Бій під Бродами в насвітленні совєтських джерел

Лев Шанковський

Бій під Бродами не має ще точного опису у совєтській воєнно-історичній літературі, як і не має його і т. зв. Львівсько-Сандомирська операція, що її він був частиною. Операція ця була, як відомо, проведена військами 1-го Українського Фронту в другій половині липня і перших днях серпня 1944 року і була з черги шостим великим ударом по німецьких арміях, що вирішили війну з гітлерівською Німеччиною у користь Совєтського Союзу. Операція закінчилася остаточним вигнанням гітлерівських окупантів із західньо-українських областей та створенням т. зв. Сандомирського пляцдарму над Вислою, що його оборона в майбутньому коштувала чимало української крови. Таким чином, у нашій праці користуватись будемо загальними воєнно-історичними джерелами, що з них називаємо два: „История Великой Отечественной Войны Советского Союза („Военное издательство Министерства Оборони СССР, Москва, 1960-1962", про брідський бій — том IV, ст. 210-218) та більше популярну працю, видання Воєнної Академії ім. М. В. Фрунзе, під назвою „Боевой путь советских вооруженных сил" („Военное издательство МО СССР, Москва 1960"), з якої беремо теж схему, що ілюструє нашу статтю. Інші відомі нам праці воєнно-історичного характеру (наприклад „История" Тельпуховского) не приносять нічого такого, про що варто б інформувати наших читачів.
У дивній пісеньці про чорнокосу санітарку у білій хустині, що її, мабуть, залюбки співають ветерани брідського бою з обох сторін фронту, згадується, як „ішли на Броди Конєва солдати". Це, історично, не зовсім вірно. Маршал Конєв вступив у командування військами 1-го Українського фронту щойно 15 травня 1944 р., а перед ним цим фронтом командував маршал Жуков і, довгий час, маршал Н. Ф. Ватутін. Ватутін командував цим фронтом ще тоді, коли він називався „Воронізьким" і тому вірніше було б співати про солдатів Ватутіна, коли вже в марксо-ленінському СССР без культу особи не обійтись. Одначе, сьогодні, вже відомо офіційно, що командувач 1-го Українського фронту був важко поранений у засідці УПА і помер внаслідок цих ран. Цитована нами офіційна „История" після 17 років промовчування, а то й заперечування, повідомляє:
„При подготовке операции советские войска понесли тяжелую утрату. 29 февраля во время выезда в войска для организации операции был смертельно ранен командующий 1-м Украинским фронтом, генерал армии Н. Ф. Ватутин. Машину, в которой ехал
Н. Ф. Ватутин и сопровождавшие его лица, обстреляли по-разбойничьи, из-за угла, украинско-немецкие националисты. 15 апреля 1944 года Н. Ф. Ватутин скончался"¹).
Про цю засідку доводилося нам писати²). Нажаль, тоді, не вірили в подані нами факти ні чужинці, ні теж деякі українські емігранти. Дослідник українського націоналізму, проф. Джон А. Армстронґ писав, що про цікаву історію УПА в 1944-1945 роках не можна писати, бо про неї немає достовірних джерел. Тепер він уже їх має³).
Але, вернімся до нашої теми. По німецькому боці, проти солдатів Ватутіна стояла німецька армійська група „Північна Україна" з штабом у Львові. У квітні 1944 року пост командувача цієї групи перейняв від маршала Еріха фон Манштейна маршал Модель, відомий із своєї залізної руки й непохитної віри в чудодія Гітлера. До складу цієї групи входили 1-ша й 4-та німецькі панцерні армії та 1-ша польова мадярська армія, що нараховували 33-34 піші, 5 танкових, 1 моторизовану дивізії та 2 окремі бриґади. Всього у військах групи „Північна Україна" було ще 600,000 бійців, 900 танків і штурмових гармат, 6,300 гармат і мінометів кал. вище 76 мм і 700 літаків. Розташовані були ці дивізії в глибину, займаючи декілька оборонних ліній здовж річок, повністю, одначе, незакінчених до початку офензиви. У складі ХІП армійського корпусу цієї групи, під командуванням ген. Гауффе, передові позиції займала українська дивізія СС „Галичина", що була тут спроваджена безпосередньо з вишкільних таборів.
Склад арм. групи „Північна Україна" був послаблений, бо для оборони Білорусі в червні 1944 року, вона мусіла віддати 3 піші й З танкові дивізії, але, все ж таки, вона була досить міцною для того, щоб відограти ще значну ролю. І вона була б могла якоюсь мірою випередити події, якщо би в її командуванні та серед її бійців панував хоч трохи офензивний дух та віра в перемогу. Цього в них не було і, в результаті, війська німецької групи спокійно приглядались, як совєтське командування готувалося до нової великої офензиви і не думали йому в цьому перешкодити. А совєтське командування готувалося довго, збираючи війська до наступу з таким розрахунком, щоб вони перевищали противника, принаймні, двічі, а на місцях майбутнього пролому фронту навіть вп'ятеро чи вшестеро. Впродовж трьох місяців, від квітня до червня 1944 року, командування 1-го Українського фронту перегруповувало свої війська на всій ширині 440 км фронту, підтягало цілі нові армії й корпуси, направляло дороги й мости, збільшувало прохідну спроможність прифронтових залізничих шляхів, переводило набір і комплектувало фронтові дивізії новобранцями, вишколюючи їх у прифронтових полосах, а маршал Модель і пальцем не кивнув, щоб Конєву перешкодити в цьому ділі. Не можна, отже, й дивуватись, що на початок своєї офензиви, Конєв справді міг сконцентрувати в двох наступальних ешелонах і в резервах 80 дивізій (в тому 6 кінних), 10 танкових і механізованих корпусів та 4 окремі танкові бриґади і чехословацький корпус. У всіх цих з'єднаннях було 843,000 бійців, 1,614 танків і самохідно-артилерійських установок (штурмових гармат), 13,900 гармат і мінометів вище кал. 76 мм та 2,806 літаків. Таким чином, війська 1-го Українського фронту перевищали противника: у людській силі 1.2, в танках 1.8, в гарматах 2.2, в літаках навіть 4 рази. На місцях майбутнього прориву фронту, ця перевага становила: у людській силі п'ятикратну перевагу, у гарматах — семикратну і в танках чотирикратну.
Ось такий був„ордр-батайль" військ 1 Українського фронту до початку липневої офензиви:
Командування Фронту Нове Село, Збаражчина командувач: маршал Конєв; члени Воєнної Ради: Хрущов і ген. Крайнюков; Нач. штабу: ген. Соколовський.
Військо Першого Наступального Ешелону: 3 Ґвард. армія — ген. Гордов, Луцьк; 13 армія — ген. Пухов, Берестечко; 60 армія — ген. Курочкин, Залізці; 38 армія — ген. Москаленко⁴), Тернопіль; 1 Ґвард. армія — ген. Гречко⁵), Підгайці; 18 армія — ген. Журавльов, Коломия.
Війська Другого Наступального Ешелону: 1 Ґвард. танк, армія — ген Катуков, Луцьк; 1 Кінн. мех. група — ген. Баранов, Млинів; 2 Кінно-мех. група — ген. Соколов, Почаїв; 3 Ґвард. танк, армія — ген. Рибалко⁶), Вишневець; 4 Танк, армія — ген. Лелюшенко⁷), Збараж; 5 Ґвард. армія — ген. Жадов, Скалат.
Війська Резерви Фронту: 4 Ґв. танковий корпус і 47 Стрілецький корпус в р. Борщів-Чортків.
У повітрі, війська 1-го Українського фронту підтримувались 2-ою повітряною армією ген. Красовського, якому перед офензивою ще й передано 8-му повітряну армію ген. Жданова, що прибула з Криму. Разом у повітряних з'єднаннях фронту було 9 авіяційних корпусів, в тому теж і прославлена 9-та Гвардійська авіяційна дивізія під командуванням „тричі героя СССР" Покришкіна. У складі цієї дивізії перебував відомий летунський ас, капітан І. Н. Кожедуб (пізніше ген.-майор), родом із Сумщини, переможець у 62 повітряних боях.
План офензиви військ 1-го Українського «фронту передбачав два удари з метою прориву німецького фронту: удар 3 Гвардійською й 13 арміями з південної Волині в напрямі на Раву-Руську, та удар 60 і 38 армій з району Тернополя в напрямі на Львів. Після проламання німецького фронту, у коридори прориву мали ввійти кінно-механізовані й бронетанкові з'єднання другого ешелону з метою виходу на тили противника. План офензиви зладжений штабом 1-го Укр. фронту затвердила Ставка 10 липня, роблячи в ньому тільки незначні зміни.
У цьому місці було б неможливо передати складний хід Львівсько-Сандомирської операції, що почалася, на правому крилі, розвідувальною акцією передових батальйонів 13 липня, а головними силами — 14 липня. Офензива закінчилася переможно зайняттям Львова, Перемишля і Станиславова, всіх одного дня — 27 липня. По німецькому боці, майже від самого початку почалося панічне „рюквертс заммельн", що подекуди перемінювалося в панічну втечу. Уведені в коридори прориву бронетанкові з'єднання вільно гасали по німецькому тилу, не натрапляючи ніде на серйозніший спротив. І так 3 Ґвард. танк, армія ген. Рибалка могла виконати за два дні (22 і 23 липня) обхідний марш-маневр на 120 км, від Камінки Струмілової в район Мостиськ і Судової Вишні. Тут цілком несподівано почала наступ одночасно на Львів і на Перемишль, ширячи безмежну паніку у рядах противника.
Але, в цьому місці, хочемо теж сказати, що брідський бій був уже заздалегідь вирішений на крилах наступаючих військ 1-го Українського фронту; а не під самими Бродами. Правокриловий удар большевиків, не зважаючи на запеклу оборону Горохова, був уже успішний першого дня. Уведена у прорив 1-ша ґвард. танкова армія ген. Катукова швидко помчалась вперед і скоро опинилась на терені Польщі, допомагаючи 1-му Білоруському фронтові маршала Рокосовського зайняти Люблин (23 липня). Дещо з меншими успіхами наступали, на півдні, 60 й 38 армії, натрапляючи на несподіваний контрудар німецьких панцерних дивізій з р. Плугів-Зборів. Все ж таки, 60 армії ген. Курочкіна вдалося створити т. зв. Колтівський коридор, довжиною 20 км і шириною 6 км, через який у наступ на тили німців почали посуватися частини 3 Ґвард. танкової армії, а потім 4 Танк, армії. Пройшовши з важкими боями цей коридор, вони замкнули перстень довкруги окружених 8 дивізій під Бродами, займаючи силами 6 ґвард. танкового корпусу і 15 стр. корпусу під командуванням ген. Тертишного — Золочів (17 липня) та двома іншими танковими корпусами З Ґвард. танкової армії — Красне і Бузьк — 18 липня. З черги, до наступу через Колтівський коридор пішла теж 4 танк. армія ген. Лелюшенка, вириваючись через Вільшаницю в напрямі на Звенигород і далі на обхід Львова у напрямі на Городок. Після окруження 8 дивізій під Бродами, дня 19 липня почався остаточний бій для їх ліквідації, що закінчився 22 липня повним розгромом. За даними великої „Истории", у цьому бою загинуло 38,000 вояків а 17,174 здалось у полон, в тому к-р XIII АК — ген. Гауффе, та командири дивізій — генерали Ліндеман і Недтвіґ.
В офіційній великій „Истории" немає згадки про українську дивізію. Але існує загальний опис брідського бою і кожний, хто його читає, а знає історію бою з інших джерел, матиме потвердження із совєтського джерела, що саме на цих відтинках фронту, на яких воювала українська дивізія, наступаючі частини 1-го Українського фронту натрапляли на найбільш завзятий спротив і найбільш запеклі контратаки. Історія підкреслює, що саме на північ від Золочева ці бої приймали нагальний характер. Знаючи, як в дійсності було „на північ від Золочева", треба прийняти, що на інших секторах фронту, большевикам прийшлося поконувати опір зовсім легко.
І коли ми таку оцінку читаємо в офіційному совєтському виданні, то нам, хоч-не-хоч, на думку приходять усі ці німецькі нарікання на українську дивізію, які поширювалися тоді і не зникли досі в творах німецьких воєнних істориків, як це було показано в статті інж. Ю. Тиса-Крохмалюка. У світлі совєтських джерел, нарікання ці не мають ніяких підстав: під Бродами вперто билася тільки українська дивізія, намагаючись вирватись з окруження, що її в значній мірі вдалось.
Дозволю собі навести один особистий спогад на доказ того, що дезінформація про українську дивізію ширилась серед німецьких військовиків уже в 1944 році. Дня 15 липня я прибув до дому мого батька, священика в Оброшині і на приходстві застав частину штабу 1-ої панцерної армії, що перебувала там від 12 липня. Штабовці, перебуваючи в домі, де навіть прислуга говорила добре по-німецьки, втримували приязні відносини з господарями й, бачучу їх заінтересування, інформували про хід подій на фронті. Дня 17 липня я був востаннє у Львові і ствердив, що в ньому існує евакуаційно-панічний настрій. Повернувшись додому, я запитався майора Гейнца з оперативного відділу, чому така у Львові паніка і що власне сталося на фронті, що Львів поспішно евакуюється. Пан майор Гейнц заявив коротко: Катастрофічну ситуацію на фронті завинила одна „ляндесайґене дівізіон", яка розбіглася, ще заки большевики почали на неї наступати. Цю інформацію отримав я 17 липня увечорі, коли для нашої дивізії бій щойно починався.
Не треба давати нікому коня зі збруєю, щоб дізнатися, хто серед німецьких військовиків ширив таку дезінформацію. Ширила її п'ята большевицька колона, але цей факт свідчить, як панічно большевики боялися українських частин по німецькому боці. Використовуючи німецьку туполобість, вони свідомо ширили дезінформацію, щоб обезцінити всі можливі „ляндесайґене дівізіонен" у німецькій армії, з якими важче прийшлося б воювати, ніж із здеморалізованим німецьким вояком. Знов же маленькому штабовому майорові не можна дивуватися, що ширив він дезінформацію, в яку легко повірив і яку легко міг сам провірити, бо і його головнокомандувач разом з усіма генералами й адьютантами свого штабу, навіть 23 березня 1945 року не знав, що існує якась українська дивізія і ніхто в його штабі не вмів правильно назвати її число. До речі, 30 СС дивізія Зіґлінґа була білоруська, а не галицька⁸).
Сьогодні можемо дивуватись німецьким воєнним історикам, які дальше плекають улюблені свої леґенди, що не мають нічого спільного з дійсністю. Вони повинні знати, що український вояк навіть в німецькому однострою, воював на рідній землі, серед рідного народу і за цілі ясні й зрозумілі цьому народові. З цих причин, український вояк під Бродами стояв значно вище під моральним оглядом від свого здеморалізованого німецького „камрата". І маючи цю моральну основу, він не боявся большевицьких танків, большевицьких катюш, бомб і штурмових літаків так, як їх боялися краще вишколені німці. І він навіть не боявся розгрому своєї частини переважаючими силами противника, бо знав, що його в кожному випадку приютить Українська Повстанська Армія, або в найгіршій ситуації допоможе йому український народ. Ця моральна сила, в цей час, була вже цілком відсутня у німців, які були свідомі своєї прогри і прагнули найбільше рятувати тільки свою власну шкіру. Багато з них, не виключаючи й високих німецьких генералів, пробували рятувати цю шкіру своїм переходом до большевиків.
Але німецькі воєнні історики, що тепер розглядають історію своєї війни на Сході, повинні дещо прочистити свої моноклі, закопчені воєнними невдачами на полі бою проти „унтерменшів". Вони повинні знати, що Німеччина програла війну на Сході ще задовго перед тим, як на бойовищах Сходу програли її німецькі генерали. Програла своєю божевільною політикою у відношенні до народів Східньої Европи. Політики цієї не могла врятувати навіть найбільш блискуча стратегія, а що вже казати, коли цієї стратегії навіть не було. У результаті стався повний розгром, що був єдиносправедливим вироком історії. І цю істину треба вже врешті панам з моноклями зрозуміти!

______________________________
¹) Поспелов П. Н. ред., История Великой Отечественной Войны Советского Союза 1941-1945. Том IV. Военное издательство Министерства Обороны СССР, Москва, 1962, ст. 78.
²) Див. Лев Шанковський „УПА" в Історії українського війська, вид. І. Тиктора, Вінніпег 1953, ст. 718.
³) Перший натяк у совєтській літературі на те, що Ватутін загинув у засідці УПА, зробив у своїх спогадах відомий совєтський партизанський ватажок, ген. Петро Вершигора. У своїх спогадах „Рейд на Сан и Вислу", друкованих у московському журналі „Новый мир", річник XXXV, ч. 2, лютий 1959, ст. 38, Вершигора розповідає про командира „бандерівської банди" Беркута, з яким ризиковні переговори вів ген. Ковпак. Вершигора обіцяє розповісти більше про цього командира, коли прийдеться говорити про трагічну смерть Ватутіна. У своїх спогадах п. н. „Люди з чистою совістю", Вершигора називає цього командира Гонтою. Спогади Вершигори у журналі „Новый мир" не були закінчені; вони вийшли окремою книгою, якої ми не мали в своїх руках.
⁴) Москаленко, Кирило Семенович, нар. 11. V. 1902 р. в Україні. Тепер мар
шал СССР, від 1953, к-й військами Московської воєнної округи. В Рад. Армії
від 1920 р. Закінчив курси удосконалення командного складу в 1928 році та фа
культет вищого ком. складу Артилерійської академії ім. Дзержинського в 1939.
У війні командував стрілецьким корпусом, а потім 40 і 38 арміями. Член КПРС
від 1926 року.
⁵) Гречко, Андрій Антонович, нар. 17. X. 1903 в суміжному до України (Куйбишевському) районі Ростовської области. Пізніше маршал Сов. Союзу і від 1957
року к-й сухопутніми військами і перший заступник міністра оборони СССР. В
Сов. армії від 1919 року. Закінчив Військову Академію ім. Фрунзе в 1936 і Академію Генштабу в 1941 році. Під час війни командував дивізією, корпусом і вкінці
1 Ґвард. армією. Після війни, до 1953 р. був к-чим військами Київської воєнної
округи, потім Головнокомандувачем сов. військ у Німеччині. Член КПРС від 1928
року, кандидат в члени ЦК КПРС від 1956 року, член Верховних Рад Української ССР і СССР.
⁶) Рибалко, Павло Семенович, нар. 4. XI. 1894, помер 28 VIII. 1948. Маршал бронетанкових і механізованих військ. Народився на Сумщині, в сім'ї робітника. В 1934 році закінчив Військову Академію ім. Фрунзе. У війні командував танковим корпусом, а потім 3 Ґвард. танковою армією. Після війни, в рр.1947-1948, к-й бронетанковими й механізованими військами совєтської армії. Член КПРС від 1919 року.
⁷) Лелюшенко, Дмитро Данилович, нар. 2. XI. 1901 р. в українському районі Ростовської области, в сім'ї селянина. Пізніше генерал армії й голова ЦК ДТСААФ і депутат ВР СССР. В Сов. Армій з 1919 року. Закінчив Військову Академію ім.
Фрунзе в 1933 р. Учасник війни з Фінляндією. У війні проти Німеччини, командував спочатку корпусом, а потім 3 Ґвард. і 4 Танковою арміями. Після війни — к-й бронетанковими і механізованими військами в Німеччині.
⁸) Див. конференція в головній кватирі фюрера в дні 23 березня 1945, протокол якої був передрукований у „Вістях Комбатанта" ч. 3-4, 1962.