ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 31 серпня 2010 р.

ОДИН - ТАКИЙ БЛИСКУЧИЙ БІЙ

Михайло Островерха


... На думці маю „один — такий" на нашому відтинку протипольського фронту! Могли бо бути ще й блискучіші й не одні такі бої на інших відтинках УГА в дочортківських боях і в нашій чортківській офензиві.

Тут коротким нарисом хочу згадати бій за Березовицю Велику — ключ у поході на Тернопіль-Золочів-Броди.

По здобутті Теребовлі ,— була коротка зупинка. Був чудовий наш ранок. Черство-здоровою синявою неба прикрасилося сонце, а свіжа й росиста зелень червневих днів набрякала співом птаства. Вся „Група-Схід" — що від березня до 31 травня 1919 оперувала понад Збручем, з осередком Підволочиська, проти большевиків — і ще деякі частини станули на збірку, тут у Теребовлі, над річкою Гнізна, біля залізничого мосту, на широкім лузі. Тоді була й переформована Десята Бригада УГА: п'ять куренів піхоти, сотня кінноти, сотня кулеметів для кожного куреня, полк гармат. Командант Бригади — сотник Кондрацький, шеф штабу — сотник Маринович; курінні — М. Дацків, Климкевич, В. Стеткевич. Двох інших у цій хвилині не тямлю. Кіннота — Т. Свистун. Гарматній полк – отаман Кирило Карась. Мене призначено до куреня М. Дацкова, адьютантом якого був чет: В. Стрільчик, а сотенними були: пор. Керстюк, четаpi В. Костюк, Ц. Мучій, Лянґ; сотня кулеметів — пор. Р. Кетнер; четові ж команданти й команданти інших відділів були: четарі І. Кучмак, Б. Глібовицький, Павнель; xoрунжі Неґрич, Голіней, В. Мосяк, Р. Дорожинський, Б. Попович, І. Зєлик, В. Солодкий, О. Типкевич, 3. Ляшевич, Ів. Ханик і автор цих рядків. Але, на жаль, час своє зробив: інші прізвища я вже забув ...

Ця новопереформована бригада рушила з Теребовлі в дальший бойовий похід. Ішли ми вперед усіми дорогами правого нашого крила — на захід. Нас осмаглював сухий, здоровий вітер. Хвилі ланів прибігали до нас, то знову котились у далі. Жайворонки безнастанно заливали простори співом, що єднався з нами співами.

Ми наближались до бойової лінії. Сонце хилилось до ланів. Передано наказ: не співати!

Зайшло сонце — наш курінь увійшов у село Мишківці, біля Микулинців. Ми розташувались у широкій, зеленій балці села. Відпочинок і вечер'я. А лиш затремтіли й нишком перші зорі і стали в росах блистіти, наш курінний, покликав усіх старшин до себе: подав докладний плян нашого наступу на Березовицю Велику, наступ цілої бригади. Кожен сотенний зазначив на своїй мапі свій відтинок, де сотня має окопатись розстрільною і ждати наказу до наступу.

Повний смерк запав на село. Сотня за сотнею, курінь за куренем рушили на становища. За селом, Мишківцями, сотні нашого куреня з напруженням, передбойовим, повним спокоєм і тихо подались кожна на призначене їй у наказі становище. Сотня чет. Ф. Мучія, до якої приділили мене з кулеметами, дуже швидко і зручно розвинувшись у розстрільну, стала окопуватись. Окопування ішло пиняво — стрільці до наступу рвалися, а не до „позиційного» бою.
Перед нами, в залізобетонових окопах, — іще австрійських з недавно скінченої світової війни, — стояли готові до бою поляки.

Темінь і тиша залягла на поля. А ця тиша була повна й могутня, з небом і з зорями з'єднавшись. Повітря було свіже, чисте, насичене подихом ланів.

Зненацька — за нами радістю залунав у нічних просторах піль ясноселєдиновий блиск! Іще один, і ще один і, в короткій частині секунди, понад нами понісся свист і щасливий гук гарматнього стрїльна. До чверть години — вже грали всі наші гармати, всяких калібрів, свою чудову і грізну симфонію. Вогонь кріпшав, простори були безперервно осяяні. Вся наша розстрільна була на ногах— ніхто й не думав лежати в окопі. Очі усіх проникають у освічені блискавками простори ланів; усверлюються у становища поляків, де наші гранати риють землю, що безнастанно вибухає чорними фонтанами. По яких двох годинах цього барабанного вогню наших гармат прийшло коротке слово: — Вперед!
Розстрільна рванула! Стрільці швидким кроком, нестримною лавою посувались вперед. Гармати грали далі, як музика до бою. Заторохтіли польські кулемети і кріси. Відізвались і польські гармати. Наша розстрільна не перестає наступати швидким темпом. За нами власне — тут же, в нашій розстрільній, де й узявся молодий, прудкий отаман-гармаш: Кирило Карась, із своїми старшинами штабу і з полевим телефоном: зблизька слідкує за дією наших гармат, що не перестають бити по ворожих становищах; слідкує за розривами наших шрапнелів, що б'ють перед нами по поляках, які починають відступати; безнастанно подає цей отаман-гармаш зміну відстані для гармат: ми ж постійно йдемо вперед, поляки розбиті відступають.

Світає — прокидається день. Простори піль поволі наливаються ранком. Вогонь гармат притихає. Тут-там іще строкочуть кулемети. В балці наліво, в залізничій будці, ще тримаються, і неуступчиво, поляки. Ще декілька гранат — туди! Замовкла й ця будка.

Усміхом радости рожевіє небо —- ми входимо в с. Березовицю Велику.

У с. Кип'ячці кипить іще бій. Це направо. Зліва — ще не маємо зв'язку.

Наш курінь перейшов село й зупинились ми за селом. Перед нами — Тернопіль, перед яким іще залягли поляки.

Минають хвилини - - ждемо на нові накази з штабу, бриґади. Наказ не приходить — хвилини починають довжитись. У Кип'ячці бій утихає — наші перемогли. З Тернополя несуться вибухи, поляки висаджують вагони з амуніцією на стації. Для нас кожна хвилина дорога, шлях на Тернопіль отворений. У крайній хаті с. Березовиця Вел. зібрались старшини: наш курінний М. Дацків, отаман К. Карась, пор. І. Балешта, пор. Р. Кетнер. Рішили: зв'язки з крилами устійнені, то наступаємо далі на Тернопіль.
Ми рушили в наступ. Курінний дав мені наказ: із відділом кулеметів іду головним шляхом на місто.

Батерія пор. Ів. Балешти ,,Гаврило" сипле шрапнелями по ворожій розстрільній, що криє відступ. Десь і хмара з'явилась — ринув дощ: раптовий, Теплий, зливний. Поляки, скориставши з цієї дощевої заслони, стали швидше відступати. Грають наші кулемети. А Ів. Балешта з одною гарматою переганяє нашу розстрільну і далеко впереді, перед нашою розстрільною, стає на шляху і, з безпосереднього прицілу, гатить по втікаючих поляках.

— Та ж це моє рідне місто! Ні на міліметер не помилюсь, а вони так легко не втечуть мені! — спокійно з насолодою говорив І. Балешта, а його очі синявою раділи.

Ми швиденько йшли вперед. Дощ - перестав. Грали подощеві струмки. Засяло сонце. Густим запахом понесло від піль.

Тут і там лежить убитий противник, розбитий кулемет і покинена зброя, шапкою-конфедераткою вода в poвi бовтає. Ми вже перед церквою, що тут же при вході міста зі сходу. Поки ми дійшли до самої церкви, вже надбігли тернопільчани – жіноцтво і старші громадяни. На нашу стежу посипались цвіти. Швидким кроком підійшов о. Й.Заячківський ЧСВВ з словами:

– Яка це радість, Михайле, вітати мені тебе першого в цім місті!..

А за нами за нашою першою стежею, уже марширують сотня за сотнею – п’ятий курінь Михайла Дацкова , зі співами, що з молодолітнім сонцем стелились у просторах!.


Бронкс 12 червня 1959 .

«Свобода» (США). – 1959. – 27 липня.

неділя, 29 серпня 2010 р.

ЯК УКЛАДАЛАСЯ ДОЛЯ ДИВІЗІЇ 65 РОКІВ ТОМУ?

До історії 1-ої УД УНА

Петро ГРИЦАК

                                                          Тому 65 років мали місце великі події, які основно перебудували світ XX століття, як тепер, зрештою, згадує світова преса. Всім була надокучила війна, яка тягнулася майже 5 років! Тому певні кола серед німецьких еліт та командування армії вдалися до розпачливих (здавалось би) способів нав'язати контакти із західними альянтами, щоб уможливити для Німеччини перемир'я, замість повної капітуляції та окупації Червоною Армією.

Навесні 1944 був останній шанс, щоб відбити інвазію та виграти війну. Спеціяльно, Німеччина очікувала розвитку „нової зброї" (н.п. далекосяглих ракет, щоб осягнути навіть Америку), та удосконалення реактивних літаків (джетів). До того ще було треба трохи часу. Одначе, видержливість німецького народу почала кінчатися. З тим був пов'язаний атентат на Гітлера та відносно слаба реакція на інвазію в Нормандії (спеціяльно зі сторони летунства та німецьких морських сил), що можна пояснити дефетизмом та склонністю деяких відповідальних військових чиновників до зради.** Одначе, також неприхильно розвинулися події на Східному фронті, де перебувало до 75% німецької армії. Там, 22 червня, почалася „Операція Багратіон",* де німецькі втрати були дуже високі. Німецька армія, на середущому фронті, в Білорусі, відступила на майже 500 км; деякі частини відіслано для допомоги на заході, а фронт устабілізувався аж наприкінці серпня.***

Хоч спочатку для вжитку Дивізії були інші пляни, кинено її на загрожений відтинок фронту біля Бродів. Ця дислокація була приспішена через грізну ситуацію, що якраз заіснувала, так що навіть потяги з амуніцією для Дивізії не були цілком розвантажені. Тому деяким частинам Дивізії бракувало амуніції, як дійшло до перших контактів з ворогом.

Шкільний товариш автора, Б. Дицьо (тоді десятник) мав, одначе, подостатком амуніції, й тому його відділ під його особистим командуванням відбив ворожий наступ. Другий товариш, Б. Ткач, був поранений зараз на початку оточення на передовій стежі. У Львові його спочатку підозрювали, що він сам себе підстрілив. Одначе він доказав свою невинність тим, що мав у „зольдбуху" записано, що був ліваком. Оповів це авторові пару днів пізніше, вже у Відні, де прибув на лікування. Це підозріння виникло, правдоподібно, на підставі неправдивих поголосок, що дивізія ніби „розбіглася" ****

Іншого знайомого ще зі школи, Маркова, бачив автор кілька днів пізніше з „ЕК-1"- „залізним хрестом 1-ої кляси". Розповідав, що як був евакуйований як ранений, їх більшовики почали відтинати. Він вискочив із транспорту, надибав кулемет, та почав ворога обстрілювати: вони гурмою бігли на кулеметний вогонь з криком: „Ура!", кількома хвилями - набралася гора трупів. Потім усе затихло. Транспорт із пораненими поїхав далі. На диво, один із старшин відчепив свій власний ЕК-1, та причіпив його Маркову - за „геройський вчинок на полі бою". Марків лікувався у Відні пару місяців та всюди ходив з тим своїм відзначенням. Нераз, на вулиці чи в ресторані, його подивляли „як героя", - пригадує собі автор, як вчора. Здається, ця подія не була досі опублікована. А це один із світліших моментів тих страшних подій - більшого провалу німецького Східного фронту, відомого як „колтівський пролом" (від поблизького містечка, Колтів) у „Львівсько-сандомирській операції", що мала також за ціль знищити нашу Дивізію. З другої сторони, командир Дивізії Фрайтаґ дослівно „стратив голову" чи розгубився в найбільше критичному моменті й відмовився від свого командного посту та заявив, що „Дивізія розбіглася".

Пізніше показалося, що ці підозріння були безпідставні, та що Дивізія пописалася краще, як сусідні вермахтівські дивізії. Сам Фрайтаґ навіть одержав „Лицарський хрест Залізного Хреста", високе німецьке військове відзначення.

В той час ситуація склалася скрайно несприятлива для Німеччини: недобрі вістки з заходу про десант в Нормандії, а на сході великі втрати від „Оперції Багратіон", яка була проведена силами противника, що переважав німців більше як подвійно в чисельності та в озброєнню. В більше як 2 місяці триваючій офензиві втрати німців були: 300 000 вбитих, 250 000 поранених, 120 000 полонених, втрати ЧА: 60 000 вбитих, 110 000 поранених, 8 000 пропавших безвісти. Це перший раз трапилося, що втрати німців були значно більші, як ЧА.

Зараз насувається питання: як могло це статися? Хоч вищеподані дані могли бути перебільшені,*** безперечно, ворожі сили були тим разом переважаючі. Але при цьому розходилося головно про генералітет. Тоді, як Гітлер думав, що неуспіхи на фронтах мали місце через дефетизм і непослух, внутрішньонімецька опозиція стала вважати, що неуспіхи були наслідком способу командування самого Гітлера, який в'язав руки своїм генералам, утруднюючи їм можливості протинаступів на маневрування. Це відносилося спеціяльно до стратегічних дій, де нераз можна було використати кращий досвід і вишкіл німецького вояка. Додатково тепер виходить на уяву, що т.зв. „Чорна Капеля" також тоді існувала. Вона передавала ворогам інформації про пересування і пляни німецького війська, що нераз ЧА дуже помагало. Рівнож, німецькі відділи були ведені частково менше досвідченими старшинами з націонал соціялістичних кіл, які менше керувалися ініціятивою та маневруванням, а яким більше відповідала часто виголошувана опінія Гітлера, щоб не відступати, а старатися за всяку ціну вперто втримувати свої позиції. Багато з них не мало вистачального військового вишколу, а тільки поліційний „досвід", та склонність недовіряти страшинам ненімцям (важливо в ситуації нашої Дивізії). До того, по ворожій стороні, сильно поліпшився досвід та озброєння.

Все-таки, тепер назріває в Німеччині опінія,*,** що в 1944-му р. були цілком реальні шанси, щоб інвазію відбити та осягнути свого роду „передишку", щоб удосконалити і вповні розвинути „нову зброю", часто згадувану в урядових зверненнях до населення. Це сьогодні видається цілком можливим: німецька технологія стояла тоді чи не найвище у світі, помимо бомбардувань, у краю не було безпорядку чи голоду, аби тільки якось утримати Східний фронт! Але, виглядає, що „нерви недописали", інвазія (через зраду?) таки вдалася, все пропало! „Маємо те, що маємо".

Українська Дивізія була кинена на фронт серед скрайньо для неї невигідних обставин, без подостатком навіть амуніції, під непевним проводом, у сам епіцентр ворожої атаки. Також, на жаль, без належного боєвого досвіду, як це спочатку було пляноване, щоб фунціонувати як треба на фронті. При тому можна завважити деякі світлі моменти та особисті досягнення, на які німецькі військові органи мусили звернути увагу, та цілком позитивно оцінити досягнення Дивізії у скрутних боєвих обставинах. Див. ст. 634 в „Історії Українського Війська"****: „Коли йдеться про боєву вартість 1-ої УД УНА, то треба дати велике признання українським воякам. Дивізія була кинена на найнебезпечніший відтинок Східного Фронту, в може найгарячішу точку совєтської офензиви. Якщо взяти назагал неприхильне наставлення багатьох німців до наших вояків, паніку відступаючих німецьких частин та нефаховість командира Дивізії бріґаденфюрера Фрайтаґа, то стає ясним, що Дивізія виконала своє завдання, стовідсотково..."

Щоб запевнити собі почесне місце в нашій історії.

Коли мали місце ті події, автор проживав у Відні, як студент університету, та мав нагоду зустрічатися з багатьма учасниками з Дивізії. Вони приїжджали як ранені на дальше лікування або були в переїзді чи на короткій відпустці. Також можна додати, що труднощі получені з розташуванням Дивізії на фронті і з доставою амуніції були може частково причинені поляками, в руках яких була тоді залізнична транспортація (Ostbann). Поляки Армії Крайової спеціяльно тим хвалилися у своїх звітах до Лондонського уряду. Згідно з пляном Черчілля: „Тримати окуповану Европу у стані безперервного кипіння".

Про „Операцію Багратіон" відносно мало згадується в українській історіографії, але це була офензива, що радикально, і перманентно зліквідувала центральний сектор німецького Східного фронту.  


 Використана література:

*.  Daniel W Michaels: ,,Treason is the Reason, why Germany Lost World War IF,' Barnes Review, May-June, 2009, pp. 48-53 (The Failed Putsch of July 20,1944).
**.  Friedrich Georg. Verrat in der Normandie: Eisenhower's deutsche Heifer, Grabers Verlag, Tubingen, Germany, 2007.
***. E.A. Whealetal. Encyclopedia of the Second World War, Castle Books, Edison, NJ, 1989, pp. 46-47
****. Історія Українського Війська, вид. І. Тиктора, 1953, Вінніпег, Канада, Друге доповнене видання, ст. 629-634.

ПАМ"ЯТНИК ОТАМАНАМ СОКОЛОВСЬКИМ

пʼятниця, 20 серпня 2010 р.

“Холодний Яр”

Нове  видання Історичного клубу “Холодний Яр”      
Серія “Українська воєнна мемуаристика”


  20 серпня вийшло у світ 12-те видання цієї книги


    Юрій  Горліс-Горський, “Холодний Яр. Спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру”. – Дванадцяте видання, виправлене, доповнене. – Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2010. – 512 с. іл., тверда повноколірна палітурка.
    Спогади хорунжого Армії УНР Юрія Городянина-Лісовського (Юрія Горліса-Горського) про збройну боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: “Воля України – або смерть!”
    У 12-му виданні вперше опубліковано відомі звернення холодноярців за 1919 – 1921 рр., які підтверджують документальність твору. В додатках читач зможе знайти і свідчення очевидців про московські злочини в України, нові дослідження про отаманів Клепачів, Олександра Квашу, Прокопа Пономаренка, інших повстанців, нарис про долю Лариси Янг, дочки Юрія Горліса-Горського, матеріал про вшанування отаманів Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Чорного Ворона (Миколи Скляра), Ларіона Загороднього їхніми духовними нащадками. У виданні вперше опубліковано низку досі невідомих фотографій.
    Інформуємо, що в серії “Українська воєнна мемуаристика” вийшли такі книги: “Холодний Яр” (т. 1, 2006, 2008, 2009, 2010), “З воєнного нотатника” Якова Гальчевського (т. 2, 2006), “Так творилося Українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х років” (т. 3, 2008), “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового” (т. 4, 2009), книга споминів Петра Дяченка “Чорні запорожці. Спогади командира полку Чорних запорожців Армії УНР” (т. 5, 2010). Редактор-упорядник та автор передмови Роман Коваль. 
    Книга вийшла коштом мистецької агенції “Наш формат” та члена Історичного клубу “Холодний Яр” Віктора Рога.
    Пропонуємо увазі читача початок передмови. Всього в передмові понад 30 сторінок (шрифт, Times New Roman, 12 кегль), в ній уперше висвітлено обставини смерті Юрія Горліса-Горського.
    “Ми ще вернемось!”
    “Спогади... На самоті перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього "заняття" знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись, показав їй услід дулю”, – так визначив жанр своїх писань хорунжий Армії УНР Юрій Городянин-Лісовський (Горліс-Горський).
    “Віддих смерті” Юрій чув не раз – і гарячий поцілунок кулі, і крижаний панцир березневої Тиси і зашморг на шиї. Не раз вдаряв в очі і блиск ворожої шаблі. Юрій навіть побував у “царстві смерті” з її липким смородом гнилої крові – в льохах Єлисаветградської ЧК. Вийшов живим з Лук’янівської в’язниці, хоч “дід Лук’ян” рідко кого випускав зі своїх холодних рук. “Показав дулю” Юрко і тюрмам Вінниці, Полтави, Херсона. І психлікарням теж. Вибрався живим з румунської та німецької в’язниць.
    Без грізної “музики небезпек” він, здається, не уявляв собі життя, відтак не розлучався зі своїм братиком-револьвером навіть під час любовних пригод у Галичині.
    Юрій  – неспокійний дух, для нього, казав Улас Самчук, “клімат війни те саме, що для риби вода”. “Огонь запеклих не пече”, – міг би додати і Тарас Шевченко.
    Юрій  Городянин-Лісовський прожив не життя, а пригодницький роман. Але він  ризикував не задля чергової дози адреналіну чи розваг, крізь криваві  пригоди він йшов, щоб оборонити  нашу Батьківщину. “Бий ворогів – рятуй Україну” – так можна сформулювати кредо його життя.
    Народився Юрій 14 січня 1898 р. у волосному селі Демидівка Полтавського повіту, тепер  Решетилівського району Полтавської  області (за іншими даними в Полтаві). Привела його у світ Людвина Соколовська, що вела “родовід із польсько-шляхетського коріння”. Назвали хлопчика на честь батька, офіцера російської армії. Хто як не він обдарував сина військовою вдачею, благословив його на діла ратні. Юрій і на світ появився завдяки рішучості батька, який викрав свою майбутню дружину “з дому її аристократичних батьків”.
    Воювати Юркові хотілося з дитинства. Він навіть “додав собі 4 роки”, щоб опинитися на фронті.
    Військову службу почав у “кавказькій кавалерії” під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея, де, за власним визнанням, “хапонув магометанської воєнної етики”. Де літав Юрій у кінні атаки під час Першої світової війни, точно невідомо. 
    У роки Визвольної війни він – хорунжий 1-го Гайдамацького кінного куреня ім. Кармелюка, командиром якого був Ігор Троцький –  веселий і хоробрий чоловік. Згодом Юрій Городянин служив у 2-му Запорозькому (збірному) кінному  полку Запорозької дивізії Армії  УНР під проводом Івана Литвиненка. 
    Наприкінці  листопада 1919 року в районі Любара, Чорториї та Мирополя українське військо  потрапило в оточення більшовицької, денікінської та польської армій. Хоч  через виснаженість активних бойових  дій ніхто не вів, Симон Петлюра вирішив, що боротьба програна і покинув своє військо, дозволивши і воякам розходитися, звільнивши їх від присяги. 
    “Армія перестала існувати, – свідчив богданівець Валентин Сім’янців. – Фронту українського більше не буде. Ще сьогодні найпочесніше ім'я вояка української армії – завтра ніщо… Був наказ нищити зброю, до якої вже не було вояків. Люди розходилися: хто потайки, хто з болем прощаючись з товаришами".
    Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. Розпука і  депресія добивали хворе і знеможене козацтво. Пригноблювали й чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Євген Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців. 
    І раптом:
    – Хто хоче, може залишитись в армії.
    Це був “блиск віри” – і за якусь мить любарська трагедія стала “виходом до слави”. “Знову Батьківщина нас потребує, знову ми вояки, знову ми люди… – писав Валентин Сім’янців. – Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду”.
    – Хто не чує сили, може залишити лави, – кажуть козакам старшини. 
    – Залишаються тільки ті, хто має  залізні нерви та сталеве серце, – звертається до вояцтва командарм  Михайло Омелянович-Павленко. 
    Серед отих, хто мав “залізні нерви та сталеве серце”, був і Юрій Городянин-Лісовський. 6 грудня 1919 р. він разом з іншими українськими фанатиками під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка вирушив у невідоме, але таке обнадійливе майбутнє. Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців.
    Петлюрівці  виявилися запеклішими за Петлюру…
    На  початку лютого 1920 р. 2-й Запорозький  збірний кінний полк, де служив Юрій Городянин-Лісовський, вимандрував  на Чигиринщину. 8 лютого полковник  Литвиненко наказав вирушити через  с. Ружичівку на с. Цвітну, звідки після  короткого привалу дійти до с. Любомирка, де й розташуватись на спочинок. 
    Наступного  дня 2-й Запорозький збірний полк, при якому перебував штаб війська  на чолі з Михайлом Омеляновичем-Павленком, увійшов до холодноярського села Матвіївка. Тут затрималися, щоб  відпочити, розвідати місцевість і відновити зв’язок між частинами, які різними дорогами стікались на Чигиринщину. 
    12 лютого Юрій на кулеметній  тачанці переїхав у Головківку, що як і Матвіївка визнавала  владу отамана полку гайдамаків Холодного Яру Василя Чучупака1. На Жуковій горі, в Головківці, й закінчився для Юрія Зимовий похід у лавах Армії УНР: незадовго перед тим, під час нічного маршу, пересівши з коня на бричку відпочити, він заснув і відморозив пальці правої ступні. Нога розпухла, трусила лихоманка. Продовжувати мандри з армією він уже не міг. Головківська господиня порадила залишитися на лікування в Мотриному монастирі, де в той час табором стояли гайдамаки Василя Чучупаки. 
    – Там і лікар є, а черниці  доглянуть краще, як у лікарні.
    З цієї розповіді й починає свій літопис боротьби в Холодному Яру хорунжий 2-го Запорозького кінного полку Юрій Городянин-Лісовський. Спомини він вбрав, за власним висловом, у форму, “так би мовити, повістярську”. 
    Юрій  виявився талановитим оповідачем, а  події, які він відтворив, були багаті на небезпечні пригоди, тож і спомини його “вийшли як роман”, роман пригодницький. Очевидно, що саме через це розповідь українського старшини видавець чи редактор назвали документальним романом, хоч Юрій писав, за власним визначенням, “історію Холодного Яру”… 

    Продовження передмови читайте у 12-му виданні “Холодного Яру”.

Книгу “Холодний Яр” можна придбати, попередньо переказавши 62,5 грн. електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Книгу придбати також у мистецькій агенції “Наш формат”.

Після Дня незалежності книга з’явиться у книгарнях Києва.

четвер, 19 серпня 2010 р.

УКРАЇНА І ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА: МІТОЛОГІЯ ТА НАПІВПРАВДА

Історія і сучасність

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

У квітні 2000 року Верховна Рада України ухвалила закон „Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років", який під страхом кримінального переслідування забороняє всі форми „фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни в наукових дослідженнях, навчальній літературі, підручниках та засобах масової інформації". Щоправда, відповідні поправки до Кримінального кодексу депутати внести чи то забули, чи то не змогли: адже насправді йдеться про спробу запровадження забороненої Конституцією політичної цензури. Ба більше: хто, крім самих учених, може визначити: містять чи не містять наукові студії фальсифікацію? І то після дискусії в науковому співтоваристві і перевірки фактів...

Тим часом історія війни, яку закликають „не переписувати" і суворо забороняють „фальсифікувати", в Україні для масової свідомості й досі являє собою суму мітологем ще совєтського часу, поєднаних із сучасними російськими (бо ж число телесеріялів та кінофільмів на воєнну тему, вироблених у Москві за останніх 20 років, важко порахувати) та дивовижним чином переплетених із мітологемами національно-визвольних змагань. І йдеться не лише про найширший загал, а й про певну частину інтелектуалів - як на сході, так і на заході країни.      

Коли ж і як вона почалася?

Найперший із цих мітів, совєтський за походженням, свідчить, що Друга світова війна для України почалася 22 червня 1941 року, а до того буяла десь далеко. Дивна річ: наче й не було польсько-німецької війни у вересні 1939 року, коли у складі Війська Польського билися понд 100 тисяч етнічних українців; не було й походу Червоної армії на захід, коли на чолі з Тимошенком та Хрущовим був спеціяльно розгорнутий Український фронт, коли з УРСР було мобілізовано півмільйона чоловіків; не було й совєтсько-фінської Зимової війни, на якій гинули цілі дивізії, сформовані в Україні, як-от 44-а... І наче не було десятків тисяч загиблих і ще більшого числа поранених - усе витіснено совєтською легендою про „миролюбного Сталіна" та „зловмисного Гітлера", який зненацька напав на сумирний СССР..

Менш поширений, але живий навіть у середовищі фахових істориків міт - про героїчну боротьбу Червоної армії в 1941-42 роках. Якщо ця боротьба була, то куди поділися вісім тисяч танків, які були в червні 1941 року розташовані на території УРСР (із них близько тисячі найновіших КВ та Т-34)? Як змогла німецька танкова група фон Клейста, в якій налічувалося 799 бойових одиниць, вщент розгромити і знищити вдесятеро більші сили противника? Чому під Києвом у полон здалися 665 тисяч червоноармійців? Чому кількість тих, хто ухилився від призову, була однаково великою і на Галичині, і на Донеччині? Чому, зрештою, маючи кількісну перевагу в живій силі і техніці, Червона армія на території сучасної України, за винятком окремих пунктів, усюди невпинно відступала до зими 1941-42 років?

Другий фронт і армія-визолителька

Ще один міт - про „другий фронт", відкриття якого Сталін вимагав у союзників, і які начебто тягнули з цим. А де ж тоді був „перший" фронт? Нацистська Німеччина та більшовицький СРСР були півтора роки де-факто і де-юре союзники й уклали угоди про поділ Старого Світу на „зони інтересів". Десятки мільйонів жителів європейських держав опинилися в зоні німецької окупації, десятки мільйонів - на територіях, приєднаних до СРСР. Без масштабної допомоги з боку СРСР, яка включала промислову сировину, продукти харчування, транзит критично важливого імпорту, Німеччина протрималася б максимум півроку. І тільки в листопаді-грудні 1940 року стосунки між союзниками погіршилися - Берлін і Москва не змогли домовитися про обшири подальшого поділу світу: Гітлер прагнув спрямувати совєтську експансію в напрямі Індії та Ірану, а Сталін хотів узяти під контроль Балкани, чорноморські протоки, Ірак та Фінляндію. Отож перший фронт - це був фронт демократичних держав проти світового тоталітаризму, і лише згодом, уже внаслідок конфлікту „Гітлер-Сталін" виник і справжній „другий фронт" - між двома тоталітарними режимами.

Далі - досі популярний де-не-де й у Західній Европі міт про Червону армію-визволительку. За визначенням армія тоталітарної держави не може нікого визволяти, адже її вояки-бранці та носії відповідної антигуманної ідеології, вони невільні самі. Червона армія лише замінювала один тоталітарний режим іншим; символом цього „звільнення" можна вважати „переформатування" нацистського табору смерті Бухенвальд: після 1945 року переможці відправляли до нього не лише нацистів, а і недобитих нацистами „буржуазних демократів", які „заважали будівництву соціялізму на німецькій землі". Власне, й стосовно України Червона армія навряд чи була визволителькою: це, зокрема, засвідчує ставлення до „визволених", яких мільйонами брали до війська і мільйонами кидали на кулемети.    

 і ...нас убивали, ми убивали

Нарешті, сам міт про „Велику Вітчизняну війну". Її справжня назва - „Велика Вітчизняна війна Совєтського Союзу", назву цю дав їй особисто Сталін ще напередодні 22 червня 1941 року. Йшлося про розширення меж „соціялістичної вітчизни, як це було в 1939-40 роках, і невипадково газета „Правда" писала про нові союзні республіки, які, можливо, ближчим часом увійдуть до СРСР. Склалося інакше, і пропаґанда на місце однієї „вітчизни" підставила іншу - мовляв, ми тільки захищалися від ворога...

Ці та інші міти, зустрічаючись із мітологією українського Опору, де стверджується, що лише лінія ОУН була єдино правильною за умов війни, - створюють серйозний конфлікт у суспільстві. Бо ж за всього героїзму українських націоналістів і їхньої відданості не чужим вождям, а своїй Батьківщині, їхня позиція на початку совєтсько-німецької війни навряд чи заслуговує на безапеляційно високу оцінку (тим більше, що в обох відламках ОУН на той час не було єдности в оцінках ситуації й визначенні стратегії на майбутнє). Що й справді заслуговує на визнання - це демократичний поворот у діяльності ОУН (бандерівців), який відбувся 1943 року. Проте і по тому війна, в якій з обох боків брали участь сотні тисяч українців, не надається до спрощень. Як лаконічно зазначав останній головний командир УПА Василь Кук, „нас убивали, ми убивали".

...Втрати українців у Другій світовій війні були колосальними.

У своїх фронтових щоденниках Олександр Довженко писав про 13 мільйонів загиблих. Ця цифра зустрічається й у спогадах тодішнього секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова. У „Книзі пам'яті України", де ретельно зібрані дані про загиблих, йдеться про понад 10 мільйонів загиблих загалом, з них понад 6 мільйонів - у боях. Проте тут викликає сумнів методологія підрахунку: чому до числа жертв Другої світової війни зараховують тих, хто загинув у таборі смерти Освєнцім, і не рахують тих, хто загинув у ПечорЛАҐу? Це ще одне свідчення того, що міти й напівправда супроводжують українську історію війни. Синтеза багатьох часткових правд та деконструкція мітів - справа істориків. Але не лише їх: також і мас-медія, і громадськости.

„ПРОЛОГ"

Ярослав КОЛОДІЙ                                       

На книжковому ринку появилася нова публікація п. н. „Пролог" у холодній війні з Москвою", яку написав доктор права та професор міжнародних відносин Анатоль Камінський. (В-во „Гадяч", Полтавська обл., 2009 р.)

В 1960-1980 рр. працював як дослідник в дослідно-видавничому об'єднанні „Пролог" (Нью-Йорк, США), 1970-1973-секретар, 1973-1980-заступник президента.
             
З 1989 р. викладав в УВУ міжнародні відносини та міжнародне публічне право. Читав курси з актуальних проблем української радянської та пострадянської дійсности. Декан факультету права і суспільно-економічних наук УВУ в 1996-1997 і в 1998 р.

В 1992-1993 р. читав лекції з міжнародних відносин в Київському університеті ім. Т. Шевченка. З 1992 р. щорічно читає ці лекції у Львівському університеті ім. І. Франка.

Автор більш як десяти наукових праць з питань концепції української визвольної боротьби, політології та міжнародних відносин.

Основу книги Анатоля Камінського складають фрагменти його спогадів, власні сентенції, версії, висновки, погляди та міркування. Окремі матеріяли взяті з американських джерел-документів Державного департаменту США та спогадів посадовців з американських урядових установ, які опікувалися українською справою наприкінці та після закінчення Другої світової війни й протягом усього існування „Прологу".

До підбору матеріялів А. Камінський підходив всебічно й ґрунтовно. Якщо окремі автори попередніх невеликих дописів про „Пролог" могли в дечому помилитись і подати неточні дані, прізвища чи назви місцевостей, ба більше - навіть звести все до суб'єктивних оцінок чи рефлексій та епізодів з особистого життя, то автор цієї книжки якнайточніше, як безпосередній учасник багатьох згаданих ним же подій, старався виключити такі неточності й подав відповідні пояснення. Крім того, він також запропонував читачам власні, часто суб'єктивні оцінки подій, що відбувалися навколо „Прологу", але це не применшує вартість його праці, скоріше навпаки - показує його власну роль у процесах, що тоді відбувалися, та його ставлення до тих чи інших заходів, подій чи осіб визвольної боротьби.

У1952 році започаткував свою діяльність „Пролог"- дослідно-видавниче Товариство в Нью-Йорку, як легальна інституція Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР) і Генерального Секретаря закордонних справ УГВР. Його зареєстрованими, відтак формальними засновниками були о. Іван Гриньох, Микола Лебедь, Мирослав Прокоп, Омелян Антонович, Юрій Лопатинський і Богдан Чайківський. За цим стояли ще й інші провідні діячі ЗП УГВР і Референтури зовнішніх зв'язків (РЗЗ) та представництва Проводу ОУН в Україні (Дарія Ребет, Василь Охримович), що їх у липні 1944 року Президія УГВР і Провід ОУН вислали за кордон із завданням інформувати Західний світ про визвольну боротьбу українського народу і старатися здобути для неї моральну, політичну та матеріяльну допомогу. Йшлося передовсім про нав'язання контактів із західними альянтами, головно американцями і британцями.      

Перші заходи, зроблені ще перед закінченням війни в Югославії й Італії в 1944-1945 рр., не були вповні успішними. Наприклад, один із емісарів УГВР - Роман Мирович, попав у руки тітовських партизан, які його розстріляли.

Слід згадати важливі зустрічі, які відбулися в Цвікау і Ерфурті влітку 1945 року між представниками американських військових властей і ЗП УГВР, що його репрезентували о. Іван Гриньох і Мирослав Прокоп. Контакт у Цвікау нав'язав А. Камінський, який звернувся відразу після приходу американських військ до цього міста, як представник місцевої української громади. Американська команда спрямувала А. Камінського до контррозвідчого відділу і, на щастя, він натрапив тут на спеціяльного агента цієї інституції Стефана Скубіка, українця за походженням, в загальному доволі добре обізнаного з українськими справами, головно в США. До речі, він був доволі активним в українському громадському житті та був протеже проф. Лева Добрянського у Республіканській партії. Він зааранжував дальші розмови і зустрічі.

Переговори вели о. Гриньох, Микола Лебедь, Василь Охримович. З американської сторони важливі доручення виконував Стів Теннер, який мав пряме відношення до висилки кур'єрів, парашутного вишколу і т. п., ґрадуант Єльського університету, що знав французьку, німецьку й італійську мови. Він брав участь з англійськими спецслужбами у Лондоні в 1951 році у висилці українських кур'єрських груп в Край, конкретно: групи Василя Охримовича від ЗП УГВР (за допомогою американців) і групи Мирона Матвієнка від ЗЧ ОУН (за допомогою англійців). Було домовлено та узгоджено з Миколою Лебедем, представником ЗП УГВР, і Богданом Підгайним, тодішнім представником ЗЧ ОУН, що закидання обох груп відбудеться приблизно в один і той же час, але в різні місцевості в Україні. На жаль, як згадує Теннер, англійці із МІ 5 не додержали слова. Насамперед вони „вихитрили" від офіцера ЦРУ Генрі Розіцького пункт, на який мала приземлитися група Василя Охримовича, „викрутились" одночасно від подання місця скинення Мирона Матвієнка, заявляючи, що вони ще точно не вирішили, де скинуть ту групу. ...Ба, більше, англійці „набрали" своїх американських колег другий раз, скинувши групу Матвієнка скоріше на 4 дні, тобто вночі з 14 на 15 травня 1951 року, а групу Охримовича - 19 травня того ж року. Зрештою, і без того совєтським органам був відомий плян від свого аґента Кіма Фільбі, який знав теж про цю операцію від шефа американської контррозвідки Джеймса Енґельтона, який приятелював з Фільбі і довіряв йому. Це був „контроверсійний" дефектор майор КҐБ Анатолій Ґоліцин, який в 1961 році „показав пальцем" на Фільбі, як аґента КҐБ.

Заснування „Прологу" припало в особливий перехідний час. На початку 1950 років революційна боротьба в Краю добігала свого кінця. Керівництво ЗП УГВР попереджало про це своїх американських партнерів, які, до речі, були куди більш оптимістичними. Але нове становище вимагало нової стратегії, яка полягала у переході від збройної боротьби до політично-пропаґандивної по трьох головних векторах: 1) краєвому, 2) зовнішньо-політичному і 3) еміграційному. По лінії Краю йшлося про кожночасну адекватну реакцію на події в Україні в усіх сферах народного життя, їхню аналізу і оцінку з погляду національних інтересів українства. Важливим було стимулювання з-за кордону - посередньо та безпосередньо - певних процесів, які, власне, були скеровані на оборону й скріплення українських сил та послаблення ворожого режиму. Програмова і стратегічно-політична діяльність „Прологу" виходила з концепційної перестановки від насильної революції до еволюційної по формі та методології, але революційної по суті і змісту боротьби, яка оформилась у поняття мирної революції, завданням якої стала самооборона національного потенціялу.

Пам'ятаймо, що за будь-яких умов визвольно-революційний процес залежить від співідношення і силової динаміки трьох головних факторів: власного революційного потенціялу, потужности чи слабости окупанта і міжнародної кон'юктури. І в умовах, які заіснували після збройної революційної боротьби в першій половині 1950-их років, коли з одного боку не було передумов для її продовження й посилення та перемоги, а з іншого - скріпився непомірно наступ окупанта на всіх відтинках нашого народного життя, з брутальним терором та всебічною русифікацією, самооборона стала центральним фактором визвольного процесу.

Введення у визвольну боротьбу стратегічних і тактичних елементів та прийомів мирної революції, що її головним організаційно-оперативним інструментом у тому часі за кордоном став „Пролог", не означало, очевидно, змін у меті та плятформі - здобуття незалежної української держави з демократичним і справедливим соціяльно-економічним ладом.

З питань придбання книги звертайтеся, будь-ласка, до д-ра Олександра Панченка, м. Лохвиця, Полтавської області, вулиця Тесленка 15, абонементська скринька N0 1, індекс 37200, pancher61@уаhоо.соm

вівторок, 17 серпня 2010 р.

Військовим меморіалом на Херсонщині вшанують борців за незалежність

В понеділок, 23 серпня 2010 року, у с. Зміївка, що в Бериславському районі Херсонської області, буде свято – відкриття меморіалу «Борцям за волю України». Ідея побудувати такий меморіал належить Херсонському осередку Спілки Української Молоді в Україні. «Вшанувати херсонців, які в лавах Армії УНР воювали за незалежність України ми хотіли давно, однак лише цього року визначились із місцем», - пояснюють херсонські сумівці.

Зміївка – місце не випадкове. По-перше, це серце Херсонщини. Якщо подивитися на карту, то село розміщене в самому центрі області. По-друге, це одна з найвищих точок області. По-третє, на Бериславщині похований кошовий отаман Запорізької Січі Кость Гордієнко, а за часів Перших Визвольних Змагань воїни Бериславської охоронної сотні Армії Української Народної Республіки під командуванням сотника Осавуленка 10 лютого 1919 року розбили загін більшовиків у Свято-Григорівському Бізюковому монастирі, що знущались з монастирської братії. Херсонщина стала Малою Батьківщиною для багатьох ветеранів Других Визвольних Змагань, котрі оселились тут після відбуття терміну у радянських концентраційних таборах. Цей меморіал присвячений і цим борцям. Чимало ветеранів УПА та бойовиків ОУН, які мешкали у Херсонській області вже померли. Дехто не дожив до відкриття цього меморіалу зовсім трохи. Отже, і воїнів-херсонців (воїнів Армії УНР), і воїнів з інших кутків України буде вшановано спільно у військовий спосіб – відкриттям військового меморіалу.
Вартість останнього сягнула майже 2 000 $. Гроші на його будівництво збирали і в Зміївці, і за її межами, залучали меценатів. Жодної копійки на вшанування українських воїнів не виділила влада, - продемонструвавши своє ставлення до людей, які гинули за Українську Державу. Будівельні роботи, що вже на завершаьному етапі, здійснювали самі мешканці Зміївки безкоштовно. Селяни не тільки позитивно поставились до ідеї спорудження меморіалу (релігійні громади православних та греко-католиків одноголосно ухвалили резолюції про необхідність спорудження меморіалу українським воякам), а й зібрали чималу суму коштів.

Найближчим часом до Зміївки прибуде земля з численних могил херсонців, які воювали в Армії УНР проти більшовицьких, білогвардійських та польських окупантів. Це земля з могили генерал-хорунжого Олекси Алмазова (похований у Луцьку, уродженець Херсона); полковника Володимира Кедровського (похований на православному кладовищі у Саут-Баунд-Брук, США, уродженець Херсона); підполковника Тимофія Шкарупи та його сина – хорунжого Юрія Шкарупи (поховані на православному кладовищі у Саут-Баунд-Брук, США, уродженці Чаплинки); героя Базару Макара Редкіна (похований у братській могилі воїнів Армії УНР на Житомирщині, уродженець Херсона) та багатьох інших вояків-херсонців. Землю з їх могил буде розвіяно над меморіалом у Зміївці.

Інформаційна референтура ХМО СУМ в Україні

неділя, 15 серпня 2010 р.

Із архівів ЦРУ про УПА: Вони налаштовані працювати з нами, без нас і проти нас

Роман Купчинський

Роман Купчинський

  Нещодавно розсекречені архіви Центрального розвідувального управління США проливають світло на встановлення контактів та початок співпраці між ЦРУ та Українською Головною Визвольною Радою (УГВР), створеною у 1944 році для політичного керівництва збройною боротьбою Української Повстанської Армії (УПА). 


Ці документи змальовують природу угоди, на базі якої відбувалася співпраця між двома сторонами та надають важливу інформацію про те, якими були перші спеціальні операції на початку «холодної війни».

Один із документів, що називається «Операція Белладонна», описує за яких обставин і чому уряд США увійшов у контакт із представниками УГВР у Римі, і чому саме УГВР було вибрано як партнера.

Як свідчить документ, ця співпраця була вигідна обом сторонам і була спрямована на підтримку українського визвольного руху з одного боку, і на постачання інформації про радянські плани у повоєнній Європі, з іншого.

«Операція Белладонна»

Документ «Операція Белладонна», що з’явився у листопаді 1946 року, складається з 25 сторінок огляду українських організацій, що діяли у повоєнній Європі, біографії їхніх лідерів та оцінка спроможності цих груп бути корисними в зборі розвідувальної інформації для Сполучених Штатів.

Серед цілого спектру організацій звіт виділяє дві: УГВР та Організацію Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери.

«Після докладного вивчення проблеми і порівняння інформації з кількох джерел у Німеччині, Австрії та Римі, наше джерело вважає, що УГВР, УПА та ОУН Бандери є єдиними великими та ефективними організаціями серед українців. І що більшість інших організацій є малими емігрантськими групами, що не мають впливу і контактів із батьківщиною. УГВР визнають як організацію, що має підтримку серед молодого покоління та серед українців в Україні, а її лідери, Гриньох та Лебедь мають незаперечний авторитет. Деякі інші групи заздрять структурі УГВР через те, що організація є незалежною та потужною і завжди відмовлялася йти на співпрацю з німцями, поляками, чи росіянами».

Згідно з документом, перший контакт із неназваним американським офіцером розвідки відбувся з представниками УГВР у квітні 1946 року в Римі за допомогою зв’язків Української Греко-Католицької Церкви у Ватикані.

«Контакт було встановлено з УГВР із метою отримання розвідувальної інформації, що стосується СРСР та радянських операцій в середині країни та за кордоном. Від самого початку нам дали зрозуміти, що українці вважають себе не агентами, а партнерами американців, і що їхні низові агенти не повинні знати про американські аспекти їхньої роботи. На цій основі було встановлено контакти з представниками УГВР на найвищому рівні, (Іваном) Гриньохом, (Юрієм) Лопатницьким, та (Миколою) Лебедем».

УГВР, як політичне керівництво УПА, контролювала мережу партизанських груп в Україні і Польщі, котрі мали можливість функціонувати як система раннього попередження та надавати точну та вчасну інформацію в тому випадку, якби сталінська Червона Армія розпочала наступ на Захід. Ця інформація була безцінною для американської розвідки, Центральної розвідувальної групи, яку незабаром замінила ЦРУ.

Для УГВР найголовнішою місією УПА була боротьба з радянськими силами за встановлення незалежної української держави. Будь-які інші завдання, які УГВР ставила перед УПА, мали другорядне значення. Але для УГРВ було надзвичайно важливо знайти західного союзника, який би міг фінансувати її, здавалося б, романтичну й безнадійну діяльність. Тому Сполучені Штати були для них найбільшою надією, і керівництво вірило, що прийнятна угода про співпрацю послужить інтересам обох сторін.

«Здібні люди з психологією переслідуваних»

Американський розвідник залишив свідчення і про особистості якості та характер людей, з якими йому було доручено встановити контакт:

«Вони рішучі та здібні люди, але вони мають психологію переслідуваних. Вони готові принести в жертву своє життя, чи покінчити життя самогубством, якщо це піде на користь їхній справі. Вони також готові на вбивство, якщо буде потрібно. Вони налаштовані працювати з нами, чи без нас, а якщо буде потрібно, то і проти нас. Вони не шукають особистої вигоди чи користі.

Наше джерело відчуває, що конспіративна ментальність та надзвичайний ступінь недовіри до всього і всіх, хто не пройшов перевірки, є великими перешкодами на шляху співпраці з українцями. Потрібно завжди пам’ятати, що вони мають майже релігійну віру у свою націю та не довіряють нічому іноземному: передусім польському, потім російському, і на решті, німецькому. Підсумовуючи його тривалі спостереження за цими людьми, джерело переконане, що за умов правильного поводження з ними, вони можуть бути корисними у будь-який час та для будь-якої мети».


До 1952 року «Операція Белладонна» пройшла великими змінами. Боротьба УПА не принесла бажаного результату, але США продовжували підтримувати зв’язки з УГВР. За допомогою фінансової підтримки ЦРУ було створено дослідницьку та видавничу компанію «Пролог» (Prolog Research and Publishing, inc). Також у Філадельфії було створено бюро УГВР, яке пізніше змінило свою назву на «Закордонне представництво», чи «ЗП УГВР».

Історія «Прологу» є однією з найзахопливіших, але невідомих сторінок «холодної війни». За 36 років свого існування «Пролог» мобілізував сотні людей, більшість із яких і не підозрювали про співпрацю «Прологу» з ЦРУ, на допомогу справі здобуття свободи і незалежності України, попри великий особистий ризик.


Роман Купчинський очолював «Пролог» у 1978-88 роках. Наведені документи зберігаються в Національному архіві США і увійдуть до нової книги про історію діяльності «Прологу». 


Радіо "Свобода" 

субота, 14 серпня 2010 р.

Ви помоліться тут, під Бродами

Ви помоліться тут, під Бродами!
І скиньте шапку з голови!
Тут їх вбивали, за городами!
Частково винні в цьому Ви!

Бо помирати так не хочеться!
А жить красиво люблять всі!
...Ось за могили сонце котиться...
Трава, немов в сльозах, росі...

І хмарка-свитка незалатана 
Втіка, он там, за небокрай.
Вклякає мати вся заплакана
Молитися за їхній рай.

Живих маленько їх лишилося!
 І розійшлися по світах!
 ...А наше щастя десь зашилося,
як долі невмолимий птах!
         
 Іван Нагірний, 
(„Слово")

СПОМИН УЧАСНИКА БОЇВ ПІД БРОДАМИ

У 65-ту річницю боїв під Бродами, 22 липня 2009 року, в Торонто, правилась панахида в церкві св. о. Миколая, за наших поляглих бойових побратимів...

По дорозі на панахиду, за вікнами мого авта пропливало мирне спокійне життя, краєвиди заможного міста, усміхнені, часом заклопотані обличчя людей... а перед моїми очима, один по одному, поставали мої загиблі побратими, що навіки залишились молодими, та освячена вірою, любов'ю до України, обпалена війною наша відважна буйночуба молодість...

У далекому липні 1944-го, я, 19-річний юнак, командував групою зв'язку в чоті тяжких ґранатометів 8-ї сотні, 29-го полку. Наша група готувалась до бойових дій, що наближались, у селі Пониква під Бродами. Ніхто з нас тоді не знав, яким тяжким і кривавим буде бій.

Ворог наступав, наші тяжкі ґранатомети прицільно відстрілювали наступаючі частини. Моїм завданням було подання з передньої лінії фронту координатів точного місцезнаходження ворога.
Цей бій тривав від пополудня до пізнього вечора - наша оборона зруйнувала ворожі пляни швидкого наступу і зупинила ворога.

Після тяжкого бою, відпочивали, а вже вдосвіта, ворог розпочав наступ з підтримкою тяжкої артилерії, бомбардуванням з повітря і танками, цього разу, прорвавши нашу оборону, змусив наші частини відступити.

На нашому відтинку дій велись особливо тяжкі криваві бої. Цього разу, завданням моєї групи було якомога швидше налагодження втраченого у бою зв'язку, щоб допомогти стримувати навальний ворожий наступ.

До вечора ми запекло обороняли свою позицію. Коли стало відомо, що ми в оточенні ворога, вдосвіта почали відступ в напрямку Білого Каменя. Протягом нашого відступу ворожі літаки безупинно нас бомбардували. Увечері ми дістались до села Почапи.

Я, будучи родом із Княжого, добре знав ці околиці, тому разом з друзями обговорювали звідки починати прорив. При обговоренні думки розділились - одні вважали доцільним розпочати прорив у напрямку Княжого, яке розкинулось розлогим плато і проглядалось ворогом до закутинка, я ж переконував, щоб наступати на с. Бонишин, що знаходиться на схід від Княжого, усе вкрите ровами і мочарами, які допомогли б нам укритись.
   
Прорив через Княже був доцільним тому, що дорога до узгір'я, яка пролягала через село Ляцьке (нині с.Червоне), була вимощена каменем і нею можна було вивезти тяжку зброю на узгір'я.
Ми усі готувались до бою, чистили зброю, адже були тяжко озброєні штурмовими крісами і ґранатами. Я також мав штурмового кріса, п'ять повних магазинів набоїв, дві ґранати і револьвер, який завжди носив при собі.

... Це була довга ніч, коли спати не хотілось нікому. Час до часу доносились стогони поранених побратимів та благання смерти, як порятунку від нестерпного болю... Пам'ятаю, як нараз я гостро відчув, що люта ненависть до ворога наповнила усе моє єство... і бажання помсти за усіх своїх побратимів, за мою розтерзану Батьківщину.

Рано-вранці наступ розпочали у двох напрямках - частина, як було наказано, пішла на Княже, а я із своєю групою через Бонишин. Надворі вже сіріло, коли ми увійшли в село. Місцеві жителі, пригостивши нас молоком, попередили, що ворог впритул наблизився до села. Тоді ж ми почули і кулеметні черги „Максима", що раз по раз доносились із узгір'я. Нашим завданням було прорвати оточення.

Коли ми дійшли до першого із двох високих насипів, що були обабіч залізниці, від сусіднього села Ясенівці чутно було безперебійне тарахкотіння кулемету „Максим", вдале стратегічне
розташування якого не давало змоги жодному із нас перейти залізницю, а тих, хто все ж відважився - косив наповал. Я просив хлопців перечекати ту вогненну зливу. І лише в коротку перерву, коли кулеметник міняв стрічку з патронами, в лічені секунди, після мого окрику: „Хлопці, тепер!", невелика кількість наших бійців змогла перейти залізницю і перескочити через другий насип, де нас зустрів масовий обстріл ворожого війська, розташованого на вершині узгір'я. Ми відповіли зустрічним вогнем, щодуху вбігаючи в ліс, який охороняв від загибелі у відкритому полі.

Пробираючись лісом до вершини узгір'я, де окопався ворог, ми завоювали їхню позицію, і таким чином відкрили шлях виходу із оточення для частин, які йшли за нами.

З узгір'я нам було видно кривавий бій у Княжому і палаючі хати. Ті хлопці, що пішли на Княже, попали у смертельний бій.

Відтак, ми обговорювали плян подальших дій. Нам потрібна була інформація про місцезнаходження ворога. Я розповів, що відразу за лісом є невеличке село Залісся, у жителів якого ми могли б довідатись, де знаходиться ворог. Часу на роздуми не було. Удвох із товаришем Стефаном пішли у розвідку. Та лише вийшли з лісу, зробивши перші кроки у житнє поле, як звідти по нас вдарив кулеметний вогонь, у якому я втратив ще одного побратима. Мені вдалось відповзти до лісу...

Швидкий наступ ворога і його місце розташування змусили нас змінити напрям з півдня і йти на захід, на село Гологори, де, як виявилось, також стояли ворожі застави, які нам чудом вдалось оминути.

Відтак, ми просувались у напрямку Ходорів-Стрий. По кількох днях безперервного маршу нам вдалось добитись до залізничного вокзалу у Стрию, звідти — залізницею, зачепившись за східці поїзда, що вивозив ранених, добрались до Турки. Лише тут, по кількох пекельних днях, мали змогу поїсти, вмитись, перепочити від боїв і безперервного походу.

Тут же, в Турці, ми довідались, що найближчим пунктом нашого збору є містечко Середнє в Карпатській Україні, де було засновано тимчасовий військовий табір. По короткому відпочинку рушили до Середнього...

...Коли у 2006-му році мені довелось побувати в Україні, я відвідав могили моїх побратимів, помолився за спокій їхніх душ та цілував батьківську землю, яку ми так безстрашно і віддано захищали, і яка так щедро зрошена їхньою кров'ю. Бо ж не даремно,



саме після тих боїв, село Ляцьке тепер називають Червоним.

А там... усе... майже усе, як було більш ніж 60 років тому - та ж залізниця, в долині таким же розлогим плато розкинулось моє Княже; то тут, то там доносяться звуки з навколішніх сіл; по дорозі швидко проноситься авто; десь далі випасають худобу... і лише безмовні свідки тих далеких боїв — ошатні зелені вершини узгір'я —  гомонять над могилами сотень моїх бойових побратимів, навіваючи їм вічний спокій... У моїх очах застигли сльози...

“Чорні запорожці”

Нова книга

12 серпня у світ вийшли спогади командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР Петра Дяченка. Книга з’явилась у серії “Українська воєнна мемуаристика”, заснованої Історичним клубом “Холодний Яр”

Генерал-поручник Армії УНР Петро Дяченко розповідає про збройну боротьбу за Українську державу в 1918 – 1920 роках, зокрема бої на Чернігівщині та Харківщині, трагедію Петра Болбочана, відступ до Румунії і наступ із Заліщиків на Київ, звільнення столиці та втрату її, Перший зимовий похід Армії УНР, наступ осені 1920 року, відступ за Збруч та багато інших подій. Основний масив споминів – це детальний опис боїв проти більшовиків, махновців та денікінців, боїв, як правило, успішних.

“Волинь, Київщина, Поділля, Галичина, Полтавщина, Харківщина і Херсонщина бачили цих вершників із чорними шликами, що йшли вдень і вночі, і в заметіль, і в дощ – усюди шукаючи ворога і знищуючи його немилосердно”, – писав Петро Дяченко.

Збагатили книгу документи та спомини про полк Чорних запорожців інших учасників Визвольної боротьби – Василя Чабанівського, Валентина Сім’янціва, Никифора Авраменка, Лавра Кемпе, Петра Первухина, Михайла Крата, Михайла Омеляновича-Павленка, Володимира Левицького, Дмитра Ґонти, Івана Цапка, Бориса Монкевича, Лева Шанковського та інших. 

На сторінках книги висвітлено й участь Петра Дяченка у Другій світовій війні – у складі Вермахту на чолі протипанцерної бригади “Вільна Україна” та Волинського легіону самооборони.

У “Неповному списку старшин і козаків 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР” зафіксовано майже 450 прізвищ та коротких біографій чорношличників.

Події ілюструють 200 фотографій, дві кольорові карти, іменні та географічні покажчики. Всього у книзі 448 сторінок. Обкладинка кольорова, тверда.

Рецензент – кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк.
Упорядник-редактор Роман Коваль.
Пропонуємо передмову та післямову упорядника.


Книга про зухвалу силу наших дідів

Хоч Петро Дяченко залишив чималу мемуарну спадщину, але досі не вийшла жодна книга його споминів. Однією з причин цього, на мій погляд, є його критичне ставлення до Симона Петлюри. Петро Дяченко не приховав від нащадків того, про що намагалися не згадувати петлюрівські історики. Правда полтавського козака розходилась із “генеральною лінією” уенерівської еміграції, яка, проводячи академії на честь Головного отамана Армії УНР, була незацікавлена в публікаціях, де висвітлювалась його руїнницька роль, зокрема ганебна участь в арешті та вбивстві полковника Петра Болбочана, а з другого боку – дивовижна доброзичливість до окупантів: Добровольчої армії, військ Антанти і так званих союзників – поляків, винних у військових злочинах проти українського населення, зокрема під час утечі влітку 1920 року. А незрозумілі для українського козацтва безперервні відступи української армії, коли ворога і близько не було?! Хто відповість за них?

“Чого ми відходимо, від кого тікаємо?” – запитували козаки у старшин, а старшини – у Петра Дяченка. Це ж саме питання ставив перед собою і командир полку Чорних запорожців. Перед ким ми відступаємо? Адже козацтво рветься до бою, шукає ворога, але наказ вищої команди спрямовує військо, повне вояцької снаги, на захід, до кордону…

Звертає увагу Дяченко і на жахливу бідність української армії, брак набоїв, взуття, сідел, рушниць, гармат, санітарно-медичної служби та медикаментів. Такий розпачливий стан існував, незважаючи на те що “ми маємо все Правобережжя” з усіма величезними складами. Чому Петлюра (інтендант у часи Першої світової) не скористався цим?! Чому ми, продовжував Дяченко, “опинилися в зимі без теплого одягу, без чобіт, чому наші старшини і козаки тисячами мерли на тиф, чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих Москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилоослонних відділів, а чомусь весь час майже без бою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним отаманом Петлюрою на чолі”.

Полк Чорних запорожців мав у своїх таборах тільки те, що “здобув на ворогові” або вилучав на цукроварнях чи спиртових заводах. Гола і боса армія, без зв’язку, лазаретів, ліків і бинтів, без амуніції, не мала шансів на перемогу, незважаючи на звитягу Чорних запорожців та козацтва інших полків.

А Петлюра, який мав би відповісти за катастрофічний стан свого війська, ще й дорікав командирам полків і козакам, що вони в польських маєтках брали для коней сіно й овес. Дорікав у присутності польських генералів.

Один із козаків Чорного полку сміливо запитав у Петлюри, а чим же годувати коней, бо “ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно”. Звідки це брати? Головний отаман не мав що відповісти, зате повторив вимогу припинити “грабунки”. І це у присутності польських генералів, військо яких безжально грабувало і било українське населення під час стрімкого відступу літа 1920 року.

Оцінюючи цей прикрий епізод, Петро Дяченко зазначає: “Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з’їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, – інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в’язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби…”

Хто відповість на ці питання?

Чому інтендантська служба справно працювала у поляків та в Галицькій армії? Чому її не було в армії, Головним отаманом якої був Симон Петлюра? Хто винний у цьому?

Тут згадується трагічна доля сотника Савчука-Савінчука, який за чотири роки вірної служби Україні не заробив собі навіть на сорочку та штани і, аби не світити “м’яким місцем”, продав гешефтяру з Товмача реквізовану в панському маєтку пшеничку – щоб купити собі штани, сорочку і черевики.

– Панове судці, – тихим голосом визнав обвинувачений, – так, я продав 29 пудів пшениці жидові в Товмачу... Але ж воші їдять. Сорочки змінити не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Черевики з дюрами. Продав – і купив дві пари білизни, черевики. Що казати, дійсно, винний, продав скарбову пшеницю, але прошу панів судців, чи ж я пропив, чи програв у карти? Ні, я купив собі дещо з білизни та одягу. Я бездоганно служив в Українській армії із самого початку її заснування... Я заслужив право на сорочку... Воші й бруд – чи ж це нагорода за мою службу? Я справді порушив закон, вкрав. Але вкрав стільки, скільки потрібно було, аби задовольнити мої найпекучіші потреби. І коли тут пан прокурор обжаловує мене від імени влади за злочин, то ж чи не маю підстави я, сотник Української армії, обжалувати владу Республіки, що довела мене до такого стану. Я – чесний син чесних батьків-господарів. До цього випадку ніхто не може закинути мені що-небудь. Чи ж я не просив вище себе стоячих, аби узгляднили мою біду? Чи ж я за свою активну участь в боротьбі не заслужив задоволення моїх скромних потреб?..

Надзвичайний суд 2-ї кулеметної бригади “іменем Української Народної Республіки” засудив сотника до смертної кари. Головний отаман Петлюра вирок затвердив. Сотник Савчук-Савінчук, що все віддав своїй Батьківщині, був покараний за її зраду. Під час розстрілу поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:

– Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.

Але головні злочинці кари уникнули: розікравши державну скарбницю та зваливши вину на Волоха, втекли до Польщі під протекторат поляків, яким в обмін на тимчасову підтримку віддали величезні території з мільйонами українців.

Чи відчував Симон Петлюра свою вину у смерті сотника Савчука-Савінчука? Вину подвійну, адже за катастрофічний стан у війську насамперед мав відповісти Головний отаман, а по-друге, він міг не затверджувати вироку і помилувати борця за волю України сотника Савчука-Савінчука. Але Петлюра своєї вини не відчував. Мабуть, за хвилину і забув про трагедію чесного сина чесних батьків.

Якби Петро Дяченко приписав Петлюрі неіснуючі заслуги перед військом, розповів, як той ходив у першій лінії в шабельну атаку, як косив із кулемета москалів, як дбав про військо, як використав на добро української армії величезні склади трьох російських фронтів, розташовані в Україні, як чудово організував зв’язок, харчування, постачання, санітарно-медичну службу, як противився розкладницькій діяльності урядових партій у війську, як карав хабарників зі свого оточення, як твердо поводився на переговорах з поляками, гордо відмовившись бути їхньою маріонеткою, як не віддав їм величезні українські території з мільйонами наших земляків, напевно би якась вірна Петлюрі душа видала б таку книгу “споминів”.

Але ж ні – Дяченко писав не комусь на догоду, писав, як було. Ось уривок з цих споминів: “При владі тоді був соціалістичний кабінет Мартоса, який до свого війська ставився просто вороже… У цьому часі партії Соціал-Демократів і Соціал-Революціонерів, які творили наш уряд, вели в армії державну політичну “інспектуру”. Ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу… Чорні говорили, що шкода було понад 50 забитих і ранених Чорних запорожців, які пролили кров в обороні такого уряду”.

А Симон Петлюра, який не взяв участі в жодному бої, не пальнув жодного разу в бік москалів, повчав командирів полків, наказував йти в першій лінії в бій. Не змовчав тоді Петро Дяченко. “Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, – сказав він, – і мене підганяти не треба!”

Іншою причиною замовчування духовної спадщини Петра Дяченка стало те, що він свою війну проти більшовицької Росії продовжив у лавах Вермахту на чолі протипанцерної бригади “Вільна Україна”. Вермахт програв, а хто програв – завжди бандит. Таке тавро намагались навісити і на легендарного звитяжця українського народу Петра Дяченка.

І все ж він повернувся на Батьківщину. Повернувся цією книгою спогадів, яка висвітлює його правду, власне, нашу правду…

Повернення командира полку Чорних запорожців не тільки додає нам сил та завзяття, а й нагадує нашим ворогам про велич української зброї, а значить, й українського народу.
Виходець із Богом забутого села, про існування якого більшість громадян України й не чули, став символом українських перемог.

Сумно, що сьогодні дехто з мешканців Березової Луки більше шанує “красних героїв”, з якими на смерть билися їхні земляки – брати Петро і Віктор Дяченки та інші чорношличники, переважна більшість яких були уродженцями Полтавщини.

Ця книга нагадає нам про зухвалу силу наших дідів і прадідів і викличе в нас захоплення ними та бажання їх не осоромити.


Роман КОВАЛЬ

Такими вони були!

25 років служив Петро Дяченко в різних арміях, із них 13 років – на фронтах різних воєн. Відбував службу в царській армії, військах Тимчасового уряду та Центральної Ради, Збройних силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську Польському, в УПА “Поліська Січ” отамана Тараса Бульби-Боровця, Вермахті та Українській національній армії. Дев’ять армій! А ще допомагав УПА – зброєю, документами, вишколом... По війні співпрацював з військовою розвідкою США.

Петро Дяченко пройшов дві світові війни та дві національно-визвольні епопеї. За подвиги його було нагороджено відзнаками чотирьох армій: російської, української, польської та німецької...
Попри сотні боїв, в яких він брав безпосередню участь, доля його вберегла. А от двох синів на фронтах Другої світової він втратив: Юрія та Олеся.

Дивно, але автор загалом змістовної статті про Петра Дяченка А. Руккас чомусь не зміг однозначно оцінити діяльність цього вірного сина України. Пана Руккаса схвилювала співпраця легендарного українського командира з німцями, зокрема його участь у бойових діях проти поляків, або, як зазначив дослідник, проти “своїх колишніх друзів та колег”. Добродій Руккас розцінив це як “безпринципність” Петра Дяченка, а відтак його постать в українській історії вважає “неоднозначною”.

Суперечливе мислення демонструє київський історик, підтверджуючи тезу, що сума знань не завжди поєднується зі здатністю робити адекватні висновки.

Невже А. Руккас не розуміє, що “колеги поляки” Петра Дяченка в 1930-х роках та в час Другої світової війни були союзниками червоного тирана Й. Сталіна і ворогами України? Невже забув, що саме поляки 1920 року зрадили Українську Народну Республіку, розділивши її з червоними росіянами по Збручу, а в 1920 – 1930-х роках відзначилися нелюдською жорстокістю до українського населення Гуцульщини, Галичини, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя? А в часи Другої світової війни хіба не поляки люто боролись проти Української повстанської армії, на прапорах якої світилося гасло української державності, та місцевого населення, яке підтримувало народних месників? Невже і роль УПА в українській історії добродій Руккас оцінює “неоднозначно” – бо ж ця збройна формація, як і Петро Дяченко, теж воювала проти окупантів-поляків?

На чиєму боці виступають такі дослідники? Якими очима дивляться вони на героїчно-трагічну історію нашого народу? Очима її сусідів?

Як би не було, та нікому не вдасться забруднити імена славних воїнів нашої Батьківщини. Вони повернулися в нашу свідомість на баских конях і з чорними прапорцями на списах. Такими вони були! І черепи та кістки на їхніх чорних знаменах означали тільки одне: “Україна або смерть!”

І згадується картина, гідна пензля і пера великих митців. Степ під Вознесенськом. Гудуть гармати більшовицького панцерника. Напівпритомний командир, у тифозній гарячці, з великим зусиллям, за допомогою козаків, сідає на коня і, не маючи сили витягти шаблю, підносить руку та, ледь тримаючись у сідлі, починає смертельну атаку на школу червоних командирів...

А Нестор Галайденко?! Оббризканий ворожою кров’ю козак із дівочим обличчям, сором’язливо усміхаючись, на питання, скільки голів поклав у бою, каже: “А хто його знає?.. Рахував до 18 – а далі надокучило!..”

Я й зараз бачу цю прекрасну посмішку!

Таке не забувається... Але ж ми забули...

Вічна слава козакам і старшинам полку Чорних запорожців та їхньому легендарному командирові Петрові Дяченку!

Роман КОВАЛЬ


Книгу можна придбати, попередньо переказавши 60 грн. електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

неділя, 8 серпня 2010 р.

ВІКТОР МІШАЛОВ. ПІСНЯ, ПРИСВЯЧЕНА ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

Фрагмент із концерту у Тернополі. Пісня присвячена Дивізії "Галичина", а саме Бродівській битві. У Тернополі виконалась уперше.

четвер, 5 серпня 2010 р.

З листів до редакції

Дорогі і Шановні Побратими Дивізійники!

Посилаю дві світлини. Одна: на руїнах пам'ятника Борцям-героям за волю України на горі Жбир під Бродами, який побудували студенті у пам'ять поляглих воїнів, а московські окупанти його зруйнували. Я, як учасник битви під Бродами, відвідав ту гору і помолився за своїх побратимів та подякував Всевишньому за те, що мене зберіг при житті та я дочекався вільної Української держави.
Друга - з Ріміні, Італія, під пам'ятником Героям.

На руїнах пам'ятника Борцям-героям за волю України.

Ріміні, Італія, 1946 рік, Зелено-святочна Панахида за поляглих Героїв. Злучені хори: Хор „Б" та Православний хор. З хористами сидять отці обох віровизнань: православний о. Йов Скакальський, греко-католицькі:
о. Е. Кордуба, о. О. Бабій, о. М. Ратушинський.
Диригенти: П. Гавриляк (хору „Б") та А. Кліш (Православного хору). Світлину зберіг Семен Кобасовський. 

З пошаною до Вас усіх, Побратими,

Семен Кобасовський

Вінок на могилі Євгена Коновальця в Роттердамі

Вінок на могилі Євгена Коновальця в Роттердамі, що його поклали 19 грудня 1944 року стрільці Української Дивізії, які вишколювалися в Голляндії (Гільверсум) на підстаршинській школі у 3-му дивізіоні 4-го протитанкового полку. (Подав Орест Слупчинський) 

ВОЛОДИМИР БОЯРСЬКИЙ



6.11.1913-22.ХІ. 2009

Народився в с. Станин Радехівського повіту. Народну школу закінчив у Радехові. В 1935 р. був покликаний до польської армії 26-го полку піхоти у Львові. По 6 місяцях перенесений до Городка, до школи підстаршин, яку закінчив у степені старшого стрільця, а при звільнені одержав ранґу капрала.

28 серпня 1939 р. мобілізований до 55-го полку піхоти в Кутні. По 13 днях вдалось прибути до Кутна, але воно горіло і потяг задержався на передмістю. В одній стодолі зформували полк на скору руку. Отримав чоту, бо було брак підстаршин. Почали просуватись у сторону Модліна, без зброї і без амуніції. Довелось кінчати війну у Варшаві. 28 вересня, по капітуляції попав у полон. До Млави полонених гнали пішки, а у Млаві потягом повезли до Східної Прусії, висадили в Гоґенштайні і там залишили на кілька тижнів, а на зиму перевезли до Пройсіш Еллон над Балтійським морем. Звідти Володимир попав на працю до господаря („бавора"), близько литовської границі. Через рік звільнили з полону, але він далі працював в „баварів" як цивільний робітник.

В 1943 р. Володимир утік і був якийсь час вдома. За втечу загрожував концтабір, тому він зголосився до Української Дивізії, але його покликали щойно як військо відступало, коли ішов бій за Тернопіль. У квітні 1944 року пройшов вишкіл у Кіршбаум і Нойгаммер, відбував службу у Словаччині й Австрії - в запасному полку як шофер у автомобільній сотні.

По закінченні війни опинився в Австрії, в околиці Ґрацу, короткий час працював при очищенні залізничної дороги. Згодом заанґажувався до праці в Польському Червоному Хресті (Р.С.К.). По ліквідації станиць ПЧХ в Австрії, переїхав до Італії до Барлєти, а після переслухування, де радили їхати додому, прилучився до міжнародного табору в Реґіо Емілія. Був ще в таборах Преданіо-Анконі, Порто Сан Ґеорґіо; виїхав з II корпусом ген. Андерса до Англії. Там пережив до 1951 р. В травні 1951 р. виїхав до США.

Василь ПЕЛЕХАТИЙ

ВАСИЛЬ ГОРБАТЮК

19.1.1922-5.ХІІ. 2009

Василь народився в селі Ліщинці, Бучацького району, Тернопільської области. Народну школу закінчив у рідному селі, курси рільництва і сільського господарства - в містечку Виділівка, а Торговельну школу - в історичному місті Бучач.

Від молодих літ був членом підпільної організації ОУН. Працював на батьківському господарстві. До Дивізії зголосився 1944 року, залишаючи молоду вагітну дружину. Вишкіл проходив в Нойгаммері. Згодом групу приблизно 1000 вояків було вислано на дальший вишкіл до Угорщини, де їх застала совєтська офензива, був прилучений до німецької частини і з нею брав учась в обороні міста Будапешту. Опісля повернувся до Української дивізії до запасного полку, де зазнав легкого поранення.

Полон відбув в Італії і Англії в таборі ЕЛІ. По звільненні з полону 1947 року одружився з дівчиною німецького роду з Чехословаччини на ім'я Ґетруда Райх  і разом еміґрували до Канади, до міста Монтреалу, що в провінції Квебек.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації