ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 28 листопада 2009 р.

Помер голова Львівської станиці Дивізії “Галичина” Михайло Бендина


Вночі, із 27 на 28 листопада, помер голова Львівської станиці Галицького Братства колишніх вояків 1 УД УНА «Галичина», засновник Галицького Братства в Україні Михайло Бендина.

Земля йому пухом!

середа, 25 листопада 2009 р.

ХАРКІВСЬКИЙ СЛОБІДСЬКИЙ КІШ

Іван Панченко
Поручник Дієвої Армії УНР

"Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя".

В. Симоненко



14 листопада 1968 р. припало півстоліття з дня формування Харківського Слобідського Коша.

На превеликий жаль до сьогодні не зустрічаємо про це друкованих даних та й узагалі про більші частини, коли відбулося їх формування, майже не згадувано.

Маємо надію, що опрацьована ген. Петром Самутиним "Історія 6-ої Січової Стрілецької Дивізії Армії УНР" побачить друком денне світло.

Як учасник формування Харківського Слобідського Коша, маю якнайкращі інтенції, коротко подати, як це відбулося. Подаю так, як дозволяє мені пам'ять. Коли ж є помилки, просимо сучасників ласкаво виправити.

Насамперед, ніж приступити до історії початків Харківського Слобідського Коша, дозволимо собі зазнайомити читача з головним організатором і основоположником Харківського Слобідського Коша.

Був ним св. п. Іван Іванович Кобза. Дати народження, на превеликий жаль, не знаємо, але знаємо, що народився на Катеринославщині.

В Петербурзі скінчив Політехнічний Інститут. По скінченню був покликаний до військової служби, яку відбував у Варшавській гвардії Петерсбургського полку. У Харкові закінчив Комерційний Інститут. У 1905 році був покликаний до війська і в ранзі прапорщика запасу брав участь у російсько-японській війні. У 1910 році прибув на постійне замешкання до Харкова. Зорганізував свій власний варстат праці за фахом інженера електротехніка по будові елевейторів. Цілком віддався громадській праці. Довший час був головою Студентського Землячества, та членом нелегальної Партії — "Хліборобів власників". У 1914 році покликаний до війська, та до липня 1915 року виконував обов'язки у запіллі, а потім був призначений до 34-го Корпусу, яким командував ген. Павло Скоропадський. По прибутті обняв посаду начальника автоколони. Іван Іванович Кобза, людина великої культури, людина — індивідуальність. Тих часів свідомий українець, з твердими національними переконаннями, з рідким організаційним хистом та невичерпаною енергією, взірцево виконував положені на нього обов'язки. До того треба додати — людина товариська, скромна, вирозуміла до своїх підлеглих, та й поважний вигляд, все промовляло за тим, щоб завдяки цими шляхетними прикметами стати в ряди перших, а з часом і оособистих дорадників командира 34-го Корпусу ген. Павла Скоропадського. Навіть поїздки Павла Скоропадського ніколи не відбувалися без участи Івана Івановича Кобзи. Коли 22 квітня 1917 р. командира корпусу викликав до Ставки ген. Корнілов, то разом з ген. Павлом Скоропадським був також Іван Іванович Кобза. Завдяки цим добрим взаємовідносинам з командиром корпусу, задовго перед революцією Іван Кобза дозволив собі стягати до корпусу старшин-студентів українців, переважно харків'ян. Як студент харків'янин мав щастя прибути до 34-го Корпусу і автор цих споминів, і то теж завдяки І. І. Кобзі.

В початках грудня 1917 р. на місце звільненого з своїх обов'язків Командира 1-го Українського Корпусу, призначено ген. Рогозу, з яким Іван Кобза не погодився, не зійшовся поглядами, і тому виїхав до Харкова.

В Харкові розпочав формування "Вільного Козацтва", яке продовжував до 14 листопада 1918 року.

Після ліквідації 1-го Українського Корпусу в березні 1918 р. я прибув до Харкова та зголосився до штабу отамана І. Кобзи.

З днем 14 листопада 1918 р. (час перевороту Гетьманату) отаман Кобза розпочав формування Харківського Слобідського Коша, переважно з "Вільного Козацтва". Завдяки свому хистові та непересічній інтуіції при виборі кандидата на відповідний пост, отаман І. Кобза, від 15 листопада 1918 р. до 1 січня 1919 р., закінчив формування Харківського Слобідського Коша, в склад якого входило 4-полки.

Штаб Харківського Слобідського Коша очолював отаман Ів. Ів. Кобза, того заступником був полковник Олекса Миколаєвич Воронів, він же командир Охтирського Слобідського Полку; начальником штабув пор. Олекса Костюченко, його помічником — хор. Євген Олександрів. Старший адьютант — хор. Іван Кекало, мол. адьютант — хор. Василь Бакаїв. Старшина для доручень — хор. Іван Квітка. Начальник постачання — хор. Іван Панченко. Кватирмайстер підпоручник Олександер Гончар. Скарбник — урядовець Сергій Феденко. Командир обозу сот. Михайло Андропів. Помічник хор. Антон Вергелес. Діловод — пор. Лука Вакулович. Суддя Микола Халява (правник). Кінна сотня — сот. Поборчий. Його помічник — хор. Володимир Демченко. Штабовий сурмач — хор. Цвітенко. Лікар-ветеринар — хор. Микола Суморока. Одяговий референт — хор. Яків Котелевець. Командант Харківського Слобідського Коша — пор. Петро Самойлів.

Полки:

1. Харківський Слобідський Полк: Командир полку полковник князь Всеволод Сіверський; помічник — К. П. хор. Грицько Сагайдачний;

2. — Богодухівський Слобідський полк-комадир полку полковник Борис Перетятко; помічник к-ра полку хор. Дмитро Зіменко.

3. — Охтирський Слобідський Полк-командир полковник Олекса Воронів;
помічник к-ра полку сот. Борис Вергелес.

4. — Сумський Слобідський Полк: командир полку полковник Кречет;
помічник К-ра полку пор. Купліваський (імен не затямив).

Серпень-вересень 1918 року до Харківського Слобідського Коша прибув від Уряду представник державного інспектора, хор. Мик. Гаєвський (правник Харківського університету). Кіш складався у 85% з старшин-студентів, 15% були підстаршини і козаки переважно з 1-го Українського Корпусу.

З Харкова Харківський Слобідський Кіш вирушив в ніч з 1 на 2 січня 1919 року. Перший бій з наступаючим ворогом відбувся на ст. Люботин. Черговий бій на ст. Старий Мерчик і наступний на ст. Ковяги. На ст. Ковяги постала небезпечна ситуація тому, що червона армія заатакувала від сторони ст. Огільці наше ліве крило, а в запіллі несподівано наскочили місцеві прихильники червоних військ . Небезпеку знищення Харківського Слобідського Коша врятовано завдяки енергійній і завзятій контр-офензиві та допомозі від Кінно-Гірного-Гарматного дивізіону під командою полковника Алмазова.

Харківський Слобідський Кіш продовжує своє існування і оборонні дії. Маршрут з Ков'яг переходив через Чутово. В Чутово урочисто відсвятковано Свято Різдва Христового. В останніх днях грудня 1918 року, отаман І. Кобза виїхав до Полтави, осідку штабу полковника Болбочана з своїм молодшим сином Ігорем. Тому, що Харків, де залишилася родина отамана І. Кобзи, був під большевицькою окупацією, молодший син Ігор Кобза перебув усю визвольну війну при батькові.

Отаман І. Кобза прибув з Полтави до Чутова та взяв учась у Різдвяних святкуваннях. З Чутова Харківський Слобідський Кіш прибув до Полтави, в якій відбувся бій з наступаючим ворогом. З Полтави Харківський Слобідський Кіш пішов похідним порядком, з щоденними боями, як не з військовими частинами Червоної армії, то з пробольшевицькими бандами, аж до ст. Борші. Завдяки організаторському хистові отамана І. Кобзи здобуто два ешелони залізничного транспорту на ст. Борщі.

Харківський Слобідський Кіш завантажився у вагони, а водночас устатковано провізоричний бронепотяг під назвою "Слободянин".

Командиром бронепотягу призначено полковника князя Всеволода Сіверського. Від ст. Борщі, на Харківський Слобідський Кіш, як надійну здисципліновану частину, покладено завдання охорони залізничних магістраль і відтоді Харківський Слобідський Кіш перебував у призначених для нього вагонах, себто воював по залізниці, з дуже частими боями. В одному із цих боїв на ст. Тальне в бронепотягу "Слободянин" згинув геройською смертю командир бронепотягу полковник Всеволод Сіверський. На ст. Помішна відбувся бій з повстанськими частинами під проводом отамана Григорієва. Бій тягнувся 4-5 годин. Останній бій перед переходом до Румунії відбувся на ст. Тераспіль. Румуни зірвали міст через Дністер і тому Харківський Слобідський Кіш залишив свій бойовий ешелон; господарські частини переїхали перед ушкодженням мосту та чекали на бойові частини на ст. Колараш. На ст. Колараш відсвятковано Великдень. Румуни основно пограбували і обдерли нас з усіх маєтків військового характеру, навіть з харчових запасів, та викинули на ст. Заліщики. З Заліщик Харківський Слобідський Кіш переїхав до м. Тернополя на відпочинок. Наприкінці серпня 1919 року Харківський Слобідський Кіш був розформований. Частину включено у 24-ий Сагайдачний полк. Командиром полку призначений полковник Олекса Воронів, а вся решта Коша була включена до інших частин. Отаман Іван Іванович Кобза виїхав до Уряду в Кам'янець-Подільський, і з Урядом переїхав на еміґрацію до Польщі. Старання знайти працю за фахом не увінчалися успіхом. Журба про виховання свого сина, який під час Визвольної війни підріс і потребував школи. Не знав нічого про дружину і сина, які залишилися у Харкові. Ностальгія. На нещастя на той час припадає перебування, за дозволом польської влади, відпоручників т. зв. Спеціяльних Комісій, висланих большевиками для аґітації і вербування до повороту в Україну. Відпоручники обіцяли амнестію, заохочували до повороту і, як найбільш переконливий арґумент, подавали — потребу працювати для добра і розвитку молодої української ("радянської") держави. Мало хто повірив у ті фальшиво-облудні обіцянки, але між ними знайшовся Іван Іванович Кобза, зі своїм сином Ігорем.

Навесну 1922 року я з смутком прощав у невідоме командира Харківського Слобідського Коша отамана Івана Кобзу, на ст. Здолбунів на Волині.

1924 року наспіла відомість від студентки медичного факультету Є. З. "спіткала твойого командира І. І. К. Повернувся до Харкова у 1922 році. Зараз викладає у Технологічнім Інституті. Якось тримається. Прошу більше мені не писати, для добра безпеки і спокою".
Весною 1950 року, в Монтреалі, Канада, харківянин П. П. підтвердив мені поворот І. І. К. до Харкова. Викладав у Технологічнім Інституті. Включився у суспільно-громадські справи. Надалі був членом нелеґальної партії "Хліборобів власників". Весною 1928 року ҐПУ арештувало Івана Івановича Кобзу. Вивезли його на Соловки, де того ж року 1928 він відійшов у вічність, чесна людина, добрий вояк-патріот.

Про дружину І. Кобзи і його двох синів я не мав жодних вісток.

вівторок, 24 листопада 2009 р.

КНИЖКА НІМЕЦЬКОГО АВТОРА ПРО ДИВІЗІЮ


понеділок, 23 листопада 2009 р.

МОЯ СЛУЖБА В УГА

Д-р Осип Клодницький

Цей спомин недавно померлого в Чикаго лікаря-громадянина знайдено між залишеними ним рукописами. Цей спомин, між іншим, надзвичайно вартісний з уваги на цілу низку прізвищ найвидатніших наших діячів, з якими стрічався Покійний під час своєї військової служби. Друкуємо спомин тільки з невеликими скороченнями. — Редакція.


Під осінь 1917 року, як гімназиста української гімназії в Коломиї покликано мене разом з багатьома іншими гімназистами перед військову лікарську комісію і признано здібним до військової служби в австрійській армії. Зараз повідомив я про це свого старшого брата Володимира, який був тоді ад'ютантом 2-го гарматнього (раньше 29 полку польових гармат) полку в Шопроні на Мадярщині. Він негайно подбав, щоб мене прийняли до того самого 2-го гарматнього полку. Артилерія входила тоді за "панське" військо і дістатися до неї було досить тяжко. Він прислав мені формулярі, які моя мама (батько згинув 8 липня 1916 року під час воєнних дій в наших околицях) мала виповнити та посвідчити через повітове староство в Товмачі, даючи свою згоду та прохаючи, щоби мене прийняли як "однорічного охотинка" на службу для батьківщини — Австрії".

Очевидна річ, що ні я сам не хотів іти до австрійського віська, ані, тим більше, моя мама того не хотіла. Це була лише така форма, яку треба було виконати, щоби набути права "однорічного охотника", на підставі яких такий доброволець міг дістатися до офіцерської школи та здобути права аспіранта на старшинський ступінь.

Після довгого вижидання і різних митарств, я дістав урешті потрібну виказку від староства, тільки тому, що даний службовик узяв мене за сина начальника скарбового уряду, поляка Фелікса Клодзіньского...

Я ніколи у Львові не був і залізницею дальше як з Коршева до Коломиї 15 чи 18 км. не їздив, але мій старший брат, що саме був на відпустці, відпровадив мене до Львова. Після різних лікарських переглядів, щіплення проти різних недуг і т. п. мене примістили в касарні, що мало бути ізоляцією від світа. Але касарні притикали до Янівського цвинтаря, що був відділений високим парканом. Ті, що знали географію касарень, вилізали на паркан, зіскакували на сторону цвинтаря і вже були на свободі. Цікавим був факт, що вартові, що стояли при входовій брамі, впускали кожного до касарень без будьяких перешкод, зате нікого не випускали. От і я навчився того способу і кожного дня перед вечером виходив до міста, ходив до театру, до касина і вертався пізно вночі до касарні. Раз трапилася мені пригода, мало життям не заплатив за те. Вертаючись коло півночі до дому, я, як це інші робили, вперше вискочив із трамваю на бігу перед самою брамою касарні, але зробив це так по-партацьки, що впав і мало не поламав костей. Врятувало мене густе болото, що зм'ягшило упадок. Звичайно селюх, який дальше Коломиї ніде не був і раніше трамваїв не бачив.

Після тієї карантанни зібрали щось 10 чи 12 таких хоробрих, як я, між якими був мій ровесник Іван Дуткович, пізніший парох Нижнева, та вислали до Ряшева, де стояла в той час кадра 89 полку піхоти, тай всіх приділили до сотні, яка містилася в самім центрі міста.

Десь після кількох чи кільканадцятьох днях первісного "шліфування" відвели нас до батальйонової канцелярії, де стягали від нас додаткові зізнання. Покликали і мене до столика, за яким сидів досить молодий з вигляду "фельдфебель". Перечитав моє назвисько і запитав, чи я маю брата-артилериста, на ім'я Володимир. На мою потакуючу відповідь, сказав, що він знає його ще з-перед війни з міста Ярослава, де раніше містилася частина 89 полку і 2 полк польових канон, що вони оба були з собою добрими приятелями, та давши мені свою адресу, просив вечером до нього зайти. Подав своє ім'я і назвисько як Петро Вергун.

Вечером пішов я на подану адресу. Там застав я ще одону особу, а саме однорічного добровольця-десятника, якого ім'я було д-р Павло Лисяк. Оба ці панове показались дуже милими людьми і переведений вечір в їх товаристві залишив в мене милий спомин. Потім запрошували мене ті панове багато разів. Одного разу зауважив я на столі шкільні підручники книжок, добре відомі мені з гімназії. Потім довідався я, що д-р Павло Лисяк помагав Петрові Вергунові підготовлятись до іспиту-матури. Десь на переломі 1917/18 (могло це бути в грудні 1917 або в січні 1918) пан Вергун виїхав до Відня і внедовзі вернувся, успішно склавши матуральний іспит.

В тому часі д-р П. Лисяк був приділений як інструктор для навчання "військової освіти" для тих кільканадцятьох рекрутів. Щодня на полігоні брав нас, відводив на сторону, учив нас вправляти. Мушу сказати, що після досить некультурної екзицирки капраля, чи цуґсфірера з вусами, наука під командою д-ра Лисяка належала до великої приємности. Після повороту Вергуна з Відня, мої зустрічі з тими двома панами були досить часті. Говорили про все і вся і я з тих відвідин скористав дуже багато.

Менш-більш по 6 тижнях прийшло моє перенесення, започатковане моїм братом, до 2-го полку польової артилерії, що мав свою кадру в Шопроні (Бурґенлянд на Угорщині).

На жаль, не довелось мені ніколи стрінути згаданих панів. Петро Вергун служив потім в УГА і був іменований хорунжим. Після війни став українським католицьким священиком, був іменований пралатом та став апостольським візитатором українців католиків у Німеччині, в 1945 р. арештували його большевики, вивезли його і він помер на засланні, як один із мучеників за віру і націю. Під час другої світової війни посол д-р Степан Баран при нагоді побуту в моїм домі у Грубешеві на Холмщині, оповідав, що бл. п. о. Петро Вергун, який походив мабуть з тої самої, що і д-р С. Баран місцевости, скінчив тільки одну клясу в школі, а всі інші вивчив як екстерніст, значить, побіч своєї праці учився приватно і лише їздив здавати іспити.

Д-р Павло Лисяк був головним редактором "Українського Прапору" у Відні, короткий час редагував чотиримовний журнал "Націо" у Варшаві і короткий час був головним редактором "Нового Часу". Він вів адвокатську канцелярію в Журавні та став послом до польського сойму. Помер 1948 року в місті Ґосляр у Німеччині.

Нехай цих кілька слів буде замість китиці квітів на могили тих двох видатних людей, які колись в 1917 р. заопікувались мною в Ряшеві. Обидва були небуденними індивідуальностями, людьми великого серця і ума. Зокрема д-р Павло Лисяк — правник, економіст, журналіст, був відомий як промовець ще за своїх студентських часів і прощав убитого поляками студента Адама Коцка над свіжою могилою.

Розпад австро-угорської монархії застав мене в місті Шопроні на Угорщині при 30 полку польової артилерії, куди мене перенесли недавно з призначенням збирати і списувати матеріяли до історії того полку. Той полк мав число раньше 24, перед війною стаціонував в Пикуличах біля Перемишля, поповнявався майже виключно вояками з українських околиць Галичини. Назначили мене на ту посаду тому, що я знав мови українську, польську і німецьку. Робота була досить легка, я дістав підвищення ранґи і сидів як в Пана Бога за печею.

Десь у вересні-жовтні прийшла вістка, що полки з Галицької території з українцями-вояками — будуть перенесені на територію Східньої Галичини і цей ЗО полк мав перенестися до містечка Долина на Підкарпатті. Люди приняли цю новину з великою радістю. Внедовзі прийшла вістка про зречення цісаря Карла. Вістка ця потрясла всіми. Більшість втішилася нею, але були і такі, головно серед старшин, що сумували. Старшини почали змінювати розету на шапках різними відзнаками або покривали її національними кольорами. Йдучи за прикладом інших, я взяв трохи провіянту, зодягнув на себе другу уніформу, бо вже зачинало бути зимно, пішов на стацію і по довгім чеканю виїхав в сторону Відня. На другий день, приїхавши до Відня, побачив там уже значний хаос, масу різних представників, які шукали своїх одноплемінників, кудись їх забирали, щось давали, щось міняли, але між тими численними комітетами не стрінув я жадних українців, ані не чув української мови. По якімсь часі поїзд від'їхав дальше. Чехію переїздив я вночі, де на границі пересів до іншого поїзду. Тут видно було зразковий порядок, відправа поїздів відбувалася скоро, вагони чисті, опалені, так як перед війною. Видно було, що чехи перебрали владу вже давніше. Вагонами перейшла патруля, забираючи зброю й інше військове приладдя. У мене взяли лише військовий пояс, так, що я виглядав у двох мундурах на собі досить смішно. Вибираючись в поворотну дорогу, мав я в своїм посіданні військовий револьвер-штаєр, який був мені виданий недовгий час перед тим до службових цілей та який я "забув" звернути в магазині. На пероні у Кракові поставили нас в ряд, промовляли до нас, повідомивши про перебрання поляками влади у Львові й околиці і закликаючи, щоб українці позбулися з своїх сердець ненависти і на будуче жили в згоді доні з другими. Мене обшукали та знайшли розібраний револьвер. Не вміли вони скласти той револьвер, казали мені те зробити. Я незамітно викинув якісь малі частинки і їм револьвер віддав.

По недовгім часі ті, що їхали на схід, повсідали до іншого поїзду, що від'їхав в напрямі Тарнова. Звідси спрямували наш поїзд на полуднє на підкарпатську залізнчну лінію. Поїзд був сильно переповнений поворотцями з австрійської армії і полоненими москалями. Тут і там траплялося, що з поїзду виносили мертвого вояка тої чи другої армії. Минали ми ряд різних стацій, яких імен не можна спам'ятати. Голод почав даватися в знаки. Ті малі запаси, які забрав я з собою ще в Шопрані на Угорщині, скінчилися. Треба було старатися дістати дещо води до пляшки. Дорога ж тривала довгі дні. Врешті приїхав поїзд на більшу стацію, оскільки нині собі пригадую, Хирів. Тут серед маси народу перший раз побачив я представників обох воюючих сторін, а саме поляків і українців. Були то переважно молоді хлопці, а тут і там стрічалося старших вояків підстаршин чи (дуже рідко) старшин. Була тут між ними певного рода згода. Обі сторони старалися висилати як можна найбільше поворотців так з заходу на схід, як і зі сходу на захід. Крім води ніде нічого тут не можна було дістати. Не довго такі настрої тривали. Так доїхав вже аж до більшої стації Стрий. Тут аж кишіло від поворотців. Мерці лежали по різних закутинах. Мені прийшлося чекати на мій поїзд в напрямі Станиславова. Почав я розглядатися і розпитувати за дечим з їди. Увійшов я в розмову з якимсь паном, який нічим не міг мені помогти, бо сам далеко мешкав. Зате дав мені 10 (десять) корон, за які щось десь удалося мені дістати. Нині не пам'ятаю що. Подякувавши за тих 10 корон, я записав собі адресу того пана та, на жаль, адресу загубив і до нині маю докори совісти, що не звернув людині позичених 10 корон.

Наступного дня перед вечером дістався я до Станиславова, а звідти до Товмача. Тут побачив я свою українську владу, про що колись мріяти навіть не було можна.

Тут довідався, що повітовим командантом є мій рідний брат Володимир, кол. старшина артилерії австрійської армії, який приготовив і перебрав українську владу та що він в той час занятий висилкою мобілізованих сотень до Станиславова. Пішов я до будинку мол. Сокола, де у великій залі були зібрані вояки, які, вислухавши промови каманданта і священика, були заприсяжені і висилані до Станиславова до диспозиції Окружної Команди. Коли врешті я стрінув, брата, то довідався, що наш наймолодший брат помер на т. зв. еспанку 2 листопада, що мама, другий брат і дві сестри лежать хворі на еспанку та що він найняв людей, які мали опікуватися ними. Дещо підкріпившися, стрінув я якогось господаря з Хотимира, з яким приїхав до дому. Тут знайшов всіх хворими в ліжку. Покій не опалений. Мама була ослаблена, але гарячка вже переминула, сестри ще були хворі, але притомні, а брат з високою гарячкою лежав непритомний. Напалив я в печі, зварив, що вмів і що казала мама, як зварити і напоїв хворих, тай заснув сам твердим сном. По кількох днях почали хворі видужувати, мама встала, доглядала сама вже хворих, а я пішов до Товмача до служби в Повітовій Команді. Роботи було повно, по кільканадцять годин денно треба було працювати, писати, їздити з поборовою комісією, по ночах до пізна працювати у зв'язку з мобілізаціяю в повіті. Ми доставили до Станиславова 8-10 тисяч вояків для своєї української армії. Це яскраво заперечує закиди деяких партійців-радикалів, які в своїх споминах робили несправедливі закиди нашим запільним Командам, що вони "творили команди, а потім шукали для них праці" (Д-р І. Макух).

Перед закінченням мобілізації, я сам захворів згаданою еспанкою, в якій перележав кілька тижнів, будучи одною ногою на другім світі. Після видужання я зголосився в Окружній Команді в Станиславові і по кількох днях був висланий до Щирця, звідки приділено мене до 6 батерії польових гавбиць, що нею командував пор. Іван Медвідь, бойовий артилерист в Глинній Наварії. Належала згадана батерія до 7-го гарматнього полку, VII Львівської бриґади.

В батерії було в той час лише двох старшин, пор. І. Медвідь і пор. Сорохан, буковинець. Пор. Сорохана небаром назначили командантом третьої батерії, на місце пор. Стефана Когута, що був короткий час перед тим тяжко ранений. Незадовго потім прийшов до батерії чет. 3. Адлер, який приїхав з Відня в новім однострої з пагонами: той однострій придумали у Відні наші українські кола. Краску оток шапки і погонів артилеристи мали червону, а піхота ґранатову. Дивним дивом чет. Адлер мав уніформ з красками піхотинця. В той самий час прийшов до полку чєтар Ротткінґ з закінченою артилерійською академією, якого приділено до II батерії гавбиць пор. Олексія. Разом з тими двома четарями прийшов і сотн. Ернест Кнайфель, який пізніше був піднесений до отамана і став Командантом полку. Як пізніше показалося, Зіґфрід Адлер артилеристом не був, але говорили, що мабуть Ротткінґ або може Кнайфель намовили його зголоситися, як артилерист. Ніколи не стріляв, бо і не вмів стріляти батерією, ані навіть не вмів їхати конем. З нього сміялись, кажучи, що не Адлер їде конем, а кінь Адлером. Ротткінґ був дуже добрим артилеристом. Отаман Кнайдрель пропав десь під час першого відвороту. Востаннє бачив я його в одній місцевості коло Копичинець, чи він дістався до неволі, чи вернувся до дому, не знаю. Під час Чортківської офензиви команду полку обняв сотн. Маріян Кречковський. По моїм приході до 7 полку було в нім 5 батерій, три
з них мали по чотири польові гармати, а то 1 бат. пор. Михайлова, 2 польових гавбиць пор. Романа Олексія, 3 поручника Стефана Когута польових гармат, 4 польових гармат сот. Маріяна Кречковського і 6 польових гавбиць пор. І. Медведя, до якої і я дістав приділ. З оповідань чув я, що перед тим були ще кілька батерій з меншою кількістю гармат, якими командували часами і підстаршини, але які довше не утрималися. Мусіла котрась з них мати число 5, а наступна дістала число 6. Першою батерією, яка належала спершу до групи південної, була, батерія пор. Кречковського, який невдовзі був поранений, відійшов до шпиталю, а команду обняв чет. чи поручник Михайлів. В нього був першим старшиною пор. Величко, булавним чи бунчужним був брат Михайлова і другий брат його був підхорунжим. Сам пор. Михайлів був спокійним, зрівноваженим, дуже осторожним. Командантом другої батерії був пор. Роман Олексій. Був він сином священика з підльвівського села Поршна. Батько його з перед війни належав до т. зв. передвоєнної москвофільської партії. Одначе вернувшись з австрійської армії, він зголосився на службу до української армії, почуваючи себе не гіршим українцем від усіх інших. Ходили про нього вістки, що одного разу заїхав він на подвір'я приходства Поршна, де батько був парохом, з цілою батерією, забрав сіно, конюшину, овес, казав забити якогось бичка, забрав дріб, масло, сир і т. п. речі і погостив своїх людей всіми запасами свого батька. Раптом зауважив, що польська панцерка висунулася з ліса і потихеньки зближалася до наших ліній. Скомандував зараз обстрілювати ту панцерку і за кожною сальвою вистрілів казав: "Олексій — кацап" і дальше обстрілював.

Після війни проживав в Чехо-Словаччині, де скінчив лісову школу і працював в тім фаху. Потім перейшов до Баварії, звідки до Америки, де важко працював і помер 7 січня 1966.

Командантом третьої батерії польових гармат 7 полку був чет. Стефан Когут. Прийшов він до Галицької Армії з якогось полку кінної артилерії. Була то людина до безтями відважна. В нього не було різниці чи він кидався сам чи з кількома вояками на десятки ворогів. До того мав він велике щастя, стріляв, чи вірніше казав своїй батерії майже все стріляти на одверту ціль. Конем все їхав ґальоп — на полі чи в місті. Своєю їздою дуже нищив верхівці.

В бриґаді дивилися не нього з подивом і не добачували його вибриків. Дуже скоро авансував на поручника, а потім на сотника.

Після відходу пор. Когута до шпиталю батерію перебрав на деякий час пор. Сорохан. Комендантом IV батерії 7 полку був сотник Кречковський, що був на початку командантом 1-ої батерії, яку залишив пор. Михайловові, а сам відійшов до шпиталю. Він був знаменитим стрільцем-артилеристом. В його батерії був пор. Е. Єґер, австрійський німець, і четар Чопик, що був іменований з підстаршини.

В квітні 1919 року командант 6 батерії Іван Медвідь відійшов на відпустку (поїхав до Станиславова женитися). В той сам час пор. С. Когут вернувся зі шпиталю і обняв тимчасово команду батерії. Менш-більш в той час прийшов до батерії "титулярний" четар Мирослав Колтунюк. В австрійській армії такий титул був зарезервований для однорічних підстаршин, які мали вигляд в недалекій будучности дістати ступінь старшини. Такі титули появлялися в невеликій скількості на початку української влади в Галичині. Хтось неуповноважений, або через непорозуміння, або сам комендант підвищив себе безправно і щоби з тої прикрої ситуації вийти, міністерство назвало їх титулярними.

Розподіл служби був такий, що при гавбицях, які стояли в лісі при залізничім шляху, майже постійно був ст. булавний Василь Бойдуник, а на обсерваційний пункт, який містився на даху палати в Оборотині, їздив ранше пор. Сорохан, бучужний Михайло Мачуга (бунчужний був найвищим ступнем підстаршини). Майже виключною працею для мене був саме обсерваційний пункт. З початку я дістав наказ-дозвіл вистрілити 10-15 чи 20 стрілів і знову зголосити пор. Медведеві. Щойно пізніше пор. Медвідь взяв мене на іспит. У нас було обмаль артилерії. Батерія вистрілювалася на певнім відтинку фронту, називала певний відтинок якимсь знаком пр. буквою "С", записувано собі всі виміри і передавано ті виміри до батерії і до піхотних частин. Якщо на самім відтинку щось діялось підозрілого і треба було його обстрілювати, то піхота телефонувала до батерії і впродовж кількох хвилин батерія наставляла прилади на означені для прикладу буквою "С" і починала даний відтинок обстрілювати.

Мій іспит, що його пор. Медвідь перевів зі мною, виглядав так: Одного дня він, я і ординанс виїхали перед фронт нашої піхоти, де була невелика поляна. Казав мені взяти мапи, кутоміри й інше приладдя, вимірити все докладно і обстріляти ту поляну докладно, зазначуючи при тім, що в разі недобрих обрахунків стріли можуть падати там, де ми лежимо, і нас побити. Поробивши виміри, показав я йому, він їх перевірив і запитав, чи я заризикую стріляти. Я заризикував, стрілив і стріли попадали там, де було треба. Від тої пори я не мав жадного обмеження в скількості стрілів. Зараз після того подав мене до вищої команди з внеском на іменування хорунжим. Також в тім часі представив до іменування хорунжим бунчужного Михайла Мичугу з виразним застереженням ступня старшинства для мене.

Хочу згадати тут одного славного артилериста, а саме сот. Романа Шипайла. Шипайло був професором вищих кляс гімназії для математики і фізики в Коломиї ще довго перед світовою війною. Крім головних предметів математики і фізики з аматорства займався він хорами, приготовяючи різні концерти й інші співучі виступи. 1914 р. наші дороги розійшлися. Його покликали на війну і аж знову з його прізвищем стрінувся я десь у перших місяцях 1919 року.

В половині квітня 1919 року поручник Стефан Когут вернувся зі шпиталю і обняв команду батерії Медведя, який в той час поїхав на відпустку. Амуніція до гавбиць скінчилася і ми виміняли в Щирці наші польові гавбиці на російські польові гармати. Незабаром почався перший відворот. Кожна батерія мусіла керуватися власною інтуїцією. В містечку Миколаєві зауважив поручник Когут 2 добрі гавбиці, але без одного набою. Дорога в тому місці була добра і він казав забрати гавбиці, запрягаючи по 2 пари коней до кожної. Десь на полуднє від Миколаєва тих 6 гармат з'їхали з битого шляху, заїхавши до фільварку, віддаленого за яких 800 метрів. День був дощевий, дві батерії закопано в північнім розі пасовиська, трошки роз"яснилося і неприятель відкрив той надмір наших гармат. Обложивши ґранатами батерію, наробив трохи шкоди, так, що тільки одна канона вспіла вирватися. Правда, у Галичі знайдено на стації російські польові гармати, якими заступлено втрачені, але інших втрат, понесених під Миколаєвом, не можна було заступити. Був то крок, який чести артилеристам не приніс. Серед різних перепетій минули ми Стрий, Журавно і знайшлися аж в околицях Чорткова. Вірогідно в селі Чемринці Когут знову лишив свою батерію на призволяще, а сам поїхав з кількома їздцями під Чортків. Десь під час Чортківської офензиви, коли саме і де саме, не знаю, вернувся сотн. Медвідь і обняв знову свою батерію від Когута. Когут обняв батерію Кречковського, який став командантом полку. Тут хочу підчеркнути, що під час Чартківської офензиви команда бриґади іменувала мене командантом амуніційної валки, до якої долучено після переходу за Збруч піхотну амуніційну валку 7 бригади, якою до того часу командував пор. Ярослав Пастернак. З получених обох валок створено самостійний відділ на правах відділу. В недовгім часі сот. Когут захворів і від'їхав до Винниці, а батерія була під командою Ернеста Єґера, крім нього у батерії були четар Павло Маґаз, хорунжий Клодницький і ще трьох молодих підхорунжих, а то: Савула, Пиндус і, оскільки мене пам'ять не милить, Тарнавецький. Якийсь час батерія стояла в селі в околиці Немирова. По кількох тижнях прийшов наказ перемаршу в околицю Ольгополя.

Я захворів на тиф і мене забрали до Ольгополя. Вернувши по кількох тижнях до притомности, довідався я, що сотн. Кречковський вернувся до батерії і йому вдалося якось злучитися з відділами УНР. Які були дальші шляхи не знаю, але знаю, що сотн. Кречковський вернувся і був адвокатом в Галичині, а пор. Єґер пішов у 2-ий Зимовий Похід і був розстріляний під Базаром. А про Павла Маґаса я таки читав десь якийсь спомин, що він виховався.

неділя, 22 листопада 2009 р.

БОЇ ПІД КОРОСТЕНЕМ В СІЧНІ 1919 РОКУ

МЕМУАРИСТИКА

Ів. Білоус

В 4-ім числі 1967 р. «Вісті Комбатанта»помістили спомини інж. В. Проходи під назвою: «Сірі або сірожупанники». Інж. Прохода згадує й тій праці про Перший Галицько-Стрілецький Полк ім. От. В. Оскілка, в якому я служив, у зв'язку з цим хочу внести у спомини інж. Проходи деякі поправки.

Перший Галицько-Срілецький Полк ім. От. В. Оскілка був зформований з понад тисячі галицьких новобранців, що під командою п'ятьох старшин, з декількома підстаршинами і вишколеними вояками був висланий дня 24 грудня 1918 на східні землі України в цілі озброєння і вишколу. По дводенній подорожі з різними пригодами ми приїхали, на ранок, дня 27 грудня, до Житомира. В Житомирі ми мали перейти вишкіл, але того самого дня, пізнім вечером, нас вигнала з Житомира комуна, що того дня перебрала силою владу в місті. Комуністи відправили нас назад до Галичини, «бо ми самі дамо собі тут раду», але вже в Бердичеві, на станції, полк. Вороний дав нам зброю. Новобранці, хоч у цивільних одягах, але при крісах, з яких стріляти ще не вміли, пішли вояцьким маршем до казарми. На другий день наші новобранці вчились стріляти, а під вечір приїхав до нас от. Оскілко і привіз нам зі Штабу Головного Отамана назву нашого полку, який за короткий час дістав вигляд військової частини. На другий день ми поїхали виганяти з Житомира комуну. То був останній день 1918 року. Треба сказати, що ми не були обізнані з характером подій в Україні і неодно нас тривожило, але всюди ми знаходили приятелів, як у військовиків, так і поміж цивільним населенням. Ми були приділені до Північної Групи і от. Оскілко дав наказ залишитись в Житомирі і нести охорону міста. Час поза службою ми використовували на вишкіл вояків. В тому часі полк. Д. Тихий був приділений до штабу групи, а я обняв команду полком.

Здається мені, що то було пізно вночі, на новий рік старого стилю, як от. Оскілко закликав мене з Рівного до телефону і сказав, що большевики перервали фронт Мозир~Калінковичі і прямують на Коростень. Я маю негайно завантажити полк і їхати до Коростеня. Населення з сумом дивилося, як ми залишали Житомир, бо тих кілька днів спало і жило спокійно. В дорозі до Коростеня, через саботаж, розірвався один поїзд і кілька вагонів покотилось назад. Скінчилось щасливо. На другий день, рано ми були вже на особовій станції в Коростені, де застали от. Оскілка з кількома штабовими старшинами. Після обговорення ситуації, ми переїхали на товарову станцію, що її обстрілював большевицький броневик. Там були малі частини українського війська. Полк вийшов з вагонів, розгорнувся в розстрільну і пішов проти червоних. От. Оскілко йшов з нами в першій лінії. Большевики відійшли досить далеко, тільки їх броневик відзивався часом. Большевики, певно, дістали від своїх відомість про приїзд поважних сил і більше не атакували. Ось так наш скорий приїзд і заняття позицій врятував Коростень від здобуття його большевиками, а може перед власною комуною, бо такий великий вузловий залізничий пункт мав немало червоних. От. Оскілко наказав виставити сильні польові застави, а решту полку відтягнути на станцію. От. Оскілко призначив мене командантом того відтинку фронту, обіцяв прислати підмогу, а може когось зі старшин, що краще обізнаний з способом ведення війни в тих часах в Україні, і вечером від'їхав до Рівного.

Командант фронту з великими залізничними станціями, з величезним військовим добром, з шаленою ворожою пропаґандою, з невишколеними молодими вояками. Не дармо один з наших старшин нервово заломився і мусів від'їхати до лічниці. До мойого розпорядження було кілька гармат з малим запасом набоїв. Найтяжча була служба охорони станцій і міста вночі. Ворожі аґітатори розкидали брошури, летючки, наліплювали афіші, а цивільне населення намагалось грабити військове майно. Наші патрулі приводили до мене большевиків, прилапаних на роботі проти нас. Треба було з ними в різний спосіб розправлятись і я тоді пізнав, які вони були завзяті і на все готові. Це шарпало нерви, тим більше, що не знати було, хто ворог, а хто приятель. На фронті був спокій, бо большевики відійшли назад досить далеко, але я все боявся їх атаки, бо не був певний, чи мої молоді вояки були б прийняли більший бій і витримали його. На четвертий день прийщов до мене полк. А. Пузицький і сказав, що перебирає від мене команду фронту, я маю залишити частину полку з ним, а з рештою від'їхати до Рівного.

Правду пише інж. Прохода, що сл. п. генерал А. Пузицький був прекрасним старшиною, був сам бойовий і вмів задержати своїх вояків у дисципліні. Він держав фронт в Коростені довгими місяцями.

При кінці своїх споминів пише інж. Прохода: «Галицькі поручники надто молоді, але виконувати накази і битись зі своїми стрільцями проти большевиків будуть». Гарна похвала і сказати треба, що молоді ми були літами, але кожний з нас мав більше, як чотирилітню воєнну службу на австрійських фронтах.

субота, 21 листопада 2009 р.

КОРОСТЕНЬ-БЕРДИЧІВ-ЖИТОМИР

Василь Прохода

(Сірі або Сірожупанники)

З від'їздом до Рівного полку "Народного Визволення" разом з большевицькою "мировою делеґацією", не було вже на ст. Коростень Подільський звичайного галасу та безцільного вештання різноманітно одягнених вояків. Але полковника Пузицького це не тішило. В початку лютого 1919 р. большевики збільшили свої сили проти Овруча і, поширюючи лінію фронту вправо і вліво від залізниці, зайняли сусідні села. Вони мали намір оточити Овруч. У нас бракувало сил протидіяти цьому охопленню.

Про зміну положення на гірше Пузицький доповів генералові Агапієву, а також про самочинний від'їзд до Рівного "народовизволенців". На це Агапієв відповів, що становище на фронтах взагалі дуже погіршало. По останніх відомостях Осадний корпус Січових Стрільців залишив Київ, який зайняли частини 8-ої Совєтської армії. Січові Стрільці очевидно прибудуть з Київського напрямку на ст. Коростень і переберуть оборону Коростенського залізничного вузла. На західній частині фронту виявили більшу активність поляки в районі Володимира-Волинського і на Стоході та загрожують зайняти Луцьк. Наші сили проти поляків слабі. Правдоподібно туди буде переведена Сіра дивізія.

6 лютого, як звичайно, Пузицький виїхав на передову позицію до Овруча, але до нього не доїхав і телефонував мені вже з Ігнатполя. Овруч довелось залишити, зате позиції на лінії Ігнатполя треба буде боронити за всяку ціну, зайнявши нашими відділами села по обидві сторони залізниці і зробити опірним пунктом для гарматної бриґади село Васьковичі. Запорізькій кінній сотні доведеться активно вести розвідку вправо й вліво від залізниці, щоб туди непомітно не дістався відділ большевицької кінноти.

На цій лінії фронту ніби установилась часова рівновага. Большевики, діставши належну відсіч, припинили свій настирливий наступ...

10 лютого 1919 прибули до Коростеня ешелони корпусу Січових Стрільців і далі ближче до фронту в Коростень Подільський жодний не з'явився. Десь перед обідом 11 лютого зі штабу корпусу Січових Стрільців було передано по телефону, щоб "тимчасово командуючий" Коростенською групою з'явився до штабу на ст. Коростень Житомирський. Коли я доповів полковникові про це розпорядження, він страшенно обурився:

"Знову якийсь отаман з'явився на мою голову. Ох, ця отаманія з усіма отаманами й отаманчиками! Будьте ви всі прокляті! Замість того, щоб самому з'явитись на передову позицію і на місці орієнтуватись в обставинах, він відриває мене від безпосереднього керування обороною".

"Їдемо! Подивимось, що то за птах. Якщо він надумається командувати нами, я ні одного дня не залишусь тут далі".

Коли ми приїхали до Коростеня Житомирського, то побачили проти двірця три пасажирські вагони.

"Дивіться, оце штаб! Навіть вартовий стоїть біля нього".

Ми пішли просто до одного вагону, не звернувши уваги на спротив вартового. У вагоні все було уладжено як в "ставці" головнокомандуючого. Здивований нашим з'явленням вартовий по штабу сотник на запитання, де начальство, відповів:

— Команданта Осадного корпусу отамана Коновальця немає, а полковник Сушко з начальником штабу обідають. Прошу почекати!

Чекати довелось пів години. Нарешті появився полк. Сушко в супроводі якогось старшини. Він назвав себе і відразу наказуючим тоном почав:

— Від нині оборону Коростенського вузла залізниць перебирає Осадний корпус Січових Стрільців. Всі частини, які тут знаходяться, мають підлягати наказам команданта корпусу, евентуально мені, як його заступникові. Прошу зробити докладний звіт про ситуацію на фронті!

Але Пузицький з обуренням зупинив його:

"Прошу вас, пане Сушко, почекати ще з наказами. Покищо я тут командуючий групою військ і підлягаю наказам отамана Оскілка. Про те, щоб комусь іншому підлягати, я мав би дістати наказ від пана Головного Отамана, а не від вас. Ви не можете мені наказувати. Якщо вам доручено перебрати оборону Коростеня, то прошу перебрати її так, як я перебрав з полками сірожупанників під ворожим гарматним вогнем, коли всі розбігались. Сил у вас в три рази більше, ніж мають сірі полки. Тим часом на фронті на лінії Ігнатполя спокій. Я маю розпорядження з вашим прибуттям від'їхати з Сірожупанниками на польський фронт. Прошу протягом шести годин надіслати зміну сірим полкам".

Вся самовпевненість молодого старшини зразу зникла.

"Пане полковнику! Почекайте хоч пару днів. Дайте мені зорієнтуватись в обставинах".

"Ви стоїте тут вже добу і не потурбувались особисто прибути на передову позицію, щоб мати уяву про те, чим хочете керувати з свого "вагон-салону". Пересуньте ваші ешелони ближче до фронту на Коростень Подільський. Місця там досить, а сьогодні вночі ешелони Сірожупанників від'їдуть на Західній фронт. Сподіваюсь побачити вас ще сьогодня на Коростені Подільському, де має бути ваш штаб. До побачення!"

Ми відійшли й більше я полк. Сушка не стрічав. Один ешелон Січових Стрільців всетаки прибув на Коростень Подільський.

Вночі ми від'їхали і зупинилися у Новоград Волинському, або як його називали, Звягелі. Там ми одержали нове розпорядження. Отаман Оскілко хотів послати нас на Західній польський фронт. Але до того часу перебуваючий в запіллі в м. Бердичеві штаб Сірої дивізії отамана Палія та сотника генштабу Морозевича, раптом виявив зацікавлення своїми полками, що були на передовій позиції. Наслідком цього ми одержали розпорядження від'їхати в Бердичів для поповнення наших проріджених рядів. Але в Бердичеві перебувала Залізнична дивізія отамана Андрія Вовка, а для нас там не було місця. Тоді нас послали до Житомира.

В Житомирі ми жодного поповнення не одержали і пробули лише кілька днів. Біля 20 лютого було наказано всім трьом сірим полкам негайно вирушити на передову позицію до Коростеня. На жаль, заступник командира Осадного корпусу Січових Стрільців, перебравши 12 лютого командування Коростенською групою військ, не втримав Коростеня. Деякі частини групи відійшли в напрямку на Сарни в підлеглість отаманові Оскілкові, інші на Новоград Волинський, а Січові Стрільці по Житомирській залізниці до ст. Турчинки, де зайняли позицію проти большевиків, а полк. Сушко зі своїм штабом
опинився в Житомирі.

Полковник Пузицький тоді відійшов від нас в розпорядження отамана Оскілка для організації 17-ої дивізії. З ним відійшли сотник Байко і поручник Костик на посади командирів полків в тій дивізії. В командування І-м Сірим полком вступив полковник Петро Ганжа. Штаб Сірої дивізії як був, так і залишився нерухомим в Бердичеві.

Маючи практичний досвід, я порадив Ганжі, як старшому з командирів полків, створити Турчинську групу й перейняти безпосереднє керування нею, не чекаючи вказівок з запілля від штабу дивізії. Коли ми прибули на Турчинку, Січові Стрільці відразу заявили, що вони будуть виконувати накази лише свого командування, яке пообіцяло їм зміну, як лише прибудуть Сірожупанники. Я порадив Ганжі відпустити їх, бо з таким нестійким елементом, серед якого було дуже мало давніх січових стрільців, можна буде мати лише якусь халепу, і вони відразу від'їхали до Житомира.

З нашим прибуттям до Турчинки большевики не виявляли активности. Були лише дрібні сутички розвідчих стеж, що відбувались в сусідніх, по обох боках залізниці, селах. Ми досить спокійно перевели там більше тижня. Хорунжий 4-го Сірого полку Петро Запорожець навіть мав намір сформувати кінну сотню, коли був командантом Володарська Волинського.

Раптом ми одержали наказ передати оборону Житомира Січовим Стрільцям і негайно прибути в повному складі в Бердичів. Поляки виявили на Стоході значну активність, а тому нас мали перекинути в район Луцька, якому загрожував ворог.

Наші сірі полки мали свої ешелони, а тому переїзд на інший фронт не робив нам труднощів. Гірше сталось з Сірим гарматним полком. Після всіх невдач та пересунень з Лівобережжя цей полк привів себе до порядку в Бердичеві, укомплектувавши дві батареї людьми та кіньми. Коли ми були в Турчинці, де не мали жодної гарматної частини, до нас були послані похідним (!) порядком з Бердичева за дві сотні кілометрів наші сірі гарматчики. Але вони встигли дійти лише до Житомира, коли ми дістали наказ прибути до Бердичева. В Житомирі вагонів для навантаження гармат не було, а тому їм знову довелось похідним порядком повертатись до Бердичева без належної стрілецької охорони. На них наскочила большевицька кіннота, від якої всі вони загинули.

Ми прибули до Бердичева пізно вночі 6 березня. У Ганжі й у мене було якесь неспокійне передчуття небезпеки. До того ж й серед залізничників була чутка про наближення большевиків. Покликали ми командирів 2-го полку сотника Пархомюка та 4-го сот. Овчаренка і пішли в штаб Сірої дивізії. На наше прохання вартовий покликав отамана Палія, а начальника штабу сот. Морозевича не міг відшукати, бо він десь по прикладу запільних начальників забавлявся. Палій був невдоволений нашими відвідинами, але ми, з огляду на негайність наказу, прохали поінформувати нас про становище в Бердичевському районі, бо чули про наближення большевиків, а тому може бути несподіванка, як то було вже з 3-м полком з вини пполков. Пилипенка в Чернігові. Про це дуже пам'ятав Ганжа, а тому тепер виявив рішучість в обличчі пасивности Палія. Цей останній поінформував, що в Бердичеві спокійно. Лише в Чуднові Волинському було повстання місцевих большевиків, що проголосили були радянську владу. Туди посланий відділ 3-го полку і повстання зліквідовано. На запитання, що діється на схід від Бердичева, які там большевицькі частини й які українські частини стоять проти них, Палій докладно не знав. Там ніби були надійні частини Січових Стрільців. Це нас насторожило, бо ті стрільці, що вступили на поповнення Осадного корпусу, не були надійними. Тоді я, порушуючи підпорядкованість, користуючись правом начальника штабу Турчинської групи, запитав:

— Все це якесь непевне. Крім третього полку Сірожупанників, в Бердичеві знаходиться Залізнична дивізія й штаб її з отаманом Вовком. Хто тут є начальником залоги і хто має керувати обороною міста і тепер вже зробив належну підготову для цього?

"Чого це ви, пане сотнику, так турбуєтесь? В цьому не було потреби. Там штаб Залізничної дивізії і наш штаб кожний сам по собі".

Така відповідь ще більше стурбувала Ганжу, а тому він відразу зауважив:

— Так не можна, пане отамане! Хтось з вас, чи то ви, чи отаман Вовк повинен бути відповідальним начальником залоги, все предбачити й керувати бойовими операціями.

"Але, пане полковнику, про це договоримось завтра, а тепер йдіть спокійно відпочивати, бо, як кажуть, ранок вечора мудріший".

— Ні, пане отамане! Ми звідси не підемо, поки не будемо знати, чиїм наказам маємо підлягати на випадок ворожої несподіванки. Покличте, прошу, отамана Вовка, щоб договоритись, хто з вас буде керувати всіма військовими частинами.

Палій змушений був покликати Вовка. Прийшов і п'яний Морозевич, який назвав нас полохливими, бо робимо паніку. За деякий час прийшов й отаман Вовк, дуже незадоволений.
"Мордуєте нас тут, не даєте спокійно виспатись. Якщо ви хочете, я перебираю на себе обов'язок начальника залоги, бо моїх людей тут найбільше. До того ж я маю гарматну бриґаду. Завтра дам наказ про організацію оборони підступів до Бердичева та про призначення частин на передову позицію в Київському напрямку, бо з Козятином у нас перервався зв'язок".

Десь перед розсвітом 7 березня ми вийшли зі штабу дивізії і пішли до своїх ешелонів на станцію. Не встигли ми зайти до своїх вагонів, як почулась стрілянина з північного пагорку над станцією, а кулі почали свистіти між ешелонами. Полковник Ганжа відразу подав команду:

— До зброї! Виходь з вагонів! Вперед проти ворога!

Впродовж кількох хвилин всі з рушницями та кулеметами кинулись проти передового ворожого відділу і збили його з пагорку та примусили большевиків відступити назад більше, як на кілометр. Сірі зайняли позицію між залізничними лініями в напрямках на Житомир і Козятин, почасти окопавшись на пагорку, а почасти за природніми закриттями. Не пройшло і півгодини як почався проти Сірих наступ великої в кілька сотень вояків ворожої лави. Коли ця лава наблизилась на віддаль дійсного рушничного вогню на 400-500 метрів, по ній був направлени рушничний і кулеметний вогонь.

Лава залягла, потім встала, але примушена була знову лягти. За третьою спробою продовжувати наступ большевики не витримали і в безладді побігли назад аж до переліска. Вони залишили до двох сотень убитими й раненими на полі. Приблизно через годину большевики знову пішли в атаку і також були відбиті. Під час третьої атаки почала діяти гарматна батарея Залізничної дивізії, що мала гармати біля Житомирської залізниці. Стріляючи по большевицькій лаві вона вносила ще більші втрати в її рядах.

Але атаки вперто продовжувались через кожних дві години. Після третьої відбитої атаки ми почули стрілянину за лінією наступаючих большевиків. Спочатку ми гадали, що якась українська частина, може з Залізничної дивізії, зайшла з-позаду большеиикіп, але після такої стрілянини приходило ще до більш настирливої атаки. Сірі продовжували відбивати їх, а кількість лежачих на бойовиші большевиків збільшувалась. Були й у нас вбиті та ранені. Весь день ворожі атаки не припинялись.

Під вечір командир гарматної батареї прийшов на станцію, де був наш штаб Турчинської групи, і доповів, що у нього вже немає гарматних набоїв і він зняв з позиції свої гармати. Далі ми зауважили, що большевики були вже на лінії залізниці Бердичів-Житомир і могли відрізати нам відхід по залізниці в напрямку на Шепетівку, куди ми мали від'їхати на польський фронт.

Ані начальник залоги отаман Вовк, ані Палій на станцію не появились для того, щоб орієнтуватись на місці в обставинах бою та дати належні розпорядження якимсь частинам Бердичівської залоги допомогти нам в обороні міста, головне перешкодити ворогові зайняти лінії залізниць в напрямках на Козятин, Житомир і Шепетівку. Ніби це був наскок місцевих большевицьких повстанців, а тому вони почували себе безпечними.

Боєм керував полковник Ганжа, а я ходив між нашим похідним штабом та сірими полками після кожної відбитої атаки, передавав командирам особисто накази Ганжі та інформував про становище. Вліво від нас за Житомиською залізницею була якась півсотня Залізничної дивізії, але, коли гарматна батарея знялась з позиції, наша розвідка виявила, що й ця півсотня кудись зникла.

Тим часом настав вечір. Кількість убитих у нас збільшилась до п'яти, а тяжко ранених було більше десятка. На правому крилі біля Козятинської залізниці наші розвідчики захопили двох большевицьких розвідчиків, ранивши одного з них. Вони були страшенне перелякані й благали не вбити їх, бо вони свої-брати українці. Коли раненого перев'язали та дали йому напитись, здоровий також заспокоївся й сказав, що проти нас наступають таращанці, а до безупинних атак їх "підбадьорував" кулеменою стріляниною з-позаду полк "Чорних чортів" з кримінальних злочинців.

Коли цілком стемніло й бій припинився, полковник Ганжа повідомив телефонічно отамана Палієва у штабі дивізії, що з огляду на відсутність на позиції відділів Залізничної дивізії та можливість захоплення ворогом залізничної лінії в напрямку на Шепетівку, ешелони Сірожупанників не можуть залишатись на станції й, користаючись темрявою, відходять в напрямку на Шепетівку. Рівнож ми знімаємо свої відділи перед станцією. Начальник залоги отаман Вовк, який за цілий день не організував зі своєю дивізією оборони Бердичева, тепер має прислати зміну сірожупанникам.

Злости на безглузде поведення отаманів було настільки, що ми не жалкували б як би вони попали до большевиків. Доповідь Ганжі порушила олімпійський спокій штабів обох отаманів. Вона виявила рухливість, але не для оборони міста, в якому так певно почували себе з нечинними частинами залоги, лише до втечі з нього, залишивши ворогові все.

Вночі відділ тарашанців без перешкод дістався до міста і спричинив переполох. Штаб отамана Вовка примушений був втекти з Залізничною дивізією. Склад дивізії був добрий, лише мав самоупевненого отамана, який доповів Головному Отаманові, що Сірожупанники навмисно здали Бердичів большевикам і здеморалізували його дивізію, рештки якої йому пощастило зібрати в десяти кілометрах на захід від Бердичева й організувати оборону залізниці на Шепетівку. Фактично там зупинились ешелони Сірожупанників, біля яких зібрались втікачі з Бердичева...

Совєтський "историк" А. В. Лихолат в свому творі "Разгром националистической контрреволюции на Украине 1917-22 гг.", 1954 (Москва), на стор. 222-ій бій під Бердичевом описав так: "7 марта части 1-й Украинской Советской дивизии после ожесточенного боя освободили Бердичев. Советские войска при зтом уничножили до тысячи петлюровцев, захватили 28 орудий, поезд со снарядами, 50 пулеметов, 200 автомобилей, 100 пудов сахара и другие трофеи"... Все це звичайна московська брехня. "Советские войска", якщо ними був полк "Чорних чортів", спричинилися до знищення біля тисячі не петлюрівців, але запоморочених таращанців, яких гнали кулеметними чергами до безупинних атак проти петлюрівців...

пʼятниця, 20 листопада 2009 р.

ВЕЛИКДЕНЬ НА ФРОНТІ 1919 Р.

О. Станімір
сотник УГА

(Уривок із книжки "Моя участь у Визвольних Змаганнях 1917-1920 рр")

Була весна в повному розквіті, соняшна весна з зеленню і квітами та оксамітним цвітом на деревах. Мій 1-ий Курінь 8-ої Самбірської бриґади, зарившись глибоко в землю, держав позиції між Городком і Судовою Вишнею, від Угерець Незабитківських аж до села Добряни включно. Погода була гарна, болото в стрілецьких окопах висохло, стало приютно. Рідка крісова й артилерійська перестрілка та гудіння артилерії десь далеко направо під Львовом вказувало на те, що навіть у таке велике свято ворог не залишив нас у спокою. Вже на кілька днів перед Великоднем кружляли поголоски, що поляки приготовляються на наш Великдень до наступу і пролому нашого фронту. Тому бриґадна команда видала відповідні прикази, а в слід за тим і я в своєму курені зарядив гостре поготівля.

На сам Великдень, як тільки почало світати, я подався з ординансом до окопів, провірити фронт та ложити сотням святочні побажання. Було погідно, тут і там пахкали крісові стріли, артилерія мовчала. Першою з черги була 5-та сотня чет. Володимира Каравана, що держала обсаду горбів напроти села Годвишні. Наближаючись до сотні нас збентежив якийсь підозрілий рух в окопах. Ми припали до землі уважно наслухуючи, чи випадково ворог не зайняв наших позицій? По кількох хвилинах ми почули притишений оклик: «Пане вістун, дивіться, там знову хтось до нас підсувається, мабуть ідуть хлопці з паскою». Тепер вже не було жадного сумніву, що це наші стрільці і ми скорим кроком подались вперед. Мене зараз пізнали. Вискочив з рова чет. Кліш і одним духом радісно зголосив: «Пане сотнику і в нас Христос Воскрес, у нас свячена паска, у нас Великдень!» За хвилину з'явився комендант сотні четар Караван і ми дружньо стиснули собі руки, похристосувались та склали собі взаємно і всім стрільцям сотні великодні побажання. Після того ми пішли вздовж сотенного фронту. Всюди вітали нас радісним «Христос Воскрес!» Кожний стрілець хотів щось сказати, чимсь від душі з нами поділитися. Настрій був якось дивно піднесений, святочний. Я не пізнав своїх стрільців і спитав про причину цього настрою. Комендант Сотні, вказуючи на стрілецькі окопи, сказав: «Дивіться, Пане сотнику, у нас паска, сир, яйця і свячене — у нас справжній Великдень». Всі ці великодні ласощі доставило нам ось це нещасне, напів спалене й розбите село, Годвишня, що перед нами, між двома фронтами, польським і нашим».

В міжчасі зголошені хлопці зближалися до наших окопів, а через кілька хвилин привели до нас трьох сільських хлопців-школярів у білих полотняних свитах, з клунками в руках і на плечах. Хлопці підійшли несміло, поздіймали нові солом'яні капелюхи і хором зголосили: «Христос Воскрес! Татуньо і мамуня посилають вам свячене, абисьте боронили нашого села!» Цих кілька щирих і невинних хлоп'ячих слів зворушили нас глибоко. Мене щось здавило в горлі і сльози підійшли до очей. Ми мовчали, мовчали й хлопці, не знаючи, що зробити зі своїми капелюшками. Нараз із сторони ворога впала сальва, кільканадцять крісових куль пролетіло зі свистом понад наші голови. Ми позіскакували до окопів і потягнули за собою хлопців. Тут щойно ми їм подякували і щедро обдарували, а один зі стрільців дав їм стрілецьку шапку. Показалося, що це був найцінніший дарунок. Хлопці таки зараз почали її оглядати і по черзі примірювати до своїх голов. Стрільці тішилися, приговорювали всячину. Було весело в наших окопах. Стрілянина втихла зовсім і чимскоріш відправили хлопців додому, вказуючи кудою мають йти, щоби не попасти під ворожий обстріл.

Сходило сонце й на душі стало якось так легко, так добре. Я попрощався і пішов дальше вздовж фронту до 6-ої і 7-ої сотень. І тут було весело і гамірно, але не було того душевного підйому, бо не було нашого рідного сільського свяченого. Сотні стояли в чистому полі, далеко від села і мусіли вдоволятись військовим свяченим пайком. Через цілий день на нашому відтинку був спокій, не було вбитих ані ранених — на землі був мир. Так пройшов Великдень у мойому курені 19 квітня 1919 р. на польському фронті.

середа, 18 листопада 2009 р.

МАРШ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

Богдан Стефанишин

1. Рам'я в рам'я, мов хвиль прибій,
вкраїнський вояк без вагання йде:
за славний рід, за нарід свій,
за землю, віру й все йому святе.

Лунає спів — свободи клич,
на вітрі лопотить вже стяг,
ідуть стрільці палкі, тверді,
ідуть стрільці на бій, на змаг.

Їх тисячі — добірні всі, —
мета їх — вільна Вітчина!
Іде в похід народу цвіт —
Дивізія «Галичина».

2. Палає гнів огнем в серцях,
на поле бою думка бистро мчить;
ворожа кров окропить шлях, —
хто жити хоче, мусить побідить.

У ряд ставай за рідний край,
солодша смерть ніж брязк кайдан!
Хай гине гад — московський кат —
комуна - вольности обман!

І наче грім, як хмаролім, проб'є луна — ввесь Кремль до дна:
іде в похід на дикий схід Дивізія «Галичина».

Гайделяґер, грудень 1943.

субота, 14 листопада 2009 р.

ІВАН БОГДАН З КОЛОМИЇ

Орест Корчак-Городиський кол. бунч. 1-ої УД УНА

(До поселення українців в ЗСА)

Загально серед нас прийнято, що наші поселенці прибули до Америки коло 90 років тому, внаслідку економічних злиднів на рідних землях. Якщо б докладніше дослідити історію нашого поселення, то можна б відкрити дещо інші факти. До такого "відкриття" можна зарахувати й особу Івана Богдана з Коломиї — Ґданська, який прибув до Джеймставну, Вірджінія, ще 1608 р.

Про нього згадується у книжці "Перші поляки в Америці", виданій Фундацією Пулавського. Іван Богдан приїхав до порту, який тепер зветься Джеймставн, 1 жовтня 1608 р. разом з 4-ма поляками — Збіґнєвом Стефанським з Вроцлава, Михайлом Ловіцьким — польським шляхтичем уродженим в Англії, Іваном Матом з Кракова та Станиславом Садовським з Радома. Вони приїхали на англійському кораблі "Марія і Марґарита". Всі вони були добрі фахівці і започаткували залізовитопний промисл. Очевидно, в книжці Іван Богдан поданий як поляк.

Проте вже саме прізвище та місце походження Івана Богдана вказує, що він був гуцулом-українцем. Гуцули, вільні люди природи, часто мандрували по світі. Іван Богдан був майстром будови вітрильників і кораблів. Це не дивно, бо вже в середньовіччю карпатські смереки вважалися за один з найкращих матеріялів на будову кораблів. Гуцули сплавляли дерево ріками аж до Ґданська, де тоді був розвинений корабельний промисл. Не дивно, що Ґданськ став для Богдана другим місцем походження, бо при його прізвищу подано "з Коломиї-Ґданська". Ще донедавна, особливо в Америці, національна приналежність ототожнювалася з державною приналежністю, тому й Іван Богдан приїхав до ЗСА, як "поляк". Можливо, що він дав початок відомій назві в Галичині "анґлік з Коломиї".

Варто, щоб наші центральні організації в ЗСА зацікавились дослідами перших наших поселенців в Америці, прізвища яких можна було б увіковічнити відповідними таблицями, як це зробили поляки для відзначення своїх перших поселенців з нагоди 350-річчя з дня їх прибуття до ЗСА.

КІЛЬКА ДУМОК СОТ. Д. ПАЛІЄВА ПРО УКРАЇНСЬКУ ДИВІЗІЮ

...........................................
Перед 10 місяцями, коли то більшість з нас переживала перші дні нашої рекрутської долі, ми були інші. Себто ми були здебільша чужі. Ми щотільки пригадували собі одні одних по довгім небаченні, знайомилися з незнайомими, а то й вовком дивилися один на одного, згадуючи ще незабуті обиди в пристрасній політичній боротьбі попередніх років.

Згадаймо образ, такий знайомий кожному з нас: неділя. Вулицями села спішать люди, старі й молоді, а то й діти і до однієї мети: до церкви. Нічого їх не в'яже за виїмком одного: спільної цілі - церкви, що розложилася по середині села. Ціль ніби одна — церква. Але які різні внутрішніми переживаннями є ті люди, що спішать буцімто до однієї мети. Одні йдуть, бо цього вимагає від них внутрішня потреба. Другі — з привички, інші, щоб тільки показатися, ще інші — назначили собі зустріч у церкві, а ще інші йдуть, щоб просто позбиткувати під церквою.

Так і ми перед 10 місяцями зливались з різних сторін в одну ціль — Дивізія, але з якими різними мотивами, переживаннями і наставленнями.

Дивізія, це була та церква, про яку я щойно тільки згадував, до якої одні йшли справді молитися, інші "од нєчого дєлать", як каже москаль, треті ж з думкою, обсадити позицію і вчинити її елементом своєї політики. Признаймося, що так було на початку, бо інакше, серед "тодішнього нашого розпорошення і не могло бути.

Таке, як ми тоді, було і наше довкілля. Одні прощали нас із сльозами радощів в очах, бо здавали собі справу, що це зав'язок збройної сили народу, яка під час війни рішає, чи нарід житиме, чи він загине. Інші байдуже проходили мимо нас, вони були ні теплі, ні зимні, вони взагалі не розуміли нас, чому ми покидаємо вигідне цивільне життя й міняємо його на сірий однострій та штрапаци. А ще інші в сумнів ставили доцільність нашого кроку й покипковували з нас, бо та їхня постава звільнювала їх від обов'язку йти разом з нами, хоч були здорові, як дуби, і мали всі завдатки стати добрими старшинами, підстаршинами, чи стрільцями. І врешті були й такі, що явно і славно виступали проти нашого почину, проти Дивізії, бо вони мали інші рецепти для виведення народу з того імпасу, в який він попав під час цієї війни.

Минає рік від того часу. Доволі часу, щоб подивитися на пройдені шляхи і на... висліди.

Як виглядають нині ті, що перед роком проголосили невтральність, ті, що покепковували тоді з нас, і ті, що були проти нас? Не думаю при тому, як їм особисто поводиться, бо це для нас нецікаво. Але питаю: яку вартість, яку позицію займають вони в бюджеті національної політики, який їх питомий тягар, що заважує на долі нашого народу?

Відповідь не тяжка: одні як втікачі переїжджають з місця на місце, рятуючи свої дорогоцінні тіла й дорогоцінності в валізках. Від них уже народові нічого надіятися, бо не про нарід, а тільки про себе вони думають, в час, коли перед їхнім народом стануло в усю ширінь питання: жити, або вмерти, побідити, або загинути.

А що з другими, тими, що перед роком записували інші рецепти? Вони, в протилежності до попередніх, ідейні люди, які, що їм треба признати, не думали про власну шкіру, але рятунок народу бачили в іншій площині, як ми...

А тепер пробіжімо наш пройдений шлях. Перед 10 місяцями, як я уже згадав, ми творили тільки незугарну масу, незіграну ані кроком, ані думкою. Лучили нас два зовнішні знаки: назва і уніформа. Змісту спільного нам усім ще не було.

Але військо, в протилежності до повстанців, має тендецію доосередности, скупчувати, однаково думати.

Ми, панове Товариство, той шлях пройшли. І нині вже себе майже не впізнаємо в порівнянні зі тими, якими ми були перед 10 місяцями. Наші хребти випростувалися, наш крок став рівний і певний, наші лави випрямлені й зімкнуті, а наші думки зосереджені для однієї цілі. Дивізія — це вже не пустий звук, апель паперовий, але реальна дійсність. У ній зосереджені наші думки, довкруги неї зосереджені надії і сподівання цілого безталанного народу...

........................................

Тому, панове Товариство, наша Дивізія така важна, що вона ставить нас у рівну площину з нашим відвічним ворогом, дає нам шансу мати надію, що ще все не пропало.

Бо військо, це зав'язок надій, що врешті у нас перестане рядити вулиця, що ми вийдемо вже раз з позему повстань на позем регулярних армій, які не тільки не кінчаться невдачним, криваво здушеним повстанням, але дають надію на перемогу.

І врешті ми вчимося тієї найбільшої в житті штуки, передумови всякого успіху: солідарности й послуху. Маю враження, що кожний з нас ловить себе чимраз рідше на тій вродженій охоті побунтуватися проти зверхника, зокрема коли він свій. Оту хибу виполює з нас зовсім основно, військо. Бо ніде так як у війську, ми не вчимося, що життя побудоване на тих 5-ох підставах:

1. Військо не політикує. 2. Військо зберігає лад і порядок. 3. Військо спирається на послусі й дисципліні. 4. Підставою війська є товариськість. 5. Військо є вірне складеній присязі. Ті підстави обов'язують не тільки військо. Вони обов'язую'ть всюди, у кожній ситуації. І як ми повернемося колись, як ветерани, у наше приватне життя, зможемо мати вплив на життя народу тільки тоді, коли ті засади стануть нашою другою натурою, коли вони просякнуть у нашу кров. А як дуже треба нашому народові засвоєння саме тих засад, це ми знаємо найкраще.

Від припадково зібраних 20.000 людей до ордену зцементованого однією думкою, однією ідеєю, овіяною справжньою, вояцькою вірністю, де всі стоять за одного — а один за всіх — далека дорога. Ще важче пройти той шлях у Дивізії, такій, як наша, де побіч українців є німці.

Ми, старі вояки з Української Галицької Армії з тим фактом зустрічаємося вже вдруге. Бо не забувайте, Друзі, що в УГА було 200 старшин — німців, які зголосилися в той час, як добровольці, щоб помогти нам у нашій боротьбі з поляками й москалями. Здебільша були це старшини, які служили за Австрії в полках, зложених з українців і які так зжилися з українцями та прив'язалися до них, що й до української армії пішли за ними. По тих німцях у нас залишилися по 25 роках тільки гарні спомини.

Нині ми також разом з німцями в одній Дивізії. Правда, ті німецькі старшини та підстаршини зустрічаються з нами перший раз, вони не мають того досвіду у наших справах, що ті німці з-перед 25 літ. Але нашим завданням є, щоб ми довели до того нашою загальною поставою тепер і нашою бойовою поставою на фронті, щоб вони нас полюбили і нас шанували, та щоб вони з гордістю носили герб нашого краю, який їм райхсфюрер наказав носити... Це ж наскрізь зрозуміле, що німецький старшина, чи підстаршина, якщо він підчинений службово українському старшині, чи підстаршині, мусить повинуватися наказам і приймати таку саму поставу, яку українець у відношенні до німецького зверхника. Якщо є інші випадки то виною тут вже є не засада, але безрадність українського старшини чи піддстаршини...

Дотеперішні історичні досвіди вчать нас, що тільки та військова одиниця представляє собою бойову вартість, яка від самого долу до самої гори зцементована і в ній немає ніяких щілин, немає слабих місць, крізь які ворог міг би зробити фізичний, або духовий прорив. Що це не приходить само зі себе і не приходить легко, це очевидне. Але в тому річ, що не такий то легкий шлях ми вибрали, а до осягнення великих цілей звичайно тяжкі й мозольні шляхи.

пʼятниця, 13 листопада 2009 р.

ВІДОЗВА ГЕН. ПАВЛА ШАНДРУКА

УКРАЇНСЬКІ ВОЯКИ!

Ви віддали вже все, що людина може мати найдорожчого, на боротьбу з ворогом: рідну хату, родину, майно. Але найдорожчим з усіх найдорожчих духових та матеріяльних вартостей є свобода. Свобода — то значить — вільне життя у вільній, незалежній Батьківщині.

За той найдорожчий скарб людини і нації — за Державу боролися всі наші предки; а й Ви теж не припинили боротьби — від 1917 року боретеся зброєю, чином, прикладом, словом. Не зламали Вас ані тайга Сибіру, ані льоди Соловків, ані тортури московсько-большевицьких льохів та в'язниць. Нема і не буде ніколи тої сили, що могла б Українця зламати.

Тут, на чужині, Ви, Українські Громадяни-Вояки, довели своєю працею, своєю волею, твердою поставою та єдністю, що таки існує Український Народ, що він не зложить, не зважаючи на всі перешкоди, зброї доти, аж поки не добуде собі свого права в своїй власній суверенній Державі вільно порядкувати.

Враз усі — ті, що вже 25 років тиняються на чужині, не спустивши нашого національного прапору, ті, що залишилися в Україні й продовжують боротьбу на всіх землях від Карпат до Кубані, й ті, що тепер залишили Батьківщину, щоб не стратити можливости продовжувати боротьбу та посилити лави старих борців закордоном, — усі враз мусимо стати до чинної боротьби зі зброєю в руках.

Український Національний Комітет та визначене ним Українське Командування закликають Вас, Українці-Вояки, знайти всі можливості, щоб стати в збройні лави Української Національної Армії.

Українська Національна Армія, як Ви вже знаєте з Деклярації УНК, має одне завдання — боротьбу з большевизмом за власний Народ, за власну суверенну Державу.

В цій боротьбі стаємо поруч з геройською Армією Німецького Народу, що на смерть та життя бореться не тільки за свою волю, за свою Державу, але за волю цілої Европи.
    
В тій боротьбі поруч з нами йдуть лави вояцтва всіх народів, що знають, так як і ми, одне святе гасло: "За Народ і Державу!" Йдуть з нами наші брати Білоруси, наші одвічні приятелі Грузини, Козаки і інші свободолюбиві народи — народи Кавказу, Туркестану, Західньої і Полудневої Европи.

Українські Вояки! Червоний ворог несе смерть і знищення. Він шукає перш за все тих, що не зігнули перед ним голови, бо вони для нього страшні, страшні силою свого духа, своєї віри в перемогу.

В перемогу віримо, вірить у перемогу весь Український Народ і ніколи жоден Українець не складе зброї, не схилить своєї голови перед ворогом, поки Батьківщина не буде звільнена. Кожен Українець-Вояк буде боротися за свою Державу та за Народ так, як наші прадіди, як сучасні наші герої Зимового Походу, Крутів, Нового Базару, всі знані й незнані українські герої-вояки.

Але пам'ятаймо, що ворог ще сильний і тому для осягнення перемоги-необхідно:

всім без винятку стати зі зброєю в організованих лавах УНА, мати беззастережне довір'я до свого Національного Проводу та Командування;

перед усім світом довести свою національно-політичну і громадську карність;

бути готовим повсячас принести найбільші жертви життям, кров'ю, майном.

Ото підстави нашої цілковитої перемоги!
    
Ото підстави незалежности нашого Народу і нашої Держави! До зброї вояки! До боротьби та перемоги!

Генерального Штабу генерал-поручник
ПАВЛО ПАВЛО ШАНДРУК
Командуючий Українською Національною Армією


(Передрук із Голос - Укр. Вісті (Берлін), ч. 20, 8 квітня 1945.)

На Богослуженні у вишкільному таборі Дивізії в Гайделяґрі в 1943 році. 
На задньому пляні — український та німецький прапори.

ОСТАННІ, НАПЕВНО, КАДРИ ІЗ ВОЛОДИМИРОМ МАЛКОШЕМ

6 вересня 2009 року в обласній філармонії Івано-Франківська відбулися урочистості та театралізований концерт «Вони воювали за незалежну Україну», присвячені 65-й річниці боїв під Бродами дивізії «Галичина» у Львівській області.

На урочистостях проаналізовано умови створення української дивізії «Галичина» у 1943 році, в яку добровільно записалося понад 80 тисяч українців. Говорили про уроки необхідності створення Дивізії і про причини поразки.

За словами промовців, після поразки під Бродами від радянських військ, дивізійники поповнювали лави Української повстанської армії.

Учасники святочної академії вшанували хвилиною мовчання усіх загиблих, хто боровся за незалежність України, а хор «Черемош» виконав марш дивізії «Галичина». Потім із доповіддю про історичний шлях Дивізії виступив голова Івано-Франківської станиці колишніх вояків Української дивізії української національної армії «Галичина» Володимир МАЛКОШ.

За його словами, усі були свідомими того, аби воювати проти «совєтів» і здобути незалежність своїй державі. Він висловив жаль, що радянська пропаганда створила образ ворога і зрадників із Дивізійників.

«І ця несправедливість збереглася і в незалежній Україні, - додав доповідач. Адже й досі владні мужі не спромоглися визнати нас борцями за Україну».

У залі філармонії, окрім ветеранів-дивізійників та їхніх родичів, було багато молоді. Івано-Франківський театр фольклору, народних свят і видовищ організував для присутніх театралізоване дійство про дивізію «Галичина», виконувалися пісні про Дивізію і їхній героїчний подвиг.





oko.if.ua

середа, 11 листопада 2009 р.

ЧЕРГОВИЙ АНТИУКРАЇНСЬКИЙ ВЧИНОК

У День Конституції України 28 червня в с. Березова Лука Гадяцького району Полтавської області було вшановано видатного українського воєначальника, командира полку Чорних запорожців Першої Запорізької дивізії Армії Української Народної республіки, полковника Петра Гавриловича Дяченка(30.01.1895 – 23.04.1965). Біля садиби Дяченків, що дивом збереглася, було встановлено меморіальну дошку, яка повернула рідному селу пам’ять про легендарного командира. Зусиллями Броніслави Косінської, яка мешкає в цьому будинку, Марії та Володимира Мовчанів, органів місцевої влади, Історичного товариства “Чорні запорожці” та Історичного клубу “Холодний Яр”, на Полтавщині з’явилося ще одне місце, де можна покласти квіти вдячності героям, які зі зброєю у руках боролися за Незалежність України.

Напередодні відкриття дошки у ніч на 28 червня зловмисники облили синьою фарбою гранітний камінь, на якому було встановлено меморіальну дошку, а 7 листопада, у річницю більшовицького перевороту, дошку було розбито.


Так дошка виглядає тепер

вівторок, 10 листопада 2009 р.

ВІДОЗВА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ ДО УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСТВА

З ДОКУМЕНТІВ ПРО ДИВІЗІЮ "ГАЛИЧИНА"

Для насвітлення обставин, серед яких творилася Українська Національна Армія при кінці 2-ої світової війни, та цілей тієї Армії, передруковуємо з газети "Голос — Українські Вісті", що виходили в Берліні, ч. 20 (226), з дня 8 квітня 1945 р., відозву Українського Національного Комітету та відозву ген. Павла Шандрука. У передруку задержуємо правопис оригіналу.

Редакція



УКРАЇНЦІ!

На протязі тисячолітнього політично-державного існування Український Народ виявляв завжди непереможну волю і самопосвяту до оборони своєї Батьківщини-України, до утворення своєї державної незалежности. Одночасно творчий геній Українського Народу потрапив піднести Державу Українську до найвищого ступеня міжнародної вартости політичної, культурної та суспільно-громадської і зробити її нераз зразком для інших народів. Так було за часів княжих, за часів Святослава, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила; так рівнож було за часів славних наших гетьманів Богдана, Дорошенка, Мазепи, — коли волею свого народу Україна ставала наймогутнішим міжнароднім політичним чинником, коли волею свободолюбивого Українського Народу Україна була підвалиною, оборонцем спокою і заборолом проти варварства та імперіялізму.

В новітніх часах Український Народ знов твердо і непохитно заявив про свою волю відновити своє політично-державне життя. Коли всі спроби мирним шляхом осягнути вимріяну та виплекану підчас майже трьохсотлітньої неволі ціль не дали наслідків, Український Народ схопився під проводом Симона Петлюри за зброю, щоб здобути своє, Йому належне право. Протягом чотирьох літ батьки й брати наші боролися за свою й нашу волю. Перемогла нас тоді фізично підступна обіцянка ворога створити новий національний та соціяльний лад на своїх і наших землях, що їй повірила змучена загальною Світовою війною та Визвольною Боротьбою частина Українського Народу. До тої перемоги ворога спричинився також брак необхідних для провадження боротьби технічних та матеріяльних засобів. Вся ж Українська Армія, а з нею десятки тисяч цивільного громадянства не склали зброї, не схилили своєї голови перед ворогом, а понесли велику ідею української державности та українські національні прапори з собою на вигнання, на чужину.

Жорстоко хазяйнував тоді ворог на нашій землі. Кращі сини України, кращі сини Українського Народу там, на Рідній Землі незабаром переконалися, що у виконання своїх обіцянок приніс ворог Україні. Приніс він колгоспне кріпацтво для селянина, неволю для робітників, льохи чрезвичайки та Соловки і Сибір для української інтеліґенції. Большевики винищили активнішу частину Українського Народу, вони знищили штучно створеним на Україні, що є найбагатішою хліборобською країною у світі, голодом у 1933 р. мілійони українського селянства, примусовими роботами для цілей світової революції вони винищили сили українських робітників, вони позбавили українців на їх власній землі права вільно обірати собі варстат праці; вільний нарід обернули в кріпаків совєтського державного капіталізму.

Большевики позбавили Український Народ всіх елементарних проявів вільного людського життя — свободи совісти, переконань, свободи слова, свободи особистої, свободи праці. Вони принесли на своїх закривавлених багнетах в Україну терор, релігійні переслідування, знущання з людської гідности, біду і злидні. Чверть століття плюндрували большевики Україну, маючи її за джерело для заспокоєння своїх матеріяльних потреб, а для замилення очей створили фікцію державности у формі УРСР.

Коли тепер почалася нова Світова Війна, большевики в перших рядах на смерть за себе послали українців, щоб знищити їх, щоб позбутися тих, хто не хоче підпорядкуватися їхній волі, їхнім інтересам. Частина українського вояцтва врятувалася у неволі, частина громадянства врятувалася утечею зпід большевицької влади підчас відвороту німецького війська. Інша частина українського громадянства знаходиться поза теренами Батьківщини на роботах у Німеччині. Всі ті мілійони українського громадянства повинні пам'ятати, що поворот на Рідну Землю є можливий тільки зі зброєю в руках, що добровільно ворог з нашої Землі не уступить. До тої боротьби ми мусимо стати в організованих лавах УНА всі без винятку. В боротьбі за Україну, за Народ, за вільне життя у власній хаті, за власне життя ми підемо поруч соток тисяч українських повстанців, що широкою хвилею розлилися по всіх землях України, що невблаганно нищать ворога, який немилосердно нищив нас і нашу Землю. А крім того ми йдемо до боротьби плече в плече з союзними нам іншими поневоленими червоним катом народами — народами Туркестану, Кавказу, з братами Білорусами і т. п. Для нас в цій боротьбі є дуже важливим, що всі сили большевиків є зв'язанні героїчною Німецькою Армією, яка бореться за свободу свого народу, за своє щастя у вільній Батьківщині.

В нашій спільній боротьбі ми з подякою приймаємо допомогу Німеччини на умовах, що випливають з засади взаємного пошанування національної гідности та признання суверенної незалежности Української Держави.
Український Національний Комітет, створений з волі українського громадянства у Німеччині та союзних з нею країнах, проголосив свої завдання у Деклярації з дня 17 березня ц. р.

Основним завданням своїм, якому повинні бути підпорядковані всі інтереси громадянства в цілому й особисті, Комітет вважає творення Української Національної Армії та співдію її з усіми національно-політичними силами, які вже провадять боротьбу з большевиками. Тільки знищення большевизму, як чинника, що руйнує всі підстави національного й політичного буття Українського Народу, може допровадити до визволення України та відновлення суверенні Української Держави, бо ніхто нам її не подарує, бо геополітичне положення України творить передумови до експанзії з півночі на нашу Рідну Землю. Крім того мусимо раз на завжди усвідомити собі, що лише зброєю, лише міліарно міцні можемо не тільки здобути собі державну незалежність, але й забезпечити її на майбутнє.

Здійснення того єдино важливого у своїй актуальності завдання в обставинах сучасного напруження воєнних подій може створити підстави до праці для Українського Народу законного Уряду України над розрішенням проблем по:

1. забезпеченню державного ладу і організації державного та суспільного порядку в Україні;
2. приверненню всім верствам Народу приналежних їм прав на земельну власність, на свободу праці та особистости;
3. всебічному розвитку національної культури;
4. забезпеченню цілковитої перед законом рівноправности для всього населення України, незалежно від походження та мовної різниці;
5. забезпеченню утримання на старість і у випадку нездібности до праці;
6. забезпеченню свободи релігії, слова, друку, зборів тощо;
7. наданню можливости повороту до Батьківщини тих її громадян, що проти своєї волі перебувають поза її межами;
8. знесенню раз на завжди штучного поділу України та Народу, створеного розподілом між сусідами й тим,самим допроваджений до повного й цілковитого об'єднання всього населенням і громадянства;
9. усталенню добросусідських взаємин з усіми народами, які пошанують нашу державну незалежність й виявлять добру волю доспільної праці над забезпеченням довготривалого миру.

Українці! Українки!

Український Національний Комітет свідомий своєї великої відповідальности, яку він взяв на себе. Український Національний Комітет свідомий всіх труднощів, які створила сучасна політична й мілітарна ситуація. Він бачить, що можливості розгорнення його праці є дуже ограничені. І всеж тої праці він піднявся, бо її поклало на нього українське громадянство.

Українські Робітники та Робітниці!

У ваших руках спочиває можливість визброєння нашої Української Національної Армії зброєю, над виробленням якої ви працюєте. Від вас також залежить у певній мірі успіх боротьби. Пам'ятайте, що тепер й на чужині ви працюєте для України, для її героїчної Армії, — збільшіть ваші зусилля.

Українські Вояки!

До вас звертається з окремою відозвою ваш Командуючий Генерал Павло Шандрук. Він піде враз з вами у боротьбу за волю України. Його наказ для вас, то є наказ Українського Національного Комітету, то є наказ цілого українського громадянства. Будьте гідними синами своїх прадідів та батьків, йдіть визволяти Батьківщину і Народ.

Українські Громадяни!

Ми знаємо, що наша національна визвольна боротьба вимагає від вас тяжких кривавих жертв і щоденної напруженої праці. Ми знаємо, що тяжка є та боротьба і що шлях нашого повороту на Батьківщину буде врошений дорогоцінною нам кров'ю кращих синів України.

Та не зважаючи на те, ми стаємо до боротьби, бо твердо віримо в перемогу нашої великої справи і знаємо, що та перемога є історично неминучою. Живемо в часи, коли найбільш зрозумілою мовою для ворога є мова зброї і вогню.

Відважні сини України ніколи не боялися стати до зброї за волю і честь Рідного Краю. Не загублять вони відваги і тепер. Ми твердо віримо, що непоборний Український Народ, тепер єдиний у своїх прагненнях як ніколи, переможе.

В ім'я тої перемоги ми готові до боротьби.

Хай живе Українська Національна Самостійна Соборна Держава!

Слава тим, хто стає до зброї за Рідний край.

Слава Україні!

Генерального Штабу генерал-поручник Павло Шандрук
Проф. др. Володимир Кубійович
Др. Олександер Семененко
Інж. Петро Терещенко

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації