ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 28 листопада 2008 р.

Дивізія „Галичина" (До історії її постання)

Володимир Кубійович.

Стаття написана на прохання Головної Управи Братства кол. Вояків 1 УД УНА. Вона написана в Ню Иорку без помочі моїх записок і деяких документів, яких тут не маю, й тому не має стислого документарного значення. — Автор.

При постанні Дивізії „ГАЛИЧИНА" (14 Дивізія Зброї СС, в останній фазі свого існування: Перша (Українська) Дивізія Української Національної Армії) — співдіяло кілька різних політичних і мілітарних ідей і чинників. Завжди живою мрією відродженого українства було створити свою збройну силу. Німеччина, тиснута наступом противників на всіх фронтах, робила зусилля, щоб збільшити свою армію військовими з'єднаннями складеними з не-німців. Вкінці третім чинником, що рішуче вплинув на створення Дивізії, були провідні німецькі політичні кола в Галичині, зокрема губернатор Отто фон Вехтер.
Українське суспільство Галичини завжди мало перед очима ролю, яку при кінці 1-ої світової війни відіграло Українське Січове Стрілецтво в створенні Західньо-Української Народньої Республіки і в обороні Соборної УНР. Ті спомини, мрія про власну військову силу й бажання боротись, зокрема проти головного ворога української державности, Москви, були такі сильні, що від початку 2-ої світової війни творились зав'язки українських військових формацій, навіть без політичних гарантій з боку Німеччини. І так, на початку німецько-польської війни 1939 року ОУН зорганізувала українське військове з'єднання під командою полк. Романа Сушка, із членів кол. Карпатської Січі. Те з'єднання входило в склад південної німецької армії. Подібно на початку німецько-совєтської війни дійшло до створення двох куренів, „Нахтіґаль" і „Ролянд", на підставі порозуміння між ОУН під проводом Степана Бандери і деяких німецьких військових чинників.
Український Центральний Комітет у Кракові, єдина легалізована організація українців в Генеральній Губернії, і я, як провідник УЦК, не раз заявляли найвищому представникові німецької влади, ген.-губ. Г. Франкові, що українці готові включитися у боротьбу проти большевиків шляхом створення окремих українських збройних з'єднань. З вибухом німецько-совєтської війни подано в цій справі спеціяльне письмо-меморандум. Але ясно, що при тодішній концепції німецької політики у відношенні до України, всі ті заяви не могли мати ніяких практичних наслідків.
Ситуація змінилася на початку 1943 року, після німецької катастрофи під Сталінградом. Німці не змінили своєї політики на Сході Европи, але посилили свої намагання збільшити власний воєнний потенціял військовими не-німецькими з'єднаннями. Досі існували на Сході тільки невеликі того роду поліційні формації для боротьби з совєтськими партизанами. Були також прецеденти у вигляді військових одиниць в рамах зброї СС, складених із народів Західньої Европи, як норвезька, фламандська дивізії, і подібно дивізії з Прибалтійщини. Користаючи з коньюнктури і покликаючись на існуючі прецеденти, губ. Вехтер видвигнув перед відповідальними німецькими чинниками ідею такої ж військової формації з галицьких українців.
Цей задум губ. Вехтера був однією ланкою низки політичних посунень деяких високих німецьких урядничих і партійних чинників в Галичині, які в протилежності до зовсім невідповідальної німецької політики в Райхскомісаріяті-Украіне намагались довести до якогось ближчого співжиття німців і українців. До тих осіб належали крім Вехтера його заступники, з початку д-р Льозакер, згодом д-р Бауер. Чималий вплив на них мав колишній полковник УГА Альфред Бізанц. Ці діячі, на відтинку адміністрації передовсім Бауер, у межах своїх, звичайно обмежених компетенцій, старались дати українцям доволі велику свободу рухів на відтинку шкільництва й культури, та передати в їх руки адміністраційний апарат за виїмком найвищих постів, застережених для німців. Очевидно, на властиву політику на Сході не мали впливу ні Вехтер, ні Франк, всетаки льокальна політика у відношенні до українців в Ген. Губернії була значно ліберальніша в порівнянні до того, що діялося в Райхскомісаріяті-Украіне.
Губ. Вехтер мав впливи в "СС Гауптамті" і в міністерстві внутрішніх справ у Берліні і йому вдалося приєднати для справи окремої дивізії в рамах Зброї СС начальника Гауптамту Берґера, а згодом і рішального в цих речах Гімлера. Характеристичне для німецьких відносин в Ген. Губернії, що всі ті заходи робив Вехтер без порозуміння з своїм зверхником Франком, який пізніше санкціонував доконаний факт і погодився на те, що до Дивізії могли зголошуватися українці з цілої Ген. Губернії, а не лише з галицького дистрикту.

УЦК і Дивізія „Галигина"


Про заходи губ. Вехтера в справі Дивізії я вперше довідався від полк. Бізанца, на початку березня 1943 року. Він відвідав мене у Кракові, де я — після повороту з Берліна і Праги — лежав хворий. Інформації полк. Бізанца були, як звичайно, досить хаотичні і перебільшено ентузіястичні. Його уяві ввижалось уже „українське військо" ... Коли ж я, видужавши, приїхав до Львова, застав досить складну, навіть прикру ситуацію, викликану тим поспішним захопленням Бізанца. Він уже оповідав кол. старшинам УГА про творення української Дивізії, навіть вербував їх до неї, не подаючи докладніших інформацій і не згадуючи про ніякі гарантії.
Для мене було ясно, що — коли німці зважились на те — то вони дійсно створять Дивізію з українців та що до неї зголосяться добровольці, між ними деяке число колишніх старшин. Але все те може статись без українського політичного партнера, без усяких ґарантій. В такій ситуації я вважав за обов'язок УЦК, отже за свій обов'язок, встрянути в цю справу. Бо ж Український Центральний Комітет не був суто-харитативною і тільки харитативною установою, як це могло б виглядати із скромної назви його підбудов: „Допомогових Комітетів". УЦК був тісною, накинутою й обмеженою німцями, та все таки формою українського проводу, вибраного на з'їзді комітетів старої Ген. Губернії весною 1940 року, і потім поширеного на територію Галичини, прилученої до Ген. Губернії. УЦК різнився, напр., від харитативної Польської Опікунчої Ради. УЦК мав культурний відділ і керував культурними справами. УЦК фактично займався всім українським життям в Ген. Губернії, за вийнятком політики в точному, найвужчому того слова значенні. Та навіть це не віддає зовсім правильно засягу дій УЦК. В деякій мірі він вів і політику. І українці і німці вважали УЦК представництвом українських інтересів в Ген. Губернії, а моє становище звичайно окреслювано як „речника українців" (Sprecher der Ukrainer). Все це — як сказано — зобов'язувало і УЦК і мене до ясної постави і ясних рішень у такій важливій справі, як Дивізія.
Після приїзду до Львова, і зорієнтувавшись у положенні, я в телефонічній розмові висловив свою думку віцегубернаторові Бауерові, що організація Дивізії без порозуміння з українським чинником буде викривлена. Того ж дня відбулася наша перша конференція в помешканні губ. Вехтера в присутності д-ра Бауера. Після тієї першої пішли дальші наради і в них опріч названих звичайно брав участь також полк. Бізанц.
При переговорах ми завжди мусіли мати на увазі реальну ситуацію, і наші вимоги не могли бути надто великі. Ми були свідомі, що Дивізія при наших зависоких бажаннях була б створена і без нас. Ми мусіли пам'ятати, що компетенції Вехтера були невеликі і що ніяких засадничих політичних заяв він давати не мав права. Для Берліну далі ще не існувала українська проблема взагалі. В Галичині була вона — з німецького погляду — тільки регіональною, галицько-українською проблемою.
Маючи на увазі ті реальні можливості, ми за посередництвом губ. Вехтера ставили до німців такі вимоги: 1) Дивізія творить суцільну військову одиницю в рамах Зброї СС. 2) Вона може бути вжита тільки до боротьби проти большевиків. 3) Старшинський склад мішаний: український (з УГА і Армії УНР) і німецький. 4) Німці ґарантують скорий вишкіл молодих українських старшин і підстаршин, щоб якнайбільше постів зайняли українці. 5) Ґарантується релігійна опіка для Дивізії („новість" для дивізії Зброї СС!). 6) Твориться Військова Управа з кол. українських старшин, яка має за завдання заспокоювати культурні потреби Дивізії, бути помічною при наборі добровольців і заступати інтереси Дивізії перед німецькими військовими чинниками.

Українське суспільство і Дивізія „Галичина"

Після катастрофи під Сталінградом і висадки альянтів у Південній Італії віра в можливість перемоги Німеччини була зламана, але ще ніхто не уявляв собі тріюмфу Москви після всіх її поразок на фронтах. Тим виразніше виступало в пам'яті положення на Сході Европи після 1-ої світової війни, коли то всі владні в тій частині світу сили (німецька, австрійська і російська монархії) провалились і на великих просторах настав хаос. Коли б повторилась подібна ситуація, тоді добре вишколений зав'язок регулярної армії міг би бути рішальним для долі України. Постання дивізії мало також негайно, сказати б, льокальне значення, бо воно давало низку концесій з німецького боку на терені Галичини, дозволяло скріпити тут наш стан посідання і робити з Галичини базу для боротьби за українську державність.
З тих мотивів моє і моїх приятелів відношення до формування Дивізії було позитивне. Та треба було ще перевести розмови з різними українськими чинниками і упевнитись, що за ідеєю Дивізії є більшість українців. Розмови вів я не так із представниками політичних груп, які за виїмком ОУН (головна її частина була під проводом Ст. Бандери), тоді не діяли, але з окремими визначними громадянами. В першу чергу звернувся я до признаного найвищого авторитету українців, Митрополита Андрея Шептицького. Мене майже заскочила його виразна постава і відповідь на мої питання, чи включатись в акцію Дивізії чи ні. Відповідь Митрополита була спонтанна і стверджувала, що майже немає ціни, якої не треба б заплатити за організацію українського війська. Митрополит благословив дивізійників, згодився визначити до Дивізії духовників і після наради зо мною назначив начальним духовником о. мітрата д-ра В. Лабу, кол. начального духовника УГА. О. Лаба став також членом Військової Управи.
Дальші розмови йшли швидким темпом. Справу треба було вирішити в короткому часі. Були це розмови з комбатантами, головно кол. старшинами УГА. Вони поставились до створення Дивізії позитивно. Застереження мав тільки полк. Роман Дашкевич з огляду на долю Дивізії після майбутньої перемоги альянтів. За Дивізією заявились провід УЦК, майже всі представники Окружних Комітетів. Подібною була постава більшости громадян з різних груп. Становище місцевого лідера ОУН під проводом полк. Мельника, полк. Р. Сушка, було прихильно-невтральне, групи під проводом Ст. Бандери зразу вичікуюче, згодом неприхильне... Розмови з представниками українського суспільства велись одночасно з дальшими переговорами з губ. Вехтером. Українські вимоги були прийняті, і так само устійнено, що разом із заявою Вехтера про створення Дивізії „Галичина" буде виданий мій заклик до українців вступати до Дивізії. Також мав бути проголошений склад Військової Управи.
Чимало часу зайняла, здавалося б, дрібна справа знамена Дивізії. Ним не міг бути тризуб, герб соборної української держави. На це не погодився б Берлін. Ним міг бути тільки крайовий герб Галичини. Вехтер хотів, щоб за такий герб вважати герб колишнього австрійського коронного краю Галичини: три корони, і не легко було вияснити губернаторові, що українці такого гербу не прийняли б і що ним може бути тільки історичний герб Галичини: лев. Прийшло до компромісу: лев з додатком трьох малих корон...
Назагал кінцеві українсько-німецькі розмови в справі Дивізії йшли гладко. Вехтер додержав усі договори за виїмком одного. Він поставив мене перед доконаним фактом: компетенції Військової Управи обмежено і на її чолі поставлено полк. Бізанца. Щодо самого підібраного мною складу Військової Управи Вехтер застережень не мав.
Треба зазначити, що моя співпраця з членами Військової Управи була гармонійна та що вони поклали багато зусиль коло організації Дивізії і в справі опіки над нею. Та окремо мушу відзначити, що при організації Дивізії найтісніше співпрацював зо мною близький мені поглядами Дмитро Іванович Паліїв, один із тих, що підготовили і перевели чин 1-го Листопада 1918 року. Не зважаючи на слабе здоров'я, він вступив до Дивізії, був її гарячим приклонником і став її політичною совістю, її душею. На терені Дивізії Дмитро Паліїв стояв на сторожі наших договорень, що завданням Дивізії є служити лише українській справі, що в певних моментах доводило до драстичних конфліктів з німцями. Цим ідеалам українського вояка був вірний сотник Паліїв, як 1918-1920 років, так у дальшій своїй діяльності аж до свого вояцького кінця в бою під Бродами.

Закінчення

Дивізія „Галичина" — Перша Дивізія Української Національної Армії народилася в час кривавої, жорстокої війни. Творили ми її не з романтичним захопленням, як починали 1914 року свою історію Усусуси, але на основі холодної калькуляції, з конечности. В моїх виступах, у промовах, я завжди наголошував потребу творення своєї військової сили, конечність скористати з можливостей вишколу в рядах однієї з найкращих армій світу. Я підкреслював, що за таку науку треба й платити, що тверда військова школа залишає в тих, що її перейдуть, позитивні прикмети, які називаємо вояцькими. Чи ті прикмети живі, чи вони наявні сьогодні після 20-ти років? Це питання совісти комба-тантської організації дивізійників. Віримо, що в яких установах вони не діяли б і до яких партій вони не належали б, вони в своїх середовищах залишаються носіями й оборонцями українського правопорядку і понад особисте й партикулярне ставлять загальне добро України.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації