ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 17 вересня 2013 р.

НА ПІДСТАРШИНСЬКОМУ ВИШКОЛІ

Спомини

Ярослав ВЕНЬҐЕР

                                       Під кінець червня 1944 року сонце пече гарненько, а ми вставилися в маршову колону з нашими досить важкими наплечниками, один німець, „обершарфюрер”, подав нам команду: „Ходом руш!”. Маршируємо гарною широкою вулицею, німець – „Пісня!”.
Почали ми співати, але пісня не йде, бо від гарячої й довгої дороги в горлі засохло. Німець крикнув: „Лід авс!”. Ми припинили співати, а німець з докором каже: „Я бачу, що ви не вмієте співати, то ми будемо вчити вас”.

                                     Нам стало соромно, й майже через ціле місто промарширували до наших приміщень, гарної двоповерхової будівлі з плоским дахом, великими вікнами. Увійшли ми крізь браму на досить широке подвір’я, де стояла колона вояків, готова до відходу. Ті вояки були з латишської дивізії, що тут проходили підстаршинський вишкіл.

                                     На подвір’ї привітали нас бунчужний-„штабшарфюрер” і сотенний-„компанішеф”. Оба високого росту, гарно збудовані та в гарних мундирах. Збоку стояло десь 15 німців-підстаршин, приглядалися до нас, коли вони будуть „товкти” нами, вишколювати нас на майбутніх підсташин таких, як вони.

                                     Перша ніч в Любляні. Німці тимчасово порозводили нас на нічліг по кімнатах. По вечері ми помилися і о 10-ій годині свисток до спання. Вночі щось почало кусати нас, ми кілька разів світили світло, на тілі завважили маленькі червоні плямки. Наш рух завважив службовий підстаршина й прийшов до нашої кімнати. Ми показали йому червоні
знаки на нашому тілі від укусів.

                                      Вранці після сніданку прийшов сотенний. Після формального вирівняння та зголошення відчислення почалося сортування після росту, від найвищих до найменших, як під шнур. Мене приділили до першої чоти.

                                     Через блощиці нам наказано забрати речі з кімнат, тимчасово збоку подвір’я розставити шатра. Наші кімнати наповнили газом, вікна й двері щільно позачиняли. Так дім стояв чотири дні, тільки були відчинені двері до умивальниці, туалетів, кухні та магазинів з харчами і зброєю, бо ті приміщення містилися в долішній частині будинку.

                                    Після дизенфекції на п’ятий день відчинили будинок, ми старанно все почистили, луску зі згинулих блощиць і все помили, сінники наповнили свіжою соломою. До великої кімнати приділили два рої, 24 вояки. В кімнаті попід стінами двоповерхові дерев’яні ліжка і великі шафи – одна на трьох вояків, що нам не зовсім така трьохспілка була вигідна для втримання порядку в шафі, посередині – два великі столи, при яких ми вранці снідали, а ввечері чистили зброю.

                                   То був дуже гарний будинок, з гарними кімнатами, широкими коридорами, в коридорах просторі заглиблення, в яких стояли широкі скрині, зависокі до пояса, наповнені піском і камінчиками. В них ми пізніше виробляли рельєф терену, як підстаршина в терені має керувати роєм, і яку зброю повинен застусовувати в різних випадках. Коридори вистелені таким матеріялом як плюш, борщового кольору, який ми за дижуром мусили чистити в обідню пору й вечером вогкими шматами.

                                  Внизу була заля з лавками й таблицями для навчання військових предметів. Також раз на тиждень наш сотенний проводив з нами одногодинний „унтеріхт” – урок. На мапі показував перебіг бойових дій німецьких армій та потішав, що хоч фронти заламуюються, але
Німеччина скоро буде мати нову зброю, то виграє війну.

                                   Першого дня видали нам зброю, дали по два скоростріли МҐ-42 на рій, запасову цівку, льорнету і пістолет, дві скриньки з амуніцією (500 набоїв у лентах). Це все носилося на вправи в поле за чергою. Тому що там були сильні тітовські партизани, то до кріса нам дали по 10 гострих набоїв, які носилося весь час в набійниці-„патронаші”.

                                 За кілька днів кожен з нас дістав пістолет „08” і маґазинки з набоями. Пістолет лежав у шафі, а вішалося його на пояс біля багнета на лівому боці для особистої оборони тоді, як вояк йшов у місто, або в неділю – до церкви.

                               Любляна – гарне місто, столиця Словенії, з численними овочевими садами і виноградниками. Публічний транспорт: трамваї. Тоді альянти не бомбардували міста, як Німеччину. В місті стояв ґарнізон вермахту, а наша школа була на краю міста. Будинок мав плоский дах, то часами в неділю по полудні, як ми мали вільний час, зсередини отвором вилазили на дах відпочивати на складаних полотняних кріслах.

                               На підстаршинському курсі ми вивчали читання військових польових мапів, рисування шкіців і на них орієнтаційний знак для проводження дій в чужому терені з компасом, командування роєм, чотою, звітування німецькою мовою та таке інше.

                               Крім того, страшна дисципліна та надзвичайна чистота. Весь час треба було щось чистити – „завбтмахен”, а чистити було що: свої житлові кімнати, умивальниці, туалети, широкі коридори, від ранку до 10-ї ночі. Ночей спокійних було мало – часті алярми, нічні вправи. На обід збірка цілої сотні на подвір’ї, службовий підстаршина командує:

                             „Перший ряд два кроки вперед, другий ряд крок вперед!” Тоді йде й оглядає кожному воякові руки і їдунки. Якщо він завважив не вмиті руки чи брудні їдунки, він вояка наганяв до умивальниці, а згодом ще раз зголоситися до службового, який добре вояка насварив, а часами ще й покарав кількома: „Лягай–вставай!”.

                              Тут харчі були трохи кращі, ніж в Нойгаммері, на обід – риж і ґуляш. Спочатку це для нас був люксус, і говорили собі, що дають нам риж тому, що ми на підстаршинській школі (ніби ми вже є якась еліта?). Незабаром ми почали відчувати голод, і одного разу на вечірній збірці для видавання наказів („бефель авзґабе”) ми набрались відваги та зголосили бунчужному, що почуваємося голодні, та гадаємо, що то, мабуть, від рижу? Він виглядав строгий, але був вирозумілий, та нераз казав нам: „Як щось нам потрібно, бути відважним, зголосити йому”. Він вислухав нас по-батьківськи. „Якщо хочемо, то замість рижу, ми можемо мати бараболю”. Так і сталося. Від бараболі почувалися більше ситими. З тої зміни кухарі були задоволені, бо їм було легше мити кітли, бо риж прилипав та пригарав.

                              Нашу першу чоту німці назвали „алярм цуґ”-алярмова чота. Нашим чотовим був десятник („унтершарфюрер”) Ріхтер, пристійний мужчина. Він мав на лівому рукаві блюзи знаки танків – на фронті знищив три танки. З усіх підстаршин був найбільш респектований німцями і нами. Ми зчасом привикли до нього, а він до нас, то на чолі з ним наша чота також стала більш респектована в сотні, ніж інші три чоти.

                            Нашу алярмову чоту Ріхтер так витренерував, що ми до шістьох хвилин мусили бути готові в бойовому виряді. Ми мали спеціяльне завдання. Нам видали багато гострої амуніції і ґранат, які ми в скринях тримали під нашими ліжками, так що, не дай Боже, якоїсь неуважности з ґранатами, всі могли б бути висаджені в повітря. Як увечорі готувалися до спання, все мусили собі приготувати, що як вночі службовий підстаршина на коридорі засвистав і крикнув „Алярм!!!”, що відносився до нашої чоти, ми напотемки вбиралися, хапали з-під ліжок скрині з амуніцією та бігли сходами вниз на подвір’я, де стояв спеціяльний автобус. Ми швидко сідали в нього, крізь отворені вікна на два боки виставляли скоростріли, а автобус мчав крізь ліситий і загрожений терен під портове місто Трієст.

                             Там німці сподівалися висадити альянських парашутистів, а ми мали завдання не дати їм там осісти. Таких виїздів ми мали багато та, на наше щастя, висадки не було. Лиш один Бог знає, чим така висадка була б закінчилася. То була жорстока війна, а ми, українські вояки, в німецьких уніформах під німецьким командуванням і на чужій території не мали ніякого виходу, мусили виконувати накази.

                             В Нойгаммері ми щонеділі брали організовану участь в польовій Службі Божій. У Любляні вже проминуло дві неділі бездільно. Ми на вечірній збірці сказали бунчужному, що ми хотіли б у неділю ходити на Богослуження. Він поставився до нас з вирозумінням і сказав, що в місті є римо-католицькі костели і православна церква, і запитав, скільки між нами є православних? Піднесли руки може десять вояків, які походили з Волині. „До котрої церкви ви б хотіли ходити?”– запитав. Ми, всі, неначе змовилися, відповіли: „До православної”.

                           „В неділю гарно вберіться, в кожного при поясі багнет і пістолет „08”, на голові шолом, такий-то унтершарфюрер поведе вас до церкви”,–сказав. Ми всі дуже зраділи.

                                 Наступила неділя, ми всі гарно вичистилися, виштрамувалися, бо йдемо до церкви між цивільних людей, то хочемо показати себе, що ми, українці, неабиякі вояки, не гірші за німців.160 молодих вояків увійшли в церкву та зайняли місця при стіні по правій стороні. Цивільні парафіяяни несміливо, з помітним острахом, споглядали на нас. Мабуть, наш бунчужний був порозумівся з церквою, бо правий бік був вільний.

                                   Стоячи, помолилися і уважно слухаємо Богослуження, багато не розуміємо, але шануємо святість. На хорах гарно співав мішаний церковний хор, а ми заслухалися в гарні мелодії та в глибокій задумі линули думками в далеку рідну Україну, думали, що там тепер діється з нашими рідними? Що там московський „визволитель” від німецьких нацистів напевно шаліє над українським народом.

                                      Почали ходити з тацею та нас обминають. Хтось з передніх вояків
взяв тацю між нас, і ми складаємо нашу скромну пожертву.

                                     Після Богослуження починаємо з цивілістами говорити під церквою. Говоримо, що ми не німці, ми українці з Української дивізії, перебуваємо тут тимчасово, скажіть вашим партизанам не стріляти в нас, вояків з левиком на лівому рукаві й на правій петлиці ковніра. Старші словенці дуже радо розмовляли з нами, казали, що ми є слов’яни.

                                     Відтоді ми щонеділі ходили до церкви самі без німця, тільки службовий підстаршина робив з нами на подвір’ї збірку та оглядав нас, чи ми чисто і добре вбрані, та наказав, щоб ми на таку-то годину повернулися з церкви. Так ми нав’язали знайомство з багатьма словенцями. При розмовах ми старалися говорити про комуністичну систему, про
більшовизм, про більшовицькі звірства в Україні, і тому ми надягнули німецький однострій, щоб при сприятливій обстановці бути готовими помститися за всі заподіяні звірства над українським народом.

                                    Дні минали, наш підстаршинський вишкіл проходив за військовими законами, ми поступово засвоювали військове знання. Наші вишкільники-німці передавали нам військове знання щиро.

                                      20-го липня 1944 року ми, як звичайно, на ранішній збірці стоїмо готові до вимаршу в поле на вправи, але несподівано службовий підстаршина покликав нашого сотенного до канцелярії до телефону. Незабаром він повернувся на площу, щось тихо сказав бунчужному, а тоді скликав на бік всіх підстаршин і зарядив бойове поготівля: наказав розійтися по кімнатах, з ліжок зібрати простирадла й коци, зв’язати й залишити на ліжках. Тоді збірка зі зброєю на подвір’ї, розділили по кількох вояків на рогах поза школою на варту, на дах післали
чотирьох вояків з протилетунськими скорострілами, решта вояків зі зброєю в руках, в бойовому поготівлі, в незнаному вичікуванні та напруженні сиділи на подвір’ї біля будинку.

                                    По обід йшли ми чотами, наші вишкільники-німці сиділи окремо від нас з автоматами в руках. Нам здавалося, що вони споглядають на нас якось недовірливо. Можливо, що нам так тільки здавалося. Ми відчули, що щось не в порядку, щось десь мусило статися дуже важливого. Ввечері на подвір’ї збірка. Сотенний сказав, що алярм відкликаний. Дещо пізніше на вечірній збірці сотенний сказав нам, що сьогодні був атентат на фюрера Адольфа Гітлера, але атентат не вдався, фюрер живий і навіть не пошкоджений. Нам стало ясно, чому цілий день ми просиділи в бойовому поготівлі.

                                    Кілька тижнів після атентату на Гітлера, один вояк дістав листа від свого товариша з Нойгаммеру, що наша Дивізія на східному фронті під Бродами попала в більшовицьке оточення. Дивізію розбито.

                                     Ми продовжували вишкіл, тепер з „фавстпатроне” – з протитанковими ґранатами. Ціла наша сотня з нашими вишкільниками трамваями з тою зброєю поїхала на край міста, а тоді цілою сотнею рушили дальше. Між горами побачили два радянські танки, на які ми
стріляли, а інструкції подавав унтершарфюрер Ріхтер.



                                           Найлегшим днем тижня був четвер. У другому кінці міста була висока гора, під нею – стрільниця. Майже кожного четверга до полудня ми там мали гостре стріляння, опісля обід, після обіду ми перебиралися з „драліхів” у вихідний мундир і йшли в місто плавати до великого басейну під відкритим небом, з чистенькою теплою водою. По боках були будки з душами. З іншого боку була каварня, де можна було купити каву чи пиво. Після плавання ми йшли в кіно. Нам висвітлювали документальні воєнні фронтові фільми.

                                          Якийсь час поза містом у бункрах ми тримали варту проти тітовських партизан. На дорогах проводили контролю. Одного ранку ми зареквірували багато харчових продуктів, які везла автомашина з міста в гори партизанам.

                                         Зчасом бували з нашими вишкільниками зудари. На вправи ми брали скриньки гострої амуніції до скорострілів, які кожного дня носили за чергою. Одного ранку з моєї групи ніхто їх на збірку не виніс. В останній хвилині це завважив наш ройовий і післав мене по скриньку. Я відповів, що я вчора носив її, а німець крикнув: „Принеси скриньку, ми пізніше посортуємо”. З тою скринькою я вийшов у поле.

                                        Почалися вправи, наступ на „ворога”, біжимо, падаємо, вкопуємося,
встаємо і далі біжимо. Ми лежали на землі, я крикнув до ройового, щоб він дав скриньку нести комусь іншому, бо я вчора носив. Німець крикнув: „Носи ти, носи ти!”. Мене сильно знервувало, я кинув скринькою до німця та крикнув: „Носіть самі!”. Ройовий скриньку підняв і
крикнув: „Веньґер! пасма авх!”(Опам’ятайся). Я зрозумів, що зле зробив, необдумано поступив, буду мати клопіт. Але вже було запізно.

                                       Після обіду дижурний підстаршина покликав мене до канцелярії до карного звіту -„рапорту”. В канцелярії застав сотенного, бунчужного і мого групового. Я стукнув обцасами, став на струнко, засалютував та зголосився: „Шіце ґранадір Веньґер!” Тоді бунчужний питає мене: „Ви сьогодні кинули скринькою амуніції до свого унтершарфюрера на
полі вправ”. Я відповів: „Яволь”, (так). Він питає, чому так зробив? Я, як міг, так розповів їм причину. Бунчужний каже, що Німеччина завзято воює і амуніцією не розкидається. Я пояснив, що був дуже перемучений і що дуже жалкую, що так зробив, і дуже за те перепрошую.

                                       Вони оба кажуть, що за такий проступок я міг би бути строго покараний, бо то воєнний час, але ми покараємо чим іншим. Вони покарали мене тим, що відкинули мене від кінцевих іспитів. Іншими словами, я не осягну підстаршинського ступеня. В душі злий був сам на себе, що так багато пролив поту і не буду підстаршиною.

                                      Не я один був покараний, було таких кілька. Один вояк, на прізвище Макух, з люті розбив кольбу скоростріла. Одного гарячого дня на глухій вулиці з гострими камінчиками, з якоїсь причини дуже „товк” нами наш „ґрупенфюрер”. Було то перед обідною порою, сонце пекло, піт з порохами заливав очі, а наш німець командує: „Лягай! Вставай!”
Гострі камінчики немилосердно кололи в лікті і коліна, і так ми падали та вставали безліч разів. З тої злости Макух гримнув скорострілом об каміння так сильно, що кольба потріскала на куски. Ми всі налякалися, а здається найбільше наш ройовий. Макух оправдував себе тим, що йому з перемуки скоростріл випав з рук, як він падав і вставав.

                                  Макух за те десять діб відсидів у карцері, в маленькій кімнатці, лише на хлібі й воді. Він та інших п’ять вояків за інші провини були відкинені від іспитів.

                                  У воєнний час у Німеччині та в окупованих німцями країнах все було на спеціяльні картки, так звані „бецуґшайн”. На цигарки вояки діставали „равхен-карте” по 30 цигарок на десять днів. Наш бунчужний так дбав за наше здоров’я, що заборонив нам курити аж поки не з’їли обіду. Він казав нам, що ми, молоді, весь час бігаємо обладовані важкою зброєю, наші легені важко працюють, а на снідання ми тільки напивалися чорної гіркої кави. Бо всі харчі – хліб і дещо до хліба – ми з’їдали ще увечорі.

                                  В Любляні одної неділі нас чотирьох пішло в місто й вступили до одної кафейки (словенці називають „госцільна”). Купили по склянці пива і кажемо, що ми б хотіли щось з’їсти добре та недороге. Словінець подумав з хвилину, і каже: „Я зготую вам гарячої каші з фасолями й помащу шкварками”. Ми погодилися. Каша дуже смакувала нам. Відтоді ми майже кожної неділі заходили до тої „госцільни”. І ще іншим порадили.

                                 Одного разу один вояк з нашої кімнати захворів, його завезли до військового шпиталю при ґарнізоні вермахту. Там знайшли вошу. Наш бунчужний зарядив збірку цілої сотні, на збірці накричав на нас (мабуть що за ту вошу). Він наказав зібрати з ліжок коци і простирадла. З тими клунками на плечах ми марширували через ціле місто до тюрми, де скинули все з себе і здали до парні. За той ми час під душами милися. Після парні наші мундури були дуже вим’яті, так нам було встидно йти через місто.

                                 Одного разу на вправах у лісі напала на нас мала група тітовських партизан, а наші скорострільчики посіяли по них сліпими кулями, партизани налякалися і повтікали.

                                  Ми проводили вправи переважно в лісах, на сіножатях, а часами й у великих садах, що були поза містом. Там ми збирали яблука, що лежали на землі, забирали додому в хлібарках, у школі запихали їх у сінники й, коли хотіли, їли їх. Бунчужний занюхав запах яблук та на вечірній збірці за це накричав на нас, казав, що в нашій кімнаті натряс з сінників два мішки яблук. Він дав їх до кухні, щоб з них зварили компот.

                                 Одного дня у вересні ми мали навчання як переправлятися через річку. Сотенний вказав на кілька способів. Опісля пішли в поле на вправи. Коли зблизилися до річки, нараз сотенний кричить: „Ворожі танки!”. Ми всі миттю кинулися у воду переправлятися на другий бік річки, вода була досить глибока, ми тримали руки зі зброєю вгору. Обмокли до нитки та сильно змерзли. Тоді сотенний дав команду: „Лягай, вставай, бігом, лягай, вставай” й так може півгодини. І, дійсно, добре загрілися та висушилися.

                                 Наш Ріхтер мав дівчину словенку, що жила близько школи. Нераз далеко за містом між лісами, коли ми мали вправи, та дівчина приїздила ровером до Ріхтера. Бувало й так, що він відходив у якійсь справі до іншої чоти, а в той час вона приїхала, тоді ми мали добру
нагоду поговорити з нею. Вона була гарна і мудра, приємно було з нею говорити на різні теми.

                                 Наш вишкіл наближався до кінця. На одній ранішній збірці бунчужний запитав, чи може є між нами хтось, що вміє малювати карикатури. Один вояк зголосився. Він на вправи з нами не пішов, а залишився та намалював кілька картин. Німець сподобав собі його
карикатури й сказав намалювати більше фраґментів з нашого вишколу, щоб не боявся, а намалював сотенного й бунчужного, як бувало вони на збірці кричали на нас, особливо бунчужний, який на вечірній збірці вичитував нам всі наші щоденні „гріхи” з чорного нотися, що
носив його на грудях між ґудзиками в піджаку. Той нотис ми називали „чорна книга наших щоденних „гріхів”. Також одна група підготовляла сценку-інсценізацію, як вояк-дижурний чистить кімнату, сміття ховає до шафи, перед спанням голосить дижурному підстаршині, що все
впорядку. Дижурний підстаршина знаходить, що не було „ін ордунґ”, і всі порохи пальцем згортає воякові на ніс, а бідний вояк стоїть на струнко та спокійно витримує тую наругу над ним. Так в дійсності багато разів було, особливо на рекрутському вишколі.

                                У жовтні прийшов день іспитів, приїхало кількох німецьких старшин з іншого відділу. Як невтральні, вони проводили іспити два дні, всіх і нас покараних. Ми добре вив’язалися з німецької команди та всіх правил. Наші вишкільники були дуже задоволені, бо то для них також була похвала і репутація. Настав прощальний вечір – „камерад-шафт”. Цілий день ми приготовляли столи, прибирали, кругом на стінах причіпляли карикатури. Запрошено офіцерів з вермахтівського ґарнізону. Привезли велику бочку червоного вина. Всі засіли за столи, програму вечора підготовив наш бунчужний, промовляли він і сотенний. Товариський вечір проходив у дуже веселій і товариській атмосфері, всі вояки почувалися дуже свобідно, не „натягалися” до наших німаків, а гості-старшини з вермахту і ССів з великим захопленням оглядали карикатури на стінах, ну і насміялися, аж за животи трималися. Нашого „художника” хвалили, плескали по плечах; вони також насміялися з інсценізації, та з великим зацікавленням розмовляли з нами, бо вони ще з українцями не зустрічалися. Наші вишкільники хвалили нас, казали, що ми є дуже добрі здисципліновані вояки.

                                    Наш бунчужний вийшов на сцену й заспівав баритоном. Це була несподіванка, що він так гарно співає. Ті, що були записані до „чорної книжки” за наші провини, в той вечір на зміну йшли на варту кругом школи, дві години варти, а чотири години вільного.

                                    Вишкіл для нас закінчився. Готуємося до від’їзду. З жалем залишили нашу школу. На станцію прийшли бунчужний та кілька підстаршин. На станції темно – це ж війна. В темряві сотенний дрожачим голосом похвалив нас за нашу здисциплінованість та побажав нам щастя. Бунчужний говорив по-батьківськи, майже зі сльозами на очах. Признався, що він любив нас, а те, що він зачасто гримав на нас, то вимагала військова дисципліна і порядок. Попрощалися наші вишкільники потисненням руки по-дружньому. Один з них залишився як
комендант транспорту. Ми були зворушені таким щирим прощанням.

                                  Десь біля півночі поїзд рушив в напрямі Австрії до Словаччини, де дислокувалася Дивізія. Їдемо у товарних вагонах з тривогою, бо не знаємо, що нас може стрінути в дорозі. Кожний поїзд пхав наперед льокомотиви два або три вагони зі землею, які на замінованих рейках вилітали б у повітря, а поїзд охорониться.

                                   Наш поїзд їхав повільно через Відень до міста Жіліни, де примістився штаб Дивізії. Нас поприділювали до сотень і, на моє прохання, я повернувся до моєї 2-ої сотні 29-го полка.

неділя, 15 вересня 2013 р.

ІСТОРЯ — ЦЕ ФІКЦІЯ?

Роман КОЛІСНИК

Коментар на статтю Івана Химки „Міти національної консолідації” („Критика”, липень-серпень, 2012)

                                  Нашої статті відносно фіктивних видумок про дивізію „Галичина” редакція „Критики” досі не надрукувала.


                                    Історія–це фікція, твердять самі історики, наприклад, американець Джон Армстронґ. Бо вони інтерпретують історичні події, очевидно, на свій лад або на побажання замовника даної інтерпретації. І вибирають деталі з подій, які відповідають їхній інтерпретації. А інші або оминають або цитують не повністю. І навіть фальшують.

                                     Відомий канадський суддя, науковець проф. Валтер Тарнопольський сказав, що якщо історію України писатимуть чужинці, то ця історія для українців буде чужа. І додав, що нема на світі абсолютної правди, бо якби була, то не треба було б судів і суддів. І можна додати: й істориків. Проф. Роман Сербин радить українським історикам писати з української перспективи.

                                    Сказавши це, зупинимося на частині статті, де проф. Химка пише про дивізію СС „Галичина”.

                                     Щодо назви. Дивізія в офіційній німецькій назві не мала „СС”, а тільки „війська СС” (Waffen-SS), бо назва „СС” була вживана тільки для німецьких дивізій. Він пише:

                                   „Ідея ввести у міт національної консолідації дивізію СС „Галичина”
також видається мені вельми сумнівною. Те, що комісія Дешена виправдала її, як на мене, не становить поважного арґументу, принаймні для істориків. Я не згоден із тим, що судові ухвали чи урядові приписи мають право розв’язувати наукові питання. Та й юридичні висновки у таких справах залежать від обставин, зокрема політичних”.

                                   Проф. Химка „забуває” додати, що дивізія „Галичина” не була оскаржена перед комісією Дешена, бо ані під час діяльности Комісії, ані у 1950 році, коли канадський уряд дозволив дивізійникам еміґрувати до Канади, „оскаржувачі” не дали жодних доказів про мнимі злочини Дивізії. Тож при чому тут „виправдання”? Це ствердження факту. Він відкидає рішення судді Дешена, але приймає рішення Нюрнберзького трибуналу:

                                  „У Нюрнберзі, звісно, Waffen-SS було оголошено злочинною організацією. Але українці вслід за австрійцями колись і деякими східно-европейськими країнами нині, стверджують, нібито саме їхня частина Waffen-SS становить вийняток. І до певної міри, це звісно, правда”.

                                   І далі вибірково цитує німецького історика Дитера Поля (Dieter Pohl):

                                  „Попри те, що ОУН(м) і ряд українських чільників, котрі мали принаймні особисті зв’язки з цією організацією (на кшталт Володимира Кубійовича та митрополита Андрея Шептицького), від самого початку німецько-совєтської війни переконували німців створити українську частину, дозвіл на формування української дивізії СС дано було лише коли Голокост у Галичині загалом добіг кінця. Тому „Галичина” як частина СС не відіграла великої ролі у тій кривавій бійні, хоча Дитер Поль і писав про „високу ймовірність” того, що в лютому 1944 року дивізія брала участь в облавах на євреїв у Бродах”.

                                  Хіба ж проф. Химка знає, що Дивізя проходила вишкіл і в той час у Бродах не була? Що більше, він як історик припускає, що якби Дивізія була створена раніше, то брала б участь у тій бойні. „Висока ймовірність”, „велика роля”? – А може „неймовірність, „жодна роля”?

                                 В Галичині колись була весела забава серед молоді: „Що би то би було,
як би?” У дальшому він каже:

                                  „Важливіше однак, те, що до складу дивізії, надто на посади підофіцерів, зокрема на пізніших стадіях її існування як першої дивізії Української національної армії, ввійшли численні українські поліцаї та шуцмани справді винні у злочинах Голокосту”.

                                Це фікція. Формально Дивізя була включена до УНА після присяги на вірність українському народові, що відбулася 25 квітня 1945 року на фронті в Австрії під Фельдбахом. У той час Дивізія мала доволі вишколених підофіцерів, які мусили пройти рекрутський та 4-місячний підстаршинський вишколи, і нікого з посад їх тоді не звільняли. До
того на фронті. І „численні українські поліцаї та шуцмани” до Дивізії не прибули. І, зрештою, не всі українські поліцаї та шуцмани були „винні у злочинах Голокосту”.

                                „До того ж усім дотичним до того формування чудово було відомо про винищення галицьких євреїв німцями”, – пише Химка.

                                Тоді не було інтернету, мобільних телефонів, ані про це не писали часописи й не звітувало радіо, тож так „чудово” не було відомо.

                                 І далі: „Нарешті згадаймо, що після трагічної розв’язки у Бродах українську частину СС використовували головно для придушення партизанського руху в Словаччині та Словенії. У Словаччині дивізія тісно співпрацювала із сумнозвісною бриґадою Дірлеванґера, що
складалася з кримінальників. Є свідчення, що дивізія знищувала цілі села, застосовуючи типово німецькі методи антипартизанської війни”.

                                Це вже вершок „історичної” фікції, без жодних конкретих доказів. Дивізія ніколи не була в Бродах, а брала участь у боях на захід від Бродів.

                              У війську, а ще на війні, не „співпрацюють”, тобто добровільно з власної волі, а ще „тісно” й до того з кримінальниками, а виконують накази. Щодо Дірлеванґера, написав начальник оперативного відділу майор Вольф-Дітріх Гайке:

                             „Дуже недовго під час однієї бойової дії Дірлеванґер був підпорядкований Дивізії. Він тільки тим відзначився, що не виконував жодних наказів Дивізії, а у вирішальний момент бою лежав у ліжку, зовсім не цікавлячися долею своєї частини. Дірлеванґер не мав ніякого контролю над тим, що робилося в його бриґаді, яка була опанована кримінальним елементом. Вони допускалися різних зловживань супроти цивільного населення і всюди по собі лишали неславу. Такі проступки та бриґада пізніше намагалася видати за проступки Дивізії,
мовляв, чужинцям можна все приписувати”. (Українська дивізія „Галичина”, ст. 132).

                              Про нищення цілих сіл, то хіба проф. Химка може подати назву бодай одного села? Бо навіть в англійському фільмі SS in Britain, 2001, в якому пофальшовано у перекладі на ангійську мову свідчення очевидців, не оскаржувано Дивізію про нищення сіл. Цей фільм
викликав гостру реакцію як в діяспорі, так і в Україні. Академік Микола Мушинка, на основі архівних словацьких документів, відкинув усі наклепи.(Див. "Вісті комбатанта", ч. 4, 2000, ст. 103-106, теж „Відкидаємо наклепи українофобів на 1-шу УД УНА”, збірник матеріялів, ст. 215, 2001).

                            Варто ще додати, що навіть у Канаді, при зустрічі молодих словаків з українцями, вони, словаки, згадують приємні спомини їхніх бабців і дідусів з дивізійниками з часів Другої світової війни.

                                                 Інші опінії щодо дивізії „Галичина”


                              Ізраїльський історик Шимон Бриман свою статтю „Золотой лев со свастикой” (Вести, 04.06. 2003) закінчує:

                              „З питаннями про „Галичину” я звернувся до нинішніх українських націоналістів з УНА-УНСО. Ось що відповіла з Києва прес-служба цього руху: „До участи українців в СС ми ставимося без гордости, але й без сорому. Добровольці служили там в ім’я України, розуміючи, що справа німців була програна, а зброю можна повернути проти обох
окупантів — німецьких і російських. Нам нічого не відомо про участь цих солдатів в геноциді євреїв у роки війни. Ми вважаємо, що солдати, які не вчинили військових злочинів, повинні і можуть бути прирівняні до статусу ветеранів. Крім того, всі члени „Галичини” пройшли судове чистилище, вони мирно живуть у Великобританії як добропорядні громадяни, і ніяких претенсій до них ніхто не висуває. В Україні вони відбули 20-25-річне покарання тюрмами і Сибіром, офіційно будучи сьогодні громадянами другого сорту. Ніякого злочину, крім боротьби проти СРСР, вони не скоювали. Нам нічого соромитися своєї історії. Це стосується всіх, хто воював за свою Україну–під будь-яким прапором. У Парижі під Тріюмфальною аркою вмуровано плити пам’яти про всіх французів, полеглих за Францію ”.

                              Признаймося: дуже часто наш погляд на військову драму в Галичині – це промосковська точка зору, яка взагалі не допускає думки про те, що українці мали і мають право боротися за незалежну державу. Мільйони західних українців могли щиро не бажати повернення радянської окупації – з новими підвалами НКВД, депортаціями і колгоспами, з придушенням української культури і релігійних звичаїв. Битва під Бродами оцінюється в сучасній Україні як національна трагедія, адже українці вбивали один одного в складі армій двох імперій. Історія „Галичини” – це не тільки хроніка коляборації, але і частина трагедії України, затиснутої між двома собі ворожими тоталітарними гігантами, які приносили незліченні лиха народам. (Переклад з російської).

                              Німецький майор Вольф-Дітріх Гайке, начальник оперативного відділу в штабі дивізії, фактичний заступник командира, написав у своїх споминах "Вони хотіли волі" „Українські вояки Дивізії виправдали себе в найважчх обставинах жорстокої боротьби. Їм треба побажати, щоб їхні діла не залишили у їхніх противників лише почуття ненависти. Українські вояки взяли в руки меч з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями, вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали”. (Переклад з німецької).

                             І запитання: чому дивізія „Галичина” – незначна крапля у бурхливому океані воєнних дій – стала таким важливим „історичним дійством”? Чи не тому, що була українською!?

                             І для кого пише свою історію-фікцію проф. Іван Химка?

четвер, 12 вересня 2013 р.

І ЗНОВУ...

Д-р Мирон КУРОПАСЬ

                                        Пам’ятаєте Івана Дем’янюка? Очевидно. Український американський іміґрант, Міністерство юстиції США оскаржило Дем’янюка як „нацистського” воєнного злочинця. Він був депортований до Ізраїлю, де п’ять свідків пізнали його як „Івана Грозного в
таборі смерти Треблінка”. Совіти видали нацистську виказку, потверджуючи, що це він Іван Грозний. Виявилося, що Дем’янюк не був ані нацистом, ані грізним. Ізраїль повернув його в США.

                                        Дискредитований Департамент юстиції якимось способом переконав Німеччину, що Дем’янюк був причетний до загибелі тисяч голляндських євреїв у Собіборі. Не було ніяких свідків, тільки персональна виказка, яку пізніше Федеральне слідче бюро США оголосило, що це фальшивка. Дем’янюк був визнаний винним. Він помер, як його апеляція ще не була розглянута. Отже, він технічно невинний.

                                       Тепер у нас є ще один український, так званий „наці”. Пресова аґенція Аsssociated Рress 14 червня, назвала Михайла Kaркоця „командиром нацистського відділу”, а згодом офіцером дивізії „Галичина”, яка була „задіяна у придушенні Варшавського повстання 1944 року”.

                                      „Хоч нема рекордів, що Каркоць особисто брав участь у воєнних злочинах, – повідомляє АР, – однак галицька дивізія і українські націоналістичні організації, у яких він служив, були на секретному американському урядовому чорному списку організацій, членам яких був заборонений в’їзд у Сполучені Штати”... AP згадує, що в 1995 році українською мовою вийшли спогади, в яких „Каркоць пише, що він допоміг заснувати Український леґіон самооборони у співпраці з страхітливим нацистським розвідувальним управлінням SD”...

                                       АР повідомляє, що Каркоця відділ винний у спаленні села разом з
жінками і дітьми... Один з вояків Каркоця, Василь Maлаженський, розповів совітським слідчим, що в 1944 році тому відділу було наказано „ліквідувати всіх жителів села Хланув у Польщі, як відплату за вбивство німецького офіцера СС, хоча він не сказав, хто видав той наказ”. Сталіславa Липська, жителька Хланува, також сказала совітським слідчим, що під час атаки чула кулеметний вогонь і вибухи ґранат. „Вони робили все, щоб ніхто не втік”, – вона додала.

                                      АР повідомляє про Каркоця членство в Українському народному
союзі та про довголітню діяльність в українській американській громаді.

                                       У своїх спогадах 1995 року "Від Вороніжу до Українського леґіону
самооборони" Kaркоць підтвердив, що він був старшиною Українського леґіону та дивізії „Галичина”.

                                       ЗМІ віразу розтрубіли історію про „скритого наці”. Найзловісніший заголовок дав часопис The Guardian Express (15 червня):

                                       „Ідентифіковано 94-літнього наці, вбивцю немовлят – Михайла Каркоця”. Маунтбенк Елі Розенбаум, колишній голова Управління спеціяльних розслідувань, і зарозумілий архітектор фіяско Дем’янюка, також долучився до хору: „Колишній підрозділ Каркоця Українського леґіону самооборони брав участь у численних задокументованих звірствах під час Другої світової війни”...– заявив він 25 червня, глумливо відзначаючи, що Kaркоць православнвий українець. „Як і багато інших подібних йому, він, здається, збрехав про своє нацистське минуле”... Схожа історія? Я знаю Розенбаума протягом багатьох років. Його особа завжди видніє на афішах українофобного кутка єврейської громади, презирливо зневажаючи правду.

                                       Різні „затурбовані” люди дзвонили до УНС з запитом, чому ця організація „приховує воєнних злочинців?” Юридичні дорадники УНС зіґнорували це гостре запитання й відповіли як сержант Шульц [з відомої ТБ комедії „Гоґанові герої”] („Я нічого не знаю”).

                                        Я також знаю Михайла Каркоця віддавна, не тільки як члена УНС, але і як члена патріотичної Організації державного відродження України (ОДВУ). Нещодавно я читав його спомини. Отже, ось факти, як я їх розумію?

                                      Михайло Kаркоць не „нацист”. Ніколи не було українського нациста. Членство в Націонал-соціялістичній партії Німеччини було зарезервоване тільки для німців, переважно „арійської раси”. Kаркоць був „унтерменш”, неповноцінна людина. Зізнання Maлаженського і Липської були записані совітськими слідчими. Як такі, вони є підозрювані. Беручи до уваги велику ворожість совітських чинників до українських націоналістів, як ми можемо дізнатися, чи їх свідчення були правдивими?

                                     А щодо участи дивізії „Галичина” у Варшавському повстанні. Польське повстання розпочалося 1 серпня 1944 року і тривало протягом двох місяців. Набір до дивізії почався в червні 1943 року. Після року інтенсивного вишколу, дивізія була дислокована в район Бродів, де 15 липня 1944 року совіти почали переважаючу атаку. З 11 000 вояків 3 000 вирвалося з оточення. Михайло Kaркоць прибув до дивізії після боїв під Бродами.

                                    У своїх спогадах Михайло Kaркоць послідовно й недвозначно
засуджує нацистський терор, якого він був свідком в Україні.

                                      Припущення, що він допомагав у цій жахливій розбещеності можна
взяти тільки з п’єси Дем’янюка, повної брехні й обману.

                                     Як сім’я Дем’янюка, так і сім’я Каркоця є жертвою дезінформації засобів масової інформації, які ледачі, позбавлені правди, підсилювані сенсаціями та безвідповідальні.


(Переклад з англійської мови статті
”Here We Go Again!”, „Новий шлях”)

середа, 11 вересня 2013 р.

Світлина


Хорунжий Антін Дигдалевич (зліва) – командир 3-ої сотні піонерського (саперного) батальйону та Петро Шандрук-Шандрушкевич (згинув у боях під Бродами) – брат генерала Павла Шандрука.

ВОЛЬФ-ДІТРІХ ГАЙКЕ

Про німця, що дуже високо цінував хоробрість й порядність українських вояків


                                    У своїх спогадах про бій під Бродами Української Дивізії ,,Галичина” майор В.-Д. Гайке зазначав, що ,,... в минулих важких боях Дивізія виконала завдання, якого від неї чекали. Не з її вини була вона оточена і мусіла боронитися проти у всіх відношеннях переважаючого ворога. Тут і там не витримали нерви, це траплялося й іншим частинам у першому бої. Але ніяка частина не зустрічалася навіть приблизно з так великими труднощами, як Перша Українська Дивізія. Командування Дивізії знало, як оцінити боєздатність частини. Воно з’ясовувало це в звітах, але на це не зверталося уваги й робилося щось прямо протилежне. Тому й мусіли події набрати того терпкого характеру, на жаль, коштом українців. В ім’я слушности треба ще не забути, що першим бойовим враженням українців були відступаючі німецькі частини. Від українців, що не були в боях, вимагалося, щоб вони врятували становище. Вимагалося від них надто багато й вимагалося того, до чого вони ще не були підготовані. В кітлі і при виломі з нього українці відважувалися на численні найхоробріші вчинки. Наприклад, всюди, де пробивалися ворожі танки, на нищення їх ішли хоробрі українці. Відомий випадок, коли один український підстаршина, свідомий втрати власного життя, висадив у повітря ворожий танк. Розглядаючи брідську кампанію, треба ствердити, що Дивізія не підвела. Вона виправдала покладені на неї надії. Переважаюча частина Дивізії полягла в бою, виконуючи найвірніше свій обов’язок. І коли навіть не припала на її долю велика перемога, сталося це не з її вини, а з нещасливого збігу обставин....”.

                                       Євген Побігущий у своїй книзі ,,Мозаїка моїх споминів”, зокрема, пише: ,,..начальником відділу операцій штабу Дивізії був майор Вольф-Дітріх Гайке. Прибув він до Дивізії аж у січні 1944 року. Як штабовий старшина був незвичайно здібний, працьовитий, знав своє діло, вишкіл, був товариський, можна сказати – приятель українців.... Знав добре нашу історію, літературу, положення в Україні під німецькою окупацією. Турбувався питаннями вояцьких родин, шанував нашу релігію. Негайно після війни почав писати історію нашої Дивізії...”.

                                      Якраз німець, майор Вольф-Дітріх Гайке, який народився 100 років тому й став автором чи не першої ґрунтовної праці про Українську Дивізію ,,Галичина”, в передмові до якої восени 1969 року він писав, що як ,,...професійний вояк тодішніх німецьких сухопутних військ. Він був старшиною генерального штабу, а не політиком. Він намагався схопити у хронологічному порядку фактичні дані про бойові дії цього з’єднання на основі записів у воєнному щоденнику, збережених картографічних схем та власної пам’яти. Ця праця була написана вже в 1947 році під час перебування автора в таборі інтернованих. Цей військово-історичний нарис має за мету відзначити для наступних поколінь – як це нормально робиться в кожній країні нашого світу – гідне поваги й пошани військове з’єднання. Одне треба ствердити для теперішніх і майбутніх поколінь: у Другій світовій війні від 1943 до 1945 року Українська Дивізія, через яку пройшло близько 32 000 вояків, по німецькому боці у добрій вірі та за справедливу справу боролася, страждала, перемагала і була переможена. Це не була її вина. Вояки Дивізії, так само як ті по боці противника, тільки виконували свій обов’язок. Поряд селян і робітників у ній були старі заслужені вояки з Першої світової війни із своїми старшинами, переважно з колишньої Австро-Угорської і Української Галицької армій, як також велике число молодої інтеліґенції з Західньої України. Вони заплатили велику ціну крови, про що німецький народ не повинен забувати. Ця праця присвячена не тільки українцям, але також німецькому народові, який має щодо українців зобов’язання вдячности. Проте я особливо присвячую її моїм колишнім товаришам по зброї, як вклад до їхньої загальної військової історії. Тому я стараюся відтворити ясну картину бойових дій Української Дивізії. Ми, німці, не зважаючи на власну тверду долю, повинні також виявити щире співчуття українському народові, історія якого поставила його на такі тяжкі випробування у минулому. Цю працю написав німець, який пізнав і пережив історію та відносини Української Дивізії, найбільшого суцільного українського військового з’єднання по німецькому боці під час Другої світової війни, і який намагався розуміти події з української точки зору. Він тим більше стоїть по їхньому боці, бо сам пережив тодішні великі похибки німецької політики, які також мали вплив на Українську Дивізію. Хай ця праця внесе ясність щодо заслуг українців у боротьбі за справжню демократію та хай буде визнанням хоробрости і порядности її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямленим...”.

                              Вольф-Дітріх Гайке народився 1913 року в Прусії, і походив зі старої німецької старшинської родини. Успішно закінчив військову академію в Мюнхені і, подібно до свого батька, став активним старшиною німецької армії –професійним військовиком. З початком Другої світової війни у складі 30-ої піхотної дивізії Вермахту брав участь у бойових діях проти польських військ, а відтак на Західному фронті. Під час німецько-совєцької війни В.-Д. Гайке брав участь у воєнних приготуваннях Генерального Штабу під Москвою. Від 17 серпня до 31 серпня 1942 року був офіцером штабу 110-ої піхотної дивізії, а від 1 вересня до 18 жовтня 1942 –15-ої танкової дивізії. Від 15 березня до 25 червня 1943 відбув курси Воєнної Академії (Kriegsakademie) у Берліні. Від 26 червня до 6 грудня 1943 Гайке перебував при штабі 122-ої піхотної дивізії і 1 січня 1944 року як майор Вермахту був скерований до Дивізії ,,Галичина”. Він був у Дивізії єдиним штабовим старшиною, який належав до сухопутних військ (Вермахт), а не до військ СС.

                            Як бачимо, майор Гайке належав до числа тих німецьких старшин Дивізії, що були свідомі потреби порозуміння між обома народами – українським і німецьким, та політичного значення Дивізії. Згідно з інформаціями Романа Лазурка, у Дивізії він встановив відразу приязні стосунки з українцями, він докладав зусиль, щоб пізнати прикмети українського вояка і старшини, як також намагався усунути, в міру можливостей, помилки, що їх робили вищі німецькі кола, зокрема командир Дивізії генерал Фрайтаґ, який не розумів і не хотів розуміти
політичних завдань Дивізії і психіки українського вояка. Він знав, хоч частково, про наміри німецьких чинників щодо Дивізії, він разом з генералом Фрайтаґом був учасником всіх важливіших обговорень у справі Дивізії з вищими німецькими військовими і політичними авторитетними колами, між іншим з Гіммлером й ініціятором створення Дивізії губернатором Галичини Отто Вехтером; він був у постійному контакті з сотником Дмитром Палієвим –референтом українських старшин, а після загибелі Палієва в бою під Бродами його наступником – сотником Любомиром Макарушкою. Вольф-Дітріх Гайке пройшов разом з Дивізією весь її бойовий шлях до кінця війни, коли після капітуляції вона перейшла в полон до англійців і американців. Він провів у полоні понад два роки, і був звільнений як особа ,,без обтяжень”.

                                     Перше видання книжки В.-Д. Гайке побачило світ 1970 році під наголовком ,,Українська Дивізія ,,Галичина”. Історія формування і бойових дій (1943-1945)” в її українському виданні. Редактором української версії був проф. Володимир Кубійович, він же написав передмову до неї. За заслуги перед Дивізією Головна управа Братства кол. вояків 1-ої УД УНА нагородило Вольфа-Дітріха Гайке найвищою своєю відзнакою — Золотим хрестом за особливі заслуги. В 1960-70-х роках В.-Д. Гайке займав відповідальне становище в економічній
галузі в Баварії.

                                    З приємністю маю відзначити, що 2012 року у тернопільському видавництві ,,Мандрівець” в перекладі з німецької мови нинішнього редактора знаменитого часопису дивізійників ,,Вісті Комбатанта” Романа Колісника зі світлинами із архіву Головної управи Братства колишніх Вояків 1-ої Української Дивізії УНА, які підготував Богдан Артимишин, завдяки сприянню цього Братства, як також – громадського об’єднання ,,Українська справа” та десятка приватних патріотів-благодійників з різних теренів України –Тернополя, Львова, Івано-Франківська, Стрия та Одеси, – вже в материковій Україні повторно вийшла друком двома накладами книжка Вольфа-Дітріха Гайке ,,Українська Дивізія ,,Галичина”, з чого можна зробити висновок, що українці не лише не забули про героїчний чин Української Дивізії ,,Галичина”, але й пам’ятають про німецького майора Гайке, цього чолового офіцера нашої Дивізії, що дуже високо цінував хоробрість, порядність та патріотизм українських вояків і якому цього року виповнюється 100 років від дня народження.


адвокат, доктор права Українського Вільного Університету,
місто Лохвиця Полтавська область

понеділок, 9 вересня 2013 р.

ОЛЕКСАНДЕР ШАНДРУК–ШАНДРУШКЕВИЧ


                               Шандрушкевич Олександер Феофанович (30.08.1895–29.05.1968) – підполковник Армії УНР, рідний брат Шандрука Павла. Останнє звання у російській армії – штабс-капітан.

                               Народився у с. Борсуки Волинської губернії. Закінчив
реальне училище (Москва, 1915), у складі батареї траншейних гармат брав участь у Першій світовій війні.

                                У березні 1918 р. вступив до Окремої Запорізької бриґади військ Центральної Ради. Командував кулеметною сотнею 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, згодом–Української Держави. З січня 1919 року – старшина для доручень начальника розвідчого та закордонного відділів Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.

                                   У 1920-30-х рр. жив на еміґрації у Польщі.
                                 
                                   У березні-травні 1945 року–начальник постачання Української
національної армії.

                                    З 1960 року жив на еміґрації у США, помер у Трентоні (Нью-
Джерзі), похований на цвинтарі у Баунд-Бруці.

неділя, 8 вересня 2013 р.

ТРАГІЧНА ДОЛЯ ДРУГОЇ ДИВІЗІЇ УНА

До історії УНА

Іван БУРТИК

                                       Минуло 68 років від закінчення Другої світової війни, яка найбільше забрала жертв саме з бездержавного українського народу. Проте у виданнях сучасних українських істориків майже немає згадки про трагічну долю близько 7000 українського вояцтва 2-ої дивізії Української Національної Армії (УНА), а також понад 3 000 козацтва, яких англійці передали більшовикам в Австрії.

                                       Коли Німеччина програвала війну, створено „Комітет освобождєнія народов Росії”, до якого мали входити всі народи СРСР. Тогочасні українські політики запротестували проти української участи в
цьому проєкті і запропонували створити Український національний комітет. Переговори тривали понад п’ять місяців. Під кінець дозвіл одержано.

                                       Комітет очолив генерал Павло Шандрук, призначений командувачем УНА. Німецький уряд погодився на всі запропоновані комітетом дев’ять точок, включно з найважливішою, що усі німецькі збройні сили повинні звільнити українських вояків до УНА. На жаль, їх не тільки не звільнили, але подекуди переконували зголошуватись до Російської
визвольної армії. Проте вояки, довідавшись про створення УНА, зголошувались до військових касарень у Німеку, де відбувався вишкіл першої бриґади під командою генерала Петра Дяченка.

                                     Райхміністер Альфред Розенберґ підписав 12 березня 1945 року деклярацію про визнання Українського національного комітету і УНА, яку прочитав у Берліні 15 березня міністер Стінґрахт. Друга бриґада під командою майора Пітутеля, близько 4000 вояків, оселилась у Бранденбурґу та сусідніх селах. У кінцевому результаті обидві бриґади мали близько 7000 українського вояцтва. Інші відділи та козачий полк не встигли з’єднатися з дивізією.

                                    Перша бриґада П. Дяченка прийняла бої за місто Бавден з польською дивізією, що воювала на боці СРСР. Бриґада перемогла, але з великими втратами. Війна закінчилася. Вояки малими групами добивались через ворожу територію до ріки Лаби (Ельба). Небагатьом пощастило дійти до Ельби, бо радянські застави вбивали їх або висилали на Сибір. У 2005 році я ще зустрів двох ветеранів у Караґанді. Решта недобитків переховувалися в різних країнах.

                                   Нелегкою була доля другої бриґади, оточеної у Бранденбурґу. Вона боронилася 12 днів у вуличних боях. Харчів уже не було, місто було знищене, воду брали з річки. Рятувала всіх чоколяда з радянського панцерного поїзда. 7 травня відступаючі відділи прорвали облогу і здесяткована бриґада рушила у напрямку Ельби.

                                 Але 8 травня есесівці оточили зголоднілих вояків і змусили їх до атаки у смузі лісу, щоб відбити у червоних село, в якому було захоплено німецького генерала з дружиною. Запалені запальними бомбами сосни створили справжне пекло на землі. У вогні люди з боку червоних кричали: „Не стріляйте! Ми українці!”. Це були цивільні люди, вигнані більшовиками на фронтові лінії. Небагатьом пощастило пережити ці п’ять кілометрів до вимріяної Ельби. Так 9 травня, пополудні, ця бриґада закінчила Другу світову війну.

                                Ми повинні пам’ятати трагічну долю 2-ої УД УНА. Без Другої дивізії не було б УНА. 1-ша УД відступила з фронту й опинилася у полоні армії західних альянтів. Вдалося зберегти її від репатріяції до СРСР. 2-ою дивізією ніхто не опікувався. П. Дяченко з дружиною по великих трудах добрався до Америки. Вони похоронені на українському цвинтарі у Савт-Бавнд-Бруці, Нью-Джерзі.

                              УНА ще раз показала світові, що українське вояцтво було завжди готове боротися за волю й незалежність для свого народу.

пʼятниця, 6 вересня 2013 р.

ЖІНКИ–ЛИЦАРІ ОРДЕНІВ УПА

Петро СОДОЛЬ

                   Початок організації збройних частин Української Повстанської Армії (УПА) числиться від жовтня 1942 р., а реєстрація бойових дій сотень УПА проти окупантів – від лютого 1943-го. Наступних десять місяців є час постійного росту чисельности та розширення бойової діяльности на терен всіх західних і центральних областей України, формування генеральних воєнних округ (ГВО), воєнних округ (ВО), створення Головного Військового Штабу (ГВШ) та покликання Романа Шухевича на Головного командира. Вже у січні 1944 р. у наказі ГВШ проголошується система відзнак для УПА та її запілля, але перші відзначення появляються у наказах щойно від січня 1945 р.

                            Ці відзначення поділялися на дві головні категорії: „Хрести бойової заслуги”– за виявлені у боях мужність і героїзм та „Хрести заслуги”– за видатні заслуги у боротьбі з окупантом чи віддану і жертовну організаційно-політичну діяльність. В категорії „Хрестів бойової заслуги” було 5 степенів: Золотий Хрест бойової заслуги (ЗХБЗ) І кляси і ІІ кляси, Срібний Хрест бойової заслуги (СХБЗ) І кляси і ІІ кляси та Бронзовий Хрест бойової заслуги (БХБЗ). В додатку до Хрестів у цій категорії були ще три нижчі відзначення (ступенів 6, 7 і 8: Вирізнення, Похвала і Признання), які мали право уділяти командири ГВО, ВО чи тактичного відділу. Ці нижчі відзначення не мали, однак, відзнак – тільки проголошення у наказі. В категорії Хрестів заслуги було тільки три степені: Золотий Хрест заслуги (ЗХЗ), Срібний Хрест заслуги (СХЗ) та Бронзовий Хрест заслуги (БХЗ).

                             Відносно самих відзнак Хрестів, то таких не було аж до 1951-го. Зазвичай вояки УПА та підпільники були повідомлені про їх відзначення, коли на збірці відділу чи підпільної групи, де всі стояли на струнко, був відчитаний наказ, проголошуючи чергові відзначення. Все дуже просто, коротко, урочисто і зрозуміло. Кожного відзначеного Хрестом офіційно титулували „Лицар”, а самі Хрести відомий підпільний мистець і автор відзнак Хрестів Ніл Хасевич уважав „орденами” УПА. Всіх відзначених Хрестами, проголошених у різних
наказах та інших документах з часу 1945–1952 років, на грудень 2012 р. зареєстровано 1198, з того 749–за бойові заслуги і 449–за інші заслуги. Але загальна кількість відзначених є трішки менша, бо деякі повстанці чи підпільники одержали два або три Хрести.

                                     Відзначених жінок покищо ідентифіковано 74, з того 70 відзначені один раз і 4–із двома Хрестами. Загалом жінки здобули відзначення у
таких кількостях: СХБЗ І кляси–2 (із 77), БХБЗ–2 (із 466), ЗХЗ–1 (із
31), СХЗ–28 (із 158), БХЗ–45 (із 260). Всі разом жінки заслужили 78
відзначень.

                                    Між двічі відзначеними жінками в першу чергу треба відмітити Вербу (Олена Мостович), яка в часі 1943–1945 виконувала обов’язки (в.о.) керівника Українського Червоного Хреста
(УЧХ) на Волині / Поліссі. В тих роках великого зриву і запеклої боротьби вона як член Проводу ОУН Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ) була головним організатором УЧХ для запілля УПА-Північ. Загинула у бою дня 12 лютого 1945 і відзначена Українською Головною Визвольною Радою (УГВР) вже посмертно ЗХЗ як одна з перших і єдина жінка серед 31 відзначених ЗХЗ. В часі ювілейних святкувань 10-річчя УПА у 1952 р. її ще відзначено СХЗ. Разом із Вербою загинула Медуна (лікар Марія Рябчук), яка в часі 1944–1945 була медшефом УПА-Північ. УГВР в 1945-му відзначила Медуну СХЗ, а в 1952–ще одним СХЗ.

                                           Особливе місце у списку відзначених жінок займає довголітня підпільниця Анна (Галина Дидик), яка у 1945 одна із перших відзначених БХЗ за діяльність на пості керівника УЧХ Тернопільської области. В 1947 другий раз відзначена СХЗ за дворічну жертовну і небезпечну діяльність як довірена особа для спецдоручень у
почеті Р. Шухевича. Від вересня 1947 р. вона головна особа у почеті і нема сумніву, що в 1950-му вже заслужила на ЗХЗ. Але траґічна подія 5
березня 1950 р. цьому перешкодила.

                                      Четверта особа із двома Хрестами – це Тамара (Ганна Липова), керівник УЧХ району в околицях Рогатина в часі 1944 1946 рр. Вона у 1946 р. посмертно відзначена БХБЗ за героїзм, а в 1950-му посмертно одержала СХЗ за видатну діяльність. Хоча минуло чотири роки після її героїчної смерти, але її не забули. Внесок на відзначення у 1950 році подав таке: „Відзначалася надзвичайною працьовитістю та відданістю для справи визволення українського народу. В час посиленого натиску большевиків на український визвольно- революційний рух св.п. Тамара являлася фактичним керівником районового проводу ОУН. Крім того, св.п. Тамара відзначалася боєвістю та надзвичайною відвагою. Брала участь у кількох наступальних операціях відділів УПА, як стрілець”. Тамара загинула 10 березня 1946 р. Будучи арештованою під час облави в селі, де часово перебувала, шукаючи зв’язку, вона там же проходила жорстокі переслухання із тортурами. А коли її привели черговий раз на продовження слідства, вона бистро вхопила необачно поставлену ґранату і від вибуху разом із нею загинув слідчий, а інші були поранені.

                                     Між Лицарями БХБЗ стоїть ще Маруся (Ольга Головінська), в підпіллі ОУН в районі Збараж на Тернопільщині, яка відзначена у 1949 р. У підпільному звіті про неї писали: „Зброя була її невідступним приятелем у так важкому підпільному житті. 14.ХІ.48 р. ішла вона за харчами і найшла на большевицьку засідку. Відстрілюючись, вона відступила. Большевики зробили за нею погоню, намагаючись зловити її живою. Коли Маруся побачила, що їй не вдасться відв’язатись від бандитів, залягла і почала стріляти по них. Вбила одного большевика і одного тяжко ранила. У безвихідній ситуації розірвалась ґранатою”.

                                  Бойове відзначення 3-го ступеня – СХБЗ І кляси – одержали дві (із усіх 77 відзначених цим орденом) жінки: Уляна (Мирослава Гресько) та Зіна (Надія Якимчук). Уляна була керівником УЧХ району Комарно на Львівщині. 28 червня 1945 р. вона перебувала в околицях села Тершакова над Дністром при місцевому СКВ (самооборонному кущовому відділі). Цей СКВ та одна сотня УПА попали у вороже окруження, з якого треба було швидко прориватися. Звіт сотні описує поведінку і вчинки Уляни: „В бою вона бере від вбитого стрільця кріс, відтак, коли кущевики тратять голову і бояться вказувати дорогу підвідділові УПА, який прорвався із окруження, вона сама повстанців випроваджує, допомагаючи винести кулемета, що його перевтомлений кулеметник не міг вже нести. Вона опікується в дорозі з надзвичайною посвятою раненими. Завдяки їй підвідділ УПА виходить щасливо з підібраними раненими, помимо дуже сильного ворожого переслідування”. Уляні тоді було 23 роки. Згодом у січні 1946 р. у наказі УПА-Захід проголошено для Уляни „Признання” за „відважну поведінку і поміч у бою”. Але коли звіт сотні дійшов до генерала Романа Шухевича, то в травні 1947 р. наказом ГВШ Уляну нагороджено СХБЗ І кляси. Процес тривав майже два роки, але Уляна заслужене відзначення таки одержала.

                                   Другим між жінками Лицарем СХБЗ І кляси була Зіна, яка діяла в підпіллі від 1942 р. в Рівненському надрайоні як професійна санітарка, опісля машиністка проводу ОУН надрайону. Колишній провідник ОУН ПЗУЗ у своїх спогадах згадав, що „це була дівчина рідкісної душевної доброти”. В лютому 1952 р. за допомогою аґентури чекісти МҐБ віднайшли і окружили криївку в районі Клевань. Підпільники вискочили з криївки, стріляючи у всі сторони – чотири з них загинули, а двоє прорвалися. Прорвалася і Зіна, яка протягом ночі зуміла по
снігу пройти 30 км. Але по слідах за нею ішла опергрупа МҐБ із собакою. Над ранком її догнали і закликали здатися, але Зіна категорично відмовлялася, стріляючи з пістолі. Загинула від кулеметної черги дня 22 лютого 1952 р.

                                 Між відзначеними жінками пропорційно найбільше було керівників та працівників УЧХ. Наступна група відзначених жінок – це працівнички різних осередків пропаґанди, а далі це зв’язкові, розвідниці, машиністки. Майже всі вони були фактично члени теренової сітки ОУН, яку від травня 1943 р. очолював Р. Шухевич. Але в наказах слово „ОУН” не уживалося. Відзначених подавалося як членів чи учасників національно-визвольної боротьби українського народу проти окупантів. Все-таки відзначеними були також цивільні особи, в тому три „громадянки” та невідомого віку „учениця Олександра Николяк”. Найстаршою віком була Христя (Анна-Зиновія Герасимович-Когут, народжена 1899, БХЗ–1947).

                              Ще варто згадати, що першою жінкою у реєстрі Лицарів СХЗ є Монета (Катруся Зарицька-Сорока), яка в 1943–1945 рр. була головним організатором і керівником УЧХ на Західних Українських Землях (ЗУЗ), відповідала за терен УПА-Захід. А першою жінкою у реє-


стрі Лицарів  БХЗ стоїть Мотря (Артемізія Галицька), довголітня активістка ОУН на Буковині. В1943–1944 рр. вона була керівником УЧХ області Станиславів, а в 1944 її призначено тереновим провідником ОУН Буковини / Чернівецької області. Це єдина жінка, яка в тому часі
виконувала екзекутивну функцію на рівні області у сітці ОУН.

                                      У перших списках відзначених знаходимо також керівників УЧХ обласного рівня: Бистра (Ірена Савицька-Козак, БХЗ –1945, заступниця Монети), Лада (Ірина Козак-Коровіна, БХЗ–1945, Львівська обл.), Галичанка (Юлія Ганущак, БХЗ–1945, Дрогобицька обл.), Біла (Любов Гнатюк, СХЗ–1945, Волинська обл.), Ївга (Ярослава Скаб, СХЗ–1945,
Рівненська обл.), Зіна (Ніна Біляченко, БХЗ–1945, УПА-Південь).

                                     Загально про відзначення жінок можна сказати таке: щонайменше 36% було нагороджено посмертно, приблизно 50% ще не є ідентифіковані правдивими іменами і прізвищами, приблизно 54% діяли на терені УПА-Захід, приблизно 83% відзначень проголошено в часі 1945–1948. Між Лицарями Хрестів за заслуги на кожних 6 відзначених в
середньому було 5 мужчин і одна жінка. Хоча точної чисельности підпілля по роках в часі другої большевицької окупації ще точно не
обраховано, але можна твердити, що між підпільниками загалом вищий відсоток жінок був відзначений Хрестами заслуги. З-поміж них дві нині ще живуть: Бистра та Реня (Віра Філяк-Крокіс, СХЗ–1950). Марічка (Марія Савчин-Галаса-Пискір, БХЗ–1952), померла 22 квітня 2013 р.

                                    Значно інакша картина є із Хрестами за бойові заслуги. На 749 відзначень у цій категорії покищо ідентифіковано тільки 4 жінки. Це пояснюється головно тим, що ці відзначення були призначені для військовиків, між якими жінок не передбачалося. Зокрема, на терені УПА-Захід присутність жінок у бойових відділах була строго заборонена. Але, беручи до уваги обставини боротьби партизанського типу, це не все і не всюди могло бути контрольоване командирами УПА. Наприклад, Уляна (М. Гресько) опинилася у бойових обставинах із сотнею УПА зовсім випадково, а Тамара (Г. Липова), імовірно, нікого не питалась про дозвіл, а просто долучалась до нічних акцій УПА.

                                    Але після переходу вояцтва УПА у збройне підпілля приблизно від 1947-го обставини боротьби для мужчин і жінок стали однакові. І таких випадків як із Зіною (Н. Якимчук) було напевно більше. Все-таки із кожним роком активних підпільних осередків ставало щораз менше, віддалі між ними щораз більші і зв’язок постепенно утруднений або взагалі уривався. Отже, інформація про героїчні вчинки кого-небудь просто не доходила до центру, який також перестав діяти у 1954. Незважаючи на ці обставини, окремі підпільні осередки ще діяли щонайменше до 1960, коли вороги збройно ліквідували криївку, у якій були три мужчини і одна жінка.

                                   Ця довідка не є останнім словом на цю тему. В майбутньому загальна кількість відзначених Хрестами та ідентифікованих серед них жінок може змінитися. Майже кожного року знаходяться архівні документи, про які попередньо не було відомо або просто ніхто не звернув увагу, що у змісті є інформація про відзначення. Окрім того, більшість дотепер зареєстрованих відзначених є у документах ідентифіковані тільки псевдом і тереном діяльности. Додатково деякі псевда були більш популярні, ніж інші. Наприклад, тільки між відзначеними 74
жінками знаходимо по два рази Уляну, Зіну, Тамару, Марту, Лесю, Надю, Мотрю, Дарку і Галю, чотири рази Христю і п’ять разів Оксану. Рівно ж жіночого роду псевда не конечно належали жінкам. Наприклад, член Проводу ОУН Яків Бусел, хоча вживав різні псевда, але був загально відомий як Галина. Також деякі псевда (Кропива, Хмара, Зірка, Ватра та інші) були вживані мужчинами і жінками.

                                     З тих причин дослідники мусять обов’язково і постійно шукати за додатковими інформаціями для устійнення та ідентифікації осіб, робити корективи у реєстрах і життєписах. І тому інформація про кількість відзначених жінок у цій довідці є дійсна на грудень 2012.


                                  Примітка. Володимир Мороз для цієї статті уточнив біографії та вибрав і опрацював фотографії. Фотографії з „Літопису УПА”, серії „Події і люди”, книга 10.

середа, 4 вересня 2013 р.

Сот. Володимир КОЗАК

                                      *26.У.1917 - +19.ІХ.1993

                         Сот. Козак народився в Перемишлі, і в 1919 р. опинився разом з матір'ю
Евгенією за Збручем, де в операціях Української Галицької Армії брав участь його батько Іван, сотник УГА - організатор і комендант польової жандармерії. У вирі воєнних подій його батько відступив через Румунію до Галичини, а Володимир з матір'ю залишився виживати в совітській дійсності.

                          Розпачливі зусилля віднайти одні одних не мали успіху, і Володимир виростав в новій родині, коли його мати вийшла заміж за вдівця лікаря Ващинського (з сином Миколою).

                         Володимир тепло згадував про вітчима, котрий помер 1938 р. Немає сумніву, каже брат Богдан, що мати розповідала Володимирові про його батька-героя, що й зародило в ньому надзвичайно сильне бажання стати таким, як його батько. Ще школярем залюбки причіпав собі погони. Після закінчення середньої школи відбув військову службу.

                                  Тим часом батько Володимира - вже галицький адвокат і громадський діяч, віднайшов свою родину в Україні і вислав синові польський пашпорт, що мало б йому забезпечити переїзд в Галичину, а до речі спричинилося до його арешту. Після 18-ти місяців слідчого арешту Володимира засудили на 7 років Сибіру "за шпигунство". Однак, на підставі апеляції з тюрми і заходів родини, його звільнено.

                                    У 1942 р. Володимир приїхав до Львова й вперше зустрівся з рідним батьком, котрий одружився вдруге і мав дочку Оксану. На Різдво 1943 р. вся родина переїхала до Галичини, а батько влаштував його на працю книговода до молочарні в Снятині. Там, правдоподібно, він став членом ОУН і зголосився добровольцем до дивізії "Галичина".

                                    Хлоп'ячі мрії сповнились, коли, після старшинського перевишколу в Дивізії, 1-го листопада 1943 року йому призначено ступінь поручника. Як командир сотні він брав участь у битві під Бродами, де за хоробрість нагороджено його залізним Хрестом 2-ої кл. (ЕК-2) та відзнаками за штурм  і поранення. При кінці жовтня 1944 року брав участь у бойовій групі Вільднера в наступі на Банську Бистрицю, Словаччина, де одержав срібну відзнаку за поранення.

                                    На фронті під Фельдбахом у Австрії відзначився у протинаступі на замок Ґляйхенберґ, про що пише майор Гайке: "Бій за замок Ґляйхенберґ - важливий стратегічний пункт, був проваджений виключно українськими старшинами і вояками. Вони з честю його завершили".

                                    Учасники сотні В. Козака з подивом згадують свого сотенного, якого сама тільки присутність наливала їх серця відвагою і довірою у перемогу. Вони згадують теж потрясаючу сцену, коли то, на його наказ, принесли з поля бою вбитого чотового, він гірко заридав. І тоді відчули, як глибокі його почуття вояцької дружби.

                                    За виявлену в бою мужність і героїзм його нагороджено залізним Хрестом 1-ої кл. (ЕК-1), за рукопашний бій срібною відзнакою. 1-го квітня 1944 р. піднесено його до ступеня сотника.

                                    Після втечі з американського полону сот. Козак всеціло включився в громадсько-політичну діяльність: був співорганізатором СУМ-у в Німеччині, а від 1948 року через три каденції був членом Центральної Управи СУМ-у. Як член ОУН був активним у Військовій Референтурі Головного Проводу.

                                     Тісно співпрацював з товаришами по зброї - став співосновником Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА в Мюнхені і його органу "Вісті". Тоді познайомився з д-ром А. Фіґолем і став його близьким співпрацівником в організації фондів для пластового видавництва "Молоде Життя". Тоді теж став членом пластового куреня "Лісових Чортів".

                                       В 1949 р. одружився з Іриною Савицькою, зв'язковою УПА, з котрою познайомився зараз по її переході на Захід. Скоро родина збагатилася донею Роксоляною, нині доктором медицини, а згодом внучкою Таїсою.

                                 Головна Управа Братства кол. вояків 1-ої УД УНА нагородила його золотим Хрестом за особливі заслуги.

А. Коморовський

вівторок, 3 вересня 2013 р.

ME ESCAPE? NEVER, SAYS LAST POW. „Я БУДУ ВТІКАТИ? НІКОЛИ!”—СКАЗАВ ОСТАННІЙ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИЙ.

                       Друкуємо в перекладі з англійської малий репортаж, поміщений 7 лютого 1988 року в часописі Sunday Express („Сандей експрес”), Alex Lindsay (Алекса Ліндсея) про останнього військовополоненого дивізійника в таборі у
Шотляндії. Для історії…

                         Василь Хомончак не був звичайним військово-
полоненим. Він вирішив жити самотньо в таборі полонених, бо полюбив спосіб життя британців. Його побратими залишили підтоптані бараки й почали нове життя в Британії та за кордоном у 1948 році. Усі 450, які тут перебували.

                         Але Василь Хомончак залишився в таборі.

                        –Я люблю тут і для мене це почесть,–це його коротке пояснення.

                        Він залишився жити в „шталяґу”, збудовному з рифлених азбестових плит у Локербі, Дамфрісшіре (Lockerbie, Dumfriesshire).

                       Позаду його гарного городу й садка простягається болотнисте місце, де колись полонені виходили на збірку. Але в бараку ч. 6 живе далі 67-річний Василь, який спорядив собі просте, але приютне приміщення. Посередині залізна піч з рурою через дах огріває це житло.

                      Дивізійник Василь був інтернований в Італії, в 1947 році усіх перевезено до Британії, де він „запустив глибоко коріння”.

                      Перед його дверима виросла яблуня з зернятка яблука, решту якого він необачно викинув через вікно понад 40 років тому. Восени він їсть яблука з неї. Колючим дротом обгороджені тільки його курник і голуб’яча клітка для охорони від диких лисів.

                       Василь працював 30 років лісничим у маєтку Касмілк (Castlemilk), в якому був табір. Він тут жив даром. Йому було пропоновано не одне порядне помешкання в містечку, але він воліє залишитися у своєму бараку, мабуть, він став для нього важливим символом.

                       У пабі-барі і в крамницях Локербі він став популярним і здобув собі
респект.

                       Він теж був майсторм у перетворенні одного бараку на каплицю, в якій місячно відправляються Богослуження для українців околиці.

                       Своїм ломаним шотляндсько-англійським говором він сказав:

                      –Я маю все, що потребую. Британія добра для мене. Я можу піти до пабу й говорити, що мені на умі, навіть критикувати уряд. Чи я полонений? Я мав більшу свободу в таборі, як би я коли-небудь мав в моїй батьківщині.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації