ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 14 жовтня 2019 р.

ЯК ПОЛЯКИ ОЦІНЮЮТЬ АКЦІЮ "ВИСЛА"


В. Ґоцький


Ґеновефа Лукасевич, урядник державних архівів у Щеціні, опрацювала матеріяли про перебіг акції "Висла" та помістила у квартальнику "Дзєє найновше", ч. 4/74, статтю п.н. "Навколо ґенези та перебігу акції "Висла" 1947". Ось її короткий зміст.

Репатріяція української людности з Польщі до УРСР 

Опираючись на працю Тожецького "Українське питання в політиці 3-ої німецької республіки 1933-1945", авторка подає, що в бувшій Генеральній губернії жило 744 000 українців і припускає, що в Польщі було залишилося приблизно 650 000. Польський Комітет Народного Визволення вже 9 вересня 1944 року підписав умову про виміну населення, яка була ратифікована Крайовою Народною Радою, а згодом доповнена умовою про зміну громадянства і репатріяцію поляків" з СРСР та росіян, українців білорусів і литовців з Польщі до СРСР. Умову підписано в Москві 6 липня 1945 р. Виміна населення мала відбуватися на добровільній базі та мала закінчитися до 31-го грудня 1945 р.

Уповноваженим уряду УРСР призначено Миколу Підгорного, а його заступником — М. Ромащенка. Уповноважений польського уряду був Владислав Вольський. Районові репатріяційні уряди створено в Ярославі, Горлиці, Красноставі, Холмі, Білгораї, Яслі, Новому Санчі і Замості. Репатріяція натрапляла на великі труднощі через брак списків, транспорту та з причин опору самого населення. Одні боялися опустити свої садиби, інші були агітовані та тероризовані УПА.

УПА почала свою діяльність на Поліссі і Волині в 1942 році. У 1943 р. бої між поляками й українцями перекинулись на захід в Любельщину, коли українські поліційні з'єднання підкріплено двома куренями полк. Остроського та сотнею "Вовки" Ягоди-Черника. На початку 1944 р. в Польщі діяло чотири курені: "Вовки", "Месники" Рена (авторка пише "Мясніка" та помилково подає "Роня" і "Різуна"). Частина населення сприяла УПА з ідейних мотивів, але багато було примушених до співпраці засобами терору. Коли почалася репатріяція, УПА посилила свої дії, щоб за всяку ціну перешкодити репатріяції. Проголошено мобілізацію, посилено диверсійні акції, особливо на станиці міліції та на людей, які проводили репатріяцію.

У повітах Холм, Білгорай, Красностав і Замость переселення відбувалося без охорони війська, зате на Томашівщину, Грубешівщину і Любачівщину кинено 3-ій полк піхоти, а на Ряшівське воєвідство — цілу дивізію. Однак агітація проти репатріяції мала успіх — населення покидало села, криючись по лісах від репатріяції. Найбільший опір ставили лемки, аргументуючи тим, що репатріяція стосується до українців, а про лемків у ній немає згадки. Це спонукало віце-прем'єра Вл. Ґомулку видати доручення не примушувати лемків до репатріяції. (Це розпорядження вказує, що всіх інших примушувано до репатріяції.) Польсько-українська  комісія встановила, що репатріації підпадало 273 810 в Ряшівщині та 192 294 в Люблінському воєвідстві. З Ряшівського воєвідства виїхало 249 781, а з Люблінського — 199 387. Однак ці дані не точні, бо багато переселенців втікало — одні до своїх осель, другі до сусідніх. Переселенці мали право брати з собою 2 тонни харчів, збіжжя, знаряддя та одягу. Залишене майно мало оцінитися, а його рівновартість виселенці мали отримати від уряду на нових поселеннях. Одначе через постійні напади УПА оцінники рідко виїздили в околиці і ця справа була зовсім занедбана.

Хоч репатріяція мала закінчитися до кінця 1945 року, вона протягнулася аж до 18 серпня 1946 р. Деякі українці, які працювали в адміністрації чи нафтовому промислі, залишилися в Польщі. Залишилися теж численні відділи УПА.

Ситуація від серпня 1946 р. до березня 1947 р.

Переселення більшости українців було болючим ударом для УПА. Припинився доплив рекрутів, порвалися зв'язки, не дописувала розвідка. Та своїх дій УПА не припинила. Військові залоги мали багато різних завдань, як охорону уряду, шляхів, військових об'єктів, а в час референдуму та перших виборів до Сойму займалося політичною роботою, тому не могли
успішно протиставитися діям УПА. Крім цього, офіцери, привиклі до відвертої фронтової дії, не мали досвіду в поборюванні невловимих партизанів, а вояк, недавно змобілізований, не був загартований й належно вишколений.

УПА старалася так вести свої операції, щоб на випадок Третьої світової війни вона була єдиною армією, яка без перерви боролася проти комунізму за "самостійну Україну".
На початку 1947 р. УПА посилила свої акції. 28 березня у засідці, приготованій сотнями "Криня" (Хріна) і "Стяга" (Стаха), згинув ген. К. Свєрчевський. Стало очевидним, що дотеперішні засоби були невистарчаючі.

Створення оперативної групи "Висла" і переселення українців

Після закінчення репатріяції до УРСР, певна кількість українців залишилася з власної волі в Польщі. Можна було припускати, що вони будуть льояльні, але виявилось, що воно так не було. Завдяки тим залишкам, УПА могла далі втримуватися на тих землях. Міністерство публічної безпеки і Міністерство народної оборони прийняло рішення зробити вирішальний удар. Створено операційну групу "Висла" з завданням ліквідувати українське націоналістичне підпілля, в тому також УПА і її запілля. Вирішено виселити все українське населення, то зн. теж бойків, лемків та гуцулів (сік!), як і всю мішану людність. Командиром групи призначено ген. С. Мосора. Акцію поділено на два етапи: в першому очистити район Сянока, у другому — райони Перемишля, Любачева і Західньої Лемківщини. Створено чотири операційні округи: Люблін, Ряшів, Сянік і Горлиці. Призначено для дій 5 дивізій і один полк піхоти, одну дивізію військ безпеки (три бригади), один полк саперів, один транспортний полк, ескадру літаків.

Було запляновано переселити приблизно 90 000 людей, а виселено приблизно 150 000. Під час транспорту переселенці були під військовою охороною. На збірних пунктах Державний репатріяційний уряд сортував переселенців, видаючи їм різнокольорові картки для відрізнення добровільних від примусових переселенців. Транспорти, які прибули до Любліна й Освєнціма, були відсилані до Щецінка й Ольштина, звідки їх розвожено до повітових міст, а там розділювано по селах. З Щецінка розсилано людей до Щецинського і Ґданського воєвідства, а з Ольштина — до Ольштинського. В травні зорганізовано роздільні пункти в Познані та Вроцлаві.

Авторка стверджує, що під час переселення було багато недотягнень, а то й каригідних надуживань. "Не всі коменданти продумали як слід плян акції, бо не брали до уваги труднощів з транспортом чи людських упереджень..." Пізніше таких похибок не було. Доручено допильнувати, щоб переселенці забирали з собою найбільше господарського знаряддя, харчів та щоб списки були точні і належно провірені. В летючці пояснювано людям причину переселення: "Українське населення не завжди добровільно часто під терором, допомагало бандам. В цей спосіб українські села були базами для тих, що ширили мордування і пожари. Такий стан не може далі тривати... Хто не зголоситься на переселення і залишиться в тих околицях, буде трактований як бандит УПА".

Українці поставилися до акції переселення по-різному. Одні раділи, що виїздять з теренів вічних боїв, другі, прив'язані до родинних осель, перемагали в собі страх, були й такі, що хотіли далі допомагати УПА та ділити з нею долю і недолю. Дуже рішучий опір ставили лемки. Вони апелювали до уряду, та до своїх земляків в Америці, щоб вони протестували перед польським амбасадором в США.

Рівночасно з акцією переселення ведено бойові дії проти УПА. Спочатку її розпорошено, а після виселення населення, розпорошені відділи УПА почали збиратись у сотні, а то й цілі курені. Найдовше велись бої з УПА в Любачівському і Грубешівському повітах. Під час акції "Висла" було вбито 1 509 бійців УПА та арештовано 2 781 осіб, головно із цивільної сітки та різних допоміжних служб. 31 липня 1947 р. розв'язано групу "Висла". Дальші справи виселення і ліквідації УПА перебрали окружні команди.

Становище переселенців

Становище переселенців було дуже важке й тому було створено контрольну комісію в складі майора М. Бунди і ппор. 3. Йонкуна. Вона зголосила, що більшість господарств для переселенців були або зовсім знищені або потребували більшого ремонту. Труднощі зростали ще її тому, що переселенці були перестрашені, безрадні, не проявляли ніякої ініціятиви. Крім
того вони вірили, що переселення є тимчасове й, коли бойові дії скінчаться, вони повернуться на свою батьківщину. Переселення в більшості закінчено восені 1947 р., але ще взимку й на весну приїжджали окремі особи, а то й цілі родини з повіту Новий Торг.

Поселення земель, залишених українцями

Опущені українські господарства призначувано репатріянтам-полякам з СРСР. Правний статус тих господарств урегульовано декретом з 5 вересня 1947 р. в той спосіб, що опущені господарства перейшли на власність держави. Але справа господарств опущених внаслідок акції "Висла" не врегульовано. Був плян поселити на тих землях 9 580 польських родин. Командир групи "Висла" висунув проект, щоб ті землі заселити бувшими вояками, але уряд того проекту не прийняв. Зате цивільна влада опрацювала заселення повітів Сянік, Ліско, Перемишль, Ярослав, а згодом Горлиці, Ясло, Березів і Любачів. Йшлося про забезпечення засівів і недопущення до "дикого" поселення українців, які нелегально поверталися на свої оселі. До того більшість українських господарств були спалені боївками УПА, щоб осадники-поляки не мали де осісти.

Переселення поляків йшло пиняво. До кінця 1947 р. загалом поселено 39 000 осіб. Про переселення до Краківського й Люблінського воєвідства нема точних даних, а південно-східню частину Ліського повіту не можна було заселювати, бо там велися бої з УПА. Напротязі 1948 р. в тому районі песелилося ледве 733 родини.

У висліді акції "Висла" заселено північно-західні землі Польщі, зате південно-східня частина Бескидів лежала облогом. Ті землі, здаля від більших осередків, із слабо розвиненим транспортом і мало врожайною землею, не знайшли охочих на поселення.

Наші висновки

Авторка безпристрасно провірила ряд документів і подала чисті факти, правдиві настільки, наскільки їх складали військові командири чи цивільні урядовці. Вона не добре обзнайомлена з проблемою УПА й тому є ряд перекручень псевд чи навіть такий ляпсус як "гуцули на Закерзанні". У своїх коментарях вона говорить про повстанську армію, яка безперервно боролася за самостійну Україну, хоч у звітах цитується як "банди бандерівців".

Хоч військо мало за завдання охоронити транспорти й поборювати УПА, воно проводило реєстрацію і зганяло людей, причому були "численні надуживання". Поляки часто твердять, що переселення було зумовлене військовою конечністю, а з цієї праці виходить, що головною ціллю акції "Висла" було виселення української людности. Переселення мало проводитися у відношенні не більше 10% до місцевої польської людности, проте на практиці цього принципу не можна було застосувати, бо не можливо було прийняти і розмістити такої скількости людей на північно-західніх землях.

Також не все було гаразд з добровільністю переселення до УРСР. Часто комісії "не могли виїздити в терен через діяльність УПА і саме військо мусіло поспішно і доволі брутально проводити примусову акцію виселення".

Далі авторка каже, що законно не була розв'язана власність землі по виселенцях, як теж обсадженої землі переселенцями. Чи вона сьогодні наладнана і як — авторка не подає. Поляки поселилися на землях з доброю комунікацією, положених недалеко від корінних польських земель. Зате гористі землі донині лежать облогом. Чи на це заважив самий економічний фактор, чи може психологічний — не дано відповіді. Авторка присвячує багато уваги надужиттям та труднощам переселених людей на нових місцях, але зовсім не згадує про їх національні і культурні проблеми. А саме оті проблеми переслідування за мову, віру, звичаї куди важчі, ніж господарські труднощі.


неділя, 29 вересня 2019 р.

ЯК У НАС ШАНУЮТЬ ДОКУМЕНТИ МИНУЛОГО


Василь Верига


(Замість рецензії на "Денник Начальної Команди У.Г.А."Нью-Йорк, "Червона Калина", 1974 р.)


Одною із найбільш болючих ділянок в українській історіографії є або брак оригінальних документів, або утруднений до них із різних причин доступ. У нас ще й досі є чимало оригінальних документів різних періодів часу, що, гак чи інакше, попали у руки приватних осіб, які трактують їх як приватну власність і нікому не дозволяють ними користуватися. Найкраще було б опублікувати такі документи, щоб вони були доступні усім дослідникам, що принесло б користь не тільки науці взагалі, але також і й українській справі. Деякі документи не можуть побачити світа прямо тому, що вони або не відповідають політичним поглядам їхніх "власників", або хтось впливовий вважає, що в них є "компромітуючі" інформації.

Якраз така доля судилася була цим важливим документам з Визвольних Змагань, які щойно в 1974 році опублікувало в Нью-Йорку видавництво "Червона Калина" п.н. "Денник Начальної Команди Української Галицької Армії".

Публікація "Денник Начальної Комади Української Галицької Армії" складається з чотирьох частин: Вступного слова "Від Видавництва" (стор. ХІІ), основної найбільшої частини "Денника Начальної Команди", який покриває період від 7 червня 1919 р., тобто від початку відомої Чортківської офензиви УГА, до 3 квітня 1920 р,, коли Начальна Команда УГА фактично перестала існувати (239 стор.). Третю частину становить "Суд над ген. Тарнавським, Вінниця 13-14 листопада 1919 р." (стор. 241-308) та четверту "Список місцевостей" (стор. 309-324).

Ми вітаємо появу цього цінного документу, бо він кидає чимало світла на обставини, в яких перебувала УГА на Наддніпрянщині, а частинно також і на взаємовідносини поміж обома командами, УГА та Дієвої Армії УНР. Так само не менш цінним вкладом в українську історичну документацію є третя частина "Суд над ген. Тарнавським", що являється стенографічним протоколом, який кидає чимало світла на причини, чому НК УГА була змушена шукати порозуміння з Денікіном, а пізніше — з большевиками.

Як виходить із передмови, "Денник НК УГА" був переписаний на машинці 28 червня 1920 р. і від тоді аж до 1974 року лежав поміж архівними документами різних осіб, бо все були якісь перешкоди для його публікації. Іншими словами, тоді, коли деякі кола постійно намагалися дискредитувати Українську Галицьку Армію, а зокрема її Начальну Команду за договір з ген. Денікіном, обвинувачуючи її у "зраді" державних інтересів, цей важливий документ — Денник Начальної Команди УГА — зберігається за легендарними "семи замками", щоб він не побачив денного світла. Ба, що більше, навіть тепер після 54 років "дехто висловлював сумніви, чи взагалі варто видавати "Щоденник" з уваги на різні дуже прикрі моменти записані в ньому" (стор. IV).

Далі довідуємося, що "члени Надзірної Ради, Дирекції і Редакційної Колегії В-ва "Червона Калина" мали спершу сумніви, чи взагалі видавати той "Процес генерала Тарнавського", а як видавати його, то чи в оригінальному вигляді, чи в трохи скороченому, з викресленням місць, які можуть породжувати найбільші застереження щодо їх форми і змісту та погрожувати новим розпаленням галицько-наддніпрянської полеміки..." (стор. VIII).

Читаючи такі слова, виходить, що плянувалася цензура історичного документу, що означає брак пошани і зрозуміння до важливости оригінального ствердження й бажання замовчування певних подій та викреслення їх з історії взагалі. Практично, це можна б порівняти з сучасними совєтськими судами, на яких обвинувачують підсудних у протидержавній діяльності, але не допускають на судову залю свідків, які могли б сказати дещо в обороні підсудних. Дивно, що деякі члени керівних органів видавництва "Червона Калина" не брали до уваги першорядної ваги цього історичного документу, але видно, що комусь дуже залежало на тому, щоб цей "свідок" не міг сказати свого слова. Хоча така практика є повседенним явищем у поневоленій Україні, це аж ніяк не означає, що нам треба брати приклад із нашого окупанта. Зрештою про ті т.зв. "прикрі моменти" вже давно чимало написано, а в тому і чимало тенденційного, отже затаювати тут немає чого ані потреби. Краще говорити про "прикрі моменти" з минулого, вчитися на них, як не повторювати їх у майбутньому, ніж затаювати їх перед поколіннями.

На щастя, здоровий глузд переміг і вирішено, що так "Денник..." як і "Суд над ген. Тарнавським" — це "поважний військово-історичний документ і видавництво "Червона Калина" вирішило опублікувати його".

І так остаточно видавництво "Червона Калина" дійшло до правильного рішення, що є дуже похвальне. Але хоча й рішення пройшло, то комусь забаглось у слові "Від Видавництва" підірвати вірогідність цього документу, що мовляв "Щоденник УГА — це історичний документ, але... це не значить, що все у ньому історична правда" (стор. IV). Тут знову виявився брак розуміння документу часу. Переглянувши обі ці центральні книжки, нам доводиться ствердити, що все що там є записано — є історичною правдою, бо так в Начальній Команді події того часу розуміли і так їх собі інтерпретували. Ба, що більше, власне на базі тих, нехай і невірних інформацій чи інтерпретацій, діяла Начальна Команда УГА і творила історію. З другого ж боку навіть у "компромітуючих" висловах записаних у "Деннику..." мусіла бути щонайменше, якась доза правди. Зрештою, ці справи розглядатиме майбутній дослідник, який, поза всяким сумнівом, буде конфронтувати інформації "Денника УГА" з інформаціями "Зимового походу" О. Доценка, споминами ген. Денікіна та іншими, і доходитиме до того, де і що є правдою.

"Денник Начальної Комади У.Г.А." — це дійсно рідкісний історичний документ і Видавництво "Червона Калина" добре зробило, що його видало. При цьому варто підкреслити ще й те, що видавництво видало цей документ без "виправлювання" мови, при чому буває і так, що виправляють і зміст, відповідно до вимог сучасної хвилі, тоді коли сам документ має відображати дух часу, до якого він відноситься. Жаль тільки, що це документ появився так пізно, бо його відсутність, чи пак недоступність, негативно вплинула на історіографію УГА та її взаємовідносин зі штабом Головного Отамана. Під цим оглядом Дієва Армія УНР була щасливіша, бо тотожний за своєю формою твір-документ "Зимовий похід" О. Доценка появився у 1932 р. а "Українсько-московська війна 1920 року у документах" ген. В. Сальського в 1933. Денник НК УГА, який своїм змістом і формою аж ніяк не уступає двом попереднім документам мусів чекати ще сорок років, щоб побачити денне світло.

Вважаємо, що видавництво зовсім зайво намагається оправдати себе за публікацію цього документу, навпаки, воно винно дати вияснення чому цей документ не появився принайменше тоді, як повище наведені документи з Дієвої Армії УНР або, принайменше, у перших роках його побуту в Америці. Найслабшою частиною цієї публікації є ніщо інше, а якраз слово "Від Видавництва". Тут ми читаємо нарікання на те, що мова документів не зовсім чиста та що термінологія не завжди послідовна, але само видавництво не послідовне у бібліографічних назвах. Наприклад, на означення першого документу вживає назви "Щоденник..." тоді як а заголовній сторінці є "Денник..." і також "Процес генерала Тарнавського" тоді як на заголовку цього документу стоїть "Суд над ген. Тарнавським".

Позитивним явищем є доданий "Список місцевостей" (повинно бути "Показник місцевостей", бо він показує, на котрих сторінках знаходиться інформація про них), але, на жаль, немає поіменного показника, що було б дуже помічним у такій публікації. Книжка видана на доброму папері та в солідній оправі, що запевняє її довгоживучість. Нам приємно ствердити, що, поминаючи "вагання", "Червона Калина" таки видала оба ці надзвичайно цінні документи, бо, як видно, почуття обов'язку перемогло, беручи верх над політичними симпатіями чи антипатіями. "Денник Началь. Команди УГА" заслуговує на відповідне місце серед усіх інших документацій по всіх бібліотеках університетів, організацій та взагалі книголюбів.





вівторок, 24 вересня 2019 р.

МАТЕРІЯЛИ ДО ІСТОРІЇ І УД УНА


Юрій Тис-Крохмалюк


У моїх працях над доступною мені літературою і джерелами до історії І УД УНА знаходжу немало противорічних тверджень відносно різних справ меншої чи більшої ваги. Причиною того є мабуть те, що приміром у споминах визначних діячів тих років автори пишуть звичайно про те, що відноситься безпосередньо до їхніх ділянок, і тільки зрідка згадують інші справи. Приміром у Ґеббельса споминах 1942-1943, а теж і в його промовах 1939-1945 не маємо майже нічого про події на фронтах війни на сході, а в тім і про українські справи. Зате багато вартісного матеріялу подають ті автори для розгляду причин, які заіснували в тих роках, а осібна оцінка тих чинників, які довели до зміни політики супроти України, хоч практично ця зміна прийшла запізно і тим самим не могла дати відповідних наслідків.

Противенства авторів у справі Дивізії слід буде розглянути докладніше і визначити, котре становище правдиве, а котре ні. Це відноситься теж і до українських авторів. Приміром оцінка битви під Бродами писана у перших повоєнних роках різниться від пізніших праць, писань на підставі кращих і певніших матеріялів, які — ті писані нагорячо — мають у собі велику дозу перебільшень і непровірених вісток, що творилися на основі психічних заломань нашої суслільности. І так нпр. Іван Кедрин пише у своїй статті "7000 поляглих за ідею" про книжку "Броди", видану 6 років після закінчення війни. Він наводить такі слова — "Дивізія увійшла в дію, маючи 11 тисяч вояків. В кітлі вона втратила около 7.000 вояків і старшин. З них найбільша частина згинула, або, ранені, попали в большевицькі руки".

Ці слова писані ще по свіжих слідах битви, багато скоріше як появилася книжка "Броди" і не можна винити автора, бо ніяких інших даних тоді не було поза розповідями і під впливом трагізму поразки. Ніхто не мав тоді можливості порівняти німецькі втрати (7 дивізій) і не враховано, що в пізніших місяцях прийшли до Дивізії відділи вояків, що перебували у німецьких частинах включені туди в кітлі, та що понад дві тисячі знайшлися у відділах УПА.

Для дальшого приміру можемо навести зізнання головного референта СБ на терені т. зв. "Закерзонського Краю" визначного члена ОУН Петра Федоріва, псевдо Дальнича, арештованого польським УБ у підпільному бункрі 16-го вересня 1947-го року. Ці зізнання появилися як документ у книжці польського генерала І. Блюма "З історії польського війська в роках 1945-1948", та були передруковані у журналі "Визвольний Шлях" 8/154 за серпень 1960-го року. Ось фрагменти зізнань, які відносяться до Дивізії:

"В пізнішому перйоді, себто, в 1943-тому році у Львові, представники мельниківської групи з Навроцьким — провідним діячем Фронту Національної Єдности — на чолі, зорганізували СС Дівізіон Ґаліцієн, що її вжито до боротьби проти Совєтського Союзу."

В іншому місці зізнань читаємо:

"У 1945-му році, безпосередньо перед капітуляцією гітлерівської Німеччини, члени СС Дівізіон Ґаліцієн перейшли більшою кількістю до відділів УПА, продовжуючи боротьбу проти СССР і Народньої Польщі."

Очевидно, що обидві вістки неправдиві. Згадані особи чи політичні організації не могли організувати Дивізії та ще як Ваффен СС, а були вони членами Військової Управи, якої завдання були допомогового переважно характеру, а до того і дуже ограничені. Друга вістка неправдоподібна хоч би тому, що перед капітуляцією УД УНА була уже вилучена з військ Ваффен СС, та знаходилася далеко на полудні; перехід навіть малих груп вояків до УПА був тоді цілком неможливий. Дальнич, який в той час був членом Крайового Проводу ОУН на терені Закерзонського Краю мусів бути обзнайомлений краще про І УД УНА чи навіть про Дивізію "Галичина". Треба припускати, що звіт поданий Блюмом невірно, на що вказують ще інші вислови Дальнича.

Після битви під Бродами, а навіть ще в окруженні розходилися чутки, що причиною окруження, браку летунства і танків є зрада генералів. Про це свідчило теж заховання більшости німецьких вояків, які часто були апатичні і просто ждали попасти у полон.

Я завдав собі труду прослідити ту справу в чисельних документальних працях у німецькій мові і німецьких авторів. Загально можна сказати, що від початки війни Гітлер мав опозицію німецьких високих старшин не тільки відносно ведення війни, але теж і політики Третього Райху.

Характер тієї опозиції в перйоді воєнних успіхів Німеччини не мав зорганізованого характеру. Аж коли почалися невдачі з осібна на східньому фронті, поновлено заходи зорганізувати спротив діяльности кліки Гітлера. З невдачами почалися інтриги у національ-соціялістичній партії змови і саботажі у виконуванні наказів і веденні війни. Від капітуляції ген. Паулюса у Сталінґраді, большевики скріпили свою пропаґанду проти гітлерівської Німеччини з осібна коли на чолі "Національного Комітету "Вільна Німеччина" станув сам Паулюс, що попав у полон. Від вчасної весни 1944-го року совєтська пропаґанда набрала великого впливу у німецьких військових з"єднаннях. Про це згадує Гітлер у своїх промовах проти генералів. Якусь цілість творить атентат на Гітлера і постава генералів у штабах і на фронті, де саме з початком сандомирсько-львівської офензиви Червоної Армії забракло пального літакам, що стояли на львівському летовищі та сильними закликами полонених німецьких генералів з комітету "Вільної Німеччини". До цієї справи повернуся у дальших статтях, а тут наведу фрагмент запису Ґеббельса з дня 3 серпня 1944-го року.

"Продовж кризи на середньому відтинку фронту я довідався з большевицької інформаційної служби, що тільки в останніх 14 днях 22 німецькі генерали з піднесеними руками перейшли у большевицький полон, та що більша частина тих генералів вже 24 години пізніше говорили через радіо до німецьких військ як члени так званого "Національного Комітету Вільної Німеччини" і намовляли їх до капітуляції. Вчора у Головній Квартирі Фюрера предложено мені летючки із закликом, щоб наші війська скапітулювали та перейшли до полону, та що там знайдуть надзвичайне і гуманне поводження з ними. Ці летючки підписали не большевицькі функціонарі або політруки, не жидівські еміґранти з німецької батьківщини 1933-го року, а німецькі генерали!"*)


________________
*)   Gebbels Raeden, Band II, 1939-1945, Duesseldorf, cmp. 366-367.


субота, 21 вересня 2019 р.

ГРИЦЬ ВАСИЛЕВСЬКИЙ

1901-1977

 Гриць Василевський, уродженець Михалькова б. Одеси.
Був хорунжим кінноти в армії УНР і нагороджений орденом   Залізного Хреста за участь в боях в зимовому поході в 1920 р.

Після 30 місяців інтернування за дротами в Польщі, втік до Чехословаччини, де закінчив інженерні студії та працював на пості інженера державних робіт.

Залишив Прагу в 1945 р. і в роках 1946-1947 працював для Амер. Армії в м. Реґенсбурґ в Баварії.

Від 1948 р. проживав з родиною в США. Тут працював як інженер в плянуванні та побудові мостів, останнім часом як інженер-сеньйор мостобудівництва в Департаменті шляхів Пенсильванського стейту.

М.  Ш.

субота, 14 вересня 2019 р.

"РОСІЙСЬКІ" ОФІЦЕРИ


Лев Шанковський


(продовження з В. К. ч. 1/78)


Вместе с красними командирами... строили Красную Армию и Красньїй Флот, трудились в центральних органах военного управлення, во Всеобуче, в запасньїх войсках, в штабах соединений, командовали фронтами, армиями и соединениями бывшие офицеры и генералы старой армии... "Они сами учились у нас работе и давали нам взамен свои технические показання. И только при помощи их Красная Армия могла одержать те победы, которые она одержала", — указьівал Ленин

(ПСС, том 40, ст. 199)...

 И. И. Минц, (ред), Из истории граждансной войны и интервенции 1917-1922. Сборник статей. Москва 1974, ст. 196-197.


IV

Сучасна совєтська історична наука про громадянську війну й інтервенцію та організацію Червоної Армії намагається, з усіх сил, заперечити вклад Л. Троцького в будівництво Червоної Армії. Поскільки в цьому будівництві, справа притягнення кол. офіцерів з царської армії є дуже важлива, бо ж навіть сам Ленін стверджує, що "тільки за їх допомогою" Червона Армія вийшла з війни переможною, сучасні совєтські історики доволі темпераментно заперечують факт, що використання кол. царських офіцерів було ініціятивою Л. Троцького. Це, між іншими, безапеляційно стверджує бритійський історик Совєтської Росії — Едвард Галлет Карр і ми розуміємо, що це його твердження мусить дуже колоти очі совєтських істориків, бо історик Карр є непоправним совєтофілом. Але Факти є фактами і вони (факти) є, як відомо "вперта річ".

Мабуть має слушність учень проф. Карра, Пітер Кенез, молодий бритійський історик громадянської війни, який твердить, що спочатку Ленін не мав виразної думки про колишніх воєнних спеціялістів з царської армії, бо ж вони належали до прошарку "буржуазної інтеліґенції", якою Ленін безмежно погорджував, але змінив свою думку під впливом Л. Троцького, який Ленінові доказував, що регулярної армії побудувати без допомоги "воєнних спеціялістів" не буде можливо. Прийнявши думку Л. Троцького про "воєнних спеціялістів", Ленін уже послідовно її обороняв до кінця. Між іншими, використання кол. воєнних спеціялістів царської армії було одною з найважчих проблем будівництва Червоної Армії. В оцінці Леніна, ці труднощі полягали в тому, що "озброєних робітників і селян ставилось під команду кол. офіцерів, які, в своїй величезній більшості, співчувають поміщикам і капіталістам" (ПСС, том XXXIX, ст. 152). Проти використання воєнних спеціялістів був постійний спротив членів РКП(б). Питання про це обговорювалось на партійних з'їздах, конференціях, в Центральному Комітеті і на VIII З'їзді РКП(б) улітку 1919 року, де противники використання кол. офіцерів створили були т. зв. "воєнну опозицію". Але, Ленін був майстер від поскромлювання всяких опозицій і від проведення власної лінії в керівництві партією.

Воєнні опозиціонери закидували Ленінові, що колишнім царським офіцерам довіряти не можна, що в зустрічі з білими офіцерськими арміями вони негайно перебіжуть на бік білих армій, або по-зрадницьки будуть діяти на шкоду Червоної Армії. Ленін відповів, що він не мусить довіряти офіцерам, бо він довіряє політичним комісарям, які існують в кожній частині, починаючи від роти, ескадрону, чи батерії. Але, чи сповнялись чорні передбачування опозиціонерів, що так нагадували погляди наших опонентів "російського офіцерства"? Ніяк, ні! За чотири роки громадянської війни, всіх перебіжчиків з Червоної Армії до різних білих армій можна було порахувати на пальцях одної руки. Найвидатніший із них був кол. ген. Всеволодов, що у большевиків командував армією. Одного дня забрав усі штабові документи й пішов до ген. Денікіна. Цей поставив ген. Всеволодова перед польовий суд, який виніс вирок:  генерала Всеволодова розстріляти за службу в Червоній Армії. Потім, під Орлім, розстріляли ще ген. Станкевича після солідних тортур. Для старшин-гетьманців не було ніяких вийнятків, як свідчить справа полк. Ф. Боржинського, розстріляного біля станції Ілковайської з наказу денікінського польового суду. Полк. Боржинський був представником Гетьмана в Катеринограді і після упадку Гетьманату вертався до Києва.

В 1919 році, коли Українська Галицька Армія перейшла була р. Збруч на Наддніпрянщину й об'єдналася для спільних операцій з Армією УНР, під проводом штабу Головного Отамана, очоленого ген. Юнаковом, і коли після виміни думок між галицькими і наддніпрянськими командами вирішено, остаточно, провадити операції в напрямі на м. Київ, перед об'єднаними українськими арміями був фронт Червоної Армії, який обороняла 12-та совєтська армія, команда якої містилася в Києві. 12-та совєтська армія ділилася на північну групу дивізій зі штабом у Коростені й південну групу дивізій зі штабом в Одесі.*) Придивімось тепер командному складові 12-ої армії:

Командарм — Н. Г. Семенов, ген. майор царської армії;
Нач. штабу — Г. Я. Кутирев, пполк. царської армії;
Нач. опер, штабу — А. Л. Латинін, капітан  царської армії.

Наприкінці серпня 1919 р. всіх цих "генштаба" нагнали в шию з постів, бо ж не оборонили вони Києва перед об'єднаними українськими арміями, які зайняли Київ 30. VIII. 1919 року. У вересні 1919 р., 12-ою армією вже командував новий склад, а саме:

Командарм — С. А. Меженіков, ген. майор царської армії;
Начштабу — В. А. Давидов, полк, царської армії;
Нач. опер, штабу — С. П. Седачев, пполк. царської армії.

Немає що казати, керівництво 12-ої армії було "фахове". Але 31. VIII. 1919 р. до Києва вдерлися денікінці, яких добросердні українці пустили до міста, бо думали про них, що це "союзники". З'єднаннями Добрармії ген. Денікіна, що "здобули" були Київ, командували теж колишні царські генерали й генштабісти. їхні прізвища були: ген. лейт. Фон Бредов, ген. майор, фон Штакельберґ, ген. майор фон Штессель, ген. майор фон Закс і полк. Володимир Удовиченко. Отже "русскі" генштаба були в Червоній Армії, а в Добрармії ген. Денікіна були самі "германці" й один... "хахол".

І цим "германцам" з Добрармії ген. Денікіна українці протиставили свого "германца" ген. Антона Кравса, що тоді командував Центральною армійською групою українських армій, завданням якої було здобути м. Київ. Я далекий від того, щоб ген. А. Кравсові закидати якісь нечесні наміри в зв'язку з його національністю (такі закиди роблено з боку деяких урядових політиків), але своє питання таки мушу поставити твердо: Чи дійсно не було вже українського генерала відповідної військової ранґи й досвіду, що міг був очолити армійську групу українських армій на такому важливому стратегічно й політично напрямку? Бо ж навіть зустрівшись з денікінцями у Києві ми не мусіли перед ними капітулювати, тим більше, що мали за собою перевагу сил. У районі м. Києва, проти 2,800 багнетів, 1,700 шабель і 45 гармат Добрармії, об'єднані українські армії (без кооперуючих повстанських загонів) мали 8,850 багнетів, 1075 шабель і 113 гармат, у тому 24 гармат важких. Воля полководця в критичному моменті вирішує дальший хід історії. Дозволю собі сказати, що такі українські полководці були, але не було повного усвідомлення їхнього існування й правильної оцінки їхніх можливостей.


V

Коли ШГО влітку 1919 року заплянував операції об'єднаних українських армій в напрямі на Київ (варіянт походу на Одесу відкинув Симон Петлюра й уряд УНР з політичних причин), він (ШГО) поділив був об'єднані українські армії на три армійські групи, з яких дві групи мали очолювати високі старшини УГА німецької національности. Лівофлангова група в складі 2 корпусів: (Січових Стрільців і II Галицького), під проводом полк. Арнольда Вольфа мала наступати на Житомир-Коростень. Центральна група в складі І Галицького й Запорізького корпусів та 2-ої, 8-ої й 1-ої Кінної бригад III Галицького корпуса, під проводом ген. А. Кравса, мала наступати прямо через Козятин, Хвастів на Київ. Правофлангова група, в склад яких входили, перш-за-все, наддніпрянські дивізії, під проводом командарма Наддніпрянської Армії полк. Василя  Тютюника й Штабу Дієвої Армії, мала наступати в двох групах (а) на станцію Цвіткове і (б) на Одесу. До речі, з'єднання південної групи дивізій 12-ої сов. армії, головно 45-та стрілецька дивізія Червоної Армії з Одеси, що наступали проти групи полк. Удовиченка, під проводом командарма Йони Якіра й царського адмірала Німіца, як шефа штабу, переважали 3-тю Залізну стрілецьку дивізію полк. (пізн. ген. Удовиченка) втричі і складалися з дуже запальних і відважних жидівських комсомольців з Одеси, яким у боротьбі проти Армії УНР щиро помагало населення таких містечок, як Копайгород, Шаргород, Крижопіль тощо. Це відома істина з років визвольної війни, що жидівські з'єднання Червоної Армії билися краще, ніж з'єднання московські. Все ж таки, група Якіра не зуміла побороти 3-ої Залізної стрілецької дивізії ген. Удовиченка, яка власне через свою стійкість у боях отримала почесну назву "Залізної". Але теж і втрати цієї дивізії у цих завзятих боях були найбільші з усіх, що їх українські армії мали у визвольній війні. Ось, напр., у цих боях 8-ий Чорноморський піший полк втратив свого полковника (полк. Євгена Царенка), усіх курінних і більшість сотенних командирів. Існує "школа", що бойовими втратими міряє бойову вартість окремих частин. Якщо так, то 8-ий Чорноморський піший полк був найкращим пішим полком української армії.

З нашого зіставлення бачимо, що тільки правофлангова група, в поході на Київ-Одесу, мала українську команду; командувачами двох інших груп були старшини УГА — німці, і німцями були теж начальники їх штабів (майор Фердинанд Льонер і майор Вільгельм Льобковіц), оба старшини кол. генерального штабу австро-угорської армії. Ці призначення показують, що ще влітку 1919 р. отже через два роки з гаком після всеукраїнських військових з'їздів, українізації дивізій і корпусів кол. російської армії, будівництва регулярної української армії за Центральної Ради й гетьманату, ми не зуміли перебороти в себе недовір'я до "російського" генерала й офіцера. У старшин УГА — німців, це недовір'я могло базуватися на почутті здогадної "вищости" австрійського офіцера над офіцером російським, хоч для таких почуттів не було підстав у фактах. Австро-угорська армія, в ніякому разі, не могла себе уважати кращою армією. Російська армія мала незрівняну кінноту, що в своїй тактиці унаслідувала була бойові лади й засоби козацької кінноти чи кінноти степових народів, хоч. щоправда, роля кінноти в модерній війні вже кінчалася (але не у війні революційній). Обі армії мали однаково добру артилерію, хоч австрійський гарматний матеріял був кращий. Якщо йдеться про піхоту, то її вартість залежала від реґіонального походження цієї піхоти. Чеські полки до маршів своїх оркестр ішли з розвиненими прапорами в російський полон, але судетські й альпейські німці, мадяри й поляки, галицькі "тирольці сходу" билися добре, хоч їм це нерадо признавали "властьімущі". Що ж до боєздатности піхоти російської армії, то дослідник її історії, Н.Н. Головин, залишив нам працю (Военныя усилия Росии в мировой войне, т. І, Париж 1939, табл. 10), в якій є зведення й мапка процентового відношення числа полонених до бойових втрат для кожної губернії Російської імперії. Чим менше це процентове число, тим краща боєздатність вояків з данної губернії. І так, найбоєздатніші в російській армії були Кубанські козаки, які мали тільки 15 полонених на 100 втрат, далі йдуть Донські козаки (30), естонці (31), українці (32-36), кавказькі народи (32-45) москалі (32-49), волзько-уральські губернії (40-45), білорусини (46-49) лотиші (50), поляки (51-61), литовці (62-67). Серед москалів менші процентові числа виказують ярославці, новгородці й петроградці (32-38), а всі інші понад 40%. Із повищого зведення виникає, що українці виявили, в І Світовій війні, доволі високу боєздатність, зараз після Кубанських і Донських козаків та естонців, або що українець, у чужій армії, завжди був добрим вояком. Коли ж рівняти піхоту російської армії з австрійською, то немає сумніву, що російська піхота була краща своїм бойовим вишколом і бойовим досвідом. Російська імперська армія завжди проти когось вела війну, коли останньою війною Австро-Угорської імперії була війна проти Прусії й Італії в 1866 році, якщо не рахувати партизанської війни в Босні й Герцоґовині після її приєднання до Австро-Угорщини. Досвід російської піхоти був кращий, зокрема в ділянці польових фортифікацій, але зате російські генерали прославили себе крайньою байдужністю до втрат свої солдатів. Для російських генералів солдати були "серой скотиной" і їх "жизнь" не вартувала російським генералам, байдуже царським чи совєтським, ні одної копійки. Ще досі згадується повчання ген. Айзенгауера маршалом Жуковим, що найкращим засобом для розмінування замінованих піль, є післати на них одну дивізію піхоти, що її солдати маршуватимуть розтрільною у віддалі З метрів солдат від солдата. Цей найдоцільніший і найекономічніший спосіб розмінування замінованого поля, на думку марш. Жукова.

Коротку характеристику австрійської й російської армії закінчуємо ствердженням, що в російській армії погано була поставлена справа забезпечення армії зброєю, муніцією, всяким іншим постачанням. Російська інтендантура була погано зорганізована і ця погана організація була причиною численних надужить до цього, що кожного інтенданта російської армії вважали злодієм або хоч розтратником. Коли ж він був чесний, то він ніяк не міг собі дати ради зі ситемою нахабного хабарництва ("рука руку миє"). Погану славу мали теж інтенданти Червоної Армії й Добрармії, зокрема ці останні. Натомість дуже чесними й працьовитими були начальники Наддніпрянської Армії, полк. Матиясевич і, по ньому, полк. Бандрівський. Останній часто присилав вістового до місцевої галицької команди, щоб позичити... буханку хліба.

Недовір'я до "російського генералітету" й "російського офіцерства" мало глибшу основу і, на жаль, серед нас не знайшлося Л. Троцького, щоб усім політичним діячам утовкмачив у голову преважливу істину, що без армії, зорганізованої на військовий лад, держави ніяк побудувати не можна, а армію можна було побудувати тільки за допомогою воєнних спеціялістів. Коли вже треба було набирати цих спеціялістів, то перш-за-все треба було набрати місцевих людей, з України, головно природніх українців, яких було чимало. Тут не поможуть ніякі нарікання на брак офіцерів, бо в світлі цього резервуару, що його залишила російська армія в Україні (60,000 офіцерів!), ніякого браку не тільки що не було, але була надвишка, яка дозволяла нам провадити їх селекцію. Тільки телеграму: "Чи ви мобілізували всіх офіцерів в Україні?" треба було надати українській військовій владі надовго перед тим, заки надав її Ленін. Але треба зрозуміти, що офіцери є конечним матеріялом для будівництва української армії.

Цього зрозуміння не було і, в 1919 році, ми прийняли були нефаховий, "отаманський принцип" організації нашої армії. Голова Директорії УНР, Володимир Винниченко, в квітні 1919 р., вимагав, щоб "фаховців" з української армії прогнати, старшин набирати з "робітників" і "селян", вишколюючи їх на коротких курсах, або творити старшинський корпус із підстаршин (Відродження нації, т. III, ст. 186). З "отаманських загонів" нічого не вийшло, хіба сумна слава про жидівські погроми. Прихід на Україну Української Галицької Армії, зорганізованої на військовий лад, з генералами й сташинами у своєму проводі, значно покращав становище старшин в Армії УНР, але повний голос оце старшинство здобуло щойно в 1920 році, коли в Армії УНР остаточно застосовано модерні методи організації війська. В цьому році, автор цих рядків мав честь служити в Армії УНР до кінця визвольної війни. Добре пам'ятаю своїх тодішних зверхників: генералів і офіцерів. Були це "російські" офіцери, бо "австрійських" офіцерів не було тоді в Армії більше ніж 150-200, але й вони скоро перейшли до Чехословаччини. "Російські" офіцери часто не знали добре української мови й калічили її, але вони продовжували боротися за самостійну Україну, серед дуже важких умов, навіть тоді, коли патентовані українські патріоти з різних соціялістичних партій давно вже позникали з полів боїв. Одні сиділи в Києві й коляборували з московсько-большевицьким окупантом, а інші "репрезентували" нас за кордоном, хоч їхній "репрезентації" гріш була ціна. І тоді, в 1920 році, приглянувшись їм добре, я навчився шанувати й любити цих "російських"' генералів і офіцерів. Тоді я зрозумів, що сталася дуже велика шкода для висліду нашої визвольної війни тим, що ми не використали як слід цього великого резервуару генералів і офіцерів, що їх нам в Україні залишила була колишня російська армія. Тепер цю нашу нездатність покриваємо брехнею про "брак" офіцерів. Ні, вони були й власне їм, зокрема "російським офіцерам" в українській армії присвячую цю розвідку.

VI

На закінчення її, бажаю відповісти на таки мною поставлене питання, чи були українські генерали й офіцери, що могли заступити полк. А. Вольфа й ген. А. Кравса у проводі Армійських Груп, що вели наступ на Коростень і Київ? Твердимо, що такі генерали були.

Тут треба таки сказати про наш генералітет, бо справи, що стосуються організації нашої армії доби визвольної війни, є широкому загалові невідомі або маловідомі. До речі, треба тут підкреслити, що наша "офіційна" історична школа, що в роках між двома світовими війнами "насвітлювала" історію "визвольних змагань", доволі тут наплутала, намагаючись деякі невигідні собі факти закрити, а інші винести на щит. Через цю плутанину, історію визвольної війни дещо сфальсифіковано, а дещо спримітивізовано.

Приклад І. Муравйов і його 6,000 бійців зайняли Київ (9. II. 1918) тому, що українські полки зі славними іменами українських гетьманів проголосили" "невтралітет" і Центральної Ради не було кому боронити. Українські народні маси були несвідомі й не розуміли, що довкруги них діється, і тому підпали під вплив московсько-большевицької агітації.

Факти: Полків вже не було, вони були здемобілізовані 15 січня. На їх місце ніякої "народної міліції" ніхто не створив. Київ мусів впасти в руки Муравйова, бо військові частини Центральної Ради кинено в повінь демобілізаційної анархії. Аґітація не мусіла бути московсько-большевицька, бо могла бути "боротьбістська", бо вже тоді ліві українські есери (Панас Любченко, Олександер Шумський, Михайло Полов та інші члени Центральної Ради) вирішили будувати "радянську Україну" на спілку з московськими большевиками.

Приклад II. Поскільки не було оборонців Центральної Ради, під Крути вийшов Окремий Студентський Курінь Січових Стрільців.

Факти: Під Крути вислано Юнацьку Школу ім. гетьм. Богдана Хмельницького в повному складі (4 сотні, кулеметні команди), до яких приєдналися деякі студенти, що дружили з юнаками. Ніякого "Окремого Студентського Куреня СС" в природі не було. Тут. М. Порш наслідував тільки прем'єра Керенського, який перед большевиками пробував також рятуватись "юнкрами" офіцерських шкіл. Але Керенський мав ще батальйон войовничих баб (батальйон "смерти" Бочкарьової), яких М. Порш не мав. А втім, що б відбити напад Муравйова повністю вистачав Звенигородський Кіш Вільного Козацтва, що тоді мав 20,000 озброєних вільних козаків, а який закінчив свою службу Україні десь в 1923-24 роках як відомий повстанський район — Холодний яр. У центрі цього району є с. Мельники, тепер Чигиринського району, в якому поховано 300 загиблих козаків родом з цього села.

Приклад III. Заломання української армії на Лівобережьньому фронті в січні 1919 року і її відступ на Правобережжя було спричинене перевагою московсько-большевицьких армій над українською армією.

Факти: Ніякої переваги московсько-большевицьких армій не було; українські війська переважали большевиків удвічі. Причини заломлання українського Лівобережного фронту були такі: (1) Виступи проти українських військ німецької окупаційної армії, якій большевики обіцяли, в низці переговорів, вільний транспорт на батьківщину через Білорусь. Заохочені цим, німці викинули українські війська з цілої низки місцевостей на Лівобережжі. Внаслідок німецького ультиматуму мусів покинути Харків Запорізький корпус під командою полк. Болбочана, який, на другий день (3. І. 1919) зайняв 5-ий сов. полк, що прибув поспішним маршем до Харкова з Суджі; (2) Виступи проти українських військ лівих українських есерів ("боротьбістів") і лівих українських есдеків ("незалежників"), які організували повстання проти УНР на Чернігівщині й Полтавщині. Вірні УНР війська, оточені з усіх боків повстанцями (ними командував сотн./полк. М. Шинкар, що був начальником Київської воєнної округи з іменування М. Порша), залишали швидко терен, тікаючи на Правобережжя. На домір зла, "боротьбісти" й "незалежники" перетягнули цілу низку з'єднань Армії УНР на свою сторону. І так вибули з рядів Армії УНР: обі дніпровські дивізії (Зеленого й Данченка), група от. Хименка на Полтавщині, що звела великий братовбивчий бій з Січовими Стрільцями під Гребінкою, і врешті групу от. Григор'єва (15,000) на Херсонщині й Таврії. Поскільки теж частини Сірої й Чорноморської дивізій перейшли були на бік інвазійної армії Антонова-Овсеєнка, Армія УНР, позбувшись майже 40,000 війська зі своїх рядів, була вже в дійсності в меншості, бо перевагу над нею мали вже інвазійні війська. Армія УНР швидко залишила Лівобережжя, здаючи Київ (5. II. 1919) без бою.

Такі факти, але чому ми, здебільша, цих фактів не знаємо? "Офіційна" школа закриває їх з двох причин: (1) Вони показують, що повстання проти Гетьманату було актом безглуздя, а не політичного розуму, що воно було запрошенням большевиків до інвазії України ("під знамйона Петлюри ми послалі всі свої революціонниє комітети", писав пізніше Вл. Антонов-Овсієнко), що ми навіть зробили собі ворогів з німців, яких самі запросили на Україну, а які могли нас, деякий час, обороняти в згоді з переможною Антантою; (2) "Боротьбісти" й "незалежники" — це кість від кости, кров від крови української демократії, наші "товариші", безсумнівні "українські патріоти". Хто може сказати, хто був правий у цій дилемі, як бути після скинення Гетьмана? Чи не краще було большевикам допомогти в поширенні аж по Атлянтійський океан, замість обороняти позиції Антанти в Україні й злигуватись з міжнароднім капіталом, який нас не визнає? Бо ж, якщо б большевизм поширився був по Атлянтійський океан і Піренеї, то вся комуна з України перенеслась би до Західньої Европи поглиблювати "революцію", а нас би тут в Україні залишили в спокою. І є тільки одно маленьке "але" в цих міркуваннях: Як з цим поширенням ген аж по Атлянтійський океан, якщо п'ятимільйонна Червона Армія не могла собі дати ради навіть з одною Польщею?!

При цій нагоді годі не згадати цієї кривди, що від цих протигетьманських повстанців, байдуже яких, директорінських, боротьбістських, большевицьких сталася деяким "російським" офіцерам з української армії. Кажемо виразно з української армії, бо всі ці генерали й старшини були іменовані на свої становища Військовим Міністерством Центральної Ради. До речі, схема, за якою будувалась українська армія за Гетьманату, придумана була ще за Центральної Ради. Цю схему придумав був ген. штабу пполк. Олександер Слива-Сливинський, який керував Українським Генеральним Штабом і за Центральної Ради, і за Гетьманату. За Гетьманату був піднесений до ступня полковника. За Директорії УНР, був канцелістом III кляси у Військовому Міністерстві.

І так у повстанні пропали (називаю тільки генералів; на полковників немає в мене місця):

V Армійський Корпус, к-да Чернігів. Директоріянські повстанці арештували комкора V, ген. Дорошкевича і командира 9 — ген. Стефановича-Стасенка й ще цілу низку інших старшин. Дорошкевич й Стефанович-Стасенко брали участь в українізації XXI корпусу під Ригою, на свої становища були призначені за Центральної Ради.    

12 січня, большевицькі Таращанці несподівано зайняли Чернігів. Вони "визволили" арештованих генералів й офіцерів з "петлюрівскої" тюрми і розстріляли їх як "гетьманських офіцерів".

VI Армійський Корпус, к-да Полтава. 29 листопада повстанці полк. Шинкара зайняли Полтаву. Вони розстріляли всіх гетьманських офіцерів, на яких поклали свою руку, між іншими ген. Олександра Слісаренка, комкора VI, який у російській армії був командиром XXVIII українізованого корпусу і входив у склад Української Військової Ради 5-ої Армії Північного фронту.

Ген. Слісаренко був прятелем ген. М. Омеляновича-Павленка, який у Полтаві командував 11-ою пішою дивізією. Ген. М. Омелянович-Павленко і начштабу VI — ген. М. Ґембачів спаслись, бо були в Києві. Ген. М. Омеляновича-Павленка з дуже прикрої ситуації вирятували галичани, забираючи його й ген. Ґембачева до Галичини. Ген. Ґембачів не хотів покинути Галицької Армії вже до кінця війни. Мав "своїх" вже по самі вуха!

У Прилуках повстанці розстріляли комдива 10, ген. Безкровного. Це був кубанський козак, що прийшов служити до української армії.

У Лубнах, директоріянські повстанці розстріляли ген. Олександровича приятеля ген. Петрова, комдива 12.

І коли ми знаємо про цей погром, то таки несовісно говорити нам про минулий "брак" офіцерів для створення української армії. Справді, було б дуже погано, якщо б ми й у майбутньому так ладнали свої воєнно-організаційні справи.

На становища командуючих армійськими групами українські генерали були. Уряд УНР уживав високих генералів до дипломатичних доручень, напр. ген. полк. Дельвіґа, ген. пор. Зелінського, командира Синьожупаників, ген. хор. Сікевича, що брав участь в українізації XXI корпусу. Деяких вищих генералів тримав уряд УНР у військовому міністерстві, але не платив їм генеральських платень, тільки платні канцелістів III кляси, тобто платні підстаршин. Таким канцелістом III кляси був генштабу полк. Олександер Слива-Сливинський, який був "справжнім" українським офіцером, бо був членом конспіративної організації "Оборона України" ще в 1904-1906 роках. До речі, її члени, знищували російські пам'ятники в містах України, але й творили інші діла, за які був суджений і засуджений пор. Антін Жданович, прізвище якого прийняв був як своє організаційне псевдо недавно померлий голова ПУН-у — Олег Штуль.

Канцелістом III кляси був генштабу ген. полк. Олекса Галкин, який був заступником головнокомандуючого Західнього Фронту в російській армії, шефом Головного Штабу за Гетьманату. Він прийшов до голосу тільки в 1920 році, коли став міністром військових справ УНР і головою її Воєнної Ради. Його замордували большевики у Львові в 1939 році.

Канцелістом III кляси був генштабу ген. полк. Микола Юнаків, у російській армії, командувач 8-ої армії, голова Шкільної Управи Військового Міністерства за Гетьманату. Ген. Юнаків був звичайним професором воєнної історії в російській Миколаївській воєнній академії. Коли прийшла до вирішення справа надрядного військового штабу для об'єднаних українських армій, тобто для Штабу Головного Отамана, кращого кандидата над нього не було. Представники УГА сказали виразно: хочемо на цей пост правдивого генерала, можливо з відповідним бойовим досвідом. Військовий міністер, ген. Всеволод Петрів, вийшов на третій поверх будинку військового міністерства і заявив канцелістові III кляси Юнакову, що його іменовано шефом Штабу Головного Отамана.

Чи могли бути українські команданти Армійських Груп? Ось кандидатури: генштабу ген. пор. Олександер Греков, ген. пор. Омелянович-Павленко — обі кандидатури абсолютно багато відповідніші від полк. Вольфа й ген. Кравса. Оба вони були сприйнятливі для УГА, бо були вже її начальними командантами. Але й були інші.

Ось генштабу ген. пор. Сергій Дядюша, за гетьманату комкор І у Житомирі. Коли вибухло повстання проти Гетьманату, наказом по корпусі перевів корпус на бік Директорії УНР. В Армії УНР був командуючим запасних військ УНР.

Ось генштабу ген. пор. Петро Єрошевич, за гетьманату комкор II у Вінниці. Наказом по корпусі перевів корпус на бік Директорії УНР. У російській армії командував дивізією, яка
вирізнилася в Брусіловському прориві, і XI Армійським корпусом, який сам зукраїнізував і з ним прогнав большевиків з Поділля. В Армії УНР командував 1-ою Північною стрілецькою дивізією.

Ось ген. хор. Мирон Колодій, за гетьманату комкор III в Одесі. Його пізніше атакували за ліві погляди і співчування "боротьбістам", а навіть большевикам. Але ніхто чомусь не хотів розуміти, що ці "ліві" погляди українського генерала мали джерело в факті, що "преславний" десант Антанти в Одесі, в очах генерала, що мав змогу обсервувати його зблизька, виявився цілковитим "балаганом" від якого годі було чекати допомоги для визвольної боротьби українського народу. І в цьому ген. Колодій був правий.

Прізвищ можемо назвати ще багато, але пора кінчати. За Гетьманату, комплет української армії визначено на 175 генералів, 14,930 старшин, 2975 військових урядників і лікарів, 291,221 підстаршин і рядовиків. Це на 8 армійських корпусів по дві дивізії піхоти і 4  1/2 дивізій кінноти. Разом мало бути 19 піших дивізій, бо окремо існували ще дивізії Сердюцька, Запорізька й Сіра. З трьох існуючих вже "кошів": Чорноморського, Низового й Січових Стрільців мали бути створені стрілецькі бригади з власними моторизованим транспортом. Наприкінці жовтня 1918 року, Військове міністерство вирішило, що організувати будуть 10 корпусів по 3 піші дивізії, разом 30 піших дивізій.

175 генералів плюс 14,930 старшин — це разом 15,105 старшин. У відношенні до кількости 50,000 це 30.21% використання наявного резервуару. Треба, одначе, сумніватися, чи стільки старшин зумів притягнути до служби в українській армії гетьманський уряд. Звіти німецьких й австрійських обсерваторів в Україні інформують про поступ в організації української армії, але вони ніде не кажуть, що офіцерські кадри українських частин сформовано на 100%. В деяких корпусах справа стояла краще, в деяких гірше, але процент формування старшинських кадрів ніде не перевищав 86-91%.

Після повстання проти Гетьманату, в Армії УНР залишилося, за свідченням полк. Олександра Доценка, адьютанта Симона Петлюри, 5,181 старшин (УЗЕ, т. III, ст. 695). Це тільки, що 10.36%. Не треба, одначе, забувати, що за Гетьманату існувала Інструкторська Школа Старшин, що випустила два турнуси, около 1,200 старшин. Було це, головно, старшини воєнного часу (хорунжі, поручники), що пройшли курси Інструкторські Школи Старшин й набули право служити в армії мирного часу.

В дні 10 листопада 1920 р. у рядах Армії УНР було ще 3,888 старшин, або 7.78% від 50,000. На них кінчається історія "російських" офіцерів в українській армії. Використання їх зменшалося з року на рік, а не зростало як у Червоній Армії. Для потіхи можемо сказати, що мобілізація "російських" офіцерів Добрармією ген. Денікіна теж цілком провалилась в Києві й Одесі. Про це знаємо зі спогадів ген. Денікіна і зі звітів ген. Шіллінґа в збірнику документів: "Гражданская война в Украине". Ген Денікін чимало рахував на офіцерів Київського району, але їх не дочекався в рядах своєї армії. Ген. Шіллінґ у звіті ген. Денікінові зовсім виразно нарікає, що офіцери до армії добровільно не йдуть, від мобілізації тікають і переховуються, включені в ряди армії — дезертирують. Бо й ми й добровольці забули, що цей "російський" офіцер, — це теж людина, яка має свої амбіції і свої цілі. Вона не є автоматом для відновлення трону, імперії, офіцерської касти. Вона почуває себе воєнними професіоналістом, шанує воєнну присягу, вважаючи її "лицарською обітницею", бажає виконувати свою професію вільно, без нахабної соціял-інженерії тих, що маючи свої власні ідеологічні формулки, намагаються впхати в них життя. Власне у нас і в Добрармії ген. Денікіна ці формулки перешкодили викорисати силу, що була потрібна для будівництва армії й держави. В майбутньому цієї помилки повторити не можемо!

На цьому й кінчається історія "Російських" офіцерів в українській армії доби визвольної війни 1918-1920 рр.



______________________
*) Поділ на північну й південну групи дивізій 12-ої сов. армії відомий є зі совєтської документальної літератури. Українські атвори, не виключаючи й атвора цих рядків, вважали раніше, що Одесу обороняла 14-а соз. армія. Насправді вона була вже на денікінсьному фронті.


неділя, 25 серпня 2019 р.

ПАМ'ЯТІ ДРУГА І БОЙОВОГО ТОВАРИША

 

ЛЕОНІД ПЕРФЕЦЬКИЙ

1901-1977


25 жовтня 1977 р. помер у Монтреалі образотворчий мистець-баталіст, кол. хорунжий армії УНР, Леонід Перфецький. Був він відданий Україні патріот, хоробрий та інтеліґентний вояк.
Леонід Перфецький уродженець східьного Поділля прийшов на світ в 1901 році. В 1918 році вступає до армії УНР і бере безпосередню участь у боях.



У 1919 році я пізнав покійного як командира кінної сотні 8-го піхотного Чорноморського полку 3-ої Залізної дивізії. Перфецький, тоді ще зовсім юний старшина, чудово виконував усі доручені йому бойові завдання. Восени 1919 року захворів на тиф, але влітку 1920 року знову був у шерегах відновленої 3-ої дивізії.

У своєму невідступному блокноті зарисовує епізоди з бойового життя свого полку та створює низку картин, що ілюструють окремі  видатні  моменти. Його пензлеві належить: "Бій під Галанівкою" чорноморців у жовтні 1919 р., "Останні набої" — бій під Миньками — кінець 2-го Зимового походу, "Крути" і багато інших.

На еміґрації вступив до Краківської академії мистецтва, яку закінчив в 1925 р. Згодом продовжував свою мистецьку освіту в Парижі. Він ілюстрував альманах "Базар", виданий у 1923 році в Каліші, а його картини містилися у вояцьких журналах. Був самітний, жив скромно, бо в наш вік баталістичне малярство не модне.

В роки 2-ої світової війни мистець спочатку працював у Львові, відтак вступив до дивізії "Галичина", де створив образи з життя дивізії.

Мистець не тільки змальовував бачені ним картини, але його полонило славне минуле України. До них належить битва під Конотопом. З-під його пензля виходить також картини з німецької окупації, а згодом з боротьби УПА та Української дивізії.

По закінченні війни опинився в Монтреалі в Канаді. Жив у манастирі св. Йосифа, в котрому розмальовував церкву образами на теми з апокаліпса. Він також розамлював церкву св. Духа в Монтреалі, а в Сен-Ельзеар французьку церкву і каплицю у французькому манастирі в Руєн.

Намалював багато картин з пластового життя на чужині та моделі військових одягів від княжої до сучасної доби.

Леонід Перфецький відзначився також як чудовий ілюстратор книжок, та для молоді зробив рисункову стрічку з часів німецької окупації, що друкувалася в щоденнику "Америці" і журналі "Крилах".

Був глибоко релігійною людиною і щирим українським патріотом.

Спочивай у чужій землі, Дорогий Друже!



Михайло Крат


неділя, 18 серпня 2019 р.

В РОКОВИНИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ



М. Сулима



Минає 60 років із того часу, коли свідома українська інтеліґенція на розвалі російської імперії взялася творити нове політичне тіло, яке стало зав'язком української держави. І в цей і наступні роки вся наша політична еміґрація ще і ще раз буде проаналізовувати причини, чому ми не в стані були закріпити нашої державности, яка зродилася в "роки бурі та революції". Треба б, щоб наші історики науково та об'єктивно висвітлили добу наших визвольних змагань і дали ряд студій у всесвітніх мовах, щоб світ міг дивитися на нашу боротьбу за державність і розцінював ролю української державности в правдивому світлі, а не дивився на всі події крізь призму більшовицької пропаґанди.

Є незаперечним фактом, що роки визвольних змагань стали наріжним каменем творення української нації. Цей процес ще не закінчений — його завершення залежатиме від нашого потенціялу духового та біологічного.

Революція в Україні вибухла в надзвичайно несприятливих умовах для зросту українського національного руху, незалежного від російських впливів. Двохсотлітня неволя скалічила українську духовість; знищила народну суспільну будову; підпорядкувала українські маси політичним і культурним впливам російського наступу; з українського народу створила несвідому етнографічну масу селян і робітників. Внаслідок русифікації наші міста стали центрами ворожого панування, а наша інтеліґенція втратила свої традиції та українську ідентичність. Освіта служила виключно пропаґанді російського великодержавництва. А що торгівля та промисел були в чужих руках, українська нація не мала середньої верстви, на якій звичайно держаться всі модерні нації. Коли зважити, що за Гетьманщини Україна була одною із найбільш освічених держав Европи, то політика російського расистського великодержавництва довела до того, що з вибухом революції грамотність в Україні виносила тільки 21%. В цілій Україні панували впливи російських політичних партій. В "Товаристві Українських Поступовців" (ТУП) гуртувалася горстка поміркованих українських інтеліґентів. Партія Українських Соціял-Революціонерів зорганізувалася щойно в 1917 р. Селянство та робітництво залишилися українськими, але їхня національна свідомість була майже неіснуюча, тому вони легко падали жертвою ворожої більшовицької чи також власної пропаґанди анархічних отаманів.

Брак державнотворчих сил

Не лише Україна, але й сама Росія не мала розвинених суспільних верств, які були б в стані створити тривке демократичне суспільство. В цілій імперії інтеліґенція не мала політичного досвіду, а жила у сфері абстрактних соціялістичних ідей. Самодержавна влада не допускала інтеліґенцію до державного правління, бо боялася її прогресивних ідей. Народництво стало основною політичною ідеєю. До селян промовляли гасла партії соціял-революціонерів, які були за націоналізацію землі. Демократичний режим "Тимчасового Російського Правительства" на чолі з Керенським не вдержався довго й тим самим відкрив навстіж ворота для агресивної партії більшовиків.

Українська революція розвивалася в тісному пов'язанні із загальною всеросійською революцією. Національні українські прошарки почали активізуватися з постанням Української Центральної Ради (17 березня 1917 р.). Соціяльний момент грав вирішну ролю в настроях українських мас. Серед них були популярні гасла "Земля та воля", як також "Вся влада народові", що були гаслами соціял-демократії.

Більшовики видвигнули гасло "Грабуй награбоване", як також вимогу, щоб влада перейшла до робітничих, військових і селянських рад депутатів. Малосвідомі українські маси пішли за цими гаслами, тому влада Центральної Ради тратила ґрунт під ногами, бо її противники завжди представляли її як буржуазну та протинародну владу. Українську революцію гальмувало й те, що ми не мали українського міста; воно було в руках російського та жидівського елементів, що були вороже наставлені до ідеї української незалежности чи державности. Індустрійне робітництво в Україні — це був елемент, який прийшов із Росії; наше ж робітництво було зросійщене. Навіть більшовицький український режим не міг опертися на своє власне робітництво, а на російське. І М. Скрипник, і Ю. Коцюбинський і О. Шумський кінець-кінцем опинилися в цупких обіймах російських більшовиків.

Але не можна заперечити, що в Україні ширився ентузіязм до творення своєї держави. Почавши з місяця квітня, в Києві відбувалися спонтанні маніфестації: перша — українського вояцтва, яке верталося з фронту. Центральна Рада поглинула так у своїх теоретичних дебатах, що "проґавила" найважливішу справу, а саме творення української національної армії. Соціялісти так вірили в гасла всесвітнього братерства, що ніколи й на думку їм не прийшло, що російські товариші-соціялісти захотять нападати на українських соціялістичних побратимів.

Так само в квітні 1917 р. відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес, в якому взяло участь 1,500 представників усіх українських організацій. Створено було Центральний Комітет Ради, зложений із 150 членів. Створилися політичні партії: Українська Партія Соціял-Федералістів (Єфремов) Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія (Винниченко-Петлюра), як також Українська Партія Соціялістів-Революціонерів (Ковалевський і Севрюк).

Існувало ще кілька менших партій, як: Українська Робітнича Партія, Українська Партія Самостійників-Соціялістів (М. Міхновський), Українська Селянська Спілка та Українська Партія Федералістів-Демократів. В червні 1917 р. відбувся Конґрес Військовиків, який покликав до життя Український Військовий Комітет під проводом С. Петлюри.

Чотири універсали

Коли Тимчасове Правительство в Петербурзі відкинуло всі домагання української делеґації на чолі з Винниченком (українізація українських військових частин, автономне самоврядування, відкриття українських шкіл), Центральна Рада 23 червня 1917 р. проголосила Перший універсал. В ньому стверджується, що відтепер Україна сама собі буде творити своє життя, хоча не хоче відділятися від російської держави. Закони на Україні матимуть право видавати тільки "Всенародні Українські Збори", вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням. Універсал підкреслює, що відмова Тимчасового Російського Правительства прийняти постуляти Центральної Ради приневолює Центральну Раду самій давати лад в Україні. Центральна Рада сподівається, що неукраїнські жителі України піддержать змагання Центральної Ради в організації автономії України. Після цього було покликано Провізійний Український Уряд, що уконститувався 23 червня 1917 р. на чолі з В. Винниченком. В цьому уряді були заступлені всі політичні партії України.

В липні 1917 р. Керенський перевів переговори з Центральною Радою в Києві й Тимчасове Правління визнало Центральну Раду як Уряд України та признало їй право на автономію. В другому універсалі з дня 16 липня 1917 р. Центральна Рада, згідно з домовленням із Тимчасовим Правительством, заявила, що Україна бажає лишитися в федерації народів Росії та відкидає ідею сепарації... Так само Центральна Рада покликала до свого складу представників меншостей в Україні, так щодо "Малої Ради", як центрального органу зложеного із 40 українців, наші архидемократи додали аж 18 представників меншин.

Дня 7 листопада 1917 р. Тимчасове Правительство впало, а владу в Петербурзі захопили більшовики під проводом Леніна. В Києві 16 листопада Генеральний Секретаріят проголосив, що владу в Україні перебирає він; ситуація в столиці України була складна — з однієї сторони білогвардійські частини, а з другої — більшовицькі загони намагалися паралізувати всякі дії Центральної Ради. Дня 20 листопада Центральна Рада нарешті проголошує створення "Української Народної Республіки", але все ще не розриває федеративного устрою з Росією, хоча Росія фактично вже не існувала. До території УНР згідно з цим універсалом, мали належати: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, як також Таврія без Криму. Щодо приналежности Холмщини, Вороніжчини та Курщини мало вирішити населення цих територій. Цей універсал зносив право на поміщицькі, манастирські та церковні землі. Рівночасно 3-й універсал підкреслював потребу заключення миру, введення місцевого самоврядування та забезпечував свободу слова, преси, віровизнання, право власности та право на страйки. Цей універсал забезпечував меншинам — російській, польській і жидівській —  національно-персональну  автономію.

Четвертий універсал із 22 січня 1918 р. змальовує картину безладдя, яке запанувало в Україні внаслідок війни, внаслідок наступу більшовицьких банд на мирні українські села та міста. В обличчі анархії, яку ширило Петроґрадське Правительство та з метою скріплення української революції та заключення миру із усіма сусідами, Українська Центральна Рада остаточно рішається проголосити Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою Українського Народу. Те, що повинно було статися ще в час першого універсалу, сталося тепер, коли Центральна Рада тратила ґрунт під ногами: союзники — німецькі та австрійські військові частини — робилися справжніми окупантами; реквізиції збіжжя німецькими частинами створили з українських селян ворогів нашої влади; більшовицькі армії під проводом Антонова-Овсієнка повели наступ в Україну та покликали до життя в Харкові більшовицький уряд України. Проти частин Муравйова, що наступали на Київ виступила горстка студентів старшинських шкіл, щоб створити легенду " крутянського геройства ".

Якщо, замість цих чотирьох довжезних універсалів, Центральна Рада була б створила чотири здисципліновані дивізії, наша держава могла б була легко справитися з більшовицькими та білогвардійськими диверсіями в Україні. Українська революція була б переможною, і хто зна чи не була б змінила карту Европи та хід дальшої історії.


субота, 10 серпня 2019 р.

"СУВЕРЕННІСТЬ" УРСР


Василь Федорович

В 1966 р. появилася в Києві, заходом Академії Наук УРСР, публікація п. н. "Українська РСР на міжнародній арені". Це збірка документів про дипломатичну й міжнародньо-правову діяльність УРСР від часу її виникнення (1917) аж до "добровільної" передачі своїх зовнішньополітичних прав і функцій у відання Союзу РСР (1923 р.). Всіх документів у публікації 319. Але, приблизно, лиш третина з них, з тих документів, походить від уряду чи інших наче-урядових органів УРСР (таких як: Рада народних комісарів, Центральний виконний комітет, Народний комісаріят закордонних справ і под.). Деякі документи видала УРСР спільно з Російською республікою, а ще інші походять від Російської республіки, без участи УРСР, але й ці включено у повищу збірку. Деякі з документів не мають жодного відношення до зовнішньополітичної діяльності УРСР, як нпр. всякого роду пропаґандивні відозви, звернення, маніфести до робітників, селян і салдатів, резолюції про "поточний момент і завдання партії" (з 6. березня 1919), резолюція КП(б)У про національне питання (4 травня 1921) та інші. Словом — ні дипломатії тут ні міжнародньоправності, а видано, щоб "більше" було.

Рід і форма тих документів теж різні: відозви, вимоги, деклярації, декрети, договори, заяви, звернення, конвенції, листи, маніфести, меморандуми, накази, ноти, постанови, протести, протоколи, радіограми, резолюції, телеграми, угоди. Важливість тих документів теж різнородна, коли їх розглядати з точки погляду міжнародьного права.

Як зазначують на вступі впорядники, зокрема відповідальний редактор акад. В. М. Корецький, коло політичних завдань, що їх розв"язувала або розв"язанню яких сприяла Укр. РСР, досить широке. Сюди належить: "боротьба за вихід з війни й за демократичний мир, викриття злочинних плянів і дій імперіялістичних держав, сприяння народам інших країн у боротьбі за свободу й незалежність, урегулювання міжнародних питань, пов"язаних з наслідками війни, нормалізація відносин з іноземними державами" — оце й були б найважніші справи.

Шляхетні завдання, нічого казати. Хто ж не бажає мира, свободи, самовизначення, власної державности! Але впорядники мають ще одну ціль, мимохідну так сказати б, а саме боротьбу проти "інтриг українських буржуазних націоналістів на міжнародній арені". Нема сумніву, що ця "мимохідна" мета є головною і їй мають послужити "суверенні відозви".

Розуміється.як це буває у всякій того рода публікації, УРСР у взаємновідносинах з іншими радянськими республіками, а передовсім з РРФСР "здійснювала братерське єднання і тісне співробітництво", а з капіталістичними країнами послідовно добивалась встановлення відносин на основі "взаємної поваги, територіяльної непорушности й державного суверенітету, взаємного невтручання у внутрішні справи одна одної, мирного вирішування спірних питань, рівноправного й взаємновигідного економічного співробітництва".

Стільки про згадану книжку, її зміст і ціль.

А тепер про суверенність УРСР, як її більшовицька Росія визнавала, підкреслювала, боронила, а тут-то-там переочувала або й явно нехтувала, залежно від власної потреби чи політичної ситуації. Після березневої (в більшовицькій термінології "буржуазної") революції, Україна під проводом Центральної Ради вступила (щоправда якось несміливо, бо треба було аж чотирьох універсалів) на шлях самостійности. Жовтнева, або більшовицька революція застала Росію в стані цілковитої анархії. Щоб рятувати цілість імперії, більшовицькі керівники кинулись на випробуваний спосіб здобути для себе маси, на обман, на приманчиві кличі: селянам — земля, робітникам — фабрики, інтеліґенції й політикам — суверенність і самовизначення, а всім — воля, необмежена воля, свобода!

В листопаді (15 листопда 1917) проголошено, за підписом Леніна, голови Ради нар. комісарів, і Сталіна, наркома по справах національностей, деклярацію про рівність і суверенність народів бувшої Росії, про їхнє право на самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійних держав. На підставі такого "дозволу" перший Всеукраїнський з'їзд (25 грудня 1917 р.) проголосив "свою" українську республіку як федеративну частину російської республіки, повідомив про це Раду наркомів РРФСР і, очевидно, проголосив рішучу боротьбу Центральній Раді. Рада наркомів РРФСР вислала урядові "братньої" української республіки привітальну телеграму й пообіцяла повну підтримку в боротьбі проти Центральної Ради. Не зважаючи на цю офіційну деклярацію, поняття суверенности чи самостійности не вкладалось у звичний спосіб думання багатьох більшовиків на чолових постах, а з того приводу й приходило до непорузумінь між Москвою і Харковом, тодішньою столицею УРСР. Нпр. Антонов-Овсієнко, главнокоманувач більшовицької армії на Україні, діяв як "самодержець", призначував комісарів на Україні по своїй вподобі, так наче б взагалі жодного уряду на Україні не було. Народний секретаріят в Харкові протестував, слав ноту за нотою. Вкінці за діло взявся Ленін. Він вислав у січні (21 січня) 1918 р. Антонову-Овсієнкові листа такого змісту: "Доложіть усіх зусиль, щоб усунути ці тертя з Центральним виконкомом у Харкові. Ради Бога, помиріться з ними й визнайте за ними всякий суверенітет. Комісарів, яких Ви призначили, дуже Вас прошу зняти". В лютому того ж року Ленін знов писав до Антонова-Овсієнка, щоб цей діяв не інакше як "у повній згоді з Лугановським і за його вказівками як народного секретаря суверенної України", а на випадок непорозумінь з Лугановським, то він має лагодити справи через Скрипника або Затонського, або вкінці телеграфувати до нього, Леніна. Згідно з інструкціями Леніна, всі військові з'єднання, які Москва слала в Україну, мали поступати в розпорядження Центрального виконкому України, а всі діяння командуючого військами мали виходити від імені того ж Центрального комітету і Народнього секретаріяту1. Скільки в інструкції Леніна було щирості, а скільки хитрости, справа друга. Зрештою це виявилось дуже скоро. Після підписання Берестейського миру — другий Всеукраїнський з'їзд рад, відзначивши, що цей мировий договір, "нав"язаний Російській Федерації німецьким імперіялізмом, формально припинив федеративний зв"язок України з Росією" — проголосив Україну самостійною федеративною радянською республікою і повідомив про це Раду народних комісарів РРФСР. Ця Рада під головуванням Леніна приняла 3 квітня 1918 року цю заяву до відома й визнала незалежність України. Того ж дня Ленін вислав урядові в Харкові телеграму, в якій висловив своє "палке співчуття геройській боротьбі трудящих мас України"2. Але вже другого дня, 4 квітня 1918 р., Сталін, комісар у справах національностей, вислав до Харкова іншу телеграму: "Досить забави в уряд і республіку. Час занехати цю забаву". Отут ангел миру й суверенности показав свою справжню п"яту! Навіть лояліст Скрипник, тоді голова уряду УРСР, не міг укрити свого обурення і 6 квітня 1918 р., відповів Москві такою телеграмою: "Ми мусимо найрішучіше запротестувати проти заяви комісаря національностей Сталіна. Ми заявляємо, що Центральний виконавчий комітет України базує свої дії не на становищі якогось комісаря Російської Федерації, а на волі трудових мас України". Тої телеграми Сталін не забув. В 1933 р. Скрипника обвинувачено в українському націоналізмі. Доведений до краю, він поповнив самогубство.

Перший офіційний замах на суверенність УРСР, убрано в форму двосторонного договору про воєнний і господарський союз з 28 грудня 1920 р. Згідно з тим договором, УРСР і РРФСР для "виконання намічених завдань" об'єднали народні комісаріяти Військових і Морських справ, Зовнішньої торгівлі, Фінансів, Праці, Шляхів, Пошт і Телеграфів, та вищу Раду народнього господарства, інакшими словами підчинено всі ці ресорти УРСР органам більшовицької Росії. Таким чином в ім"я "намічених завдань" УРСР "добровільно погодилась" обрізати свою суверенність і позбутися сімох важливих комісаріятів — міністерств.

Серед таких обставин "суверенна" УРСР проявляла, очевидно за дозволом "братньої" РРФСР, деяку діяльність на полі міжнародних взаємин. В 1917-1923 рр. УРСР уклала самостійно 13 двостронніх договорів, угод чи протоколів з п'ятьма державами: Литвою, Латвією, Естонією, Чехословаччиною, Туреччиною3. Представником УРСР в договорах з Литвою, Латвією і Естонією був Юр. Коцюбинський, з Чехословаччиною М. Левицький, а з Туреччиною М. Фрунзе (член "Всеукраїнського виконкому, член Ради нар. комісарів, головнокомандуючий всіми збройними силами України й Криму, та кавалер ордена Червоного прапора").

Форма, зміст і постанови всіх тих договорів майже ідентичні. На вступі договірні сторони визнають себе, одна одну, самостійними, незалежними й суверенними державами, з усіми випливаючими з такого визнання юридичними наслідками. Потім слідують клавзулі про репатріяцію воєннополонених і цивільних біженців, оптацію громадянства, маєткові та спадкові справи й договори — негайно після ратифікації договору, заключити торговельні й транзитні договори, а також встановити дипломатичні й консулярні взаємини. Та мабуть найважнішою точкою тих договорів були постанови, яким договірні сторони зобовязувались:

—  не допускати до творення й перебування на своїй території організацій ворожих другій договірній стороні;

—  заборонити  на  своїй  території вербування  і  мобілізацію груп, що ставлять собі за мету збройну боротьбу з другою договірною стороною;

—  заборонити на своїй території транспорт воєнних матеріялів, які можуть бути використані проти другої договірної сторони.

Договори з Литвою, Латвією й Естонією заключено в Москві, а документи виготовлено й підписано в українській, російській і литовській, згл. латвійській або естонській мові, з Чехословаччиною в Празі — в українській і чеській мові, а з Туреччиною в Анкарі — у французькій мові.

Крім того, УРСР спільно з РРФСР уклала 13 договорів з деякими західньо-европейськими (Франція, Бельгія) або центро-европ. держававми (Польща, Австрія, Мадярщина). Най-важнішим з цеї групи є договір з Польщею, заключений в Ризі  18 березня  1921  р. Україну репрезентували Ю. Коцюбинський і Л. Оболенський. Білорусь не мала окремої репрезентації і в її імені виступали російські делегати. Ризький договір складено в трьох мовах: українській, російській і польській. Варто навести деякі важніші точки цього договору.

Отож на вступі "обидві4 договірні сторони, згідно з принципом самовизначення народів, визнають незалежність України й Білорусі", а дальше — взаїмно гарантують собі повну повагу державного суверенітету, здержання від всякого втручування у внутрішні справи, а зокрема від агітації, пропаганди і всяких інтервенцій, зобов"язуються не творити ані не підтримувати організацій, що мали б на меті збройну боротьбу з другою договірною стороною. Окремі клавзулі окреслюють кордони між сторонами, нормують справу оптації громадянства, забезпечують рівноправність національним меншинам з правом плекати рідну мову й культуру та виконувати релігійні практики.

Рівночасно з Ризьким договором підписано ще 10 додатків до нього.

Крім повище згаданих було ще п'ять міжнародних договорів чи конвенцій, що їх уклала УРСР спільно з Росією і Білоруссю. В тих випадках обійшлось без окремих делегатів-репрезентантів України чи Білорусі, їх заступав "брат-делеґат", представник РРФСР. Сюди належить нпр. Угода з Епідемічною Комісією Ліги Націй (10 травня 1922), Санітарна Конвенція з Польщею (7 лютого 1923), Поштово-телеграфна Конвенція з Польщею (24 травня 1923).

Всі згадані договори зареєстровані й опубліковані в оригінальних мовах (з додатком перекладу на англійську або французьку мову) в офіційному збірнику Ліги Націй.

Відносно односторонних суверенних актів, то УРСР вислала в тому часі цілий ряд дипломатичних нот, телеграм, протестів, листів та інпшх подібних документів, в тому 66 самостійно, а 28 спільно з РРФСР. Ноти були адресовані до різних держав і заторкували широкий реєстр справ. Згадаємо деякі найважливіші:

— ноти з пропозицією почати мирові переговори (до Польщі, Румунії, Литви, Латвії, Естонії, Болгарії);

—  ноти про нав"язання дипломатичних відносин (одна загальна до урядів Англії, Франції, Італії, Югославії, Греції, Румунії, Литви, Латвії, Естонії, а окремі ноти до Польщі й Німеччини).

Цікаво, що в ноті до Німеччини з 6 лютого 1921 р. уряд УРСР покликується на попереднє визнання України Німеччиною й робить висновок, що "між Україною і Німеччиною не може йти мова про створення нових відносин, а лише про відновлення існуючих відносин. Україна — нагадує нота — вже була визнана Німеччиною як самостійна держава, а та обставина, що в часі визнання України з боку Німеччини на Україні була влада Центральної Ради та гетьмана Скоропадського, не може бути серйозною причиною для припинення політичних відносин між Німеччиною та Україною".

Три окремі ноти присвячені консулярним справам (ноти з 2 квітня, 12 травня і 19 травня 1919 р.). В Києві діяли в тому часі консуляти, що залишилися ще з передреволюційних часів, або нові, акредитовані при уряді Центральної Ради. Їх відношення до УРСР не було точно з'ясоване, а тому уряд УРСР звернувся до всіх консулів з вимогою предложити від їхніх урядів заяви про те, чи дотичні уряди готові визнати офіційно УРСР. Лиш Італія і Голяндія дали відповіді, але незадовільні; інші держави взагалі не відповіли. Тоді Народний комісаріят закордонних справ УРСР наказав відносним консулярним станицям опустити впродовж восьми днів територію.

Окрему документарну групу творять протестні ноти, а протестів було багато:

—  проти присутности аліянтських військ в Одесі, Миколаєві й Чорноморському побережжі;
—  проти сваволі французьких військ на півдні України;
—  проти обстрілу Криму та блокади чорноморського побережжя французькими військами;
—  проти окупації грецькими військами деяких місцевостей на чорноморському побережжі;
—  проти блокади Дарданельської й Босфорської проток (нота до урядів Великобританії, Франції й Італії з 3 жовтня 1922 року);
—  протести в справі пограничних інцидентів з Польщею й Румунією.

Деякі протесті ноти варто обговорити докладніше. Візьмім нпр. таку: 26 лютого 1919 р. вислано ноту урядові Франції з протестом проти угоди Франції з урядом Директорії. Згідно з тою угодою Франція в заміну за економічні концесії на Україні мала допомагати Директорії в організації і визброєнні 300-тисячної армії для боротьби з більшовиками. В ноті сказано дослівно таке: "Директорія погодилася формально передати Україну під французький протекторат, зокрема в галузі військовій, дипломатичній, політичній, фінансовій, економічній і судовій протягом усього часу, поки триватиме війна з більшовиками". І дальше: "Петлюра підписав уже з генералом Бертельо угоду, в силу якої армія Директорії переходить під керівництво французького командування."

В липні 1920 р. уряд УРСР вислав протестну ноту міністрові закордонних справ Фінляндії. Справа в тому, що ще в серпні 1918 р. фінляндський уряд визнав був незалежність України і встановив дипломатичні взаємини з гетьманом Скоропадським, а потім в червні 1920 р. підтвердив визнання УНР. Текст фінляндської ноти про визнання уряду Петлюри (Директорії) появився в філяндських газетах в червні 1920 р., та й це власне стало причиною протесту уряду УРСР.

Ще одна протестна нота, досить цікава, була вислана урядові Франції 4 березня 1919 р. Основа цього протесту така: в лютому 1919 р. уряд УРСР вислав був протест проти самоволі французьких військ на півдні України. Французький закордонний міністер Пішон не дав урядові УРСР прямої відповіді, а вислав її на руки наркома закордонних справ РРФСР Чичерина. І це саме стало причиною протестної ноти, в якій сказано: "якщо навмисне ігнорування уряду УРСР означає, що Франція визнає на Україні тільки владу Директорії, то воно аж ніяк не применшує авторитету української радянської влади й може перешкодити встановленню мирних відносин між Україною і Францією."

Та найбільше клопоту, як виходить мав уряд УРСР з українськими "буржуазними націоналістами", особливо з петлюрівцями. В тій справі вислано протестні ноти Німеччині, Франції, Чехословаччині, Румунії і, очевидно, Польщі.

В ноті до Німеччини з 20 червня 1920 р. уряд УРСР протестував проти намагань представників уряду Петлюри забрати наявні в німецькому банку та інших фінансових установах грошові вклади українського народу. В ноті з 29 травня 1921 року висланій урядові Франції про втручування у внутрішні українські справи сказано: "Французький уряд взяв під своє заступництво українські контрреволюційні організації, подає активну підтримку в реорганізації інтернованих в Польщі петлюрівських військових частин і обговорює з представниками екзильного уряду УНР можливості наступу на УРСР. З тією метою французький уряд вимагає від Австрії, Угорщини та Німеччини, щоб вони передали в розпорядження контрреволюційних організацій грошові українські вклади, що находяться в банках тих держав. Зокрема протестує уряд УРСР проти намагань французького уряду одержати з німецького банку пів міліярда нім. марок, власності українського народу, щоб за ці гроші озброїти "протибільшовицькі з'єднання".

В нотах до Польщі, а їх було 7 впродовж 1921 р., про втручання у внутрішні справи УРСР говориться, що всупереч постановам Ризького трактату (18 березня 1921 р.) в Тарнові існує та офіційно діє уряд УНР, має свій кабінет міністрів, свій парлямент і провадить регулярні засідання. Той уряд видає пашпорти українським громадянам, вступає в офіційне листування з польським урядом, керує своїми посольствами закордоном ітд. При тому уряді, продовжає нота, існує головний повстанський штаб під керівництвом Петлюри й Тютюнника. Цей штаб, мовляв, формує та перекидає на територію України військові загони й керує їхніми акціями. Ті повстанські відділи організуються головно в Каліші, Щипйорні і Стшалкові. Вони поділені на окремі дивізії зі штабами, щоденно відбуваються військові вправи й курси, видаються військові накази, а все це за відомом і дозволом польського уряду. Польський уряд дає, мовляв, тим відділам грошову допомогу, обмундурування та зброю. На всіх прикордонних пунктах діють петлюрівські повстанські комітети.

Як видно з тих нот, уряд УРСР був незле поінформований про особливий склад штабу армії УНР і одна нота (з 30 жовтня 1921 р.) називає поіменно поодиноких старшин. Так, крім Петлюри й Тютюнника, найважливішим організатором повстанських з'єднань мали бути: ген. Омелянович-Павленко, ком. дивізії в Вадовицях, ген. Бурковський, ком. 5-ої дивізії в Ланцуті, ген. Удовиченко — ком. залізної дивізії в Каліші, ген. Загорський — ком. 2-ої Волинської дивізії, ген. Безручко — ком. 6-ої дивізії в Пйотркові, а крім того до штабового складу належать ген. Отмарштайн, начальник військового управління повстанського штабу Тютюнника, пол. ген. штабу Кузьмінський — нач. контррозвідки, полк. Добротворський — начальник відділу цивільного управління при штабі Тютюнника, сот. Кузьман-Татаренко — начальник Тернопільського пункту ч. 1, Головко — начальник пункту ч. 2 в Рівному і сот. Бабич — начальник пункту ч. З в Сарнах.

Всі ноти кінчаються вимогою негайно поліквідувати табори інтернованих, розв"язати всі військові організації, а провідників притягнути до кримінально-судової відповідальности. Щодо Петлюри й Тютюнника, то уряд УРСР виразно вимагає видалити їх з Польщі.

Щоб компромітувати український національно-самостійницький фронт, уряд УРСР навмисно зв"язував Петлюру з Врангелем, Денікіном та іншими білогвардійцями. Видно це, напр., з нот до Румунії (нот уряду УРСР або спільних з урядом РРФСР), у яких мова про те, що начебто Петлюра на спілку з Врангелем розгортає на території Румунії "злочинну діяльність" спрямовану проти УРСР.

Причина тих безупинних нот зрозуміла. Харківський уряд був дуже вразливий на які-небуть прояви самостійницької акції за кордоном, тим більше, що сам він стояв на слабеньких ногах. І так в зв"язку з українським студенським конґресом у Празі в 1922 р. вислано міністрові закордонних справ Чехословаччини ноту з протестом проти самої назви конґресу, мовляв, він не репрезентує українського студенства, а тільки еміґрацію, а на додаток завдання конґресу є евідентно політичне, тобто боротьба проти УРСР.

Одним з останніх актів оцеї суверенної УРСР була нота з 13 березня 1923 р. урядові Франції, Великобританії й Італії, нота протесту проти анексії Польщею Східньої Галичини. В ноті говориться таке: "Акт окупації польськими властями й військами Східньої Галичини, де 3/4 населення становлять українці, є актом насильства, хоч він і потверджений конференцією союзних послів. Це суперечить принципові "Самовизначення націй", бо понад 4 міліони українців, які при реакційно-клерикальній габсбурзькій монархії користувалися політичною, адміністраційною і культурною автономією, були тепер поставлені волею союзників у гірші політичні відносини, ніж до війни".

При кінці 1922 р. політична ситуація на сході Европи настільки устабілізувалася, що Росія вже не мусіла бавитися в самостійні національні республіки, а могла приступити до реактивовання "єдиної й неділимої", покищо в формі т. зв. Союзу Радянських Соціялістичних Республік (СРСР). Після деяких позакулісових приготувань і нарад, 10-ий Всеросійський з"їзд рад в деклярації з 25 грудня 1922 р., визнав "своєчасним об'єднання республік в СРСР", а ввиду цього пару днів пізніше, 30 грудня, підписано формальний договір про створення СРСР, в склад якого увійшли такі республіки: Російська, Українська, Білоруська і Закавказька (Грузія, Азербайджан, Вірменія). Центральному виконкому Союзу РСР забрало пів року часу виготовити ноту до всіх народів світу про те, що оце створився СРСР, додаючи при тому, що це об'єднання наступило "добровільно" і що кожна складова республіка задержує за собою право вільного виходу з Союзу, коли лиш забажає! Нота про створення СРСР має дату 13 липня 1923 р. З огляду на спільність інтересів і спільність завдань договірні сторони створили спільні всесоюзні народні комісаріяти: — військових і морських справ, закордонних справ, зовнішньої торгівлі, шляхів, пошт і телеграфів, тобто п'ять спільних міністерств.

Після того уряд УРСР вручив 23 липня 1923 р. іноземним представникам у Москві ноту про те, що з днем 6 липня 1923 р. передається СРСР ведення всіх міжнародних зносин, а в тому числі й проведення в життя всіх укладених Україною договорів та угод. В ноті ще зазначено, що "суверенітет УРСР обмежений рамками окресленими в основному законі Союзу, по предметах віднесених до компетенції Союзу".

Останнім урядовим актом "суверенної" УРСР на зовнішньо-політичному полі була постанова Всеукраїнського центрального виконкому з 20 вересня 1923 р. про те, що ліквідується Народний комісаріят Закордонних справ та касується, з днем 5 серпня 1923 р., всі дипломатичні та консулярні представництва УРСР за кордоном. Функції тих представництв передється Союзному комісаріятові Закордонних справ та союзним дипломатичним представництвам.

Таким чином від половини 1923 р. УРСР зникла з міжнародньої арени як окрема, суверенна (в теорії) держава, перестала бути суб"єктом міжнародного права й ви не знайдете її в офіційних публікаціях Ліґи Націй чи інших міжнародних організацій. Такий стан тривав до другої Світової війни. В цій війні Україна потерпіла величезні людські й матеріяльні втрати. Вона теж причинилась у великій мірі до перемоги над гітлерівською Німеччиною, а тому треба було їй за те щось дати, а принайменше пообіцяти. І от, хто б був подумав, в 1944 р. створено в УРСР союзно-республіканський комісаріят закордонних справ та комісаріят оборони, визнано за Україною право на встановлення безпосередних відносин з іншими державами, право укладати з такими державами договори та угоди, право на окреме представництво на міжнародних конференціях, коротко сказати привернено Україні (на папері) всі ті права, які вона з невідомих причин в 1923 р. "добровільно" передала в відання СРСР.

В лютому 1945 року на Кримській конференції (США, Англія, СССР) Сталін порушив питання про участь України й Білорусі у новоствореній міжнародній організації Об'єднаних Націй. Партнери опозиції не підносили і на Конференції в Сан Франціско, в травні 1945 р. Україна взяла участь як член-основник О.Н. Українську делегацію очолював тодішний закордонний міністер України Д. Мануїльський. На одній з пресових конференцій він заявив, що уряд УРСР готовий обмінятися дипломатичними й консулярними представниками з будь-якою країною. Чомусь він досі не обмінявся, але своєї "готовості" не відкликав, значить держить її в запасі.
Внаслідок того нового правного статусу, УРСР підписала в 1947 р., разом з іншими державами, мирові договори з Болгарією, Мадярщиною, Румунією, Італією та Фінляндією. Сигнатором був І. Сенін.

Заповідалося тоді багато й дехто робив собі надії, що мовляв тепер буде інакше. Але на тому й закінчилося. В забуття пішло заграничне міністерство (в 1946 р. народні комісаріяти офіційно перейменовано на міністерства), те саме сталося  і з міністерством  оборони, з дипломатичним  представництвом і УРСР залишилась на міжнародному форумі майже на тому самому поземі, як це було в 1923-44 рр. Кажу "майже", бо там, де суверенності потрібно й де вона не шкідлива московським планам, там її залишено. Так от Україна лишилась членом Об'єднаних Націй, з правом голосувати так само як голосує СССР-ський делегат, є членом ЮНЕСКО (організація О. Н. по справам науки, освіти й культури), Міжнародьної організації охорони здоровля, Всесвітнього поштового союзу і под. УРСР на рівні з іншими державами підписує загальні міжнародні конвенції та угоди, як нпр. міжнародний договір про нуклеарну зброю та її випробування, Віденські конвенції Міжнароднього уряду праці (про примусову роботу, нічну працю, працю жінок в копальнях, гігієну праці в фабриках і бюрах, охорону материнства), а теж цілий ряд інших міжнародних інструментів, як от про скасування невільництва, проти дискримінації в набуванні освіти, торговельні арбітражі, про міжнародний морський транспорт, територіяльні води, ітд.

Оце і була б уся рама "суверенности" УРСР; та більше не дозволяється. Але є споконвічна правда: все на світі минається, імперії також.


Література

1.    Українська РСР на міжнародній арені. Київ,  1966.
2.    Історія держави  і  права Української РСР  (1917-1960). Київ,  1961.
3.    Medvedev, Roy. Let history judge. New York,  1971
4.    League of  Nations.  Treaty  series.
5.    United Nations. Treaty series.



_______________________
1  Історія держави і права УРСР, ст. 83.

2   Medvedev,  R. Let history judge, p. 16

Характеристичне, що ні одна з тих держав не мала спільних кордонів з УРСР, отже не було між ними ніяких територіальних спорів. Мабуть тому УРСР мала "дозвіл" самостійно укладати договори.

 4   З тої стилізації виходить, що властиво тільки Росія і Польща були договірними сторонами   й вони визнали незалежність України та Білорусі.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації