ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 30 вересня 2018 р.

ПОЛЬСЬКА "АРМІЯ КРАЙОВА" У ЛЬВОВІ


Орест Корчак-Городиський


Коли в майбутньому історики описуватимуть перебіг воєнних подій в Галичині, напевно зупиняться на датах "звільнення", "здобуття" чи "перебрання влади" у Львові, бо Львів не тільки столиця провінції, але й важливий вузлово-стратегічний осередок. Не дивно, що німці в 1944 р. хотіли якнайдовше затримати Львів у своїх руках. Вояки української дивізії "Галичина" в липні 1944 р. під Бродами також обороняли княжий город Льва перед большевицьким наступом.

Не знали тоді ані наш легальний, ані нелегальний (підпільний) проводи, що польське націоналістичне підпілля, популярно відоме під назвою "Армія Крайова", мало свої пляни щодо Львова. Організаційна мережа і активність АК зосереджувалася тоді не тільки у Львові, але існувала по інших містах Галичини, як також і по селах, де була більшість польського населення. АК була зорганізована в куренях і полках, які прийняли назви колишніх польських військових одиниць, а організаційно й політично була підпорядкована польському еміграційному урядові в Лондоні в Англії, який в той час, хоч мав свої політичні проблеми, все ще втішався частковою моральною і матеріяльною допомогою Англії.

Польський еміґраційний уряд в Англії мріяв про відбудову польської держави в кордонах з 1939 р. (До речі він ще й досі не зрезиґнував з цієї претенсії). Маючи це на увазі, він опрацював весною 1943 р. плян акції "Буря", який мав за завдання включити польське підпілля, головно АК, в активну дію за визволення території Галичини від німців ще перед приходом Червоної Армії. Плянувалося визволити Львів, Станиславів, нафтовий Дрогобицький басейн тощо.

Правда, в тих околицях також діяли деякі відділи УПА, які, однак, не були великою перешкодою для АК, головно по містах. У Львові АК мала дуже сильну військову одиницю, добре озброєну, з фаховим старшинським складом, зложену із студентів і ремісників. Яке було чисельне відношення сил між польським і українським підпіллям — як у Львові так по інших містах Галичини — ще досі не з'ясовано в українських публікаціях.

Важко зрозуміти логіку польського політичного проводу в Лондоні щодо плянування акції "Буря", бо він чейже здавав собі справу з того, що большевики не будуть трактувати АК як своїх партнерів і не погодяться на відання Галичини Польщі. У той час СССР не визнавав вже польського уряду в Лондоні, він мав свій, створений в СССР, польський уряд на чолі з Васілевською.

Варто відмітити, що навіть у тих трагічних для поляків часах, коли західні альянти не думали битися з СССР за Польщу для еміґраційних політиків, а СССР мав свої у Москві сформульовані пляни щодо Польщі, поляки зовсім не старалися про співпрацю з українцями, щоб протиставитись страшному спільному ворогові - Москві, а воліли співпрацювати з нею в некористь як своїх так і українських інтересів.

Польська еміґраційна преса вихваляє збройний героїчний чин відділів АК у визволенні Львова. Радянські джерела згадують про ту подію інакше. Для інформації читача нижче містимо деякі уривки з трьох польських статтей, які появилися у польській газеті "Дзєннік звйонзкови" в Чікаґо з 16 листопада 1961 р, 2 липня 1966 р. і 8 липня 1974 р. Рівчасно вдалося мені отримати цінні доповнення від українців із Львова й околиці, які приїжджають відвідувати своїх рідних в Чікаґо.

Стаття з 16 листопада 1961 р. має заголовок "П'ять днів свободи, а опісля розпука...". Ось декілька уривків:

"Коли у вересні 1939 р. большевики роззброювали польські війська, частину тієї зброї сховано з загрозою життя". Далі автор статті стверджує, що поляки від вересня 1939 р. аж до розв'язання АК "припечатували своєю кров'ю приналежність до Польщі Львова й цілої Червенської землі".

"Чим більше було перешкод у конспірації, тим підпільна діяльність більш скріплювалася. Німці не почували себе безпечно Львові. Увечорі німецькі вояки не показувалися на вулицях поодиноко. Німецька зброя зчезала в таємничий спосіб. У Львові дуже легко можна було купити зброю в німецьких союзників — італійців і мадярів, але така метода не імпонувала. АК воліла здобувати зброю сама в німців.

"В березні 1944 р. фронт підсунувся на Львівську околицю. (Не на львівську, а на тернопільську — прим. О. Г.) Від того часу відділи АК успішно допомагають Червоній Армії, хоч не дуже довіряють ще недавньому ворогові, який, тепер, як союзник, увійшов на польську територію. Спільно б'ються в околицях Тернополя, Дрогобича, Борислава, Самбора і Стрия. В половині липня фронт зблизився до Львова.

"23 липня розпочався бій за Львів. Відділи АК здобувають передмістя, б'ються в самому місті, здобувають зброю, беруть полонених. 14-ий полк уланів Язловецьких під командою югославського старшини "Дражі" здобуває два танки. Увечорі 26 липня охорону ратуші обняв відділ АК". Автор далі описує, як гордо ступали польські відділи, які знову перебрали владу над дорогим їм містом. "На ратуші розгорнулись 4 прапори: польський, англійський, американський і радянський".

"Місто зароїлось від біло-червоних пов'язок на рукавах вояків АК. Владу над звільненим містом обняли поляки. Мешканці Львова після 5-річної окупації, масово вилягли на вулиці міста, вітали та подивляли молодих визволителів з АК, які продовжували традицію львівських "орльонт".

"Порядок в місті втримує жандармерія АК. Штаб АК приміщується при вул. Кохановського ч. 27, а радянський генерал нагороджує кількох вояків АК бойовим відзначенням "Червоної зірки". Радянський полковник Євтімов вручає письмову подяку 14-му полкові уланів. Польський комендант округи, полк. Філіповський, деконспірується і веде переговори з радянськими офіцерами. Тоді чує від радянського генерала, що "Львів врешті радянський". Радянська влада наказує всім воякам АК зложити зброю і включитися або до Червоної Армії або до совєтської польської армії Берлінґа.

"Поляки вдруге складають зброю. Найбільше зброї згромаджено у приміщеннях університету, звідки вивезено її 4-ма вантажними автомобілями. Полк. Філіповський від'їжджає до Житомира до генерала Жимєрського, щоб при його евентуальній підтримці змінити радянське рішення. До Львова більше не повертається — його дорога веде на Сибір.

"31 липня, на год. 9-ту увечорі, запрошено всіх старшин АК (28 старшин і 4 жінки) до радянського штабу, де їх усіх арештовано й приміщено в тюрмі при вул. Лонцького. Після процесу їх усіх засуджено на 10-20 років важких робіт і вивезено на Сибір. Помимо радіових закликів до Лондонського уряду про допомогу й інтервенцію, західні альянти "вмили руки" від цієї справи".

Деякі розбіжности є в описі тієї самої події  у тій газеті з 2 липня 1966 р., передрукованому з "Народовця", польської газети, що виходить у Леж, Франція. Мається враження, що автор опису "Марія" був безпосереднім учасником або близьким обсерватором тих подій. Стаття появилася під назвою "Останній бій за Львів в липні 1944 р."

"Німці рахувалися з можливістю наступу радянських танків з сторони рогачок вул. Зеленої, але не брали до уваги концентрації піхоти АК всередині міста. Наступ польської піхоти зсередини й радянських танків з напряму Погулянки були для ворога великою несподіванкою.

"Ранком 25 липня німецькі літаки заатакували Погулянку та Голосько, одначе не зупинили систематичного посування польських відділів вздовж вул. Зеленої і Кохановського в напрямі середмістя. Умовини боротьби були важкі. Ворог мав на перехрестях вулиць протитанкову артилерію, а вузькі вулиці були дуже небезпечні для танків. Польські штурмові відділи, які підходили до ворога дахами й подвір'ями, нищили ворожі гнізда гранатами чи в рукопашному бою. Пополудні частково спалені касарні при вул. Яблонівських, Зеленій і Кохановського були в польських руках".

Далі автор "Марія" згадує, що штаб АК був примістився при вул. Кохановського ч. 23 (попередній автор подає ч. 27). Негайно почали масово голоситися добровольці( найбільше юнаки, які витирали з своїх метрик дати народження, щоб тільки бути прийнятими до бойових відділів.

"26 липня німці пробували відбити втрачені позиції, але після важких втрат відступили. 28 липня останні німецькі відділи відступили вул. Городецькою в напрямі Самбора. Їх не могли зупинити ні радянські війська, ні командир станиславівської АК "Кудак". Вранці того дня Львів збудився вільним.   

"Порядкову службу повнила Військова служба охорони повстання. Всюда було чути польські військові пісні. Населення розпізнавало на вулицях різне окупаційне шумовиння, а ненависть до них була така велика, що полк. Червінський наказом забороняв самосуддя".

Та коротка згадка стосується також трагедії близько сотні українців, над якими вояки АК вчинили самосуд в околиці Пасік. Для поляків кожний українець був отим "окупаційним
шумовинням", хоч загально відомо, що поляки видали з-поміж себе найбільше число "фольксдойчів", яких можна було б зарахувати до того самого "окупаційного шумовиння". Теперішні відвідувачі зі Львова, які оповідають про ті дні польського терору, ще сьогодні душевно страждають. Щойно інтервенція радянської команди міста припинила арешти й екзекуції переводжені поляками.

"За Львівську дію полк. Філіповський був підвищений до ранґи генерала, багато вояків нагороджено бойовим орденом "Віртуті мілітарі".

"Радість поляків була коротка. 31 липня 1944 р. о год. 9-ій увечорі радянські війська оточили штаб АК при вул. Кохановського, а полк. НКВД Романов закликав до зложення зброї, даючи до вибору вступ до польської армії (Берлінґа) або інтернування до часу закінчення війни.

"Відділи 14-го полку уланів під командою полк. "Зворного" (попередній автор подає югославського полк. "Дражу") продерлись у напрямі Сяну. Частину їх роззброєно в Руднику й Лежайську, інші осягнули околицю Ярослава і брали участь в акції "Буря" у Краківському воєвідстві під командою полк. "Ніля".

Автор подає, що ген. Володислав Філіповський помер в 1950 р., а полк. Стефан Червінський ще жив в Польщі в 1966 р. Автор також не згадує про вивішення 4 рапорів на ратуші Львова.
Юрій Мрочковський також згадує про ті події у статті "Польська справа 1944 р." з 8 липня 1974 р.

"У другій половині липня 1944 р. радянська танкова частина при підтримці піхоти сміливою фронтальною атакою вдарила на Львів, чого німці зовсім не сподівалися. На вулиці вільного Львова вийшли стежі АК. Почалася підготовка для перебрання цивільної влади. 20 липня увійшли до Львова регулярні радянські війська. В ратуші розпочав урядувати радянський командир гарнізону.

"Він покликав до себе на нараду цілий окружний провід АК на 4 серпня. На тому засіданні усіх арештовано, деяких ув'язнено в тюрмі при вул. Лонцького, а інших перевезено до Москви".

Автор пише, що від серпня 1944 р. до січня 1945 р. арештовано у Львові понад 50 тисяч людей (невже самих поляків О. Г.) і коло 30 тисяч вивезено в Донецький вугільний басейн, засуджуючи кожного на принаймні 10 років ув'язнення. Населення (польське) вірило, що після закінчення війни Львів знову опиниться в кордонах Польщі. 12 лютого 1945 р. мешканці Львова почули з радіомегафонів, які були розміщенні по різних місцях міста, комунікат про Ялтинську конференцію. О год. 10-ій ранку — при 25°С морозу — поляки почули сумну вістку, що Львів належатиме до Радянської України.

Для порівняння із польськими описами подаємо короткі інформації про ті події з 4-го тому "Історії Великої вітчизняної війни 1941-45". На стор. 234 згадується, що при кінці 1943 р. командування "Армії Крайової" разом з еміґраційним урядом опрацювали плян "Буря", завданням якого було використовувати наступ Червоної Армії і займати більші міста, щоб в той спосіб продемонструвати участь АК у боротьбі проти німецьких окупантів. "Плян "Буря" був пляном воєнної і політичної демонстрації так проти німців, як проти ЧА, яка вступила в Польщі".

5 січня 1945 р. польський еміґраційний уряд виступив з домаганням запровадити польську адміністрацію в західніх областях України й Білорусі, чому категорично спротивилася радянська влада.

На стор. 216 згадується, що 10-ий Гвардійський танковий корпус під командуванням генерал-майора Е. Е. Бєлова спеціяльно відзначився в боях за Львів. На тій сторінці пишеться, як залога одного танка Т-34 під командуванням лейтенанта А. Н. Додонова 22 липня прорвалася до міста, а член залоги Марченко вивісив на ратуші радянський прапор. Тепер той танк є на п'єдесталі при вул. Леніна. Радянські війська зайняли Львів 27 липня. їх дії були підтримувані підпіллям і партизанами Народної гвардії ім. Івана Франка. Про дії "Крайової Армії" радянська історія не згадує.

Пишемо про ті події, щоб пригадати, що політики мусять пам'ятати про дійсність. Мріяти можна, але тверде життя має свої вимоги. Нищення українців при тимчасовому захоплені влади не було мудре. Події з 1944 р. повинні стати ще одною наукою на майбутнє.



пʼятниця, 21 вересня 2018 р.

ПРО ТАК ЗВАНИЙ 5-ИЙ ПОЛІЦІЙНИЙ ПОЛК СС

Юрій Тис-Крохмалюк



 В джерельній літературі до другої світової війни, у споминах та інших творах для цієї теми, можна знайти згадку про поліційні полки СС, як певного роду початкову стадію творення "Ваффен СС Дивізії Галичина". Коли додамо до того постійні зміни назви дивізії, офіційні і неофіційні, від початкової назви "галицького леґіону" по 1-у УД УHA, яку Гайке називає неофційною назвою,1 то не можна хіба приписати це недостачею організаційного змислу німецьких керівників збройних сил.

Виявляється, що від 1940 року німецькі провідні чинники захиталися у своїй впевності перемоги у війні, а з тим почали поширювати різні альтернативи, творитися групи з політичними поглядами відмінними від офіційної лінії. Цій темі присвятимо осібну увагу в наступних статтях. У своїй книзі "Де Ілужин" Юрґен Торвальд стверджує, що німецькі СС-и вже не були такою з'єднаною організацією, з однією волею, однією ідеєю, як це вимагала пропаганда. Зарисувалися щілини і у доктрину "унтерменшів" уже не вірили. У грі різних сил сам Гіммлер  став нерішучим,  непевним і змінливим.2

І хоч сам Гіммлер не погодився на творення поліційних полків з добровольців, які зголосилися до дивізії, все-таки на початок створено поліційні полки, які вишколювалися у Франції, і тільки згодом були включені до дивізії, мабуть, за інтервенцією Військової Управи. Зате деякі джерела пишуть про поліційний стрілецький полк "Галичина", який зформовано і вишколювано на Волині у місті Рівне.

І так у книжці Р. Й. Бендера і Н. П. Тейлора "Ваффен СС", том 4, у якому автори вмістили поважну працю про 1 УД УHA, знаходимо на сторінці 18 таку згадку про рівенський поліційний полк3:

"Чи цей полк був коли-небудь зформований, залишається невідомим". Це йдеться про полк у Рівному, до якого Ґоттльоб Берґер4 хотів включити 12,000 добровольців, які зголосилися до дивізії понад приписане число вояків.

Далі у нотатці в долині сторінки автори подають:

"Ґ. Тессін у своїй праці про поліційні штаби і з'єднання його не подає. Але якийсь репорт говорить без доказів про полк, зформований у місті Рівне під командою генерала Анатоля Ступницького".5

На стороні 22 автори пишуть: "Непевні вістки згадують, що з надміру зголошених до дивізії будуть створені "незалежні СС помічні полки по три курені кожний" (стор. 37). А на стороні 48 читаємо, що поліційний полк "Ґаліцієн" або поліційний стрілецький полк "Ґаліцієн" (можна догадуватися, що це неофіційна назва для дивізії в початках, як одного з трьох піхотних полків, або одного з 5 незалежних полків, поданих вище. Про це повідомлено дня 20 березня 1943 і сказано, що полк числить 3,500 вояків). Непідтверджене звідомлення подає, що цей полк був зформований у місті Рівне під командою генерала Анатоля Ступницького.

Врешті довідуємося з книжки Бендера/Тейлора, що думка про творення поліційних полків з добровольців, які зголосилися до дивізії, не відповідала Гіммлерові. Дня 12 квітня 1943 він вирішив, що добровольці мають творити фронтову дивізію Ваффен СС. (стор. 17).

Запляноване у довгих нарадах творення української армії Проводом OУH на випадок війни має свою цікаву історію, яку слід насвітлити при іншій нагоді. Але частинним вислідом тих праць визначних членів OУH (серед них Романа Шухевича) було створення запасного полку в Рівному, зложеного із звільнених полонених Червоної армії: старшин, підстаршин і вояків. Запасний полк мав назву "Холодний Яр" і складався з трьох куренів, по одному для кожної майбутньої дивізії, які творили корпус п. н. "Холодний Яр". Територіяльно корпус мав охоплювати терен колишньої повстанської республіки "Холодний Яр".

Осідком полку було місто Рівне. До осені 1941 року завдання зформувати полк було виконане. Командиром став полк. Леонид Ступницький. Німецька адміністрація вибрала на місце осідку Райхскомісаріяту України саме Рівне, не знаючи нічого про існування запасного українського полку, який творено без згоди, але і без спротиву, німців, Нічого дивного, що німецька адміністрацію не могла толерувати такої збройної одиниці і в грудні 1941 перетворило полк на поліційну школу та перенесло його до Звягеля. Коротко існували ще два інші з'єднання "Помста Полісся" в Мостах Великих і в Бучачі. Вони існували коротко і організація їх не була доведена до кінця.

Полк, як запасний корпус "Холодний Яр" проіснував 4 місяці. У формі поліційної школи пережив арешти і розстріли і врешті перейшов у ліси, у зорганізованій акції й інших груп поліційного характеру на Волині в рамцях німецького "Шуц-поліцай". Полк. Леонид Ступницький перейшов у підпілля у днях перших арештів. Ціла акція переходу у ліси тривала около два тижні, в березні-квітні 1943 року. Перехід сотень вишколених у поліційних школах молодих людей дав основу групі УПА-Північ, на чолі якої станув полк. Роман Клячківський (псевдо Охрим, Клим Савур), а шефом штабу — полк. Л. Ступницький, пізніше генерал УПА (псевдо Гончаренко). Згинув у бою з совєтською армією під Островом 30 липня 1944.6 Так, отже, ні мітичний 5-тий поліційний полк "Ґаліцієн", ні справжній запасний полк "Холодний Яр", ні поліційна школа нічого спільного з дивізією не мають і до історії 1-ої УД УHA не належать.7


______________________________
1 Wolf-Dietrich Heike, Sie wollten die  Freiheit, p.  256.
2   Iurgen Thorwald, The Illusion, 1974, p.  18.
3  Roder James Bender and Hugh Page Taylor, Waffen SS, vol. 4, p. 18.
4  Ґоттльоб Берґер був в тому часі шефом головного штабу СС, шефом політичного департаменту державного міністерства для східніх територій і шефом покликань до  Ваффен СС. Він, мабуть, не погоджувався  з урядовою расовою доктриною і  цікавився  можливістю створення  українських  збройних сил. З його толеранції до інших народів Европи та покликань неґерманських добровольців у рамці Ваффен СС виходить, що він уважав  доктрину расовости, головно у відношенні  до слов'ян, повною нісенітницею.
5  Має бути тут і  в усіх дальших цитатах Леонид Ступницький.
6 Yuriy Tys-Krokhmaliuk, UPA Warfare in Ukraine, Vantage Press, New York, 1976, p. 249.
7  Важливіші матеріали про запасний полк "Холодний  Яр" з неопублікованої праці Лева Шанковського, подані у листі до мене з 25 грудня  1976.


субота, 15 вересня 2018 р.

ЄВДОКІЯ МИХАЙЛІВНА КРАТ




Дружина Ген.-Пор. Михайла Крата Командира Першої Української Дивізії УНА народилася 10 березня 1896 року в Гадячі на Полтавщині. У 1918 році одружилась в полковником Української Армії Михайлом Кратом і від того часу ділила з чоловіком долю в походах і боях Визвольних Змагань аж до весни 1920 року. З ним теж вирушила у Перший Зимовий Похід. Дня 25 грудня 1919 року попала в містечку Животові на Таранщанщині разом з обозом 3-ої  Залізної  Дивізії  в  денікінський полон, з котрого вдалося їй втекти. Добившися з трудом до Штабу Армії, склала звіт про силу і наміри ворога, та про знущання над нашими старшинами й козаками.

Під кінець січня 1920 р. Є. Крат дістала від командира Армії ген. Омеляновича Павленка завдання поїхати в занятий большевиками Єлисавет, щоби розвідати про приблизне місце перебування повстанців отамана Гулого-Гуленка. Це небезпечне завдання вона виконала, завдяки чому війська УНР з'єдналися незабаром з повстанцями. Того самого року дня 20 березня, большевики напали на штаб і частину Запорозької Дивізії. Пані Крат опинилась у занятому ворогом селі Емілівка. Під час завзятого бою під селами Емілівка і Наливайки їй вдалось з допомогою селян обманути большевицькі застави, вийти з села, та ще цього самого дня добитися до своїх, подаючи важні інформації про ворога. Полк. М. Крат як начальник Штабу Запорізької Дивізії не мав змоги піклуватися під час боїв своєю дружиною. Тому теж вона вивчала на пам'ять маршрут дивізії та у небезпеці давала собі сама раду. Після бою вся армія була майже оточена ворогом.

Полк. Крат не хотів наражати дружину на нову небезпеку і залишив її в одному селі на Уманщині. Щойно в грудні 1923 року пані Крат враз з трилітною донечкою перейшла з допомогою повстанців та людей, що їх прислав полк. Крат, ще не замерзлу ріку Збруч та опинилась в місточку Скала в Галичині.

З того часу пані Крат жила в Польщі, останньо на Волині. У березні 1940 року перейшла враз з донькою з зони окупованої совєтською армією, при допомозі надісланого полк. Кратом провідника на захід, щоби приєднатись до чоловіка.

1951 року родина полк. Крата переїхала до ЗСА.


                                                   Роман Крохмалюк


неділя, 2 вересня 2018 р.

У ЦІСАРСЬКОМУ МІСТІ



Василь Верига



З Будапешту ми виїхали товаровим потягом, який ставав по усіх станціях і щойно раннім ранком ми заїхали на якусь вузлову станцію, де ми мали пересідати на інший потяг, уже прямо до Відня. Наші німці до нас відносилися коректно, але все трималися окремою групою, а між собою всі себе кликали через "ти". На цій власне станції коло водокачки ми помилися, поголилися і попричісувалися ще заки нам дозволили піти на двірець. Німці стояли гуртком недалеко від нас і щось розмовляли, коли раптом я почув піднесений голос — один, а за ним другий. Я поглянув у їхню сторону й завважив, що один "обершарфюрер" сперечався за щось із "гауптшарфюрером", тобто на один степень вищим від себе підстаршиною. Як видно "обершарфюрер" хотів заспокоїти свого співбесідника й говорив: "Чого ти обурюєшся? Я ж нічого злого не мав на думці".

— Halten Sie Ihre Schnautze und wenn Sie zu mir sprechen, dann müssen Sie Ihre Knochen zusammenhalten. Ich have doch ein hoherer Dienstgrad, — заревів гавптшарфюрер.

— Jawohl, Hauptscharführer, jawohl! — сказав обершарфюpep випрямившись. В міжчасі ми всі вже крадьки споглядали на німців, цікаві, що з того буде далі. Але нічого не сталося, бо вони завважили, що ми ніби наблизилися гуртом до них, продовжали свою розмову, чи сварку, півголосом.

Помившись та причесавшись, ми пішли на двірець, де дістали теплу каву та вийшли на перон, очікуючи потягу. Нас поінформували, що це буде особовий потяг та що ми будемо їхати у вагонах там, де буде місце, отже, ми могли свобідно всідати по різних вагонах. За якийсь час потяг над'їхав, але такий переповнений, що годі було дістатися до вагонів. Я зумів дістатися на плятформу зараз таки біля сходів до вагону, на якій товпилися люди, здебільша жінки з різними кошиками та два молоді мадярські вояки. Я мав вражіння, що ці люди в більшості їхали до міста на торг. Якраз напроти мене стояла гарна чорнява дівчина, в якої великі очі світилися, як вуглики.

 Я пригадав собі, що "знаю" дещо по-мадярськи і попробував використати своє знання на розмову з дівчиною. Я подивився на неї і чемно сказав: "Йов на пот, кішасонь". (Добрий день, панночко).

—  Йов на пот, йов на пот, — відповіла вона зарум'янившись.

Я відчув, що очі всіх присутніх звернулися на мене. Вони ж напевно мусіли мене зразу ж таки завважити у моєму пом'ятому німецькому мундирі, на якому важко було розібратися в кольорі, однак мої слова по-мадярськи видно їх заінтриґували. Але я не збентежився, а глянув ще раз на дівчину і, ніби застановляючись над чимось, сказав:

—  Се.

Дівчина зарум'янилася і щось мені відповіла кількома реченнями, які я уважно вислухав, але не зрозумів ані слова й тому, не відзиваючись, вичікуючо дивився на неї. Хтось із гурту ще щось завважив, але я мовчав. Тоді дівчина знову зашварґотала, як млинок, і закінчила словом: іґенд? — що означало "розумієш"? Це слово я розумів і негайно зареагував, кажучи: "нем тудом мадярум".

-- О, — сказала здивована дівчина і замовкла.

Вояки між собою перекинулись кількома словами, а жінки голосно розсміялися. Один із вояків, показуючи на мене пальцем, запитав:

—  Немет? Немет?

Я догадався, що це він, мабуть, питає мене, чи я німець. Я заперечив, кажучи, що я українець, а це слово по-мадярськи я знав ще з 1941 року, як через наші околиці переходили мадярські війська, і тому я сказав це по-мадярськи: "Укран, укран, іґенд"?

—  О, укран, укран, — повторив він і знову, щось говорив по-своєму, врешті, показуючи на мій лівий рукав, що на ньому пишався золотий лев на блакитному полі. У відповідь на це я похитав головою. Мадяр ще щось до мене говорив, раз-по-раз вживаючи німецького слова "камерад", але з його розмови я нічого не міг зрозуміти більше, чим догадатися, що він був на фронті на Україні. На Україні? А може на Закарпаттю? Я старався порозумітися міґами, але й то мені не йшло. А мій "камерад" був таки дійсно приязний. Зняв з мене мою шапку і заложив собі на голову, а на мою, заложив свою мадярську. В  цьому моменті  я  чомусь пригадав  собі  мадярську інвазію Карпатської України та їхню поведінку там і мені зробилося неприємно мати на голові гонведську шапку. Але все це тривало доволі коротко, бо ми зближалися до якогось більшого міста.

Потяг застукав жвавіше на стаційних рейках й багато людей-пасажирів збиралося виходити, готуючи свої кошики та клунки. Відходили також і мої "камеради"-мадяри та "моя" дівчина, з якою я так гарно розговорився.

На цій станції вагони опустіли і залишилося багато порожніх місць, так що ми всі могли вже вигідно розсістися, а навіть зібратися знову гуртками. Такий стан тривав аж до австрійського кордону. Щойно коли опинилися на австрійському боці, до вагонів заходило все більше і більше нових пасажирів. Австрійці цікаво приглядалися нам, тому що так одягнених вояків вони ледве чи коли й бачили. Це викликало в них цікавість і вони стали допитуватися, хто ми такі, звідки їдемо тощо.

Німці, після згаданої сварки, вже не всі трималися купи і деякі пристали до нашої групки і їхали разом з нами у вагоні, зокрема ті з нижчими підстаршинськими ступнями. У нашій групі їхав якийсь "уша", тобто "унтершарфюрер" (десятник). Вже недалеко під Віднем я зачув, як якийсь старший австрієць, зайшовши в розмову із нашим німцем з цікавістю споглядаючи на нашу чудернацько одягнену групу, випитував про нас, хто ми такі, звідки й куди їдемо і тим подібне.

— Ці вояки, це українці, добровольці до дивізії "Галичина", яка воює з москалями. Я також був приділений до цієї частини, як вишкільний підстаршина, й був з ними також на східньому фронті. Ми займали відтинок фронту під містом Броди, де нас москалі окружили разом з кількома іншими дивізіями. Я був під Сталінградом, — говорив він, — але такого пекла як в окруженні під Бродами, я не бачив. Нам усім там був би "капут", якщо б не ці хлопці, які билися, як льви, й кінець-кінців прорвали кільце окруження і ми вирвалися звідти. Правда, що дуже багато там полягло, але й чимало врятувалося від смерти або, в найкращому випадку, з московського полону. Ці українці воювали, як дійсні герої.

Він час-до-часу звертався до мене за потвердженням його оповідання, тому що я сидів якраз біля нього, а австрієць напроти нас. Це був перший раз, що я почув яку-небудь характеристику нашої поведінки на фронті з уст німця. Старий австрієць слухав цього оповідання та похвал на нашу адресу з відкритим ротом.

Потяг скоро посувався зеленими полями Австрії і вкінці почав звільняти швидкість. Через вікна вагонів ми побачили вже міські будівлі. Ми були у столиці Австрії, у Відні, куди наші предки ходили масовими депутаціями до "найяснішого пана" — цісаря зі скаргою на польські надужиття в Галичині. Нарешті потяг зупинився і ми побачили станційні вивіски: Südbahnhof.

 Коли ми повисідали з вагонів, Оштуф Шенке зібрав нас усіх разом і, засягнувши інформацій від військових зверхників на двірці, запровадив нас до величезного будинку — "Арсеналу", де приміщувався "Зольдатенгайм". Це було зовсім недалеко від двірця і ми перейшли туди пішки.

— Тут ми задержимося декілька днів, — поінформував нас Оштуф Шенке й було б побажаним, щоб ви відповідно поводилися в місті.

Відень

Прийшовши до "Арсеналу", ми розмістилися в кімнатах і всіх нас тягнуло піти до міста, про яке ми стільки наслухалися ще з дитинства, а тепер ось ми і самі маємо можливість походити його вулицями. Вправді, я вже був у Відні минулого листопада, але тільки декілька годин, так що ми вспіли були тоді побачити вулиці "Бурґу", церкву св. Стефана і то все. Цим разом у нас декілька днів, отже буде змога побачити більше. Але дійсна причина нашого постою у Відні була, що ніхто не знав куди нам треба їхати, а, крім того, тут ми мали дістати відповідну уніформу, привести себе до порядку тощо. У зв'язку з цим, нам довелося ходити й до військових магазинів, щоб припасувати одяг чи відповідні відзнаки.

На зважаючи на те, ми ще мали доволі часу, щоб оглянути місто та дещо більш замітнього в ньому. Ще того самого дня ми побували в центрі міста, оглядали крамничні вітрини, які світилися пусткою, пішли подивитися на ріку Дунай. Кожний міг іти куди хотів і з ким хотів, тому наша трійка знова найбільше трималася разом. Оглядаючи Дунай у Відні, я мав враження, що його велич і красу переборщено, бо наш Дністер був далеко ширший і могутніший зі своїми водами та високими стрімкими берегами.

Від віденців я довідався, що варто у Відні побачити, маючи всього два чи три дні до диспозиції. Вони радили подивитися на величаві будівлі "Бурґу", цісарську палату "Шинбрун", Зоологічний город, розваговий парк "Пратер" та ще декілька об'єктів.

На другий день ми вибралися до "Шинбрун". День був чудовий і ми оглянули його тільки ззовні, бо до середини тоді не впускали. Налюбувалися ми його видом та парком довкруги нього й оглянули Зоологічний город. Було вже десь коло 2-ої години і наш шлунок вимагав поповнення. А крім того ми таки й помучилися. Вийшовши з Зоологічного городу, ми зайшли до Ботанічного саду й тут розглядалися, де можна було б трохи присісти. Тут і там стояли лавки, але людей не було. Тільки в одному місці на лавці, ми завважили якогось військовика й попрямували до нього. Він був обернений до нас плечима і, коли обернувся до нас, я побачив, що це був якийсь кавказець. Сподіваючись побачити німця, я спочатку був заскочений тим видом і, мабуть, загубивши язика в роті, я дивився на нього довше, чим повинен. Він це завважив і, не знаючи хто ми такі, звернувся до мене по-російськи: "Ну і чево смотріш? Не видел ли ґерманца?"

Мені зробилося смішно з того, що він сказав і я відповів йому по-німецьки, що "ґерманца" я бачив уже не одного, але він зовсім не є німець. Я присів біля нього на лавці і ми розговорилися. Він говорив добре по-німецьки, а сам з виду був грузин, але, як виявилося, по переконаннях це був московський шовініст, який не визнавав українців, як окрему націю, і був такий самий "єдинонеділимець", як Мілюков, Денікін чи Керенський. Що такі московські патріоти робили в німецькій уніформі, я собі не міг уявити. Ми стялися по кількох реченнях і так залишили його там на лавці.

Голод докучав нам таки добре, але знаючи, що до ресторану немає чого йти без харчових карток, ми, під свіжим враженням з Мадярщини, де садовини було до схочу і вибору, задумали купити якихось овочів. Вийшовши на вулицю, що проходила вздовж парку, ми розглядалися скрізь, заходили до деяких харчових крамниць, але все це було надаремно, бо ніде нічого не було на продаж. Нарешті я завважив крамницю, над дверима якої висів шильд із написом "Obste", тобто "овочі", і я многонадійно зайшов до середини. Порожні полиці довкруги крамниці не віщували нічого доброго, але я все ж таки запитав продавця чи він не має якихось овочів?

—  Вас? — запитав мене австрієць так, як би не дочув, про що я питав. Я повторив моє питання. Продавець подивився на мене ще раз і в мене зродилось враження, немов би він мене мав за хвору людину, яка не знає, що говорить. А вкінці якось ніби на відчіпного відповів:

—  Nein, das Obst habe ich nicht!

Я все ще не міг зрозуміти, як воно так, що на вивісці зовсім виразно стояло написано "овочі", я питаю за овочами, а він немов би мене не розумів. Правда, що з усіх овочів, які я тут міг побачити, це був кошик бараболь, які обмацувала якась старша пані.

—  "Абер" — хотів я ще щось сказати, але власне ця старенька сивоголова пані мене перебила.

—  Mein junger Mann, — звернулася воно до мене, — wir nicht nur keine Obste haben, aber wir haben auch das Wort "Obste" aus unserem Worterbuch ausgestrichen.

Я нарешті зрозумів і, виправдуючись, сказав, що ми щойно приїхали з Угорщини, де овочів доволі, хто яких хоче. А це ж тільки кількадесят кілометрів від Відня. Старенька пані похитала головою і немов би на оправдання сказала: "Aber wir sind in Grossdeutschland nicht in Ugarn". Дальше дискусія на ту тему була зайва.

Тут варто підкреслити, що віденці не були захоплені будовою Великонімеччини, а тим менше Новою Европою, що її пропагував Гітлер. До нас вони ставилися доволі прихильно, як тільки довідалися, що ми українці та ще й з Галичини. В нашій присутності деякі з них висловлювалися не зовсім похвально про Великонімеччину та її фюрера, якого вони самі виховали. Але як тільки появлявся німець, вони відразу переходили на іншу тему.

Оглядаючи Відень, не проминули ми і розвагового парку "Пратер", при вході до якого знаходився цілий ряд різних музеїв, вистав та всякого рода розвагових середників. Мені найбільше подобався Музей воскових фігур різних славних людей світа, де побачив фігуру у природньому розмірі і Черчіля і Рузвельта. Тут же недалеко був лябіринт із дзеркалів, де ми таки пооббивали собі чола, не можучи знайти правильної дороги.

У самому ж парку "Пратер" стільки різних можливостей і засобів для розваги, що день там ніколи не може бути задовгий, щоб тільки були гроші. Правда, з грішми у нас було непогано, бо на 1 серпня ми дістали нашу регулярну десятиденну платню, а крім того, я ще мав 50 марок, що остались в мене від дівчини-українки в Будапешті. Не поминули ми і славної тут "Гімаляйської їзди" та дійсно величезного віденського колеса "Riesenrad", в якому середнього розміру вагони підносилися до такої висоти, що цілий Відень і околиці було видно, як на долоні. В часі моєї поїздки на "Riesenrad" я чув, як якісь українці говорили, що, за виїмком двох малих бомб, що їх скинули ворожі літаки на Відень і які завдали більше страху, ніж шкоди, жодних бомбардувань там тоді ще не було. В цей час Берлін лежав уже в руїнах, а його головна вулиця "Унтер дер Лінден" була завалена грузами із зруйнованих будинків.

Тут ми пробули три дні і на 3 серпня 1944 р. ми переодягнені, а дехто тільки випрасований, вирушили далі в дорогу шукати дивізії "Галичина". Цим разом, як це нам сказав один німець, ми їхали до дійсного "гаймату" (видно, що Австрія "гайматом" не вважалася). Куди ми остаточно їхали, того не знав навіть Оштуф Шенке. Все, що він знав, це те, що через Чехію ми мали дістатися до міста Ополя на Шлезьку.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації