ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 29 вересня 2014 р.

ДАВНЄ І СЬОГОЧАСНЕ

                      Рідшають ряди наших ветеранських організацій, залишають нас назавжди так старші як і молодші наші побратими, залежно від того, кому Парка скоріше схоче перетяти нитку життя. Такий закон: одні відходять, інші здобувають мистецтво війни, спеціялізуються, вишколюються в генеральному штабі армії США.

                       І так, вістун УГА Тома Подола, старий еміґрант, відійшов з цього світу на 84 році життя. Цей скромний, колишній підстаршина (капраль) саперів австрійської армії, вступив до УГА 1 листопада 1918 року в Перемишлі, у місті, в якому побачив світ.

                     Українська армія, а радше тодішня сукупність військовиків, які зайняли місто Перемишль, — не мала великих надій утримати великий гарнізон і мостовий причілок 10-го корпусу з його велизечними складами зброї і військового майна. Тому тріюмвірат командантів, що займали Перемишль зі сходу і полудня, сотники Укарма, Павлик і Сенечко хотіли зірвати залізнодорожний міст на ріці Сяні, щоби зупинити наступ польських панцерних потягів. Два пішоходні мости, залізний і дерев'яний, було легко оборонити кулеметами. Треба було зірвати залізнодорожний. Отже названий тріюмвірат шукав людей до підмінування мосту. Зголосився Тома Подола, перемиський міщанин, мулярський майстер за фахом і сапер австрійської армії. Він одержав наказ знайти собі ще двох помічників, що він зробив і зголосив, що все готове. Тоді названі старшини пішли до д-ра Теофіля Кормоша, лідера перемиських українців і представили йому справу.

                     Д-р Кормош рішуче заборонив позбутися моста. Мовляв, ми мусимо вдержати міжнародне сполучення поїздів Відень — Краків — Букарешт. В місті є жидівська міліція, є
організація залізничників і робітничі організації, є соціалістичний посол Ліберман, є наш робітничий лідер Жовнір. Ми мусимо полагодити спір з поляками переговорами, а жидам і полякам запевнити свободу і правопорядок. Отож д-р Т. Кормош заборонив рушати міст. Дальші події відомі. Саперний відділ розійшовся. Тома Подола, командир відділу і свого роду історична постать, помер в Чікаго і був похоронений 5 квітня 1974 року. До смерти жалівся, що "цивілі" не дали йому знищити моста, що було військовою конечністю.

                     Д-р Володимир Помірко, ветеринарний лікар, заступник голови Відділу ОбВУА в Чікаго, помер 7-го квітня на 69 році життя. Широко знаний пластовий діяч, народний робітник і церковний муж довір'я, член Братства св. Андрія при новозбудованому соборі св. Володимира і Ольги, умів, завдяки своїй вдачі здобути собі велике коло приятелів. Великі маси народу облягали похоронний заклад Музики і Сина під час парастасу і панахиди. Довга валка авт відпровадила Покійного на український цвинтар св. Миколая. Шість священиків взяли участь у похороні, між ними теж о. монс. І. Прокопович з Дірборн біля Дітройту, близький кревний Покійного. Д-р Помірко служив у польській армії і попав до німецького полону на початку другої світової війни.

                    Мирон Дахнівський, колишній голова Відділу ОбВУА в Чікаго, майор американської армії в резерві, перейшов був вишкіл старшин генерального штабу у військовій школі у Форті Лівенворті, Кензас. Лівенворт дав таких славних американських генералів як Мек Артур, Айзенгауер, Арнолд, Бредлі і багато інших, що були командирами за другої світової війни і війни в Азії.

                    В березні і квітні 1974 р. курс генерального штабу закінчили 153 курсанти, переважно зі ступенями майорів, підполковників і 4 в рангах капітанів.

                    Українці надалі сторонять від військових шкіл, як це робили колись за Росії й Австрії. Внаслідок недостачі власних старшин генерального штабу УГАрмія наймала німців, які, хоч були льояльними і набралися навіть сантименту до України, проте не знали її проблематики, не знали відносин і не розуміли революції.

                     На закінчення хочу ще додати, що з колишньої Стрілецької Громади в Америці, яка мала 9 гуртків, чікаґський гурток ч. 6 вдержався найдовше. Гурток числив 32 особи; зі смертю Томи Подоли, залишилися два, кол. хорунжий УСС Гриць Сенів і автор цих рядків.

Степан Куропась, голова Відділу ОбВУА,
в Чікаґо, Ілл.


субота, 13 вересня 2014 р.

ЗНАЙОМИЙ ГОЛОС...

Лев Шан-ський                         
     

                     (На марґінесі антиукраїнських провокацій російської газети)


                       В Нью-Йорку появляється російський щоденник: "Новое Русское Слово". За попереднього редактора М. Е. Вейнбаума ця газета була відома із своїх антиукраїнських випадів. При газеті видавався навіть "український" додаток "Східняк" з явно провокативною метою. У ньому і в самій газеті бувало чимало травлі проти всяких українських "самостійників" і "сепаратистів", а вже особливою увагою оточувались "вредні" галичани із своїм "лідером" проф. Добрянським.

                      Коли ж помер М. Е. Вейнбаум і редакцію перейняли нові редактори, то спочатку могло здаватися, що антиукраїнським провокаціям у газеті настав кінець. Бо, справді, чого ж російській еміґрантській газеті провокувати конфлікт з українськими еміґрантами? Але, це так тільки здавалося. Із шпальт газети залунав знову знайомий голос. Нова редакція  газети теж дозволила на грубшу антиукраїнську провокацію. Маємо на думці статтю д-ра Петра Луб"яненка, п. н. "Как стать врачом в Америке", що появилася в номері газети з 28 січня ц. р.

                      У цій статті, автор, який, до речі, називає себе українцем, розповідає, як стати у США лікарем людині, що була "совєтським врачом". Треба, насамперед, стати санітарем у лічниці, а вивчивши англійську мову, можна до сімох років отримати американський "лайсенс". Тепер прибуває із СССР багато совєтських лікарів — жидів, і автор вирішив подати своїм "колегам" вказівки, як найскоріше здобути "лайсенс" на американського лікаря. Але, при чому тут антиукраїнська провокація?

                      Вона є і то доволі грубшого характеру. Автор, що називає себе українцем, перестерігає перед антисемітизмом українців-галичан, нових еміґрантів із СССР і взагалі жидівських читачів "Нового Русского Слова", яких мусить бути багато. Робить це дуже хитро, із спеціяльним знанням методики провокації. Він не обвинувачує сам, а вкладає обвинувачення в уста жида, що прийшов на працю санітара до лікарні, в якій працював автор. Конкретно обвинувачує старшин і вояків дивізії "Галичина" у мордах жидів. Ось що автор пише дослівно в своїй статті: "До лікарні прийшов як другий санітар один чудом зацілілий жид із гітлерівського кацету. У нього "Дивізія Галичина" на очах, по-звірячому, зарубала й заколола багнетами всіх членів його сім'ї, а йому самому розрізали кути рота до вух, перемінюючи його в "людину, що сміється" і кинули в кацет. Це була добірна дивізія СС із галичан-українців, які із скаженою жорстокістю, що бентежила навіть німців, розправлялася з жидами, намагаючись вислужитися перед Гітлером. Гірших звірів не було".

                       Скільки вмів про Дивізію "Галичина" сказати автор статті в "Новому Русскому Слові", і хто може сумніватися в правдивості його слів, коли це пише "українець", людина, що потерпіла з цього приводу тому, що її, як "українця" прогнано з праці в лікарні. З цього часу, щоб не наражуватись на дальші прикрості, д-р Петро Луб'яненко чи як там звучить його справжнє прізвище, став найменувати себе "карпато-русом", щоб не терпіти за гріхи українців. Цікаво, що автор рішився подати "свою" інформацію про Дивізію "Галичина" саме новим еміґрантам із СССР, серед яких не бракує людей, що в своїх книжках, спогадах і виступах висловлюються дуже прихильно про українців, як Шифрін, Радиґін, Кляйнер та інші. Це дійсно дуже хитро задумана антиукраїнська провокація.

                     Очевидно, годі було б говорити про провокацію, якщо б ревеляції д-ра П. Луб'яненка були правдиві. Вони є наскрізь брехливими, і про це, мабуть, добре знає сам автор. Саме тепер, у Німеччині, появилася німецькою мовою повна історія Дивізії "Галичина", написана шефом її штабу, майором Вольфом-Дітріхом Гайке. У цій книзі, п. н. "Вони бажали волі" ("Зі вольтен ді Фрайгайт") написано докладно історію Дивізії, описано кожний її день. З неї кожна заінтересована людина може довідатися, що дивізія "Галичина" була бойовою, фронтовою одиницею, а не каральним загоном СС і поліції. Цей характер Дивізії є добре відомий у всьому світі, бо досліджень історії дивізії "Галичина" було більше: в минулому просліджували її урядові чинники західніх альянтів, у тому теж польські еміґраційні чинники й жидівські організації, що вишукували воєнних злочинців. Результат цих досліджень був корисний для старшин і вояків дивізії "Галичина", бо їх не тільки не видали Совєтам, але й признано їм комбатантські права, що уможливили старшинам і воякам дивізії "Галичина" поселитись у Вел. Брітанії або еміґрувати до США, Канади й Австралії. До речі, від 1945 р., коли дивізія "Галичина" (вже тоді 1-ша Українська Дивізія УНА) здалась у полон брітанцям, не було дослівно ні одного випадку, щоб старшину чи вояка дивізії поставлено перед суд, як "воєнного злочинця". Навіть ніхто з німецьких офіцерів дивізії перед судом, як "воєнний злочинець" не ставав. Очевидно, якщо б такі випадки, як описані в російській газеті, мали місце, то не обійшлось би німецьким й українським старшинам і воякам Дивізії без суду. А вже перші перед суд мали б стати хіба капеляни, тобто її польові священики, яких дивізія "Галичина" мала подостатком, власне за те, що, мовляв, вони дозволили на такі антихристиянські вчинки.

                     Це не є полеміка з автором статті, якого трактуємо, як школеного пропаґандиста, який знає, що говорить і з якою метою, він це робить. Ми тільки бажаємо нагадати цьому "українському" авторові про "славну" російську СС бриґаду під командою "бриґадієра" М. Камінського. Про цю "знамениту" бриґаду існує ціла література. Кудою ця бриґада не пройшла, по ній залишалися тільки згарища й руїни, і трупи помордованих жінок, дітей, мужчин. Це не перебільшення! Сторінки історії варшавського повстання, написані німецьким дослідником Гансом фон Краннгальсом ("Дер Варшаер Авфштанд 1944", Франкфурт н/М, 1964) рябіють від описів "збройних чинів" бриґади М. Камінського у Варшаві, під час повстання в серпні-вересні
1944 р.                                    

                     Найхарактеристичніший приклад подамо в цьому місці. 5 серпня 1944 р. СС бриґада Камінського зайняла варшавське передмістя — Охоту. Вояки бриґади вдерлись до Інституту ім. Кюрі-Склодовської, в якому перебували жінки, хворі на рака. Усіх цих жінок, як теж медичних сестер, "орли" Камінського знасилували, а потім постріляли їх в їхніх ліжках. (Краннгальс, цит. твір, ст. 134). Справді, навіть німців збентежила жорстокість цієї бриґади, бо вони її вивели з Варшави, а потім розстріляли її командира (Камінського). Як причину подано, що вояки бриґади насилували у Варшаві теж німок, а потім їх розстрілювали.

                    А втім, і про жорстокість росіян не будемо сперечатись з "українським" автором у російській газеті. Жорстокість росіян — це є історична категорія, і про неї є об'ємиста література. Аннали Другої світової війни розповідають про неперевершену жорстокість бійців Червоної армії не тільки в зайнятих ворожих територіях (Німеччина, Угорщина, Румунія), але й у т. зв. "визволених" територіях (Польща, Чехо-Словаччина, Австрія, Югославія). Винною у ній є незбагненна російська душа, якої в світі ніхто не знає і ніхто не розуміє. Перед автором цих рядків, цю російську душу виявив капітан Мартинов із Свєрдловська, директор "шкіряного заводу н-р 1" у Відні, в якого я намагався проміняти годинник за шкіряний плащ. Виявилось, що капітан не був заінтересований у годинниках, бо зібрав їх багато, в формі воєнних трофеїв. Він показував мені ці годинники й розповідав історію здобуття кожного з них. Серед них був плятиновий жіночий годинник, викладений брилянтами. "Цього я зняв з руки венґерської графині", хвалився капітан. "Вона дуже плакала й побивалася, і я не міг стерпіти її сліз. Мені стало "жалко" її і я пристельнув її із свого нагана".
Це автетичний коментар для зрозуміння незбагненної російської душі.

    (За "Америкою" ч. 30 з 12.2.1974 р.)

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації