ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 31 грудня 2019 р.

ВІД КЛЯВЗЕВІЦА ДО ЗІЯПА 1


Василь Федорович

 Причинок до історії стратегії

Очевидно, історія стратегії не починається від Клявзевіца, вона значно давніша. Але Клявзевіца важають батьком модерної стратегії і деякі його принципи важні до сьогодні.

Стратегія і тактика

Тактика — це вміння керувати військом у битві. Стратегія — це штука використання битв для остаточної перемоги над ворогом. (Клявзевіц). Те розрізнення між тактикою і стратегією було виразне й актуальне, коли військові сили були малі, а театр війни обмежений. В модерній війні, де входять в рахубу колосальні армії, розташовані на довжезних фронтах, та різниця затирається. До 18 ст. стратегія полягала на хитрощах, якими полководець старався обманути противника і здобути перемогу. Але коли війна і суспільство стали більше скомплікованими, стратегія мусіла взяти до уваги також економічні, технологічні, політичні, моральні і психологічні фактори. Тому стратегія сьогодні є не лише мілітарним поняттям, вона є заразом невід'ємною частиною державного керівництва. Звідси вилонилася стратегія вищого типу, т. зв. велика стратегія, яка об'єднує політику і зброєння так, щоб без війни осягнути намічені цілі; а якщо вже війна необхідна, то починати її тоді, коли є найбільший вигляди на перемогу.

На світанку

Напротязі історії було багато видатних полководців, що своїм стратегічним генієм здобували мілітарні перемоги й будували імперії. Для прикладу назвати хоча б кількох:

Олександер Великий (356-323 рр. перед Хр.) — чи не найбільший полководець античного світу; на 32-ому році свого життя створив імперію, що простягалася від Адріятичного моря до Індійського океана.

Ганнібаль (247-183 рр. перед Хр.) — картагінський полководець, що перший в історії перейшов зі своєю армією Піренеї й Альпи, а звідти вдарив на Італію і здобув непереможний — як здавалося — Рим.

Юлій Цезар (100-44 рр. перед Хр.) — завойовник Ґаллії (нинішньої Франції і західньої частини Німеччини).

Джінґіс-Хан (1167-1227 рр.) — монгольський володар, мілітарний геній. Його армія, з якою вирушив на підбій Европи, складалася в основному з кінноти і відзначалася блискавичною швидкістю та великою ударною силою. В своїй стратегії він стосував деколи відступ і дефензиву, щоб потім несподівано вдарити на ворога.

Наполеон І (1769-1821 рр) — своєю геніяльною стратегією і блискучими перемогами покорив — на коротко, щоправда, — цілу Европу.

Жаль що полководці минулого не залишили записок про свої походи і стратегічні потягнення. Щойно згодом військові письменники та історики — на підставі аналізи боїв великих вождів — встановили основні принципи стратегії.

Від Макіявеллі до Французької Революції (1500-1789)

Першим теоретиком мілітарної стратегії був Макіявеллі 2/ Правда, він більше відомий як державний муж і теоретик політичних наук. Для стратегії важливий його твір "Воєнна штука" ("Arte della guerra", 1513 р.), в якому він виклав принципи стратегії і тактики. Макіявеллі, захоплений античною історією, культурою і цивілізацією, пропонував реформу армії за староримськими зразками. Для нього основою армії, подібно як в Римі, мала бути піхота, організована на підставі загального набору. Це була якраз хиба Макіявеллі, бо середньовічна армія складалася в основному з кінноти (доба лицарства), а крім того мала іншу зброю, ніж римські леґіони.

Все-таки Макіявеллі — перший модерний військовий мислитель. Він звернув увагу на зв'язок військової штуки з політикою. Його твір став мілітарним клясиком і на нього покликувалися ще в 18 ст. Користав з нього нп. пруський король Фридрих II Великий (1712-1786); мав його в своїй бібліотеці американський президент Джефферсон (1743-1826) і також Клявзевіц признавав заслуги Макіявеллі.

До часу Французької Революції (1789 р.) провадилися війни між володарями, а не між народами. Не було національної армії, опертої на загальному наборі. Військо було поділене на дві окремі кляси без спільної ідеї: офіцери, для яких мотивом боротьби була честь, слава, амбіція і клясова свідомість — простих вояків, що трактували війну як ремесло, яким заробляли на життя. Ті вояки рекрутувалися з панщизняників-кріпаків (Австрія, Прусія, Росія); крім того було багато наємників-чужинців (Прусія, Англія). Взагалі у всіх країнах була тенденція набирати до армії людей, що були економічно непродуктивні та належали до найбільш здеґрадованих шарів суспільства. Тому цивільне населення ставилося до військовиків з резервою. Наприклад у Франції, яка мала ще найбільш національну — як на ті часи — армію, в каварнях та інших публічних місцях були написи :"Собаки, лакеї і вояки не бажані". Володарі і аристократи не сподівалися знайти якісь моморальні вартості серед нижчих суспільних верств, з яких рекрутувалися прості вояки. Не очікували від них ані відваги, ані лояльности, ані посвяти. Воякам не довіряли ані як одиницям, ані як групам. В бою вони завжди були під обсервацією офіцерів. Дезертирство було щоденним явищем.

Щоб піднести військового духа і скріпити дисципліну армії, уряди почали згодом опікуватися вояками: будували військові приміщення, забезпечували вояків одягом та лікарською опікою.

Для армії "старого режиму" (перед 1789 р.) професійні вояки були коштовні; вишколені відділи, втрачені в бою, нелегко можна було заступити. З тої причини полководці уникали відкритих фронтових сутичок з ворогом, а воліли здобувати твердині, склади поживи, лінії постачання, причому вживали більше винахідливости і маневрів, ніж сили удару. Таким чином повільна, мало інтенсивна позиційна тактика заступила рухомий фронт. Витворився новий тип т. зв. обмеженої війни, якої стратегія полягала на кумуляції малих успіхів, замість на повному знищенні ворога.

Техніку облоги і здобування фортець опрацював французький військовий інженер Вобан3 (17 ст.), який відкрив для військовиків природні і технічні ресурси та звернув особливу увагу на дисципліну в армії.

Нова доба (1789-1918)

Французька Революція викликала зміни в воєнній стратегії. Наполеонські війни (1792-1815) були короткі, вирішувалися на полі бою і закінчувалися миром (часто примусовим). Ті війни були зворотним пунктом в історії стратегії. Вони закінчили період, що почався приблизно 1500 р., і розпочали нову добу, яка властиво триває до сьогодні. Французька Революція започаткувала ближчі зв'язки між урядом і громадянами, створила нову організацію армії. На підставі закону з 1793 р. всі французи були зобов'язані до військової служби: молоді чоловіки до бою, — жонаті — заготовляти зброю й амуніцію, жінки — шити одяг і шатра та служити в шпиталях, старі чоловіки — заохочувати молодих до боротьби за батьківщину. Це помогло. Франція, якій загрожувала катастрофа, почала офензиву та побідно закінчила війну проти коаліції (Еспанія, Голляндія, Прусія). 

Йоміні

Швайцарський офіцер Антін Йоміні4, який був на службі в армії Наполеона, захоплений його воєнними успіхами, почав студіювати воєнне діло і причинився до розвитку стратегії. Його твори про воєнну стратегію були підставою військового виховання впродовж цілого 19 ст. Основні принципи Йоміні такі: сягнути якнайбільші сили на головний театр війни і маневрувати так, щоб почати бій тільки з частиною ворожої армії, при чому треба вдарити несподівано і сильно. Йоміні звертав особливу увагу на плянування воєнних дій та на бистроту ума й інтеліґентність полководця. Він започаткував створення воєнних генеральних штабів і військових академій в Европі.

Фридрих II Великий

Пруський король Фридрих II Великий впровадив новий стиль війни: це війна агресивна з рухомою стратегією; вона мала заступити дотеперішню повільну стратегію облоги. Прикладом такої війни є його похід на Шлеськ в 1740 р. Фридрих Великий давав перевагу кінноті; від армії вимагав дисципліни. Його метою було приневолити ворога до втечі й заняти його позиції. Пізніше він змінив свою думку: замість блискавичної війни, рекомендував війну позиційну, повільну з відповідними маневрами. Але незалежно від того, він любив несподівану офензиву в полі; коли ж мав слабі сили або хотів виграти на часі, вдавася до дефензиви, але активної дефензиви: з укріплень атакував ворожі позиції.

Клявзевіц

Клявзевіц виложив свої стратегічні принципи в творі " Про війну" (Vom Kriege). Згідно з його твердженням, війна є засобом для осягнення політичних цілей; тому війна є продовженням державної політики, тільки іншими засобами (замість дипломатичних нот — зброя). Для Клявзевіца війна є актом насильства; в ній нема місця на гуманність, поміркованість; основне — це фізична сила. Метою війни є приневолити ворога сповнити нашу волю, а він сповнить її тоді, коли його остаточно буде розброєно, або поставлено в таку ситуацію, що роззброєння буде неминуче.

Окрема проблема — це війна з коаліцією. Треба заздалегідь рішитися, котрого з союзників вдарити раніше  -  сильнішого чи слабшого; незалежно від децизії, треба за всяку ціну розбити коаліцію.

Важливою є в стратегії т. зв. точка тяготи, на яку слід скерувати головний удар. Точки тяготи — різні. Звичайно є нею армія, яку треба знищити. Коли територія роз'єднана цивільною незгодою, точкою тяготи є столиця. У випадку війни з коаліцією, точкою тяготи є сильніша армія або спільність інтересів між альянтами. В національних війнах, публічна опінія є важливим центром ваги. Тут Клявзевіц заторкує модерну концепцію психологічної війни, яка попереджує або супроводить чи заступає фактичний бій.

Найкращою стратегією, в розумінні Клявзевіца є завжди бути дуже сильним, а особливо в рішальній хвилині.

Клявзевіц розрізняє два роди війни:

1) необмежену, яка має за завдання знищити ворога і в ній числиться тільки кінцевий вислід,

2) обмежену, яка має на меті здобути деякі пограничні частини ворожої території на те, щоб затримати їх для себе назавжди або вжити її як козир при торгах за мир. Таку обмежену війну ведеться тоді, коли політичне напруження й політичні завдання є малі, або коли військові сили є такі, що ними не можна ворога знищити, а тільки послабити.

Загальнопринято в військовій стратегії, що офензива є основним чинником для перемоги над ворогом, бо атакуючий має ініціятиву й перевага є по його боці. Клявзевіц ставиться скептично до такого твердження і кладе велику вагу на дефензиву (військовики 19 ст. вважають це "чорною плямою" його стратегії), яку вважає сильнішою формою війни. Заатакований має — на думку Клявзевіца — по своїй стороні політичні симпатії і моральну підтримку; він має до своєї диспозиції цілий театр війни, укріплення, позиції, терен; користає з часу і всіх непередбачених подій, як, наприклад, втома ворожих військ. Але дефензива має бути активна, бо пасивна дефензива доводить до поразки.

Клявзевіц підкреслює також моральний і психологічний фактори. Командир має відзначатися відвагою, інтеліґентністю та рівновагою духа у всіх ситуаціях. Сильний характер перемагає природні сумніви й паніку. Важливий є "дух армії", а не тільки хоробрість. Головний боєвий удар має вбити відвагу противника, а не його вояків. Деякі завваги Клявзевіца про моральний чи духовий стан армії можуть його твердження про перевагу духовости над матеріялізмом не стратили ваги донині; той принцип можна стосувати до сучасної змеханізованої чи змоторизованої армії так само, як сто років тому до піхоти чи кінноти, бо "фізична сила це дерев'яна рукоять, а моральна сила — лискуче лезо меча".

На твір Клявзевіца ("Про війну") покликувалися всі мілітаристи впродовж цілого 19 ст. і пізніше аж до Першої світової війни включно. Послідовниками його теорії були передусім прусько-німецькі генерали Мольтке, Шліфен, Людендорф5. Покликувались на Клявзевіца також французькі військовики, хоч вважали його представником "прусіянізму і воєнної манії" 19 ст. та "найбільш німецьким" з усіх німців. Щобільше, покликувалися на нього також "миролюби" Маркс і Енгельс, які додали ще принцип тотальної війни ("нація під зброєю").

В 19 ст. багато економічних та суспільно-політичних політичних подій і перемін, як: повстання національних держав, експансія європейської цивілізації по цілому світі, індустріяльна революція, постійний поступ мілітарної технології, зріст військового потенціялу. Уряди контролюють експорт та імпорт, зберігають запаси металю, будують кораблі, споруджують військові бази і склади, здобувають колонії для допомоги материкові, заохочують приріст населення для збільшення військової сили. Завважується тенденцію до механізації армії, збільшення кількости війська, мілітаризацію населення, посилення воєнних операцій.

Між двома Світовими Війнами 

Гітлер

В періоді нацизму німці розвинули теорію Клявзевіца в тому напрямі, що в модерній війні треба мобілізувати всі матеріяльні і моральні засоби нації. Крім того нацисти "винайшли ідеологічне оправдання війни: расова вищість німецького народу і право природи, яке зберігає землю для людей, що мають енергію і волю її здобути та управляти. Щоб забезпечити успіх нової "блискавичної" війни, Гітлер перевів реорганізацію німецької армії. Від офіцерів вимагалося технологічних вмілостей і фізичної справности. Не бралося до уваги соціяльного стану, як це було за кайзера. Введено загальну військову службу і знесено привілей коротшої служби для студентів. Ця демократизація армії збільшила компетентність офіцерів. Не прийнялася тільки ідея Людендорфа про начальну позицію генерала і німецькі генерали перейшли під команду партії, яку очолював "капраль".

Гітлер звернув особливу увагу на моторизацію армії: звідси автостради, швидкі авта, літаки...

Успіхи Гітлера в Польщі, Норвегії, Голляндії, Франції були наслідком його ефективної комбінації мілітарної і політичної стратегії. Всередині держави він змагав до уніфікації німецького народу через безпощадне винищування опозиції, через пропаганду в радіо і пресі, через заклики до національної гордости,   мілітаризму,   пангерманізму, расової вищости, повага до держави. Така психологічна й емоційна мобілізація народу розбуджували волю до боротьби. Щоб здобути на Сході Европи "Lebensraum", Гітлер мусів забезпечити собі західні кордони. На його думку, в континентальній Европі може бути тільки одна потуга — Німеччина, а Франція — найбільший ворог Німеччини, мусить бути знищена. Щоб здобути гегемонію в Европі, Гітлер мусів дійти до порозуміння з Англією та Італією; боявся воєнного потенціялу Америки, але сподівався зневтралізувати його при помочі Англії. Це була суть Гітлерової політичної стратегії. Гітлер старався роз'єднувати своїх противників, ширив між ними дефетизм, застрашував їх силою свого літунства, яке радо показував закордонним дипломатам.

Мілітарно Гітлер заскочував своїх противників несподівано, по одному: Польща, Бельгія, Голляндія, Франція. Кампанія проти Норвегії — один з найблискучіших мілітарних операцій в модерній історії — забезпечила північне крило Німеччини та завдала серйозного удару бритійським морським силам. Правда, удар не був смертельний, але значно утруднював боротьбу проти німецьких підводних човнів.

Сталін

Також Сталін стосував під час Другої Світової війни стратегію Клявзевіца, а зокрема його принцип активної дефензиви. Зараз на початку війни він видав наказ, щоб на випадок відвороту армії:

1)  евакувати увесь рухомий інвентар, не залишити ворогові ані одної льокомотиви, ані одного вагона, ані одного фунта зерна, ані одної літри безини;

2)  колгоспники мають забрати всю худобу, а запаси збіжжя передати державним органам для відтранспортування вглиб країни; все, чого не можна вивезти — знищити;

3)  на теренах, занятих ворогом, формувати партизанські загони й диверсійні відділи, щоб бити ворога, нищити мости й дороги, пошкоджувати телефони й телеграфи, підпалювати ліси, військові склади, транспорт;

4)  на окупованій території створювати умовини, нестерпні для ворога та його співробітників; їх треба винищувати безпощадно на кожному кроці.

Літунство

В останній світовій війні широке застосування мало літунство. Повітряні бої мали вирішальне значення. Ще на переломі 19 і 20 ст. два військовки, італієць Ю. Дугет і американець В. Мічел 6  передбачували велику ролю літунства в майбутній війні. Згідно з їх поглядом, літунство це дуже сильний засіб офензиви, а оборона перед ним майже неможлива. Крім того, внаслідок інтенсивного бомбардування підупадає мораль і дух спротиву цивільного населення. Отже, вони рекомендували:

1)  на випадок війни здобути перевагу в повітрі;

2)  вороже літунство включно з літунськими інсталяціями знищити на землі, а не чекати на повітряний бій;

3)  бомбардувати, крім військьових споруд, також центри індустрії і цивільного населення поза боєвою лінією;

4)  завданням суходільного війська має бути дефензива; воно має тримати фронт і не допускати ворога до офензиви.

Зіяп

Під час війни у В'єтнамі (1945-1975) розвинувся окремий рід стратегії. її винахідником і реалізатором був ген. Зіяп. Його думки такі:

Воєнна штука — це боєва настанова цілого народу, його політична свідомість, його духова мобілізація. Нарід, який хоче здобути незалежність, мусить воювати всіма засобами. Ворога треба винищувати, атакувати його рішуче, без перерви, у всіх місцях, всіма силами. Важливий тут моральний чинник, відвага, винахідливість. Вміти малими силами перемогти ворога з великим економічним і мілітарним потенціялом. Старатися піднести до максимум боєздатність своєї армії, а рівночасно не дозволити ворогові поповнити свої сили. Устабілізуватися в сільських районах, а розвивати офензиву проти ворога всюди — в горах, долинах, містах. Завжди бути в офензиві й постійними атаками ослаблювати поодинокі відтинки ворожого фронту. Стосувати стратегію довготривалої війни, бо вона деморалізує ворога й вичерпує його сили. Покладатися на власні сили, але незалежно від того, шукати зовнішньої допомоги.
Зіяп присвячує особливу увагу партизанській війні. В його розумінні, партизанка — це народна війна малої й економічно відсталої країни проти добре вивінуваної армії. Партизанка сповняє своє завдання тільки в початковій стадії війни. Пізніше входить в дію регулярна армія, бо тільки вона взмозі знищити ворога й вибороти незалежність.

У В'єтнамі Зіяп впродовж років стосував змінну стратегію. Він знав, що було б нерозумно провадити стандартну позиційну війну проти американської переваги в вогнепальній зброї. Тому він уникав сутички з великими американськими силами, а тільки несподіваними нападами старався надщербити сили ворога. Коли американці заміряли повести офензиву, щоб прочистити терен, то в'єтнамські відділи, користаючи зі своєї розвідки, просто "зникали". Це була т. зв. укрита оборона. Виняток від тої практики був у 1968 р., коли Північний В'єтнам розпочав офензиву проти 36 провінційних столиць. Ця операція була під оглядом мілітарним невдала, але політично успішна. Вона викликала в Америці противоєнні настрої та переконання, що Америка тої війни не виграє. Зіяп знову повернув до малих атак на американську армію, а зате сильніше почав атакувати південно-в'єтнамські війська. Друга масова офензива в 1972р. приневолила армію Південного В'єтнаму до відступу.

Нові течії

Спираючись на історичному досвіді і різних теоріях, сучасні військовики встановили певні принципи модерної стратегії. Найважливіші з них:

1)  Головною метою стратегії є виграти війну і заключити мир. Завдання армії — знищити сили ворога або тільки його волю спротиву.

2)  Тільки офензива приносить позитивні результати; в офензиві командир має ініціятиву, свободу дії, накидує ворогові свою волю й унеможливлює йому перехід до атаки. Більше того, офензива збуджує в армії войовничий дух. Дефензива — в найкращому випадку може відвернути поразку; продовжена дефензива породжує неспокій, знижує моральний стан армії, створює дефетизм. Ті психологічні ефекти переносяться в запілля й послаблюють інтерес та енергію до війни. З другого боку, було б нерозумно стосувати офензиву в умовах, коли нема виглядів на перемогу. Тому деколи вказана дефензива, особливо коли треба приготовити сили до наступу. Отже, дефензива є тільки тимчасовим стратегічним засобом для виграння на часі. На всякий випадок уникати пасивної дефензиви, а навпаки — турбувати ворога в обмежених атаках і рейдах та створювати ситуацію пригожу до офензиви.

3)  Єдність команди забезпечує гармонію воєнних дій.

4)  Концентрація військових сил в відповідному місці й часі, щоб завдати ворогові рішального удару. Приклад: концентрація в Англії великих аліянтських сил —  суходільних, морських і повітряних — для інвазії Европи в часі Другої світової війни.

5)  Маневрування — воно саме по собі не дає рішальних результатів, але поєднане з вогнепальною зброєю, добрим проводом і військовим запалом може перемогти більші сили ворога. Наполеон казав: "Коли я з малими силами стояв проти великої армії, то скоро перегруповував своє військо і блискавично вдаряв на одне вороже крило і нищив його. Користаючи з тимчасового замішання ворога, спричиненого моїм маневром, я вдаряв на інший ворожий пункт з цілою силою і розбивав його". В Другій світовій війні німці маневрами окружили великі армії СРСР під В'язмою, Брянськом і Києвом.

6)  Несподіваний напад — це найбільш ефективна і сильна зброя. Полягає на тому, щоб вдарити на ворога в часі, місці та в спосіб, до якого він не приготований. Роди несподіванки різні:   швидкість, секретність, обман щодо розташування війська та його плянів, змінливість методів і засобів боротьби, введення нової зброї, техніки.

7)  Безпека власного війська перед несподіваним ударом ворога. До того потрібна добра розвідка.

8)  В мілітарних операціях модерної війни бувають різні ускладнення, які утруднюють виконання військових планів. Тому вимога: пляни не сміють включати непотрібних заплутань, а накази мають бути прості, ясні і дефінітивні.

9)  Наполеон цінив понад усе моральний стан армії. Військо, позбавлене ідей, несвідоме свого завдання, не виправдує покладених на нього надій. Передумовою успіху є висока мораль, боєвий дух, довір'я до командира, дисципліна.

10) Розбиті ворожі сили можуть переорганізуватись і вступити знову в бій. Щоб до того не допустити, треба йти за ворогом в погоню і знищити його або взяти в полон.

Нуклеарна доба

Введення в дію нуклеарної зброї вплинуло до деякої міри на стратегію. Сила тої зброї така велика, а засяг її нищівности такий колосальний, що рішення про її застосування є справою державної політики, а не тільки самої мілітарної стратегії. Важливим елементом у війні є знищення зв'язку, як нпр. ліній комунікації, постачання, та фабрик зброї, літунських і морських баз. Для того в Другій світовій війні треба було, наприклад, около 200 літаків, щоб скинути 20.000 тон тонн вибухових матеріялів. На Гірошіму один літак скинув тільки одну атомову бомбу...

Нуклеарна зброя збільшила ударну силу армії та її спроможність знищити ворожі сили. Але покищо нема познак, що вона усуне принципи мілітарної стратегії. Можливо, що вона зліквідує деякі проміжні завдання армії й буде прямувати відразу до кінцевої мети — знищити ворожі сили і його волю спротиву. Потреба "розосередження", як засіб охорони перед нуклеарною атакою, та швидка зміна умов бою, а враз із тим конечність скорої децизії, — підкреслює принцип нескладности і єдности команди. Офензива є суттєва; нуклеарна зброя дає армії більше нагод до наступу. Пасивна дефензива в нуклеарній війні — фатальна. Маневрування і несподівані атаки — дальше важливі. Провідною думкою сучасної стратегії є здібність маневрувати розкиненими силами та концентрувати їх до атаки в означеному часі й місці, а потім знов, після виконання завдання, "розпорошити" їх, щоб не ставити їх на прицілу для нуклеарної зброї.

Є голоси, що в нуклеарній добі — в наслідок страшної сили нової зброї — великі з'єднання регулярної армії будуть непотрібні. Малоправдоподібне, щоб майбутні війни вирішувалися тільки нуклеарною зброєю; людський елемент завжди необхідний. На всякий випадок, армія, її озброєння, вишкіл і техніка мусять бути змодернізовані відповідно до вимог нової доби.


Література

1)  Clausewitz, C. On War. London, 1966.
2)  Earle, E. M., Makers of modern strategy. Princeton, 1944.
3)  General Vo Nguyen Giap:
      a)  Guerre de liberation. Paris, 1970.
      b)  Guerre du peuple, armee du peuple. Paris, 1972.


_____________________
1  (Carl von Clausewitz, 1780-1831) — пруський генерал і теоретик воєнної стратегії. Зіяп (Vo Nguyen Giap, 1911 -) — північно-в'єтнамський міністер оборони і генерал, один із визначніших азійських стратегів, провадив успішно війну проти Франції, Південного В'єтнаму і Америки.

2  Макіявеллі (Nicolo Machiavelli, 1469-1527) — італійський державний муж і письменник. Його головний політичний твір "Монарх" ("II principe").

3   Вобан (Vauban, Sebastien Le Prestre de, 1633-1707) — французький маршал, визначний військовий інженер.

4  Йоміні (Antoine, Henri Jomini, 1779-1869) — генерал французької армії під час наполеонських воєн, військовий історик і критик.

5  Мольтке (Moltke, Helmuth Johannes Ludwig von, 1848-1916); Шліфен Schliffen, Alfred Graf von, 1833-1913);  Людендорф  (Ludendorf, Erich), 1865-1937).

6   Дугет (Douhet, Giulio, 1869-1930); Мічел (Mitchell, William, 1879-1936).

понеділок, 23 грудня 2019 р.

РІЗДВЯНА СТРІЛЕЦЬКА ПІСНЯ


Микола Угрин-Безгрішний

 (Присвята СС-Стрілецькій Дивізії Галичина)


Гасне день і чорний пил паде вдолину. 
Рій нових думок в людині родить ніч... 
Зорі миються в безоднях моря й диму. 
Хмари срібний пух скидають легко з пліч.

Рух удома і надворі вже втихає. 
Сіно і солому вносить в хату дід... 
Стіл сім"ю до себе чаром закликає: 
Борщ, вареники, в пшениці мак і мід...

"Бог предвічний" — молодь хором заспівала. 
Радість з смутком в згоді мило в танець йдуть... 
Над вертепом зоря ясна засіяла, 
Стірльці Україні волю принесуть.

Плач і туга у дівчат таки щезають, 
Бо у полі хлопцям милий кріс і чин... 
Матері на долю вже не нарікають, 
Як вмирать за волю радо хоче син.

Щиро заспіваймо "Нова Радість стала" — 
Мило теж згадаймо і наш рідний дім. 
Славна Україна празника діждала — 
Син її сучасний любить сонце й грім...


Гайделяґер, дня 26 грудня 1943.

неділя, 22 грудня 2019 р.

СОТНИК СЕМЕН МАҐАЛЯС


Семен Маґаляс — це культурно-освітній діяч, сотник Української Галицької Армії, співпрацівник Державного Секретаріату Військових Справ Західньої Української Народньої Республіки. У 1920 році Начальник Відділу Закордонних Зв'язків Головного Управління Генерального Штабу Української Народної Республіки, один із засновників Української Військової Організації (УВО), політичний в'язень. З 1922 року директор Організаційного Відділу Головного Виділу Товариства "Просвіта" у Львові.

С. Маґаляс народився 17 травня 1885 року у Винниках, коло Львова, в Західній Україні. Батьки, досить заможні хлібороби, післали сина до Академічної гімназії у Львові, яку він закінчив іспитом зрілости в 1906 р.

У 1908-9 рр. С. Маґаляс відбув однорічну військову службу при 24 полку австрійської армії у Відні. Там він організує перший курс для неграмотних вояків. І це був початок його самостійної культурно-освітної праці.

Вернувши з війська, С. Маґаляс продовжує свої правничі студії на Львівському університеті, а рівночасно включається в працю Просвітньо-Організаційної Комісії Т-ва "Просвіта". Він їздив у підльвівські села з популярними доповіддями з української історії і літератури. Був навіть головою філії "Просвіта" на львівський повіт, а також інструктором руханкової групи молоді в "Соколі". У студентському житті належав до засновників Правничої Секції при Академічній Громаді у Львові. Разом із Осипом Навроцьким і В. Ґадзінським їздив до австрійського Міністерства Освіти у Відні в справі українського університету у Львові.

С. Маґаляс короткий час учителював у господарській школі в Милованні, коло Товмача. Маючи добру опінію з господарської школи, д-р Е. Олесницький запрошує С. Маґаляса до співпраці в новозаснованім Крайовім Т-ві "Сільський Господар" в характері інспектора-організатора. Тоді він об'їхав цілу Галичину та основно запізнався з життям нашого села, для якого хотів присвятити  своє життя.

На тій роботі застала його перша світова війна в 1914 році. Як старшина резерви, четар, був зараз мобілізований. Війну закінчив ступнем сотника (капітан австрійської армії).

Зараз по розвалі Австро-Угорської держави він зголосився в Тернополі до Військового Секретаріяту (Міністерство Військових Справ). Сотник Петро Бубела, заступник міністра, призначив його референтом озброєння Української Галицької Армії. Сотник С. Маґаляс, за згодою Головного Отамана С. Петлюри, постачав 100000-ну Українську Галицьку Армію зброєю і амуніцією з військових магазинів Наддніпрянської України, одинокого тоді джерела  нашого  озброєння.

Відтак, коли цю референтуру, по вичерпанні запасів зброї і амуніції в Україні, зліквідовано, Семена Маґаляса, Остапа Луцького (1883-1941) і князя Василя Вишиваного (Габсбурґа) міністерство військових справ приділило до Головного Штабу Головного Отамана С. Петлюри, де він спершу був заступником, а пізніше начальником  закордонного відділу.

У 1920 році, міністер військових справ УНР полковник Володимир Сальський (1885-1940) іменував сотника С. Маґаляса начальником Мобілізаційного Відділу. При Головній Управі Генерального Штабу Армії УНР перебув до лютого 1921 р. Згодом вертається до Львова, щоб далі продовжувати боротьбу за волю України, але вже не зброєю, але просвітною працею.
Він, разом з другими старшинами, співорганізатор Української Військової Організації (УВО), він теж активний в "Молодій Громаді", але головну увагу він звернув на працю в Матірному Т-ві "Просвіта" у Львові.

В лютому 1922 року Семен Маґаляс перебрав обов'язки директора канцелярії Головного Т-ва "Просвіта" у Львові і керує роботою цієї канцелярії аж до вересня 1939 рону, тобто до окупації західньо-українських земель більшовиками.

Про працю С. Маґаляса в "Просвіті" треба було б писати окрему студію. Може це хтось зробить. Сам С. Маґаляс, мабуть, залишив свої спомини про працю в "Просвіті". Якщо ні, то ще багато просвітянських діячів живе і вони повинні про цю велетенську працю "Просвіти" написати.

С. Маґаляс, як директор канцелярії, тримав руку на живчику всієї просвітянської праці. Він ніс головну відповідальність за своєчасне виконання всіх постанов і за постійний зв'язок з філіями, читальнями і всіма крайовими та повітовими установами, що співпрацювали разом з "Просвітою"над розбудовою українського культурного життя в Галичині.

Друга світова війна і окупація Галичини більшовиками у вересні 1939 р. не тільки припинила діяльність "Просвіти", але і всі її надбання по-вандальськи знищила. В той час С. Маґаляс працював у Шкільній Кураторії на Львівську область, а пізніше був начальником постачання на Політехніці у Львові.

За німецької окупації Галичини, в перших місяцях, українці зорганізували власну українську управу міста з проф. Юрієм Полянським на чолі, а Семен Маґаляс був секретарем цієї управи. Відтак, коли управу міста перебрали німці, С. Маґаляс залишився начальником 4-ої дільниці міста — всіх дільниць у Львові було за німців 11.

По закінченні Другої світової війни С. Маґаляс з дружиною опинився на короткий час у Німеччині, а в 1949 році виїхав до США, до Ньюарку, де й помер.


Андрій Качор

неділя, 15 грудня 2019 р.

І ЗНОВУ НОЙГАММЕР


В. Верига


Виїхавши з Відня, ми переїхали через Моравію і прибули до Ополя під вечір, де заночували у військових бараках. Як виявилося, ніхто не знав куди нам треба було їхати, а все ж таки на другий день ми вирушили у дальшу дорогу і, поїхавши трохи потягом, виладувалися на якійсь невеликій станції і пішли далі пішки до ще одного військового табору, якого назви я ніколи не взнав. Тут ми також трохи постояли таки на таборовій дорозі, заки пор. Шенкер розвідав що і як, і довідавшись, що для нас там місця немає, повернули назад на залізничну станцію. Незабаром над'їхав потяг і ми знову були в дорозі. Проїхавши через Бреслав і Бунцлав, ми ще того самого пополудня прибули до Нойгаммеру, до того самого, з якого ми виїхали із побожними побажаннями, щоб більше до нього не вертатися. Але доля судила інакше.

Був гарний погідний день 4 серпня, коли ми прибули на місце і тут нас спрямували до підрядного табору "Цайзав", яких два-до-три кілометри на захід від Нойгаммеру. В цьому таборі колись перебували совєтські воєннополонені, з яких багато спочило навіки, як нам пізніше оповідали ті, що тут колись уже були, в дооколишніх соснових лісах, а між ними і чимало наших братів українців.

Зближаючись до табору, ми побачили порожні таборові вартові вежі та дротяну огорожу, а десь здалека долітав до нас гомін пісні "Хлопці, підемо..." Якось іронічно звучали в моїх ухах ці слова. Ще п'ять чи шість тижнів тому ми також так само бадьоро співали цю саму пісню і, відспівавши її, пішли так, як бажали... І ось сьогодні вертаємо назад, хто шкутульгаючи, хто забандажований у ранах, а що найгірше, без бадьорости...

Підходимо ближче і бачимо, як хлопці легко одягнені ще у своїх власних одягах, дехто тільки у спортових штанятах і підсорочинці, босаком маршерують пісковими теренами і співають,                                           
Коли ми прийшли до табору, то для нас не було навіть окремого приміщення, бо весь табір був повний нових "добровольців", мабуть, кілька тисяч. Не зважаючи на це, нас тимчасово розприділили по бараках, в яких перебувала якась інша частина, і дали нам дозвілля. Ми зайшли до бараків і побачили, що тут двома рядами були збудовані з дощок причі, на яких колись спали і вмирали полонені. На одній такій причі, яка тягнулася на пів довжини бараку, від дверей аж до стіни, у два чи три поверхи, могло спати більше або менше людей — тісніше чи рідше. Ми були дійсно помучені і, полягавши на причах, скоро заснули.

Мене збудив зі сну гамір повернувших із вправ рекрутів, а зокрема один голос, який мені видавався дуже знайомим. "Десь я той голос чув" — кружляло в моїй думці. "Так, я чув його у коломийській бурсі, і то в кімнаті, в якій я був "цензором", тобто старшим над молодшими колегами, до яких належав і власник того голосу".

Я піднявся з причі і без труду пізнав свого молодшого колегу з коломийської гімназії, Лугового, який був ройовим у сотні, що занимала той барак. Він, привітавшись зі мною, виявив мені чимало уваги, щоб я чувся якнайкраще "у нього в гостях".

По вечері до нас прийшло багато цікавих довідатися, що нового, як там Дивізія під Бродами тощо. Вони вже чули якісь недобрі поголоски, але не були певні, що і як. Розмови затяглись аж до ночі. До нас раз по раз приходили цікаві й випитували, чи ми часом не знаємо про долю їх краянів, товаришів чи взагалі знайомих.

5 серпня ми мали вільний день і нас перевели до інших бараків, які ми відчищували та привели себе до порядку. На другий день з нас зорганізували т. зв. "Sammelkompanie 14", тобто збірну сотню 14-ої Дивізії, поділено нас на чоти і групи і ще того самого дня нас погнали на вправи. Це нас трохи обурило, бо ми сподівалися щонайменше до кінця тижня відпочивати, тим більше що серед нас майже не було такого, хто не був би легше чи важче ранений; один вояк із сьомої сотні 30-го полку Василь Ткачук мав ранену ногу (куля прострілила йому стегно), але він не був ані одного дня в шпиталі і так рана йому пригоїлася в дорозі, але до вправ він ще не був готовий. Та на це не дуже то звертали увагу.

Наша збірна сотня збільшувалася кожного дня, бо прибували більші або менші групи вояків-недобитків, які не попали на збірний пункт коло Старого Самбора, так само як і ми, і їх пізніше спрямовували назад до Нойгаммеру. Тим часом ми також довідалися, що наші товариші, які дійшли до збірного пункту коло Старого Самбора, переїхали на Карпатську Україну і зібралися на спочинок на південний схід від Ужгороду в селі Середнє та його околиці. Ми жаліли, що не попали туди, але вже було запізно.

Через кілька днів виявилося, що з нашими харчами щось було не в порядку. Кава була недоварена, а ковбаски, якими нас годували, були несвіжі, в кожному разі серед нас поширилася жахлива бігунка. Одного ранку дижурний підстаршина випровадив сотню на ранішню збірку і заледве вспів позвітувати булавному сотні, як той, замість читати ранішній наказ, закомандував: "Alles zur Latrine weg, marsch, marsch!" (Всі бігом до лятрини) і сам побіг разом з нами. До речі, тут варто підкреслити, що бігунка панувала не тільки серед українців, але й серед німців. Може то полонені французи, що працювали в кухні, щось там до кави підкинули?

Одного дня до нашої сотні прибув якийсь молодий ротенфюрер-українець, з яким ми скоро запізналися і, як виявилося, був це Евстахій Загачевський. Як ротенфюрер (старший вістун) він дістав групу у нашій сотні, ходив з нами на вправи і проклинав на чім світ стоїть. Але він умів не тільки проклинати, але також і цікаво оповідати про свої переживання у війську, до якого він зголосився ще далеко перед Дивізією, мабуть, на початку 1942 р. З німецьким військом він перебував на різних фронтах, від Ленінґраду до Москви, а останньо прибув до Дивізії "Галичина" і був на фронті та в окруженні під Бродами. За кожним разом, коли він оповідав про свої бойові пригоди, виглядало, що він їх переживав наново; очі в нього починали світитися якимсь злорадним вогнем, говорив крізь сильно стиснені зуби, а в кутках його тонких уст появлялися краплі піни і здавалося, що він ось-ось і кинеться на невидимого нам ворога. Ми приємно проводили з ним час, зокрема на наших перервах на вправах, злігши десь поміж кущами. Ми доволі часто дискутували також і наше положення, а зокрема те, що німці нас посуджували за невдачі під Бродами, коли власне їх частини відступали безладно із фронту та ще й безсоромно питалися, як далеко є до їхнього "гаймат"-у (до батьківщини).

Тим часом командир Дивізії ген. Ф. Фрайтаґ відвідав Берлін й 7 серпня Гіммлер видав генералові Юттнерові, шефові Головного Бюра СС у Берліні наказ, в якому він повідомляв, що дивізія "Галичина" зістала розбита в складі армійської групи "Північна Україна". В дальшому він стверджував, що "командир Дивізії разом з іншими командирами-німцями поводилися і боролися взірцево" та що "основне ядро Дивізії пробилося з оточення. З цього ядра, так само як і з запасного полку та зформованих уже третіх куренів піхотних полків" наказано негайно зорганізувати 14-ту Ґренадирську дивізію зброї СС (галицьку ч. 1) (14. Waffen Grenadier Division der SS (gal. Nr. 1). Як найбільш підходяще місце для реорганізації Дивізії Гіммлер рекомендував взяти до уваги вишкільний табір у тому ж самому Нойгаммері.

На закінчення цього наказу Гіммлер підкреслив, що "треба доложити всіх зусиль, що Дивізія, не зважаючи на всі труднощі, дістала 1000 німецьких підстаршин, які повинні творити основну базу. На думку Гіммлера, цих підстаршин можна б взяти з числа тих літунів, яких усунено з літунських частин.

Цей наказ був вислідом відвідин командира Дивізії "Галичина" в Берліні, де він, замість оправдати Дивізію, скинув на неї всю вину за трагедію під Бродами, вирізняючи при тому своїх німців, як таких, що "поводилися та боролися взірцево". Розуміється, що в даному часі, ми нічого про цей наказ не знали, але почали відчувати його наслідки.

Кілька днів після нашого приїзду, ми завважили, що поведінка німців супроти нас, навіть тих, що з нами приїхали, раптом змінилася на гірше. В скорому часі виявилося, що нас обвинувачують, за катастрофу під Бродами, якщо не за все, то щонайменше за невояцьку поведінку. Раптом ми перестали бути "героями" і обернулися у "зрадників", або, як це німці називали, "Verraetter". Чому така велика зміна, ми не могли зрозуміти. Щойно пізніше виявилося, що це сам наш командир Дивізії ген. Фрайтаґ, був джерелом такої інформації.
Але, мабуть, найбільше заскочив нас ніхто інший як комендант нашої сотні, пор. Шенкер, який до нас так гарно відносився у поворотній дорозі до Німеччини. Як комендант сотні, він з нами на вправи не ходив, але майже кожного дня мав у нас виклади на різні теми, звичайно світоглядового характеру. Він, мабуть, забув, як безрадним він виявився на станції у Стрию, коли ми його питали про пораду, що робити, бо тепер і він приєднався до думки, що Дивізія не дописала під Бродами. Тоді як до Нойгаммеру він до нас завжди говорив по-українськи, то тепер тільки по-німецьки, навіть до тих, про яких він знав, що по-німецьки не розуміють. Та, мабуть, найгірше було для нашого офіційного перекладача Лотоцького, що перекладав усі його виклади і мусів бути надзвичайно уважним, знаючи, що він розуміє кожне його слово. У Шенкера десь раптом зникла його приязнь до нас та товарискість і замість того з'явилася у нього поведінка типового німецького "юберменша".

Деякі німці, що були з нами у нашій "збірній сотні", не змінили до нас свого відношення, але були й такі, що почали нам дошкулювати на кожному кроці. Одного разу наша сотня вийшла організовано на купіль до басейну в таборі Нойгаммер, а провадив її найстарший рангою підстаршина-німець. По дорозі, як звичайно, хлопці почали співати українських пісень. Коли ми вже наближалися до табору Нойгаммер, наш комендант забажав, щоб ми співали по-німецьки й тому подав команду "ein deutsches Lied" — що на "християнській мові" означало, щоб ми співали німецьку пісню. Але хлопці були такі огірчені німецькою поведінкою, що вони ані не думали задоволити його бажання. Німець нетерпеливився і знову закричав "Ton ueber-geben", — (подати голос!). Хтось із передніх подав голос і знову залунала українська пісня "Ой на ставі, на ставочку..."

"Lied aus!" (перестати співати). "Ein deutsches Lied", — скомандував він. І знову подали голос і знову залунала пісня "Гей видно село...". Німця, якби кинуло в пропасницю — "Lied aus!" — заверещав він знову не своїм уже голосом. "Flugzeug vom rechts!" — закричав він, що означало, що літак надлітає з-права й тому треба ховатися. "Voile Deckung!" — (добре заховатися) закричав він знову. Ми кинулися в сосновий ліс, що тягнувся вздовж дороги праворуч й почали ховатися, ніби дійсно перед налетом (це ж була тільки кара за те, що ми не хотіли співати по-німецьки). Ми проскочили придорожний рів й поховалися поміж деревами. "Hin legen! Auf, marsch, marsch! Hin legen! Auf, marsch, marsch!" (Долів! Встати! Бігом!) — без перерви викрикував німець, бажаючи пімститися на нас за непослух. Долів! Цілком заховатися! — і так через кілька хвилин. Опісля нас зібрав разом і ми помаршерували далі. Хлопці вже були добре помучені, але рішили ніяк не поступитися. Як тільки сотня рушила, німець знова скомандував — німецька пісня! І знова подали голос і хлопці розпочали ще раз українську пісню.

Німець аж пінився з люті, що не міг нас змусити співати по-німецьки, але ми, бігаючи перекинулися кількома словами, що не піддамося. Правоскіс бігом! — закричав він знова, як божевільний, і ще погонив нами кілька хвилин. Але часу багато не остало вже, бо ми на означену годину мусіли бути коло басейну. Він зібрав нас знова у три ряди і ми вже мовчки пішли аж на місце призначення. "Я ще з вас пороблю вояків", — погрозив він нам, ніби для заспокоєння себе самого. Технічно ми повинувалися наказові бо, коли він дав наказ співати, ми співали, але ніде не було сказано, що ми як українська частина, мусимо співати по-німецьки. На цьому ця пригода так і закінчилася.

Приїхавши до Нойгаммеру, ми довідалися, що тут у таборі "Гінденбурґляґер", що лежав на південь від Нойгаммеру на яких два кілометри, стояли Треті курені піхотних полків Дивізії, тобто 29, 30 і 31. Командиром одного з них був майор М. Побігущий, який здається був єдиним старшиною в цілому курені, а сотнями командували підстаршини, яких також було обмаль. Ці курені складалися з тих добровольців, які попали були до т. зв. поліційних полків, з яких четвертий полк прийшов був до Дивізії ще перед Бродами. Всі вони вже були перейшли рекрутський вишкіл і деякі з них були вже навіть на фронті в боях з совєтськими партизанами весною 1944 р., як наприклад на Підляшші та в районі Тернопіль - Зборів.

В другій половині серпня до Нойгаммеру прибули також рештки Дивізії, які перебували на Карпатській Україні. Так само прибули до Дивізії старшинські кандидати з інтендансько-господарської школи в Арользен, але ніхто з них не одержав старшинського ступня, як це нормально водилося з німцями, ані навіть т. зв. "юнкера", як це сталося з кандидатами лінійних старшин, які прибули у вересні. За цей час уже стало відомо, що Дивізію будуть реорганізувати. Тим часом приблизно тисяча вояків від'їхала, як казали, на фронт під Будапешт, і то з тих, які ще навіть не закінчили рекрутського вишколу. Всіх їх одягнули у кропив'яні мундири і вони виїхали з табору.

В скорому часі почалася реорганізація дивізії; введено вже нову назву: "14 Waffen Grenadier Division der SS (Galizische Nr. 1) замість старої назви "14 SS Freiwillige Division "Galizien". На чолі 30-го полку знову став підполковник (obersturmbannführer) Forstreuter, який був одним із тих нечисленних старшин Дивізії, які повернулися з-під Бродів. До них належали також оба командири батальйонів, першого — Клокер та другого — Віттенмаєр. Не вернувся адьютант полковника та полковий інтендант і на місце першого в новому реорганізованому полку був номінований гавптштурмфюрер (сотник) Курковскі, якого ми всі уважали за поляка, а полковим інтендантом став інтендант 2-го батальйону оберштурмфюрер (поручник) Гогаґе, дуже гарна і чесна людина. З українських старшин не вернулося багато, або практично кажучи, майже ніхто, бо навіть ті, що вийшли з-під Бродів ранені, були у шпиталях: пор. Мирослав Малецький, пор. Богдан Підгайний, пор. Павло Сумароків.

Із створенням рамового штабу полку, пор. Гогаґе покликав мене на працю до Ліквідаційного бюра полку. Його завданням було збирати інформації про долю членів 30 полку на фронті під Бродами. Офіційно шефом Ліквідаційного бюра 30-го полку був пор, Гогаґе, а його заступником якийсь підстаршина-німець, який також мав відповідати на всі запити про долю стрільців, і підстаршин німців — членів дивізії "Галичина", яких у цілому полку було 40 осіб, у тому 35 підстаршин. Його у бюрі не було цілими днями, так, що фактично я був єдиний, що там постійно працював.

Збирання інформацій про учасників 30-го полку під Бродами, полягало на тому, що всіх поворотців перепитувано, тобто вони самі повинні були зголосити все те, що вони знали про своїх товаришів зі сотні, батальйону чи полку.

Так само на адресу полку приходили різні повідомлення зі шпиталів, де попали наші вояки чи старшини, і ці інформації я також втягав до реєстру. Для успішного ведення праці нам прислали списки сотень полку, які виготовлялося з кінцем кожного місяця й вони по-німецьки називалися "Kriegstaerke Nachweisung" (KSN). Одначе не були докладні, бо вони були з кінця травня, а не з червня 1944 р., й тому у них не було всіх персональних змін, що зайшли по сотнях за місяць червень. В дісності таких змін було чимало, бо вже перед самим виїздом на фронт, прийшов був наказ вислати певну кількість вояків на різні спеціялізовані вишколи, а також до підстаршинської школи. Крім того з запасних частин прийшли були до сотень поповнення, про яких на списках не було жадної згадки. Бувало й так, Що коли про якогось вояка, що був на списку, не було ніякої вістки, то я його ставив як "пропавший у часі воєнних дій", а в дійсності він був на вишколі і пізніше з'являвся, немов би з тамтого світу. Правда таких випадків було небагато.

Переписуючи всі ці списки, я мав одну з трьох можливостей записати біля кожного прізвища: загинув, пропав, або повернувся. Ми одержали строгий наказ, що під рубрикою "загинув" можна було ставити прізвище вояка тільки тоді, коли щонайменше двох свідків могли це ствердити. Якщо тільки один свідок твердив, що такий-то вояк загинув, а ніхто не міг того підтвердити, тоді те прізвище вписувалося під рубрику "пропавший". Тому що поворотців було мало, важко було дістати двох свідків для того самого випадку й подавляючу більшість зареєстровано в рубриці пропавших. Моїм обов'язком було також відписувати на всі листи, які приходили від жінок чи рідних й давати їм відповідні інформації. Якщо це відносилося до старшин, тоді всі інформації давало дивізійне бюро. Коли приходили листи на адресу неповернувших з фронту вояків — тоді на них треба було бити печатку з відповідним виясненням "загинув" чи "пропав" і повертати назад, а коли даний вояк був у шпиталі — тоді переадресувати куди слід. А таких листів ми діставали чимало.

Одного дня, на самому початку мого урядування в ліквідаційному бюрі, прийшов пор. Гогаґе і приніс цілу торбу різних печаток, на яких були відповідні інформації, які набивалося на ковертах, що приходили до полку. В канцелярії я був сам і Гогаґе висипав з торби всі печатки і сказав, що він залишить мені тільки ті, що я потребуватиму в моєму урядуванні. В одному моменті він вибив печатку на якій було написано: "Gefallen fyer Fuehrer und Grossdeutschland" (Загинув за фюрера і Великонімеччину). Він поглянув на напис і на мене і, вживши доволі нецензурного слова, сказав:  "Ти цього не потребуватимеш, бо ж ви воюєте за вашу батьківщину, а не за Великонімеччину". Він перекинув ще кілька печаток і вкінці знайшов одну, на якій стояв напис: "Gefallen fuer die Heimat" — загинув за батьківщину. "Ось цю печатку ти маєш уживати, коли зайде потреба", — сказав він мені і заховав ту першу у кишеню. І так я продовжував свою працю у ліквідаційному бюрі 30-го полку аж до 22 вересня, коли остаточно працю завершено і я здав звіт до штабу Дивізії на руки майора Побігущого. Кожний звіт, який ми висилали з полкового бюра мусів бути чомусь у шістьох копіях, але цей останній звіт, який охоплював загальні числові дані про впавших та пропавших у боях під Бродами, я зробив у семи копіях одну з них затримав для себе. Не зважаючи на всі тарапати, через які довелося мені перейти до кінця війни та після неї у таборі полонених, я цей документ зберіг. Як виглядала числова мова цього документу? На фронт 30-ий полк виїхав у силі 34 старшин (в тому 14 німців), 116 підстаршин (35 німців) та 1753 стрільців (в тому 5 німців). Звіт охоплював штаб полку та двох куренів, штабову полкову сотню і вісім сотень (від 1 до 8) першого й другого куренів та 13-ту сотню т. зв. піхотної артилерії. В цьому зіставленні не охоплено 14-ої сотні протитанкової зброї, якої ліквідацію переводив курінь протитанкової зброї. Разом 30-ий полк нараховував 1903 особи, не враховуючи 14-ої сотні протитанкової зброї, яка мала поверх 200 осіб самого стрілецтва.

Згідно з перевіреними інформаціями, на полі бою загинуло трьох старшин українців, двох підстаршин та 24 стрільців, у тому один німець. В той же самий час кількість пропавших без вісті виносила 17 старшин (в тому 4-ох німців), 56 підстаршин (14 німців) та 1369 стрільців (3 німці). Іншими словами на день 22 вересня 1944 р. було відомо, що з 1903 осіб, які виїхали під Броди, загинуло 29 осіб, пропало без вісті — 1442 особи, а повернуло 432 особи. Ясна річ, що ці цифри не були правильні, бо як пізніше стверджено, під Бродами загинув пор. Березовський, пор. Рудичів, пор. Петро Макаревич з 8-ої сотні та інші. Так само цифра пропавших без вісті не відповідала правді, бо багато із тих, які не повернулися до Дивізії, вийшло з окруження. Деякі не вийшли з окруження й заховалися серед місцевого населення, але пізніше були мобілізовані більшовиками, а при першій нагоді перейшли назад на наш бік. Однак цифра 29 осіб вбитих також не відповідала правді, бо поляглих було багато більше, але найбільше таки попало до більшовицького полону, де їм довелося чимало перетерпіти, а деяких, як оповідали очевидці, більшовики розстрілювали на місці.

Дивізійним наказом з дня 16 вересня 1944 р. почалося формування сотень, куренів та полків і третіх куренів, які перебували досі в лагері "Гінденбурґ" та з запасних частин. "Одного дня відбулася збірка усієї Дивізії, на якій виступив зі словом командир Дивізії Фрайтаґ, який між іншим так і сказав, що "дивізія зрадила", що вона не оправдала наложених на неї сподівань, але, як це він твердив на закінчення, — були між членами Дивізії і деякі українці, які себе вповні виправдали й за те їх чекає нагорода. Після того почалося викликування тих "українців", які чомусь усі мали німецькі прізвища і їм Фрайтаґ почав роздавати хрести заслуги. Між тими "українцями" був також і штурман Кречмер із штабу 2-го куреня, який також дістав залізного хреста заслуги другої кляси за те, що "випровадив успішно таборовий обоз з загроженого місця під Колтовом". Кречмер працював тепер у полковому штабі і ми всі добре знали, що випровадив обоз не штурман Кречмер, але булавний 7-ої сотні — дес. Михайло Логаза. Але, мабуть, тому, що Логаза пропав під Бродами, комусь хрест заслуги треба було дати і дали, очевидно німцеві. Коли хтось щось оповідав, Кречмер мав звичку раз-по-раз говорити протягло "ах зо-о-о". Тепер, коли він дістав хреста заслуги, ми кожний раз, коли з ним стрінулися, завжди питали, за що він його одержав, тоді ми йому завжди нібито зі здивуванням говорили "ах зо-о-о". У таких випадках він завжди старався якнайскоріше відпекатися від нас, щоб не слухати наших в'їдливих запитів.

Із закінченням праці у Ліквідаційному бюрі, я був призначений до адміністративного відділу полкового штабу, де вже працювали Зенон Лушпинський, а в канцелярії полку Ярослав Кіселик. Реорганізація Дивізії йшла швидким темпом, бо добровольців було багато, а також у міжчасі повернувся зі старшинських шкіл перший випуск т. зв. "оберюнкерів", тобто підхорунжих зі школи у Кіншляґу на Чехах. Вслід за тим наказом з Берліну від 22 вересня був створений "скріплений бойовий курінь Вільднера", який вже 26 вересня виїхав на Словаччину, де під кінець серпня вибухло комуністичне повстання при "братній допомозі" совєтських партизанських відділів.

28 серпня прийшов інший таємний наказ з Берліну, згідно з яким дивізія "Галичина" у своєму повному складі мала виїхати на Словаччину для поборювання комуністичних партизан та одночасно продовжувати свій вишкіл. У зв'язку з тим 2 жовтня 1944 р. 30-ий полк у складі трьох куренів та 13 і 14-ої сотень, виїхав на Словаччину.





субота, 7 грудня 2019 р.

ПАМ'ЯТІ Д-ра ВОЛОДИМИРА ҐАЛАНА


Що писала "Червона Калина" у 1929 році?

 

У календарі-альманаху "Червоної Калини" за 1929-ий рік знаходимо сторінку біля місяця "Червень" п. з. "Батерія пор. Ґалана" — "Подав І. Рогатинський". Ось текст:

"Було це під час другого відвороту 29 червня 1919 року.

"По славній весняній офензиві, що почалася з таким ентузіязмом і такими гарними успіхами,
прийшов протинаступ під Голгорами. Ген-ген із Підліської Білої гори, де майоріє хрест Маркіяна Шашкевича, видно було зриви гарматних стрілен і клуби диму. То почався барабанний вогонь, а за годину рушив противник до наступу.

"З піхотних ровів прибігали безнастанно вістові, взиваючи артилерійської допомоги. Та артилерія не мала набоїв. Пор. Ґалан, комендант 3-ої батерії 10-го полку, ще досвіта позичив 100 стрілен в першій батерії пор. Літинського, так, якби передчував загрозу.

"Противник зі свіжою армією, яка прийшла з заграниці, ішов із всіми засобами наймодернішої техніки, щоб зломити опір знесилених безнастанними боями частин УГА, яким недоставало амуніції.

"І піхота не встоялась. Розпорошена нагальним ударом почала відступати, переслідувана кіннотою і панцерними автами. Відворот перемінився в панічну суматоху. Здавалося, що немає стриму: всіх огорнув несамовитий жах. Та не знала, що це страх — славна артилерія УГА; пор. Ґалан, побачивши, що діється, з витягненим револьвером почав здержувати піхоту і заводити лад. Під загрозою револьверу він пропускав дорогою тільки обози і, повернувши дула гармат в сторону противника пражив навпростець наступаючі лави та здержував розбішену атаку кінноти, що наступала на п'яти. Коли одні гармати безупинним вогнем держали противника, другі завертали взад, закопувались і починали пальбу, щоб тим способом дати змогу до відвороту гарматам напереді.

"Розпечені дула видихували з себе останні сили і останні набої, що були ще у ящах. Наступ противника бодай на хвилину здержувався. Його кіннота не могла розгорнутись під цільним обстрілом і так безустанку відступала 2-га батерія пор. Ґалана і крила відворот аж до самого Золочева, рятуючи майно, обози і цілу бригаду від заглади.

Ще нераз вславився пор. Ґалан з своєю батерією на Великій Україні, а його подвиги надовго залишаться у пам'яті всіх учасників".

***

Над свіжою могилою д-ра В. Ґалана — промова дир. І. Поритка

Відлітають сірим шнурком... і то вже дуже приспішеним темпом останні могікани-воїни-борці визвольно-збройної боротьби в обороні української держави. 5 липня ц. р. прилучився до них один із найвидатніших, провідний громадянин, наш побратим зброї д-р Володимир Ґалан, що в Українській армії займав відповідальні командні пости, які виконував гідно, хоробро.

Після закінчення збройної боротьби він далі рішився продовжувати визвольні змагання, а тому, що, окупантська польська влада переслідувала кол. українських вояків та унеможливлювала творчу діяльність, то багато їх виїхало до США. З ними прибув у 1923 р. й д-р Володимир Ґалан та з місця кинувся до праці. Його заходами зорганізовано першу комбатантську організацію у 1925 р. Українську Стрілецьку ґромаду, яка згуртувала всіх кол. українських вояків на терені США. Українська Стрілецька ґромада була дуже активна, держала зв'язки з УВО у Краю. Для зв'язків з рідних земель приїжджали до Америки ген. Курманович, ген. Капустянський, полк. Євген Коновалець, полк. Сушко. УСГ значними фондами допомагала українським воєнним інвалідам, за її фонди придбано у Львові Дім Українських Інвалідів. Д-р В. Ґалан весь час був за об'єднанням всіх кол. українських вояків в одній організації, чого не вдалося.осягнути. Зате під його впливом наладнано співпрацю всіх наших комбатантських організацій — спільно видається у вільному світі від 1961 року єдиний український вояцький журнал "Вісті Комбатанта". Всі наші вояцькі організації спільно переводять допомогу українським воєнним інвалідам та всім потребуючим, головно немічним нашим кол. воякам.

Д-р В. Ґалан велику вагу прикладав дальшому плеканню нашої військової традиції й заохочував писати спомини з часу збройної боротьби. В тій цілі піддержував відновлене в Америці видавництво "Червона Калина".

Сьогодні кол. українські вояки, які глибоко шанували свого довголітнього провідника — зібралися тут, щоб віддати йому останній вояцький поклін-салют. Мені припало почесне завдання від українського вояцтва, зокрема т. зв. "Старої войни" попрощати Покійного побратима Володимира Ґалана в останню путь, у вічність. Це важкий обов'язок прощати провідного Друга, з яким близько співпрацював я кілька десяток років. Покійний Побратим Ґалан, як у війську, так пізніше на громадській ниві виконував свої завдання блискуче, гідно й солідно, тому наше кол. вояцтво щиро прощаючи Його, висказує Покійному свою щиру вдячність.



четвер, 5 грудня 2019 р.

ВИШКІЛЬНИЙ ТАБІР УКРАЇНСЬКИХ ЮНАКІВ У МАЛЬТІ (КАРИНТІЯ)


Роман Крохмалюк


З початком 1943 року, провідник вишколу німецької молоді ("Гітлер Юґенд") Зіґфрід Нікель, предложив головному командуванню німецьких збройних сил свій плян, заступити німецьких вояків, що обслуговували протилетунську артилерію на терені Німеччини та окупованих країнах Европи, відповід-



Табір українських юнаків в Мальті. (Каринтія)
"Лекція орудування крісом".     


но вишколеними хлопцями у віці 15 до 17 літ. Вони мали б теж виконувати зв'язані з цим операціями допомічні праці, як доставу амуніції для зенітної артилерії, обслугу прожекторів, підслухових апаратів тощо. У цей спосіб велика кількість німецьких вояків могла б бути вжита по короткому перешколенні на фронтах, де брак свіжих дивізій давався уже сильно відчувати.

Плян полковника Нікеля показався у практиці дуже добрий. Німецька молодь скоро привчалася воєнного діла і заступила в коротці у протилетунській обороні німецьких вояків. Коли однак німецьку молодь почали вже з початком 1944 року покликувати у віці 17 літ до регулярної військової служби, німці почали заступати її молоддю з окупованих країв Европи, причому набір ненімецької молоді мав бути переведений на підставі добровільних зголошень.

З початком 1944 року переведено було за згодою центральних комітетів Латвії та Естонії набір хлопців і дівчат до протилітунської оборони. Лотиші та естонці, провіривши, що большевики посуваючись на східньому фронті вперід, включають насильно молодь із свіжоокупованих земель до червоної армії, та висилають її без військового вишколу на фронт, радо дали свою згоду. У короткому часі виїхала їхня молодь разом з учителями-опікунами до Німеччини на службу при відділах протилітунської оборони.

Укоротці виявилось, що кількість цієї молоді не вистачальна і німці перевели набір молоді на Литві і Білорусі а опісля звернули свою увагу на українські землі.

Проф. В. Кубійович як голова Українського Центрального Комітету та деякі його референти поставилися до набору нашої молоді до юнацтва негативно*) та по довших нарадах окремо в тій ціли скликаній громадській колегії, що складалась з 16-ти членів, рішено було дати згоду на набір молоді до юнацтва, за принципом добровільних зголошень.

У міжчасі воєнні дії на східному фронті випередили вс пляни та наради УЦК в цій важливій справі. Коли громадська колегія повзяла своє рішення, штаб полк. Нікеля мав уже два вишкільні табори з українськими юнаками, а саме в Переворську в Галичині та в Мальті в Каринтії.

Назначений проф. Кубійовичем на керманича Відділу Молоді, заступати справи юнаків перед німецькими чинниками, учитель 3. Зелений мав разом із своїми співробітниками повні руки роботи. Перш за все треба було підшукати духовників обох віросповідань, вчителів для поодиноких таборів, та нав'язати з юнаками і проводами таборів зв'язки.

З українських юнаків тільки не ціла тисяча була приділена до літунських формацій, де вони працювали в протилітунській обороні. Переважаюча більшість попала на працю до літунських варстатів та фабрик зброї. Закінчивши 18 років, юнаки мали право перейти до 1-ої УД УНА.
Маючи це на увазі німці призначили один з найкращих вишкільних таборів німецької молоді, що находився в місцевості Мальта в Каринтії для вишколу українських юнаків, майбутніх вояків 1-ої УД УНА. У цьому таборі німецька молодь діставала військовий передвишкіл і тому цей табір мав назву "Табір Військової Справности".

Українські юнаки приїхали в число 239**) до табору Мальта 10 липня 1944 року. Відділ Опіки над Молоддю вислав 22 липня 1944 р. двох учителів-опікунів, що ними були: Ковалисько Антін — директор торговельної школи у Львові та Керницькнй Іван — гімназійний учитель зі Стрия.

Більшість юнаків у таборі Мальта походила з Галичини, декілька тільки з Волині, Буковини та Центральних Земель України. Між юнаками переважали учні середніх шкіл, хоча були теж такі, що мали лиш кілька кляс народньої школи. 3-го серпня 1944 року/ приїхав до табору, присланий головним духовником 1-ої УД УНА о. д-ром В. Лабою, о. Омелян Камінський, якого однак вже по чотирьох тижнях відкликано до Дивізії.

Місцевість Мальта находилася в Каринтії у гірському пасмі Високих Татрів, на висоті 870 метрів над поземом моря. Положений в долині над рікою Мальтою, табір окружений горами, з яких сотні метрів спадали вниз малі шумливі водоспади. Перед Другою світовою війною місцевість Мальта належала до найкращих курортів Австрії, який по прилученні Австрії до Німеччини замінено на вишкільний табір німецької молоді.

Командиром табору був професійний провідник німецької молоді, старшина зброї СС — Шілє. Його штаб складався з чотирьох німецьких інструкторів та адміністраційної обслуги. Всі вони ставились до українських юнаків прихильно і коректно, причому держали строгу військову дисципліну. Тому, що не всі розуміли німецьку мову, до помочі інструкторам відряджено було з Дивізії кілька наших вояків. Це були: Винницький Антін, Диба Григорій, Макар Зенон, Мигаль Володимир та Смук Василь. Юнаки були приміщені в привітних чистих бараках. Харчі були вистачаючі. Юнаки мали до диспозиції вигідні вмивальні та душі з зимною і гарячою водою.

Вчителі А. Ковалисько та І. Керницький вчили українську та німецьку мови, історію, географію та спів. Юнаки звикли скоро до військової дисципліни а з цим вислід навчання військових предметів як теж і предметів що їх викладали наші вчителі, був дуже добрий. Юнакам проходив кожний день скоро і цікаво, завдяки різноманітній програмі, бо лекції що їх проводили наші вчителі, чергувалися з різними військовими дисциплінами.

Вишкіл юнаків у таборі Мальта тривав від 10 липня до 30 вересня 1944 року. Дня 1-го жовтня юнаки від'їхали до вишкільного табору 1-ої УД УНА в Нойгаммері.

Багато юнаків, учасників цього так мало відомого у нас вишкільнбго табору Мальта, находимо сьогодні на еміґрації. Пройшовши тверду військову школу в 1-ій УД УНА, загартовані в боях, вони займають сьогодні в країнах свого поселення різні поважні становиша. Поміж, ними находимо, шоб згалати тільки кількох — свяшеника Української Помісної Католицької Церкви о. мітрата М. Бутринського (Чікаґо) інженера В. Кізиму (Дітройт), далі голову станиці кол. вояків І УД в Клівленді Лева Кусяку, та декілька промисловців і професіоналістів, що живуть і працюють в Канаді та США.


_______________
*   Гляди:  З.Зелений, "Українське Юнацтво у Вирі Другої Світової війни", стр. 6.

** Детто, сторінка 62. Подано помилково цифру 200 юнаків в Мальті. Повний список юнаків табору, в Мальті находиться в автора повищої статті.

вівторок, 3 грудня 2019 р.

ЩОДЕННИК ҐЕББЕЛЬСА


Юрій Тис-Крохмалюк


                     Goebbels Tagebücher, ( 1942-43 ) ZUERICH1948


Повне опрацювання історії Дивізії "Галичина" вимагає вияснення багатьох питань, які не торкаються безпосередньо історії цієї формації; йдеться про причини, які спонукали німецьку владу відкинути расові принципи відносно українського народу, отже принципи, які були перешкодою у творенні українських збройних сил для боротьби проти російської комуністичної імперії. Дальшою вимогою для студій є провірити твердження різних авторів в українських публікаціях часто сумнівної вартости. Для дослідів над ґенезою Дивізії і нездійснених плянів на майбутнє важливим чинником є здати собі справу про сили, які діяли тоді у німецьких політичних колах, про атмосферу, в якій діяв Гітлер, але теж і сили спротиву його наказам тощо.

Сьогодні існує дуже багата література поважних німецьких авторів, а теж і видано офіційні і приватні щоденники відповідальних у роках війни осіб. В більшості з них нема згадки при Дивізію "Галичина", автори говорять чи пишуть тільки про їхній засяг праці і відповідальности та тільки припадкові вістки доходять до них. Нехтувати таким матеріялом не можна, бо якраз, провіривши сотні сторінок, несподівано знайдемо цінну для нас вістку.

Таким приміром може бути книга промов Ґеббельса, у якій я натрапив на вістку про радієву пропаґанду полонених німецьких генералів з липня 1944 року з закликом переходити на сторону большевиків. Цей матеріял друкований у попередних  числах   "Вістей  Комбатанта"  —  це все, що посередньо відноситься до битви під Бродами.

Зате у щоденнику, який обговоримо тепер, є більше матеріялу, який стосується українських справ, а тим самим і атмосфери, яка сприяла думці різних осіб з мілітарного і політичного проводу Третього Райху, створити українські збройні сили.

В усіх згаданих німецьких матеріялах автори говорять про східній фронт як про боротьбу проти Росії (Русслянд). Україна — це територія на якій можна створити нову територію великої Німеччини, викинувши українське населення за Урал, чи, знищивши його інтеліґенцію, довести до стану безвольних рабів. Можна теж створити українську державу у такій чи іншій залежності від Німеччини.

Спротив України большевицькій окупації і навіть існування української держави 1918 року в політичних калькуляціях не мало значення. Зате найменший вияв політичної чи мілітарної сили лякає окупанта, не тільки тогочасну Німеччину, але і теперішній СССР, і навіть польських еміґрантів, американських політиків та теперішні дві Німеччини. Вистарчає пригадка про політику Кіссінджера і заяву "Стейт департаменту" про небезпеку національних розрухів в середині "Рашії", щоб здати собі справу про важливість силового чинника у міжнародній політиці. Тому теж уже під першими вістками про повстанські відділи в Україні, хай ще не зорганізовані як слід, Ґеббельс виявляє певного роду тривогу:

25 лютого 1942. Сторона 100:

"У східній політиці ми мусимо — це вже узгіднено з фюрером — приступити до переставлення нашої пропаґанди і політики. Дотеперішня пропаґанда і політика спиралася на тому, що простір Сходу ми можливо скоро захопимо у наше посідання. Ця надія не здійснилася. Отже, ми мусимо тут наставитися на довшу акцію і це змушує нас змінити наші кличі і нашу політику в основних питаннях. Може стане колись конечним наставити у окупованих краях фіктивні уряди". 1)

6 березня 1942. Сторона 113:

"Небезпека партизан зростає з тижня на тиждень. Партизани опановують цілі райони в окупованій Росії і діють там своїм терором. Теж національні рухи стали більш нахабними, як ми зпочатку сподівалися. Це відноситься до балтицьких держав, як і до України".

(В той час почали діяти уже українські повстанські відділи, але німці не вміли їх розрізнити від большевицьких).

20 березня 1942. Сторона 127:

"Гітлер чується недобре, має напади заворотів. У інтимній розмові сказав, що чується хворим". Сторона 129: Ґеббельс згадує, що настрої в Німеччині погіршилися. Сторона 131: "Страшна зима. Нема одягів і забезпечення. Велику частину вини поносить Бравхіч, він неслухняний і все щось має проти". Сторона 132: "Гітлер хотів іти на Кавказ, а не на Москву, але це перевів Бравхіч із своїм штабом. Гітлер каже, що Бравхіч боягуз і не розуміється". Сторона 133: "Гітлер має велику повагу перед совєтським веденням війни. Брутальні накази Сталіна врятували російський фронт. Такої суворости нам часто бракувало".

21 березня 1942. Сторона 140:

"Гітлер проти боязких генералів. Ґерінґ теж. Але проти Ґерінґа виступає Фрік з закидом, що він є ніщо. Ґеббельс це потверджує. Теж Розенберґ проти Ґерінґа".

28 березня 1942. Сторона 144:

"Ваффен СС найкраще вивінувані, про це дбає їхній провід. З тієї причини є конфлікти з армією. Але вина по стороні армії, її провід не дбає. ОКВ (головне командування вермахту) — це бюрократи".

26 квітня 1942. Сторона 174:

"В Україні жителі були з початку більш склонні бачити фюрера як рятівника Европи і тепло приймали вермахт. Це наставлення вповні змінилося продовж кількох місяців. Ми в нашій політиці засильно били по голові росіян, а передусім українців. Палиця на голови українців і росіян не є завжди переконуючим аргументом".

29 квітня 1942. Сторона 183-184:

"Новий клич — «Земля для селян» — сильно подіяв серед селян. Ми могли це мати набагато скоріше, якщоб ми вели розумнішу і передбачливу політику. Але ми були забагато наставлені на короткотривалу війну і бачили перемогу так близько, що думали — не варта займатися такими психологічними проблематиками. Що ми тоді занедбали, мусимо тепер наздігнати важкою працею".

2 травня 1942. Сторона 188-189:

"Кох скаржиться у свому звіті на повну невидайність праці міністерства Сходу. Там творять пляни на майбутні десятиліття, а тимчасом актуальні проблеми є так пильні, що їх ніяк не можна відсувати".

16 грудня 1942. Сторона 227:

"Берлінський крайсляйтер Керайн веде військовий пропаґандивний відділ для України. Він звітує, що українці — це дуже працьовитий і приязний нарід; якщо з ними правильно поводитися, можна з них щось мати. Жінки — домінуючий елемент. Вони особисто дуже чисті й інтеліґентні. Чоловіки лінюхують і вимагають ясного і твердого проводу".

2 березня 1943 Сторона 237:

"Цайцлер написав листа в справі проклямації для Сходу проти Розенберґа. Між ними інтриги і ворожнеча". Сторона 241-242: Ґерінг говорив, що Павлюс боязливий і напевно в полоні буде промовляти в московському радіо. Ґерінг каже, що Гітлер в третьому році війни постарівся на 15 років, замкнувся від світу і від життя та веде нездорове життя через обставини в бункрі. Нема проводу в зовнішній і внутрішній політиці. Ґерінґ є теж проти Розенберґа, який надається на вченого, а не до міністерства, де потрібний провід для 100 мільйонів людей, а не адміністрація". Сторона 243: "Кожний робить що хоче". Ґеббельс робить закиди, що Ґерінґ, як шеф Ради міністерства для оборони райху, нічого не робить.

9 березня 1943. Сторона 255:

"Гітлер каже, що генерали ошукують його, що не розуміються на нічому, навіть на веденні війни". Сторона 258: "Теж генеральний губернатор для  Польщі Франк втратив вповні довір'я у Гітлера".

18 березня 1943. Сторона 277:

Високі державні і партійні провідники роблять ліві інтереси, чорна торгівля харчами. Теж почалися саботажі воєнних заряджень, корупція, недозволені достави харчів великими кількостями. В народі говорять, що проміненти мають "дипломатичні" приділи харчів.

19 березня 1943. Сторона 282:

"Теж позафронтові терени стали осередками корупції. Коли німці покинули Харків, командант міста звітував, що всі військові припаси знищено. Коли ж німці відбили місто, знайшли німецькі припаси у великих кількостях. Багато воєнних судів".

14 квітня 1943. Сторона 298:

Генеральний комісар Києва звітує, що управа землі зменшилася о 130.000 гектарів. Це дуже жалюгідне явище, яке постало частинно тому, що ми не поводилися як слід з селянами. Якщо ми з ними краще поводилися б, мали б правдоподібно більше збіжжя.

16 квітня 1943. Сторона 300:

"Американська інформативна служба подає, що Рузвельт з Іденом вирішили відновити Польщу в передвоєнних старих границях. Якщо Рузвельт й Іден мають взагалі що-небудь вирішати!"

17 квітня 1943. Сторона 301:

"Ґеббельсові принесли листи і зарядження Коха і Розенберґа, які виявляють повний хаос в адміністрації України. "Розенберґ заступає помірковану лінію поступовання, Кох —
радикальний напрям. Обидва виграють себе у розпорядженнях як великі знавці Сходу: Кох як житель Ельберфельду, а Розенберґ як балтійський емігрант".

21 квітня 1943. Сторона 308:

Ґеббельс мав нагоду говорити з ваффен-СС, які брали участь у боях за Харків. "Те, що оповідали, годі описати. Почату організацію запілля завинили просто воєнні злочинці. Треба б провести цілу серію розстрілів, щоб зробити порядок. На жаль, фюрер, ще не рішився щонайменше тепер. Події при німецькому відступі страшні. Запілля мало великі припаси харчів, зброї, амуніції, які залишено незнищені. Але організації запілля везли з собою килими, брюка, образи, меблі, а теж російських стенотипісток як важне воєнне добро. Можна догадатися, яке враження це робило на з'єднання ваффен-СС, які зустрічали ті каравани, коли маршували вперед проти большевиків".

Ґеббельс заздрить японцям, які на здобутих територіях створили регіональні уряди, даючи принаймні вигляд національної свободи. "Чому не робимо цього на Сході?"

8 травня 1943. Сторона 323:

Фюрер висловив думку, про справу Тухачевського, та що ми були фальшиво зорієнтовані, коли думали, що Сталін зруйнував через те Червону армію. Навпаки: Сталін усунув усі опозиційні кола з ЧА і досягнув того, що дефетистичні впливи внутрі тієї армії зникли. Теж уведення політичних комісарів виявилося для ЧА надзвичайно корисно. Сталін мав ще ту перевагу в порівнанні з нами, що не мав опозиції, яку зліквідував 25 років тому.

15 травня 1943. Сторона 346:

Обставини в Україні є дуже сумні. Наша тамтешня адміністрація не була здібною прихилити до співпраці український народ. Жнива будуть слабі. З припасів збіжжя ледве вигодуєм наших вояків. Про транспорт харчів до Німеччини навіть не можна мріяти. Ми, німці, не є особливо здібні до адміністрування окупованих територій.

22 вересня 1943. Сторона 443:

На Сході можна говорити про поважну кризу. Вона постала з того, що в Росії основано так зване "Товариство старшин", яке опублікувало заклик проти фюрера з багатим пропаґандивним матеріялом проти нашої політики і ведення війни. Багато генералів і високих старшин, які опинилися в большевицькому полоні, підписало цей заклик. Очевидно, не можна твердити, що ті підписи є правдиві, а коли так, то чи віддані під примусом.

23 вересня 1943. Сторона 450:

Управа Вільної Німеччини у Москві є дуже активна. Генерал Зайдліц говорить навіть у радіо. Глибше впасти генерал старого прусського роду не може.

2 листопада 1943. Сторона 459-460:

Німецькі втрати за час від 11 жовтня до 20 жовтня виносять на Сході: забитих 9.279, ранених 39,540, пропавших 5.225. Далі так годі. Як подумати, що за цілий час війни на Сході ми втратили три мільйони вбитих, ранених і пропавших, то ми переплатили цю війну. Очевидно совєти мають величезні втрати, але вони можуть собі на це дозволити. В якийсь спосіб мусимо припинити цей спуск крови, бо інакше стоїмо перед небезпекою, що поволі на Сході скровавимося.

17 листопада 1943. Сторона 482:

"Це сумно, що у Комітеті Вільної Німеччини в Москві цілий ряд німецьких генералів, головно аристократів, станув до услуг Сталінові".

25 листопада 1943. Сторона 491:

"Читаю нову промову генерала Зайдліца, надану в московському радіо".

На цьому кінчиться щоденник міністра пропаґанди Третього райху д-ра Ґеббельса. Уже перші місяці війни на Сході виявили, що плянування Гітлера знищити Совєтський Союз у короткому часі було сперте на уявних оцінках московського противника. Німці — як виказують інші джерела — не мали змоги розвідати про сили Совєтського Союзу. Мимо того, що перші роки дали німцям численні перемоги на полях боїв, надії на перемогу Німеччини вже не було. Дальші матеріяли, які маю до диспозиції, викажуть і моральний упадок Німеччини у тому часі, коли Дивізія "Галичина" ще формувалася, а вояки перебували на численних курсах і в підстаршинських і старшинських школах. Про дійсний стан Німеччини ми, звичайно, не знали, хоч догадувалися хоч би з перебігу битв і боїв на всіх фронтах війни.

Якщо ми не вивчимо матеріялів, де знайдено докази, що було так, а не інакше, тоді поле для здогадів, далеких від дійсности, відкритий. Можемо однак сказати, що в час творення Дивізії вчасною весною 1943 року, в краю було кожному ясно, що перемога не буде по стороні Німеччини. Перед нами стояло велике незнане. Чи знову втратимо історичну нагоду, коли над східньою Европою зависне політична і силова порожнеча? Ми не ставили до німців ніяких політичних вимог. Вони уже не могли б їх додержати. Зате ми станули на становищі, що Дивізія не може бути вжита на західньому чи на іншому фронті проти західніх аліянтів. Українська Дивізія бореться тільки проти російського імперіялізму.


_____________________________
 1)   Тексти у знаках наведення означають докладний переклад оригіналу. Тексти без знаків наведення — це скорочення або мої пояснення.



неділя, 24 листопада 2019 р.

В НОВИХ МІХАХ — СТАРЕ ВИНО



В. Ґоцький

Паризька "Культура" багато своїх сторінок присвячує українській проблематиці і старається підходити до тих справ об'єктивно. Під тим оглядом належить до "білих круків" і за це належить їй з нашої сторони й признання і симпатія. Бо в понурій дійсності просяклій шовінізмом, заґлобівським імперіялізмом та принижуванням своїх поневільних сусідів й потенційних союзників — виступи авторів "Культури" вносять трохи свіжого вітру у нашу задушливу атмосферу взаємних обвинувачень, дорікань та часто зовсім безглуздих обвинувачень.

Знаменним і цікавим є виступ на сторінках "Культури" автора з краю, що підписався "Р.З." Його помічення поміщені у 5/78 "Культури" під наголовком "Взаємини польсько-українські насвітлені з Краю" є наскрізь позитивні, збуджуючі віру в протверезіння наших сусідів, коли мова про наші сучасні можливості та уклад відносин у майбутньому, але лише до хвилини, доки він обмежується до теоретичних роздумувань. Коли ж торкається справ поточних, справ, які нині стоять на порядку дня у сучасній Людовій Польщі — то авторові далеко й до об'єктивізму й до доброї волі зрозуміти глибину проблеми українсько-польської дійсности в Польщі.

Пан Р.З. ставить нам перед очі "Деклярацію в справі українській", зложену на сторінках паризької "Культури" польськими контрагентами. Українська сторона цю деклярацію прийняла прихильно, як чергову спробу наладнати шляхи для обопільного порозуміння, для спільного добра. Висунула певні застереження до деяких формуловок, але в засаді прийняла її як вияв доброї волі, як крок до порозуміння.

Але похваливши цю "Деклярацію" як зразок доброї волі, назвавши її передумовою для взаємодовір"я, пише далі таке: "Браття Українці хай не ображаються, коли їм скажу, що замало з їх сторони є намагання бути об'єктивними (принайменше так відчуваємо в краю, і то ті, які є приятелями українського народу й бажали б для нього як і для свого народу всякого добра). Нажаль, часами читаємо речі, які не є згідні з правдою, отже кривдячі польську суспільність, що зовсім не будує мостів, але нищить ті, які існують..."

І як приклад наводить деякі місця з "Голосу Українців з Польщі", який містить деякі зформулювання, на думку автора, незгідні з дійсністю, які приносять шкоду обом народам.

Автор цитує 5 засадничих проблем, які, на його думку, є невірно зформульовані. Це:

1.  Насильна асиміляція і переселенча акція.
2.  Дискримінація.
3.  Нищення церков при допомозі польського клиру.
4.  Заборона фестивалів на українських теренах.
5.  Польський шовінізм, що проявляє себе у продукції книг, наукових праць та фільмів.

Застерігаюсь, що не диспоную ані документами, ані річевими доказами з місць, але цікавлюся подіями та розвитком взаємин між українською меншістю а Польським Урядом, Церквою та суспільством у сучасній Польщі. Тому в полеміку з автором мені важко вступати. Але, в ім'я взаємного зрозуміння, як основи для порозуміння, шановному авторові хочу піддати під розвагу деякі думки, в зв'язку із ним висуненими застереженнями. Не виключаю, що автори "Голосу Українців з Польщі" в деяких моментах могли бути надто суб'єктивні, що зрештою зовсім зрозуміле, як з уваги на ситуацію "меншини", так і на наш історичний досвід у наших взаємовідносинах.

Насильна асиміляція та переселення

Тому, що в цьому заголовку є пов'язані дві окремі справи, то я відповім на кожну з них окремо.

Зачнім від переселення. Різниця між переселенням українців зразу до УССР а згодом до Західньої Польщі, на "Зємє Одзискане" полягає в тому, що поляки розсипані по цілому СРСР мали нагоду вернутися до своєї Батьківщини, що теж робили на добровільній базі. Українців виселювано із їх прадідної оселі у невідоме, чи радше надто добре відоме, в СРСР, або на північно-західні окраїни Польщі, далеко від Батьківщини, де вони родились, де могили їх предків. І їх переселення в теорії "на добровільній базі" в дійсності було насильним, при допомозі польського війська, під надглядом чиновників НКВД. Отже поляки вертались до своєї Батьківщини, часом із здавна засиджених місць, але вертались добровільно. Українців переселювано з їх батьківських місць насильно, брутально з певною укритою ціллю політичного характеру. Тією укритою ціллю переселення на Зємє Одзискане, було очищення з українського елементу т. зв. Закерзоння (Підляшшя, Холмщина, Посяння та Лемківщина), отже теренів від віків замешкалих українцями-русичами а постепенно колонізованих польським елементом. Останнім цвяхом у тій акції є нищення культурних пам'яток сакрального мистецтва й останньо — майже цілковита зміна назв місцевостей, які своїм звучанням вказували на їх походження (Монітор з 22. 9. 1977).

Терени, опущені українською людністю в більшості стоять пустарями, бо насаджені осадники-поляки з різних причин покинули нові осади. То чому ж українцям, переселеним після закінчення "очищування тих теренів" не дозволено повернутись на їх дідівщину? Бо в пляні Людової Польщі було чимскоріше цих розсипаних між польським морем {не більше чим 10% на один повіт) засимілювати. Це ми називаємо насильною асиміляцією, або мирним "геноцидом".

На ці теми література та документація є такі обильні й то в більшості подані польськими дослідниками (І. Блюм, Ґ. Лукасєвіч, Р. Тожецкі та інші), що пришити їм односторонність хіба трудно.

Дискримінація

Поляки, що верталися з СРСР до Польщі, поселювались на понімецьких господарствах, які були придатні до вжитку. Українців кинено на ті осади, які були цілковито знищені або в найкращому випадку на 50% понищені. Майже жодних кредитів не приділено. (Ґ. Лукасєвіч — "Акція Вісла".) Від перших днів переселення їх позбавлено духової опіки, без церкви та
своєї школи.

Українців шикановано за мову, за звичаї, за одяг та спосіб життя. Коли поляки могли свобідно вибирати собі місце замешкання чи праці, то переселенці українці були всього того позбавлені. Доперва в 1956 р., отже десять років після закінчення війни, їм дозволено організуватися. Але стероризовані, — боялись власної тіні, тому навіть урядом визнаного УСКТ — (Українське Суспільно-Культурне Товариство)  боялись.

Офіційна статистика нараховує в Польщі 300,000 українців — це є 1% всього населення. У 1970 році на культурні потреби приділено з державних фондів 1552 міль. зл. Пропорційно УСКТ, як репрезентант української меншини повинен би отримати около 15 міл., а на практиці отримав лише 1,500 000 зл. У висліді УСКТ не має змоги видати книжки, ані подбати про інструкторів для культурної роботи, ані зорганізувати театру для обслуги своїх людей. У висліді молодь спрагнена культурної розваги, примушена чимраз дальше віддалятися від свого середовища, розпливатись у чужому. Це один із засобів дискримінації а з другої — приспішення процесу асиміляції.

В Перемишлі сьогодні живе около 3 500 українців. А де українська школа? А де українська церква?

Українці в Польщі це не пришельці, але автохтони прилучених земель міжнародніми договорами до Польщі. Вони ж в такій самій мірі партиципують у відбудові та розбудові Польщі, як і поляки та платять такі самі податки.

Нищення церков часто при допомозі польського клеру

Нотуємо відомості з "Дзєнніка Чікаґовського" за 1972 р. у статті "Косьцьоли ґреко-католіцкє в Польсце". "Цих 300 000 греко-католиків не мають ні свого єпископа, ні церковної адміністрації. Вони не мають теж своїх церков, хоча на території Польщі остало 454 колишніх греко-католицьких церков. На Лемківщині 73, в Любачівщині 62 та в Перемищині 319. З тих 454 церков, 195 передано полякам, 27 православним, 3 для спільного вжитку католиків та православних, а решта 229 є під безпосереднім зарядом держави. З тих 229 церков, 10 замінено на магазини, 1 передано під опіку як історичну пам'ятку. Інші розбирається, нищиться без догляду, а радше "під доглядом".

Українську єпископську катедру в Перемишлі передано оо. кармелітам. Вони почали випродувати устаткування і доперва на інтервенцію покійного о. В. Гриника (греко-католицький священик в Польщі) у різних властей, йому вдалося дещо з устаткування тієї катедри зберегти. Решта пропала, розпродана в приватні руки, тільки збереглися архіви в "Музеум Зємі Пшемискєй". Тепер оо. кармеліти розбирають цінний Іконостас, Човен-проповідницю і статуї східних святих при входових сходах. На численні інтервенції священика та вірних була відповідь, що Іконостас з'їли черви, статуї грозять заваленням а проповідниця потребує модернізації..."

"В більшості церков переданих для вжитку полякам, знищено ікони, іконостаси, часто історичної та музейної вартости. Лише невелика частина, головно з Лемківщини, збереглася у Сяніцькому скансені..."

"Коли люди приловили вандала, який нищив старовинну церковцю, то місцева влада ні в одному випадку не покарала такого вандала." То чи ми не маємо повного права казати отверто про свідоме нищення українських пам'яток?

Не маючи під рукою конкретних даних, про безпосередню участь польського клиру у вандальському нищенні греко-католицьких церков та шикануванні оставших при житті греко-католицьких священиків, такого твердження не робимо. Але чи мовчанка католицького клиру в обличчі нищення греко-католицьких церков як урядовими так і приватними чинниками не є теж каригідною?

Заборона музичних фестивалів на українських теренах

В теорії нема поділу на два відлами української меншости в Польщі, але на практиці такий поділ існує. Українці на Зємях Одзисканих можуть плекати свою культуру, бо скоріше чи пізніше, вони розпливуться у польському середовищі. Отже на них не варто звертати уваги. Зате українці, які правно і безправно зуміли залишитись чи повернути на свою'батьківщину, тобто, на терени, з яких в роках 1945-48 їх виселювано примусово, таких прав не мають, а коли десь й мають, то в дуже обмеженій формі. Тому фестиваль пісні, який мав відбутися в Сяноці — заборонено. Тому такого фестивалю не дозволяється ані в Люблині чи Холмі, ані в Перемишлі. Бо сам цей факт міг би скріпити на дусі тих національно дискримінованих залишенців. Зрештою всі ці фестивалі є призначені в меншій мірі для українців, щоб зміцнити їх культурні аспірації, а радше для розваги польського середовища і тому їх влаштовується в Ліґніци, Кошаліні чи Варшаві, де лише незначна кількість українських переселенців може прибути.

Ось уривок з меморіялу Правління УСКТ у Вроцлаві із 1972 року до різних урядових чинників Людової Польщі. " ...Фестивалі української пісні обдумано не відбуваються по осередках скупчення нашої меншини, але здалека від тих скупчень щоб українському населенню унеможливити взяти масову участь в них......Отже йдеться про те, щоби відтягти українське населення, зокрема сільське, від можливості користати з надбань української культури та задовольнити культурні потреби в рідній мові, щоби в такий спосіб приспішити процес примусової денаціоналізації українців..."

Дальше в тому ж меморіялі пишеться ще... "тих діячів, які піднимали питання забезпечення від знищення українських архітектурних пам'яток, усувається (на домагання урядових чинників) від праці в УСКТ а то й переслідується (подано цілий ряд прикладів)..."

Польський шовінізм

Ось уривок з протесту Горлицького Правління УСКТ до уряду з 1971 року. В тому протесті згадується, що протест, зложений українцями, учасниками протигітлерівського резистансу, з 2. 11. 68., про обмежені права української меншости в Польщі, підписані не отримали досі відповіді, ані їх постуляти не були взяті до уваги. В новому протесті (1971) говориться таке: "...з поміж усіх меншостей в Польщі, українці є найбільш упосліджені, бо не мають змоги розвивати свою культуру, народні традиції та плекати рідну мову. Акцією "Вісла" українців так розпорошено, а дискримінаційною політикою так пригноблено, що не мають змоги творити своїх громад чи культурних осередків. По таборах та у злиднях вони втратили здоров'я та зазнали стільки переслідувань, що їх тепер не відробити... Акція "Вісла" була на те, щоби створити умовини для найскорішої денаціоналізації українського елементу в Польщі. Про це свідчить продумане розпорошення та консеквентно ведена акція дискримінації українців... Підчас акції "Вісла" знищено всі українські як приватні так публичні бібліотеки... До карного табору в Явожні попадали не лише мужчини але теж жінки та діти, яких багато загинуло там. До табору попадали за посідання української книжки, портрету Тараса Шевченка в хаті чи навіть вишиваної сорочки..."

Далі у тому протесті пишеться про плянове й безпощадне нищення всього, що мало характер український, що мало зв'язок з українським культурним чи релігійним життям. Знищенню підпадали не лише живі свідки минулого, але теж історичні пам'ятки, як старовинні каплиці, придорожні хрести, нагробні хрести на яких збивано українські написи (Перемишль, Варшава). В тій акції немалу ролю відограло шовіністично наставлене польське священство..."

Згадується теж про цілковите зліквідування навчання української мови на терені Лемківщини, хоча таке навчання було загарантоване урядом. Урядова ухвала одне — а життєва практика друге. А причина, — раз це політична вимога, то знов шовінізм низових чинників.

***

Стільки коротко й побіжно лише на заміти пана Р.З., що "Голос Українців з Польщі" оперує неправдивими даними. Може вони в детайлях не зовсім правдиві, але по суті, ми впевнені, що за ними криється океан всяких недосказаних шикан, та переслідувань. Просимо зважити, що цитовані мною уривки з Меморіялу Вроцлавського Правління УСКТ та Горлицького Правління УСКТ були висунені людьми активно співпрацюючи з урядом Л. П., або колишніми учасниками боротьби проти гітлерівців, отже людьми, які мають певне право почувати себе рівнорядними в Л.П. і які таки мають деякі привілеї, яких позбавлені загально решта українців.

Ми не дивуємось, що автор Р.З. не знає дійсности з автопсії, бо щоб ту дійсність пізнати треба самому знайтися в такому положенні, як це є з нашими братами у сучасній Польщі. Ми знаємо, що багато німців до нині не вірять у існування таборів смерти, у експерименти на живих людях, у рабунки, організовані урядом на окупованих теренах всяких мистецьких й дорогоцінних скарбів. Але незнання — не дає підстави перечити наочним свідкам, які на власній шкірі все це перенесли. Вони можуть бути перечулені, упереджені — але закидати безпідставність їх твердженням — це таки нечесність.

Зі слів автора виходить, що він із старшого покоління, яке ще добре пам'ятає всякі політичні махінації з-перед війни на відтинку польсько-українського порозуміння. В одному місці він пише таке: "Саме звучання "терени українскє" пригадує ситуацію міжвоєнну, коли то певні кола українців, не дивлячись на наслідки, в ім'я засади "все або нічого", робили що в їх силах, щоби той спільний дім, яким була польська держава, — знищити".

Тут і вилізло шило з мішка. Нові міхи, якими є позитивна в засаді постава до українців та до їх змагань і права на власну державність, наповнилися старим вином, яке унеможливлює нам, українцям, мати яке-небудь довір'я до поляків, що уважають себе приятелями українців.

Бо чи автор допису не здає собі справи із двох засадничих речей. Національні терени не можуть бути комусь накинені силою, вони є природні. Бо чи можна лемків, холмщаків чи підляшан уважати поляками? Чи хоч би неавтохтонами? Отже, яким чудом терени їх прадідного замешкання, а тепер насильно "очищені" новим окупантом, можна перестати називати їх властивою назвою? Це є частина української території, історично, демографічно й політично, без огляду чи Москва відступила їх Польщі чи ні. До кого ці терени будуть належати — це питання майбутнього й до нашої теми не входить. А друге, як можна писати нині про такий нонсенс як спільний дім, та ще, що деякі українські кола старалися його завалити?

Коли до нашої хати приходить наїзник і рядиться як сам хоче, потім коли ми хочемо того непрошеного гостя із своєї хати позбутися, закидати нам, що ми валимо наш спільний дім. Польща для нас, українців (галичан та волинян), ніколи не була спільним домом. На Західніх Українських Землях ні Мадярщина ні Австрія ані Польща не були для нас "співмешканцями" але завжди окупантами проти нашої волі. Отже про який спільний дім може бути мова?

Або ще й таке дрібне але польською стороною пильно плекане вмовлювання, що ми були максималістами, "або все, або нічого". На якій підставі? Чи ми сягали по Краків або Сандомір? Хоча там теж є наші культурні сліди. Чому оборона самого права на своє право на своїй споконвіку рідній землі, називати максимою "або все або нічого"? Та ж нам здається, що це природне право кожної людини бути собою і мати свою батьківщину. Природну, а не політиками накинену, чи сильними визначену.

Прийшли на наші землі поляки, прийшли жиди, прийшли вірмени. Ані жиди ані вірмени не накидали нам своєї волі, а поляки "правем і нєправем" рядилися правом сильнішого, а всякий прояв спротиву називали "бунтом". Так і донині остало. АК (Армія Крайова) то регулярна армія визволєнча, а УПА то банди рабусів! І як в такій обстановці можна говорити про довір'я?

Автор дає нам одну спасенну пораду. "...Уважаю, що в інтересі не лише Поляків але й Українців лежить поставити справу в дусі лояльности до границь тимчасово сателітної держави Польської... Тоді Поляки перестануть лякатися Українців..."

На мою думку в цьому зформульованні криється два обличчя. Одне каже, що коли ми, українці, зречемося принципово своїх прав до своєї землі в Польщі, то можемо числити на їхню допомогу й прихильність. А друге грозить, що саме отверте називання речей по імені, "українські терени прилучені до Польщі" грозить консеквенціями для тих, що сміють називати речі по імені.

Далі автор підсвідомо називає сучасну Польщу теж — "спільним домом", так як називав міжвоєнну Польщу спільним домом. Який це спільний дім, коли мені не вільно молитися, як я хочу, коли мені не можна розмовляти мовою моїх батьків, бо за це мене й моїх дітей будуть переслідувати. Який це спільний дім, де один має всі права, а другий позбавлений тих прав. Як шляхетська Польща так міжвоєнна так і сучасна — стремить, щоб з нас зробити "генте рутенус націоне польонус" та ще тим величається. Але на експорт висувається право на незалежність, на державну самостійність, на допомогу українцям — але це в теорії, а практика, як згадано вище і чого сам автор Р.З. не соромиться так образово висказати. "Старе вино, лише в нові міхи влите".




Шукати в цьому блозі

Популярні публікації