ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 23 червня 2019 р.

СОЛІДНА Й ДУЖЕ ПОТРІБНА КНИГА


Михайло Палій. АНАРХІЗМ НЕСТОРА МАХНА, 1918-1921. Один аспект української революції. В-во Вашінґтонського університету, Сіеттл і Лондон, 1976. 428  ст. $14.50.

 Michael Palij. The Anarchism of Nestor Makhno 1918-1921. An Aspect of the
Ukrainian   Revolution.   University   of   Washington   Press,   Seattle   and
London, 1976. 428 pp. $14.50.

У видавництві Вашінґтонського університету в Сіеттл, як сьома книга публікацій про Росію й Східню Европу Інституту для порівняльних і заграничних реґіональних студій (давніше: Далекосхідній і Російський Інститут) появилася книга д-ра Михайла Палія про махнівщину в Україні (1918-1920), яку атвор називає "аспектом української революції". Це є докторська дисертація автора, яку він присвячує Батькові та Матері. Познайомившись з книгою автора до подробиць, розуміємо теж добре глузд цієї присвяти. Українські батьки молодих науковців завжди радітимуть, коли їх сини вважатимуть доцільним писати научні праці, для англо-саксонського світу, на українську тему. Своєю присвятою, д-р М. Палій підкреслив, що він свій національний обов'язок виконав.

Добре, але при чому тут махнівщина, хіба вона своєю "чорною" анархією не причинилася до того, що в першій своїй визвольній війні, український народ зійшов переможений з поля бою? Чому писати грубу книгу про "батька" Махна, який може бути "героєм" хіба анархістів-теоретиків сучасного світу або для їх учнів, фанатичних молодців і дівиць у різних терористичних бандах, що розвивають свою "діяльність" у всьому світі, головно в Німеччині й Франції, на Близькому Сході, в Південній Америці? Коли український читач побачить книгу д-ра М. Палія і прочитає її заголовок, він може відвернутися від неї з неохотою чи навіть відразою, і тоді зробить найбільшу помилку! Бо книга д-ра М. Палія є найсоліднішою, найвичерпнішою й наоб'єктивнішою історією не тільки махнівщини, але й усієї української революції від "батька" проф. Михайла Грушевського й початків Центральної Ради й аж до останніх пострілів і зривів ґранат у великому українському повстанському бою проти червоної Москви в 1921 році. І що нас особливо вдоволяє, це те, що на події визвольної війни українського народу проти Польщі й проти червоної та білої Москви, кладеться автором особливий наголос. Так, це була війна, кривава, жорстока, завзята, безпардонна, війна за бути чи не бути. Це не були "визвольні змагання", про які складено міт під звуки гітари, бо ж ніхто в цих "змаганнях" не копав "бальону", не кидав диску і не змагався за першенство в ситківці. Це була війна і це була тотальна війна за знищення противника. У цій війні, червона Москва не завагалася, вперше в історії, вжити бактеріологічні методи війни, поширення пошести тифу в українській армії, щоб її знищити й її позбутися, як противника. Елеґантний термін "визвольні змагання" каже нам забувати про характер нашої визвольної війни 1917-1920 рр. і тому вважаємо великим позитивом праці д-ра М. Палія, що в його книзі часто нагадується про те, що ми були тоді у жахливій війні за своє існування, і даються численні до того приклади.

Отже, працю д-ра М. Палія можна назвати, перш за все — історією визвольної війни українського народу. Що тут, у поле зору нашого автора ввійшла теж махнівщина, її ідеологія, військова організація, політика у відношенні до інших збройних сил (червона й біла московські армії), що боролись за здобуття України, одним словом повна історія махнівщини, то це явище цілком закономірне. Махнівщина була ділом частини українського народу, вона вела збройну боротьбу проти ворогів України і вона належить до історії визвольної війни, щоправда, як фактор, що не сприяв осягненню наших головних цілей: визволення й побудови української держави, і то навіть тоді, коли "армія" Махна "браталась" з українською армією й ішла з нею одному фронті проти спільного ворога. "Махнівщина" існувала й ми це мусимо визнати та написати її об'єктивну історію. Ми не можемо наслідувати того американського фармера, що, побачивши в цирку жирафу, заявив коротко: "А я таки не вірю, що щось таке існує!" "Махнівщина" існувала й д-р М. Палій написав ЇЇ об'єктивну історію, але заслуга його в тому, що він історію цієї махнівщини показав на широкому фоні тогочасної історії українського народу, зокрема на тлі ґрунтовної його визвольної боротьби.

Було б великою помилкою думати, що д-р М. Палій — це симпатик анархістичної течії, чи звеличник Нестора Махна, яких, до речі, в сучасному світі не бракує і, звідтіль, і деяке заінтересування цього світу Махном. Ось, в США і в Канаді появилися дві більші студії про Махна англійською мовою (Дейвіда Футмена і Віктора Петерса й декілька менших) у своїх висновках, д-р М. Палій ставиться до Махна і його анархізму, стверджуючи, що провал махнівщини стався тому, що Махно не зумів створити собі позитивної мети, ні як українець, ні як анархіст. Це йому перешкодило співпрацювати не тільки з українською армією й іншими українськими партизанськими загонами, але й перешкодою теж створити "вільну громаду" (анархістичний ідеал) на території, контрольованої його "армією". Звичайно, з авторових висновків не будуть вдоволені сучасні "махнівці" (типу покійного проф. Василя Дубровського чи Микити Мироненка, що вважали Махна українським національним героєм), ані наші молоді студенти-махнівці (є така, доволі чисельна група), які розгубивши ідеали, що вони їх раніше визнавали, чіпилися Нестора Махна як останньої своєї дошки  рятунку.

Так чи інакше, аигло-саксонський й український читач отримав тепер книгу, що  його точно й  об'єктивно інформує про все, що діялося в Україні в роки революції (1917-1921) і в роки визвольної війни (1918-1920). У ній, крім "армії" Махна, виведено на історичну сцену дії Армії УНР, УГА, Червоної армії, Добровольчої армії ген. Денікіна (і Вранґеля в 1920 році), численні українські партизанські загони. Немає де правди діти, в усіх цих справах американський читач є повний іґнорант, але й український читач не багато відбіг від нього. Не знаємо, чи схочуть англо-саксонці, крім експертів, читати цю книгу, але український читач міг би багато з неї скористати. Врешті він довідався б про справи, про які повинна бути поінформована кожна інтеліґентна людина. Коли йдеться про засяг інформації, що її подає в своїй книзі д-р М. Палій, то його працю можна, під кожним оглядом, уважати піонерською. Немає іншої книги англійською мовою, що могла б заступити книгу д-ра М. Палія. На подібні теми писали англійською мовою праці: Адам Аллен (антиукраїнський памфлет), Карр (совєтофільські висновки), Ричард Пайпс (Гарвард, 2-ге вид. доволі добре), Решетар ("Українська революція"), Стюарт (доволі добрий огляд воєнних подій), але це все праці старші, з яких жодна не має цього научного апарату, що її має праця д-ра М. Палія. Бо научна вартість книги нашого автора таки дійсно велика: погляд на зміст говорить нам про продуману організацію матеріялу, понад 100-сторінкова бібліографія і майже 50 сторінок приміток свідчать про максимальне використання джерел. Без перебільшення, мені заімпонували авторове знання українських джерел (їх не знайдеш в одній біблітеці, вони розкидані по всьому світі, якщо взагалі дослідникові доступні) і використання їх у праці. Англо-саксонські дослідники часами бояться використовувати українські джерела в своїх працях. Д-р М. Палій показав, що ці джерела можна використовувати, бо зрештою кожне джерело можна використати, стосуючи в його розборі наукову критику, цю засаду д-р М. Палій стосував у своїй праці і тому подані ним факти, здебільшого, мають багатократне потвердження з різних джерел.

Книга д-ра Михайла Палія заслуговує на те, щоб вона стала настільною книгою кожного українця на чужині. Вона заслуговує теж на обширну, научну рецензію у відповідному місці, напр. в "Українському історикові". Думаю, що авторову інтерпретацію різних джерел, з якою можна не погоджуватися, можна буде розглянути в такій рецензії. У цьому місці, бажаю порушити тільки одну справу. Всі ми, що писали коли-небудь про от. Григорієва (включно з американським професором Артуром Е. Адамсом) називали його "Матвієм" (так подавали джерела) і знали, що він походив з м. Олександрії на Херсонщині. Дехто вказував на його походження з козацького стану ("сословія"), напр. проф. А. Е. Адамс. У книзі д-ра М. Палія вперше названо от. Григорієва — Никифором і подано його подільське походження (з містечка недалеко Кам'янця). З нотаток знаємо, що цю інформацію отримав д-р М. Палію від Степана Риндика з Чікаґо.

Це є дуже цікава справа і я, звичайно, зробив заходи, щоб її вияснити. Чи немає тут часом поміщання ідентичностей, а саме от. Матвія Григорієва з  Никифором  Григорієвом,  визначним діячем УПСР  (партії укр. есерів), дійсно уродженцем Кам'янеччини на Поділлі, який в уряді УНР займав різні пости, а після визвольної війти прибув до ЗСА, де під своїм прізвищем видав декілька книжок в англійській мові. Помер 1953 р., в останніх роках займаючи пост керівника українського відділу "Голосу Америки". Никифор Григоріїв — наш (за тією кличкою він був відомий) як і от. Матвій (?) Григоріїв брали живу участь в українізації російської армії в 1917 році і хтось, хто Н. Григорієва з цієї роботи знав, міг обох легко помішати. Можна сумніватись, чи людина, народжена на Поділлі, могла мати цей вплив на людність Херсонщини, що її мав місцевий уродженець — Матвій (?) Григоріїв. Читачів "Вістей комбатанта" прохаємо вияснити цю справу, якщо вона їм відома, а теж просимо познайомитися з книгою д-ра М. Палія. Легкий літературний стиль, що ним володіє автор, тільки заохочує кожного до читання цієї цікавої й  потрібної книги.




Л. Шанковський

неділя, 16 червня 2019 р.

"МАШЕРУЮТЬ ДОБРОВОЛЬЦІ..."

Спомини

Василь Верига

(Продовження 2)

В УЧИТЕЛЬСЬКІЙ СЕМІНАРІЇ В РОГАТИНІ

Одного дня десь на початку серпня на ранішній збірці бунчужний сотні забажав столяра з помічником. До роботи зголосився Процик з третьої чи четвертої групи нашого цуґу. Процик був резервовим польським підстаршиною і до нас, здається, прийшов з розділеної 2-ої сотні, а тому що по-німецьки він не говорив він викликав мене за свого помічника і перекладача. І так ми вдвійку стали на працю в таборі тоді, як сотня пішла на вправи.

Бунчужний показав нам, що він хоче робити і я то пояснив Процикові. Ми взяли пилку, сокиру та молотки і пішли до роботи, а бунчужний з нами. При роботі бунчужний підійшов до нас і розпочав розмову випитуючи, хто ми такі з дому тощо. Я йому розповів про себе включно з тим, що я їхав на учительські курси, а приїхав до Гайделяґру. Після цього він пояснив мені, що є такий закон, що кожний студент, який був покликаний до війська перед кінцевими іспитами, а зокрема перед матуральними, може дістати відпуску на самі іспити з війська.

—  Чи ви думаєте, що я міг би підпасти під категорію таких студентів, — запитав я.

—   Я думаю, що так. Якщо ви там маєте когось на тих курсах, щоб вас докладно поінформував, коли починаються іспити, то я певний, що ви дістанете відпустку. Покажіть мені документи, які підтверджували б ваше оповідання.

По роботі я заніс йому посвідку прийняття на учительські курси в Рогатині. Бунчужний зробив собі якісь замітки у своїм записнику й пообіцяв поговорити про те з комендантом сотні. Я ще того самого дня написав листа до своїх колегів на курсах, щоб вони мене поінформували, коли починаються матуральні іспити.

В п'ятницю 14 серпня, коли я повернув в полудне з вправ, я дістав листа від мого товариша з Рогатина, в яному він мене інформував, що іспити починаються в п'ятницю 14 серпня, тобто того самого дня, коли я дістав листа. Я негайно поінформував про те сотенну канцелярію. Коли я повернувся з вправ пополудні мене поінформували в сотенній канцелярії, що всі документи на мій виїзд до Рогатина готові, тільки бракує підпису коменданта сотні, якого тепер немає  але заступає його якийсь молодий унтерштурмфюрер, до якого мені треба піти за підписом, якщо він сьогодні вже не прийде до сотні.

Щойно на другий день рано я застав заступника команданта сотні у старшинських бараках і я вже міг їхати. Але перед тим я ще мусів піти на оглядини до бунчужного та мого команданта чоти. Вони ствердили, що в уніформі, на якій немає жодних відзнак, я їхати не можу. Беккер почав шукати мені за мундуром з відзнаками і дістав його від якогось молодого СС-мана, який був дещо менший від мене, але якось я у його піджак вліз. Він мав на вилогах есесівські відзнаки і мене автом відтранспортовано до Дембіци на станцію.

На двірці в Дембіці я розминувся з групою відвідувачів до Гайделяґру, відвідати своїх синів чи знайомих. Але говорити з ними не було часу, бо якраз наспів мій потяг на Львів.

До Львова я приїхав у пополудневих годинах і спішився відвідати ще "SS- Erganzugsstelle" (уряд доповнень Дивізії Галичина), де мені мали дати ще якісь документи до семінарії в Рогатині та до Відділу Науки й освіти. В уряді доповнень не було проблеми, зате гірше було з відділом Науки й освіти, який був замкнений у суботу пополудні. Радили чекати аж до неділі, але я вирішив поїхати до Рогатина. Тому, що ще трохи було часу до від'їзду потягу на Станиславів, я зайшов до Військової Управи. Там мене прийняв здається С. Волинець, бо сотника О. Навроцького не було в бюрі, який мене випитував про умовини в Гайделяґрі, при чому він мені заявив, що я є перший доброволець, який приїхав на відпустку.

Зі Львова я виїхав десь під вечір, так що коли я висів у Ходорові, то сонце вже було зайшло. Я трохи там ще мусів чекати на потяг до Рогатина. До речі, я мусів їхати в вагонах, які мали табличку "тільки для німців". В Ходорові не було багато пасажирів і купе, в якому я зайняв місце, їхав ще один якийсь військовий та одна дівчина, яка висіла, так само як і я, в Рогатині. Тому що ми вже познайомилися у вагоні, я запитав дівчину, де є найближчий готель у Рогатині. Довідавшись, що я взагалі не знаю Рогатина, вона запропонувала мені нічліг у хаті її родини.

— Мама напевно радо Вас прийме, коли довідається, що ви з нашої Дивізії. На дворі вже було досить темно і я думаю, що та дівчина боялася сама йти додому й тому запросила мене до себе до хати. Вона не мешкала в самому Рогатині, а під Рогатином так, що треба було йти, мабуть, зо три кілометри. По дорозі вона показувала мені гору, за якою є село, з якого походила славна Роксоляна, яка трясла Турецькою імперією в ХVІ-му століттю.

Тому що на другий день була неділя, я нічого не міг полагодити. Щойно в понеділок рано я вибрався до учительської семінарії. Директор семінарії, д-р Кость Кисілевський, оглянув усі мої документи у картотеці, як і ті, що я привіз з собою і заявив, що він мене не може допустити писати матуральні іспити, бо я на це не маю дозволу з Відділу Науки й Освіти у Львові. Мої  військові посвідки його не зобов'язують, бо він підлягає розпорядженням Відділу Науки й Освіти, а не якійсь там команді у Гайделяґрі чи "SS- Erganzugsstelle" у Львові.

—   Щоб не тратити часу, — просив я директора, — прошу дозволити мені писати іспити під умовою, що проф. Мак із ВНО на це погодиться.

—   Ваші документи управнюють вас бути учасником курсу, а не складати матуральні іспити, — відповів директор Кисілевський.

—   А чи не могли б ви зателефонувати до ВНО у Львові та зреферувати мою справу, — запитав я.

—  Коли вам треба, то телефонуйте і просіть, щоб професор Мак зателефонував до мене.   Якщо він допустить вас до письмових іспитів, тоді ви можете писати.

Я зрозумів, що у директора Кисілевського не було навіть доброї волі піти назустріч мому проханню, тому я більше не мав що робити, як тільки снонтактуватися телефоном з проф. Маком у Львові і просити його про дозвіл. Я вийшов з канцелярії директора і попрямував до Українського Допомогового Комітету, який приміщувався у невеличкому будинку при головній дорозі, недалеко від семінарії. В УДК мене прийняли дуже ввічливо і я кілька разів пробував дістати проф. Мака, але його не було у бюрі і секретарка не знала коли він прийде. Я просидів там може зо дві години і все безуспішно.

Коли я так безрадно сидів і чекав на телефон, бо час до часу ним користувалися також урядники і в місцевих справах, до канцелярії зайшов якийсь добродій. Те що я був у військовій уніформі та ще й з есесівськими відзнаками звертало на мене увагу усіх, бо така уніформа не була радо бачена в українських установах і не ворожила нічого доброго. Згаданий добродій підійшов до одного з урядовців і щось його запитав, а після того підійшов до мене і запитав:

—  То ви є з дивізії "Галичина"?

—  Так, — відповів я.

—  Ну то будьмо знайомі. Я називаюся Ратич і  маю двох синів у Дивізії. —  Він  привітався  зі  мною і став випитувати мене, що я тут роблю. Я коротко розповів про свої клопоти.

—  Я не думаю, що вам взагалі вдасться сконтактуватися з професором Маком, бо він тепер  роз'їжджає по Галичині. За кілька днів він має бути в Рогатині в учительській семінарії при усних іспитах, — говорив проф. Василь Ратич.

З його розмови видно було, що він співчуває зі мною і хотів би мені якось допомогти.

—  Я попробую ще говорити з директором Кисілевським, — сказав він, — і можливо ще вдасться щось зробити. Він ще щось поговорив з урядовцем УДК і, звернувшись до мене, сказав: "Ходім!". Ми вийшли і пішли знову у сторону семінарії. По дорозі він запитав мене, де я зупинився.

— В готелі, недалеко від семінарії.
В готелі тепер не добре перебувати, бо там брудно та ще можна якоїсь біди набратися.    Ви краще заберіть свої манатки з готелю і ходіть наразі до мене.

Я послухав проф. Ратича і по дорозі забрав свої манатки з готелю і разом з ним пішов до його дому. За декілька хвилин ми були у домі панства Ратичів і мене дуже тепло привітала пані Ратич. Вона також згадала про синів в Дивізії і запізнала з третім, який ще був рішуче замолодий до війська.

—  Ви, мабуть, голодні, — сказала вона до мене.  —   Заходьте ось до цієї кімнати і спочиньте, а за той час я вам приготую щось перекусити. Ви пару ночей можете перебути в нас, заки не знайдете собі якогось приватного мешкання. В готелі вам не було б вигідно.

Пані Ратич запровадила мене до кімнати і вийшла. Я сів на крісло і почав розглядатися по кімнаті. На одній стіні я побачив фотографію-портрет дівчини у військовій уніформі з баґнетом при боці. Світлина була дуже подібна до господині дому.

Коли я так приглядався до світлин, до німнати прийшла пані Ратич, яка підтвердила мої здогади, що це її портрет.

—  Я була при Січових Стрільцях і підстаршиною УГА, — сказала. Моя повага перед цею жінкою ще більше зросла, я знав жінок, які були медсестрами, але про дівчат-вояків УСС я тільки читав, про Софію Галечко, Олену Степанівну. Знав що ще було й інші, але прізвищ їх не пам'ятав. Тепер збігом обставин я стрінувся ще з одною Ганною Дмитерко-Ратич, будучи гостем у її домі.

Пані  Ратич покликала мене на перекуску.

—   Мого чоловіка нема вдома, але він скоро поверне, — сказала. По перекусці я вийшов надвір. Господиня дому стояла біля плоту і розмовляла з якоюсь  огрядною сусідкою.

—   Це пані Угрин-Безгрішна, дружина професора Миколи Угрина-Безгрішного, про якого ви, мабуть, чули, бо він також пішов до Дивізії.

—   Угрина-Безгрішного в Дивізії я не стрічав, бо він, як колишній старшина УГА, був на старшинському перевишколі. Однак це прізвище було мені відоме з літератури. Я читав його  поезії.

По якомусь часі вернувся проф. Ратич і повідомив мене, що перед 2-ою годиною я маю зголоситися до директора семінарії.

Ще далеко до другої я вже чекав перед канцелярією директора, який остаточно дозволив мені писати решту іспитів під умовою, що проф. Мак це затвердить і допустить мене до усних іспитів. Одночасно він заявив, що я мушу ті іспити, додатково писати, які я стратив, української літератури, музики й рисунків. Як і коли я це мав зробити — про це я мав сам договоритися з відносними професорами. Я чемно подякував і, виходячи, засалютував по-військовому і вийшов. В 2-ій годині я вже сидів за лавкою і писав іспит.

Клопоту з письмовими іспитами я не мав, бо педагогічні предмети такі, як педагогіка, дидактика тощо я вивчав минулого року на курсах у Тернополі. Знав я вже дещо і з моєї трирічної практики так, що я вже міг говорити також і про практичне застосування деяких теорій. Інші предмети, як історія, географія чи література не справляли труднощів, бо їх я вивчав у гімназії і тепер довелося до них підходити тільки з педагогічного боку. Так само із тих предметів, які я мусів надробляти, не було великих труднощів, але про два із них варто згадати, а саме з музики та рисунків.

Перший іспит, що я мусів надробляти, був з музики. Прізвища професора я не пам'ятаю, але він на початку сказав мені прочитати ноти, що не було для мене трудно, бо я ходив один рік надобов'язково на лекцію музики в Заліщиках. Одначе, коли професор подав мені свою скрипку і сказав заграти на ній — це вже була інша справа. Я в пам'яті пробіг усі правила, як треба тримати скрипку й намагався зробити якнайкраще. Професор сидів на кріслі і пильно мене обсервував. Але коли я потягнув смичком по струнах, то він зірвався з крісла, як би його оса вкусила в те місце, на якому він сидів.

—  Чи ти колись грав на скрипці?  —  запитав він обурено.

—  Грав, пане професоре!

— Так що ж ти вмієш грати? — "Вляз котек на плотек".

—  Та ж це пісня, яку грається на перших лекціях музики.

—  Але то все, що я навчився грати на скрипці. Я вмію краще грати на  мандоліні.

—  Ми на програмі маємо предмет гри на скрипці, а не на мандоліні. Як ти смієш з таким  знанням музики приступати до матуральних іспитів?

—  Я взагалі не знав, що тут треба здавати іспит з музики. А крім того, я не збираюся бути  вчителем музики.

Він безнадійно подивився на мене, розложив руками і сказав, що він ще мусить порадитися  директора, що зі мною зробити.

Я вийшов з кляси знеохочений. Переді мною був ще додатковий іспит з рисунків у професора Юліяна Крайківського. А тому, що з мене рисівник такий самий, як музика — то я таки добре потерпав. Але Крайківський якось не показувався в семінарії тоді, як я там бував, і я постійно за ним шукав. Вже навіть деякі мої новонабуті товариші допомагали мені в моїх розшуках. І ось одного дня вже таки перед усною матурою, мене поінформували, що бачили Крайківського у парку коло церкви. Хтось мені сказав, що він бувший військовий старшина і все ще любить  військову поведінку.

Пам'ятаючи про цю інформацію, я пішов до вказаної лавки, на якій сидів мій професор і читав газету, засалютував по-військовому і сказав, що я маю здавати у нього іспит з рисунків, бо якраз тепер здаю матуральні іспити як екстерніст. Крайківський зміряв мене поглядом згори на долину та поставив мені декілька питань про мою освіту, де ходив до гімназії та хто вчив, а потім і про Дивізію. Коли я остаточно запитав його коли маю прийти до іспиту, він відвовів:

—  Скажіть директорові, що ви здали іспит з рисунків. —  Я був заскочений такою відповідю і  мені здавалося, що я його не зрозумів.

—   Чи це означає, що я не маю здавати іспитів з рисунків?

—  Ні, це означає, що ви іспит здали, — відповів він і занурив голову в газету. Так закінчилось  моє надроблювання іспитів.

Крім того, була у мене ще одна неприємна історія з письмовим іспитом з німецької мови. Тому що я мав на собі німецьку уніформу, багато з моїх товаришів чомусь уявляло собі, що для мене німецьке — то забавка, що я можу без труду написати не одну, а дві задачі напротязі двох годин.

Тому що я був єдиний у військовій уніформі — я був свого рода атракцією, бо ніхто ще не бачив добровольця дивізії "Галичина" в уніформі. На рогатинських курсах я познайомився з рядом молодих учителів та учительок, які так само, як і я, працювали не маючи педагогічної освіти, а тільки загальну гімназійну.

Перед письмовим іспитом з німецької мови я пообіцяв щонайменше двом молодим учителькам (одну з них здається всі кликали "Кіця"), що я допоможу їм у письмовому іспиті. Коли ми вже дістали наші теми, я дістав від когось картку з проханням "СС! Напишіть хоч одну сторінку на котру-небудь тему, бо я не можу рушити". Одна із тем була вільна, яка менш більш звучала: "Напишіть один день свойого зайняття". Я почав був писати мій один день у Гайделяґрі, починаючи від першого свистка до вставання, кінчаючи на останнім, що проголушував нічну тишу. Що найменше я так плянував. Але коли я дістав такого "розпучливого листа", я постановив піти на допомогу християнській душі і написав короткий перебіг дня учителя в час шкільного року. Я написав і передав і за те дівчина заплатила мені вдячним поглядом. Коли я далі продовжував писати свою задачу, я дістав одну відповідь написану на брудно, щоб я "тільки переглянув". Я зробив і це. Але в той же сам час я зі своєю темою зайшов заледве до половини, а час уже наглив неабияк. Я приспішив писати і заки прийшов час віддавати письмові іспити — я кінчав ще останнє реченя, чи пак намагався його закінчити.

Десь на другий чи третій день мене покликав до себе професор німецької мови і сказав, що мій іспит виглядає так, якби його писало двоє різних людей. Перша половина написана добре і старанно, завважив він. а друга недбало і з поважними помилками.

—   Ви мусіли початок від когось відписати, —  говорив він.

—  Ні, пане професоре, те все що є написане — то написав я самий. Справа в тому, що я першу частину писав набрудно, потім перечитував і щойно тоді переписав на чисто. Одначе коли я   поглянув на годинник й завважив, що я готов взагалі не скінчити, як буду так далі писати, я взявся писати відразу на чисто і до того з поспіхом. Ось чому у мене так різниться перша половина від другої.

Я не знаю чи він повірив мені чи ні, але більше про мій письмовий іспит з німецької мови я нічого не чув і на свідоцтві дістав задовільну оцінку.

23 серпня відбувалися усні матуральні іспити при участі проф. Мака з Відділу Науки й Освіти у Львові. Я, як звичайно, прийшов в уніформі і, коли я зайшов перед матуральну комісію, директор семінарії щось шепнув йому на вухо. Коли прийшла черга на мене, проф. Мак сам мене питав з німецької мови та з українського правопису. Я відчував, що все було гаразд. Не був тільки певний за музику. Одначе, коли на другий день я прочитав список тих, які здали учительські матуральні іспити, моє прізвище видніло поміж ними. Ще того самого дня після відвідин у панства Ратичів, я вже був в дорозі додому.

НА ВІДВІДИНИ  ДОДОМУ

Вечером того самого дня я вже був у Чорткові і, приступивши до віконця, почав говорити з якоюсь молодою урядничкою. Як виявилось, це була не тільки українка, що на залізниці не часто траплялося, але й сестра одного добровольця Дивізії. Довідавшись, що мої потяги вже виїхали, вона сказала до  мене:

— Ви могли б заночувати в нас і я певна, що мої батьки будуть вас радо бачити, щоб довідатися дещо про ваше життя-буття у Дивізії тим-більше, що мій брат є у тій самій сотні, що й ви.

В даній ситуації я не міг нічого більше собі бажати, бо це було, як у нас кажуть, "ліпше щастя, як готові гроші". Замість самому турбуватися нічлігом — нічліг сам напрошується. Я переночував у батьків мого товариша по сотні, де мене прийняли, як рідного сина. На другий день я вже був у моєму рідному селі. Це була дуже приємна візита, але одночасно вона справляла також і чималу прикрість, зокрема для моєї хворовитої мами. Справа була в тому, що за два дні у нас мав бути храмовий празник Успення Пресвятої Богородиці й того ж самого дня мені припадало виїздити з дому до Гайделяґру, щоб прибути там на час. Це було прикро і для мене і для моєї мами. З уваги на це, я рішився їхати день перед тим, тобто 27 серпня. Я попращався  з мамою і братом і виїхав на одну добу раніше.

27 серпня я приїхав до Чорткова й, маючи одну добу до диспозиції, я виїхав ще на мою посаду до Рожанівки, тим більше що було добре получення. Потяг на Заліщики був переповнений, але вагони "тільки для німців" були майже порожні.

Я зайшов до одного з купе. Там було двоє людей, які зі собою розмовляли по-польськи й тому я не хотів заходити з ними в розмову. Я підійшов до вікна й почав розглядатися вздовж потягу. Яке ж було моє здивування, коли в одному із сусідніх вагонів я побачив молоду провідницю з дитячого садка в Рожанівці. Я закликав її до свого вагону, до якого до речі, вона не дуже рвалася. По хвилині вона ввійшла до мого купе й почали розмову. Дівчина була одягнена у  гарну вишивану блюзку й була здивована, що тут порожньо, а в сусідньому вагоні було  переповнено, або як то кажуть "не було де голці впасти".

Потяг рушив і по якомусь часі по потягу почала швендятись залізнична поліція, яка в основному складалася з "фольксдойчів"-поляків. Поліцай заглянув до нас до середини і, побачивши Стефу у вишиваній блюзі, запитав її про документи. Вона вийняла свою "кенкарту" і подала поліцаєві.

—  Ви не можете у цьому вагоні їхати, — сказав він по-німецьки. — Вона їде зі мною, а мені не можна в тамтому вагоні їхати.

—  Це мене нічого не обходить, ви можете тут їхати, але вона мусить цей вагон опустити.

—   Вона їде зі мною і цього вагону не опустить,  —  сказав я піднесеним голосом. Стефа в  дійсності не розуміла, що ми говоримо, але здогадувалася й тому взяла свою торбинку й хотіла виходити. Я зупинив її.

—   Вона не може у цьому вагоні їхати, бо вона не німка.

—   Я також не німець, — відповів я, а їду.

—  Ви в уніформі, — відповів він.

Мене найбільше вразило то, що він зовсім не питався за документи тих двох інших пасажирів, які говорили по-польськи. Але тому, що моя товаришка Стефа мала на собі українську вишивку, поліцай відразу знав, що вона українка.

—   Вона їде зі мною, а як вам не подобається, то спровадьте сюди вашого зверхника і тоді  побачимо,  чи ви маєте право її викинути, коли вона їде зі мною. — Поліцай вийшов і більше до нас не вертався.

В Рожанівці залізничної станції не було, а тільки перестанок і ми, вийшовши з потягу, пішли до села, що тягнулося вздовж потока в ярі. Я пішов через городи прямо на мою колишню квартиру. Коли я надходив з городу, я завважив коло хати дві жінки, з яких одна була моя господиня. Ця друга зробила якийсь не зрозумілий для мене рух ніби збиралась десь бігти і  раптом стала. Вони обі дивилися збентежено в мій бік.

—  Добрий  вечір, — сказав я  перший, бо сонце вже наближалось до заходу.

—  Добрий вечір, — сказала моя господиня ніби з якоюсь радістю, — але ж бо ви нас настрашили.

Друга жінка, я була це молода дівчина, все ще дивилася на мене недовірливо. Я не міг зрозуміти, чому вони могли мене так настрашитися.

—  Бачите, — заговорила знову господиня, — ця дівчина з Товстого, з ґетто, ну й коли ми   побачили, що йде якийсь німець, нам обом у п'ятах застигло. Я думаю, що вам не треба більше пояснювати. Не бійтеся нічого, — звернулася вона до молодої жидівки, — це свій чоловік і ми  всі його знаємо.

Господиня пішла до хати, а я залишився ще на дворі й розпочав розмову з дівчиною. Це не була мадярська жидівка, бо зовсім гарно говорила по-українськи.

—  Чому ж ви сидите в ґетто, — запитав я її, — ви так говорите, що вас не пізнати, що ви не українка та й з виду ніхто би не міг сказати, що ви жидівка.

—   Але ж я не сама,  —  відповіла вона,  —  в мене батько й мати, сестра і молодший брат. Як же я могла б їх лишити? Що вже має бути — то  нехай буде нам усім разом.

—   Я бачив весною, як якраз тут у Товстому п'ять чи шість німців і стільки ж поліцаїв провадили на жидівський  цвинтар жидів групами щонайменше по двісті осіб, старих і   молодих, чоловіків і жінок. Всі вони знали, що їх ведуть на смерть і, помимо того, що вони нічого не могли стратити, а тільки скористати, ніхто з них, а в тому молоді здорові хлопці, не  відважився кинутись на тих 10 чи 12 осіб-конвоїрів.

—   Кажуть, що це наше призначення, а з судьбою важко боротися. Дискусія наша нічого не давала, бо й ця дівчина не вирішувала справи, бути чи не бути жидівському народові. Сонце вже було заховалося і господиня покликала нас на вечерю. Під прикриттям ночі дівчина-жидівка повернула назад до ґетта. Цікаво, яке її було призначення, перетривати німецьку окупацію чи, як ягня, загинути від кулі гестапівця? То був мій останій побут у Рожанівці.

Я переночував на своїй колишній квартирі й на другий день рано виїхав до Львова, а далі до Гайделяґру. Це була субота і зі Львова до Дембіци я їхав в потязі з родинами добровольців, які також мали право користуватися вагонами "тільки для німців".

29 серпня в неділю рано я прибув до сотні, яка якраз вибиралася на польову Службу Божу. Почалися сірі дні муштри й рекрутського життя у бараках 10 компанії 14-го батальйону Дивізії "Галичина" для спеціяльного призначення.



Перша частина.



понеділок, 3 червня 2019 р.

Генерали П. Шандрук і М. Крат.




Шукати в цьому блозі

Популярні публікації