ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 30 липня 2017 р.

І ЗНОВА ПРО РАНҐИ...


                 Як показується, справа ранґ і медалів є актуальною не тільки в українців. В польському журналі "Культура", який виходить в Парижі, дуже часто стрічаються статті на тему ранґ або ранґи є темою листі до редакції. В числі за березень 1973 р. знаходимо цікавий лист полк. Польської Армії В. Маковського. Для інформації наших читачів подаємо переклад цікавої дописки до цього листа т. зв. "постскріптум". Її текст звучить:

                  "Відносно моєї відмови прийняти відзначення командорського ордену "Відродження Польщі", на який зголосило мене "Товариство Польських Летунів". Відмовився я від згаданого ордену з тих самих мотивів, з яких відмовився я прийняти пропоновану мені ранґу генерала. Але до цього властиво спонукав мене малий припадок, який трапився мені в мойому буйному житті перед менш-більш 50-ти роками. В тому ж часі я перебував на студіях в Парижі, як стипендіянт польського летунства. Початково було тяжко, бо, не знаючи мови, я постійно відставав у студіях і через те переживав щось в роді малої депресії. Аж тут навинувся з краю мій добрий колега і була причина піднести мою "мораль" при чарочці, але де? Пішли ми до доброго, але одночасно дорогого ресторану Корнілова. Тому, що з грішми в мене було скупо, ми випили тільки по 2-3 чарки та закусили добрими канапками, що їх обносили по цілому ресторані. Пообідавши, очевидно з малосоленими огірочками, квашеною капустою і т. п. я зі страхом попросив, щоб мені дали рахунок. Як виявилось, рахунок був несподівано малий, бо платити я мав тільки за самий обід. Напитки і перекуска були на рахунок господаря, Корнілова, з нагоди його номінації еміґраційним царсько-російським урядом на... ґенерал-ґубернатора Києва. Було це в 1922 році.

                    Моя перша реакція була радісна, бо вистачало в мене грошей на заплату самого обіду. Одначе, коли я давав кельнерові, колишньому ротмістрові царської армії з високими боєвими відзначеннями, "на чай", в мене з'явилося почуття милосердя до нього. Таке саме почуття милосердя я мав, прощаючись з господарем та ґратулюючи йому за ґубернаторську номінацію, якою він невимовно радів.

                   Цей випадок виклика в мені почуття вищости на довгі роки. "Москалі — примітивний народ, — думав я, — хай радіють ранґами та номінаціями, мені це не пошкодить. В нас, поляків, подібного не могло б трапитися. Цей комплекс вищости держався мене довгі роки, але недавно він безслідно зник. Відмовитися від авансу на генерала було мені легко, бо в моєму випадку мала застосування московська дефініція: "Що це є генерал? Це осмішений полковник". Над орденом одначе я мусів на хвилину застановитися. Справа в тому, що я є командором ордену Бритійської Імперії, яка вже не існує, було б у стилю бути ще командором ордену Відродження Польщі, яка ще не відродилася.

                 Одначе, щоб себе самого не обдурювати, я рішився не прийняти ордену".




четвер, 27 липня 2017 р.

ТИТУЛОМАНІЯ


                   Титули серед нашої еміґрації дуже в моді. Люди влаштувалися, розбагатіли, до щастя їм ще трохи почестей бракує. Хто трохи лизнув якоїсь техніки, цей обов'язково інженер. Їх багато зі Східньої України. Західняки це переважно маґістри або попросту директори. Не бракує і докторів, але це вже рідше.

                    Мій сусід у Реґенсбурзі був механіком із народньою освітою, тут він уже маґістер. Інший знову був дентистичним техніком без високих студій, тут він уже доктор. Таким прикладів можна б навести більше, але Бог з ними. Не про цивілістів хочу писати. Я радше хочу занятись військовими титулами чи ступенями, бо в цій ділянці у нас на еміґрації справжня суматоха.

                     Силою обставин опинилося на еміґрації багато комбатантів, колишніх вояків українських і неукраїнських армій. Ті, що були довше при війську, мають деякі відзначення та ступені, інші їх не мають. Однак багато із них хотіло б із часом авансувати, хотіло б підвищень.

                      У державних народів ті справи урегульовані. Пам'ятаю, що за Польщі резервісти мусіли відбувати кількатижневі вправи щорічно. Їм опісля підвищувано ступені. Однак, коли із вибухом війни їх покликано до активної служби, їхні ступені знижено. В ЗСА є п'ять родів резервістів. Тільки активні резервісти можуть авансувати. За те вони мусять щороку відбувати кількатижневі вправи та брати участь у різних теоретичних курсах.

                     Як же тоді стоїть справа із нашими ветеранами? Не маю на думці молодих американських ветеранів українського походження, бо вони зовсім не заінтересовані українськими підвищеннями. Мова йде про ветеранів Першої і Другої світових воєн. Жадні закони резерви в чужій державі до них не відносяться. Зрештою, вони й так майже всі без винятку вже поза віком активної військової служби.

                      Комбатанти на еміґрації зорганізовані у різних комбатантських організаціях і працюють там суспільно. Деяким із них, головно комбатантам із Першої світової війни, підвищено за їхню працю військові ступені через міністерство військових справ при УНРаді. "Висилано письменні (меморандум) вимоги наших ветеранських організацій, які в засаді ті державні чинники УНР одобрювали та одначе, на жаль, деякі нижчі чинники того центру до спілки з назначеними вже на еміґрації генералами надуживали довір'я і в безконечність продовжували підвищування військових ступенів учасникам вже давно не діючої армії, що осмішувало Державний центр. Крім УНРади в деякий час ще ранґуванням старшин займалися Військовий центр ЗП УГВР і Головне Командування УПА при УГВР. У кожної з названих установ — підхід і критерії до того були відмінні. Проте всі ті "іменування" у підношуванні військових ступенів тільки приносили неславу не тільки "ранґованим", але в першу чергу тим установам, що далися втягнути в ту неповажну справу". (І. Поритко: Звідомлення Головної Управи ОбВУА на 12-тому З'їзді Делегатів, Вісті Комбатанта, 3-4, 1975).

                     На щастя, це вже минулося. Однак, залишилась ще значна частина незадоволених честилюбивих комбатантів, яка у згаданому вище часі не використала нагоди і не вспіла добитись жадних підвищень. А люди ті теж хочуть почестей, хочуть авансувати і по можливості у скорому часі.

                     На все є рада, і в тому випадку вихід також знайшовся. Існує у нас на еміґрації парамілітарна організація "Українське Вільне Козацтво". Одним із головних завдань цієї організації є плекати лицарські козацькі традиції. Членами організації можуть бути крім колишніх вояків, теж цивілісти, мужчини, жінки, а навіть діти, бо "козацькому роду нема переводу". Мимо напівцивільного характеру організації, оформлення головніших справ переводиться наказами "подібно тому, як це буває у війську". (Всі цитати у знаках наведення взяті зі статті "До Парамілітарности УВК", підписаної Генеральною Булавою УВК та поміщеної у журналі "Українське Козацтво" ч. З, 1975). У тій же статті підчеркується, що "козацтво завжди мало всенаціональний характер і, як таке, творило резерву української військової сили". Далі стверджується: "По цій традиції УВК вважає себе частиною Українського Війська".

                     Ознакою провійськовости УВК є теж надавання своїм членам козацьких рангових звань. "При  підвищенню ж в чергову ранґу узгляднюється тільки дійсні заслуги чи працю в УВК.

                     Для того існують докладні "Правила і Інструкції", як буває при війську".

                     УВК рівнож признало своїм почесним отаманом командира Української Національної Армії генштабу генерала Павла Шандрука. Цим потягненням УВК немов би старається залеґалізувати серед української громади свою практику підвищень військових ступенів своїм членам.

                      Розгляньмо докладніше, як і за що дається ті підвищення. "Наприклад, для підвищення в ланкові або ройові треба мати 2 роки праці, в чотові або бунчужні — по три роки, в підхорунжі — три і мати відповідну освіту нижчої середньої школи, в хорунжі — три роки активної служби в УВК і мати закінчену освіту повної середньої школи, в значкові або сотники — по три роки, в осаули, підполковники і полковники — по чотири роки, для підвищення в козацькі генерали — по п'ять років".

                      Ми шануємо УВК за його працю для ідеї Української Держави, цінимо його за плекання лицарських козацьких традицій, однак тяжко нам погодитись із його практикою підвищувань. Якщо б УВК вживало тільки козацьких ступенів (ланковий, ройовий, чотовий, бунчужний, значковий, осаул, курінний отаман, кошовий отаман), то це було б його внутрішньою справою. Коли однак УВК наділяє своїх членів такими рангами як: сотник, майор, підполковник, полковник і генерал, то, нам здається, що ця напівцивільна організація перебрала трохи мірку. Це ж інтернаціональні військові ступені, на які у нормальних обставинах треба заслужити собі різними вишколами та довгими роками служби. Найнижчий рангою старшина (підпоручник або хорунжий) мусить мати закінчену середню освіту та перейти рекрутський, підстаршинський та старшинський вишколи, що займає щонайменше 2 роки часу. У генерали попадає тільки невелике число найздібніших військовиків. На те треба довгих літ служби, високої освіти, а що найважніше, треба успішно закінчити високу старшинську школу генерального штабу. Та ж генерал мусить уміти командувати цілими арміями, він є відповідальний за життя тисячів вояків.

                       В УВК ця справа упрошена. Тільки 5 літ активної праці в УВК та закічена середня освіта є вистачаючі, щоб стати генералом УВК. Навіть при війську не треба служити. Легко і скоро!

                      Чи ж Генеральна Булава УВК не подумала над тим, що "шафуючи" військовими підвищеннями та наділяючи своїх членів із легкої руки високими рангами, вона знецінює вартість інших військових ступенів, здобутих у активній військовій службі? Яке має бути відношення підпоручника, що здобув свій ступінь у активній службі, до генерала УВК, який у активній службі був тільки канцелярійним писарем, або у війську взагалі не служив?

                      До наших військових відзначень та ступенів мусимо ставитися із пошаною. їх здобувається потом і кров'ю (дослівно) на різних вишколах у підстаршинських та старшинських школах, що їх не так легко закінчити (на 210 кандидатів тільки 70 закінчило старшинську школу в Позен-Трескав у 1944-ому році) та фронтовою службою із нараженням власного життя. Можемо сміло сказати, що у багатьох випадках ті ступені є "окроплені кров'ю".

                     Тому жадна комбатанська, а тим більше напівкомбатанська організація не має права обезцінювати військових підвищень, використовуючи їх для своїх приватних внутрішньо-організаційних інтересів та наділяючи високими військовими рангами навіть цивілістів. Цього у жадній державі не практикується.

                    Ще раз твердимо: ВІЙСЬКОВІ СТУПЕНІ НЕ Є НІКОМУ ДО ЗАБАВИ!




Роман Б. Припхан 
підп. (або хор.) І УД УНА
(Старшинська Школа Позен-Трескав — 1944 р.)

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації