ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 28 грудня 2012 р.

РАДІОПЕРЕДАЧА НА ТЕМУ КНИЖКИ В.-Д. ГАЙКЕ

четвер, 27 грудня 2012 р.

ДОКУМЕНТИ З ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

З АРХІВІВ МИНУЛОГО

             Упорядкував д-р Степан Ріпецький
(Мова і правопис зберігається з оригіналу) 



                                     Січень 1919 р. Із українсько-польської війни. Фронт під Львовом. Пропагандивна летючка польського командування примітивно-демагічного змісту для баламучення українського вояцтва.

                                            ЖОВНІРИ, СЕЛЯНИ І РОБІТНИКИ УКРАЇНСЬКІ!

                                    В Святий Вечер перед Рождеством Ісуса Христа, котрий ступив на землю, щоби нести всім людям мир і любов, звертає ся до Вас жовнір, селянин і робітник польський.

                                     Більше як чотири роки по приказу наших ворогів Прусаків, Німців, Австрийців та Мадярів воювалисьмо разом, разом проливала ся кров, гинулисьмо від газів на всіх фронтах, разом сиділи ми як раби або дикі звірята в декунках тай землянках, терялисьмо здоровлє тай сили, ставалисьмо ся бідаками-каліками і убивалисьмо людей, котрі нам жадної кривди не робили. І нині в свято Рождества, Христа, той новий рік, пятий від часу як лишилисьмо хати, наші жінки і діти, нашу худобу і землю, застає нас в новій борні, в поли снігу тай морозі.

                                    Воює брат з братом, сусід з сусідом, кум з кумом, свояк з свояком. Там в хатах Ваших засідають до Святого Вечера Ваші жінки, Ваші діти і Ваша рідня. При тім столі Вас не буде. В хатах нема батька, або сина, або брата, декуда доброго парубка, а всі їх ждуть! Не діждуть ся нікого з них на Святий Вечір, вони кров проливаютьс в тій самій годині хто знає, чи побачуть ще свою хату і родину. Український селянин і український робітник не верне ся до жінки і своїх дітий, не верне ся до своєї хати і своєї худоби.

                                  І тепер питаємо ся ми польські жовніри, селяни і робітники, Вас Українських жовнірів, селян тай робітників о що, для чого і за кого бороте ся. Чи Український селянин і польський селянин, український робітник і польський робітник не можуть жити з собою без борби, тай питаємо ся, що бажаєте осягнути проливаючи кров, та гинучи?

                                  Чи хочете здобути Львів? Чи маєте там щось такого Вашого, без чого не можете жити? Чи хочете проливати кров і здобувати Університет, Намісництво і Уряди, щоби попівські сини, адвокати і урядники українські брали купа гроший? Єсли попівським синам, адвокатам і урядникам хоче ся урядів, гроший, доброго і легкого житя, то най самі беруть оружіє до рук тай ідуть до Війська на Ваше місце, а не пхають Вас наперед.


                                  Ви Українські жовніри, селяни та робітники завертайте до хат, засідайте до Святого Вечера з Вашими жінками і дітьми, котрі скучають за Вами, тай ждуть Вас, а оружіє Ваше зверніть против тих, котрі Вас знов хотіли би вислати на фронт. Доси жилисьте без Львова, без Львова жив Ваш батько і Ваша мати, Ваш дід і Ваша бабуня і були щасливі. І Ви також будете без Львова щасливі.

                                Злишний Вам Львів, єсли тільки будете мали працю та хліб, землю, пасовиска і худобу. В східній Галичині панують у Вас тепер попи, адвокати, та урядники, деруть Вас жиди і всі вони проливають Вашу кров, щоби Вас знищити. Ви стріляєте до нас на фронті, а там в рідній стороні у Вас попівські сини і українські урядники ділют ся землею, не журячи ся, що Вас жде смерть. Вони суть причиною, що Ви зістанете в нужді і голоді, що будете каліками і бідаками, а Ваші жінки і діти сиротами.

                                 Українська Рада заявила, що приватного маєтку не можна нарушити. Що се значить? Се значить, що Український піп, Український адвокат, Український урядник, хоче сам бути паном, пити Вашу кров і длятого не допускає Вас до поділу панського майна.

                                 В Польщі панує тепер власть робітників і селян, котрі беруться о щастє і добро всіх людей робочих, робітників та селян. Впровадила вона вже 8-годинний день праці і заявила, що вся земля і всі фабрики не будуть належати до жидів, панів і купців, але належати будуть до селян і робітників. Єсли хочете належати до Польщі, то Ви також будете панами. Ви також будете мали власть і до Вас будуть належати ліси, пасовиска, фабрики та склепи цілої Польщі і Східної Галичини.

                               Єсли не послухаєте нас, то ціла Польща, не тільки Польща шляхоцка і паньска, але всі робітники і селяни польскі підуть против Вас.

                               Два місяці вже воюєте і що ви осягнули? Зі Львова Вас прогнали, ніколи єго не здобудете. Полякі в Познані побідили великі прускі війска. Прусакі мусіли ім здати ся. Велика армія польска зближаєть ся від сторони Познаня до Львова.

                              З побідоносної Франциї плине кораблями через море друга армія польска ген. Галера, котра як косою зітне тих всіх котрі суть причиною борби в Східній Галичині. Ваші проводирі зділали, що цілий сьвіт палає против Вас гнівом і пімстою, а іменно Франція, Англія, Італія, Руменія і Америка. Вони жостоко обійдуться з Вами і Вашими дітьми, єсли сей час не зложите оружія.

                             В тій святий хвили звертаємося з покликом до Вас Любі Жовніри, селяни і робітники Українські, киньте оружіє і подайте нам Ваші руки, нехай запанує мир і тишина.

                                                                                             
                                                                                             Жовніри, селяни і робітники польські
Архів УСС. Оригінал.


                                                                              ***
Домагання делегації Українського Військового Генерального Комітету до російського військового і морського міністра в справі українізації армії.

    Од Делегації Військового Генерального Комітету Військовому і Морському Міністру

                                        На виконання постанов Першого українського Військового З'їзду 5-8 мая с. р. в Київі, а також в цілковитім контакті і згоді з Центральною Радою, український Військовий Генеральний Комітет просить:

                                        1)  Оповістить в приказі по всім військовим частям і установам фронту, тилу і фльоти про істнування і заснування українського Військового Генерального Комітету при Київській Центральній Раді, як органу, що відає всіма військовими організаційними Комітетами і питаннями, і до якого в цій справі повинні звертатися всі українські громади.

                                        2)  Зажадати від всіх військових частей армії і фльоти поіменні списки генералів, штаб і обер офіцерів українців, відомости про солдатів-українців загальним числом в кожній части, і відомости ці прислати безпосередньо в Генеральний Комітет.

                                         3)  Негайно зробити роспорядження про перевод із запасних частей, що находяться в центральній Росії: одної дивізії тяжкої артилерії,  комплектованої  українцями   (всякого гатунку зброї), одної полєвої батерії, а стоячу нині в Київі гірську запасну батерію уважати українською. Всі части спеціяльного назначення, що находяться в Київі, як понтонні, желізнодорожні і др. українізувати, а вироблення плану і порядку переходу їх віддати українському Генеральному Комітетови.


                                         4)  Віддати українському Генеральному Комітетови право для поповнення некомплекту в І запаснім полку Богдана Хмельницького, а також і в других частях, що находяться в Київі, які творяться од відправлювання маршових рот в призначені на фронт для українців три корпуса, і вимагати, щоб було поповненно їх тиловими українськими частями роспоряженням українського Військового Генерального Комітету.

                                         5) Як найскорше виділити в тилових запасних частях солдат-українців з офіцерами-українцями в осібні роти, баталіони, команди з услівєм оставлення їх поки що на тих самих місцях, і в тих же самих частях, де вони тепер находяться.

                                         6)  Зробити роспорядження про як найскоршу передплату на казенний рахунок у всі части фронту і тилу, у всі військові заведення і штаби, де є хотяй мале число українців, отсих українських газет: "Нова Рада", "Робітнича Газета", "Народня Воля" і "Наше Життя". Редакції цих газет находяться у Київі.

                                         7) Кооптувати в склад Генерального Комітету одного офіцера українця Генерального Штабу, одного артілєриста, одного квалєріста, топографа і козака-кубанця, Представителів других спеціяльностей Генеральний Комітет думає можливим кооптувати із місцевих військових частей.

                                         8) Зробить роспоряження про видачу всіх старих запорожських знамен та клейнодів (булави, бунчуки), а також знамена городських українських полків осібній українській делєгації, яка в короткім часі буде послана від Генерального Комітету із Київа для приняття і відвезення їх в Київський Історичний Музей. Знамена ці і клейноди хороняться в Ермитажі, деяких церквах і соборах Петрограда і Москви, а також і других міст Росії. Президіум.

                                                                                        Полковник Пилькевич-Письменний. 
                                                                                         секретар Ровинський.

"Вістник Українського Військового Генерального Комітету" (Київ) 15 вересня 1917 р., ч. 14-15.


                                                                                  ***
                                     9 вересня 1917. Голова УВГКомітету, С. Петлюра, про потребу організованої акції за домагання затвердження Центральним Правительством — Секретаріату Військових Справ.

                                                                                                                         Київ, 9 вересня.

                                        Перший етап домагань українського народу перейдено. Центральна Рада має вже свій розпорядчий і виконавчий орган — Генеральний Секретаріят. Правда, Секретаріят сей затверджено не в тій кількости секретарів, які так потрібні для організації нашого краю і цілі галузі життя українського народу зостались непредставленими в Секретаріяті. Організовані маси нашого народу відчувають необхідність створення інституту нових секретаріятів, як от продовольчого, військового, шляхів, почт та телеграфів і домагаються, щоб і цих Секретарів Центральне Правительство затвердило.

                                      Ми гадаємо, що домагання народні досягнуть свого: чого народ хоче того й добивається. Не може не досягти свого бажаного кінця і оте домагання народу нашого, що виявляється в бажанні мати організовані інстітути власти в тих сферах життя, які Центральне Правительство монополізує в своїх руках.

                                     То не для примхи, не для самодовліючої мети домагаються українці цих секретаріятів, а тільки через певність, ідо ці інстітути організують Україну, заведуть лад і порядок на ній. Домагаючись здійснення своїх бажань ми повинні йти організовано, а не в роздріб, свідомо і продумано виносячи свої постанови, а не тільки піддаючись імпульсам та випадковим настроям. Тільки при організованих зусилях здобутки будуть трівкими і не роспорошаться при подуві "ворожого" вітру.

                                   Коордінуючи свою волю з волею цілого українського народу і українські вояки повинно йти в здобуттю своїх прав так само організовано-свідомим шляхом, а не шляхом небезпечних авантюр та хвилевих настроїв.

                                  Зараз Генеральним Комітетом проводиться широка праця по організації наших військових частин, по виробленю програми практичних засобів, за допомогою яких нарешті можно закріпити здобутки в справі українізації війська. Треба щоб ці заходи йшли в тісному контакті з практичною працею тих товаришів на місцях в постоянному порозуміню з представниками Генерального Комітету при штабах фронтів і корпусів. Тільки таким шляхом йдучи, — зможемо і виявити і виставити єдину волю нашу і закріпити здобутки наші.


                                                                                                                                  С. Петлюра

"Вістник Українського Військового Генерального Комітету" (Київ) 15 вересня 1917 р., ч. 14-15.


                                                                           ***

                                 Відозва Президії Українського Військового Генерального Комітету до українського народу — складати жертви для українських дивізій на фронті.

                                                            Народе Український!

                               Саме тоді, як відроджується до нового життя наш край, саме тоді, як Українська Центральна Рада стала найвищим органом на Вкраїні, а Генеральний Секретаріят її бере до своїх рук розпорядчу власть, щоб порядкувати всією Україною й завести той лад, якого хочуть наші люде саме в сей час велика відповідальність спадає на Українців вояків, що боронять нашу землю од ворога.

                                 Зараз цілий ряд дівізій і корпусів на фронті перетворяються в українські, отже незабаром матимемо велику національну армію. З усіх усюд поспішають до сих дівізій та корпусів українці солдати і офіцери. Тисячами і десятками тисяч їдуть українці до своїх братів в українські дівізії, щоб стати з ними плече до плеча і не допустити до загибелі добра нашого і бути тою непорушною скелею, об яку розіб'ються напади противника.

                                 Український Військовий Генеральний Комітет вживає всі сили, щоб як найкраще і найшвидше допомогти нашому рідному війську і тим спасти і впорядкувати всю справу його добробута.

                                  Допоможіть же, брати, і Ви нам в сій справі. Зогрійте любовью Вашою синів і братів Ваших, що на фронті в Українських дівізіях боронять наш край і життя своє оддають для нього; покажіть їм, що Ви опікуєтесь тяжкою долею їх і пам'ятаєте про них. Допоможіть тим жінкам солдатів, що опинились зараз і без помічі, не мають змоги впоратись з хозяйством. Збірайте з окрема для наших Українських дівізій подарунки і все, що Ви дасте і пожертвуєте все це ми перешлемо нашим воякам братам на фронті. Хай кожне село та деревня не забудуть про своїх: жінка про чоловіка, батько про сина, діти про батька, що далеко од рідної сторони пробуває в окопах.

                                Жертвуйте гроші, хліб, рукавиці, наушники, полотно, онучи, теплу одежу на осінь та на зіму, шапки, теплі штани, жилетки, тютюн, мило, сало і всякі харчі, — за сорочку, за кусок рідного хліба, за все од щирого серця подякують вони батьків, жінок і дітей своїх.

                                Налагодьте і організуйте сю справу широко по селах, містечках по всій нашій Україні. В кожному селі голова (староста) сельської громади повинен взяти на себе обовязок, вибравши людей (комісію), піти по хатах з проханням жертвувати хто що може, записуючи в список, хто що подарував, а зібравши всі ці подарунки при одному спискові перепровадить до волосної ради (волости), другий список з повідомленням надіслати до Київа в Український Генеральний Військовий Комітет і третій список лишити у себе для контролю.

                             Волосна рада (волость) першим ділом повинна росповсюдити ці відозви, а далі ужити всіх заходів для збірання подарунків, зорганізувавши комісію до прийома і слідучої отправки до повітової Ради, а од повітовоп до губерніяльної і все це при трьох списках отправляють і сповіщають Український Генеральний Військовий Комітет.

                            В кожному селі, кожній волосній, повітовій, губерніяльній Раді ця комісія повинна істнувати завше і як мога більше брати на увагу, щоб подарунки-пожертвовання подавались щиро і негайно, бо Ваші чоловіки, брати, сини, радісно вітаючи Вас, чекають подарунків, зараня щиро дякуючи.

                            Росповсюдьте цю відозву в десятках і сотнях тисяч примірників, розклейте їх скрізь, на станціях залізниць, пристанях, зверніться до комісарів, повітових і сільських комітетів, щоб з хати до хати поширити цю відозву і з рук до рук передати її, щоб вона стала відомою по всій нашій землі і щоб на неї з щирим серцем і опікою одгукнулась ціла Україна.


                                                                                                 Голова Комітету Петлюра.
                                                                                                 Товариш Голови Кедровський.
                                                                                                 Секретарь Колос.

"Вістник Українського Військового Генерального Секретаріяту" (Київ) 15 вересня 1917 р., ч. 14-15.
                                                                        ***



           13 листопада 1917. Статут "Вільного Козацтва на Україні".

                                                     Статут "Вільного Козацтва на Україні"

                              Ухвалено Генеральним Секретаріатом Української Народньої Республіки 13-го листопада 1917 р. Генеральний Писарь Лотоцький.
                               Постанова Генерального Секретаріяту 13-го листопада 1917 р.

                               1.  Назву "Вільне Козацтво" мають тілько ті організації, які засновуються на підставі ухваленого Генеральним Секретаріятом Української Народньої Республіки СТАТУТУ "Вільного Козацтва на Україні".

                                2.  В селі чи місті, незалежно від кількості дворів закладається тілько одна громада товариства "Вільного Козацтва".

Голова Генерального Секретаріяту — Винниченко 
Генеральний Писарь — Лотоцький


                                                                              І.

                                               Мета і район діяльности Товариства

                             1.  Товариства під назвою "Вільне Козацтво" закладаються на Україні для обєднання громадян України без різниці національности і полу.

                             2.  Стоючи на грунті закріплення здобутків революції, товариства ставлять своєю іметою фізичний і духовий розвиток своїх членів, громадське виховання їх і підтримування спокою на Україні. Під час війни "Вільне Козацтво" бореться з дезертирством, при демобілізації вживає всіх заходів, щоб не був порушений порядок та спокій населення, охороняє громадян та добро мешканців від знищення їх і грабування.

                              2. Для здійснення своїх завдань, товариства організують зібрання, лекції, курси, читання, подорожі; дбають про поширення газет, книжок і взагалі літератури, видають журнали, брошури, закладають власні бібліотеки; улаштовують концерти, вистави, організують хори, гімнастичні курси і спортивні регулярні вправи.
                   
                               Для охорони громадського спокою і добробуту, товариства закладають кінні і піші муштрові отряди козаків, пожарні дружини і інші організації.

                                3.  Товариства мають право юридичної особи і можуть всіми законними способами здобувати і відчужувати права маєткові, в тім числі право власности і інші права в майні нерухомім, завязувати умови, приймати на себе обовязки, позивати і відповідати на суді, а також приймати жертви і одержувати спадщину по заповітам.

                                 4. Всі існуючі на Україні закони і розпорядження законної влади, як для окремих членів товариства, так і для всього товариства в цілому, обовязкові, і ніяких постанов,   котрі б суперечили цим законам і розпорядженням, товариства встановляти не можуть.

                                                                                  II.

                                                                Про членів товариства

                                 5.  До товариства може бути обраний кожен мешканець України не молодше 16 років, не обмежений в правах карним законом, який визнає статут і буде йому безумовно коритися.

                                 Увага: Ті козаки, що на дійсній військовій службі, можуть бути тільки співробітниками, котрі працюють в товаристві в часи вільні від службових обовязків.

                                 6.  Коли місцеве населення найде потрібним заснувати Товариство   "Вільного  Козацтва",   ініціятори цеї організації підбірають членів-основників не менше 20 чоловік, які затверджуються волосною народньою управою (в містах міською управою). Затверджені громадою 20 чоловік основників надалі переводять техніку організації Товариства "Вільного Козацтва". Згідно статуту Товариства, список членів основників сповіщається повітовому комісареві. Останній має право протесту проти кожного з основників. Протест вирішує Повітова Управа.

                               7. Члени Товариства діляться на дійсних, почесних і співробітників.

                                (Параграфи 8-11 пропущено, як формально статутові).

                                                                                       ІІІ.

                                                                       Організація Товариства

                                 12.  В селі чи місті, незалежно від кількосте дворів, закладається Громада Товариства "Вільного Козацтва".

                                  Увага: В кожному населеному місці має закладатися тільки одна Громада "Вільного Козацтва".

                                  13.  Справами Громади порядкують: а) Загальні Збори, б) Рада громади та в) Ревізійна Комісія.

                                   (Параграфи 14-27 пропущено).

                                  28. Громади "Вільного Козацтва", які заснувались по селах і містах, обєднюються в волосні, повітові і губерніяльні Громади.


                                   (Параграфи 29-36 пропущено).

                                                                               IV.

                                                                   Організація військова

                                    37.  В кожній громаді може закладатися з членів Громади Товариства кінні і піші отряди вільних козаків, котрі звуться муштровою сотнею.

                                    38.  Козаки муштрової сотні вносяться в список дійсних козаків сотні, тільки по витриманню іспиту в знанні статуту та інструкції, коли вони зарекомендували себе, як активні і корисні для Громади члени. Іспит сей робить старшина сотні. По видержанню іспиту козак складає в руки старшини урочисту присягу.

                                      41. Порядкують справами сотні: а) Сотенні Козацькі Збори і б) Сотенна Старшина в складі сотника, нідсотника і писаря.

                                       43. Сотенна Старшина обірається Сотенними Козацькими Зборами і затверджується, окрім Сотника, Загальними Зборами всієї Громади. Сотника Загальні Збори Громади представляють на затвердження Полковника.

                                        45.  Кожна сотня ділиться на чоти, чота на рої, рої на зони по 4-6 чоловік зона. На чолі чоти стоїть чотник, роя ройовий, зони зонний, котрі вибіраються зборами козаків і затверджуються сотенними.

                                         46.  Сотні, що заснувалися по селах і містах в межах волости, обєднуються в курінь. Збори козаків куреня вибірають курінного.

                                          50. Курені повіта обєднуються в полк. Полкова Старшина обірається Сотниками і Курінними. Полковника повітова Громада представляє на затвердження Генерального Секретаря Внутрішніх Справ.

                                           54. Полки губернії обєднуються в Кіш.

                                            57.  Кошова Старшина в складі кошового Атамана, його 2-х товаришів і писаря обірається Куріними і Полковниками і затверджується Генеральним Секретарем Внутрішніх Справ.

                                             58. На чолі всіх обєднаних кошів стоїть Генеральний Секретар Внутрішніх Справ. Генеральний Секретар Внутрішніх Справ має право усунути з посади кожного з козацької старшини, крім Кошового; останнього може змістити Генеральний Секретаріят.

                                              61. Про заснування муштрової Сотні Товариства повинна оповістити Повітову Народню Управу і Повітового Комісара.

                                              63. Діяльність Муштрових Сотень по охороні порядку на місцях переводить ся під керівництвом відповідних органів місцевої влади (начальника міліції, комісара), коли сотня виступає на охорону разом з міліцією, а в випадках негайних, при відсутности представників місцевої влади, коли сотня виступає самостійно під керівництвом своєї Старшини, в таких випадках Козацька Старшина, виступаючи з Козаками на охорону, повідомляє одночасно про це місцеву адміністрацію, звертаючись до неї за вказівками і розпорядженнями.

                                             66.  За допомогу по охороні громадського спокою "Вільне Козацтво" ніякої плати не одержує.

                                               67.  Докладно права і обовязки як окремих козаків, так і козацької Старшини встановлюються окремою Інструкцією, затвердженою Генеральним Секретарем Внутрішніх Справ.

                                             (Частину параграфів від 39-го до 73-го — пропущено).

                                              Повищий Статут "Вільного Козацтва на Україні" — друкований у формі брошури, 16 сторінок 8-ки, в Олександрівську, 1918, виданням Олександрівської Повітової Ради.


Архів УСС. Оригінал.

субота, 15 грудня 2012 р.

Замітки до розвідки ""Всеукраїнське Товариство Червоного Хреста" д-ра В. Трембіцького.

Чікаґо, 3 січня 1973 р.
____________________          

                              Як постійний читач "Вістей Комбатанта", хочу ствердити з великою приємністю, що журнал є редаґований фахово і старанно під кожним оглядом, так, що, на мою думку, він є і буде відповідним джерелом для історії української військової дії так дотично наших Визвольних Змагань, як і всіх пізніших військових з'єднань і боротьби українського народу зокрема в останніх 50-ох роках, бо пишуть про ці справи переважно безпосередні учасники тих подій. Без сумніву будуть у майбутності користуватися ними наші історики у своїх наукових   працях.

                                Тому, якщо трапляються в деяких статтях чи споминах якісь неточності чи помилки, ми повинні їх спростовувати у загальному інтересі, щоби це й журнал, що його, як я згадав, Редакція старається вдержувати на належній висоті, не терпів на історичні неточності.

                                 Тому, маючи це на увазі, дозволите, що зверну увагу на того роду недокладність в одній статті, поміщеній в числі 4 (50) 1972 "Вістей" п. н. "ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА 1918-1923" —  д-ра В. Трембіцького.

                                 Згадуючи про безперечно заслуженого для Українського Червоного Хреста — лікаря д-ра Євгена Лукасевича — (Енцикльопедія Українознавства, словн. частина, називає його Евмен Лукасевич), що з кінцем 1918 р. став головою української дипломатичної місії у Швайцарії, поминув чомусь іншого нашого червоно-хресного діяча —  Євгена Бачинського  —  що  ще з  перед  першої  світової війни  перебував  в  Західній  Европі  як  політичний еміґрант,    спочатку у Франції, відтак у Швайцарії, де проживає  до сьогодні. Побіч загально-громадської   і   червонохресної діяльности, є діячем на церковному полі і з 1955 року є єпископом  Української    Автокефальної (соборноправної) Церкви. В часах української державности він став представником Українського Червоного Хреста у Швайцарії, що з уваги на осідок Міжнародного Червоного Хреста в Женеві було дуже важною функцією для вдержування зв'язків з тією централею, зокрема в тих часах.  

                                 Навіть після упадку української державности і браку формально-правної підстави Євген Бачинський своїми знайомствами і зв'язками з Міжнародним Червоним Хрестом, зокрема під час другої світової війни і після неї, зробив не одно добре діло для української справи. Та це тільки мимоходом, це окрема справа, про яку можна буде знайти цікаві інформації у його споминах та тих, що його і його працю мали змогу пізнати.

                                 Іде тут при згадці про згадану статтю у "Вістях Комбатанта" про те, що, підкреслюючи заслуги д-ра Є. Лукасевича, зокрема у Швайцарії, не слід поминути також того роду історичної постаті, що нею є теперішний єпископ Євген Бачинський.

                                У тій же самій статті автор її згадує про заслуги представника уряду УНРеспубліки на терені Америки, посла Євгена Бачинського? (ст. 19). Це зовсім певно іде мова про тодішнього посла УНР у Вашингтоні Юліяна Бачинського, автора книжки "Україна Irredenta" (1895 р.), а відтак актуальної ще і сьогодні наукової розвідки "Українська еміґрація в ЗДА" (1914), бо "швайцарець" Е. В. в ЗСА ніколи не був. Безперечно заслуги посла Ю. Бачинського мусіли бути поважні, але не улягає сумніву, що тут на терені Америки він дістав неабияку поміч з боку українсько-американської патріотичної спільноти, що намагалася також у червонохресній ділянці прийти з допомогою всякими способами молодій українській державі, загроженій з усіх сторін ворогами та всякими пошестями, на які бракувало  ліків.

                               На тему великої праці, червоно-хресної та іншої, повинні забрати голос живі ще її свідки, бо коли їх не стане, наші дослідники будуть примушені послугуватися тільки певними відірваними фактами чи переказами, які очевидно не дадуть докладного і повного образу проробленої праці. З живучих учасників і свідків тієї праці можу згадати тих, що мені є відомі і які нераз на ті теми принагідно подають цікаві подробиці, зокрема адвокат Роман Смук, лікар д-р Іван Смук. Як мені відомо, в ЗСА проживає також колишня секретарка Посольства УНРеспубліки (прізвище призабув), яка могла би на ті теми багато цікавого сказати, чи написати. Напевно на терені ЗСА є ще багато громадян, що про це могли би написати цікаві спомини, щоби передати їх майбутнім поколінням, які повинні знати, що в часах, коли будувалася українська держава на рідних землях, українська громадськість (ЗСА чи Канади) не дармувала, але приложила також неодну цеголку  до її будови.       

З  глибокою  пошаною

В. Ничай

середа, 5 грудня 2012 р.

ПОРУЧНИК ПЕТРО МАКАРЕВИЧ НЕ ЗГИНУВ ПІД БРОДАМИ

Євген Лопушанський

                             Прочитавши спомини кол. дивізійників в журналі "Вісті комбатанта", хочу дещо спростувати. В споминах Павла Сумаркіна "В оточенні під Бродами" автор впевнений, що поручник 8-ої сотні, 30-го полку, Макаревич загинув, оточений на коні більшовиками, від їхніх багнетів. Насправді він лишився в живих.

                              Коли більшовики окружили його й хотіли покінчити з ним, він крикнув: "За мене получите орден!" (Це з його слів). Його забрали в штаб якоїсь частини, а там він зізнавав, як йому було вигідно. Вкінці його засудили.

                              З поручником Макаревичем я був разом (липень-серпень 1945) в одному з лагерних шпиталів у Харкові. З його слів знаю, що був учасником Визвольних змагань 1917-1920 рр. Опісля жив у Польщі, як багато таких, як він, еміґрантом. Був родом з Білої Церкви. Високого росту, обличчя подовгасте, чоло високе, стрункий. (У мундирі я його не бачив, лише в шпитальних лахміттях).

                               Поручник Мирослав Малецький, командир 7-ої сотні мусив бути з ним знайомий. Поручник Макаревич був знайомий з командиром 5-ої сотні, 29-го полку, Рудичевим (я служив десятником у його сотні і був свідком його поранення в шию біля с. Пониква, на схід від Ясенева).


ДЕЩО ПРО СЕБЕ

                            Я, Лопушанський Євген, 1924 року народження. В 1943 році закінчив Чортківську гімназію, а в липні першим транспортом прибув до Гайделяґру. Рекрутський вишкіл пройшов в 10-ій сотні, а підстаршинський - в Радольфцелі. Після вишколу був інструктором в Цайзав, б. Нойгаммеру, вишколюючи новобранців. В червні 1944 року, перед виїздом Дивізії на фронт, я добровільно подав рапорт і виїхав на фронт з 5-ою сотнею, 29-го полку.

                            З брідського кітла не пощастило мені вийти. Був ранений в ногу. Більшовикам попав в руки 24 липня. Пам'ятаю - це був понеділок.

                            Судили мене 14 листопада 1944 року в м. Чорткові, Тернопільської обл. Це не був ніякий суд, а в одну з вільних камер тюрми зайшли три азіяти (т. зв. "тройка") й прочитали мені присуд: "Добровольно вступіл в СС дівізію "Галічіна" і прінімал актівноє участіє в боях с Красной Армієй. Висшая мера наказанія - растрєл с конфіскацієй імущєства".

                            Частку мойого "імущєства" батьки сплатили, а "растрєл" в лютому 1945 року замінили 10-ма роками. Судили, як кому захотілося. Пройшов більшовицькі табори мордовського лагеря повних 10 років і 5 років заслання.

                             Являюся членом Братства Тернопільської станиці.

четвер, 22 листопада 2012 р.

ШТАНИ

С. Музичка

                             Рушниці нічого не бракувало. Не буду грішити. Шолом був до лиця, а весь мундир дідька варта! Так почалося моє військо. Матеріял мундиру нагадував наші мішки з кропиви. Уявіть собі, яке завзяття!.. Правда, для декого це означало, що вийшов з кукурудзи і в кропиву попав! Та це ще пів біди. Якщо доля собі з усіх покпила, мене вона таки скарала... Блюза на зріст і з штанами лихо! А вже не кажемо про це, чого ніхто не бачив. Клопіт був з штанами. Мабуть коли шили, не думали про таких, як я. Я був найменший з усіх рекрутів і що кинули мені, те я взяв. Коли вбрався, одні шаравари!.. «Матнею улицю мете, іде козак»... Кажу вам, хоч за шаблюку, не за рушницю. Я тривожився. Що буде, думав я нераз, коли у бій підемо?.. Штаниська собі нівроку та хлопа в них немає! Кинемося до наступу з криком і вогнем, а мені хоч скидай штани, бо замість руки вгору, ворог з реготу сконає...

                           Спроби виміняти не увінчалися успіхом. І при війську знають жартувати! Та я себе потішав. Може підросту... Може вскочуться штани... Та звідки! Вони лише зблідли, посіріли і на кінець пожовкли... Ось вам трагедія. Я був в розпуці. Хтось дивувався, комусь було смішно і не один собі щиро кепкував. Не грай сурмо, думав я, бо заплачу гірко... їй Богу, не було воно весело. Все одно я не піддавався. Думав вперто, а дідько, як то кажуть, шукав лише нагоди. Коли нас розкинули по німецьких частинах, я рішився. Або штани або я! Якщо не виміняю, з дезертирую! Така була моя думка.

                           Одного разу, а була це субота, впав наказ. Не підемо на вправи. Вихід в місто! Я вмить кинувся до штанів, які під сінником прасувалися і переходили дальшу метаморфозу. Витягнув і здавалося, що не з-під сінника, а з печі... Наче пригоріли. У мене зродилася ідея! Я радісно скрикнув. — Іване!.. — Це був мій товариш по зброї. — Сьогодні ти і я матимем новіські штани. Не з кропиви, а справжні сукняні штани...                             Іван глянув на мене з недовірям, наче б про урльоп йому говорив. Штанам нашим було чейже два місяці життя... Хоч зблідли, пожовкли, все таки штани. Тим більше, що його штани були йому до міри.  Та я не відступав.

                             — Так, Іване. Будуть нові штани, або в пику мене бий!

                            Це, мабуть, до нього промовило. Він пильно слухав. Я викладав справу прецизно.

                             —  Ти, Іване, великий...   Я малий.

                             —  Та я то знаю... — Іван засміявся. — То видно.

                              Їй Богу казав правду. Було видно, дуже видно. Ви бачили копицю сіна?.. А бачили стіжок багача?.. Ось така пропорція. Я і Іван. Він найвищий в полку, я найменший в армії! Та саме в цьому була уся мудрість.

                              —  Ти, Іване, візьмеш мої штани і скажеш в магазині, що "цу кляйн" (замалі). Я візьму твої і скажу, що «цу ґрос» (завеликі).   Проста логіка і дурень зрозуміє.

                                Іван зрадів. Хоч це було зайве, ми помірили. Його штани хоч оборіг ними прикривай! Мої на Івана і закороткі і затісні. Ми були рішені. Заки ми обмінялися штанами, він підсунув мені баґнет... Я, так без на думи, гахнув по штанці своїх штанів... Розпанахав і кинув їх Іванові. Він подібної операції своїм не зробив. Навпаки, зложив їх гарно і з трепотом в серці мені їх передав.

                              Я вискочив з хати (ми кватирували в селі) і бігом до канцелярії. Але по дорозі ставало моторошно. Відвага і завзяття мене залишали. Я тремтів. Ануж не виміняють... Що тоді? Замість в місто, до кантини, лататиму штани... Щоб щось виміняти, треба було перше зі «шпісом»* полагодити. Знали кого перед магазином покласти! Був він старий пес. Перше гаркне і покаже зуби... Потім гавкне і на кінець роздирає... Я боявся. Перед самими дверима я завагався... Кажу вам щиро, якщо б не те, що роздер свої власні штани, я був би повернувся назад...  Я застукав.

                        —  Герайн!   (Ввійдіть).

                       Я увійшов; блискавично засалютував, як ніколи перед тим і витягнувся, як тятива... Будь-яку жилку торкнули б і високе «Е» бринить.

                        —  Вас іст льос?! — гаркнув шпіс.  Я зразу відчув, що щось непевне в цьому було. Наче той пес, що не вспів збагнути чи злодій, чи добрий сусід... Я негайно зголосив, як звелено при війську.

                         —  Панцер ґрєнадир...   просить виміняти штани.

                         —  Що їм бракує?

                         —  Цу ґрос, штабшарфірєр!

                         —  Покажи!
                       
                         Я схопив штанки, та майже в половині, і розкинув руками. Хоч на хрест мене прибивай! Шпіс пильно глянув і на мить наче б його це перелякало... Та лише на мить. Він нагло вибухнув сміхом...

                         —  Кольберт! — гукнув він до шефа магазину. — Глянь! Ти такого ще не бачив...

                        Старий Кольберт висунув свою лису голову через віконце і в регіт собі... Я думав, що посміються з мене і покплять і на кінець за двері без нових штанів. Шпіс і шеф магазину реготалися, я стояв і вже на Бога почав уповати. Та ні... Шпіс підійшов до мене, взяв штани і кинув їх в лису голову Кольберта. Той змірив мене оком і кинув в мене новими штанами!.. Шпіс провірив, чи пасують і кінець місії. Штани наче на мене вшиті! А в Дивізії мені казали, що таких немає... Я засалютував і вийшов. Серце радісно билося.

                         Іван чекав в сінях канцелярії. Побачив в мене нові штани і теж зрадів. Він не завагався. Застукав і до шпіса. Я хотів бігти до хати та чомусь задержався. Іван ще не вспів за собою дверей зачинити... коли це шпіс зверещав так несамовито, що і в пеклі затремтіли б... Я вже не чекав. Бігом до хати. А там швидко перебрався і глянув у вікно. Ішов Іван!.. О, Боже!.. Я задеревів. А може я помилився... Він, що правда, ніс штани під пахвою, але то були мої штани!
Іван увійшов. Я вдав, що його не завважив... А може справді я помилявся.

                      —  Ну що?..  Гарні штани, Іване? — запитав я його дещо боязко, не дивлячись на нього.

                       —  А най тебе ясний шляк трафить з твоїми штанами і твоїм пляном!.. — Іван заревів і при цьому кинув мої штани на підлогу...  Я бачив добре, що це були мої штани.   Лежали на підлозі, розкинені штанки і без життя.  На одній з них величезна буква «Г», яку я зробив баґнетом.. Скоростріл Івана був недалеко...  Я думав, що він схопить його і пустить в мене дві серії, або вдарить раз і по мені... Розкину і я ногами, як ті мої штани.

                         Іван був лютий до безтями. Мені здавалося, що хлоп здуріє. Сам Господь хотів, щоб мені відібрало мову. Я стратегічно і помалу підсувався до дверей... В секунді я був уже в саді. А Іван що? Я попав в паніку. Ануж сердега на моїх штанах з розпуки повіситься! Матиму на сумлінні. Я рішив перевірити. Немов до бункра ворожого, я підсунувся до вікна хати. Глянув... Так, Іван був в хаті. Не висів... Ні. Сидів на ліжку і, з терпеливістю святого мученика, зашивав букву «Г» на моїх штанах!..  Мені легше стало.

                         Пізно вечором я побачив Івана в кантині. Він не сидів, лише стояв. Та як було йому сісти в тих куцих і тісних штанах! Сяде і рипне ззаду і зпереду... Він стояв насуплений, прибитий. Не до співу було йому. Держав в руці гальбу пива і може думав, чому воно не отруя! Я скінчив третю гальбу і підступив до нього.  Відважно і щиро!..

                      —  Знаєш що, Іване...   Ти не перенимайся.  Іншим разом вдасться.   Я другу штанку ще більше розідру...

                      Для Івана це було забагато. Ціле щастя, що забув він за свою гальбу в руці...

                      —  Геть від мене, дідьку, а то тебе розідру!..

                      Я щез. Довго Іван до мене не всміхався і не говорив. Я терпів і він страждав. Особливо було йому дуже гірко кожної неділі. Я звичайно тікав з хати, щоб не бачити його трагедії. Одного разу, була вже осінь, він нагло вбіг до кімнати і я вперше побачив в нього усміх... Тоді він приступив до мене... Радів, наче той хлопець, якому тато з міста щось привіз...

                    — Брате!..   Маю штани...   Нові штани!

                    Я не знав що сказати. Слово «штани» мене тривожило. Іван в поспіху почав їх надівати. Я думав, що розпоре штанку, так спішився!.. Я своїм очам не вірив. І коли, здавалося мені, що щось скажу йому, за вікном погулося різке «приготовитися до виходу»... Не було часу з Іваном радіти. Нас не кликали на вправи і не по обід...  Ми ішли на фронт!

______________________
* Бунчужний сотні.



субота, 27 жовтня 2012 р.

"ДИВІЗІЯ, ГЕЙ РІДНА МАТИ"

Матвій Заяць
хор. І. УД УНА

                                        (У 30-ліття створення Дивізії "Галичина")

                                  Ранньою весною 1943 року по Галицькій волості залунав клич про творення української військової формації п. н. Стрілецька Дивізія "Галичина". Молодь сприйняла цю вістку з ентузіязмом, але не менше від молоді зацікавилася цею новиною і "стара война". На перешкоді здійснення цього пляну стояло не що інше, а таки славнозвісний твір Гітлера "Майн Кампф", який примусив "стару войну" підходити до справи дещо обережніше. Тим часом по повітах і округах Галичини назначувано уповноважених для формування Дивізії, які скликали наради та обговорювали можливості переведення цього діла на добровільній базі. У зв'язку з тим до Станиславова приїхав полковник Альфред Бізанц, кол. старшина УГА і скликав на нараду колишніх старшин української армії з усіх волостей Станіславівщини.

                                 На збори прибуло 50-60 старшин УГА. Вечором на залю нарад прибув і полк. Бізанц у товаристві майора СС. Старшини УГА сердечно вітали колишнього командира бригади, полк. Бізанца, який промовляв до нас по-українськи, а опісля майор СС по-німецьки. Провідною думкою їхніх промов було переконати кол. українських старшин, щоб вони взяли на себе обов'язок організації Дивізії. По нашій стороні не було щирої виміни думок, бо всі боялися висловити щиро свої думки. Одинокий, що поставив справу ясно, був директор копалень нафти в районі Битьків коло Надвірної, сотник УСС І.Яремич.

                                "Пане полковнику, говорив він, — ви приходите до нас з закликом, щоб ми допомогли в організації Дивізії "Галичина", але ви не кажете нам нічого про те, з якими інформаціями ми маємо піти до нашої молоді, щоб заохотити її добровільно вступати в ряди цієї військової формації. Нехай німецький уряд дасть нам якісь конкретні зобов'язання зі своєї сторони і скаже з чим маємо йти між нашу молодь".  Це сказав він по-українськи, а потім повторив і по-німецьки, щоб зрозумів представник зброї СС, до якої мала бути включена українська дивізія. — "Якщо німецький уряд поставить справу ясно, тоді ми знатимемо, що тій молоді сказати. Ви, пане полковнику, знаєте нас, знаєте, що ми вміємо і можемо зробити".

                               Бізанц щось поговорив з майором СС і вони вийшли, залишаючи нас самих без якоїсь конкретної відповіді. Ми висловили признання директорові Яремичеві за його сміливе поставлення справи руба і ще довго дискутували над справою української дивізії. Мені одначе здається, що власне той рішучий виступ дир. Яремича був причиною його арештування під час масакри влаштованої станиславівським Ґестапом.

                             Незважаючи на те, справа формування Дивізії пішла вперід і переводилася вже реєстрація добровільців, а за кілька днів приїхала і призовна комісія, на чолі якої був оберарцт СС-ів, один підстаршина та ляндкомісар з Надвірної, український староста та уповноважений Дивізії "Галичина". Пішов до призовної комісії і я як старшина УГА, вірючи, що зброя в руках навіть і поневоленого народу має своє значення. Але мене комісія відкинула як інваліда через брак великого пальця на лівій руці, а зокрема тому, що я був на відповідальній праці, яка вважалася необхідною для воєнних цілей. Я знайшовся у досить неприємній ситуації, бо вже на другий день пішла поголоска, що, мовляв, "пани висилають наших дітей до дивізії, а самі звільняються".

                               Мене це занепокоїло і я пішов знову перед комісію, вимагаючи, щоб мене прийняли до війська, але тут мене знов уже по приятельськи почав переконувати і ляндкомісар і староста, а вкінці сам оберарцт, що мені краще держатися своєї роботи, де я матиму більше значення і можу більше зробити навіть для свого народу як на фронті. "Коли ти покинеш свою роботу, на твоє місце прийде якийсь поляк або німець і тоді для українців буде велика втрата".

                                Мене здивували такі слова лікаря-німця, але вони мене не переконали. Коли я одначе наперся, він мені дав посвідку, що я прийнятий до Дивізії і я вже задоволений повернувся додому.

                                 По полудні моя дружина прийшла з праці у школі і заклопотана каже мені, що в школі усі учительки обурені на мене за те, що я вдавав такого героя, усіх закликав до Дивізії, а сам вишморгнувся. У відповідь на це я показав їй посвідку, що мене прийняли до війська і що я вже рахувався вояком. Розуміється, що це скоро рознеслось по цілій Надвірній і всі заспокоїлися.

                                  Довідались про це вже і на підприємстві, де дипломовані інженери поляки мали надію перебрати моє місце. В міжчасі я зі своєю посвідкою прийняття до Дивізії далі працював як і перед тим. Вже всі старшини дістали покликання, залишився ще тільки я та сотник Іван Яремич. Ми звернулися з запитом до Військової Управи, чому нас не кличуть до Дивізії, у відповідь на це нас поінформували, що справа нашого покликання вже полагоджена. Нас звільнено від військової служби тому, що ми необхідні на місцях нашої дотеперішньої праці. Так повільно минали місяці.

                                 11 листопада 1943 року мене арештувало Ґестапо, але на суді, який відбувся у Станиславові шість днів пізніше, мене звільнено заходами німецької управи над тартаками. Тут придалась мені також і посвідка, що я є добровільцем до Дивізії "Галичина". 20-го листопада я був звільнений з тюрми і повернувся до праці. Але ворог не спав. На мене з'явились доноси, що я співпрацюю з підпільниками та партизанами, яких тоді уже було чимало в доокличних лісах.

                                 Довідавшись про це, я вже не чекав, щоб Ґестапо заарештувало мене знову і негайно поїхав до Львова, дістав у Військовій Управі покликання до Дивізії і поїхав до вишкільного табору у Гайделяґрі біля Дембіци. Ґестапо перестало мною цікавитись.

                                                                                      У Гайделяґрі

                                  Приїхавши до Гайделяґру, після перших формальностей мене відіслали на старшинський перевишкіл, який тривав від 15 січня до кінця лютого 1944 року. Тут я стрінув чимало наших перевишкільників зі "старої войни", інж. Хухру та Шугана і Л. Ортинського з молодших, з якими я перебував в одній кімнаті. Вони виявились дійсно добрими друзями і то незалежно від обставин, і в доброму і в злому положенні. Від того часу почалась для мене нова доба — новий рекрутський перевишкіл, як і 25 років тому.

                                 По перевишколі кожний з нас дістав по два срібні паски на пагони, що означало "старшинський кадидат", чи по-німецьки "фюреранвертер", але ці паски зовсім не змінили суворого режиму нашого вишколу. Щойно з закінченням курсу, ми одержали найнижчу підстаршинську рангу — десятника, по-німецьки — унтершарфюрера або у скороченні "уша". Це було настільки вигідно, що вже не треба було підносити руки на поздоровлення кожного "юберменша". З ідеї нагоди братія влаштувала через кілька днів відповідну вечірку, на яку запросила і дивізійних старшин-німців. Роститися було чим, бо інж. Хухра в міжчасі поїхав був на три дні на свою господарку в Перемишлі і навіз усякого добра.

                              Серед командного складу знаходився обештурмбанфюрер Кляйнов, шеф штабу Дивізії майор Гайке, а з українських старшин прибув сот. Дмитро Паліїв, покищо також ще тільки з двома срібними пасками як "фюреранвертер". Кляйнов і Паліїв скоро залишили наше товариство, бо в них було чимало обов'язків у зв'язку з формуванням відділу для поборювання партизан в околиці Грубешева на Холмщині, відомого під назвою "Кампфгрупе Вільднер". Після звичайних вступних формальностей шеф штабу майор Гайке залишив головний стіл і підійшов до нас, тих, що сиділи "на сірому кінці". Він весело гуторив з нами, розпитуючи, де ми служили в першій світовій війні, на яких фронтах бували, які відзначення маємо тошо.

                              На кінець майор Гайке поінформував нас, що наш перевишкіл закінчився та що на другий день ми цілою школою маємо зголоситися до штабу Дивізії, де ми дістанемо призначення до різних частин. У зв'язку з тим небаром відбулося т. зв. "Айнштуфунґ", тобто всі колишні старшини з перевишколу дістали підвищення в рангах, але не конечно до тих самих ранг, які вони мали колись в українських чи польській арміях. Це залежало у великій мірі від їхнього успіху в часі перевишколу, а також і від знання німецької мови.

                            Закінчивши старшинський перевишкіл, нас усіх курсантів команда розділила по різних частинах Дивізії. Мене призначено до шостої сотні 31 полку піхоти Дивізії "Галичина", під командою хор. Сеніва. Але у зв'язку з організацією бойової групи "Вільднера" я був негайно відкомандирований до цеї групи. Ще того самого вечора я перейшов до нової сотні, в якій командант молодий німець хорунжий призначив мене на команданта чоти. Крім мене, у сотні було ще кількох підстаршин німців.

                              На другий день рано наша сотня вимаршувала з табору Гайделяґер і, пройшовши кільканадцять кілометрів, розставилась у бойовому порядку. Розложивши наші скоростріли, ми чекали у бойовому поготів'ї, не знаючи взагалі на що ми чекаємо. Під вечір прийшов наказ — вертатися назад до Гайделяґру. Переночувавши в бараках як складова частина бойової групи Вільднера, на другий день нас розформовано і всі ми відійшли до своїх полків і я опинився знову в 6-ій сотні 31-го полку. Хор. Сенів ставився до мене дуже прихильно і покищо не давав мені жодного призначення.

                                Це був час, коли всі вишкільні частини українців виїжджали з Гайделяґру до іншого табору в Нойгаммер на Долішньому Шлеську біля міста Заган. Виїжджав туди також і 31 полк. Після тижневого побуту в 6-ій сотні без якогось спеціяльного зайняття, мене приділено до т. зв. ліквідаційної групи 31-го полку, яка лишилася в Гайделяґрі для остаточної ліквідації полкового та взагалі дивізійного майна, яке мало бути перевезене до Нойгаммеру, де остаточно формувалася Дивізія "Галичина".

                                   В скорому часі табор Гайделяґер опустів, а зокрема "Четвертий Рінґ", де досі знаходився 14-ий Вишкільний Батальйон для окремого призначення з 12-ти великими рекрутськими сотнями добровільців української Дивізії, яка тепер офіційно називалася 14-та СС Добровольча Дивізія "Галичина". 

                                    В цій ліквідаційній групі я стрінув ще одного колеґу з старшинського перевишколу, професора Гладиша, який у вільні від праці хвилини, а їх тут, правду сказавши, було досить, влаштовував для нас різні цікаві виклади. Харчувалися ми тоді в підстаршинській їдальні німецької частини ракетної зброї, де харчі були набагато кращі ніж у наших рекрутських кухнях. Але ця ідилія не тривала довго, бо небавом я дістав наказ супроводжати якийсь амуніційний транспорт до Дивізії в Нойгаммері. Як виявилося, це був транспорт амуніції для артилерії Дивізії "Галичина" і заки ми з ним добилися до Нойгаммеру, то проминув цілий тиждень. Нас задержували майже на кожній вузловій станції, даючи першенство транспортам, що відходили на фронт. Хоч ми не перепрацьовувалися в часі транспорту, але це була доволі небезпечна їзда, бо в цей час альянтське летунство вже добре докучало Німеччині.

                                  Нарешті з кінцем березня 1944 року ми щасливо прибули до Нойгаммеру та передали наш транспорт Дивізійній команді. Після того я дістав наказ зголоситися назад до 6-ої сотні 31-го полку. Хвилево, одначе, як колишній старшина, я замешкав у старшинському житловому бльоку у кімнаті разом із ще одним таким як я кандидатом на старшину, кол. старшиною Червоної Армії, (прізвища якого, на жаль, не пам'ятаю).

                                  За кілька днів я був призначений на коменданта першої чоти 6-ої сотні та заступником команданта сотні, пор. Сеніва. Від тоді я мусів уже ходити на вправи кожного дня, хоч це не зовсім підходило до мого віку. Але ради на те не було, раз обібрався бути грибом, треба лізти в борщ. Раз зголосився добровільно бути вояком — то й треба було робити те, що від вояка вимагається. Пор. Сенів, мій командант, був надзвичайно хороша людина і наші відносини були якнайкращі.

                                    Під кінець квітня 1944 року припадали уродини Гітлера, про які треба було щось згадати на т. зв. "Унтерріхт" чи "Вельтаншаунґ". Пор. Сенів запропонував мені щось сказати на ту тему. Говорити не було легко і зрештою я і не знав що говорити. Хвалити Гітлера — було б не до смаку нашим хлопцям і вони подумали б, що я вже віддався йому на службу, але сказати щось треба було. Це був уже час, коли наші хлопці у більшості переходили вже, можна б сказати, пораз другий рекрутський вишкіл, цим разом уже у різних частинах Дивізії, їм це вже було дійсно наприкрилося і вони вже мріяли, коли підуть назад на рідні землі, на фронт. Отже, німці старалися якнайдовше задержатись у різних тилових частинах, щоб не йти на фронт, а наші хлопці не могли вже дочекатися тої хвилини. Деякі вже навіть говорили між собою, що якщо Дивізію не кинуть скоро на фронт, то вони будуть утікати до Української Повстанської Армії. Роздумуючи над тим, що мені сказати на найближчому "Унтерріхті", я постановив використати цю тему, щоб трохи успокоїти хлопців. Я так і зробив.

                                        Прийшовши на "унтерріхт", я сказав хлопцям, "ви рветеся на фронт з усіма його страхіттями, не здаючи собі справи, що то таке фронт. Коли нас не висилають, то це значить, що ми ще не зовсім готові до такого завдання, а це значить, що нам треба ще вчитися. Учіться, бо кожна наука коштує гроші, а військова наука коштує ще більше, бо саме життя. За вашу науку Німеччина платить своїми найкращими синами, отже готовтесь до того великого завдання, щоб ви не посоромили себе і свого народу". На закінчення я ще подав коротко відомості про положення на фронті та про наші обов'язки. Наука була закінчена.

                                          На другий день я з цілою сотнею робив вправи з гранатометами коло касарень т. зв. "Фехтунгштелюнґ". Сотня, розділившись на групи і чоти, вправляє зі своїми підстаршинами, коли нараз чую німецьку команду "Ахтунґ". Я оглянувся й побачив як у мою сторону прямував полковник Гермс. Я негайно пішов у його напрямку, зголосився як заступник команданта сотні і здав йому звіт. По звіті полковник до мене сказав: "Mensch, Ich habe gehoert dass Sie ganz gut gesprochen haben waehrend der Weltanschauung". (Чоловіче, я чув, що ти добре говорив на сотенному огляді подій).

                                         Я не знав, що йому відповісти, і чув, як мурашки полізли за спиною. Що мені під цим треба розуміти, — питаю себе в думках. "Я не є бесідник, пане полковнику, відповів я. Але знаю, що наші хлопці рвуться на фронт, замість того, щоб якнайпильніше вивчати військове діло. Я їм сказав, що за наше навчання воєнного ремесла Німеччина платить найкращими синами".

                                           "Ґут, зер ґут" — відповів Гермс. — Я тебе полковим наказом переношу до VI Відділу штабу полку на становище Betrtuungsschef-а, і відійшов.

                                            Його наказ мені подобався і я вже у думках дякував Всевишньому за те, що Він звільнив мене від цих нудних щоденних вправ. Але рівночасно мене здивувало звідки полк. Гермс так скоро вже знав, про що я говорив на вчорашніх викладах. Видно, що між тими хлопцями німці вже мали своє "вухо й око". Значить, треба завжди і всюди бути обережним. Так, так, — подумав я, — школа коштує і коли б я не був обережним і сказав хлопцям те, що мав на думці, хто знає чи мене вже не відвідала б була військова жандармерія і "запросила" під свій "нагляд".

                                             У нас у Дивізії було чимало старшин-українців, бо фактично всі нижчі командні пости були обсаджені українцями, але не всі з-поміж тих старшин уміли бути старшинами не тільки для своїх, але і для німців. Деякі, як на сором, гнули спину перед молодшими ранґою німцями тільки тому, що то був німець. Але були й такі, які не дозволяли собі, як то кажуть, "у кашу дмухати". До таких належав і поручник Михайло Карпинець, командант сусідньої 7-ої сотні 31-го полку. Він завжди до мене відносився прихильно і я його шанував як дійсно доброго і гарного старшину. Коли ми вже мали від'їждати на фронт під кінець червня 1944 року, була влаштована прощальна вечірка, на якій кожний добре собі потягнув "шнапса" і в декого розв'язався язик, а інші засипляли, як напримір, полковник Гермс, який, підпивши собі, заснув на столі. Якийсь оберштурмфюрер, за походженням фольксдойтш, підпивши, почав ображати українців. Карпинець, хоч і не жалував собі чарок, але тримався зовсім прилично. Коли він почув не зовсім то прихильну до українців базіканину того фольксдойтша, довго не думаючи, "заїхав йому в рило" так, що той аж перевернувся. Фолькдойтш почав щось погрожувати Карпинцеві, але на тому та справа й закінчилась. Пор. Карпинець ніколи не дозволив себе образити, незалежно від того, хто це був німець чи українець, старшина чи не старшина.

                                              На другий день пор. Карпинцені трапилася неприємна пригода. Він робив зі своєю сотнею вправи з киданням ґранат. Один із стрільців відтягнув шнурок і в тому моменті ґраната випала йому з рук на землю. Він зі страху не знав, що робити. Це завважив пор. Карпинець, прискочив до ґранати і копнув її ногою, яка в тому моменті експлодувала і зранила його в ногу. Це був дійсно відважний крок старшини, але за те він мусів піти до шпиталю, щоб вилікувати ногу.

                                             У сотні було декілька гарних та інтеліґентних хлопців, яких пор. Сенів мусів відпустити до підстаршинської школи майже перед самим виїздом під Броди. З них залишилося у моїй пам'яті одне прізвище — Ґрохольський. Цей амбітний тоді кандидат до підстаршинської школи (пізніше він покінчив і старшинський вишкіл і був хорунжим Дивізії) був уже студентом університету і при якійсь там нагоді він зайшов у суперечку з німцем, підстаршиною, який його образив. Він вирішив стати до рапорту до команданта батальйону і прийшов був мене порадитися, що і як йому робити. При цій нагоді ми пізналися оба дещо ближче і він розповів мені дещо про себе.

                                             Його батько і мати були поляки, але ще на шкільній лавці в гімназії він мав нагоду перевірити свій родовід і дійшов до переконання, що він з роду зовсім не поляк, але українець, бо всі дальші його предки були українці. Від того часу він частенько над тим роздумував і вкінці покинув ходити на науку релігії до римо-католицького священика-катехита і перейшов на греко-католицький обряд. З того поляки наробили великого шуму, щоб його назад привернути до "ойчистої" віри і почали застосовувати супроти нього різні шикани, спочатку лагідні, а опісля строгіші. Але він не дав себе переконати, ані учителям, ані своїм батькам і став вірним українському греко-католицькому обрядові та українському народові.

                                             Пізніше, перебуваючи вже на Словаччині у Чадці, я довідався від одного стрільця, що хор. Ґрохольський загинув у якімсь бою з партизанами на Словаччині; там його і поховано. Хай тих кілька скромних слів про нього послужать замість квітів на його, можливо, й забуту могилку в чужому краю.

(Далі буде)

субота, 20 жовтня 2012 р.

ІДІТЬ — ВИКОНАЙТЕ СВІЙ ОБОВ'ЯЗОК!

о. Станислав Дашо

                                  Я — син Самбірської землі. Родовитий бойко. Мої батьки походили з Гуменця коло Самбора, але жили таки у Самборі. Народився я 1891 року. Вчився в Самборі і тамже закінчив 1913 року державну гімназію імені архикняжни Єлисавети з польською мовою навчання. Після закінчення школи, один рік працював я секретарем Адвокатської "Ізби" в Самборі та рівночасно "мундантом" адвоката Штаєрмана, який рівночасно був бурмістром міста.

                                                                Війна котиться над нами.

                                  Якось зовсім нежданно воєнна хвиля докотилась і до нас. Більшість інтеліґенції втікає перед режимом білого царя. Коли ж на нашому ратуші появилася біла хоругов, ознака капітуляції, нас трьох друзів: Філько Ортинський, син катехита, Юліян Стасишин, богослов, та я, навантажили знайденого коника наплечниками, тай перебрались щасливо під Хировом через фронтову лінію. Коника продали, а самі завагонувались до евакуційного поїзду та щасливо доїхати до Прерав на Шлеську. Тут нас пересортували і з групою українців відіслали до Стирії до будинку манастиря у Сант Андре. Там вже було немало наших втікачів, які внаслідок браку харчів та санітарних умов хворіли масово на тиф. В окремому будинку жили наші священники, примусово виселені, з-поміж яких пригадую О. Захарясевича, о.Сороківського та о. Бронислава Ґоцького, пізнішого мого тестя.

                                Нас молодших призначили зразу до найбрудніших робіт. Чищення виходків, спалювання соломи по небіжчиках та хворих та чищення завошивлених приміщень.

                                Недалеко від нас у селі Вольфсберґ був приміщений великий табір із самими українцями, яких пильнували словацькі "ляндштурмаки". Інших пісень крім "Вічная пам'ять" з того часу не пригадую. А сусідські цвинтарі рясно вкрились могилами наших земляків. В нашому таборі були здебільша переселенці з-під самого Перемишля, найбільше з Негрибки.

                                                                                   Втеча до Відня

                                 Якось ми розвідали, що у Відні існує Український Комітет, та що біженці отримують від уряду допомогу. Зговорились ми із тов. Стасишином і рішили втікати.

                                  Їзда зайцем нам якось вдалась і ми зараз зареєструвались у Відні, як біженці, студенти Богослов'я. Нам виплачували по 50 корон місячної допомоги й ми мали право харчуватись у студентській харчівні. Зареєструвались ми студентами Богословія, бо це давало нам підставу бути звільненими від військової служби.

                                   В тому часі о. Коциловський Ч.С.В.В. поробив заходи для оснуваня Української Духовної Семінарії. При видатній допомозі чеського кардинала Стояна вдалося роздобути приміщення та матеріяльне забезпеченя на Моравах у Кромерижі. Так-то нас 70 кандидатів на священників почали нормальне навчання у зовсім добрих умовинах в той час, коли кругом ревіли гармати, а Австрійська імперія тріщала по всіх швах. Центральна Духовна Семінарія для українців католиків в Кромерижі стала дійсністю.

                                                                        Богословські студії

                                     Організатором, душею і ректором нашої Семінарії був о. Коциловський, пізніший єпископ Перемиський. А викладачами були українці та чехи. о. Назар Чабан, о. Ґробельський, о. д-р Ф. Щепкович, а з чехів кард. д-р Стоян, о. монс. Ф. Снопек, о. д-р Яшек та інші.

                                       Другий і третій рік Богословія переходив вже у Львові, де під опікою о. ректора С. Паньківського та професорів: о. д-ра Богачевського, о. Івана Бучка, о. О.Ґорчинського, о. Лучинського та о. д-ра Лаби набирали ми попри духовні знання теж багато практичних громадських та суспільних порад і вказівок. Багато наших виховників стали пізніше чоловими діячами у нашій Церкві чи в громаді, а то й у рядах нашої армії.

                                      Четвертий рік Духовної Семінарії кінчив я вже в Перемишлі, за тодішнім звичаєм, що питомець повинен останній рік проходити на терені своєї єпархії. Ректором семінарії в Перемишлі був о. д-р Г. Лакота, помічник єпископа Коциловського. Закінчив я студії 30 червня 1918 року в Перемишлі.

                                                                                  Похорон Івана Франка

                                         Наші студії у Львові проходили в голодовий час, коли вся країна ще не отряслась від воєнного перекотиполя та нанесеного знищення. Тому й ми, питомці Семінарії, часто блукали, поза її мурами в пошуках за додатковим куском хліба, а то й за новинами з фронтів та про своїх рідних і знайомих.

                                     Одного разу ми вдвох з Юліяном Боберським заглянули до віллі при вул. Понінських, де жив самітно в той час важко хворий І. Франко, наш Великий Революціонер. Таку візиту могли засуджувати наші зверхники, бож Франко не зовсім жив у згоді з нашим духовенством тай не належав до людей релігійних. Але ми були настільки очаровані неустрашимим духом поета та зворушені його важкою хворобою, що рішилися на цей ризиковний крок.

                                        Та ми спізнились. Франка застали ми на канапі вже мертвим. А що мухи влізливо осідали на його обличчі, то ми зірвали з вікна фіранку й прикрили нею лице небіжчика. Хоч таку незначну прислугу зробили ми тому Великому Каменяреві України.
Нам, питомцям Духовної Семінарії, заборонили брати участь в похоронах нашого Івана Франка. Та ми оба таки хоч здалека, скриваючись за грубими каштанами, поклонились нашому "Вічному Революціонерові".

                                                                              Розвал Австрії

                                         Коли після закінчення наших студій в Перемишлі ми отримали кінцеві дипломи за підписом нашого ректора о. д-ра Г. Лакоти, то перемиський Владика Коциловський у своїй прощальній промові між іншим сказав: "Нормально це починається час ферій, час відпочинку. Але не для Вас. Для Вас починається час важкої й відповідальної праці. І хоча Ви ще не маєте точних призначень, але не марнуйте ні одного дня. ІДІТЬ — І ВИКОНАЙТЕ СВІЙ ОБОВ'ЯЗОК!"

                                         Різно ми собі поясняли ту вказівку нашого Владики. Та більшість з нас вже дуже скоро зрозуміли й усвідомили, що він мав на думці.

                                          Настав 1-ший листопад. Тогож самого дня приїхав до Самбора кур'єр зі Львова, мій добрий друг, студент медицини, Стефан Сілецький. Він привіз інструкції та радісну вістку про перебрання влади по австрійцях у Львові. Нашій радості не було кінця, але й праці перед нами немало.

                                          Почалось від того, що поділено повіт на райони й кожному з нас призначено кільканадцять сіл, які ми повинні були об'їхати, пояснити про обов'язки супроти нової своєї влади та перебрати місцеву владу у свої руки. Мені до помочі приділено досвідченого просвітянського діяча, по фаху шевця, родом із Самбора, п. Гопішина.

                                          Зараз тоїж самої ночі коло 1 вночі ми відвідали Бабину, де парохом був свідомий патріот о. Петрик.

                                          Та вже по кількох днях Комісаріят Самбора в особах д-ра А.Чайківського, і д-р Ріпецького призначили мене делегатом уряду до села Надиби, де я мав разом з військовим командантом перебрати під свою опіку місцеву ґуральню. Марудна то була праця, але приказ — приказом. Ґуральня була ледве кілька кілометрів від т. зв. хирівського фронту, тож й грозила постійна небезпека від бомбардувань, а то й заскочення ворогом. Тому, коли лише почалась польська офензива під Хировом, я зголосився до війська. Поручник Боберський приділив мене, як теолога, до полевої лічниці в характері писаря. Командантом 3 бригади був полк. Кравс, а начальником лічниці д-р Шипайло. Лічниця містилася при вул. Львівській у великому будинку Дирекції Податкового Уряду. Пізніше д-р Шипайло, як теж пор. Боберський померли на тиф, д-р Шипайло у Гнівані, а пор. Боберський у Барі.

                                                                                     Встоятись не було сили...

                                    До нашої Армії я вступив саме перед великим наступом поляків на всіх відтинках фронту. Поляки отримали допомогу від Антанти у виді зброї та модерно вивінуваної у Франції армії Галера. Армія та зброя були призначені для поборювання большевиків, щоби не допустити їх до середущої Европи. Але поляки ні хвилини не завагались ужити її в першу чергу саме проти нас.

                                     У нас відчувався брак зброї, брак амуніції і брак ліків. Наш фронт мусів відступати, а Уряд перенісся до Станиславова. Біля Чорткова наша Армія зірвалась до відчайдушної атаки проти ворога й погнала його аж поза Бережани — але згадані вище браки, головно свіжої амуніції, примусили таки відступати за Збруч.

                                                                                               За Збруч

                              Наша Самбірська Полева Лічниця 3-го Корпусу переправилась на східню сторону Збруча 16 липня 1919 року біля 4 год. ранку. Ми всі, з хорими включно, були виразно зворушені. Відступ, покидаємо родинні місця, невідоме майбутнє, що зовсім невесело заповідалось — пригноблювали нас. Та з другої сторони свідомість, що ми переступаємо ворогами нашими створений штучний кордон, що перерізував живе тіло нашої Батьківщини, що ми на території нашої вимріяної Матері України — розпирали радістю наші груди, вливали надії на краще майбутнє.

                                                                                    У Гнівані

                            Наш Уряд переїхав до Кам'янця Подільського над Смотричем. Це колишня стара фортеця з часів турецького панування. Сама твердиня заціліла до нинішніх днів.

                            А наша Полева Лічниця перевантажена хворими на тиф, минула Жмеринку й вивагонувалась у Гнівані, де примістилась у "Сахарному Заводі". Хворих приміщено у помешканнях для робітників, бо цукроварня тоді була нечинна й люди розбіглись. Залишилося лише кілька осіб з адміністрації.

                           Начальником був д-р Шипайло, капеляном о. Юзвяк, колишній катехит учительської семінарії в Самборі, адміністраційним старшиною пор. Сандович із Самбора, а канцеляристами Ст. Дашо, С. Кабарівський — оба укінчені богослови, брати Кобрини - учителі, всі із Самбора. Д-рові Шипайлові помагало 5 санітарів-медиків, аптекар та три медсестри. Головна — Інгорукова із Самбора, другої прізвища не пригадую, а третя — жидівка Сальця Цукерберґ. Були й інші, які часто змінювались, бо праці було понад міру саме у тому Гніванському періоді. Незаступимим оборонцем хорих та заступником д-ра Шипайла був фельдшер Янчишин з Лемківщини. Праця була така важка та виснажлива, що нині просто вірити не хочеться, як у тих важких обставинах весь той невеликий персонал давав собі раду при повному хаосі постачання, при повному бракові ліків та при такій жахливій пошесті тифу.

                                                                        Не покоси кладе, гори...

                                     А тиф шалів щораз більше. Не обминав і персоналу. До нас почали підвозити хворих з інших частин, бо вони не мали куди їх примістити. А у нас всі закамарки, всі магазини заповнені хворими. Новоприбулі часто під голим небом чекали на смерть друзів, щоби приміститись десь під дахом.

                                  Колиж прийшли морози, сніги, то ситуацію погіршували ще брак теплого одягу, брак людей до праці. Мерців громадилось в саду, на снігу, бо не було кому могил копати. Одні лежать у гарячці, другі ледве ногами тягають після хвороби.

                                   Тоді то смерть скосила теж нашого доктора Шипайла та капеляна о. Косовича, бо й для них ліків вже не було. Щоби ратувати д-ра Шипайла післали мене до Вінниці до д-ра Білозора, та ліки прийшли запізно. Дня 20 грудня 1919 р. похоронено обох поруч наших стрільців на місцевому кладовищі. Поруч них лягли спочити підстаршина Квятковський із Самбора та наш головний кухар, прізвище якого призабулось. Смерть не перебирала, косила всіх без розбору.

                                  На згадку про наших дорогих стрільців, підстаршин та старшин лишили ми там дубовий хрест з вінком та написом "Борцям за Волю України". А лягло їх там більше як 250. Наша Лічниця була розчислена на максимально 200-300 осіб, містила постійно понад 500, а в кризовий час, коли почались приморозки, то докладного числа ніхто не знав, бо стан мінявся з години на годину. Одні вмирали, других підвозили або самі приходили. Тоді могло їх бути під нашою опікою може й 800 душ.

                                                                       Без влади, без зв'язку

                                 Після смерти д-ра Шипайла начальником лічниці призначено д-ра Миколу Терлецького. Команда Армії подалась далі на південь під натиском ворога, а нас (хворих та виздоровців) залишила у Гнівані, бо не було потрібного для нас транспорту тай одягу для хворих у зимовий час. Ми залишились без своєї влади й навіть без зв'язку, здані на ласку й неласку тих, що прийдуть.


                                                                         Тривожний Свят Вечір

                                 Десь біля 2-ої год. по обіді до наших приміщень пригалопували три вершники з готовими до стрілу крісами. Казали себе завести до начальника лічниці і заявили йому, що вони червоноармійці і що ми тепер знаходимось у них в полоні, тому мусимо здати всю зброю, яку маємо. Д-р Терлецький доручив нам здати зброю.

                                  Не будучи певним, чи це справжні червоноармійці, чи звичайні бандити, що прикриваються маскою регулярної армії, д-р Терлецький рішив випробувати їх. Запросив їх на наш традиційний Свят Вечір. У нас помер саме наш кухар, тож і вечера була радше символічна. Та чарка таки знайшлась. Та знову біда, бо товариші комісари побоялися випити. Мусів я перший вихилити, аж тоді і вони зважились.

                                       В той сам час якась інша група напала на наш скромний магазин та почала ламати двері. Я звернувся з проханням до комісара, що саме поясняв нам, хто такий Маркс та Ленін, й він зразу прогнав напасників. При тому лаяв їх несамовито, що псують добре ім'я красної армії, що поводяться як звичайні бандити. Напад був зліквідований.

                                     Між виздоровцями був о. Гавриляк. Він хотів побачити комісарів, тому надягнув військовий плащ та вийшов на коридор. Саме тоді надійшов якийсь "боєц". Він питає: "Ти хто такий?" На те о. Гавриляк відповів, що санітар. А красноармієць на те: "Да, коли ти санітар, то тобі шинеля нє нужна. Я ж йду на фронт, то мені вона потрібна". Коли я про це дізнався, зразу зголосив про цей випадок комісарові. Він обіцяв справу перевірити й справді другого дня плащ повернувся назад до нас.

                                                                       Під Покровом Матері Божої

                                      Так склалося, що хоча я часто заступав санітаря біля хворих, часто сповняв функцію дяка при похоронах, а то й сам співав "Вічная Память" як не стало нашого капеляна. Хоча воші гризли мене, як всіх інших, то тиф мене минав. Я належав до тих щасливців, що не зазнали всіх тих трагічних переживань на своїй власній шкурі, коли лежиш у тифозній гарячці, знаючи, що немає ліків, немає достаточного догляду, немає навіть кому могили викопати і по людськи похоронити. Я вірив й нині вірю, що це сталося завдяки окремій опіці Самбірської Богоматері, якої медалик почепила мені на шию моя мама перед відходом на схід.

                                     І хоча ми знайшлися далеко від своєї Команди та своєї Армії, здані на ласку большевиків, я ні хвилину не сумнівався в тому, що всі оті наші страждання та тривожні переживання скінчаться добре. Тому й знаходив я силу й відвагу протиставитись всяким злочинним намірам поодиноких красноармійців, що мені у великій мірі вдавалось.


                                                                    Пригода з д-ром Рибачевським

                                    Одного дня я дістав доручення від д-ра Терлецького відтранспортувати д-ра Рибачевського, важко хворого на тиф, до Вінниці в надії, що може там його ще врятують. До Вінниці було від нас добрих 40 верстов. Дорога була далека й небезпечна, бо скрізь вештались всякі банди й ніколи не було відомим, чи це регулярна большевицька частина, чи група якогось повстанського отамана, чи просто бандити, Тому завжди у таке відрядження я вибирався з охороною. Сталими моїми товаришами були Мах та Бухній із Самбірщини, добрі і відважні стрільці. Крім того д-р Рибачевський мав свою власну підводу та чуру.

                                    Вибралися ми після обіду, а коли доїхали до Богу, то вже смеркалося. Ми навантажилися двома підводами на пором і при допомозі линви простягненої з одного берега на другий почали переправлятись через ріку. А річкою якраз спливала тоді крига. Крига напирала на пором, ми не всилі її відіпхати. Линва почала тріщати, грозила катастрофа. Щоби рятувати ситуацію, я скинув шинелю, ляг на линву та почав посуватись по ній до берега. Руки ціпеніли з холоду й від вітру. Підомною бурлить вода та гуркочуть пропливаючі крижини, та я задивлений в Роп'яття, що видніло по другому боці ріки, шепчу слова молитви. Як я опинився на другому березі, то це справжнє чудо. Мокрий, бо при кінці таки вскочив у воду, я добився до села й покликав поміч. Добрі люди помогли наш пором дотягнути до берега. Було далеко по півночі, коли ми добилися до Вінниці, де віддали д-ра Рибачевського під надійну опіку д-ра Білозора, що завжди умів звідкись видістати дещо потрібних ліків.

                                   Минули роки й коли я з дружиною відвідував її сестру, заміжню за д-ром Іваном Малком, адвокатом у Мостах Великих, ми стрінулися за одним столом з д-ром  Рибачевським. Поплили спогади та оповідання. Між іншим, саме д-р Рибачевський розказав, як то якийсь незнаний йому підстаршина з нараженням власного життя допоміг йому добитись до Вінниці, чим врятував йому життя. Коли він скінчив, я признався, що саме тим підстаршиною був я. Ми розцілувалися і закріпили приязнь чаркою міцної. Та більше вже не довелося зустрічатись. Помер д-р Рибачевський під час Великого Ісходу на чужій землі. Також д-р Білозор помер уже в Америці.

                                                                            Міняємо вивіску

                                   Коли наш Штаб та ядро Армії подалися на Херсонщину, ми залишились під владою червоних. Щоби рятуватися від таборів полонених, або видачі полякам, ми були примушені змінити вивіску. Ми стали тепер називатися ЧУГА (Черв. Укр. Гал. Армія). В той час стан Полевої Лічниці Третього Галицького Корпусу виносив около 600 самих хворих на тиф. Харчові запаси добігали до кінця, а ніякі доповнення не приходили, бо й не було звідки. Крім жнива смерти, ще й усякі банди стали насідати з усіх сторін.

                                                                              Визволення "Пегаса"

                                     Канцелярія нашої Лічниці містилась в домі п. Ольшевських, поляків, які добре розмовляли по-українськи. Батька, радника, розстріляли большевики. Мати померла. Дві старші дочки — учительки, а молодшою опікувалася старенька няня. Бандити забрали їм три корови та все хатнє добро, а самим дівчатам постягали перстені з рук та навіть позривали кульчики. Щоби хоч трохи їх охоронити від нападів, ми примістили у них свою канцелярію, а самі жили по приватних хатах. А в їх стайні поставили нашого улюбленця коня "Пегаса". Він ще зі Самбора вимаршував з нами й весь час тягнув дезинфектор. Ледве ми його примістили у великій стайні Ольшевських, а тої ж самої ночі бандити вкрали його.

                                    Наша Команда рішила таки вдатися до большевиків по приділ харчів для нашої Лічниці, бо нам грозила просто голодова смерть, як так далі піде. І знову відрядили мене з охороною на переговори до Вінниці, де були головні магазини Червоної Армії.

                                     Випав погідний зимовий день. Сніг вище колін та ми просувалися швидко. Лиш раз мали ми перестрілку з якоюсь невеликою бандою, а то проїздили без затримки. Ми мали на шапках червоні зірки й це додавало нам відваги.

                                     Подорозі ми зустріли підводу, запряжену нашим Пегасом. Ми зразу заявили візникові, що це вкрадений у нас кінь і ми його забираємо назад. Та візник божився, що він його купив і має на це свідків. Справа опинилась у Вінницькому Райпарткомі, що міститься при Миколаївському Проспекті. Молодий старшина вислухав нашу справу і присудив, що "Пегас" має вернутися до нас. Ми подякували гарно і нашій радості не було міри, що ми свого полоненого "Пегаса" визволили -  з неволі злодійської. З тріюмфом ми привели його до Лічниці і він далі возив наш дезинфектор.

Покінчивши в Райпарткомі ми пішли до Харчового Відділу й там нам без великих труднощів приділили 300 кг. цукру, що тоді цінився краще за рублі. Це була велика поміч. Крім того нам видали ще дещо підручних харчів. Практичний фірман казав яйця покласти до скриньки з січкою на якій він сидів. По дорозі яйця потріскали, зробилась яєшниця змішана із січкою. Благословили нас за це наші кухарі.

                                                                          Пізні Івани

                                   Вдоволені нашими успіхами у Вінниці, бо і "Пегаса" визволили, і дещо харчів придбали та розписку на 300 кг. цукру з нашого "Сахарного Заводу" роздобули, оглядали ми місто, хоч це був воєнний час. Вінниця, розкинулась над Богом, робила миле враження. Головна магістраля Миколаївський Проспект таки дуже гарна. Будинок "Просвіти", де містився міський театр, таки нічим не гірший за великоміські театри. Цікавий теж напис на ньому "Жізнь краткая, іскуство вєчноє".

                                  Командантом нашої Лічниці у той час був вже д-р Гнідий, буковинець. Типовий "пізний Іван", що любив всі справи відкладати на пізніше. Так теж зробив з тим приділом цукру. Поки він надумав вибрати його з магазинів та проміняти на потрібні нам продукти, то Харчовий Відділ, під натиском згори відкликав свій дозвіл й весь запас цукру передано Червоній Армії, а ми залишились далі без харчів. Найбільше прикро було те, що цукор був у нас під носом, у тому ж Сахарному заводі, де ми квартирували, і через пізноіванську політику нашого команданта нам прийшлося лиш облизатись.

                                                                                   Здобуття Києва

                             День 31 серпня 1919 записався в нашій історії, як день перемоги над ворогом. Але й у серці кожного з нас це був день радости і гордости, бо в той день саме Другий Курінь, Восьмої Самбірської Бригади, Третього Галицького Корпусу під командою сотника Станиміра першим увійшов до Києва. Його вояки заняли Демидівку та товаровий двірець.

                              В той час наша Лічниця квартирувала у Вінниці у Кримських Казармах. З нагоди визволення Києва наш капелян о. Юзвяк відправив торжественну благодарну Службу Божу й офіційно проголосив, що Київ у наших, руках. Тогож самого дня Полева Лічниця дістала наказ вантажитись для переїзду до Києва.

                              Однак, коли ми доїхали до Фастова, нам наказали вивантажуватися і приміститися у місцевій школі. В тому часі число хворих впало до 100, бо хто лиш міг на ногах втриматись вертався до своїх боєвих частин, щоби не бути зданим на ласку й неласку долі у Лічниці, яка не мала ні ліків, ні харчів в достаточній мірі.

                                                                                  Новий ворог

                                  Наш тріюмфальний похід на Київ закінчився, як відомо, трагічно. Другим боком Дніпра гнала большевиків Армія Денікіна і вона підійшла до Києва в той сам час, що й наші частини. Для нашого Командування це було несподіване заскочення. Переговори з денікінцями закінчилися так, що українські війська відійшли на південний захід. Недобиті тифозною епідемією частини УГА опинились між денікінцями і большевиками, а тут із заходу наступали поляки. Наше командування, порозумітись з командуванням 45 большевицької Дивізії, перекинуло нас до Затиша на Херсонщині. Ми були приміщені у вагонах й приводили себе до порядку.

                                  Одної неділі я вийшов на станцію, щоби розвідати дещо про новини. Там я стрінув большевицького комісара, мені досі незнаного. Він, розпитавши хто я, просив передати нашому командантові, щоби з усіма старшинами прийшов на станцію на важливий "мітінґ".

                                  Коли старшини вернулися з мітінґу, повідомили нас, що ми є в большевицькому полоні, бо Галицька Армія "зрадила" большевиків. Маємо переписати все майно та зброю і здати ще того самого дня.

                                                                               Полоненськими шляхами.

                                  Та лише ми здали зброю, як нас окружили красноармійці з кулеметами та почали грабувати. У мене забрали коротку мексиканську пістолю та деякі мапи. Списавши потім всіх нас 120, пігнали під конвоєм кудись у невідоме. Біля мене був тоді мій шкільний товариш Стах Кабаровський та мій молодший брат Дизько.

                                  Спека немилосердна, пити немає що, а про їжу то й не згадувати. Наніч нас примістили на кладовищі, де ми трохи переспались. Рано, коли ми спинилися в селі, щоби води напитись, вдалося мені за пару черевиків намовити одного селянина прийняти і переховати мого брата.

                                    Ще коли нас списували у вагонах, якийсь старшина, не з нашої частини, вискочив з вагону та почав утікати. Посипались стріли й він упав, не відбігши і 200 метрів. За тим старшиною вискочив з вагону його песик. Коли старшина впав, прошитий кулями, песик приліг біля нього, лизав його по руках і скавулів. Коли нашу колону пігнали, песик побіг за нами. Деякий час я його доглядав, та пізніше він загубився. Не заю навіть прізвища того старшини...


                                                                            Чи справді нас жде розстріл?

                                  Під містечком Сілець напроти нас вийшли озброєні комісари й виймаючи пістолі почали викрикувати: "Куди ж їх вести. Пострілять сволоту, зрадників...". А в містечку повно війська. Десь ми дізнались, що червона армія під напором поляків панічно відступає, тому й казиться. Рознеслась вістка, що нас в ліску за містом мають розстріляти. Користаючи з натовпу, я вискочив з ряду і поміж жидівськими хатами добився аж до передмістя. Вечором добився до поблизького села і там переховувався, аж поки не прийшла польська армія.

                               Хоча в селі було багато червоноармійців, добрі господарі передягнули мене за свого, підкормили та перетримали. Я крився ніччю в стодолі між снопами, а вдень в кущах за городом. Весь час читав Біблію, що її дав мені мій господар.

                             Третього дня здалека почулася перестрілка. Згодом вона зміцніла. До мене доходили зовсім виразні серії скорострілів. Большевики стягали телефонічну лінію. В селі дивний рух і неспокій. Коли все втихло, то лиш собачий гавкіт та рев худоби неслися над селом. Тоді я зважився вийти із своєї криївки та зайшов у хату. Старенький дідусь клячав перед іконою Богородиці, хрестився та бив поклони. Я глянув у вікно й очам не повірив. Перед хатою на коні сидів молодий офіцер в рогативці, розмовляючи з нашим господарем.

                              Зродилась думка — втікати. Бо зовсім не хотілося попадати у польський полон. Та було запізно, бо мій господар покликав мене на подвір'я.

                                                                         З одного полону у другий

                             Мені не залишалось нічого іншого зробити як вийти до них. А мій господар вже поясняє офіцерові, що я є якраз тою людиною, що втік від большевицького розстрілу й переховувався у нього. Офіцер запитав лише: "Чи пан єстесь офіцерем?", на що я притакнув. Тоді старшина наказав одному із своєї патрулі запровадити мене до батерії під лісом. А вже звідтам мене відвели до команди. До команди ми добилися вже по півночі. Мені казали лягти спати на столі, рано дали кави та хліба. Переслухання було коротке. Мені казали віднайти найближчу "команду пляцу", яка мені видасть перепустку на подорож до Самбора.

                          На "команді пляцу" я зустрів свого брата та інших стрільців з наших частин. Та замість дістати перепустку на переїзд до Самбора, мене відправили разом з іншими стрільцями до табору полонених у Проскурові. Тут за дротами сиділи вже тисячі наших стрільців.

                           Після трьох тижнів мене з частиною вояків УГА перевели до Кам'янця Подільського, де я зразу попав до в'язниці, бо не віддав почести якомусь старшині. З Кам'янця мій брат утік до Армії УНР.

                                                                               Поворот до Галичини

                            Внедовзі з нас зформували транспорт. Списали всіх, з зазначенням місця походження і якийсь капраль виголосив нам промову. "Пан маршалок Пілсудський дарував вам ваші провини. Ви всі їдете до своєї родини. Хай живе пан маршалок Пілсудський". Та його оклик так і повис у повітрі не підхоплений ні одним з нас.

                              Нас завагонували і позамикали на колодки у вагонах. А на рано ми вже були у Львові, де нас примістили у стайнях Язловецьких касарень. А по двох тижнях перевезли до Тухолі на Поморі, де на оселедцях прийшлось ще півтора року чекати на звільнення додому.

                                                                                   В Тухолі

                                Хоч умовини полону були дуже важкі, та наші хлопці трималися знаменито. Скоро зорганізувався хор під диригентурою Р. Ставничого, музичний гурток та спортовий.

                               Наші духовники о. Т. Чайківський та о. Лучинський відправляли Богослуження у неділі та всякі свята. Поміж полоненими було понад 30 богословів. Між полоненими були такі наші вищі старшини: ген. М. Тарнавський, отаман Вільгельм Льобковіц, начальник штабу групи схід, Мирон Луцький був зв'язковим старшиною від полонених при польській команді табору.

                              Хочу тут теж згадати про один трагічний випадок. З природи кожний полонений мріє про звільнення з полону. Та більш активні не чекають на звільнення, яке часто затягається на роки, але стараються втекти. Немало наших утікало і з Тухолі. Одним вдавалось, других приводили за пару днів назад. Пор. Коник три рази втікав і аж за третім разом ця втеча йому вдалась.

                             Рішив утікати мій добрий знайомий пор. Яросевич з Райського біля Устрик. Він підкупив вартівника і під час його вартування мав попід дроти перелізти до лісу. Прийшла ніч і в умовлений час пор. Яросевич поліз попід дроти. Та не на волю, а по смерть. Вояк мабуть повідомив команду, бо саме, коли Яросевич був в середині між дротами, засвітився рефлектор і надходяча патруля сипнула стрілами. Важко ранений Яросевич залишився між дротами до рана. А коли ми рано вийшли, щоби його звідтам витягнути, він вже не жив.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації