tag:blogger.com,1999:blog-32932491843048102392024-03-13T04:57:19.354+02:00ВІСТІ КОМБАТАНТАІНТЕРНЕТ-ВЕРСІЯ КВАРТАЛЬНИКА ОБ"ЄДНАННЯ БУВ. ВОЯКІВ УКРАЇНЦІВ В АМЕРИЦІ, БРАТСТВА КОЛ.ВОЯКІВ 1-ОЇ УД УНАa-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.comBlogger1207125tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-76444175209991632892024-02-04T22:07:00.002+02:002024-02-04T22:07:13.311+02:00ПРО ПЕРЕХІД НА СЛУЖБУ УКРАЇНІ<div><br /></div><div><u><i>Спомини</i></u></div><div><br /></div><div> </div><div><br /></div><div><i>До Редакції</i></div><div><i>Вістей Комбатанта</i></div><div><i>в Торонті, Канада.</i></div><div><i>Високоповажані Панове!</i></div><div><br /></div><div>Після смерти мого бл. п. Батька, ген. Михайла Крата появилося було у Вашому журналі, крім повідомлення про смерть від Редакції, кілька статтей на пошану Покійного, а саме:</div><div><br /></div><div>1. Остапа Сокольського "І знову тумжливі сурми..", ч. 4, 1979,</div><div>2. Бл. п. Б. Підгайного <a href="https://komb-a-ingwar.blogspot.com/2021/01/blog-post_18.html">"Генерал Михайло Крат"</a>, ч. 5-6, 1979,</div><div>3. Леоніда Романюка <a href="https://komb-a-ingwar.blogspot.com/2021/03/blog-post_23.html">"Генерал Михайло Крат"</a>, ч. 1, 1980 і</div><div>4. Л. Шанковського <a href="https://komb-a-ingwar.blogspot.com/2021/02/blog-post_28.html">"Залізний Запорожець, генерал-поручник Михайло</a> <a href="https://komb-a-ingwar.blogspot.com/2021/02/blog-post_28.html">Крат і його доба"</a>, ч. 1, 1980 (початок статті).</div><div><br /></div><div>Усім шановним авторам і Редакції Вістей Комбатанта складаю сердечну подяку. Роблю це аж тепер, бо чекала на докінчення статті шановного проф. Л. Шанковського з минулого року. Закінчення статті досі немає, а деякі моменти в статтях шановних авторів (про предків, освіту, перебування в військовому шпиталі російської цариці, одержання сербського ордена) потребують доповнення, додаткового насвітлення, а то й спростування. На мою скромну думку найкраще це зробити словами самого Покійного - витягами з його споминів-нотаток і з документів.</div><div><br /></div><div>Прошу ласкаво дати мені змогу це зробити. На початок посилаю виїмок зі споминів Покійного про перехід на службу Україні й побут в Гадячі 1917/1918.</div><div><br /></div><div>Не хотіла матеріялу дуже скорочувати чи редагувати, щоб не попсувати його характеру. Думаю, що для вояцького журналу матеріял цікавий.</div><div><br /></div><div><br /></div><div><i>З правдивою пошаною</i></div><div><i>Ніна Черняк, Воррен, Міч.</i></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div><b><i>Ген. Михайло КРАТ</i></b></div><div><br /></div><div><br /></div><h3 style="text-align: center;">Побут в Гадячі. 1917/1918 рр.</h3><div><br /></div><div>Коли вістка про перші українські маніфестації в Києві й Петербурзі викликали обурення старшин мого полку (в російській армії), я сказав, що обурюватись немає чим. Україна ніколи не приєдналась до Росії, а заключила з Москвою персональну унію, признаючи своїм зверхником і протектором московського царя. Коли впав царат, впали й зв'язки України з Москвою. Ця моя заява викликала ще більше обурення старшин, а один з них з докором сказав: "І ти, Міша?" Однак служба моя дальше йшла без фактичних змін. Я цікавився українським рухом, що дуже незначно торкнувся мого полку (93-го Іркутського, бо він складався в більшості з москалів), але навіть не приймав участи в українських вічах, соромившись виступати, не знаючи української мови... Армія російська кінчала своє існування восени 1917 року, відмічаючи цей кінець жахливими проявами бунтів і хамства. Після большевицького перевороту майже всі кадрові старшини полку виїхали або в Псков, або в запасовий полк, десь у центральній Росії. Я зостався на фронті. Чому? Зараз сам не знаю. Мабуть тому, що ще вліті мав нагоду побачити на власні очі, що ще більше як фронт, здезорганізоване запілля, і не мав жадної охоти туди їхати. В цей ще час розкладу російської армії збільшилась інтенсивність формування національних частин: польських, українсьних, грузинських та інших. Отже я, будучи командиром свого полку, в котрому провів усю свою службу, допоміг виділенню з нього нечисленних українців, що їх направляли в розпорядження Української Ради при (І-ій Армії, а ця спрямовувала їх в 33-тю пішу дивізію, що перед війною стояла в Києві. Тоді до неї спрямовували українців зо всієї І-ої Армії.</div><div><br /></div><div>1 грудня 1917 року й я таємно покинув свій полк і по кільнох днях зголосився в Раді. Таємно тому, що тоді були напружені відносини поміж совєтом народніх номісарів у Петербурзі і Центральною Радою у Києві й я, за сприяння виділенню українців із полку мав бути арештований. В Раді я фігурував під чужим прізвищем і ранґою (відзнак тоді вже не носили). Рада призначила мене до Староукраїнського Правобережного полку. Я прибув туди, але незабаром виїхав до Києва, бо в тому українському полку, хоч і не було того хамства й упадку дисципліни, що в Іркутському, але не було також і ладу, без котрого неможливе існування війська взагалі. Я мав надію побачити цей лад у Києві, мав прагнення служити в гарному дисциплінованому війську, відродженому на традиціях, на котрих виховувались мої прадіди. Перед Різдвом я був у Києві і зголосився у Генерального Секретаря по військовим справам - п. Порша. Порш поставився до мене з недовір'ям, бо я не знав української мови, виховався поза Україною і нічим не міг доказати своїх зв'язків з українськими колами. Однак мене було призначено до 2-го Січового Запорозького Корпусу, що стояв десь на протинімецькому ще фронті. Я виїхав туди, але, маючи неправильні інформації про місце перебування корпусу, до нього не попав, і з Бердичева вернувся до Києва. До Києва тоді наближались большевики Муравйова. Шукаючи для себе приділу, трапив я до генерал-квартирмайстра в штабі Київської Військової Округи - ген. Агапієва, що пізнав мене по голосі, подібному до голосу мого батька (Агапієв був в батька юнкером, коли батько був офіцером-вихователем в Павловській офіцерській школі в Петербурзі) і призначив мене до Штабу Округи помічником начальника операційного відділу. Там я перебув до київсьних боїв і під час них, нічим не відзначуючись, будучи майже безкорисним для України...</div><div><div><br /></div><div>Рік 1918 почався для мене в Києві, де невелика горстка українських патріотів боронила столицю від большевиків. Останні два дні і дві ночі перед упадком Києва працював я безвихідно в штабі, то без успіху шукаючи получення по прямому дроту з українізованими частинами, що мали йти з півночі на рятунок Батьківщини, то повнячи дижур. По тих двох добах начальник штабу Слівінський звільнив мене додому на цілий день і ніч, бо був я до краю стомлений. Мешкав я тоді у п. Михайла Тимешка, що був жонатий з Галиною Юрієвною Крат, рідною сестрою Павла Юрієвича, Лесі (пізніше одруженої Палієнко) і Бориса. У Тимешків було двоє дітей, Ірина (тепер Іваницька) і Леся. Жила з ними разом і мати Галини, вдова Юрія Архиповича, мого дядька. Мешкали вони в Дикому провулку, а може вулиці, при Львівській вулиці.</div><div><br /></div><div>Коли я другого дня вийшов, як звичайно з дому, щоб іти до штабу, на розі Львівської і Дикої побачив на варті типа з червоною опаскою на рукаві. Прикра була б моя ситуація, якби він мене побачив, бо був я одягнений в українсьну військову уніформу. Чудом удалося мені вернутися додому, по телефону переконатися, що в штабі також уже урядують большевики. Переодягнувшись в цивіля, перебув я кілька днів у Києві, будучи свідком, як звозили в Дніпро автами гори розстріляних людей. Родичі мої тремтіли за мене і за себе. Тому я мусів від них вибратись.</div><div><br /></div><div>Іти на захід, на Житомир, куди подались наші частини, уряд і члени Центральної Ради я не міг, бо не мав жадного зв'язку. Тому, маючи в кишені посвідку, що я працівник кооперативи, де працював М. Тимешко, рушив у Гадяч, куди й прибув з малою пригодою. У Бахмачі пізнав мене один солдат, бувший іркутець і привітався зі мною: "Здраствуйте, Ґосподін Полковнік". Інші, почувши такий привіт вже хотіли братись за мене й викінчити, як викінчили в той час тисячі російських офіцерів, але іркутець рішучо став у моїй обороні, кажучи: "Не займай! Він зажди був добрий до ребят". Мене пустили й я постарався, на всякий випадок не попадаючи на очі "братви", скоріше виїхати.</div><div><br /></div><div>В Гадячі я затаїв свою службу в українській армії, показав документи, що я інвалід, перейшов навіть медичну комісію в шпиталі. Петро Миколайович Крат, мій кузен улаштував мене помічником Гадяцької Земської Управи, де я й працював до червня, а може липня. Влада була тоді в руках місцевих большевиків, себто жидів і бідних селян-українців. Нікого вони не гнобили й ніяких спеціяльних заряджень не давали. Головою Земської Управи був селянин Балика, досить симпатичний чолов'яга. Любив випити й закусити. Отже урядування його проходило в цьому нешкідливому занятті, спільно то з нами урядовцями, то зі сторонами, інтересантами. Коли пізніше, вже по приході німців, ті хотіли його заарештувати, ми, земці, його оборонили.</div><div><br /></div><div>Мешкав я в одній кімнаті з вищезгаданим Петром Кратом, у помешканні земського діяча, освіченого українця й соціяліста Євгена Володимировича Чижова. Там я почав говорити по-українському, багато читав, перебував в українських домах, бував на українських виставах. Тоді в хаті Чижова познайомився я з Оленою Пчілкою. В Гадячі тоді виходив часопис "Рідний Край", що його редаґувала, як земську газету, колеґія під головуванням О. Пчілки. Один час я навіть був членом тієї колеґії. В статтях своїх я пропаґував необхідність створення української армії, що мала бути не міліцією й не якоюсь революційною, а армією, створеною на зразок інших европейських армій, при чому мусіли б бути притягнені до служби досвідчені старшини з к. російської армії. Зі мною полемізував якийсь народній учитель, що доказував непотрібність армії взагалі, бо ось скінчиться ця остання війна й ніхто нам не загрожуватиме в нашому соціялістичному будівництві.</div><div><br /></div><div>Хутко стався гетьманський переворот...</div></div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-14025897761814615942024-01-20T16:24:00.000+02:002024-01-20T16:24:12.731+02:00МОЯ УЧАСТЬ В ПЕРШОМУ ЗИМОВОМУ ПОХОДІ АРМІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ<div><br /></div><div><br /></div><div><i>СПОМИНИ</i></div><div><br /></div><div> </div><div><br /></div><div><b>Олекса ЯВОРСЬКИЙ</b></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">Під Брацлавом</h4><div><br /></div><div>В другій половині жовтня 1919 року команда 7-ої Львівської бриґади перекинула наш 1-ий курінь 13-го полку піхоти, якого комендантом був пор. Юліян Темник, а я адьютантом, проти денікінців під Брацлав.</div><div><br /></div><div>По триденнім відпочинку взяли ми участь у наступі на Брацлав 20 жовтня і, наступаючи вздовж полудневого берега ріки Бог, зайняли місто Брацлав, викидаючи з нього один денікінський полк. Направо від нас наступала 9-та бригада УГА. Та по трьох днях завзятих боїв ми відступили з Брацлава, займаючи фронт на правім березі Богу.</div><div><br /></div><div>Тут застала нас умова УГА з Денікіном, заключена 17 листопада 191р. про зміст якої ми, фронтовики, знали мало. Ми думали, що перемир'я наступило на цілому українсько-денікінському фронті і тішилися, що можемо трохи відпочити. Справами політики ми, молоді старшини, не займалися, уважаючи, що це справа нашого уряду, а про роздори, які мали місце поміж нашими двома урядами в Кам'янці Подільському, ми не мали ніякого поняття. Та з нашого відпочинку не мали ми багато потіхи, бо впродовж двох тижнів цілий наш курінь перемінився в один шпиталь. Початково поворотний тиф, а відтак висипний зачав ширитися так масово, що не було кому обійти обозних коней і вони блукали по городах. Я сам перейшов в той час три</div><div>рази поворотний тиф. Та з кінцем грудня дістали ми новий наказ відступати на Тульчин, бо денікінці втікають на полудне, а до нас зближаються більшовики.</div><div><br /></div><div>Наш відступ на Тульчин був властиво маршем живих трупів, які ще рятували своє життя, втікаючи перед нашим нелюдським ворогом, якого злочини бачили ми наочно в час нашого походу на Київ, а в першу чергу в Житомирі, де впродові кількох днів брали ми участь в похоронах жертв більшовицької Черезвичайки, як також на тілах наших стрільців під Коростенем, які, як тяжко ранені, попали були в більшовицький полон і були ними змасакровані.</div><div><br /></div><div><div>По приході до Тульчина лікар ствердив у мене висипний тиф і відіслав мене до міської лічниці.</div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">Трагедія Армії УНР</h4><div><br /></div><div>По заключенню Начальною командою Української Галицької Армії сеператного договору з Денікіном, начальним вождем білих москалів, 17 листопада 1919 р. УГА, мимо нашого акту соборности з 22 січня 1919р., перейшла в повне розпорядження російської Добрармії, залишаючи в той спосіб Армію УНР їй власній долі. Правда, в той час положення обох наших армій було дуже тяжке і обидві армії з причини безперервних боїв на два фронти і тифу були мало боєздатні, але я все-таки склонний вірити, що рішальним мотивом заключення договору з Денікіном були радше мотиви політичні та брак віри в можливість здобуття самостійности України власними силами. Тож не диво, що в тій тяжкій ситуації нуртували серед наших політиків аж три концепції, що взаємно" себе поборювали - союз з Денікніном, з Польщею, з більшовиками.</div><div><br /></div><div>Договір з Денікіном поставив Армію УНР в дуже скрутне так моральне, як і стратегічне положення. Знесилена, здесяткована тифом, боса і гола (подібно як і УГА) відступила вона в район Ярмолинці-Проскурів-Староконстянтинів, а коли денікінці заняли Проскурів, то її положення стало майне безвихідним. Поляки, які обіцяли були обсадити в порозумінні з урядом УНР, лінію Кам'янець Подільський - Проскурів, забезпечуючи в той спосіб крило Армії УНР з боку денікінців, відступили навмисне за Збруч, щоб прискорити ліквідацію фронту. Щойно пізніше, коли реґулярний фронт Армії УНР перестав існувати, а денікінці, биті українськими повстанцями і більшовиками, стали втікати на південь, поляки обсадили згадану лінію.</div><div><br /></div><div>В тій тяжкій ситуації головний отаман С. Петлюра рішився виїхати за границю для організування дальшої боротьби, тим більше, що 27 листопада 1919 р. отамани Волох, Божко і Данченко станули в Любарі на радянську плятформу, пограбувавши 2 грудня частково державну скарбницю, подалися зі своїми частинами в сторону більшовиків, написавши на своїх червоних прапорах "Хай живе радянська влада на Україні".</div><div><br /></div><div>Після подій в Любарі головний отаман Петлюра, його штаб і уряд УНР переїхали до містечка Нова Чортория. Тут на нараді 4 грудня рішено, що вірні ідеї УНР частини армії мають перейти до партизанських способів боротьби під командою генерала Омеляновича-Павленка і його заступника отамана Юрка Тютюника. Те рішення затвердила додаткова нарада решти членів уряду і комендантів військових груп 6 грудня 1919, вже без участи Петлюри, який 5 грудня виїхав до Варшави. 6 грудня 1919 запала остаточна ухвала про перехід вірних ідеї УНР частин армії в так званий Перший зимовий похід, в запілля ворога, що негайно того самого дня зреалізовано, прорвавши денікінський фронт між Козятином і Калинівкою в напрямку на Липовець.</div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">УГА на роздоріжжі</h4><div><br /></div><div>Загострені політичні стосунки поміч нашими обома урядами (УНР і ЗУНР), та взаємні обвинувачення в тому, що галичани тягнуть до Денікіна, а наддніпрянці - до поляків, як також страх, що поляки обсадять Кам'янець Подільський, заставили диктатора Петрушевича виїхати з членами уряду ЗУНР через Румунію до Відня. Перед виїздом дав він свою згоду на заключення Начальною командою військового договору з Денікіном, застерігаючи для себе переговори політичного характеру. На підставі того договору УГА мала зосередитися в районі Козятин-Вінниця-Ілинці-Оратово-Погребище, а штаб армії, який перебував в Вінниці, мав переїхати</div><div>до Уманя.</div><div><br /></div><div>Та денікінці не вдержалися довго в Україні. Панські порядки генерала Денікіна підняли проти нього українські маси. Численні повстання в тилі Добровольчої армії, як також наступ більшовиків із Совєтсьної Росії та поява частин Армії УНР на тилах денікінців, довели до того, що денікінці почали панічно відступати на південь України. Начальна команда УГА, спасаючи радше свою шкіру, ніж розкидане по шпиталях, касарнях і приватних домах хворе стрілецтво, подалася з Вінниці за недобитками московських військ під командою ген. Бредова на південь. Проти того відступу було багато старшин УГА. Вони плянували рятувати УГА від катастрофи об'єднанням з рештками Армії УНР і створили колеґію старшин, яка мала заступити політично-державний провід УГА. Ця колегія договорилася 24 грудня 1919 р. з представниками уряду УНР про злуку двох наших армій. Коли однак фактичної злуки не можна було провести в життя через розкиданість галицьких частин та відхід армії в Зимовий похід на схід (вона про цей договір не знала), а до Вінниці почали посуватися більшовики, то колеґія, щоб рятувати галицьке вояцтво перед знищенням більшовиками, була змушена переорґанізуватися в революційний комітет (ревком) УГА та ввійти в контакт з підпільним аґентом НПБУ Андрієм Хвилею. Через нього договорився цей ревком УГА 31 грудня 1919 про перехід УГА на бік більшовиків і 1 січня 1920 підписав договір з ревкомітетом Поділля. Безвихідне положення заставило УГА стати Червоною Галицькою Армією (ЧУГА). Галичанам здавалося, що при допомозі таких договорів - з денікінцями чи більшовиками - вдасться відвоювати від поляків Галичину або бодай зберегти УГА. </div><div><br /></div><div>3 переходом УГА до більшовиків в'язали великі надії українські боротьбісти (УКП) і ліві соцреволюціонери та ліві соцдемократи з тим, що їм "вдасться створити в Україні свою українську радянську владу та свою червону армію за згодою Москви. Зав'язком червоної армії України мала бути ЧУГА і частини Армії УНР, які під командою отамана Волоха проголосили в Любарі радянську плятформу, тим більше, що створений так званий Революційний Комітет Правобережжя призначив був Волоха головнономандуючим Червоної Армії України.</div></div><div><br /></div><div><div>Віра українських радянофілів в можливість створення української радянської держави і армії мала своє джерело в ухвалі центрального комітету російської комуністичної партії з 6 грудня 1919 р., в якій міні іншим писалося: "Неухильно переводячи принцип самовизначення націй, Центральний Комітет вважає необхідним ще раз підтвердити, що Російська комуністична партія стоїть на становищі визнання самостійности Української Соціялістичної Совєтської Республіки". Цією ухвалою проголошено теж українізацію влади України, та що "члени Російської комуністичної партії на території України повинні вчитися і спілкуватися у всіх радянських установах рідною мовою".</div><div><br /></div><div>Всі ті українофільські заяви російських більшовиків, хоч виглядали на поступки українській національній ідеї, мали тільки на цілі приспати увагу свідомих українців. Але нікуди правди діти, вони зродили великі ілюзії серед частини українських діячів, які повірили в щирість більшовиків і пішли з ними на співпрацю. З ними теж зв'язався політичний референт ЧУГА четар Василь Чайківський, який по приході більшовиків став повітовим Комісарем в Брацлаві.</div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">З Немирова до армії Зимового походу</h4><div><br /></div><div>З початком місяця лютого 1920 р. вийшов я зі шпиталю в Турчині і передо мною стануло рубом питання: Де йти і що робити?</div><div><br /></div><div>Як довго був я в армії, проблема, що робити, для мене не існувала. Я, як старшина, виконував накази, сам їх видавав і часто сам дбав про харчування куреня. Та тоді був я в масі і вона давала мені почуття безпеки. Тепер стояв я сам, безрадний, по виході зі шпиталю. Де були частини моєї бригади? - я не знав, ані не знали цього в команді міста. Признаюся, що ніколи не відчував я такої непевности.</div><div><br /></div><div>В команді міста порадили мені звернутися до четаря В. Чайківського, який організував в Брацлаві повітову управу і потребував старшин.</div><div><br /></div><div>Зателефонував я до нього і він сказав мені зараз приїхати до Брацлава, бо він потребує коменданта для містечка Немирова, де є великий шпиталь, в якому є коло 1000 хворих вояків УГА і ними треба заопікуватися.</div><div><br /></div><div>Я радо погодився на його пропозицію і наступного дня виїхав до Брацлава, а звідти до Немирова. Та в Немирові зустріло мене мале розчарування, бо там вже був комендантом міста більшовицький старшина тов. Орловський, який заявив мені по-російськи, що він є тут комендантом, а "ви, ґаспадін поручнік", будете моїм адьютантом.</div><div><br /></div><div>Це була моя перша зустріч з більшовицьким старшиною, від якого повіяло холодом. На моє щастя, охорону в команді міста творили кілька галицьких досвідчених жандармів з бувшої сотні сотника Козака, з якими я скоро порозумівся і ми постановили діяти разом, щоб охороняти населення від нічних грабунків та всіх частих ревізій тов. Орловського, які мали на цілі виключно його особистий інтерес.</div><div><br /></div><div>Про це повідомив я довірочно повітового комісара Чайковского і на його інтервенцію команда кінного полку відкликала тов. Орловського, який передав мені команду міста, заявляючи, що це сталося на його пропозицію. Доброю радою служив мені часто сотник УГА Василь Бачинський, який по виздоровленню обняв команду над нашим військовим шпиталем та разом з ним розв'язували ми тяжку проблему прохарчування хворих. Стосунки з місцевим населенням склалися якнайкраще і всі ми не відчували ніякої зміни в тому, що стали "червоними", бо їх фактично в Немирові ще не було. Наддніпрянські артисти-українці давали в місцевому театрі вистави, а музиканти замість інтернаціоналу, грали далі "Ще не вмерла Україна".</div><div><br /></div><div>В місцевому ревкомі засідали: один українець, один жид і один вихрещений росіянин-лікар, який у своїй приватній лічниці лікував українських повстанців. Я бував постійно на засіданнях ревкому і, хоч ми ніколи не говорили про наші переконання, то всі ми дивилися на більшовицьку владу, як на переходову конечність, яка зміниться з весною, тим більше, що на тилах більшовиків оперувала Армія УНР.</div><div><br /></div><div>В районі Немирова діяв повстанський отаман Голуб і місцеві жиди звернулися до мене за порадою, як їм запобігти тому, що в місті ширяться чутки, що Голуб приготовляє "налет" на місто. Я постановив шукати контакту з от. Голубом та переговорити з ним справу безпеки міста і організування повстанських сил, бо ножний з нас розумів, що наш договір з більшовиками ненатуральний і з весною треба буде зібрати всі наші сили до боротьби за Українську Народну Республіку. Один з наших вояків признався мені, що він має контакт з повстанцями і що панна Галя, яка" працювала в нашій телефонічній централі, є нареченою от. Голуба.</div><div><br /></div><div>Одного вечора я зайшов до телефонічної централі, де застав чоловіка середнього росту, в військовій російсьній шинелі. На моє запитання: "Хто ви і що тут робите?", Галя засміялася і сказала: "Пане поручнику, дозвольте, що я познайомлю вас з моїм нареченим, отаманом Голубом". В розмові з Голубом сказав, що хочу обговорити з ним деякі справи і запропонував йому заночувати у мене. При склянці "водки", чаю і закусці обговорили ми всі пекучі справи і вирішили співпрацювати разом. Він запропонував мені ввійти до повстанського комітету, а на перше засідання запровадить мене Галя.</div><div><br /></div><div>На засіданнях комітету, які проходили в приємній товарисьній атмосфері, ми обговорювали всі політичні вістки та плян повстання навесні. Мимо моєї обережности, один боротьбіст перестеріг мене, що у вінницькім ревкомі є на мене донесення місцевих комуністів, що я дозволяю уенрівцям провадити антикомуністичну діяльність. </div><div><br /></div><div>Хоч наш повстанський комітет плянував підняти протибільшовицьке повстання щойно з весною, то нагода до того прийшла скоріше. В половині березня 1920 р. Армія УНР, яка оперувала на тилах більшовиків, опинилася в районі Умань - Гайсин. В Гайсині зробив був протибільшовицьке повстання отаман Волинець, внаслідок чого більшовицькі комісари повтікали до Немирова. З Вінниці вислали більшовики одну, піхотинську сотню з шести скорострілами для скріплення їх залоги в Брацлаві. Сотня та заночувала в Немирові. Провіривши національний склад сотні, наш повстанський комітет вирішив перетягнути цю сотню на наш бік і разом з нею вдарити на більшовиків в Брацлаві. Сотня ця складалася пів-на-пів з галичан і наддніпрянців, а її комендантом був сотник-наддніпрянець. Наставлення її було протибільшовицьке.</div></div><div><div><br /></div><div>Зі старшинами сотні ми договорилися, що вона переходить на наш бік, увечорі ми виарештовуємо більшовицьких комісарів, вночі вирушаємо на Брацлав та ранком займемо місто. Там також чекали на сотню і випитувалися телефонічно, чи прийшла вже для них підмога. "Прийшла, - відповідаю, - але стрільці помучені, відпічнуть і завтра рано будуть у вас".</div><div><br /></div><div>Та більшовицькі комісари, що втікали до Немирова з Гайсина, зачали хвилюватися тим, що сотня вже другий день відпочиває і не вирушає на Брацлав. Найбільше хвилювалася товаришка Настя, яка того вечора хотіла конче говорити з Брацлавом. Коли я заявив їй, що телефонічне і телеграфічне сполучення з Брацлавом не функціонує, вона відповіла, що мені не вірить і скаже мене заарештувати. По нашій перепалці, я витягнув револьвер і заявив їй, що вона арештована та віддав її під опіку вартового. На жаль, комендант сотні зрадив нас. Забравши одну тачанку і кулемет, втік він разом з Настею в сторону Вінниці. Як пізніше оповідав мені сотник Бачинський, тов. Настя повернулася до Немирова, де захворіла на тиф і померла. Перед смертю висповідалася в православного священика, тестя сот. Бачинського, і призналася, що була дочкою російського генерала.</div><div><br /></div><div>Зрада сотника заставила нас змінити наш плян. Замість на Брацлав, ми вирушили з Немирова в напрямі Гайсин - Умань, щоб долучитися до Армії УНР. А що армія пішла знову на схід, ми пройшли понад 200 верств маршу розмоклими дорогами і добилися 28 березня 1920 р.. до Київської дивізії, якою командував от. Ю. Тютюник. Він радо привітав нас та порозділював по частинах.</div><div><br /></div><div>В наказі війська Армії УНР з. 28.ІІІ.1920 відзначено наш прихід словами: "28.3.1920 в розпрядження нашої армії прибув партизанський відділ з району Немирів до 100 багнетів піхоти, 15 кавалерії, 5 кулеметів і значної кількости набоїв".</div><div><br /></div><div>Отаман Голуб вернувся в Немирівщину з призначенням організування селянського повстання, а мене приділено до так званої Синьої сотні окремого кінного полку, яким командував тоді галичанин, полковник Гнат Стефанів.</div><div><br /></div><div>Зі старшини-піхотинця став я кіннотником. Наша сотня мала тоді в своєму складі 32 козаків та п'ять старшин, в тому трьох галичан. Сотнею командував сотник Рипій, а моїм найсипатичнішим другом був поручник Терешко Скорський. Всі козаки були веселі і добрі то хоробрі боєвики, які любили ходити зі мною на розвідку, заявляючи, що вони краще. почуваються зі мною на патрулі, ніж з сотником Рипієм "в запіллі". При нашій сотні перебував постійно зі своїм адьютантом і джурою полковник Вишнівсьний, який в справи сотні не вмішувався, але брав з нею участь у всіх боях. А боїв тих було багато, бо командування ХІV-ої совєтської армії постійно намагалося нас оточити та знищити. Тому треба було постійно маневрувати, - наступати і щезати. Всі наші бої з більшовиками кінчилися знищенням їх частин, переважно через атаку нашої кавалерії, через обхід та несподіваний наскок на їх тили. Однак постійно відчували ми брак амуніції. Крісові набої визбирували ми по селах та платили за них цукром, однак тяжче було дістати артилерійські набої. Ми не одержували ніякої платні, а прохарчовували нас селяни, які ставилися до нас прихильно. Для них ми не були тягарем тому, бо звичайно не задержувалися ми в тому самому селі довше, як 24 години. Та найгірше було з біллям.</div><div><br /></div><div>Найзавзятіші бої розпочалися в саму Великодню суботу, 10 квітня, в районі Бобринця. Більшовики заатакнували нас з боку станції Долинська, стягнувши свої сили, щоб нас оточити. Цей наступ ми відбили, однак другого дня, на перший день Великодня, вони, підтягнувши свіжі сили, знову поновили свій наступ. Бій тривав до вечора, а вночі з 11 на 12 квітня пішли ми "в обхід", щоб вибити більшовиків зі станції Криничівата. Після завзятого бою в районі Ізралевка відступили ми разом з Чорними запоріжцями на Сонцеву. Щоб відірватися від ворога, командування наказало нам пересунутися форсовими маршем в район Вознесенська. В одному дні зробили ми коло 80 верств маршу і заночували в селі, віддаленім яких 16 верств перед Вознесенськом. 15 квітня увечорі зайняли ми вже фронт перед Вознесенським, щоб ранком вдарити несподівано на більшовиків. Здобуття того міста було конечністю, тим більше, що командування мало відомості, що там є великі запаси зброї і амуніції.</div><div><br /></div><div>Та більшовики видно сподівалися нашого наступу, бо ранком 16 квітня побачили ми перед нами їх розстрільну піхоту, яка почала обстрілювати нашу кінноту, яка подалася дещо з тил, шукаючи кращого прикриття для коней. Той наш маневр заохотив більшовиків підійти ближче до нас.</div><div><br /></div><div>Я з 15 кіннотниками і двома скорострілами на тачанках охороняв ліве крило нашої кінноти, маючи навпроти себе коло 20 більшовицьких кіннотчиків, які охороняли праве крило своєї піхоти. Огнем наших скорострілів на тачанках, які під'їхали вперед, а відтак нашою козацькою атакою змусив я більшовицьких кіннотчиків до втечі через ріку Бог. Наша поява збоку, майже на тилах більшовицької піхоти, викликала паніку і вона почала втікати на край міста. Цей момент використала наша кіннота і з криком "Слава! Слава!" кинулась на більшовицьку піхоту, рубаючи її шаблями. На нашому фронті більшовики залишили понад 300 вбитих та втікли з міста.</div><div><br /></div><div>У Вознесенсьну захопила наша армія коло 2 мільйони рушничних набоїв, 32 тисячі гарматніх, 20 нових гармат та багато іншого майна.</div><div><br /></div><div>З Вознесенська наш полк дістав доручення йти на Ананіїв, де наші повстанці вели завзяті бої з більшовиками. До Ананієва приїхали ми увечорі 19 квітня, а ранком 20 квітня заатакували несподівано більшовиків, які були вже на краю міста. Ми їх розбили, забираючи дві гармати, а з втікаючими більшовиками розправилися самі селяни. 22 і 24 квітня більшовики, діcтавши підкріплення, пробували вибити нас з Ананієва, але їх наступ ми відбили, а їх відділи частково знищили чи примусили до втечі.</div></div><div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">Бої за прорив більшовицького фронту</h4><div>Весна 1920 р. в Україні була чудова.Земля підсохла і зазеленіла, а наші воєнні успіхи, як і те, що наша армія поповнялася повстанцями і вояками та старшинами з галицької армії, підбадьорували настрій козацтва. В той час пристала до нас Галицька кінна бриґада отамана Шепаровича в силі понад 400 шабель та технічна сотня поручника Кізюка в силі коло 170 баґнетів.</div><div><br /></div><div>В квітні 1920 року дійшло поміж урядами УНР і Польщі до заключення так званого Варшавського договору та до спільного походу проти більшовиків, який розпочався 24 квітня.</div><div><br /></div><div>На спільному протибільшовицькому фронті в районі Дністра коло Ямполя стояла 3-тя українська дивізія полк. Удовиченка і тому командування нашої армії рішило пробитися крізь більшовицький фронт в районі Вапнярка - Мясківка - Ямпіль та з'єднатися з українськими частинами на польсько-українському фронті.</div><div><br /></div><div>Нелегке було це завдання, тим більше, що на тому відтинку були сконцентровані сильні частини 14-ої совєтської армії. Почавши від 2 травня, наша армія Зимового походу вела на цілому фронті запеклі бої, здобуваючи Тульчин, Вапнярку і Крижопіль, та зфорсувала залізничий шлях на відтинку Вапнярка - Крижопіль. Тяжкою була наша ситуація 3 і 4 травня, бо більшовики кинули на наші тили свої резерви, які наступали з боку Вапнярки, а спереду тиснули на нас відступаючі з фронту частини 14-ої совєтської армії так, що фактично ми були в більшовицьких кліщах. Цілих ті два дні вели ми запеклі бої. Зв'язок поміж нашими групами був перерваний, а всі дороги були заповнені нашими і більшовицькими обозами так, що годі було розібратися в тій суматосі, хто свій, а хто чужий. Вкінці під вечір 4 травня наше командування виманеврувало нас з більшовицьких кліщів і наші частини зосередилися в районі М'ясківка - Вільшанка.</div><div><br /></div><div>Наш 3-й окремий кінний полк мав ночувати в Вільшанці, й один хорунжий з кількома козаками поїхав приготовити квартири. Коли патруля відпочивала в Вільшанці, заскочила її більшовицька розвідка, вислана начальником штабу 3-ої бриґади 43-ої дивізії. Від нашої патрулі більшовики довідалися, що в Вільшанці буде ночувати наш полк. Більшовицькі комісари хотіли розстріляти нашого хорунжого, однак цьому спротивився начальник штабу бриґади, кол. капітан російської армії. В розмові з хорунжим, він сказав що ситуація непевна і завтра він може бути нашим полоненим. Оба подали собі руки. Більшовики чекали в лісі за селом. Коли всі лягли спати, вони обсадили горби над селом, а що Вільшанка лежала в довгому ярі і з села вела крута дорога вгору, більшовики могли легко забрати в полон всіх, які ночували в тому селі. Як я пізніше довідався, в Вільшанці ночували тої ночі ще командувач армії зі своїм штабом, Волинська та Київська дивізії, кінна бриґада от. Шепаровича. Запорізька дивізія примістилася у сусідньому селі Вербці. Наш кінний полк розташувався був на самому краю села, якщо не помиляюсь, на лівому крилі вздовж дороги, яка вела з села, а наша Синя сотня майже перед самим крутим виїздом з села. Тому, що ми прийшли коло год. 11 вночі і були дуже помучені, то полягали, де кому попало, не скидаючи з себе зброї.</div><div><br /></div><div>Коло год. 2 вночі збудив мене нагло господар хати, який, потермосивши мене, сказав: "Пане старшино, вставайте, бо більшовики стріляють за нашими городами". Городи ті йшли від будинків під гору над селом. Я скомандував козакам: "Хлопці по коням!" і сам, підтягнувши своєму коневі ремені, виїхав на дорогу. На дорозі зібралося нас коло 25 людей та полковник Вишнівський. Більшовики стріляли, але їх кулі перелітали понад наші голови. Маю враження, що вони хотіли радше виполошити нас з села і зробити собі дорогу до відступу, ніж атакувати нас, бо ніхто з них не сходив з горбка вдолину. Ніхто з нас не визнавався в ситуації і ми не знали, де наш полк, чи він відступив зі села, чи може пішов атакою на більшовиків. Полковник Вишнівський теж нічого не знав, але перебрав командування над нами, тим більше, що майже всі ми були зі Синьої сотні (кол. синьожупанники). На його команду ми, виїхавши з яру нагору, розвинулися в лаву. Я був на самому лівому крилі лави. Мій кінь застряг в трясовиння. Я мусів з нього злізти зі страхом, що прийдеться залишити коня і втікати до села. Та якось мій кінь видряпався з трясовиння. В тому моменті я почув оклики наших козаків "Слава! Слава!" Я вискочив на коня і поїхав за ними на більшовицький обоз на краю ліска, який був коло 500 метрів позаду більшовицької піхоти. Був це великий обоз, коло 300 підвод і багато в ньому людей, але з причини паніки, дуже мало більшовиків стріляло до нас. До мене націлився був якийсь більшовик, з револьвера, але я вдарив його крісом по руці і забрав револьвер. В обозі зголосився захоплений попереднього дня в полон наш старшина з козаками, а полковник Вишнівський наказав йому і совєтському начальникові штабу спровадити обоз до села.. Коли піхота побачила, що ми забрали вже обоз, перестала стріляти і склала зброю. Було там коло 300 людей, які також дістали наказ маршувати до села. Чи з ними хтось перед тим переговорював і закликав до кладення зброї, не знаю, бо я пильнував обозу, щоб більшовики, побачивши, що нас так мало, не розбігалися. Все-таки, багато "грубших риб" втікло.</div><div><br /></div><div>Що ми вдарили скоріше на обоз, ніж на піхоту, яка залягла була на горбі перед селом, треба завдячувати це частково помилці совєтського командування, а частково доброму орієнтаційному змислові полк. Вишнівського та нашим козакам. Дорога, яка вела з села, була обсаджена нашою заставою з кулеметом і більшовицька розстрільна не доходила аж до місця. Це був досвідок, а козацький змисл орієнтації і досвід з дуже часто практикованих ранніх наскоків на ворога з-заду промовляли за тим, щоб вдарити на обоз, а це спричинилося до капітуляції ворожої піхоти. Інші частини при першій стрілянині більшовицької піхоти опустили село, чуючи наші оклики "Слава!", завернули і помогли нам упорядкувати нашу здобич. В наш полон попав був також начальник штабу 3-ої бриґади 41-ої совєтської дивізії. За добре трактування наших полонених наше командування подарувало йому і його дружині волю та повозку з їх майном.</div></div><div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">На регулярному фронті</h4><div><br /></div><div>Боєм під Вільшанкою 5 травня 1920 р. закінчився наш 1-ий Зимовий похід. Того дня наше командування нав'язало контакт з 4-ою дивізією полковника Удовиченка, а 6 травня наш полк був вже на відпочинку в місті Ямполі. </div><div><br /></div><div>Велика була наша радість з приводу злуки з регулярними частинами нашої армії на протибільшовицькому фронті. Ми мріяли, що рік 1920 і спільна українсько-польська війна проти більшовиків принесе визволення України, тим більше, що генерал М. Омелянович-Павленко повідомив нас на нараді старшин в Ямполі, що Українська Галицька Армія виступила проти більшовиків і ввійде до складу об'єднаної Армії УНР.</div><div><br /></div><div>В рядах Армії УНР я залишився як фронтовий старшина, а в час відступу, як комендант тилу окремої кінної дивізії аж до другої половини вересня, коли всі галичани були звільнені з Армії УНР на вимогу польської влади. Коли я сьогодні призадумуюся над причинами нашої програної, приходять мені на думку слова В'ячеслава Липинського: "Ідеї, віри, легенди про одну єдину всіх українців об'єднану, вільну і незалежну України провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролися і тому розуміється така Україна здійснитися, прибрати реальні, живі форми не змогла". Тепер на еміґрації маємо час подумати над тим: що ж далі? Маємо час обдумати і накреслити дальші наші ідейні шляхи, дальшу нашу національно-політичну лінію. Чи в стані ми принаймні зробити це одне? Зробити чесно, розумно, розважно? А Симон Петлюра писав:</div><div><br /></div><div><b>"Справа здобуття Української Держави - це справа цілої української нації, а не якоїсь кляси чи партії, через що порозуміння, согласованість усіх чинників громадських і їх співпраця є умовою, без додержання якої ми ніколи своєї мети державної не досягнемо".</b></div></div><div><b><br /></b></div><div><b><br /></b></div><div><b><br /></b></div><div><b><br /></b></div><div><b><br /></b></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-9581546523721090912024-01-20T11:24:00.005+02:002024-01-20T16:25:40.175+02:00ОЛЕКСА ЯВОРСЬКИЙ<div><br /></div><div><br /></div><div><i>Олексі Яворському сповнилося 25 березня 1981 року 85</i></div><div><i>літ. Олекса Яворський належить до тих небагатьох діячів, які</i></div><div><i>протягом цілого свого довгого життя не переривали громад-</i></div><div><i>ської діяльности, незважаюєи на переслідування, невигоди чи</i></div><div><i>інші труднощі. Для відзначення ювілею колишнього вояка і</i></div><div><i>визначного діяча подаємо його коротку біографію та поміщує-</i></div><div><i>мо на іншому місці передрук його спогадів п. н. <a href="https://komb-a-ingwar.blogspot.com/2024/01/blog-post_49.html">«Моя участь у</a></i></div><div><i><a href="https://komb-a-ingwar.blogspot.com/2024/01/blog-post_49.html">Першому зимовому поході»</a>. </i></div><div><i><br /></i></div><div><i>Редакція</i></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div>Олекса Яворський народився 25 березня 1896 р. в селі Котузові Підгаєцького повіту. До гімназії учащав у Бережанах і Бучачі. В 1914 році зголосився до Леґіону Українських Січових Стрільців і перебув один місяць у кадрі, чекаючи на спорядження, яке не отримав, а кадра під тиском фронту мусіла перенестися. В 1916 році покликаний до австрійської армії, де скінчив старшинську школу й брав участь у боях на російському, румунському й італійському фронтах. За відвагу був нагороджений бронзовою і срібною медалями.</div><div><br /></div><div>Він брав участь у плянуванні перебрання влади в Галичині від австрійців, але сам участи в тому не брав, бо захворів на малярію. Поляки вивезли його зі шпиталю до табору військовополонених у Домб'ю біля Кракова. Перебуваючи в шпиталі, він на початку 1919 року втікає і через Чехію, Австрію та Мадярщину повертається додому і вступає до Української Галицької Армії, де служить як поручник-адьютант ІІІ-го, а відтак І-го куреня 13-го полку Львівської бриґади. </div><div><br /></div><div>Бере участь в боях проти поляків під Бережанами і Перемишлянами, а згодом у поході на Київ. Свої переживання і пригоди на центральних землях України описує у вищезгаданих спогадах.</div><div><br /></div><div>Повернувшись після закінчення війни додому, вписується на Український тайний університет у Львові, на якому закінчує право. В 1922 році одружується з Стефанією Падох, яка на тому ж університеті студіювала медицину.</div><div><br /></div><div>Після знесення бойкоту польських університетів, не отримавши визнання диплому Українського тайного університету, вступає на студії права на Яґеллонський університет у Кракові, які закінчує в 1929 році.</div><div><br /></div><div>Працюючи в міжчасі у нотаря у Підгайцях, всеціло віддався громадській праці. Їздив по селах і там відновлював і закладав читальні "Просвіта", кооперативи, відділи товариств «Сокіл", "Сільський господар", "Рідна школа". </div><div><br /></div><div>Бере участь у віднові українського політичного життя, стає головою повітового комітету партії "Українське Національно-Демократичне Об'єднання" у Підгайцях та центрального комітету у Львові; стає активним членом тайної "Української Військової Організації", в якій займає пости повітового коменданта та окружного адьютанта. |</div><div><br /></div><div>За свої громадські і політичні виступи польська влада його кількакратно арештує, починаючи арештом в 1922 році.</div><div><br /></div><div>Два рази кандидував і був вибраний послом до польського сойму від УНДО - в 1928 і 1930 рр.</div><div>Під час т.зв. польської пацифікації Галичини він був жорстоко збитий і посаджений до бережанської тюрми.</div><div><br /></div><div>У 1935 році, після відбуття п'ятилітньої адвокатської практики, Олекса Яворський відкрив свою власну адвокатську канцелярію, але далі всеціло віддався громадській праці. 1 вересня 1939 року знову був арештований і вивезений до концтабору Береза Картузька, де знову зазнав побиття і знущання. Звільнившися з Берези Картузької перед приходом більшовиків у вересні 1939 року, подався на захід і поселився у Кракові, де відкрив адвокатську канцелярію. Згодом відкрив нотаріяльне бюро в Самборі. В той час допомагав він багатьом полякам і жидам, беручи на себе велике ризико арешту німецькими властями.</div><div><br /></div><div>Навесні 1944 року був покликаний до дивізії "Галичина", де повнив службу в установі суспільної опіки для родин вояків дивізії, якої централя була в той час у Кракові. Там разом зі десятниками Костем Стисловським і Попадинцем допомагав не тільки родинам вояків дивізії, але українцям, які були в скрутних обставинах. Не одній родині допоміг видістатися з трудного становища чи з табору праці, багатьом чоловікам видавав карти покликання до дивізії які згодом не передавав до Військової Управи, допомагав оформлювати відповідні документи, рекомендував на грошову чи харчову допомоги тощо. В той час деяка кількість вояків дивізії була у німецькій дивізії "Вікінґ", де їхнім священиком був о. Габрусевич. При допомозі о. Габрусевича Олекса Яворський старався, щоб наших вояків перенесено до української дивізії, що і сталося.</div><div><br /></div><div>У липні 1948 року виїхав з дружиною і дочками, Зоряною і Жданою, до Канади на запотребування виставлене М. Муликом на фарму у Піс Рівер у Алберті. Осів у Едмонтоні, де був організатором відділів Комітету Українців Канади та працював як маляр домів аж до першої серцевої атаки в 1958 році. У 1959 році переїхав до Торонта, і тут спершу працював у фірмі продажу хат, а згодом провадив канцелярію фірми достави опалової оливи "Дніпро" аж до часу, коли пішов на пенсію. Він є автором багатьох статтей, часто полемістичних, у різних журналах і газетах.</div><div><br /></div><div>Олекса Яворський у своєму житті був прямолінійним, служив своєму народові чесно і з посвятою. Під час німецької окупації помагав полякам і жидам, не раз ризикуючи власним життям, хоч сам зазнав переслідування від поляків. Під час визвольної війни завжди робив заходи для охорони меншин, особливо жидів, перед різними російськими, більшовицькими чи іншими військовими бандами. До жидів має ще особливі симпаті тому, що в його частині в УГА воювало два старшини-жиди, а один з них, Лео Брінк, згинув у тій війні.</div><div><br /></div><div><br /></div><div><i><b>С. Е.</b></i></div><div><i><b><br /></b></i></div><div><i><b><br /></b></i></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-69945461776645416282024-01-07T14:36:00.002+02:002024-01-07T14:45:52.867+02:00ШПИГУН-МАЙСТЕР<div><br /></div><div><br /></div><div><i><b>Юрій Тис-Крохмалюк</b></i></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div>(Чарле Вітінг: Майстер-шпигун Німеччини. Нью Йорк,</div><div>1972, стор. 274, іл.)</div><div><br /></div><div><div>(Charles Whiting-Gehlen: Germany’s Master Spy, New York,</div><div>1972).</div></div><div><br /></div><div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhuIeUGe_KI2JskP2DDM3qqLhg5i5ydG3TqyXD5q3kq9fd2JzTvoEFZDkfI5Yzl0uLQdtz1WdW88UxPZsCl-jCJE1t7Ykk7WQY8HR8jlIj0g9iBryxCaEOhmohmqiTV2odep3Xs-R4MW5ZgeB7chsbjJC60mF7_GVecPIZ9OW9G9D4O0LdLi8PO9ZKEGq9P/s1500/81K4jMa1NoL._SL1500_.jpg" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="1500" data-original-width="956" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhuIeUGe_KI2JskP2DDM3qqLhg5i5ydG3TqyXD5q3kq9fd2JzTvoEFZDkfI5Yzl0uLQdtz1WdW88UxPZsCl-jCJE1t7Ykk7WQY8HR8jlIj0g9iBryxCaEOhmohmqiTV2odep3Xs-R4MW5ZgeB7chsbjJC60mF7_GVecPIZ9OW9G9D4O0LdLi8PO9ZKEGq9P/s320/81K4jMa1NoL._SL1500_.jpg" width="204" /></a></div><br /></div><div><br /></div><div>Автор Чарлс Вітінґ опрацював спомини генерал-майора Райнгарда Ґелена, шефа розвідки в<br /> Головному штабі вермахту, відділу закодованого як "Іноземні армії-Схід". Автор натякає, що Ґелен був не тільки шефом згаданого відділу "Абвери", але теж творцем нової системи розвідчої праці і нових методів діяння. Ґелен жив з родиною у частині малого міста, відділеній для військових; навіть дружина і діти не знали, де він працював. Для своїх підлеглих він був президентом, паном доктором чи доктором Шнайдером. Навіть донька була вписана у школі під іншим прізвищем. Американський журнал назвав його "людиною в тіні", швайцарська "Вельтвохе" - "людиною без обличчя", для Москви він був "сірою рукою" або "сірим генералом". Втаємничені знали, що Ґелен довів свою систему розвідки до перфекції - вона стала холодною, калькульованою наукою. У час війни ніхто не знав, як він виглядав; американська преса старалася дістати його світлину, обіцюючи за неї десятки тисяч долярів.</div><div><br /></div><div>Чарлс Вітінґ описує нараду найвищих чинників Третього райху дня 9 січня 1945 року в бункрі Гітлера; приявними було коло 25 мілітарних шефів і партійної знаті під проводом ген. Ґудеріяна. Йшлося про те, щоб Гітлер відкликав запляновану офензиву на заході, а злишні дивізії пересунув на Східній фронт проти плянованої більшовицької офензиви.</div><div><br /></div><div>Автор так описує появу Гітлера в кімнаті нарад:</div><div><br /></div><div>"Адольф Гітлер увійшов поволі й обережно до кімнати нарад. Він був обандажований, його сірий піджак з подвійним рядом гудзиків звисав на ньому, його обличчя було блідо-жовте і постаріле; Ґудеріян завважив, що від часу атентату Гітлер не володів нормально лівою ногою. Він кожному подав руку і сів на своє крісло. Правою рукою він поклав свою ліву, вповні безвкладну руку на стіл. Його права рука була теж пошкоджена вибухом бомби".</div><div><div><br /></div><div>- Мій фюрере! - почав Ґудеріян, генерал-полковник і головнокомандувач німецьких військ на Східньому фронті, - я прийшов сьогодні, щоб скласти звіт, оснований на цілком певних вістках; російська зимова офензива почнеться за три дні, тобто 12 січня. Її ціллю є Берлін!</div><div><br /></div><div>Ґудеріян вмовк і глянув на Гітлера. Але його жовто-сіре обличчя не виявляло ніякої реакції. Чути було тільки тихий шелест мапи під тремтячою лівою рукою Гітлера.</div><div><br /></div><div>Ґудеріян говорив далі, що більшовики сконцентрували 22 армійські корпуси і 225 дивізій вздовж цілого східнього фронту. Стан є 11:1 на некористь німців у числі вояків; 7:1 у танковій зброї і 20:1 в літунстві...</div><div><br /></div><div>Ґудеріян чекав на відповідь Гітлера, але цей мовчав, а його хворі очі виявляли повну апатію. Враз Ґудеріян побачив, що долішня щока почервоніла і повільно починає червоніти його ціле обличчя. Всі знали, що це означає: настане вибух гніву, приступ страшної злости.</div><div><br /></div><div>- Ті документи є комплектно ідіотичні! - скричав Гітлер і вдарив з люттю п'ястуком правої руки об стіл.</div><div><br /></div><div>Ґудеріян глядів на оскаженіле лице Гітлера.</div><div><br /></div><div>- Хто опрацював цю нісенітницю?</div><div><br /></div><div>- Це опрацював генерал Ґелен, мій найкращий штабовий генерал. І я не показав би це, якщо б я з ним не погоджувався.</div><div><br /></div><div>Совєтський наступ почався докладно, як передбачав ген. Ґелен. Ген. Гальдер, шеф генерального штабу, писав: "Ґелен - це зразковий старшина генерального штабу. Він має велику здібність, власний спосіб думання і талант передбачувати події з аналізи даних, здобутих розвідкою. Він скромний і відзначається пильністю. Є симпатичною особовістю".</div><div><br /></div><div>В умовах "бліцкріґу" на сході Гальдер змінив старого шефа розвідки, який не відповідав новим вимогам і наступником вибрав Ґелена, який до того часу у пляні "Барбаросса" (криптонім для війни проти СРСР) опрацював постачання. Ґелен дістав завдання підвищити справність розвідки на цілому Східньому фронті яка мала офіційну назву «Іноземні армії Сходу". Досі ця розвідка вермахту спиралася на перестарілих засадах: пасивна розвідка від полонених та від патруль в запіллі ворога, інформації від власних частин. Не дивно, що німецька розвідка на Східньому фронті не дописала, а німецькі командири мали труднощі в наступах, не знаючи, які сили ворога є перед ними.</div><div><br /></div><div>Ґелен вирішив застосувати нову активну і аґресивну тактику. "Іноземні армії Сходу" мали діяти глибоко в запіллі ворога, скинені з парашутів. Завданням тих аґентів, зложених з німецького персоналу і полонених добровольців, було передавати по радіо усі ворожі рухи військ і транспорту, інфільтрувати армії і партійні організації. Аґенти мусіли знати перфектно російську мову і її діялекти, поведінку військових і цивільних установ.</div><div><br /></div><div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjongLcS6ZxEnBwhkk2AME784-cTnBz09Yhtdc9R9jkn5_iesujFSrlMXTCgyJtAUwtHJanXnlDIYpU2pOsdeP_pL1arA_mr-vp6PxoqRDLb8f7SJ4jH7DYVX9G9mjdZabs-UommPTxV20J8OyOHU-Zp9YnDpTIHoop9Wm1B_1xSTLbGMsvoFYhWHh1s8i_/s796/Bundesarchiv_Bild_183-27237-0001,_Reinhard_Gehlen.jpg" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="796" data-original-width="513" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjongLcS6ZxEnBwhkk2AME784-cTnBz09Yhtdc9R9jkn5_iesujFSrlMXTCgyJtAUwtHJanXnlDIYpU2pOsdeP_pL1arA_mr-vp6PxoqRDLb8f7SJ4jH7DYVX9G9mjdZabs-UommPTxV20J8OyOHU-Zp9YnDpTIHoop9Wm1B_1xSTLbGMsvoFYhWHh1s8i_/s320/Bundesarchiv_Bild_183-27237-0001,_Reinhard_Gehlen.jpg" width="206" /></a></div>Влітку 1942 року Ґелен мав уже основи організації. Він придбав до неї майора Бавна, народженого в Одесі, експерта для справ СРСР, який говорив не тільки російською мовою, але теж українською. Полонені з Червоної армії зголошувалися добровільно і як пише автор, вони були націоналісти і антикомуністи".</div><div><br /></div><div>Перші три групи пройшли у штабі німецької армії у Вінниці спеціяльний вишкіл. З першої сотні, яку скинено поза фронтом, венулося тільки 15. Решта не вернулися, деякі приставали до транспортів, зголошувалися до Червоної армії як розбитки або до військових складів, чи до фабрик воєнної промисловости. Інші повернулися пінзіше. З тих вісток Ґелен довідувався про приготування совєтського наступу, його сили і напрям. Ґелен був теж прихильником акції Власова і творення "українських батальйонів".</div><div><br /></div><div>Наприкінці 1944 року Ґелен довідався, що Гіммлер стояв уже у зв'язку з англійцями та мав зв'язок теж з тими німцями, які виступали проти Гітлера. На спільній нараді Ґелен запропонував, щоб передати акти і архіви "Іноземних військ Сходу" альянтам і тим самим підготовити базу для сепаратного миру зазделегідь. Ґелен вмістив копії усіх документів до 40 сталевих скринь і перевіз їх у гори, більш на захід. Ґелен сподівався, що війна потриває ще найдовше чотири тижні і через той час його документи будуть в руках англійців. Він знав про тайний документ «Екліпса", альянтську вимогу безумовної капітуляції Німеччини і що альянти не будуть вести переговорів з німцями, але він мав надію, що американці будуть більш елястичні. Тому він спільно із своїми двома дорадниками вирішив передати американцям не тільки згадані документи, але теж повну сітку своїх аґентів у совєтському запіллі. Вони три вирішили, що операції "Іноземних армій Схід" закінчилися і хто з них трьох перший попаде у неволю до західних альянтів, запропонує їм в імені двох інших співпрацю у розвідці проти СРСР. Посередником між ними трьома був професор теології Ґрубер, вживаючи коду "ХWY".</div></div><div><div><br /></div><div>В таборі полонених Ґелен шукав зв'язку з американця-ми, але ніхто ним не цікавився. Американці закінчили війну і нікому не приходило на думку воювати проти свого союзника Росії. Єдиний ген. Патон розумів, що діється і він писав: "Ми знищили того, кого треба було знищити. Тепер на його місце впускаємо монголів, а в цілу Европу - комунізм".</div><div><br /></div><div>Американці не знали нічого ні про "Іноземні армії Сходу", ні про Ґелена. Врешті почали їх шукати не тільки Сі-Ай-Сі, але і московський союзник. Високий старшина військової американської розвідки Филипс пригадав собі, що з кінцем війни зголошувався блідий, худорлявий німецький старшина в справі співпраці. Але американцям було незрозуміло, чому вони мали б шпигувати проти свого найкращого союзника.</div><div><br /></div><div>Цією справою зацікавився шеф військової розвідки ген. Зилберт та брітанська військова розвідка. Справа велася засекречено, бо Вашінґтон не бажав вживати до розвідки німецьких старшин. Врешті Ґелена знайшли в одному з таборів полонених. Перша розмова з Зилбертом мала успіх. Ґелен розповів, що Москва не здемобілізувала своєї армії. Він виявив американцям справжню потугу СРСР і захитав віру американців про Росію, як мирну націю. Американці звільнили Ґелена і п'ять його найближчих співробітників та вислали до Вашінґтону, де їх примістили в особливому таборі. Там вони перебули цілий рік, здавалося, що американці не знають, що з ними робити. Щойно коли в лютому 1946 року СРСР захопив північний Іран, американці зрозуміли дійсні наміри Москви. Тепер американці почали серйозні наради з Ґеленом. Коли шефом Сі-Ай-Ей став Даллес, Ґеллен зі своєю групою став його співробітником. Підписано умову в якій між іншими сказано, що організація Ґелена має складатися з самих німців. Вона буде працювати проти Німеччини і коли Німеччина стане суверенною державою, організація Ґелена підпорядкується німецькій владі. В липні 1946 року Ґелен повернувся із своїм штабом до Західньої Німеччини для створення департаменту "Іноземні армії Сходу" та почав збирати вістки про СРСР і його комуністичний бльок. Спочатку організація Ґелена розпитувала вояків, які верталися з полону і цивільних втікачів, а згодом коли СРСР закрив границю, Ґелен почав активну розвідку. Сітка аґентів старалася здобути потрібні інформації і навіть найдрібніші вістки мали для Ґелена свою вартість. Згодом дійшло до того, що організація Ґелена вислала багато аґентів в прикордонні території самого СРСР. Матеріяли Ґелена стали для американців "єдиним оком Сі-Ай-Ей" поза залізну завісу.</div><div><br /></div><div>На довшу мету однак Ґелен не міг опиратися тільки на аґентів старого часу. Вони не мали потрібного знання політичних стосунків і важко було їм зрозуміти повоєнний змінений світ. Ґелен заанґажував економістів, політичних аналітиків, експертів підпільних збройних організацій тощо. Його співробітники мусіли жити засекречено. Їхні жінки і діти мали мешкання у відокремлених і бережених дільницях. Ґелен називався "доктор Шнайдер".</div><div><br /></div><div>На дальших сторінках автор описує докладніше вбивство Степана Бандери, різні випадки інфільтрації німецької розвідки совєтськими і східньо-німецькими агентами, - усе в дуже загальних зарисах. Докладніше згадує про аферу Вергуна (стор. 206) і його зізнання у східньому Берліні. Він говорив, що мав завдання вербувати українців і висилати їх з фальшивими документами до СРСР, ЧСР, Польщі і Мадярщини. Зібрані ними інформації Вергун пересилав до м. Пулях, де була головна кватира Ґелена. Вергун був в час Другої світової війни членом "Абвери" в окупованій Україні.</div><div><br /></div><div>Інформації про події під час Другої світової війни автор подає фальшиво, порівнюючи ОУН до російської організації НАС. Автор пише, що Бандера під кінець Першої світової війни боровся з "червоними". Між обома світовими війнами було багато російських протикомуністичних організацій на заході, а між ними і організація Бандери, яка була слабою і неефективною. В 1942 році Бандера вернувся з заходу, як німецький урядовець, і частину своєї батьківщини проголосив незалежною, за що німці його ув'язнили разом з провідними членами його організації. Але він не був довго ув'язненим.</div></div><div><br /></div><div><div>Почав співпрацювати з німцями, як шпигун, аґент контррозвідки і саботажник. Коли стало видно, що німці війну програють, Бандера здезертирував і укривався аж поки не обірвалася співпраця американців з росіянами і він впевнився, що його не видадуть СРСР. Так автор пише і про інші "події", яких до речі немає у справжніх спогадах Ґелена.</div><div><br /></div><div>Після таких сензаційних вставок автор описує дальшу роботу Ґелена. В п'ятдесятих роках Ґелен творить багато нових підпільних організацій в державах НАТО і навіть в Західній Німеччині. Всюди, де починалися неспокої і напружені політичні ситуації, появлялися люди Ґелена і впливали на хід подій. Ґелен був завжди своєчасно обізнаний з подіями і міг передбачити їх вислід. Його аґенти впливали на критичне положення і конфлікти в Савді-Арабії, афери Любумби, кризи в Чілі, Індонезії, Кореї. Він передбачив шестиденну війну між Ізраїлем і Єгиптом. Його організація начислювала тисячі членів...</div><div><br /></div><div>І знову пройшли роки. Настала доба детанту, співпраці і торговельних договорів, приязних стосунків. У такій атмосфері Ґелен ставав щораз більше зайвим. Почалися пресові кампанії проти нього. У такій ситуації послабла дисципліна в організації Ґелена, відкрито навіть інфільтрацію совєтських аґентів.</div><div><br /></div><div>Врешті у квітні 1968 року Ґелен зрезиґнував після 26 років служби в організації "Іноземні армії Сходу", в яких розбудував розвідку СРСР, організацію, яка згодом покрила усі країни світу тисячами розвідчиків. В жовтні 1968 року він став президентом служби безпеки Західньої Німеччини. Це був останній розділ його кар'єри.</div><div><br /></div><div>В той час з невідомих причин почалася в Німеччині серія самогубств і дивних смертельних випадків між визначними урядовцями. А згодом неймовірна історія: вислано звичайним вантажним літаком найновішого типу боєву ракету до Москви. В Москві залишився літун, його супутник і правник. Самогубство поповнив один адмірал і один генерал. Жовтень 1968 року назвали "червоним жовтнем".</div></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-61689289042094191472023-11-21T13:19:00.006+02:002023-11-21T13:25:35.501+02:00ПОЛТАВА - ДРУГИЙ ПЕРЛ ГАРБОР?<div><br /></div><div><br /></div><div>В. Федорович</div><div><br /></div><div><br /></div><h3 style="text-align: center;">Американський досвід з Другої світової війни</h3><div><br /></div><div>5 вересня 1943 р. ген. Б. М. Джайлс, начальник штабу американських повітряних сил, дав доручення своєму асистентові, ген. Л. С. Кутерові, прослідити можливості й виготовити пляни спорудження баз для американських бомбовозів на території СССР.</div><div><br /></div><div>Було декілька причин, що спонукали американців до того кроку. По-перше, для американської розвідки не було тайною, що на початку 1943 р німці премістили частину своїх важливих воєнних фабрик на схід, поза засяг діяння альянтських бомбовозів, які мали свої бази в Англії й Італії. Звідси логічний висновок: легше бомбардувати німецькі позиції з баз, положених на совєтській території. Практично мало воно виглядати так: американські літаки вилітають з Англії, бомбардують німецькі військові об'єкти, після чого приземлюються на своїх базах в СССР, забезпечуються пальним, беруть новий вантаж бомб і в поворотній дорозі до матірних баз в Англії знову бомбардують ворожі позиції.</div><div><br /></div><div>По-друге, реалізація американського пляну приневолила б німецьке командування перекинути частину свого літунства на схід, а тим самим відтяжити західній фронт, де альянти підготовляли висадку своїх сил у північній Франції. По-третє, в зв'язку з війною на Тихому океані американцям залежало на тому, що дістати ще додатково дозвіл на побудову летунських баз на Сибірі, звідки можна було б вигідно бомбардувати Японію. Вкінці американці хотіли показати СССР свою добру волю і всесторонню піддержку у війні проти спільного ворога, а також затіснити взаємну співпрацю, тим більше, що відносини між союзниками були на загал холодні. Навіть у ділянці американської допомоги «ленд-ліз", без якої СССР не міг подолати німців, більшовики ставили американцям різні перешкоди й робили труднощі, домагалися насильно щораз більше матеріялів та військового обладнання, негайної достави, а коли американці не могли доставити чогось на час, то підозрівали їх в саботажі і злій вірі. Ген. Джайлс був свідомий тих перепон, але реалізацію свого задуму вважав військовою і стратегічною необхідністю.</div><div><div><br /></div><div>За таких умов почалися американсько-совєтські переговори в справі літунських баз. Перша нарада відбулася в Москві 18 жовтня 1943 р. Предсідником нарад був Молотов, мін. закордонних справ СССР. Він на самому початку, не допускаючи до голосу альянтських делегатів, предложив їм совєтські вимоги, а саме: негайно відкрити другий фронт на заході, приневолити Туреччину приступити до війни по боці альянтів, вплинути на Швецію, шоб дала альянтам до диспозиції свої літунські бази для бомбардування Німеччини. Голова американської делегації ген, І. Р. Дін запевнив Молотова, що весню 1944 р. пічнеться інвазія на Францію. Та заява заспокоїла Молотова. Тоді американська делегація висунула свої пропозиції: дозвіл на будову баз для американських літаків на території СССР, поліпшення повітряного транспорту між ЗСА і СССР, та виміна інформацій в ділянці розвідки і прогнозів погоди. Як можна було сподіватися, Молотов не дав відразу відповіди, бо він не міг нічого вирішувати без згоди Сталіна. Повних два дні "студіював" він разом зі Сталіном американські вимоги, після чого заявив, що совєтський уряд "в принципі" приймає американські пропозиції. Ген. Дін втішився такою відповіддю. Та його оптимізм скоро розвіявся, він переконався, що фраза "в приншипі" не значить нічого, - це тільки виминаюча відповідь, яка до нічого не зобов'язує, і до її реалізації далека дорога.</div><div><br /></div><div> В Москві ген. Дін уживав всіляких доріг, щоб тільки виєднати дозвіл на літунські бази, але не мав ніякого успіху. Тоді він за посередництвом шефа штабу ген. Джайлса звернувся до президента Рузвельта з пропозицією, представити справу баз безпосередньо Сталінові на Тегеранській конференції, що була заплянована на грудень 1943 р. І справді, Рузвельт предложив Сталінові американські побажання. Сталін - як можна було сподіватися - обіцяв простудіювати американські пропозиції (він уже студіював їх у Москві спільно з Молотовим), а рівночасно заявив, що годиться на них "в принципі". Але справа знову затяглася. Зі совєтської сторони не було ніякої реакції. Щойно в лютому 1944 р. на вимогу американського амбасадора В. А. Гаррімана відбулася в Москві конференція з участю Сталіна. Після довгих дискусій, на третьому дні нарад, Сталін офіційно заявив, що годиться на американські пропозиції, і доручив шефові штабу літунських сил опрацювати спільно з американськими делегатами деталі. Незабаром відбулася нова конференція з участю Молотова і представників армії та літунства. Почалося все наново. Американці ше раз з'ясували свої позиції й тоді нарешті після довгих дебат було вирішено, що американці дістануть три бази (вони хотіли шість) в Київській області, а саме в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Для охорони баз американці хотіли доставити свої літаки-винишувачі та зенітні гармати, але більшовики не погодилися на те, заявляючи, що вони самі будуть обороняти американські бази.</div><div><br /></div><div>Для остаточного полагодження справи приїхала ло Москви окрема військова делегація з Вашінґтону. При кінці березня 1944 р. обі сторони прийшли до порозуміння й американці приступили до упорядкування літунських баз. Треба було збудувати злітно-посадчі дороги, приміщення для персоналу, медичний центр, їдальню, гаражі для обслуговування й направи літаків. Американці користали з помочі міспевих робітників. що їх приділила влада до тої роботи. До більш складних робіт був потрібний технічний персонал. Американці хотіли спровадити 2100 спеціялістів, але совєтські власті дозволили тільки на 1200 осіб. Тут знову американці зустрілися з совєтською бюрократією, шо утруднювала в'їзд до СССР. Вони побачили, що, згідно з совєтською практикою, всі чужинці, які в'їжлжають до СССР, підлягають докладній перевірці, а коли вже їм пощастить переступити совєтський кордон, то поліція постійно "опікується" ними. Те, що американці приходили до СССР як союзники, не мало для Сталіна значення. Він завжди підозрівав, що капіталістична Америка може ввести до СССР своїх аґентів. При в'їзді більшої кількости американців до СССР виринали труднощі докладної перевірки й нагляду. Щойно після довгих торгів удалося американцям узгіднити процедуру, за якою американські спеціялісти могли перейти совєтський кордон на підставі групової візи. Та незважачи на те, далі виринали різні труднощі й американцям доводилося нераз довго чекати, заки їм дозволено поїхати до визначених баз. А діялося це в той час, коли совєтські військові представники приїжджали до ЗСА без ніяких формальностей і перебували там без спеціяльної "опіки".</div><div><br /></div><div><div>Все-таки, без уваги на всі труднощі, праця на летовищах поступала вперед і при кінці травня 1944 р. бази були готові до дії. Треба було поладнати ще тільки дві справи. Дуже контроверсійною була справа розвідувальних полетів, фотографування ворожих об'єктів та виміна відомостей про атмосферичні умови. Совєтські власті ніяк не хотіли погодитися на те, щоб американські літуни свобідно літали понад совєтською територією для розвідувальних цілей; те право вони застерегли виключно для совєтських літунів. Зробили тільки одну концесію в ділянці радіокомунікації: дозволили американцям користуватися власним радієвим устаткуванням, але вимагали, щоб при кожній радіостанції був присутній представник Червоної армії. Друга спірна справа - це підбір німецьких об'єктів для бомбардування. На перший вогонь американці вибрали німецькі бази в околиці Риґи в Естонії, й повідомили совєтське командування. СССР не затвердили того вибору бо казав, що ті об'єкти лежать "в сфері совєтських воєнних операцій"; зате порадив бомбардувати німецькі позиції на лінії Букарешт-Дебречин-Будапешт. Для американців такий вибір об'єктів до бомбардування видавався нелогічним, бо вони могли легше й вигідніше їх бомбардувати зі своїх баз в Італії. Не бажаючи загострювати стосунки зі своїм союзником, американці погодилися на совєтський вибір в надії, що після першого успішного рейду вони матимуть змогу самостійно вибирати об'єкти для бомбардування. Покищо вони хотіли показати совєтським військовикам технічну справність та оперативність вищість американського літунства.</div><div><br /></div><div> Перший рейд назначено на 2 червня 1944 р. Ранком того дня 130 важких бомбовозів т.зв. "літаючих фортець", під командою ген. І. С. Ікера вилетіли зі своїх баз в Італії. Вони збомбардували призначені об'єкти в Мадярщині й Румунії, після чого щасливо приземлилися на летовищах в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Для американців це був великий успіх, при втраті тільки одного власного літака вони виконали блискуче своє завдання. Що більше, вони справді заімпонували совєтським військовикам високоякісними літаками, модерним технічним вивінуванням та справністю літунів. Американцям справили приняття, звітодавці подали вістки до преси про успішну операцію, маршал авіяції А. А. Новіков особисто поздоровив ген. Ікера з успіхом і навіть заприязнився з ним. В двох наступних налетах - 6 і 11 червня - американці успішно бомбардували німецькі становища в Румунії. Під час другого бомбардування відбувся повітряний бій з німецькими винищувачами; збито один американський літак, в якому була більша кількість важливих знімок, а між ними американських літаків на базах в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Світлини попали до німецьких рук і вони постановили якнайшвидше знищити американські бази в СССР. Вечером 21 червня 1944 р. з'єднання німецьких літаків під командою полк. авіяції В. Антрупа вирушило зі своєї бази в Мінську в сторону Полтави. Антруп мав під своєю командою 80 бомбовозів і невелику кількість винищувачів для охорони. В той час, коли німецькі літаки прямували до своєї мети, в Полтаві американські і совєтські старшини забавлялися при вечері. Правда, совєтські вартові повідомляли своїх старшин про наближення німецьких літаків, але ніхто не ставився до того серйозно, бо таке траплялося раніше, але німецькі літаки ніколи не зближалися до околиць Полтави. Щойно після третього повідомлення, що ворожі літаки наближаються до Полтави, проголошено тривогу і всі вийшли з їдальні, щоб скритися в окопах. Тим часом німецькі бомбовози з'явилися над летовищем, освітили його ракетами і преспокійно бомбардували все, що було внизу: літаки, склади амуніції і бомб, вантажні авта, збірники пального, гаражі, радіостанці, а вкінці цілу поверхню летовища враз з дорогами так, щоб не міг приземлитися ніякий літак. Та ціла операція тривала повних дві години і впродовж того часу не показався ані один совєтський літак-винищувач, щоб прогнати напасників. Після виконання свого завдання німецькі літаки відлетіли без перешкод до своїх баз в Мінську. Мабуть, дивувався полк. Антруп, що все пішло так гладко й ніхто не пробував боронити Полтави.</div></div></div><div><div><br /></div><div>Шкоди полтавської катастрофи були великі. Знищено або пошкоджено 70 літаків, в тому 50 "літаючих фортець", 22 вантажні авта, великі запаси бензини й оливи, цілу масу бомб та амуніції, і радіостанцію з усіма апаратами. Щоб уникнути нової катастрофи, американське командування рішило забрати свої літаки з баз в Миргороді й Пирятині й перетранспортувати їх в околиці Харкова. В американців було зрозуміле огірчення супроти совєтської влади за те, що, всупереч своїй обіцянці, не подбало про охорону летовища. Що більше, мимоволі насувалося підозріння, що Сталін навмисне так покерував справами, щоб поскромити американців; бо ж німецькі літаки повних дві години робили свою нищівну роботу так, що Сталін при добрій волі міг навіть з інших баз стягнути літаки до оборони Полтави. Але видно то не було в його пляні. Характерне й те, що американські літуни були готові власними літаками зустріти німців, але не дістали на це совєтського дозволу. Американці сподівалися якогось вияснення від Сталіна, думаючи, що в нього є почуття вини за недодержання обіцянки. Та не в Сталіна.</div><div><br /></div><div>Вночі з 22 на 23 червня німецькі літаки зробили ще один повітряний налет, тим разом на Миргород. Знова освітили летовище й без перешкод скинули вибухові й запальні бомби на збірники бензини й вантажні авта та збомбардували поверхню летовища; літаки-бомбовози врятувалися, бо їх попереднього дня відтранспортовано в околиці Харкова. Також і тут не було совєтських винищувачів для оборони летовища. В такій ситуації американська літунська команда рішила зліквідувати свої бази в СССР й перевезти літаки й персонал до Англії. Але Рузвельт і його дорадники настоювали на тому, щоб акцію співпраці з більшовиками продовжувати й показати їм, що Америка, як вірний союзник СССР, буде далі спільно бити Гітлера на всіх фронтах і всіма засобами. Чомусь Рузвельт дуже хотів приподобатися Сталінові.</div><div><br /></div><div>З уваги на таке становище Вашінґтону, американські бази в СССР продовжували свою активність. При кінці червня зацілілі американські бомбовози вилетіли в рейд на захід, подорозі збомбардували Дрогобич й полетіли до своїх баз в Італії, а звідси до Англії. В місяцях липні і серпні американці далі бомбардували нафтові поля й німецькі аеродроми в Румунії й завдали німецькому літунству поважної шкоди. Американці вірили, що совєтські військові й політичні чинники належно оцінять ті успіхи і Сталін погодиться на влаштування американських баз на Сибірі для бомбардування Японії. Але Сталін був непохитний і не хотів дати дозволу на бази. Взагалі завваживалося брак співпраці між американськими і совєтськими військовими чинниками, що більше ставлення до американців було ясно вороже, траплялися випадки, що совєтські літаки й зенітна артилерія атакували американців, американських військовополонених взятих від німців трактували як ворогів.</div><div><br /></div><div>При кінці 1944 р. американцям залишилася тільки одна база в Полтаві. Тим часом воєнна ситуація змінилася. Весною 1945 р. східній фронт пересунувся далеко на захід так, що американська база в Полтаві втратила своє практичне застосування. Американці хотіли дістати бази на Балканах, але Сталін не погодився на те; він хотів мати вільну руку на тих теренах, тому присутність американців не була бажана. В тому ж 1945 р. американці мали успіхи на тихоокеанському фронті й тому бази на Сибірі не були вже потрібні. Крім того, була в пляні вже атомова бомба. В квітні 1945 р. американці повідомили совєтський уряд, що вони більше не зацікавлені в літунських базах на Сибірі, а тим більше на Балканах. В травні 1945 р. американці вирішили зліквідувати свою базу в Полтаві. Виготовлено плян евакуації, совєтське командування апробувало його, але незважаючи на те, політичні власті робили різні перешкоди й тільки тверда постава американського командування довела до успішної евакуації, що відбулася 22 червня 1945 р. якраз рік після злощасного німецького налету на полтавську базу.</div><div><br /></div><div>Так закінчилася американська місія в СССР, відома як "божевільна" або "несамовита операція" ("франтік оперейшен"). Чи була вона успішна? Чи доцільна? В сумі відбуто 18 літунських рейдів, в яких брало участь 1030 літаків, в тому 529 "літаючих фортець"; в повітряних боях знищено або пошкоджено 140 ворожих літаків, а на аеродромах збомбардовано 60 літаків, коло 20 вантажних автомобілів, шість протилітунських гармат та різні інсталяції. Якщо зважити власні втрати в людях і матеріялі, то американці могли осягнути той самий результат без побудови окремих баз, що коштували стільки труду і грошей. Місія не осягнула своєї мети також в тому розумінні, що не примусила німців перекинути своє літунство на схід, щоб таким чином відтяжити західній фронт і облегчити висадку альянтських збройних сил у північній Франції. Що більше, та місія дала німцям привід показати свою силу при нападі на Полтаву. Відкритим лишається питання, чи Сталін зловмисне не причинився до полтавської трагедії. Є певне, що Сталін не хотів мати в себе ані американців ані їхніх літаків; однак не міг їм того явно показати, бо це насторожило б американців, тому робив все можливе, щоб вони самі забралися.</div></div><div><div><br /></div><div>Полтавська катастрофа була пересторогою для цілого вільного світу. На жаль світ усвідомив собі це запізно. Якщо б американці були добре зрозуміли ту лекцію-пересторогу, що її дістали від більшовиків під час "рантік оперейшен", а саме, що СССР не довіряє Америці й не хоче з нею співпрацювати, хіба що має з того користь, то можливо сьогодні СССР не був би паном половини Европи.</div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div><b>Використана література:</b></div></div><div><br /></div><div><div><i>Deane, J.D. <b>The strange alliance.</b> New York, 1947. Harriman,</i></div><div><i>A.W. <b>America and Russia in a changing world.</b> New York, 1971. In-</i></div><div><i>field, G.B. <b>The Poltava affair.</b> London. 1974.</i></div></div><div><i><br /></i></div><div><i><br /></i></div><div><i><br /></i></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-30701223520473974122023-11-19T21:34:00.000+02:002023-11-19T21:34:00.468+02:00ДИВОВИЖНИЙ КОЗАК<div><br /></div><div><i><b>М. Сулима</b></i></div><div><br /></div><div><br /></div><div><div><i>(Jadwiga Chodzikowska: Dziwne zycie Sadyka Paszy. Warszawa.</i></div><div><i>Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1971. 600 c.)</i></div></div><div><br /></div><div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiolJBVkvXWJhFHL7kGz8jaeeauRE5kdlGDouE8Lfr4inJmUfbvZtqR7QxBmfT7w0ES25AL_H4xvTt62EjBU1-eF5G7LJ1xWpmSlSiITdilNk_HUlOGP8WLdNSsqr-CgNUDsTIHVQOgfSthmOzmpuyjDxRRHc0ASku_-nA_0qcs-771wbhUWQzOERufiNGC/s547/1_max.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="547" data-original-width="434" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiolJBVkvXWJhFHL7kGz8jaeeauRE5kdlGDouE8Lfr4inJmUfbvZtqR7QxBmfT7w0ES25AL_H4xvTt62EjBU1-eF5G7LJ1xWpmSlSiITdilNk_HUlOGP8WLdNSsqr-CgNUDsTIHVQOgfSthmOzmpuyjDxRRHc0ASku_-nA_0qcs-771wbhUWQzOERufiNGC/s320/1_max.jpg" width="254" /></a></div><br /></div><div>Перша половина дев'ятнадцятого століття була добою романтизму в літературі. Поети змальовували речі небуденні, надприродні, таємничі; вони шукали чогось екзотичного, щось, що хвилювало людські серця. Почався зворот до народної творчости: народних пісень, побуту, вірувань. Романтика славного минулого, героїчного знайшла свій відзвук у поезії нашого Шевченка, англійського поета - лорда Байрона, польського генія - А. Міцкевича та десяток европейських велетнів літератури. В нас приспана народна свідомість почала пробуджуватися, коли в 1827 році М. Максимович видав збірку народних пісень, козацьких дум. За ним те саме зробив П. Гулак-Артемовський. Віддзеркалення історичного минулого, а головно козацького минулого, напоювало уми новими мріями про бурхливі події, геройські походи та славу. Екзотика козакування відбилася теж у творах польських поетів, які виросли на Україні; так звана "українська школа" в польській літературі включає такі імена як: Богдан Залєський (приятель Шевченка), А. Мальчевський, Северин Гощинський, М. Грабовський, Юліюш Словацький, які творили козацькі епопеї, драми та пісні.</div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">"З роду русин"</h4><div><br /></div><div>Таких, які походили з українського роду, а вважали себе поляками, було в нас багато ("ґенте Рутенус, націоне польонус"). Одначе найбільш цікавою постаттю, здається, є Міхал Чайка-Чайковський. Життя цього фанатика козацьких традицій є змістом книжки Ядвіґи Худзіковської, яка появилася у Варшаві в році 1971. Авторка використала всі архіви, в яких знайшлася кореспонденція Чайковського, та накреслила нам постать польського шляхтича, що виріс на Волині, любив ту свою батьківщину, але в'язав її з Польщею. На гальчинецькому хуторі біля Бердичева Чайковський у своїй фантазії малював собі образи козаччини, бо й сама його мати</div><div>культивувала традиції козацтва. Козацтво було для нього символом українства. Завжди він відчував свого роду двоїстість, бо не уявляв собі, щоб козацтво могло існувати без тісного</div><div>зв'язку з Польщею. Молодому Чайковському присвічувала ідея визволення слов'ян з-під турецького ярма. В році 1828 (коли Чайковському було 26 років) говорилося про турецько-російську війну. Одначе є сумнівне, чи він хотів вступати до російської армії, щоб боротися проти турків.</div><div><br /></div><div>Він їде до Варшави. Тут завдяки зв'язкам матері, яка дала йому багато поручаючих листів, Чайковському відкрилися майже всі сальони варшавської знатії, хоча метою його</div><div>було вписатися на студії. Життя студентів було важке, бо вся їхня діяльність була під суворим наглядом російських властей. Його опікуни намагалися тримати його подалі від усяких революційних товариств. В міжчасі помирає його мати й Чайковський стає власником трьох сіл. Селяни відносяться до нього приязно, бо він трактує їх як людей, а не як невільників. Буває в Києві для полагодження маєткових справ. В час відвідин царя Миколи І в Кодні в 1830 році має нагоду говорити з царем, який іменує його своїм каммер"юнкером. Має нагоду їхати до Петербурґа, одначе приготування поляків до повстання проти царату кидає його в ряди молоді, яка хоче вибороти Польщі незалежність. В той час на Волині ходили лірники, віщуни, які проповідували важні події, кажучи: "Що бувало, знають люди; но не знають, що буде".</div><div><br /></div><div>В своїх мемуарах п.н. "Памєнтнік" Чайковський наводить момент, коли він приготовляв 30 їздців, які мали взяти участь у повстанні в 1831 році. Приїхав царський офіцер із жандармом його арештувати, одначе наші селяни вирвали його з рук властей. Чайковський звільнив тих селян, які хотіли разом із ним взяти активну участь у повстанні. Він сам заявляє, що Польща дасть селянам землю і волю, та що Польша й Україна повинні створити федерацію.</div><div><br /></div><div><div>Повстанський відділ волиняків буз під командою Кароля Ружицького. На початку було тут 180 кіннотників, але в маршах в напрямку Поділля повстанці відбили кількість рекрутів і включили у свій відділ, що приняв назву "Полку Волинської кінноти". Мова в таборі була українська. Боєвим гаслом, замість "ура" стало "слава Богу". В Замості цей полк приділено під команду генерала Шептицького. Хоча повстанці мали кілька успішних зударів із ворогом, листопадове повстання заломилося. Чайковський зі своїми волиняками опинився у Львові, а опісля всі розбрилися по шляхецьких дворах в околиці Золочева. Метою їх стало дістатися за Дунай, але треба було англійських, або французьких пашпортів. Пробувши в місті Брно кілька днів, відділ подався до міста Ульму, а звідтіля шлях повів до Франції. В аквітанському місті Бурже дозволено на побут тільки офіцерам. Тим самим М.Чайковському прийшлося лишитися тут. Зачалися еміґраційні</div><div>політичні слабості, сварки, поєдинки, що змусило французькі власті порозсилати польських вояків по різних місцевостях Франції.</div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">Паризький козак</h4><div><br /></div><div>По довгих стараннях Чайковський одержав дозвіл поселитися в Парижі, куди він їде в осені 1833 р. Тут познайомився з польськими поетами - А. Міцкевичем і Б. Залеським. Офіцери "Волинської кінноти" вели життя на взір військового гарнізону; вже в році 1834 їхній командир Ружицький заснував у містечку Фонтенебльо свого роду військову школу. В домі генерала К. Малаховського влаштовувалися вечори, на яких співано українські думи. Непосидючий "козак"</div><div>вже через рік знову переїжджає до Парижу. Тут припадок хоче, що Чайковський знайомиться зі співвидавцем журналу "Лє Реформатер", який намовляє Чайковського писати. Через ніч пише повість про козака "Міхненька", яка була надрукована, очевидно в французькій мові. Це дає Чайковському поштовх до писання оповідань про козаків. Він завжди підкреслює своє козацьке походження. Авторка каже, що він був настільки козаком, наскільки Міцкевич був литовцем. Одначе для французів козацтво було екзотикою, вони ним захоплювалися. Цей інтерес Чайковський зумів використати. В листопаді 1835 р. відбувався в Парижі конгрес, організаваний "Французьким історичним інститутом", на якому козак - А. Чайковський (так справді була зазначена його національність у звітах конґресу) виголосив доповідь про "Вплив козаків на</div><div>літератури Півночі та Сходу", в якій підкреслив, що козаки мали власну народну словесність в час, коли навіть Польща ще взорувалася на чужих творах.</div><div><br /></div><div>В своїх споминах Чайковський нарікає на тісноту Парижу, бо, як казав, паризька вулиця нічим не нагадувала вулиці в Бердичеві. Нудно й сумно було йому в Парижі. Тому тягне його до писання; нагадує собі оповідання, що їх йому розказував ще дома дід Левко. Так само порпається в історії</div><div>Бантика-Каменського, шукає передань і пісень нашого народу, відтворює в пам'яті оповідання, які чув від гальчинецького пароха Немиловського. До писання заохочував його Богдан Залєський. Один із польських літературних критиків писав, коли вийшли "Козацькі повісті", що Україна буде мати менше одного осавула, а Польща матиме одного письменника більше. Навіть Міцкевич признавав, що йому подобалися "Козацькі повісті", які появилися друком в 1837 р. В тому ж році виходить його у двох томах найбільш відомий роман "Вернигора", який змальовує пророцтва українського віщуна-селянина, який став "бестселером" і був розхоплений у кількох тижнях. Так то, каже авторка Худзіковська, - замашистий козак добув собі бравурністю читачів як на еміґрації та і в Польщі. Упоєний своїм письменницьким успіхом, Чайковський пише повісті "Українки", "Гетьман України", "Стефан Чарнецький", "Кірджалім" (про сина поляка та болгаринки), в</div><div>якій автор пробує відтворити романтику Сходу, як також повісті "Анна" та "Виговський".</div><div><br /></div><div>Хоч повісті Чайковського перекладалися на французьку мову й його популярність росла, все-таки знайшлося багато критиків, які закидали йому поверховність, слабе знання мови, безбарвність постатей-героїв. "Вернигора" став найбільш популярним твором, бо з нього читачі черпали віру в краще майбутнє Польщі. Віщун Мусій Вернигора проповідував, що сини Польщі багато пролиють крови; багато виросте могил; буде смуток і плач, бо три хижаки розшарпають тіло Польщі, яка попаде в ярмо ворогів. Багато її дітей ворог вивезе на безлюдні простори, а багато інших поляків піде на жебри в далеких краях. Але прийде час, що польський народ повстане; поміч дадуть Англія та Франція, навіть турок прийде з поміччю та "поїтиме коні в річці Горинь". Чотири перемоги здобудуть поляки. Дніпро вкриється кров'ю. Від Чорного по</div></div><div><div>Балтицьке море, від Карпат по степи низового козацтва не стане ані німців, ані москалів. Польща стане могутньою...</div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">В пошуках доріг до визволення</h4><div><br /></div><div>Польська еміґрація пов'язувала всі події в Европі з питанням Польщі. Провідником еміґрації став князь Адам Чарториський, який зірвав із проросійською орієнтацією та надіявся на відновлення польської монархії. При зустрічі з Чайковським князеві подобався "чорнобривий козак", який мріяв, що Чарториський стане королем Польщі та України. З нього насміхався С. Гощинський, який твердив, що Чайковський знає тільки вигодованих козаків на шляхецьких дворах, а буйних синів степів, які йшли під прапорами Хмельницького, він не пізнав. Ці козаки ніякого роялізму не виявили. В колах польської еміґрації назрівала думка, що Туреччина є найбільш можливою запорою проти експансії Росії. Сам Чайковський мав нагоду поїхати до Риму й тут у ватиканських колах шукати зацікавлення проблемою польського визволення. Перед ним легко відкривалися двері, бо він пристійний, чим з'єднував собі жінок, і мав велику товариську огладу. В Римі познайомився з третім щодо слави польським поетом Зиґмунтом Красінським, який захопився поведінкою "козака".</div><div><br /></div><div>Чайковський виявив себе липломатом, коли йому пощастило дістатися на авдієнцію папи Григорія ХVI. Одначе він ствердив, що Ватикан не поможе його батьківщині; тому поволі зростало в нього розчарування католицизмом. Повернувшися до Парижа, Чайковський зачав думати про Схід, про Дунай. Князь Чарториський бажав мати польського представника в Туреччині та вірив, що Чайковський вив'яжеться з цього завдання якнайкраще. Але натиснув на нього, щоб він злегалізував свої приватні справи. Тут ішлося про те, що Чай-ковський жив із францужанкою Леонідою Ґабаре, з якою мав дві дочки. Коли йшов на відвідини до князя, завжди вбирав їх як українських селянських дівчат. В березні 1841 р. Чайковський взяв шлюб з Леонідою та готувався до виїзду на Схід. На товариша своєї місії Чайковський вибрав собі свого</div><div>краяна Равського, бо, як казав, "Равський умів прекрасно співати козацькі думи". В місяці серпні козак-дипломат прибув до Царгороду, який порівняв із "нашим Києвом".</div><div><br /></div><div>Туреччина на той час являла собою мішанину рас і релігій. Греція вже була визволилася з турецького ярма; певну автономію здобула Сербія; в Болгарії, в Боснії та Чорногорі проходили революції проти влади султана. В листопаді Чайка (відтепер він став себе так називати) вибирається відвідати табір донських козаків, які під проводом отамана Некраси виеміґрували та поселилися в Анатолії над берегами озера Сурджа. В гирлі Дунаю Чайка натрапив на колонію недобитків запорожців, які поселилися на Добруджі та створили "Нову Січ". Після війни в 1829 році переможний цар виміг від турків, щоб і цю <b>"нову Січ" знищено</b>. Чайка відшукав нащадків запорожців, знайшов тут багато наших людей, що втекли від своїх панів чи здезертирували з російського війська та рибалили над берегами Чорного моря. Важке було їхнє життя, безпросвітне, безнадійне; "топили горе в горілці".</div><h4 style="text-align: left;"><div style="text-align: center;"><br /></div><div style="text-align: center;">Любов і політика</div></h4><div><br /></div><div>Доля сприяла Чайці. Саме в той час, коли він шукав людей і засобів до пропаґування політики визволення, він зустрів жінку, яка стала аж до своєї смерти його найближчим дорадником і помічником. Це була шляхтянка Людвіка Снядецька, що приїхала віднайти тіло свого нареченого - російського офіцера, який згинув над Босфором. Вона захопилася ідеєю Чайки:<b> з'єднання південних слов'ян, створення козаччини на теренах від Дунаю по Волгу, які мали б знищити </b><b>царат. </b>Чайка прийшов до переконання, що тільки <b>відновивши низове козацтво, можна розвалити імперію</b>. Через Басарабію можна було відкрити шлях комунікації з Україною. Він думав, що лірники, віщуни та кобзарі найкраще могли виконувати конспіративні дії. Щоб приєднати українське населення для Польщі, Чайка проголосив толерантність православних.</div><div><br /></div><div>За час свого побуту в Туреччині Чайка назвичайно сумлінно приглядався до способів життя та думання турків. Вмів знаходити тих, які вороже були наставлені до Росії. Його діяльність серед найвищих кіл мусулманства викликала реакцію Росії. Російська амбасада стала слідкувати за його діяльністю. Чайка приєднав для своєї акції Михайла Свідзінського, сина греко-католицького пароха з Чортківщини, та вислав його з волоським пашпортом в Україну. Одначе Свідзінський попався в руки російських жандармів; був суджений та засланий на Сибір. Москва за всяку ціну намагалася викурити Чайку із Стамбулу, але безуспішно... </div></div><div><div><br /></div><div>Незважаючи на ненависть його супротивників (головно графа В. Замойського), становище Чайки в Стамбулі було закріплене. Його порад слухали найвищі представники турецької влади, яка оплачувала всі кошти удержання польської аґентури. У великій мірі до цього причинилася Людвіка Снядецька, яка в дійсності стала жінкою Чайки. Вона вміла злагіднювати його непогамованість, загонистість; давала поради, як вести себе як справжній дипломат.</div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">Українофільство</h4><div><br /></div><div>Чайці завжди близькою до серця була доля України. Він хвилювався, коли одержав вістку про арешт кирило-методіївців - Костомарова, Шевченка та Куліша. Він тішився, коли чув, що в Галичині розгортається національне відродження українців. Він домагається від Чарторийського, щоб в польській і французькій пресі видвигнути питання української незалежности. Така постава, на його думку, створить кращі вигляди для повстання проти царату. В час весни народів у 1848 р. були пляни, щоб перенести військові акції на терени Галичини, одначе польські магнати цьому спротивилися. Після здушення революції в Будапешті при допомозі російської армії, Росія вимагала від Туреччини видачі всіх поляків, що були на теренах турецької імперії. Султан цьому спротивився, але порадив, щоб польські офіцери прийняли мусулманську</div><div>віру і в той спосіб задержали свої офіцерські ранґи в турецькій армії.</div><div><br /></div><div>Бюро Чарториського старалося одержати для Чайки американське громадянство, але справа велася так недолужно, що сам Чайка 18 грудня 1850 р. рішив перейти на мусулманство, щоб лишитися в Царгороді та творити свої вимріяні козацькі полки. В листі до приятеля Воронича він писав: "Мій український брате, кість із наших костей, до тебе пише потурчений бусурман; не зі стиду, не з жалем, але з гордістю, що я сповнив свій обов'язок. Тепер ви сповніть свій, щоб ми</div><div>разом пішли з огнем і мечем у відвідини до білого царя та виповнили пророцтво Вернигори". Підписаний: Мегмед Садик, колишній Міхал Чайка. Сам султан вибрав йому ім'я "садик",</div><div>що означає "вірний". Його жінка Людвика на мусулманство не перейшла. Ніде, - каже авторка, - не можна знайти доказів на те, чи Садик Паша брав шлюб у мусулманському обряді. Зараз тільки після прийняття мусулманства Садик Паша добився дозволу на організацію окремих військових формацій, зложених із козаків Добруджа та некрасовців, і був назначений провідником козацтва та території Туреччини. На ділі Садик почав стягати до свого полку всіх, хто хотів "козакувати" - болгарів, вірмен і навіть жидів. Треба було втримувати залізну дисципліну, щоб з цієї збиранини створити боєздатну одиницю. Багато поляків від нього відвернулося, але Міцкевич його не осудив, Чарториський вважав творення козацьких з'єднань дуже корисним, бо воно не допустить до роздвоєння двох народів, до крамоли, яку підсичували москалі.</div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">Отаман Чайка</h4><div><br /></div><div>У травні 1854 р. в Адріянополі відбулася урочиста парада: зложення присяги козацького полку на вірність султанові. Турецькі достойники держали козацькі прапори; при участі священиків - православного, католицького, мусулманського та рабіна - полк, на чолі з отаманом Чайкою, відбув присягу. Через якийсь час вони вимаршували на оборону твердині Сілістрії. Тут козаки Чайки пописалися добре. Цілий місяць тримували наступ москалів, які вкінці відступили. Всі</div><div>любили свого "батька-отамана"; ненавидів його тільки граф Замойський, який цілий час ширив інтриги, щоб Чайку викинути з його сідла. В серпні того ж року Чайку іменовано губернатором Букарешту; тут він виявив себе знаменитим адміністратором в час, коли в Букарешті панувала епідемія холери. Хоча мав ранґу генерала, до всіх козаків відносився як приятель.</div><div><br /></div><div>Садик Паша зі своїми козаками проходжувався над річкою Прутом і мріяв, що ось-ось прийдеться перейти Прут і розгорнути в Польщі повстання. Одначе Франція використовувала і поляків, і молдаван, і мадярів тільки на те, щоб страшити Австрію та втягнути її в альянс проти Москви.</div><div><br /></div><div>Знову ж Замойський боявся, щоб Садик Паша не пішов зі своїми козаками на Україну та не пірвав за собою український народ, як другий Хмельницький. Надії на повстання розвіялися. Інтриги Замойського довели, мабуть, до того, що Садика Пашу позбавлено проводу турецьким аванґардом та відкликано з Молдавії. Полк Садика перенесено до Болгарії. Австрія робила демарш перед урядами Франції та Англії як Садик Паша зі своїми козаками опинився в місті Слівені; частина козаків здемобілізувалася; інші розпиячилися, що призвело Чайку до душевного заламання. В міжчасі Замойський творив свій полк, але організація проходила дуже пиняво й</div></div><div><div>врешті припинилася, бо Туреччина не була більше зацікавлена в війні. Не було можливости поселення в Туреччині; багато вояків перейшло до французького "Чужинецького леґіону". Сам Замойський опустив Туреччину в 1857 р. Після Кримської війни Франція шукала зближення з Росією. Їй не на руку була особа Садика Паші, який роз'їжджав по Молдавіїь та Волощині, ведучи протиросійську політику. Тому вона вимогла від Туреччини, щоб уряд султана перекинув Садика з його частинами до Тессалії та Епіру для охорони кордонів між Грецією та Туреччиною. Вояки були незадоволені...</div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">Прощання з Царгородом</h4><div><br /></div><div>На козацькі частини вдарила злюща епідемія малярії, від якої померли найкращі козаки: Служаленко, Люборадський, лікар Наркевич, поручник Бжезінський. Коли в 1859 році син</div><div>Чайки, Адам Чайковський, який виріс в Парижі, об"їжджав поселення польських вояків у таких місцевостях, як Ляриса, Воло, Арміро, Фрадалія, Арка, Трікала - не знайшов і слідів поселень. Малярія їх знівечила. Чайка пробував із козаків Добруджі зорганізувати військову колонію, але серед них уже діяли московські аґенти й багато козаків за їх намовою переселилися до Росії.</div><div><br /></div><div>Крім малярії Чайці довелося боротися проти "злого духа" - Замойського. Цей ароґантний шляхтич за всяку ціну хотів Садика знищити; намовляв турецький уряд його усунути. Одначе Туреччина високо цінила заслуги Чайки. З вибухом польського повстання проти Росії в 1863 році польські козаки очікували, що їх Садик Паша поведе до боротьби. Одначе він такого наказу не міг дати, бо Туреччина не хотіла зачіпатися з Росією. Сам же Чайка не вірив в успіх повстання без помочі других народів. Особиста трагедія заламила і так змученого Садика. Його дочки, що приїхали з Парижа, долучилися до табору Замойського й вели акції проти свого батька. Ще більшим ударом для Садика була смерть дружини Людвіки, що наступила 24 лютого 1866 р. Не стало людини, яка знала його труднощі, потішала в нещасті і кріпити його ум. На її нагробку Садик поставив герби Польщі, Литви та України.</div><div><br /></div><div>Єдиною потіхою для Садика було те, що до нього приїжджали молоді хлопці з України, які чули про нього та хотіли служити в його козацьких частинах. В місті Слівені козаки приязно жили із людністю, святкували Воскресіння, святили писанки; і християни і мусулмани віталися нашим "Христос Воскрес" - так писав Садик у листі до друга. Садик мав нагоду у Стамбулі особисто говорити з імператором Франції Наполеоном ІІІ, при чому відчув, що Франція не зацікавлена Польщею. Через якийсь час турецька влада навіть видала наказ замінити польські та козацькі шапки на турецькі фези. На старі літа, в 1869 році, навинулася Садикові молода гарна грекиня Ірина, яка йому цілком закрутила голову. Останнім військовим актом Садика були маневри турецької армії в 1870 році. Від міста Слівни аж до Шумнів болгарське населення з ентузіязмом вітало "батька-отамана".</div><div><br /></div><div>Після цього Садик пішов у відставку й почав знову писати. Постали три повісті "Немоляка", "3 часів гетьмана Ляха" і "Болгарія". В перших двох творах домінує мотив ностальгії за рідною Україною по довгих роках скитання. В 1871 році вмирає султан Алі Паша, приятель Польщі. Новий султан, Сервер Паша, радить погодитися з Росією. Садик Паша бачить, що його політичні пляни розторощені. Він стверджує, що не Царгород, а старинний Київ є столицею слов'янського</div></div><div><div>світу і хоче зложити свої кості в "моїй чудовій Україні - в країні білого янгола". Не дарма поляки - його противники посуджували Чайку, що він мріє стати гетьманом України.</div><div><br /></div><div>Тепер Садик Паша вертається до свого рідного прізвища та підписує себе Чайка-Чайковський. Поразка Франції Бісмарком в 1871 році призвела до зміни поглядів серед поляків. Почала пробиватися ідея погодження з Росією. Син Чайковського Адам виїхав до Росії в жовтні 1871, бо російський амбасадор у Стамбулі обіцяв дати йому офіцерський ступінь у царській армії. Той хитрий амбасадор Ігнатьєв вкінці потрапив викурити старого лиса Чайку. Цар пообіцяв пенсію і в грудні 1872 року Чайка вже був в Одесі. Він мріяв, що відіграє важливу ролю в історії Польщі та України. Дійсність була інша.</div><div><br /></div><div>В газеті "Києвлянин" Чайковський зложив заяву, в якій казав, що метою його діяльности було відтягнення польського народу від впливів заходу, який його експлуатував, і привернення його уваги до східньої Европи. (Це щось так, якби це відбувалося сьогодні за влади СРСР - М.С.). У вересні 1873 р. Ірина Теосколо вродила доньку, яку окрещено в православній вірі. У відповідь критикам Чайковський писав: "Козаки були православні; католицизм відкинув їх від Польші; слов'яни теж православні; я не був латинським католиком, бо хотів бути добрим козаком, добрим слов'янином і недурним поляком".</div><div><br /></div><div>Щороку Чайковський мусів складати заяви вірности цареві, але не здобув довір'я. В половині вересня 1875 р. Чайковський поселився в селі Борки Чернігівської губернії. Коли в 1878 році вибухла війна між Росією та Туреччиною, уряд султана звернувся до Чайки, щоб він приїжджав до Царгороду та обняв команду над християнськими військовими відділами, але Чайка вже не мав змоги та сили вертатися до свого "турецького козацтва". Своє положеня він так характеризує: "Колись на цій землі, де я живу, Кирило Розумовський пас індиків і став гетьманом, а Міхал Чайковський - із полководця козаків став пастухом індиків".</div><div><br /></div><div>В серпні 1873 р. все господарство Чайковського згоріло; він залишився асктеом, якому ніхто не прийшов із поміччю. В 1880 році приходить глухота. Чується самітнім, нещасним, бо помирає його єдиний старий друг Морозович. Розпач доводить до трагічного кроку - в січні 1886 р. застрелився.</div><div><br /></div><div>Після кількох годин муки прийшла смерть.</div><div><br /></div><div><br /></div><div style="text-align: center;">***</div><div><br /></div><div><br /></div><div>Цікаво, що це дивне життя людини, яка стільки пережила за своїх 84 роки життя, на довго залишилося забутим. Навіть твори його, колись такі популярні, забуті, а колись шанували його болгари й румуни. Великі заслуги він поклав для оттоманської імперії. Авторка задала собі великого труду, щоб так цікаво описати життя великого романтика, пов'язаного з нашою батьківщиною.</div><div><br /></div><div><br /></div></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-13821040734864952092023-09-30T21:41:00.012+03:002023-09-30T21:45:54.612+03:00В ОБОРОНІ ДОБРОГО ІМЕНІ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"<div><br /></div><div><br /></div><div><i>В. Верига</i></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div>Атаки совєтської пропаґанди на українську дивізію "Галичина" з часів 2-ої світової війни, а зокрема на її членів, які перебувають у вільних країнах Заходу, посилилися в останніх роках доволі виразно. Перед у цьому веде совєтська пропаґандивна рептилька "Вісті з України", призначена для українців за кордоном, з метою паплюжити усіх тих, які не погоджуються з московсько-совєтською окупацією України. Але совєтська пропаґандивна машина на цьому не зупиняється, про що найкраще свідчать спорадичні напади на дивізію "Галичина" та її колишніх вояків у різних чужомовних пресових органах Заходу. Важко якось повірити, що це мав би бути збіг обставин, випадковість. Навпаки, нам здається, що маємо до діла з широко закроєною акцією, якої джерелом є совєтський пропаґандивний центр, який використовує довір'я необізнаних з тою справою, а ще краще легковір'я, західніх журналістів. Хтось з них робить це в ім'я таких чи інших ідеалів за намовою чи "порадою" добрих приятелів, а деякі роблять це свідомо, тому що так їм велить "центр" -- Москва.</div><div><br /></div><div>Прикладом цього останнього може послужити канадська україномовна газетка "Життя і слово", яка появляється у Торонто за редакцією відомого комуністичного діяча з українського роду Петра Кравчука (Ярема Вишневецький також був з українського роду), який навчився писати згідно з Совєтською журналістичною "етикою". "Життя і слово" конечно хоче представити українських патріотів, які врятувалися від московських таборів смерти, як останніх злочинців людства, негідних громадянських прав країн їхнього поселення, тільки тому, що в час війни ці патріоти відважилися взяти зброю до рук в обороні рідного українського народу, в обороні рідного краю.</div><div><br /></div><div>В контексті загальної пропаґанди проти учасників колишньої української дивізії "Галичина" на сторінках торонтонського польського півтижневика "Звйонзковєц" появився напад на дивізійників у травні 1979 року, а в англомовному щоденнику "Торонто Стар" у червні 1980 р. Нам здається, що тут діє одна і та сама невидима рука, яка керує діяльністю часом і наївних людей, які забирають голос у справах, яких вони як слід не прослідили. І так, у редакційній примітці польської статті "Шовіністичний пасквіль" ("Звйонзковєц", 9 травня 1979) стверджувалося, що українці у часі 2-ої світової війни вислуговувалися перед лідерами ІІІ-го райху, "ставали на лапках і їм вірно служили у СС Ґаліцієн і на їх наказ мордували". Далі редакція "Звйонзковца" стверджувала, що в німецьких концентраційних таборах (Ґусен і Мавтгавзен) через два роки виконували ганебну й охоронну службу відділи з-під прапору ди-</div><div>візії СС "Галичина".</div><div><br /></div><div>Обвинувачення аж ніяк не відповідало правді, бо дивізія "Галичина" була створена як бойова одиниця, призначена на східний совєтський фронт, і з жодними концентраційними таборами нічого спільного не мала, а, по-друге, ще й тим, що дивізія "Галичина" не існувала два роки, навіть якщо б рахувати від покликання першого рекрута (17 липня 1943) аж до закінчення війни (8 травня 1945 р.), що разом становить менше 22-х місяців. А коли рахувати від часу фактичного сформування Дивізії в бойову одиницю у травні 1944 року, то вона існувала менше одного року.</div><div><br /></div><div>Крайова Управа Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді розглянула цю справу на одному зі своїх засідань і вирішила вимагати від редакції "Звйонзковца" спростувати ті інформації, як такі, що не відповідають правді. Справу передано в руки адвоката Ярослава Ботюка в Торонті з дорученням, щоб він припильнував того, а якщо редакція «Звйионзковца" не відкличе свого твердження і не перепросить Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та всіх її членів -- віддати справу до суду. Скаргу підписали тодішній голова Крайової Управи Братства Василь Верига та секретар Степан Климців.</div><div><br /></div><div>Після довгих процедуральних пертрактацій весною 1980 р. справа, як здавалося, була на добрій дорозі і редактори «Звйонзковца" готові вже були спростувати своє ствердження, образливе для дивізійників, та перепросити їх за образу. Йшлося ще тільки про остаточне узгіднення тексту, як також вимоги Крайової Управи Братства, щоб "Звйонзковєц" помістив коротку інформаційну статтю про українську дивізію "Галичина".</div><div><br /></div><div><div>І саме тоді у недільному виданні щоденника "Торонто Стар" з дня 8 червня 1980 р. появилася стаття кореспондента Соль Літмана п. н. “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”", яка зараховувала українських націоналістів і дивізійників до воєнних злочинців, за якими шукає відомий жидівський діяч Шимон Візенталь.</div><div><br /></div><div>Між іншим Соль Літман стверджував, що "вони (тобто воєнні злочинці) є тут (у Канаді -- В. В.). Вони поповнили найбільш підлі злочини в історії, не відомо тільки скільки... Їх обвинувачують в поповненні жахливих злочинів за молодих років -- тортури, вбивства, перевіз жидів і нежидів до таборів смерти, а також у немилосердному винищуванні цілих сіл. Кількість їх (тобто воєнних злочинців -- В. В.) визначають різно, від якого пів тузина до 1000. Скільки тих садистів заховали ми в Канаді?</div><div><br /></div><div>Коло 1000 членів Української Піхотної дивізії, знаної як 14-та Галицька Дивізія, що воювала поруч німців, втекло до Канади. Дивізією командував СС-фюрер Гайнріх Гіммлер, яку на честь уродин Гітлера, переназвано на Українську СС-піхотну дивізію".</div><div><br /></div><div>А вслід за тим автор згаданої статті твердить, що члени "Української Дивізії регулярно збираються, утримують свої відділи в 11 більших канадських містах і відіграють важливу ролю у ряді українських канадійських організацій". Отже, з цього було ясно, що тут йдеться не тільки про саму колишню дивізію "Галичина", але також і про Братство кол. дивізійників, яких активність, як і впливи в різних українських організаціях, дразнять Москву і вона намагається їх компромітувати серед співгромадян їхнього поселення. (Дивись нашу статтю <a href="http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/09/blog-post_26.html">"Совєт</a><a href="http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/09/blog-post_26.html">ські напади на дивізійників</a>", "Вісті комбатанта", ч. 2, 1981, стор. 15-19).</div><div><br /></div><div>Очевидно, що на таке обвинувачення Братство кол. вояків 1ої УД УНА мусіло зареаґувати, й тому Крайова Управа Канади передала цю справу адвокатові Яр. Ботюкові. Адвокат Ботюк, як і голова Крайової Управи намагалися виєднати згоду Екзекутиви Комітету Українців Канади, щоб він став в обороні своєї складової організації, але КУК на своєму засіданні 19 червня 1980 р. вирішив тої справи не зачіпати, нічого собі з того не робити і воно піде в забуття. Але ані Крайова Управа Братства Канади, ані адвокат Ботюк не вважали це за правильне трактування справи й рішили йти самі, а радше разом з обома ОУН, які також були заторкнені. В тій справі КУ Братства скликала окреме засідання з представниками обох ОУН, на якому вирішено йти разом, але це скінчилося, на жаль, тільки на словах. Тому що час наглив, Управа Братства вирішила віддати справу до суду сама.</div><div><br /></div><div>Адвокат Ботюк вспів усе це наладнати у приписаному законом часі, виготовив “Notice under the Libel and Slander Act, R.S.O. 1920, Chapter 243 as amended”, який в імені товариства підписали Кость Фіцик, бувший в'язень німецького концентраційного табору та Василь Чупринда. Оба вони "у власному імені, як і в імені всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА, що раніше була відома нід назвою 14-та Ґренадирська Дивізія Зброї СС, скаржаться і протестують проти статті, яка появилася на сторінці А14 газети “The Sunday Star” з датою 8 червня 1980 р. під назвою “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”, як наклепницької відносно згаданих</div><div>Костя Фіцика та Василя Чупринди, як і всіх членів згаданого вже Братства кол. вояків 1-ої УД УНА". Далі йшли цитати з образливих стверджень автора статті. 17 липня адвокат Ботюк</div><div>доручив це обвинувачення редакторам і власникам газети "Торонто Стар" з вимогою спростувати наклепницькі ствердження автора Соль Літмана, інакше справу вирішатиме суд.</div><div><br /></div><div>Місяць пізніше "Торонто Стар" помістив на сторінці А2 недільного видання <b>спростування</b>, в якому між іншим говорилося:</div><div><br /></div><div>"Хоча ця Українська Дивізія була включена в німецькі збройні сили в 1943 р., немає жодних доказів, щоб вона поповнила якісь жорстокості чи інші кримінальні злочини. Її члени були кожний індивідуально перевірений Об'єднаними Націями, брітанськими та канадськими властями по війні, заки вони були допущені до Канади. "Стар" перепрошує за неприємності, які (з приводу згаданої статті) могли мати ветерани Дивізії, що проживають у Канаді".</div><div><br /></div><div>Стільки в газеті. А в листі з 18 серпня 1980 р. до адвоката Ботюка старший редактор Борден Спірс писав, що "Торонто Стар" досліджував історію 1-ої УД УНА й у висліді того заявив: "Ці дослідження впевняють нас, що пов"язування членів Дивізії з комісією для воєнних злочинів, як це було зроблено в статті з 8-го червня було помилковим. Ми, звичайно, перепрошуємо за цю помилку і в залученні пересилаємо відбитку справлення помилки й перепрошення, яке появилося у вчорашньому числі "Сандей Стар".</div></div><div><div><br /></div><div>Так закінчилися обвинувачення газети "Торонто Стар" колишніх дивізійників і Дивізії. Вслід за тим появилися вістки про це майже в усіх українських часописах, але деякі з них були такі неграмотні, що їхні читачі, мабуть, не розібрали, хто кого і в чому обвинувачував. Між іншим весь текст перепрошення "Стару" появився також і в "Бюлетені" КУК, ч. 3, 1980 р. за липень-серпень 1980 р., при чому екзекутивний директор КУК, д-р Я. Кальба, заявив голові Крайової Управи Братства кол. вояків 1-0ї УД УНА в Канаді, що згадана інформація появилася у "Бюлетені" тому, що це велике досягнення Братства. Ми згідні з тим, але прикро було, що Екзекутива КУК не хотіла зі свого боку приложити до того досягнення своїх рук.</div><div><br /></div><div>Поява пасквілю на Українську дивізію "Галичина", як також і на Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА в англомовному щоденнику "Торонто Стар" мала вплив і на наладнання справи із "Звйонзковцем". Коли це обвинувачення появилося у "Торонто Стар", редактори "Звйонзковца" відмовилися помістити приготоване спростування, кажучи, "ми підождемо, аж поки не вирішиться справа з "Торонто Стар". І так справа затягувалася, навіть і після того, як "Стар" помістив своє спростування. Очевидно, тут не було вже технічних ані леґальних перешкод, але діяла тут, мабуть, таки нехіть редакторів та видавців перепрошувати українців. Щойно під загрозою адвоката Ботюка, що він розпічне судові кроки, поляки остаточно опублікували узгіднене перепрошення у "Звйонзковцу" з 24 червня 1981 р.</div><div><br /></div><div><i>"Ми, нижче підписані, жаліємо, що зайшло аж так далеко, що Василь Верига та Степан Климців заскаржили нас, Польське видавництво "Звйонзковєц", Яна Бідоса та Романа Бучека, до Найвищого Суду Онтаріо за образу їх самих та всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА (Української Національної Армії, колись СС "Галичина"), (в перекладі).</i></div><div><i><br /></i></div><div><i>Ми вважаємо, що судовий процес міг би нанести великі шкоди для взаємовідносин польської та української спільнот Онтаріо і Канади, що не є побажаним і тому не хочемо до того допустити.</i></div><div><i><br /></i></div><div><i>Неправильні і образливі ствердження появилися у статті українського тижневика "Вільне Слово" з 17 березня 1979, які викликали статтю у "Звйонзковцу" з дня 9 травня 1979 р., яка, ми признаємось, мала непотрібні і невірні ствердження щодо 1-ої Дивізії Української Національної Армії, колись СС "Галичина".</i></div><div><i><br /></i></div><div><i>Ми перепрошуємо за опублікування тої статті. Ми не мали наміру ображувати 1-шу Дивізію Української Національної Армії, колись СС "Галичина". Ми просимо вибачення за неприємності, які могла та стаття спричинити.</i></div><div><i><br /></i></div><div><i>За Польске видавництво "Звйонзковєц": Ян Бідас".*)</i></div><div><br /></div><div>Так закінчилася справа з образливими закидами польського півтижневика "Звйонзковєц", завдяки інтервенції Крайової Управи Братства Канади та її правного дорадника Ярослава Ботюка. Оба ці випадки, з "Торонто Стар" та із "Звйонзковцем", є чи не найкращим доказом, що за правду треба постояти, чести одиниці чи громади треба боронити, а не уникати конфронтації, мовляв, воно забудеться, бо що записане -- те не забувається. Кожна одиниця чи організація, яка має чисті руки, не може і не повинна дозволити собі, щоб її обвтнувачували у злочинах, яких вона ніколи не поповнила.</div><div><br /></div><div><div>На цьому можна було б закінчити, якщо б усі обвинувачення Української Дивізії "Галичина" у воєнних злочинах були вислідом непоінформованости чи незнання, чи навіть і злоби поодиноких авторів чи редакторів. Але, як це було стверджено на початку, усі виступи проти дивізії "Галичина" не є звичайним збігом обставин, але, поза всяким сумнівом, інспіровані Москвою чи її вислужниками, яким залежить на тому, щоб скомпромітувати дивізійників в очах української спільноти та в очах їхніх співгромадян країн їхнього поселення. З уваги на те відкликання обвинувачень на адресу дивізії "Галичина" в англомовній газеті "Торонто Стар" викликало лють у київських вислужників Москви, яку вони вилляли на сторінках "Вісті з України" №5, 1981 та англомовного видання "Ньюз фром Юкрейн" №3, 1981, призначеного для англомовних українців Північної Америки. В обох цих виданнях появилася стаття якогось Гриця Михайлова п.н. "Кого захищає" "Торонто Стар". Вже з самого заголовку видно мильну інтерпретацію, типову для більшовицької пропаґанди, бо "Торонто Стар" нікого не захищав, а навпаки, перепрошував за неправильні твердження одного з її авторів.</div><div><div><br /></div><div>Побачивши доволі довгу статтю (коло 1400 слів), здавалось, що вони використають нагоду і заперечать ствердження "Торонто Стор" якимись конкретними доказами, що за дивізією "Галичина" таки є якісь воєнні злочини. Але нічого подібного там немає, крім пустих фраз про Нюрнберзький процес, про воєнні злочини, про те, що такі докази є, але канадський уряд не хоче про них чути і т. п. З того ясно, що жодних доказів немає, бо інакше "Вісті з України" не чекали б аж канадський уряд схоче їх узяти до уваги. Далі автор допису накидується на "Торонто Стар" за те, що ця газета помістила спростування Олекси Яворського, Юрія Кульчицького, а що найважливіше, що 17-го серпня "Торонто Стар" принесла публічне вибачення, надрукувавши його під зненавидженою усіма гезетами рубрикою "Поправка". Ось що болить совєтських ви-</div><div>служників.</div><div><br /></div><div>Ми згідні з тим, що жодна газета не любить признаватися до помилок, але, не маючи доказів, "Торонто Стар" поступив чесно і перепросив за неправильну образливу інформацію. "Вісті з України", поза типовою совєтській пресі лайкою, не дали також жодних фактів, але зате заявили, що "автор не має нічого проти передруку його статті в "Торонто Стар". Однак редактори "Стару" не скористали із цього "запрошення".</div><div><br /></div><div>Як нам відомо, Москва так легко не резиґнує із намічених плянів, і тому треба очікувати нових нападів на колишніх вояків дивізії "Галичина" за те, що вони посміли колись взяти зброю проти московського імперіялізму в Україні. Так само Москві не подобається те, що ці колишні дивізійники, будучи у країнах вільного Заходу, продовжують цю боротьбу всіма іншими леґальними і чесними засобами. І тому добре ім'я національно свідомого українця взагалі, а в тому і дивізії "Галичина" -- 1ої Дивізії УНА треба боронити. Це є святим обов'язком у першу чергу керівних органів Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, а вслід за тим українських організаційних надбудов -- Комітету Українців Канади, Українського Конґресового Комітету Америки тощо. Стати в обороні за свою честь -- це не тілький привілей, але й обов'язок, і не виконати його, згідно з нашими можливостями, -- це прямо гріх.</div></div><div><br /></div><div><br /></div><div>_______________</div><div>*) Ред. Роман Бучек відмовився підписати заяву і проти нього судове поступовання продовжується.</div></div></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-89523677320358980502023-09-30T19:54:00.012+03:002023-09-30T20:08:21.669+03:00Дивізійники в Торонті<div><br /></div>
<div><br /></div><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEj6T-VOEXkT4dRjDMrY1BxJ1-sZwN7ITpIDT537OmKjYJvIoAGgXEQFnsav16SUTiTetHiJGw_cvuJZemiYuV8OGV-D_LXs3_b2FXe6McTReLeqpLyBuAaBMjcadKPGiwocv4eO3o-9yZhJmxY4X0l6ueC6ISg59u4XHX5tiwrqbq6geXbTYwIWIj9DIp56/s1341/img488%20%E2%80%93%20%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D1%96%D1%8F.jpg" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="961" data-original-width="1341" height="229" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEj6T-VOEXkT4dRjDMrY1BxJ1-sZwN7ITpIDT537OmKjYJvIoAGgXEQFnsav16SUTiTetHiJGw_cvuJZemiYuV8OGV-D_LXs3_b2FXe6McTReLeqpLyBuAaBMjcadKPGiwocv4eO3o-9yZhJmxY4X0l6ueC6ISg59u4XHX5tiwrqbq6geXbTYwIWIj9DIp56/s320/img488%20%E2%80%93%20%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D1%96%D1%8F.jpg" width="320" /></a><br /><br /><br /><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhRLT4KDYzc804p4-WrggV3BLsa4QxgsRyUtoZf-gp9E7m5wmam2ye4h8Vq6a7_0537ZhRy3vAzmpscIUZcYJAoIEB5w_e0ouDr9GnsTNGQBV1FoMbJnk2H6kCTYSeuc2s-3M99kyjqyyItmBTU-BUKnZRLMt3-SOStOgo4AMMJxnnUCvlf3kQtxe75XqFf/s1336/img488.jpg" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="866" data-original-width="1336" height="207" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhRLT4KDYzc804p4-WrggV3BLsa4QxgsRyUtoZf-gp9E7m5wmam2ye4h8Vq6a7_0537ZhRy3vAzmpscIUZcYJAoIEB5w_e0ouDr9GnsTNGQBV1FoMbJnk2H6kCTYSeuc2s-3M99kyjqyyItmBTU-BUKnZRLMt3-SOStOgo4AMMJxnnUCvlf3kQtxe75XqFf/s320/img488.jpg" width="320" /></a></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><br /></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><br /></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">Дивізійники беруть участь у посвяченні пам"ятника у пошану поляглим українським воякам в Канадійських Збройних Силах в Торонті. Посвячення відбулося 5 жовтня 1980 р.</div><br /><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-56497873018727925882023-09-26T22:22:00.007+03:002023-09-26T22:24:35.922+03:00СОВЄТСЬКІ НАПАДИ НА ДИВІЗІЙНИКІВ<div><br /></div><div><i><b><br /></b></i></div><div><i><b>В. Верига</b></i></div><div><br /></div><div><br /></div><div>В останніх кількох роках совєтська пропаґанда повела доволі аґресивну атаку на колишніх вояків Української Дивізії "Галичина" -- І-ї Української Дивізії Української Національної Армії, а також і на Братство кол. Вояків 1-0ї УД УНА, зокрема у пресових органах таких як "Вісті з України" та їх</div><div>англомовного відповідника "Ньюз фром Юкрейн", які є призначені для "місінформації" українців у країнах західнього світу. У тих же "Вістях з України" появився цикль статтей проти "буржуазних українських націоналістів", а в тому аж у трьох числах (№ 18-20, квітень-травень 1979) "розвідка" "Хто такі дивізійники" відомого каґебівського "історика" під псевдом Клима Дмитрука, за яким скривається майор КҐБ Климент Гальський. Клим Дмитрук, інакше званий Гальський, повинен би дістати орден "Труда" за його вміння цитувати інші твори та взагалі за велику "фантазію, якою він так свобідно диспонує у своїх "наукових", ба ще й "історичних" дослідах.</div><div><br /></div><div>Читаючи ці "твори", так і видно, що авторові не йдеться про правду "хто такі дивізійники", але про те, щоб оплюгавити, очорнити та скомпромітувати перед іншими громадянами українського й неукраїнського роду. Справа в тому, що колишні дивізійники стали рушійною силою у багатьох українських осередках у процесі збереження української ідентичности, українських традицій, культури, а також дають немалий вклад в українську науку. Очевидно, це все не є в інтересах совєтської влади, яка в Україні проводить жахливу русифікаційну політику, намагаючись перетопити весь український народ у складову частину т.зв. "совєтського народу" з російською мовою, культурою та способами виховання молодої людини. В інтересах совєтської влади є змусити українську еміґрацію замовчати так, щоб єдиними речниками України були московські ставленики в Києві. Тому якраз, що Москві не вдається заставити українську еміґрацію до мовчанки, вона намагається її голоси зробити якнаймеш ефективними, щоб її пригадки вільному світові про колоніяльну залежність України не знаходили належного відгуку серед вільного заходу. Кремль намагається дискредитувати українську еміграцію, а зокрема тих, які мають відповідне знання та відвагу говорити в обороні прав українського народу, його поневолення,</div><div>русифікації та взагалі геноцидної політики в Україні. Тому що до таких власне належать колишні дивізійники, вони стоять Москві сіллю в оці і вона в останніх роках посилила свою політику очорнювання їх у своїх власних і чужих публікаціях та пресових органах. На щастя Москви, на світі не бракує таких, які за гроші готові робити все, не звертаючи уваги на етику й мораль.</div><div><br /></div><div>Совєтську владу турбує те, що на заході українське громадянство відзначило 35-ліття створення Дивізії "Галичина", і вона дала наказ "пояснити" цій громаді, "хто такі дивізійники". А що Клим Дмитрук уже вправлений у таких справах, так він і дає на це відповідь. Він нічого не вигадує, а навпаки він покликається на конкретні факти і цитує дописи-репортажі, які появилися на Заході, таки в Канаді, а саме у "Вістях Комбатанта". Ось він розповідає, як Станиця Братства Дивізійників у Монтреалі відзначала своє 25-ліття у лютому та у Філядельфії у травні 1977 р. Ось що пише Клим Дмитрук про цю подію:</div><div><br /></div><div>«... на початку богослужіння, яке відправляв митрат Я. Гайманович, під заплямованим кров'ю штандартом СС, у своїй уніформі до церкви строєм прибули 80 кол. есесманів на чолі з штурмбанфюрером О. Вінницьким. Звертаючись після церемонії до есесівських вояк, Вінницький закликав "передавати свої ідеї молодшому українському поколінню".</div><div><br /></div><div>"Від присяги, яку ми зложили під час війни, -- заявив Вінницький, -- нас ніхто не звільнив. Ми бувші вояки дивізійники не сміємо про це забувати". Ось так зухвало й недвозначно проголошують своє політичне кредо есесівські ґвалтівники і вбивці, ладні й сьогодні знову повернутися до своїх каїнових справ" ("Вісті з України", № 18, квітень 1979).</div><div><br /></div><div>Дмитрук наводить цілі цитати з репортажу В. Горбатюка про святкування у Монтреалі, який появився у "Вістях Комбатанта", ч. 3, 1977 рік. Він навіть бере ці цитати у лапки, зовсім як це годиться шануючому себе науковцеві. Однак, перевіривши цитати совєтського "ученого історика", стверджуємо, що там дійсно такі слова є, але він їх вибрав з контексту, виключаючи те, що йому невигідне. Отже, цитуємо репортаж В. Горбатюка, де він пише: "До церкви вмашерував відліл кол. вояків Дивізії (80) в<b> братських одностроях з прапором Станиці"</b> (підкреслення -- В. В.). Отже немає ані згадки про "штандарт СС" та ще "кров'ю заплямлений", так само як і немає згадки про те, що "штурмбанфюрер Вінницький" ішов на чолі згаданої групи дивізійників, бо ж його там і не було, а групу провадив хто інший. Далі у дописі у "Вістях Комбатанта" сказано, що "привітальне слово сказав основник Станиці майор Осип Винницький. Він підкреслив, шо від присяги,<b> яку зложили вояки І-ої УД УНА на службу Україні </b>(підкреслення -- В.В), нас ніхто не звільнив. Ми, бувші вояки дивізійники, не сміємо про це забути" (стор. 66). Отже, майор Винницький говорив про "службу Україні", але Гальському ці два слова заважали і він їх безцеремонно пропустив. А опустивши ці два слова, змінюється цілковито первісний зміст слів майора Винницького.</div><div><br /></div><div>Але в совєтській діялектиці таке допускаєме, бо не йдеться там про правду, але про очорнювання всіх тих, які не погоджуються з совєтською владою, які мають свою власну думку і не бояться її висловити на відповідних місцях та у відповідному часі. Колишні дивізійники, як чесні і працьовиті люди, яким сьогодні українська громада в діяспорі довіряє свої провідні місця, залишаються сіллю в оці московських вельмож та їхніх вислужників в Україні і тут у вільному світі. Але найгірше болить їх те, що навіть там в Україні, до колишніх дивізійників ставляться, бодай ті, що краще поінформовані, з довір'ям та пошаною. Отже, треба було б їх оплюгавити і внутрі Совєтського Союзу. З тою метою треба було написати відповідний пасквіль також і на сторінках часопису призначеного для громадянина Совєтської України. Найкращим доказом таких намагань є стаття-памфлет у часописі "Робітнича газета" з датою 21 листопада 1979 р. "Робітнича газета" є офіційним органом Центрального Комітету Комуністичної Партії України, яка появляється у Києві, і в ній була надрукована стаття п.н. "Сльоза лукавого" авторства якогось нового "спеціяліста" Ярослава Королевича.</div><div><br /></div><div>Королевич, інформуючи своїх читачів про дивізійників у Канаді, також вчепився репортажу Горбатюка, але, як виходить зі змісту, він зовсім того репортажу не бачив, а радше базував свою "наукову" аналізу на статті Клима Дмитрука "Хто такі дивізійники" у "Вістях з України". Описуючи святкування Станиці Братства Дивізійників у Монтреалі, він каже, що "В Монтреалі в уніятській церкві Успення не так давно був розіграний куди симптоматичніший фарс. На "урочисте богослуження" під гітлерівськими прапорами у повній уніформі прибуло 80 самовіддано патріотичних есесманів-убивць на чолі з якимсь дуже войовничим Вінницьким, <b>котрий з амвона проголосив</b> (підкреслення -- В. В): "Від присяги, яку ми зложили під час війни, нас ніхто не звільняв. Ми, бувші вояки дивізійники, не сміємо про це забувати".</div><div><br /></div><div>Отже, про те, що майор Винницький говорив про присягу, яку вояки І-ої УД УНА, зложили на службу Україні, Королевич також не згадує. Одначе для прикраси і щоб збудити уяву читача, Королевич каже, що есесмани прийшли під гітлерівськими штадартами та в повній уніформі (здається, ясно, що в есесівській уніформі!?), викликає у читача вид гітлерівських парад, а про те власне і йшлося авторові статті "Сльоза лукавого". За те більше драматично виглядає ствердження автора, що мовляв, <b>Вінницький проголосив з амвона. </b>В таку нісенітницю можуть повірити хіба тільки громадяни Совєтського Союзу, та й то не всі, які не знають, що проповідувати "з амвона" можуть тільки священики, а не кожний мирянин. (Маємо на увазі католицьку та православні церкви, до яких належить більшість українців). В кожному разі так</div><div>виглядає совєтська історія та спосіб наукової документації. Із малого скромного допису В. Горбатюка у "Вістях Комбатанта" совєтські "дослідники" зробили таку історію, яка їм була потрібна, не числячись із фактами. Так, до речі, виглядають усі совєтські історичні твори, й тому їх цитувати -- дуже небезпечна річ, бо там аж кишить від усякої брехні та свідомого фалшування. Боротися з цею брехнею не легко, бо совєтам йдеться не про правду, але про очорнення їм немилих людей, одиниць чи цілих груп, так як у нашому випадку йшлося про колишніх членів української дивізії "Галичина", відомих під назвою "дивізійників",</div><div><br /></div><div>Але совєтська пропаґанда не задоволяється очорнюванням немилих їй осіб тільки на сторінках своєї власної преси та взагалі у власних публікаціях. Навпаки, вона намагається поширювати свою брехню також і на сторінках інших, некомуністичних часописів, що в очах читачів має більше достовірности. Це видно зокрема в останніх кількох роках, коли на сторінках англомовних часописів появилася ціла серія статтей проти т.зв. "воєнних злочинців", за якими шукає жид Візенталь. Його намагання доволі часто використовують різного роду комуністи-"прогресисти", які намагаються при тому спекти свою печеню й дискредитувати вихідців з Совєтського Союзу, а зокрема українців. Далися на цю комуністичну вудку злапати й польський тижневик "Звйонзковєц", який вихолить у Торонто і весною 1979 р. образливо висловився проти української Дивізії "Галичина", посуджуючи її, як і цілу українську громаду, за коляборацію з німцями. Так само літом 1980 р. появилася образлива стаття на адресу дивізії "Галичина" у тижневику "Торонто Стар", але до цих справ ми ще повернемо.</div><div><br /></div><div>На закінчення хочемо однак ствердити, що жодна образлива стаття на адресу української громади взагалі, а на адресу української дивізії "Галичина" зокрема, які появляються на сторінках чужих, а часом, на жаль, і на сторінках українських періодиків, не повинна залишитися без відповідної реакції української громади взагалі, а її репрезентативних чинників, як УККА в Америці чи Комітету Українців Канади зокрема. В демократичних країнах ми не повинні дозволити на те, щоб нас безкарно ображали.</div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-91368678669039107402023-09-19T15:51:00.005+03:002023-09-19T15:51:50.365+03:00ІВАН КУПЧИК<div><br /></div><div><br /></div><div>(1895 -- 1980)</div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgYGwOVjfFdQI1Da70xcoicUk3ntobizBJFFUeIkMO5PDqMirB9xRyt2vhJTcCXquiPiE0pNFwql1s7mmd6PbpiSIk7pNKbVwIqrN2C-PCxx-Hh7C_UdmvG2AjjYIRjTkNBd7WSDOZ5pcfyUGLVMwL9UtVVQKmJ3q9DjwjaPrtxBFoLi4xs-tyGZIH9lg88/s448/img414.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="448" data-original-width="331" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgYGwOVjfFdQI1Da70xcoicUk3ntobizBJFFUeIkMO5PDqMirB9xRyt2vhJTcCXquiPiE0pNFwql1s7mmd6PbpiSIk7pNKbVwIqrN2C-PCxx-Hh7C_UdmvG2AjjYIRjTkNBd7WSDOZ5pcfyUGLVMwL9UtVVQKmJ3q9DjwjaPrtxBFoLi4xs-tyGZIH9lg88/s320/img414.jpg" width="236" /></a></div><br /><div><br /></div><div>Іван Купецький-Купчик народився 1 серпня 1895 р. в селі Матиївці, Коломийського району, Зах. Україна. Народню школу закінчив у родинному селі, а до гімназії ходив у місті Коломиї, де жив батько, к. капітан австрійської армії. У першій світовій війні він служив як однорічник у 24-тому полку піхоти австрійської армії. Відбув військовий вишкіл для старшин у Вінер-Нойштадт біля Відня. Був командантом "Першого Лещетарського Розвідчого Відділу" та брав участь у боях на австрійсько-російському фронті в 1915 р. Ранений того ж року у Карпатах, попав у російський полон. Від листопада 1917 р. він вже в рядах новостворених частин Січових Стрільців у Києві під командою Євгена Коновальця. Під час боїв на вулицях столиці Києва в 1918 р. знову був ранений і переїхав на лікування в коломийському шпиталі.</div><div><br /></div><div>У Листопадовому Зриві 1918 р. брав активну участь у перебранні влади в коломийському районі. Згодом в рядах УГА до серпня 1919 р, По повороті в окуповану Галичину включився у підпільну організацію УВО. Довго не втішався волею, бо поляки арештували його й присудили до 6-ох літ в'язниці. По двох роках у трюмі, втікає і дістається до Німеччини. В 1926 р. подався до Америки, а в 1928 р.переїхав до Канади, до провінції Алберти. Активізується в українських національних і релігійних організаціях.</div><div>Як любитель співу, належав до хору "Вечірня Зоря" в околиці Еґремонту,</div><div>а пізніше до хорального гуртка при Філії УНО і УСГ в Едмонтоні. </div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-15311345696349861312023-08-15T21:31:00.002+03:002023-08-15T21:32:50.059+03:00ПАВЛО ЯЦИШИН<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjzQ2HBA_jvLZ1hjswOUfWAENnfga21hKTYPvCvOIFPhCq7z9UAbugo3ORD0GbTo3sj0wPSYytDUF6uRa90gwrPzAQJWFp5pjjCQmOG1fa9mj4Az5XFCVwM_ZjYl5qBPC9tIfzZMvGcGHyNZeustceG6L7RnWG6UncnZ-ZZ15glvZ-DZuSo2QZmYeaHyYit/s405/img219.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="405" data-original-width="336" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjzQ2HBA_jvLZ1hjswOUfWAENnfga21hKTYPvCvOIFPhCq7z9UAbugo3ORD0GbTo3sj0wPSYytDUF6uRa90gwrPzAQJWFp5pjjCQmOG1fa9mj4Az5XFCVwM_ZjYl5qBPC9tIfzZMvGcGHyNZeustceG6L7RnWG6UncnZ-ZZ15glvZ-DZuSo2QZmYeaHyYit/s320/img219.jpg" width="265" /></a></div><br /><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div>48.41.4921-24.11.1980</div><div><br /></div><div>Павло Яцишин народився 8 листопада 1921 р. в с. Григорів, Бучацького повіту. У своєму селі стає членом Т-ва "Луг" і читальні "Просвіта", співав в хорі.</div><div><br /></div><div>У 1944 р. попадає до німецької дивізії "Вікінґ", з якою проходить бої на терені Польщі, а в листопаді того</div><div>року переносять його з іншими друзями до Української дивізії. Ранений в боях у Австрії, попадає до полону</div><div>в Італії, а відтак в Англії. </div><div><br /></div><div>В 1952 р. виїжджає до Канади, до Ред Лейну, де працює в копальні золота. У 1955 р. переїжджає до Вінніпеґу, де стає членом Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, Т-ва Рідна Школа ім. М. Шашкевича, інституту Просвіти.</div><div><br /></div><div><br /></div>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-34623611347643444112023-07-26T21:27:00.001+03:002023-07-26T21:27:36.071+03:00Д-Р ЯРОСЛАВ ГИНИЛЕВИЧ<div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhul3US96kqeTci0IkqGcPOE2fHDL8oBqDoWJYDBJuWL_FAAatX1hRMlqTL7woDEFvP-XxVIgVkEbg90ZCdbeHV2qVFZAzO7B7fFskJd1gAiyeFkQv3DCNTQRVxq8Y9vIOX2Z83uJlVnjhAQbBLQcMyd_Je8Ru580vUR3tNvHGVREFm66iRzDn8p--pe8D3/s448/img085.jpg" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="448" data-original-width="304" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhul3US96kqeTci0IkqGcPOE2fHDL8oBqDoWJYDBJuWL_FAAatX1hRMlqTL7woDEFvP-XxVIgVkEbg90ZCdbeHV2qVFZAzO7B7fFskJd1gAiyeFkQv3DCNTQRVxq8Y9vIOX2Z83uJlVnjhAQbBLQcMyd_Je8Ru580vUR3tNvHGVREFm66iRzDn8p--pe8D3/s320/img085.jpg" width="217" /></a></div></div><div><br /></div><div><br /></div><div> Сотник, лікар Української Галицької Армії, професор медицини, д-р Ярослав Гинилевич, лицар-командор Ордену св. Сильвестра Папи, народився 9 квітня 1891 року в селі Шумяч, повіт Турка. Походив із стародавнього українського патріотичного роду, де його батько о. Володимир Гинилевич був визначним українським громадським діячем і про-</div><div>будителем рідної Лемківщини.</div><div><br /></div><div>До гімназії ходив у Перемишлі, а бувши студентом медицини у Львові брав ниву участь у боротьбі з поляками за український університет і був поміж підсудними 101-им студентом у відомому політичному процесі у Львові.</div><div><br /></div><div>Після закінчення у 1916 році медичних студій був приділений в часі Першої світової війни санітарним медиком до 41-го піхотного полку в Чернівцях і з цим полком брав участь у</div><div>боях на італійському фронті.</div><div><br /></div><div>По розпаді австро-угорської монархії 1 листопада 1918 року зголосився до рідного війська у Львові і на наказ Тайного Військового Комітету роззброїв австрійську військову корпусну команду. Опісля, ввечері 4 листопада був тяжко ранений.</div><div><br /></div><div>По відступі українських частин зі Львова і після вилікування був приділений як медик до 7-ої Львівсьної бригади, в рядах якої перебув в червні 1919 року Чортківську офензиву, а після відступу УГА за Збруч у липні 1919 року -- у відомім "Чотирикутнику смерти" пережив щасливо пошесть тифу.</div><div><br /></div><div>Після підступного роззброєння галицьких частин поляками в квітні 1920 року попав до польського табору полонених в Тухолі на Поморі.</div><div><br /></div><div>По однорічнім побуті в Тухолі повернувся до Львова. Працював повних 19 років безкористо в клініці Народної лічниці і зібрав понад 20 тисяч польських золотих на будову українського шпиталя. Був приватним лікарем митрополита Шептицького і його брата о. ігумена Климентія Шептицького. Був також професором медичного з факультету у Львівському університеті.</div><div><br /></div><div>Виїхавши в 1944 році на еміґрацію, замешкав стало у Мюнхені, тут відкрив свою лікарську практику, став професором УТГІ і деканом його фармацевтичного факультету, а від 1951</div><div>року був постійним головою Української Медично-Харитативної Служби.</div><div><br /></div><div>Папа Павло VI-ий відзначив його 1964 року титулом лицаря-командора Ордену св. Сильвестра Папи.</div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div><i>Дмитро Микитюк</i></div><div><i><br /></i></div><div><i><br /></i></div><div><i><br /></i></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-8094748372152935802023-05-08T18:53:00.004+03:002023-05-08T18:53:31.440+03:00Д-р МЕД. ХІРУРГ ВОЛОДИМИР ПРОКОПОВИЧ<div><br /></div><div><br /><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiev_BDiv99rpvcGKutWXq0lWyoha4haf9Uz_CuqAylTz0cSlGS8UTLsZBMd7cg9R-hToroZZWJnoRBc0OqHwg14mpdxXCZAYYswB1P9c1_F5tsFAAoxhfZaCRpQiVit9BQ_Z7Bf1zq24suAo3YC8UqaLTUEdg4FpZuJG115UzQskJ78me4ArgDGgiU0g/s640/im264.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><br /></a></div></div><div><br /><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEivr4Ct8ZqwCjhbrMhHv6B3pgl5b2sFTFl1MMQJbtHopG0Hlcm5rErCixew2lvqjgxIcoGxvu-cKD-Ud3UL6RlnK8aGxnIHlM7RVjhK6qp8X3KmLdTVl_6Z1E-OjL4_9t6QSXpXv-HJUivdN7CYMnVelDGFcphEC7SQWsoj6oyhjwocdCP3G15_wyBZwA/s640/im264.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="640" data-original-width="455" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEivr4Ct8ZqwCjhbrMhHv6B3pgl5b2sFTFl1MMQJbtHopG0Hlcm5rErCixew2lvqjgxIcoGxvu-cKD-Ud3UL6RlnK8aGxnIHlM7RVjhK6qp8X3KmLdTVl_6Z1E-OjL4_9t6QSXpXv-HJUivdN7CYMnVelDGFcphEC7SQWsoj6oyhjwocdCP3G15_wyBZwA/s320/im264.jpg" width="228" /></a></div></div><div>Світові події останніх десятиліть і значимі політичні події діяли на наші покоління з великим драматизмом. Зосібна важливим переживанням було постання Української Дивізії "Галичина", до якої зголосився д-р В. Прокопович. Закінчивши медичні студії у Львові став асистентом д-ра Ґруци одного з найкращих хірургів в Польщі. Коли проголошено Дивізію "Галичина", одним із перших лікарів зголосився д-р Прокопович.</div><div><br /></div><div> У звіті із своєї референтури д-р Білозор, колишній лікар УСС і УГА, а в той час санітарний референт Військової Управи, згадує тих лікарів, які першими зголосилися до Дивізії. Між ними є ім'я д-ра В. Прокоповича. Я мав нагоду бачити його в Гайделяґрі в половині 1943-го року і розмовляти з ним. Він від'їжджав саме на курс для військових лікарів, який мусіли пройти усі зголошені.</div><div><br /></div><div>Д-р Білозор звітує про загальне положення лікарської професії під Польщею. Українців допускали тільки в обмеженій кількости до студій медицини. Тому перед Другою світовою війною на 3 мільйони українського населення ми мали тільки 360 лікарів, малу кількість дентистів і техніків та кількох тільки аптекарів. Тому кожний лікар міг зробити гарну карієру у своїй професії. Проте до Дивізії зголосилося аж 161 лікар, але це були переважно колишні військові лікарі з австрійської армії першої світової війни, та з УСС, УГА та УНР. Із зголошених принято з причини здоров'я і віку тільки 32-ох, в тому 14 у віці до 30 років. Слід додати, що в піхотній дивізії повинно бути 50 лікарів не враховуючи запасного полка.</div><div><br /></div><div><div>Йоли я прибув до запасного куреня під Бродами, деяких лікарів, в тому і д-ра Прокоповича приділено уже до поодиноких частин. З пізніших звітів і розмов знаю, що д-р Прокоповича приділено до полевого шпиталя, який був розташований в селі Потутори. Командир першої сотні 29 полку поручник Михайло Ліщинський розповідав мені, ідо в днях 18-20 липня 1944 його сотня перебувала у повільному відвороті, але у постійному контакті з ворогом в напрямі на Ґуту Пеняцьку і Жарків, де його ранено. Використовуючи можливість транспорту командир сотні з іншими раненими прибув до полевого шпиталя в Почапах. Кількість ранених вояків була така велика, що персонал шпиталя міг обслужити тільки тяжко ранених, до яких належав і М. Ліщинський.</div><div><br /></div><div>Д-р Прокопович ствердив, що в раненого почалася ґанґрена і ампутував йому руку в умовах повного браку нормальних засобів гігієни. Фронт, а з тим і бої з ворогом наближалися до Почап. М. Ліщинського і декілька інших ранених вдалося ще вивезти автом з фронтової лінії, а д-р Прокопович попав у полон, з якого видістався тільки по довгих роках.</div><div><br /></div><div>Я побачив д-ра Прокоповича аж у Детройті у шістдесятих роках. Він щиро опікувався дивізійниками, безкорисним і постійним лікуванням генерала М. Крата продовжив йому життя на яких десять років.</div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div><b><i>Ю.Т.К.</i></b></div></div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-19746652507738554752023-05-07T13:33:00.007+03:002023-05-07T13:37:01.663+03:00В . Кубійович і А. Фіґоль<p> </p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><br /></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><br /></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhG3MWJF7oKtRCWYh9FoGm4HOLhRKmvUubVX1546439l0WGvzRAqeQdy8NFR6TOHfYAjIf3AzhgbIwTrVt1xFB7HsB4j1bW1aMwRMeEgDg_cfdyt0nyP0vX1PF-y18sK65IROVXCiNP-ZINjH0Bn6_5IIUD-uJlZmW_eBR3N_MPHsNtht9MbGAmXS_bKA/s800/im258.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="393" data-original-width="800" height="314" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhG3MWJF7oKtRCWYh9FoGm4HOLhRKmvUubVX1546439l0WGvzRAqeQdy8NFR6TOHfYAjIf3AzhgbIwTrVt1xFB7HsB4j1bW1aMwRMeEgDg_cfdyt0nyP0vX1PF-y18sK65IROVXCiNP-ZINjH0Bn6_5IIUD-uJlZmW_eBR3N_MPHsNtht9MbGAmXS_bKA/w640-h314/im258.jpg" width="640" /></a></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><i><br /></i></div><i>Проф. д-р В. Кубійович з найближчим співробітником про здійснюванню Енциклопедії Українознавства д-р Атанас Фіґоль. (знимка з весни 1980 р.)</i><p></p><p><br /></p><p><br /></p><p><br /></p><p><br /></p>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-70621209553667586732023-05-07T13:24:00.000+03:002023-05-07T13:24:02.609+03:00СОВЄТСЬКА БОЄВА ТАКТИКА В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ<div><br /></div><div><i>В. Ф.</i></div><div><br /></div><div><br /></div><blockquote style="border: none; margin: 0 0 0 40px; padding: 0px;"><h4 style="text-align: center;">Лекція на майбутнє.</h4></blockquote><div>Для Заходу СССР був і є загадкою. Це актуальне особливо в мілітарній ділянці. Правда, західні "совєтологи" збагнули частинно совєтську військову практику, спосіб розміщення військових з'єднань та дещо з мілітарної доктрини, але решта таки оповита серпанком таємничости. Західні експерти не знають "слабих пунктів" совєтської армії. Зрештою важко передбачити справність і досягнення армії, доки її не випробується на полі бою. Ось приклад:</div><div><br /></div><div>Перед вибухом німецько-совєтської війни брітанська розвідка доносила, що хоч совєтські військові сили чисельно великі, але їхнє вивінування перестаріле, постачання незадовільне, а в командирів брак ініціятиви та заразом якийсь страх перед відповідальністю. Звіт передбачував далі, що німецька армія впродовж 4 до 6 тижнів зможе опанувати цілу Україну й дійти до Москви. На ділі показалося що інше. Тому й сьогодні трудно оцінити, на скільки добрий совєтський командний склад, яка сила армії, які її "слабі пункти". Німецький генерал Франц Гальдер у своїх споминах пише, що німці не доцінювали совєтського колоса; вони думали, що совєтська армія начисляє коло 200 дивізій, а тимчасом уже на самому початку війни там було 360 дивізій. Правда, озброєння та загальне вивінування армії далеко не дорівнювало європейським стандартам, а також і командний склад не був на висоті. Та цікаве й грізне було що інше: коли німцям вдалося знищити, нпр. 10 дивізій, то на їх місце з'являлося відразу других 10 — свіжих і боєздатних.</div><div><br /></div><div>Безпосередньо після Другої світової війни американські військові чинники заанґажували більшу кількість німецьких офіцерів, що воювали на Східньому фронті, й дали їм доручення подати на письмі свої спостереження й досвід з боїв із совєтською армією. На підставі тих інформацій та інших опублікованих джерел американці стараються пізнати докладніше совєтську армію та її боєздатність.</div><div><br /></div><div><h4 style="text-align: center;">Східній фронт</h4><div>Всі німецькі автори, обізнані зі Східнім фронтом, однозгідно підкреслюють його особливу унікальність. Німецькі дивізії, вислані вперше на Схід без достатнього числа старшин обізнаних з умовинами Східного фронту, завжди зазнавали невдач і мали великі жертви в людях. З другої сторони, навіть рештки дивізій, які пройшли тверду школу на Сході, добивалися поважних успіхів.</div><h4 style="text-align: center;">Совєтський командний склад</h4><div>В січні 1941 р. на одній із конференцій німецького генерального штабу Гітлер висловив думку, що совєтська армія не має добрих командирів. Німці вже раніше мали нагоду ближче пізнати совєтську армію, її добрі і злі сторони. Це було ще в 1920-их і пізніше в 1930-их роках, коли Німеччина, щоб уникнути наложених на неї Версальським трактатом мілітарних обмежень, вишколювала свою армію на території СССР і тоді совєтські офіцери ходили до німецьких військових шкіл. В тому часі совєтські старшини робили додатне враження, мали солідне військове знання, виявляли пильність, здоровий розсудок та подивугідну амбіцію вчитися, були добрими техніками і стратегами. В половині 1930-их років, внаслідок ідеологічних розходжень, німецько-совєтські контакти припинилися й німецька оцінка совєтської амії опиралася тільки на зовнішніх спостереженнях. В 1941 р. полк. Кребс, який провів деякий час в СССР, звітував ген. Гальдерові, що вищий совєтський командний склад стоїть далеко нижче, ніж в 1933 р., та треба буде щонайменше 20 років, щоб він осягнув попередній рівень. Причиною того занепаду були військові чистки в 1937-1938 роках. Ось кілька статистичних даних: розстріляно 3 з-поміж 5 маршалів, 14 з-поміж 16 армійських командирів, всіх 8 адміралів, 60 з-поміж 67 корпусних командирів, 136 з-поміж 199 дивізійних командирів, 221 з усіх 397 командирів бригад. Також розстріляно всіх 11 віцеміністрів оборони та 75 з-поміж 80 членів Верховної Військової Ради. Потерпіли також нижчі старшини: згрубша половина 35000-го офіцерського складу була зліквідована. Отже, в 1941 р. перед самим вибухом війни з Німеччиною, совєтська армія, хоч чисельна й може хоробра, не мала належного командного складу. Хоч вище совєтське командування було спосібне і цілеспрямоване, то середнє й нижче — бодай на початку війни — було апатичне, без ініціятиви. Тому в початковій кампанії совєтська армія проявляла слабість, яку згодом виправлено воєнним досвідом. Зокрема після Сталінґраду перевага перейшла на сторону совєтської армії: її командування на всіх ступенях проявляло гнучкість, твердість, рішучість. Одною негативною прикметою старшого командування — в розумінні німецьких експертів — була його нехіть оточувати більші німецькі з'єднання. Ще в 1945 р., коли совєтська перевага була безспірна, вони не вступали в центр Німеччини, доки не зліквідували потенціяльної німецької загрози в Курляндії, Східній Прусії, Помор'ю. Причина: стратегічною метою совєтської армії було не відвоювання втрачених теренів, а тотальне знищення ворожої армії і її мілітарних ресурсів. Це потверджували також військові інституції, в яких говорилося: перед рішенням, куди має бути звернений головний удар, командир мусить впевнитися щодо розміщення ворожих сил і тих устаткувань, які найперше треба знищити, щоб забезпечити остаточну перемогу.</div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">Вояки</h4><div>Якийсь дивний стоїцизм і духова повільність роблять совєтських вояків байдужими на людські втрати вони навіть не прив'язують великої ваги до власного життя. До атаки ступають по трупах своїх недавніх товаришів, вони незвичайно витривалі, спокійно переносять усі труднощі, байдужі на бомби і стріли. Очевидно є між ними також більш ніжні характери, але вони витреновані сповняти всі накази без вагання, дуже докладно. В совєтській армії панує залізна дисципліна й за невиконання наказу стосується драконські кари. В боях коло Рославля в серпні 1941 р. совєтська танкова сотня вислана до акції, нагло задержалася, мов мертва, на полі бою. Причина була та, що командир сотні одержав наказ, перед акцією наповнити танки пальним, яке було на складі дальше в тилу. Він того не зробив, думаючи, що десь на переді можна буде набрати пального. Але такої можливости не було й танки стали без пального. Результат: політичний комісар витягнув пістолю й на місці застрілив командира.</div></div><div><br /></div><div><div>В порівнянні з європейським, совєтський вояк легше переносить усякі недостатки й невигоди. Під час зимової кампанії в 1941 р. німці оточили совєтський полк в лісах коло Волкова. Тому що їхні сили були за слабі для прямої атаки, вони постановили застосувати облогу й голодом приневолити вояків до здачі. Але після двотижневої облоги їх спротив був такий самий як першого дня; те саме продовжувалося і в наступних тижнях. Совєтські вояки живилися рештками замерзлого хліба, сосновими шишками та сухим листям. Нікому з них не приходило на думку покинути становища із-за голоду.</div><div><br /></div><div>Західньо-европейський вояк дуже залежний від постачання й воно дає йому певність та облегчує життя на фронті. Якщо якийсь відділ зазнав на фронті невдачі і його розбито, то поодинокі вояки шукають захисту коло кухні або вантажного авта. Того всього не мають совєтські вояки; польова кухня є для них приємною несподіванкою, якщо вона вряди-годи з'являється на фронті. Для совєтського вояка єдиним прибіжищем є не кухня чи вантажне авто, а тільки кріс, танк або кулемет; якщо він їх втратив — він пропав. Повороту назад для нього нема, бо там чекають на нього патрулі НКВД.</div><div><br /></div><div>Німецькі автори підкреслюють, що совєтські вояки скоро опанували модерну зброю і скомпліковане військове устаткування. Це зокрема помітне в ділянці комунікації: в часі Першої світової війни телефон був для пересічного російського вояка чимсь майже магічним, а вже в Другій війні всякі, навіть дуже скомпліковані радіоапарати були для нього просто іграшкою.</div><div><br /></div><div>Очевидно совєтська армія має також слабі сторони. Головним її недомаганням є брак ініціятиви, що в результаті доводить до паніки, до "інстинкту череди". Він неспроможний перенести наглої зміни від тріюмфального наступу до вимушеного відступу, губиться в непередбачених ситуаціях. Зате в обороні він знаменитий.</div><h4 style="text-align: center;"><br />Боєві операції</h4><div>Совєтські боєві операції інші від західніх і повні несподіванок. Ніколи не можна заздалегідь передбачити, як совєтське командування зареагує на тактичні правила боїв або різні фронтові хитрощі, як нпр. оточення, наскок збоку, удаванню засідки. Часом совєтські частини поступають згідно з загальна принятими правилами, то знову всякі намагання оточити ї або вдарити збоку не турбують їх зовсім. Тому боротьба з совєтською армією мусить спиратися на зовсім інших заложеннях. Часами совєтські відділи покидають становища, які нормально треба б втримати як дуже важливі. Іншим разом во ни завзято обороняють місця, які не мають ніякого стратегічного значення. В таких випадках вони керуються радше інтуїцією, ніж практичним вишколом, і треба признати, що та інтуїція деколи краще їм служить, ніж теорія. Цікаве також те, що вони прикладають велику вагу до височин і боряться за них з великим завзяттям, без уваги на їх значення та власні втрати.</div><div><br /></div><div>Домінантну ролю в совєтській армії відіграє артилерія; в ній служили і служать найкращі офіцери. Під кінець Другої світової війни їх артилерія мала рішучу перевагу над німецькою й німці зазнавали від неї чимало втрат. Знамениті також саперні частини, які могли в скорому часі направити залізничі рейки, мости та закладати міни.</div><div><br /></div><div>Менше досконала піхота й танкові частини. Обслуга танків не мала належного вишколу, тому в них завжди були великі втрати. В піхоті стосовано масові атаки, без уваги на колосальні людські жертви.</div><div><br /></div><div>Слабою сторінкою совєтської армії був брак координації між піхотою, артилерією і змоторизованими частинами. Ту хибу виправлено в пізнішій стадії війни (1944 р.), коли введено в дію більшу кількість танків.</div><div><br /></div><div>Начальне командування мало докладно розроблену процедуру підготовки до офензиви. Дуже докладна розвідка починалася 48 годин перед атакою. Наступ піхоти попереджувала артилерійська канонада. Деколи вживали хитрощів, але вони були якісь стереотипні й дуже очевидні, напр. розповсюджування фальшивих вісток, будування фальшивих укріплень та інсталяцій, усування перешкод в інших місцях, ніж там, де мала починатися атака. Щойно маршал Конєв в 1945 р. змінив трохи ту процедуру і при офензиві над Вислою мав позитивні результати.</div><div><br /></div><div>Ще одна унікальність східного фронту — це величезний простір, в якому німецькі вояки прямо розпливалися. Внаслідок того совєтські відділи могли без труду інфільтрувати німецькі позиції та здобувати ключеві становища поза фронтом. Це давало їм змогу переходити ріки, будувати причілки й не допускати німців до закріплення оборонних позицій.</div></div><div><br /></div><div><h4 style="text-align: center;">Розвідка</h4><div>Кесельрінґ завважує, що ще перед Другою світовою війною совєтська розвідка намагалася роздобути й вивчити правильники й технічні підручники чужих військових сил. З того він заключає, що й під сучасну пору вона добре поінформована про нову зброю та боєву техніку Заходу.</div><div><br /></div><h4 style="text-align: center;">Висновки</h4><div>Німецькі джерела подають багато інформацій про совєтські боєві операції під час Другої світової війни. Питання в тому, чи ті інформації актуальні ще сьогодні чи може вони мають тільки історичну вартість.</div><div><br /></div><div>Перша заввага щодо високих кваліфікацій вищого совєтського командного складу напевно актуальна й сьогодні. Доказом є батата совєтська військова література, яка присвячує чимало уваги модерній війні, так нуклеарній, як і звичайній, конвенціональній. Можна тільки мати сумніви, чи совєтське командування буде в силі реалізувати свої теоретичні заложення. Є підстави думати, що сама доктрина добра, але її проведення в життя слабе.</div><div><br /></div><div>Є також можливість, що совєтські військові чинники захоплені своїми успіхами з останньої війни, спочили на лаврах і не думають над тим, щоб колишню тактику поправити відповідно до нових технічних вимог і досягнень. Їх тактика "масових атак", практикована в останній війні, може бути дуже коштовна в нуклеарній добі. В новій війні буде вказане "розсіяння" військових з'єднань; це знова змушує військові відділи й нижче командування діяти більш самостійно, а це власне, — як стверджують німецькі автори, — слаба сторінка совєтської армії. Одначе є докази, що совєтські військовики рахуються з тим фактом і звертають більшу увагу на ініціятиву та більшу свободу діяння. Чи вдасться їм це осягнути? Чи зможе видати з себе таких самостійних старшин-провідників суспільство, яке вбиває приватну ініціятиву і не заохочує людей самостійно думати? А може СССР думає про "блискавичну війну" й армія приготовляється до неї? Відповіді на ці питання не знайти в підручниках, що займаються історією Другої світової війни, але на підставі здобутих інформацій можна поробити правильні висновки.</div></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div><div>На підставі статті:</div></div><div><br /></div><div>Col. Graham D. Vernon. Soviet combat operation in World War II. Military Review, N. 3 and 4, 1980.</div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-55508309516781206842023-04-17T18:06:00.001+03:002023-04-17T18:06:09.853+03:00БОГДАН ПІДГАЙНИЙ<div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiJNCaPat72wTHVuPvvQVgTaEjMz95Y_e6LdO8ljAUiyMrYx7V5cQLxVmg6-OmDkQOf7Iip-Arp7PvJTlcWWKOYzbzD6H3hgrk9lGrUXGq4ekp8iUA1c_F4CGBD0e_F5lBLo9DQQp-qsaR2eelWKMjLomovXYc0VoEHmKHG5CVnO2n4Onh9eeOp78yC9w/s448/im186.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="448" data-original-width="311" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiJNCaPat72wTHVuPvvQVgTaEjMz95Y_e6LdO8ljAUiyMrYx7V5cQLxVmg6-OmDkQOf7Iip-Arp7PvJTlcWWKOYzbzD6H3hgrk9lGrUXGq4ekp8iUA1c_F4CGBD0e_F5lBLo9DQQp-qsaR2eelWKMjLomovXYc0VoEHmKHG5CVnO2n4Onh9eeOp78yC9w/s320/im186.jpg" width="222" /></a></div><br /> 2.1.1906 — 1.9.1980</div><div><br /></div><div>Підгайний Богдан — громадський і політичний діяч, інженер; член Української Військової Організації, Бойовий референт Крайової екзекутиви Організації Українських Націоналістів у Галичині у 1930-их роках. Засуджений на процесі за вбивство польського міністра Б. Пєрацького у Варшаві в 1935 році на досмертну в'язницю і на процесі Крайової Екзекутиви ОУН у Львові в 1936 — на 15 років ув'язнення. Член проводу Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів у 1940-их роках член Політичної Ради ОУН за кордоном.</div><div><br /></div><div><div>Кожне речення вищенаведеної нотатки з Енциклопедії Українознавства вимагало б окремої більшої довідки. Кожне це речення замикає поодинокі періоди бурхливого земського життя Богдана Підгайного. У кожному з цих періодів вирізняється незвичайне бажання все глибше допомогти і посилити боротьбу українського народу за свою державність та виявляється у рішучості конкретних чинів. Не кожному одначе доля дозволила у своїй земній "мандрівці" попасти в аванґард провідних "мандрівників", таких, на яких гляділи та шляхами яких ступали маси їхніх сучасників. Революціонер з психічної структури і незрушимого переконання, Богдан Підгайний, разом з генералом Тарасом Чупринкою (Романом Шухевичем), Степаном Бандерою і Миколою Лебедем, належав до цього авангарду свого покоління, яке історики вже тепер вважають "пробоєвим", за свій вклад у процес національного відродження українського народу. Це покоління свідомо нав'язало до визвольних змагань І-ої світової війни, поглибило ідею збройної боротьби та понесло її у широкі маси нашого народу. Події 2-ої світової війни і події після неї засвідчили правильність настанови і поступування цього покоління, а широкий відгомін мас — це запорука майбутнього успіху. Анатоль Камінський, колишній близький політичний співробітник Б. Підгайного, пише про нього так:</div><div><br /></div><div><i>"І так як доля нашого народу тісно й органічно пов'язана з історією ОУН, так і життя Б. Підгайного пов'язане з організованим націоналістичним рухом нашого століття. Він бо — боєвик УВО, один із її першої трійки, він — боєвий референт Краєвої Екзекутиви ОУН, член проводу ЗЧ ОУН і член Політичної Ради ОУН за кордоном.</i></div><div><i><br /></i></div><div><i>Націоналістична доба викувала поняття, яке найменоване ідеєю чину. Саме він був якраз передусім людиною чину і співтворцем доби.</i></div><div><i><br /></i></div><div><i>Я хотів би однак згадати тут про окремий період в діяльності Б. Підгайного, а саме як керівника референтури краєвого зв'язку в доволі складний і важкий час 40-их і 50-их років. Якраз в краєвому зв'язку, мабуть, яскравіше, ніж будь-коли, Б. Підгайний виказав не лише відвагу й бистрість, подиву-гідну винахідливість і динамізм, але й широкий розмах концептування і плянування, провідницький і організаційний хист, маштабність, готовість на риск й одночасно холодний оперативний розрахунок штабовика високої кляси. А в парі з тим він виявляв величезне багатство людського зрозуміння і вирозуміння, безпретенсійности, щирости і звичайної скромности (...) Заразом в період внутрішніх криз він зумів був поставити на перше місце добро справи, політичну рацію і наказ Краю та відсунути набік особисті уболівання та пов'язання".</i></div></div><div><br /></div><div><div>Б. Підгайний був старшиною дивізії "Галичина". Дивізію вважав за потенційний зародок частини майбутньої української армії. Цей погляд не був таємницею серед вояків, і звідси його часті непорозуміння з німецьким штабом дивізії. Фронтовий старшина, ранений під Бродами, з дивізією перемаршував Словаччину, Австрію і Юґославію. По повороті з полону з Ріміні включився знову в українське політичне життя, в якому займав важливі та відповідальні пости. Став співосновником Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та його послідовним діячем. Довго очолював Крайову Управу Братства в Канаді, а в Головній Управі був заступником голови. В Канаді працював як інженер.</div><div><br /></div><div>Доля не була ласкава для покоління інженера. Тюрми, табори відокремлення, табори полонених, життя в напрузі і безперервній небезпеці. Шикани і переслідування чужих бюрократів, хоч гартували духа та давали охоту до боротьби, але відбивалися від'ємно на здоров'ї. Доля вимагала від них жертв — твердих і тяжких — таких, на які людина може здобутися. Не судилося їм також, принаймні тим, що вже відійшли, побачити здійснення їхнього ідеалу. Але, мабуть, вже такі дороги провидіння. Мойсей вивів свій народ з єгипетської неволі, але сам не побачив вільної країни.</div><div><br /></div><div>Сотник Б. Підгайний — це революціонер і вояк, який, свідомий своєї мети, крокував земським шляхом свого життя, поборюючи зустрічні перепони. Він — не тільки провідник і вояк, він в першу чергу людина, незвичайна людина, людина багатьох талантів, незрівняного дару розповідання, приємна у співжитті з другими, людина — дорадник, ініціатор, виконавець. Перефразовуючи американського генерала МекАртура, хочемо вірити, що старі вояки не вмирають; вони розпливаються в ідеї, за яку стояли і боролися, а ця ідея залишається з нами і тому з нами частина духовости покійного.</div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div><i>М. М.</i></div></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-39449903075986539372023-03-25T18:33:00.006+02:002023-03-25T18:33:56.224+02:00УКРАЇНСЬКІ ВТРАТИ В КАТИНІ<div><i><br /></i></div><div><i>Роман Крохмалюк</i></div><div><br /></div><div><br /></div><div>1980 року минуло сорок літ від вимордування більшовиками в Катинському лісі, воєннополонених старшин і підстаршин польської армії та невеликого числа цивільних осіб. У зв'язку з цею сумною річницею, поляки у вільному світі проголосили 1980 рік "Катинським роком" і відзначили урочистими академіями пам'ять жертв цього жорстокого і нелюдяного більшовицького злочину.</div><div><br /></div><div>На жаль, у польських доповідях на святочних академіях та статтях у часописах, що інформують вільний світ про цей злочин, говориться про п'ятнадцять тисяч старшин і підстаршин, що згинули тільки тому, що були поляками. Це викликає мильне враження, а саме що в польській армії у Другій світовій війні не було членів інших національностей, а зокрема українців.</div><div><br /></div><div>У поверсальській Польщі, що мала тоді кругло тридцять три мільйони населення, жило приблизно сім мільйонів українців, не числячи інших національностей, як білорусинів, жидів та німців. З вибухом Другої світової війни поляки покликували до війська всіх старшин і підстаршин резерви польської армії без огляду на їх національність.</div><div><br /></div><div>Тут слід згадати події, що мали місце з кінцем польсько-німецької війни, а зокрема з початком окупації українських західних земель більшовицькою армією у 1939 році. Німеччина розпочала війну з Польщею 1 вересня 1939 року, а вже 17 вересня Сталін видав Червоній армії наказ заняти українські західні землі. Поляки, які вели вже перед вибухом німецько-польської війни сильну пропаганду проти німців, не звертали уваги на небезпеку, що грозила їм від більшовиків. І так львівське радіо, почавши з днем 18 вересня, говорило впродовж кількох днів, що "Армія Совєтського Союзу йде нам на поміч". В той час розбиті польські дивізії відступали в безладі на схід, прямо в руки більшовикам. Рівночасно на теренах, занятих ще польським військом, почала діяти тиха більшовицька пропаганда про відновлення польської армії. Під тим претекстом більшовики розброювали польських старшин та підстаршин і висилали їх до таборів полонених в СССР.</div><div><br /></div><div>Легковірність і незнання більшовиків було між іншим причиною цього, що польський командир оборони Львова генерал Лянґнер, який мав змогу передати німецькій армії Львів і цею дорогою врятувати життя кілька сот старшин і підстаршин, довідавшись, що Львів припаде більшовикам, вирішив піддатися більшовицькій армії.</div><div><br /></div><div>На підставі списків, що їх виготовили польські старшини в СССР, було стверджено, що приблизно п'ятнадцять тисяч старшин і підстаршин польської армії було у трьох таборах полонених в Козельську, Осташкові та Старобільську.</div><div><br /></div><div>У квітні 1943 року німецьке військо відкрило на підставі інформацій білоруського населення у лісі біля місцевости Катинь, недалеко Смоленська, масові гроби, в яких найдено постріляних польських старшин і підстаршин. Покликана комісія Міжнародного Червоного Хреста із Швайцарії, як теж німецька і польська Комісії, ствердили без сумніву, що всі полонені були ліквідовані пострілом у потилицю весною 1940 року. Устійнено теж, що останні листи, які приходили від полонених до їхніх родин у Польщі, були писані в таборах найпізніше на початку квітня 1940 року.</div><div><br /></div><div>Існує декілька списків полонених, які загинули в катинському лісі, але найдокладніший список зложила німецька комісія*. Менше точний є список виготовлений польською комісією**. зате вельми помічними були річники старшин резерви польського міністерства військових справ.</div><div><br /></div><div>У Катині згинули 4252 полонені, переважно з табору полонених в Козельську, з яких приблизно 150 не можна було зідентифікувати. Полонених з табору Осташків у числі 6368 зліквідувало НКВД в околиці міста Волґой, а полонених з табору в Старобільську в числі коло 6840 зліквідувало НКВД у районі села Дергачі.</div><div><br /></div><div>Числа замордованих з цих трьох таборів узяті з копії документу написаного у формі звіту НКВД у Мінську до головної кватири НКВД в Москві. Цей документ, який найдено в пивниці будинку НКВД в Мінську, дістався в руки письменника Луіса Фіц Ґібона, який написав документальну працю*** про ліквідацію полонених у Катині.</div><div><br /></div><div><div>Тому, що масові гроби відкрито в Катинському лісі, Катинь став символом більшовицького звірства над полоненими. До сьогодні вийшло декілька праць в польській мові із списками замордованих в Катині. У них подані прізвища, документи і опис деяких дрібних речей, найдених при замордованих. На жаль, бракує там двох важливих рубрик, а саме: і релігія, хоча обі ці рубрики були чи не найважливішими в військових річниках польської армії. Для читача тих списків, необізнаного з тодішними обставинами в Польщі, виходило б, що українців у польському війську взагалі не було, а жертвами в Катині були тільки самі поляки.</div><div><br /></div><div>Автор цієї статті переглянув офіційні списки полонених старшин і підстаршин, що згинули в Катині, і устійнив на підставі чисто українських прізвищ, імен тощо, що число українців, які згинули при ліквідації тих трьох таборів, коли б числити навіть дуже обережно, виносило п'ять і пів процента, що дає на 15 тисяч замордованих 825 українців.</div><div><br /></div><div>Нижче подаю, як приклад, прізвища кільканадцяти українських старшин, які згинули в Катині:</div><div><br /></div><div>Ппор. Білецький Юрій (ЛЗК), ппор. Булат Олександер (АМ 3410), ппор. Василюк Степан (ЛЗК), ппор. рез. Возняк Євген (ЛЗК), Ганінчак (віце-президент Львівськосо суду), ппор. рез. Горак Степан (АМ 3611), ппор. Гриньків Ярослав (ЛЗК), ппор. арт. Дністрянський Роман (АМ 3721), ппор. Данилюк Іван (АМ51), капраль Захаріясевич Ігнат (АМ 649), о. майор Ільків Микола (греко-кат. священик), ппор. рез. Кульчицький Володимир (АМ3134), пор. Кропивницький Євген (ЛЗК), Лакота Роман (цивільний), ппор. Максименко Роман (АМ/2453), пор. сап. Малецький Іван (ЛЗК), пор. Мороз Мирослав (АМ 1670), пор. Назаревич Осип (АМ2358), пор. інж. Неводський Микола (АМ 927), ппор. піх. Перкович Едвард (ЛЗК), ппор. рез. Прокопович Володимир (ЛЗК), пор. Раставецький Модест (ЛЗК), підхор. Саган Йосиф (АМ 922), ппор. Сидорчук Іван (АМ 684), ппор. Чижевський Юрій (АМ2971).</div><div><br /></div><div>Польський уряд у Лондоні має багато більше матеріалів, з яких можна б докладно устійнити втрати, які ми понесли в Катині. Добре було б, якщо б цією справою ся Братство "Броди-Лев".</div><div><br /></div></div><div><br /></div><div>_______________________</div><div>* Amtliches Material zum Massenmord von Katyn (скорочено АМ). </div><div>** Lista zaginionych w Katyniu. (скорочено 1-2К).</div><div>*** Louis Fitz Gibbon. KATYN.</div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-50884694056402762452023-03-19T23:30:00.001+02:002023-03-19T23:30:23.400+02:00З ДЖЕРЕЛ ДО ІСТОРІЇ УД УНА<div><br /></div><div><i><br /></i></div><div><i>Юрій Тис-Крохмалюк</i></div><div><br /></div><div><br /></div><div><b>Ґеральд Райтлінґер:</b> "Дім, будований на піску, Гітлерова політика сили в Росії", Гамбурґ, 1962.</div><div>(Gerald Reitlinger — Ein Haus auf Sand gebaut. Hitlers Gewalt-politik in Russland. Hamburg 1962).</div><div><br /></div><div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjuwAbymlwItOor9VbBUUDedXjouaxyOHrlREB6RiStaMHLTRXmOrhYk4oT-mFuYnQPhEWsYMYkfEman1Zibw4Y9baV3zClGBfCJMPZNH4e7-Q8ENpRQo0SI_Ij3Smpjn90USWM8nBMLNAwoxaAb6V6J_Yh0-R0Ky65iQyKEuuZDOIbXQvIU8MnHkapAg/s448/gerald-reitlinger+ein-haus-auf-sand-gebaut-hitlers-gewaltpolitik-in-ru%C3%9Fland-1941-1944.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="448" data-original-width="280" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjuwAbymlwItOor9VbBUUDedXjouaxyOHrlREB6RiStaMHLTRXmOrhYk4oT-mFuYnQPhEWsYMYkfEman1Zibw4Y9baV3zClGBfCJMPZNH4e7-Q8ENpRQo0SI_Ij3Smpjn90USWM8nBMLNAwoxaAb6V6J_Yh0-R0Ky65iQyKEuuZDOIbXQvIU8MnHkapAg/s320/gerald-reitlinger+ein-haus-auf-sand-gebaut-hitlers-gewaltpolitik-in-ru%C3%9Fland-1941-1944.jpg" width="200" /></a></div><br /></div><div>Ґеральд Райтлінґер зібрав велику кількість матеріялів до своєї праці, але сьогодні маємо вже багато більше; майже всі документи, здобуті американцями в 1945 р., і збережені німцями, нині звільнені вже до публічного вжитку. Все таки речі, зібрані автором мають свою вартість, а між ними є і різні "раритети", яких не знаходимо в працях інших авторів. Цікаві є теж його погляди щодо головніших вісток і подій.</div><div><br /></div><div>В березні 1941 р. Гітлер у своїй промові перед зібраними генералами згадав теж і про те, що на початок треба буде дати самостійність народам СССР, але тримати їх у постійних взаємних конфліктах. Поміж ними, а теж і всередині їхніх територій, слід потворити німецькі колонії. Кілька днів пізніше дозволив Розенберґові і його "спецам" скласти плян тих держав і німецьких поселень. Плянування переведено в бюрах Розенберґа, але Гітлер, занятий військовими справами, не мав часу ними далі цікавитися.</div><div><br /></div><div>Два місяці після вибуху німецько-совєтської війни Гітлер змінив свої наміри щодо розв'язки національних питань на сході. Він уважав, що сама війна проти комунізму не оправдувала тих жертв, які треба було принести; потрібний був аргумент, підхожий для німців: піднести життєвий рівень німців коштом народів сходу і їхнього майна. Україна — це притягаючий терен для Москви; вона дає дешеві сирівці і високі посади для росіян в адміністрації. Для тієї мети у майбутньому придумано "лєбенсраум" і теорію про унтерменшів-слов'ян.</div><div><br /></div><div>Гітлер оправдував війну тим, що СССР поширив свої території в Румунії, що не було згідне з договором Молотова і Ріббенстроппа з 23 вересня 1939 р. СССР узброювався, хоч в дипломатії і в господарських справах додержувався підписаного договору. Згадані території Румунії — це північна Буковина, де живуть українці.</div><div><br /></div><div><div>1 грудня 1939 р. в атмосфері непорозумінь і сварок, Гітлер став "вождем" і перебрав головну команду над військом. Причиною були непорозуміння з вермахтом, під якого владою були здобуті території. З причини найбільш доцільного для Німеччини поділу здобичі, вибрано орду службовців, губернаторів і комісарів, які мали завдання плянувати і виконувати безогляний колоніяльний визиск здобутих теренів. Назначено шефів: для цивільної адміністрації "остміністеріюм" — Розенберґа, для чотирирічного господарського пляну — Ґерінґа, для невільничого визиску населення — Фріца Заукеля. Утрудненням для пляновиків було те, що половина здобутої території належала до військової адміністрації.</div><div><br /></div><div>З тої причини, а теж і з причин противорічних поглядів на справи військові, дійшло до постійної критики заряджень війська і дальших воєнних плянів клікою Гітлер — Гімлер — Борман — Кайтель. Коли Гітлер побачив, що "бліцкріґ" не вдався, перестав цікавитися внутрішньою і зовнішньою політикою, навіть як вона мала і військове значення. Виявив байдужість до появи Власова й українського питання, а цілу увагу звернув на безоглядно грабіжницьку війну та постійно повторював, що тільки самі росіяни розіб'ють Росію! У поневолені нації не вірив. А генерали не вірили йому. Ген. фон Клюґе вимагав, щоб з його запілля усунути бригаду, яка мала російську команду. Не вірили ті, що знали, як населення вітало німців, як цілі полки переходили в полон і були готові виступити збройно проти Росії. Дехто не розрізняв, шо це були переважно українці, та що ставили умови, на які Гітлер аж ніяк не хотів погодитися. Російські полонені, у виду марева голодової смерти, голосилися до РОА.</div><div><br /></div><div>З початком 1942 року німці мали 3900000 полонених, з яких зголосилося до військової служби 200000. Під кінець війни з 5 і пів мільйона полонених і перебіжчиків служило у різних формаціях, разом з "Гіві", 800000 люда. В тому росіян було мало. Решта — це українці, білоруси, балтицькі народи, козаки, кавказькі й азійські народи.</div><div><br /></div><div>Була теж критика стратегії Гітлера, який, замість іти на Москву, рушив на Україну. Гітлер виправдувався, що господарські причини примусили його до такої стратегії, чого генерали не розуміли.</div><div><br /></div><div>25 жовтня 1942 р. Бройтіґам вислав меморандум до Розенберґа, в якому пропонував, щоб знищити комунізм, але не велику Росію.. Не творити колонії, а заплянувати певного роду політику на зразок 14 точок Вілсона. Тоді Гітлерові не треба буде відтягати війська з-під Москви, бо самі українці будуть боронити себе перед комунізмом. Райтлінґер стверджує, що Гітлер зіґнорував мільйони добровольців і з цього робить висновок, що сьогодні зайвою є нуклеарна війна, бо замість витрачати свої засоби для нуклеарної зброї, можна вжити засобів психологічного розбиття Росії.</div><div><br /></div><div>Німці з остміністерства Розенберґа міркували про автономію народів СССР, але реально не вчинили ні одного кроку в тому напрямі. Бо Розенберґ окружився своїми земляками, східньо-пруськими баронами, які були русофілами, та з сентиментом мріяли про старі царські часи.</div><div><br /></div><div>В липні 1943 р., коли ще була надія на перемогу, Кайтель відмовив Гітлера від творення російського визвольного війська.. У зв'язку з тим, справу Власова відложено до актів, а готові батальйони вислано на західній фронт і до Юґославії. У зв'язку з нарадами про східню політику Гітлер сказав: "Яка це була б користь казати німцям, що вони гинуть за нову Росію чи за незалежну Україну?" Помилка Гітлера з 1941 року пімстилася в 1944 році.</div><div><br /></div><div>Договір ненападу між Німеччиною і СССР з 23 серпня 1939 р. мав тайний додаток: у випадку територіяльних змін, граничною лінією між німецькою і совєтською сферою інтересів є північна границя Литви, ріки Нарва, Висла і Сян. Совєтська делегація настоювала зайняти Бесарабію; німецька відповіла, що не є в тому зацікавлена.</div><div><br /></div><div>Додаткова частина договору не було публіковано п'ять днів, бо, як сказав Молотов, що "через поспіх можна пошкодити справі". Згодом, 10 вересня Молотов запропонував Шуленбурґові формулу, що "СССР є примушений рушити на допомогу загроженій Німеччиною Україні і Білорусі". Ріббентропп пропонує свою формулу: "З політичних і господарських причин постали нестерпні умови і загрози розкладу народів, які живуть під Польщею". Молотов не погодився та додав до формули, що "треті сили можуть почати спроби скористати з існуючого хаосу". Цю тяганину закінчив Сталін своєю редакцією, що спільний комунікт мають підписати обидві держави, "які уважають своїм завданням наново встановити спокій і порядок, та нову регуляцію з точки погляду природних границь і життєвої здібности економічних цілостей". Гітлер був так захоплений цією редакцією, що конче хотів знати, хто її автор. І ледве закінчився воєнний похід "вісімнацяти днів", як Молотов зголосив Шуленбурґові, який був у той час німецьким амбасадором у Москві, що "Сталін не зацікавлений рештою Польщі".</div></div><div><br /></div><div><div>Врешті погодилися обидві сторони на дальші, вже остаточні зміни границь із переселенням меншин: німців на німецьку сторону, а поляків, які замешкували східні терени Польщі і опинилися на заході, до більшовиків. Про українців не було мови. Тому українці, які не бажали залишатися під московською адміністрацією, зголошувалися як "фольксдойчі" (німецького походження) або переходили на "зелену границю".</div><div><br /></div><div>Це все вказувало на непевність уряду СССР щодо границь, який волів бачити їх "воєнними", а не постійними. Сам Сталін не знав, яку політику вести в той час, коли неясною була ще постава західних держав у тому конфлікті. Він боявся, щоб обставини не втягнули його у війну з заходом. Тому, наприклад, коли була загроза альянтської висадки в Данії і Норвегії, Сталін стримував транспорти збіжжя для Німеччини, але коли на заході активними стали німці, Сталін пояснював цю затримку причинами дрібних перешкод у транспорті.</div><div><br /></div><div>Коли Москва зажадала від Румунії Бесарабію і північну Буковину, як землі заселені українцями, і вислали на румунську границю 30 дивізій, німці зрозуміли це як загрозу румунсько-совєтської війни і втрату покладів нафти в районі Плюешті. Гітлер вислав до Сталіна ноту, в якій погодився на віддачу частини Бесарабії, але не Буковини, про яку не було мови в тайному договорі. Болгарія і Мадярщина бачили й тій ситуації нагоду відобрати від Румунії захоплені нею території, а німецька розвідка донесла, що більшовики готовляться вмашерувати до Румунії і окупувати нафтові поля. Врешті підписано умову у Відні, що Румунія віддає Мадярщині її терени, а німці гарантують цілість румунської держави.</div><div><br /></div><div>Гітлер був певний, що акція Москви була приготована в порозумінні з Англією. Справді, брітанський посол сер Стаффорд Крипс сказав Сталінові, що СССР повинен упорядкувати балканські справи, бо саме йому належиться вирішна позиція в тій частині Европи. Сталін мав нібито різко відмовити послові.</div><div><br /></div><div><div>Гітлер теж не вірив у вірність Москви. Його збентежило проголошення Литви, Латвії і Естонії совєтськими республіками.</div><div><br /></div><div>21 липня 1940 Гітлер на нараді з ген. Гальдером, Йодлем та іншими обговорював пляни наступу на СССР. На запитання Гітлера, скільки дивізій потрібно до війни з СССР, Браухіч відповів: "80 до 100 дивізій". Від того часу наради відбувалися постійно. 1940 р. плян був готовий і дістав назву "Барбаросса". В пляні було: заняти лінію "АА", тобто Арханґельськ-Астрахань. Тільки така лінія могла дати гарантію для мирових переговорів, бо з такої віддалі Німеччину не могли б досягнути совєтські літаки.</div><div><br /></div><div>Початок війни визначено на 15 травня 1941 р. На військових нарадах виголошено теж критичні завваги до пляну. В той час відбувалися вже пересування військ: німецькі дивізії рушили на Мадярщину і до границь Румунії. На запитання з Москви Гітлер відповів, що має намір через Мадярщину, Румунію і Болгарію дістатися проти Англії до Тракії. Молотов пригадав, що Болгарія — це терен інтересів СССР. Але Болгарія приступила до держав Осі і тоді в Румунію вмашерувало 700000 німецьких вояків. У пляні було наступати в напрямі Київа і завершити окруження ворожих дивізій. З півдня мали наступати румунські війська.</div><div><br /></div><div>5 лютого 1941 р. ген. Гальдер повідомив Гітлера, що Москва скупчила над границею 100 піхотних, 28 кавалерійських і 70 змоторизованих дивізій. Гітлер не повірив. Він працював над плянами на майбутнє. Після повної поразки СССР найкращі землі мають бути призначені на поселення для німців, решта буде розділена на малі держави. Три місяці пізніше "зелена папка" була готова. В них припечатано долю України. Хоч ці пляни були суворо затаєні, знали про їх зміст англійці і Сталін.</div><div><br /></div><div>Початок війни Гітлер назначив на 22 червня. Ґерінґ розіслав перші тайні напрямні з "зеленої папки": відбудова здобутих теренів має початися тільки там, де є багата сільсько-господарська продукція і де є поклади нафтової ропи. Десятки мільйонів людей будуть зайві, вони мусять згинути або будуть вислані на Сибір.</div></div><div><br /></div><div><div>Врешті 14 червня Гітлер скликав командирів і штаби військ, призначених до наступу і в промові сказав, що війна є конечністю, але теж конечністю є відкинути усі моральні ограничення війни і вжити як зброю жорстокість, конечну у війні ідеологій.</div><div><br /></div><div>Шефом безпеки на здобуті землі назначено Гіммлера. Він дістав найвищу владу теж над німецькими організаціями, урядами і військом. Він усунув ген. Блясковіца за те, що цей критикував ґестапо. Але питання стояло, що зробити після розгрому СССР.</div><div><br /></div><div>Гітлер сам не знав, що робити; не міг знищити 180 мільйонів населення. Думав розчленувати їх на різні соціялістичні держави "бо тим людям тільки соціялізм зрозумілий". А що далі? Гітлер мав більший страх перед націоналізмом, як перед комунізмом. </div><div><br /></div><div>16 червня 1942 Гітлер сказав, що Сталін створив совєтських партизан за німецькою лінією фронту. Це позитивне явище, бо тепер можна вбивати всіх, кого треба. Видано розпорядження, що масові розстріли можна виконувати навіть на наказ командира батальйону. В дрібних випадках населення не мусить бути конче розстрілюване, вистачить його вибатожити.</div><div><br /></div><div>Тому, що масові морди підкошували мораль німецького вояка, такі акції поліція проводила у віддалених місцях. Але ці події стали відомі і в Червоній Армії і солдати перестали піддаватися у полон. Мимо цього, німці вели далі політику: "Батіг і револьвер не можуть спочивати!" Полонені і населення далі було поза законом і правом.</div><div><br /></div><div>Восени 1941 р. появилися проекти зміни відношення щодо полонених. Причинами були вістки, що совєтські власті ведуться з полоненими краще, як німці, і це відбирало право німцям протестувати проту негуманної поведінки з німецькими полоненими. Ці проекти і аргументи Гітлер відкинув, а Кайтель вислав обіжники, в яких подав, що всякі сумніви походять з основ лицарського ведення війни, а тут йдеться про знищення світогляду.</div><div><br /></div><div>Вислід у реальних умовах був такий: полонених — членів партії чи інших діячів комунізму німецька служба безпеки приймала на службу до себе, бо практика поліції та сама і під комунізмом. Німці боялися більше націоналізму тому, що він для них був гіршим і більш небезпечним ворогом; отже, в такій ситуації під категорію "світогляду" підпадали тільки націоналісти.</div><div><br /></div><div>30 серпня 1941 Гітлер летів з Мусоліні до Уманя. Недалеко летовища попало до неволі перед трьома тижнями сто тисяч совєтських вояків. Під впливом Мусоліні Гітлер наказав звільнити всіх українців. Це було причиною, що з таборів на Волині німці випустили велике число українських полонених, які помандрували домів теж через галицькі села. Але уже 7 листопада 1941 появилося нове розпорядження Гітлера: "Українці не можуть користати з жодних особливих привілеїв. Фюрер наказав, щоб їх більше не звільняти з полону". Отже, привілей на показ союзникові Мусоліні тривав від 30 серпня до 7 листопада. (Цей документ подає Hilder-Meyer: Tre Incompatible Allies, N.Y. 1953). Від 1 жовтня 1941, з причини браку товарів і харчів, Кайтель дістав наказ перевозити полонених до Німеччини на роботи.</div><div><br /></div><div>З початком 1942 року Гітлер повідомив, що не тільки балтицькі полонені, але і азійські народи можуть боротися разом з німцями, але без політичних обіцянок. Це рішено тому, щоб зробити добре враження на Туреччину.</div><div><br /></div><div>Розенберґ був проти того, щоб частину Україну, яку Гітлер передав румунам, назвати Трансністрією, бо це викличе зріст українського націоналізму. Антонеску нерадо приняв оцю "Трансністрію", бо сподівався, що Гітлер відбере від Мадярщини Семигород і віддасть Румунії. Тому румунський уряд вірив, що такий поділ України тимчасовий і по війні вдасться їм дістати Семигород. Тому вони погодилися, чи навіть заініціювали постання Українського Комітету в Трансністрії. 25 серпня 1941, коло два місяці після проголошення уряду Я. Стецька у Львові, німці затривожилися вісткою про той комітет за згодою румунської адміністрації, як теж тим, що бандерівське підпілля з Галичини почало появлятися на землях Східньої України.</div><div><br /></div></div><div><br /></div><div><br /></div></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-85825127889424838532023-01-01T17:36:00.007+02:002023-01-01T17:36:41.360+02:00СПРАВА СХІДНЬОЇ ГАЛИЧИНИ НА ПАРИЗЬКІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ 1919 Р.<div><br /></div><div><i>Василь Федорович</i></div><div><br /></div><div><br /></div><h3 style="text-align: center;">Причинок до історії одної мапи.</h3><div><br /></div><div>В 1920 р. американське Географічне Товариство* опублікувало політичну мапу Европи, призначену для учасників мирової конференції в Парижі в 1919 р.* Мапа цікава для нас тим, що на ній червоною лінією зазначена та частина Східньої Галичини, яку Антанта хотіла передати напротяг 25-ти років під польську адміністрацію з застереженням, що там має відбутися в 1944 р. плебісцит для вирішення дальшої долі тих земель.*** Сьогодні та мапа має тільки історичне значення, бо в березні 1923 р. Рада Амбасадорів вирішила прилучити Східню Галичину до Польщі при застереженні для неї автономії. Очевидно Польща не додержала обіцянки, а якщо мова про згаданий плебісцит, то — немов для іронії долі — вона сама не діждала 1944 року...</div><div><br /></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEj3SO73gu-NRS8ksnDOObLqX4ycl9CcqyEj4r1rtHsRrH4pdokW5alC4f0B9cTrlexwxBfxwikealRF4XaDr6VXtQNKZnsUQKdt_dkTkFoGQSaKaLFBUhELoYcV7umkJe3krwF3We1K5rgW20jOprYLN0SrZWj4Kwd8Uq0Z_xStV-FfbUBK2roDXTrflQ/s800/%D1%8C%D1%8C%D1%8C%20-%20%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%8F.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="538" data-original-width="800" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEj3SO73gu-NRS8ksnDOObLqX4ycl9CcqyEj4r1rtHsRrH4pdokW5alC4f0B9cTrlexwxBfxwikealRF4XaDr6VXtQNKZnsUQKdt_dkTkFoGQSaKaLFBUhELoYcV7umkJe3krwF3We1K5rgW20jOprYLN0SrZWj4Kwd8Uq0Z_xStV-FfbUBK2roDXTrflQ/s16000/%D1%8C%D1%8C%D1%8C%20-%20%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%8F.jpg" /></a></div><br /><div><br /></div><div><br /></div><div>Дещо про історичне підложжя тої рідкісної мапи.</div><div><br /></div><div>В січні 1918 р. президент ЗСА В.Вілсон проголосив "14 пунктів" тобто головних принципів, на яких мав бути укладений мир після закінчення Першої світової війни. Згідно з 13-тим пунктом мала бути відбудована польська держава на теренах "заселених безспірно польською людністю". Паризька конференція під керівництвом ЗСА, Великої Британії, Франції, Італії та Японії мала устійнити кордони польської держави. Не було труднощів із західніми кордонами, бо переможена Німеччина не мала іншого вибору, як тільки приняти пропозицію аліянтів, а Польща також радо годилася на таку розв'язку. Зате встановлення східніх кордонів було дуже трудною проблемою. Польща в тому питанні була вперта й непоступлива: вона взагалі мала претенсії до "історичних" кордонів з 1772р., хоч бачила й повинна була розуміти, що таке домагання в змінених політичних обставинах нереальне, а то й смішне. Все-таки вона старалася якнайбільше виторгувати і забрати західні райони Білорусі, цілу Східню Галичину, а навіть частину зазбручанського Поділля, а те все з причин "мілітарних, економічних, культурних, історичних".****</div><div><br /></div><div><div>Великі потуги також не були однозгідні в питанні Східньої Галичини. Франція, яку лучила з Польщею давня приязнь, а також династичні зв'язки, сприяла польській експансії на сході. Так само Італія попирала польські претенсії до Східньої Галичини. ЗСА годилися на прилучення до Польщі теренів, що їх забрала від неї Німеччина в часі "розборів", але противилися включенню Східньої Галичини до складу польської держави. (Пізніше ЗСА змодифікували своє становище в користь Польщі). Велика Британія взагалі противилася територіальній експансії Польщі. Японія не мала окремого зацікавлення в тих справах.*****</div><div><br /></div><div>Цікаве, що тогочасні бритійські політики й історики та поодинокі автори на загал добре орієнтувалися в українських справах, а зокрема в українсько-польських відносинах.. Нпр. С. Бонсаль і Ллойд Джордж, оба учасники паризької конференції, згідно підкреслюють, що українці, русини, рутени, чи навіть карпатороси — це один і той самий 45-мільйоновий народ, що змагається за самостійну Україну. Впродовж історії українці завжди боролися за свободу проти литовців, поляків, москалів. Москалі тепер претендують на "герренфольк" і вважають українців меншевартними, а українську мову діялектом російської мови. Ніщо так не обурює українців, як зневага їхньої мови.******</div><div><br /></div><div>На Паризькій конференції було кілька українських делегацій. Вони можливо мали неоднаковий підхід чи окрему тактику, але мета в них була одна — самостійна Україна. На жаль великі потуги не приділили належної уваги українським меморіялам, а шкода, бо якщо в Европі має бути тривалий мир, то не можна ігнорувати 45-мільйонового народу.*******</div><div><br /></div><div>Спір між поляками й українцями існує віддавна; він особливо замітний у Східній Галичині, де українці творять більшість населення, а духово й культурно тяготіють до Наддніпрянської України. У поляків завжди було бажання мати Галичину в своїх руках та панувати над "рутенами-українцями". За австрійських часів поляки мали в Галичині різні привілеї і політичну перевагу над українцями, хоч не завжди доходили до того законним шляхом. З принципу поляки антиукраїнські, а до деякої міри навіть антислов'янські. Нпр. поляк Біліньскі, австрійський міністр для Боснії й Герцоґовини, в 1914 р. був одним із авторів ультимату до Сербії.********</div><div><br /></div><div>Як відомо, Берестейський мир признав Україні Холмщину. Як тільки поляки про те довідалися, зчинили такий крик, що Австрія мусіла змодифікувати границі України на лінії Холмщини. В заміну за те Австрія обіцяла в тайному договорі створити зі Східньої Галичини окрему автономну провінцію. Але поляки й тут покиринили. Вони якось довідалися про зміст тайного договору й вимагали від австрійського уряду анулювати постанову про Східню Галичину. В червні 1918 р. граф Форґач з доручення австрійського уряду поїхав до Києва, щоб закомунікувати скасування клявзулі про автономію Східньої Галичини.********* Ця заява викликала зрозуміле огірчення українського народу.</div><div><br /></div><div>В мировому договорі в Сен-Жермен з 1919 р. Австрія відступила цілу Галичину в розпорядження держав Антанти. Антанта признала Західню Галичину Польщі, а долю Східньої Галичини постановили вирішити окремо. Поляки не приняли того рішення, бо вони хотіли дістати цілу Галичину, зокрема Львів і Дрогобицький нафтовий басейн. Поляки на тих теренах творили меншість, але занимали ключеві позиції в адміністрації. Українці не скривалися зі своїми антипольськими настроями й ніяк не хотіли належати до Польщі. Отже передача Східньої Галичини Польщі була б можлива тільки силою зброї, а така розв'язка була б несправедлива для українців.**********</div><div><br /></div><div><div>Тому аліянти шукали іншої розв'язки для Східньої Галичини. Були різні пляни й пропозиції включно до тимчасової окупації Східньої Галичини Чехословаччиною або Румунією. Була думка поділити Галичину так, щоб Львів і Дрогобич припали Польщі, але ні одна сторона не була вдоволена з такої пропозиції. Були також пляни перевести на спірних теренах плебісцит під міжнародною контролею, а вкінці ще й плян передати Галичину Польщі на певний обмежений час з забезпеченням автономії і свободи для українського населення з тим, щоб державна приналежність була згодом вирішена за принципом самовизначення. Всі ті пляни були даремні.</div><div><br /></div><div>Коли в листопаді 1918 р. розпочалася війна між українцями й поляками, Антанта намагалася погодити обі сторони. В лютому 1919 р. прибула до Львова аліянтська комісія під проводом ген. Бартельмі й запропонувала перемир'я, але українці його не приняли, бо воно спиралося на помилкових заложеннях і не брало до уваги національного складу країни; згідно з тою пропозицією за поляками залишалась третина Східньої Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафтовим басейном. В березні 1919 р. Найвища Рада в Парижі вислала до українського й польського військового командування телеграму з підписами Вілсона, Ллойд Джорджа, Клемансо й Орлянда з закликом припинити бої та розпочати переговори в справі перемир'я. Українці приняли пропозицію, а поляки навіть не відповіли; війна продовжувалася. В квітні 1919 р. Міжаліянтська комісія "для укладення миру між Україною і Польщею", після наради з представниками обох воюючих сторін, виготовила проект польсько-української угоди. Українці приняли проект, а поляки відкинули його з "мілітарних мотивів", мовляв, окупація Східньої Галичини польською армією є необхідна для безпеки польської держави. Після тої невдачі Міжаліянтська комісія передала справу Найвищій Раді, яка 27 травня 1919 р. вислала Пілсудському гостру ноту з загрозою економічних санкцій, якщо Польща не погодиться на пропоновані умови перемир'я. Пілсудський у своїй відповіді заявив, що окупація Східньої Галичини є полякам потрібна для контакту з Румунією, бо існує небезпека, що німці й большевики можуть спільно вдарити на Польщу.***********</div><div><br /></div><div>Через таку поставу Польщі справа Східньої Галичини затяглася й Паризька конференція знайшлася в тому відношенні в сліпому куті. А тим часом до Парижа наспівали тривожні вістки про загрозливе мілітарне становище на східньому фронті. Поляки подавали відомості, що на випадок заборони дальших воєнних операцій зі сторони польської армії, ті терени стануть жертвою большевицької навали. В тій ситуації Антанта дозволила армії Галлера вирушити на східній фронт для боротьби з большевиками, при чому поляки зобов'язалися не вживати тої армії проти українців. На ділі було інакше. Галлер кинув свої сили якраз проти українців. Коли про це довідалася Найвища Рада в Парижі, наказала Галлерові відтягнути свої війська з протиукраїнського фронту. Галлер не послухав того наказу, заслоняючись тим, що нібито не одержав телеграми. Зрештою ЗСА, завдяки впливам Падеревського, сприяли полякам і дивилися крізь пальці на затії Галлера.************ Галицька армія не могла успішно протиставитися добре озброєній армії Галлера. В результаті вже на початку червня 1919 р. поляки заняли цілу Галичину й поставили Антанту перед доконаним фактом. 25 червня 1919 р. аліянти офіційно дозволили полякам окупувати Східню Галичину по Збруч, а властиво тільки санкціонували той стан, який за той час заіснував. Мотивація аліянтів була така: якщо не дозволиться полякам окупувати Галичину, то польський уряд розлетиться, а з того скористають большевики й покотяться лявіною на захід. А того вони собі найменше бажали.*************</div><div><br /></div><div>Ще раз в листопаді 1919 р. Паризька конференція пробувала розв'язати східньо-галицьке питання: тим разом хотіла дати Польщі мандат над Галичиною на 25 років, після чого Ліґа Націй мала б остаточно вирішити ту справу. Але поляки знова не погодилися і справу відложено "до актів". Скористали з того поляки, бо вони й так уже мали Східню Галичину в своїх руках, без ніяких застережень і зобов'язань. Розв'язка очевидно несправедлива й незадовільна. Українці не мали ніякої запоруки, що їх права будуть хоронені, й тому слушно нарікали на польську адміністрацію, яка трактувала їх так, як колись німці трактували поляків після поділу Польщі.**************</div></div></div><div><br /></div><div><div>... Приготована для Паризької мирової конференції мапа, залишається як документ закулісових пертрактацій, плянів та пропозицій у справі Східньої Галичини.</div></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div>_________________</div><div><br /></div><div>* National Geographic Society, Washington, D.C.</div><div><br /></div><div>** Мапа розміром 30x32 інчі, з поділкою 1 інч — 87 миль, була долучена до журналу "National Geographic Magazine" з 1921 року, том 39. Один примірник тої мапи зберігається в приміщеннях Онтарійського Товариства Багатокультурности в Торонті — The Multicultural History Society of Ontario.</div><div><br /></div><div>*** Пропоновані границі: на сході — Збруч, на півночі — т. зв. Сокальський кордон, на заході — лінія на схід від Сяну так, що Перемишль припадав Польщі.</div><div><br /></div><div>****, ***** H. W. V. Temperley. A history of Peace Conference of Paris. London, 1920. T. 6, ct. 233 i др.</div><div><br /></div><div><div>******, ******* S. Bonsai. Suitors and supplicants: the little nations at Versailles. New York, 1946.</div><div>********, ********* H. W. V. Temperley. Op. cit. T. 4, ст. 67.</div></div><div><br /></div><div><div>********** H. W. V. Temperley. Op. cit.</div><div>S.P. Tillman. Anglo-American relations and the Paris Peace Conference of 1919. Princeton, 1961.</div></div><div><br /></div><div>*********** H.W. V. Temperley. Op. cit. T. 1.</div><div><br /></div><div><div>************, ************** David Lloyd George.The truth about peace treaties. London, 1918-1938.</div><div>Цікаве спостереження Длойд Джорджа: "Поляки не респектували ніяких договорів, зокрема нехтували договір про оборону меншин і виповіли його односторонним актом в 1934 р., насильно польонізували українців і переслідували їх релігію, а в 1930 р. жорстоко тероризували населення т. зв. "пацифікацією".</div><div>************* H. W. V. Temperley. Op. cit. T. 4.</div></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-67202552803822273982022-11-06T19:23:00.002+02:002022-11-06T19:23:17.003+02:00ЧОМУ МИ ПРОГРАЛИ?<p> </p><p> </p><p><i>Іван Кедрин</i><br /></p><p><br />Питання, хто властиво завинив у прогрі української визвольної війни-революції 1917-1921 рр., турбувало і турбує і напевне довго турбуватиме наших істориків, дослідників новітньої історії України та наших політиків і публіцистів. Покійний засновник В-ва "Червона Калина" ще у Львові і згодом в Америці, Петро Постолюк, фанатик книжки, який вічно роздумував, яку книжку треба би замовити та яку перевидати, нераз намовляв автора цих рядків, щоби написати таку книжку, читач якої міг би сам відповісти собі на запит — хто винен, що ми мали свою ні від кого незалежну державу і її втратили. Коли автор цих рядків не взявся за діло, пропоноване йому покійним, славетної пам'яті Петром Постолюком, то тільки тому, що для написання такої книги (а не брошури) треба надзвичайно багато часу і праці, на що собі автор цих рядків не міг дозволити. Це не штука поставити тезу: "винуватим був провід, бо не вмів використати первісного ентузіязму українських мас", або твердити, що програли ми тому, що не було свідомого народу і не було бажання збройно боронити свою державу проти наїзника. Такі дві головні теорії існують тепер, хоч є й інші. Наприклад, гетьманці твердять, що завинило повстання проти Гетьманату Павла Скоропадського і що "рушниками" української державности були власне всі ті, які повалили тодішній Гетьманат. Проте все це тільки твердження, які спрощують проблему. Щоби доказати будь-котру з цих тез, треба навести факти, дати, документи. Наприклад: говориться постійно (і надруковано у багатьох книжках), що "не було зброї, не було амуніції, не було ліків" і тому, як каже стрілецька пісня "встоятись не було сили". Тим часом можна ще віднайти в творах, виданих вже в Совєтському Союзі на основі архівів, якими розпоряджають більшовики, які запаси зброї і ліків були на так званому тоді "Юґо-западному фронті", себто на території України в 1917 році, коли ще велася Перша світова війна. Треба би теж, з покликанням на вірогідні джерела, подати, скільки було російського війська в Україні, зокрема, скільки російських вояків нараховували військові гарнізони у головних містах України, з Києвом у проводі. І треба би триматися докладно тих статистичних даних про стан Армії УНР і УГА в різних періодах визвольної війни і скільки було українських вояків у хвилині, коли 21 листопада 1920 року перестав існувати регулярний воєнний фронт, рештки Армії УНР переступили кордон до Польщі, були роззброєні і посаджені за дроти.</p><p><br />Ту проблему порушує Василь Верига ще в 1-му числі нашого журналу з минулого року. Він к. підстаршина 1 УД УНА, автор кількох книжок, з великим сентиментом до новітної історії України, багато читав і багато знає, але сам не переживав подій 1917-21 і не знає прерізних подробиць, які разом складалися на образ тодішньої нашої дійсности, тодішньої нашої війни-революції.</p><p><br />Василь Верига твердить, що винуватим був провід, бо коли нарід навіть не мав національно-державницької свідомости, то добрий провід повинен був ту свідомість народові защепити і надхнути його духом державницького патріотизму. У теорії автор такої тези має повну правду. Так воно логічно виходило б, так би воно повинно було бути. Але ця теорія зударяється з тодішньою дійсністю в Україні. Тією дійсністю є факт, що з вибухом Першої світової війни та в дні провалу царського режиму у Петроградській революції, в Україні <b>не було ні одної народної школи, ні одного українського часопису</b>, і був такий стан, що його передбачив своїм віщим духом Тарас Шевченко, що Україну "окрадено" з її національно-державницької свідомости. Україна "спала" — і хто мав прокинути її настільки, щоби вона впродовж тижнів-місяців стала державницько свідомою?</p><p><br />Провід не родиться з пустки, провід не постає, як "деус екс махіна". Цей провід мусить теж десь і на чомусь виховуватися. Коли ми читаємо спомини таких авторитетних авторів, як Євген Чикаленко, Микола Ковалевський, Олександер Лотоцький, Марія Лівицька, Ісаак Мазепа й інші, то бачимо наче своїми очима, якою затяжною, трудною і складною була боротьба українців у 19-му сторіччі за право друку, за право перекладу Святого Письма на українську мову, за право зробити аматорську театральну виставу. Такий був стан посідання — чи пак його зовсім не було — українців в моменті вибуху революції і під час революції, за якою слідом зараз же прийшла і війна проти північного займанця та війна проти більшовицької пропаґанди, яка орудувала всіма тими арґументами, які припадали до смаку масі селян, які тільки у 1861 році перестали бути кріпаками, та масі робітників, які були залежними від своїх російських хлібодавців. А панував в Україні могутній "Протофіс" — організація російських промисловців, торгівців і фінансистів. Існувала велика російська земельна власність (поміщицтво), все шкільництво було російське, у православному духовенстві були тільки прихильні українству одиниці, і то на найнижчому ступні духовників, рештою воно було вороже супроти українства, існувала російська армія і поліційний апарат.</p><p><br />Революція внесла в ряди російської армії, поліції й адміністраційного апарату деморалізацію, це правда, але ж вони були на місцях. З проголошенням української держави не можна було обсадити своїми українськими людьми адміністраційного апарату, льояльного супроти українського уряду, ні в одній губернії. Зрештою, навіть в Галичині, яка виховувала народ і його провідну верству у куди кращих умовинах, бо вона була прилучена до Австро-Угорщини в 1772 році, а в 1848 році прийшла "весна народів", навіть в Галичині не можна було обсадити 1 листопада 1918 року українськими фаховими людьми апарату новопроголошеної Західньої Української Народної Республіки, а треба було користуватися охочими для такої служби жидами й поляками.</p><p><br />Так, був величезний ентузіязм. Автор цих рядків був приявний на маніфестації 1 квітня 1917 року: 100000 осіб маршували під жовто-блакитними прапорами Великою Володимирською вулицею у Києві, співаючи "Заповіт" Шевченка, а Михайло Грушевський промовляв спершу з балькону київської Міської Думи, а опісля на Софійській площі, кажучи: "Не покладемо рук, поки не буде здобута автономія, українське народовластя і державне право України". Десятки тисяч клякали і присягали на вірність тому завітові. Але просимо звернути увагу: "автономія". Коли автор цих рядків писав вже на еміґрації після Другої світової війни у лондонській "Українській Думці" про "Тернистий шлях української політичної думки" і підкреслив, що наша політична думка мусіла поволі, ступнево, йти від автономії до держави, то покійний Андрій Лівицький написав мені листа, що його зберігаю у свому архіві, що проголошувати тоді, на початку революції, українську державу, було цілком неможливо, — було просто смішно, бо не було з ким і з чим і як — коли в Києві було тоді ще 40000 російського війська, був ще здисциплінований російський військовий ґарнізон.</p><p><br />18 травня 1917 року відбувся у Києві Перший Український Військовий З'їзд з участю понад 700 делеґатів від зукраїнізованих чи охочих зукраїнізуватися українських вояків Південно-західнього фронту. Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд відбувся 18-23 червня 1917 року з участю 2500 делегатів, які репрезентували кругло два мільйони війська. Третій Всеукраїнський Військовий З'їзд відбувся 2-12 листопада 1917 р. з участю аж 3000 делегатів також ніби від мільйонів зукраїнізованого війська. В "Енциклопедії українознавства" читаємо, що "число українців в російській армії у 1917 році досягало 4 мільйони, але українізація охопила тільки півтори мільйона вояків", бо мовляв, "ідея української реґулярної здисциплінованої армії не була популярна в тодішніх провідних українських колах". Це твердження на перший погляд ішло б по лінії тези, що винуватим був провід, який не мав зрозуміння для рідної здисциплінованої реґулярної армії. Це правда, що так було. Але хто взагалі творив українську революцію, хто ніс на собі ввесь тягар тодішньої велетенської праці?! Це ж була революція, революція, яка почалася в Петроґраді і на корінній Московщині під соціялістичними гаслами і в Україні було цілком неможливо відмежувати соціяльну проблему від національної, коли село тямило ще панщину і насправді далі залишалося під володінням російських поміщиків (українських можна було порахувати на пальцях одної руки), і коли поняття "солдат" було синонімо невільництва і кари.</p><p><br />І тому, хто тоді перебував в Україні, той мусів бачити, що вогонь революційного ентузіязму був солом'яним вогнем. Тут не місце подавати нарис історії українського війська із пригадкою всіх тих труднощів, з якими приходилося боротися при формуванні українського війська. Славити Господа, є окремий твір "Історія українського війська". Був ентузіязм — солом'яний, і проводирі не могли перетворити його в дійсний, тривкий, творчий, державницький, бо водночас ішла революція, і тому теж, що самі вони не мали можливости виховатися на державницьких провідників. Тому хвиля революції винесла на поверхню державницьких змагань Симона Петлюру, професійного журналіста, урядовця Земств, людину, яка була індивідуальністю понад пересічну міру і яка зрозуміла швидше, як його найближчі колеги з державної верхівки, що потрібна сильна українська армія. Михайло Грушевський і Володимир Винниченко проробили величезну роботу в початках української революції. Один і другий користувався подивугідною популярністю. І коли від Першого Універсалу 10 червня 1917 року до Четвертого 22 січня 1918 року проминуло кругло сім місяців, то за тих сім місяців ті люди, тодішні провідники української революції, при всіх своїх недоліках, при всій своїй відсутності державницького виховання, таки створили чудо. Чудо, бо з нічого, з пустки проголосили "Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу". Текст 4-го Універсалу сповнений революційно-соціялістичної риторики, але те одно речення було завершенням української політичної думки, було самовизначенням українського народу, було тією державницькою плятформою, яка сьогодні і назавжди залишиться, як національно-державницьке "Вірую" кожного українського патріота.</p><p><br />На трьох Всеукраїнських Військових З'їздах були репрезентовані тисячами делеґатів мільйони війська — насправді на папері, чи й без паперу. Але коли рушили зформовані на корінній Московщині війська Муравйова й Антонова-Овсієнка, то скільки було війська, щоб боронити Київ від півночі і сходу? І кого треба було вислати під Крути?! Студентський курінь і молодих вояків із Юнацької школи. Євген Коновалець передбачав катастрофу такого війська, що мало зупинити похід добре вишколених і узброєних московських вояків. Але де були ті — хай не мільйони — а сотні чи десятки тисяч війська, які маніфестували свій патріотизм в заявах на з'їздах у Києві?! І ті, які ще вживих з Армії УНР чи УГА, знають, що коли маршував вулицею українського села відділ українського війська, то з-поза плотів зустрічали їх похмурі погляди молодих і дебелих мужчин, які думали не про те, щоби приєднуватися до тих маршуючих вояків, а про те, що завтра прийдуть "інші" — денікінці чи більшовики — і будуть мститися на нічому невинному українському селі.</p><p><br />Не було національно-державницької свідомости, не було зрозуміння, що за свою державу треба боротися із зброєю в руках, бо тієї свідомости, того зрозуміння не можна було набратися за час перебування під "обрусительним" царським режимом від трагічного бою під Полтавою 1709 року. І не були винуваті провідники, бо не мали де виховатись, не мали відкіля взятися. Тому не треба судити тодішній провід, який був таким, яким мусів бути, і можна тільки стверджувати трагічний у своїх наслідках факт, що Україну "в огні окрадену збудили" — окрадену з усіх тих прикмет, які потрібні, щоб створити, зберегти й оборонити свою державу. І це мститься по нинішній день. Бо й тепер, у 80-их рр. 20-го сторіччя — це феномен, що народ, який має кругло 40 мільйонів душ і тисячелітню християнську культуру, не тільки не має своєї держави, але в масі боїться говорити голосно рідною мовою на вулицях українських міст! І так, як тоді, була жменя інтеліґентів, які стали автоматично, примусово провідниками народу, бо інших не було, так і сьогодні одиниці чи тільки десятки чоловіків і жінок мають відвагу ставати на прю з гнобителями, за ту свою відвагу "каратися, але не каятися". І Господь один знає, який український провід з'явиться в хвилині, коли розвалиться імперія. Тільки напевне можна знати і передбачити, що це будуть тамошні люди, ті власне герої, які тепер караються і не каються — і нам, чи пак нашим дітям і онукам, стидно буде, коли в тому новому історичному моменті українська вільна громада не буде одностайною, сильною, зорганізованою і здисциплінованою, а буде такою, як ті маси українців, здатних носити зброю, які в рр. 1917-21 проголошували свою "невтральність". І коли аналізуємо події з-перед 60-ти з гаком років, то чи не варто призадуматися теж над сучасним, над теперішнім станом української вільної громади? Тієї громади, якої не гнобить ніякий займанець, та яка проте поводиться так, що ворог затирає руки, бо дістає докази, що наша вільна українська громада думає про добро своїх партій, а не про Україну.<br /></p><p><br /></p><p><br /></p><p> </p>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-24590450834424775922022-10-30T14:19:00.002+02:002022-10-30T14:19:34.589+02:00ОСИП КАЩИШИН<div><br /></div><div><br /></div><div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjWz-ETSw6deoA-GgnEdlkYCFRjBee_8kecEHirgz_Ovnxv1ji34U4ttMDBXWinnBQj-u3PAOVzUgkqhYgQjmepylDBizsuXzjpbBc1Ni-P-vgiKg1HOnwvVhwClja4-AvujrL7XkX1-at2sjFZdTGdFLU1DI-TSZ4mtIvpOOW0wCEnTha11GIqQJ5jlw/s437/im376.jpg" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="437" data-original-width="336" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjWz-ETSw6deoA-GgnEdlkYCFRjBee_8kecEHirgz_Ovnxv1ji34U4ttMDBXWinnBQj-u3PAOVzUgkqhYgQjmepylDBizsuXzjpbBc1Ni-P-vgiKg1HOnwvVhwClja4-AvujrL7XkX1-at2sjFZdTGdFLU1DI-TSZ4mtIvpOOW0wCEnTha11GIqQJ5jlw/s320/im376.jpg" width="246" /></a></div><br />13.5.1920 — 22.9.1980</div><div><br /></div><div>13 травня 1920 р. в с. Яблонів на Тернопільщині народився в родині Василя і Анни (з дому Солонинка) син Осип. Виховувався він якнайкраще в національнім дусі. Вчився в школі, допомагав батькам, — так проходили роки. Під час 2-ої світової війни вступає до української дивізії, щоб боронити свій рідний край. Він пройшов військовий вишкіл, кроваві бої під Бродами й по закінченні війни попадає в полон.</div><div><br /></div><div>Емігрував до Канади.a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-20993051829888097522022-10-26T21:33:00.001+03:002022-10-26T21:34:01.630+03:00ЄВГЕН ЧОРНІЙ<div> </div><blockquote style="border: none; margin: 0px 0px 0px 40px; padding: 0px;"><div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEitPX_0ibziofQf7vsblMOjMg79heZch_M08TOdz-0N7BrSYzJjTmw7S_OUbuVHWkbvLlpqh3_9ctpxYdpSLEgmlUO_tOn4-AhRylurqQd_XE60o1c7pqGPW1UwghV9c4Nw-Xot5y5U3wUxEzroWa1mjMNtrCiBMgAB9rKa4joJwav4NwVfk8uaj_C8mw/s442/im357.jpg" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="442" data-original-width="336" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEitPX_0ibziofQf7vsblMOjMg79heZch_M08TOdz-0N7BrSYzJjTmw7S_OUbuVHWkbvLlpqh3_9ctpxYdpSLEgmlUO_tOn4-AhRylurqQd_XE60o1c7pqGPW1UwghV9c4Nw-Xot5y5U3wUxEzroWa1mjMNtrCiBMgAB9rKa4joJwav4NwVfk8uaj_C8mw/s320/im357.jpg" width="243" /></a></div></div></blockquote><div><br /></div><div><br /></div><div>Євген Чорній народився 1-го липня 1923 р. в селі Заднесівки біля Підволочиськ з Західній Україні. 1943 р. зголосився добровольцем до 1-ої УД УНА, з якою прийшов повний шлях аж до полону в Італії та Англії. По приїзді до ЗСА закінчив інженерські студії та працював інженером в знаних в цілому світі підприємствах. Останньо в фірмі "Фаркас, Барон енд Партнерс" провадив великі праці в ЗСА та Ірані.a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-61807348172550271182022-09-25T19:01:00.005+03:002022-09-25T19:01:23.701+03:00ХОР. МИКОЛА КОШАК<div><br /></div><div><br /></div><div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhjy9w5Nr8Hjtpub7JeTV2YgC5ovH0pvNn7RgQXr0rarWwfsCtUYVVBjcV-HAZgGamUfkyFhkUUaZ8GWk9XMbyJY_5mC8L-VRkmpKc5qEUPtNsRCoYUzrPamVGDMXtDfDPZAkNxbBwkD0ZlY9cvfZGoN0mKz9c_N6OVkUkNxXRI2A8ow-QjqaUCpx6Fqg/s448/im246.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="448" data-original-width="292" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhjy9w5Nr8Hjtpub7JeTV2YgC5ovH0pvNn7RgQXr0rarWwfsCtUYVVBjcV-HAZgGamUfkyFhkUUaZ8GWk9XMbyJY_5mC8L-VRkmpKc5qEUPtNsRCoYUzrPamVGDMXtDfDPZAkNxbBwkD0ZlY9cvfZGoN0mKz9c_N6OVkUkNxXRI2A8ow-QjqaUCpx6Fqg/s320/im246.jpg" width="209" /></a></div><br />1894 — 1980</div><div><br /></div><div> Хорунжий УСС Микола Кошак народився 21 травня 1894 р. в Косові на Гуцульщині. В часі визвольної війни зголосився добровільцем до УСС, де служив у сотні пор. Матвієва Мельника, беручи участь в боях у Карпатах, Жмиринці і під Крутами.</div><div><br /></div><div>Після війни, у 1922 р. був інтернований в таборі у Райхенберґу. По звільнені закінчив Високу торговельну школу і повернув назад до Косова, де включився в громадсько-торговельне життя, працював у Маслосоюзі, опісля перейшов на становище начального директора Союзу Кооператив.</div><div><br /></div><div>В час 2-ої світової війни виїхав на еміґрацію, перебував у Відні, працюючи далі для кооперативного руху. Пізніше жив в Новому Ульмі і Мюнхені, де закладав таборові кооперативи.</div><div>В 1950 р. переїхав до ЗСА, де жив у Нью Гейвені, виконуючи різні становища в управах Рідної Школи УККА і УНС.</div><div><br /></div><div><br /></div><div>І. Т.</div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-13196221847949396432022-09-04T18:41:00.004+03:002022-09-04T18:41:59.003+03:00Хор "Бурлака" на могилі ген. Павла Шандрука<script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><br /></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><br /></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><br /></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><br /></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiA1ut3uVFzmKMUrhxtemfFKxU7K8hTOidfJWKQIXr65lqV6rGjNY9fTakJxCDfEIAmFVf-qyoHl8Yy2J9iqur2ZZSFOrq5sis1VJZSnrbdxmFu61zEenCIm9v5xzRj_Zq6vZXIfTq2t4fIvG97a3QKOhURdQzrE9j5vUYKNjsRX5YKkC6zcUwXRGCllw/s1577/im182.jpg" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="943" data-original-width="1577" height="382" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiA1ut3uVFzmKMUrhxtemfFKxU7K8hTOidfJWKQIXr65lqV6rGjNY9fTakJxCDfEIAmFVf-qyoHl8Yy2J9iqur2ZZSFOrq5sis1VJZSnrbdxmFu61zEenCIm9v5xzRj_Zq6vZXIfTq2t4fIvG97a3QKOhURdQzrE9j5vUYKNjsRX5YKkC6zcUwXRGCllw/w640-h382/im182.jpg" width="640" /></a></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><br /></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">Хор "БУРЛАКА" (при Станиці Братства 1 УД УНА в Торонті) осінню 1979 р. концертував в Ірвінґтоні та Філадельфії. Хор відвідав також цвинтар в Бавнд Бруку та могили генералів П. ШАНДРУКА і М. КРАТА та інших дивізійників (Панька Шугана, Ярослава Яцушка, Володимира Яворського). На могилах генералів зложили вінки та відспівали панахиди.</div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><br /></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><br /></div><br />a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-3293249184304810239.post-39644321283026106332022-08-07T13:48:00.002+03:002022-08-07T13:48:20.753+03:00БЕЗ ПОСТРІЛУ<div> </div><div><i>Володимир Дашко-Марко</i></div><div><br /></div><div><br /></div><h3 style="text-align: center;">(Спогад)</h3><div><br /></div><div>На цвинтарі села Конюша, Перемиського повіту, у вузькій долині над гірським потоком, спочиває мій друг з мого села Коровники, вояк Української Повстанської Армії — Володимир Микита-Ковалик. В 1945 році, виконуючи завдання розвідника, він попав у засідку польського війська, в якій його важко поранили в ноги й захопили. В селі Конюша польські вояки зігнали місцеве населення на майдан і, на пострах усім, жорстоко знущалися над полоненим, аж поки він від мук не вмер. По відході війська селяни похоронили його на цвинтарі при дорозі і поставили на його могилі хрест з написом: "Тут спочиває воїн УПА". Його пам'яті присвячую цей спогад.</div><div><br /></div><div style="text-align: center;">***</div><div style="text-align: center;"><br /></div><div>В липні 1946 року у селі Конюша затрималися на відпочинок по цілонічному марші сотня УПА командира Бурлаки і сотня командира Громенка. Липневе сонце щораз дужче припікало, а відпочиле вояцтво жваво увихалося зі своїми заняттями: одні чистили зброю, другі голилися і пречепурювалися, інші вже весело жартували в гурті дівчат.</div><div><br /></div><div>До мене приступив зв'язковий к-ра Бурлаки — Панас і передав мені наказ негайно зголоситися до сотенного почту. Такий самий наказ отримав чотовий Остап. Ми разом пішли на квартиру командира. В кімнаті були ще й інші командири і провідники. Бурлака попросив до стола, на якому була розложена військова карта, щоб пояснити нам завдання, яке ми мали виконати.</div><div><br /></div><div>Яких три кілометри за Конюшею, недалеко сусіднього села Кописна, на громадську сіножать прибув відділ польського війська, в силі 30 вояків, з двома возами, і, не питаючись нікого про дозвіл, почав косити траву на пашу для своїх коней. Ми з чотовим Остапом дістали завдання незамітно наскочити на непроханих косарів, роззброїти їх і привести всіх до Конюші, але зробити це тихо, без жодного пострілу, щоб не заалярмувати більшу силу польського війська, яке квартирувало в селі Кописно.</div><div><br /></div><div><div>Ми вийшли з хати. На дворі Остап здивовано здвигнув раменами: "Чи не здурів часом Бурлака? Приведи йому 30 поляків без одного пострілу!" Я тільки посміхнувся: "Наказ є наказом. Постараємося виконати". Своєму зв'язковому "Хитрому" я дав наказ негайно повідомити ройових, де і в якому часі їхні рої мають бути готові до вимаршу.</div><div><br /></div><div>Моя чота складалася з 4 роїв по 12 вояків кожний. Ройовими були: Кучерявий, Сова, Зуб і Галайда. Озброєння — 5 кулеметів, кріси й автомати. Поки "Хитрий" передавав наказ ройовим, ми удвох з Остапом вийшли на горбок край лісу за селом, щоб через далековид обслідити терен. Обабіч дороги розвернулись різнобарвні поля, а ліворуч далеко під лісом метушилися польські вояки-косарі, посуваючись звільна ближче до дороги. Ми завважили, що їхні кріси були уставлені в піраміди, а три кулемети були звернені в бік лісу. Кулеметники лежали без сорочок на траві, опалюючись на сонці, — це була охорона косарів. Між косарями один, видно старшина, з далековидом у руках, зорив по терені.</div><div><br /></div><div>Закінчивши наше обстеження, ми обговорили ситуацію і вирішили: Остап зі своєю чотою піде лісом, наблизиться до кулеметних застав і ждатиме на мій знак. Я зі своєю чотою підійду непомітно чистим тереном до дороги навпроти косарів, щоб залягти у придорожному рові. Коли косарі наближаться ще більше до дороги, моя чота вигукне "Руки догори!" і скочить на косарів, а Остапова чота кинеться на кулеметні застави і роззброїть їх.</div><div><br /></div><div>З тим пляном ми вернулися до своїх чот. Пояснили наш плян ройовим, а вони своїм воякам. Кожний з нас замаскував різним зіллям і галузками себе і свій виряд, а головно зброю, щоб не блестіла на сонці. Вирушаємо.</div><div><br /></div><div>Наш підхід забрав нам цілу годину. Ми використовуємо кожне природне прикриття; похилені, стрибками перебігаємо відкритий терен, деінде повземо, мов змії. Нарешті ми залягли і обсервуємо ворога. Прислуховуємося до голосних розмов і жартів противника, — це знак, що вони нас не завважили. Косарі повільним кроком, в ритмі помахів кіс, наближаються до нас, до дороги, а віддалюючись все більше і більше від своїх крісів і кулеметів. Я лежу біля ройового Кучерявого і раз-у-раз кидаю оком на своїх вояків. Всі лежать у траві, пильно глядять вперед, напружені до скоку.</div><div><br /></div><div>Ось косарі вже 30 метрів від нас. Даю знак рукою. Ми вискакуємо з рова з грімким криком "Руки догори!"</div><div><br /></div><div>Поляки станули, як вкопані, — зовсім збентежені. На наш крик вони кинули коси і підняли руки вгору. Я глянув на ворожі кулемети. На наш крик кулеметники звернулися лицем до нас. В тому моменті з лісу вискочив Остап зі своєю чотою з криком "Слава!" Цілий ворожий відділ піддався без жодного пострілу.</div><div><br /></div><div>Щойно тепер я завважив, що на кілька кроків передо мною стоїть з піднесеними вгору руками польський поручник, без зброї, зате підперезаний новісіньким жовтим" поясом. Нагло мене плонило бажання мати цей пояс і я крикнув: "Стягай куплю!" Офіцер, пильно дивлячися мені у вічі, почав помалу розщіпати пояс, промовляючи обережно: "Відзе, же пан єст офіцерем, я теж офіцер. А пан хиба вє, же офіцера нє можна провадзіць до плєну без куплі". Я подумав: "Ну, не знати, що ти на моєму місці зробив би", а вголос сказав: "Поміняємося куплями. Я дам тобі свою, а ти мені свою". Поляк хвилину завагався, врешті з кривою усмішкою віддав мені свій новенький хромовий пояс, а від мене взяв мій старий.</div><div><br /></div><div>Тим часом наші ройові впорядкували колону до відмаршу. На переді йшов рій Кучерявого, за ним їхали два вози, на які покладено всю здобуту зброю і амуніцію; за ними три мої рої, далі всі полонені, а на кінці ціла чота Остапа.</div><div><br /></div><div>Нам назустріч з Конюші вийшов Бурлака, а за ним решта вояцтва і селяни. Я дав колоні наказ зупинитись, підійшов до командира і зголосив: "Друже командире, наказ виконано!" Командир подякував і наказав польовій жандармерії перебрати відділ полонених, а нам звелів іти на відпочинок.</div><div><br /></div><div>День добігав до кінця. Коли я вийшов з хати, в селі було гамірно. Стрільці гуторили, кухарі весело перегукувалися, варячи вечерю, один гурт притишеним голосом співав пісню: </div><div><br /></div><div style="text-align: center;">"Вже вечір вечоріє, повстанське серце б'є. </div><div style="text-align: center;">До ленти набої успішно подає..."</div><div style="text-align: center;"><br /></div><div>Бачу, біля квартири сотенного почту переслуховують полонених. Я пустився йти туди, але навпроти мене надійшов усміхнений Бурлака.</div></div><div><br /></div><div><div>— Марку, — каже він, — вибери з чоти вояків із знищеними одностроями і відішли їх до почту, бо ми будемо переодягати полонених до звільнення. Але той твій поручник вимагає звороту свого нового пояса і йому обіцяно його повернути. Я їм сказав, що тебе нема в селі, ти відійшов у другий район. Зрозумів?</div><div><br /></div><div>Я тільки засміявся. Швидко вистроїв своїх стрільців з подертими уніформами і відіслав їх до почту. До вже переодягнених полонених підійшов наш політвиховник Євген і "втяв їм балак", чому і за що ми воюємо, і проти кого повинні поляки обернути свою зброю, замість виступати проти нас. Полонені слухали його мови зразу насторожено, потім зачудовано, а коли почули, що всіх їх звільнюємо, зраділи — деякі навіть заплакали. Один з полонених, як видно — з тих "цваних", виступив з ряду і подякував за те, що їм дарували життя, а тоді, звернувшись з батярською усмішкою до свого старшини, показав на свої "вифасовані" подерті ззаду штани і зарапортував: "Панє поручніку! На Конюшев яко-тако, а з Конюше з голов с...!".</div><div><br /></div><div>Всі полонені розсміялися і швидко рушили на Кописну, до своєї частини, але без зброї і без паші для своїх коней.</div><div><br /></div><div>Кілька днів пізніше здобуті від поляків кулемети вже строчили черги за чергами по наступаючих ворожих лавах...</div></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><script src="http://odnaknopka.ru/ok3.js" type="text/javascript"></script>a-ingwarhttp://www.blogger.com/profile/07728995901343203909noreply@blogger.com0