ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 20 листопада 2008 р.

Андрій Білинський: В концтаборах СРСР 1944-55, спогади і спостереження.

КНИГА

Андрій Білинський: В концтаборах СРСР 1944-55, спогади і спостереження, з передмовою ген. Ол. Грекова, Мюнхен-Чікаґо, 1961, стор. 379.

Автор, дивізійний старшина, львівський студентський діяч, що 1940 р. як ніби німець виїхав до Німеччини і студіював у Берліні право й політичні науки, попав 1944 р. до Дивізії „Галичина" й 21 липня 1944 р. був під Золочевом полонений. З іншими дивізійниками перевезений ешелоном у копальні бурого вугілля в Сталіногорську під Москвою (про подібний етап розповідають і спогади покійного П. Грицака „Вежі й кулемети", Мюнхен, 1959), де проходили політичну провірку різні групи підсовєтських громадян за співпрацю з німцями; слідство у „внутрішній тюрмі МГБ" в Сталіногорську під замітом служби в німецькій адміністрації ГГ; за розповідь про умови життя німецького робітника пришито йому антирадянську аґітацію й засуджено на десять років концтабору („ІТЛ"). Почерез Москву й етапами на Горький-Кіровськ відправлений 1945 р. на Воркуту, де після цинги йому вдається влаштуватися на легшу працю скрипалем в оркестрі театру в'язнів Воркутлаґу (три роки), з яким відбуває всі його ґастролі по Заполяр'ї; зустрічається тут з в'язнями-українцями ще з 1939-41 рр. та з повоєнними, теж — з масою „блатних", язвою таборів; 1948 р. виділено політичних в'язнів в окремі табори; у зв'язку з психозом війни, в 1949 р. виринає думка зорганізування таємної самооборони політичних в'язнів й один із організаторів звільнений (інж. Сорока) їде у Львів та нав'язує зв'язки з підпіллям ОУН (Р. Шухевичем); у зв'язку із слідством КҐБ щодо цієї розкритої при смерті Р. Шухевича в березні 1950 р. організації, перекинуто автора в 1950/51 р. з Воркути почерез Кіровськ у концтабір в Долінці біля Караґанди (Казахстан), звідки його повернено на Воркуту, а далі в комійський Сиктивкар аж на процес проти організаторів самооборонної організації в'язнів (вересень 1953); кару смерти авторові замінено на 25 р. — у з'язку з полегшами після смерти Сталіна; вербовано його й до антиоунівської публічної пропаганди; відбувати нову кару автора відправлено в Ескібастуз та Джесказґан (Караґанда); 1954 р. режим послабшав у зв'язку з ліквідацією Берії; наприкінці 1954 р. почато звільнення й східньо-азійських чужих воєннополонених; у березні 1955 року перевезено й автора як німецького громадянина в репатріяційний табір у Решотах (Красноярщина), а звідси згодом вільним ешелоном у Німеччину. Розповідає автор і про різні інші концтабори, що про них чув лиш із оповідань свідків, подібно — про страйки на Воркуті 1953 р., в Норильську та Кінґірі. — Автор був кмітливим спостерігачем, що добре записував у пам'яті бачене й зачуте. Інколи сторінками наводить погляди й дискусії в'язнів із різних кінців СССР чи не до всіх проблем червоної імперії. Влегшувала це його порівняно вільніша праця члена театральної трупи. Дуже багато в тому влучного й слушного та добре ознайомлює із підсовєтською проблематикою після війни. Однак інколи важко позбутися підозри, що це в багатьох випадках — при передаванні отих дискусій — здебільша літературно підправлені авторові погляди, може й з пізнішого вже часу. Це його добре право критично глядіти на боротьбу підпілля ОУН: однак інколи його трактування підпільників-в'язнів звисока, може, й кривдне. Нам доводилося чути від української молодої людини (28 р.), яка в 1951-58 роках просиділа в концтаборі увесь час у спецтаборі біля Омська, — що маса наших політв'язнів дивилася на таборових „придурків"-інтеліґентів теж призирливо; а автор як довголітній член усяких театральних таборових гуртків теж до таких „придурків" насправді належав. Більшість свого ув'язнення автор провів якраз у „битових" таборах, отже не специфічно „політичних". А в тих останніх стосунки панували подекуди трішки різні від описуваних. Порядок радикально навели з блатними якраз західньоукраїнські політв'язні, і саме їм більшість німецьких полонених завдячує своє життя. — Серед переповіджених автором версій про події в інших таборах чомусь промовчано однак ті, що до авторових концепцій не підходять (за словами нашого інформатора це стосується якраз повстання українських жінок у Кінґірі: не була це
отака собі „бабська справа", як це його насвітлює — з зачутого — автор, що напевно мусів був чути і про політичне тло цього вибуху). Не хочемо вірити, щоб автор був аж такий „німець" з типово-німецькою тактикою „тотшвайґен" для всього, що не підходить до власної концепції. — Стримуємося й від коментаря до його звіту про процес у
Сиктивкарі, де, за авторовими словами, засідали й обі кур'єрки вбитого в Білогорщі Р. Шухевича-Чупринки (Галина Дидик, Дарія Гусяк), а теж і від коментарів до переказу 18-томного акту обвинувачення, до якого автор мав вгляд, але — вже куди коротшу пам'ять, ніж хоча б для ведених принагідно ідеологічних дискусій; а того можна лиш пожаліти, бо його версія смерти Шухевича інша від тої, яка кружляла між українцями і по концтаборах СССР і на еміґрації. . . Однак, може, знайдеться хтось компетентніший доповнити цю, все ж дуже цікаву, книжку, яку треба читати критично.

О. Ф. Г.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації