ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 19 серпня 2018 р.

РІЗДВЯНИЙ СПОМИН



Роман Крохмалюк                                                              
                       

Був початок січня 1946 року. Я перебував тоді в знаному баварському курорті Ґарміш-Партенкірхен, де мене, як теж кільканадцять українських родин, застав кінець Другої світової війни.                               

Здавалося б, що для усіх нас, які опинилися по цьому боці залізної заслони, настав час спокою та особистої безпеки. Та так воно, на жаль, не було. Вже з кінцем 1945 року по окупованій альянтами Німеччині почали роз'їжджати большевицькі репатріяційні комісії, що намовляли українських та білоруських біженців повертатися на "родіну". Коли це не помагало, большевики зверталися за поміччю до американської окупаційної влади, яка в багатьох випадках помагала, часто силою, вивозити наших людей до большевицьких репатріяційних таборів, де вони ставали в'язнями большевицьких комісій. Бували випадки, що большевики брали людей силою просто з вулиці, а відповідальні за правопорядок американці не інтервенювали. Коли люди кликали їх на поміч, вистачало одно слово члена большевицької комісії "бандіт", щоб здержати американського вояка чи військового поліциста від якої небудь інтервенції.

Одного дня хтось з наших людей повідомив мене, що в "Єґерказерне", де був німецький військовий шпиталь зброї СС, перебувають теж вояки 1-шої Української Дивізії УНА і з одним з них він балакав коротко через огорожу. Довідавшись про це, я поїхав на другий день до Мюнхену, щоб повідомити про це Українську Санітарно-Харитативну Службу та дістати евентуально якісь харчі для наших полонених вояків. Ще того самого дня я привіз з Мюнхену дві 20-кілограмові пачки з м'ясними консервами, кондензованим молоком, яблуками, папіросами тощо.

На другий день рано я пішов до уряду американського губернатора на округу Ґарміш-Партенкірхен, щоб дістати позволення на відвідини полонених. Моя посвідка виставлена на німецькій мові стверджувала, що я є представником СХС, яка діє при уряді апостольського візитатора греко-католицької церкви.

Американський старшина, референт від справ полонених, попросив мене перекласти текст посвідки на англійську мову і, коли його секретарка переклала опісля майже дослівно так само, він сказав до мене: "О-кей ю кен ґов". Ще того самого дня я згодив німецького бауера, який за пачку американських папіросів обіцяв підвезти мене до касарень, що були кілька кілометрів за містом. Незабаром приїхав по мене бауер саньми запряженими в одного коня і вола, бо, повертаючись, мав забрати дрова на опал, чого один кінь не потягнув би. Я заладував пачки на сани і почалась дивна їзда. Сани їхали чомусь, як п'яні. Щойно приглянувшись добре, я запримітив, що причиною цеї нерівної їзди був неоднаковий хід коня і вола. Почав падати сніг і перед нами показалися контури касарень. За хвилину ми під'їхали під касарні і я підійшов до будки вартового та зголосив, що приїхав відвідати полонених українців. Цей, зв'язавшись телефонічно з американським старшиною в касарні, сказав до мене: "Єс, фадер ю кен ґоу". Це мене дещо здивувало, але я подумав собі: от молодий вояк зажартував собі з нудів.

Самі касарні були забезпечені високою огорожею з колючим дротом. На чотирох рогах огорожі стояли вежі з військовою охороною і кулеметами. Ще не дійшов я до самої огорожі, як вояк з найближчої вежі спрямував на мене кулемет і "Та-та-та-та" — почав наслідувати звуки стріляючого кулемета. Я крикнув йому "Гай", він мені "Гайль Гітлер", а тут уже дижурний вояк, що видно чекав на мене, відкрив майже невидиму фіртку в огорожі і запровадив мене до американського дижурного старшини. Цей з місця поінформував мене, що знає вже про мою візиту і зазначив, що покищо не є дозволено представникам німецького Червоного Хреста балакати з полоненими, але в моєму випадкові — це інша справа. Греки були нашими союзниками і мені дозволено залишитись з полоненими одну годину. Згодом, нахилившись до мене, сказав: "Ви, отче, можете тут залишитсь дві години. Бачите я є теж католик і розумію, що ви може схочете когось з ваших вояків висповідати". Я щойно тепер догадався, що через недогляд референта від справ полонених я став грецьким священиком, а причиною цього веселого непорозуміння була посвідка, де було зазначено: "Суспільно Харитативна Служба при уряді апостольського візитатора греко-католицької церкви". Та вияснювати справу було б зайво.

Американський старшина покликав німецького вояка і, вказуючи на двері, що ділили його дві кімнати від комплексу касарень, сказав до мене: "Бачите тут кінчається моя влада. За тими дверима діє вже німецька адміністрація". Я подякував йому, переступив поріг і дійсно опинився немов у іншому світі. Тут панувала німецька дисципліна. Мене приняв командир шпиталю у ранзі полковника, враз з головним лікарем. Оба вони були подібно, як і всі інші старшини, заняті в адміністрації шпиталю, американськими полоненими. Американці не були однак заінтересовані в лікуванні хворих німецьких вояків і тому не робили жадних змін у заряді шпиталю. Усі вони були на харчевих приділах як полонені, за виїмком кількох тяжко хворих.

Представившись, я попросив перш за все, щоб мене сконтактовано з вояком 1-шої Української Дивізії Зброї СС, що знає німецьку мову. Був ним Мирон Заліпський, який разом з кільканадцятьома вояками 1 УД перебував на лікуванні в цьому шпиталі. Від нього я довідався, що деякі німецькі вояки недобре поводяться з нашими хлопцями і, що важніше, заходить небезпека, що по звільненні вони можуть бути передані до большевицьких репатріяційних таборів.

По розмові з нашими хлопцями та розподілі харчів з СХС я зайшов ще раз до бюра командира шпиталю, щоб обговорити справу державної приналежности і безпеки наших вояків. Працюючи в американському військовому бюрі перекладачем, я мав до диспозиції американські папіроси, за які в ці часи можна було все дістати. Передбачуючи, що вони можуть мені тут пригодитись, я взяв кілька пачок зі собою. Уже з самого початку розмови я передав полковникові та лікареві по дві пачки "Лякі страйк" та приступив до поладнання справи державної приналежности наших вояків. Я довідався, що згідно з американським розпорядком, усі чужинецькі вояки були ведені в окремих картотеках і їм дійсно грозила небезпека видачі большевицьким репатріяційним комісіям. Остаточно ми погодилися записати наших вояків як "Егемаліґе Естеррайхер", а з тим, що найважніше, перенести їх картотеки до німецьких картотек. Покликаний секретар, бувший літун, дістав наказ справити всі картотеки наших вояків, згідно зі списком Заліпського і перенести їх до німецької картотеки.

Коли ми згадували за чаєм деякі події з Другої світової війни, секретар успів переписати реєстраційні картки наших вояків, а старі в нашій присутности знищив. Час минав скоро і я не оглянувся, як надворі почало темніти. Розпрощавшись з німецькими старшинами, я відвідав ще раз наших вояків, щоб повідомити їх про перенос картотек та, побажавши їм Веселих Свят, вийшов зі шпиталю.

На дворі ставало щораз темніше й почав падати великими клаптями густий сніг. Не минуло пів години, як дорогу до Ґарміш-Партенкірхен не можна вже було цілком розпізнати. Я западав час до часу в глибокий сніг, що було для мене ознакою, що я збився з дороги. Через якийсь час я побачив перші світла хат і щойно пізно вечером добився  до хати.

Хоча змучений до краю довгою мандрівкою по глибокому, часто вище колін, снігу, я був вдоволений з позитивного висліду моєї місії, що вдалася тільки завдяки помилковій інтерпретації посвідки СХС, бо мене потрактована як грецького священика.


неділя, 5 серпня 2018 р.

ВАСИЛЬ СОФРОНІВ ЛЕВИЦЬКИЙ — УСУСУС


НА СЛУЖБІ НАРОДУ

В. Скорупський


Не хвалися своїми давніми заслугами, бо воно помагає стільки само, що хвалитися перед лікарем своїм давнім здоров'ям.

Цей афоризм із легким забарвленням сарказму Вадима Іншого (псевдо Василя Софронова Левицького) не є випадковим. Надмірна скромність, глузлива посмішка і допасоване до неї терпке слово, акомпаньювали завжди його спогадам про минуле, зокрема про його військове минуле.

Моя військова служба не була ні до схід сонця любистком мита, ні на воротах дьогтем мазана. Служба як служба. Як коровай недопечений. Бурлацька, задьориста, часом весела, часом сороміцька, сіяна крізь сито куль, а розчиняна капральською лайкою.

Такого трактування без ґльорифікації своїх повинностей супроти батьківщини діб'ється лиш той, хто свої військові послуги вважає за конечний обов'язок і не підкреслює їх як небуденний патріотичний осяг. І власне Василь Софронів Левицький належить до тих Усусусів, що відмовляються — як він каже — "від "почитання мощів" живих ще Усусусів з нагоди ще одної річниці їхньої слави".

Йому боліли підкреслювання — "колишні Усусуси".

Слова високодумних промов відбивалися від мене, як горох від стіни. Ні, ніяка промова не наповнить мене гордістю, що я "колишній Усусус". Бо чи може бути болючіше і жорстокіше слово, як слово — колишній?

Він знав, що кожне кадіння — не завжди конче щире. А втім: "хто звик тільки кадити — вище паламаря у громаді не дослужиться".

17-ти літнім добровольцем завербувавсь він до Усусусів, що дало — за його словами — "трохи блиску його душі" і романтики вояцьким пригодам. Свої враження з того часу він фіксує у двох збірках нарисів: "Під сміх війни" 1921 р. і "Бо війна війною" з 1922 р.

Настрій тих збірок повен мелянхолійности, трагізму. То ж не сміх для вияву радости, захоплення, то ж сміх війни, що глузує із життя, кпить із здорового глузду, доводить людину до розпачу, в якому їй нічого іншого не залишається, крім реготу. Смерть, чи пані в чорному, наполегливо ґрасує і неперебірливо стинає буйні голови. Вона не керується ні доцільністю, ні героїзмом, часто є випадковою, нерозумною. їй — тій смерті — В. С. Левицький у тих збірках не шкодує ні чорних кольорів, ні безпросвітного песимізму, ні солодкавого сентименталізму. Причиною такої мінорности була, мабуть, і невдача державницького зриву, і загарбання рідних земель окупантами.

В. С. Левицький простим стрільцем у Леґіоні УСС воював за Україну до 1920 р., за що був інтернований в польськім таборі полонених, але боротьби не заперестав до хвилини своєї смерти. Гострим пером вів її наскільки йому вистачило сил і наснаги. За свою військову службу не зазнав більшої пошани як від салюту невідомого пана капраля, який до нього — простого стрільця — твердо сказав: "я перший салютую перед українським січовим стрільцем".

Сьогодні не стало його між нами живими. Але його тривалий слід живе у журналістиці, у п'єсах для дітей і молоді, в міні-мислях, у перекладах з чужих мов, у репортажах, а передусім у письменстві, зокрема в новелях, непересічної літературної вартости.

Його афоризм: "У вату завивайте бойові рани, а не національну кривду" — повинен стати девізом для усіх наших військових формацій без огляду на те, коли та під якими стягами вони б не змагались за державність України.


"Я ПЕРШИЙ САЛЮТУЮ "



Василь Софронів Левицький

(Передруковуємо в пам'ять вояка, письменника і журналіста) 

 

В моєму місті в Канаді відбувалося недавно "почитання мощів" живих ще Усусусів з нагоди ще одної річниці їхньої слави. Сиділи за довгим почесним столом, сиві, лисі, пригноблені, поморщені. І я сидів між ними. Напроти, за столами, сиділи "звичайні" громадяни, що слухали промов на нашу честь, їли курку на нашу честь і думали на нашу честь: "Хто б то сказав, що це колишні Усусуси!"

Колишні Усусуси... Слова високодумних промов відбивалися від мене, як горох від стіни. Ні, ніяка промова не наповнить вже мене гордістю, що я "колишній Усусус". Бо чи може бути болючіше і жорстокіше слово, як слово — колишній?

Але коли я так сидів за столом, слухаючи однієї з довших промов, заколисаний піруетами підхмарних зльотів красномовного промовця, моя думка, немов хвостата мавпа, розгойдалася на тонкій, звисаючій галузі дерева сучасности і перескочила на дерево минулого, саме в тому місці, де я був. не колишнім, а дійсним Усусусом. І я нагадав собі і на коротку мить знову до глибини душі пережив один момент моєї стрілецької слави, дрібний, скромний, безпретенсійний і дуже особистий. І я подумав собі, що цієї дрібної події з мого життя не заступлять мені ніякі промови, ні ніяка "курка пошани" на мою честь, ні ніякі "голубці вдячности" на мій рахунок.

Я ледве скінчив був тоді сімнадцять років життя і під "зольнеґлями" моїх вояцьких, твердих закаблуків дзвінко співали того дня вибоїсті тротуари одного повітового містечка в Галичині. Я мав тиждень відпустки. Шапка-мазепинка на голові, і сірий "пасований" стрілецький однострій, і розквітлі каштани здовж хідників,  і кокетливі погляди зустрічних дівчат настроювали мене майже героїчно Я сходив головною вулицею містечка, як молодий, навіть дуже молодий бог.

І ось в одному моменті я побачив, що напроти мене йде інший "бог" — вояк у незграбному австрійському "комісьному" мундурі, з простим, пересічним обличчям, але з двома зірками на комірі і з жовтим портупе при баґнеті. Пан капраль!

Я був простий стрілець, і моїм обов'язком було по-військовому його поздоровити. Перед цим обов'язком завжди здригалася моя душа навіть у місці постою , а що допіру тут, у цьому містечку, де я почував себе на пів-цивільному статусі героя на відпустці. Але я знав, якими неприємностями грозить такий випадок, коли б я свідомо не поздоровив пана капраля. Я не хотів рискувати і саме міряв очима віддаль між мною і паном капралем, щоб у можливо найпізніший час випрямитися і "вдарити в дах", коли сталося щось зовсім несподіване. Пан капраль випередив мене. Він скоріше за мене виструнчився, кинув головою вправо, ударив приписово твердим кроком об хідник і, вліпивши в мене очі, підняв руку до дашка австрійської військової шапки.

Я збентежено і нерішуче підняв руку до дашка моєї мазепинки. Я подумав собі, що, може, за мною йде якась "висока шаржа", і це перед нею так приписово салютує пан капраль. Але в цій хвилині пан капраль, так само виструнчений і з рукою при дашку, стояв уже передо мною. Опустив руку по швах і сказав твердо:

"Я перший салютую перед українським січовим стрільцем!"

Не промовивши більше ні слова, пан капраль знову "вдарив у дах" і відійшов. Я не знаю, хто він був, я не стрінув його більше у своєму житті. Але я знаю, що мене не може вже ніколи зустріти більша пошана, ніж цей салют від невідомого пана капраля.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації