ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 31 травня 2010 р.

ПРО ДЕЩО МАЛОВІДОМЕ ВІДНОСНО ДИВІЗІЇ „ГАЛИЧИНА"

Роман КОЛІСНИК 
            
                               Дивізія „Галичина" - це унікальне явище. Бо така собі звичайна дивізія, без геройських подвигів, створена з українців і названа проти їх волі „галицькою", зайняла таке визначне місце в післявоєнній публіцистиці. І тим самим популярності?..

                                Про неї написано дуже багато книг, статтей, оцінок, опіній англійською, німецькою, еспанською, російською, польською мовами, створено фільми - правдиві і фальшиві - інтернет повний світлин, пропаґандивних афішів і статтей. Також нахабних невиправданих або брехливих нападів. Величезна більшість позитивно представляє Дивізію та її вояків.

Чому?

                               Багато залежить від поширення відомостей, тобто пропаґанди. І так першу „пропаґанду" зробив для Дивізії Сталін зараз після війни на конференції у Потсдамі, вимагаючи від англійського прем'єр-міністра Черчілла видачі дивізійників, що були в той час у таборі в Італії. Про Дивізію Черчілл почув вперше. І від того часу вісті про Дивізію сипалися, як зерно з діравого мішка. Були й серйозніші причини, а найважливіше це те, що то була єдина українська дивізія у Другій світовій війні, яка колола гостро, як колька спину, ворогів українства.

                              Ось деякі дані про Дивізію, які часто перекручують або пишуть протилежне. І то навіть українські історики. Наприклад, В. Косик.

                               Твердять, що проф. Володимир Кубійович став ініціятором Дивізії. Написав навіть прохання в тій справі до губернатора Галичини Вехтера у Львові. Дійсно, проф. Кубійович старався про створення не дивізії Ваффен СС, а військового українського з'єднання. І писав у тій справі не до Вехтера, а до генерал-губернатора Ганса Франка у Кракові. Однак не отримав жодної відповіді.

                                Ініціятором був Вехтер. Бо прийшов до переконання, що тогочасна німецька політика на Сході Европи, без участи й прав ненімецьких народів, принесе крах Німеччині. Тому він найперше добивався дозволу на творення української дивізії. Але Гіммлер вперто наполягав, що вона буде „галицька" в рамках військ СС. Це затвердив і Гітлер, бо без його дозволу нічого не робилося. Перед проголошенням творення Дивізії Вехтер звернувся до проф. Кубійовича, провідника Українського Центрального Комітету, єдиної леґальної української організації у Генеральній Губернії, про підтримку, даючи до зрозуміння, що німці створять дивізію й без участи УЦК, але тоді українці не матимуть жодного впливу на її вояцтво. Це було можливим, бо німці вже проводили в Галичині т. зв. „дикі набори" до своїх військ. Після наради з іншими організаціями, головно з ветеранами Визвольних змагань, УЦК погодився підтримати творення Дивізії. Тоді українська сторона висунула певні вимоги, які Вехтер не всі прийняв, бо не мав на це повноважень. Але деякі були прийняті, напр., українським греко-католицьким священикам дозволено бути капелянами в Дивізії. Також створено Військову Управу.         

Завдяки Дивізії були деякі користі.

                               Дивізія дала можливість патріотичній молоді до певної міри вибирати своє майбутнє. А воно було: йти в УПА, яка не могла прийняти більшої кількості добровольців; бути покликаним до будівельної служби на тяжкі роботи; бути вивезеним на роботи в Німеччину, що була під постійним бомбардуванням альянтів; чекати на прихід більшовиків і загальну мобілізацію. Це стало критичним після приходу більшовиків до Галичини на весну 1944 р. На засіданні Військової Управи 21 червня 1944 р. зголошено новий наплив добровольців. „Переходять навіть фронт і йдуть у Дивізію". „З Бучаччини вже є добрий полк , - звітував сот. Володимир Марків, уповноважений ВУ на Бучаччину.

                                Добровольців до Дивізії ніколи не бракувало. У Запасному полку зареєстровано від червня 1944 до квітня 1945 - 20 тис. добровольців.

                                Інша користь - це та, що дозволила багатьом українським діячам і патріотам виїхати на захід у транспортах, організованих ВУ і УЦК, і так врятуватися від каторги, а то й смерти перед совєтами. Також так склалося, що підчас дислокації Дивізії у Словаччині, було врятовано багато українських біженців, яких комуністичні партизани захопили. І, врешті, на заході опинилося понад 15 тисяч молоді з Дивізії, що сильно скріпило діяспору, бо велике число з них осягнули вищу освіту й стало у проводі й активі еміграції.**
                                 
Щодо загально прийнятої назви „СС Дивізія Галичина".

                                 Чужинцям у військах СС Гіммлер заборонив називатися СС-манами. Він твердив, що вони тільки тимчасово служать у військах СС. Замість ,,СС-ман", чужинців та їхні формації називали „Ваффен". Наприклад, назва німецької дивізії почаналася: SS-Panzerdivision... А українська чи пак галицька: Waffen-Grenadierdivision... Так само називали військові ранґи. Німець був SS-Unterscharfuehrer, а український десятник -Waffen-Unterscharfuehrer. (Військо СС мало свої особливі назви ранґів, відмінні від вермахтівських). В українському розумінні така практика виглядала нікудишня, а навіть смішна, бо як переложити, наприклад, підстаршинську ранґу Waffen-Unterscharfuehrer: „Збройний десятник"?

Назви Дивізії.

                             Напочатку Дивізія називалися „галицька ч. 1", але в листопаді 1944 її офіційно дозволив той же Гіммлер переназвати на „українську ч. 1".

Закидають, що вояки Дивізії присягали вірність Гітлерові.

                             Українські вояки, як і вояки інших ненімецьких формацій, присягали послух
 головнокомандувачеві збройних сил, яким у той час був Гітлер, з додатком: „у боротьбі проти більшовизму". Вермахтівці присягали головнокомандувачеві і канцлерові (голові німецького уряду). Знову ж німецькі „СС-мани" присягали вірність особисто Гітлерові.

                               Наприкінці війни Дивізія вийшла формально з лав війська СС, коли генерал Павло Шандрук заприсягнув її вояцтво на вірність українському народові й назвав 1-ою Українською Дивізією Української Національної Армії.

Чому така назва: Українська... Української...?

                               Бо в той час ген. Шандрук переговорював з Білоруським Національним Комітетом щодо переведення 1-ої білоруської дивізії з військ СС доУНА.
                                                                                     .
Злочини, приписувані Дивізії.

                                Провірювали Дивізію різні комісії західних держав, включно з канадською Комісією під головуванням судді Жулья Дешена. Вислід: всі ствердили, що нема жодних доказів про злочинність Дивізії.

                               Совєтські чинники, поза пропаґандою, не подали ані одного випадку злочинної поведінки дивізійників. На вимогу видачі, у відповідь їм, цей факт підкреслювали західні власті.

                                Зрештою, дивізійникам дозволено леґальну еміґрацію до усіх держав на Заході, включно з Канадою і США.

Трагедія під Бродами.

                                Ходили різні чутки: пропало 15 тисяч українського цвіту, німці невишколених вояків Дивізії післали під Броди як гарматне м'ясо ітеде. Насправді під Бродами було 11 тис. вояків (полки мали по два батальйони), яких вишколювано цілий рік, і її озброєння для такого типу дивізій - було модерне.

                                З-під Бродів до Дивізії повернулося понад три тисячі (Польово-запасний батальйон не був оточений). У совєтський полон попало понад 2 тис, як було подано в тогочасних радянських часописах. До УПА перейшло прибл. 3 тис, що подано на конференції в Києві 1992 р. з нагоди 50-річчя створення УПА. Полонених дивізійників при переслуховуванні СМЕРШ-ом розстрілювано на місці. Тому деякі перебиралися у вермахтівські уніформи й змішалися з німецькими полоненими та повернулися до Німеччини, коли німців звільнювано.

                              Деякі змішалися з населенням, яких згодом сексоти видалали.

                               Деяких мобілізували до Червоної армії. Бодай двом вдалося повернутися до Дивізії з фронту. (Олег Островський написав спомин Водила молодість. Василь Петровський написав спомини: „До історії 4-го полку").

                               Геврик Григорій, учасник боїв під Бродами, став героєм СРСР.*** У Дрогобичі стояв його пам'ятник, який здемонтовано влітку 2009 року.

                               Все таки, в 1992 році Галицьке Братство начислювало коло тисячу членів, хоч не всі дивізійники вступили в його члени.

                               Для порівняння українських втрат по другому боці фронту: мобілізованих українців при приході совєтів брали й часто уже через тиждень неозброєних і часто неуніформованих, посилали у перші хвилі наступу проти німців. О. Довженко дивився один раз на таких „чорносвитків" (в цивільному одязі) у наступі й... заплакав. А відомий радянський письменник Анатолій Дімаров вважає, що в Украні було два масштабні геноциди -1932-33 і коли радянські війська визволяли УРСР.


Яка сьогодні ситуація в Україні?
                  
                              Упівців і дивізійників не визнано ветеранами Другої світової війни. Зате було визнано, очевидно для пенсії, приблизно 12 мільйонів „ветеранами Великої вітчизняної війни і праці", включно з каґебістами й карателями українських патріотів. Ходив жарт, що ветеранами війни вважають усіх, які були народжені в Україні до 1945 року. Їх очолював член ЦК СРСР і КПУ росіянин, генерал-лейтенат Іван Ґерасімов (нар. 1921 р. Башкирський АР СРФРС, помер 2008 р. в Києві). Тепер Організацію ветеранів України очолює комуніст Петро Цибенко (нар. 1949 р.). Вчитель Цибенко є уже „поствоєнний ветеран". Під час останніх президентських виборів рада Організації офіційно заявила, що підтримує кандидатуру Комуністичної партії Петра Симоненка.

                                Від 1997 року існує Всеукраїнське об'єднання ветеранів, до якого належить теж Братство кол. вояків 1-ої УД УНА. Його очолює академік Ігор Юхновський. Основна мета Об'єднання - осягнути примирення між усіма ветеранами Другої світової війни в Україні.

                                Володимир Малкош, голова Станиці дивізійників в Івано-Франківську, писав, що влада в незалежній Україні поставилася до дивізійників гірше, ніж комуністи. Бо указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року дивізійників було амнестовано „як ізммєнніков Родіни".

                                 А щодо президента Ющенка. Коли його запитали про УПА і Дивізію, він відповів: Та що ви, це небо і земля!

                                  Але останній головнокомандувач УПА Василь Кук, немов Президентові у відповідь, в лютому 2007 року, заявив:

„І УПА і дивізійники боролися проти совєтської комуністично-більшовицької чуми, яка ордою сунула на Україну. Безумовно, треба знати різницю поміж УПА і дивізією „Галичина", але треба трактувати їх однаково, як героїв України. Указ Президента України В. Ющенка 879-2006 від 14 жовтня 2006 року проливає світло на відтворення справедивості стосовно воїнів УПА, але, на мою думку, це треба розуміти, що повинна бути відтворена історична справедливість стосовно всіх учасників національно-визвольного руху в Другій світовій війні, в тому числі повинні бути й дивізійники".****


Часи міняються.

                                  У Тернополі є „Вулиця вояків Дивізії Галичина"; В Івано-Франктвську - дві вулиці: „Української Дивізії Галичина" і „Дмитра Паліїва". В Україні Дивізія тепер набирає популярности, особливо серед молоді. Дивізійний левик став „класним".

 _________________________________
* Д-р Василь Верига у книзі За рідний край, за нарід свій. (В-во ім. О.Теліги, Київ, 2006) зібрав короткі дані про понад 900 кол. дивізійників, які відзначилися у діяспорі.

** Володимир Ґоцький: „Рекрутський кіш "Вісті комбатанта, ч. 5-6,1993.

*** Народився 30 листопада 1925 року в Дрогобичі. Був мобілізований до Червоної армії, в якій став командиром чоти кулеметів. Згинув 29 березня 1945 року.  29  липня 1945 року був   нагороджений  званням  Героя Радянського Союзу.

**** Див. Військо України, ч. 10, 2008. Див. новий указ Президента Ющенка, ст. 16.

неділя, 30 травня 2010 р.

ЩО СТАЛОСЯ НА ВЕРЕЦЬКОМУ ПЕРЕВАЛІ?

Кілька слів про те, як II Річ Посполита розстрілювала своїх громадян-українців

Справжній кінець історії цих громадян II Речі Посполитої української національности, яким на Верецькому перевалі в Карпатах без суду вкоротили життя державні органи власної держави, настав щойно 14 вересня 2009 р. Йдеться про перепоховання тлінних останків Січових стрільців Карпатської України. Так називали вояків Карпатської Січі, яка від листопада 1938 р. до березня 1939 р. складала збройні сили Карпатської України-державного утворення, що постало на Закарпатті в березні 1939 року.

Карпатська Україна впала під ударами угорської армії, яка мала своїм союзником (не тільки дипломатичним) Польщу. Натомість Карпатську Україну підтримали українці з Галичини, громадяни Польщі. Принаймні кількасот з них стали в ряди Карпатської Січі та збройно боролися за цю малу українську державу. Угорці, подолавши армію Карпатської України, частину полонених січовиків-галичан передали своїм союзникам-полякам. Польська жандармерія доставила їх на територію Польщі 17 березня 1939 року. Зупинившись недалеко від кордону, на Верецькому перевалі, польське військо розстріляло приблизно 500-600 українців. Убивство було незаконне й таємне. Жертви поховано не на цвинтарі, а в кількох великих ямах поза сільською територією, неподалік таких населених пунктів, як Нова Розтока, Верб'яж, Петросовця, Жупани, Лази.

Аж до 2008 р. про цю подію майже ніхто не згадував. Зрештою, це масове політичне вбивство плянувалося як винятково таємне, бо воно становило найвищий злочин держави щодо власних громадян. Найімовірніше, це було найбільш численне вбивство власних громадян, яке в мирний час вчинила тодішня польська держава.

Після повідомлень мешканців сіл на Верецькому перевалі, які запам'ятали факт розстрілу, там почала свою роботу Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам'яти жертв воєн та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України. У жовтні-листопаді 2008 року Комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань пошуку поховань „Доля" отримало доручення комісії провести пошук місць поховань вояків Карпатської Січі на Верецькому перевалі. Дослідження проводилися в околиці села Жупанів Сколівського району на Львівщині та коло Верб'яжа Воловецького району Закарпатської области. Виявлено перші масові поховання. За повідомленням прес-служби комісії, „аналіз остеологічного і речового матеріялів засвідчує, що в могилі були поховані здебільшого молоді люди, одягнуті в теплий, сукняно-шерстяний одяг цивільного і військового крою.

Знайдено залишки шкіряних поясних ременів, а в одному випадку - рештки офіцерської портупеї. На ногах збереглися чоботи і черевики військового зразка".

У церемоніялі перепоховання цих тлінних останків взяли участь керівники Державної міжвідомчої комісії, Львівської та Закарпатської облдержадміністрації та обласних рад, Сколівської та Воловецької райдержадміністрації та районних рад.

* * *

На 20-му році свого існування Польща 1939 р. неухильно прямувала до авторитаризму. Одним з проявів таких намагань було вкрай негативне ставлення до представників інших національностей, зокрема українців і євреїв. 1938 року проводилася насильна полонізація Холмщини. На 1940 р. польські урядові чинники передбачили тим же шляхом вирішити українське питання в Люблінському воєводстві. На Верецькому перевалі в Карпатах 17 березня 1939 р., у мирний час і без суду, невідомо внаслідок чийого рішення втратили життя кількасот польських громадян. На сьогодні в Польщі жоден історик нічого про це ще не написав.
Багатьом воїнам Армії Української Народної Республіки, які емігрували, Польща стала другою батьківщиною. Коли 1939 р. треба було рятувати державу, вони самовіддано боролися з німецькими загарбниками: біля 200 тис. з них поповнило ряди ВП, біля 8 тис. загинуло, 100 тис. потрапило у німецький полон, а майже ЗО тис. у совєтський.

Богдан ГУК, 
(„Наше слово")

середа, 26 травня 2010 р.

ЖОРСТОКОСТІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Петро ГРИЦАК

Після досить довгої кампанії взаємного обвинувачування й ображування, ряду пограничних інцидентів між Німеччиною та Польщею та підписання договору між Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 року, вже 1 вересня почалася Друга світова війна. Вона різнилася від попередніх тим, що велику ролю почало грати наставлення обох держав до власних досить численних (після Версальського договору) меншин. Їх Польща мала 30-40% і намагалася цей відсоток брутально зменшити, а з другого боку, таке трактування меншин приводило до компліктування військових дій.

Виховання молоді у школах та „Домах людових" у Польщі в дусі, що „вони є чимось кращим", давало почин до неприємних, нераз брутальних, виступів. Відомою була „пацифікація" українських сіл польським військом* у 1930 році й терористичні виступи польських „корпо-рантів", наприклад, корпусу кадетів, супроти українців при відповідних нагодах. Подібно трактовано й інші меншини, в тому німецьку.

Більше відомим став інцидент 3 вересня 1939 р. в Бидґощі, де мало згинути 5400 німців з рук польських місцевих активістів  1. Мало це ніби початися після обстрілу німецьким місцевим населенням відступаючих відділів польської армії. Все одно, через знищення такого великого числа цивілістів протягом одного дня вказувало на попереднє плянування тої акції. Німці пізніше поширювали цю вістку та подали, що поляки вбили до 60 тис. цивільних німців підчас „вересневої кампанії" 1939 року.

У відповідь на те та на попередній мнимий польський напад на радіостанцію Ґлівіце,** німці почали поляків трактувати як „під- чи півлюдей" (Untermenschen) під час окупації. Уведено „збірну відповідальність" та брали закладників. Їх просто ловили на вулицях та стріляли, звичайно 10-ох за одного вбитого німця.

Поляки сподівалися чомусь легкої і скорої перемоги, бо вірили своєму урядові, що були „сільні, зварці, ґотові", як теж під впливом радієвих передач з Лондону. Тому за програну війну почали звинувачувати меншини. Це було згідно з політикою Лондону, щоб тримати окуповані території у стані „цивільного непослуху та безперервного кипіння".

Хоч урядово толеровані чи інсценізовані протиукраїнські виступи вже нераз перед тим мали місце, але збройні виступи проти українців почалися надобре у жовтні 1939 року, наприклад, у селі Тарнавка біля Переворська. Це тому, що такі акції проти німців були приписувані українцям, та були по-драконськи карані, через збірну відповідальність супроти місцевого українського населення. Ті, колись „самодіяльні" групи активного спротиву, потім зорганізувалися у відому Армію Крайову, яка фактично на власну руку провела відверте повстання у Варшаві 1944 року. Це коштувало до 200 тис. життів цивільного населення та спричинилося до великого пошкодження міста з його історичними пам'ятками. У місті тоді поголовно згинула досить численна українська громада. Між ними був також кузен автора цієї статті Михайло Грицак, за фахом правник, що мав там крамницю.

Деякі польські автори порівнюють долю Варшави з визволенням альянтами Парижа і Риму, які зазнали мінімального пошкодження. Тому приходять до думки, що причиною повстання могло бути нераціональне звільнення нарослої роками взаємної ненависти, підсиленої напруженою воєнною атмосферою. 2
                
Нахил поляків до спонтанного вияву гніву показався спеціяльно в Перемишлі 1918 року та у Львові, коли так звані „орленята" та люмпенпролетаріят, підбурений ксьондзами, виступили проти української влади, помимо вимагань більше уміркованих елементів з польської сторони, щоб дійти до якогось перемир'я чи порозуміння. Бо перебрання влади українцями деінде пройшло цілком спокійно. Замість признати, що це були (хоч зроблені в добрій вірі) акти заборонені міжнародним правом і воєнними законами, знову в наш час, 10 серпня 2009 року Нови Дзєннік написав про такого героя С. Веселовського, що брав активну участь в „обороні" Львова у віці 9 літ, а потім став командиром американського літаконосця. 3

Відомий нахил поляків пишатися певними сумнівними сторінками своєї історії. В популярній „Трилогії" кривавої війни XVII століття Г. Сєнкевича є докладні описи нелюдської кари - „саджання на палі" полонених козаків, не уживаної жодним іншим культурним народом. Ославлювана „Барська конфедерація", яка довела до гайдамаччини й масових кар та ампутацій (лівої руки, правої ноги і т. д.) місцевого населення, була спочатку бунтом розпаношеної шляхти проти власної польської влади, так як і „Листопадове повстання" 1831 р. У II Речипосполитій першого президента вбито, другого прогнали в перевороті у травні 1926 р. Вбивство міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького*** призвело до широких арештів українських націоналістів („випростовцуф", по-польськи) та спорудження польського концентраційного табору в Березі Картузькій, що довело до сильного зросту престижу Степана Бандери. Це було початком нової „моцарствової" політики останнього міністра закордонних справ Й. Бека, який твердив, що Карпатська Україна - це загроза для світового миру.

Автор Л. Стома каже, що духовна спадщина (більше, як 400 років) страшної, нідеінде не практикованої в Европі, панщини, й загально поширеного пияцтва довели більшість польського сільського населення до отупіння, відчаю та неконтрольованих вибухів гніву як проти власного шляхетського проводу, так і проти меншин. Відомі є „мазурська різня" 1846 р., а ще у 1937 р. поліція застрелила 42 селян („хлопів" - каже автор) 2 як наслідок селянського страйку.

Жорстокі дії 27-ої Дивізії АК на Волині підчас Другої світової війни довели до неприємних польсько-українських подій, яких 65-ліття було офіційно святковано в Польщі.

В окупованій Німеччині поляки назагал дуже погано поводилися супроти післявоєнного місцевого населення, ніби в заплату за трактування поляків під час війни. В університетськім місті Тюбінґені, де тоді автор цієї статті перебував, напали польські активісти на український табір і декого серйозно потурбували під претекстом, що ніби вони мають право до українців як польських громадян. Місцева французька окупаційна влада дуже гостро на це зареаґувала і потрактувала їх як скрайно небажаних ворохобників. Подібно поводилися люди з СРСР (т. зв. „ости"). Дуже скоро, одначе, їх перевели до окремих, суворо контрольованих, таборів та вивезли „на родіну".

Помимо очевидних осягів (перший неіталійський Папа римський був поляк Войтила, В. Шимборська дістала нагороду Нобля з літератури), поляки мають схильність до непотрібної жорстокости і нахабности навіть супроти своїх братів-поляків, а особливо до українців.
Опінії німців відносно поляків, тобто загальна малокультурність і нехіть до співжиття з іншими цивілізованими народами, були так само проголошувані поляками у відношенні до українців у 1930-их роках, що репрезентували тодішні настрої польського народу.

Тому не дивно, що тепер появилися на ті теми книжки та навіть окремий фільм Неславні байструки4, де жорстокість у війні графічно представлена режисером Тарантіно.**** Автор допису до широко читаного журналу Ньюсвік, де це було поміщено, Д. Мендельсон,5 твердить одначе, що у фільмі ті речі є сильно перебільшені і перекручені, що є шкодою для зрозуміння правдивої історії Другої світової війни.

Відзначення 70-ліття початку тих страшних подій формально відбулося на Вестерплятте 1-го вересня 2009 року (Фільм Неславні байструки був найбільше популярним в останній тиждень серпня 2009). На святкування прибуло десь 20 голів держав. Путін зробив деякі критичні завваги щодо пакту Ріббентропа-Молотова, кажучи що причиною до вибуху війни були як намагання Німеччини відкинути обмеження Версальського договору, так і численні необдумані провокативні виступи поляків проти німецької меншини.

Дипломат Ян Шембек, заступник останнього польського міністерства закордонних справ, сказав у своїх споминах, що якою нерозумною сьогодні не видавалася б польська урядова політика у 30-их роках, вона була такою, як того вимагала публіка. Бо інакше, уряд би опинився „на ліхтарні". „Не вірите, то прочитайте тодішні польські часописи", - додав.

До т. зв. „масакр" цивільного населення могла дати почин польська адміністрація Галичини під намісником Коритовським ще в 1914 р., коли розпочалися масові репресії проти некомбатантів під маркою боротьби з москвофільством. Людей, а головно українців, масово арештовано, вішано, й висилано до карного табору Талергофу. Активним при тому було мадярське військо. Все це є описане знаним автором Я. Гашеком, який тоді перебував у Перемишлі, де 15 вересня 1914 р. відділ мадярської кінноти зарубав на вулиці „На Бузька" 43 арештованих підозрілих, заохочуваний до того вигуками міського шумовиння.

Ті справи був порушив в австрійському парляменті тодішній посол від Перемишля Володимир Загайкевич. Заявив, що боротьбу з москвофільством „на скору руку" перемінено на поширене шиканування галицьких „русинів" (як тоді називалися українці), руками мадярів, яких багато в той час стаціонувало в Галичині. До мадярів, як до „братанків", польська адміністрація завжди мала симпатії. Ті "справи" нераз були згадувані в українській пресі та в книжках (І. Нагаєвський).

В якомусь дивному засліпленні польська скрайно неґативна політика супроти всіх меншин продовжувалася навіть після Мюнхенського арбітражу 1938 р. Висилано диверсійно-терористичні групи на Карпатську Україну, щоб сіяти безпорядок і замішання, ніби як „доказ"некультурности українців і їх нездібности до організованого політичного життя.


Використана література:   

1.  Gregorz Nowak: "Szlakiem niemieckiej  irredenty, Przeglad  Polski" Nowy Dziennik, 7.10.2009.
2. Ludwig Stomma. Polskie zludzenia narodowe, "Sens','Poznan, 2006.
3. A. Nava,s: "Bohater dwoch narodow"Nowy Dziennik, 8.10.2009.     
4. Quentian Tarantino: "Inglorious Basterds" Newsweek.                    
5. Daniel Mendelsohn: "When Jews Attack','AtewsweeA:, Aug. 4,2009.   
6. Udowalendy. Truth for Germany (The Guilt Question of the Second World War), Kolle Druck, Oldendorf, Germany, 1981.



____________________________________
* Уживання війська проти мирного цивільного населення є проти міжнародних законів і договорів.
** Наприкінці серпня 1939 року група озброєних людей напала на радіостанцію в місті Ґлівіце, на території, що тоді належала Німеччині. Вони передали в етер чистісінькою польською мовою звернення до поляків Сілезії повстати проти Гітлера. Після короткого бою нападники зникли, залишивши труп, зодягнений у польську військову уніформу. Гітлер використав цей інцидент як привід до нападу на Польщу. І лише на Нюрнберзькому процесі з'ясувалося, що на німецьку радіостанцію напали переодягнені офіцери гітлерівських спецслужб, аби спровокувати привід до війни. Прізвище вбитої людини, до речі, так і залишилося невідомим.
*** За одною версією, Б. Пєрацького вбив Мєчислав Ружанський, у якого пан міністер звабив дружину (Див. ВК, ч. 2, 2007, ст. 76).
**** У фільмі показано, як американські парашутисти єврейського походження діють у підпільних акціях проти німецьких окупантів у Франції перед висадкою альянтів у червні 1944 року.

неділя, 16 травня 2010 р.

СТВОРЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Валентин МОРОЗ

Перша конференція націоналістичних груп (див. ВК, ч. 4, 2009, ст. 71) відбулась у Берліні 3-7 листопада 1927 року. Вона була іменована офіційно „1-ю конференцією Українських Націоналістів" 1. Було ухвалено почати видавництво журналу Розбудова Нації. Крім того, було створено також ПУН (Провід Українських Націоналістів), що мав служити координаційним центром аж до першого конґресу. 2

Проте сам конґрес відбувся аж через два роки. Причиною цієї затримки було, по-перше, небажання лідерів деяких вищеназваних груп „самоліквідуватися" і стати єдиною монолітною структурою,- мотив, психологічно цілком зрозумілий і присутній в усі часи і в усіх суспільствах. Але була ще й важливіша перешкода. З самого початку було ясно, що єдиною і бездискусійною кандидатурою на посаду керівника майбутньої ОУН плянується Евген Коновалець, теперішній провідник УВО. Проте не всі лідери УВО поділяли цю думку. По-перше, не всі вони (як правило, люди старшого покоління) бачили в націоналістичній концепсії свою „альма матер". По-друге, не хотіли просто так „розчинитися"в новій структурі, що складалася практично з самих молодих людей.

Для розчищення всіх цих „кучугурів" потрібна була ще одна конференція. Вона відбулась у Празі 8-9 квітня 1928 року.3 І резолюції її були вже „крутішими"; навіть було ухвалено, що Конґрес Українських Націоналістів має відбутися 1 вересня 1928 року.

Відбувся він насправді в наступному, 1929 році, у Відні, від 28 січня до 3-го лютого. Тому що й польська дефензива (політична поліція) й КҐБ (тоді ще ЧК) дуже „дерли кігтями глину", щоб знати всі таємниці конґресу, довелося вдатись до конспірації. „Про людське око" було оголошено, що конґрес відбудеться у Празі. Туди й приїхали учасники коиґресу: і лише потім, залишивши у Празі для „камуфляжу" підставних осіб, виїхали до Відня.4

На конґресі було ЗО представників від націоналістичних організацій. 2 лютого 1929 року було оголошено історичну ухвалу про заснування Організації Українських Націоналістів. 3 лютого Головою Проводу ОУН було одноголосно обрано Евгена Коновальця, дотеперішнього керівника УВО. 5
                  
На засіданнях конґресу зіткнулися дві концепції; між ними розгорілась полеміка. Була це полеміка між ідеалістичним волюнтаризмом, що в основі своїй мав ідеї Міхновського й Донцова, й матеріялізмом та „уенерівщиною". Перемогла перша тенденція. Це означало, що українські національні теорії вже „допеклися" й виросли з „веґетеріянського" етнографізму 19-го століття. Було це виразним свідченням дозрівання української духовної еліти.

Все це прозвучало як у заключному слові Евгена Коновальця і відозві конґресу, так і в „Постановах Великого Збору Організації Українських Націоналістів".

Евген Коновалець сказав у своїй промові, що була логічним завершенням конґресу:

Як знаєте, друзі, я не є приятелем гомінких слів [...] Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бож віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією Московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу.

Чи можемо пориватися на такі великі діла? Чи ми, як колектив, і кожен з нас, як одиниця, - маємо в собі цю міру і цей формат, щоб відповісти прийнятому зобов'язанню? Цього свідоцтва ми не можемо виставляти самі собі, його виставить нашій Організації щойно пізніше твердий іспит самого життя. Завжди це є мужі, що творять історію. Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками, як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації.6

У відозві, що називається „Від Конгресу Українських Націоналістів", варто підкреслити певні моменти:

Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. Відкидаючи орієнтації на історичних ворогів Української Нації, але будучи в союзі з народами, які вороже відносяться до окупантів України, національна диктатура, що витвориться в бігу національної революції, забезпечить у тяжкий час боротьби силу Української Держави. Щойно після відновлення державности національна диктатура перейде, через участь у владі провідної верстви, до створення законодавчих органів, на засаді представництва всіх організованих верст з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави.7

 Ця теза про необхідність диктатури була цілком природною, коли врахувати: 1) час, коли її проголошено; 2) реальний стан тодішнього українського політикуму.

У 1929 році в Московській імперії (замаскованій під нововигаданою назвою - СРСР) замість відносного, „непівського" лібералізму починається нова епоха тоталітаризму. Була це сталінська диктатура. У 1933 році в Німеччині стає реальністю гітлерівська диктатура. Ще перед тим - у 1926 році - в Італії приходить до влади Муссоліні - теж диктатор. Потім це поширюється на Еспанію, де диктатором стає Франко: на Португалію, де диктатором стає Салазар... У 30-і роки диктатура встановлюється в Австрії, Фінляндії, Литві - тенденція ця була всезагальною. Традиційио-ліберальна демократія відступала тоді „на всіх фронтах". Вона просто перестала бути популярною. Чому? Що стосується Заходу, то досить назвати одну дату: 1929.

У цьому році Північну Америку охопила економічна криза (Great Depression), що скоро переросла і в соціяльно-політнчну площину. В 1930 році криза „перестрибнула" через океан і охопила Европу. Уперше в історії подібне явище стало ґлобальним, - як за географічними вимірами, так і за соціяльно-політичними. Багато мільйонів безробітних сталії перед вибором. Що робити? Голосувати й далі за традиційно-демократичні партії? - Це означало не дуже оптимістичний варіянт: умирати з голоду, або, у кращому випадку, животіти на допомозі по безробіттю. Диктаторські, радикальні розв'язки стали неймовірно швидко популярними. Адже Гітлер у своєму райху (імперії) „ліквідував безробіття" дуже швидко й елементарно. Він створив „арбайтдінст". У цій системі мільйони німецьких безробітних могли знайти працю, а головне - мати стабільну нішу і не були більше нікому непотрібними „вуличними собаками". (Є вже у сучасній політологічній думці й така - покищо - парадоксальна версія: Захід навмисно спровокував Гітлера на війну. Чому? Бо боявся, що гітлерівський досвід позитивного розв'язання проблем у кризовій ситуації стане заразливим для цілого Заходу. І через те, мовляв, його штовхнули на війну, аби знищити на полі бою).
        
Але...

Версії є версіями; лише майбутнє покаже, які з них заслуговують на увагу. Як завжди, найкращим суддею є час. А ми займемося покищо другим з обіцяних аспектів: реальний стан тодішнього українського політикуму.

Про те, що у 20-і роки існувало кілька „державних центрів" УНР і ЗУНР (ще й до того „гетьманський центр"). Все це була ностальгічна бутафорія без жодної „проекції" на майбутнє.

Але й т. зв. „леґалістичні" українські партії, що були безсумнівними політичними реаліями у рамках польської (чехословацької, румунської) держави, не навіювали аж надто оптимістичних сподівань. Правда, зовнішньо - статистичні факти були часом досить позитивними. Скажімо, на виборах 1928 року до польського парляменту пройшло 48 українських послів (солідна цифра!). Українська Парляментарна Репрезентація у парляменті відразу ж склала заяву про необхідність української державності!

Але...   
                                                                  
Необхідно взяти „під мікроскопом" специфіку польської системи. Леґальна, позапідпільна праця у цій системі давалася тяжко. Давньою рисою цієї системи було незмінне правило: „У Польщі кожний шляхтич - король"). А якщо говорити конкретно, то специфікою „міжвоєнної" Польщі було те, що кожний повітовий староста застосовував повну самоволю, не рахуючись ані з Варшавою, ані з „папою римським". Незважаючи на українські виборчо-парляментські успіхи, буденною реальністю була нахабна польська колонізація українських територій. Досить сказати, що на Західну Україну було „напхано" 300 тисяч родин „осадників". Були це військові ветерани, що отримали безкоштовно землю від польського уряду на українських землях. „Безкоштовно" - але коштом безземельного чи малоземельнго українського селянства, яке завзято випихали кудись в Канаду чи Арґентину, аби збутись „вибухового матеріялу" на час майбутніх подій.

Зрештою, є факт, який може служити просто-таки символом ситуації. Було у Варшаві два міністри, які розуміли: українці - надто „великий звір", щоб його можна було просто так „закидати шапками". Тобто, вони зрозуміли давню англійську мудрість: „коли їх не можна перемогти - то з ними треба домовитись". Ці двоє підтримували українців у питанні Українського Вільного Університету, в питаннях українського шкільництва тощо. Яким же був результат? Ці міністри просто поплатились своєю політичною кар'єрою; польський політикум відмовив їм у будь-якому елементарному довір'ї.  

Не дивно, що після цього уже не було бажаючих „захищати українців"; ця „раса" в польському політикумі просто зникла.

Крім двох згаданих аспектів, неможливо обминути ще й третій. Мабуть, найлогічніше було б його окреслити як вічну тему Піночета. Що мається на увазі? У критичних, кризових ситуаціях виникає як правило потреба національної диктатури. Ситуація вимагає Піночета. (Не кубинського „фіделя-шміґеля" і не Лукашенка, а саме Піночета - тобто національного диктатора).

Чілійські події з Аґусто Піночетом у фіналі - найклясичніший і найсвіжіший приклад. Але - не перший в історії. На початку цієї тенденції доведеться, мабуть, поставити Наполеона. Деякі історики кажуть, що на посаду диктатора у Франції було тоді аж чотири кандидатури... Після революційних експериментів кінця 18 століття і викликаного ними неминучого хаосу, Франція просто-таки спрагла за національною диктатурою. Потреба її стукала в двері...

Далі в історичному ряді варто, мабуть, згадати Пілсудського, литовського диктатора Сметону, еспанського Франко та португальського Салазара. До речі, паралелізм між Франко і Піночетом просто-таки буквальний. Як Франко врятував Еспанію від комуністичного „визволення" у 1936-39 роках, так і Піночет врятував тридцять років пізніше свою чілійську батьківщину від перспективи перетворення її на ще одну кубу в Латинській Америці.

Отже: немає нічого дивного в тому, що українська політична думка дозріла в 1929 році до цієї ідеї. (Власне, це й було виразним доказом її дозрівання). У 1935 році з'являється навіть спеціяльна праця, присвячена цій темі.8 (При нагоді: сучасна Україна, аби врятуватися від дестабілізації, що насувається, теж гостро потребує Піночета...) 9 ?

А тепер знову повернемося до документів конґресу. У „Постановах Великого Збору ОУН" підкреслено, що в основу світосприймання нової організації кладеться національний принцип. Не соціяльна група (клас, по-совєтському) і не професійна чи якась інша група є в основі клясифікації, а саме нація. Цитуємо:

1. Український націоналізм є духовний і політичний рух, що зродився з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття.
2. Українська Нація це вихідне положення кожної чинности та метове назначення кожного прямування українського націоналізму.
3.  Органічна зв'язаність націоналізму з нацією є фактом природного порядку і на ньому основане ціле розуміння істоти нації.
4. Нація є найвищий тип органічної людської спільноти, що при найбільшій своїй психологічній та суспільній зрізничкованості має свою одну внутрішню форму, витворену на ґрунті подібного природного положення, спільного пережиття історичної долі та невпинного стремління здійснитися в повноті силової натуги.
5. Внутрішня форма нації є основний чинник її динамічного тривання і разом з цим принцип синтетичного формування, який дає життю нації напротязі її історичного розвитку суцільну духовну окресленість, зазначену в різних її конкретно-індивідуальних виявленнях. У тому означенні внутрішня форма-це є ідея нації, що основує та вможливлює її історичне ставання [...]
11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо що лиш у державній формі свойого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного підмету. 10       

 _______________________
1 Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, т. І. Мюнхен, 1968, ст. 76-80.
2 Там же.
3 Там же, стор. 86-87.
4 Там же, стор. 88.
5 Там же, стор. 91.
6 Там же, стор. 92.
7 Там же, стор. 93.
 8Микола Сціборський. Націократія. Париж, 1935.
 9Див. цю тему Валентин Мороз. У пошуках українського піночета. Львів, „Сурма", 1999.
 10Розбудова Нації, ч. 3,4, 5 за 1929 рік. Цит. за Петро Мірчук.


_____________________________________________________________________
Необхідно підкреслити, що створення ОУН було не просто появою ще однієї партії в українському політикумі. Вважати так - це було б з точки зору історичної перспективи великою помилкою. Не буде перебільшенням сказати, що поява ОУН означала перехід українства в категорію нової якості. (І з бігом часу, коли минущі симпатії й антипатії зникнуть, це буде вирисовуватися все виразніше).

...Є у Фрідріха Ніцше широко відома (і дуже нашуміла в час своєї появи) праця Also sprach Zaratustra  (Отже, сказав Заратустра). Це практично самі афоризми, узяті нібито в Заратустри (цього не заперечиш), але побачені дуже ,,по-ніцшеанському". Ось один з них. Називається він „Попіл і діямант". (Напочатку треба вияснити: виявляється, що попіл і діямант мають... ту саму хемічну формулу; вони „брати"). Але є якась там структурна різниця, що робить попіл попелом, а діямант діямантом. Але - „ближче до Ніцше'". Попіл питає у діяманта: чому ти такий твердий? Ти ж мій брат. А діямант відповідає йому: чому ти такий м'який? Ти ж мій брат...

Ясно, що Ніцше не був хеміком, і хемія його не цікавила. І проектує він цю істину не на світ кристалів і мінералів, а на світ людських відносин. Його цікавить не хемія, а „алхемія" людських взаємин. А у світі людей саме так і є: будеш твердим, коли хочеш бути твердим! У світі людей все залежить від Хочу -..хочу" з великої літери. „Коротко і сердито" це називається волюнтаризмом. Нашим західнім сусідам (німецьким та іншим) він був відомий з часів Шопенгауера і Ніцше. До нас же, українців, він прийшов в епоху Донцова... Бо концепція донцовського націоналізму стопроцентно збудована саме на принципі волюнтаризму.
Якраз це й забезпечило появу нової якости українства. Бо коли в центрі людського життя стоїть Хочу з великої літери - тоді все починає виглядати зовсім інакше. Тоді все залежить (у першу чергу) від того, скільки отих Хочу з великої літери ми створимо у своїй нації і згуртуємо їх в один великий кулак. Коли їх є досить багато - то це означає, що ситуацію будемо творити ми, а не наші противники. І тут починається кардинально важливий поворот. Тепер уже в центрі уваги не приглядання до зовнішньої (чужої) кон'юнктури, а вслухування у власні глибини, у власні ресурси (а ресурси ці завжди є, лише при одній умові: коли є люди, які хочуть їх шукати).

Отже: з появою ОУН починається епоха свідомого україношукання, а звідси уже автоматичний перехід до українотворення.

І перед тим були люди, що спонтанно жили концепцією україноцентризму. А тепр цю концепцію взяло на озброєння ціле покоління! По суті поєднання волюнтаризму з україноцентризмом забезпечило появу нової якости українства.

Не дивно, що і в творах Донцова, і в дальшій чисто практичній діяльності ОУН постійно звучить тема опори на власні сили. Вона автоматично виросла з тези: не придивляння до зовнішньої кон'юнктури, а вслухування у власні глибини і відшукування там ресурсів для дальшого будівництва.

Ще з „продукції" 1-го Великого Збору ОУН необхідно згадати „Декалог" („Десять заповідей українського націоналіста"), що став на довгі роки етичною формулою нового українського покоління. Уперше він був поширений як додаток до газети „Сурма" влітку 1929 року. 1

І ще одна „конкретика" (до речі, вона дуже „канкрєтна'' кажучи сучасною мовою, ще й тепер; бо й досі не „злазить" із сторінок полемічних текстів). Ідеться про тему „фашизму". Як тоді, у 1929 році, так і тепер певні „гості" (виклепані в Москві) настирливо твердять, що українські націоналісти - це, мовляв, „фашісти, артісти, контрабандісти". Тому необхідно процитувати тексти з цих далеких 1929-1930 років, щоб мати картину в цьому питанні. Вже у 1929 році в офіціозі Розбудова Нації ОУН заявила:

У десятий рік після закінчення світової війни хто не чув про фашизм? Він притягає до себе увагу не тільки політиків, його противників, але й найшов широкий розголос, а навіть став модною назвою серед широкої публіки, хоч вона не завжди знає його суть. Ним стали цікавитися і люди науки, постали навіть інститути для вивчення фашизму. Про нього з'явилося вже чимало спеціяльних публікацій різними мовами, крім української, в якій досі маємо тільки окремі статті про ті чи інші прояви. Тим часом і для нас далеко не зайвим є мати цілісну уяву, хочби тільки в стисло конспективнім огляді, цього нового й своєрідного політичного й соціяльно-економічного явища, бодай в основних його ідеологічних проявах [...]

Заразом зі свого боку підкреслюємо невмісність назви „фашизму", якою охрестили український націоналізм його противники. Фашизм - це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагається за владу у власній державі. Український націоналізм - це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки - що не можна утотожнювати з італійським фашизмом, але навіть не можна до нього надто приподібнювати. Тим більше не можна приподібнювати українського націоналізму до тих соціяльно й політично реакційних течій інших державних народів, що їх охрещено рівнож „фашизмом", назвою зрештою невідповідною, коли візьмемо хочби на увагу те, що сам Муссоліні сказав: „Я тверджу, що в чужині є неможливо наслідувати фашизм, тому що там є інші історичні, географічні, господарські й моральні умовини.
2

До цієї теми журнал Розбудова Нації повертався й пізніше, як у грудні 1929, так і в листопаді-грудні 1931 року. 3

Здавалося б, у цьому питанні всі „крапки над „і" поставлені уже в 1929 році, і жодної теми для дискусії про „фашизм" не залишилося.

Але...

В житті ніколи не буває так просто. Виявляється, у 30-і роки тема „фашизму" ОУН була просто-таки „виїздним коником" багатьох леґалістичних груп, що не поспішали загострювати свої стосунки з польською владою. Не кажемо вже про комуністичні чи майже-комуністичні групи. В постановах ІІ-го пленуму Комуністичної Партії Західньої України писалося про „фашистських націоналістів", що знаходяться в одному фронті з „польським фашизмом",  4 і т. д., і т. п.-„царствію його не буде кінця". Але й видання більш поважних українських груп, які повинні були б мати більше „клепок у голові", теж піддалися цьому психозові. У цій же тональності писав і Тризуб - орган „екзильного уряду" УНР, і гетьманська Січ, і Соціял-Демократ, і Український Прапор - орган „екзильного уряду" ЗУНР.

І навіть найсолідніша українська газета в Галичині - Діло - теж „доросла" до такої термінології:

Якщо націоналісти проти партійництва, то вони мусять здати собі справу, що зорганізувавшись, вони стали не чим іншим, а новою українською політичною партією, тільки партією фашистівського покрою. 5

А на 3-у з'їзді УНДО (Діло було газетою цього об'єднання) один з доповідачів висловився так:

Від націоналістичних елементів нічого позитивного для національної політики в нинішніх часах надіятись не можна. Вони самі не знають, до чого вони зміряють. Але шкодити вони можуть. 6

Якщо подивитися на цю тему без жодних емоцій, то варто сказати: ці тексти були, мабуть, найганебнішим епізодом за час існування газети Діло, що увійшла, без сумніву, в українську історію.

ОУН з самого початку свого існування енергійно реагувала проти цієї наклепницької кампанії. Зокрема, у 1931 році Провід ОУН опублікував у журналі „Розбудова Нації" таку заяву:

Від хвилини, коли організований український націоналістичний табір зайняв відповідне місце в теперішній українській дійсності, як активний чинник боротьби українського народу за відновлення Самостійної Соборної Держави, почали проти нього завзяту й щодо способів непебірливу акцію уряди, суспільність та преса тих держав, що окупували українські землі. Поруч із насильствами та нищенням українців на купованих ними українських землях, окупанти почали вживати ще одного способу - провокації.

Мета цих провокацій полягає в тому, щоб викривляти справжній зміст націоналізму та скомпромітувати його в опінії українських мас, а тим самим убити їхню віру в непереможну силу ідей українського націоналізму та тих методів боротьби, якими він послуговується для виборення волі країні. Попри це намагаються окупанти представити український націоналістичний рух у шкідливому освітленні перед чужинцями.

Зокрема комуністична Москва змальовує український націоналісчний рух як ворожу інтересам українського працівного люду „фашистьку" акцію, що перебуває на услугах Польщі та міжнароднього капіталу, Натомість Польща окреслює український націоналізм як німецьку або большевицьку авантюру, що загрожує мирові Европи [...]

Провід Організації Українських Націоналістів подає до відома наступне:

1. Останні вістки ворожої преси є наскрізь брехливі. Провід ОУН від мого початку своєї діяльности станув на ідеологічні, політичні та тактичні позиції активної боротьби проти окупантів українських земель - Москви і Польщі - та з тих позицій ніколи не сходив і не думає сходити. Тому зокрема й вістка про якісь ніби зобов'язання Проводу Українських щіоналістів супроти німецьких націонал-соціялістів провокативно протирічить загальнознаним та непорушним засадам політики Проводу [...]

3.  Ця нова хвиля ворожих провокацій проти українського націоналізму і одного боку виявом слабости ворогів українського народу, а з другого - зросту революційних настроїв серед українських мас на окупованих територіях, як також активізації української справи взагалі в світі.

4. Провід ОУН заявляє, що на всякі дальші провокації відповідати буде спростуванням їх, але посиленням наступу організованого націоналізму. 7

Постає природне питання: як оцінити (з точки зору історичної перспективи) цю психічну атаку проти новонародженої націоналістичної структури? Думаємо, що тут варто згадати цікавий афоризм: у людських вчинках завжди шукають логіку: але там немає нічого, психології. Так! Людська інтуїція промовляє у такі моменти гучніше й потужніше, аніж людська логіка. І тому всі ці леґалістичні "маслосоюзи" відчували безпомилковою інтуїцією: оті молоді люди, що вбивають польських міністрів, наразі не тільки доростають політично. Але... В недалекому майбутньому вони просто з'їдять усі ці леґалістичні „маслосоюзи" - і то навіть „без солі". (Так що вся ця ностальгічна антипатія доживаючих структур до тих, які їх неминуче мали з'їсти - є просто нормальною і природною. У світі людей завжди буває саме так).

Щоб переконатися у правдивості цих слів - чекати довелося недовго. Реальність 40-х років показала, що єдиною українською силою, яка виступила із зброєю в руках проти фашистського Гітлера - це була нібито - „фашистська" ОУН, що створила реальну протигітлерівську зброю - Українську Повстанську Армію! (І всі здорові сили Західньої України, незалежно від партійної чи „безпартійної" приналежности, приєдналися до цієї акції, керованої Організацією Українських Націоналістів).

А починаючи з 1944 року, коли на Західню Україну знову нагрянули московські „визволителі від хліба і масла", повторилась та сама ситуація. Усі ці леґалістичні „маслосоюзи", вигодувані на польському маслі; всі ці групи і „групенята" просто зникли під чоботом сталінського молотка, „як роса на сонці". І знову - як і при гітлерівській окупації - єдиною силою, що стала до боротьби проти нового окупанта, була ОУН і створена нею Українська Повстанська Армія.

Цю боротьбу українські націоналісти (як і їх литовські, латвійські, естонські побратими) вели аж до початку 50-х років. А окремі підпільні озброєні групи протрималися аж до середини 60-х років (як наприклад під Бережанами) - тобто історично передали естафету визвольної боротьби безпосередньо до рук шестидесятників, що вже тоді починались як епоха.

Було б помилково не згадати, що далеко не всі леґалістичні структури стали жертвою лише вищеописаного антинаціоналістичного психозу.

Скажімо, газета Свобода що виходила в Нью-Йорку (одна з двох щоденних українських газет, які з'явилися в діяспорі), дивилась на справу „тверезо - по-американському":

Різні демагоги, псевдореволюціонери виступають у своїх часописах, кажучи, що в Галичині треба спинити український терор проти поляків, бо, мовляв, треба спокою, а наш терор викличе контртерор поляків проти українців. Та спитати цих „революціонерів": коли б не було нашої боротьби в Галичині за свої права, то взагалі, чи ми тепер мали б там щонебудь своє, українське? Звичайно, ні! А тоді полякам не було б чого нищити українського. Геройство й боротьба були вічним поступом живих націй і народів. Спокій панує лише там, де смерть, а український нарід живий і хоче жити вічним життям." 

А в числі за 22 жовтня Свобода знову повторює цю тему:

Ми розуміємо, що в Галичині можуть знайтися такі політики, які бачитимуть тільки великі жертви, руїну і переполох, а не бачитимуть, що оце завдяки тим жертвам Польща котиться в ту яму, в якій вона готовилася поховати наш визвольний рух. Але на те не треба звертати уваги. Ми глядім на таку велику, хоч болючу хвилину, з отвертими очима. Вона принесла нам небувале досі видвигнення перед світом справи поневолених українських земель під Польщею. Вона відчинила нам очі на те, яке значення у національному визволенні має і така мала країна, як Галичина, яка своєю свіжою кров'ю популяризує в світі українське ім'я. Це величезне діло, яке певно принесе великі користі для української справи взагалі. 9

Таку ж саму позицію зайняв і Український Голос, що видавався у Вінніпегу. 10

Як бачимо, леґалістичні структури української діяспори дивились на справу зовсім інакше порівняно з тими, які перебували на території Західньої України.

Коли глянути на ці далекі роки „з висоти пташинного польоту", з позицій сьогоднішнього дня, то доведеться визнати: 20-і роки були в Західній Україні часами відступу. Була це епоха виживання українства на Західній Україні (особливо в порівнянні з бурхливим реваншем українства в Наддніпрянщині, на схід від Збруча в роки українізації).

Але починаючи з 1929 року, з часу заснування ОУН, все „канкрєтно" змінюється. Починалась нова епоха...



____________________________
 1Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, стор. 126.
 2 Розбудова Нації, ч. 8-9, серпень-вересень 1929, стор. 262.
 3 Розбудова Нації, ч. 12 за 1929 р.; ч. 11-12 за 1931 рік.
 4 Цитата за Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, т. І, стор. 111.
 5Діло, 4 квітня 1929 р.
 7Розбудова Нації, ч. 11-12, листопад-грудень 1931року.
 8Свобода
за 13 жовтня 1930 р.
 9Свобода за 22 жовтня 1930
 10Див. Український Голос за 5 листопада 1930 р.  

пʼятниця, 7 травня 2010 р.

НАШІ ВТРАТИ У ВІЙНІ

Деякі дослідники вважають, що за 1 418 днів війни у боях було вбито 5,5 млн. радянських воїнів, померло від ран 1 млн., загинуло в полоні (від ран, голоду, хвороб та бойових дій на боці німців) 1 млн. осіб, тобто разом-7,5 млн. осіб. Крім того, 18 млн. осіб було поранено. Інші називають більші цифри: 10 млн. загиблих військовослужбовців і 5,7 млн. полонених. Інші дослідники заявляють, що безповоротні втрати Збройних сил СРСР становили 13,2 млн. осіб.

Військове керівництво СРСР на початку 1991 р. наводило такі дані: загальні безповоротні втрати (вбито, пропало безвісти, потрапило в полон і не повернулися з нього, померло від ран, хвороб та внаслідок нещасних випадків) радянських збройних сил разом з прикордонниками та внутрішніми військами складають 8 668 400 осіб. Армія та фльота втратили 8 509 300, внутрішні війська - 97 700, прикордонні війська й органи держбезпекп - 61 400. Ці дані наведені у книзі „Памяти павших. Великая Отечественная воґша 1941-1945".

До числа 8 668 400 осіб не ввійшли 939 700 тих, які вважалися на початку війни пропалими безвісти, але були мобілізовані повторно на звільненій від окупантів території, а також 1 836 000 колишніх рядових і командирів, які повернулися з полону після закінчення війни - загалом 2 775 700.

Санітарні втрати становили близько 18 344 200 осіб, у тому числі: поранених та контужених -15 205 700 осіб, хворих - 3 047 700, обморожених - 90 800 осіб.

Велика кількість солдатів та офіцерів на фронті одержала від 2 до 7 поранень. Тому ті ж самі воїни могли фігурувати в донесеннях не один раз. Також поранений воїн, який повернувсь у стрій, а потім був убитий, двічі проходив у графі військових втрат.

Статистика подає, що в складі Червоної армії та Військово-морської фльоти загинуло 1 376 500 українців (15,9% втрат). Однак відомо, що з України до ЧА призивалися і інші національності. Водночас українці проживали в інших республіках СРСР, і їх було мобілізовано. Тому наведену цифру не можна вважати точною.

Пам'ятаймо, що облік втрат особливо під час відступу, здійснювався неорганізовано. Ще в 1940 р. були ліквідовані червоноармійські книжки. 7 жовтня 1941 р. видано наказ НКО № 330 про їх поновлення, а до того часу сотні тисяч були поховані безіменними.

В 1942 р. у діючій армії почали вводити спеціяльні медальйони з двома вкладками, на яких вказувалися біографічні дані володаря та відомості про найближчого родича, його адреса; для командного та політичного складу - індивідуальні жетони з особистими номерами, що повинні були допомогти встановити особу вбитого. Однак, по-перше, не всі були забезпечені медальйонами та жетонами, а, по-друге, в багатьох випадках вони виявлялися порожніми: бійці з причини психологічного порядку виймали записки.

Відомо, що значна частина воїнів, які померли у медичних установах, неминуче переходила до категорії тих, які пропали безвісти.

Враховуючи, що донесення про втрати в ряді деяких операцій взагалі не надходили, очевидно, слід покладатися не стільки на документи, як на оцінки.

За 17 місяців оборонних боїв радянські війська втратили 11 162 тис. осіб. При цьому безповоротні втрати перевищували санітарні. Пік санітарних втрат припадає на час наступальних боїв. Отже, головних втрат радянським військам противник завдав у ході своїх наступальних операцій. ЧА і в наступальних боях зазнавала більших втрат, ніж противник, який оборонявся. Так, тільки протягом січня 1943-жовтня 1944 рр. у ході двох оборонних та 13 наступальних операцій, здійснених на території України, загальні втрати ЧА становили 3 млн. 991 тис. 200, а 56,7% усіх безповоротних втрат припадає на 1941-1942 роки.

У ході боїв у європейських країнах ЧА втратила 3 889 686 осіб, причому 1 099 465 з них - загинули.

У Далекосхідній кампанії, в ході якої протягом 25 діб бойових дій з ладу вийшло 36,4 тис. осіб, у тому числі вбито, померло і пропало безвісти 12 тисяч. Серед загиблих тут багато і українців.

Наведені вище дані відображають втрати особового складу ЧА. Проте й вермахт зазнав величезних втрат.

Важливими чинниками, що істотно впливали на обсяги втрат були шаблонні тактичні схеми радянського командування, ведення бойових дій „великою кров'ю.

Гітлерівський воєначальник К.Тіппельскірх виділяв такі їхні особливості: стандартні схеми бойових операцій (розвідка боєм - могутня артпідготовка, авіяналіт - дїї піхоти, танків і кавалерії), відсутність густої мережі залізниць, що дозволило абверу знати про передислокацію радянських військ; пристрілка артилерії, що, як правило, виявляло розташування артилерійських угрупувань; радіоперехоплення допомагали відтворювати картину організації, а дані розвідки доповнювались перебіжчиками і полоненими.

Командуванню вермахту часто вдавалося стримати наступ радянських військ за допомогою глибоко ешелоноваиої оборони. Німецький стратег писав: „Не рахуючись із втратами в живій силі, бойові дії набирали ознаки на виснаження. Німецькі війська, що оборонялися, були в змозі відносно невеликими силами завдавати важких втрат, часто в 20 разів більших від своїх. В таких умовах з'являлася можливість шляхом несподіваного контрудару відразу повернутії втрачені перед тим позиції.

Жертвою військової некомпетентності! та волюнтаризму ставали не лише рядові бійці, а й офіцери. За даними російських істориків, протягом війни радянські збройні сили втратили: 121 генерала й адмірала, 2502 полковники, 4887 підполковників, 19 404 майори, 71 738 капітанів, 168 229 старших лейтенантів, 353 040 лейтенантів, 279 967 молодших лейтенантів, 122 905 не офіцерів, які займали офіцерські посади.

Одним із вирішальних чинників, що визначав прямі військові втрати стало медичне забезпечення. На початку бойових дій військові медичні установи не встигли відмобілізуватись.

До військових втрат України слід віднести й ті, яких зазнали учасники визвольних змагань 40-х-початку 50-х років. При цьому важливо наголосити, що загальні втрати ОУН-УПА остаточно не визначені. За мінімальними оцінками ОУН втратила 8-10 тис, за максимальними - 18-20 тис. осіб, УПА - близько 57 тис. осіб. За матеріялами недоступних раніше архівів НКВС, визначено інші дані: з лютого 1944 до січня 1946 рр. радянськими спецорганами було здійснено 38 773 чекістсько-військові операції, вбито 110 785 членів націоналістичного підпілля та вояків УПА, заарештовано 8 370 учасників ОУН і 15 969 активних повстанців.

В ході репресій та бойових дій в західних областях України загинуло понад 25 тис. радянських військовослужбовців, серед яких були й українські громадяни.

Поза увагою не можна лишити й тих, хто загинув у німецьких мундирах дивізії „Галичина", РВА, УВВ.

Підсумовуючи, можна вийти на загальну оцінку безповоротних втрат українців і громадян України інших національностей колишнього СРСР протягом 1941-1945 рр.:

4,5 млн. осіб цивільного населення окупованих територій (вбитих і зниклих безвісти); близько 4,1 млн. осіб військового персоналу (вбитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, померлих у госпіталях у перші повоєнні роки); 2,4-2,8 млн. осіб вивезених до Німеччини на примусову роботу (велика частина з них загинула); не менше 100 тис. членів ОУН-УПА; близько 16 тис. українців, які загинули у складі збройних формувань, що воювали на боці Німеччини. 
                                          
Всього на 1945 р. - близько 10 млн. осіб, не враховуючи радянських партизанів і підпільників, науково підтверджених даних про втрати яких немає.

Демографічні втрати України з 1 січня 1941 р. до 1 січня 1945 р. 1945 р. становлять 13 млн. 584 тис. осіб. Реальні людські втрати України можна було б визначити шляхом встановлення різниці між кількістю населення республіки на дати початку та закінчення війни. Однак зробити це точно неможливо з кількох причин. Загальна чисельність населення УРСР на 1 січня 1945 р. (27 383 000) і на 1 липня 1946 р. (32 099 000) відома, але з початку 1945 р. до закінчення війни ще відбувалися бої в Европі, Азії.

Після закінчення бойових дій значна частина тяжкопоранених протягом перших повоєнних місяців померла від ран і хвороб.

Каральні акції проти ОУН-УПА також впливали на демографічні втрати, бо вони доповнювалися „додатковими заходами у боротьбі з бандитизмом, під яким розумілись облави й арешти всіх підозрюваних у зв'язках з повстанцями (рішення „Про відселення жителів з 25-кілометрової смуги згідно з постановою Військради 1-го Українського фронту від 3 квітня 1944 р.").

В ході реалізації цих „додаткових заходів" лише з Галичини в 1944 р. було депортовано 4274 сім'ї (12 762 особи), в 1945 р. - 7393 родини (17 497 осіб). Примусове переміщення цілих сіл із західноукраїнського реґіону тривало до 1949 р. включно й охопило 50 453 родини (143 141 осіб). Скільки з них і коли повернулося до батьківських домівок, скільки було назавжди втрачено для України - встановити неможливо.

Не всі українці повернулися на батьківщину після війни. За оцінками спеціялістів від 143 тис. до 200 тис. українців після війни виїхали до країн Північної та Південної Америки, Великобританії, Австралії, Нової Зеляндії.

За даними науковців діяспори: в 1947 р. в англійській окупаційній зоні Німеччини знаходилось 54 580 українців, в американській - понад 104 тис, французькій - понад 19 тис; у всіх трьох окупаційних зонах Австрії - 21 893 осіб, і у великому таборі під Ріміні в Італії - 11 тис. осіб. Близько 100 тис. українців з різних причин нелегально перебували серед корінного населення або переховувалися в лісах. Отже, понад 310 тис. українців були „переміщеними особами" або „біженцями".

Серед названих категорій були і військовополонені, і колишні колябораціоністи, і члени органів управління німецької адміністрації на тимчасово окупованій території України, дивізії „Галичина", інтернованої в Італії англійцями наприкінці війни. Їх в основному переміщено до Великобританії. Крім них, туди прибуло близько 6 тис. українців з корпусу польського генерала В. Андерса, а також 21-24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Майже 2 тис. українських жінок з Югославії та Польщі після війни переїхали до Великобританії у відповідь на шлюбні оголошення, що друкувалися в газетах західних країн.

Кілька мільйонів українців тривалий час після завершення військових дій перебували у лавах радянських Збройних сил за межами України, що також необхідно брати до уваги при підрахунках методом демографічного балянсу в межах певного відрізка часу. Разом з тим з 1944 р. почалася демобілізація з лав діючої армії, що також істотно впливало на динаміку демографічних процесів.

За оцінкою ЦСУ СРСР, в період німецької окупації в Україні народилося 1152 тис. дітей, а померло 2623 тис. осіб з природних причин. Після вигнання загарбників з території республіки до закінчення війни минуло 7 місяців. Оцінка природної смертности в цей проміжок часу сягає 3 млн. осіб. Тому це число слід відняти від загальної кількости людських втрат України внаслідок війни, хоча від'ємна величина приросту є опосередкованим наслідком воєнних умов. Використання коефіцієнта приросту населення для даного часового відтинку неможливе.
Ось втрати деяких країн у відсотках до загальної кількости населення: Україна - 16,7%; Німеччина 9,0%; Польща 19,6%; Японія 3,4%; Югославія 10,6%; Франція 1,5%; Італія 1,1%; Румунія 3,7%; Греція 6,2%; Угорщина 4,6%; Австрія 5,6%; Великобританії 0,7%; Чехословаччина 3,0%; США 0,2%.

Згідно з підрахунками деяких зарубіжних дослідників, Україна втратила: військових  - 2 500 тис. осіб; цивільних - 5 500 тис. осіб; усього - 8 млн. осіб. Втім, ці відомості не можна вважати повними. Так, внаслідок копіткої праці в архівах, було встановлено, що безповоротні військові втрати України становили не 2,5 млн. осіб, як вважалося донедавна, а 4,1 млн.

Поки що ми не маємо змоги співставити людські втрати України та інших республік СРСЕ У нашому розпорядженні є тільки цифри втрат серед цивільного населення: в Росії - 1 800 тис. осіб, Білорусії -1 547, Литві - 370, Латвїї - 313,8 і Молдові - понад 64 тис. осіб.

За матеріалами сайту peremoga.gov.ua

ДОВІДКА

Загальні втрати країн світу за роки Другої світової війни сьогодні оцінюють у 55-62 мільйони чоловік. Україна втратила у цій війні понад 8 мільйонів, 19 відсотків усього народу (це 40 відсотків втрат СРСР). Серед країн-учасниць Другої світової війни втрати оцінюють так: Німеччина - 5-6,5 млн. (з яких цивільного населення - 2 мільйони), Польща - 4,5-6 млн. (враховуються загиблі й під радянською окупацією, і під німецькою), Юґославія -1 млн. (причому половина з них загинули від рук хорватських фашистів-усташів), Румунія - 500 тисяч, Угорщина - 430 тисяч. Жахливі втрати понесли євреї, яких загинуло 6 мільйонів - половина всіх європейських євреїв.

Англійський історик Джайлс Мекдоно (Giles McDonough) у своїй недавно перевиданій книзі Після Райху (After the Reich) подає, що німецькі втрати після офіційного закінчення війни виносили три мільйони. З того числа один мільйон військовополонених, найбільше в совєтському полоні. (З 90 тис. полонених, які здалися в Сталінграді, повернулося 5 тисяч). Альянти теж спричинили велику смертність після закінчення війни.         

З двох мільйонів цивільного населення найбільше число загиблих становили старці, жінки й діти. Практично поголовне знасилування жінок в совєтській окупаційній зоні. Крім цього, чехи знищили в брутальний спосіб чверть мільйона німців в Судетах. Така сама доля зустріла німців в Польщі, головно в Сілезії та Східній Прусії.

Щойно облога Берліну 1948 року й пострах перед комунізмом змінили західну політику відносно вчорашніх ворогів-німців.

ПОР. ВАСИЛЬ КРИВОУС

Колишній учасник Визвольних Змагань. Народився З січня 1893 р, в Стегниківцях, тернопільського повіту в Галичині. В 1914 р. скінчив учительську семінарію в Тернополі, але розпочати учительську працю того ж року йому не довелося, бо вже в серпні 1914 вибухла війна, і ідучи за закликом Українського Проводу, зголосився до УСС, щоб із зброєю в руках боротись за кращу долю свого народу. В рядах УСС перебув незвичайно тяжку, в дуже несприятливих зимових місяцях з 1914/15 р. карпатську кампанію.

В 1917 р. він закінчив старшинську школу у ранзі хорунжого. В часі Листопадового перевороту взяв участь в боях у Львові, обороняючи залізничий двірець Підзамче.

Опісля в рядах "Куреня Смерти" І. Бриґади УСС-ів бере участь у дальших бойових діях в часі облоги Львова. В боях відзначився відвагою і світив прикладом для других, за що був піднесений до ранги четара, опісля поручника.

Особливо ж гідною згадки є його участь в пам'ятнім "Вовчухівськім прориві". Село Вовчухи — були для поляків ключевою позицією між Городком і Судовою Вишнею для удержання зіалізничого получення між Львовом і Перемишлем, куди ішли всі польські достави і поповнення в людях і матеріялах із заходу до Львова. Там поляки створили опірні пункти і тримали сильні залоги, які постійно намагалися відсунути український фронт подальше на південь від залізничої лінії. І одним з найважніших стратегічних плянів Начальної Команди тоді було зайняти Вовчухи і перервати залізничну лінію. Згідно з тим пляном — в половині лютого 1919 під Вовчухами розгортались завзяті бої, які продовжувались із змінним щастям. З початком березня на той відтинок вислано випробуваний і досвідчений "Курінь смерти УСС-ів" під командою пор. Івановича і славний "Гуцульський курінь" під командою пор. Голинського. Дня 8. березня 1919 оба курені приступили до вирішальної офензивної акції і, наступаючи чотирма лавами, сильним бравурним ударом зломили опір польських відділів і приступом заняли Вовчухи. Після того перейшли залізничну лінію і заняли село Родатичі вже на північ від залізничного шляху, 9 березня заняли приступом Братковичі, а 10. березня — село Бурґталь. Так лінію Львів-Перемишль було прорвано, встановлено зв'язок з північною групою І. Корпусу УГА і замкнено український перстень довкола Львова.

Пор. Василь Кривоус взяв чинну і відповідальну участь у тій акції, ідучи враз із стрільцями до наступу на чолі сотні, не дивлячись на сильний ворожий вогонь, перейшов мочари і здобув призначене йому місце, вив'язуючись 3-ої сотні "Куріня смерти". Він зі своєю сотнею вийшов блискучо із свого завдання.

Бої за Вовчухи відомі в історії як "Вовчухівська операція", яка належить до найбільш завзятих і переможних боїв УГА.     

Опісля він в складі "Куріня смерти" брав участь у дальших бойових операціях. Був два рази ранений і разом з УГА перейшов Збруч у серпні 1919. Пізніше попав до "Чотирокутника Смерти", де його теж не минув тиф. Видужавши, знов пішов на фронт і в квітні 1920 року попав у польський полон. Видіставшись з полону, повернувся на рідні землі і учителював у Рідній школі в Рогатині і, маючи музикальні здібності, організував хори, а також стояв у проводі кружка Рідної Школи та був головою філії Просвіти.

По другій світовій війні Кривоус прибув до Канади і, осівши в Торонті посвятився знову учительській праці. Від 1963 року працював директором Рідної Школи при Філії УНО-місто, а також провадив якийсь час хор при церкві МБНП. Він був співосновником і одним із перших голов Об'єднання Українських Педагогів та скарбником 469. Відділу УНСоюзу.

Він був також нагороджений пропам'ятним хрестом УСС.

Д-р С. Булак

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації