ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 26 червня 2015 р.

ПОДОРОЖ В МИНУЛЕ

Спомини

Петро Маслій

                         У кожного своя доля, — кажуть люди. Своя доля і в кожного дивізійника й в усіх рімінців. Моя доля завела мене до Англії. Полон і праця в сільському господарстві. Скінчився полон і почався новий етап — життя в індустрії. Найбільшим індустріяльним цетром округи Лінкольншір було місто Скантгорп із своїми трьома сталеварнями. Хлопці працювали, прогресували, закладали родини. «Шафа грала» — аж прийшов економічний занепад, а з ним конечність модернізації. Впровадження нової технології не минуло й сталеварні Скантгорпу, і з ним звільнення 15 тисяч робітників, головно старшого віку. Можна було йти на перевишкіл, але вчи старого пса нових трюків. Велика більшість дивізійників вибрала додаткову одноразову платню при звільненні, і пішла на пенсію.

                        Нова проблема: що робити з вільним часом? Більшість знайшла зайняття в своїх городах, а мені до лопати — то чисте «пропаденіє». Тоді я подумав використати нагоду й зробити «подорож в минуле».

                        Перша країна моїх відвідин — це романтична Австрія. Було це у місяці травні 1945 року, коли наступила капітуляція, а я, як радист 2-ої сотні Зв'язку, яка в той час квартирувала у школі чудового села Гайліґен Кройц ам Ваазен, нашвидку руку прощався з австрійськими приятелями. Мені щойно кінчався 19-ий рік життя, а тепер 1987-ий рік, і в мене 61 рік!

                       В Австрії був я декілька років раніше, але з офіційною групою ОбВУ, яка вже традиційно щороку відвідує могили впавших дивізійників в околиці міста Фельдбаху, які поховані на довколишніх цвинтарях. Відвідування стало гарною вояцькою традицією. Тим разом я відважився звідати все особисто, головно місця боїв, та порозмовляти із австрійцями, що ще живі і були свідками боїв. У великій пригоді став мені бувший дивізійний зв'язківець, Анатолій Софінський з міста Ґрац. Як дивізійник він був попав у руки червоноармійців і Бог його врятував від розстрілу. З полоненими дивізійниками вони не числились. Один з них забажав випробувати свою пістолю і забрав кількох дивізійних полонених, між ними А. Софінського, щоб за будинком постріляти. На велике щастя, якийсь старшина українець підшепнув, що за будинком є високе жито і «давайте ногам знати», бо смерть на очах. Так А. Софінський зробив. Опісля кільканадцять років проживав у тому самому селі Гайліґен Кройц, у котрому квартирувала моя сотня. Все розповів, повозив мене у кожне місце, де була фронтова лінія. В А. Софінського фантастична пам'ять. Він пам'ятає ліски, долини, горбки і поля, на котрих розривались артилерійні та ґранатометні стрільна, де сікли скоростріли, де розривались ручні ґранати, де і скільки було забитих. Варто, що б хтось це все списав, бо він, як зв'язківець, ганяв на своєму мотоциклі по фронтовій лінії, багато бачив, і запам'ятав. Він запровадив нас до одної «баворки», яка пам'ятає бої. На подвір'ї у неї впало велике гарматне стрільно, але не вибухло, і не було нових жертв. Дуже щиро гостила нас і хвалила наших вояків.

                     Під час мого постою у панства Софінських відвідав я також і село Гайліґен Кройц. В ньому зустрів колишню «фройляйн» Гільде, з котрою... романсував. Фрав Вінклєр була власницею ресторану, а на її подвір'ї стояла наша сотенна кухня, шефом якої був старший вістун Дубик. Відвідуючи наших українців, порозкидуваних по горбках у прекрасних нових хатах, найбільшою і найприємнішою несподіванкою було для мене це, що одним «бавором-австрійцем» є не хто інший, а українець з дивізії, із мого сусіднього села Бабухів на Рогатинщині, де ми часто змагались у відбиванку. Прямо чудо!

                     Найцікавішим епізодом мого перебування була несподівана зустріч одного осібняка у місті Ґрац на пошті. Прибув я тут з побратимом А. Софінським, щоб потелефонувати до Італії в справі мого приїзду, коли чую хтось говорить англійською мовою з акцентом. Він мене зацікавив. Дещо почекавши, відважуюсь заговорити до нього й впевнитись, що він за «анґлік»? Виявляється, що він не «анґлік», а іншої національності «Якої ж?»—питаю. Не признається, а я таки настоюю: бельгієць, поляк, француз, датчанин? а він ні та й ні. «Хто ж ви, к чорту?» — дещо з натиском питаю. «Не вгадаєте, — каже. — Я, я з Москви». «Так ви русский чєлавєк» — витискаю з себе по-російському. А він, почувши від мене російську мову, зі страху, заскочення і несподіванки аж зблід.

                    Виявилось, що він залишив групу туристів у Відні, висмикнув до Ґрацу, щоб зробити якийсь контакт; тут , зустрівши мене, налякався і стратив голову. Він думав, що я є з австрійської таємної поліції, яка слідкувала за ним і тепер попався їй у руки.

                    Перебуваючи у панства Софінських, запізнався я з їх сусідами — родиною Кройс. Пан Фердинанд Кройс до війни проживав у місті Марібор в Юґославії, його симпатична дружина з Будапешту, а дочка Рената уроджена і вихована у Ґраці. У розмові я признався, що на початку 1945-го року (січень, лютий та початок березня), наша дивізія була в Юґославії, а моя 2-га сотня зв'язку — в селі Раст, 12-ть кілометрів від Марібор. Я завжди про те село думаю, бо багато дечого там сталось і в тому селі похований наш дивізійник. Я дуже хотів туди поїхати, бо це тільки «перескочити» границю. А. Софінський відразу «Не хочу нічого мати спільного з тітовцями», — заявив. Він пережив страхіття і, як то кажуть, тепер, «дує на холодне»! Не хоче — не мусить, але я все вірив і дальше вірю, що світ належить до відважних.

                    На другий день пан Кройс повідомив мене, що його дочка своїм автом повезе мене у Юґославію, а він поїде з нами, щоб між дочкою та мною не було якихось «ганькі-панькі», як то англійці кажуть. З великою радістю я прийняв новину, подумавши, «Чорт з ним, раз мати родила, раз треба умирати! Як їхати, то їхати.» Виїхали на нову шосе і прямуємо до юґославського кордону. Ф. Кройс дещо розмовляє «по-юґославському», котрою із тих мов, не пригадую, але досить добре його розумію. Зрештою, за час двох тижнів серед австрійців я досить добре пригадав німецьку мову так, що розмова йде на різні теми. Доїжджаємо до кордону, а тут страшна черга. Не чекаємо, бо нам спішиться, попереше з цікавости, а подруге із нервів. Нервозними були і водій, і Фернанд, бо його клясифікували, як «зрадника». Він мусив залишати свою посілість і з голими руками переходити до Австрії. Я думаю, що я побачу, чи побачу і чи знайду все, як я бачив колись? Від 1945 по 1987 — це понад 42 роки! Якось то буде, потішаю себе, відмовляючи молитву за молитвою, їдемо вузенькими доріжками серед чудового гористого терену, із прекрасними виноградниками. Врешті ми заїхали «боком» на кордон. На другому боці доріжки з вибоїнами, калюжами, бідненькі сільські господарства. Колеса підскакують з однієї калюжі у другу. Біда. От і соціялізм! Було за що воювати тітовцям, говоримо, але пхаємось вперед.

                    Забруджени автом доїхали до міста Марібор. Воно інакше, як я бачив у 1945 році, бо тоді американські бомбовози досить ґрунтовно знищили його. Вигляд міста похмурий, безрадісний. В мізерних автобусах сільські жінки привезли у баньках молоко й городину на базар. На солдатах уніформи висять, мов на тичках, чомусь засмаровані. Молоді хлопці, гарні з лиця, але їхня уніформа пригнічує.

Дивізійний «зв'язківець» Анатолій Софінський та «радист» Петро Маслій
на подвір'ї гостинної австрійки, очевидця і свідка дивізійних боїв
в околиці Фельдбаху.

                      Заїхали ми на головну пошту, бо нашій водійці треба було відвідати «королівське» місце, а я хотів купити поштові картки та марки й вислати їх в Україну на знак мого перебування в соціялістичній Юґославії. «Королівського» місця на головній пошті не було. Треба шукати десь на зовні будови. Картки і значки я купив. Аж три. Написав: «Хай живе і процвітає комуністичний соціялізм, якого я зараз свідком. Петро». Жодна картка в Україну не дійшла. Залишаємо Марібор і прямуємо у гірський терен. Чим дальше від міста, тим гірша дорога. Розмовляємо, але й оглядаємось, чи хтось за нами не їде, не цікавиться нами. Дорога провадить вздовж річки Драви. Пригадую її добре. Ми широкій долині, біля цієї річки, були розтаборились угорські частини, що не хотіли більше воювати, а свою зброю промінювали за будь-що. Одну частину наша 2-га сотня й мала розброїла, але не надовго, бо для безпеки перед партизанами німці наказали віддати угорцям зброю. З тої акції я був скористав одну смачну ковбасу, яку «зорганізував» в одному угорському товаровому вагоні.

                        Ідемо, а серце чомусь тріпочеться, немов у кріля, а цікавість зростає все більше і більше. А ж тут появився напис: «Руше — 2 кілометри». Все-все обсервую і хочу пригадати, чи теперішнє село Руше — це колишній Раст? Заїхали у центр села. Та це вже не село, а містечко. Час своє зробив. Запаркували авто, висіли, а я пригадую. У центрі сходяться чотири дороги, а колись було тільки три. Добудували, чи я забув? Якщо ми в центрі села, то школа, в котрій квартирувала наша сотня зв'язку, має бути спереду села. Мій гер Кройс питає по-їхньому якогось прохожого, де є школа. Він показує у тому напрямі, що я припускав, але на правий бік дороги, а в той час вона була по-лівій? Йдемо у цьому напрямку. Йду і думаю, чи то та сама дорога, котру ми патролювали ніччю? Пройшли аж за село, і я зовсім розгубився. Відчуваю, що я в тому селі був, бо мусів бути, але не знаходжу нічого, щоб могло засвідчувати, що я таки тут був. Я хотів його відвідати ще з часу, коли залишав на його цвинтарі дивізійника. Дійшли до доріжки за селом. Повертаємо вліво і йдемо нею у напрямку високої гори. По лівій стороні городи, а по правій луки! Йду, немов на шпильках. Дійшли до гори, і тут і пам'ять повернулась. Той самий замок стоїть, як незаперечний свідок. Стіни дещо потемнішали. Тут і господарство, де рішалася моя доля.
  
                      Тут я з товаришом був на варті, бо тим просмиком легко було партизанам переходити з однієї гори на другу. Ми були голодні, і нас у школі немилосерно їли воші. Під час варти, господар відчинив вікно і попросив нас зайти до хати. Нас двічі питати не треба було. На столі була закуска. Це міг бути і підступний трик, щоб в той час, коли ми гостюємо, партизани смикнули тою доріжкою на друге пасмо гір. Ми про ніщо не думали. Подякувавши за запрошення, ми поклали кріси біля стола, скинули шоломи і хватили перші куски хліба, коли несподівано з пістолею в руках вривається в хату службовий підстаршина, десятник Когутяк. Ми завмерли. Щойно тепер зрозуміли серйозність справи: ми залишили свій пост, — за це кара смерти. Боже, Боже, яка людина дурна!

                      Довго не надумуючись, я з товаришем зірвалися з крісла, шолом на голову, кріс у руки і без словечка подяки господарям, побігли на варту. Господарі молили-благали, а Когутяк мене чесав: «Ти уявляєш, що ви зробили? Та ти ж, Маслію, гімназист! Де ж твій розум? За свій вчинок ви підете під суд і розстріл! Маслію, чому ти не подумав, щоб у хату зайшов один з вас, наївся, закурив, а відтак другий, не залишаючи поста без вартового?»

                      Маємо щастя, що тої ночі служби не виконував німець, а то не було б кому повертатись у це село і описувати поїздку.

                      З нашого місця видно було нашу школу і городи, котрими дивізійні «псярники» охороняли село від наскоку партизан. Я вже був певний, що я у селі Раст. Там на луці я випробовував скоростріл «Діхтяр», який був перероблений на німецькі кулі і по кожному вистрілі затинався. Йдемо на цвинтар шукати могили дивізійника. На цвинтарі працює кількох робітників. Нічого їх не питаємо, а йдемо у частину гробів із 45-тих років. Не знаходимо жодних гробів з-перед 1970-тих років. Нема ні одного пам'ятника. Де ж наш дивізійник? Та ж ми його тут хоронили, я ж помагав співати Панахиду? Я бачив його мертвого у сільському магазині? Про його вбивство всі говорили, а нас остерігали, щоб з дівчатами не романсувати, бо більшість з них — це членки партизанського руху і їхнім завданням є вбивати кожного, що носить німецьку уніформу. Той дивізійних ходив до кіна, «намотав» дівчину і відпроваджував її домів. По дорозі вона вийняла з торебки пістолю і всадила йому кулю.

                      Не знайшовши й сліду по могилі покійного, зі смутком повертаємося до центру села. Біля школи пізнаю будову, вікна, двері і все навколо. Тепер — це музичний інститут, а нова народна школа по другій стороні дороги. Недалеко в тому самому місці стоїть кіно. Перед домом нема муру, як колись, і нема залізних штахетів. Все зрівняно. Я побіг на заднє подвір'я. Нічогісінько не змінилось! По лівій стороні стоять ті самі прибудівлі, в котрих був нашого кухаря Дубика склад на продукти і де ми за чергою стругали бараболю. На подвір'ї шутер. Тут щоранку була збірка. Звітував наш бережанець «Стахо» Сендецький, або бунчужний оберштурмфюрерові Киппену. То була дійсно «гітлерівська зараза», але він добре визнавався на радіозв'язку і подавав чудову команду. В тому я йому заздростив. Коли подавав команду «Авґен ґераде авс», то голова автоматично мені випростовувалася — просто з його «їді»!

                       Перед школою ми поробили собі знімки і рішили зайти до католицького священика з метою довідатись про похороненого на цвинтарі дивізійника. Приходьство священика зараз біля церкви у центрі села. Тут я вже все розпізнав і роздоріжжя, і доріжку, що вели у лісисті гори, і всі будівлі. Не було тут колись пам'ятника партизанам і великої мапи околиці.

                       До священика зайшли ми з деяким ваганням. Я конче хотів довідатися про могилу дивізійного побратима.

                       Зайшли. Я привітався латинським «Лявдетур Єзус Хрістус» — Слава Ісусу Христу.
Старенький священик відповів мені по-латинському. Вчився латини у Духовній семінарії міста Марібору ще далеко до війни. Під час війни був ув'язнений і засланий. В його домі кухарка варила обід.

                         Німецькою мовою я розповів йому, що я з Англії, а приїхав до села Руше, бо мати з України довідалась, що у перших місяцях 1945-го року тут загинув її син-одинак, і вона бажає, щоб мати спокій душі, віднайти його могилу і, якщо віднайдеться, щоб поставити пам'ятник.
Почувши від мене таку історію, він запропонував нам трьом випити по чарці. Я вибачився, мовляв я є добрий католик і у приходстві та ще перед душпастирем, пити алькоголю не годиться. Він засміявся і сказав, що він бере на себе гріх, і мені прощає. Я був задоволений і випив добру мірку лікеру.

                         Тоді старенький попросив Фернанда та мене піти на поверх і заглянути у його архіви, Рената залишилась з кухаркою. В архіві були старі-престарі метрикальні книги. Ми витягнули за 1945-ий рік і почали шукати всіх померлих в селі у місяцях січень, лютий, березень та квітень. Нікого з наших військових нема зареєстрованих, щоб їх ховано на сільському цвинтарі, а це тому, що їх мусів хоронити військовий капелян, а не світський, пояснив він. Тоді Фернандо і я запхали руки до кишень. Він витягнув 50 австрійських шилінгів, а я витягнув 10 англійських фунтів. Безумовно, що священик втішився таким щедрим і несподіваним подарунком. Тому, що нас було тільки трьох я «висповідався» йому. Сказав, що я тут був вояком і приїхав побачити зміни, а з тим і відшукати могилу мого побратима. Сказав, що ми вже були на цвинтарі і там нема жодного пам'ятника з тих років. Тут і вилізло шило з мішка. Священик сказав нам, що в Югославії є такий закон, що після десятьох років, коли нема кому оплачувати місця померлого, то зникають тлінні останки, а вільна ділянка стає до диспозиції новому кандидатові. Через те і слід по нашому дивізійнику давно-давно зник. В цьому місці могли були бути поховані нові два-три кандидати, бо це ж понад 40 років часу. Я одержав від нього дві віткритки його церкви та адресу. Просив я його, може довідається у старих людей про смерть і похорон нашого вояка у перших місяцях 1945-го року, і що сталось, бо зараз після закінчення війни могли покійника викинути з цвинтаря.

                    Обіцяв старенький, але на мої два листи він не відповів.

                     Після полудня ми попращались зі стареньким священиком. Він благословив нас і безмежно радів, довідавшись про наше суспільно-громадське і церковно-релігійне життя в Англії.

                      З задоволенням, і смутком, зробивши ще декілька світлин у центрі села, вертались ми до юґославсько-австрійського кордону. Авто мчало, але думками я линув по всіх місцевостях Юґославії, де поклали свої буйні голови молоді дивізійники, а сьогодні не то що не поставлено їм тривалих пам'ятників, але і могил їхнього вічного спочинку нікому вже не віднайти. Тихцем співав я пісню з опери «Наталка Полтавка» — «Ой, доля людськая, доля єсть сліпая. Часто служть злим-негідним і їм помагає». Так вона служить злому юґославському комуністичному урядові, який не шанує впавших воїнів, як це роблять інші культурні народи.

                    Ми вже на кордоні. Задержались. Я показав англійський пашпорт, а службовець махнув рукою, щоб їхати. — О, ні, — сказав я, прибий мені у пашпорті печатку, щоб я мав пам'ятку. Покажу дітям та онукам і розкажу про свої переживання. Тепер мені легко на серці, бо побачив на власні очі те, що дуже хотів ще раз побачити.

                    У два дні після нашого повороту з Юґославії ми вже були готові до поїздки в Італію. Тим разом водієм став Анатолій Софінський. До нас долучився і австрієць Фердинанд Кройс не так задля товариства, як із цікавости, бо дуже багато наслухався про великі післявоєнні табори в околицях Ріміні. Цікавим був також і сам Анатоль Софінський, бо він «не мав щастя» покоштувати земного «раю» у таборі полонених Белярії та Ріміні.

                    Місто Ґрац залишили ми у неділю вранці й чудовою автострадою подались у напрямі Кляґенфурту, Удіне, Венеції, Равенни — просто на Беллярію. Була чудова погода. В мене прекрасний гумор і цікавість, бо 40 років тому я залишив Італію, а в ній — значне число знайомих, з котрими не мав контакту. Зараз ми їхали доброю машиною, і на кожному автострадному перестанку, де треба було платити доріжню належність, службовці, чемно усміхаючись, казали: «бенвенуто». Зовсім не так, як було влітку 1945 року, коли нас везли англійські вантажні машини до полону. Тоді цивільні подавали нам знаки, щоб нам горла поперерізувати. Сьогодні вже позникали воєнні руїни, не видно тої бідноти, помітний добробут.
На автостраді показались перші написи «Беллярія та Ріміні», а в душі повстало якесь хвилювання. Я ніби радію і разом з тим насувається меланхолія. Що є? Та ж не їду до полону, але їду, щоб побачити ті місця, котрі і глибоко закарбувались у пам'яті і котрі хотілось ще раз дуже побачити! Але чи можлиио все ще раз побачити? Та ж в тих околицях було стільки таборів, а в них тисячі-тисячі військовополонених. Неможливо! Можу зустрінути футболістів міста Беллярія, з котрими грав футбол, а тепер вони запросили мене, щоб їх відвідати. Але як вони змінилися? Пізнаю їх, чи не пізнаю? А місто Беллярія? А село Іджеа Маріна, у котрому був табір для поранених. В ньому було кількадесят наших вартових, а також покійний вже полковник Роман Долинський. Так роздумуючи, ми в'їхали на передмістя Беллярії. Хіба ж це те саме місто, що було тому сорок років? Ні! Тут рух, багатство, курорт. Всюди при столах з декоративними парасолями курортники попивають «бірра», «віно россо е б'янко», споживають різнородні «джелятті». Гей, гей, часи, часи!





По правому боці цого дороговказу розміщувались табори з тисячами полонених. Доріжка на Мірамаре була кожному, хто мав переписку, добре відома.


                          Переїжджаємо міст, котрим ми виходили організовано над море, щоб купатись, і в'їжджаємо до Іджеа Маріна. То не то село! Тому сорок років то було маленьке рибальське село з декількома хатками, церковцею і кількома доріжками. Була однак одна велика будівля, санаторій, котрий побудував Муссоліні для членів своєї партії. На місці села стоять люксусові готелі. Піскове побережжя, на якому ми, полонені, розбиралися до купання в морі, вкрите кіосками, різнокольоровими парасолями та лежаками. Всюди німці, німці!

                         З великим трудом під'їжджаємо до готелю приятеля Лідо Річні. З ним я грав футбол. В той час він був учасником вечірньої школи і вчився на муляра, а тепер власник чудового готелю. Сам збудував. У нього гарна дружина та троє студентів-синів. Його вдома ми не застали, бо був над морем, але дружина нас трьох дуже щиро привітала і радо прийняла.

                         Вийшов я на балькон готелю і розглядаюсь навкруги. Все змінилось. Чомусь думки полинули на Україну у рідне село. Чи і там такі зайшли зміни? Чи можливо, щоб я не пізнав рідного села?

                         Ось прибігає до їдальні Лідо. Його повідомили, що я вже у готелі. Зустріч, сльози в очах. Пізнали один одного, як то кажуть, «без загикання», хоча постарілись. Розплакалися. Над вечір зійшлись до готелю всі колишні футболісти на гостинне прийняття; я кожного пізнав.

                           Того вечора ми забавились, а на другий день я почав шукати слідів давньоминулого. Віднайшов церкву, але вона перебудована, хоча на цьому самому місці. Знайшов одну хату, в котрій жила старша італійка з двома дочками, які мали машину і виробляли светри. На мою велику радість, великий санаторій, у якому мав приміщення шпиталь для інвалідів і в котрому було приміщення для нас чотирьох українців, стоїть порожний. За дозволом сторожа, я зайшов на подвір'я, а так досередини. Зайшов у кімнату, де жив полковник Роман Долинський, де спав я, мої друзі з матуральних курсів — Богдан Кульчицький, Володимир Зазуляк та інші. Подвір'я заросло травою, але сітка огорожі та сама із залишеними пролазами, котрими Кулян Михайло «випозичав» італійцям «ропу» або приманював добродушних дівчат. Мала будівля ззаду санаторію зникла. У ній мешкало декілька німецьких генералів. На цьому місці знаходилась футбольна площадка, якої раніше не було. Навколо табору залишилась та сама вузенька доріжка з деревами, які тепер є багато грубшими. Під ними покривджені долею в той час італійці годинами стояли, вичікуючи на горобчика, щоб застрелити і «покадити» зупу. То були гіркі часи для італійців, бо вони мусіли самі себе прохарчовувати, а нас англійці сяко-тако годували. Було зле, але зате було весело. Було досить енергії і покупатись і грати у футбол. Дивувало моїх італійських приятелів, що я давнє село краще запам'ятав, як вони. Я їм розповідав точно де все було, рисував доріжки, стежки і хто де жив. Та найбільше цікавости виявили жінки, колишні дівчата, з яких багато подарувало мені на пам'ятку свої фотосвітлини. Я привіз з собою фотоальбом, в якому вони з великою приємністю дивились, як вони виглядали у молодому віці, і навіть вихвалялись перед своїми колежанками, чи дітьми. Після кількох речень споминів, вони вигукували: «Сі, сі, рікардо! П'єтро-Україно»! Маси німців, колишніх полонених рімінських таборів, щорічно організовано приїжджають сюди на літні вакації. Тому то і мої італійські приятелі вивчили німецьку мову для бізнесу, а по-англійському ані в зуб.

                       Їздили ми і на поля, де був наш перший притулок і де ми «гостили» більшовицьку репатріяційну комісію. Але там нічогісінько не залишилось. Тому ми вдались з колишнім вартовим Савро Дзіорджетті у напрям Ріміні, де був наш табір. Савро їхав власним автомобілем, а для товариства присілась і його дуже гостинна і ввічлива дружина. У мене страшенна цікавість. Із таборових шатер ні сліду. Нема і сліду із Побідинського театру. Всюди тільки рівнина. Запаркувавши авто, ми пішком підійшли під колишній табір число один, себто український. Всюди залізні ворота, а по будках узброєні вартові. Продістатись за ворота досередини без дозволу не можна. Колишній комплекс усіх таборів перемінено на власність НАТО, а, згідно з підшептування власника придороджнього гаражу, то там є і бомби з атомовими голівками. Все ж таки нам вдалось вговорити зацікавлених нами родин військовослужбовців і ми зфотографувалися на тому самому місці, де був вхід до українського табору і де «Микола» — англієць мав неограничену «владу»!

                        Як впустили нас через браму, ми всіли в авто і поїхали доріжкою, що вела попри табір, де від італійських піль відгороджували нас дроти, зараз попри Курінь молоді, поблизу театру, Технічного полку, а там футбольне грище аж навколо Рільничої школи. Та доріжка існує і, проходжуючись нею, можна собі наново уявити весь табір, а в ньому цілу колишню братію, яка пороз'їжджалась по цілому світі. Залишились пусті поля Рільничої школи які нагадали мені пісню: «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, де то наші діти ділись, де вони гуляють? Де гуляють, бенкетують, де ви забарились? ВЕРНІТЕСЯ! НЕ ВЕРНУТЬСЯ!»

                       Під дротяною загородою ми трохи посиділи, поговорили й відпочили, а від так виїхали аж на самий вершок державки Сан Маріно. Не раз і не два, будучи полоненим у таборі, думалось про цю державку і вільність, а тепер ми приїхали сюди в гості, не як полонені, але як вільні люди. Можна навіть подумати, що варт було відбути два роки в полоні, щоб повернутись і нагадати собі свою гірку долю. В околиці кол. таборів полонених були італійці гостили нас десять днів. Наші полонені, очевидно, не ті, з «українським золотом», — хоч, як кажуть італійці, «дафарі соно дафарі — бізнес є бізнес» і у бізнесі різно буває, — залишили по собі дуже високу опінію про «Україні».

                       Врешті ми попращались з надією, що частіше відвідуватимемо місця незабутніх спогадів. Надзвичайно приємно звідувати ті місця, у котрих опінія про українців висока. Людина тоді почувається гордою із своєї української приналежності. Казав римлянин: «Цівіс Романус сум — я є римський горожанин, себто — римлянин», а ми, учні латинської мови, можемо перефразувати: «Цівіс Українус сум — я УКРАЇНЕЦЬ завжди і всюди»!




субота, 20 червня 2015 р.

МЕЛЬОДІЯ

Віталій Бендер

                       Англійський кук каже "Let's call it a day", а наше знання англійської мови все кращає і ми вже знаємо, що по-нашому це означає: «На сьогодні вистачить». Того дня нашій робочій групі повезло — опинились на кухні англійської військової частини. Чистили картоплю, сікли овочі, мили начиня. І не задармо. Кухар виявився щедрим — частував канапками з джемом, кавою, угостив добрячим обідом, ще й по парі цигарет тикнув кожному. Але такі щасливі «вибіги» з табору — рідке явище. В більшості робочі групи набирали в таборі, щоб щось розчищати з лопатами й кайлами в руках, або вантажити щебень на автомашини. І без ніякого додаткового харчу, хіба щось сам зорганізуєш серед італійців. Тому охотників працювати «на волі» назбиралося не дуже багато.

                     В моїй кишені — століровий банкнот, вранці продав одному англійцю свій солдатський нагрудний жетон. Томик, мабуть, прибув в частину з останнім поповненням, в боях не бував, а хоті повезти додому хоч невеличкий сувенір. Я все шугаю рукою в кишеню, мацаю пальцями ліри, міркую купити яблук чи винограду для друзів в таборі. Вже маю повну торбу хлібних обрізків та черствих окрайців — кухар дозволив нам розібрати. А коли ще до цього скарбу додати кілька яблук та помаранчів — справжня королівська трапеза для таборових небораків!

                    Автомашина, що підбере нас назад до табору, прибуде десь через півгодини. В міжчасі виходимо на вулицю, розсипаємося поміж приморськими лотками й чорноринковими гуртами. І раптом... Ні, не доведеться таборовим друзям скуштувати свіжих овочів. А причина проста. Посеред вулички королівські вояки тісним колом обступили молоденьку італійку, яка грала на акордеоні, розважала інших для підробітку. Біля неї стояв смаглявий хлопчик, мабуть її братик, а перед ним на бруківці лежав старий, з лірками й обривами на полях, капелюх. Ще змалечку в мені зродився заворожуючий нахил до легкої музики, то ж музичні інструменти цього жанру полонять мене вже першими звуками.

                    Протискуюсь всередину. З двадцятеро англійців стоять якось недбало і безнастанно жують ґуму, що аж задуже нагадує коров'яче ремиґання. Дещо окремо стоять поляки з Корпусу. На їхніх обличчях більш зосереджені вирази.

                     Молоденька італійка ніби й народилася з акордеоном, грає легко й майстерно. Її обличчя випечатане південно-латинською вродою, воно миле, ніжне й сумовите, на нього хочеться дивитися й дивитися. Та мій зір сковзає поверх неї, туди, де скрізь на стінах високих будинків червоною фарбою виписане одне й те саме гасло "Viva Partita Comunista Italiana". А на багатьох дахах лопотять прапори з серпом і молотом. Раз-по-раз проносяться вантажні авта, набиті радісними хлопцями й дівчатами, які скандують на весь голос комуністичні заклики і завзято вимахують червоними полотнищами.

                    А з вродливого обличчя скапує сум і скорбота. Під її вправною рукою стогнуть болем клявіші, і плаче-ридає акордеон. Англійці байдуже спостерігають, деякі з них переморгуються, хтось оцінює італійку словами: «Який чудовий товар!» Але поляки зворушені, хоча й не всі. Двоє чи троє стоять просто так, з цікавости, тихо розмовляють, прицінюються, скільки вартувала така гармонія «за добрих часів» в Польщі.

                    Дівчина виплакує клявішами мельодію, весь час дивиться в одну точку, може й не бачить нічого, а гасає думками в інших, кращих часах.

                      На тлі червонястих гасел і червоних прапорів захлипується жалем акордеон в руках молоденької мадонни. Щойно тепер я устійнив, що її погляд прикипів до мого коліна, на якому чорною фарбою виведено POW. Може вона весь час намагалася розгадати значення цього «клейма», чи вже знала хто ті три букви носить на своїй одежі?

                       В тій мельодії дрижала неохопима трагедія і до болю стискалося серце. Акордеон кликав-викликав похоронені сподівання, нездійснене кохання і квіти, що зів'яли. Може вона здогадувалася, може інстинктовно відчувала, що нікому її мельодія так не терзала душу, як «пріжонєрові» і тому так вдивлялася в оті літери? Хто зна...

                       З обличчя італійки линув сум, а з акордеона — плач. Здавалося, що з-під клявішів ридала її молоденька душа, плакала вся Італія. І паралельно з цим в мій слух насідало ридання скатованих, залитих кров'ю рідних степів, а вразливішим полякам, мабуть, ввижалася обідрана, голодна, окупована Польша. Тільки англійці байдуже ремиґали ґуму...

                      Коли гармонія стихла, дехто лінивою ходою рушив геть. Двоє поляків і далі тихо сперечались про вартість такої гармонії в довоєнній Польщі. Але дехто із слухачів, ніби прокинувшись із глибокого сну, шугнув в кишені за лірами, щоб винагородити дівчину. Витяг і я свою сотку, зовсім не відчуваючи вини перед побратимами в таборі. Маленьке хлоп'я тримало в руці капелюха і вдячно посміхалося. Я кинув свою дань в капелюха, але італійка нагнулася і швидко виловила в ньому мою сотку. Знову втопирила свій зір в моє коліно й м'яко сказала:

                   — Ченто? Мольто...

                  І тикнула гроші назад, немов би даючи знати, що жебрак не сміє грабувати іншого жебрака. Я взяв ліри і кинув їх назад в капелюха.

                  І як я шкодував, що не вмів говорити її мовою. А так хотілося сказати:

                 — Бери, бери, не чуйся винною. Шкода, що не маю більше. Не тільки сто, а тисячу, десять тисяч, мільйони я радо подарував би тобі, щоб тільки національна криза не надщербила твою душу, не знівечила душу Італії, щоб над твоєю батьківщиною не зависли чужі символи, оманливі й смертельні...

                 Вже біля кухні в мій слух увірвався новий мотив акордеону — «Вернися в Соренто». Я зупинився, заслухався. Сумовиті акорди цієї клясичної пісні ніби оповіщали, що в загальній скорботі Італії уже звучали перші провісники їі власної величі і краси та що в червоній повені вона ніколи не потоне...


Ріміні, 1946

УКРАЇНА І КРИМ В ПЛЯНАХ НІМЕЧЧИНИ Й АВСТРО-УГОРЩИНИ В ПЕРІОД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Василь Федорович

(На підставі австрійських джерел).

                      Очі німецьких політиків завжди були (а може ще й далі є) звернені на Схід. Відомий віддавна їхній «Дранґ нах Остн» мав у пляні поширити на Сході німецькі володіння і здобути для німців більше життєвого простору (Лєбенсравм). Ця політика заторкнула також Україну.

                      До початку Першої світової війни Німеччина не мала безпосереднього контакту з Україною, бо в її кордонах не було ані українських земель (як нпр. в Австро-Угорщині) ані українського населення й тому не було офіційного зацікавлення Україною. Німецька політика супроти України й дипломатичні взаємини з нею почалися щойно з підписанням Берестейського мирового договору 9 лютого 1918 р., коли Україна виступила на світову арену як суб'єкт міжнароднього права. Тоді то в порозумінні з Українською Центральною Радою, Німеччина оформувала з російських воєннополонених української національности дві військові дивізії (Синьожупанники). Остаточне формування і вишкіл відбувалися на Волині в Ковлі і Володимирі Волинському. В березні 1918 р. першу дивізію відправлено до Києва, але німці її там роззброїли напередодні гетьманського перевороту 29 квітня р. Також другу дивізію розформовано що перед її від'їздом на Україну з причини — як твердила австро-угорська військова команда — «незадовільного вишколу». Чимало синьожупанників потім увійшли в склад інших військових формацій і відіграли позитивну ролю в державному житті України.

                     Австро-угорська політика супроти України датується ще від 1772 р., коли то після першого поділу Галичина перейшла під володіння Австрії. Тоді австрійський уряд вперше зустрівся з «русинами-уніятами». Коли приблизно сто років пізніше галицькі українці почали підкреслювавти свою єдність з наддніпрянськими братами, австрійський уряд старався трактувати галичан окремо й нерадо дивився на їхні зв'язки з Києвом. Взагалі габсбурзька політика супроти українців не була послідовна і мінялася залежно від обставин і політичної конюнктури.

                       В основному Австро-Угорщина провадила «австро-польську» тобто польнофільську політику. Проте, тут і там безпосередньо перед Першою світовою війною проявлялися теж «австро-українські» тен-

попирала еміґраційні організації (нпр. Союз Визволення України), з українських воєннополонених, що перебували в таборах у Фрайштадті і Йозефштадті, створила після укладення Берестейського миру військову одиницю т.зв. Перший Стрілецько-Козацький Полк, що в квітні 1918 р. нараховував 4,000 вояків (в липні того ж року бойовий стан полку виносив 140 старшин і 6,000 козаків). Згодом полк перейменовано на Першу Стрілецько-Козацьку Дивізію Сірожупанників. Спершу командував дивізією капітан австро-угорського ген. штабу Кватернік, а потім вона перейшла під українську команду. Командантом став український ген. Сокира-Якимів. Хоч німецька команда побоювалася австрофільської пропаганди, то все-таки дала свою згоду на приміщення дивізії в Україні. Це вказує, що Австрія ледве чи могла провадити самостійну політику супроти України, коли треба було німецької згоди на переведення дивізії.

                       Гетьман Скоропадський наглив, щоб якнайшвидше прислати йому дивізію, бо вона була потрібна для боротьби з більшовиками. В серпні 1918 р. дійшло до порозуміння між українським урядом і австрійською командою щодо висилки для втримування порядку і безпеки на Україні, а щойно потім можна було вжити її для боротьби з зовнішніми ворогами. Крім того було узгіднено, що як довго війська центральних держав стаціонують на Україні, дивізія має бути підпорядкована австрійському або німецькому полководцеві, в районі якого вона знаходиться з доручення українського уряду. Це знова вказує на обмеження влади українських властей і брак самостійної австрійської політики.

                       Так сформовану дивізію відряджено на Україну в розпорядження гетьмана Скоропадського. Гр. Форґач в телеграмі до гр. Буріяна з 9 серпня 1918 р. вказував на слабу національну свідомість українських офіцерів дивізії. Для прикладу він навів такий факт: Перед висилкою дивізії на північний протибільшовицький фронт ген. Сокира-Якимів писав гетьманові, що він протестує проти вжиття дивізії для поборювання власних братів. Очевидно гетьман звільнив його з посту команданта, але це свідчить про мораль цілої дивізії.

                        В Галичині безпосередньо після вибуху війни утворено в серпні 1914 р. Український Леґіон, який від серпня 1915 р. став регулярним полком Українських Січових Стрільців і був спершу під командою полк. Гриця Коссака, а від березня 1916 р. — полк. Антона Вариводи. Хоч військову вартість полку австрійська команда оцінювала по-різному, то його політичне значення було велике.

                       В результаті Берестейського договору на заклик Центральної Ради, Німеччина й Австро-Угорщина вислали на Україну свої війська для боротьби з більшовиками. Німецьке військо вступило на Україну 18 лютого, а австро-угорське — 28 лютого 1918 р. В березні 1918 р. німецька й австро-угорська військові команди узгіднили між собою сфери їхніх впливів на Україні. Згідно з тим порозумінням південно-західня частина Волині, Поділля, Херсонщини і Катеринославщини припали Австро-Угорщині, а решта Волині, Київщина, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, і Таврія з Кримом дісталися Німеччині. Миколаїв, Маріюпіль і Ростів мали бути під спільною німецько-австрійською адміністрацією. Мимоходом варто згадати, що рівно три місяці раніше Антанта зі свого боку узгіднила поділ «східніх теренів», за таким ключем: Україна, Крим і Басарабія припали французам, а Дон, Кубань, Вірменія і Грузія — британцям.

                      В поведінці німців і австрійців на Україні була замітна різниця. Німці після прогнання з України більшовиків відразу показали свою силу і вищість, а з населенням поводилися як окупанти, часто встрявали в внутрішні українські справи з поминенням урядових. Натомість австрійці, які тут мали менше війська, поводилися з населенням як союзники, а навіть дістали від своєї корпусної команди окрему інструкцію обходитися з людьми лагідно, щоб здобути прихильність для Австрії.

                    Враз із австрійськими військами прийшов на Україну теж Леґіон Українських Січових Стрільців, що стояв залогою в Никополі, Катеринославі й Олександрівську. Команадантом Леґіону від березня 1918 р. був архикнязь Вільгельм, відомий українофіль, який опанував українську мову, радо носив український одяг, особливо вишивану сорочку, від чого стрільці називали його «Василь Вишиваний». Це українофільство архикнязя дало притоку до різних поголосок і здогадів.

                     Уже в травні 1918 р., отже вже за часів гетьмана Скоропадського, говорилося в оточенні цісаря Вільгельма IІ про архикнязя Василя Вишиваного як претендента на український престіл. Австрійський цісар Карло бачив, що ця здогадна кандидатура Вільгельма викликує труднощі у взаєминах Австро-Угорщини з Німеччиною й тому радив архикнязеві стриматися від дальших виступів у тому характері, тим більше, що в тогочасній ситуації було трудно — на його думку — ствердити правдиву волю українського народу.

                      Також в австрійській військовій команді кружляли поголоски про кандидатуру архикнязя на український трон. Представник Австро-Угорщини в Києві, гр. Форґач, був тої думки, що присутність архикнязя на Україні не приносить Австрії ніякої користи, а при тому радикальні круги, які хотіли б порізнити австрійців з німцями, використовують ту обставину й голосять, що Австрія має в пляні поставити архикнязя Вільгельма володарем України. Такі поголоски — на думку гр. Форґача — можуть викликати небажані наслідки, тим більше що в останньому часі почали зростати серед українського населення симпатії до Австрії, а одночасно зроджується обурення проти німців за їх жорстокі каральні експедиції. Крім того українські кола очікували, що Австрія виступить проти Росії, з рішучими домаганнями визнати самостійність України, а не сподіватися такого кроку з боку німців, які з уваги на свої інтереси можуть погодитися з Росією коштом України. До речі ці здогади й побоювання гр. Форґача були безпідставні. Австрія насправді не була така прихильна для України, як це могло видаватися, вона схилялася радше до Польщі. Вона нпр. не ратифікувала Берестейського договору тоді, як Болгарія ратифікувала його 17/7, 1918 р., Німеччина 24/7, 1918 р. Туреччина — 22/8. 1918 р. Внаслідок того Австрія по утримувала офіційно дипломатичних взаємин з Україною (Гр. Форґач був тільки надзвичайним австрійським представником у Києві). Крім того треба пам'ятати, що архикнязь Вільгельм не був одиноким претендентом на український престіл з рамени центральних держав, бо ще й сам німецького цісаря князь Йоахим був зацікавлений Україною.

                      Головнокомандуючий австрійською східньою армією, ген. Альфред Кравс, побоювався, що кандидатуру архикнязя Вільгельма німці будуть вважати «нельояльною» і шкідливою інтригою» й тому радив призначити архикнязеві якесь інше становище в армії. Гр. Форґач, що старався бути дуже льояльним супроти Німеччини, вимагав негайного відкликання з України архикнязя й Українського Леґіону. За ту льояльність німецький посол в Києві фон Мум пропонував надати Форґачеві німецький орден заслуги. Австро-угорський міністер закордонних справ гр. Буріян погоджувався з поглядами гр. Форґача і настоював на відкликанні архикнязя з України. Він хотів таким чином сконсолідувати владу гетьмана, щоб легше дістати харчі для голодуючої Австрії.

                      Тим часом почали поширюватися нові чутки, а в першу чергу закид, що Український Леґіон попирає «соціялізм і революційні сили». Тоді теж у львівській пресі появилися вістки про близьке й неминуче уступлення гетьмана Скоропадського та передання влади на Україні архикнязеві Вільгельмові. Ще більш сенсаційними були «секретні рапорти» про те, що якась таємна організація під проводом послів Левицького і Василька плянує повалення гетьманського уряду.

                      Навіть гр. Форґач не вірив у ці поголоски і вважав їх звичайною вигадкою.
На добавок, у тому часі архикнязь, Вільгельм зложив візиту німецькому цісареві, якого мав нібито просити поперти його кандидатуру на український престіл (непідтверджене іншими джерелами!). Після тої візити архикнязь вернувся до Коша УСС і обняв команду. Тепер ще голосніше почали говорити про його аспірації не тільки в Україні, але навіть у Москві ходили вістки про те, що Німеччина відтягає свої війська з України на Західній фронт, а Україну передає Австро-Угорщині, залишаючи собі Польшу, яку легше боронити.

                      Щоб положити край тим поголоскам і розвіяти німецьке недовір'я до Австрії, гр. Форґач і ген. Кравс радили «з неполітичних причин» якнайшвидше усунути з України архикнязя Вільгельма і Український Леґіон. Для сильнішого попертя тієї пропозиції, представник міністерства закордонних справ при австрійській військовій команді, гр. Травтмансдорф, наказав перевести слідство в справі Українського Леґіону. На підставі слідства він дійшов до таких висновків:

                       Леґіон виявляє спротив тенденціям військової влади.
                       Бунтутє населення проти існуючого ладу в Україні.
                       Змагає до відірвання Галичини від Австрії і приєднання її до України.
                       Намагається прогнати з України союзні війська.
                       Поширює серед населення більшовицькі ідеї.
                       Нацьковує селян проти великих землевласників і жидів.
                       Не признає уряду гетьмана Скоропадського й агітує проти нього.
                       Бажає, щоб архикнязь Вільгельм став володарем великої української держави, що мала б сягати аж по Карпати.

                       Маючи в руках такі поважні обвинувачення (байдуже, чи правдиві чи спеціяльно сфабриковані), гр. Травтмансдорф пропонував, негайно відтягнути з України Український Леґіон як «знаряддя ірреденти» і перекинути його на Західній фронт, а в випадку бунту застосувати воєнні карні міри.

                       Цісар Карло зволікав з відкликанням Леґіону, бо таке потягнення свідчило б, що поголоски про наміри архикнязя є правдиві та що він справді претендує на український престіл (офіційно архикнязь ніколи того не підтверджував). Проте, після деяких вагань і після порозуміння і ген. штабом, на початку вересня 1918 р. цісар в принципі апробував відтягнення Леґіону з України, але не радив висилати його на Західній фронт, щоб уникнути можливого бунту й парляментарних інтерпретацій українських послів у Відні. Остаточно при кінці вересня 1918 р . виведено Леґіон з України спершу на Буковину, а потім розташовано його в Східній Галичині. Після від'їзду Леґіону й архикнязя Вільгельма, ген. Кравс — немов оправдуючись — додав, що з уваги на кружлячі на Україні поголоски, він не міг брати на себе відповідальности за безпеку архикнязя.

                      Так закінчився один епізод не зовсім ясної австро-угорської політики супроти України.

                       Україна стала тереном політичної ривалізації між Німеччиною й Австрією. Німеччина побоювалася за великих австрійських впливів і може якраз тому німецький консуль в Одесі поширював вістки, що Україна має стати австрійською кольонією. Щоб заховати свою проводну ролю на Україні, Німеччина задумувала створити з неї якусь спільну німецько-австрійську домінію з перевагою німецьких впливів. Для Австрії мали залишитися менше важливі функції, нпр. реорганізація військового судівництва. Зрештою Австрія сама вже дбала про те, щоб не посилати на Україну людей, які підкреслювали національну й культурну єдність між Галичною і Великою Україною. Було загально відомо, що австрійський уряд з політичних мотивів хотів тримати галичан окремо від наддніпрянських українців. Це показалося виразно при вимозі українських парляментаристів у Відні, змінити назву «рутенець» і «рутенський» на «українець» і «український». Правда, вже перед початком Першої світової війни в півурядових колах вживали назву «українець і «український». Український Леґіон мав назву «ц.к. Український Добровольчий Полк Січових Стрільців»; в Відні існувала «Українська Парляментарна Репрезентація». Однак офіційно назва «рутени» існувала до 1918 р., дарма, що цісар Карло ще в серпні 1917 постановив називати галичан українцями. Різні спроби, офіційно ввести назву «українець» не вдавалися. На вимогу Української назви, австрійський уряд засягнув в тій справі авторитетної опінії в професорів Віденського університету. Тоді проф. Яґіч висловив думку, що ще передчасно впроваджувати назву «українець», а проф. Іберберґер з того ж університету попирав вимогу Української Парляментарної Репрезентації. Уряд, ідучи по лінії найменшого спротиву, прихилився, до опінії проф. Яґіча. Не помогла також інтервенція проф. Ґартнера з Інсбруцького університету. В 1917 р. наступили деякі зміни. Міністер закордонних справ гр. Черін повідомив посла Василька, що тепер можна буде задовольнити петицію Української Парляментарної Репрезентації в справі введення назви «українець», бо зі становища зовнішньоі політики нема ніяких застережень а крім того через введення тої назви задовольниться бажання представників народу, який досі називали рутенами, і тим скріпиться їхні патріотичні почування супроти Австрії. Прихильно поставилися до тієї справи теж міністерство внутрішніх справ і міністерство оборони, яке навіть видало розпорядження, щоб усі підлеглі йому уряди і військове командування вживало у всіх письмах назви «українець» і «український». Тільки міністерство оборони постановило зачекати до загального урядового рішення Кабінету міністрів. Але до такого рішення не дійшло, бо угорський прем'єр міністрів не погодився на це, мотивуючи свою відмову тим, що через задуману зміну національної назви рутенів «отвориться» двері для ірреденської пропаганди», а по друге в Мадярщині нема українців, тільки русини, які не мають нічого спільного з українцями.

                     Щоб протидіяти російському православ'ю, почала Австро-Угорщина в 1916 р. перший етап реформи календаря, а саме міністерство закордонних справ дало свою згоду на введення григоріянського календаря в Станиславівській дієцезії, після чого мали слідувати інші гр-кат. дієцезії Галичини. Також пряшівський єпископ повідомив міністерство, що має в пляні впровадити новий календар в гр-кат. дієцезіях Пряшева і Мукачева. Мадярщина хотіла таким чином відділити мадярських русинів від підросійських українців, бо в її Будапешті часопис «Укранія», що його редактором був Ґіядор Стринський (1875-1949). Дальшим засобом мадяризації українців була заборона вживати кирилицю. Пряшівський єпископ Істван Новак окремим обіжником з травня 1915 р. заборонив уживати кирилицю в народніх школах своєї дієцезії і зарядив введення латинської азбуки. Не помогли тут інтервенції Загальної Української Ради, яка вказувала на те, що ліквідація української національної ідеї та переслідування української мови «доводить нарід до розпуки і кидає його в обійми русофільства».

                     В воєнних роках 1914-1918 прийшло в Галичині й Буковині до жорстокого переслідування українців. На підставі безпідставних і фальшивих доносів багато українців під замітом русофільства арештовано, страчено без суду, а в найкращому випадку вислано до концентраційних таборів (Талергоф к. Ґрацу. Терезієнштадт на Моравії, Швац і Куфштайн в Тиролю).

                      Ті події в Галичині знайшли відгомін в українській пресі в Америці й тут розвинено доволі широку й живу діяльність в обороні галицьких українців.

                      Центром уваги Німеччини й Австро-Угорщини був півострів Крим, що на підставі німецько-австрійського порозуміння входив у сферу німецьких впливів. Формально однак Крим тоді ще був під суверенністю російської республіки тому, що Центральна Рада, проголошуючи 3-ім Універсалом з 20 листопада 1917 р. Українську Народню Республіку, окреслила Крим як неукраїнську територію і не зголосила до нього претенсій. Не зважаючи на те, що російська фльота брала участь у боях за Херсон, а більшовицькі відділи з Севастополя обороняли Чорноморське побережжя, німці постановили окупувати Крим і зліквідувати морську базу в Севастополі. Впродовж місяця квітня 1918 р. німецький корпус ген. Айгорна зломив спротив на Перекопі, здобув Теодосію, а на початку травня зайняв Севастополь і  Керч.

                      Внаслідок тієї акції німецька військова команда ввійшла в конфлікт зі своїми союзниками (Австрією і Туреччиною) та Україною, в договорі про розмежування сфери впливів Австрія застерегла собі право нагляду над операціями в Таврії і Криму, але німецькі кола знехтували те застереження й діяли на власну руку. Крім того, Австро-Угорщина хотіла мати під своєю командою турецькі війська в районі Криму, але це було неакутальне, бо турецькі відділи ще не були зорганізовані. В зв'язку з тим паредставник міністерства закордонних справ при австрійській головній квартирі звітував своєму міністрові, що Крим правно належить до Росії та що Австрія не має ніяких військ на Криму ані на Чорному морю.

                       Туреччина ще під час мирових переговорів у Берестю видвигнула питання Криму. Вона тоді не хотіла підписати додаткового протоколу до миру з Україною, доки українська делегація не погодиться визнати Крим як самостійну мусульманську республіку. Щойно на настоювання австрійського делегата фон Візнера турки відступили тимчасово від своїх вимог. При кінці березня 1918 р. Туреччина задумувала вислати на Крим своє військо, а саме один відділ, що стояв в районі Одеси. Німці на початку вдавали, що вони згідні з турецьким пляном, але при кінці квітня 1918 р. німецька військова команда повідомила Енвера Пашу, що висилка турецьких військ на Крим не є «ані потрібна ані побажана» й тому Туреччина повинна занехати свій плян.

                         Не зважаючи на все, Туреччина поперта кримськими татарами, наполегливо змагала до створення незалежної мусульманської держави на Криму. В червні 1918 р. ген. Сулькевич, нащадок польсько-литовських татар, створив коаліційний уряд, зложений з 3 кримських татар, 2 росіян, 2 німців і одного вірменина. (Тут варто згадати, що згідно із статистикою з 1915 р. склад населення Криму був такий: 32% росіян, 29% татар, 13% українців, 9% німців, 4% жидів, 3% греків та невеликий відсоток поляків, караїмів і інших.) Державною мовою Криму мала залишитися російська мова, але допущено теж татарську й німецьку. Українське населення Криму, яке не мало свого представника в уряді, зайняло оборонну позицію й дістало сильну пропагандивну підпору від українського уряду в Києві. Німецькі кольоністи в Криму, головно заможні селяни, хотіли щоправда якоїсь опіки з боку уряду, але були покищо вдоволені гарантіями їх культурних і господарських прав.

                     З уваги на зміну політичної ситуації Україна тепер зголосила свої претенсії до Криму «з причин політичних, стратегічних і етнографічних. (В часі проголошення 3-го Універсалу 20 листопада 1917 р. Крим був частиною російської федерації, а Україна тоді не поривала федеративних зв'язків з Росією). У відповідь на це кримські татари енергійно запротестували проти прилучення Криму до України. Теж російська група в Криму, що складалася в більшості з інтеліґенції, вважала Україну утопією і мріяла про велику неподільну Росію враз договором з 3 березня 1918 р., не вважала Криму українською територією і тепер виступала проти українських претенсій. Також «союзники» німці не годилися на прилучення Криму до України. Коли в квітні 1918 р. українські війська пробували зайняти Крим, німці не допустили до того й самі окупували Крим.

                      Важливим джерелом спорів між центральниим державами згл. Україною і Росією була Чорноморська фльота в Севастополі. Туреччина хотіла забрати всі російські кораблі і включити їх до своєї фльоти, щоб таким чином запезпечити собі панування над Чорним морем і «раз на завжди розв'язати морське питання». Але німці випередили Туреччину й забрали в своє посідання майже всі кораблі враз гарматами, торпедами та мінами, під тим приводом, що після закінчення війни вони віддадуть їх російському урядові. Україна також мала претенсії до Чорноморської фльоти, залога якої була в 80% українська. Вона іменувала віце-адмірала Андрія Покровського командантом фльоти і Чорноморських портів і 29 червня 1918 р. формально перебрала фльоту в своє посідання.

                     Які пляни мала Німеччина щодо Криму?

                     В її інтересі було забезпечити в якійсь формі позиції на Україні і в Криму, щоб таким чином відтягти Росію від Чорного моря, Кубані і Кавказу, а тим самим створити собі вільний шлях до Персії та Індії. Ген. Людендорф поважно думав про німецьку кольонію на Криму зглядно про Кримську німецьку державу (очевидно під протекторатом Німеччини), де з опертям на Україну могли б спокійно жити німецькі кольоністи з цілої Росії. В німецькому міністерстві закордонних справ не хотіли татарського ані російського Криму, тільки автономічного в союзі з Україною, але під німецьким протекторатом. До осени 1918 р. Крим був фактично в німецьких руках, не зважаючи на те, що від серпня 1918 р. український уряд через митну бльокаду примушував Крим до унії з Україною.

                     Австрія натискала на Німеччину, щоб не поспішала з розв'язкою кримського питання, а залишила ту справу для мирових переговорів між Україною і Росією. Взагалі Австрія побоювалася, що німецька перевага в Севастополі і на Чорному морю буде мати безумовний вплив на Україну й Румунію, а через те послябляться австрійські впливи на ті краї. Проте, Австрія вважала німецькі впливи на Криму меншим лихом ніж російське панування, а вже цілковитим анахронізмом були пляни створити на Криму незалежну мусульманську державу.
«Дранґ нах Остен» повторився в 1941 р.

                    Тим разом німці прийшли на Україну не як запрошені союзники, але як завойовники, що жорстоко й безпощадно промощували собі шлях, щоб на багатій українській землі влаштувати щасливе й заможне життя для представників «вищої ґерманської раси».





Використано:

______________________
1.  Bihl, M. Beitraege zur Ukraine-Politik Oestemeich-Ungarns 1918. In: Archiv fuer oesterreichische Geschichte, V. 14, S.51-62.
2.  Bihl, W. Einige Aspekte der oesterreichischen Ruthenenpolitik 1914-1918. In: Archiv fuer oesterreichischen Geschichte, V. 14,539-550.
3.  Bihl, W. Oesterreich-Ungarn und die Krim 1918.
In: Archiv fuer oesterreichischte Geschichte, V. 25, S.201-303.

четвер, 18 червня 2015 р.

Д-Р КИРИЛО ТРИЛЬОВСЬКИЙ

Богдан Шарко

У 125-річчя народим організатора «Січей»)

                          В цьому році збігаються два ювілеї, пов'язані зі собою не лиш круглою датою, але й історично-національною вагомістю. Це 175-річчя народин національного пророка Т. Шевченка й 125-річчя народин організатора народніх мас, батька галицьких «Січей», д-ра Кирила Трильовського. Тому, що ця видатна постать має великі заслуги в освідомленні осталих позаду галицьких сіл під австро-угорським пануванням, бажаємо у цій статті згадати його пам'ять.
                        Кирило Трильовський народився 6 травня 1864 р. в сім'ї греко-католицького пароха в селі Богутин
біля Золочева. Вже з юних літ відзначався національною активністю. Як учень польської гімназії в Коломиї засновує тайні гуртки, в яких освідомлює шкільних товаришів, протидіючи денаціоналізуючим польським впливам і «старорусинству». В університетах Чернівець і Львова студіював право, здобуваючи ступень доктора. Як молодий правник, береться зразу із запалом за освітню працю. На початку 80-тих років засновує у великому селі Карлові біля Снятина разом із парохом о. Кейваном першу на Покутті читальню «Просвіти», а у 1904 р. в селі Іспас біля Коломиї першу на Покутті кооперативу «Народна Спілка». 5 травня 1900 засновує у Завалю Снятинського повіту перше «Рахунково-пожарне товариство Січ», члени-старшини товариства мали козацькі титули: кошовий, писар, бунчужний. Січові товариства здобували популярність своїми походами із національними прапорами, з музикою, з гуцульськими трембітарами на Прикарпатті та з перевішеними через плече малиновими лентами, а синьо-жовтою у кошового і червоно-жовтою у писаря. Лунали маршові пісні, як популярна «Гей там на горі Січ іде...», текст якої написав сам Трильовський, «На вулиці трубка грає, то Січ в похід виступає» і т.п. До Січей належали також дівчата, зорганізовані в куренях «Січовичок». На здвигах вони вправляли вінками і серпами. Січові свята у повітових містах, як в Коломиї, Снятині, Станиславові, Тернополі — були національною маніфестацією, коли селянські маси відчували у січовій ленті і дерев'яному топірцеві символ свого відродження. Настрої січових лав відзеркалює Іван Франко у вірші:

«Гей! Січ іде, 
Красен мак цвіте 
Кому прикре наше діло —
Нам воно святе!»

                           Очевидно, що впливова польська адміністрація завжди робила перешкоди у розбудові товариства, а тодішний намісник Галичини, граф Анджей Потоцький, заініціював 1905 р. у Львові політичний процес, в якому обвинувачував К. Трильовського в закликуванні до державної зради, бо він, буцімто, заявив на вічу в Борощеві, що «стане королем русинів». Не зважаючи на знамениту оборону славного адвоката-народовця зі Стрия, посла до віденського парляменту, д-ра Е. Олесницького, Трильовський мусів кілька тижнів відсидіти у львівській тюрмі, поки апеляційний суд у Відні звільнив його від вини і кари. Ця розправа однак зробила ім'я Трильовського ще більш популярним. У 1907 р. у виборах до віденського парляменту він виходить послом від радикальної партії у двох округах, одного мандату він зрікається на користь свого заступника, адвоката в Делятині, д-ра Миколи Лагодинського. При поновних виборах до Відня 1911 р. стає знову послом, а 1913 р. також послом до Крайового Сойму у Львові. З трибуни віденського паряменту д-р Трильовський громить у промовах і парляментарних інтерпеляціях адміністраційні надужиття поляків у Галичині, переслідування «Січей», визиск дідичами сільських робітників, конфіскату української преси, фаворизування польських урядовців, знущання над новобранцями і т.п.

                         Січову ідею Трильовський популяризував виданням січових співанників, календарів, як «Отаман», «Запорожець», місячника «Зоря», двотижневика «Хлопська Правда», текстами власних пісень, як «Гей, Чорногора зраділа як Січ славну узріла», «Ой, зацвила черемшина» і т.п. Спершу централею всіх «Січей» був «Головний Січовий Комітет» в Коломиї, а від 1912 р. у Львові «Український Січовий Союз», якого генеральним отаманом був Кирило Трильовський. В повітових містах існували повітові «Січі», до найкраще зорганізованих належали міста: Коломия, Снятин, Косів, Станиславів, Тернопіль, Бережани. На чолі повітової «Січі» у Львові стояв адвокат д-р Роман Дашкевич, за Польщі комендант «Лугу», який займався теж організацією львівської студентської молоді.

                           1912 рік — це час визвольної боротьби балканських народів проти Туреччини, що було майже передвісником майбутнього воєнного конфлікту. Щоб зберегти свої народи у політичній льояльності, віденське правління дозволило на створення парамілітарної організації «Українські Січові Стрільці», що її ініціятором був гімназійний вчитель і пластовий діяч, Іван Чмола, замордований більшовиками 1941 р. в Дрогобичі. Основні збори цієї нової організації відбулись у Львові 18 березня 1913 р. Статут організації опрацював К. Трильовський, його, однак, через польські інтриґи уряд двічі відкинув, а затвердив щойно дослівний переклад статуту польського «Стшельца», до якого не міг внести правних застережень. Кошовим УСС вибрано адвоката д-ра Володимира Старосольського, за Польщі відомого оборонця в політичних процесах, який помер, вивезений 1939 р., у Казахстані, осавулом згаданого вже Івана Чмолу. Членами УСС-ів були студенти, службовці й робітники. Коли в червні 1914 р. відзначувано у Львові величавим здвигом 100-ліття народин Т. Шевченка, вулицями столиці мар-шували сотні рядів молодих «Січовиків» і «Соколів». Т-во УСС-ів співпрацювало тісно із «Українським Січовим Союзом», що мав до війни 96 станиць. Українські Січові Стрільці відбували військові вправи, не маючи для цього української команди, тому весною 1914 р. «Український Січовий Союз» у Львові видав військовий підручник українською мовою п.з. «Правильник піхотинця», що його авторами були січові організатори із Сокаля — Осип Демчук і Осип Семенюк. Підручник присвятили вони К. Трильовському з нагоди 30-ліття його громадської праці.

                        Велика заслуга авторів підручника була в тому, що вони при редагуванні мусіли користуватися не лиш відповідними підручниками сербів і поляків, але творили нові українські спортово-військові терміни, яких досі в нас ще не було. З вибухом війни у 1914 р. Трильовський стає першим головою Бойової Управи УСС, а у 1919 р. стає членом західньо-українського парляменту — Української Національної Ради в Станиславові. У 1919 р. Трильовський засновує у Вінниці на Східній Україні Січовий Комітет, а у 1920 р., після переходу частин УГА на Закарпаття, створює «Січ» в Ясіню й в Ужгороді. Опинившись на еміграції у Відні, входить у контакт із чеською руханковою організацією «Дєльніцка тєлоцвічна єднота» і бере із делегацією робітничої «Січі» участь у великій Олімпіяді чеських «Єднот» у Празі. У 1931 р. відбулась така міжнародна Олімпіяда у Відні. У ній брала участь місцева «Січ», на чолі з ген. Всеволодом Петровим.

                          Говорячи про січовий рух, не можна промовчати вірних співробітників «Січового Батька», що ними були: його довголітній секретар Іван Чупрей та коломияни: Антін Кузьмич, Марійка Турянська, Петро Білоскурський, Ярослав Навчук, гімназійний учень Іван Слюзар, а з-поза Коломиї: посол до віденського парляменту Іван Сандуляк, Дмитро Лукащук, Микола Петрук, Осип Довганюк, Юра Соломійчук, Дмитро Валіхновський, а далі інтеліґенти — громадські діячі: адвокат і письменник Андрій Чайковський, адвокат д-р Володимир Бемко, д-р Роман Ставничий, Гриць Ничка, д-р В. Лисий, Осип Демчук, проф. Карло Коберський, д-р Степан Ріпецький, Микола Роґуцький, Дмитро Катамай, Микола Балицький, д-р В. Матвієвський і багато інших. Багато із вичислених були пізніше учасниками визвольних воєн.
Д-р Кирило Трильовський був основоположником Української Радикальної Партії та її провідником на Покутті. До його однодумців належали: посол до віденського парляменту Павло Лаврук, письменник Василь Стефаник, адвокат д-р М. Лагодинський, адвокат у Товмачі, посол до галицького сойму і польський сенатор д-р Іван Макух. Згадані діячі були промовцями на радикальних вічах, які часто кінчалися співом радикального гимну на слова Івана Франка:

«Який то вітер шумно грає
Від Сяну до Карпат?
Яке то диво визирає
Із тих нужденних, хлопських хат!»

                    До рідного краю з Відня повертається знеможений недугою К. Трильовський у 1927 р. Відкриває адвокатську канцелярію в Гвіздці на Покутті, однак участи в громадському житті вже не бере, обмежуючись до спорадичних доповідей. Під своїм прізвищем та псевдом «Клим Обух» опублікував багато січових пісень, співанників і низку брошур.

                     Моральним ударом для К. Трильовського був прихід більшовиків у 1939 р. НКВД переводить в нього трус та викликує на переслухання, закидаючи йому організацію буржуазно-націоналістичних товариств. Прихід німців рятує його перед арештом. Помер в Коломиї 19 жовтня 1941 р. Тисячі народу з духовними оркестрами з Печеніжина і Балинець супроводили свого отамана на вічний спочинок, а колишній посол до віденського парляменту, Василь Лаврук, сказав у прощальному слові: «Колись незалежна і соборна Україна матиме нові «Січі», і тоді «Січового Батька» згадають «незлим, тихим словом».

Джерела:
1) «Гей там на горі Січ іде». Пам'яткова книга «Січей», Едмонтон, 1965, ст. 432.
2) «Коломия й Коломийщина». Збірник споминів і статтей про недавнє минуле, Філадельфія 1988.



вівторок, 9 червня 2015 р.

ІГОР ЗАГАЧЕВСЬКИЙ СТАВ ПІДПОЛКОВНИКОМ


                         Ігор Загачевський отримав 1 жовтня 1989 року підвищення до ранґи підполковника американської армії. Пполк. Загачевський є на позиції дійового офіцера у Польовій оперативній агенції Головної квартири поза Вашінґтоном. Він відповідальний за випрацювання і формулювання процедур щодо безпеки, безпечности й надійности спеціяльної зброї для армії.

                         Пполк. Загачевський є сином Марії Загачевської і Євстахія, відомого дивізійного письменника й маляра. Ігор одружений і має 13-літню дочку та 11-літнього сина.

ГЕНЕРАЛ БРИГАДИР ПОПОВИЧ, ОММ, ЦД.

                      Генерал Попович, син українських емігрантів, народився 14 вересня 1944 року в Берліні, Німеччині. Дитячі й юнацькі роки перевів у Франції і в Монтреалі. Батьки ген. Поповича приїхали до Канади в 1952 році. Батько походив з Галичини, а мати з Харкова.

                      Генерал Попович закінчив середню освіту в Монтреалі. В гімназії він вступив до канадських кадетів літунства. Там йому дали стипендію і як кадетський командир він був на вишколі в Англії. В 1963 році його відзначено медалею губернатора-Лейтенанта Квебеку за найкращі оцінки на всю провінцію.

                     Юнаком вступив до Королівсько-канадського Літунства на регулярний старшинський вишкіл і закінчив студії в монтреальському університеті (Ляйоля Коледж) в 1968 році бакавром математики. В час студій був головою Української Канадської Студентської Спілки в Монтреалі. В 1975 році закінчив з відзначенням магістерські студії адміністрації (Business Administration) в Університеті Західнього Онтаріо, а в 1980 році — штабову школу —  (Canadian Forces Command and Staff College).

                    Генерал Попович займав різні пости. Він був оперативним старшиною у 1-ій Літунській частині  (#1 Air Movements Unit) в Едмонтоні, головою досліджень і розвитку постачання канадської армії в Оттаві, командуючим старшиною постачання в Ґрінвуд (Greenwood) в час введення літака «CP 140 Aurora» в дію, в роках 1981-1984 старшим штабовим старшиною відповідальним за фінанси і розрахунки Літунської команди у Вінніпезі, де з часом став її головним контролером.

                     В 1984 році його піднесено до ранґи полковника і перенесено до Оттави па пост генерального директора відповідлального за транспорт, в 1987 році на пост директора компенсаційного розвитку для канадської армії, в 1989 він уже генерал бригади — в National Defence College в Кінґстоні Онтаріо.

                    В 1984 році генерал Попович одержав високе признання від Команди Літунства і відзначення орденом Військової заслуги за довголітню бездоганну службу  (Order of Military Merit in the grade of officer for conspicously outstanding performance over a long period). Посадник міста Вінніпегу, Біл Норрі, оцінив його заслуги і надав йому титул почесного громадянина міста Вінніпегу.

                    Генерал Попович одружений з Данею Крісою з Монтреалю. Вона закінчила студії медсестер бакавром в Монтреалі, і тепер є директоркою української школи при католицькій церкві св. Івана Хрестителя в Оттаві. Панство Поповичі є батьками трьох синів: 6-літнього Данила, 9-літнього Андрія і 15-літнього Михайла.

                    Слід згадати, що його молодший брат Тарас є підполковником у канадській армії, а сестра Оксана учителькою у Оквіл, Онтеріо.

                     Від редакції «Вістей Комбатанта» і від Братства вояків 1-ої Української дивізії Української Національної Армії та всіх українських комбатантів бажаємо генералові Поповичеві і його родині кріпкого здоров'я і дальших успіхів.

неділя, 7 червня 2015 р.

ПОЛЯКИ ПРО СВОЮ АРМІЮ КРАЙОВУ

В. Ґоцький

                        Минуло 50 років, як під ударами німецьких панцирів упала польська держава. В тому п'ятдесятилітті чимало написано про дії Армії Крайової та перевалковано різні аспекти, як її дій, так і її ролі збройного рамени підпільної держави. Історія АК не вимагає ширших коментарів, бо вона оперта на джерельних фактах, численних звітах і спогадах учасників. Зате роля тої підпільної армії була й донині є насвітлювана дуже різноманітно від позитивних оцінок аж до зовсім негативних, в залежності, хто брався таку оцінку давати, та з яких заложень він виходив.

                       В 19 числі «Жицє Варшави» Станіслав Яремчак старається зробити підсумки отих різнородних оцінок. Він починає від самого початку. Ще перед упадком Варшави, дня 26/27.9.1939 ген. Роммель, командуючий відтинком «Варшава», дав наказ, що, в порозумінні з урядом, назначує ген. М. Токажевського-Карашевича уповноважненим до дальшої боротьби за незалежність Польщі. Вже раніше ген. Токажевський запропонував створення підпільної армії на теренах окупованих німцями.

                       Півтора місяця пізніше (13.11.39) начальний вожд ген. В. Сікорський покликав до життя у Франції Комітет для справ краю, а командиром збройних сил Союзу збройної боротьби, визначив ген. К. Соснковського.

                       Назва Армія Крайова була принята щойно 1942 році для об'єднаних різних (17) збройних організацій, які створилися льокально або політичними групами. Армія ця начисляла 300 тисяч людей. Спочатку на керівних постах стояли старшини бувшої польської армії. Під час німецької окупації ряди підпільної армії поповнялись головно шкільною молодю, теж ремісничим та сільським елементами. З них в пізнішому виростали майбутні старшини АК.

                        Першим організатором підпілля, ген. М. Токажевський-Карашевич попав до російської неволі при переході границі. Наступного ген. Ровецького Ґрота арештували і розстріляли. Коли ж мовиться про дисципліну, не у військовому розумінні, але в загально національному, то армія АК позитивно вирізнається від інших тим, що люди були готові посвятити все для своєї батьківщини. Тому відсунули на другий плян політичні різниці чи особисті амбіції. Він наводить факти, що, вищі ранґою старшини коли було потрібно, підпорядувались молодшим старшинам, і навіть людям без військового вишколу.

                       Спочатку, коли АК членство походило з регулярної армії, там була сувора військова дисципліна, але далі, тим більше перемагав дух патріотизму і фахові старшини мусіли нераз застосувати зовсім невійськові підходи до людей, до завдань, а навіть до тактики боротьби. На це впливав ненормальний стан з прохарчуванням, з одягом, з постачанням зброї та амуніції. Крім того, при кожному відділі працювали сотні допоміжних цивільних людей, а то й дітей. У зв'язку, розвідці, пошті, медичній опіці.

                       У кінцевому періоді на чоло повстанських груп вибивалися молоді, з пластовим вишколом і підготовкою люди, для яких так звана «тверда дисципліна» була чужа, а яку заступив «національний обов'язок». І саме тим твердженням автор відкидає закид, що АК займала радше вичікуючу позицію при кінці війни. Масова участь у підпільній боротьбі молоді вказує, що такий закид безсенсовний, Бо для тої молоді АК була чимось більше, ніж підпільною романтичною армією. Вона стала змістом їх життя. Часто заступала їм рідний дім, нормальне навчання чи працю.

                        С. Яремчак не насвітлює політичних справ, наприклад, чому АК пішла на співпрацю з більшовиками, може не безпосередньо, але посередньо через Лондон, де всі важливі військові вісті здобуті в краю вояками АК, штаб передав більшовикам (Про це широко пише польський письменник Мацкевич.)

                        Все-таки оцінка АК насуває багато порівнань з нашою УПА.

                        Поляки своє збройне підпілля творили на базі бувших військовиків. Вони мали і фахових штабових і боєвих командирів. Третій — ген. Бур-Коморовський, попав у Варшаві до німецької неволі, а останнього командира, ген. Л. Окуліцького підступно схопили під час переговорів з більшовиками. Він загинув у концтаборах.

                         С. Яремчак підкреслює, що доля всіх керівників збройного підпілля не була солодка ані славна; старшинські кадри були часто випадкові, бо більшість активних старшин або згинуло або попала до таборів полонених, деякі проскочили за границю до польської армії, яка організувалася у Франції, а пізніше в Англії. Тому на чоло повстанських відділів висувалися часто люди без належної військової підготовки, одначе повні посвяти, вони були готові на все.

                          Більшість написаного про АК — це позитивна оцінка, часто повна романтизму. Тому що в пізніших роках АК поповнялося головно з рядів учнів без попереднього військового підготування, багато часту та уваги командири мусіли присвячувати на підстаршинський та старшинський вишколи. Тому що молоді боєвики приходили з одної місцевости чи з одної школи, знали один одного, й вповні довіряли одно одному, то на тому терпіла не лише конспірація, але теж легко було проникнути всяким ворожам агентам.

                          Автор репортажу-розгляду в саме «політикум» не входить. Він лише розцінює, наскільки АК виконала взяту на себе ролю збройного рамени підпільної держави. Він стверджує, що під тим оглядом треба з подивом ствердити, як різні ворогуючі між собою та ривалізуючі збройні одиниці, від скрайнє правих до самих лівих, зуміли підпорядкуватись одному проводові, коли прийшло до об'єднання всіх сил в АК. Відбулося оце сцілення часом у драматичних обставинах, але назагал без більшого спротиву.

                         Далі автор підкреслює, що АК стала не лише об'єднуючим осередком всяких протилежних політичних розбіжностей, але вона стала теж політичною силою, до якої звертався весь край з довір'ям і надією.

                         І хоч деякий час ту політичну об'єднуючу сторінку АК дехто старався применшувати, закидаючи, що маючи 300-тисячну силу, вона не виступала одверто проти німців, а радше «чекала зі зброєю при нозі» на закінчення того ґіґантського змагання — то того роду оцінка не здобула собі ані признання, ані прихильників та інших військових фахівців.

                         Далі польське підпілля мало за кордоном головне командування і свій екзильний уряд, якому допомагали інші держави. У нас діяла в той час горстка ідейної молоді, повної завзяття і кількох фахових старшин, без військових фахівців, без контактів із широким світом.

                        АК чи радше уряд в Лондоні, потребував аж три роки, щоб об'єднати всі підпільні боєві сили. У нас народини збройного підпілля в'яжуться органічно із об'єднанням у одне всіх центрів збройної боротьби.

                        АК воювала проти німців подекуди проти українського підпілля. При наближенні більшовицького фронту або складала зброю, або пробувала творити «свою владу» вітати визволителів як союзників. УПА билась на два фронти, а часами мусіла ще і на третьому, проти-польському.

                        Не капітулювала перед ніким, ані не вітала «визволителів». Польське АК отримувала достави грошей, і боєприпасів і навіть літунські десанти. УПА всю зброю, умундурування та всі спорядження здобувала виключно у ворогів. Від нікого допомоги не отримувала, базою постачання був свій народ.

                        Про АК неґативні оцінки дають вороги Польщі лише тому, що вона не підпорядкувалася Москві. Самі поляки пишуть або з пошаною або з певними критичними заувагами, бо хоч нею керував екзильний уряд, але це була польська збройна сила. Про УПА пишуть оба наші сусіди в самих найгірших красках, знецінюючи все: ідею, за яку вони боролись, і сам спосіб боротьби.


понеділок, 1 червня 2015 р.

СПОГАДИ — ЧАСТИНА НАШОЇ ІСТОРІЇ

Богдан Маців

                         Багато людей уважає, що їхні пережиття в час війни маловажні і не варто про них згадувати. Такий підхід до справи не оправдує жодного з нас. Одне оправдання, яке часто можна почути, це: «Ще не час про те чи інше писати». Запитаймося самі себе: «А коли прийде той час?». Може прийде, як нас вже не буде між живими, інше втерте оправдання, яке часто чуємо, це: «Я не вмію писати і не знаю, як забиратися до писання спогадів». Це може і правда, але ми живемо в часах, де не є конечним виливати все на папір. Сьогоднішня техніка дозволяє нам сісти собі вигідно у фотелі, поставити звукозаписувач і записати наш спогад на магнітній стрічці. Свої пережиття можна записати у формі розповіді для своїх дітей чи онуків. Така форма запису збуджує зацікавлення в слухачів. Такий запис буде більше вартісним, бо через запити пригадається дещо з минулого, що може вже приспане. Якщо ми цього самі не зробимо, то хто інший може це за нас зробити?

                       Візьмім собі приклад з колишніх вояків Першої світової війни, Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії, Армії Української Народної Республіки, Армії гетьмана Скоропадського. Всі вони зуміли записати свої спомини та переживання.

                      Під час Другої світової війни вояки Української Повстанської Армії боролися проти німецьких і більшовицьких окупантів. На Заході опинилася відносно мала скількість вояків УПА, але вони зуміли тепер видати 17 томів «Літопису УПА», і продовжують далі свою видавничу працю. Літопис УПА — це монюментальний твір, який уже став джерелом для науковців.

                       Про участь канадців українського походження у Другій світовій війні, на жаль, дуже мало написано. Дві праці появилося про участь українців в канадській армії. Покійний сотник Богдан Панчук написав книжку під заголовком «Heroes of Their Day», а видавництво «Кленовий Листок і Тризуб» видало книжку Т.М. Приймака під заголовком «The Ukrainian Canadians During the Second World War». Можливо так мало тому, що українці в канадській армії не були зформовані в окрему одиницю, а були розпорошені по всіх частинах. Багато з них поклали свої голови на побережжях Нормандії і на інших фронтах. Багато спогадів є у тих, що ще лишилися живими, і їх варто було б записати, щоб все не пропало.

                      Не менше пережили українці, які боролися в лавах Армії генерала Андерса, їх шлях через Іран аж до підніжжя гори Монте-Касіно — це велика одісея переживань українського воїна. Чому ми мовчимо про ті речі? Чи ми думаємо, що хтось інший про нас буде розповідати і запише це для нашої історії?

                      А де є спогади колишніх вояків 1-ої Української дивізії? Відносно мало є видань про Українську дивізію. Дві історії Дивізії написали чужинці. Перша історія Дивізії вийшла в українській мові в 1970-му році, автором якої був шеф штабу Дивізії майор Вольф-Дітріх Гайке. Книжку він написав в роках 1945-46, перебуваючи в англійському полоні. Він передав манускрипт представникам Братства колишніх вояків 1-ої Української Дивізії, і її почали частинами публікувати у «Вістях» в Німеччині. Щойно в 1970-му році праця майора Гайкого появилася книжкою під заголовком «Українська Дивізія Галичина» заходами Братства фінансову дотацію в сумі 3.000 долярів, ця праця вийшла у німецькій мові під заголовком «Вони прагнули волі». В час діяння «Комісії судді Дешена», ця книжка стала важливим джерелом інформацій для самої Комісії, бо дослідувачі Комісії знали німецьку мову. Щойно після закінчення праць «Комісії Дешена», в 1988 р., рішено цю працю видати в англійській мові. У березні 1989 р. книжка, під заголовком «The Ukrainian Division , 1943-45 a Memoir» побачила світ.

                     Друга книжка, появилася англійською мовою, під заголовком «Fighting For Freedom», автором якої був Richard Landwehr. На жаль, це єдині книжки, які появилися англійською мовою. Про Дивізію появилося ще кілька книжок в українській мов, але їх можна порахувати на пальцях одної руки.

                      Український народ дуже багато пережив за останніх 60 років. Однак про цей час, а головно збройну боротьбу нашого народу, (за вийнятком «Літопису УПА») дуже мало документації у формі спогадів очевидців. Нам забрало 50 років, щоб ми почали говорити про лихоліття 30-тих років, але про інші події ми ще далі мовчимо.

                       Тому всім нам, бувшим воякам різних формацій і армій, пора згадати про нашу минувшину, задокументувати важні події з нашого життя, щоб грядучі покоління знали історичні факти і мали документи для використання, коли вони будуть писати історію українських вояків.

                      Українсько-Канадський Дослідчий і Документаційний Центр, що виготовив фільм «Жнива розпачу», збирає матеріяли для виготовлення нового документального фільму під заголовком «Україна в Другій світовій війні». Члени Документаційного Центру переводять інтерв'ю і роблять звукозаписи. З тих звукозаписів вони вибирають матеріяли, які можна буде вжити для фільму.

                      Дослідчий і Документальний Центр звертається до всіх колишніх вояків які зацікавлені у цьому проекті з проханням, щоб вони дали інтерв'ю і документували свої спогади. Всіх зацікавлених людей, готових дати інтерв'ю, просимо зголоситися до голів своїх організацій.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації