ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 29 квітня 2016 р.

ВІДХОДЯТЬ МОГІКАНИ


Лавро Кемпе                                                                                          

                           2  грудня 1974 р. відійшов у вічність вояк, педагог і суспільно-громадський діяч — Степан Паладійчук.

                           З  відходом у вічність побратима-вояка, Ст. Паладійчука, у моїй пам'яті відтворюються події з-перед 55-ти років, коли я, вісімнадцятьлітній юнак, мав честь пізнати четаря Ст. Паладійчука, у травні 1919 р., у місті Тетієві, Таращанського повіту на Київщині.

                          То були бурхливі революційні часи. Ні одна влада не могла устабілізуватися. Після гетьманського перевороту та по перебранні влади Директорією Української Народньої Республіки, великі простори української землі стали ніби диким полем, по якому гарцювали різні отамани й отаманчики — комуністи, боротьбісти, комбєди (комітети бідноти) і звичайні банди грабіжників, фронтовиків-дизертирів, що засвоїли ленінське гасло: "Ґрабь награблєноє!"

                          Директорія УНР, на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, концентрувала свою увагу на військову організацію на захист важливіших центрів та столиці, щоб протиставитись загарбникам як із півночі, так і зі сходу — червоних комуністів та білих монархістів, собі рідних по крові братів, а наших ворогів, хоча під іншими масками. Свідомий елемент української державности, у самозахисті, творив свої повстанські групи для боротьби з руїнниками. Після розгрому повітової управи м. Таращі, яка була речником УНРеспубліки, — повітовим центром стало м-ко Тетіїв. Тут діяла славна повстанська організація, яку очолював отаман Оверко Куравський. Щоб надати цій повстанській організації авторитету влади, був утворений військовий комісаріят, комісаром якого був капітан Петро Бондаренко, колишній учитель, походив із с. Кошоватої, земляк славного диригента О. Кошиця. Я належав до відділу військового комісаріяту для доручень розпорядків по околицях, розвідки та зв'язковим по організації повстанських клітин.   

                           Десь у першій половині травня 1919 р. комісар Бондаренко представив нам комісара адміністраційних цивільних справ на Таращанський повіт, четаря Ст. Паладійчука, якого приділив нам головний повстанський штаб. По його лагіднім та розсудливім зверненні до нас, про правопорядок державницького закону, почули ми і про справедливість для всіх. Після паради, знайомства з ним, ми, запальні голови, обмінюючись між собою враженням, гуторили: "Який з нього комісар? З його лагідністю і мухи не вб'єш". За тодішніх обставин діяв неписаний закон: "зуб за зуб..." Та згодом, коли ми довідалися, що він, як полонений австрійської армії старшина, у полоні ще від 1915 р. і звільнений револювійними діями у 1917 р. не поспішив до родини в Галичину, а навпаки — увімкнувся в лави борців за Українську Державу, зорганізував уже дві українські гімназії, а тепер призначений повстанським штабом до нас комісаром, — ми набрали до нього пошани й поваги та з великим респектом не називали його інакше як "професор", "комісар". Його адміністраційні розпорядки і відозви — я розповсюджував, де міг.

                          У пам'ять св. п. проф. Ст. Паладійчука не можу не згадати ось такої однієї події, яка могла б закінчитися для нас трагічно — спільною могилою. У серпні того самого року большевицька червона армія, під тиском білоґвардійців-дєнікінців із півдня збоку Криму та Одеси, панічно відступала до Москви, і саме теренами нашого розташування. Із непевних чуток ми знали, що із заходу наступають об'єднані Галицькі та "Петлюрівські" (тоді так казали) військові з'єднання. На змобілізованих наспіх селянських возах нас було біля 60-ть осіб, озброєних рушницями та двома кулеметами. Штаб на двох бричках, — між членами якого був і наш комісар, С. Паладійчук, — вирушив ранком у бік міста Сквири, де за нашими відомостями мала б бути регулярна Українська Армія. Опівдні, із правого боку, появилась якась кіннота — півсотні вершників... Вона раз наближалась, то знову відставала. Не знаючи хто ми, нас не обстрілювали, — то й ми лише підганяли коней бігти швидше. По якімсь часі, раптом кіннота в розсипній кинулась нас атакувати — наші ж кулеметні та рушничні постріли примусили їх завернути за горбок, але по короткім часі вони повним гальопом погналися за нами, і почався змаг прудкости кінських ніг, запряжених у наших возах, та вершників, і це тривало пару годин. Десь надвечір, біля села Татаринівки під Сквирою, наша валка розсипалася полем, а назустріч нам розпочалася стрілянина залеглої за брукованим шляхом піхоти, за нашими плечима напосідає кіннота, а в нас уже і набоїв обмаль... З нашого штабу через далековид пізнали за шляхом перед нами піхоту в галицьких уніформах, яка прийняла нас за ворогів, — бо ми були одягнені — хто в чім міг.

                        На моїм возі був скручений великий прапор, який доручено мені берегти. Малиновий прапор, на тлі якого Архистратиг Михаїл з мечем. Мене щось спонукало той прапор розгорнути та йти у напрямі своїх — у тому ж напрямі, на певну віддаль зліва від мене ішов також наш комісар Паладійчук в уніформі галицького вояка. По нас перестали стріляти свої, а перенесли обстріл по большевицькій кінноті, яку рідкими пострілами обстрілювали і з нашої валки. Кіннота заметушилася, декілька з них ще поґальопувало в нашу сторону, але під рясним обстрілом нашої піхоти швидко завернули і зникли за пагорбами. Була то радісна зустріч із своїми.

                       Пишучи це, я виконую волю покійного Ст. Паладійчука, з яким мав останню розмову у жовтні місяці 1974 р. за кілька тижнів перед його смертю. Дослівні його слова: "Послухайте, друже, я чую, що вже довго не потягну. Прохаю Вас згадати, як прийде мій час, і про мене... Хай знають Таращанці, як хто є ще з них живий, та й свої тут хай знають, що пів серця залишив я там, де кувалась доля України... Бо от я ще недавно листувався із колишнім моїм учнем гімназії, яку я там заложив. Бачите, таки щось із мене залишилося і там... Це мене підбадьорює... та мабуть не надовго..."

                       Згадуючи про це все, думка зупиняється перед загадковістю витівок химерної Долі, — чи Божого призначення?.. — а прощаюсь востаннє аж тут, за океаном у Торонті, у канадійській державі. Його останнє бажання виконую.            

неділя, 24 квітня 2016 р.

СТЕПАН ПАЛАДІЙЧУК, 1888 — 1974

                        30 листопада 1974 р. в залі Інституту св. Володимира в Торонті була доповідь відомого українського поета в Канаді Бориса Олександрова.

                       Серед учасників на доповіді знаходився також і Степан Паладійчук, відомий педагог та суспільно-громадський діяч, людина похилого уже віку, яка не пропускала жодної культурної імпрези. Він прибув на доповідь, не зважаючи на погану погоду. При виході з будинку впав на покритих ожеледою сходах і, замість додому, його повезли до шпиталя, де він два дні пізніше попрощався із цим світом.

                      Степан Паладійчук народився 8 січня 1888 р. в подільському селі Шупарка, Борщівського повіту в Галичині, яка тоді була одним із коронних країв багатонаціональної Австро-Угорської імперії. Народився він у незаможній селянській сім'ї, вже змалку привикаючи до важкого і трудолюбивого життя своїх батьків. Народну школу відвідував він у своєму селі, а середню освіту здобував в Учительській семінарії в Заліщиках. Після першої світової війни він закінчив Педагогічний Інститут в Варшаві.

                      Закінчивши учительську семінарію в 1909 році, Степан учителював в народних школах Борщівського повіту та віддався праці для усвідомлення свого народу. Через те був на списку "ненадійних" і шкільна влада не дозволяла йому задержатися довше на одному місці. Одружившись також з учителькою Антоніною Чолкан, мусіли вони постійно переходити з одного села до іншого.

                       З вибухом першої світової війни Паладійчук був мобілізований до австрійської армії і в 95-ім полку піхоти перебував на східному фронті в ранзі хорунжого. 4 червня 1916 року попав він під Луцьком на Волині в російський полон. Доля, одначе, бодай тут була ласкавіша для нього й його затримали в Україні на праці у добрах графа Браніцького у селі Черепині, Таращанського повіту на Київщині. Тут він мав також неприємності з московською владою за те, що зичив знайомим з праці людям українські книжки, друковані в Галичині, яких йому вдалося декілька задержати при собі. Тоді це була "мазепинська" пропаганда так само, як тепер це називається  націоналістична пропаганда, за яку саджають до концентраційних таборів. Тут на згаданій

 На світлині з червня  1917 р.:  Фраґмент з посвячення хреста в пам'ять
Шевченкові та всім борцям за свободу у селі Черепин, Таращанського
повіту на Київщині. С. Паладійчук на задньому пляні вистає понад
голови учасників, між хрестом а прапором під транспарентом.

роботі його захопила російська революція в березні 1917 року й кинула у вир революційних подій. Тоді він почав українізувати місцеву школу, а згодом був призначений шкільним інспектором українських шкіл Таращанського повіту. Перебуваючи в селі Черепин, Паладійчук спричинився немало до національного освідомлення села і за його ініціятивою влаштовано було в серпні спізнене Шевченківське свято на Шевченковій горі, на якій поставлено великий хрест. Коли за гетьманської влади дозволено було відновити Корпус Січових Стрільців під командою полк. Євгена Коновальця, Паладійчук вступив в його лави, але за Директорії був призначений Комісарем Таращанського повіту й на цьому пості перебував аж до поновної большевицької окупації в 1919 р. Осінню 1919 р. Паладійчук повернув назад до Корпусу Січових Стрільців і після ліквідації регулярного фронту 2 листопада 1919 р. був інтернований у таборі в Польщі. В таборі він зголосився на посаду учителя в Більчу Золотому, Борщівського повіту, де перебувала його дружина з дітьми. Тут він перебув першу окупацію північно-східньої Галичини большевиками літом 1920 р. Але це було тільки тимчасово, бо, як тільки закріпилася польська влада в Польщі, Паладійчука перенесено на учительську посаду аж до Ченстохови в корінній Польщі, де він перебув 20 років але до другої світової війни.

                      Перебуваючи далеко від рідних земель й українського народу, Паладійчук зорганізував українську школу у Ченстохові для дітей українців-наддніпрянців, що опинилися там як емігранти з окупованої большевиками України. Сам він був активним членом (зв'язковим) "Взаємної Помочі" українського учительства у Львові, УВО, а пізніше ОУН та передплатником українських часописів та журналів. Працював над підвищенням своїх учительських кваліфікацій. Своїх дітей висилав до школи до Галичини, щоб дати їм добре українське виховання.

                       В час другої світової війни, коли німці захопили польські землі під свою владу, Паладійчук перейшов на працю учителя на українські землі Сяніччини, де пізніше був номінований інспектором українських шкіл Сяніцької округи. Перед наступом большевицьких армій Паладійчук подався дальше на Захід й опинився в таборі для біженців у місті Новому Ульмі у Південній Німеччині, звідки в 1974 р. виїхав з сином Романом, дочкою Орисею (Кривинюк) і внуками до Канади.

                        Перших шість років Паладійчук працював фізично. Згодом, як активний член Українського Національного Об'єднання, був обраний секретарем Краєвої Екзекутиви й перейшов на працю в УНО, де був інспектором шкіл УНО і директором школи Філії УНО в Торонті-місті. На протязі кількох років був головою Провінційної Екзекутиви УНО Онтаріо. Під час свого учителювання в Торонті він виховував українську дітвору на свідомих синів і дочок української громади в Канаді. Бог нагородив його поважним віком і фізичними силами, які він всеціло віддав для добра української громади. Праця його не пішла на марне, бо його діти і внуки — це свідомі українці, які також не жаліють ані гроша ані труду для української справи. За Польщі обоє вони зазнали благ польських тюрем, за приналежність до ОУН, Роман у Березі Картузькій, а Орися у Львові.

                          Степан Паладійчук був також автором цінних споминів з часів Визвольних Змагань, 1917-1920, а один з них був Спогади про «Гребенківщину» , друкований у "ВК" ч.1 (27) 1967. Він залишив також свої спомини з часів перебування в Україні, які чекають своєю черги у редакції "Вістей Комбатанта". 
                                                                                                                              
                                                                                                                              Василь Верига

неділя, 10 квітня 2016 р.

ЗЕНОН ЗЕЛЕНИЙ — ОПІКУН УКРАЇНСЬКОГО ЮНАЦТВА У ВИРІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


                        Здається, він поїхав у службову поїздку, щоб боронити юнацтво перед знущаннями під час непосильних дітям зайнять у часі війни, охоронити їх перед бомбардуваннями, зорганізувати можливість навчання, завезти молитовники, післати священиків, учителів, порадити, потішити батьківським словом... А може новий серцевий удар прикував його в лікарні до ліжка тимчасово, і як тільки перестануть докучати часті болі, він почне вже звідтам телефоном давати доручення своїм співробітникам, як лагодити справи Української Виховної Системи, СКВОР-и під час СКВУ, з'їздів, нарад ОУПК та сотні інших
справ у зв'язку з тією широкою діяльністю в шкільництві, яку він був розгорнув.

                       Так багато розпочатих, широкорозгорнених справ треба було уводити в життя... Спільно із своєю співробітницею Кекилією Паліїв щодня після виснажливої при стані його здоров'я праці, у школі щодня вони просиджували до півночі на нарадах, курсах, над паперами "українського міністерства освіти" (так вони любили жартувати...)

                      Чекають своїх дбайливих реалізаторів і підручники, і дитячий словник, велика кількість проектів з ділянки культури і зокрема шкільництва, чекають матуристи на предсідника іспитової комісії, учителі, громадяни, а його нема!.. І тоді свідомість заставляє помиритись із дійсністю...

                     Він був закоханий у свою учительську професію, у працю з молоддю. Від юних літ завжди з молоддю, у школі, з учнями. У вдячній пам'яті зберігають його численні учні Львова, Берхтесґадену (Німеччина) та Канади.

                     Своєрідний матеріял, що віддзеркалює його глибоку любов до молоді, його турботи про неї, відданість справі її виховання і збереження, є його книжка п. н. "Українське юнацтво в вирі другої світової війни".

                      Справу побору неповнолітніх дітей, віком 15-18 років (хлопців та дівчат) до обслуги протилітунських гармат у Райху і в окупованих німцями країнах він глибоко переживав.
Не тільки тому, що німці без його згоди (тоді він був керівником Відділу Молоді УЦК) й всупереч
волі цілого Проводу УЦК були помістили його прізвище під відозвою до молоді під час акції набору, але й тому, що він по-батьківському тривожився долею дітей, не давало йому спокою вчительське сумління, щоб дітей втягати у воєнні дії.

                      Тому й уважав своїм обов'язком відразу зібрати й опублікувати документи про цю акцію німців. Автор, збираючи ці документи, робив відразу записи, блискавично діяв, реагував на щораз то нові розпорядки військової та шкільної німецької влади. Все це вимагало безупинних роз'їздів, інтервенцій, постійного напруження нервів, серед невигод і небезпек бомбардування був завжди під загрозою життя, кривдив свою родину, бо ж був дома тільки рідким гостем. Робив це задля дітей, виконував вчительський обов'язок. Взагалі в нього була дивовижна духова щедрість, уміння укласти всю свою душу в кожну працю. Був щедрим до самопожертви. Праця його в УЦК на постах керівника шкільного, а згодом Відділу Молоді й опіки над родиною — це щоденна напружена їм служба. Кінчав свій день праці тоді, коли полагодив справи, часто опівночі залишав бюро. З математичною докладністю виконував до подробиць всі обов'язки, щоб можна було вибороти у німців більше поступок — примістити якнайбільше нашої дітвори в середніх школах академічного типу, щоб вирвати учнів із насильного вивозу на працю в Німеччині, щоб допомогти батькам-селянам примістити дітей у міських школах.

                       Усе це віддзеркалене у згаданій книжці. Праця, мабуть, унікат свого роду. Сумніваємося, чи інші народи мають таке видання, хоч їх молодь також була у вирі війни.

                        Уже із зовнішнього її вигляду можна зорієнтуватися, що її автор вклав у її виготовлення не тільки багато часу, але й зусилля, щоб подати якнайкраще матеріялів і подробиць. У книжці всі потрібні документи, листування, відзнаки, скорочення змісту англійською та німецькою мовами, знімки, кольорові відзнаки на одностроях юнацтва, поіменний покажчик згаданих у тексті імен тощо. Оформлення книжки, у виконанні Мирона Левицького, естетичне, дбайливе. Вона придатна для наукових дослідів. Вийшла вона накладом Братства кол. Вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії в Торонті 1965 р.           

                       Зенон Зелений пов'язаний із Братством не тільки як вояк, кол. січовий стрілець, член Військової Управи, але й тому, що любив військо, шанував лицарів за готовість жертви життя, а крім того, сам він відзначався даром дружнього, невимушеного спілкування з найрізнороднішими людьми, даром тим, який притягав до нього людей, тягнув його у гущу життя, не дозволяв відмовлятися від обов'язків. Каже Володимир Кубійович у передмові до книжки, що "хто знає, що з цією молоддю сталося б, якби не постійні інтенсивні і часто ризиковні заходи УЦК, зокрема проф Зеленого для її охорони". Колишні юнаки повинні виявити вдячність своєму опікунові, набувати його книжку, популяризувати її та надсилати до редакції "ВК" свої спомини та завваги.


Тоня Горохович

понеділок, 4 квітня 2016 р.

СПОГАД ПРО ЮНІ ЛІТА РОМАНА ШУХЕВИЧА

Б. Підгайний

               25 років тому, 5 березня 1950 року, в Білогорщі коло Львова, згинув в бою з московським окупантом генерал Роман Шухевич-Чупринка. В той час він був Головним командиром Української Повстанської Армії, головою Проводу цілої ОУН, як Тур і головою Генерального Секретаріяту УГВР, як Р. Лозовський... Він згинув як начальний командир, який відповідав і командував першою лінією всеукраїнського бойового фронту.       
  
                      УВО-ОУН-УПА-УГВР і наша Дивізія пов'язані з його іменем. Бо хоч він офіційно не міг бути співтворцем нашої Дивізії, він вислав в Дивізію членів організації і старався наладнати ними евентуальну співпрацю з УПА.

                       Роман Шухевич виконав свою присягу, яку зложив в 1923 році: Здобуду українську державу або згину в боротьбі за неї!

                    Боротьба України з Москвою йде далі. І в Україні і в цілому світі. Симоненко, Мороз, Юрко Шухевич і тисячі інших продовжують боротьбу своїх предків. Боротьба може ще потривати, але побіда буде з нами.

                        Вічна слава героєві української національної революції та тисячам поляглим його воїнам!    

Редакція



                         Як минулих років, так і в 1923 році, відбувалася весела забава, "баль смотриків", в малій залі Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. Пані Гординська, Говикович, Струмінська, Федак і інші матері доростаючих дочок уладжували, майже кожної суботи, танцювальні вечорі, де наша доростаюча молодь могла б стрічатися, вчитися товариських форм, танців тощо. При фортеп'яні завжди сиділа якась тітка і музика майже не замовкала.

                      Роман Шухевич танцював віденського вальса з своєю чорнявкою. Це йому вправно йшло і дівчата любили з ним танцювати. Він потрапив був обійти цілу залю довкола "щупаком". Роман скінчив курс народних танців в Авраменка і потрапив танцювати ранішну коломийку до не-втоми. Такі наші забави тривали до самого ранку. Тої ночі, коли піяно замовкло на хвилину і Роман відпровадив свою дівчину на її місце, приступив до нього його приятель Богдан і пригадав, що вже пора йти на зустріч з Петром. Роман поглянув на свою чорнявку, махнув головою і оба непомітно зникли з залі.

                       Стріча мала відбутися коло св. Юра. Оба хлопці йшли мовчки. Пригадувалися хвилини першої зустрічі з Петром Сайкевичом в домі гімназійного вчителя Гординського та їх свояків Бірчаків, де він часто оповідав про свою участь у першій світовій війні, спочатку в австрійській армії, де дослужився ступня старшини, а пізніше з львівського фронту. Ми знали багато його геройських вчинків, а особливо той, який друкувався в календарях, — зірвання ворожого панцирного поїзда. Це нам імпонувало і ми його радо слухали. Він нам часто повторяв, що наша війна не закінчена; вона скінчиться щойно тоді, коли виборемо свою незалежну державу. Часто давав нам відповідну літературу, особливо про підпільну боротьбу ірляндців і поляків, про Пілсудського тощо. Нам не треба було говорити, що ми в зовсім подібній ситуації й мусимо боротися за свою державу. Тоді ми довідалися, що маємо підпільну організацію УВО (Українська Військова Організація) і, щоб туди дістатися, треба було заслужити собі довір'я, треба було практично доказати, що людина до тої роботи надається. Від Ґенка Бірчака ми знали, що Петро Сайкевич є в тій організації великою "шишкою". Тепер ми йшли, щоб перед ним зложити присягу члена УВО. Це буде переломова подія в нашому житті, від тепер команда УВО буде нашим зверхником, а ми всеціло віддаємося на службу вітчизни. Роман мав тоді 16 років, Богдан був рік старший. Вони разом росли, разом ходили до одної кляси, сиділи в одній лавці, разом мешкали. До їхньої групи належали Ґенко Бірчак, Гриць Терлецький, Омелян Матла і інші, які може ще живуть в Україні.

***

                      Було темно. Жовтневе листя шелестіло під ногами. Роман і Богдан мовчки чекали на Петра. Пригадувалися минулі роки, коли під керівництвом Петра вони гартували свої характери, виробляли обов'язковість і відвагу, коли під проводом Гриця і Ґенека ходили вечорами на "бойові" вправи на вулицях Львова й зводили бійки з "батярами". Спочатку це не було легко, приходилося програвати й вертатися з підбитими очима, порозбиваними носами, а навіть головами. Але незабаром страх перед батярами зник, а від них навчилися діяти швидко й несподівано.

                      Роман був відважніший від усіх. Ще 15-річним юнаком він врятував життя одному молодому хлопцеві, мабуть, жидові. Це було на річці Буг у Камінці Бузькій (тоді Струмиловій). На замерзлій річці ковзалися діти й старші, але лід не був всюди безпечний. На одному такому місці заломився лід і хлопець пішов під воду. Роман, не вагаючись, скочив у воду й при допомозі інших врятував нещасливого лижваря. За це він заплатив важкою хворобою бронхіту. Д-р Панчишин приписав йому спеціяльне харчування. Коли він вернувся знову до школи, завжди їв на сніданок два яйця. Хоч ми ніколи не були ситі, проте ніхто з нас не жалував для Романа тих яєць.              

                      Кожної неділі треба було йти на еґзорту, а з неї, під опікою вчителів, до церкви на Службу Божу. Багато старалося втекти під час маршу і нам це часто вдавалося. Ми йшли тоді на площу Сокола Батька грати копаний м'яч або вправляли легку атлетику. Але перед спанням і по пробудженні Роман завжди клякав на хвилину коло ліжка, христився і молився і це затримав до кінця свойого життя.

                       Побожним був також наш провідник Петро. Цей завжди старався нас затягнути до церкви. Перед кожною більшою роботою мусіли ми йти молитися, щоб Бог поміг нам виконати наші завдання. Зрештою, святили колись наші отці ножі гайдамакам, молилися цілі армії перед боєм, щоб побити свого противника, робили так й ми.          

                 Патріотично виховувалися ми в Пласті. Там гартували ми наші хребти. Нашим курінним був тоді Ярко Весоловський, а опікуном гуртка був один з братів Монцібовичів. Ми мали свій гурток, де Роман часто був провідником. Наш гурток належав перший до тієї групи пластунів, які, мабуть в 1923 році, поїхали літом на Маківку, щоб упорядкувати побоєвище наших УСС-ів з московським наїздником. Ми збирали розкинені кости УСС-ів, зложили їх в спільну могилу, висипали курган і поставили великий хрест з найбільших смерек, які тоді могли там найти. Могилу обвели гарним парканом. Спорт вправляли ми в Соколі або з нашим вчителем від спорту, Гайдучком, на площі Сокола Батька. В той час, в середніх школах мали лише на показ один диск, одне ратище і пару боксерських рукавиць. Поляки на такі речі грошей не давали. Тоді, на сотки наших спортовців, лише Роман Шухевич і Юрко Старосольський мали черевики до бігання, а Богдан Підгайний мешти до метання. Коли ми грали копаний м'яч, то наш колєґа Михайло Жук завжди мав шило і дратву і направа м'яча часто тривала довше, ніж сама гра. Роман не любив такого спорту, в якому вирішувала сама фізична сила. Він волів такий спорт, в якому випробовувалася сила волі. Тому він вправляв біги на довші віддалі і плавання. Під час т. зв. Других Запорізьких Ігрищ Роман здобув перше місце в плаванні на 100 метрів. Бігав також в штафетах. Зимою любив потанцювати на леді з нашими дівчатами, а в неділі їздив на лещетах. В Соколі вчився він будувати т. зв. вежі, якими пописувалися ми під час фестинів на площі Сокола Батька.   

***                     

                       Одного дня прийшов наказ. Треба було поїхати в Карпати, в Бойківщину, і підібрати пістолі та амуніцію, що були сховані в криївці на вершку гори Пікуй. Доставлено їх там з Праги. Комендантом назначений був Ґенко, мабуть тому, що Петро його найкраще знав. Ми без перешкод заїхали до Борині і пішли на Пікуй, який лежав на самій границі між Польщею і Чехо-Словаччиною. Коли ми знайшли криївку, то побачили, що цілий склад зброї затік водою, а пакуночки з набоями порозліталися. Ми запакували в наші наплечники по кільканадцять пістолів марки "Ортґіс" і понад тисячу набоїв. Набої злетіли на спід наплечників і виглядало, що ми несемо квасолю або біб. Це був вакаційний час і через можливість пачкування між Польщею і Чехо-Словаччиною в околиці було багато прикордонної охорони. На щастя, приїхала більша прогулянка довколишніх священиків з возами під сам Пікуй і нам трьом юнакам не було важко знайти притулище серед священичих родин. Під час зливної бурі ми вмістили свої наплечники на їхні вози, повечеряли і прийняли запрошення о. Мартиновича переночувати на його парохії в Борині.

                      У Львові свіжий клопіт. На головному двірці і на інших були спеціяльні контролі, які провіряли харчі, що їх везли з довколишніх сіл. Розпаковували пакунки і накладали особливі оплати. Роман запропонував, що він піде перший і скаже, що має трохи квасолі. Коли б його затримали, ми мали шукати іншого виходу. Ми бачили як контроля обмацувала його наплечник, але не казала його знімати. Тоді ми пішли бігом за ним, мовляв, ми також з квасолею. Нас не турбували, бо ми були з тої самої групи.    

***

                        Під Юром стрінули ми Петра. Він був від нас на вісім років старший, колишній старшина австрійської і української армій. Він був трохи вищим від нас, але нам тоді він виглядав дуже великим. Привітався з нами і повів головним входом до церкви. Там вручив нам по два пістолетні набої до правої руки, яку ми піднесли догори. Тоді почав шепотом проводити присягу увіста, а ми повторяли. Ми присягали на вірність українському народові, на безоглядний послух команді УВО, і що будемо боротися за свою державу, і або здобудемо її, або згинемо в боротьбі за неї.

***

                       Петро гартував нас і духово і фізично. Ми читали відповідну літературу та слухали доповідей Петра. Всі нарікали на писання Дмитра Донцова, яке, чомусь нам не відповідало. Зате радо вчилися конспірації, криття в терені, маскування, не згадуючи про стріляння та вправи в рукопашній боротьбі.

                   Це, що ми читали в нашій пресі про наше шкільництво, покривалося з нашими щоденними переживаннями. В 1923/ 24 р. завели в нашій гімназії примусову польську мову. Вчив нас вчитель Лівочинський, вихрищений жид, який нас чіпався. Дійшло до того, що він назвав нас хамами і ми рішили збойкотувати його лекцію, якщо він цього офіційно в клясі не відкличе. На початку слідуючої лекції ціла кляса стояла, а наш представник, Роман Говикович, пішов до катедри і зажадав  відкликання  слів, сказаних Лівочинським. Якщо ні, кляса буде його бойкотувати. Лівочинський попав в злість, потвердив свої слова і викликав першого, теперішнього священика в Дітройті, Івана Прокоповича, який встав, але мовчав. Лівочинський побіг до директора Наливайка, якому ми все розказали. До директора говорили ми по-українському. Справа опинилася в кураторії і, мимо відсидженого 15-годинного карцету, кураторія наказала при кінці року виключити Романа Говиковича, Івана Прокоповича, Романа Шухевича і Богдана Підгайного. Директор Кокорудз з головної Академічної Гімназії прийняв їх до себе, де вони й здали матуру.

                     Була ще справа з польськими орлами, яких вішали на головній стіні в клясі. Вони часто зникали і ніхто не хотів вірити, що коли вікна відкриті, орли вилітають...

                    Університету поляки нам не дали, хоч обіцяли. Ми мали свій в катакомбах, якого поліція переслідувала. Нашим учителям не давали посад в Галичині і на Волині, примушували їх їхати в корінну Польщу. Наші школи замикали, а закладали польські. Дійшло до того, що начальна команда УВО постановила заманіфестувати перед світом кривди українського народу на своїй землі. Постановлено виконати атентат на львівського шкільного куратора, Собінського. Виконання цього доручення отримав Петро, який, нормально, був старшиною для спеціяльних доручень у полковника Коновальця.

                    Справа не була легкою. Поляки сподівалися якоїсь реакції і особливо пильнували свойого куратора. Беручи до уваги різні можливості, Петро пропонував спрепарувати наладовану вибуховим матеріялом камізельку, атентатчик мав висадити у повітря себе і куратора. Петро припускав, що поліція робитиме обшук всіх молодих делегатів і може знайти пістолю. Треба було добровольців. Роман зголосився один з перших.

                  Пізніше атентат виконано біля хати куратора, коли він вертався з кіна. Нікого не арештовано з тих людей, які брали будь-яку участь в тій акції. Польська поліція арештувала невинних людей і засудила двох членів УВО, зовсім невинно, на кару смерти, Івана Вербицького і Василя Атаманчука.

               Атентат на куратора Собінського був остаточною пробою для Романа, А щоб скомпромітувати польську поліцію і польське судівництво, Команда  УВО плянувала зорганізу-
вати в невтральній країні, Швайцарії, політичний процес, де справжні виконавці замаху мали б признатися публічно до своєї участи.

                         В літі 1927 р. відбувся спеціяльний вишкіл для членів УВО на поляні ім. полк. Є. Коновальця на Закарпатті, де, крім Романа було кільканадцять галичан. Курс провадив Петро. На інспекцію приїздив Ріко Ярий і інші члени Головної Команди УВО. Петро застосовував дуже тверду фізичну заправу, довгі марші, нічні вправи, науку про зброю, картографію, конспірацію. У вечірні години, часто при ватрі, відбувалися політичні дискусії, де говорилося про ідеологію УВО, про способи боротьби для відновлення власної державности. Члени того курсу переходили спеціяльні вишколи для підготовки і виголошування різного рода промов. По тім курсі, вони мали організувати УВО, яка в той час на практиці не існувала.

                    Сталося інакше. Новий провід УВО зламав ту постанову і вжив майже всіх учасників курсу до нападу на пошту при вулиці Глибокій. Скоро вилапали всіх учасників і пляни розбудови УВО залишилися не виконаними. Романа до нападу на пошту не брали, бо він мав за собою атентат.

                           Під час того курсу оба виконавці атентату власноручно написали докладні звіти про підготовку і проведення атентату так, щоб швайцарський суд і, взагалі, цілий світ повірив про цю справу. По застанові, УВО рішила не робити такого процесу, щоб видавати справжніх виконавців, а поляки й так завжди могли б арештувати невинних. Але власноручно писані звіти лишилися в архіві Сеника і воно не було надто приємно, коли прокуратор чи слідчий суддя показував ті письма арештованим в іншій справі.

                     УВО плянувала посилати своїх членів до польського війська, особливо студентів, які могли б йти на старшинські школи. Роман зголосився до війська і його покликано до Володимира Волинського до артилерії, але за кілька місяців його звільнено. Це був вже 1928 рік і тоді провокатор Роман Баранський доніс про Романа до польської поліції. Його не могли чіпатися за Собінського, бо "правдиві" виконавці замаху сиділи в тюрмі, але його усунули з старшинської школи.

                      Роман Шухевич народився 17 липня 1907 р. в Краківці. Мав 172 цм. висоти, був стрункий, з кучерявим ясним волоссям, рудавої відтіні. До того мав рідкі передні зуби. Був популярний серед дівчат, що приписували, згідно з старинним переказом, його рудим кучерям і рідким зубам. Одружився з дочкою о. Мартиновича. Був дуже здібним. Хоч школа для нього завжди була на другому місці, матуру здав з відзначенням в 1925 р. Коли опинився на політехніці в Данціґу, його математичні задачі відписували не тільки наші студенти, але й німецькі. Після закінчення бойкоту українськими студентами польських університетів, Роман повернувся до Львова, де мешкали його батьки.

                       На 16 році життя зложив присягу й посвятив ціле своє життя для України. Згодом перейшов до ОУН, де почався його ріст, від простого бойовика до начального Командира УПА, провідника цілої ОУН і Генерального Секретаря УГВР. Роман Шухевич виніс свою любов до України від своєї родини, від свого оточення та від політичного середовища, в якому він жив. Він завжди вірив в це, що він робив. Він посвятив свою родину, своїх батьків, свою дружину й дітей, а сам залишився на полі бою, серед ворога, часто висилаючи своїх приятелів на еміґрацію. Він витримав на фронті боротьби так довго, як тільки міг. Він боровся за свою державу й згинув у боротьбі за неї.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації