ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 31 січня 2015 р.

ПЕРША ВІДПРАВА ДОБРОВОЛЬЦІВ ДО ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

Д-р Ю. Рабій  

                       Коли Гітлер почав свій похід на Схід, українцям здавалося, що вже минуло їхнє лихоліття — повалилася Польща із своєю пацифікацією, проминув большевицький "рай" з тисячами помордованих невинних жертв. В Україні народ вітав німців процесіями, співами й квітами. Проте Гітлер пішов слідами Сталіна й народ опинився в новій неволі. Щойно після катастрофи під Сталінградом, коли німцям забракло людських резерв, вони пригадали собі українців в Галичині й поробили заходи щодо творення української дивізії. 24 квітня 1943 р. губернатор Галичини д-р Отто Вехтер проголосив в газеті "Краківські Вісті" ч. 89 творення "СС-дивізії Галичина", склад Військової Управи, яку очолив полковник Альфред Бізанц, та список уповноважених осіб до проведення набору добровольців до Дивізії.

                       Уповноваженим на Самбірську округу назначено к. учителя Дмитра Головатого, який примістився з поборовою комісією у ратуші в Самборі. Молодь із захопленням прийняла вістку про творення дивізії і в короткому часі до неї зголосилося понад 800 молодих добровольців та "старої войни". Головатий просив мене, щоб в днях набору на ринку під ратушею відбувалися концерти духової оркестри, яка мені підлягала, на що я погодився. Ті концерти немов реклямували, що поборова комісія урядує в ратуші.

                      Український Центральний Комітет та Військова Управа, разом з губернатором Вехтером, постановили влаштувати у Львові в дні виїзду перших добровольців величаве свято, яке назначено на неділю, 18 липня 1943 р. Про це повідомлено всі поборові станиці й уповноважених, яких запрошено на це свято.      
                      
                       Комітет для влаштування свята запросив мене з оркестрою до участи. Кілька  днів  перед святом  запросив мене самбірський "крайсгауптман" до свого бюра й обговорив подробиці виїзду оркестри до Львова.

                       Вранці 18 липня всі 32 музиканти із своїми інструментами виїхали з Самбора військовим автобусом до Львова, де заїхали до кам'яниці Музичного Інституту їм. Лисенка. Там нас привітали члени Комітету, а саме: о. Северин Сапрун, дир. В. Блавацький, дир. Роман Савицький та 4 інших членів. Вони повідомили мене про програму для оркестри та просили відбути пробу. Оркестра відограла німецький і український гимни, кілька маршів, які комітет вибрав, та в'язанку українських стрілецьких пісень мого укладу. Звідтіля нас автобус завіз на площу при вул. Пелчинській, де мала відбутися Служба Божа для добровольців. На трибуні був престіл, наліво від неї була друга трибуна для оркестри, одначе, вона вже була зайнята іншою оркестрою, мабуть, т-ва "Зорі" зі Львова, яка грала церковні пісеньки, хоч Служба Божа ще не відправлялася. Отець Сапрун просив нас приміститися направо від престолу, бо ми мали грати "Концерт-Службу Божу" Бортнянського, а по Службі оба гимни.                   

                    Перед престолом засіли військові й цивільні достойники, а за ними уставилися в лавах добровольці  — бадьорі, усміхнені, бо настав день, в якому сповнялася наша мрія — вони дістануть зброю й своєю дивізією творитимуть зав'язок української армії, не для Гітлера, а для нас, бо вже "шуміли" вісті, що "фюрер" війну програв і прийдеться нам боротися у чужих уніформах за свою свободу. Повторялася історія із 1914 р., коли УСС-и в австрійських уніформах пішли в бій проти того самого ворога, проти якого має боротися дивізія.

                   Почалася Служба Божа, яку відправляв о. мітрат д-р Василь Лаба, головний дивізійний священик, в супроводі о. С. Сапруна, згодом начального священика для українського юнацтва, та, мабуть, о. Федусевича. Наша оркестра не грала під час Служби Божої, бо безперервно грала оркестра "Зорі", щойно по Службі Божій ми відограли німецький гимн, а коли почали грати український, я почув, що хтось мене сильно термосить за праве рам'я, і побачив молодого ґештапівського офіцера, який щось викрикував.

                  Я передав батуту моєму заступникові проф. Михайлові Дашинському й запитався гештапівця, що він хоче, а він лише кричав: "Гальт, гальт, ніхт мер шпілян!" ("Стримайте, стримайте, не грайте більше!") Оркестра грала далі. Ґештапівець запитав мене, чи я є д-р Рабій, і сказав: "Ви арештовані. Сідайте в авто й поїдемо до головної команди Ґештапо". Я запитав його, за що він мене арештує, а він відповів: "Ви граєте український гимн, який наша влада заборонила на засіданні Комітету. Зрештою, більше довідаєтеся на команді". На це я рішуче відповів, що мене запросив губернатор Вехтер і я підлягаю йому, а не гештапові, що він арештом мене розбиває програму свята і я з ним не поїду. Ми оба розмовляли доволі голосно, й в тому моменті біля нас з'явився полк. Бізанц і запитав про що йдеться. Коли я вияснив справу, він відвів ґештапівця набік й щось з ним говорив. Згодом мені сказав: "Прошу продовжувати свою програму, я буду говорити з губернатором. Вам з голови не спаде волос. Чи не бачите, пане докторе, що це купа дурнів — їм давай добровольців, а вони вас арештують". Зі мною він розмовляв по-українськи. Ми були добрі знайомі ще з часів УСС-УГА. Він мене раненого своєю повозкою навіть казав тоді перевезти до шпиталю.

                    Під час нашої розмови ґештапівець від'їхав, оркестра уставилася до походу, за якою маршували добровольці під звуки "Сокільського маршу" Ярославенка. Ми пішли під Оперний театр, де свято мало продовжуватися.

                     Моїй розмові з гештапівцем і Бізанцом прислуховувався редактор Іван Дурбак, який в зустрічі на еміґрації пригадав мені цю подію.

                      Площу під Оперним театром заповнили непроглядні маси народу. Прохід до театру був відмежований линвами. По боках широкого переходу стояли сотні молоді з прапорчиками, дівчата були в народніх строях.

                      На довгій трибуні були з лівого боку уповноважені і члени Комітету, а з правого боку німецькі й українські достойники, між якими сиділи Вехтер, його шеф д-р О. Бауер та полк. Бізанц. Направо від трибуни було призначене місце для нашої оркестри, де вже на нас чекав той самий ґештапівець, який забороняв нам грати український гимн. Він приступив до мене і запитався, яка буде програма та чи будемо грати український гимн. Я йому пояснив, що в програмі маємо в'язанку українських стрілецьких пісень, державний німецький гимн з додатком гітлерівського гимну "Горст Вессель Лід" та марші при дефіляді добровольців. Він ще раз наказав, щоб не грати українського гимну й став збоку.

                     Музиканти розклали свої пульти й приготовлялися грати, а я придивлявся до декорацій площі й оперного будинку. Всі балькони кругом площі були вдекоровані червоними прапорами із свастиками, а на кожному бальконі стояли ґештапівці з автоматами. Фронт театру і трибуна були прикрашені німецькими прапорами і свастиками та дивізійними гербами з левами. Не було ані українських прапорів, ані тризубів чи синьо-жовтих лент. Всюди аж червоніло від гітлерівських прапорів. Мої музиканти також дивилися на декорації і здивовано питалися: "Де синьо-жовті прапори? Чейже це свято Української Дивізії ?"

                    Ми почали свято в"язанкою стрілецьких пісень, яка захопила публіку. Згодом були привіти та короткі промови, а на кінець ми відограли оба німецькі гимни. По закінченні свята мене закликали до губернатора Вехтера, який подякував за нашу участь та гарно виконані точки програми й запевнив нас, що ми можемо їхати спокійно додому, а Бізанц ще додав: "Волос з голови вам не спаде".

                    По дефіляді ми вернулися до домівки Музичного Інституту, де застали членів Комітету. Отець Сапрун, сміючися, говорив: "Але ми втяли штуку німоті. Вони заборонили нам грати український гимн, про який на засіданнях Комітету велися довгі дискусії, але ми таки його заграли. Ще перед Службою Божою ми просили полковника Бізанца, щоб він взяв нас в оборону, якщо б прийшло до німецької інтервенції під час грання українського гимну. Він це дійсно виконав, бо сидів між достойниками й пильно слідкував за розвитком події". Пізнім вечером ми вернулися до Самбора.

                   Крім свята у Львові, оркестра ще брала участь при відправі добровольців у Дрогобичі і Турці. В Дрогобичі був присутній генеральний губернатор Ганс Франк з Кракова, а в Турці ще відбувся концерт для громадськости, на якому ми грали твори українських і европейських композиторів. Дохід із цього концерту був призначений на культурні цілі Дивізії, бо оркестра всюди виступала безплатно.

VI СІЧОВО-СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ

 (Матеріяли до історії українського війська)


Петро Самутин                                           
Генштабу генерал хорунжий  
                                   


                      У продовжуванні наших попередніх нарисів подаємо тепер

Загальне положення на польському фронті:

                        Червоні: Битва на р. Висла і за район Варшави.

                        Ця розпачлива і завзята битва розпочалась 13 серпня 1920 наступом Західнього фронту під командою Тухачевського, з наміром знищення (розгрому) польських сил, зосереджених в долішньому бігу Висли і районі Варшави.      

                        В склад Західнього фронту входять: (починаючи від півночі, себто кордону східних Прус) 3-й кінний корпус Гая, ІV-а Армія, ХV-а армія, III-я армія, ХVІ-а армія. На південному крилі Західнього фронту: так звана Мозирська Група розтягнута на широкому фронті. Ця розпачлива битва набирала на силі з кожною годиною та в її початковому періоді червоні мають успіх.

                       Поляки: 14 серпня 1920. Північний фронт під командою генерала Й. Галлера, частиною своїх з'єднань переходить в наступ та цього самого дня поляки мають успіх. 15 серпня 1920 північний фронт переходить в протинаступ всіма своїми силами. 16 серпня 1920 червоні починають відходити на схід. Склад Північного фронту був такий: V, І і ІI-а армії. На розсвіті 16 серпня 1920 IV армія (ударна Група) — з району Демблін-Люблін-Лютартів (річка Вепр) наносить удар на глибокі тили Західнього сов. фронту. Розпочалось переслідування ворога побитого в районі Варшави.             

Положення на фронті ІII-ої польської армії


                     Не дивлячись на успіх Варшавської битви та відхід червоних і переслідування їх арміями північного фронту та частинно середущого фронту, положення III-ої армії погіршилося у зв'язку з появою кінної армії Буденного, південне крило армії було поважно загрожене.

                     Можливість появи Буденного на глибоких тилах ІII-ої армії і ударної групи (ІV-а армія) збільшувало цю небезпеку. Головне Командування занепокоєне витвореним положенням, видає низку розпоряджень.

                      А) Віддає до диспозиції II-ої армії Донсько-Кубанську козачу бригаду осаула Яковлека,

                      Б) 214 уланський полк,    

                      В) 10 і 9 п. дивізії з північного фронту,

                      Г) Зосереджує в районі Млави 18 д. піхоти і дивізію кінноти полковника Дрешера з наміром відтранспортувати їх до району Люблина,

                     Д) Підпорядковує Командуючому IIІ-ої армії Групу генерала Станислава Галлера в складі 13 див. піх. і одної дивізії кінноти в цілі координації дій проти кінної армії Буденного,         

Склад III-ої Польської армії в дні 26 серпня 1920 був такий:

                    1) 2 д. піхоти лег., 2) 7-а див. піхоти, 3) VІ-а Січова стр. дивізія без 16-ої стр. бригади, 4) 3-и батальйони етапові, 5) Група генерала Балаховича, 6) Донсько-Кубанська козача бригада, 7) 214 полк уланів, 8) 10 і 9-а дивізії піх. в транспортах з півночі, 10) Далеко на півдні в районі Томашів-Угнів: Група генерала С. Галлера, 11) До цього часу в Замості вивантажився лише 30 п. полк (10 п. див.). Докладний чисельний склад ІІІ-ої армії не відомий.

Події на фронті ІІІ-ої польської армії від дня 27 серпня 1920 включно:

                   27 серпня — рано, 1-а кінна армія Буденного розпочала рух з району Сокаль-Вареж в напрямку Тишовці-Замостя.

                   Рішення  командуючого ІІІ-ою п. армією:    

                   а)   Зачекати прибуття  10 п. дивізії.

                   б)   По її прибутті вдарити і відкинути ХІІ-у сов. армію за Бог.

                   в)   Після цього скерувати всі свої сили проти кінної армії Буденного.

                   г)   Група генерала Ст. Галлера має посуватись за Буденним, не втрачаючи з нею зв'язку, та з хвилиною наступу Буденного на лінії Тишовці-Грубешів, вдарити на його крило і тили. Одночасно підпорядковує Донсько-Кубанську бригаду генералові Ст. Галлерові. Ця остання має діяти в напрямку: Тишовці-Мєче-Крилів.

                  Примітка:   Оперативний наказ ІІІ-ої армії Ч.118. 27 серпня 1920 — П. С. 

                  Але це був лише намір Командуючого ІІІ-ою п. армією.

                  Ворог має свої пляни і свої задуми...

                  27 серпня 1920 в годинах пополудневих Буденний входить в дотик з відділами ІІІ-ої п. армії:

                  4-а кінна див. Буденного після бою на шаблі викидає Донсько-Кубанську бригаду осаула Яковлева з міста Тишовці і остання затримується в районі села Лабуні.

                 30 п. полк, що зайняв переправи на річці Гучві в районі Вербковець-Малиці, з огляду на загрозу південного крила, з наказу Командуючого групою "Замостя" — полковника генштабу М. Безручка, зміняє свій напрямок зі східнього на південний і займає лінію Малиці-Конюхи.

                 17 стр. бригада VІ-ої с. стр. див. залишається в районі Горишів Руський і Мьончин.

                 27 серпня 1920 під вечір  — Буденний  зосередив  свої дивізії, починаючи від північ — так:

                 14-а кінна дивізія: Мадринє-Шиховець.

                  4-а кінна дивізія:  Тишовці-Черніно.

                  6-а кінна дивізія: Добружок-Лащів-Жерники. 
                
                 11-а кінна дивізія: Ліски-Радків-Рєплин.      

                 На крилах 1-ої кінної армії Буденного розпочали наступ дивізії ХІІ-ої совєтської армії:

                 44-а дивізія з району Грубешіва.  
                              
                 24-а п. дивізія з району Кристинопіль-Белз, без більшого успіху.

                 28  серпня 1920 рано роз'їзди 4-ої кінної дивізії показались під селом Мьончин і перервали зв'язок зі Замостям. Там же під Мьончином були знищені залізничні рейки.

                 Напротязі цілого дня 28 серпня 1920 кіннота Буденного, майже не затримувана, посувається на захід.

                 Під вечір того самого дня роз'їзди 6-ої кінної дивізії з'явились на близькому передпіллі Замостя від сходу і південного сходу.                       

                 В ніч з 28/29 серпня 1920 кінна армія Буденного угрупувалась так:

                 14-а кінна дивізія: село Конюхи.   

                  4-а кінна дивізія: село Снятичі-Комарів.

                  6-а кінна дивізія: села Лабуні-Криниці.         

                 11-а кінна дивізія: села Чортовлець-Раханє.
      
                  29 серпня 1920. Буденний має замір посуватись на Красностав — розподіливши свої сили так:

                  14-а  і  4-а кінні дивізії мають посуватись на схід від Замостя.                                                        
                  6-а і ІІ-а кінні дивізії через місто Замостє.

Положення ІІІ-ої польської армії ще більше погіршилось.

                  Воно виглядало так:

                  а) Добре пошарпана в районі м. Тишовці Донсько-Кубанська бригада осаула Яковлева — вже під вечір 28 серпня 1920 відскакує на село Мокре і далі на Щебрешин.

                  б)  30 п. полк, після бою з 14-ою дивізією Буденного — залишає село Конюхи і відходить на Горишів-Руський і лучиться з 17-ою бригадою VІ-ої С. стр. дивізії.

                  в)  Частини 10-ої польської дивізії прибувають до Красностава і Замостя з великим запізненням.

                  г)  Група генерала Ст. Галлера — після тяжкого і впертого бою з II-ою кінною дивізією Буденного та 24 п. дивізією ХII-ої сов. армії опановує район: Телятин-Цеблів.

                  В такому положенні обох сторін — I-а кінна армія Буденного розпочинає свій похід на Красностав-Люблин. Рух цієї армії допроваджує до облоги Замостя. Вперта і рішуча оборона Замостя приковує сили кінної армії — затримує її рух на Красностав та дає змогу Командуючому III-ої п. армії перевести концентрацію своїх сил, перевести маневр та відкинути I-у кінну армію Буденного за річку Гучву і Бог. Про ці дії — буде мова в пізнішому.

Оперативне значення Замостя і його укріплень:

                      Нам відоме історичне значення Замостя, як фортеці, та його минувшина. Ця фортеця протиставилась в свій час шведам та військам Великого Гетьмана Богдана Хмельницького.

                     Замостя лежить у збігу двох річок — Лабуньки і Топорниці, що замикають широку долину, яка тягнеться в західньому напрямку від міста Грубешева.                    

                     Ці обидві річки нагадують радше потічки, але завдячуючи багнистим і широким долинам, стають великою перешкодою — зокрема в часі дощів. Замостє — це вузол доріг,
що провадять від Грубешева-Сокаля і Томашева на Красностав-Люблин, та під цим оглядом має велике значення оперативного характеру.

                     Укріплення Замостя, що в минулому надавали цьому містові характер твердині, утратили своє значення. Ніхто цих старих укріплень не розбудовував і не консервував, їх тактичне значення підупало.

                      З давніх укріплень збереглося лише кілька "малих фортів" — в самому центрі міста — котрі можна було використати, як останню запору перед кіннотою Буденного. Зберігся один форт на південь від Замостя, що положений на закруті річки Лабуньки. Маючи дуже добрий обстріл вздовж річки Лабуньки як для тяжких скорострілів, так і рушничного вогню, цей форт був негайно обсаджений оборонцями Замостя. Укріплення польові, що робили замкнуте коло Замостя, це були стрілецькі рови на один стрілецький рій або чоту, не були взаємно з'єднані ровами сполуки ані до фронту ані до тилу. Вся оборонна лінія була забезпечена колючими дротами в 1-2 ряди. Хоч укріплення не робили враження добре уміцненої оборонної позиції, все ж вони давали охорону оборонцям та впливали позитивно на психіку стрільців, що сиділи в цих ровах за дротами. Польові укріплення обіймали: Замостє, Нову Осаду і Люблинське передмістя. Довжина оборонної лінії виносила одинадцять кілометрів.

                     Річка Лабунька зміцнювала оборонні позиції від заходу і південного заходу. Дуже добре прикривала залізничну станцію і Люблинське передмістя. Одинокою прикрою річчю на цьому відтинку — був міст через річку до села Яновиці. Найбільш небезпечними відтинками оборони рахувались: Нова Осада та північно-східня частина Замостя. Підхід ворога з цих напрямків був дуже добрий. Села: Ятутів, Вулька Панянська і Калиновиці та висота 243 давали повне закриття ворожих скупчень в дуже близьких відлеглостях від оборонних позицій.   

                    Фронт оборони Замостя — це довга і вузька "кишка", що тяглася в бік Люблинського передмістя (на північ), не давала добрих умов для оборонців. Майже цілий фронт міг прострілюватись наскрізь. Ворожі стріли, що йшли з напрямку села Майдан, рівночасно досягали оборонців західньої частини села Яновиць. Це торкається не лише гарматнього вогню,
але і вогню тяжких скорострілів. В огні тяжких скорострілів знаходився і Штаб групи "Замостя".

                     Оборонні позиції прострілювались наскрізь з півдня і півночі. Пересування резерв вдень було дуже утруднене, під цим оглядом найбільше труднощів справляло Люблинське передмістя.

                      Резерви, що пересувались вдень — були наражені не тільки на гарматній, але і на вогонь тяжких скорострілів та крісів.

                      Одною приємністю для командування Групи "Замостя" — це був пункт спостереження гармашів, що примістився на ратуші міста. Він давав можливість спостереження від 8-15 кілометрів.

                      Забезпечення харчами і бойовими припасами  

                      Завдячуючи лише припадкові, залога Замостя, обидва транспорти з харчами і бойовими припасами — VІ-ої с. стр. дивізії і 10-ої польської дивізії — знайшлися на залізничній станції Замостя, що врятувало залогу міста Замостя від недостачі харчів і амуніції.

                      VІ-а с. стр. д. посідала цих запасів на 5-6 днів. 

                       (Залишилась надвишка для 17 стр. бригади, 16 і 17 гарматних куренів та VІ-го кінного куреня, що були відрізані. — П. С).

                       Польські частини мали запасів на 3-4 дні. 
                   
                        Зголосився рівнож до Штабу групи "Замостя" місцевий директор Кооперативи і запропонував свої послуги харчами. Командуючий Групою попередив останнього, щоби ці запаси були вживані для місцевого населення — але дуже ощадно, бо не відомо як довго буде продовжуватись облога міста.

                       Події на передпіллі Замостя і положення 28 серпня 1920.

                       Відскок Донсько-Кубанської бриґади осаула Яковлева після невдалого бою в районі Тишовці і Комарів — дав себе відчути в самому Замості.

                        В годинах пополудневих Замостє заповнилось дезертирами і обозами, що у великому неладі відходили на Красностав. З наказу Командуючого Групою зміцнено патрулювання міста підвідділами 31-го полку стрільців Канівських, затримування всіх дезертирів і вцілення останніх в лави того полку, всіх "марудєрів" затримувано і передавано в розпорядження команданта штабу VІ-ої стр. див. поручника М. Ященка. Зловлених в часі грабунку — безоглядно карати.

                       В самому Замості проголошено воєнний стан. Воякам заборонено вступ до приватних помешкань та видано заклик до мешканців міста і передмість — залишатись в своїх хатах і заховати спокій.

                        Не минуло і кілька годин, як, завдячуючи цим надзвичайним мірам, в місті і на його передмістях запанував лад.

                        Від рана того ж дня один батальйон 31 п. стрільців Канівських обсадив оборонну позицію "Нова Осада".

                         В напрямку сіл Сітанець і Ситно вислано кінний дивізіон 10-ої п. дивізії для переведення розвідки.

                         Нарада у Командуючого Групою "Замостя"

                         О годині 15-й 28 серпня 1920 відбулася нарада у Командуючого Групою. На нараді були присутні:

                         1)  Командуючий  Групою  "Замостя"  —  Генштабу  полковник Марко Безручко.

                         2)  Начальник Штабу Групи "Замостя" — Генштабу полковник Всеволод Змієнко.

                         3)  Начальник   Оперативного   відділу   Штабу   Групи   — поручник Андрій Домарацький.

                         4)  Начальник Розвідкового відділу — хорунжий Василь Соловчук.

                         5)  Командант Штабу дивізії і Штабу Групи — поручник Мусій Ященко.

                         6)  Командир VІ-го  Технічного  Куреня  —  інженер-сотник Володимир Бокітько.

                         7)  Командир 31-го полку стрільц. Канівських — капітан М. Болтуць.

                         8) Командир гарматного дивізіону 10-ої п. дивізії (прізвище мені незнане — П. С).

                         (Примітка: Ніде не сказано, чи були приявними на тій нараді Командири етапових батальйонів: Люблинського, 3/7 і 4/2. Як також командири льотничої сотні і технічної сотні (польських). Треба лише припускати, що ці останні відділи і підвідділи були передані в безпосередню підлеглість командира 31-го полку і останній давав їм відповідні інструкції і накази. Льотнича сотня органічно входила до складу 31-го полку).

                         Після подання загального положення власного і ворога Командуючий Групою сказав:

                        "Замостє в найкоротшому протязі часу буде оточене головними силами кінної армії Буденного.

                         З наказу Командуючого ІІІ-ю Армією Замостє за всяку ціну мусить бути утримане, аж поки надійде відсіч від півдня Групи генерала Ст. Галлера — або від півночі 10-ої дивізії піхоти.

                        Цілий тягар оборони спадає на 31-й полк стрільців Канівських як на найбільш чисельну і добре зорганізовану частину.

                        Наказую негайно зайняти фронт оборони Замостя:

                        а)  Батальйони етапові 3/7 і 4/2 мають обсадити і боронити ще наразі незагрожений відтинок фронту від тракту на Грубешів — через Люблинське передмістя до шоси на Завада включно. Решту відтинку обсадить і боронить 31-й полк стр. Канівських.

                        б)  Друга лінія оборони:  

                        1)  Окружний суд і парк при ньому — обсадить і боронить Штабова сотня VІ-ої с. стр. дивізії.

                        2)  На південь від Штабової сотні в другій лінії вздовж залізничого насипу — оборону прийме VІ-й технічний курінь VІ-ої с. стр. дивізії, не припиняючи праць по розбудові польових укріплень міста,

                       3)  Докладні  розмежовуючі  границі  відтинків оборони вкаже в терені Начальник Штабу групи.

                       4)  Зв'язок: Централя зв'язку при штабі групи в готелі.

                       а)  Телефонічний зв'язок з батальйонами  —  Люблинським, етаповими 3/7 і 4/2 силами VІ-ої с. стр. дивізії.

                       б)    Штабова сотня і Техн. курінь дивізії: силами дивізії.

                       в)  31-й п. стр. Канівських власними силами получиться з централею.

                       г)  Кінний дивізіон (зараз він провадить розвідку на Ситанець — П. С.) вишле до Штабу групи одного під старшину плюс двох стрільців кінних.

                       д)  Сотня 214 полку уланів вишле до Штабу групи одного підстаршину плюс одного кінного стрільця.

                       5)  Артилерія:  Гарматний дивізіон  10-ої п.  дивізії уставиться згідно з вказівками Командуючого групою "Замостя". Пункт спостереження спільний для всіх на ратуші міста. Командир 31-го п. стр. Канівських нав'яже телефонічний зв'язок з Командиром Гарматнього дивізіону. Вислати зв'язкових старшин чи теж підстаршин від Гарматнього дивізіону до всіх командирів оборонних відтинків. До Штабу групи приділити одного зв'язкового старшину артилерії".

                       Нарада тривала дуже коротко і всі відійшли та приступили до виконання своїх обов'язків.

                       На цьому місці я дозволю собі подати заввагу Командира 31-го полку стр. Канівських, капітана М. Болтуця.

                       Цитую: "Під час наради можна було вичути, що полковник Безручко, як українець, під командою якого знайшлись в більшості польські відділи, не хоче на себе брати моральної відповідальности за ті відділи й у зв'язку з тим не нав'язує свого рішення щодо обсади оборонного фронту і розміщення резерв, залишаючи вільну руку Командирові 31-го полку стр. Канівських. Дякуючи цьому, прийнялася система, котра втрималась на протязі всього часу оборони Замостя, командир полку угруповував піхоту, Командуючий Групою затверджував це угруповання". Ця заввага ніби не потребувала би коментарів. Зрозуміло і незаперечно, що Командуючий Групою не міг взяти на себе відповідальности за моральний стан польських частин і відділів, він і не міг відповідати за їх витримку в бою. Ця роля мусіла припасти одному з найстарших посадою і рангою польських старшин, в цьому випадкові Командирові 31-го полку стр. Канівських. Добре теж сталося, що капітан М. Болтуць зрозумів це і прийняв відповідні міри. Напевно Командуючий Групою "Замостя" не затвердив би угруповання піхоти, зроблене капітаном Болтуцем, яке не відповідало реальності і логіці.           
                 
                  Цитата відписана: "Бєлльона", Місячник Військовий — Т. XXIІІ — Варшава 1926".


БИТВА НА ВИСЛІ І ПІД ЛЬВОВОМ

                    На цьому місці ми дозволимо собі залишити Замостє в моменті, коли те місто було оточене 1-ою кінною Армією Буденного, та перейдемо до розгляду ворожої сторони (червоних) з описом подій на південно-західньому і західньому фронтах, що відбились в деякій мірі на ситуації і боях під Замостям.

                    Південно-західній фронт провадив свої акції на Україні і вони тим більше будуть нас цікавити. Подаю ці події в інтерпретації ворожої сторони — без жодних змін. (Прошу дивитись: "Історія Гражданськой войни в СССР, 5 том, Февраль 1920 — Октябрь 1922. Государственноє Іздательство Політ. Літератури — Москва 1960. Сторінки: 153 (3) — 160). Цитую: "На підставі постанов Липневого пленуму ЦК РКП(б) совітському головному командуванню була дана директива на дальше провадження воєнних дій на Совітсько-польському фронті. Йому (командуванню — П. С.) доручалось забезпечити швидкий і енергійний рух совітських військ, підготовити резерви на випадок виступу Румунії, не послаблюючи в жодній мірі групіровку військ, що діяли проти польської армії. Головному Командуванню пропонувалось наново сплянувати всю працю воєнних органів в ділянці підготови поповнень та продовольчого заосмотрення фронтів на найближі три місяці (серпень-вересень, жовтень 1920 р.) і на три дальші місяці (листопад, грудень 1920 і січень 1921 р.)

                    В директиві особливу увагу зверталось на те, щоби дати Командуванню Західнього і Південно-Західнього фронтів тверді вказівки про майбутній розвиток операцій як до лінії "КЕРЗОНА" — так і за її границями, коли б в силу обставин Червоній армії пришилось тимчасово перейти цей рубіж".

                      Невідхильне виконання цих "установок" — гарантувало успішне завершення боротьби проти третього походу Антанти.


                      Однак Троцький, користуючись своїм становищем Голови Реввоєнсовіта Республіки, порушив вказівки Центрального Комітету партії. Воєнне командування явно переоцінювало результати наступу совітських військ на Західньому фронті.

                      На протязі 19-23 липня 1920 Головнокомандуючий одержав цілий ряд донесень з Західнього фронту, в котрих говорилось, що ліве крило ворожих військ цілком розбите і що події розгортаються з великою швидкістю. Щодо самої Варшави підкреслювалось, що положення там надзвичайно поважне. Командування Західнього фронту було переконане в осягненні швидкої перемоги. В такій ситуації Головне воєнне Командування в повній згоді з Реввоєнсовітом Західнього фронту поставило питання про розвиток наступу безпосередньо на Варшаву.

                     Для більш докладного з"ясування положення Головнокомандуючий С. Камєнєв виїхав в 20-х днях липня м. в Мінськ, в штаб Західнього фронту. Головнокомандуючий прийшов до переконання, що ворог не має більше на шляху свого відступу, рубіжів, на котрих міг би організувати поважний спротив Червоній армії. Головнокомандуючий був переконаний в тому, що армії Західнього фронту самостійно, без допомоги військ Південно-західнього фронту, зможуть остаточно зломити спротив ворога на Варшавському напрямку і оволодіти Варшавою.

                      Більше того, він думав, що для виконання цього завдання вистачить трьох армій: ІV-ої III-ої і ХV-ої, а ХVІ-у армію Головнокомандуючий навіть уважав можливим вивести в резерву на випадок, коли б на поміч Польщі — виступила Литва.

                      23-го липня 1920, будучи в Мінську, Головнокомандуючий за згодою Реввоєнсовіта Республіки дав директиву військам Західнього фронту продовжувати переслідування ворога, і до 4-го серпня 1920 р. перейти лінію: Ломжа-Берестя-Л., та не пізніше 12-го серпня оволодіти Варшавою. В директиві підкреслювалось, що ситуація вимагає енергійного руху совітських військ вперед, щоб остаточно знищити ворога.

                     В свою чергу Реввоєнсовіт Певденно-західнього фронту, враховуючи успішний похід совітських армій Західнього фронту, прийшов до висновку, що вони (армії західнього фронту — П. С.) зможуть вийти в район Берестя-Л. раніше І-ої кінної і XIІ-ої армій, тому він рахував недоцільним продовжувати наступ своїх головних сил на Берестя-Л. та передбачав змінити напрямок їх удару з північно-західнього на південно-західній в сторону Східньої Галичини. Реввоєнсовіт Південно-західнього фронту мотивував необхідність такого звороту також тим, що І-а кінна і ХІІ-а армії — в той час фактично вже стали відхилятись на південь від Берестя-Л. Крім того, треба було дати поміч (казали большевики) працюючим Західньої України, де в цей час була створена Революційна Рада, що проголосила незалежну "Галицьку Радянську Республіку". Визволення Червоною армією Східньої Галичини могло в значній мірі послабити спротив буржуазно-поміщицької Польщі, відкриваючи совітським військам шлях на Краків, що був другою столицею Польщі.

                     Нарешті — поворот сил фронту на південний захід — потрібний був і для того, щоби відбити можливий удар збоку Румунії, котру імперіялісти Антанти — вперто штовхали до війни з Совітською Росією.

                      Виходячи з того, Реввоєнсовіт Південно-західнього фронту надав телеграму Головнокомандуючому 22-го липня 1920 р., в котрій говорилося: "Частини Західнього фронту успішно йдуть вперед, форсували річку Щару і зайняли Слоним, на цілій лінії Південно-західнього фронту поляки ставлять дуже поважний опір, при чому велику відпорність проявляють на Львівському напрямку. Положення з Румунією залишається напруженим. В такій ситуації рахую необхідним центр ваги головного удару збоку армій південно-західнього фронту — перевести в Галичину"...

                      Реввоєнсовіт і Головнокомандуючий згодились з пропозиціями командування південно-західнього фронту, затвердивши 23-го липня новий плян дій його військ. Згідно з цим пляном головний удар південно-західнього фронту перемішався з Берестейського на Львівський напрямок.

                      Таким робом від 23-го липня 1920 р. засаднича ідея пляну дій Червоної армії проти польської армії — зміняється. Головнокомандуючий, діючи в повній згоді з Реввоєнсовітом, властиво відмовляється від узгідненого наступу обох фронтів по збіжних напрямках в цілі розгрому засадничої Варшавської групи ворога. Тепер війська Західнього і південно-західнього фронтів повинні були вести наступ в розбіжних напрямках та рішати одночасно два завдання  —  ліквідувати Варшавську і Львівську групи ворога. При чому, кожний фронт мусить діяти самостійно. Повідомляючи Реввоєнсовіт — про видані директиви, Головнокомандуючий вказував, що не виключена можливість закінчення кампанії в тритижневому терміні.

                       В 20-х днях липня, після тяжких боїв, совітські війська прорвали лінію:  Гродно-Німан-Шара-Слоним, на котрій ворог (поляки) намагався затримати червону армію.

                       — 24-го липня  1920 — зайнятий був Волковиск.
                       —  27-го липня — 3-й кінний корпус зайняв твердиню Осовець.
                       —  29-го липня цей корпус підійшов до Ломжи.
                       —  Частини ІV-ої і ХV-ої армії після 60-ти кілометрового маршу з ходу оволоділи  Більськом (Більськ Підл.) і вийшли на рубіж річок Нарев і Нурець.                       
                       —  3-го серпня ІV-а армія зайняла Ломжу.
                       —  3-го серпня ХV-а і ІІІ-а армії перейшли лінію Мазовець — річка Західній Бог.
                       —  27-го липня Мозирська Група зайняла Пружани.
                       —  30-го липня — частини ХVІ-ої армії вступили в Кобрин.
                       —  1-го серпня  III-я армія осягла річку Західній Бог і звільнила від ворога Гранів, ХVІ-а армія в ніч на 2-е серпня оволоділа твердинею Берестя-Л.
                        —  3-го серпня ХV-а армія увійшла в Острів та через три дні ІV-а армія викинула поляків з Остроленки.

                       Польське командування намагається організувати вперту оборону на шляху наступу червоної армії, спеціяльно на річках Нарев і Західній Бог, щоби виграти час для підготови битви під Варшавою.              
                     
                        Однак, вже до 8-го серпня армії Західнього фронту зломили спротив ворога на цьому рубіжі. Ворожі (польські) війська, намагаючись зберегти свої основні сили, почали відходити на річку Вкра, на Варшавський мостовий причілок і за річку Вепр.

                       До 11-го серпня 1920 війська Західнього фронту, успішно йдучи веперед, осягли лінію: Цеханів-Пултуск Бишків-Седлці-Луків-Коцк — наблизившись до річки Висли. Частини червоної армії, що зблизились до Висли, були дуже перевтомлені і малочисельні. В деяких дивізіях залишилось не більше як 500 бійців. По кількости полки, властиво стали сотнями (ро-
тами). Зі слів учасників цих боїв, піхоти в деяких полках вистачало лише для використання як прикриття тяжких скорострілів і гармат.

                     На окремих напрямках в кінці липня бої стали затягатись і дуже вперті. Так, на рубежі річок Нарев і Бобр бойові дії протяглися з 28-го липня до 1-го серпня. В полосі наступу ХVІ-ої армії і Мозирської Групи, що діяли на широкому фронті, справа стояла ще гірше. На рубежі Західнього Богу — бої продовжувались з 1-го до 6-го серпня.

                     В часі безперервного швидкого наступу тили і резерви військ Західнього фронту відстали на 200-400 кілометрів. Тому передові частини не одержували на час бойових припасів, харчів і поповнень. В частинах не ставало крісів, набоїв і гарматніх стрілен.

                      Відчувалась велика нестача в транспорті. В кінці липня 1920 р. армії Західнього фронту мали замість необхідних 76,000 підвід — всього 42,000. Направа залізниць значно відставала від темпа руху військ. Дивізії Західнього фронту, що провадили наступ, відірвались від залізниць уже в початках серпня м. на 50-180 кілометрів. Відчувався великий брак паротягів і вагонів. Щоби задовільнити мінімальні вимоги Західнього фронту в транспорті — вимагалось 172 паротяги, фронтові було приділено лише 32 паротяги.

                      Все це дуже негативно відбилося на операціях Західнього фронту.

ПОДІЇ НА ШВДЕННО-ЗАХІДНЬОМУ ФРОНТІ РОЗГОРТАЛИСЬ НАСТУПНО:

                    Одержавши згоду Головнокомандуючого на зміну напрямку головного удару, Реввоєнсовіт фронту 23-го липня ставить перед своїми арміями нові завдання.

                     —  ХІІ-а армія повинна оволодіти Ковелем — потім, заслонившись з боку Берестя-Л.  —  продовжувати наступ на Холм-Аннопіль. При тому їй було наказано 4-го серпня оволодіти Холмом та не пізніше 15-го серпня захопити переправи на Вислі і Сяні в районі Аннополя.         

                      —  І-й Кінній Армії ставилось завдання до 29-го липня вийти на рубіж Львів-Рава Руська, кинувши передові частини для захоплення переправ на відтинку Синява-Перемишль (річка Сян).

                       —  ХІV-а армія повинна зломити спротив ворога на рубежі річки Збруч та розвивати наступ на Тернопіль-Городок.

                        —  24-го липня додатковим розпорядженням Командування фронту скорегувало завдання для 1-ої кінної армії. Їй було наказано направити свої головні сили для оволодіння Львовом та відкинути ворога на південь, до передгір'я Карпат.

                       Бої на південно-західньому фронті набирали з кожним днем все більш впертого характеру. Ворог (в сов. звіті — себто польсько-українське військо) всіма силами стремів нанести якнайбільші втрати І-й Кінній армії, котра була для нього найбільшою небезпекою. У зв'язку з цим, ворог змушений був зняти частину своїх військ, що діяли на відтинку інших совітських армій, це торкалось перед усім нашої ХІІ-ої армії. Тим самим для цієї армії полегшувались умови руху на захід.

                       —  27-го липня війська ХІІ-ої армії форсували р. Стир. Переслідуючи ворога, вони в ніч на 2-е серпня переправились через Стоход і рушили в напрямку Західнього Богу, опанувавши 4 го серпня Ковель.

                       —  І-а Кінна Армія включно до 6-го серпня вела вперті бої в районі Броди. В районі Броди діяла вся ІІ-а польська армія, використовуючи укріплений район стрілецькими ровами з дротяними перешкодами. Броди декілька разів переходили із рук в руки. В часі цих боїв, І-а Кінна Армія, що билась без підтримки піхоти, нанесла тяжкі втрати ворогові  (польсько-українському фронтові — П. С). Однак внаслідок різко збільшеного спротиву ворога І-й Кінній Армії не вдалося до 29-го липня опанувати Львова, як це вимагалось директивою фронту.

                       В початках серпня 1920 року наново стає питання про дальші дії червоної армії. Намагання радянського уряду (пишуть большевики) заключити мир з Польщею — не дають жодних наслідків. Польські реакційні кола, що спирались на підтримку імперіялістів Франції, ЗСА і Англії, як також правонаціоналістичних лідерів ППС — не бажали йти на мир з Радянською країною. Розмовами про мир вони хотіли лише виграти час для приведення в порядок своїх військ та підготови сил для нового наступу.

                      Власне цим пояснюється, що польська делегація, котра прибула 1-го серпня до Барановичів для ведення мирних переоворів, не мала відповідних уповноважень. Вона (делегація) мала лише мандати, підписані воєнним командуванням, тому їй запропоновано вернутись за відповідними документами. Польський уряд, коли б він дійсно бажав миру, мав повну можливість розпочати мирові переговори. Однак він (уряд) не бажав припинення війни. 4-го серпня питання про мир розглядалось на Раді міністрів і Державній Раді Оборони. Звітуючи про рішення кабінету міністрів, заступник прем'єр-міністра, лідер ППС, Дашинський заявив на засіданні Ради оборони:

                     "Уряд обговорив витворене в теперішній момент положення і після дискусії більшістю голосів виніс постанову, в котрій передбачив звернення до Держав (Антанти), заклик до армії і народу, та необхідність інформації суспільства про зірвання переговорів про перемир'я і про те, що у зв'язку з витвореним положенням не належить очікувати заключення миру".

                      На цім же засіданні міністер закордонних справ Польщі Сапіга повідомив, що 3-го серпня відбулися переговори з англо-французькою місією у Варшаві. В часі цих переговорів польський уряд просив, щоби Англія і Франція проголосили війну Совєтській Росії. Англо-французька місія приобіцяла підтримати це прохання перед своїми урядами.

                       Совєтський уряд диспонував достатніми даними, що говорили про небажання Антанти і залежних від неї правлячих кіл буржуазно-поміщицької Польщі йти на мир з Совєтською Росією та їх стремління роздути пожежу антисовєтської війни. В цих умовах совєтський уряд знайшовся перед необхідністю продовжувати боротьбу.

                        Ленін всебічно запізнався з положенням на фронтах, запізнався з думками воєнного командування і членів ЦК. Головне Командування відповіло, що не пізніше 16-го серпня совєтські війська ввійдуть у Варшаву.

                         2-го серпня Ленін надав телеграму Сталінові, в котрій звертав його увагу як члена ЦК і члена Реввоєнсовіта фронту на велику небезпеку від Вранґєля. Ленін просив, щоби Сталін дуже уважно вивчив положення на Вранґелівському фронті і дав свій висновок.

                        4-го серпня Ленін післав нову телеграму Сталінові, в котрій вказував: "Завтра шоста вечора призначений пленум ЦК. Постарайтесь до тої пори надіслати Ваш висновок про
характер затримок у Буденного і на фронті Вранґеля, як рівнож про наші воєнні перспективи на обох цих фронтах. Від Вашого рішення можуть залежати найважніші політичні рішення".

                         Сталін відповів Ленінові, що затримка у Буденного — тимчасова і не означає перелому в користь ворога. Торкаючись перспектив на фронтах, він повідомляв, що Польща ослаблена і вимагає передишки. У відношенні Кримського відтинку фронту він вказував, що Вранґель буде збитий в найближчі дні, і наколи Головнокомандуючий перекине кінноту, то білогвардійська армія буде зліквідована до початку осени.

                        Таким робом, дані, одержані Центральним Комітетом партії від Головнокомандування і Командування Фронтів, не давали поважних обав, за успішні наслідки воєнних дій. Було прийнято рішення продовжувати наступ червоної армії з наміром остаточного розгрому збройних сил інтервентів, дати допомогу "польським робітникам і селянам" в їх боротьбі за своє соціяльне визволення. Вимагалось максимально сконцентрувати всі сили, що діяли на польському фронті і скерувати їх для ліквідації головної Варшавської групи.

середа, 21 січня 2015 р.

АВЕРКІЙ ГОНЧАРЕНКО

НА СЛУЖБІ  НАРОДУ...                               

                    Бій під Крутами — "українські Термопілі" — став символом боротьби української молоді за права свого народу. З тим боєм тісно пов'язане ім'я А. Гончаренка, який цього року відзначає 85-ліття з дня народження й який поставив своє життя на службу народу.
Коли Центральна Рада відкинула ультимат Совєта Ради Народніх Комісарів в грудні 1917 р., більшовики почали наступ на Україну чотирма групами. На Київ наступали дві групи під командою полк. Муравйова.

                  Щоб спинити їх наступ, Військова команда вислала спершу старший курс Юнацької школи з Києва, згодом  — молодший, а врешті, на поспіх зорганізовану студентську сотню в силі к. 130 вояків. Командиром оборони призначено сот. Гончаренка, який зайняв оборонну лінію біля станції Крутів. Бій під Крутами 28-29 січня 1918 р. залишив наступним поколінням світлу пам'ять відваги й посвяти української молоді.

                  А. Гончаренко народився 22 жовтня 1890 р. у Дощенках, Лохвицького повіту, на Полтавщині. Юнаком вступив до Чугуєвської військової школи, яку закінчив 1912 р.

                  У 1914 р. командує сотнею на російсько-німецькому фронті. Відзначений за хоробрість і важко поранений, перебув майже рік у шпиталях Києва. Підвищений до ранґи сотника, став викладачем у Київській військовій школі в 1915 р.

                   Під час революції 1917 р. провів українізацію цієї школи й перебрав командування 1-ою сотнею. Рівночасно допомагав у підготові Першого Військового З'їзду, скликаного Центральною Радою на 5-8 травня 1917 р. в Києві. Згодом був призначений командиром Першої Юнацької (старшинської) школи в Києві, з якою брав участь у вище наведеному бою під Крутами.

                  Згодом він займає різні становища в управі українських військових шкіл, а в добі Директорії був губерніяльним комендантом Поділля.

                   Після Визвольних змагань переїжджає до Польщі, де працює в Дирекції Союзу українських Кооператив (Товмач, Криниця), не покидаючи надії на відновлення боротьби за українську державу. Здавалося б, що така нагода прийшла з вибухом 2-ої світової війни, а особливо німецького походу на Схід. Проте, події розвивалися інакше, й щойно в квітні 1943 р., коли проголошено творення Української Дивізії "Галичина", прийшла нагода творити українські збройні сили. Сот. Гончаренко, не зважаючи на слабке здоров'я та свій вік, один із перших голоситься в лави Дивізії. По короткому перевишколі, в ранзі сотника, його призначено до запасного полку, а по битві під Бродами, до штабу 30-го полку, до відділу духовної опіки.

                    Радісним моментом в житті вояків Дивізії було створення Української Національної Армії під командою ген. П. Шандрука, але незабаром війна закінчилася і сот. Гончаренко разом з іншими вояками Дивізії опинився в полоні в Італії, а згодом в Англії. Тут, з притаманною йому енергією, організує культурно-освітні й розвагові імпрези, а в Англії старається про зв'язок з українським громадянством. Йому, в першу міру, треба завдячувати створення при допомозі СУБ Фонду допомоги українському інвалідові.

                     До ЗСА переїхав до родини в 1952 р., де знову негайно включився у суспільно-громадську працю, головно багато допоміг в розвою діяльности Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА у Клівеленді. Будучи головою Станиці, він наладнав тісну співпрацю з іншими комбатантськими організаціями.

                      За його працю, Військовий Ресорт при УНР в екзилі підвищив його до ранґи полковника.

                       А. Гончаренко провів свій життєвий шлях, допомагаючи другим порадою чи ділом, виявляючи багато вирозуміння, а своїм оптимізмом, прямолінійністю та військовою поставою може вважатися зразком українського громадянина-військовика.


                                                                                                                                 Ю. Шкарупа

неділя, 18 січня 2015 р.

КНИГА, ВАРТА УВАГИ ДЛЯ ДОСЛІДНИКІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Огляди, рецензії

                    Генерал Павло Шандрук, погодившись обняти пости голови Українського Національного Комітету (УНК) й командувача Української Національної Армії (УНА), не уявляв собі, з ким він матиме до діла на своїй небезпечній та трудній дорозі. Це описує Ярослав Середницький у книзі Генерал Павло Шандрук та антигітлерівська військова опозиція ("Невідома Україна мілітарна", В-во "Мандрівець", Тернопіль, 2014).

                   Першим завданням, яке поставив перед собою ген. Шандрук, було згуртувати в УНА українські частини в   німецьких збройних силах і зберегти їх перед видачею до СРСР.

                  Ярослав Середницький застосував особливий підхід у своїй книзі. Він описав найперше військову діяльність ген. Шандрука, а окремі розділи присвятив тим воєнним високим німецьким командирам, з якими ген. Шандрук був у безпосередньому зв'язку, або які мали відношення до творення українських зокрема та східноевропейських військових з'єднань взагалі. Гітлер був проти творення такого війська, бо вважав, що вони у свій час звернуть зброю проти німців. Гітлер щойно в квітні 1942 року дозволив на використання козаків і кавказців в боротьбі проти партизанів і на фронті. Однак Вермахт уже на початку східної кампанії творив такі відділи з військовополонених чи взагалі з місцевого населення.

                   Ярослав Середницький при тій нагоді теж досить докладно описує бойові дії на території СРСР, подаючи назви місцевостей частин та командирів і деякі схеми. Ось оці особи у його книзі:

                    Генерал Ернст Кьосторінґ. Народився в Москві, був офіцером російської армії до Першої світової війни, згодом в Райхсвері Німеччини. У Другій, крім різних доручень, був Генералом Добровольчих східних військ, яких нараховувано близько мільйона. Усе це творилося без відома Гітлера. Сказав ген. Шандруку в особистій розмові, що Гітлер дурень.

                    Штандартенфюрер  д-р Фріц  Арльт. Був керівником бюра добровольців Сходу при Головному управлінні військ СС. Він разом з генералом Отто Вехтером був основою творення УНА. Вони супроводжували ген. Шандрука в нарадах з німцями, а згодом були на фронті. Взяли участь у присязі Дивізії українському народові. Арльт взяв участь з поручником Любомиром Макарушкою в переговорах з англійською армією щодо капітуляції Дивізії як перекладач.

                    Генерал-фельдмаршал Фердинард Шьорнер. Командувач групи армій „Центр", прийняв пропозицію ген. Шандрука включити 2-гу Українську дивізію УНА (Протипанцерну бригаду „Вільна Україна" під командою полк. Петра Дяченка) у свою групу. Ген. Шандрук разом з д-ром Арльтом зустрівся з ним в його квартирі. Також з ген. Гіацинтом фон Штравхвітцом, якого прозивали „танковим графом" і який прийняв бриґаду Дяченка. Він обіцяв мати на особливій увазі бригаду, однак під кінець війни важко було контролювати фронтові дії.

                   Професор і зондерфюрер Абверу Вернер Маркерт. Знавець Східної Европи, погляди якого відрізнялися від офіційної політики Гітлера й його підручних на зразок жорстокого комісара України Коха. Проф. Маркерт грав особливу ролю в українських справах, починаючи від ОУН(б). З ним зустрівся ген. Шандрук в дорозі до Дивізії та вони обговорили творення УНА. На цій зустрічі був теж о. Іван Гриньох, представник Української Головної Визвольної Ради.

                   Райхсміністер д-р Ґеорґ Ляйбрандт. Народжений в сім'ї багатого землевласника біля Одеси. У 1919 році переїхав до Німеччини. Під час війни працював у Міністерстві східних земель Німеччини й відстоював українські справи.

                   Професор Ґеогард фон Менде
. Народився в Ризі 1904 року. З приходом більшовиків у 1918 році розстріляли його батька як „буржуя". Матері вдалося втекти до Німеччини. Підтримував творення УНА.

                   З Ляйбрандтом і Менде ген. Шандрук не мав особистих зустрічей. Вони співпрацювали з д-ром Арльтом.

                   В книзі подана використана література - 177 позицій.




                                                                                                                       Роман КОЛІСНИК

Вісті Комбатанта, ч.4, 2014 р.

ВІДЗНАЧУВАННЯ КОЛ. ЧЛЕНІВ І УД

  (Роздумування в 30-у річницю бою під Бродами)

 

Орест Городиський
                        
                   Є нормальним явищем, що за виконану працю одержується винагороду, а за спеціальні труди-працю спеціяльну нагороду.                                             

                    З військом та сама справа. За виконані завдання у спеціяльно важких умовинах можна одержати позачергове підвищення у військовому ступні, або встановлені державною владою військові відзначення. Відколи заіснувало військо, від тоді існують і відзначення, — змінилась тільки їх форма.

                   Неодна молода людина, надивившись на світлини вояків з цілим "іконостасом" різнобарвних стрічок-відзначень, мріяла й собі колись таких дослужитись. В більшості однак — головно під час війни — вояки, виконуючи найбільш геройські подвиги, не думали в тому моменті про нагороди. Багато із тих героїв не мали щастя нераз і одержати відзначення, бо були переочені під час складання списків.

                   Чи думали наші вояки Галицької Дивізії про відзначення? На жаль, ще дотепер нема вичерпних спогадів кол. вояків Галицької Дивізії (не враховуючи спогадів покійного Павла Грицака — "Вежі й кулемети"), в яких автор проаналізував би психічну сторінку добровольця Галицької Дивізії, нема споминів, яких автори заглянули б, з перспективи минулого, в душевні переживання та роздумування 30 років тому.

                 Прикро, що так мало цінного матеріялу з дивізійної тематики появляється в пресі чи окремими книжковими виданнями.

                  Проблематика Дивізії від початку її постання аж до переходу в альянтський полон взагалі не віднотована. Про найцікавіший період — початковий, тобто про переговори в справі творення, а далі організацію і перші транспорти, дуже мало історичного матеріялу.

                   З моментом прибуття до вишкільних таборів Дивізії, — українська сторона втратила цілковиту контролю. Досьогодні існує архів УСС-ів, що його збирали, комплектували, берегли та використовували свідомі його історичної вартости уповноважені особи. Ми, кол. вояки Галицької Дивізії, навіть малої частини чогось подібного не маємо.

                    Чи можна було зберегти українській стороні цікаві документи, напр., накази Дивізії, чи персональні дані її вояків?

                    Думаю, що можна було.

                     Чия вина, що того не зроблено, не хочу вглиблюватися, але вина головно по стороні тих, які мали в Дивізії яке-небудь командне становище. Молоді старшини, які щойно вийшли зі шкільної лавки та після вишколу прийшли до Дивізії, не розуміли потреби зберігання матеріялів для української історії, бо про це їх не вчили на вишколах, а з української сторони ніхто їм того не сказав.

***
                   
                      Кожний, хто зголосився до Галицької Дивізії, знав, що після вишколу прийде фронт.

                     Зустріч з ворогом під Бродами і доля більшости Дивізії загально відома. Мало відомо, що хоча наші вояки в більшості відзначились непересічною хоробрістю, то німці були невимовно скупими із відзначеннями для  дивізійників.

                      Мені пощастило одержати першу листу відзначень Залізним хрестом 2-ої кляси за Броди з дня 1 серпня 1944 р.

                        Чи була ще інша листа — і скільки українців відзначено Залізним хрестом 2-ої кляси, мабуть ніколи не будемо знати.

                         Чи були в пізнішому, післябрідському періоді, ще інші, крім сотн. Володимира Козака і сотн. Остапа Чучкевича, які одержали Залізний хрест 1-ої кляси, не знаю. Думаю, що таких не було. 

                         Чи прийшов хтось до Дивізії з іншої військової частини з Залізним хрестом 1-ої кляси — також не знаю. На мою думку, таких, мабуть, й не було, бо німці у відношенні до українців були дуже скупими з відзначеннями, радше давали відзначення для "Східніх народів", як "Залізні хрести".

                        У всіх добровольчих відділах німецької армії, де німці з т. зв. рамового персоналу займали командні становища, вони старались надавати відзначення в першу чергу німцям, — з кривдою для добровольців.   
                                         
                          Були члени інших національних відділів (балтійські народи), які одержали були Лицарський хрест. Якщо б можна було перевести аналізу за що, за який спеціяльно геройський вчинок, одержали вони той Лицарський хрест, то ми мусіли б прийти до висновку, що за такі подвиги добрий десяток членів нашої Дивізії повинні були дістати таке відзначення.

                           Німецька дискримінаційна політика у нагороджуванні "За відвагу" мала на цілі показати нижчу вартість українського вояка. Наші старшини також не все використовували своє становище, щоб представити членів свойого відділу до відзначення.

                            Можна й не мати до української сторони претенсій, бо ж у нас (недержавної нації) не було під цим оглядом традиції і ми здебільша дивилися на військові відзначення, як на мало потрібні "бляшки".

                           Відзначення все мали, мають і будуть мати своє значення. Про це напевне будуть пам'ятати ті, які зможуть організувати добровольчі відділи в майбутньому, як і ті, що творитимуть українські збройні сили.


***

                          Список нагороджених Залізним хрестом 2-ої кл. в дні 1-го серпня 1944 поділений по групах.

                          1)  Дивізійний штаб — відзначено 11 осіб, в тому ні одного українця. Є відзначені начальники відділів IV а, б, ц, V, VI, а також 3 шофери.

                           2)  В 29-ому полку відзначено 17 осіб, в тому 5-ох українців:  пор.  Вол. Козак,  хор. о. Мих. Левенець, дес. Любомир Боднар, дес. Ярослав Кінаш, хор. Остап Чучкевич.

                          3)  В 30-ому полку відзначено 6-ох, в тому 2-ох українців: дес. Ярослав Бобинський і стр. Ярема Лехнюк.

                          4)  В 31-ому полку відзначено 10-ох, в тому 4-ох українців: дес. Олесь Ґардецький, ст. стр. Осип Демкович, ст. стр. Мирон Пашницький, стр.  Юрій  Кондур.

                         5)  У фізілерів відзначено 4-ох, в тому 3-ох українців: пор. Роман Бойцун, ст. стр. Микола Филипович і ст. стр. Василь Янко.

                         6)  В арт. полку відзначено 11 осіб, в тому 5-ох українців: хор. Михайло Длябога, дес. Євген Дзундза, ст. стр. Маріян Ґурневич, стр. Роман Бучинський і стр. Василь Палієнко.

                         7)  В  протилетунській артилерії відзначено тільки 2-ох німців зі штабу.

                          8)  В протипанцирній артилерії відзначено 3-ох, в тому одного українця, дес. Мирона Щудлюка.

                          9)  В піонерському курені відзначено 5 осіб, самих німців — одного посмертно.

                         10)  В  санітарному відділі відзначено 6 осіб,  ніодного українця.  Можна  сміло  сказати,  що брак українця в тому відділі є дуже кривдяче, бо наші санітети з великою посвятою і нараженням власного життя несли поміч нашим раненим.

                          11) У відділі постачання відзначено 5-ох, самих німців.

                          12)  У відділі зв'язку відзначено 5-ох, в тому 2-ох українців: ст. стр. Володимир Марчук і стр. Стефан Батько.

                          13)  В колоні транспорту ранених відзначено 11 — самих німців.

                          14)  У  варстатовій  сотні  відзначено одного німця  і у

                          15) ветеринарній сотні відзначено 4-ох німців.

                           В тому дні відзначено 101 осіб, в тому числі тільки 22-ох українців. Якщо хтось в майбутньому схотів би висловитись на підставі того списка про боєздатність і геройство добровольців Галицької Дивізії під Бродами, то прийде до цілком фальшивого висновку, бо у Дивізії було куди-куди більше українців, як німців, зате відзначено за поведення в битві під Бродами п'ятикратно більше німців, як українців.

вівторок, 13 січня 2015 р.

Група старшин УГА в польському полоні


Група старшин УГА в польському полоні в Тухолі (Поморя) 
26 вересня 1920 р. Барак ч. 12

                      Подаємо прізвища від першого ряду здолу, зліва; можливо, що деякі прізвища будуть неавтентичні, бо вони відчитувані з власноручних підписів на звороті фотографі. Деякі підписи вже досить витерті, хоч писані т. зв. хемічним олівцем. Під чч. 9 і 25 підписів бракує:      

                     Відчитані підписи: 1. І. Гнатовський, Перемишль, 2. Р. Кулинич, Бібрка, 3. Михайло Турко, Задвір'я к. Перемишлян, 4. М. Тимощук, Сокаль, 5. пор. Іван Зебрицький, Уличко, Дрогобиччина, 6. Микола Галій, Боків к. Підгаєць, 7. Лев Амброзій, Волиця к. Самбора, 8. пор. Іван Дишко, Гійсько к. Добромиля, 9. Н.Н., 10. чет. УСС Михайло Мизовий, Сасів к. Золочева, 11. Микола Кравчук, Золочів, 12. В. Гумильський, 13. сотн. Микола Байрак, Галинківці к. Гусятина, 14. Григорій Мартинюк, Кути к. Золочева, 15. чет. УСС А. Баландюк, Красне к. Золочева, 16. чет. Григорій Байрак, Гадинкивці к. Гусятина, 17. І. Оселітів, Лисець к. Станиславова, 18. Василь Крижанівський, Серафинці к. Городенки, 19. В. Пєпський, Торки к. Медики, 20. Н. Ігнатович, Старі Броди, 21. Ост. Стефанишин, Тростянець к. Долини, 22. Михайло Бабяк, Дуб'є к. Бродів, 23. Василь Семчишин, Золочівка к. Бережан, 24. чет. Микола Киварський, Волиця к. Самбора, 25. Н.Н., 26. чет. В Головач, Глиняни к. Перемишлян 27. чет. Лука Луців, Грушів к. Дрогобича, 28. хор. Василь Турчин, Глубічок к. Тернополя, 29. А. Парчин, Силено, Перемишль, 30. Н. Стадник, Рудки, 31 чет. УСС Роман Рибак, Львівці Сутязькі, 32. Павло Собечко, Вижняни к. Перемишлян, 33. Іван Мурин, Заланів к. Рогатина, 34. Іван Тершаковець, Кліцко к. Рудок, 35. чет. Павло Байрак, Гадинківці к. Гусятина, 36. чет. Юліян Ліськевич, Боратинці к. Самбора.

четвер, 8 січня 2015 р.

ІРЕНА САВЧИН


21. V 1923 -15. VII. 2012


                  Наша сім'я-дві сестри й три брати - жили в польському селі Жечица Длуґа (реґіон Жешув), де батька польська влада післала вчителювати. У 1939 році уже перенеслися до Перемишля й жили в Радянській Україні. З приходом німців Ірена два роки студіювала медицину у Львові. Із зближенням фронту в травні 1944 року вся родина подалася на захід і опинилася в Словаччині серед великої кількости втікачів.

               Тут набрали до служби 50 молодих українок, 30 відсотків з Великої України. Я з сестрою зголосилися. У Штеттіні (тепер: Щецін, Польща) пройшли рекрутський вишкіл. Ми носили на шапках та на рукаві тризуб. Наш відділ післали до фабрики амуніції біля Ганав, біля Франкфурту над Майном. Перед лісом були бараки, півкілометра від фабрики під землею в лісі була фабрика. Наш командир, старший віком гауптман, дуже добре відносився до нас. Знаючи німецьку мову, мене назначив командиром відділу.

                    В листопаді ми влаштували свято Листопадового зриву, хоч німцям сказали, що це звичайний концерт і заспівали кілька німецьких пісень. Для цього збудовано в середині фабричного комплексу сцену. Німцям дуже сподобався концерт і до нас вони почали ставитися дуже приязно. На латинське Різдво ми теж виступали, а на наш Свят-вечір, який відбувся в офіцерській їдальні, німці доставили продуктів на 12 традиційних страв. Після вечері просили приписів, про які ми старалися якось розповісти, бо друкованих не мали.

                     Все це організувала старша інтеліґентна пані зі Львова, яку ми називали „пані Майорова", бо її чоловік, майор, згинув в похідній групі ОУН на Східну Україну.

                    Ми жили у двох бараках, з вмивальками й теплою водою. Однак під впливом нової провідниці 24 дівчат „збунтувалося", мовляв, нам обіцяли, що будемо обслуговувати телефони й виконувати канцелярську службу, а не бути звичайними фабричними робітниками. Гавптман отримав розпорядження: військового відділу не можна розділювати, тому або всі залишаються або перенесуть усіх до іншої фрабрики амуніції. Врешті-решт нас перевезено до Ганноверу, а далі до Фленсбурґу біля голляндського кордону. Тут життєві умовини були набагато гірші, однак ми вже не працювали й незабаром отримали документи на звільнення.

                     Я і сестра старалися якось дістатися до нашої родини, яка працювала на фабриці паперу в Лаабер біля Реґенсбурґа в Баварії. До нас долучилося кілька дівчат. Їзда була дуже погана через знищені рейки й станції. Перед Берліном і Дрезденом ми стояли в вагонах на рейках по три дні й бачили найбільші бомбардування цих міст. Врешті добилися до Праги.

                      З Праги я завзялася їхати далі. Вже сама, бо сестра й дівчата чекали на кінець війни й американців. Якось доїхала до Пассав, а далі поїздом у напрямі Реґенсбурґа. Читаю „Лаабер" де маю висідати, а поїзд не стає. Не надумуючись, викидаю наплечник й скачу за ним. Подряпана й скровавлена йду до будинків, де живуть батьки. Стукаю в одні двері, другі, а тут відзивається мама... Такого емоційного переживання не опишеш... Незабаром сестру привезли американці.

                     Далі вже просто: переїхали до табору переміщених осіб у Реґенсбурґу, віднайшли в Філядельфії батькового брата, який виїхав ще у 1928 році, й він нас спонсорував та завдяки ЗДУАК-у усі виеміґрували до Америки. У Філядельфії Ірена одружилася з д-ром Евгеном Новосадом, який мав свої пригоди. Він студіював медицину в Берліні перед війною. У війну німці його змобілізували до Вермахту. У битві за Сталінград був поранений та евакуйований назад до Берліну. Працювали в State Hospital у Філядельфії - він як дуже успішний психіятр, вона в адміністрації. Мали дітей: Роксоляну, Ігоря, Ірену.

Александра Савчин-Фотій, а-к Токе                              
 Торонто, 10 серпня 2014


на світлині: Ірена (справа) з сестрою Александрою у школі англійської мови і машинописання. Арользен, 1947 р.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації