1947 р., збірні місячні звіти Рена і матеріяли видавані референтурою "Холодний яр" — видавничим відділом ОУН, - інструкції для командирів, для політичної служби в сотнях, внутрішні бюлетені інформації, описи більших успішних бойових акцій тощо.

                           Пропагандивні видання команди УПА були друковані українською та польською мовами. Крім того знайдено багато інших документів, як також документи, що стверджують співпрацю УПА з ВІН (Вольносьць і Нєподлєґлосьць — польська військово-політична     протибольшевицька організація); далі особистий щоденник "Вережі" {писаний на другій сторінці карток поквитовання інспекторату годівлі худоби Рільничої Палати в Ряшові  і  ін.)

                          Хто крився під псевдонімом "Вережа", Бнінскі не міг розкусити. Він тільки стверджує, що його зовнішній знак був 477 (в). Натомість Рен, якого зовнішній знак був 477, насправді називався Василь Іван Мізерний.

середа, 1 липня 2015 р.

СПОМИНИ

Роман Припхан


                      Прочитав я повість Романа Колісника "Останній постріл" з великим зацікавленням і приємністю. Автор описує події, в тому й вишколи, які я також пройшов, не вибілюючи, не робить нікого героєм, а представляє події прямо, щиро, безпретенсійно — так, як вони представлялися в дійсності, з усіми додатніми й від'ємними сторінками. В тому якраз велика вартість повісти.

                     Коли якийсь мисливець, рибалка, а головно ветеран згадує минуле, кожний старається свої пригоди вибілювати, а осяги побільшувати. Це людська річ. Таким «героєм» був і я, коли взимі 1944 року брав участь у групі Баєрсдорфа у поборюванні партизанів Колпака на Білгородщині.

                     Зараз після рекрутського вишколу мене приділено до сотні важких скорострілів, і ми наступали на якесь село, яке зайняли партизани. Крім вогню і крісів і скорострілів партизани стріляли ще з якоїсь гарматки. Гарматні стрільна голосніше свистали, ніж інші постріли. Це було для мене дуже страшне, бо я чомусь думав, що кожне стрільно летить на мене (моральний ефект!). Я зарився у брудній борозні, і треба було мені доволі часу, заки я призвичаївся до того ефекту, і врешті потягнувся за іншими вояками. Село ми легко «здобули», бо партизани його опустили, — партизани не встрявали у прямі бої, — хоч ми мали деякі жертви від мін, які вони залишили після відступу.

                     У таких діях проти партизанів пізнав я, що то значить голод, холод та втома, а головно брак сну. Вдень у повнім лаштунку місили ми мокрий сніг, перемішаний з болотом, вночі «відпочивали», переважно в нетоплених поміщеннях. Наш відпочинок — це чотири години сну напереміну з двома годинами скріпленої варти — заки прийдеш із стійки й заснеш, знову треба вставати на варту.

                     З голодом якось ми давали собі раду, бо, незважаючи на нерегулярний харч з військової кухні, ми дещо докуповували в населення, але на брак сну не було ради.

                     Під час одного такого "спання", повернувшися з варти, я припалив собі черевик. Заблизько присунув я його до вогню й збудився, як мене запекло. Діру в черевиці заткав соломою, і так маршував по мокрім снігу. Ця пригода могла для мене сумно закінчитися. Ми прибули до села, в якому примістилася наша запасна сотня. Як тільки ми прийшли, я, нічого не ївши, побіг до тої сотні виміняти свої черевики. Коли повернувся, не застав своєї сотні, бо вона поспішно виїхала до наступу на якесь інше село. Мене могли судити за дизертерство, але, на щастя, над'їхали три танки, і я впросився на одного й так дігнав свою сотню, мій німецький підстаршина не зголосив цього випадку.

                     Взагалі, під час бойових дій німецькі підстаршини поводилися з нами дуже ввічливо. Щойно після закінчення цієї акції, зупинившися в безпечнім містечку Звєжинєц, вони показали свої роги — мовляв, «щоб повернути дисципліну».

                     З німецькими підстаршинами мав я найприкріший досвід під час рекрутського навчання. Деякі з них були людяні — все-таки ми з ними мали випивки й ми їх гостили нашими харчами, які нам привозили рідні з дому, — зате інші підстаршини нам дошкулювали, може і з заздрости, бо знали, що ми незабаром станемо теж старшинами й підстаршинами.

                   Один «уша» (десятник) наказав мені почистити кілька пар черевиків за те, що я, мовляв, спізнився на збірку. Я не хотів того наказу виконувати, але мої товариші мені сказали, що пряма відмова може для мене погано закінчитися — наказ — це наказ. Одначе, згодом я можу зголоситися з своєю скаргою до рапорту.

                   Я так зробив. Почистив брудні черевики, намастив їх пастою, і зголосився із скаргою до рапорту до сотенного командира. Командир запевнив мене, що не бачить в такім трактуванні нічого поганого, це практикується, щоб втримувати порядок і дисципліну. Мені це теж колись пригодиться, коли я стану підстаршиною чи старшиною. Тому я повинен виконувати всі накази, а згодом колись так само вимагати від своїх підлеглих. (Того самого підстаршину стрінув я на фронті в Долішній Австрії в 1945 році. Він віддав мені почесть і люб'язно усміхався до мене, але якось я не хотів з ним починати розмову.)

                   У повісті «Останній постріл» автор описує підстаршинську школу в Лявенбурґу. І я там був, і ще тепер згадую всі ті шикани. Три мої товариші не могли там витримати, і втекли, хоч за це грозила кара смерти. З харчами я собі допомагав тим, що сигарки (я не курив) міняв за хліб у німців. Зате із спанням було погано. Весь день нас ганяли, а вночі часто відбувалися всякі «алярми».

                   Одного дня, після такого нічного «алярму», ми відбували вправи поза містом над озером. На коні приїхав командир школи Люннелюке, і з своїм конем купався в озері. Після вправ ми попросили про дозвіл скупатися в озері, але він відмовив. Мало того, в поворотній дорозі, коли ми втомлені не співали голосно, маршуючи крізь місто, він наказав підстаршинам повести нас на поле на карну муштру. Допроваджені до крайносте нашої витривалости, падаючи на землю, ми з цілою силою і злістю били об землю скриньками з амуніцією і зброєю, не зважаючи, чи щось пошкодимо. Побачивши наше напруження, німецькі підстаршини потиху нас заспокоювали, щоб не допустити до якогось спонтанного вибуху.

                   На німецьких підстаршин з підстаршинської школи не можу нарікати — вони багато кричали, але не були злосливими. З одним із них (Пльонташем) я навіть листувався.

                   Хочу ще згадати пригоду з крісом під час вправ на «славнім» вишкільнім полігоні — Штрепі. Та пригода могла закінчити мою військову кар'єру. На Штрепі ми поставили шатра, але в них зовсім не перебували, бо весь час були на різних вправах. Вночі маршували за компасом. Кожний в нашій групі по черзі перебирав провід і тоді під плащпалаткою (щоб ворог не бачив) визначував напрям на дальший марш. Хоч ті постої були короткі, ми всі відразу засинали. Спав і я. Йдучи далі в сонному стані гусаком понад озером, я дивився на відбитки вояків у блідому місячному світлі у воді та як смішно махаються кріси на їхніх плечах. Враз острах охопив мене — на моїм плечах нічого не махається! Я забув за свій кріс на останнім постою.

                  Негайно я зголосив провідникові нашої групи. З товаришом, Богданом Левицьким, вернулися ми до нашого останнього постою, яких три кілометри дозаду. Наші товариші були з моєї халепи задоволені, бо могли трохи поспати. Німецький підстаршина прочитав мені добру лекцію за мою неувагу, але не чголосив цього випадку, а то мені загрожувало б покарання тюрмою і дальші «відпонідні наслідки».

                 У старшинській школі нами вже не ганяли, вправи відбувалися рідше, зате був великий натиск на теоретичне навчання. Та школа, т.зв. Позен-Трескав приміщувалася в колишньому монастирі біля Познаня. Між нами й німцями була велика ривалізація. Хоч німці в тій школі не були з першого сорту військових, а більше «вишкрабки» з фронтів, проте вони до нас ставились як до «унтерменшів». В науці тяжко було з ними рівнятися, бо деякі наші товариші мали слабе знання німецької мови, зате в спорті й стрілянні ми мали добрі висліди. Ми мали добрих гравців копаного м'яча, плавців і бігунів (Варцаба).

                 Я грав добре стук-пук і коли я виграв матч з одним німецьким офіцером, то моя перемога стала великою сенсацією у всій школі. Чомусь німці загально вважали, що люди зі сходу Европи (національностей вони не дуже розрізняли) — це самі примітиви з низькою культурою, і були вони дуже заскочені, як ті «примітиви» робили щось краще, ніж німці.

                 Наша школа складалася з 5 сотень, по 3 «юнкершафти» (чоти) в кожній сотні. Українці творили 4 «юнкершафти», з них 3 були в одній українській сотні, а четвертий належав до одної німецької сотні. Я належав до того «юнкершафту», і ми, українці, мусіли добре звиватися, щоб не відставати від німців. Командир нашого «юнкершафту» був по фаху мій колега — студіював клясичну філологію. Під час дозвілля ми грали в шахи, і я вигравав, що йому не дуже подобалося.

                  Вимоги в теоретичному навчанні були досить високі, і багато наших товаришів, головно тих, які не знали достатньо німецької мови, перепали. На 200 кандидатів, які приїхали до старшинської школи, закінчило її тільки коло 70. Я досить добре знав німецьку мову (працював я у німецькому бюрі) і на рекрутському вишколі був перекладачем, то не мав труднощів в науці. (Старшинську школу закінчив я в першій десятці, що неабиякий осяг для чужинця.)

                 Після закінчення старшинського курсу поїхали ми до Лешан біля Праги на т.зв.Waffenlehrgang  (вишкіл зброї). На тому курсі майбутні старшини вишколювалися в орудуванні різних родів зброї, як от: саперство, поборювання танків, снайперство, гармати, міномети. Я спеціялізувався у важких кулеметах.

                Перед від'їздом до Лешан я мав багато клопотів із переїздом моєї дружини з Братіслави до Баварії. Вона була у Словаччині, коли там вибухло повстання, і щойно дивізійники її «визволили». Від одного з них вона отримала адресу старшинської школи — був це один з тих, що скоріше мусів повернутися до дивізії, — бо зв'язок з нею я був втратив. Я одружився, коли був у дивізії, тож своїй дружині завжди кажу, що з нею одружився, щоб тільки дістати відпустку з війська.

               У Лешанах вишкіл був цікавий, інструктори трактували нас ввічливо. Одначе один цікавий випадок варт тут згадати.

                На одних триденних вправах українці грали ролю партизанів, а німці нас поборювали. Під час вправ ми з товаришом Яремчуком вступили до чеського ресторану. В ньому ми з'їли й на добавок купили собі трохи ковбаси. Хоч чехи боялися німцям щось «начорно» продавати, але для нас це радо зробили. Не забув і я про свого товариша Дзюня Мотику й купив кусок ковбаси для нього. А тут попри вікно майнула якась постать. Ми не затривожились, бо опаска на його шапці була така сама, як наша — тобто він «наш», не «ворог». Справді, то бун «наш», але командир нашої сотні. Побачивши ковбасу в наших руках, насварив чеха і нас, мовляв, німці на фронті бідують, а ми тут займаємося паскарством. Казав ним віддати ковбасу й написав нас на кару.

            Коли запитався чеха, що він може йому чесно дати з'їсти, чех відповів — добре пам'ятаю: «Брамбура з омачков!» (картоплю з сосом). За кару ми з Яремчуком маршували в суботу під час нашого дозвілля 10 км до наступної станиці, а Дзюньо Мотика ще досьогодні має «приємність» з того факту, що за нього я тоді «карався».

            Після закінчення курсу, вже наприкінці війни в 1945 році, нам дали старшинські відзнаки, пістолети і вислали на фронт. Мене призначено до 29 полку, де я виконував службу старшини для особливих доручень, бо тоді саме почалася «українізація» дивізії. Ми зі «Сватом» (Гавриляком) присягали на вірність Україні перед генералом Павлом Шандруком, командувачем Української Національної Армії, коли він приїхав переводити дивізію до УНА. До функції старшини для особливих доручень (Ordenanssoffizier — О.О.) належало теж проводити інспекцію фронту. Німець Ган був 1-м О.О., а я 2-им. Одного дня ми відвідали замок Ґляйхенберґ. Було спокійно і ми далековидами з оранжерії замку оглядали місцевість. Коли ми відійшли, прибіг до нас стрілець: кажучи, що якраз до оранжерії впало вороже стрільно; є поранені й убиті.

                    Згодом я очолив спостережний пункт, який ми замаскували на даху одної хати. Відкрили ми становища ворожої артилерії на висоті Штраден. Я повідомив нашу артилерію, але вона дуже скупо обстрілювала ворожі становища, бо не мала амуніції.

                   І тут трапилася мені ще одна пригода. Тоді вийшов обіжник, щоб не допускати до ексцесів між німцями й українцями. До «бавора», де ми квартирували, зайшов підстаршина-німець з саперів, і остерігав селянина, що наприкінці війни українці будуть різати німців, почувши його розмову, я увійшов до кухні й запитався того підстаршину, чи він читав останній обіжник. Відібрав від нього його військову книжку й наказав йому зголоситися по неї до командного пункту полку. Незабаром прибіг до мене поручник українець, командир саперської сотні, і просив не робити з тої справи великого шуму, бо той підстаршина — це його заступник. Він несе ввесь тягар роботи сотні, наприклад, закладання мін. Коли я цей випадок зголошу, підстаршину арештують, і він втратить свого заступника. Очевидно, я йому повернув військову книжку, але просив, щоб він своєму заступникові прочитав відповідну лекцію. Після капітуляції ми разом відступали, і той німець весь час дивився на мене косо.

                  Спочатку відступали ми «організовано», але коли тітовські пілоти почали нас обстрілювати, ми розбіглися. Я дістався на дах поїзду, що їхав до Німеччини (у Баварії перебувала моя дружина) і поїхав. Коли мене повідомили, що в Тамсвеґу збирається дивізія і що незабаром разом з англійцями й американцями вдаримо на більшовиків, я повернувся на збірний пункт, хоч проїхав уже 10 км поза Тамсвеґ. З собою забрав я ще сімох стрільців, які в полоні не могли мені простити, що я їх «обдурив».

                 Читаючи повість «Останній постріл», забажалось і мені згадати свої «геройства», бо повість зворушила мене й пригадала давно пережиті події. Ще раз хочу підкреслити, що читання повісти справило мені велику приємність, пригадало мені «старі добрі часи», за що авторові вдячний і сердечно йому ґратулюю.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації