ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 10 лютого 2019 р.

НОВЕ ВИДАННЯ ДМИТРА МИКИТЮКА



НОВІ КНИГИ


Хор. УСС Дмитро Микитюк, видавець, Українська Галицька Армія. Матеріяли до історії Української Галицької Армії. Том V.  Вінніпег 1976.  192 ст.


Невтомний Дмитро Микитюк, кол. хорунжий УСС, але у Вінніпезі звичайний робітник, видав черговий, п'ятий том своїх "Матеріялів до історії Української Галицької Армії". Двадцять років проминуло, відколи Дм. Микитюк займається збіркою й публікацією цих "Матеріялів" і, внаслідок трудів, праці, сприту, завзяття і коштів шановного Мецената, маємо вже сьогодні п'ять томів "Матеріялів" на 1868 сторінок формату великої вісімки. Коли до цього ще додати, що Дм. Микитюк видав мою воєнно-історичну студію про УГА (396 ст.), нескорочений, оригінальний протокол Процесу ген. М. Тарнавського (72 ст.), книгу ген. О. Удовиченка "Україна у війні за державність" (180 ст.) і студію д-ра Н. Гірняка про полк. Василя Вишиваного, то заходами Дм. Микитюка українська воєнна історіографія збільшилася на понад 2,500 сторінок великої вісімки. Сталося це тому, що двадцять років тому, кол. хорунжий УСС і канадський робітник вирішив роздати своє доволі велике, придбане в Канаді, майно на народні цілі, а в тому львину його частину на розшуки, забезпечення і публікацію матеріялів до історії УГА. Можна жаліти, що не знайшовся такий меценат серед кол. старшин і вояків А. УНР, бо двадцять років тому ще не один цікавий матеріял до історії А. УНР можна було мати. Тепер уже не той час: велика більшість учасників визвольної війни 1917-1920 рр. уже відійшла, менша частина вже готується в останній похід.

Цифра 2,500 сторінок воєнно-історичних матеріялів, зібраних й опублікованих Дм. Микитюком, каже нам переконливо про те, де була б воєнна історіографія УГА, якщо б не цілеспрямована й жертвенна праця цього єдиного Мецената. До речі, у спогаді: "Як родилася "Історія УГА" (V том, ст. 187-190) Дм. Микитюк сам розповідає, як його заміри публікувати "Матеріали" до історії УГА здійснювалися, часами серед спротиву тих, від яких треба було чекати допомоги. Це наше вічне: "Чому він, а не я"? Але всі "протестанти" натрапили були на твердий камінь в особі твердого гуцула — Дм. Микитюка, який діло допровадив до кінця, маючи широку підтримку тих старшин і вояків УГА, які станули до співпраці з ним, розуміючи значення публікації "Матеріялів". "Матеріяли" були здобуті Дм. Микитюком дослівно в останній хвилині, про що промовисто каже факт, що між 1958 і 1976 роками, 46 авторів різних "Матеріялів", відійшли вже у вічність. Якщо б не Дм. Микитюк, їхні "Матеріяли" були б пропали для історії УГА. Власне історія  й  пишеться з таких "Матеріалів",  що очевидно  зовсім  не  виключає научної критики  над ними, як і  над кожним  іншим джерелом.

Дм. Микитюк був невтомний не тільки у видаванні своїх грошей на народні цілі й свої видання, але він теж невтомно збирав документи до історії УГА й організував мемуари й  причинки до своїх збірників. Він їздив по Европі, не виключаючи Польщі, відвідував окремі  особи й бібліотеки та музеї, і виривав від них усе, що можна було вирвати. Зібраний ним архів знимок старшин і вояків УГА є імпонуючий. Повитягав різні "білі круки", де тільки вони були. Приклад: у найновішому томі є важлива стаття сотн. Якима Яреми, передрукована з  журналу  "Український  стрілець",  що  виходив у Німецькому Яблінному в 1920-1921 роках. Вийшло  14 чисел цього журналу, що його комплет роздобув Дм. Микитюк. Статті цього журналу, писані старшинами безпосередньо після визвольної війни, мають велику пізнавальну вартість. З соромом признаюся до гріха: Написав я довгу розвідку для журналу "Український історик" п.н. "Нарис української воєнної історіографії 1921-1939", де здавалося мені, що відзначив кожну  найменшу появу з ділянки української воєнної історії. Ні, не кожну! Там немає нічого про журнал "Український стрілець" з дійсно важливими статтями, бо автор "Нарису"  не знав нічого, що такий журнал виходив. Треба було щойно Дм. Микитюка, щоб його знайшов і   придбав, не жаліючи гроша. Але, в погоні за "білими круками", Дм. Микитюк таки мав щасливу руку.

Кожний том "Матеріялів до історії УГА" має важливі воєнно-історичні статті, поруч дрібніших причинків про командантів і їхні частини, її склад і побут, воєнні дії й бої. У статтях розв'язується якусь воєнно-історичну проблему шляхом аналізи джерел, коли з причинків ми конструюємо собі окремі фактологічні описи. Поскільки історію творять, перш-за-все, люди (забудьте про марксистські "об'єктивні сили"), великою цінністю збірників Дм. Микитюка є значна кількість біографічного матеріялу. В останньому томі маємо понад 60 біографій старшин, підстарший і вояків УГА разом з їхніми знимками. Отже традицію попередніх збірників повністю збережено з користю для  справи.

У V томі надруковано три статті, що мають виразний аналітичний характер і всі вони стосуються контроверсійних проблем історії УГА, що в минулому мали різне насвітлення. Першою й найважливішою з них є стаття сотн. Я. Яреми, "Над Сяном" (ст. 5-38), що аналізує події в Перемишлі, в листопаді 1918 р. Тоді ми програли в Перемишлі, але не тільки те: через Перемишль ми програли війну з поляками. Ще сьогодні вам скажуть перемиські патріоти, що в Перемишлі ми програли, бо політичні діячі заборонили військові знищити мости на р. Сяні, а залізничним мостом польський панцирник вдерся до українського Перемишля. Від сотн. Я. Яреми (перед тим від сотн. Т. Гози — том III) довідалися ми, що 1) Не було фахових саперів для підмінування мосту, 2) Не було вибухових матеріялів, 3) Не було льонтів до екразиту. Коли  ж, нарешті, 1) і 2) знайшлися, льонтів далі не було і сапери пішли за ними шукати по різних магазинам, але, тим часом, поляки зайняли український Перемишль (11.XI.1918).

І що ще було в Перемишлі? А було трактування поляків у рукавичках українською цивільною й військовою владою, було мале заінтересування долею Перемишля в українського населення повіту і цілковитий брак заінтересування цією долею в населення цілого краю. Коли поляки для здобуття Перемишля зорганізували військову експедицію в Кракові, в українському Стрию, Станиславові, Коломиї чи Тернополі, ніхто не кивнув ані пальцем. Ні один український доброволець не прибув з краю до Перемишля, щоб боронити цей прастарий український город. І впродовж усієї війни ніхто не зорганізував ні одної воєнної операції, щоб відбити місто над срібнолетним Сяном, що було брамою до Галичини і Львова. Замість операцій на Перемишль, які були легкі для переведення, організовано безвиглядні офензиви під Львовом, немов і не знаючи, що упадок Перемишля означає рівночасно упадок Львова. Це були помилки, які мстяться.

У другій статті д-ра І. Подюка "На мості стояли ми" (ст. 96-102) маємо продовження старої контроверсії, яка старалася розв'язати питання, як у дні 31 серпня 1919 р. відділи Добрармії ген. Денікіна зуміли дістатися до зайнятого українськими арміями Києва. Д-р І. Подюк, кол. командант чети в 2-ій сотні 1-го куреня 2-ої Коломийської бригади постійно твердив, що на Ланцюговому мості в Києві стояла його сотня, коли інші мемуаристи заперечували тому. Погоджуюся з редакцією V тому, яка висловлює свою думку, що "ми маємо право вірити колишньому УССові з 1914 р.... поручникові УГА, тепер лікареві в ЗСА, д-рові І. Подюкові". Я теж йому вірю, що його сотня стояла на Ланцюговому мості, але цей факт зовсім не розв'язує тодішньої стратегічної ситуації українських армій. Ситуація стала безвихідною без огляду на те, чи Ланцюговий міст був зайнятий частиною української армії чи ні. Ситуація стала безвихідною тому, що: 1) Під Києвом українські армії попали в "стратегічний мішок" двох армій (червоної й білої), щоправда ворожих собі, але й ворожих українським арміям; 2) Занедбано створити мостовий причілок від Сходу, а теорія стратегії вчить, що місто положене над рікою (Київ) вважається цілком здобутим тоді, коли існує "мостовий причілок"; 3) В уряді й командуванні не було ясности, чи Добрармія є ворожою українським арміям, чи союзником? Звідтіль дезорієнтаціиний наказ, щоб не стріляти, але стримувати Добрармію (як?), домовлятися з нею про демаркаційні лінії; 4) Добрармія, яка підступно напала на українську армію в Києві, треба було негайно викинути за р. Дніпро. Під Києвом перевага сил була на українському боці: 8,850 багнетів, 1,075 шабель і 113 гармат українських армій  проти 2,800  баґнетів, 1,700  шабель і 45 гармат Добрармії.

Третя стаття, огляд ген. Аркадія Валійського "Чи можна було оминути політичну й мілітарну катастрофу в осени 1919 року" (ст. 112-114) це дальший причинок до дискусії про стратегічні напрямки й стратегію українських армій в 1919 році. Ген. Валійський є проти київського напрямку походу українських армій, в чому немає нічого дивного, бо всі військові експерти були проти цього напрямку. Його вирішили політики. Марш на Київ був маршем у "стратегічний мішок", або як каже ген. Валійський "встряванням у два чужі фронти", але він не є й повним прихильником маршу на Одесу. Ген. Валійський думає, що тоді об'єднані українські армії мали зайняти стратегічну оборону на лінії Шпола — Христинівка - Бог — Дністер, посилювати свою організацію, чекати дальших випадків. Все ж таки ген. Валійський уважає, що треба було розбити 14-у сов. армію (насправді це була півд. група 12-ої сов. армії, як це видно з сов. документів, 14-а сов. армія була на денікінському фронті і тільки в 1920 р. прийшла в р. Одеси).

Крім тих статтей, маємо в збірнику ще цілу низку статтей, в яких подано цілу низку нових фактів. Ось їх автори: Семен Меґаляс ("Із недрукованих спогадів"), Осип Залеський ("Гірська бригада в ЧСР"), сотн. д-р Микола Терлецький ("Моя служба в УГА"), хор. Дмитро Микитюк ("Останній кривавий бій"), д-р Іван Максимчук ("Тернопіль у серпні й вересні 1920 р.") і баг. інших. Велику пізнавальну вартість має стаття сотн. д-ра Василя Бачинського, бойового курінного 7-ої Львівської бригади, який у своїх посмертних паперах залишив розвідку: "Преса ЗУНР в 1918-1919 рр." (ст. 126-141). Це є педантична студія історії української преси, що появлялася на території ЗУНР, за яку авторові буде щиро вдячний кожний майбутній дослідник історії української преси. Це є наукове дослідження на вагу золота.

Нове видання Дм. Микитюка, п'ятий том його "Матеріялів до історії УГА" заслуговує на увагу нас усіх старшин і вояків УГА, що ще тримаємося при житті, а теж кожного дослідника історії УГА. Віримо, що в майбутньому їх буде більше, ніж тепер, і тому теж віримо, що видання Дм. Микитюка стануть їм у пригоді.                                                            


    Л. Шанковський

неділя, 3 лютого 2019 р.

ППОЛК. ПОРФІРІЙ СИЛЕНКО


1893 — 1977



Пполк. Порфірій Силенко народився в Черкасах на Київщині в лютому 1893 р. По середній школі закінчив в 1914 р. Козацьку старшинську школу в Оренбурзі і воював в Нерчинському полку Забайкалського Козацького Війська до вересня 1917 р., осягнувши рангу осаула.

З вибухом революції переходить на службу до українських збройних сил. За його осяги в службі підвищено осаула Силенка до підполковника.

По катастрофі в 1920 р. перейшов з рештками наших сил до Польщі. Вирвашися з польського полону, працював фізично в лісі і екстерністом осягнув диплом інженера лісовика в Дублянах коло Львова. Став промисловцем у Варшаві і помагав у різних ділянках громадської активности українців в Польщі, а особливо опікувався незаможніми українськими студентами.

Коли прийшов час творення української дивізії, Полковник негайно голоситься до служби. Перейшов усі ясні й темні сторінки Дивізії, включно з Бродами. Після Бродів брав активну участь у переформуванні Дивізії, куди стаягнув також свого єдиного сина Миколу. Миколу післали до підстаршинської школи в Познаньщині і там, латаючи прорив фронту під Малиновим, був ранений в голову й погиб геройською смертю.

По капітуляції подався Полковник до Ріміні, де брав дуже активну участь в розбудові таборового життя. З переїздом до Англії зактивізувався в Союзі Гетьманців і протягом трьох років був особистим секретарем гетьманича Данила. Крім того був активним членом Об'єднання б. вояків у Великій Брітанії.

В 1951 р. переселився до Канади. Включився знов в Гетьманський рух, а крім цього був дуже активний в розбудові Братства кол. вояків 1-ої УД УНА. Кількаразово вибирали його на голову Крайової Управи Братства, а в 1959 р. за заслуги вибрано його почесним головою Крайової Управи Канади. Він до кінця свого життя був активним в житті Братства і також очолював Капітулу пропам'ятних відзнак Дивізії.

Життя Полковника — це частина історії боротьби нашого народу за свою державу. Він, як багато інших, менш або більше відомих, боролися, терпіли і, як треба було, вмирали за Україну.


Б. Підгайний

АРКАДІЙ ВАЛІЙСЬКИЙ

       

генштабу генерал-хорунжий 

(8 лютого 1894 — 16 вересня 1976)




Аркадій Валійський народився на Чернігівщині.   Після закінчення середньої освіти вступив до російської армії і як професійний старшина відбував в її лавах Першу світову війну. Під час української революції негайно зголосився до рідного війська в якому брав участь у боях і походах на командних постах. В 1920 р. був курсовим старшиною і командиром сотні у спільній Військовій школі Армії УНР.

Після відступу Армії УНР до Польщі був інтернований в таборі у Каліші, а після його розформування став начальником оперативного відділу при Головному штабі Армії УНР, що мав тоді осідок у Варшаві. Коли заходами президента Андрія Лівицького польський уряд прийняв кількадесят старшин Армії УНР до служби в польському війську для доповнення теоретичного й практичного вишколу, до тієї групи було включено також тодішнього сотника Аркадія Валійського. Там він закінчив Академію генерального штабу в ранзі майора.

Під час польсько-німецької війни попав у німецький полон, а після звільнення був знову призначений начальником оперативного відділу Армії УНР в екзилі. Коли організувалася Українська Національна Армія під командою генерала Павла Шандрука, тодішній полковник А. Валійський був іменований начальником штабу.

В 1951 р. генерал (тоді полковник) А. Валійський прибув зі своєю дружиною Марією до ЗСА та поселився в Нью-Йорку. Тут він негайно включився в громадську працю, зокрема на комбатантському відтинку. Впродовж двох каденцій очолював управу Відділу Об'єднання б. Вояків Українців в Америці, а згодом діяв як заступник голови. Впродовж всього того часу приймав постійно діяльну участь у громадській праці, читав доповіді на військові теми, дописував до газет і журналів, головно до "Вістей комбатанта", репрезентував ОбВУА на різних імпрезах.

Ген. Валійський був також довголітнім заступником керівника Ресорту військових справ Державного Центру УНР в екзилі, був головою Центрального Комітету для вшанування пам'яти Симона Петлюри, був членом УНДС, Об'єднання прихильників УНРади, Фундації і видавничої комісії по виданні збірника в 30-річчя смерти Симона Петлюри, був заступником голови Ради бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі та членом інших установ.


Іван Козак

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації