ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 31 грудня 2008 р.

Наші героїні

Віра Драч

Може ні один нарід не має стільки жінок, що активно, різними шляхами й засобами, боролися за кращу долю своєї Батьківщини, як український. Мусимо з вдячністю і шаною ставитися до таких жінок-героїнь, а про їхні вчинки розповісти сучасникам, особливо нашій молоді.
Одна з таких героїнь дожила свій старечий вік у дуже тяжких умовах хворої, самітньої людини в будинку для старших людей у Німеччині.
Ім'я її Харитина Пекарчук. 14 жовтня 1894. року, почала вона своє, таке повне посвяти життя.
Народилася в м. Симферополі, в Криму, в дуже заможній родині звичайно, зрусифікованій. Батько її мав багато землі в Україні і величезні сади біля цього міста. Для обробітку їх, він наймав „на строк" від Зелених Свят до Покрови, чи аж до св. Михайла, робітників. Це були хлопці й дівчата аж з Полтавщини, що, маючи вдома мало землі, примушені були цілими ватагами, зараз по Великодні, іти пішки шукати праці по великих поміщицьких маєтках Катеринославщини, Таври і інш. Добиралися й до Криму, аж до самого побережжя Чорного моря.
Аж туди вони приносили свою, хоч і убогу, а справжню українську одежу, свою чудову мову, а в час роботи й відпочинку, при світлі місяця, по татарських аулах і передмістях, лунали їхні незрівняні пісні. Маленька Тіна бувала серед них, спостерігала їх, і вже підлітком, відчула що вона частина цього народу, полюбила мову й пісні його — створила в собі ґрунт, на якому незабаром виросла її національна свідомість і глибокий патріотизм. Коли випадково попав їй до рук „Кобзар" Шевченка, вона вивчала його вірші й наважилася деклямувати їх в гімназії, за це її виключають зі школи. Любила український театр, і, не рахуючись із забороною батьків, відвідувала всі вистави української трупи, як вона приїздила до Симферополя.
Настала перша світова війна 1914 року. Панна Тіна, активна по своїй натурі, не могла байдуже спостерігати події, хотіла бути корисною людям, тому пішла на курси сестер жалібниць і закінчила їх У 1915 році.
Настала революція 1917 року. Горстка свідомих українців, між ними й Тіна, енергійно взялися до рідної справи. В першу чергу українізували запасові полки, що тоді стояли в Симферополі, потім організували „Просвіту", гуртуючи в ній тих, що відчули в собі кров і дух українського народу, поглиблюючи їхній покищо стихійний патріотизм — національною свідомістю. Ця робота незабаром дала наслідки. Вже 17 травня 1917 року, декілька тисяч солдатів з українськими прапорами маршували по головних вулицях Симферополя, а за ними слідом їхало декілька гарб-возів з хлопцями та дівчатами.
То була незабутня картина, — говорить очевидець тієї події. Та для молодої, ідейної дівчини цього мало. В кінці того року Тіна виїхала, як вояк українізованого батальйону, до корпусу генерала Скоропадського, а вояцьку муштру пройшла в час переїзду до місця призначення.
Не була вона там довго: її в 1918 році викликали телеграмою додому, бо була важко хвора її мама. В Симферополі в той час стався большевицький переворот і Тіна мусіла втікати звідти. Подорозі, в Кременчузі, її арештували. Визволившись з-під арешту, вона попала до м. Єлисаветграду, де працювала в повітовій комендатурі аж до приходу гетьманської влади. Потім вступає до Галицько-українського полку ім. Богуна. Воювала вона під псевдом Степан Книшенко, а потім Тіна Книшенко. Большевики обеззброїли цей полк, а всіх старшин і Тіну арештували. Загрожував розстріл, але дивним збігом обставин її врятували. В 1919 році вона виходить заміж за українського старшину Івана Пекарчука.
На доручення отамана Янова, Тіна зформувала санітарний потяг і працювала в ньому, поки цей потяг не відправлено до Одеси. Після цього вона переходить до Запорозької Січі, отамана Божка. Ось що говорить про неї вояк, що служив у цій частині з нею:
„В Запорозькій Січі і я був. Я подивляв відвагу пані Тіни. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла з рушницею в руках спереду, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася і одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними, як сестра жалібниця, за що всі вояки її дуже любили".
З цим полком вона переходила річку Збруч і була поранена в ногу. По розформуванні Запорізької Січі, служила в Гуцульському полку, була з ним в бою з денікінцями, і 19 жовтня 1919 року під Вапняркою її знову поранено. Брала участь в героїчному Зимовому Поході в лавах Кінного Мазепинського полку. При повороті з цього походу її контужено. Про цей похід і наступні події в житті, вона так розповідає в своїх спогадах:
„Не легкий був Зимовий Похід. Всі так були вичерпані: і люди і коні, що, насправді було чудом, що ми відбились від ворога в бою під Ананієвим. За містечком М'ястівкою знову бій, пробивались через большевицько-польський фронт. Там то, від'їхавши кілька кілометрів, ледви рухаючись від втоми, рознуздала коня і лягла в рів, де заснула мертвецьким сном. Прокинулася під ранок, — по полі розкидані трупи і речі. Яким чудом не забрано і не вбито мого коня, який в той час був дорожче всього, і не вбито мене — пояснити годі, але коли добилася до штабу, ніхто не вірив своїм очам: думали вбита, або попала в полон до большевиків, сама я дивувалася, як я не прокинулася під час бою, який був тут же".
За Зимовий Похід нагороджена Залізним Хрестом, а за визвольні змагання Хрестом Симона Петлюри.
В листопаді 1920 року була інтернована, перебувала в таборах: Пикуличі, Ланьцут, Стшалково (на Познанщині). В кінці 21 року втекла в Карпати до чоловіка (втік раніше), мусіла тяжко працювати на прожиток, бо чоловік був хворий. Працювала з нашими ж людьми — спилювала дерева на горі „Радіова" високій на 1160 метрів, не дуже то хотіли мати жінку за „партнера", та знайшла такого в особі сотн. Поманцева. Зимою треба було пробивати дорогу в снігу, підносити харчі, і поки добиралися на місце — втомлені, бо і голодні, а ще треба було ховатися від поліції — жили нелегально. Попрацювала до 15 червня 1922 року, — перейшла нелегально границю Чехії. Влаштувалася на працю помивачки посуду в українській їдальні, пізніше —-кельнеркою, заробляючи на переїзд чоловіка та на одяг йому і собі.
Пізніше поступила на матуральні курси, щоб мати свідоцтво зрілости. В 1925 році вступила до університету на філософічний факультет, прослухала 5 семестрів і мусіла покинути — захворіла туберкульозою.
В 1929 році переїхала з чоловіком до Польщі, де він дістав працю інженера при реґуляції Висли.
В 1939 році — друга світова війна, нові митарства. В грудні 1941 року переїхала з чоловіком до Вінниці. Там організувала жіночу організацію „ЖСУ" („Жіноча служба Україні"), була обрана її головою.
В 1943 році разом з чоловіком, св. п. полк. Пекарчуком, арештувало її ґестапо за зв'язки з партизанами. Через недоказаність по пару місяцях звільнено їх.
Втеча на захід, блукання з табору в табір. В 1945 р. опинилися в таборі „Рейнгард-касарні" в Новому Ульмі. Участь в громадському житті табору, член жіночої організації. Та стара приятелька-туберкульоза, заганяє до санаторії на 3 з половиною роки. По виході біда, злидні, ніяких виглядів на виїзд, і сама і пок. чоловік хворі.
„В 1958 році — пише у своїх спогадах — чоловік, полк. Іван Пекарчук, помер. Хвора, самітня, без опіки, переходжу до старечого дому — в Дорнштадт, де увесь час борикаюся з різними хворобами: до туберкульози приєдналася хворість печінки, артретизм (буває, що не можу й рухатись), сліпота: перенесла операцію обох очей по черзі, і так, самітно майже безпомічна, доживаю свій вік, ждучи хвилини відходу туди, де вже не буде ні горя ні мук".
Такий повний посвяти Батьківщині героїчний шлях цієї людини. Не любила вона, коли її називали героїнею. На це відповідала:
„Я героїнею не була, а робила все те, що мені підказував мій молодий запал".
Але в очах її сучасників, побратимів зброї, і всіх тих, хто її знав, вона — жінка-вояк-герой!
Низько, в глибокій пошані,схиляємо свої голови перед героїнею!

ТЕРНОПІЛЬ. ВУЛИЦЯ ВОЯКІВ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

вівторок, 30 грудня 2008 р.

П.ШАНДРУК "СИЛА ДОБЛЕСТІ" – НОВА КНИГА

Книжка спогадів «Сила доблесті» визначного українського військового діяча, журналіста і редактора, генерала-хорунжого Генерального штабу Української Національної Армії Павла Шандрука (1889-1979) - це роздуми про українське вояцтво, його добрі й злі прикмети, його перемоги, успіхи, невдачі чи поразки. Водночас це теж і поради та вказівки багатого своїм військовим і воєнним досвідом українського військовика, щоб у майбутньому не повторювати тих чи інших помилок. Це поради, чому саме слід звертати основну увагу на добрий військовий вишкіл українського вояка.
Спогади П. Шандрука написані щиро і безпосередньо, по-вояцькому, без ніякого художнього розмаїття чи філософського осмислення життєвих подій. Адже спогади - це не твір уяви, а результат пережитого, пройденого на життєвих дорогах, роздуми про українське вояцтво, яке своїми чинами і кров'ю писало історичні сторінки літопису нашого народу в бурхливій першій половині минулого століття.

Видавництво "Лілея-НВ", Ів.-Франківськ
____________________________________________________________________________

Замітка із газети "Галичина", Ів.-Франківськ


Вперше

МЕМУАРИ ГЕНЕРАЛА ШАНДРУКА

Недавно вийшла з друку вперше в Україні, в Івано-Франківську, у видавництві «Лілея НВ» книжка спогадів генерала Павла Шандрука. В США ця книжка була видана ще 1959 р. англійською мовою, український оригінал було втрачено, і видавництву довелося робити український переклад. Мемуари генерала Павла Шандрука дуже цікаві. Він прожив 90 років, був учасником Першої світової війни та українських визвольних змагань в армії УНР, Другу світову війну почав контрактовим офіцером польської армії, у 1939 р. воював проти гітлерівської Німеччини, за що отримав від польського еміграційного уряду один із найвищих польських орденів. Навесні 1945-го президент УНР у вигнанні запросив його вести переговори зі Степаном Бандерою, полковником Андрієм Мельником, колишнім гетьманом Павлом Скоропадським, а пізніше з високими представниками Німеччини у справі створення Українського Національного Комітету і став його головою та командувачем Української Національної Армії.
Довелося йому теж вести розмову з генералом Власовим. Генерал П. Шандрук перейменував дивізію «Галичина» на Першу дивізію УНА, почав творити Другу. Капітуляція Німеччини не дозволила йому здійснити задумане, але він спричинився до врятування Першої дивізії (колишньої «Галичини») від більшовицького полону. Досі про цей період української історії опубліковано дуже мало досліджень. Книжку можна придбати у книгарні видавництва на вул. Незалежності, 20.

ОСТАННІ БОЇ

Юрій Тис-Крохмалюк,
письменник, військовий історик і публіцист, автор численних літературних і історичних творів, як старшина 1 УД УНА. Стаття „Останні Бої" є перекладам з його книжки про Дивізію іспанською мовою „Ґуерра и Лібертад".

___________________________________________________________________________


Юрій Тис-Крохмалюк

(Переклад з книжки „Guerra y Libertad")

Згідно з наказом групи Південь, дня 31 березня 1945, приділено 1 УД до Першої Армії. 1 УД мала вирушити 1 квітня ранком, та прикрити прогалину між 1 і 6 армією, тобто у секторі Ґляйхенберґ-Фельдбах. В тій цілі приділено 1 УД до 1 корпусу кінноти. А з тим дилема, яка непокоїла вояків Дивізії перестала існувати: наказ групи Південь звільнив дивізію від хвилюючої непевности, що станеться з нею: слід було сподіватися її розв'язання, або переміни на німецьку одиницю.
Прогалину у секторі Ґляйхенберґ-Фельдбах прикрили полки 29 і ЗО, при підтримці двох дивізіонів 14 полку артилерії. У відводі залишився 31 полк, а курінь піонерів дістав завдання укріпити відтинок Марбурґа.
Наступ почався в год. 6.30 ранком 1 квітня і зразу дав добрі висліди. Боєздатність Дивізії зросла знову, до чого причинилася певність про дальше існування одиниці. Вояки давали зразки боєвого духа. Боєві успіхи відмічено на цілому відтинку фронту, полки зламали зразу опір ворога.
В першому наступі 1 УД зайняла верхи й околицю Страдену. Штаб Дивізії який змінив раніше своє місце побуту з Ст. Петер до Ґнасу, станув у Страдені, де мав знаменитий перегляд боїв на цілому фронті. З правої сторони 1 УД стояла 3 кінна дивізія, а з лівої з'єднання панцерної дивізії Вікінґ.
У висліді важких боїв, 1 УД здобула стратегічні верхи Страден-Коґель і Ґляйхенберґ-Коґель та замок Ґляйхенберґ. На короткий час положення стало критичним на відтинку 29 полку, бо противник відбив наступи полку, і сам почав наступати. Скорим протинаступом полк здобув втрачений терен, викинувши з нього сили противника.
Тими боями Дивізія закрила прогалину між обома арміями та виконала своє завдання.
Проте після тих успіхів 1 УД станула перед важким питанням вдержати здобуті позиції. Положення на цілому фронті було розпачливе, а зокрема на відтинку Дивізії було треба сподіватися, що ворог доложить усіх можливих старань, щоб відбити втрачені терени та поширити прогалину між 1 і 6 арміями. Совєтські наступи заломилися у боях з Дивізією і з'єднання ворога відкинено. Врешті противник вирішив провести офензиву на відтинку Ґляйхенберґ і Страден-Коґель при сильній допомозі артилерії. Перші наступи совєтських військ Дивізія відкинула, а малі вломи зліквідувала.
Знаючи тактику артилерійського обстрілу ворога, і спосіб ведення боїв українськими вояками, команда Дивізії вирішила зорганізувати першу лінію слабшою, а за те зміцнити лінію другу.
Наступи ворога ставали щораз то сильніші, а в деяких місцях вдалися йому поважні вломи сильними групами. На жаль, ці вломи не вдалося усунути, бо усі фронтові з'єднання Дивізії стояли у загрозливих боях з великою потугою ворога. На поміч прибули частини 3 кінної дивізії, які в той час були позаду на відпочинку. Верхи Страдену і Ґляйхенберґу переходили кілька разів з рук до рук. Теж 3 кінна дивізія, що рахувалася найкращим боєвим з'єднанням, мусіла кількакратно здобувати від ворога свій втрачений терен.
Помічною була теж 4 кінна дивізія, дякуючи приязним відносинам між 1 УД і 4 КД та її талановитому і зрівноваженому командирові.
Бої за верхи гір стали уже справою чести. Великі втрати по обох сторонах виявилися однак більш вирішними по стороні українсько-німецькій.
Теж на південному відтинку сектора корпусу, в районі Радкерсбурґу відбувалися важкі бої, в яких брали участь частини Дивізії, зокрема курінь фізилієрів, приділені до 23 панцерної дивізії.
В тих боях курінь фізилієрів відзначився особливою боєвістю. Засвідчив це командир 23 панцерної дивізії у теплих словах признання на письмі, та щирими побажаннями для Дивізії. Дещо пізніше, курінь фізилієрів злучився із своєю дивізією.
З причини тактичного перегрупування сил корпусу, 1 УД переходить на його ліве крило. У висліді важких боїв, стало конечним відтягнути з фронту полки 29 і ЗО, які понесли поважні втрати. їх перенесено до тилу, та скріплено частинами запасного куреня, проте після доповнень, полки могли мати тільки по два боєві курені. Найважчим питанням було доповнення старшинського складу полків, навіть обидва командири полків ранені, перебували у шпиталі у Фелькермаркт. Втрата обох командирів була ударом для вояків, але скоро прибули нові командири Вільднер і Віттенмаєр, які досягли пізніше гарного признання від вояків.
Після нової втрати вершин Страден і Ґляйхенберґ-Коґель, прийшов наказ здержати наступи на ці пункти, щоб не спричинювати дальших втрат. Це рішення мало і тут підставу, що обидві височини не мали майже ніякого стратегічного і тактичного значення для операцій з'єднань. Зате вдержано верх Ґляйхенберґ і замок, які заломлювали ворожу лінію і були важними точками оборони для дивізії. В такий спосіб Дивізія займала такі позиції: замок і село Ґляйхенберґ зправа, і околиці Фельдбаху з містом на ліво. Головною оборонною точкою була непокрита лісами околиця Ґляйхенбурґу у стіп замку. В цьому районі кожний полк мав визначений свій відтинок, та вдержував поважні сили у запасі. Головні запасні сили Дивізії складалися з куреня фізилієрів і куреня піонерів. Цей останній мав завдання приготовляти укріплення для Дивізії. В такий спосіб Дивізія представляла собою поважну і глибоку оборонну силу, вживаючи різних родів вогню включно з важкою зброєю. Направо від 1 УД стояли з'єднання 3 і 4 кінної дивізії, наліво дивізія Вікінґ. Курінь фізилієрів укріпив запілля і фронт кільчастими дротами і мінами. Частини Дивізії уміцнили свої позиції на фронті довжини 25 кілометрів. Усі наступи ворога відкинено, а частинні вломи скоро і криваво очищено сильними протинаступами. В такий спосіб усі частини Дивізії устабілізували фронт і в поготівлі спокійно очікували дальших подій. Постійно організовано малі відділи боєвої розвідки, які підходили до ворожих полевих укріплень і наглими нападами і наскоками непокоїли ворога, тим вигідніше, що ворожі лінії пробігали недалеко українських ліній. Метою тих наскоків було пізнати лінії ворога, дістати полонених і зброю, та здобути вістки. Ці дрібні, але численні боєві дії стали серед вояків Дивізії дуже популярними і кожний вояк хотів брати в них участь. Боєвий дух розвідчих груп був дуже високий. У висліді тих дій, команда Дивізії мала добрий перегляд сил ворога на свому відтинку. 1 УД знала тепер, що проти неї стоять з'єднання „Першого українського фронту", в яких було чимало українців. Обидві сторони, особливо большевики використовували цю ситуацію, поширюючи відповідну пропаґанду при помочі гучномовців, летючок і вісток. Большевики мали на меті вплинути на вояків 1 УД комуністичною пропагандою, але вислід їх зусиль був ніякий.
До половини квітня 1945 включено до дивізії біля 2.500 німецьких вояків з повітряних збройних сил, які не мали ніякого піхотинського вишколу. В цьому контингенті було біля 70 старшин, від хорунжих до сотників, та велика
кількість підстаршин.
Це були наземні частини „Люфтваффе" і декілька відділів, які під кінець війни не могли бути вжиті у летунстві. Цілий вільний час вони проводили на грі у карти. Врешті хтось десь вирішив використати тих вояків, що не мали ні вишколу, ні бойового досвіду. Передше команда дивізії завжди раділа, коли одержувала підкріплення німцями, але в цьому випадку приділені вояки були тільки безужиточним тягарем, до того не мали ніякої зброї. Дивізія мала зброю тільки для своїх людей і ця була вже у великій мірі зужита в боях. Запасний полк, наприклад, не мав навіть зброї для всіх своїх вояків. Але німецький командир дивізії, для якого німецький вояк був синонімом „доброго вояка" зробив усе можливе, щоб задержати їх в рядах дивізії. А це означало, що 2.500 українських вояків має віддати свою зброю і перейти до робочих сотень. І цю зброю мали перебрати вояки, які ніколи не боролися в наземних боях, але мали зате в собі „німецьку кров".
Було ясно, що виконати цей плян, значило погодитися на парадоксальну ситуацію під кінець війни, яка закінчиться повним недовірям українського війська до німецького командира. Після довгих переговорів, командир дивізії ген. Фрайтаґ, закинув свою ідею і вирішив, що німецькі вояки мусять перейти перед включенням до дивізії піхотний вишкіл. Але запасний полк був у повному стані і міг прийняти тільки 1.500 вояків понад норму; решту розділено по різних відділах дивізії.
Хто з тих вояків бав якунебудь спеціяльність, як пр. телефоністи, радіо-оператори, техніки, шпитальна обслуга, були зразу призначені до різних одиниць. Але ніхто не знав, що зробити з іншими, після закінчення ними піхотинського вишколу. Командири полків не мали однієї думки про це питання. Командир 29-го полку відкинув проект приділу тих вояків до його полку, його піддержав шеф штабу дивізії. Зате командир 30-го полку бажав, щоб німецьких вояків приділили йому якнайскоріше. Вкоротці 30-ий полк дістав велике число німецьких вояків, з яких утворено третій батальйон полку. В тому часі й інші полки зорганізували свої треті батальйони. Ген. Фрайтаґ мав ще іншу ідею: створити в полках четверті курені зложені з самих німців. Але плян виявився нереальним, через надзвичайні організаційні труднощі, недостачу бойових матеріялів і теж тому, що з'єднання перебували переважно в першій боєвій лінії.
Закінчення війни не дало можливости розв'язати те питання. Тільки 30-ий полк створив третій батальйон з німецьких вояків. Решта летунського персоналу залишилася в запасному полку та в інших частинах дивізії як резерва аж до капітуляції Німеччини. Ця розв'язка була корисна, бо остаточно усунено всякі можливі тертя під кінець війни між українцями і німцями у 1 УД.
В міжчасі, виконуючи вищі накази армії та дивізії, з'єднання почали гарячково розбудовувати нові позиції у запіллі. Ці праці вимагали великого числа людей, і тому деяку кількість вояків з запасного полка перекинено до робітничих куренів. Цей плян затвердив теж командир Української Національної Армії ген. Павло Шандрук. Це рішення мало на меті не зменшити кількість вояків, а в даній ситуації і з тактичних причин, була вимога негайної зміни рушниці на лопату. Але і це рішення не було зреалізоване з причини недостачі приладів до праці.
Постачання дивізії було нормальне, дякуючи докладному виповнюванню своїх обов'язків відповідними одиницями. На цілому фронті дивізії зорганізовано точки постачання, а що дивізія прибула на фронт з великими припасами, була найкраще забезпеченою одиницею фронтового сектора, і тим викликувала зависть своїх сусідів. Пізніше однак була змушена відступити частину своїх припасів німецьким одиницям.
В половині квітня, 1 УД перейшла у розпорядження ген. Валька, командира 6 панцерної армії, а від нього до 3 корпусу, під команду ген. Гюллє. В такий спосіб дивізія стала правим крилом 6 панцерної армії займаючи додаткові позиції, які сягали до Фельдбаху, включно до дороги і залізничого шляху, які ведуть зі заходу на схід. Там дивізія мала завдання боронити дві критичні точки: з правого свого крила замок Гляйхенберґ і другу, стратегічно більш важливу, біля Фельдбаху.


Рис. Орест Слупчинський

Продовж цього часу фронт був стабільний і з'єднання дивізії з успіхом вдержували свої позиції на лінії 20-тьох кілометрів. Постачання діяло без закиду і харчування було достатнє, аж до останніх днів. Зате достава боєприпасів недописувала. Катастрофальним було постачання стрілива, особливо для артилерії і важкої зброї. Дивізія, яка в перших часах мала великі припаси стрілива, мусіла поділитися ними з іншими дивізіями, послаблюючи в такий спосіб свої бойові спроможности. В дні капітуляції в дивізії було 10-15 стрілен на гармату. Мимо цього, 1 УД була найкраще заосмотрена з усіх одиниць 6 панцерної армії. Відділ постачання дивізії виконував знаменито свої завдання.
В квітні прибув до дивізії ген. Шандрук, який став президентом Українського Національного Комітету і командиром Української Національної Армії. В товаристві ген. Шандрука прибули д-р Вехтер, полк. Бізанц і д-р Арльт. Ген. Шандрук мав відзнаки з тризубом, і такі національні символи почали носити усі вояки дивізії. Всюди приймали нового командира дуже сердечно, а він цікавився живо усіми
__________________________________________________________________________
Зразок відзнаки з тризубом
(на шапку) введеної до 1 УД УНА генералом П. Шандруком.

____________________________________________________________


проблемами дивізії, відбуваючи теж нараду з командиром дивізії і з його шефом штабу. Ген. Шандрук виявив себе при цій нагоді зразком старшини коректного і гуманного. Генерал відвідав фронтові частини, де його приймали з великим захопленням. Ці відвідини були дуже на часі, бо ворог посилав свою психологічну кампанію, щоб пропаґандивними кличами розкласти вояків дивізії. У своїх промовах генерал звертав увагу на вояцьку присягу і честь, і на час, який вимагав саме тепер сповнити чесно вояцькі завдання. Приявність генерала в українському однострої, з національними відзнаками, викликала велике захоплення серед вояків дивізії. Після кількох днів відвідин генерал переїхав до запасного полку, де й залишився із своїм штабом.
В днях 2 і 3 травня 1945 усіх командирів дивізій із шефами штабів і адьютантами викликав на нараду командир 6 панцерної армії. Предсідник ген. Бальк висловив своє вдоволення з бойових дій дивізії, та прохав передати його слова воякам дивізії. Опісля передав пляни майбутніх операцій, пропонуючи скріпити діяльність розвідчих відділів на далеку віддаль, та провадити розвідку і бойові дії поза лініями ворога, та нищити відводи противника. В тих діях мали взяти участь найкращі українські відділи, з найбільш боєвими старшинами. Ген. Бальк подав теж до відома, що постачання є запевнене на довший час і що в біля-фронтових магазинах є подостатком стрілива. Приявні не могли сприйняти такої аналізи ситуації і висловлювали щиро своє недовір'я до слів генерала. Все таки повернули до своїх одиниць у кращому настрої.
В тому часі на правому крилі фронту дивізії почалося нове перегрупування, і сусідом дивізії стала 16 дивізія СС „Райхсфюрер". Тоді теж з'єднання західніх альянтів увійшли на територію Австрії з заходу, північного заходу і з півдня*).
6 травня відбулася нарада дивізій з командиром 3 панцерного корпусу, на якій наказом корпусу наступного дня (7-го травня) цілий фронт мав відв'язатися від ворога, залишити усі споруди і припаси, та старатися увійти на терени, зайняті західніми альянтами. 7-го травня мали бути відтягнені усі одиниці 3-го панцерного корпусу, а 1 УД мала почати відворот 8-го травня, тобто 24 години пізніше, коли останні німецькі відділи осягнуть височину дивізії. У дальших нарадах обговорено технічні подробиці. По полудні 6-го травня командира дивізії разом з іншими командирами покликали до команди 6-ої панцерної армії, де ген. Бальк повідомив, що в наступних днях буде проголошена капітуляція Німеччини без умов, і що цілий фронт мас поспішним маршем податися на захід.
Для 1 УД призначено напрям і терен Фєлькермаркту.

____________________
*) Ці з"єднання належали до 1-шої французької армії, яка посувалася вздовж швайцарського кордону, 7-ої американської армії, яка маршувала з півночі (Мюнхен) в напрямі Іннсбруку, 3-ої американської армії, яка посувалася в напрямі Відня, та 8-ої бритийської армії з Італії на Леобен.

понеділок, 29 грудня 2008 р.

В Зимовому Поході


В. Сімянців

Це мали б бути окремі спогади — можливо навіть і не в хронологічному порядку, бо не ручуся за пам'ять. Пройшло вже більше сорока років.
В 1948-му році випало мені зустрічатися частіше зі слав. пам. ген.-полковником Михайлом Омеляновичем-Павленком. Закінчивши денні діла, ми вечорами часто верталися до спогадів з нашої воєнної бувальщини, зокрема, до Зимового Походу.
І тоді я написав мій перший спогад, так як його розказував нашому Командармові. І на його бажання вийшов тоді нарис: „Так родились Лицарі Ордену Залізного Хреста", маленький спогад з моменту вирушення нашої Армії в Зимовий Похід. Ось і він:

* * *

Грудень р. Б. 1919 Українська Армія під натиском чужих, та байдужости своїх докотилася до „Трикутника Смерти".
Трикутник Смерти — тепер може і не так тяжко вимовляється, але пережити всю трагедію вояка, якому доля бере оте, для чого він тоді жив — можливість боротися, перемогти або і вмерти. Армії нашої не буде. Фронту Українського не буде. . .
Ще сьогодні найпочесніше ім'я вояка Української Армії — завтра ніщо.
Неймовірно ...
Але так було!
Був наказ нищити зброю, до якої уже вояків не було. Люди розходилися: хто потайки, хто тяжко прощаючись з товаришами.
Новий наказ — хто хоче може лишитися. Команда знайшла вихід з Трикутника Смерти. Чортківська трагедія може стати виходом до слави. Хто відчув жах безнадійности, той знає, що таке промінчик надії, світло віри. Знов нас Батьківщина потребує, знов ми вояки, знову ми люди. Маємо готовитися до чогось нового! Вояк завжди і на все готовий для своєї Батьківщини.
Радість, сподівання, мрії: на Київ ... За Дніпро ... В Слобожанщину ... З'єднатися з повстанцями ...
Боже! Знов серце повне надій, а з нею й віри в нашу Правду.
Вірили, глибоко були переконані, що остаточна перемога жде нас.
Ранком 6-го грудня.
Біло, біло навколо. Весело співа сніг білим килимом під вояцькими кроками. За селом, під горбком вишикувались Богданівці.
А це ж ті, яких кров перша скропила Жертвенник Нової Волі: вони пережили підступний напад Керасирів і Донських козаків на Посту Волинському 8 серпня 1917 року. Це ж ті, що їх бачив Київ. Відступ на Житомир. Знову Київ. А потім через усю Україну аж до кордонів на Харківщині. Знов через всю Україну: Валуйка, Уразова, Мерефа, Січеслав, Тальне, Шпола. Відступ через Румунію. Наступ з Галичини. Ще раз Київ. Так прапор свій несли і знову він повіва перед Богданівцями.
Читають наказ: — Вирушаємо в Зимовий Похід.
І знов — хто не чується на силі може залишити лави. Аж заболіло Богданівців — все мали силу, а тепер би їм забракло?
Команда: „Струнко!"
Гучно, радісно і чітко відповідають частини своєму Командармові на привіт: Короткою промовою благословляє „Дідусь" Богданівців в новий похід надій. — „З нами лишаться тільки ті, хто має залізні нерви і сталеве серце" — каже Командарм.
Радісне — „Слава!" — обітницею і присягою.
Так народились Лицарі Ордену Залізного Хреста.
А вніч з 5-го на 6-го травня р. Б. 1920 залізні когорти Лицарів зі Зимового Походу повернулися в лоно знову зформованої Української Армії, укривши свої прапори славою і написавши золоту сторінку в історії Визвольної Боротьби.
6-го грудня 1919 року дивився Командарм-Дідусь ген.-полковник Михайло Омелянович-Павленко на своїх вояків з вірою, що виконають неможливе.
6-го травня 1920 року міг дивитися на них з гордістю.
„Нехай Мати усміхнеться
Заплакана Мати". . .

неділя, 28 грудня 2008 р.

Історична правда про 1 УД і УНА

Павло Шандрук
Генштабу ген.-полк.


В деяких органах польської преси появилися атаки на мене за незрозуміле для них вшанування мене польським ордено Virtuti Militari та 2) за те, що я ніби командував Дивізією СС „Галичина".
З огляду на те, що, на жаль, деяка частина і нашого громадянства ще й досі виявляє повну непоінформованість в тих справах, вважаю за доцільне подати через „Вісті Комбатанта" деякі вияснення. Очевидна річ, що ті вияснення не можна — навіть в найменшій мірі — трактувати за вияснення для польської, згаданої вище, преси, або
для польського, поза Польщею перебуваючого громадянства, бо тут повинні би реаґувати відповідні польські поінформовані чинники.
Почну від справи постання та існування Дивізії "Галичина".
До організації Дивізії „Галичина" в окупованій німцями частині Галичини приступлено в березні 1943 року, коли для кожного не лише вояка, але й малоусвідомленого у мілітарних справах цивільного громадянина було цілком ясним, що Німеччина війну програла, бо німецькі війська перебували у безперервнім і безнадійнім дефензивнім відвороті.
Громадсько-політичну відповідальність за творення Дивізії перебрав формально Український Центральний Комітет, складений з відомих українських громадян та досвідчених ветеранів 1 світової війни. Частина з них увійшла до Військової Управи, що стала зверхнім адміністраційно-організаційним органом для Дивізії. Чи може будь-хто мати сумніви у тім, чи члени УЦК і ВУ знали про наставлення німецької верхівки та адміністрації на всіх землях України щодо майбутнього України на випадок перемоги німців? Певно, що всі вони були докладно обзнайомлені з політичними і територіяльними аспіраціями Гітлера та його ближчого оточення, що так виразно, без найменшого приховання імперіялістичних тенденцій, Гітлер проголосив в „Майн Кампф". Але не тільки вважали за доцільну вимушену обставинами свою співпрацю з німцями для зформування Дивізії, але для тої співпраці дали вже в критичнім часі гітлерівського панування в Україні свій громадський авторитет і своє ім'я. Нема необхідности довше і ширше вияснювати причини такого поступування тих українських патріотів — вони бачили, й навіть на собі досвідчили, майже 2-річне панування червоної Москви під час першої окупації москалями Галичини — 1939-1941. Реакція збоку населення Галичини на відозви про вступлення добровільців до Дивізії перейшла найбільш оптимістичні очікування — на рахунок передбаченого континґенту Дивізії коло 20.000, — зголосилося 80.000 добровільців. Бож населення Галичини, якому теж добре взнаки дався німецький окупаційний режим, мало нагоду порівняти його з методами московського окупаційного режиму і з двох лих вибирало менше, — в довір'ї до свого громадського проводу пішло з одним ворогом проти іншого, жахливого в своїм нелюдськім поведенні. Пішло проти москалів навіть, як бачимо з наведених цифер, з ентузіязмом. Психологічно зрозуміла реакція реваншу за дізнані духові, матеріяльні, фізичні та політичні кривди.
Мені не відомо, чи Військова Управа відчувала потребу й чи засягала була опінії знаних їй вищих українських старшин про доцільність формування в тім часі Дивізії, але з її політичних постулятів, поставлених німецькій адміністрації і німецькому командуванню та з її широко розповсюджених звернень-оголошень до українського громадянства виразно видно, що ВУ мала на увазі організацією Дивізії започаткувати творення української збройної сили для боротьби за українську державність — в перспективі й проти обох окупантів. Слід підкреслити, що з погляду тодішнього мілітарного положення той час для такої акції був цілковито виправданий. Хоч Німеччина була побита, але в'язала московські сили, а Москва, ворог ч. 1 України, була дуже знесилена і могла продовжувати війну лише при надзвичайно видатній допомозі Аліянтів. Крім того рішальні в тій справі репрезентативні кола українського громадянства могли рахувати на те, що Альянти все ж, уже принаймні на підставі історії з Польщею, належно зорієнтовані в імперіялістичних інтенціях Москви, й приймуть з належною оцінкою зусилля українців. Ішлося не лише про українців, бо позбутися московської тиранії прагнули також інші підбиті народи — власне поляки, білоруси, балтійські народи, козаки, кавказці, туркестанці, татари. Отже, можна згодитися з тим, що час для можливої спільної з іншими народами боротьби за визволення з-під Москви був відповідний. А чи були інші можливості боротьби, як не поруч із німцями? Але, мабуть, оцінка положення не все була всестороння — бо не взято під увагу, що німці, йдучи за прикладом свого недавнього союзника москалів, не дотримають своїх зобов'язань ані приречень. А ними були: згода на формування в дальшому не менше 5 дивізій, українське командування в Дивізії „Галичина", взагалі цілком національний характер формації. Але, мабуть, найголовніше — чого не взято під увагу — що німці вже не могли мати достатньої кількости технічного і матеріяльного виряду для чужинецьких леґіонів. Крім того вони не мали довір'я до лояльности тих леґіонів і цілого населення взагалі з уваги на партизанський рух проти них (УПА), який вже розпочався. Але чи не були то наслідки їхньої політики в окупованих країнах?
Належить пригадати, що в складі німецького війська були вже національні формації інших народів, як, напр., латвійська бриґада генерала Бангерського, естонські батальйони, козацький кінний корпус генерала фон Панвіца, менші туркестанські, кавказькі, татарські відділи, а в 1944 мусіла співпрацювати з німцями польська Свєнтокшиська бриґада; була теж в складі німецького війська і російська бриґада Камінського. Нарешті з кінцем 1944 створено російську армію генерала А. Власова.
Чому українська Дивізія початково одержала назву „Галичина"? Очевидно, тому, що її формовано на терені Галичини і основний континґент Дивізії складали галичани. Але вже незабаром Дивізію названо: 14 ґренадирська дивізія військ СС „Галичина". Причини цього, мабуть, треба шукати в тім, що всі чужинецькі леґіони приділено до "військ СС". Тут слід звернути увагу на те, що ті леґіони, а зокрема Дивізія „Галичина" не були просто дивізіями чи бриґадами СС, але „військ СС". Щодо Дивізії „Галичина", то це є цілком зрозумілим, бо хоч майже на всі постуляти ВУ і взагалі українського представництва німці не тільки не реаґували, але просто перейшли над ним до порядку дня, то все ж мусіли були піти на деякі концесії в організаційних домаганнях, саме:
1. Дивізія мала католицьких і православних священиків, яких — як відомо — в німецьких СС-дивізіях бути не могло. 2. Дивізія мала свого представника Військової Управи в особі майора Д. Палієва, а по його смерті майора д-ра В. Макарушки. 3. Дивізія мала на лівім рукаві відзнаку „Галицького Лева". 4. Дивізійники-українці в службі і поза службою вживали своєї рідної української мови, лише командна мова була німецька. 5. Наставлення вояцтва Дивізії було цілком виразне, що видно було з тих написів-слоганів в українській мові на вагонах потягів, якими транспортовано Дивізію до місця концентрації для вишколення, або коли її було транспортовано до битви під Бродами — „Слава Україні", „За Україну" і т. д. 6. Дивізія не мала права носити на ковнірі відзнак „СС", які могли носити лише вояки з народів германського походження.
Щоб скінчити з справою національно-політичних підстав до сформування Дивізії, подаємо тут витяг з польської газети пера відомого польського діяча і міністра Ігната Матушевського — „Ґазета Польська", потім брошура під заголовком „Ганьба або Слава", видана в Єрусалимі у р. 1945, стор. 11 і 12:

„Ось арґументи, якими оправдували українці конечність військової співпраці з німцями: . . . „Ми не маємо іншого вибору. Нас чекає смерть зарізуваних баранів. Воліємо боронитися. Вигляди того, що чекає українців в Галичині, дає поступування москалів на Радянській Україні. Винищено там вже перед війною цілу інтеліґенцію, а всіх, що бажали хочби культурної автономії зіслано щонайменше на Воркуту. Сьогодні поведення Совєтів виглядає так, якби ходило про винищення самого українського племени. Екзекуції йдуть в мільйони. Ми змушені до позірної співпраці з німцями. Перш за все тому, що — як виявляється — й ви, поляки, мимо союзу з Англією і Америкою не маєте можливости перешкодити, щоб Совєти на польських землях не поводились, як найгірші варвари.
Отже, не думайте, що співпрацюємо з німцями для перемоги Німеччини. Просто не хочемо, щоб перемога Англії й Америки та Польщі над Гітлером застала нас у гробах. Тому будемо боронитись". . .


Це до відома польським патріотам і тим полякам з-під „нашого знаку". Напевно п. І. Матушевського не можна підозрівати в якихось спеціяльних симпатіях до українців.
Так постала „14 ґренадирська Дивізія військ СС".

* * *

В днях 17-21 липня 1944 Дивізію, ще невідповідно вишколену вислано на фронт під Броди. Враз із іншими на тому фронті німецькими одиницями Дивізію розбили большевики, при чому Дивізія втратила около 70% свого складу. Коли німецькі вояки цілими частинами трапили до полону, Дивізія билася так, що з майже повного окруження мусіла була пробиватися на південний захід і ворог не міг похвалитися, що взяв полонених зі складу Дивізії, хоч знаємо тепер зі спогадів різних большевицьких командирів, що вони всіми силами намагалися оточити і не випустити Дивізії з своїх рук. Розбиту Дивізію після того, як вона вирвалася з окруження, скеровано для переорганізування і поповнення на Чехословаччину і частинно до південної Австрії для оборони німецького запілля перед Тітовською партизанкою.
Отже, категорично стверджуємо, що ані перед битвою під Бродами, ані тим більше після тієї битви, зокрема в часі, коли почалося повстання у Варшаві 1 серпня 1944 (себто в 10 днів після Бродів) ані одного окремого вояка, ані звичайно якогось відділу зі складу Дивізії у Варшаві не було. Дивізія мала чисто польове німецьке умундурування того кольору, що носили німецькі СС. Ми хотіли б бачити вірогідні документальні докази того, що українці, а не „українці" були не то у Варшаві, але десь взагалі у Польщі та виступали поруч з німцями проти поляків.
Треба тут зазначити, що українське громадське представництво, відповідальне за організацію Дивізії, категорично застереглося перед німецькою адміністрацією проти евентуального уживання Дивізії чи її відділів будь-де на фронті проти Альянтів. Німці того застереження не порушили. Відомо, що на Західньому фронті були частини і поодинокі вояки, що носили на рукаві на блакитному щиті літери — „У(країнське) В(извольне) В(ійсько)", але, мабуть, серед тих УВВ-ків, насильно втілених до німецького війська, вже так багато українців не було. Одного разу на запитання при нагоді скероване до кількох таких УВВ-ків, чи вони українці і звідки походять, вони відповідали: „какіє ми українци — ми калужскіє; вот нас взялі і приказалі одєть еті букви, вот і носім".
Українців з волі їх і з неволі уживано німцями більше для допоміжньої служби при охороні залізниць, складів тощо.
Політичні антагонізми процвітали, навіть у гостріших формах, поміж народами високої культури, як, напр., Ірляндія, Англія, Чехія і Словакія, Італія і Франція. Але скрізь у світі, де приходило чи приходить до національно-політичного визволення, свідомість цілей і обставин має продиктувати оцінку можливостей, власних спроможностей, мусить допровадити до віднайдення шляхів для здобуття в певних відповідних формах і в певних нормах державної незалежности. Не раз говоримо, але все забуваємо, що минуле є наукою для майбутнього. Тим більше, що тепер те майбутнє закрите тяжкими хмарами непроглядних політичних перспектив, затьмарюваних цілево біжучою штучно створюваною дійсністю. Чи не на довгі роки? Здається, що єдиною зіркою в тих хмарах туману могло б бути бажання і прагнення знайти досить сили всенаціональної волі, принаймні в провідних колах, до поєднання зусиль — на основі взаємного пошанування — з метою бодай приготовити ґрунт до реалізації своїх політично-національних прагнень. Напевно спільні зусилля сотки мільйонів підбитих, чи поневолених народів не можуть піти намарне, мусять принести позитивні наслідки.
У висновках в справі постання Дивізії „Галичина", в концепції її політично-громадського проводу і в настроях мас самого вояцтва належить просто бачити зрозуміння прагнень і використання ситуації для продовження боротьби Українського Народу за відновлення своєї державної незалежности.
Але теж не можна оминути і загально-політичних висновків, бо долю України і інших народів можна було вирішити лише в комплексі міжнародних політичних рішень, зрештою передбачених в проголошеній на нараді в Казаблянці та потім неодноразово підтверджених, а ніколи не виконаних постанов т. зв. „Атлянтійської Хартії".
Якщо б провідні німецькі кола — Гітлер з його необмеженою владою — мали трохи глузду в голові, то під кожним поглядом в їхніх інтересах лежало допомогти всім поневоленим Московщиною народам визволитися, бо тоді Німеччина мала б повні можливості використати в спосіб джентельменської пресії всі натуральні, для неї так необхідні засоби існування. Й не відомо, як могла б поточитися далі війна. Реалістичне, забезпечене умовами, потрактування Німеччини з боку Альянтів з Польщею включно могло б довести до компромісу на Заході. И тоді найбільшим осягненням 2 св. війни могло б бути остаточне впакування Московщини в її етнографічні межі й не було б тепер поділу Німеччини на дві частини, опанування та політичного здеформування Польщі, Чехо-Словаччини, Мадярщини і т. д. Захід матиме ще безконечні та безнадійні турботи з ситуацією, яку сам створив.
Міг би мати Захід ще й іншу догідну перспективу навіть при умові мілітарного розгрому Німеччини — не підпорядкуватися домаганням і ошуканчим запевненням Сталіна (Тегеран, Казаблянка, Ялта, Потсдам). Тепер бачимо, що не тільки короткозорість політиків вільного світу, але співіснувальна концепція Ф. Д. Рузвелта та всіх інших його дорадників довели вільний світ до повної капітуляції перед Сталіним, який добре розумів, чого хоче, й бачив, що багато може. Для кожного обсерватора, стороннього але обізнаного з тактикою Московщини під Сталіним, було ясним, що він не мав найменших можливостей замирення з Німеччиною, чого так безпідставно ніби побоювався Ф. Рузвелт. Тогочасна мілітарна ситуація обох противників була така, що жоден з них не міг би піти на замирення, бо це була б капітуляція, себто повна політична катастрофа. І цього з великою непоправною шкодою для себе, для цілого світу не могли зрозуміти і не бачили короткозорі, дуже обмежені „великі" Заходу і тепер зібрали жниво, що його посіяли.
Знов же в деяких органах нашої преси появилися писані з авторитетним апломбом статті людьми, що до справ Дивізії жодного відношення не мають та її духа і всіх зв'язаних з її творенням обставин не знають, але вважають себе за компетентних про Дивізію виписувати різні речі. І так, один з тих авторитетів пише: ,, . . . Кров молодих вояків зобов'язує таки до вияснення фактів. Хто післав їх під Броди? Третій Райх, Франк, Вехтер? Кубійович? Паліїв? Ще живучі дивізійники хотіли б знати правду ..." Треба вважати, що це наївно-демагогічне запитання в порожні. Бо ж відповідь на це може бути одна — дивізійники знають „правду". А тою правдою — так видається — є: ідеться до війська не для того, щоб парадувати в уніформі! Та ще й під час війни! Кожний вояк, охочекомонний чи законом даної держави до військової служби покликаний, знає, що нема забави у військо, але є обов'язок повсякчасної готовости до смерти. Це проста справа — замість ставити такий запит, треба звернутися до соток старшин і вояків Дивізії, звичайно, тих інтеліґентних, що є в стані дати мериторичну відповідь, і їх запитати: „А чому ти пішов до Дивізії?" Бо ж „Броди" були нормальним вислідом формування чи теж вступу до Дивізії.

* * *

Тут треба дещо вернутися до кінця 1944. Перед відповідальними провідними особами різних національностей постає проблема декляративного вияснення свого положення — вияснення, чим була подиктована конечність іти поруч із німцями в боротьбі проти російського імперіялізму та з'ясувати, чи нема перспектив на те, щоб здобути зрозуміння та можливо й підтримку збоку переможних Альянтів для осягнення своїх національно-політичних цілей. Безпосереднє завдання полягало в тому, щоб поінформувати Альянтське Командування про ціль існування в складі німецької збройної сили національних формацій та забезпечити членам тих формацій відповідне позитивне трактування.
Мабуть з боку певних — протигітлерівських — німецьких кругів теж вийшла ініціятива якщо не перекреслення, то бодай політичного зневтралізування попередніх німецьких імперіялістичних тенденцій щодо Сходу Европи. У зовнішній формі інтенції збіглися — мало б прийти до створення на терені Німеччини національних комітетів. Це був у часі кінець 1944 і початок 1945.
Треба зазначити, що створення національних комітетів натрапляло в першій мірі на, так би сказати, внутрішні труднощі. Хто хотів би піднятися політично неясної та впрост небезпечної ролі очолення таких комітетів, коли ще існувала необхідність співпраці з німцями в тій чи іншій формі? Для українців справа представлялася з одного боку найбільш небезпечно, але з другого — стояла в проблемі політичної консолідації та спільної відповідальности. Бо представництва майже всіх інших народів — білорусів, козаків, грузинів, горців Кавказу, татарів, туркестанців тощо — проголосили готовість створити свої національні комітети в залежності від того, коли і як постане Український Національний Комітет. В історичній правді перебіг договорення спочатку Уряду УНР з націоналістичними угрупуваннями, а пізніше, коли одна з тих партій відсепарувалася від тої акції, договорення визначних представників українського громадянства про визначення кандидата на Голову УНК довело до того, що Комітет було остаточно складено під час наради у Ваймарі в днях 12-14 березня 1945 в складі: Голова — генерал П. Шандрук (стара еміґрація), 1-ий Заступник Голови професор В. Кубійович (Галичина), 2-ий Заступник Голови адвокат доктор О. Семененко (нова еміґрація) і Секретар інженер П. Терещенко.
Вже з датою 12 березня 1945. Німецький Уряд визнав УНК і видав таке листовне освідчення (подаємо в перекладі):


Райхсміністер Альфред Розенберґ
Берлін, 12 березня 1945

До Пана Генерала Павла Шандрука
Берлін-Шарлотенбурґ, Кант-Готель
Щоб у рішаючій фазі війни проти большевизму і для правдивого народного впорядкування Европи всі протибольшевицькі національні сили могли стати до чину, визнаю в імені Німецького Уряду покликаний Вами до життя діючий орган українського національного представництва під назвою Український Національний Комітет.
Стверджую:
1. Що Український Національний Комітет як єдиний представник українського народу, є визнаний Німецьким Державним Урядом.
2. Національний Комітет має право своє наставлення до майбутнього України заступати, та у відозвах і маніфестах проголошувати.
Я заступатиму справу після остаточного вияснення, щоб усіх українців, які перебувають в складі німецьких збройних сил зібрати разом для створення української армії визволення.

(—) підписав Розенберґ


Майже одночасно визнано національні Комітети інших вже згадуваних народів, з якими УНК обмінявся зв'язковими представниками.
До роботи було дуже багато, але її можливості і наслідки залежали від того, яку дійсність для неї створять німці. В цілій справі нашого й усіх інших національних Комітетів з німецького боку відіграли: професор д-р Ф. Арльт, професор Ґ. фон Менде, генерал Ф. Вехтер, які за силою ще існуючих в Німеччині „гітлерівських" обставин мусіли були шукати опертя на цілому ряді вищих протигітлерівських німецьких кругів. їм вдалося втягнути в цю акцію: генерала Е. фон Кестрінґа (командувач всіх ненімецьких військових формацій), державного секретаря барона фон Штеенґрахта (заступник Ріббентропа), професора В. Маркерта, полковника Г. Шпармана, полковника Г. фон Герварта (тепер амбасадор Німеччини в Англії). Крім того їхню акцію протеґували міністер А. Розенберґ і генерал Г. Берґер (заступник Гімлера) — з ними я мав можливість відбути конференції. Від представників інших національних Комітетів я мав, передусім у своїх домаганнях до представників німецької влади, повну беззастережну підтримку, зокрема від грузинів — д-ра М. О. Кедії, д-ра С. Кордзаї, князя Маґалова, д-ра М. Алчибаї, генерала О. Захаріядзе (з яким знався ще з Польщі); від козаків, від генерала В. Глазкова, генерала О. Краснова мол.; від білорусів, від президента Р. Астрауського, від горців Кавказу, від князя Кабарди Тамби, інж. Б. Бічатті; від вірмен — Д-ра А. Авеґіяна і т. д.
Передусім треба було довести до відома широких мас українського громадянства і вояцтва, що покликано до життя УНК, з'ясувати, яку політичну ролю він має і може відіграти, які ставить собі завдання. З усіх закутків ще зайнятих німцями територій сотки телеграм і телефонів про повне підпорядкування. Бо деклярацію УНК і відозви до громадянства та вояцтва швидко надано по радіо. Тут все ж здається доцільним навести витяги з деяких документів, проголошених УНК.

Декларація Українського Національного Комітету


(З огляду на брак цієї Декларації в архівах подається її в повному тексті) Український Національний Комітет постав з волі Українського Громадянства, що перебуває в Німеччині і союзних з нею країнах.
Створення Українського Національного Комітету є новою сторінкою в житті українського громадянства, що глибоко просякнуте любов'ю до Рідного Краю і хоче бачити його вільним від окупантів.
Тому УНК приступає до створення Української Національної Армії, що має відновити боротьбу за українську державність.
УНА, в українській уніформі, під українським національним прапором, освяченим попередньою боротьбою, під українським командуванням перебуватиме під ідеологічним і політичним проводом УНК. УНА буде складено передусім з тих українців, що є в складі німецької збройної сили та в інших військових та поліційних формаціях.
Довгі роки життя в чужих кордонах, що ділили Край, витворили різницю в ідеї й чині. Це мусить зникнути в нашім спільнім марші до спільної мети. УНК хоче приспішити процес об'єднання українських душ.
В своїй діяльності УНК буде співпрацювати з Національними Комітетами інших народів, поневолених большевиками, що теж боряться за свою свободу і незалежність так як ми.
УНК зобов'язується виконувати свої обов'язки на користь українського громадянства якнайкраще.
Це напевно буде осягнено, якщо кожний українець віддасть всі сили для спільної боротьби за спільну перемогу.

Постій, 17 березня 1945.

Підписали: (—) Павло Шандрук, Генер. Штабу, Генерал-Пор.; (—) проф. д-р В. Кубійович; (—) д-р Олександер Семененко; (—) інж. Петро Терещенко


Вже на цьому місці вважаємо за доцільне підкреслити, що в Декларації ані одним словом не було згадано про взаємовідношення УНК до німців, хоч звичайна куртуазія цього вимагала. Але, укладаючи цю Деклярацію, я мав на увазі лише і виключно українські інтереси в ближчій та історичній перспективі.
Щодо взаємин з Російським Національним Комітетом, очолюваним ген. А. Власовим, то цю справу я докладно висвітлив у своїх спогадах Arms of Valor і в ряді статтей — між іншим в „Розбудові Держави" ч. 3/14 з 1954.
З боку німців був виразний тиск, щоб порозумітися з ген. Власовим. Теж і наші партійні кола при виготовленні проектів меморіялу про УНК для німців уважали за можливе в тих своїх проектах — які я зберіг — стверджувати необхідність співпраці „з ген. А. Власовим". Я такі постуляти цілком зіґнорував і в остаточній редакції меморіялу навіть не згадав про К(омітет) О(свобожденія) Н(ародов) Р(оссії) ані про генерала Власова, спроваджуючи проблему до „Російського Національного Комітету" з яким „можемо співпрацювати як рівний з рівним".

НАКАЗ
війську і флоті української народньої республіки

Ч. 8
15 БЕРЕЗНЯ 1945
§ 1
ПО ГЕНЕРАЛЬНОМУ ШТАБУ

Генерального Штабу Генерал-Поручника Павла Шандрука призначається Командуючим Українською Національною Армією з днем 15 березня 1945 р.
Підписали: (—) Андрій Лівицький, Головний Отаман; (—) М. Садовський, за Міністра Військ. Справ; (—) А. Носаченко, Підполковник


ПОСТАНОВА Ч. 2 ПРЕЗИДІЇ УНК

Президія УНК у повному складі рішенням з дня 17 березня 1945 призначила Генерального Штабу Генерал-Поручника Павла Шандрука Командуючим Українською Національною Армією.
Постій, дня 18 березня 1945.
За Президію УНК: (—) Професор д-р В. Кубійович; (—) Д-р О. Семененко;
(—) інж. П. Терещенко.


8 квітня 1945 в органі УНК „Голос — Українські Вісті" ч. 20/226 видруковано Відозву УНК до Українського Громадянства та Відозву Командуючого Українською Національною Армією до Українських Вояків. Зміст відозв подаємо у витягах:

ВІДОЗВА УНК ДО УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСТВА

На протязі тисячолітнього політично-державного існування Український Народ виявляв завжди непереможну волю і самопосвяту до оборони своєї Батьківщини-України, до утворення своєї державної незалежности. Одночасно творчий геній Українського Народу потрапив піднести українську державу до найвищого ступіня міжнародньої вартости політичної, культурної та суспільно-громадської і зробити її нераз зразком для інших народів. Так було за часів княжих, так рівнож було за часів славних наших гетьманів Богдана, Дорошенка, Мазепи . ..
В новітніх часах Український Народ знов твердо і непохитно заявив про свою волю відновити своє політично-державне життя . . . Протягом чотирьох літ батьки і брати наші боролися за свою і нашу волю. Перемогла нас підступна обіцянка ворога створити новий національний та соціяльний лад на своїх і наших землях. Цьому повірила змучена світовою війною та визвольною боротьбою частина Українського Народу. До тої перемоги ворога спричинився також брак необхідних для провадження війни технічних і матеріяльних засобів . . . Жорстоко хазяїнував ворог на нашій землі. Але кращі сини України, кращі сини Українського Народу на Рідній Землі незабаром переконалися, що приніс ворог Україні. Він приніс колгоспне кріпацтво для селянина, неволю для робітника, льохи черезвичайки, Соловки і Сибір для українського інтеліґента. . . . Коли тепер почалася нова світова війна, большевики в перших рядах послали на смерть за себе українців, щоб знищити їх, щоб позбутися тих, хто не хоче підпорядкуватися їхній волі. .. Всі ті мільйони українців повинні пам'ятати, що поворот на Рідну Землю є можливий тільки зі зброєю в руках, що добровільно ворог з нашої землі не уступить ... В нашій спільній боротьбі ми з подякою приймаємо допомогу Німеччини на умовах, що випливають із засади взаємного пошанування національної гідности та признання суверенної незалежности Української Держави . . .
Основним завданням своїм, якому повинні бути підпорядковані всі інтереси громадянства в цілому і особисті, УНК вважає творення Української Національної Армії та співдію ЇЇ зі всіма національно-політичними силами, які вже провадять боротьбу проти червоних .. .
Здійснення важливого в своїй актуальності завдання в обставинах сучасного напруження воєнних подій може створити підстави для праці законного Уряду України над розрішенням проблем по:
забезпеченню державного ладу і організації державного та суспільного впорядкування всіх умовин життя,
приверненню всім верствам Народу приналежних їм прав на власність,
всебічному розвитку національної культури,
забезпеченню цілковитої рівноправности . . .,
забезпеченню утримання на старість . . . ,
забезпеченню свободи релігії, слова, друку, зборів тощо,
знесенню раз на завжди штучного поділу України створеного через розподіл України поміж сусідами,
усталенню добросусідських взаємин зо всіма народами, які пошанують нашу державну незалежність ...
УНК є свідомий своєї великої відповідальности ... свідомий великих труднощів . . . він бачить, що можливості розгорнення його праці є дуже ограничені... У ваших руках спочиває можливість визброєння УНА... Українські Вояки! До вас звертається з окремою відозвою ваш командуючий Генерал Павло Шандрук... його наказ для вас, то є наказ УНК . . . Нехай живе Українська Самостійна Національна Соборна Держава!

Підписали: Павло Шандрук, Генер. Штабу Генерал-Поручник; професор д-р
В. Кубійович; д-р Олександер Семенко; інженер Петро Терещенко.


Українські Вояки!

Ви віддали вже все, що людина може віддати найдорожчого на боротьбу з ворогом — родину, життя, майно враз із рідною хатою . . .
Українська Національна Армія, про що Ви вже знаєте з Деклярації УНК, має одне завдання — боротьбу за Народ, за власну суверенну державу. Червоний ворог несе смерть і знищення. Він шукає перш за все тих, що не зігнули перед ним голови, бо вони для нього страшні силою свого духа, своєї віри в перемогу ...*).
Мусимо перед цілим світом довести свою політичну і громадську карність, повсякчас бути готовими нести жертви життям, кров'ю, майном . . . До боротьби і перемоги!

(—) Павло Шандрук, Генер. Штабу Генерал-Поручник


Зі змісту всіх вище наведених документів видно, що в жоднім з них нема найменшої згадки про будь-які зобов'язання відносно Німеччини, а навіть про співпрацю на полі мілітарному, хоч в практичній дійсності це було само собою зрозуміле, бо ж звідки ми могли дістати зброю та весь необхідний виряд. З них теж видно, що УНК стверджує необхідність боротьби з усіма окупантами України.
Несвідомим необхідно вияснити, що:

1. Організацією збройної сили — якщо вона справді має існувати в державному маштабі, а не бути „махнівщиною" — мусить зайнятися якийсь вищий військовий орган, не командир сотні, ані навіть дивізії; той орган розпічне свою діяльність з призначення командира формації та необхідних допоміжних для нього сил і засобів;
2. В нашім випадку зорганізуванням вже існувавших в німецькій збройній силі українських більших і менших частин і об'єднанням їх у вищі одиницю чи формацію не займався ані генерал Фрайтаґ, ані генерал Вехтер; організацією Дивізії „Галичина" займалася Військова Управа; організацією УВВ, запасних полків, протилетунських відділів, жандармерії з українців перед тим, як постали УНК і Штаб УНА, зайнявся, очевидно, якийсь вищий німецький військовий орган. Об'єднання їх і організування нових формацій в УНА було ціллю і завданням Командування УНА;
3. З політичних міркувань, щоб позбутися політично неподільної та шкідливої приналежности, в першу чергу Дивізії „Галичина", до зброї СС і організаційної залежности від німецького командування, необхідне було заснувати УНА — треба було щоб політичну відповідальність перебрав на себе якийсь вищий орган, а не несли її безпосередньо вояки; крім того Дивізія „Галичина" в цілості та всі інші групи і формації, складені з українців (ще раз підкреслюю — з волі чи з неволі), якщо б не було УНА, були б просто частиною німецької збройної сили, зате Армія могла б бути силою політичних і мілітарних обставин декляративно в союзі з німцями для боротьби проти ворога за власні і тотожні інтереси; було, мабуть, цілком ясним для того, хто перебрав на себе таку відповідальність, що він мав очікувати найгірших для себе наслідків; відповідальність треба було перебрати, бо з хвилиною окупації большевиками Галичини закінчили своє існування УЦК і Військова Управа;
4. З заяви німецького уряду видно, що його міністер розумів конечність поєднання всіх перебувавших в складі німецької збройної сили формацій, частин та навіть поодиноких вояків в одній „українській армії визволення", може навіть не в інтересі самої Німеччини — розумів, що УНА мусить постати; на жаль, цього навіть досі після безлічі різних публікацій дехто не може зрозуміти; з наказів Головного Отамана і Військового Міністра теж добре видно, що вони бачили конечність покликати до життя УНА; теж це розуміла Президія УНК — Деклярація і Постанова ч. 2.

Для більшого зрозуміння проблеми організації війська можна навести звичайний приклад організації фабрики чи якогось іншого підприємства. Хтось задумує заснувати фабрику — сам, якщо фахівець з тої ділянки, або запрошує кандидата на керівника фабрики, який спільно з архітектом укладає плян будови. Мабуть вже після скінчення будови набирається робітників, але не навпаки, себто раніше набирається робітників, а потім будується фабрику. Адже будова війська є проблемою, мабуть, значно більше скомплікованою як будова фабрики, бо у війську треба мати діло з живою людиною, її психічно-духовими інтересами, її фізичними потребами і можливостями.
Відразу після проголошення Деклярації та Відозви розпочинається формування 2 УД (спочатку під назвою Протипанцерної Бриґади), командиром якої призначаю генерала П. Дяченка (тоді полковника). Формування Дивізії закінчено на протязі вийнятково короткого часу, бо Дивізію поповнено вояками-українцями з совєтських полонених, яких німці вживали до організації протипожежних команд в Берліні та околицях, себто людьми військово вишколеними. Дивізію формувалося в м. Німек під Берліном і відведено їй прегарні бараки. Дивізія складалася, з огляду на спеціяльне її призначення з 3 куренів, разом на 1.900 людей. 28 березня Дивізію, у виконанні інтенцій про цілковите політичне і адміністративне відсепарування УНА від німецької збройної сили, заприсяжено о. мітратом Білецьким на вірність Українському Народові й Українській Державі — мабуть щось коштувало, щоб поставити німців перед фактом такого акту. Це була перша українська в чужій державі формація, що присягала під українським національним прапором, (див. Arms of Valor ст. ст. 227-248).
В міжчасі разом з д-ром Арльтом я відвідав командуючого Середньою Групою Німецьких Армій в Чехії фельдмаршала Г. фон Шернера і просив його прийняти Дивізію до складу своєї Групи та в міру можливостей не вживати її аж до часу, поки буде освоєна з умовинами фронту та буде остаточно відповідно озброєна. Фельдмаршал погодився і визначив цілком відповідний тиловий район до закватерування і приділив Дивізію до панцирного корпусу генерала графа Г. фон Штрахвіца, якому я теж склав візиту і який на моє прохання справді подбав про належне забезпечення Дивізії та відповідно потрактував її. Генералові П. Дяченкові я дав інструкцію всіми можливими способами уникати втягнення Дивізії в бойові дії аж до відповідного одержання дальших інструкцій від мене. Дивізію 11 квітня вже перетранспортовано до району призначення.
На протязі 10 днів зформовано (24 березня — 5 квітня) Бриґаду Особливого Призначення (парашутну) з того самого континґенту полонених вояків-українців, командиром якої призначено отамана Т. Бульбу-Боровця. Бриґада складалася з 2 куренів, разом коло 400 людей, її теж перетранспортовано до Чехії. Там вона мала закінчити своє вишколення, але передбачалося вжити її вразі потреби як піхотну частину.
Зголосила свою приналежність до УНА Бриґада Вільного Козацтва під командою полковника Терещенка в складі номінально біля 350 вояків. її теж перетранспортовано початково до Чехії.
Телефонічно зголосив мені своє повне підпорядкування командир 281 запасної Бриґади полковник Ф. Гудима, вона стояла залогами в різних містах Данії в силі біля 5.000 людей. Полковник Ф. Гудима просив про негайне перетранспортування Бриґади до району формування УНА.
Так само зголосилися 2 полки в Голляндії і Бельгії, разом біля
1.000 вояків, що несли там охоронну службу.
Безпосередньо я особисто відвідав кілька груп протилетунської оборони в районі Берліну і проголосив їм, що від тої хвилини вони належать до УНА. В тих протилетунських батеріях було понад 250 наших хлопців і дівчат. Манускрипт проф. Т. Білостоцького про ті батерії я передав до Редакції „Америки".
Зголошувалися з різних кінців Німеччини відділи жандармерії.
Я носився з думкою, щоб, коли час і обставини на це дозволять, сконцентрувати всі формації УНА в Австрії, десь недалеко від фронту, що його тримала Дивізія „Галичина".
За підрахунками генерала фон Кестрінґа в німецьких збройних силах було понад 220.000 вояків української національности, які вже формально, хоч ще не фактично мали увійти до УНА.

* * *

7 квітня, коли вже большевики опанували східні передмістя Берліну, я з доктором Ф. Арльтом через Прагу виїхав до Дивізії, що тримала фронт в районі Фельдбаху в Австрії.
В Празі я конферував з професором Р. Смаль-Стоцьким і через його законспіровані зв'язки вдалося подати до відома Альянтів про УНК і УНА. Після капітуляції Німеччини, коли рішалося долю Дивізії й довелося шукати контакту з командирами наступаючих англійських дивізій, виявилося, що заходи проф. Р. Смаль-Стоцького були доцільні.
18 квітня я дістався до м. Фелькермаркт після дуже утяжливої дороги через Альпи. Там стояв запасний полк. Першим, кого я стрінув, був сотник д-р М. Малецький, він був дуже здивований, побачивши генерала з тризубом на рукаві, тризубом на кашкеті і з зовсім нового зразку нараменниками. Він знав з німецького радіоповідомлення, що постав УНК, але видно було, що зустріч була для нього несподіванкою. Доктор Малецький, а потім сотник інж. М. Ліщинський і майор д-р Л. Макарушка були тими першими старшинами Дивізії, які поінформували мене про її моральний і матеріяльний стан та про її тактичне положення.
Дуже докладно про своє перебування при Дивізії та про заходи, щоб її відірвати від військ СС — нагадую — я написав у моїх спогадах Arms of Valor. Тут хочу лише підкреслити, що між іншими заходами було: переіменування Дивізії відповідним наказом на 1 Українську Дивізію, заприсяження її згідно з попередніми плянами на вірність Українському Народові та Українській Державі та наказ мій про усунення з умундурування відзнак приналежности до військ СС і накладення на шапки української кокарди з тризубом, яких в кількости 4.000 шт. вдалося було замовити під час перебування в Празі й привезти до Дивізії. Ті, кому забракло кокард, мали накласти національні стрічки. Треба всеж не забувати, що Дивізія мала на рукаві символ Галицької Землі — золотого лева на блакитнім тлі.
Хотів би ще раз підкреслити, що серед заходів, яких вживалося для — так би мовити — зовнішнього знаціоналізування Дивізії було крім заприсяження Дивізії, офіційне підпорядкування мені Дивізії, офіційне (в наказі ч. 71 з дня 27.4 45) проголошення про відхід Дивізії до Альянтів при капітуляції Німеччини та відвідини мною бойових становищ фронту Дивізії. Крім того над моїм приміщенням при Дивізії повівав наш національний прапор. Внутрішнього „знаціоналізування" Дивізія, річ очевидна, не потребувала. Я мав на увазі теж змінити Командира Дивізії й для того приїхав зі мною до Дивізії генерал М. Крат, але на місці виявилося, що таке розпорядження в останніх днях перед капітуляцією могло б бути недоцільним з огляду на можливість саботування нашого Командира Дивізії німецьким технічним персоналом інтендантської служби.
Штаб Дивізії перебував у Фелькермаркті, де стояв запасний полк. Після відвідин фронту Дивізії я вернувся до Фелькермаркту, де була постійна кватира постою.
7 травня вранці зайшов до мене генерал Вехтер і повідомив, що по радіо подано до відома, що з днем 9 травня год. 0.01 Німеччина капітулює і додав: „Тепер, Генерале, Ви є центральною фігурою в акції рятування Дивізії та всіх нас, що є тут з Вами".
Я зараз же виїхав до Дивізії й там наказав генералові Фрайтаґові, що Дивізія мусить зійти з фронту найпізніше о світанку 8 травня. Це сталося. Ми всі, я, д-р Арльт, генерал Вехтер, майор о. Левенець, майор д-р Л. Макарушка, генерал Фрайтаґ і мій адьютант поручник Р. Цьолко вирушили пару годин пізніше й їхали серед колон Дивізії та перейшли р. Мур к. Леобен, а наступного дня вирушили до Юденбурґу.
Запасний полк, а при нім Штаб Армії на чолі з генералом М. Кратом були у дорозі до Юденбурґу. В часі маршу большевики зробили випад з Бруку своїми легкими танками й розділили Дивізію на дві частини — одна більша через Сен-Вейт пішла на Віллях й там була інтернована англійцями, друга, в якій я був разом з усіма згаданими щойно особами, пішла на Тамсвеґ і там була інтернована американцями. Зогляду на те, що напад большевиків мав місце в гірськім залісненім терені, втрати у людях були мінімальні — оскільки мені відомо було 2 забитих та 11 ранених вояків, але згинули всі табори і коні.
Щоб не повторювати дальшого ходу подій, знову відсилаю зацікавлених до Arms of Valor, стор. 279-309.
В дальшому, після великих і несподіваних пригод ми всі приїхали до Мюнхену і там за допомогою Апостольського Візитатора на Німеччину о. Николая Вояковського пощастило передати лист до перебуваючого в Римі Архиєпископа Івана Бучка з проханням взяти в опіку Дивізію, яка вже була в англійськім таборі для інтернованих в Ріміні. Тою групою, що залишилася в Тамсвеґу, а згодом перенесено її до іншого табору — заопікувалася Санітарно-Харитативна Служба на чолі з майором д-ром Воробцем. Моя спроба дістатися до Ріміні скінчилася поновним інтернуванням мене, пані І.Лаврівської, що була за перекладчицю, о.М.Левенця і шофера Т. Косовича. Інтернували нас англійці в таборі Аґатенгоф к. Кляґенфурту.

***

Я вже згадував про зовнішні політичні обставини, що вимагали — на мою й всіх інших наших видатних громадян та всього вояцтва Дивізії думку — переіменування Дивізії на 1 УД. Але теж були й моменти внутрішнього характеру, які диктували той крок, саме: назва „Дивізія Галичина" вказувала на певний провінціоналізм, а цього в моєму ідеологічно-політичному наставленні не повинно бути. І мені видавалося, що все вояцтво Дивізії, якого це торкалося в першій мірі, прийняло цю назву з належним зрозумінням — дуже добре цей психологічний момент насвітлив Олег Лисяк в своїй книжці „За Стрілецький Звичай".
Мабуть слід підкреслити, що хоч вояки Дивізії добре бачили кінець війни і своєю долею були затривожені, проте цей їх настрій в жоднім разі не носив характеру якоїсь психози і капітуляції — в засаді вони зберегли до кінця спокій, мораль, довір'я до свого командування і ретельне виконання заряджень. Серед німецького складу Дивізії (11%) відчувався настрій повної резиґнації — командир Дивізії покінчив рахунки зі світом самогубством, інші старшини і підстаршини просто здезертували до чисто німецьких формацій (дехто з них побоювався заслуженого реваншу з боку наших вояків). Зате начальник Штабу Дивізії майор В. Гайке формально зголосив мені, що відходить до першої ліпшої формації Вермахту (він був старшиною Вермахту й був лише в приділенні до Дивізії).
Ще і ще раз підкреслюю, що вояки інших формацій УНА зберегли до кінця свою вояцьку гідність, не полишили своїх рядів аж до одержання мого наказу через зв'язкових, що дозволяється кожному шукати виходу з положення на власну руку, бо не було ніяких інших можливостей.
Тепер щодо „поради" декого, щоб Братство повернулося до своєї „традиційної назви Дивізія СС Галичина", то я бачу в цьому тенденцію поновного розкопування Збруча, засипаного державним актом з 22 січня 1919. Я теж своєю скромною, але обмисленою працею, як Голова УНК і Командувач УНА в тогочасній безнадійній ситуації намагався „засипати Збруч", не використовуючи можливости самозбереження. Отож, думаю, що самі вояки Дивізії, об'єднані в Братстві вояків 1 УД напевно знають, який титул їм відповідає. Для більшої ясности чи не слід поставити запитання: як віднеслися б англійці й чи хотіли б трактувати „14 дивізію військ СС" інакше як потрактували козацький СС корпус генерала фон Панвіца?
А до чужинецьких, хоч сусідніх по межі, демагогів ставлю вимагання: дайте достовірні документальні свідоцтва, що вояки 1 УД, або як вони хотять вперто твердити „Дивізія СС Галичина", брали участь в подавленні повстання проти німців у Варшаві.

***

Закінчуючи справу 1 УД і всіх інших формацій УНА в почутті повної відповідальности:

1. стверджую, що є звичайною брехнею, зформульованою в інтересі ворожих нам і полякам факторів, про те, що Дивізію чи вояків Дивізії вживалося проти Альянтів, себто і проти Польщі;
2. стверджую, що 2 УД зформовано в другій половині березня і на початку квітня 1945;
3. стверджую, що всі інші формації УНА знаходилися в Австрії, Данії, Бельгії, Голляндії, Німеччині, де несли вартівничу або протипожежну службу;
4. стверджую, що Бриґаду О. П. зформовано в Берліні й перетранспортовано до Чехії;
5. стверджую, що, на жаль, ще й досі є люди, які вважають, що не було УНА, що я командував 1 УД.
Не на брехні, або нічим неоправданій несвідомості належить опирати та публікувати сенсації, а на познайомленні з дійсністю.

Лютий 1965.


*) Порівн.: С. Петлюра, Є. Коновалець, Т. Чупринка, Л. Ребет, С. Бандера.

ІСТОРИЧНЕ ФОТО


Свято відкриття пам"ятника Т.Шеченкові у Вашинґтоні 27 червня 1964 р. Колишній президент Д.Д. Ейзенгавер іде вздовж строю українських комбатантів.

четвер, 25 грудня 2008 р.

Соснів, Раковець, Семиківці...

Д-р Микола Рибак

„Мандрівнику! Йди до хрестів,
Вклонися тіням тих борців,
Що прагнули у люту днину
Підняти схилену калину,
Розвеселити Україну!"

(Олесь Бабій)


Початок першої війни у 1914 р. вирвав мене молодого з батьківського дому в Соснові, а воєнна завірюха водила мене довгі роки по багатьох закутках її дій. А мої батьки, мусіли враз із населенням покинути Соснів у вересні 1915 р. та скитатися по різних парохіях Галичини. Батько о. Амброзій, був довгі роки парохом Соснова, до якого належали села Раковець та Семиківці, на терені яких йшли завзяті бої в жовтні і листопаді 1915 р. Щойно по трьох роках могли батьки вернутися до Соснова. Мені удалося перший раз від початку війни відвідати батьків і розглянутися по тому славному терені боїв, де наші Українські Січові Стрільці своєю хоробрістю заслужили собі в українській історії на назву неустрашимих борців за волю України.
Було це на Великдень 1921 р. Зі Львова їду залізницею до Підгаєць, а відти фірою до Соснова ... Бачу ще незатерті сліди воєнного знищення. Але тепла весна уже вичарувала з-під землі ясну зелень м'якої трави, жовті квіти, а де-не-де і нивки, покриті зеленою озиминою ... Над мочарами літають бузьки, вгору підлітають жайворонки зі своїм співом, гудуть шпаки, гайвороння великими громадами шукає за поживою .. .
Під самим Сосновом гостинець в'ється серпентиною під горбок, за яким уже показувалися перші хати села Соснова та присілку Тудинка.
На самому вершку тієї серпентини бачу воєнний хрест, а на ньому на-пів затертий напис: „Хорунжий Северин Яремкевич ... упав за волю України... року 1915". І так на самому вступі до села стрінувся я з могилою мого ясноволосого приятеля ... Бачу, могила якоюсь ніжною рукою упорядкована, під хрестом китиця свіжих весняних квітів ... Спонтанічно складаються мої уста до щирої молитви за його праведну і чесну душу ...
Село ще цілком не відбудувалося по війні, але запопадливі руки наших пильних селян і селянок уже неодну хатину направили, неодну шіпчину зліпили... Хто не міг придбати ще корови, мав кози, яких перед війною в селі не було ... Зате гіршою була справа з тим кінцем села від церкви на схід. Ворог не помилував ані приходства, ані около двадцять господарств. Люди по повороті з таборів мусіли спочатку мешкати в окопах, а дехто у землянках на власних господарствах... Там сіріли лиш деколи малі будки, які покищо служили за мешкання. Над тими хатами відбувався довгий час двобій між московською і австрійською артилерією. А на парохіяльнім городі пописувався своїми цільними артилерійськими пострілами наш славний отаман д-р Ярослав Воєвідка, який згинув з рук большевиків на Східній Україні 1920 р.
Але всетаки, які були важкі часи, зуміли наші хлібороби уже якусь частину своїх піль обробити і зібрати плоди, конечні для життя. Особливо паски, які люди з усіх трьох сіл поприносили були на Великдень до свячення коло церкви, були такі ж величні і рум'яні, як перед війною, бачили ми і писанки і крашанки, м'ясиво, масло, сир і „прочія сніди"...

***

Щире було привітання моє з моєю мамою та батьком. Правда, негоди, які перебули вони, сильно відбилося на їх зовнішньому вигляді, не мали майже ніякого навіть конечного устаткування, мешкали у старій хаті коло церкви, що звалася „дяківкою". Все ж таки не бачив я у них якогось глибокого смутку. А з радістю Воскресення лучила нас радість, що вони мене першого з трьох синів побачили по війні і вже мали певні відомості, що й обидва мої молодші браття живі і здорові...
А в селі уже уся молодь, яка попала була у польську неволю, була вдома і велика кількість її повернулася була з України.
Коло „дяківки" був цвинтар та церква, якої війною знищена фасада не була ще якслід направлена. Але напрочуд, старі, довголітні тополі довкола неї перетривали усі воєнні бурі і ніодна не була ушкоджена.
Іду я на церковний цвинтар. Стрічаю знайомого селянина, який провадить мене до кількох стрілецьких могилок. На них хрестів уже не було, прізвищ похованих селянин не знав. Але на тих могилках хтось посадив молоді деревця. Вони уже зазеленіли були і легенько колихалися під подувом весняного вітру. Іду стежкою у напрямі Тудинки і стрічаюся із моїми знайомими. Не всі люди далися осінню 1914 р. узяти до воєнних бараків в Австрії. Дехто з них знайшов приміщення у поблизьких селах, саме тих, що у них перебували Українські Січові Стрільці, що служили як резерва для скріплення фронту. І ті Соснівські, Раковецькі і Семиковецькі селяни користали із кожної нагоди, щоб підійти на свої позафронтові поля і під градом російських гармат управляли по кусникові свої поля. Тому неодин з них умів мені неодно розповісти про наших Стрільців, про гарну їх поведінку, про їх щире відношення до населення. При тому Усусуси співали свої пісні, які запілля воєнне зараз переймало і виучувалося співати. А ті, що були по таборах, також мали нагоду вивчитися стрілецьких пісень. І цікаво було зауважити на Великдень, коли молодь виводила гагілки. Але уже тут стрілецька пісня немов вибивалася на перше місце, бо у кожному цвинтарному кутку вона гомоніла.
А нарід... той, що серед повоєнного недостатку, серед клопотів, польських переслідувань, часто без даху над головою, який довгими часами тужив і тремтів серцем та душею про здоров'я і життя тих найближчих, які були на війні, а дехто уже був виплакав жаль за своїм рідним, що погиб на війні, або й слух за ним загинув, героїчно почав поборювати свої важкі думки. Радше чув я від них про славу нашого війська, про удалі воєнні подвиги. Та ба! Коли у тих селян перед війною ледве почала розбуджуватися національна свідомість, тепер видно було, що вони є наскрізь перейняті українським патріотизмом, вірою у кращу нашу майбутність.
Багато бувших вояків звиділо було далекий світ. Вони були і в Австрії, Німеччині, Італії, Румунії, навіть у Святій Землі. Вони міряли своїми вояцькими кроками далекі і широкі землі України, дехто і у першому зимовому поході брав участь, бачив золотоверхий Київ, св.Софію, Печерську Лавру, Золоті Ворота. Про те усе вони собі взаємно оповідали. їх світогляд значно поширився, духова культура піднеслася, нотування патріотизму скріпилося, як ніколи перед тим.

**

Вечором, у Велику Суботу, батько відправив у тій чудом урятованій від ворожих стрілен церкві Воскресну Утреню. З усіх трьох сіл зібралися люди. Десь хор зібрався і співав, а моління у тій церковці линули, враз із кадилом та відблиском воскових свіч — у темно-сині весняні небеса. Дзвонів на стилевій дзвіниці уже давно не було, бо їх на початку війни забрало австрійське військо на гармати. Зате при першій пісні, з-зовні церкви, перед замкненими дверми, що виплила могутньою струєю з уст усіх присутніх — „Христос Воскрес!" — почувся голос залізної штаби, уміщеної замість дзвонів. Але той голос не зойкав, ані не плакав, а вибивав ніжну радісну мелодію. А коли уже внутрі церкви батько заспівав, своїм ще тоді судовим басовим глибоким голосом „Плотію уснув", церковні мури немов здригнулися від того зворушливого співу. Між людьми дався чути тихенький плач. А я, у тій зворушливій хвилині сам не знав, що зі мною діялося. Тільки років не бачив я мого батька при престолі, не чув його великодної пісні. А він ось стоїть при престолі величний, удуховлений, лице його сяяло від молитовного та хвилюючого переживання. Очі напівпримкнені гляділи вгору, немов бачили перед собою Велику Містерію Того, що „смертію смерть поправ". При престолі співав саме той мій найдорожчий та незабутній батько, з яким я прощався, як ішов з дому на війну, а якого я й не дуже сподівався був ще колись побачити. Стискає моє горло почуття надземської радости, а з уст пливе впрост до неба благодарна молитва за його і мами здоров'я, за щасливу долю обох моїх неприсутних братів. Мама, в лавочці, біля престолу, клячить, голову схилила вдолину ... здається застигла у молитовній екстазі...

***

В неділю раннім ранком, по співаній Службі Божій, батько виголошує зібраним великодні побажання, згадує важкі воєнні переживання, евакуацію сіл його парохії, згадує тих, яких війна забрала з того світу, тих, що ще не вернулися домів, і тих, які на близьких полях над Стрипою полягли і тут саме, на полях його парохії поховані ждуть на небесний вінок хвали і велич Божих ласк та благословення, щоб на полі хвали і руїни постало, воскресло нове життя, більше радісне, більше величне, як те, що минуло ... При тому заповідає, що по Богослуженні на третій день Свят підемо прецесійним порядком на стрілецьку могилу до Семиковець, яка високим курганом майоріє над полем, покритим густо могилками Українських Січових Стрільців, що на ньому зложили свою жертву життя для волі і щастя України.
0 так! На тих широких ланах, на обох берегах ріки Стрипи спочили браві хлопці, які, як ішли в бій, то співали і зі співом умирали ...

***

І нагадую собі, на основі оповідань селян, друзів, знайомих та деяких воєнних звідомлень, хто з моїх побратимів, шкільних і університетських товаришів перебували в часі боїв наших Усусусів на терені згаданих сіл, головно у Соснові. І стають, мов живі, перед моїми очима: о. курат Андрій Пшепюрський, Северин Яремкевич, д-р Володимир Білозор, Василь Панчак, Ілько Цьокан, Осип Будзиновський, Олекса Мельникович, д-р Франц Свістель, Софія Галечко, Осип Навроцький, Зенон Носковський, Петро Франко, Юліян Буцманюк, д-р Осип Назарук, Сень Горук, Лев Лепкий, Михайло Гайворонський і багато інших.

***

На другий день Свят, по Богослуженні, перейшов я через міст на Стрипі, на її лівий бік. На горбку сторчали ще невідбудовані руїни палати і будинків. Але чудовий двірський парк, здавалося мені, був ненарушений. Він сягав вділ, аж до ріки, цвіли уже черешні і яблуні... а надбережні верби і лози купали свої долішні віти у дзеркалі, блискучої від сонця, води.
А там далі розпростерся на всю свою довжину і ширину, добре знаний нашим Усусусам степ званий „Панталихою". Краєм його понад ріку, безконечно довгими рядами видніли на пів уже засипані стрілецькі рови. Московські були збудовані аж над Серетом так, що між Стрипою і Серетом була просторонь декілька миль широка, невтральна смуга між двома ворожими арміями. На ту нічию смугу виходили і наші стрільці і москалі ночами, щоб дістатися під ворожі застави. І звідси часами наші люди приводили як полонених, стежу москалів, але і часами, хоч дуже рідко, москалі брали до неволі нашу стежу, коли вона попала в засідку. Така ситуація тривала цілу зиму з 1915 до літа 1916 р. в якому то часі мусіли наші війська свої становища без стрілу опустити, бо їм грозило окрилення московської армії під проводом генерала Брусілова.

***

Вертаюся на правий беріг Стрипи і йду зарослою стежкою вздовж її берегів, до раковецького лісу. Само село Раковець не багато потерпіло було від московських стрілен, бо було заслонене від ріки високим берегом. Але зате ліс зазнав важкого спустошення. Осінню, коли москалі були передерлися на другий беріг Стрипи і масовими атаками змушували не раз наше військо відступати ген за гостинець, до річки Тудинки, контратаки наших і німецьких військ були дуже бравурні і успішні, та коштували багато жертв. На Семиковецьких полях лягло наших Січовиків більше як сотня, а скільки німців і мадярів з австрійцями, годі дочислитися. Але рішуча побіда з кінцем листопаду 1915 р. над москалями належалася лиш і виключно нашим Стрільцям. Сотник Дмитро Вітовський боронив лісу і так бравурно напер на ліву флянку москалів, що вони остаточно відступили. Очевидці кажуть, що вони тисячами трупів своїх вояків загатили були у Стрипі воду, яка розлилася була по полях широко, неначе якась повінь.

***

Ще кілька кроків від ліска, який заслонював семиковецьку долину Стрипи, я станув віч-на-віч широкого поля бою. Воно було покрите тоді ще великою кількістю хрестів, між якими відрізнялися наші, січові. Написи полиняли були, деякі хрести були поломані. На жаль, не можна було відчитати уже ані одного напису на прикріплених до хрестів примітивних дощинках. По другій стороні поля битви, напроти мене, близько знищеного семиковецького фільварку, німці вибудували були прегарний різьблений пам'ятник над могилами своїх вояків, недалеко від нього австрійці зліпили були, немов від нехотя, малу кам'яну піраміду. А там дальше мадяри скомпонували були малий курган і обліпили його „гільзами" з московських гарматніх стрілен. Але ось там на горбочку, по той бік гостинця, заясніла до сонця, перед моїми очима могила-курган наших Усусусів. І місце, перспектива, сама конструкція могили була гідною вдумливого артистичного подиву. Іду і між хрестами у напрямі тієї могили, переходжу гостинець. Могила-курган був обведений плотом. Серпентиною дістаюся вгору під сам високий дерев'яний хрест.
Це пам'ятка по тих, що як тільки:


„Рання зоря зазоріла,
Як москалів Січовики знову привітали...
Не вітали їх привітом, Божими словами,
А гарматами вітали, кулями, шаблями ...
Не вітали, а карали тих варварів диких,
За зруйнування Вкраїни просторів великих".

***

На третій день свят була чудова погода. І знову збирається громада зі всіх дооколишніх сіл на могилу-курган в Семиківцях.
В міжчасі довідуюся, що поляки, а потім большевики в 1920 р. дуже цю могилу ушкодили. Та люди, перед Великоднем, направили усі шкоди і навіть поставили новий дерев'яний хрест, бо первісного уже не було. Польська поліція їм у тому перешкоджала, але це нічого не помагало. Хрест і могила зникли з лиця землі, коли той лан, де вона стояла, закупили були мазури-колоністи.

***

Коло могили зібралися два довколишні священики і мій батько. А тут, десь з-поза ліска, на гостинці, лунає пісня, улюблена пісня Січовиків. А на чолі походу дівчата несуть тернові вінки, украшені національними лентами. Це зібралися бувші військовики і зорганізовані у стрункі колони, маршують віддати поклін своїм побратимам. Під час панахиди стоять випростовані на „струнко", а лиця їх поважні, зраджують глибоку задуму. Молитва лине вгору, до неба, а нарід співає „Христос Воскрес!"
Один із присутніх священиків, бувший військовий курат, з піднесеним вгору золотим хрестом, кінчить свою зворушливу проповідь ось такими словами: „Погляньте ще і ще раз на ті хрести, під якими спочивають найгарніші сини українського народу!


„І не хиліть голов в журбі,
Найдуться на рани ліки!
Хто умирає в боротьбі,
В серцях живе на віки"... — каже поет.

А кожний з тих хрестів, що прикрашують те наше поле хвали, має два рамена! Поперечне розп'ялося вздовж святої землі. Воно накриває тіло того, якого геройська душа саме тут опустила його. Друге рам'я вбите глибоко в землю, точно просто самого серця героя. А другий кінець того прямовисного рамени хреста стріляє впрост до неба, куди, в годину страшної боротьби, душа героя відлетіла до Творця! А ми, тут зібрані, що молимося за душі найдорожчих наших Стрільців, полиньмо нашими думками і молитвами за тим прямовисним хрестовим, раменем до того неба, де наші молитви стрінуться з ними! При тому помолімся щиро і сердечно не лише за тих, що тут, оповиті вічною славою ждуть свого воскресіння, але також молімся за тих, що на інших полях кривавих боїв шість років воювали і загинули, бо неодного могили ми уже ніколи а ніколи не будемо мати змоги оглядати. А також молім Бога за наших найближчих, за весь наш нарід, та молім Його, щоб дарував нам кращу долю, а Україні привернув волю і славу!"
Нарід потонув у гарячій молитві, запанувала на тому побойовищі якась могутня і маєстатична тиша.
Заходяче сонце обняло своїми золотими проміннями січовий курган, задержалося над терновими вінками, легіт вітру ніжно порушив синьо-жовті ленти.
За хвилину сонце зайшло і обняло вечірнім сумерком цілу далеку і широку долину слави по обох берегах Стрипи.

Філядельфія в квітні 1963.

середа, 24 грудня 2008 р.

За помилки батька. У ПРИСВЯТІ БОЄВІ ПІД БРОДАМИ

МЕМУАРИСТИКА

Е. Загачевський

Осип Кричівський з трудом відклеїв перші уривки думок від темної поволоки сну, яка наповнювала череп. Як довго спав? Без зміни довкруги ця сама півтемрява. Ця сама вогка стіна піскового окопу. Ці самі недбало скинені амуніційні скриньки, на котрих лежав, підгибши ноги. Носом доторкав стікаючої вологістю стінки окопу. Не ворушився, хотів знова заснути.
Але почув шорох обсуваної землі недалеко кулеметного становища та людські голоси. Відкрив ширше очі, обернувся на другий бік. Це вертались Зубаль і Колісник. Як довго не було їх? Тільки всього спав... Коли виходили по харчі — сидячи на амуніційних скриньках втратив притомність, себто — заснув. В тракті розмови довідався, що від їхнього відходу до повороту минула година. „Непотрібно засипляв — подумав — такий сон тільки ослаблює людину". Боліли м'язи і кості. Позіхнув протяжно і це справило йому приємність.
— Ну, що ж? — бовкнув під носом підходячи до кулеметного становища, де було значно видніше. — Що нового чули?
Михайло Зубаль, званий в сотні „Зубусь", мав нахмурене лице. Сидів на скриньці, сперши лікоті на колінах. Сухі долоні витягнув трошки вперед. Чубки пальців вдаряли о себе в скорому ритмі ,якби вправлялися перед виконанням якоїсь чародійної штучки. „Зубусь" мав в цьому здібності, перед війною був талановитим „лякерником" в одному з львівських малярських варстатів, а що на язик був „тятий", не довго загрівав місця на одній праці. Тому то, як це говорилось в львівському жарґоні: — „з браку ляку", набирав людей у грі „пара не пара", за що був нераз в колізії з поліцією.
Не відразу відповів Кричівському, що був „першим стрільцем" при обслузі кулемета. А їхній молоденький бо сімнадцятирічний „стрілець ч. З", Олекса Колісник, „дитя села", в напруженні приглядався то одному, то другому, ждучи, що скажуть старші. Кричівський здогадувався, що нема добрих вісток.
— „Балікай"!
Принаглений Зубаль сказав одне слово, котрого тамтой спершу не зрозумів.
— Підківка!
Одночасно за поміччю рук зілюстрував свої слова: стулив оба великі пальці до купи, заокруглив вказуючі. Осип кивнув головою на знак, що зрозумів. Власне це був образ ситуації, в якій знайшлися.
— Знаходимося в большевицькій підківці — говорив „Зубусь", колишучи зложеними фіґлярно долонями — „вдирати ще можна на Почапи. Але не знати, чи ціла наша „ферайна" не є замкнена у цій підківці. Тоді... — із уст впало вульгарне прокляття.
— А ви все мусите клясти, Зубаль — з докором проговорив Колісник — стидались би, чейже ви український вояк!...
— Ти Вулєську файни хлоп, та ти мені в макітру не тринь політики.Я на ній не капуюсь. Знаю хто я. Жаль, що цього не знав мій старий і „натягнув пренжини" за Польщу в 1918 році — якось не то мелянхолійно, не то лагідно говорив „Зубусь". — Капуєш, Вулєську, ти ще „мікрус", щоб таких, як я, а їх багато, — зрозуміти. Як хочеш, то я тобі „втну балак ведлі того"....
— Ти Зубусь стуль дзюб — вмішався Кричівський — знаю, про що хочеш строчити, що ти невинна „офяра льосу", що твій батько в листопаді 1918 р. не знав, хто він, і за що наложив головою в польській боївці. Як тебе в „кацябі" „просвітили" на українця і так дальше. Всі ми знаємо, чого хочемо і чому одягнули цей мундур. А хто чим був, як прийшов до цієї національної свідомости це „інша пара кальошів". Ти не „завертай тепер юра", краще скажи, що більше чув, там позаду.
Якби у відповідь на це питання, десь недалеко-почулись скорі кроки, а з цим в рів окопу зсунулась огрядна постать роєвого десятника Кушніра.
— Кричівський, візьмете перший рій, а Зубаль і Колісник остануться в мойому. Збірка за десять хвилин, при штабі сотні. Зубаль! Візьмете кулемет — прострочив мов з кулемета десятник Кушнір та побіг дальше ровом до наступних стійкових.
Мляво і мовчки почали збиратися ,лише Зубаль, як звичайно бурмучав під носом. Та не втерпів і голосно, сам до себе випалив:
— „Но, Зубусь, даєм поптя, значить "... встоятись не було сили .. ." як то „сі" співає ...
— Ти знову? Краще уважай на себе, щоб ми ще в Лємбрику похірили — чомусь з чуттям промовив Кричівський, а звертаючися до Колісника, додав: — Олесь, уважайте на нього, тож „хирляк", що під цим „коромеслом" „фіси" гнуться. — Ну „Зубусь" „тримайся вітру", я вже „фалюю", та ще раз тобі кажу у-в-а-ж-а-й. Чуєш, як „губарики" гатять?
— „Злам карк" — по шибеничному відрубав Зубаль, а звертаючись до Колісника додав: „Вулєську, дралюєм" — при цьому з замахом закинув на плече кулемет.
Темна ніч полонила їх в свої обійми.
Сотня вирушила, як на сході несміливо почало сіріти небо. Зубаль не дуже то наздужував за своїм відділом. Спочатку було ще „сяк-так". Коли сотенний наказав збірку — не бракувало нікого. Перших кількасот метрів, сотня відступала згори назначеним порядком: на чолі сотенний хорунжий Яріш, котрий, хоч ранений в руку, провадив цілість, з лівої сторони рій дес. Кінаша, з правої хлопці ст. стрільця Ворони, позаду Кричівський із своїм роєм. Відворот замикав дес. Кушнір, що обняв команду над заднім обезпеченням.
Зубаль ішов один з останніх у відділі Кушніра. Важкий кулемет час-від-часу перекидував з рамена на рам'я. Спершу не відчував утоми, хоч ішли болотнистою дорогою, а що ворог не наступав на п'яти — не треба було витрачувати енергії на займання боєвого становища.
Коли сотня віддалилась на яких два-три кілометри від залишених становищ, тоді то впали, між відступаючі відділи, перші ворожі стрільна. На відступаючих вояків посипались рідко, ослаблені далеким полетом відламки стрілен.
Хор. Яріш рушив бігом, за ним відступаючі відділи. Ряди видовжувалися, порядок відступу порвався, люди змішувалися, тим, більше, що й зправа й ліва несподівано засвистіли кулі „максимів" і „дєгтярів". Декотрі відбивалися від землі і летіли дальше, як фосфоризуючі манюсенькі м'ячики, або як лискучі камінчики, кидані дітьми на поверхню води.
Тоді почалось це найгірше: Зубаль почав відставати. Перший минув його Терешко, потім мигнула силюета Горбаня, зігнутого на момент до землі — прикурив цигарку і скоро рушив далі. Врешті побіг недалеко від нього десятник Кушнір, щось крикнувши в його сторону. Зубаль не дочув слів у цьому пекольному лоскоті вибухів, але зібрав усі сили, щоб скоріше бігти. Боявся. Не цих свистючих біля вуха куль, не тих, що відбивалися від землі колірових куль-м'ячиків. Боявся залишитися самим.
Робив що міг, щоб зрівнятися з своїми відступаючими друзями. Оглядався позад себе, чи хто ще є за ним і біг, скільки сил було в ногах. Але сил було щораз менше і в грудях не ставало повітря. Щораз виразніше почував біль біля серця. В злиднях перебута юність давала про себе знати. Піт струмочками спливав з чола і скронь, обліплював ціле тіло. Неймовірно тяжів кулемет, а кулеметні стрічки, котрими був оперезаний навхрест, давили болюче рамена. Ненависний противогаз немилосердно обивав бедра, утруднюючи біг.
Щоб зловити віддих, Зубаль щораз-то звільнював, перекидував кулемет з руки в руку і біг дальше, втрачуючи щораз на скорості. В певнім моменті почув голос дес. Кушніра: — „Скоріше, брате!", потім, при проблисках сірого ранку, замаячили перед ним контури розбитого повза.
Тут минув його досить спізнений Олесь Колісник, кричучи на ціле горло, майже в саме вухо: „Киньте, Зубаль, скриньку!" Аж тепер прояснилось йому! Ніколи не прийшло б йому це раніше на гадку.
Тепер здав собі справу, що коли б позбувся цього нестерпного тягару з плечей — був би вже десь всередині відступаючої сотні. Чи вільно було йому кинути скриньку — адже вони відступають, навіть, коли забракне амуніції, на це є амуніційні стрільці, можна кинути. Ще вагався.
Рештками сил добіг до знищеного повза, зупинився і вже мав кинути нестерпний тягар з плечей, як раптово почув пронизливий біль в правому бедрі. Захитався, випустив з рук кулемета і впав на землю.
Проймаючий біль огорнув ціле тіло: пронизував цілий правий бік, спливав електричним струмом високого напруження, виповнював цілий череп незносним палаючим болем.
Щоб не кричати, Зубаль затиснув зуби, сів на землю та діткнув зраненого боку: змисл самозбереження казав шукати рани, тамувати кров, яка обильно плила по бедрі. З трудом видобув з кишені перев'язочний пакет, розстібнув пояс. Намацуючи обома руками зранений бік ствердив, що куля пройшла нижче ребер, пробивши великий отвір на спині. Цілою силою волі опановуючи пронизуючий біль, скинув блюзу та поверх сорочки обандажував рану. А втім, кровотеча не припинилась і Зубаль чув, як крізь просяклий кров'ю бандаж стікає поволі кров, з прикрістю стверджував, що бандаж не сповняє свого завдання. Хотів витягнути другий пакет, але вже не був всилі. Біль, осягнувши свою вершину, переходив в ослаблення.
Зубаль ліг на землю. Колірові стрільна перелітали над головою, декотрі побіч пороли грунт. Зубаль з надлюдським зусиллям підтягнувся під толуб повза, котрий дещо давав захист.
Тепер лежав звернений головою в сторону відступаючої сотні. Бачив летючі в сторону Ожидова — напрям відступу — червоні кулі. Часом у ранішній імлі миготять силюети відступаючих друзів: щораз дальше й дальше. Здоганяють їх світляні кулі, перетинаються білі, червоні і сині ниточки, вогнисті м'ячики скачуть по землі.
Зубаль дивиться на це і сам собі дивується, як міг добігти аж сюди в такому напруженні вогня. Не боїться уже. Біль змалів — здається, що виплив разом із стікаючою кров'ю, всякаючи в землю — приходить збайдужіння: не то смуток, не то жаль, що залишився сам, що не дійшов. В цій апатії є дрібка вдоволення, а саме, що лежить. Вже не тяжить в руках кулемет, вже не тратить останнього віддиху в зусиллі бігу вперед. Вже не оббиває боки противогаз, лише в цьому місці якесь дивне відчуття терпкости.
Щораз повільніше віддихає, приплющує очі. Сумно йому, що сам, почувається слабим, покиненим. В сколоченій, пережертій болем, грюкотом і блискотом тисячів вибухів голові, думки починають колтунитися. Вже байдуже, що буде дальше, взагалі нічого не хоче вже: замкненими очима бачить фрагменти свого минулого. Темний вогкий підвал, в якому приходилось жити, йому й його матері. МАТИ — має її знимку в нагрудній кишені блюзи, — стільки щоденної запопадливости, стільки турбот приспорював він їй.
Плутаються картини: лице поштивого шевця Мартина і його цікаві оповідання — адже на них зріс, пізнав, хто він, та яку помилку зробив його батько. Лист: останній з дому і там слова, писані спрацьованою рукою — „Сину, бережи себе..." — він разом із знимкою тут в нагрудній кишені блюзи, рука безуспішно намагається відшукати його. Чого так стріляють? — чого так голосно? — властиво, де він? Пити, як дуже хочеться пити.
Зубаль відчиняє очі: бачить сіріюче в ранній імлі сталеве підвіззя повза — на мить вертається виразиста свідомість — так, це Почапи, це він під Бродами у Дивізії, ранений ...
Хоче зриватися, бігти за своїми, підносить голову, підпирається ліктем, знову хоче підвестися. І знову біль. Нема правого бедра — є лише біль: проникаючий усі тканини, всюдисущий, всевладний біль.
Безвладно звисає голова вояка, втомлений зір паде на сіру сталь повза. Повіки Зубаля замикаються. І нічого вже нема: є ніч.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації