ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 27 листопада 2016 р.

ЛЕВ СТЕТКЕВИЧ

           14 .V.1907 -22.ІІІ.2005

            Лев народився в селі Плотича, район Козови в Західній Україні. Рід його виводиться від Стеткевичів, білоруської шляхти - гербу Костєша.

             В 1943 р. зголосивсь до Української Дивізії „Галичина" з надією вибороти волю й кращу долю нашій Батьківщині. Вояцький вишкіл відбув в Гайделяґрі, де рівнож перейшов перевишкіл для суддів. Пізною осінню відбув першу воєнну кампанію на Підляшші-Холмщина проти партизан Ковпака. По закінченні перевишколу, як комендант 1-ої чоти 1-го запасного полку, був учасником бою під Бродами - село Куткір, там був поранений. По повороті з-під Бродів відбув зброєвий вишкіл тяжкої зброї в Бенешеві, коло Праги, як „фаєрверкер", був призначений до 4-ої сотні 30-го полка і з ним перебув всі воєнні дії: Словаччина, Югославія і Фельдбах. По війні попав до табору полонених в Белярії-Ріміні, Італія. Там був активним разом з Орестом Городиським в організації преси "Життя в таборі".

              Був організатором Студентської Громади, уложив Статут і був теж співорганізатором Народного Університету - був його віце-редактором, деканом права і економіки. З табором перебув опісля до кінця полон в Англії, а осінню 1948 р. був звільнений до Німеччини, а звідси в 1949 р. переїхав до США, до Нью-Йорку, став членом-основником і головою Братства „Броди-Лев" та підписав його чартер; підписав також з Робітничим Союзом умову побудови Пам'ятника Поляглим.

             Лев залишив по собі добру пам'ять і тривалий пам'ятник - написав і сам видав спомин „Як з Бережан до кадри".

ПЕТРО ПІЖИЦЬКИЙ


            4. VII. 1922 - 22.ІІІ.2005


             Народився Петро в селі Метенів, повіту Зборів, Тернопільської області, в свідомій родині Матвія і Анни, а працював на господарстві до приходу совєтів. В 1941 році господарство забрав колгосп і Петро став до праці при будові мостів, а з приходом німців працював на залізничній станції в Зборові.

               9 травня 1944 року, вибираючи між совєтською армією і українською Дивізією, вступив до Дивізії і виїхав на вишкіл до Кіртґану, а відтак до Нойгаммеру.

                   З 7-ою сотнею 29-го полку виїхав до Старої Бистриці у Словаччині і після військових маневрів був переведений до Нової Бистриці на постій. Тут був переведений до „яґдцуґу" і виїхав в Югославію на боротьбу з тітовськими партизанами. У бою „яґдцуґ" потерпів втрату трьох убитими і чотирьох раненими. Після 6 тижнів в лікарні в Ґрацу воював біля Фельдбаху аж до закінчення війни.

                   Після шести таборів полонених в американській зоні був звільнений з полону в Реґенбурзі й працював в німецькому селі Ехінґ до 1948 року. Прибув до Канади 10 жовтня 1948 року.

ЛЮБОМИР Е. КАЛИНИЧ


          28.ІV. 1925 - З.II. 2005

           Народжений в Перемишлі, 28 квітня 1925 р. Син о. Теофіля Калинича, бувшого катехита Української жіночої гімназії в Перемишлі та Іванни, дочки о. Йоана Яросвича, пароха у Райськім, біля Сянка. Ходив до народної школи св. о. Миколая в Перемишлі, а 1938-1939 рр. учащав до Української чоловічої гімназії в Премишлі, де закінчив дві кляси нового типу.

             Після вибуху Другої світової війни учащав до Української державної гімназії в Ярославі, де 1944 р. здав матуру. Від 1944 до 1945 року був вояком Української Дивізії „Галичина". Прикінці 1949 р. в Ґраці студіював архітектуру. В 1950 р. переїхав з батьками до США і осів у Міннеаполіс, Міннесота. Там же закінчив студії архітектури 1956 р. В 1960 р. осів у Ірвінґтон, Нью-Джерзі. Тут розвинув свою професійну практику, а також включився в мистецьке та суспільно-громадське життя.

                Від 1966 р. був заступником голови регіонального товариства „Ярославщина та Країни Засяння", головою регіонального товариства „Перемищина". Від 1973 до 1975 року був головою Товариства Українських Інженерів, відділ Нью-Йорк (200 членів) і заступником голови, відділ Нью-Джерзі.

                 Був членом НТШ, Українського Патріярхального Товариства, Об'єднання Мистців Української Сцени. Був членом відомого чоловічого квартету „Каравана", як співак і конферансьє.

                  Дописував до наших часописів та журналів.

                   Запроектував ряд будинків для української спільноти, найголовніші з них: Головний Будинок СУМА у Елленвіл, Нью-Йорк; Дім Української Культури для Української Православної Митрополії у Баунд-Бруці, Нью-Джерзі, з залею на 1100 місць; Руханкова Заля зі садочком для Української Католицької Церкви в Ньюарку; Українська Національна Кімната в Пітсбурґському університеті (найвищому у світі університетському будинку). Відкриття цієї кімнати відбулося 1990 р. в присутності біля 1000 людей і найвищих університетських властей.                        

                    У 1967 р. посадник міста Ірвінґтон назначив Любомира Калинича членом Плянувальної Комісії. На Цьому становищі він був 13 років та отримав дві почесні грамоти. Прізвище Калинича було поміщене: „Хто є хто на Сході", „Хто є хто у технології сьогодні", „Люди з осягом" (видано в Англії), „Список визначних американців", „Українці в Північній Америці".

ПАВЛО СЛОБОДЯН


                        10. VII. 1920 - 3.1.2005

                        Павло народився в селі Ангелівці Тернопільської області. На 9-му році життя Павла помирає його батько.

                         Його село належало до свідомих сіл, у ньому проживали учасники визвольних змагань, колишні вояки УГА. їхні оповідання про минулі визвольні змагання, науки місцевого свідомого священика, українські газети і книжки допомагали національному вихованні молоді.

          Політичні процеси діячів підпільної боротьби членів ОУН, а згодом кривава окупація, московсько-більшовицька, збільшила бажання збройно протиставитись наїзникам. Для тієї боротьби зродилась УПА. Рівнож ідея створення Дивізї „Галичина" була привабливою, бо давала змогу перейти модерний вишкіл і дістати зброю в руки з надією, що повториться ситуація 1918-го року, коли УСС-и стали зародком УГА.

              Добровольців до Дивізії зголосилось десятки тисяч - не забракло між ними і Павла. В Дивізії він успішно пройшов вишколи, пережив важкі і небезпечні ситуації в боях та щасливо діждався закінчення війни. Дальша доля Павла зв'язана з долею більшости вояків Дивізії. Спершу дворічний побут в таборі полонених в Італії, а згодом півторарічний в таборах в Англії.

По кількох роках побуту в Англії, переїздить до Аргентини.


субота, 19 листопада 2016 р.

БОГДАН РОЗДІЛЬСЬКИЙ


       22.ХІ. 1916 - 26.ХІ. 2004

               Народився у с. Воля Цеклинська, біля Ясла, Лемківщина. Середню освіту закінчив у Станиславові (тепер Івано-Франківськ).

               Завдяки вірі в свої сили та з постійним особистим зусиллям, Богдан Роздільський осягнув свою мрію стати лікарем. Він почав студії у Франції, продовжував у Познанському університеті в Польщі (1936-39), а закінчив у державному медичному інституту у Львові (1941), де відбув шпитальну практику.

                    У 1943 році був покликаний до дивізії „Галичина", де служив лікарем у 30-у полку. В англійському полоні в Італії від серпня 1945 року працював у військовому шпиталі у Сезанатіко до червня 1947, коли-то весь шпитальний персонал виїхав до Англії, куди перевезено дивізійників.

                    У 1951 році емігрує до Канади, до Монтреалю.Тут він одружується з Анною (Нусею) Фігуркою, дивізійною медсестрою. З допомогою своєї дружини він вдруге закінчує медичні студії у Меꥳлл-університеті у Монтреалі у 1956 році й того ж року вони переносяться до Саскатуну. У 1958 році здобуває докторат (PhD) в Саскачеванському університеті й стає професором невропатології. Він продовжує працювати в університеті та Королівському університетському шпиталі як патолог, викладач і дослідник аж до 1988 року. Досліди й писані праці відносилися до вроджених і дегенеративних хворіб нервової системи, як хвороба Паркінсона. За довголітню й віддану працю отримав титул професора-емерита патології у 1984 році.

                     Був членом канадських, американських і міжнародних медичних асоціяцій, Українського лікарського товариства Північної Америки, дійсним членом УВАН та НТШ.

                      Впродовж цілого життя він ширив правду про Україну й її змаганя до волі. Цікавився політичними подіями в Україні та світі, їздив в Україну у програмі „Партнерство прогресу" для допомоги потерпілим від Чорнобильської катастрофи. Написав і видав перший українською мовою підручник невропатології.

Михайло БОЙЧУК

МИХАЙЛО ПАВЛІЧКО


7.ІІІ. 1921 - 22.1.2005

             Михайло народився 7 березня 1921 року в Трускавці, де провів безжурно свій юнацький вік.

              За першої більшовицької окупації Західної України, він був ув'язнений НКВД і сидів у тюрмі в Самборі. Його батьки і молодша сестра були вивезені на Сибір і там померли, а сестра, по довгих роках заслання, повернулася і померла в Трускавці.

               В червні 1941 року, коли Німеччина почала блискавичну війну проти Радянського Союзу, відступаючі більшовики мордували в'язнів по тюрмах в Дрогобичі, Львові та в інших містах.У Самборі, де був ув'язнений Михайло, екзекутори-енкаведисти не вспіли повбивати усіх в'язнів і в поспіху втекли. Тоді осталі в'язні розбили тюрму і тим урятувалися від смерті. Поміж щасливцями, що вийшли на волю, був і Михайло Павлічко.

                   Опісля, він якийсь час жив у Трускавці, відтак опинився в Українській Дивізії „Галичина".

                    По війні короткий час перебував у Зальцбургу, в Австрії, звідки переїхав до Західної Німеччини.

                     До США прибув у 1956 році і поселився з дружиною в Гартфорді, Коннектикат.

                      В Гартфорді Михайло був активний у громадській праці. Був учителем у Школі Українознавства і був, через кілька каденцій Головою Станиці Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії.


Володимир МОТИКА

Богдан і Володимир Саламахи


Колишні неповнолітні вояки Другої світової війни - добровольці, українські Юнаки протилетунської оборони 1944-45 рр., кол. політв"язні більшовицьких ҐУЛАГів 1946-55 рр. Див.: "Спомини юнака", ч. 5-6, 1977. (Львів, 22 грудня 2004 р.)

понеділок, 14 листопада 2016 р.

РОЗШУК


                      Я звертаюся з просьбою допомогти відшукати якісь відомості про мого двоюрідного брата Ярослава Казанівського.

                       В цивільному житті він працював учителем в Солотвині. В 1943 році зголосився до Дивізії і, як офіцер в польському війську, перейшов перевишкіл; признано йому ранґу поручника (оберштурмфюрера).

                       Останньо я стрічався з ним в Нойгаммері весною 1944 року, коли Дивізія комплектувалася до виїзду на фронт. Мене вислано до школи артилерійської в Бенешові, а він виїхав на фронт під Броди. Звідти до Дивізії не вернувся. Були чутки, що перейшов до УПА. Також не знаю, в якій частині, в якому роді зброї чи в котрому з піхотинських полків він ніс службу.

                      За всякі відомості будемо ми і родина Вам вдячні.

 D. Kazaniwsky. 7169 Waters Ave., Niagara Falls, ON. L2G 5X4, Canada. Tel. 905 356-5371

неділя, 6 листопада 2016 р.

„ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ" - ПОДІЯ ВИНЯТКОВА, АЛЕ ПОДІБНІ ЗВОРУШЕННЯ ДУХУ БУВАЛИ НЕ РАЗ

Степан ЯРМУСЬ       
Вінніпег, Канада

З приводу 60-річчя переходу 1-ої УД УНА в полон. Мої рефлексії.

                    
                     Феномен української Дивізії „Галичина" був унікальним, бо вона єдина з-поміж усіх чужоземних з'єднань в квітні 1945 р. зложила присягу українському народові і стала першою Дивізією Української Національної Армії під командою генерала Павла Шандрука. Цим актом вона формально вийшла з німецьких військ СС.

                     У квітні 1943 року проголошено її творення з метою боротьби виключно проти СРСР. У липні 1944 вона боролася проти його сил, при чому потерпіла великі втрати. Згодом була переорганізована, доповнена добровольцями й під кінець війни вона знову билася проти Червоної Армії на теренах Австрії, а після капітуляції в травні 1945 року перейшла в англійський полон.

                     Про Дивізію „Галичина" є вже чимала література, але в ній її трактується політично, патріотично, навіть романтично. В даному випадку попробуємо поглянути на неї і на її воїнів психологічно. Сама ж Дивізія, як і дивізійник назагал феномен осамітнений.

                     З нагоди 60-річчя закінчення Другої світової війни далі будуть наголошуватися „Велика вітчизняна війна", „Перемога над фашизмом" - так, ніби нова окупація України московським комунізмом була добром.  
                                      
                     У полоні, перейшовши декілька таборів та перевірок, 10 червня Дивізія зупинилася у таборі біля Белярії, Італія. Там стала об'єктом особливої уваги з боку совєтської репатріяційної комісії. Її аґенти вдавалися до прерізних метод: домагалися в англійців виводити нас на паради, щоб мати до нас безпосередній доступ; офіцери - під охороною англійців - виступали перед зібраними сотнями наших полків, заохочували нас повертатися на Батьківщину, обіцяли Сталінове прощення тощо. Але коли наше вояцтво реагувало на це вигуками та свистом, то вони почали групами, то поодинчо викликати нас поза дроти табору, а там вдавалися до всяких намовлень, але і це їм не допомагало. Викликали мене. Я скинув із себе військову одежу і тільки в одних купалках появився в шатро совєтського майора. Мене супроводив англійський солдат. Майор поставив мені ряд питань і коли переконався, що йому нічого не вдається, - махнув на мене рукою і сказав: „Гуляй!".

                       Врешті, аґенти комісії запропонували англійцям вивезти з табору наших старшин, бо, казали, що наша поведінка - то намова старшин. Англійці пішли і на те. Вони наказали старшинам зібрати свої речі і вийти на головну дорогу табору. До них під'їхали вантажні машини і наші старшини/батьки всіли на них. В той же час обидві сторони таборової дороги заповнилися тисячами вояцтва. Витворювалася тяжка атмосфера. Колона рушила вперед, хтось з-поміж нашого вояцтва голосно почав пісню: „О, Україно, ти рідна ненько". Пісню підхопило все вояцтво. Емоційною хвилею понеслася пісня понад ланами белярійського поля. Старшини були зворушені, - чимало з них втирали сльози. Заплакало багато і в рядах наших мас, - і втирав сльози дехто з англійської сторожі...

                       Від сусіднього німецького табору почулися виклики: „Україна браво!" То були сотки німецьких полонених, що відчувши метушню в нашому таборі, зібралися біля дротів і пробували підтримувати нашого духа своїми викликами. Це було підбадьорююче, а одночасно тільки посилювало ту стихійну атмосферу, яка покривала нас. Такого здвигнення духу не можна забути ніколи...

                     Одного разу при вході совєтської комісії в наш табір вояцтво живою лавою загородило дорогу. Ми збіглися до головної (одинокої) брами. Совєтчики й англійці стали проти нас з автоматами. Але наша стрілецька душа - завзята! Ми так часто співали стрілецьку пісню „Ми ввічі сміємося смерті, вмирати прийдеться лиш раз!" Тож тепер кожен дивився, щоб взяти щось в руки, готовився іти на брань з ворогом. Але на белярійських полях каміння нема. Я бачу груду засохлої глини і беру її в руки... Тут біля брами появилася легкова машина „джіп". З неї вийшов, заалярмований нашим бунтом, англійський комендант усіх таборів генерал-бриґадир Блок. Він запитав наших представників, у чому справа? Ті заявили йому, що наше вояцтво совєтів у табор не пустить.

                   -А що, якби я хотів піти? - запитав. На це йому дали відповідь, що не станеться нічого.

                  Наше вояцтво розступилося. Він пішов у табор, вояцтво давало йому дорогу і віддавало вояцьку честь. Пройшовши далі, генерал дав знак своїй сторожі повернутися назад, а сам пішов у глибину табору. Там скрізь бачив лад і спокій. Він повернувся назад, сказав совєтам, що вони можуть іти в табор на свою відповідальність.

                  На цьому акція репатріяційної комісії в основному закінчилася. Наших старшин повернули до табору, а перед нами розгорнулася нова сторінка таборового життя. Демонстрації на Майдані Незалежности нагадали мені про наш „Майдан" в Італії.

                   У жовтні 1945 нас переселили в т. зв. зимовий табор, що біля Ріміні. Там для нас були військові шатра й ліжка (нари) для кожного. В Белярії ми жили в своїх військових палатках, спали на землі.

                   Наша таборова команда почала організувати освітнє та взагалі культурне життя. Були організовані різні курси та школи. Чимало хлопців докінчували матуральні курси, набували різні фахи. Я закінчив Лісні курси з посвідкою підлісничого. Іспити ми здавали перед комісією з Риму. Тут була розвинена преса, театральне життя. З різних бляшок був побудований таборовий театр, у бараках були влаштовані католицька й православна церкви, в театральному будинку фахівці читали різні виклади, працювала мандолінова оркестра, вояцький хор, влаштовувалися мистецькі виставки, - таборове життя закипіло. Наші вистави й концерти відвідували чужинці й висловлювали признання.

                     Моїм улюбленим заняттям було слухання лекцій, що їх читав проф. В. Ревуцький (він живе у Ванкувері, Канада - вдячність і доброго здоров'я йому!); старий письменник Сергій Девлад („Дід Пасічник") розважав нас викладами, деклямував „Листа запорожців до Султана" - на вимогу слухачів безцензурно, - хто хотів то в таборі було чим займатися. (Проф. Валеріян Ревуцький і Сергій Девлад в Дивізії не служили. Доля заставила їх шукати порятунку в таборі полонених добровільно).

                     Я якось випадково на таборовому смітнику знайшов книжку Чарлса Дікенса „Олівер Твист". Книжка зацікавила мене, я почав читати її, а разом з тим вчитися англійської мови. Для того позичив в хорунжого Володимира Новосілця польсько-англійського словника, при допомозі якого - на туалетному папері - опрацював свій власний словник, оправив його в картонові обкладинки з коробки на сухарі і так, виходить, що працював добре, бо вже 1947 року, в Англії, був перекладачем у військового лікаря. А доля мого словника? В моїй відсутності шваґер, не бачучи в ньому будь-якої вартості, - викинув його на смітник. А була б реліквія...

                    В травні 1947 року нас, полонених, з Італії перевезли в Англію. Але й там не обійшлося без - якщо не доленосних, то все таки замітних пригод - все завдяки причетності до феномену та долі Дивізії.

                    В англійському полоні доводилося працювати на різних сільськогосподарських роботах, які я закінчив службою у полковника, пізніше генерала й головного командира англійських збройних сил в Австрії. Скоїлося це так:

                    В таборі полонених, в якому я перебував, мені доручили відповідальність за таборову крамницю. Сталося, що інспекцію наших таборів проводив генерал з Міністерства воєнних справ Англії. Зайшов він із своїм ентуражем до нашої крамниці. Він оглянув крамничні полиці, взяв пачку найнижчої якости сигарок (інших нам не давали), понюхав їх і запитав мене: „Солдате, чи ваші люди люблять ці сигарки?" На це я, не надумуючись, відповів: „Мусять любити, пане"... Ввесь ентураж генерала вибух реготом. Засміявся й пан генерал і вийшов з моєї крамниці.

                   Декілька днів по цьому, до нашого табору приїхав комендант таборів полковник Л. Віллєрс і викликав мене до канцелярії. Я був здивований, але замельдувався до нього. По обміні деякими словами, він запитав мене, чи погодився б я працювати в його городі! Я відповів: „Так, пане". Комендант повелів поїхати з ним, щоб ознайомитися, де він живе. Я поїхав... в авті Гітлерівського друга, Гіммлера, що його полковник якось придбав. Він ознайомив мене з своїм осідком, показав город та садок, дав мені велосипеда і сказав приїжджати на роботу. Я слухняно погодився. Коли ж наступногоо дня я появився на роботу, служниця полковника винесла мені його черевики з приладдями до чищення і повеліла взятися за роботу. Я не міг... Я вважав, що чищення черевиків будь-кому було поза межами вимог долі навіть полоненого українця. Я відвернувся і пішов у город. Але чую голос полковника: „Стефане!" Я повернувся. Він, у повному строї, підійшов до мене, подав мені руку, дав пачку „Сеньйор сервіс" сигарок, десять шилінгів, побажав мені доброго дня й від'їхав. Я ж пізніше почав застановлятися і думав: яка в тім несподівана лекція, дійсний психологічний іспит/виклик...

                   Повернувшись до табору, я розповів про все своєму двоюрідному брату та іншим у бараку. Вони однодушно сказали, що я поступив недобре. Недобре... Але в тім була дійсна наука, якої й тепер не можна забути. На думку приходить дія загадкового „меча обосічного". А до того мене вела доля Батьківщини, доля Дивізії.

                  Феномен Дивізії вивів у широкий світ багатьох. Без нього те, що діялося зі мною особисто: вихід у світ, зазнання дару свободи, встановлення сім'ї і насліддя, наука, неабияка творчість не могли б бути вимріяними ніяк і ніколи. Про це доводиться думати завжди, - а вже тим більше тепер під усвідомленням подій Майдану Незалежности та наслідків подиву гідної „Помаранчевої революції". А все це-то продукт долі нашої Батьківщини, її Духу, що живий і єдиний завжди і скрізь.То він кує долю України! То його ворушення в нашій історії творить нас українцями, творцями добра, а в потребі - революціонерами, воїнами, будівничими долі свого народу.

                   А самі ті будівничі - то не герої, вони звичайні люди, які розуміють ЩО в даний час, в даних обставинах, на даному місці треба робити. Такими були сміливі оборонці старої Русі і всієї Европи наші прабатьки-русичі; такими були творці феномену козацтва, гайдамаків, Української Народної Республіки, повстанського руху, УПА, Дивізії. Такі вийшли на Майдан Незалежности, провели „Помаранчеву революцію" і на наших очах встановлюють демократичну Україну. Коли застановитися - бачимо, що в нас є багато величного, є про що думати, є що згадувати, є про що розказувати дітям/внукам. А все воно - продукт живого Духу України.       

                  Так-ото ми всі - великий рід того Духу...       

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації