ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 26 листопада 2013 р.

Юрій Липа

Я смертю вирізьбив; ти встань і прочитай:
Одне святе є в світі — кров людей хоробрих,
Одні живуть могили — вірних Батьківщині.

Юрій Липа

З ІСТОРІЇ ОДНОГО КУРЕНЯ

Олекса Кузьма

                                                            (З боїв під Львовом)


                Після виходу українських військ зі Львова пам'ятної ночі з 21 на 22 листопада 1918 р., в селі Куровичах, 30 км. на схід, створився операційний центр оружної сили, що мала здобувати столицю краю від сходу. Була це команда «групи Схід», що розташувалась на фільварку графа Потоцького. Шефом цієї команди став сотник УСС Букшований. Організувати боєві сили й слати під Львів — було першим її завданням. Взагалі після львівської невдачі українська армія зачинала тоді від самого початку наново організуватись. Крім одних Українських Січових Стрільців, що задержали свою формацію в цілості, все інше треба було наново творити, від споду до самої гори. Творилась наново й начальна (головна) команда, спершу в Бережанах, потім у Ходорові.

                 І мені судилося брати участь в тій роботі. В Куровичах в останніх днях листопада я дістав наказ зорганізувати другий курінь українського полку імени кн. Льва. Назва полку походила зі Львова, де названо так 15-ий полк колишньої австрійської армії. Перший курінь був утворений в Куровичах впродовж одного тижня сотником В. Перським і дня 30 листопада він відійшов на бойові позиції. Творення цього куреня пішло гладко, бо мав все готове: мужву, зброю, технічне заосмотрення і бойовий досвід зі Львова. Були це останки різних бойових частин, що перебули львівську кампанію. Зовсім інша була справа з моїм куренем. Коли мене іменовано курінним комендантом, я був один як палець. Не було ні одного жовніра, ні одного старшини на початок. Мені лише обіцювали, що щось прийде, але більше наказували, щоби за все я сам старався. Пригадалися мені, старому воякові, часи облоги перемиської кріпости, куди я дістався був після різних воєнних переходів, почавши від російської границі, в половині вересня 1914 р. Мою частину призначено до обсади кріпосної позиції, яка тоді не була ще готова. Мій комендант, майор Панганс, бравий австрійський офіцер, приказав мені вибудувати для мойого відділу землянку. Я заявив, що не маю поняття, як це робиться. «Чим Ви є в цивільнім?» спитав мене. Довідавшись, що редактором, сказав: «Редактори повинні вміти не лише про все писати, але й все робити. Дивіться, як роблять другі і до двох днів землянка має бути готова!» Наказ був виконаний, але при шалених зусиллях і гляданнях цілої частини за потрібним матеріялом.

                І тепер я взявся з запалом до роботи, хоч творення куреня стрічалося з більшими труднощами та перепонами, як колись будова землянки. Спершу за осідок моєї частини визначено село Словіту, 10 км. дальше на схід, де тоді знаходився вишкіл команди «групи Схід». Сюди й прийшов перший відділ з яких сто людей, головно з Чортківщини, під командою двох хорунжих. Це був перший зав'язок мого куреня. Люди прийшли лихо одягнені, переважно без зимових плащів і в подертих черевиках, хоч тиснув уже мороз і мело снігом. Мало принесли крісів, але зате привезли полеву кухню і це багато значило. Без теплої страви не вдержиться ніяке військо. Після відходу першого куреня на позиції я перемаршував дня 1 грудня з своїми людьми до Курович і тут поверх три тижні йшла дальша гарячкова робота.

              Мій курінь зростав людьми скоро. Повітові команди в Перемишлянах, Рогатині, Бережанах і під Львовом надсилали раз-по-разу відділи, призбирані прихапцем у своїх районах, і до тижня я розпоряджав силою до 500 людей, яка побільшувалася все далі. Разом з мужвою прибували й офіцери, так що незабаром доповнено комендантами чотири сотні по чотири чоти. Найважніша річ була — зробити з тих людей військо: завести дисципліну й вирівняти військову освіту. В моїх руках була збиранина людей різного віку і воєнного вишколення. Були між ними досвідчені вояки, що вернулись недавно зі світової війни, але були й недавні новобранці, що крісом не вміли як слід орудувати. Недостачі у військовім вишколенні треба було якнайскорше усунути. І старшини з підстаршинами взялися жваво до діла.

              Трудніше було поконати недостачі в умундуруванні. Вояки потребували не лише плащів, але й блюз, штанів, білля,  взуття — словом: всього. Найтяжче відчувалася недостача обуви, бо напів-босі вояки не могли брати участи в муштрі, тільки сиділи по хатах. Добра четвертина людей не далася через те ні до чого вжити. Про недостачі в озброєнні й не говорити. Відділи приходили тільки наполовину з крісами, з невеличким запасом патронів. Машинові кріси, ручні гранати і т. п. були відомі лише з оповідання.

              Магазини команди «групи Схід» були порожні і тому прийшлося все потрібне на власну руку роздобувати. Говорено, що по селах в околиці повно військових річей, які поприношено з війни або повідбирано подорожним воякам. Отже вислано на села реквізиційні виправи під проводом найенергічніших підстаршин. Бо всяке військове майно перейшло на власність української армії. І справді фіри вертались з різними військовими речами, привозили не лише всяке одіння, білля, коци, ремені, але й кріси, револьвери тощо, хоч багато військового добра наші сватки по селах таки не видали. Але що те все значило в порівнянні з великим запотребуванням цілого куреня! З «гори» потішали нас, що курінь дістане все потрібне; голих, босих і голіруч на фронт нас не пішлють. Лише кінчити формування куреня, бо на фронті він потрібний. Пора загального наступу на Львів зближався...

              Важну ролю в адміністрації військової частини грає канцелярійна служба. В моїм курені не було ні одного рахункового підстаршини. Я мусів покликати до військової служби старшого віком учителя з околиці, що був фахівцем в тім напрямі, вишколеним в австрійській армії. Мусів вести курінну канцелярію і вишколювати рахункових підстаршин для сотенних канцелярій. Треба було також вишколити собі людей до телефонічної служби, без якої неможливі ніякі воєнні операції.

              На пасовиську біля залізничої стації відбувалися щодень військові вправи. Вояки привикли були головно до позиційної війни, де цілими місяцями сиділося в окопах і в одному місці. Я звертав головну увагу на тактичні задачі та перевів кілька більших вправ у боях за місцевість, маневруючи в околичних селах. При воєннім вишколюванні мужви клалося велику вагу на ідейну сторону справи. Освідомлювано людей, за що ведеться війна. Викликувано підйом духа і ніхто не сумнівався, що українські війська в найближчім часі здобудуть назад столицю краю.

              Під кінець третього тижня курінь числив около 700 людей. Його формування було завершене. Був доповнений обоз, вишкіл скорострілів зі Солови мав дати відділ з чотирма машиновими крісами. Бракувало все ще найважнішого: одягїв, зброї і амуніції. Врешті інтедантура команди «групи Схід» привезла вагон мундурів, головно російських шинель і баранкових шапок. Була це допомога галицько-українській армії від України з-за Збруча. Протягом одного дня цілий курінь набрав іншого вигляду. Довгі сірі плащі і високі смушеві шапки надавали нашим воякам козацької поваги і зуховатости. Через них навіть настрій самих людей значно підвищився.

               Одно лише нас непокоїло. Курінь все ще не мав достаточної кількости крісів, а зовсім мало амуніції. Ручні гранати, які нам доставлено, не дуже тішили наших людей, бо мало хто вмів ними орудувати. Вправді вибрані інструктори перевели з курінем за селом окремі вправи в киданні ручними гранатами, але цього було замало, щоб усунути острах перед тою небезпечною зброєю.

               А тим часом воєнне положення наглило. Генерал Омелянович Павленко, що обняв головну команду над українськими військами, приспішив загальний наступ на Львів і натискав на команду «групи Схід», щоби другий курінь був готовий до походу. З трудом роздобуто для нього недостаючі кріси, але з таким малим запасом амуніції, що після загального вирівнання в цілому курені на один кріс припадало 15-20 набоїв. Пізніше обіцяли дати більше...

              Але одно тішило мене, що нарешті кожний жовнір був поставлений на воєнну стопу і я міг цілий курінь ужити до воєнних вправ, які переводив до останньої хвилі, щоб надати йому якнайбільшої боєвої справности. Ревно помагали мені в тім сотенні старшини, браві вояки, переняті високою національною ідеєю, за яку йшла боротьба.

              Одної гарної днини відбулося на майдані біля церкви торжественне заприсяження куреня, яке перевів висланий Начальною Командою військовий духовник о. Базилевич, а дня 24-го грудня я одержав наказ відмаршувати з курінем на позиції.

              Вже западала ніч, як на гостинці край села станули чотири сотні в похідному порядку. Сотня скорострілів, вишколена в сусідній Солові, і повний обоз доповняли цілість боєвого куреня в силі около 750 людей. Вислід важкої поверх тритижневої праці. І я не міг опертися приємному почуванню совісно сповненого обов'язку, наложеного на нефахівця, дилетанта у воєнному ділі, що як резервовий старшина виніс з австрійської школи більше теорії, як практики. Та ніде правди діти, вся наша війна була ведена  переважно дилетантами, подібно як всі   інші війни,   що були епілогом великої світової війни. Інакше й не могло бути, особливо у недержавних народів, що щойно тепер із зброєю в руках стали здійснювати національне право самовизначення. За належне зорганізування куреня, вимуштрування й поставлення на боєву стопу я  удостоївся признання від верховної  команди.

              На дворі було погано, студенний вітер віяв просто в очі, як мій курінь смерком дня 24 грудня став місити ногами мокру снігову кашу, що вкривала нам дорогу під Львів. Всі коменданти маршували також пішки, бо про коні не було й гадки. Однакові для всіх були воєнні труди. Зате грімкі співи лунали з соток грудей цілу дорогу — одинока осолода непевної вояцької долі. Наближаючись до цілі, ми бачили блиски й чули рокіт наших батерій, що били десь від Давидова, то знов від Дублян. А мене все болісно сверлувала думка, що йдемо на боєві становища майже без амуніції...

             Пізнім вечором опинився курінь на приготовлених квартирах в Миклашеві, де була команда УСС, що держали позиції, які ми мали від них перейняти. Тут ми переночували, а на другий день рано я вибрався саньми зі сотенними комендантами оглядати наші позиції. Оглядини тривали цілий день (25 грудня), бо треба було об'їхати фронт на яких 15 кілометрів, розкинений між селами Лисиничі, Підбірці, Камінопіль, Сороки і Ляшки муровані. Розуміється, про якийсь суцільний бойовий фронт не було тут бесіди. Обсаджені залогою були тільки місцевості, а вони стежами піддержували між собою лучбу. Окопи з кільчастим дротом мали тільки Лисиничі, Підбірці і Ляшки муровані, в Сороках була виставлена тільки застава (польова сторожа), і Підбірці мали висунену позицію в ліску, що знаходиться між Лисиничами і Сороками. Польова телефонічна лінія вздовж цілого фронту лучила команди поодиноких залог з командою куреня, а звідси з командою «групи Схід». Найважнішою була позиція в Лисиничах, що мала неприятеля напроти себе в Кривчичах, і позиція в Ляшках мурованих, напроти котрої польська позиція була у фабриці кістяної муки, що знаходиться серед рівнини над Полтвою. Позиція в Ляшках мала ту для нас вигоду, що від села тягнеться на який кілометер в сторону Полтви присілок Френелівка, який позволяв нашим стежам підходити досить близько до польської позиції в кістярні.

              Був перший день латинського Різдва і на польських позиціях панував спокій. Лише з кістярні впало кілька крісових вистрілів в напрямі Френелівки, коли побачено рух по нашім боці.
«Заграємо ми вам післязавтра» — сказав один із сотенних комендантів, коли кулі просвистіли над нашими головами.

              Старшинам була вже відома тайна, що дня 27 грудня буде генеральний наступ на Львів, хоч наказу ще не оголошено. Вночі з дня 25 на 26 грудня наш курінь, відпочавши один день в Миклашеві, відійшов на позиції і змінив Усусусів, що відмаршували через Винники на південь від Львова. Перша і друга сотня обсадили Ляшки Муровані і Сороки, третя Підбірці і лісок над Полтвою, а четверта Лисиничі. Курінна команда провела перший день фронтової служби в селі Прусах, дожидаючи дальших наказів.

              Тим часом на фронті панував дальше святочний спокій, не перериваний стріляниною з жодного боку. Для нас це була тиша перед бурею, що мала зірватися на другий день, і я ще більше непокоївся грізною дійсністю, що мій курінь ще не дістав амуніції. Телефонував до команди «групи Схід» і одержав відповідь, що амуніція вже є в Краснім і буде на час доставлена. Адже потяги ходять з Красного аж під сам фронт — до Підборець...

              Але минув день і з обіцянки ніщо не вийшло. Я став денервуватись і сон мене не брався. Невже завтра не думають наступати? Нарешті коло 3 години вночі приїздять з Курович два кінні післанці, закурені від стіп до голови снігом і приносять від команди «Групи Схід» накази. Дістаю три грубі важкі коперти. Одна адресована до мене, друга до команди артилерії в Жидятичах, третя до команди куреня сот. Човгана в Малеховї. Дві останні треба було негайно під особистою відповідальністю відставити до місця призначення. До такої служби я мав призначених окремих їздців.

               Читаю наказ для мого куреня. Розуміється, рано в 8 годині починається генеральний наступ на Львів! Наказ Начальної Команди був дуже подрібний. В 10-ій год. рано мої сотні мають заняти на лівім крилі Кривчичі, на правім кістярню. В 12-ій годині вполудне мають бути в наших руках Знесіння і будинки міської різні за жовківською рогачкою. Вечором з наступаючим боєм оба крила мають получитися на жовківськім передмістю. Рівночасно ліворуч мого куреня посувається лисиницьким лісом коломийський півкурінь пор. Гошоватюка, а гостинцем на личаківську рогачку III. курінь УСС. Праворуч мого куреня наступає курінь сот. Човгана з Малехова на Збоїська і Замарстинів, ще дальше група сот. Шашкевича. Всі наступаючі частини сходяться концентрично у Львові і наказ Начальної Команди визначив для кожної з них об'єкти в місті Львові до обсади.

                Першим моїм завданням було розіслати їздцями відбитку цього наказу командам усіх чотирьох сотень, означуючи кожній з них район бойової акції, що мала початися за кілька годин. Опісля я з своїм прибічником довго штурмував телефон, пробуючи получитися з командою «Групи Схід» в справі амуніції, але даремне. Телефонічний дріт був десь в полі перерваний.
Тим часом гаятись було ніколи. Наближався важний момент в історії мого куреня, початок важкої боротьби. Не зажмуривши тої ночі ні разу ока, я вибрався досвіта з курінним штабом до Лисинич, щоби звідси кермувати наступом...

(З Каляндаря «Просвіта» 1926)



неділя, 24 листопада 2013 р.

ПРИЧИНОК ДО ІСТОРІЇ УПА

 Степан Онишкевич-Орест 
Командир Групи «Сян», УПА










             Друковані тут листи — автентичні, тільки перекладені з польської мови. Писав їх Степан Онишкевич-Орест, командир Групи «Сян», з різних місцевостей у Польщі, коли скривався там після закінчення другої світової війни, — до свого брата, який — арештований і вивезений большевиками врятувався, вступивши до армії Андерса, перейшов у тій армії ґегенну і живе тепер у Британії. Степана Онишкевича арештували, — його хтось зрадив, або, може, й оті листи навели польську поліцію на його слід, — його судили у Варшаві й засудили на смерть та у 1950 році стратили. У книжці генерала Іґнаци Блюма «З дзєюв войска польскеґо в лятах 1944-1948», що її видало «Міністерство оброни крайовей», згадується дуже часто прізвище Степана Онишкевича та поданий повний акт обвинувачення проти нього, в якому сказано: «...Мирослав Онишкевич, син Григора і Юстини з дому Ткачук, народжений 26 січня 1911 р. в Угнові, повіт Томашів, українець, польський громадянин...».

              Друкуємо ті листи в пошані до геройського вояка-мученика, який боровся і згинув за Україну. — Редакція

                                                                                                                                    24 січня 1948



Дорогий Приятелю!

                  Не знаю, чи Тебе зацікавить ця моя базгранина, але пишу. А Ти як схочеш, то читай, а як ні тоні.

                  1943-ій рік. Для кожної частини української землі він чимось пам'ятний! Для Волині організуванням перших відділів УПА, для Холмщини мордуванням безборонного українського населення «кракусами», а для Галичини страхом, що ті «кракуси» тут і там, упоравшись з українським населенням Холмщини, сполучаться з польською партизанкою в Галичині та почнуть і тут продовжати своє діло: фізичне нищення українців. Треба було якось тому запобігти. Різні політичні українські угрупування на свій лад старалися тому зарадити. Леґальщина в постаті різних Українських Допомогових Комітетів (УДК) десь там ходила, витирала пороги німецьким можновладцям та обмежилася до списування жертв польського терору. Інакше до тієї справи поставилося підпілля. Провід ОУН, вірний засаді «власними силами», кинув клич по поодиноких селах творити самооборону. Бо ж ясним було, що від тих, що арештували були український уряд не можна було сподіватись якоїсь помочі українському народові проти розпаношених польських «кракусів». Провід ОУН не тільки кинув клич масам самим боронитися перед наїздами «кракусів», але й також дав наказ своїм членам творити суто військові формації — відділи УНС, що згодом перемінилися у відділи УПА.

                    Командиром львівської области назначено пор. Ярему. Він же доручив свойому заступникові Богданові їхати в північні терени львівської области і там в равській та сокальській округах організувати сотні. До помочі командир Богдан дістав одну чоту сотні «Трембіта» враз із сотенним і його почотом. Сотня «Трембіта» — це карпатська сотня. Хлопці в ній переважно були з тернопільської та станіславівської областей. Вона вже по тримісячному вишколі та великому бою з німцями в Карпатах була приділена на львівську область, як скелет до творення сотень. Всього одна чота Петренка, сам сотенний Бродяга з почотом: бунчужний Влодко, політвиховник Чорноморець і щось двох стрільців сот. почоту припали для північних округ львівської области. Все це притягнуло в призначені округи вже аж в грудні 1943 року. До того часу командир Богдан вже два місяці сам їздив, розбивався за творення сотень: спочатку хоч по одній сотні на округу.

                    Організація та однак ішла досить пиняво. Треба було побороти немало теренових труднощів. Треба було переконати людей, що зорганізування сотень, озброєння їх власними силами, квартирування в лісах, прохарчування їх і вишкіл є можливий, хоча північні ліси львівської области не такі то великі; без уваги на недалеку зиму. До цього всього командир Богдан був сам. Треба було таки в терені знайти очолення сотні. То ж дуже великою поміччю для командира Богдана була прислана чота Петренка з сотенним Бродягою та його почотом. Але ж як мало було того скелету хоч на дві сотні! Тим більше, що стрілецтво тої чоти в більшості не надавалося на скелет. Вони були хлопці добрі, бойові, відважні, вишколені, але заслабі інтелектуально. Годі було з них витягнути навіть ройових на дві сотні.

              Однак великою поміччю для командира Богдана був бунчужний Влодко. Його з місця взяв командир Богдан як фахівця (він же з леґіону Шухевича, сотенний писар в 1-ій сотні). Це була дуже ідейна людина. Роботящий, щиро відданий своїй праці. Отже остались придатні на скелет сотні: сотенний Бродяга, політвиховник Чорноморець і чотовий Петренко. Це навіть на старшинський склад одної сотні бракувало одного чотового. І так то сотенний Бродяга дістав призначення на сотенного. Він мав у равському повіті організувати чоту, а чотового до неї підібрати зі змобілізованих: числилося на те, що між змобілізованими попаде деякий капраль чи інший старшина чи підстаршина з Червоної Армії.

              Політвиховник Чорноморець став чотовим та пішов у жовківський повіт збирати чоту, а чотовий Петренко мав в Любачівщині зібрати чоту. Равську округу сяк-так полатано: було кому доглянути за збіркою людей, їх озброювати та вивіновувати. Два рої «Трембітарів» перекинено в сокальську округу. З них заледве витягнулося кількох добрих ройових. Бракувало командного складу: самого сотенного, ну й трьох чотових. Про бунчужного і інших конечних вже й не говорилося. Все це треба було витягнути, пошукати в терені.

              По довгому шуканні та нарадах знайдено команданта станиці української поліції, плютонового польської армії — Корсака. Його назначено сотенним гуртованої вже сотні. Він людина добра, трохи хвалько, вишкільник, як пізніше показалося, дуже добрий, зате в бою — боягуз. Сотні збиралося чотами. І до кінця 43 року були вже зібрані по поодиноких повітах.
Дуже багато мороки було з чотами в сокальському та радехівського повітах. Раз тому, що, як і всюди терен не дуже то прихильно ставився до збирання чот, а по-друге тому, що якраз в той час большевики кидали крізь фронт свої партизанські загони на тили німцям. І саме в той час, коли чоти в Радехівщині і Сокальщині були вже в більшості зібрані, насунула большевицька сарана та замість на німців, то на тих наших новобранців напали та порозбивали їх. Треба було від початку стягати, збирати.

                 Кінець кінців по Різдві 1944 року стягнули дві сотні в Куличківсько-Белзькі ліси до вишколу: сотня Бродяги на Гаївку, «Зелена» під Прусиновом коло Белза, а сотня Корсака в двірських будинках коло Луцьок, фільварок в Куличківських лісах. Вбрані, взуті хлопці були добре: кожний прийшов у своєму з дому. Натомість озброєння було досить слабе. На чоту припадав один легкий кулемет. А вже пізніше, коли в сотні було 6-7 кулеметів, — то це називалося дуже добре озброєння. А треба знати, що сотні тоді начислювали по 163 люда.

                Чоти були великі! Навіть рушниць бракувало. А з тих, що були, було багато «манліхерів» та різного року «обрізи». Що ж, здобувати на разі у ворога не було як; раз тому, що був тільки наказ зібрати та школити, другий раз тому, що з невишколеною масою, на яку піти акцію?! Отже всю зброю треба було витягати з населення. А воно тої зброї мало, можна сказати, досить. Тільки наш дядько не хотів давати, бо, мовляв: «А як мені прийдеться іти, то я з чим піду». Вітаю сердечно. Ст.

24 січня 48.


Дорогий Приятелю!

             Я надумався і пишу далі. — Аж щойно під кінець вишколу, по трьох місяцях, в місяці березні, кожна з сотень мала вже добре озброєння: майже кожний рій мав легкого кулемета, на сотню припадало по одному «Максимові», а сотня Бродяги мала навіть і 45 мм ґранатомета.   

              До зорганізування двох згаданих сотень багато допомогли боївки СБ (Служби безпеки) на чолі з провідником Галайдою. Вони очистили ліси з ворожого нам елементу; зреалізували клич: — «Ліс наш».

               Відома річ, що по лісничівках і побережницьких садибах сиділи переважно поляки і то запеклі шовіністи. Неодні з них вислугувалися вірно своїм хлібодавцям, німцям, доносячи про найменший рух наших перших партизан. І одної ночі під кінець 1943 року згадані наші боївки перевели одночасно в двох округах, равській і сокальській, акцію на важніші шовіністичні польські гнізда, що містилися по лісничівках і побережницьких садибах. Акція вповні вдалася: здобуто багато різнородної зброї, винуватих в донощицтві, на що були докази, — розігнано і іншим непевним елементам наказано, щоб забиралися з лісничівок.

               По тій акції ліси в равській і сокальській округах стали «чисті», вони стали «наші». Відтоді можна було свобідніше нашим партизанам ходити чи квартирувати в лісах. Ну й було де квартирувати: багато лісних забудувань опорожнилося! Другою прислугою згаданих боївок СБ для скорішого створення сотень УНС-у в північній частині львівської области це те, що члени повітових боївок перші стали в терені ходити зі зброєю серед населення. Значить, коли вже й УНС-івці показалися в якомусь селі зі зброєю, то це не було щось надзвичайне. Дядько вже трохи привик до цього! Однак командир боївок на область Львів Галайда бачив, що його бойовики — це добрі, відважні та ідейні хлопці, але без військового вишколу. Коли б прийшлося з ними зробити якусь більшу акцію — чисто військову — то хто знає, чи вона вдалась би.

             Бойовики як цілість, як якась бойова одиниця — не були зіграні, бо без суцільного вишколу. Про це знав добре к-р Галайда. Тож вже в січні 1944 року став думати та підбирати відповідних людей, щоб свої боївки зібрати в одне місце, скошарувати та дати їм спільний військовий вишкіл. І з кінцем лютого 1944 року Галайда почав це реалізувати.

             На сотенного своєї вишкільної сотні назначив командира М 22 (пізніше Євшан), одного з найкращих підстаршин куреня Шуха. Чотовими у командира М 22 були Чорнота, Скала, Беркут, — всі три підстаршини німецької армії, з якої дезертували, коли почули, що на своїх землях творяться відділи, своє рідне військо. Місцем вишколу тої сотні була лісничівка Пирятин (Кам'янки). Сотня ця не числила 163, а коло 120 люда. Значить, у неї в чоті було по три рої. Вишкіл цієї сотні почався щойно в останніх днях лютого 1944 року. Але треба знати, що в тій сотні були хлопці дібрані, це ж бойовики СБ! Це був найкращий, найбільш бойовий елемент північної частини львівської области. В них і зброя була добра. Кожний бойовик прийшов з доброю рушницею; кулеметів з самого початку ця сотня мала досить — по одному на рій, а навіть декотрий рій мав по два кулемети. В них і автоматів було досить. Одним словом, заповідалася першоклясна сотня!

             Але що ж, по одномісячному вишколі бойовики мали розійтись в свої терени, до своїх власних занять. Однак не так сталось, як плянувалось! Вже під час вишколу, в місяці березні 1944 до к-ра Галайди приходили зо всіх сторін від місцевих теренових чинників штафети за штафетами. Всі вони алярмували про навалу польських «кракусів» з півночі, яка починає щораз ближче Галичини підсуватися, нищучи по дорозі свідомий український елемент та грабуючи українцям майно. Такі ж штафети діставав і к-р Богдан. Всі вони, чим ближче весни, тим більше кричали: виходіть з лісів, українське населення не буде вас годувати, досить вишколу, йдіть рятуйте решту Холмщини, загородіть дорогу «кракусам» до Галичини.

             Як Галайда так і Богдан здавали собі справу з загрози, яка насувалася з півночі, з Холмщини. Знали вони дуже добре про те, що та новітня татарва не знає пощади українцям. Знали про те, що «кракуси» вже спалили десятки українських сіл Холмщини, вимордували сотки невинного й безборонного українського населення. Знали про те, що в час нападу на безборонне село, «кракуси» не зважали на те, чи це дитина, старші чи жінки, а все, що попало під руку, мордували, палячи до тла цілі села, а щойно на згарищах даного села, неначе вже за фронтом, ішли цивільні польські загони з довжелезними дротами, лопатками, джаганами та шукали і розкопували залишки закопаного майна холмщаків. Про все докладно знали командири Галайда і Богдан. Але вони знали і своє: поминувши вже невідповідну пору року, пам'ятали вони добре, що стрілецтво ще належно не вишколене. А к-р Богдан знав також добре, що його дві сотні ще належно не озброєні. Бракує ще багато кулеметів, треба ще виміняти «манліхери» на добрі рушниці, треба ще багато більше амуніції. То ж оба ці командири з походом на Холмщину зволікали, відкладали, з'ясовували місцевим тереновим, що треба ще почекати. А рівночасно робили все потрібне, щоби належно підготуватися до тієї роботи. Стрілецтво приспішено вишколювалося, приспішено доповнювано зброю, амуніцію, ведено розвідку. А про розположення ворожих сил на Холмщині нічого не можна було довідатись! Холмщина тоді була наче другим світом: ніхто з галичан туди не ходив, кожний боявся! Будь здоров — Ст.

24 січня 48




Дорогий Приятелю!   

              Отже пишу. А Ти певно будеш читати. — Між людьми ходили прямо леґенди, що озброєних поляків є величезна сила, що вони дуже добре озброєні, що вони мають гармати, їздять автами і тим подібне. Де квартирують, де їхні застави, стійки, ніхто з людей навіть не застановлявся над тим. Загально говорили, що їх в самому посадківському лісі має бути коло чотирьох тисяч. Всі ці вістки мусіли тим більше насторожити командирів Галайду і Богдана та примусити їх до тим соліднішої підготови. На додаток розвідка ствердила, що, «кракуси» чи інші поляки загніжджуються вже таки в Галичині. Були дані, що в польському селі Острів коло Белза тамошні поляки озброїлися, обдротовують своє село та вночі виконують озброєну варту. Значить, ставало ясним, що польські партизани з Холмщини щораз ближче підсуваються до Галичини, палячи по дорозі все, що українське: хочуть сполучитися зі своїми побратимами в Острові та опанувати куличківсько-белзькі ліси, щоб звідтам і в Галичині продовжувати своє протиукраїнське діло. Треба було спішити. Тим більше, що надійшла вже була вістка, що поляки робили грабункові напади на Дубину, — фільварок коло села Річиця. Підбадьорені кількома вдалими грабунковими нападами на Дубину, де потерпіли найбільше не німці, а фільварочна служба українці — під кінець березня 1944 напали на перші «пограничні» галицькі села: Річиця, Губинок. Але завдяки тамошній самоомороні не пощастило їм спалити та цілковито опанувати ті села. Люди стали втікати, відходити на південь.  

              В останніх днях місяця березня 1944 всі сусідні з Холмщиною села були постійно спаковані, сподіваючись кожної хвилини наїзду тих новітніх татар, що їх холмщаки звали «кракусами». Одже треба було діяти, треба було виступити з лісів. Командири Галайда і Богдан робили останні підготування. Треба було остаточно приступити до опрацьовання детального пляну протидіяння. А щоб це можна було зробити — треба було мати якесь тіло, якийсь провід, штаб чи що, щоб про все те думав. І по глибоких роздумуваннях та нарадах постав за ініціятивою Галайди штаб куреня у такому складі: Галайда як головний командир, Богдан як його перший заступник, Влодко як другий заступник. До них мали долучитися з терену: Ватюга, як пропагандист і політвиховник, Лисий як шеф зв'язку.

              По довгих нарадах і дискусіях запало рішення: іти цілим куренем в рейд по Холмщині, зайти як найдалі, своїми збройними ударами на натраплені станиці «кракусів» піддержати на дусі спанікованих вже до решти холмщаків; рівночасно творити, школити військово місцеву самооборону, поглиблювати національну свідомість серед українського населення Холмщини. Не устійнено на разі, яким шляхом мав цей рейд іти на північ і куди мав вертатися. Кожна нарада вужчого штабу — Галайди, Богдана, Влодка — закінчувалася дискусією, від чого починати: чи йти спершу в рейд, а Острів залишити, бо він може й так по вдалому рейді сам розлетиться, чи найперше піти акцією на Острів, а пізніше рейдом по Холмщині. Кінець кінців стало на тому, щоб найперше розбити Острів.

             Днем акції на Острів назначено 31 березня 1944. Зараз по акції мали долучитись до штабу Ватюга і Лисий та цілий курінь мав іти в рейд з повним штабом. Зближався 31 березень, день акції на Острів! Ішли останні підготування. Кр. Галайда підтягнув «свою» сотню з Пирятина на фільварок Романівка коло Хлівчан. Бо ж треба було бути ближче Острова, ну й дві інші сотні: Бродяги, що стояла в побережницькій садибі «Зелена» коло Прусинова під Белзом, та Корсака, що стояла на фільварку коло Луцьок. І так то яких три дні перед акцією всі три сотні знайшлися близько одна одної, всі в куличківсько-белзьких лісах. Щоб хоч командний склад сотень мав змогу пізнати себе взаємно, наказано відвідувати одні одних. Кожному сотенному та ліпшим чотовим наказано опрацювати подрібний плян наступу на Острів. 29 березня скликано до Романівки нараду всіх тих, що опрацьовували плян наступу. Отже на нараді тій знайшлися: Галайда, Богдан, Влодко, М 22, Бродяга, Корсак, Чернота, Янко (бунчужний сотні М 22). По довших нарадах устійнено такий плян діяння: акція розпочитається 31 березня скоро світ, всі три сотні разом підходять до села Глухова в такому порядку: Корсак, М22, Бродяга, в такому ж порядку маршують далі, але вже без штабу і санітарного пункту, які покищо залишаються в Глухові. Острів зачинають обходити з західньої сторони; перейшовши рейки починають завертати направо спочатку на північний захід, а пізніше на схід, а де далі на південний схід та південь. Так мають обійти Острів, щоб окружити його півколом з півночі. Праве крило (Бродяга) має дійти до ріки Солокії на захід від Острова, а ліве (Корсак) має досягти ріки Солокії на сході Острова. М 22 становить центр, вдаряє на Острів з півночі, в той час, коли дві інші сотні мають розставити застави на дорогах, а спеціяльно скріплені застави на залізничій лінії Рава Руська — Сокаль та рештою вояцтва допомагають Емові в ліквідації Острова. Штаб куреня буде знаходитися в ліску, що на північ від Острова, а санітарний пункт в хатах при дорозі Пархач-Глухів, себто недалеко Глухова, на захід від згаданого ліска. Сотні мають окружувати село ще за темна, потиху. — Всього найкращого.

24 січня 48


Дорогий Приятелю!
              (І що ж знову пишу до Тебе. Чи Тебе це цікавить чи ні, а пишу). Акція почнеться паленням села, по спаленні шукання за озброєними мужчинами, брання їх в полон чи, в разі спротиву, ліквідування таких. Коли б тихий підхід не вдався, ворожі вартівники зачули, вдаряти на село з місця, не чекаючи, чи всі зайняли приписані їм випадні відтинки. Устійнено гасла, умовні знаки. По тій нараді к-ри роз'їхалися до своїх сотень, щоб дати в себе відповідні розпорядження, накази. Прийшла ніч з 30 на 31 березня. Хоч місячна, але не видна. Перелетні хмари часто заслоняли місяць, а дерева та гущавники робили цю ніч в бельзько-куличківських лісах таки темною. Зима ще не вступилась зовсім. Білі лати снігу, що лежали по лісових полянках, дорогах, страшили партизан, що зима може ще показати свої «роги» і в квітні. Але запах весни в повітрі таки підбадьорював, таки вказував, що це останні «подриги» цьогорічної зими. Нічна тиша настала в лісі: пташки не співали, вітер не шелестів пожовклим листям, природа спала. Але в таборах поодиноких сотень не спали. Там рух, як ніколи. Стрільці бігали, метушилися, чути час до часу накази службових чи таки чотових, а навіть ройових. Це ж останні години підготови до їх першого хресного бою. У кожного видно поважну міну, серйозність — та гейби з кожного обличчя читалось: що то буде, як піде? Проте хлопці веселі, бадьорі, справно та швидко виконували накази своїх командирів. Година коло 21. Ліс і то в тому кінці від Хлівчан здригнувся! Що це? Хто той смільчак?! Це к-р Галайда з остнею М 22 прямував лісом на північ, до «Зеленої», щоб там злучитись з Бродягою і манджати далі по пляну, — наближатись до Острова. Серединою піскуватої лісової дороги скрипіли підводи, побіч тут і там видно було верхового, а по краях стежками маршувало вояцтво: стрілець за стрільцем, рій за роєм, чота за чотою. Кожний мовчазний, поважний, ішов в невідоме, ішов і думав, — як то піде його хресний бій. Неодному пригадалась мати, батько, а то й люба дівчина. Чи побачить ще він їх, чи може наложить головою в обороні рідних, в обороні загалу українського народу. З задуми тої вирвав вояцтво шепотом подаваний зпереду наказ: стати, стати. Стрілецтво пробуджувалось гейби зі сну, ставало один за одним, неодин відкривав широко очі і бачив, що він не дома, не біля батька-матері, чи милої дівчини, — а у лісі, в стрілецькому рядку стоїть і дожидає дальших наказів. Передні стрільці бачили, як з забудувань «Зеленої» виходили стрільці іншої частини та ставали один за одним на дорозі, що направо мала східній напрям. То ж після того догадались, що їх задержано тут тому, щоби сполучитись зі сотнею Бродяги. Більшість підвод табору сотні М 22 залишено на «Зеленій». Тут лишалася маленька частина стрілецтва Бродяги, як охорона — тому й табір сотні М 22 долучився сюди. Кухні, санітарні вози разом з доктором Я. сотні М 22 залишено на «Зеленій» під охороною — все інше мало їхати чи йти далі, але вже разом зі сотнею Бродяги — все по пляну.

             Сотня Бродяги долучилася скоро, всього за кільканадцять хвилин і незабаром цілість рушила далі, але вже у східньому напрямі. Хмарки раз заслоняли то знову відслоняли місяць. І тому, хоч дорога була досить широка, рідко коли була освічувана. Тіні високих та досить густих дерев до решти заслоняли дорогу. Вози конче потрібного табору скрипіли. Скрекіт їх побільшувався і ставав пронизливий, коли котрий віз натрапив на ямку. Під ногами було мокро. Рештки мокрого снігу під ногою перемінювались у воду, яка мішалась з розмерзлою землею і поставало болото, яке ліпилось до чобіт маршуючого вояцтва. Щастя, що терен був радше піскуватий як чорноземний. Тихо, не говорячи нічого один до одного, посувались дві сотні. Впереді сотня Бродяги розтягнута в стрілецький ряд, за нею конечні табори, санітарні вози з лікарем Б. і санітарками, а за ними сотня М 22, також стрілецьким рядком. К-ри Галайда та Богдан примістилися на одному з санітарних возів. К-р Влодко і Лисий (він долучився ще перед Островом) на іншому санітарному возі. Побіч возів скакали на баских конях зв'язкові. Вони щораз то від'їжджали до переду, то до заду та рапортували, як цілість посувається. Коли перший віз доїхав до дороги Белз-Куличків-Мости Великі — він несподівано станув; за ним усі інші вози. «Що сталося» — запитав к-р Галайда. Ніхто не відповів. «Яночку» — сказав Галайда до їздця, що їхав побіч — «скоч і провір». За не цілу мінуту вернувся на спітнілому коні Янко, бунчужний сотні М 22 і звітував, що рівчак прокопаний при в'їзді на белзько-куличківську дорогу здержав підводи, молоді коні бояться іти, але «скоро поїдемо» — докинув Янко — «полохливих коней вже почали обводити поміж деревами ліску до дороги». І дійсно, за декілька хвилин відірвані вози від піхотинців рушили з місця. Підвода за підводою пішла вже за слідом першої, поміж дерева, оминаючи пакосний, досить глибокий рівчак. К-р Галайда, коли вже його віз знайшовся на белзько-куличківській дорозі та звернув нею на південь, наказав возам здоганяти піхотинців, що за той час відійшли досить наперід. Зате Янкові наказав доглядати позаду, щоб дехно не відлучився; серед нічної темряви в лісі про це не трудно! Однак не так легко було наздігнати піхотинців. Дорога тяжка, мокра, з частими вибоями, ніяк не дозволяла досить навантаженим підводам їхати риссю. Треба було їхати кроком. Нічого, коли тяжко. До побачення — Ст.

25 січня 48


Дорогий Приятелю!              .'
             Чи ще Тобі не знудилося ? Але все одно пишу. Так їхали кроком, — сказав Галайда — ми і так їх доженемо, бо вкоротці буде долучуватись до нас ще й Корсак, — і далі півшепотом жартував собі з санітарками, що також їхали на тому возі. К-р Галайда, як звичайно в гуморі. Сміявся, жартував, сипав жартами наліво й направо. При кожному голоснішому сміхові перестерігав не галасувати, бо це ніч, а ми партизани, підсуваємося до акції, треба тихо поводитися. Але де ж там! Якже можна не сміятись, коли жарти такі «масні» та смішні! Неможливо було. І всупереч осторогам таки досись голосний сміх потрясав час до часі лісом. За яких двадцять хвилин підводи зупинилися. Кінний зв'язковий зголосив, що затримались, бо перед таборами стоять піхотинці. (Ну, добре, хай кожна сотня маршує у визначене місце, сотенні знають куди).

              Табори посуваються за сотнею М 22. К-р Корсак хай не бариться, скоро долучає і посуваємось дальше, — наказав зв'язковцям к-р Галайда. Зв'язкові поскакали до своїх сотень з наказами. Спецзв'язковий к-ра Галайди залишився при возі. Не минуло й десять хвилин, як табори рушили. Цілість в такому порядку: сотні Корсака і М 22 спереду, за ними табори, а зад забезпечувала сотня Бродяги. Командир Галайда щораз менше жартував, а коли й сказав щось веселого, то вже таки добрим шепотом. Однак гумору, як завжди, не тратив. Часто посвистував, хоч не дуже мелодійно під носом. Всі вже знали його звички. Посвистує, значить, думає про щось. І хіба не було йому про що думати? Він же відповідав за стільки людей. Він взяв на себе відповідальність за успішне переведення акції. «А що ми нашу самооборону беремо поважно, це ми нашим можливим противникам докажемо. Збройний опір зломимо, провідників розженемо, а решта сама розбіжиться, та й буде спокій», — говорив, майже, на кожній відправі старшин командир Галайда. Він до останку, до останньої хвилини був таким оптимістом у всіх справах. Такий повний віри в свої сили, в сили тих трьох сотень, що та віра мимохіть переносилась на його найближче окруження, а від нього дальше на все стрілецтво. Так, що кожному видавалося, що він не на бій іде, а десь на якісь вправи, чи що. Через ту велику віру в свої сили, свого любого командира Галайди, кожний скоро відсував від себе думку про можливу смерть чи поранення. «Ми мусимо виграти, ми переможемо, ми граніт, нас ніхто не розіб'є, ми сила» — зараз кожному пригадувались слова завжди веселого жартівливого командира Галайди.
Несподівано, наче нова ніч настала, чи що? Темно стало, хоч око виколи. Чому так? Всі були втягнені в більшу видність, а тут тобі раптом наче осліп кожний. Нічого не видно навіть на два кроки перед собою. Що це? Природа свої закони має. Насунула така чорна хмара, що геть чисто місяць притемнила. А тут як на те вибої дуже густо (а я забув попередньо сказати, що по прилучені Корсака цілість посувалася вже знову в східньому напрямі, меншою лісною дорогою, а не широкою белзько-великомостиською). Підводи часто ставали, а з ними і цілість! Молоді, добре годовані полохливі коні не хотіли йти в ями з водою, зверха присипані злегка зрадливою верствою білого снігу. Треба було часто такі ями виминати. А тут не було кудою. Наліво чи направо гущавники, возом туди не проїдеш, ще й в таку темноту. То ж виминали ми такі ями боком дороги, ген попід самі кущі. А в таких випадках мокрі гіллячки кущів немилосердно лупили по лицях сидячих на возі. Не один, що їхав на возі вже й змерз, а до того гіллячки трохи побили по лиці, — то ж злазив з воза і впхнувшись у стрілецький ряд, маршував стежкою зі стрілецтвом. «Он і я трохи починаю мерзнути. Ніби морозу нема, а все ж таки зимно», — сказав командир Галайда та зліз з воза і йшов побіч. Хто маршував ні словом один до одного не обзивався, мов води в рот набрав. Тихесенько цілість посувалася вперід ще все у східньому напрямі. Тільки рідкі вигуки погоничів, чи соковиті проклони, коли якийсь віз переїздив прикру ямку, — переривали час до часу тишу. Коли чорна хмара відслонила місяць, то й цілість почала виходити з докучливого гущавника. Ліс рідшав, а чоло і за ним цілість почала поволі завертати вліво. Спочатку на північний схід, а дедалі цілком на північ. Наче ще тихіше посувалося стрілецтво далі. Кожний і без наказу зрозумів, що щораз то ближче доходиться до місця акції, то ж потрібна була якнайбільша тиша. Ліс кінчився, по якомусь часі видно було в місячному світлі тільки поодинокі дерева та купки кущів. На краю останніх кущів чоло колони стало. «Що там?» гукнув командир Галайда. Прискакав кінний зв'язковий і звітував, «що дорога скінчилася, нема ні сліду, то ж не знати куди далі посуватися», — прямо на північ через луки, чи поля? Проїхавши яких 500-800 метрів, знайдено добру дорогу, що веде з Лукова на Пархач. Янко поїхав до переду, щоб вивести на вказану дорогу. Маршували навпростець. Спочатку луками, а далі полями. Щастя, що поля були поздовжні, і натраплено на якусь стерню, чи чорний пар, бо інакше табором було б дуже тяжко проїхати по розмерзлій землі. Коли цілість посувалася луками і полями, ніхто не зважився сидіти на підводах. Навіть лікар Б. (жид) незважаючи на свої старші літа, зліз з воза і йшов біля підводи, держачись рукою за ручицю. Коли лісу не стало, то й жадна хмаринка не заслоняла місяця. Видно було мов за дня. Всього найкращого — Ст.  

                       (Далі буде)

пʼятниця, 15 листопада 2013 р.

ТВОРЦІ ЛИСТОПАДОВОГО ЧИНУ*

Мирон Заклинський

              У нашому громадянстві все ще нема одностайної оцінки, кому признати головну заслугу в удачі Листопадового Чину. Одні приписують її Національній Раді, інші нашим старшинам із Військового Комітету, ще інші високо заслуженому організаційному референтові Військового Комітету, підхорунжому УСС Дм. Палієву, ще інші комендантові, сотникові УСС Дмитрові Вітовському. Слід розглянути діяльність усіх тих осіб і чинників.

               1) Віденська делеґація нашої Національної Ради старалася, щоб австрійська рада відділила територію східньої Галичини від західньої, яка відходила до незалежної польської держави, та щоб у тій східній частині передано владу Нац. Раді. Ця діяльність президента Національної Ради д-ра Є. Петрушевича не могла осягнути бажаної мети, бо Австро-Угорщина в останньому тижні жовтня вже розпадалася, всі народи, за виїмком нашого, покинули її, тому не мала вона на це сили, хоч би була й хотіла. Тим часом Австрія, своїм звичаєм, легковажила українців і порозумівалася з польськими галицькими діячами і з висланниками краківської Ліквідаційної Комісії та 27 жовтня 1918 р. тайком згодилася передати Польщі цілу Галичину! Віденська делегація Національної Ради не знала про те і дальше вела свої старання, аж до 31 жовтня включно. Вона хотіла конче мати той леґальний атут перед Найвижчою Радою держав-переможців у Парижі, та й мала на увазі велику перевагу поляків у Галичині, ще й зміцнену опертям на самостійну польську державу, коли нашою силою були лише вояки, зорганізовані таємно Військовим Комітетом.

           Львівська делегація Національної Ради, під проводом д-ра Костя Левицького, орієнтувалася в усьому на віденську делеґацію та дбала, щоб Військовий Комітет не зробив якоїсь акції, що не подобалась би Австрії, бо вона, мовляв, незабаром передасть нам легально владу над Галичиною. Дня 31 жовтня висланники львівської делеґації Національної Ради, під проводом голови, д-ра Костя Левицького, вимагали від цісарського намісника Галичини графа Гуїна, щоб передав Національній Раді владу над українською частиною краю, покликавшись на цісарський маніфест і на 14 точок Вілсона. Але намісник рішуче відмовив, заявивши, що не має такого наказу з Відня. Отже виявилося, що переговори з Австрією не довели до нічого і наш край опинився безпосередньо перед небезпекою прилуки до Польщі. Стало ясно, що долю Галичини неможливо врятувати переговорами, і що треба негайної революційної дії.

              2) Організаційний референт Військового Комітету підхор. Дмитро Паліїв відзначався вже в Леґіоні УСС, від 1917 р., провідницьким талантом, але не мав ще досвіду ані заслуг у політичних справах, із-за свого дуже молодого віку — 22 роки. Він, як і Вітовський, був одержимий справою нашої державности і заступав на таємних нарадах старшин УСС погляд, що УСС-и повинні покинути Австрію, щоб служити Україні.

            Коли Паліїв приїхав 12 жовтня 1918 р. зі Жмеринки, де працював при кмді міста, до Львова, старшини УСС отаман Никифор Гірняк і пор. д-ра Володимир Старосольський ввели його до Військового Комітету, що мав саме тоді одно зі своїх частих засідань. Паліїв здивувався, що Військовий Комітет діє лиш на терені Львова, та заявив, що принесе на найближче засідання плян поширення його діяльности на всю Галичину і поза неї. Той плян приніс він на засідання 15 жовтня і його обрано тоді ж Організаційним референтом Військового Комітету. Він розвинув жваву діяльність і наладнав зв'язки в першу чергу з нашими старшинами в тих галицьких містах, де стаціонувало австрійське військо: Коломия, Станиславів, Перемишль, Золочів та ін. Майже в усіх тих містах зорганізовано тоді за його стараннями Обласні Військові Комітети. Також почав він наладжувати зв'язки з поза-галицькими нашими частинами. Знаємо з одного спомину, що він їздив до кадри одного з галицьких полків на Моравію. Одначе скорий хід історичних подій обмежив час його діяльности до двох тяжнів, тому й не вдалося стягнути котрогось із галицьких полків у вирішальний час на поміч для Львова. Зате на галицькому терені принесла його праця важливі висліди, бо роззброєння австрійських частин відбулося майже рівночасно у Львові та в провінційних містах.

              В дні 31 жовтня був Паліїв правою рукою Вітовського у швидкій підготові роззброєння австрійських частин у Львові та на провінції. Він належав до штабу, що енергійно працював над цим. Того дня перед полуднем писав він накази до Обласних Військових Комітетів у справі роззброєння австрійських військових частин у їхніх містах. Де Комітету не було, посилав накази до довірених старшин. До другої години по пол. кур'єри з тими наказами вже від'їхали. До год. 4 по пол. від'їхали також кур'єри до управ наших політичних організацій у більших провінційних містах із зазивом перебрати владу в імені Національної Ради. Вітовський був тоді всеціло занятий зі своїм штабом плянування роззброєння в самому Львові.

             3)  Львівські старшини, члени Військового Комітету, мають великі заслуги, бо вели таємно небезпечну працю освідомлювання й організування наших вояків львівської залоги в українські військові частини. Більшість із них показались, тоді й пізніше, не лиш добрими старшинами, але й видатними патріотами, прим, поручник Іван Рудницький  (пізніше адвокат)   і Черевко та чотарі Любомир Огоновський і Баб'як. Цей останній відзначився, як герой у боях на вулицях Львова, коли був комендантом становища «Головна Пошта», одної з найважливіших і найзавзятіш атакованих  наших фортець у Львові,  що  боронила доступу до середмістя і Народного Дому. Одначе не було між тими старшинами ні одного з сильною індивідуальністю, ані з більшим стажем політичної, чи культурної праці в передвоєнних часах. Не було такого, що вмів би впливати на хід подій, на настанову львівської Національної Ради,  коли  переговори у  Відні  небезпечно затягались, хоч не давали нам нічого позитивного, крім обіцянок і витрати дуже  дорогого   часу.   Старшини   з   Військового  Комітету обмежувались до звітування і послуху Національній Раді. Не було між ними кандидата на коменданта. Коли ж приїхав вибраний Національною Радою комендант, сотник УСС Дмитро Вітовський, спонукав їх до рішення роззброїти австрійські військові частини найближчої ночі, не чекаючи на наказ Національної Ради, ані навіть на її згоду, бо вже не вистачало часу передати ту справу на наради й вирішення Ради.

               4)  Єдиний, що справді надавався на коменданта Військового Комітету в тих вирішальних і небезпечних днях, був Вітовський. Він був загально відомий і популярний, як політичний провідник УССтрільців у полі, як комендант визначної стрілецької сотні, яка, попри великі воєнні осяги, вела серед УСС-ів перед у культурній і політично-ідеологічній праці. Був він знаний з-перед І світової війни, як учасник боротьби за наш університет у Львові, як член проводу Радикальної партії, та як культурно-освітній діяч, згодом, як організатор наших шкіл у здобутій Австрією частині Волині в рр. 1916-17 — серед важких воєнних обставин. Крім цих заслуг був він ще й видатною індивідуальністю, знав з досвіду військові й політичні справи, мав також досвід у конспірації. Був він людиною хрустального характеру і безкомпромісовим державником-соборником.

             Як  комендант Військового   Комітету   старався   він  пополудні 31 жовтня переконати львівську Національну Раду про конечність негайного військового виступу та вплинув на її рішення. Річ у тому, що член Національної Ради, д-р Лонґин Цегельський, що вернувся того ж дня, 31 жовтня з Відня, приніс вістку, що на засіданні австрійської ради міністрів западе того ж вечора рішення передати владу в Галичині українцям і що окремий кур'єр привезе завтра намісникові Галичини цісарське письмо з наказом у цій справі. Багато членів Національної Ради прихилялося до думки, що треба почекати до завтра. Тоді Вітовський, приявний на тій нараді, рішуче виступив проти відкладання збройного виступу. Він заявив, що до негайного перевороту все підготоване, але він може вдатися лише найближчої ночі, бо вже завтра, в день приїзду Ліквідаційної Комісії з Кракова, були б безсилі супроти польської переваги. Якщо не візьмемо Львова цієї ночі — казав він — завтра заберуть його поляки. Обіцянка передати нам владу — це обман. Австрійська влада вже нераз обманювала наших послів. Знаємо з часописних вісток, що поляки поважно приготовляються перебрати у Львові владу.

             Коли Кость Левицький, голова львівської делеґації Національної Ради, випитував Вітовського про стан підготови до виступу, він інформував, що все складається гладко і зумисне не згадував про немалі труднощі й недостачі підготови. Своїм рішучим виступом спонукав він Національну Раду згодитися на роззброєння австрійських військ у Львові найближчої ночі.
Конечність нашого військового виступу назріла так нагло, що Вітовський не мав уже часу ранком 31 жовтня поставити ту справу на рішення Національної Ради та й вислід її нарад не був би певний. Тому він і його штаб виконали всю підготову, не маючи формального рішення Національної Ради. Тим більша його заслуга. На розісланих наказах не було підпису голови Національної Ради д-ра Костя Левицького. Був лиш підпис Вітовського, як коменданта Військового Комітету. На наших західніх землях не було іншого старшини, якого підпис вистачав би під наказом — виконати такий переломовий і ризиковний крок.

              Названих угорі старшин і діячів треба вважати за дійсних творців Листопадового чину. Учасників і виконавців було багато, але не можна підтягати їх під категорію творців того історичного акту.

_____________________________
    *     Автор був учасником роззброєння австрійських військорих частин вночі на 1 листопада 1918 року у Львові. Він виголосив на цю тему доповідь з Україському Військово-Історичному Інституті при НТША у Нью Йорку 21  листопада  1970  р. — Редакція.

неділя, 10 листопада 2013 р.

ДИВІЗІЯ ПІСЛЯ ВІЙНИ

Всеволод Б. Будний

                                        Могло б здаватися, що тема ця доволі невдячна, зокрема для дивізійників, бо з закінченням війни 8 травня 1945 року розпочався для Дивізії період полону, неволі, отже, — не така то вже славна сторінка її історії... Два роки пережили ми в таборах на полях біля Ріміні в Італії, ще півтора року минуло нам на фармах Англії та Шкотії, і про що тут писати? Про одноманітність таборових днів? Чи про нашу тугу за рідними сторонами та близькими людьми, за життям вільної людини? Чи про наш жаль і досаду, що стільки крови пролито, стільки друзів погибло, і виглядає, що намарне?..

                                     Знову таки вернемося до дати 8 травня 1945 року. Німеччина скапітулювала. Дивізія відтягається від лінії фронту. Малі групи проходять у зони під контролею американців і французів, і чимало з них попадають там до полону. Понад десять тисяч дивізійників натомість, що знайшлися на теренах під контролею бритійських збройних сил, здали бритійцям зброю і опинилися у бритійському полоні. Першою фазою того полону, від початку червня 1945 до половини 1947 року був час, проведений у таборах біля Ріміні в Італії.

                                      Життя в таборі ч. 5-ц біля містечка Белярія мало познаки тимчасовости і примітивізму. Воно плило в напруженій атмосфері наслідком активности совєтських репатріяційних місій, що їм бритійці дозволяли через два місяці наклонювати полонених дивізійників до повороту, як вони казали, «на батьківщину». Проте, незважаючи на великі недостачі і на дратуючу докучливість совєтських висланників, вояцтво Дивізії взялося за організування свого життя в полоні з молодечим запалом і завзяттям. Тільки 4-й пів місяця жили ми біля Белярії, заки переїхали до табору ч. 1 біля залізничої зупинки Мірамаре, а вже встигли в такому короткому часі зорганізувати спортові дружини, кілька хорів, таборову пресу, деякі школи чи курси, і все те діялося на дуже голодному пайку і в такий час, коли ми спали на голій землі, під голим небом.

                                       Виринає питання відкіля бралася ініціатива? А, якщо її проявляли нечисленні одиниці, то чому не натрапляла вона на байдужість загалу, що мав аж надто багато причин для зневіри й апатії? Відповідь на ці питання звучатиме, може, парадоксально, коли скажемо, що опинившися у таборі в Белярії, ми з перших днів стали почувати себе суцільною, об'єднаною групою вояків (хай і без зброї), свідомих своєї ролі в щойно минулій війні, готових ту свою ролю оправдувати й захищати; іншими словами — ми стали почувати себе вільними людьми! Ці наші почуття виявляли ми під час конфронтації з совєтськими місіями, ми виявляли їх у наших письмах-меморіялах до бритійських військових і державних установ, врешті — ми виявляли їх тим, що від перших днів нашого полону почали заходитися біля того, щоб життя наше — хай у яких важких умовинах — проводити якнайкраще, з проекцією в майбутнє.

                                      Хтось може поставити питання, невже треба було Дивізії опинитися у неволі, щоб тоді щойно відчути силу своєї єдности та солідарности? Хіба ж не пішов до Дивізії молодий, свідомий патріотичний елемент, що дістав зброю до рук і вже тим самим повинен був мати почуття спаяности, єдности, сили? Так, до Дивізії пішли молоді чи й старші українські патріоти і зробили це, здебільша, добровільно, але не забуваймо, що її вишкіл і боєві дії відбувалися при співучасти, а то й під виключним керівництвом німецького старшинського персоналу, байдужого до наших проблем і часто вороже наставленого до наших національних аспірацій. У добавок до того, в останніх місяцях війни прилучили німці до Дивізії поважне число свого летунського персоналу, котрому забракло вже машин (літаків). Ряди Дивізії перестали бути національно однорідними, а вояцтво почувало себе в тій новій ситуації невигідно. Не буде пересадою сказати, що в певному сенсі Дивізія була в німецькому «полоні» від перших днів її існування. З хвилиною, коли ми стали бритійськими полоненими, стан цей раптом змінився: ми стали національно однорідною, отже чисто українською одиницею, без німецького юберменшівського додатку вищих і нижчих старшин, підстаршин і функціонарів. У Белярії — було — куди не ступиш, зустрінеш тільки українця; на всіх щаблях таборової ієрархії — свої старшини: сотенні, командири полків, штаб табору, а на чолі — український генерал. Хай і так, що він, наш командант, відповідав за лад у таборі перед бритійськими військовими властями, та їх, бритійців, бачили ми зрідка, і вони не вмішувалися у наші справи, якщо ми не переступали границь встановленого порядку.

                                       На маркантний вияв цієї внутрішньої солідарности вояцтва Дивізії в полоні не треба було довго чекати. Серед матеріалів до збірника про Рімінський період історії Дивізії є стаття, що подрібно описує намагання совєтського уряду дістати нашу Дивізію до своїх рук. У тій статті, м. ін., читаємо:

                                       «...Декілька разів здобулась таборова спільнота табору біля Белярії на спонтанні відрухи, що їх треба зарахувати до справжніх перемог вояцтва Дивізії над совєтськими висланниками. Коли бритійська команда — на вимогу совєтської місії — наказала українським старшинам залишити табір, вояцтво зворушилось, масою загородило браму й рішуче заявило: «Старшин не дамо!» Ця маніфестація вірности українського вояка Дивізії своєму старшині була очевидним доказом нашої моральної сили...».

                                        «...Коли таборянам було вже забагато відвідин совєтських висланників, одного дня зараз уранці подалась маса вояків під браму табору, вичікуючи приходу місії, що її члени попередніми днями вештались по всіх усюдах табору. Коли місія з'явилась, вояцтво знову загородило собою браму, співаючи українських військових чи патріотичних пісень, або вигукуючи на адресу непрошених гостей. Совєтська місія викликала бритійського команданта округи, повідомляючи, що в таборі бунт. З'явився бритійський генерал, що через перекладача довідався, в чому справа. Наказавши своєму почотові й охороні залишитись назовні табору, він увійшов до середини. Маса розступилася; вояки віддавали йому військову почесть; він відповідав, підносячи руку до чола, і так зайшов аж до штабу табору. Так доказав він совєтським офіцерам, що ніякого бунту в таборі немає...».

                                           Репатріяційна акція тривала два місяці і раптом припинилася. За короткий час повідомили бритійці, що табір буде перенесений на нове місце; там, казали, буде легше перебути зиму, що вже наближалася. Цим новим місцем був табір ч. 1 у системі таборів, розбудованих німецькими полоненими. Життя полонених дивізійників поплило широким руслом. Керував ним штаб табору, що ділився на ряд відділів і референтур. Загал таборян був поділений на полки (І — V, гарматний, технічний, запасний) і на менші частини (юнацький і піонерський курені, або сотні: вартівнича, санітарна, робітнича, варстатова та зв'язку).


                                        Релігійну опіку отримували таборяни від чотирьох душпастирів-капелянів українсько-католицького віровизнання й одного православного. Охорона здоров'я була відповідальністю 16-ох українських (дивізійних) лікарів і доволі великого числа санітарів. Шкільництво табору охоплювало ряд шкіл, як початкова для малограмотних, гімназія, торговельна, учительська семінарія, середня технічна, однорічна рільнича, лісництва, драматична, дяківська та реміснича (з численними відділами). Окреме місце займали високошкільні курси. Діяв теж народній університет, що на його деякі виклади з'являлося іноді шість до сім соток слухачів.

                                     Культурно-освітній відділ штабу табору мав у своїм відомстві так багато ділянок таборового життя, що йому часом було неможливо охоплювати все і координувати. Його працю відтяжила частинно мережа таборових товариств «Просвіта», які організували читальні по окремих частинах табору.

                                     Існували, працювали і досягнули високого мистецького рівня таборовий театр, хори, оркестри, балетні гуртки, групи бандуристів і ревелерсів, мистецька спілка (малярів) «Веселка». З пресових органів появлялися щоденник «Життя в Таборі», тижневик «Батьківщина», двотижневик «Юнацький Зрив», гумористично-сатиричний двотижневик «Оса», літературно-мистецькі і популярно-наукові журнали «Наш Шлях» і «Гроно», а також друковано окремими відбитками реферати, підручники, збірки поезій чи оповідань, календарі, мали, листівки, поштові марки і т. п. Спортовці займалися різного роду спортами, а змагання між командами копаного м'яча нашого табору з дружинами німецьких таборів, або й бритійців, були приємною розвагою вже не для сотень, а тисяч глядачів. Діяли в рімінському таборі різні об'єднання, як Студентська Громада, Об'єднання: Правників, Учителів, Інженерів; Ремісничий цех з підвідділами; Літературно-Мистецький клюб, Т-во Філятелістів, а серед юнацтва — Пластові гуртки.

                                      Особливу опіку над вояцтвом Дивізії в полоні розгорнув Преосвященніший Владика Кир Іван Бучко, що відвідував табір 2 грудня 1945 р. Як голова римського Українського Комітету Допомоги, піклувався владика зокрема таборовим шкільництвом, а для близько 30-ох студентів виеднав повні стипендії; вони вибули з табору докінчувати студії в Еспанії. Більше ніж 20 студентів Богословія подалося до Риму, щоб там — під опікою владики — докінчувати студії.

                                       Деяку допомогу, здебільша письмовими матеріалами, часописами та книжками, приділював таборові Комітет Українців Канади, а також, у меншій мірі, З'єдинений Українсько-Американський Допомоговий Комітет (ЗУАДК).

                                       Вичислені нашвидкоруч різні види діяльности в рімінському таборі могли б однаково добре стосуватися якого-небудь українського табору в західній Німеччині, де жили наші цивільні втікачі, але ж різниць між табором полонених дивізійників і цивільними таборами було чимало. Полонені вояки Дивізії жили на просторі, обведеному високими дротяними огорожами, що їх ніччю освічували разючо сильні прожектори. На вежах і здовж дротів була озброєна варта. Ми не мали права виходити з табору (хіба невелике число осіб діставало перепустки), не вільно було мати та вживати власні гроші, щоранку нас перераховували бритійці (і ніколи не могли дорахуватися); у таборі — можна сказати — не було майже житлових бараків — ми жили під шатрами. Дуже дошкульно відчувалося брак усяких предметів, як столів, лавок, не згадуючи про ліжка чи сінники. Папір і інші письмові засоби були на початках недосяжним для загалу люксусом, тож тяжко неознайомленому уявити собі, як відбувалася наука у школах: викладачі не мали підручників, а студент був щасливий, якщо в нього був олівець, що ним він записував виклади на... туалетноу папері. І ще одна різниця: В таборі не було жінок, дітей і людей старшого віку (тільки 3% із загального числа таборян мали понад 45 років життя!). Тут слід згадати, що жіночий персонал Дивізії (медсестри) замешкував надморську віллю в Річіоне, в віддалі 7-ох кілометрів від нашого табору ч. 1.

                                       Початкові труднощі швидко поборювано. Дерев'яні коробки, що в них надходили харчі, були цінним матеріялом, що з нього золоті руки наших ремісників прямо вичаровували предмети конечні для праці канцелярій і шкіл. З бігом часу поставали все нові ремісничі варстати, розвинувся мистецький промисл. Рімінський табір перетворився у своєрідне містечко, його мешканці не животіли, а жили буйним, діяльним, творчим життям. Провідні люди табору, старшини, професіоналісти, душпастирі, педагоги поставили в користування загалу свої знання та вмілості; школи і друковане слово підносили інтелектуальний рівень рядового вояцтва, а зокрема юнацтва, й таким чином рімінський табір надолужував те, чого нам бракувало в час активної служби в Дивізії, а саме — давав дивізійникові світоглядове спрямування в дусі української правди й української державницької ідеології.
   
                                     Попри всі успіхи й досягнення в нашому збірнотному житті, існували в рімінському таборі деякі розбіжності в поглядах на різні справи, чи на розв'язку деяких проблем. І так, н.пр., можна говорити про конфлікт поколінь; молодші старшини (а їх було 90% усього старшинського корпусу) вважали, що старші віком і ранґами штабові старшини замало прислуховуються до голосів молодого старшинського нарибку Дивізії. Дехто з таборян добачував у таборі різкий двоподіл по лінії освіти. Існувало між вояцтвом політичне зрізничкування. Ми запально дискутували на тему, чи втеча з полону це дезерція, і прихильники двох різних поглядів на цю справу не хотіли уступати зі своїх позицій. Ми снували теоретичні міркування про можливості кудись емігрувати, але не могли погодитися у тому, чи краще нам розбігтися одинцем і влаштовувати своє життя кожний по-своєму, а чи радше нам треба десь поселитись «компактною масою»... Всі ці противоріччя, або більшість з них, саме життя розв'язало, або прямо перекреслило, і якими малими видаються вони нам сьогодні, з перспективи майже 30-ох років! На їх тлі виростає в нашій пам'яті рімінський табір до розміру великої школи, а може кузні, де викувався, заокруглився та вигладився світогляд дивізійника-громадянина.

                                     На цьому можна б закінчити міркування про перший етап полону Дивізії, тобто про табори біля Ріміні в Італії. Проте, пам'ять підказує з'ясувати ще один аспект нашого життя в полоні, не дивлячись на те, що оте з'ясування матиме дещо терпкавий посмак.

                                       Рімінські таборяни втримували широкий кореспонденційний зв'язок зі своїми рідними, знайомими та приятелями, що проживали в різних країнах Европи і за океаном, але найбільша виміна листів відбувалася між рімінським табором і українцями в західній Німеччині й Австрії. В ост. 3-ох місяцях 1946 року з табору вислано до тих країн близько 25 тисяч листів і отримано відти 17 тисяч листових посилок. Це вказує, що загал нашої еміграційної спільноти про рімінський табір знав, утримував з полоненими зв'язок листами, а беручи до уваги кровне споріднення численних родин з полоненими дивізійниками, напевно журився нашою долею, нашим майбутнім.

                                      Незважаючи на те і всупереч усяким сподіванням полонених, численні еміґраційні українські установи, партії й організації в Німеччині не вважали потрібним цікавитися долею 10-ох тисяч вояків Дивізії в Італії. За два роки нашого там перебування ми отримали одним-одне великоднє привітання від Українського Червоного Хреста в Інсбруку... Хоч висилали ми італійською поштою всі наші таборові видання на адреси всіх українських періодиків, то на адресу нашого табору ніодна адміністрація тих періодиків в Німеччині своїх видань не висилала. Ми отримували чужинецькі часописи (н. пр., зі Швайцарії), українські часописи з-за океану, органи громадських установ Франції, Бельгії, Англії і деякі приватно видавані газетки в Австрії, але проводи організацій, груп чи партій, що перебували в Німеччині, не здобулися на такий дрібний жест, як висилка своїх видань для своїх вояків у полоні. Перегортаючи українську пресу в Німеччині того часу, ви даремно шукали б за якоюсь теплою згадкою про рімінський табір, а не то, за постійним інформуванням про його життя, змагання та досягнення.      

                                      Трапився на еміґрації один випадок, що схвилював рімінський табір, немало, а на сторінках наших таборових періодиків появилися на нього гострі відгуки. (їх, мабуть, у Німеччині ніхто й не читав!). З вінніпеґського «Нового Шляху» з 22 червня 1946 р. довідалися ми, що одна група українського жіноцтва вислала листа п-і Елеонорі Рузвельт і в ньому просила, щоб окремі комісії в таборах «переміщених осіб» охоронили їх (українських еміґранток) від змішування з «...дезертирами, зрадниками, воєнними злочинцями і полоненими, що підлягають видачі». Таке дивовижне зіставлення в одній групі і воєнних злочинців, дезертирів, зрадників і полонених, що «підлягають видачі», могло до живого діткнути українського вояка в неволі. 

                                        Нехай українські жінки, що підписували те письмо, і не мали на думці втікачів з Ріміні, коли писали про «дезертирів, злочинців і полонених», а нам ще й досі дивно, як такий меморіял міг заторкувати справу полонених і видачі. Згадана група жінок зважилася на таке саме в той час, коли в їхньому ж таборі і інших таборах неодна українська жінка нетерпляче вичікувала свого чоловіка, сина, брата чи судженого, втікача з рімінського табору.

                                      Доходили до Ріміні вістки, що звільнені з американського полону вояки Дивізії іноді мали труднощі, коли шукали приміщень у скитальських таборах. Через деякий час рімінські втікачі самі натрапляли на подібні труднощі. Не всі управи скитальських таборів загороджували вступ колишнім воякам Дивізії, але випадків неприхильного ставлення до втікачів з Ріміні було забагато, щоб поминути їх мовчанкою...

                                        В середині 1947 року вояки Дивізії відплили від берегів соняшної Італії і кількома транспортними кораблями причалили до Бритійських островів. Розділені на кільканадцять частин по 500-800 осіб, заповнили вони табори, з яких бритійці вислали до Німеччини німецьких полонених. Табори були в хліборобських околицях здебільша середущої Англії та в Шкотії. Старшини замешкали в окремому таборі, і їм дали право вирішувати, чи хочуть вони жити в таборі і вичікувати звільнення, чи працею на фармах заробляти додаткову платню і так скорочувати собі час вичікування. Більшість молодих старшин вирішила працювати.

                                       Розкинені по численних таборах підстаршини і рядовики Дивізії мусіли працювати на ріллі, а менша частина виконувала різні праці в таборах. За працю полонених платили фармери державі повну ціну, як за працю цивільного англійського робітника. Полонений отримував таборовими грішми невелику частину свого заробітку на закуп у таборовій крамниці речей особистого вжитку. Ще одну малу частину зарібку вписувала адміністрація табору на рахунок кожного полоненого; це була його примусова ощадність, що стала кожному в пригоді після формального звільнення з полону через півтора року.

                                       Хоч у таборах Англії та Шкотії не було серед вояцтва старшин, усюди було досить дивізійників хочби зі середньою освітою, і вони, при помочі вишколених у рімінському таборі активістів при читальнях Т-в «Просвіти», організували внутрішнє життя таборів, що мало форми товариської, спортової, мистецької і самоосвітньої діяльности, і то вже тільки вечорами й неділями. (Ці самі одиниці ставали провідниками громадського життя в різних місцевостях після звільнення з полону).

                                        Опікувався таборами полонених дивізійників директор Українського Центрального Допомогового Бюра в Лондоні, що було експозитурою Комітету Українців Канади, сот. Богдан Панчук. Він виєднав у бритійців дозвіл створити при Бюрі «Відділ Опіки над Полоненими» з самих таки полонених. Відділ цей мав на початках тільки п'ятьох працівників, але з часом розрісся до сили понад двадцять осіб, що помагали таборам у культурно-освітній праці.

                                       Вояки Дивізії не заплямили українського імени в очах бритійського уряду й населення, а одним своїм потягненням викликали їх подив і пошану. Мова тут про те, що довідавшись про намір бритійців вислати з Англії до Німеччини двадцять-кількох дивізійників-інвалідів, полонені вояки Дивізії запротестували кількагодинним страйком у всіх таборах; у відповідно приготованих меморандумах до бритійського уряду дивизійники вимагали скасування розпорядку про вивіз до Німеччини наших інвалідів; вони зобов'язалися, що кожний полонений пожертвує одного шилінґа тижнево через такий довгий час, аж призбирається сума потрібна на закуп земельної посілости з будинками, яка забезпечить нашим інвалідам житлову площу та прохарчування. Бритійці на цю вимогу погодилися, а в короткому часі інваліди Дивізії замешкали на «клаптику української (власної) землі» в південній Англії, де стали вирощувати для себе городовину, розвели дріб і інші тварини, користали з овочів власного саду і так живуть там і до сьогодні.

                                     Напередодні звільнення з полону старшин, підстаршин і вояків Дивізії, при кінці 1949 року пролунали в бритійському парляменті слова міністра внутрішніх справ Британії, що, м. ін., сказав:      
                               
                                      «З усіх національних груп, що поселилися у Британії, українська група показала себе найбільш дисциплінованою, організованою та моральною і за два роки поселення не мала випадку злочину чи порушення закону...».

                                       Після звільнення, колишні вояки Дивізії помогли розбудувати громадське життя у Великій Британії і сьогодні ним керують, займаючи відповідальні пости та виконуючи близько 90% громадської праці.

                                        Ще в 1945 році удостоїлася наша Дивізія уваги всього світу; уряд СРСР подбав поставити її на суд у Нюрнберґу, обвинувачуючи її у воєнних злочинах і в співпраці з гітлерівським режимом. Тавро «коляборанта» прилипло до вояка Дивізії і загороджувало йому пізніше дорогу в заокеанські країни.

                                          1950 року зорганізували Дивізійники в Німеччині своє Братство, метою якого було в першу чергу боронити добре ім'я вояка Дивізії, зняти з нього приписуване йому тавро й усвідомити сильних цього світу, а також — на жаль — і декого з наших таки земляків, що «за святую правду — волю розбійник не стане» та що воякові Дивізії чужою була гітлерівська ідеологія.

                                      В першій половині 1950-х років чимало дивізійників виїхало з Німеччини й Англії та поселилося в Австралії, Арґентині, Канаді та З'єднаних Стейтах Америки. Деяке неустійнене число дивізійників живе в Польщі, а також в Україні, чи інших частинах Совєтського Союзу. Маємо вісті, що ось два роки тому совєтські власті «розпізнали» одного дивізійника у Львові і засудили його за службу добровольцем у Дивізії на 15 років каторги.

                                      Сьогодні можемо сказати, що колишні вояки Дивізії є всюди. Всюди їх можна бачити, зорганізованих у своїх Братствах, всюди їх можна бачити на різних відтинках громадського, релігійного, економічного, наукового чи мистецького життя. Ми гордимося тим, що Дивізія дала українській еміґрації вільного світу десятки священиків, десятки лікарів, кілька соток інженерів, викладачів високих шкіл, багатьох підприємців. Не бракує дивізійників на громадській ниві, однаково на керівних постах у крайових установах, як теж — і то не в малому числі — у проводах місцевих установ та організацій.

                                                                                          ***

                                         Ми перейшли дуже побіжно шлях вояка Дивізії від закінчення війни по сьогоднішній день. При згадці про полон дивізійників у роках 1945 -1949, ми були в згоді з загальною темою конференції, бо нам сказано, що конференція розглядатиме проблематику Дивізії «в історичному аспекті». Наблизившись у наших міркуваннях до наших днів, ми затратили історичну перспективу. Треба зачекати ще 25-30 літ, щоб говорити про дивізійників нашого часу «в історичному аспекті». Віримо, що майбутній український історик знайде час і зацікавлення прослідити ролю вояка Дивізії в житті нашого поселення в «широкому світі». Побоюємося одначе, що той майбутній історик натрапить на чималі труднощі і буде часом дивуватися, як дивуємося сьогодні ми... Нам приємно було прочитати «ювілейну сторінку Дивізії» у «Свободі» та редакційну статтю англомовного «Українського Тижневика» (у тій же «Свободі») з 14 квітня 1973, де написано, м. ін., що дивізійники є «...найбільш активними членами нашого організованого громадського життя», але три дні тому теж в редакційній статті щоденника «Свобода» з датою 11 квітня 1973 ми здивовано читали, м. ін., ось що: «...На жаль, активна участь у громадському житті... членів І Українській Дивізії і УНА не така численна і провідна, як вона могла б бути...».

                                          Нехай майбутній історик дає собі раду з таким противоріччям на сторінках двох публікацій одного й того самого видавництва. Виглядає, що одні українські редактори нас бачать, а другі — не хочуть нас бачити, як не бачили нас у полоні редактори багатьох поважних українських часописів у Німеччині. Бачили редактори «Свободи» дивізійників, що робили порядкову службу у Вашингтоні під час відслонення пам'ятника Тарасові Шевченкові 1964 року, але не хотіли цього сказати своїм читачам, тому назвали дивізійників-упорядників «армією інженера Скіри». Чи знатиме майбутній історик, що то за військо було, ота «армія інж. Скіри»?...

                                         В нашому громадському житті заанґажованих дивізійників є багато, і вони є всюди, Щоб не бути голословним, я дослужуся кількома на швидку руку зібраними цифровими даними з терену, що його найкраще знаю: з терену діяльности станиці нашого Братства в Нюарку.

                                         Станиця начисляє 75 активних членів. З них 11 є професіоналістами (4 лікарі-спеціялісти, 5 інженерів, 1 економіст і 1 духовник). Десять членів нашої станиці — це власники різного роду підприємств. Дехто з професіоналістів приймає участь, по змозі своїх сил, у громадському житті. З загального числа 75-ох членів станиці: два є членами крайових управ українських товариств чи організацій, шість є головами українських місцевих товариств або організацій, 35 є членами управ місцевих організацій: церковно-мирянські організації (7), школи (6), молодечі організації (8), політичні організації (3), спортове товариство (7), відділи УККА (2), Укр. Нар. Дім (2); три є, або були диригентами хорів, один є учителем гри на бандурі і керівником капелі бандуристів, два є організаторами і керівниками оркестр. 

                                          Повищі дані про участь членів Станиці Братства дивізійників у Нюарку, Н. Дж., не охоплюють тих членів, які є активними в системі Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії УНА.

                                         Ось мій малий і незначний причинок до історії 1-ої Української Дивізії УНА в періоді від закінчення війни по сьогодні. Можливо, що деякі майбутні історики вважатимуть, що роля Дивізії закінчилася 8 травня 1945 року; інші, можливо, пересунуть цю дату на кінець 1949 року, тобто на час переходу дивізійників до цивільного стану... Та нам, дивізійникам, здається, що активна наша служба закінчиться щойно тоді, коли замкнуться навіки очі останнього живого дивізійника.

субота, 9 листопада 2013 р.

ЗМІНА НІМЕЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ І ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ

Роман Крохмалюк

(Уривок з довшої праці п. н. «Заграва на сході»)

                                    У цій праці постійно перериваній щораз то частішими алярмами, налетами та бомбардуваннями, ми все ж таки з цікавістю слідкували за змінами, що заходили в німецькій політиці у відношенні до нашого народу.

                                     Вже в другій половині 1944 року, в німецьких урядових колах в Берліні, почала щораз то більше нуртувати думка про використання народів східньої Европи для цілей воєнної перемоги на сході. Внаслідок того німецькі урядові чинники почали переговорювати з представниками різних народів як асербайжанців, балтійців, білорусів, росіян, татар, туркестанців та українців. Та німці, що впродовж своєї історії були завжди русофіли, і в цьому випадку були прихильниками концепції творити великоросійську державу, до якої інші народи мали б увійти у формі якоїсь ближче неокресленої федерації. Цю концепцію обстоювало декілька німецьких генералів з головної команди в Берліні, а опісля захопився нею теж і шеф німецької поліції Гімлер. В часі боїв за Москву попав до німецького полону большевицький генерал Андрій Андрійович Власов. З ним теж почав переговорювати Гімлер. Не маючи поняття про політичні обставини на сході Европи, Гімлер пішов за думкою ген. Власова, що одинокою розв'язкою ситуації на сході було б створити визвольну армію, що мала б складатися з народів Росії і під проводом ген. Власова, брала б участь у війні з большевиками. Політичним центром цеї концепції мав би бути комітет, що гуртував би у собі всіх представників поневолених Росією народів.

                                   Цілком іншу концепцію заступав міністер Розенберґ, та провідні урядовці його міністерства для окупованих східних земель Европи. Розенберґ плянував розподіл большевицької імперії на поодинокі національно визначені частини. Тим то він обстоював творення на терені німецького Райху окремих національних комітетів на окремих правах. Українці творили поміж усіми народами східної Европи найповажнішу і добре зорганізовану групу. Існування І УД, що брала вже до цього часу участь у численних боях, мало теж своє велике значення. Добре зорганізовані були латвійці, що мали дві дивізії, а далі естонці, що хоч нечисленні виставили одну чисто естонську дивізію.

                                   Головною передумовою до ведення розмов з німцями з української сторони було звільнення провідних членів обох відламів ОУН з концентраційного табору в Саксегавзен, на що німці дали свою згоду. Під кінець вересня звільнено з табору в Саксенгавзен провідника ОУН Степана Бандеру з кількома його найближчого окруження, а зараз з початком жовтня був звільнений голова проводу ОУН, полковник Андрій Мельник та члени ОУНм. Рівночасно звільнили німці керівні особи інших народів, що теж були інтерновані в різних таборах.

                                  Незабаром ген. А. Власов договорився з німцями, та створив «Комітет для освободження Росії». За кілька днів пізніше, 14 листопада 1944 р. ген. Власов проголосив у Празі на замку на Градчанах свій маніфест. Українців у цьому комітеті репрезентував «малорос» проф. Богатирчук, — лялька підставлена ген. Власовим. Подібне було теж і з репрезентантами інших народів. Ген. Власов не звертався і не хотів навіть говорити з представниками національних комітетів. У відповідь на створення комітету для освободження народів Росії, представники всіх національних комітетів поневолених Росією народів, зійшлися разом і вислали 18 листопада протестаційну деклярацію до міністерства східної Европи на руки Рібентропа. У цій деклярації відмовлено було Власову права заступати і говорити в імени тих народів. У деклярації представники дев'яти народів зажадали рішучо визнання національних комітетів та творення національних армій. Через кілька днів прийшла німецька відповідь. Вона була, як це зрештою було до передбачення, неґативна. Німці пропонували створення національних комітетів, діяльність яких була б одначе сильно обмежена. Їх завданням було б давати правну опіку своїм громадянам. Голова національного комітету мав би бути рівночасно командувачем національного війська. Про яку-небудь заборону набирати до армії Власова (РОА) чужі національності, не було навіть і згадки.

                                   У цій ситуації прийшлося приняти цю німецьку концепцію. З пропонованих кандидатів на голову УНК відмовився категорично ген. Всеволод Петрів, що від довгих років проживав у Празі. Німці хотіли мати вплив на затвердження кандидатів і тому пробували подавати від себе кандидатів з кругів полонених совєтських старшин. Тому противилися рішучо українські чинники. На кандидатуру ген. Капустянського німці не хотіли дати своєї згоди, знаючи, що ген. Капустянський як член ПУН репрезентуватиме, подібно як і полк. А. Мельник, ОУН.

                                  У цій доволі тяжкій ситуації президент УНР запропонував як кандидата на голову УНК полковника армії УНР Павла Шандрука, який брав участь у другій світовій війні як контрактовий майор польської армії.

                                   Звільнений разом з іншими українськими старшинами з німецького полону жив у містечку Скернєвіце в Польщі. Полковник П. Шандрук дав свою згоду през. А.Лівицькому, який негайно підвищив його до ранґу генерал-хорунжого. У слід за тим Президія Українського Національного Комітету рішенням з 12 березня призначила генерал-хорунжого Ген. Штабу Павла Шандрука Командуючим Українською Національною Армією.

                                  У склад Української Національної Армії входили: Перша Українська Дивізія (І УД) і Друга Українська Дивізія, що саме була у тракті формування. Вона складалася з різних відділів українських вояків, колишніх полонених совєтських армій, що виконували в різних місцевостях Німеччини допоміжну військову службу. Друга Українська дивізія формувалася у містечку Німен під Берліном, де находилися доволі великі касарні. Командиром II Української Дивізії став полковник УНР Петро Дяченко.

                                     Відповідну деклярацію Українського Національного Комітету проголошено дня 17 березня 1945 року і поміщено в усіх українських часописах. Деклярація стверджувала, що УНК приступає до організації Української Національної Армії. У її склад увійшли всі українські військові формації при німецькій армії. З тим, Перша Українська Дивізія була офіційно перейменована на І УД УНА.

                                      Хоча подібні деклярації проголосили теж і інші національні комітети, генерал Власов все таки підносив претенсії, щоби всі народи СССР влучилися до його комітету, а здатні носити зброю вступали до РОА. Тож при помочі німецької партійної поліції старшини РОА старалися далі виловлювати українців,  білорусів та  балтійців,  щоби  включити їх насильно  в ряди РОА.

                                     Одного дня десь з початком березня, прийшли до бюра В. У. два старшини з РОА. Один з них у ранзі сотника говорив зі мною по-німецьки, а другий в ранзі поручника не відзивався взагалі. Сотник відразу заявив мені, що РОА знає, що ми перехоплюємо її людей і відсилаємо до І УН. Погрожував, що як ми не перестанемо цього робити, то поїдуть до команди дивізії і усіх тих людей відберуть. Я зі своєї сторони сказав їм правду в очі, що вони виловлюють наших людей насильно при помочі німецької поліції і у цій справі я вже звітував де належить. Побачивши, що тут вони нічого не вдіють, оба старшини попрощалися з явною злістю, а поручник запитався чи я українець, сказав до мене по-російськи: «А ми на Вас пожалуємся в Ґімлєра». На цьому, очевидно, справа закінчилася, але це одне речення було доказом, як генерал Власов і його старшини числили на свого опікуна Гімлера.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації