ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 17 липня 2019 р.

З ШОЛОМОМ ПО ВОДУ...



Ярослав Курдидик


Рядки усіх віршів я писав баґнетом,
Якого вмочав я — в мою кров вогнену
В той час надо мною в синьому наметі,
Дзвонили зорі з піднебних теремів...

Я так, без розбору, у мої сонети
Для того, щоб ямби були гомінкіші —
Вкладав скрегіт танків і зойк кулеметів,
Щоб вони бреніли, снажно і чіткіше!...

Горіли села й міста в румовищах,
Куріла димами зранена землиця,
А ми пробивались, щоразу то ближче —
До Тебе Священа, Козацька Столице!...

Минали в дорозі зголоджених діток
Й на свіжих могилах з білими хрестами —
Заломані руки в чорному зодітих,
Матерів-страдниць... І вдів безталанних...

Хочу думки мої вмостити у стрільна
І стрілити ними з кожної гармати
Та в степу смаглявім, чутно-породільнім
Ще раз свої вірші кров'ю писати!...

Ех, мої ви думи!... Сонети й поеми —
Перекажіть людям всю печаль бездонну...
Й відбирайте кодом, крізь душі-антени,
Що я йду з шоломом, по воду!... До Дону!!!


Липень, 1977 р.

вівторок, 9 липня 2019 р.

ВАСИЛЬ ФЕДЧИШАК


5. 5.1922   —  17. 9.1977

Василь Федчишак був учасником боїв під Бродами, на Словаччині і Словенії, а по закінчені війни був в полоні в Ріміні і Англії. По звільнені з полону проживав деякий час в Англії, а 1951 року переїхав до Канади і жив у Ст. Кетєрмнс.

середа, 3 липня 2019 р.

ПЕРШЕ МІСЦЕ ЗА ВІДЗНАЧЕННЯ УПА


Заходом Т-ва колекціонерів орденів і медалів ("Орденс енд Медалс Сесаєті оф Амеріка" — OMSA) відбулася в Чікаґо 11-14 вересня 1977 р. в готелі "Пальмер" міжнародна виставка, яка проходила під моттом "25-річчя коронації королеви Англії — Єлисавети ІІ-ої". На відкриття прибули англійський консул з Чікаґо й військовий атташе з Вашінґтону, члени дипломатичного корпусу з Чікаґо, члени OMSA, запрошені гості й колекціонери.

За виставлені експонати надавалися нагороди — по три в кожній ка^тегорії в секціях американських відзначень, орденів, закордонних відзначень, різних, як також нагорода віце-президента Т-ва та нагорода за науково-дослідню публікацію.

Підчас усіх того роду виставок найважливіше значення, крім самого матеріялу, має опис виставлених експонатів, який дає можливість відвідувачам докладніше ознайомитися не тільки з орденом чи медалею, але й довідатися про історію їх постання, в яких історичних умовах відбувалося нагороджування і хто їх отримував. Якщо йдеться про чужі, неамериканські чи маловідомі експонати, тоді самий опис являється 50%  успіху.

Членами Т-ва є кількох українців, між ними д-р Ю. Подлуський і мґр. Орест Городиський з Чікаґо, Роман Кобрин і Ярема Гуцалюк з Нью-Йорку. Д-р  Подлуський  здобув кільканадцять  перших нагород за свої збірки.

Цього року у відділі закордонних відзначень О. Городиський виставив свою збірку "Відзначення Української Визвольної Головної Ради для вояків УПА". Збірка була ілюстрована світлинами з життя і боїв УПА, витинками з часописів про УПА, рейд УПА на Захід, накази, в яких були подані псевда нагороджених, видання про УПА в кількох мовах, а також одна ґабльотка була заповнена пропам'ятними відзначеннями з громадських святкувань річниць УПА й її головного командира ген. Тараса Чупринки — Романа Шухевича. Над збіркою була розвішена лента з написом: "Юкрейніян Інсерджент Армі". Від першого дня виставки багато відвідувачів зупинялося біля цих експонатів.

Збірка О. Городиського удостоїлася на спеціяльне вирізнення — вона отримала першу нагороду, випереджуючи інші закордонні збірки. До такого успіху причинилася допомога Закордонного представництва УГВР (копії наказів), д-ра Ю. Подлуського, д-ра М. Ріпецького і інж. Ст. Ґоляша (друковані публікації). "Гобі" збирати ордени й медалі вимагають часто великих витрат й ними звичайно є люди багаті, як колишні дипломати чи військовики.

Відзначення УГВР для вояків УПА і збройного підпілля є першими й наразі єдиними українськими бойовими відзначеннями, що й було згадано в описі на виставці. 

                                                                                       О. Г.

неділя, 23 червня 2019 р.

СОЛІДНА Й ДУЖЕ ПОТРІБНА КНИГА


Михайло Палій. АНАРХІЗМ НЕСТОРА МАХНА, 1918-1921. Один аспект української революції. В-во Вашінґтонського університету, Сіеттл і Лондон, 1976. 428  ст. $14.50.

 Michael Palij. The Anarchism of Nestor Makhno 1918-1921. An Aspect of the
Ukrainian   Revolution.   University   of   Washington   Press,   Seattle   and
London, 1976. 428 pp. $14.50.

У видавництві Вашінґтонського університету в Сіеттл, як сьома книга публікацій про Росію й Східню Европу Інституту для порівняльних і заграничних реґіональних студій (давніше: Далекосхідній і Російський Інститут) появилася книга д-ра Михайла Палія про махнівщину в Україні (1918-1920), яку атвор називає "аспектом української революції". Це є докторська дисертація автора, яку він присвячує Батькові та Матері. Познайомившись з книгою автора до подробиць, розуміємо теж добре глузд цієї присвяти. Українські батьки молодих науковців завжди радітимуть, коли їх сини вважатимуть доцільним писати научні праці, для англо-саксонського світу, на українську тему. Своєю присвятою, д-р М. Палій підкреслив, що він свій національний обов'язок виконав.

Добре, але при чому тут махнівщина, хіба вона своєю "чорною" анархією не причинилася до того, що в першій своїй визвольній війні, український народ зійшов переможений з поля бою? Чому писати грубу книгу про "батька" Махна, який може бути "героєм" хіба анархістів-теоретиків сучасного світу або для їх учнів, фанатичних молодців і дівиць у різних терористичних бандах, що розвивають свою "діяльність" у всьому світі, головно в Німеччині й Франції, на Близькому Сході, в Південній Америці? Коли український читач побачить книгу д-ра М. Палія і прочитає її заголовок, він може відвернутися від неї з неохотою чи навіть відразою, і тоді зробить найбільшу помилку! Бо книга д-ра М. Палія є найсоліднішою, найвичерпнішою й наоб'єктивнішою історією не тільки махнівщини, але й усієї української революції від "батька" проф. Михайла Грушевського й початків Центральної Ради й аж до останніх пострілів і зривів ґранат у великому українському повстанському бою проти червоної Москви в 1921 році. І що нас особливо вдоволяє, це те, що на події визвольної війни українського народу проти Польщі й проти червоної та білої Москви, кладеться автором особливий наголос. Так, це була війна, кривава, жорстока, завзята, безпардонна, війна за бути чи не бути. Це не були "визвольні змагання", про які складено міт під звуки гітари, бо ж ніхто в цих "змаганнях" не копав "бальону", не кидав диску і не змагався за першенство в ситківці. Це була війна і це була тотальна війна за знищення противника. У цій війні, червона Москва не завагалася, вперше в історії, вжити бактеріологічні методи війни, поширення пошести тифу в українській армії, щоб її знищити й її позбутися, як противника. Елеґантний термін "визвольні змагання" каже нам забувати про характер нашої визвольної війни 1917-1920 рр. і тому вважаємо великим позитивом праці д-ра М. Палія, що в його книзі часто нагадується про те, що ми були тоді у жахливій війні за своє існування, і даються численні до того приклади.

Отже, працю д-ра М. Палія можна назвати, перш за все — історією визвольної війни українського народу. Що тут, у поле зору нашого автора ввійшла теж махнівщина, її ідеологія, військова організація, політика у відношенні до інших збройних сил (червона й біла московські армії), що боролись за здобуття України, одним словом повна історія махнівщини, то це явище цілком закономірне. Махнівщина була ділом частини українського народу, вона вела збройну боротьбу проти ворогів України і вона належить до історії визвольної війни, щоправда, як фактор, що не сприяв осягненню наших головних цілей: визволення й побудови української держави, і то навіть тоді, коли "армія" Махна "браталась" з українською армією й ішла з нею одному фронті проти спільного ворога. "Махнівщина" існувала й ми це мусимо визнати та написати її об'єктивну історію. Ми не можемо наслідувати того американського фармера, що, побачивши в цирку жирафу, заявив коротко: "А я таки не вірю, що щось таке існує!" "Махнівщина" існувала й д-р М. Палій написав ЇЇ об'єктивну історію, але заслуга його в тому, що він історію цієї махнівщини показав на широкому фоні тогочасної історії українського народу, зокрема на тлі ґрунтовної його визвольної боротьби.

Було б великою помилкою думати, що д-р М. Палій — це симпатик анархістичної течії, чи звеличник Нестора Махна, яких, до речі, в сучасному світі не бракує і, звідтіль, і деяке заінтересування цього світу Махном. Ось, в США і в Канаді появилися дві більші студії про Махна англійською мовою (Дейвіда Футмена і Віктора Петерса й декілька менших) у своїх висновках, д-р М. Палій ставиться до Махна і його анархізму, стверджуючи, що провал махнівщини стався тому, що Махно не зумів створити собі позитивної мети, ні як українець, ні як анархіст. Це йому перешкодило співпрацювати не тільки з українською армією й іншими українськими партизанськими загонами, але й перешкодою теж створити "вільну громаду" (анархістичний ідеал) на території, контрольованої його "армією". Звичайно, з авторових висновків не будуть вдоволені сучасні "махнівці" (типу покійного проф. Василя Дубровського чи Микити Мироненка, що вважали Махна українським національним героєм), ані наші молоді студенти-махнівці (є така, доволі чисельна група), які розгубивши ідеали, що вони їх раніше визнавали, чіпилися Нестора Махна як останньої своєї дошки  рятунку.

Так чи інакше, аигло-саксонський й український читач отримав тепер книгу, що  його точно й  об'єктивно інформує про все, що діялося в Україні в роки революції (1917-1921) і в роки визвольної війни (1918-1920). У ній, крім "армії" Махна, виведено на історичну сцену дії Армії УНР, УГА, Червоної армії, Добровольчої армії ген. Денікіна (і Вранґеля в 1920 році), численні українські партизанські загони. Немає де правди діти, в усіх цих справах американський читач є повний іґнорант, але й український читач не багато відбіг від нього. Не знаємо, чи схочуть англо-саксонці, крім експертів, читати цю книгу, але український читач міг би багато з неї скористати. Врешті він довідався б про справи, про які повинна бути поінформована кожна інтеліґентна людина. Коли йдеться про засяг інформації, що її подає в своїй книзі д-р М. Палій, то його працю можна, під кожним оглядом, уважати піонерською. Немає іншої книги англійською мовою, що могла б заступити книгу д-ра М. Палія. На подібні теми писали англійською мовою праці: Адам Аллен (антиукраїнський памфлет), Карр (совєтофільські висновки), Ричард Пайпс (Гарвард, 2-ге вид. доволі добре), Решетар ("Українська революція"), Стюарт (доволі добрий огляд воєнних подій), але це все праці старші, з яких жодна не має цього научного апарату, що її має праця д-ра М. Палія. Бо научна вартість книги нашого автора таки дійсно велика: погляд на зміст говорить нам про продуману організацію матеріялу, понад 100-сторінкова бібліографія і майже 50 сторінок приміток свідчать про максимальне використання джерел. Без перебільшення, мені заімпонували авторове знання українських джерел (їх не знайдеш в одній біблітеці, вони розкидані по всьому світі, якщо взагалі дослідникові доступні) і використання їх у праці. Англо-саксонські дослідники часами бояться використовувати українські джерела в своїх працях. Д-р М. Палій показав, що ці джерела можна використовувати, бо зрештою кожне джерело можна використати, стосуючи в його розборі наукову критику, цю засаду д-р М. Палій стосував у своїй праці і тому подані ним факти, здебільшого, мають багатократне потвердження з різних джерел.

Книга д-ра Михайла Палія заслуговує на те, щоб вона стала настільною книгою кожного українця на чужині. Вона заслуговує теж на обширну, научну рецензію у відповідному місці, напр. в "Українському історикові". Думаю, що авторову інтерпретацію різних джерел, з якою можна не погоджуватися, можна буде розглянути в такій рецензії. У цьому місці, бажаю порушити тільки одну справу. Всі ми, що писали коли-небудь про от. Григорієва (включно з американським професором Артуром Е. Адамсом) називали його "Матвієм" (так подавали джерела) і знали, що він походив з м. Олександрії на Херсонщині. Дехто вказував на його походження з козацького стану ("сословія"), напр. проф. А. Е. Адамс. У книзі д-ра М. Палія вперше названо от. Григорієва — Никифором і подано його подільське походження (з містечка недалеко Кам'янця). З нотаток знаємо, що цю інформацію отримав д-р М. Палію від Степана Риндика з Чікаґо.

Це є дуже цікава справа і я, звичайно, зробив заходи, щоб її вияснити. Чи немає тут часом поміщання ідентичностей, а саме от. Матвія Григорієва з  Никифором  Григорієвом,  визначним діячем УПСР  (партії укр. есерів), дійсно уродженцем Кам'янеччини на Поділлі, який в уряді УНР займав різні пости, а після визвольної війти прибув до ЗСА, де під своїм прізвищем видав декілька книжок в англійській мові. Помер 1953 р., в останніх роках займаючи пост керівника українського відділу "Голосу Америки". Никифор Григоріїв — наш (за тією кличкою він був відомий) як і от. Матвій (?) Григоріїв брали живу участь в українізації російської армії в 1917 році і хтось, хто Н. Григорієва з цієї роботи знав, міг обох легко помішати. Можна сумніватись, чи людина, народжена на Поділлі, могла мати цей вплив на людність Херсонщини, що її мав місцевий уродженець — Матвій (?) Григоріїв. Читачів "Вістей комбатанта" прохаємо вияснити цю справу, якщо вона їм відома, а теж просимо познайомитися з книгою д-ра М. Палія. Легкий літературний стиль, що ним володіє автор, тільки заохочує кожного до читання цієї цікавої й  потрібної книги.




Л. Шанковський

неділя, 16 червня 2019 р.

"МАШЕРУЮТЬ ДОБРОВОЛЬЦІ..."

Спомини

Василь Верига

(Продовження 2)

В УЧИТЕЛЬСЬКІЙ СЕМІНАРІЇ В РОГАТИНІ

Одного дня десь на початку серпня на ранішній збірці бунчужний сотні забажав столяра з помічником. До роботи зголосився Процик з третьої чи четвертої групи нашого цуґу. Процик був резервовим польським підстаршиною і до нас, здається, прийшов з розділеної 2-ої сотні, а тому що по-німецьки він не говорив він викликав мене за свого помічника і перекладача. І так ми вдвійку стали на працю в таборі тоді, як сотня пішла на вправи.

Бунчужний показав нам, що він хоче робити і я то пояснив Процикові. Ми взяли пилку, сокиру та молотки і пішли до роботи, а бунчужний з нами. При роботі бунчужний підійшов до нас і розпочав розмову випитуючи, хто ми такі з дому тощо. Я йому розповів про себе включно з тим, що я їхав на учительські курси, а приїхав до Гайделяґру. Після цього він пояснив мені, що є такий закон, що кожний студент, який був покликаний до війська перед кінцевими іспитами, а зокрема перед матуральними, може дістати відпуску на самі іспити з війська.

—  Чи ви думаєте, що я міг би підпасти під категорію таких студентів, — запитав я.

—   Я думаю, що так. Якщо ви там маєте когось на тих курсах, щоб вас докладно поінформував, коли починаються іспити, то я певний, що ви дістанете відпустку. Покажіть мені документи, які підтверджували б ваше оповідання.

По роботі я заніс йому посвідку прийняття на учительські курси в Рогатині. Бунчужний зробив собі якісь замітки у своїм записнику й пообіцяв поговорити про те з комендантом сотні. Я ще того самого дня написав листа до своїх колегів на курсах, щоб вони мене поінформували, коли починаються матуральні іспити.

В п'ятницю 14 серпня, коли я повернув в полудне з вправ, я дістав листа від мого товариша з Рогатина, в яному він мене інформував, що іспити починаються в п'ятницю 14 серпня, тобто того самого дня, коли я дістав листа. Я негайно поінформував про те сотенну канцелярію. Коли я повернувся з вправ пополудні мене поінформували в сотенній канцелярії, що всі документи на мій виїзд до Рогатина готові, тільки бракує підпису коменданта сотні, якого тепер немає  але заступає його якийсь молодий унтерштурмфюрер, до якого мені треба піти за підписом, якщо він сьогодні вже не прийде до сотні.

Щойно на другий день рано я застав заступника команданта сотні у старшинських бараках і я вже міг їхати. Але перед тим я ще мусів піти на оглядини до бунчужного та мого команданта чоти. Вони ствердили, що в уніформі, на якій немає жодних відзнак, я їхати не можу. Беккер почав шукати мені за мундуром з відзнаками і дістав його від якогось молодого СС-мана, який був дещо менший від мене, але якось я у його піджак вліз. Він мав на вилогах есесівські відзнаки і мене автом відтранспортовано до Дембіци на станцію.

На двірці в Дембіці я розминувся з групою відвідувачів до Гайделяґру, відвідати своїх синів чи знайомих. Але говорити з ними не було часу, бо якраз наспів мій потяг на Львів.

До Львова я приїхав у пополудневих годинах і спішився відвідати ще "SS- Erganzugsstelle" (уряд доповнень Дивізії Галичина), де мені мали дати ще якісь документи до семінарії в Рогатині та до Відділу Науки й освіти. В уряді доповнень не було проблеми, зате гірше було з відділом Науки й освіти, який був замкнений у суботу пополудні. Радили чекати аж до неділі, але я вирішив поїхати до Рогатина. Тому, що ще трохи було часу до від'їзду потягу на Станиславів, я зайшов до Військової Управи. Там мене прийняв здається С. Волинець, бо сотника О. Навроцького не було в бюрі, який мене випитував про умовини в Гайделяґрі, при чому він мені заявив, що я є перший доброволець, який приїхав на відпустку.

Зі Львова я виїхав десь під вечір, так що коли я висів у Ходорові, то сонце вже було зайшло. Я трохи там ще мусів чекати на потяг до Рогатина. До речі, я мусів їхати в вагонах, які мали табличку "тільки для німців". В Ходорові не було багато пасажирів і купе, в якому я зайняв місце, їхав ще один якийсь військовий та одна дівчина, яка висіла, так само як і я, в Рогатині. Тому що ми вже познайомилися у вагоні, я запитав дівчину, де є найближчий готель у Рогатині. Довідавшись, що я взагалі не знаю Рогатина, вона запропонувала мені нічліг у хаті її родини.

— Мама напевно радо Вас прийме, коли довідається, що ви з нашої Дивізії. На дворі вже було досить темно і я думаю, що та дівчина боялася сама йти додому й тому запросила мене до себе до хати. Вона не мешкала в самому Рогатині, а під Рогатином так, що треба було йти, мабуть, зо три кілометри. По дорозі вона показувала мені гору, за якою є село, з якого походила славна Роксоляна, яка трясла Турецькою імперією в ХVІ-му століттю.

Тому що на другий день була неділя, я нічого не міг полагодити. Щойно в понеділок рано я вибрався до учительської семінарії. Директор семінарії, д-р Кость Кисілевський, оглянув усі мої документи у картотеці, як і ті, що я привіз з собою і заявив, що він мене не може допустити писати матуральні іспити, бо я на це не маю дозволу з Відділу Науки й Освіти у Львові. Мої  військові посвідки його не зобов'язують, бо він підлягає розпорядженням Відділу Науки й Освіти, а не якійсь там команді у Гайделяґрі чи "SS- Erganzugsstelle" у Львові.

—   Щоб не тратити часу, — просив я директора, — прошу дозволити мені писати іспити під умовою, що проф. Мак із ВНО на це погодиться.

—   Ваші документи управнюють вас бути учасником курсу, а не складати матуральні іспити, — відповів директор Кисілевський.

—   А чи не могли б ви зателефонувати до ВНО у Львові та зреферувати мою справу, — запитав я.

—  Коли вам треба, то телефонуйте і просіть, щоб професор Мак зателефонував до мене.   Якщо він допустить вас до письмових іспитів, тоді ви можете писати.

Я зрозумів, що у директора Кисілевського не було навіть доброї волі піти назустріч мому проханню, тому я більше не мав що робити, як тільки снонтактуватися телефоном з проф. Маком у Львові і просити його про дозвіл. Я вийшов з канцелярії директора і попрямував до Українського Допомогового Комітету, який приміщувався у невеличкому будинку при головній дорозі, недалеко від семінарії. В УДК мене прийняли дуже ввічливо і я кілька разів пробував дістати проф. Мака, але його не було у бюрі і секретарка не знала коли він прийде. Я просидів там може зо дві години і все безуспішно.

Коли я так безрадно сидів і чекав на телефон, бо час до часу ним користувалися також урядники і в місцевих справах, до канцелярії зайшов якийсь добродій. Те що я був у військовій уніформі та ще й з есесівськими відзнаками звертало на мене увагу усіх, бо така уніформа не була радо бачена в українських установах і не ворожила нічого доброго. Згаданий добродій підійшов до одного з урядовців і щось його запитав, а після того підійшов до мене і запитав:

—  То ви є з дивізії "Галичина"?

—  Так, — відповів я.

—  Ну то будьмо знайомі. Я називаюся Ратич і  маю двох синів у Дивізії. —  Він  привітався  зі  мною і став випитувати мене, що я тут роблю. Я коротко розповів про свої клопоти.

—  Я не думаю, що вам взагалі вдасться сконтактуватися з професором Маком, бо він тепер  роз'їжджає по Галичині. За кілька днів він має бути в Рогатині в учительській семінарії при усних іспитах, — говорив проф. Василь Ратич.

З його розмови видно було, що він співчуває зі мною і хотів би мені якось допомогти.

—  Я попробую ще говорити з директором Кисілевським, — сказав він, — і можливо ще вдасться щось зробити. Він ще щось поговорив з урядовцем УДК і, звернувшись до мене, сказав: "Ходім!". Ми вийшли і пішли знову у сторону семінарії. По дорозі він запитав мене, де я зупинився.

— В готелі, недалеко від семінарії.
В готелі тепер не добре перебувати, бо там брудно та ще можна якоїсь біди набратися.    Ви краще заберіть свої манатки з готелю і ходіть наразі до мене.

Я послухав проф. Ратича і по дорозі забрав свої манатки з готелю і разом з ним пішов до його дому. За декілька хвилин ми були у домі панства Ратичів і мене дуже тепло привітала пані Ратич. Вона також згадала про синів в Дивізії і запізнала з третім, який ще був рішуче замолодий до війська.

—  Ви, мабуть, голодні, — сказала вона до мене.  —   Заходьте ось до цієї кімнати і спочиньте, а за той час я вам приготую щось перекусити. Ви пару ночей можете перебути в нас, заки не знайдете собі якогось приватного мешкання. В готелі вам не було б вигідно.

Пані Ратич запровадила мене до кімнати і вийшла. Я сів на крісло і почав розглядатися по кімнаті. На одній стіні я побачив фотографію-портрет дівчини у військовій уніформі з баґнетом при боці. Світлина була дуже подібна до господині дому.

Коли я так приглядався до світлин, до німнати прийшла пані Ратич, яка підтвердила мої здогади, що це її портрет.

—  Я була при Січових Стрільцях і підстаршиною УГА, — сказала. Моя повага перед цею жінкою ще більше зросла, я знав жінок, які були медсестрами, але про дівчат-вояків УСС я тільки читав, про Софію Галечко, Олену Степанівну. Знав що ще було й інші, але прізвищ їх не пам'ятав. Тепер збігом обставин я стрінувся ще з одною Ганною Дмитерко-Ратич, будучи гостем у її домі.

Пані  Ратич покликала мене на перекуску.

—   Мого чоловіка нема вдома, але він скоро поверне, — сказала. По перекусці я вийшов надвір. Господиня дому стояла біля плоту і розмовляла з якоюсь  огрядною сусідкою.

—   Це пані Угрин-Безгрішна, дружина професора Миколи Угрина-Безгрішного, про якого ви, мабуть, чули, бо він також пішов до Дивізії.

—   Угрина-Безгрішного в Дивізії я не стрічав, бо він, як колишній старшина УГА, був на старшинському перевишколі. Однак це прізвище було мені відоме з літератури. Я читав його  поезії.

По якомусь часі вернувся проф. Ратич і повідомив мене, що перед 2-ою годиною я маю зголоситися до директора семінарії.

Ще далеко до другої я вже чекав перед канцелярією директора, який остаточно дозволив мені писати решту іспитів під умовою, що проф. Мак це затвердить і допустить мене до усних іспитів. Одночасно він заявив, що я мушу ті іспити, додатково писати, які я стратив, української літератури, музики й рисунків. Як і коли я це мав зробити — про це я мав сам договоритися з відносними професорами. Я чемно подякував і, виходячи, засалютував по-військовому і вийшов. В 2-ій годині я вже сидів за лавкою і писав іспит.

Клопоту з письмовими іспитами я не мав, бо педагогічні предмети такі, як педагогіка, дидактика тощо я вивчав минулого року на курсах у Тернополі. Знав я вже дещо і з моєї трирічної практики так, що я вже міг говорити також і про практичне застосування деяких теорій. Інші предмети, як історія, географія чи література не справляли труднощів, бо їх я вивчав у гімназії і тепер довелося до них підходити тільки з педагогічного боку. Так само із тих предметів, які я мусів надробляти, не було великих труднощів, але про два із них варто згадати, а саме з музики та рисунків.

Перший іспит, що я мусів надробляти, був з музики. Прізвища професора я не пам'ятаю, але він на початку сказав мені прочитати ноти, що не було для мене трудно, бо я ходив один рік надобов'язково на лекцію музики в Заліщиках. Одначе, коли професор подав мені свою скрипку і сказав заграти на ній — це вже була інша справа. Я в пам'яті пробіг усі правила, як треба тримати скрипку й намагався зробити якнайкраще. Професор сидів на кріслі і пильно мене обсервував. Але коли я потягнув смичком по струнах, то він зірвався з крісла, як би його оса вкусила в те місце, на якому він сидів.

—  Чи ти колись грав на скрипці?  —  запитав він обурено.

—  Грав, пане професоре!

— Так що ж ти вмієш грати? — "Вляз котек на плотек".

—  Та ж це пісня, яку грається на перших лекціях музики.

—  Але то все, що я навчився грати на скрипці. Я вмію краще грати на  мандоліні.

—  Ми на програмі маємо предмет гри на скрипці, а не на мандоліні. Як ти смієш з таким  знанням музики приступати до матуральних іспитів?

—  Я взагалі не знав, що тут треба здавати іспит з музики. А крім того, я не збираюся бути  вчителем музики.

Він безнадійно подивився на мене, розложив руками і сказав, що він ще мусить порадитися  директора, що зі мною зробити.

Я вийшов з кляси знеохочений. Переді мною був ще додатковий іспит з рисунків у професора Юліяна Крайківського. А тому, що з мене рисівник такий самий, як музика — то я таки добре потерпав. Але Крайківський якось не показувався в семінарії тоді, як я там бував, і я постійно за ним шукав. Вже навіть деякі мої новонабуті товариші допомагали мені в моїх розшуках. І ось одного дня вже таки перед усною матурою, мене поінформували, що бачили Крайківського у парку коло церкви. Хтось мені сказав, що він бувший військовий старшина і все ще любить  військову поведінку.

Пам'ятаючи про цю інформацію, я пішов до вказаної лавки, на якій сидів мій професор і читав газету, засалютував по-військовому і сказав, що я маю здавати у нього іспит з рисунків, бо якраз тепер здаю матуральні іспити як екстерніст. Крайківський зміряв мене поглядом згори на долину та поставив мені декілька питань про мою освіту, де ходив до гімназії та хто вчив, а потім і про Дивізію. Коли я остаточно запитав його коли маю прийти до іспиту, він відвовів:

—  Скажіть директорові, що ви здали іспит з рисунків. —  Я був заскочений такою відповідю і  мені здавалося, що я його не зрозумів.

—   Чи це означає, що я не маю здавати іспитів з рисунків?

—  Ні, це означає, що ви іспит здали, — відповів він і занурив голову в газету. Так закінчилось  моє надроблювання іспитів.

Крім того, була у мене ще одна неприємна історія з письмовим іспитом з німецької мови. Тому що я мав на собі німецьку уніформу, багато з моїх товаришів чомусь уявляло собі, що для мене німецьке — то забавка, що я можу без труду написати не одну, а дві задачі напротязі двох годин.

Тому що я був єдиний у військовій уніформі — я був свого рода атракцією, бо ніхто ще не бачив добровольця дивізії "Галичина" в уніформі. На рогатинських курсах я познайомився з рядом молодих учителів та учительок, які так само, як і я, працювали не маючи педагогічної освіти, а тільки загальну гімназійну.

Перед письмовим іспитом з німецької мови я пообіцяв щонайменше двом молодим учителькам (одну з них здається всі кликали "Кіця"), що я допоможу їм у письмовому іспиті. Коли ми вже дістали наші теми, я дістав від когось картку з проханням "СС! Напишіть хоч одну сторінку на котру-небудь тему, бо я не можу рушити". Одна із тем була вільна, яка менш більш звучала: "Напишіть один день свойого зайняття". Я почав був писати мій один день у Гайделяґрі, починаючи від першого свистка до вставання, кінчаючи на останнім, що проголушував нічну тишу. Що найменше я так плянував. Але коли я дістав такого "розпучливого листа", я постановив піти на допомогу християнській душі і написав короткий перебіг дня учителя в час шкільного року. Я написав і передав і за те дівчина заплатила мені вдячним поглядом. Коли я далі продовжував писати свою задачу, я дістав одну відповідь написану на брудно, щоб я "тільки переглянув". Я зробив і це. Але в той же сам час я зі своєю темою зайшов заледве до половини, а час уже наглив неабияк. Я приспішив писати і заки прийшов час віддавати письмові іспити — я кінчав ще останнє реченя, чи пак намагався його закінчити.

Десь на другий чи третій день мене покликав до себе професор німецької мови і сказав, що мій іспит виглядає так, якби його писало двоє різних людей. Перша половина написана добре і старанно, завважив він. а друга недбало і з поважними помилками.

—   Ви мусіли початок від когось відписати, —  говорив він.

—  Ні, пане професоре, те все що є написане — то написав я самий. Справа в тому, що я першу частину писав набрудно, потім перечитував і щойно тоді переписав на чисто. Одначе коли я   поглянув на годинник й завважив, що я готов взагалі не скінчити, як буду так далі писати, я взявся писати відразу на чисто і до того з поспіхом. Ось чому у мене так різниться перша половина від другої.

Я не знаю чи він повірив мені чи ні, але більше про мій письмовий іспит з німецької мови я нічого не чув і на свідоцтві дістав задовільну оцінку.

23 серпня відбувалися усні матуральні іспити при участі проф. Мака з Відділу Науки й Освіти у Львові. Я, як звичайно, прийшов в уніформі і, коли я зайшов перед матуральну комісію, директор семінарії щось шепнув йому на вухо. Коли прийшла черга на мене, проф. Мак сам мене питав з німецької мови та з українського правопису. Я відчував, що все було гаразд. Не був тільки певний за музику. Одначе, коли на другий день я прочитав список тих, які здали учительські матуральні іспити, моє прізвище видніло поміж ними. Ще того самого дня після відвідин у панства Ратичів, я вже був в дорозі додому.

НА ВІДВІДИНИ  ДОДОМУ

Вечером того самого дня я вже був у Чорткові і, приступивши до віконця, почав говорити з якоюсь молодою урядничкою. Як виявилось, це була не тільки українка, що на залізниці не часто траплялося, але й сестра одного добровольця Дивізії. Довідавшись, що мої потяги вже виїхали, вона сказала до  мене:

— Ви могли б заночувати в нас і я певна, що мої батьки будуть вас радо бачити, щоб довідатися дещо про ваше життя-буття у Дивізії тим-більше, що мій брат є у тій самій сотні, що й ви.

В даній ситуації я не міг нічого більше собі бажати, бо це було, як у нас кажуть, "ліпше щастя, як готові гроші". Замість самому турбуватися нічлігом — нічліг сам напрошується. Я переночував у батьків мого товариша по сотні, де мене прийняли, як рідного сина. На другий день я вже був у моєму рідному селі. Це була дуже приємна візита, але одночасно вона справляла також і чималу прикрість, зокрема для моєї хворовитої мами. Справа була в тому, що за два дні у нас мав бути храмовий празник Успення Пресвятої Богородиці й того ж самого дня мені припадало виїздити з дому до Гайделяґру, щоб прибути там на час. Це було прикро і для мене і для моєї мами. З уваги на це, я рішився їхати день перед тим, тобто 27 серпня. Я попращався  з мамою і братом і виїхав на одну добу раніше.

27 серпня я приїхав до Чорткова й, маючи одну добу до диспозиції, я виїхав ще на мою посаду до Рожанівки, тим більше що було добре получення. Потяг на Заліщики був переповнений, але вагони "тільки для німців" були майже порожні.

Я зайшов до одного з купе. Там було двоє людей, які зі собою розмовляли по-польськи й тому я не хотів заходити з ними в розмову. Я підійшов до вікна й почав розглядатися вздовж потягу. Яке ж було моє здивування, коли в одному із сусідніх вагонів я побачив молоду провідницю з дитячого садка в Рожанівці. Я закликав її до свого вагону, до якого до речі, вона не дуже рвалася. По хвилині вона ввійшла до мого купе й почали розмову. Дівчина була одягнена у  гарну вишивану блюзку й була здивована, що тут порожньо, а в сусідньому вагоні було  переповнено, або як то кажуть "не було де голці впасти".

Потяг рушив і по якомусь часі по потягу почала швендятись залізнична поліція, яка в основному складалася з "фольксдойчів"-поляків. Поліцай заглянув до нас до середини і, побачивши Стефу у вишиваній блюзі, запитав її про документи. Вона вийняла свою "кенкарту" і подала поліцаєві.

—  Ви не можете у цьому вагоні їхати, — сказав він по-німецьки. — Вона їде зі мною, а мені не можна в тамтому вагоні їхати.

—  Це мене нічого не обходить, ви можете тут їхати, але вона мусить цей вагон опустити.

—   Вона їде зі мною і цього вагону не опустить,  —  сказав я піднесеним голосом. Стефа в  дійсності не розуміла, що ми говоримо, але здогадувалася й тому взяла свою торбинку й хотіла виходити. Я зупинив її.

—   Вона не може у цьому вагоні їхати, бо вона не німка.

—   Я також не німець, — відповів я, а їду.

—  Ви в уніформі, — відповів він.

Мене найбільше вразило то, що він зовсім не питався за документи тих двох інших пасажирів, які говорили по-польськи. Але тому, що моя товаришка Стефа мала на собі українську вишивку, поліцай відразу знав, що вона українка.

—   Вона їде зі мною, а як вам не подобається, то спровадьте сюди вашого зверхника і тоді  побачимо,  чи ви маєте право її викинути, коли вона їде зі мною. — Поліцай вийшов і більше до нас не вертався.

В Рожанівці залізничної станції не було, а тільки перестанок і ми, вийшовши з потягу, пішли до села, що тягнулося вздовж потока в ярі. Я пішов через городи прямо на мою колишню квартиру. Коли я надходив з городу, я завважив коло хати дві жінки, з яких одна була моя господиня. Ця друга зробила якийсь не зрозумілий для мене рух ніби збиралась десь бігти і  раптом стала. Вони обі дивилися збентежено в мій бік.

—  Добрий  вечір, — сказав я  перший, бо сонце вже наближалось до заходу.

—  Добрий вечір, — сказала моя господиня ніби з якоюсь радістю, — але ж бо ви нас настрашили.

Друга жінка, я була це молода дівчина, все ще дивилася на мене недовірливо. Я не міг зрозуміти, чому вони могли мене так настрашитися.

—  Бачите, — заговорила знову господиня, — ця дівчина з Товстого, з ґетто, ну й коли ми   побачили, що йде якийсь німець, нам обом у п'ятах застигло. Я думаю, що вам не треба більше пояснювати. Не бійтеся нічого, — звернулася вона до молодої жидівки, — це свій чоловік і ми  всі його знаємо.

Господиня пішла до хати, а я залишився ще на дворі й розпочав розмову з дівчиною. Це не була мадярська жидівка, бо зовсім гарно говорила по-українськи.

—  Чому ж ви сидите в ґетто, — запитав я її, — ви так говорите, що вас не пізнати, що ви не українка та й з виду ніхто би не міг сказати, що ви жидівка.

—   Але ж я не сама,  —  відповіла вона,  —  в мене батько й мати, сестра і молодший брат. Як же я могла б їх лишити? Що вже має бути — то  нехай буде нам усім разом.

—   Я бачив весною, як якраз тут у Товстому п'ять чи шість німців і стільки ж поліцаїв провадили на жидівський  цвинтар жидів групами щонайменше по двісті осіб, старих і   молодих, чоловіків і жінок. Всі вони знали, що їх ведуть на смерть і, помимо того, що вони нічого не могли стратити, а тільки скористати, ніхто з них, а в тому молоді здорові хлопці, не  відважився кинутись на тих 10 чи 12 осіб-конвоїрів.

—   Кажуть, що це наше призначення, а з судьбою важко боротися. Дискусія наша нічого не давала, бо й ця дівчина не вирішувала справи, бути чи не бути жидівському народові. Сонце вже було заховалося і господиня покликала нас на вечерю. Під прикриттям ночі дівчина-жидівка повернула назад до ґетта. Цікаво, яке її було призначення, перетривати німецьку окупацію чи, як ягня, загинути від кулі гестапівця? То був мій останій побут у Рожанівці.

Я переночував на своїй колишній квартирі й на другий день рано виїхав до Львова, а далі до Гайделяґру. Це була субота і зі Львова до Дембіци я їхав в потязі з родинами добровольців, які також мали право користуватися вагонами "тільки для німців".

29 серпня в неділю рано я прибув до сотні, яка якраз вибиралася на польову Службу Божу. Почалися сірі дні муштри й рекрутського життя у бараках 10 компанії 14-го батальйону Дивізії "Галичина" для спеціяльного призначення.



Перша частина.



понеділок, 27 травня 2019 р.

РІМІНСЬКІ ДИВІЗІЙНИКИ — В ОЧАХ БРИТАНСЬКОЇ КОМІСІЇ


Остап Сокольський



Зимою 1947 р. рімінських дивізійників переслухувала британська комісія для прочищування біженців. Завідував цією Комісією Д. Галдейн Портер і для британського уряду він виготовив звіт. Звіт цей, датований 21 лютого 1947 р., є надзвичайно прихильно написаний, і навіть Галдейн Портер у свому заключенні рекомендує признання дивізійникам статусу ДП.

Поза малими неточностями, щодо історії Першої Дивізії, час її існування, та сумніви щодо її формації зброї, звіт правдиво відтворює тогочасний стан, настрої та стремління дивізійників.

Портер звітує, що на день 16 лютого 1947 р. в українському таборі "відокремленого ворожого персоналу" перебувало 8,272 вояків Першої дивізії УНА, з чого 218 осіб були постійно затруднені в "робочих командах" поза табором. Пересічний вік Дивізії був нижче 30 літ життя.

На стан табору складалися слідуючі військові одиниці:

Перший піхотний полк                       1203
Другий піхотний полк                        1058
Третій піхотний полк                          1150
Артилерійський полк                          938
Запасний — рекрутський полк          2230
Постачання                                          320
Піонери                                                305
Фюзілери                                             281
Санітарна сотня                                  221
Зв'язок                                                  205
Протитанкова сотня                           156
Дивізійний штаб                                 125
Робітнича сотня                                  76
Армійський штаб                                4

Для перевірки дивізійників Комісія, в складі якої був тільки один, п. Бравн, який говорив по-російськи, використала українських перекладачів з-поміж полонених. Переслухала вона поверх 200 осіб: 47 з Першого полку, 49 з Другого, 46 з Третього, 30 зі Запасного і ще декілька осіб з інших частин табору. Сам Портер перепитував вищих старшин табору: пполк. Силенка, пполк. Нікітіна та майора Яськевича. Крім того, команда табору передала короткі інформації про Дивізію, якої точність Комісія перевірила у допитуваних. Хоча були деякі розбіжності щодо історії Дивізії, формації, то поважних розбіжностей не було, ані не викрито підозрілих осіб.

Жодні з вояків не мали німецьких військових документів, деякі з них предложили польські, та призналися, що служили у польськім війську, але не було ні одного, який би признався, що служив у совєтському війську, а пполк. П. Силенко предложив пашпорт виданий "1918 р. Демократичним Урядом України".

Відносно "важливого питання (крушал пойнт), чи в таборі були "совєтські горожани згідно з нашою (британською — О. С.) унтер-дефініцією", то Комісія не знайшла жодних доказів, крім інформацій, поданих дивізійниками. Подані місця народження, це звичайно села і присілки, які не позначені на звичайних мапах. З певністю комісія стверджує, що це "у великій більшості мешканці Польщі".

"Загальне враження комісії було... прихильне... вони (дивізійники) вражають всіх членів комісії, як чесні, наївні люди". Цей вислів про наївність дивізійників наглядно відноситься до їхнього стремління осягнути незалежність України, бо в іншому місці Комісія звітує ось так: "Стремління їхніх провідників (таборових — О. С.) про незалежність України є наївне і нереальне, але все-таки щире (дженюїн)".

Комісія устійнила, що дивізійники дотепер ще не були перевірювані британськими властями. Вони були перевірювані Совєтською місією, яка прибула до табору 13 серпня 1945 р. під командою полк. Яковлєва, ще під час побуту дивізійників у Белярії.

Ціль Совєтської місії була відокремити всіх совєтських громадян, отже, крім всіх тих, які жили в границях Совєтського Союзу, теж тих, які жили на схід від лінії Керзона і на захід від совєтсько-польської границі 1939 р.

Спершу місія Яковлєва частими відвідинами табору старалася переконати дивізійників, щоб вони добровільно повернулись домів, але як Місія британцям звітувала під впливом "впертої малої групи фашистів", дивізійники не голосились їхати домів. Всього зголосилось 50 осіб. Додаткова Совєтська місія під командою ген. Васільова прибула 20 серпня 1945 р., але зустрівши скрайно вороже наставлення таборовиків, які масово сіли на в'їздну дорогу в табір та не дозволили більше Місії в'їздити в межі табору, генерал разом з його персональним штабом виїхав вже 25 серпня. Залишилась ще Місія полк. Яковлєва і вона тут перебувала до кінця вересня 1945 р. Совєтська місія не залишила британським властям жодних звітів, крім оскарження, що "меншість тероризує більшість"... і тому нема добровільних зголошень на поворот домів.

Комісія Галдейн Портера радить британським властям: перевірити списки, виготовлені совєтським урядом і іншими та порівняти, чи є тут особи, оскаржені у воєнних злочинах, перевірити частини Дивізії, чи вони мають злий воєнний рекорд, і порівняти подані інформації щодо історії Дивізії, чи це відповідає правді. Добре теж було б перевірити ці факти із німецькими старшинами Дивізії, але, на жаль, їх тут не було.

Совєтська місія, перепитавши майже всіх дивізійників, ствердила, що майже всі вони є совєтськими горожанами, і тому це турбує Комісію Портера, який на основі британської дефініції совєтського горожанства стверджує, що "велика більшість... не є совєтськими горожанами", але, давши їм притулок, британці тим дадуть підставу совєтському оскарженню, що вони дають "притулок російським зрадникам".

Більшість дивізійників — це добровольці "німецьких збройних сил", які воювали проти наших союзників, Совєтської Росії і Юґославії і це дає "пріма фаце" підставу клясифікувати їх, як зрадників, отже, як непідпадаючих під статус ІРО", але за британською дефініцією по питанню національности мають право вибору — так звітує Портер. Вони не є совєтські горожани, бо місце їхнього народження і прожитку "була Польща і тому за нашою (британською — О. С.) дефініцією уникають російської кари за допомогу ворогові, і, правдоподібно, не підлягають карі польських властей, бо ця частина країни більше не є частиною Польщі".

Ми все-таки мусимо взяти до уваги мотиви, чому вони добровільно пішли на службу ворогові", — пише далі рапорт Портера — і на це складаються чотири головні причини:

а)  Надія вибороти правдиво незалежну Україну.
б)  Не знали, що роблять, бо другі українці, яких вони знали вже поголосилися.
в)  Менше з двох лих, радше, чим жити під совєтами.
г)  Нагода відплатити росіянам, яких вони називають "большевиками".

Тому вони правдоподібно не були, а тепер напевно не є в душі пронімецькі, а факт, що вони допомагали німцям можна уважати, що був припадковий, а не фундаментальний".

Портер у свому заключенні стверджує, що поведінка дивізійників від часу, коли вони піддалися британським властям, була гідна прикладу і "я рекомендую найбільш рішуче (мост стронґли), щоб усіх цих українців клясифікувати як ДП, і я ще хочу додати з усім притиском, на який я спроможний, що як це буде приняте, акція з місця мусить бути розпочата, — а не вдаватися до великопарних резолюцій, щоб запевнити, що ІРО (Інтернашонал Реліф Орґанізейшен) або ІҐСР (Інтернешнал Дженева Конвеншн Резолюшен) забезпечить їх як ДіПі, щоб італійський уряд, згідно з договором зі Совєтським Союзом не передав їх Совєтському Союзові, або перевезти їх всіх "лок сток і барел" з Італії ще заки цей договір увійде в силу".

Британський уряд послухав поради Д. Гайдейн Портера і вже в травні 1947 р. розпочав перевозити всіх дивізійників "лок сток енд барел" до Великої Британії.


ДЖЕРЕЛО:

Refugee Screening Commission:
"Report on  Ukrainians  in  S.E.R. Camp No. 374  Italy".

Public Archives of Canada R.G.  26, vol.   147,  File 3-43-1.


понеділок, 20 травня 2019 р.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ


Василь Верига


Лютнева революція в Петрограді 1917 р. відбилася широким відгомоном по всіх закутках Російської імперії. Правда, були намагання недопустити вістей з Петрограду забороною публікування їх у пресових органах, що виходили в Україні. "Затримували ці вісті головним чином місцеві військові власті. Слід зважити, що більша частина території України входила до складу Київського й Одеського військових округів, була найближчим запіллям Південно-Західнього фронту, а цивільні власті цього району знаходилися в прямому й безпосередньому підпорядкуванні військовому командуванню. У Києві, наприклад, публікацію повідомлень про події в Петрограді заборонив начальник штабу Київської військової округи. Заборону було знято лише ввечері 2 березня. При цьому телеграми підлягали суворій воєнній цензурі навіть тоді, коли в Петрограді вже був створений Тимчасовий уряд".1

В Києві влада перейшла безкровно до рук т.зв. Виконавчого Комітету, який обрала Рада об'єднаних громадських організацій міста Києва. Цей Комітет складався з 15-ти осіб і до нього з українців входили барон Федір Штейнґель, член ТУП, голова, Андрій Ніковський, секретар комітету та Сергій Єфремов, Микола Порш, д-р Микола Страдомський, який пізніше став комісарем міста Києва та ще один робітник з Арсеналу.2

Вслід за тим Тимчасовий уряд затвердив на губерніяльного комісаря дотеперішнього голову губерніяльної земської управи Михайла Суковкіна (того самого, якого пропонував петроградський відділ ТУП), а Дмитра Дорошенка його заступником. В скорому часі відбувся губерніяльний з'їзд представників від сільських громад, який вибрав Губерніяльний Виконавчий Комітет, до якого входили майже самі українці. Цей Комітет став видавати офіційний орган "Вісті Губерніяльного Виконавчого Комітету Київщини" в російській та українській мовах.3 Цим формально визнано українську мову, як урядову нарівні з російською. Тимчасовий уряд наказав губернаторам передати свої функції головам губерніяльних земських управ і з тим самим замінено всі старі царські органи влади новими — революційними, в яких брали участь також і українці.

Подібні процеси проходили по всіх інших губерніях України та їх повітах і волостях, як вислід петроградської революції. На місце старого автократичного царського режиму приходив новий демократичний лад. Весь цей процес не поминув й українських діячів, а головно членів всеукраїнського та понадпартійного Товариства Українських Поступовців (ТУП).

 Користаючи із змінених політичних умовин, провідні члени ТУП, які досі нелегально керували українським культурним життям під російською займанщиною, вирішили, що настав час до дії і треба взяти ініціятиву у свої руки. Розпочалося з того, що Рада ТУП видала першу відозву, в якій закликала українське суспільство організувати свої власні національні сили. На вислід цієї відозви довго не треба було чекати, бо революція зробила глибоке враження на все суспільство. Першим відгукнулося київське православне духовенство, яке на своїх зборах ухвалило піддержувати контакт з українською національною організацією. У висліді цього в Раді ТУП зголосилося двох священиків для нав'язання контактів. Прийшли також і представники від робітників.

Тим часом, не чекаючи навіть і відозви ТУП, розпочав свою діяльність пор. Микола Міхновський разом із капітаном Гоном, які на зборах Ради ТУП заявили, що в військових частинах уже сформувалися українські громади. Все це промовляло за створенням якогось всеукраїнського координаційного центру.

Щоб задоволити потреби української громади взагалі, було вирішено оснувати загальну організацію, яка об'єднувала б різні організації. І так 4 березня (17-го на н. ст.), тобто 2 дні після того, як у Петербурзі почав діяти Тимчасовий уряд, у Києві заіснувала репрезентативно-контактна установа під назвою Центральна Рада. Щоб уникнути різних негодувань та не допустити до непорозумінь поміж різними українськими групами, головство було призначено для проф. М. Грушевського, довголітнього члена ТУП, який повинен був у скорому часі повернутися з заслання. В той час проф. Грушевський був уже визнаним авторитетом у провідних українських колах і, коли з кінцем березня він повернув до Києва, йому одноголосно передано головство Центральної Ради. Заступником його вибрано Володимира Науменка, а товаришами голови Дмитра Антоновича та Дмитра Дорошенка.

Новостворена Центральна Рада, виступаючи в імені українського народу, вислала привіт голові Тимчасового уряду князеві Львову й міністрові юстиції Ол. Керенському, висловивши у своїй телеграмі надію, що "у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу". П'ять днів пізніше (22 березня) Центральна Рада видала відозву "До Українського Народу", в якій на самому початку говорилося:

"Народе Український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і Твоєї волі і пробудження до нового вільного, творчого життя після більш двохсотлітнього сну. Уперше, український тридцятьмільйоновий народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу у дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кращу долю кувати".4  

Але вже при складанні тексту цієї першої відозви виникли різниці думок між представниками трьох різних політичних середовищ: Міхновський зі своїми однодумцями вимагав, щоб негайно приступити до організування самостійної української держави та сповістити про це український народ таки вже в першій відозві Центральної Ради.5 Члени ТУП мали застереження практичного порядку. "Оповістивши творення державности, треба те дійсно й робити, — казали вони, — а в українців не було на те досить сил, а то й досвіду. Творити державу та всі державні органи, "не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той час проти себе ворожість усієї неукраїнської людности", прямо не можливо. До державної самостійности прямувати ступнево, крок за кроком".6

Проти негайного проголошення виступили також і соціалістичні українські партії, соціял-демократи та новостворена Українська Партія Соціял-Революціонерів. Обі ці партії твердили, що Центральна Рада насамперед повинна присвятити всю увагу соціяльним питанням, здобути собі довір'я українських мас і щойно тоді братися до розв'язки політичних проблем. Не бажаючи зривати консолідацію українських сил, Міхновський вже на самому початку, поступився своїм опонентам, сподіваючись, що вони скоро зорієнтуються в ситуації і, як українські патріоти, перейдуть на самостійницькі позиції. У висліді цього в своїй першій відозві Центральна Рада, хоча й підкреслила окремішність українського народу, як окрему націю, узалежнила дальшу його долю від вирішення всеросійських Установчих Зборів. 7

16 (29) березня відбулася в Києві величезна маніфестація п. н. "Свято Революції", в якій взяли участь майже всі прошарки населення міста та підміських сіл, як також усіх політичних напрямків. Величавий похід проходив головними вулицями міста при співучасті війська. Першими в маніфестаційному поході йшли три російські групи, усі під червоним прапором та під звуки Марсельєзи, але з різними лозунґами-кличами, залежно від партійної програми. Російські соціял-революціонери та соціял-демократи (меншовики) домагалися скликання Установчих Зборів, які мали б вирішити майбутнє Російської імперії. За ними ішла добре зорганізована та здисциплінована група соціял-демократів (большевиків) на чолі з братами П'ятаковими із транспарентом "Вся власть совєтам" (вся влада радам). Але всі ці російські групи були відносно невеликі.

Добре зорганізованою була також і українська група, яка своїм числом перевищувала всі три російські. Напереді українці несли величезний жовто-блакитний прапор, а далі за ним, на всю широчінь вулиці, транспарент з написом "Хай живе вільна Україна". 8 В переході групу вітали оплесками тисячі глядачів, з посеред яких лунали оклики "хай живе вільна Україна". В цей день увесь Київ був на вулицях, біля вікон або на бальконах кам'яниць, — стверджують учасники. Кожну російську групу, що проходила перед будинком київської Думи вітав хтось із представників міської Думи, 9 яка все ще складалася головно з москалів. Коли українська група підійшла під будинок із кличем "Хай живе вільна Україна", представники міста розгубилися й не було кому її привітати, дарма, що це була найбільша група. Але не розгубилися демонстранти, які збентеженим членам міської Думи кинули ще один клич: "Хай живе український Київ". 10

Київська демонстрація показала зовсім наглядно, що все що було російське — сконцентрувалося під червоними прапорами а все ,що почувало себе українським — ішло під жовто-блакитними прапорами та вличем-вимогою — "Вільна Україна". 11

Виступ українців на загально-київській маніфестації виявив перед своїми і перед чужинцями, що українська стихія живе і довговікові намагання здушити український нарід не дали бажаного висліду. Для мобілізації українських сил, як і для показу всім ворогам українського руху, Центральна Рада відзначила дня 1 квітня шевченківські роковини українською маніфестацією в Києві. "Своїм ґрандіозним характером, своїм одушевленням, своїм ентузіязмом вона перейшла всі наші сподівання — писав очевидець Дмитро Дорошенко. — В ній узяло участь понад сто тисяч людей... Одна за другою надходили громади, групи, корпорації: школи, гімназії, товариства та багато війська — всі з українськими жовто-блакитними прапорами, 12 яких разом нараховувало коло 300. Маніфестанти у супроводі оркестр ішли під прапорами з написами: "Вільна Україна у Вільній Росії", "Душу й тіло ми положим за нашу свободу", "Автономія України", "Самостійна Україна з гетьманом на чолі", "Хай живе федеративна республіка". 13 Похід, який замикала група селян з поблизьких сіл, пройшов від університету через Хрещатик до Міської Думи, а далі до площі св. Софії. Цим разом маніфестантів вітали з балькону Міської Думи президія Виконавчого Комітету та начальник Київської Військової Округи ген. Ходорович, який по-військовому вітав українські прапори. Тут же проф. Грушевський виголосив промову, в якій закликав усіх присягнути на прапор Шевченка, що будуть битися і не зложать зброї аж поки рідний край не дістане автономії. Ентузіястична юрба винесла Грушевського на другий поверх Думи й поставила його на бальконі побіч членів міської Думи. Після цього похід вирушив на площу св. Софії, де маніфестантів зустріло духовенство з хоругвами під гомін дзвонів Софійського собору. Тут же на Софійській площі відправлено панахиду за мучеників України, посвячено прапори українського полку та відбулося величаве віче. На пропозицію Грушевського віче схвалило резолюцію, якою вітало відновлення народовластя в Україні й вимагало скликання установчих зборів, які мали б ствердити автономний лад в Україні та постановило вимагати від Тимчасового уряду, щоб він "міцно зв'язав справу автономії України з інтересами нового ладу... й зробив усі заходи, щоб надати український національний характер публічним установам... В справі переведення цих постанов у життя, — говорила резолюція, — віче доручує Українській Центральній Раді порозумітися з Тимчасовим урядом".14

"Українська маніфестація була переломовим моментом в розвитку українського руху в Києві: тепер відразу, і свої і чужі побачили, що українство — сила, що за ним маси, а не якісь окремі гуртки..." На цій маніфестації провідники української національної революції "вперше почули твердий ґрунт під ногами, почули себе господарями в своїй хаті"15, а проф. Грушевський був визнаний як бездискусійний голова.

Дня 1 квітня Центральна Рада влаштувала українську маніфестацію, щоб перевірити свої сили і показати населенню столиці свою зорганізованість та одностайність. Ця маніфестація стала величезним національним святом, що піднесло на дусі всіх українців порозкиданих на широких просторах російської армії і фльоти. Поверх сто тисяч людей взяло участь у цій маніфестації з національними жовто-блакитними прапорами, а між ними пару десятків тисяч узброєних українців-вояків, студентів високих і середніх шкіл.

Усі ці маніфестації були чи не найкращим виявом українського населення, що воно хотіло не тільки соціяльних, але також політичних змін, воно хотіло волі для України. "Гасло вільної
України було першим етапом у свідомій боротьбі за українську державу. Це був перший крок умасовлення української національної ідеї, після якого мали наступити дальші етапи і дальші кроки. Київ пробудився до нового життя а з ним пробудилась і ціла Україна".16

Одначе, як виявилося доволі скоро, Українська Центральна Рада не була одинокою, що суперничила з Тимчасовим урядом за владу в Україні. Російська "революційна демократія", хоча й не заперечувала права на самовизначення народів і демократичні свободи, все-таки вважала, що це до українців не повинно відноситися. На провідну ролю в Києві зголосили свої претенсії ще дві організації, а саме: "Совєт солдатських депутатів", на чолі з москалем П. У. Незлобіном, та "Совєт робітничих депутатів", який очолював капітан Карум. Як в одній так і в другій раді головну ролю грали москалі й жиди, російські соціял-демократи і соціял-революціонери.

Перед відкриттям Конґресу по Києві в неукраїнських колах стала ходити чутка, що Конґрес має оповістити себе Українськими Установчими Зборами та взяти всю державно-політичну владу в свої руки. Російські кола дуже тим затрівожилися і посипалися погрози на адресу Центральної Ради.

В останніх днях березня "солдатська" та "робітнича" ради депутатів відбували своє спільне засідання й забажали говорити з представниками Центральної Ради у справі майбутнього революції. З невідомих причин Центральна Рада, замість говорити з ними у себе, вислала свою делегацію на чолі з самим Грушевським на спільні збори президій цих рад. Голова зборів Нєзлобін різко виявив українській делеґації, що "домагання автономії у теперішню хвилю це — удар в спину революції і що на всякі спроби фактичного переведення цієї автономії революційна демократія відповість баґнетами".17

Це був чи не найкращий сигнал для провідників української революції, що лютнева революція змінила режим у Петрограді, але не змінила московської психіки і бажання москалів панувати над Україною та продовжати свою колоніяльну політику.




(Далі буде)




___________________  
1 В. Л. Харитонов. Лютнева революція 1917 року на Україні. Харків, Вид-во Харківського університету, 1966, стор. 119.  
2 Д. Дорошенко. Мої спомини про недавнє минуле. Мюнхен, Укр. вид-во, 1969. Стор. 82. (Далі: Його ж: Недавнє минуле).  
3 Там же, стор. 83.
4 Д. Дорошенко. Історія України 1917-1923. Ужгород — Нью-Йорк, Булава, 1954, т. 1, стар. 46.
5 П. Мірчук. Микола Міхновський. Філядельфія, ТУСМ, 1960, стор. 57. 6 В. Винниченко. Відродження нації. Відень, 1920, т. 1, стор. 225.
6 В. Винниченко. Відродження нації. Відень, 1920, т.1, стор. 225.
7  Мірчук, цит. праця, стор. 59.
8М. Ковалевський. При джерелах боротьби. Інсбрук, Накл.  М. Ковалевської, 1960, стор. 276.
9  А. А. Гольденбейзер, "Из киевскихъ воспоминаний, 1917-1922". Архивъ русской революции. Берлин, 1922, т.6, стор. 164.
10   Ковалевський, цит. праця, стор. 277.
11 Там же.
12 Дорошенко, Недавнє минуле.
13  В. Кедровський. 1917 рік. Вінніпеґ, Тризуб, 1967, стор. 58-59.
14  Киевская мысль, Но. 79, 1917, цит. В. Кедровський, цит. праця, — стор. 59-60.
15 Ковалевський, цит. праця, стор. 278.
16   Дорошенко, Недавнє минуле, стор. 90.
17   Там же, стор. 92.


неділя, 12 травня 2019 р.

ПРО "ПЕРШУ" і "ДРУГУ" УКРАЇНСЬКУ ДИВІЗІЮ ТА ІНШІ НАЗВИ


Р. Колісник


Звичайно з усякими назвами є чимало клопотів й непорозумінь. Часто буває, що навіть ім'я і прізвище людини загал добре не знає, бо "офіційно" вона називається так, товариші його знають по прізвиську, родина кличе його здрібнілими іменами, колись ще за старих часів дехто його знав тільки по псевдові, у газетах підписується "анонімами" чи криптонімами. З цього прикладу читач побачить, що задовільно й безсумнівно вияснити всі видозміни і значення української дивізії (тої, з 2-ої світової війни) ледве чи вдасться.

Отже, почнімо спочатку. Дивізія мала офіційну німецьку назву, яка мала кілька видозмін, як видно з німецьких документів. Головне, що вона носила число 14-ої дивізії зброї СС. В дужках згодом, також в німецькій назві, додавано "галицька ч. 1" чи "українська ч. 1". Отже, "по-німецькому" вона була чотирнадцята, а "по-галицькому" чи "по-українському" (таки в німецькій назві) вона була "першою". У самі нюанси назви не будемо входити, щоб не плутати вияснення ще більше.

Очевидно, що під час вербувальної акції чи пізніше в газетах і журналах ці назви були перекладувані на українську мову різними людьми по-різному. Дехто навіть ще досі притримується певної версії назви, хоч це має маловажне значення.

В кінці 1944 року німці запропонували українцям створити Український Національний Комітет як репрезентанта українського народу. Але вони наполягали, щоб УНК був складовою частиною російського "Комітету Визволення Народів Росії", який очолював ген. Андрій Власов. Українці від цього категорично відмовились. Тому щойно 12 березня 1945 року Юлій Розенберґ, райхскомісар східніх земель, потвердив створення Комітету "як єдиного представника українського народу". У тій деклярації він також обстоював думку, "щоб українські військові частини зібрати разом в українську визвольну армію".

Головою УНК, на пропозицію президента УНР А.Лівицького, став генерал Павло Шандрук, якого президія УНК призначила 17 березня 1945 року командувачем Української Національної Армії. УНК видав свою деклярацію, а генерал Шандрук окрему відозву до українських вояків.

Генерал Шандрук уважав своїм першим обов'язком перевести 14-ту дивізію зброї СС, тобто українську дивізію ч. 1, в дужках, чи 1-шу українську дивізію в Українську Національну Армію. І так ця дивізія стала "1-ою Українською Дивізією Української Національної Армії", а товариство колишніх її вояків носить назву "Братство кол. вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії" чи в скороченні "Братство кол. вояків 1-ої УД УНА". (Тут слід додати примітку: — Дехто твердить, що така "чудернацька" назва "перша українська дивізія української національної армії" — два рази українська — була тим оправдана, що в цю армію плановано було включити також іншонаціональні дивізії зброї СС, наприклад, білоруську, яка правдоподібно була б називалася "перша білоруська дивізія української національної армії". Логіку й силу аргументу треба залишити для самого читача. Друга примітка: Досі Братство кол. вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії ще не вдалося узгіднити перекладу назви цієї організації на англійську мову. Коли спершу була проблема з перекладом німецької назви на українську — виглядало, що німці також не знали докладно, яку офіційну назву дати цій дивізії — то тепер є проблема з відворотним перекладом з української на інші мови. Та цьому нема що дивуватися, бо така наша традиція, що ще досі еміґрація чи діяспора не спромоглася на видання одного узгідненого правопису української мови).

Але забудьмо за "цивільні" справи й повернімося до "військових". Генерал Шандрук також робив заходи — як це він пише у своїх спогадах — для створення другої української дивізії, на командира якої він призначив полковника Петра Дяченка. 28 березня 1945 року відбулася присяга близько 1 900 вояків в Німеку під Берліном.

Очевидно, що плянування і намагання — це одна справа, а практичний результат — інша. Напротязі такого короткого часу, в обставинах розвалу Німеччини, не могло відбутися формування Української Національної Армії, хоч генерал Шандрук прибув до дивізії (першої), провів присягу на вірність Україні й відступив з нею після капітуляції Німеччини на Захід. До кінця війни командиром дивізії (першої) був німецький генерал Фріц Фрайтаґ. Які успіхи мало формування у дивізію (другу) частини під командою полковника Дяченка й який він мав зв'язок з Шандруком, чекає вияснення.

Як бачиш, читачу, справа не така проста. З неї можна б написати велику працю з ономастики і ще більше заплутати її, тим більше, що дивізії, армії чи ранґи можна багато легше творити після війни в "цивілю", ніж серед бойових обставин. Але народ, як з усім іншим заскладним, так і з вищеподаними назвами давав і дає собі раду.

Коли була ще одна дивізія (перед битвою під Бродами), вояки просто називали, що вони "дивізійники". Так і їх знав народ. Але вже після розбиття дивізії під Бродами, коли її переформовано, при зустрічі вояків-дивізійників, як правило падало питання: "Ти з якої дивізії? З першої чи другої?" Очевидно, це відносилося не до назви, а до часового порядку, тобто, що первісне формування було "перше", а переформування після битви під Бродами було "друге". Далі також вважалося серед вояків, що вояки з "першої" дивізії були "першорядні", а з "другої" — "другорядні", як щодо виряду, так і до моралі чи якости вояка (не з вини самого вояка, а обставин, методи вербування, призову тощо). Ще й досі деякі кол. вояки з тої "першої" дивізії, тобто з-перед битви під Бродами, заявляють, що вони з "першої", а не з "другої" дивізії і їх ніхто не переконає, що в дійсності не було ні "першої" ні "другої" дивізії, а була тільки "перша" й аж під кінець війни десь там під Берліном почалися заходи генерала Шандрука творити "другу" дивізію, яка з тамтою "другою" (переформованою після битви під Бродами) не мала нічого спільного.

Після такого довгого викладу треба все таки ствердити, що найвигідніше вживати назви "дивізійник" і тоді цю назву кожний без труднощів зрозуміє, а всі офіційні назви й досліди залишити, як ми часто твердимо, для наступних поколінь разом з нашою військовою традицією. Хай ці наступні покоління ламають собі голови, якщо матимуть на це час і охоту.



середа, 1 травня 2019 р.

ЗМІНИ НАЗВ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"


Юрій Тис-Крохмалюк


Ще в 1940 році шеф Головного Уряду СС Ґоттльоб Берґер робив старання зреалізувати ідею створення європейських СС, як еліту збройних сил і контрольний орган "нової Европи". У виду жорстокої політики Гітлера ідея Берґера не мала в той час виглядів на здійснення, тим більше, що він обстоював рівнорядність всіх народів, з осібна народів сходу Европи, які в ідеології націонал-соціялістичної партії уважалися покидками — унтерменшами.

Чільні партійці, Ф. Рідвеґ, а опісля полк. Шпарман, почали організувати прихильників ідеї Берґера в самому Головному уряді СС, притягаючи до співпраці противників супремації Німеччини і понижування інших народів. Довкола такого центру почав діяти рух молодих під проводом гурта членів збройної сили СС, тобто старших фронтових дивізій СС, та високих цивільних урядовців партії. Слід відзначити, що ще у квітні 1941 року Берґер почав акцію за створенням українських збройних сил з полонених совєтської армії на випадок вибуху війни з СССР, яку плянували в Берліні, та з полонених українців з польського війська. Цю ідею Гітлер відкинув, як таку, що підкопує основну ідеологою партії про раси.

Ця зорганізована опозиція проти Гітлера не була єдиною. У підпіллі організувалася інша група у вермахті, яка виявилася атентатом на Гітлера в липні 1944 року.

У цій частині моєї праці залишаю поза увагою усі часто дуже цікаві проблеми, що відносяться до дивізії "Галичина", але подаю тільки у великому скороченні те, що мало свій вплив на різні зміни назви нашої формації.

В місяць після поразки Сталінґраду, опозиційна група в СС, до якої належав теж губернатор Галичини Вехтер, прийшла до переконання, що ця поразка є доброю нагодою для організації українських формацій. Губернатор Вехтер запропонував Гіммлерові сторити українську дивізію і тим самим скріпити існуючі дивізії СС, фронтові формації сильно скровавлені на совєтському фронті.          

В той час у вермахті існували вже без дозволу Гітлера численні відділи східних народів звичайно ніби добровольці, або такі, що зголосилися до помічних служб як цивільні робітники. Хоч звичайно німецькі війська не зважали на те, чи молоді люди зголосилися добровільно чи були взяті силою, все-таки офіційно вони були добровольцями, бо міжнародний женевський договір забороняв рекрутувати до війська чужинців з окупованих країв та інших чужих громадян.

4 березня 1943 року після попередньої особистої розмови, Вехтер вислав листа Гіммлерові з пропозицією створення української збройної формації.1

Гіммлер відбув конференцію з Гітлером, на якій затверджено пропозицію Вехтера з тим, щоб виключити назву "українська", а вжити "галицька" дивізія. Вехтер одержав в тій справі відповідь Гіммлера у листі з датою 28 березня.2 Вехтер погодився на ту вимогу, бо в той час було неможливо мати слов'янські з'єднання, а зокрема українців у елітних формаціях зброї СС під їхньою національною назвою. Великим досягненням було те, що Гітлер погодився на формацію дивізії, коли для України і сходу взагалі заборонив творити з'єднання більші від куреня. Під впливом вістки про дозвіл Гітлера, фельдмаршал фон Клюґе, командир Середньої групи Східнього фронту зажадав вияснення східньої політики та створення національних комітетів і військових з'єднань народів Сходу. 24 березня німецьке радіо проголосило, що у Харкові створився Український Воєнний Комітет з метою виставлення української армії.3 Можна різно коментувати цю вістку автора, але Райтлінґер пише теж, що в травні у Львові почався набір до новоствореної дивізії СС.

12 квітня 1943 року на нараді високих членів уряду і СС рішено створити формацію якої назвою є "СС добровольча дивізія "Галичина" "SS Freiwilligen Division Galizien". Зложено теж щось у роді "статуту", який губернатор Вехтер мав проголосити у Львові 28 квітня. Треба думати, що на конференції обговорено і те, що українці не будуть вдоволені ні назвою, ні приналежністю до СС, але, мабуть, виходу не було з причини партійної доктрини і становища партійних кіл в Україні, як теж численних русофілів у Німеччині. Це було б революційним ударом по партії, та ще у так критичний час війни.

На нараді відчувалися теж розбіжності у справі призначення дивізії, а з тим і її назви. Багато голосів було за створенням поліційних полків, що остаточно відпало з психологічних причин. З тих же причин Гіммлер уже 14 квітня видав наказ, що дивізія матиме фронтовий характер, буде складатися з українців — греко-католиків і буде називатися "Галицька дивізія" "Galizische Division", українських націоналістів не можна приймати до цієї формації.

Успіх акції набору (зголосилося понад 80000 добровольців і напливали дальші зголошення) збентежив німців. Русофільські і протиукраїнські елементи у проводі СС перекинули частину добровольців на вишкіл у Францію, де створено з них поліційні полки. На протест Військової Управи ця акція не вдалася і згадані полки включено до дивізії.

Але на маніфестації 28 квітня губернатор Вехтер проголосив проклямацію, в якій повідомив, що Гітлер вирішив дати Галичині привілей боротися при боці Німеччини у війні найбільшого європейського зудару з большевизмом і для тієї цілі авторизував створення "СС стрілецької дивізії Галичина". (SS Sshuetzen-Division Galizien).4 2 липня Берґер, який повинен був знати рішення про назву дивізії подав, що до "Леґіону Галичина" ("Legion Galizien") зголосилося 80000 добровольців. 5

30 червня 1943 Гіммлер видав наказ, що Дивізія має називатися "Ґаліцієн", а вояки — "галіціянер", і, хто не застосується до наказу, буде покараний. Тут нова розбіжність. 28 квітня Вехтер говорив, що в Дивізії командна мова буде німецька, а наказна українська і подав число зголошених українців, а не "ґаліціянер". Врешті до тих наказів і змін цілком не достосувалися старшини, підстаршини і вояки Дивізії, називаючи її "Українська Дивізія", а часом з додатком "Галичина". Тільки на початку вишколу деякі німецькі інструктори у своїх доповідях і поясненнях називали нас "ґаліціянер" але дуже скоро змінили назву на "українер".

У відповіді на заборону Гіммлера, Вехтер вислав до нього листа, у якому пояснював, що в Галичині українці мають свою українську культуру й історію, високі школи, пресу і книжки та свою українську національність. В Галичині живуть теж поляки і німці, але до дивізії приймається тільки українців. Цей лист вказував або на зміну у поглядах губернатора, бо при перших спробах здобути дозвіл на збройну формацію він не протестував проти назви "Ґаліцієн". Можливо теж, що його лист був пробою, провірити, чи не прийшов час на введення назви "українська" дивізія.

Спроба не вдалася, бо листом з 14 липня 1943 Гіммлер заборонив ще раз вживати назву "українська дивізія" та згадувати українську національність у зв'язку з Дивізією "Галичина" взагалі на всі часи. Цього листа розіслано 30 червня 1943 до усіх командирів сотень і вищих старшин на вишколі та до відділів СС воєнних звітодавців. І тут Гіммлер вживає назви "дивізія Галичина" як скорочення, хоч так не повинно бути.

30 липня 1943 опубліковано нову назву Дивізії: "СС Добровольча Дивізія Галичина" (SS Freiwilligen Division Galizien6 в публікації СС головного Уряду. У зв'язку з нумеруванням усіх дивізій зброї СС нам припало число "14". Ціла назва звучить: 14-та СС добровольча дивізія "Галичина". В тому ж наказі змінено числа полків з 1 і 2 на 29 і 30. Але уже 12 листопада 1943 доповнено Дивізію третім полком ч. 31 та змінено їхню назву на 14-ті.

22 жовтня 1943 опубліковано назву 14-та Галицька СС добровольча дивізія (14 Galizische SS-Freiwilligen Division). Ця назва була в ужитку перед попередньою, але певности в цьому немає. Знайдено теж і назву "Галицька СС добровольча піхотна дивізія" і останньо появляється в рапортах про побут Гіммлера в Нойгаммері 16 травня 1944. Назва з 22 жовтня дотривала без змін до літа 1944 року.

27 червня 1944 маємо проголошену нову назву: 14 Ваффен-ґренадирська дивізія СС (галицька ч. 1), — 14. Waffen-Grenadier - Division der SS (galizische No. 1).

Слово Зброї (Ваффен) означало, що дивізія не є німецькою, чи германською, а складається з вояків інших національностей. В деяких джерелах подається, що додаток "Ваффен" появився з днем 30 червня, тобто три дні пізніше. 7 Зникла теж назва "добровольча", яку пропущено з невідомих міркувань.

Врешті з днем 12 листопада дивізія дістає назву 14-та Ваффен-ґренадирська дивізія СС (українська ч. 1). 14 Waffen-Grenadier - Division der SS (Ukrainische Nr. 1). Командир Фрайтаґ однак не подав цієї зміни у наказі, хоч вістка про нову назву розійшлася і деякі вояки носили на щапці тризуб. Зате про зміну повідомив тільки старшин, які були приділені до штабу Дивізії. У моїх записках з того часу читаю:

2 листопада 1944 нові вістки: наша дивізія має назву "українська". 17 листопада 1944. З 16 листопада дивізія зветься "українська ч. 1" і має стати базою для корпусу. 20 листопада: Вернувся з Берліну Фрайтаґ, був там у справах дивізії. Нині при обіді розповів Л. Макарушці й мені, що німецький уряд не буде окупувати України ні жодної її території. Наша ціль — говорив Фрайтаґ — допомогти створити українську вільну державу. Він запропонував нам подумати над новими відзнаками Дивізії з галицьким левом і тризубом".

В березні Гітлер погодився передати Українську Дивізію до Української національної Армії. 25 квітня 1945 командир УНА ген. Шандрук провів присягу делегатів Дивізії і формація дістала назву 1-ої Української Дивізії УНА і тим самим зірвала організаційні зв'язки з формаціями СС. Відповідний акт появився наказом Дивізії ч. 71 за підписом ген. Фрайтаґа.8)



___________________________
1 Лист Вехтера до райхсфюрера СС зі Львова 4 березня 1943 р.

2  Лист райхсфюрера Гіммлера до Вехтера 28 березня 1943 р.
Dmytryshyn   B., "The Nazis and the Volunteer Division  'Galizia' ", Slavic and East European  Review vol. XV, No. 1, February 1956.

3  Reitlinger  G., "Die  SS, Tragsdie einer deutscher Epoche", Muenchen 1957, стоp. 200-204.

4 Das Diensttagebuch der deutschen Generalgouverneurs in Polen 1939-45, Stuttgart. стоp. 696.

5 Bender and Taylor, Waffsn SS, San Jose 1975, cтоp. 22.

 6 SS FHA, Amt der Waffen SS, Org. Tgb. Nr 982/43, Tem Bender and Taylor, стоp. 8.

 7 Verordnungsblatt der Waffen SS,   15/8,  1944, Nr  16.
Докладна аналіза різних дат у кількох джерелах знаходиться у цитованій праці Bender and Taylor, стоp. 9.

 8 Перйодик Verbindunsoffizier SS, Nr  862, 12  Nov. 1944. Дата публікації вказує, що рішення змінити назву мусіло відбутися раніше.



неділя, 14 квітня 2019 р.

МІРКУВАННЯ НАД КНИЖКОЮ СПОГАДІВ Д. ШУМУКА

В. Ґоцький

До книжок можна ставитися по-різному. У нас чомусь часто ставляться до книжки, як до підручника моралі чи політичних чеснот, не маючи вирозуміння, що багато книжок не мають таких претенсій. Часто твори, які відбігають від поставлених вгорі норм, чомусь окреслюємо злими чи шкідливими книжками. Може воно так, а може й не так.

Я хочу поділитися своїми міркуваннями про книгу спогадів Шумука "За східнім обрієм", яка досі в більшості випадків стрінулась назагал з негативною критикою. Я не збираюсь ані опрокидувати цих критиків, ані їх підтримувати. Я хочу обговорити книгу Шумука, як суспільне явище в нашій дійсності, яке заіснувало й якого викреслити вже не можна.

На вступі хочу застерегтися, що я буду говорити про те, що мене вразило, чи що привернуло мою увагу, незалежно від того, чи рукопис був справлений КҐБ чи не був. Я його сприймаю, так, якби це були слова та думки самого Шумука.

Шумук, бувший комуніст, ідейний комуніст, розчаровується, як більшість комуністів, у зустрічі
із тим кошмарним станом, що його породив комунізм у практиці. Захоплений стихією національного спротиву новим займанцям — німцям, — очоленого ОУН, а здійснюваного національно-визвольною армією УПА, пристає до УПА. Але, хоча працює на відповідальних постах у відділі пропаґанди, ідеями націоналізму не просякає. Тому його не можна трактувати як націоналіста, бо таким він ніколи не був і тим самим він не може описуваних подій насвітлювати так, якби це робив націоналіст. Нарослий на ньому намул інтернаціоналізму, — заперечування основних правд, голошених націоналістичною ідеологією, залишаються у нього й на далі й це доводить до щораз глибшого розходження з націоналістичним табором та до нищівної критики того ж табору.

Спочатку це проявляється у виявах обурення на практиковану в часі безоглядної боротьби з ворогами акцію винищування зрадників чи їх помічників. Й тут ніщо не може змінити його переконання, хоча командування УПА не раз дає йому змогу запізнатись з фактами, з доказами безпосередньої вини людей, яких прийшлося ліквідувати. Знаючи фактичний стан, що коли не знищити зрадників, то вони поможуть ворогові знищити десятки найкращих одиниць з нашого боку — він по своїй впертости яку сам називає гуманізмом, — твердить, що Служба Безпеки це було шкідливе явище у нашій боротьбі. Але не дає ніяких порад чим, і в який спосіб можна протиставитися чужій розвідці, чужій диверсії, зрадникам чи злочинним елементам.

В теорії воно виглядає інакше, а практика накидає сама зовсім інші форми, в обличчі яких бліднуть всякі гарні ідеї. Шумука однак вона, ота жорстока дійсність, — не переконує. Він далі хоче бути ідеалістом-гуманістом в час, коли кругом падуть сотки своїх людей з рук ворога.

Крім Служби Безпеки, до негативів нашого революційного діяння він зачисляє ще амбітних або нездарних командирів. При тому забуває, що командир бойового з'єднання, це не пропагандист, що словом, ідеями ширить свою правду. У боєвика правда на кінець меча, а меч не прикраса одягу але таки смертоносна зброя. Не вб'єш ти ворога, то ворог тебе не помилує. Ця проблема для Шумука не існує. Він хоче воювати з ворогом самим словом — ідеями.

Так було під час бойових герців на Волині. Там Шумук хвалиться своїм подвигом, що коли ворог підступно гранатою вбив одного з їх друзів, то він з чисто гуманних оглядів не дозволив навіть стріляти за ворогом.

Прийшли таборові будні на далекій півночі. Шумук попадає до каторжного табору. Там він організує самооборону каторжан, що треба розцінити, як явище позитивне а самого Шумука треба подивляти, як прямолінійного й здібного організатора. Наступає зудар з адміністрацією. Шумук організує штрайковий комітет на інтернаціональній базі (стара звичка), а що українська група в таборі була найсильніша, то вона зуміла завдяки Шумукові забезпечити за собою фактичне керівництво й у хвилині внутрішньої кризи зуміла провести свою лінію.

У тому каторжному таборі Шумук виріс сам в своїх очах на провідника. Тому, коли попадає до інших таборів, де життя було організоване в більшості випадків колишніми вояками УПА, де були свої порядки та звичаї, він почувається зле. Всі провідні особи в його очах мають якісь недомагання (а хто ж їх не має?). Та Шумук не з тих, щоб приноровитись до нових обставин. Ні. У нього тоді народжується душевний бунт проти всіх тих, з якими чи завдяки яким він міг вести свою пропаґанду на Волині, в якій, як сам признається, не вповні виконував намічені програмові пляни, але нераз впихав свої "гуманні" теорії.

Всіх, хто не хоче прийняти його ідей гуманности, в засаді зовсім благородних, він розцінює як національних шкідників, як вицвіт тоталітаризму. Обмальовує найчорнішими красками, приписуючи найогидніші промахи проти моралі та національної чести. Активістів, які силою поборювали силу всякої адміністрацією виплеканої босячні, що експлуатувала, а то й вбивала наших людей, прозиває горлорізами, що ради наживи та особистих користей старалися ризикувати своїм життям. Знову загально відомим людям із революційного підпілля, яким того ярлика "наживи" таки пришити не було можна, він старається або осмішити, або зробити їх безвільними покровителями тих, що плямили добре ім'я українця.

Мало того, що він так дивиться на своїх товаришів боротьби та тих, з якими приходилось жити у таборах. Він вплітає теж й свою негативну оцінку тих людей, яких вій і не знав і з якими навіть не стрічався. Бандера — замолодий на провідника визвольної боротьби, Стецько — не прислав привіту для УГВР, Горбовий — не хотів з Шумуком розмовляти на теми гуманности чи антигуманности.

На всяких слідствах, допитах чи у всяких скаргах він підкреслює своє комуністичне переконання в минулому й розчарування із дійсности. Він вважає свою співпрацю з визвольним національним рухом, як припадкову в ідеях якої теж розчарувався. Отже, хто такий Шумук? Чого він шукає? З його спогадів виглядає, що це людина щира, отверта, але не з того світу. Ходить по світі, захоплюється то тим, то тамтим, а розчарувавшись, лає всіх, що вони не такі як йому хотілося б. Дійсність, жорстока дійсність для нього не існує. Він завжди послідовний гуманіст, хотів би всіх людей пригорнути до себе чи кругом себе й стати їм провідником благородства. Але не здає сам собі справи з того, що його осуди других, — своїх кровних братів та друзів, зовсім не покриваються із засадою гуманности та братолюбія.

У кінцевих своїх міркуваннях він порівнює націоналізм, зокрема воюючий, до комунізму. Але знову в іншому місці розрізняє визвольну боротьбу від завойовницької, й першу зараховує до найшляхетніших виявів людського духа.

У своїх шуканнях Шумук розгубився й часто сам собі противорічить. Його шукання себе самого, його постійні негативні оцінки щоденної дійсности довели його до цілковитої ізоляції, до відчужування від світа.

Спомини Шумука треба розцінювати немов би сповідь людини щирої, отвертої, може й прямолінійної, але яка, розчарувавшись у людях, докотилась до заперечування всього, що раніше було змістом її життя, яка хоче оцими споминами, до певної міри, виправдати себе, виправдати своє розчарування. Наша доба, в якій живемо, багата на такі явища, як розчарування, як самоосуди, чи заламання. Шумук фактично заломився, але він старається це виправдати непогодженням із своїми друзями боротьби, зі самими ідеями націоналізму, із способом реакції націоналістів на жорстоку дійсність у таборах тощо. Йому це остільки легше приходиться робити, що він по свому ідейному шліфі залишається комуністом, може українським комуністом, який попав припадково у вир боротьби з комунізмом на практиці.

Поки боротьба велася головно проти німців, то Шумук не мав ніяких сумнівів у правильності тої боротьби. Але коли прийшло вже до перших зударів з комуністичними партизанами чи з розвідниками, то Шумук вже починає помічати жорстокість тої боротьби, починає осуджувати поодиноких командирів чи зокрема Службу Безпеки. Отож вихований у інтернаціональних ідеях комунізму, Шумук в таборах бореться з адміністрацією та її прибічниками, як з антигуманною силою. Він часом про цілий комуністичний рух висказується, як про явище антигуманне, але не про самі ідеї комунізму, які він далі уважає за гуманні ідеї.

Коли у таборах він зустрічається з українським організованим націоналізмом, що бореться не лише за більш гуманне трактування в'язнів, але яке уважає свою боротьбу за продовження боротьби з Москвою за національні права, за рівноправність української людини — то Шумук з тим рухом не погоджується — розходиться. Він його осуджує, як рух або тоталітарний, або як гін за особистими почестями чи за наживою коштом своїх друзів. Й саме в тому пункті він вповні сходиться саме з оцінкою КҐБ.

Тому книгу спогадів Шумука я розцінюю, як дуже цікаву з уваги на оті душевні дерзання автора, на його отверті та прямі осуди поодиноких явищ нашої дійсности, але заразом як небезпеку у своїх осудах людей, їх поступування, опертих на особистих анімозіях. Далі, як дороговказ, як від активізму та життьового опимізму можна докотитися до цілковитої зневіри та пасивности. Ця книга — це дуже цікавий причинок, може не до історії, але до зрозуміння самої суті психічного заломання активної й шляхетної людини.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації