ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 31 березня 2010 р.

Бої сірожупанників на польському фронті

Василь Прохода

Після упертих боїв на Північному фронті проти большевиків в Коростенському районі, Сірій дивізії було наказано перейти на Польський фронт в район Луцька — Володимира Волинського. Подорозі в Луцьк на ешелони, 1, 2, і 4-го Сірих полків на ст. Бердичів, несподівано напали на вранці 7 березня 1919 р. большевики-таращанці. Після кривавого бою аж до пізнього вечора, коли стемніло, сірожупанники забрали своїх убитих та ранених і від'їхали до Шепетівки, залишивши оборону міста Бердичева начальникові його залоги командирові Залізничої дивізії*) отаманові Андрієві Вовкові, який мав досить сили відбити наступ ослаблених в бою таращанців.

На станції Шепетівка Сірі поховали убитих — хорунжого Буряка та чотирьох козаків. Вони були обурені безпорадністю штабу своєї дивізії з отаманом Палієм та байдужним відношенням отамана Вовка, що був безучасним до кривавого бою. Після похоронів були скликані старшинські збори для обговорення безладдя, що панувало в штабах. На зборах отаман Палій заявив, що він слабий для командування дивізією, а тому відмовляється від неї і передає обов'язки начальника дивізії своєму заступникові старому п-полковникові Абазі.

Ще більше обурення викликало поступовання отамана Вовка, який зі своєю дивізією залишив місто Бердичів без бою і доповів Головному Отаманові, що сірожупанники навмисно віддали большевикам Бердичів і здеморалізували його дивізію. Наслідком цього в Головній Команді, було вирішено обезброїти і розформувати Сіру дивізію. Тоді ветеринарний лікар дивізії, полковник Кость Вротновський-Сивошапка, особистий приятель Симона Петлюри, поінформував його про дійсний хід подій. Постанова про розформування дивізії була скасована і дивізія від'їхала на Польський фронт, підпорядкована Штабові Північно-Західнього фронту отамана Оскілка.

В Луцьку було досить місця для розташування дивізії в касарнях колишнього російського полку біля двірця. Розташувались у них господарькі частини полків, а муштрові відділи були вислані в села Киселин, Пересна, Навоз, на правому березі ріки Стоходу і в Колки на Стирі. Штаб дивізії по старій звичці відокремився і зайняв в місті кращий будинок, давши полкам повну ініціятиву в самоуправі та чинності на позиції. На передову позицію йшли лише ті, кого вабили боєві пригоди, а більшість "відпочивала".

 Новий начальник дивізії полковник Абаза більшої активности від отамана Палія в командуванні дивізією не виявив, а начальник штабу сотник генштабу Морозевич, уділяв забавам у запіллі більше уваги, ніж подіям на фронті...

Бездіяльність штабу дивізії в належному керуванні чинністю сірих полків, байдужість до проявів деморалізації, що загрожувала загальним розкладом, пригнічуюче впливали на мене. Частина старшин захопилась забавами та розвагами в місті, ніби в мирний час.

Командир полку полковник Петро Ганжа був заслабий запровадити належну дисципліну в полку.   Тогочасні обставини деморалізували тих, що могли бути героями. Деморалізаторів треба було на власну відповідальність вигнати.  Про це я говорив Ганжі. Але він на рішучий крок не відважився.   До того не ліпшим був сам начальник штабу дивізіїі Морозевич.  Таке безладдя так вплинуло на мене, що я не бачив доцільности в своїй діяльности. Коли щось робити, то треба робити як слід, або зовсім чогось нерозумного не робити, щоб для майбутнього покоління ідея боротьби за волю України залишилась чистою.  Я подав рапорт про звільнення мене зі служби в полку й дивізії.  Було це десь перед Великоднем. Пробуджена весною природа манила мене в рідний край. Але я не виїхав.

В цей час поляки перейшли Стоход, взяли Пересну і відтиснули сірожупанників до Рожища. Полковник Ганжа виїхав на передову позицію і наказав поручникові Стаховському зібрати сотню козаків, взяти боєприпаси, головне гарматні набої та харчі. Стаховський попрохав мене залишити намір відходу з дивізії та їхати з ним на позицію. Штаб дивізії «ані кує, ані меле», а тому треба нам самим, як то було в Коростені та в Турчинці, організувати оборону проти ворожого натиску та об"єднати для цього чинність інших полків. Відходити в цей час з поля бою було б дійсним дезертирством.

Коли ми прибули до Рожища, Ганжа був надзвичайно радий моєму приїздові. Відразу, з прибувшою допомогою, ми зорганізували контрнаступ. Гарматня батарея хорунжого Ковшара отримала набої і відкрила по поляках вогонь «прямою наводкою», і під натиском нашої стрілецької лави, ворог був примушений відійти за Стоход, при чому до двох десятків поляків залишились у Стоході. Переспа знова опинилась в наших руках.  У нас було лише кілька ранених.

На Переспі полк. Ганжа зі мною та в порозумінні з командиру 2 і 4-го полків, організував штаб Ковельської групи, що об'єднував бойові операції та оборону правого берегу Стоходу і далі на північ р. Стиру в районі Колок.

Штаб дивізії був цьому радий і ні до чого не втручався. Я, як начальник штабу групи, посилав туди лише звіти, які використовувались для інформації у «Вістях Сірих», що видавав в Луцьку Культурно-освітній відділ дивізії під проводом Миколи Букшованого з Павлом Дубрівним та Миколою Бутовичем. До Ковельської групи належали відділи 1, 2 і 4-го полків та деякі окремі курені, що були там до приходу Сірих. З них я пам"ятаю назву найбільш боєздатного Кальницького стрілецького куреня та гарматню батерею хорунжого Ковшара, який зі своїх двох польових гармат відкривав такий буревійний вогонь, що викликав у поляків враження, що ми маємо гарматню бриґаду. 3-ій Сірий полк був відсепарований від нас. Командиром полку в ньому був підполковник Пилипенко, прихильник отаманії, не здібний керувати боєвими операціями. З його вини в грудні 1918 року був відданий таращанцям Чернігів та стались втрати в Бердичеві. Дві сотні цього полку були десь в районі Торчина, де діяла Волинська дивізія.

Коли ми відходили з Шепетівки, то з ініціятиви поручника Йосипа Мандзенка, відбили в большевиків у маєтку польського дідича Сангушка в Полонному 14 расових коней. На польському фронті ми використовували їх для розвідки, а головне для зв'язку. Відділи Сірих знаходились в Киселіні, Пересні, Навозі та в Колках. Як у цих селах, так і в менших від них, навіть за Стоходом, були невеликі селянські гуртки повстанчого характеру по десять хлопців у кожному. Селяни були проти польського панування й організували повстання в запіллі польських військових частин. Вони діставали від нас зброю та набої і тримали з нами постійний зв'язок. Це сприяло тому, що ми могли почати підготову для наступу та відібрання у поляків Ковеля. В другій половині квітня ми вже були в Голобах на лівому березі Стоходу. На фронті установилась свого роду рівновага сил. Мене захоплювала чинність начальника штабу групи. Щодня у нас були сутички з поляками, що з погіршенням загальної ситуації для УНР виявляли все більшу настирливість. Поза цим через Стоход переходили кожного дня цивільні люди. Між ними були підозрілі, яких треба було перевіряти, та контрабандисти. Тому вільного часу на роздумування про загальне безладдя та песимістичні висновки у мене не було. Коли настав на передовій позиції спокій, я використовував вільний час для поїздок верхом на коні до Луцька та до Рожищ. Частіше я їздив до Рожища, де був невеликий шпиталь. В ньому я відвідував ранених сірожупанників. Лікарем там була гарна симпатична жидівка, а примарою — земський лікар, поляк. Українським комендантом Рожища ще з гетьманського періоду був мій земляк з Запоріжжя, поручник Марченко, дуже мила симпатична людина, а ще милішою була його дружина Ніна.

Недовго довелось мені тішитись своєю чинністю та відпочинком серед моїх приятелів. В річницю торішнього перевороту в Києві, коли Українська Центральна Рада дозволила розігнати себе, був на цей раз 29 квітня проголошений державний переворот також у Рівному, куди під захист Північно-Західнього фронту докотився Уряд УНР. Отаман Оскілко під впливом партії українських самостійників проголосив себе Головнокомандуючим всіма озброєними силами Наддніпрянської України з диктаторськими правами. Він заарештував половину міністрів уряду генерала Желіховського та його начальника штабу Протозанова, що 28 квітня наказом Головної Команди були призначені для керування Північним фронтом...

Не урахував Оскілко того, що різного роду урядові перевороти тепер не мали вже значення. Головне було втрачене. Боротьбу за українську незалежність провадили ліпші військові частини, так мовити, в силу інерції, яка була значною, без огляду на урядовий політичний курс. В цій боротьбі було об'єднуючим ім'я Петлюри. Всі були петлюрівцями, не знаючи й не бачивши особи самого Петлюри, як то було й зі мною особисто. Стати оскілковцями вони вже не могли. Тому намір Оскілка зі самостійниками, побороти урядове безладдя, вніс у ряди борців ще більше безладдя.  Його ніхто не підтримав.

Замість перевороту сталась авантюра. Лише полковник Антон Пузицький, який у той час був на передовій позиції, рятуючи становище під Коростенем та Новгород Волинським, надіслав телеграму Оскілкові про те, що він і надалі буде виконувати його накази, закінчивши її словами: «Слава Україні! Слава Отаманові Оскілкові!»

Пузицький по своїй аполітичності, не розумів і не хотів вникати в тогочасну ситуацію. Його телеграма не застала Оскілка в Рівному. Він змушений був утекти до Польщі разом з начальником штабу генералом Агапієвим. А Пузицького, з наказу Головної Команди, заарештував командир полку його ж дивізії, поручник Анатолій Костик. Ще проти Гетьмана, коли ми були на Чернігівщині, він мав з наказу отамана Палія, арештувати Пузицького, але тоді я стримав його від нерозумного наміру, а тепер ніким не стриманий, зробив цей безглуздий вчинок. 17 -та Стрілецька дивізія позбавлена твердої керуючої руки, зразу стала небоєздатною. Північний фронт самоліквідувався.

Ще пред Оскілковою авантюрою, Західній фронт був переіменований в Xолмський фронт, командування яким перебрав Наказний отаман генерал 0лександер Осецький, що мав свій штаб у м. Дубно. Звідти він навідувався до Луцька.  Щоб здобути собі популярність, він став великим "соціялістом", їздив по селах Луцького району, де збирав сільські сходини, на яких виголошував промови з обіцянками наділення землею з панських маєтків, надсилкою насіння для посівів та закликав вступати добровольцями до українського війська. Він намагався активізувати вояків що сиділи в Луцьку, пускаючись при цьому на різні демагогічні виступи. Щоб збільшити бойову силу Сірої дивізії, вона наказом Головної Команди переіменована в корпус Сірожупанників, розділивши її на дві дивізії. Начальником 1-ої дивізії залишився полковник Абаза, а для 2-ої був призначений отаман Тимченко. Після такого розділення з витворенням нових штабів та господарських частин, сила такого корпусу стала меншою від колишньої дивізії, бо жодних добровольців до нього не вступило, а ті, що безжурно бавились в Луцьку, активнішими не стали.

Коли отаман Оскілко арештував міністрів Уряду, генерал О. Осецький наказав негайно організувати більший відділ сірожупанників для ліквідації виступу Оскілка. Начальник дивізії Абаза обмежився лише наказом полковникові Ганжі виїхати з відділом Сірих до Рівного. Довелось зняти частину Сірих з передових позицій для поповнення того, що було зібрано в Луцьку. Коли відділ подорозі до Рівного був ще в Киверцях, виявилось, що Оскілко вже втік до Польщі...

Але разом з тим стало відомо про невдачі на Північному фронті. Большевикам був зданий Коростень і вони зайняли Новгород Волинський, загрожуючи Рівному та Шепетівці. Треба було допомогти 17 Стрілецькій Дивізії, а власне тому полкові, що затримував наступ большевиків по
шосовій дорозі з Новгорода до Рівного. Цим полком командував А. Костик, що мав бути в Корці. Йому треба було допомоги. Полковник Ганжа доручив мені перебрати від нього командування відділом, бо я був у дуже добрих відношеннях з начальником дивізії Пузицьким та командиром
полку Костиком, а тому зміг ліпше орієнтуватись у тих обставинах. Мене цікавила зустріч з Пузицьким. Знаючи, що з ним не попаду в якусь халепу, я перебрав командування відділом.

Без затримки досить швидко ми дістались аж під Новгород Волинський.   Вранці 3-го травня ми зупинились на станції Арепи, де був якийсь малий український відділ. Я залишив одну сотню під командою її командира на ст. Арепи, наказавши вислати розвідку вперед і на схід від залізниці та тримати зі мною зв'язок, а сам з другою збірною сотнею похідним порядком вирушив на захід від залізниці, в село Ярунь, звідки послав сильну розвідку в напрямку до Корця з полевою запискою, що була адресована Пузицькому й Костикові. В ній я доповів про прибуття з відділом Сірих і прохав вказівок для дальших дій. На шосе з Новгорода до Корця, ця розвідка мала здибати когось із 17-ої дивізії, або ж мала знайти її відділ у Корцю. Визначивши з командиром сотні позицію перед селом у напрямку можливого наступу большевиків та пославши стежі, щоб не стати предметом несподіваного нападу, сам я опинився в одному домику посеред села. До нього мали посилати мені доповіді з Ореп, а також від розвідок. Біля того домику лежали скрині з набоями. На запитання господарів, хто тут був, він відповів мені, що ще позавчора був тут якийсь український відділ, який наодно з поспіхом відійшов у західньому напрямку і залишив ці скрині з набоями. Большевики тут ще не були. Він чув, що в Корці українського війська вже немає. Там ніби сталась якась зрада і вояки не захотіли битись при большевиків. Тому він попрохав мене, коли й ми будемо відходити, забрати скрині з набоями, щоб він не мав халепи від большевиків.

Лише вечером повернулась з Корця розвідка, не зустрівши по дорозі жодного большевика. Там вона довідалась, що останній відділ петлюрівців відійшов учора. Вояки ніби говорили, що досить вже воювати, бо їхнього головного начальника арештовано за якусь зраду... В цей час прийшов зі станції зв'язковий і приніс мені доповідь від команди сотні про те, що большевики зайняли село на схід від Ореп, очевидне наміром зайти нам в обхід, і що малий відділ, який був у Орепах, відійшов назад на наступну станцію. Тоді я зібрав усіх сірожупанників. Скрині з набоями були відвезені на двох селянських возах до нашого ешелону. Вночі ми від'їхали до ст. Шепетівки. Лише там я довідався від коменданта станції про загальну деморалізацію в 17-ій дивізії, внаслідок арешту її начальника.

На станції було досить всяких ешелонів, а тому ми, не затримуючись, вирушили далі й прибули, поминувши Здолбунів та Рівне, аж до ст. Киверці. Там я довідався, що внаслідок ослаблення нашої Ковельської групи поляки відібрали від нас Голоби. Наші відділи відійшли на попереднє становище, на правому березі Стоходу, але можливо, не витримають дальшого польського натиску. Тоді я з усім відділом негайно вирушив у напрямі на Переспу. Прибув я вчасно. В Рожищі ми довідались, що поляки знову перейшли Стоход. Бій ішов вже на Переспі. Під'їхавши ближче до неї, сірожупанники виступили з вагонів, розсипались у лаву  і контр-атакою знову дали можливість пілсудчикам покупатись у Стоході. Ми забрали в полон кількох поляків із старшиною. Останній був досить переляканий, але коли я погостив його і навіть повернув йому відібрану шаблю, він заспокоївся і зі сміхом оповів про поширені в них нісенітниці про дикість петлюрівців, як жадних крови гайдамаків, що всіх мордують та ґвалтують...

З того дня впродовж тижня жвава бойова чинність по всій лінії фронту не вгавала. Коли большевики зайняли Рівне, польський натиск став особливо настирливим. У них появився літак, який щодня літав за нашу лінію фронту і скидав над нашим ешелоном в Переспі бомби. Видно було, що поляки ніби вступили в змагання з большевиками, хто скоріше захопить Луцьк. Сірі відділи за допомогою селянських партизанських гуртків відбивали всі спроби пілсудчиків перейти Стоход. Але коли на Холмський фронт прибула польська дивізія з корпусу генерала Галлера і на допомогу пілсудчикам прийшли галерчики, ми не були встані їх стримувати...

А тим часом на вимогу полковника Ганжі, начальник дивізії Абаза не дозволив на власну відповідальність зробити евакуацію господарських частин та боєприпасів з Луцька до Дубна, бо Наказний отаман Осецький категорично заборонив це робити і триматись на фронті до останньої можливости...

16-го травня 1919 року сталась у Луцьку катастрофа. Поляки вахопили Торчин, оточили Луцьк і всіх, хто в ньому були, полонили. Польська кіннота зайняла на Стирі Колки, примусивши відділ славного кулеметника, хор. Стельмаха відійти до Киверців. На Переспі бій завзято продовжувався аж до вечора, поки в батереї Ковшара, одна гармата від напруженої стрілянини розірвалась і вбила двох гарматників. З другої гармати були достріляні останні набої. Хорунжий Ковшар зняв з неї замок, прийшов до мене і доповів, що він свій бій вже скінчив. Поляки перейшли Стоход і зайняли Переспу. З Рівна до Киверців наближалися большевики...

Лише тим сірожупанникам, що були на передовій позиції, вдалось під командою полковника Ганжі вирватись з польсько-большевицького оточення, на південь...

З вини Наказного отамана Осецького недоформований Корпус Сірожупанників перестав існувати. Начальники його дивізій опинились в полоні.

Проте бойові традиції Сірих та їх дружність у свідомості свого обов'язку перед Батьківщиною, залишилась. Після перебування в першому «трикутнику смерти» при реорганізації Армії УНР, з усуненням отаманії, ці традиції відновились в 4-ій дивізії Сірожупанників у боях проти ворогів України — червоних і білих росіян, а після Зимового Походу в 1920 році, в Сірій бригаді Волинської дивізії.

________________________

*)   Для збільшення авторитету генерал-полковника А. Вовка, цю дивізію на еміґрації стали називати Залізничним корпусом.

четвер, 25 березня 2010 р.

В ЄЛИСАВЕТСЬКІЙ ЗАЛОЗІ

Ф. Мелешко

Інспектура

Ціла Україна тоді вже палала повстанням.   Місто за містом позбавлялось гетьманської влади.   Наша ж Одеса-«мама» не піддавалась. Мало не кожний день до нас приходили нові вимоги на присилання козаків. Ми наскоро одягали й озброювали сотні, ба й цілі курені, і все відправляли під Одесу.   Наша залога часом зовсім порожніла.   Большевики ж вже розпочали свою шалену агітацію.   Залогу нам розкладано. Старшинство чим далі, тим більше деморалізувалось, одні піячили, другі сторонились козаків.  Про це все добре було відомо УНСоюзові.  Врешті голова союзу Біланенко почав мене прохати, щоб я йшов у залогу й  робив там якийсь порядок.  Який я там міг робити порядок, він собі того не уявляв.  Я ж цілий час працював, так би мовити, «без портфеля». І на пропозицію Біланенка я ніякої відповіді не дав.  Треба було раніше подумати, що маю робити в залозі.  Одного вговорювання козаків та й старшин, було замало.   Які наслідки давало вговорювання війська під час війни, я пізнав вже в російській армії на фронті.   Вільний час для  думання я міг тепер увірвати тільки вночі, позбавивши себе спання. Передумував я довго, перебирав у моїй голові різні революційні армії.  Зупинивсь також на системі комісарства в большевицькій армії.   Функції тих комісарів відомі: боротьба з «контрреволюційними» елементами в червоній армії.   На мою думку, в молодій українській революційній армії, треба було завести такі установи, яким також були б надані права боротись з контрреволюційними та большевицькими елементами, одноразово функціонери тих установ мали б вести культурно-просвітню національну роботу в армії.   Крім того, з досвіду я бачив, що зверхній владі УНР необхідно мати свої вірні очі в армії, які не підлягали б звичайній військовій системі.

 На ранок я накреслив плян, з яким міг би приступати до праці в залозі. Це мала б бути установа під назвою: «Військова Культурно-політична Інспектура». Взагалі ж на мою думку ця система мала б бути така: Один інспектор, при потребі з помічниками, на окрему залогу, чи полк, дивізію, корпус і головний інспектор на цілу армію. Інспектори, звичайно, мали б підлягати по своїй системі, на гору аж до головного інспектора, який був би відповідальним зверхній владі — тоді Директорії. На інспекторів мали б призначатись люди, які відповідали б усім вимогам УНР.

На першому ж засіданні УНСоюзу мій плян з задоволенням було прийнято і затверджено. Мене призначили інспектором Єлисаветської залоги. Всі витрати по інспекції, Союз прийняв тимчасово на себе й уді лив належну «асиґновку». До часу нав'язання тісного зв'язку з владою УНР та можливого заведення інспектури в цілій армії, я мав підлягати й давати відчитність про свою працю тільки УНСоюзові. Про цю нову установу і моє призначення Союз повідомив начальника залоги Вербицького. Він тому не заперечував, але на старшинському зібранні, перед яким я виступив з докладом-поясненням, в чому буде полягати моя праця, Вербицький сказав, що це він призначив мене інспектором. Знаючи його хворобливу амбіцію, я не заперечував, не було рації.

В казармі, рядом зі старшинським зібранням, було дві порожні кімнати, які я зайняв під інспектуру. Згодом, коли розгорталась праця, саме життя вимагало ось такого розподілу інспектури: 
Майже всі відповідні посади в інспектурі були обсаджені глодосянами, а саме: інспектор — Ф. Мелешко, 1-ий помічник інспектора Я М. Мироненко, 2-ий помічник — М. Прядко, секретар — П. Литовченко, слідчий — Т. Березняк. На чолі санітарного відділу інспектури, за браком відповідного лікаря, я поставив лікарського помічника — матроса, прізвища якого не пам'ятаю. Обов'язки його полягали в тому, щоб він робив санітарний догляд у залозі, якого конче потрібно було, та належно зорганізував при залозі амбуляторію-околодок. Виконував він свої обов'язки знаменито. За кілька днів у самих казармах ї в дворі казарм зробив належний порядок.  Відшукав він санітарно-медичне майно, залишене австрійцями, яке на моє розпорядження сконфісковано і приміщено в амбуляторії-околодку. Після того дійсно було приємно зайти й подивитись в ту амбуляторію. Знайшов він і лікарів, які погодились працювати в околодкові. М. Мироненко обходив частини залоги і прислухавсь балачок козаків та старшин, пізнавав їх настрої, записував собі ті неспокійні елементи, які підривали дисципліну в залозі. Кожного дня давав мені звіти, на підставі того я робив відповідні розпорядження. М. Прядко, майже кожний вечір улаштовував у театральній залі казарм виклади на політично-національні теми для козаків та старшин.  Частенько мені доводилось самому виступати з доповідями на козацько-старшинських зборах.

Перед заснуванням інспектури козаки, та й деякі старшини, гуртками ходили собі без жадного дозволу по місті і робили «реквізицію» в жидівських крамницях.  Брали звичайно те, що їм подобалось.   На те сам Вербицький, начальник залоги, не звертав ніякої уваги, а свідомі старшини не в силі були щонебудь зробити. Вже на другий день урядування інспектури був такий випадок. Хорунжий Смитана, напившись з декількома козаками, вперся в помешкання одного учителя гімназії — свідомого українця, і зробив у його помешканні обшук — бешкет, вигрожуючи револьвером.  Не встигли вони ще до казарми повернутись, як мене про це повідомили.  З мого наказу всі вони були негайно заарештовані і приведені в інспектуру.   Сам Смитана й три козаки були такі п'яні, що ледве на ногах трималися.   Обезброївши їх, я наказав негайно відвести усіх під арешт, а самого хорунжого Смитану, сказав поставити перед старшинське зібрання і на очах старшин і козаків, належно «протверезити».  Перед цим, я повідомив зібраних козаків і старшин завіщо Смитана дістане заслужене... Звичайно Смитана й ті козаки, що були з ним, тією карою своєї провини не відбудуть, — заявив я, — тому я віддаю їх під військовий суд.  Це зробило належне враження.   Всі тепер добре розуміли, що сваволі приходить кінець.  По двох тижнях їх судив тимчасовий військово-польовий суд.  Голова суду радився зі мною, який винести присуд, я на це відповів, що можете винести такий, який буде відповідати їхньому вчинкові. Але свою думку висловив так: можете їм присудити стільки, скільки вони вже відсиділи, і пустити в їхні частини. Побачимо, що вони робитимуть далі. Що потім сталося з тими козаками, не знав. Смитана ж був тихим і добрим виконавцем служби. Зараз же за цим другий випадок був такий: Мироненко повідомив мене, що козак Коліснеченко невпинно проводить у залозі большевицьку агітацію. Викликав я його в інспектуру і по-батьківськи порадив, щоб він припинив свою роботу. Розуміється, він прикидався невинним і обіцяв бути ще поряднішим козаком. В наступну неділю напився, прийшов у казарму, побив одного старшину, побив вікна і закликав козаків взятись за зброю, перебити всіх старшин і встановити в місті большевицьку владу. Мене про це повідомили, я прийшов в інспектуру, прийшов і Вербицький. Козака заарештували. Негайно скликали суд. Вночі його засуджено до розстрілу й в цю ж ніч за містом розстріляно, і сяк-так закопано. За два дні його труп було знайдено. В справу захотів вмішатись цивільний суд. Прислав свого слідчого, який і прийшов у казарми, не взявши дозволу ані від мене, ані від начальника залоги й розпочав допитувати козаків, що їм відомо про те, як було забито того козака. Мене про те повідомили, я наказав привести слідчого в інспектуру. Прочитав йому постанову суду і сказав, щоб більше без належного дозволу не приходив до казарм переводити слідство, бо також може попасти під військово-польовий суд як контррозвідник.

Правничим моїм порадником був один свідомий українець, мировий суддя, — Журавський. Він теж виробив систему тимчасового військово-польового суду. З його поручення на голову суду я призначив старого прокурора Вергунова, який утік від большевиків в Україну із Московщини. Українською мовою він володів поганувато, але свої обов'я ки виконував чудово.   При кожній процедурі радився зі мною. Завжди наперед я  йому мав сказати, який присуд у тій чи іншій справі має бути винесений. На кожне окреме засідання суду, члени його призначались із старшин та одного козака. Скоро права цього суду було поширено і на цивільних злочинців. В місті поширювавсь бандитизм, треба було з ним боротись енергійно, скоро й суворо, чого стара цивільна судова система ні в якім разі не могла переводити. Якось два бандити напали із грабіжницькою метою на одного вчителя гімназії, і один із них застрілив учителя Обох цих бандитів піймали. За декілька днів їх було поставлено перед судом. Суд відбувався при відкритих дверях у залі Окружного суду. Робилось це, звичайно, з тією метою, щоб суд вплинув належно на мирне населення, а головне, на бандитські елементи міста. Того бандита, що стріляв у вчителя, було засуджено до розстрілу, його товариша, на 20 років ув'язнення. Сам присуд передано до мого затвердження. Розуміється, я його затвердив. За кілька днів бандита розстріляли.

Старий Окружний суд в Єлисаветі, спокійно пережив усі попередні революційні події. Під час гетьманщини він цілковито укріпився і був таким, яким він був при старому царському режимові. Ніяких змін у  Єлисаветі й у цілій Україні, цивільний суд не хотів признавати. Таке своє поводження, голова суду та прокурор, опирали на старі російські судові закони. Рішень тимчасового військово-польового суду не тільки не признавали але, навіть називали розбишацтвом. Свої протести вміщували в усе ще існуючому з нашої милости кадетському часописі — «Ґолос Юґа». Належних судових інструкцій від Директорії тоді ще ми не мали. Треба було самим виробляти оборону проти цього старорежимного гнізда. Звичайно, найкращою в такому випадку була б оборона: арештувати голову суду та прокурора й на місце їх призначити своїх людей. Я попросив свого порадника, мирового суддю, щоб разом з головою військово-польового суду випрацювали розмежування прав цих двох судів. Розмежування зроблено приблизно так: 1. Окружний суд мав розбирати всі ті справи, які до нього попали до перевороту й не підлягали амнестії; 2. В його компетенції залишились всі чистоуголовного характеру вчинки: крадежі, нанесення пошкоджень на тілі, вбивства, які не мали в собі бандитсько-грабіжницького характеру, різні шахрайства  і т. п. За тимчасовим військово-польовим судом залишились всі справи політичного характеру: військові злочини, погромно-грабіжницького характеру, вбивства грабіжницького характеру та політичні вбивства. В присудах, що їх приложено до того розподілу прав, було вказано, що якщо й після цього окружний суд не припинить свого вмішування в справи тимчасового військово-польового суду та не припинить своєї роботи проти  існуючого устрою, його члени, як політичні злочинці, будуть поставлені під цей сам тимчасовий військово-польовий суд. Цю інструкцію і припис підписав я, як інспектор та голова тимчасового військово-польового суду. Це дійсно належно вплинуло на окружний суд. Не тільки припинено всі напади на існуючий новий устрій, але й самі почали шукати зближення і в цій чи іншій справі радились з головою тимчасового військово-польового суду. Ще перед розподілом судових компетенцій повідомлено мене, що прокурор дуже часто відвідує в'язницю. На це він мав повне право на підставі старих російських законів. Тим він користувався й тепер. Вся ж в'язнична адміністрація після нашого перевороту залишилась абсолютно незаторкнутою. Тільки й зміни було, що ми призначили у в'язницю з малою вартою козаків, нашого комісаря, хорунжого Новосадського. Він був слабохарактерною людиною, у в'язничні справи не вмішувався, і вся його служба полягала тільки на тому, що сидів він при в'язниці. Прокурор же у в'язниці відвідував виключно колишнього повітового старосту, колишнього повітового начальника варти та помічників, яких було настягано у в'язницю з цілого повіту чимало. (До арештів поміщиків взявся і навіть виявляв дуже добрі здібності «винюхувати», де вони переховуються, глодосянин, помічник повітової поліції — Т. Молдованенко, колишній військовий писар, син заможного селянина. — Ф. М.). Сам начальник в'язниці не знав, на якій нозі стоїть. Його недавнє начальство перебувало тепер під його доглядом у в'язниці, другий же його начальник — прокурор, був на волі і мав повне право, йому, начальникові в'язниці, давати свої накази. Положення його було можна сказати, досить погане. Прокурор же поводився з тими добродіями не як із звичайними в'язнями, а як зі своїми найкращими друзями. В усім, у чому тільки можна було, помагав їм. І треба тільки дивуватися, чому прокурор не використав цього, так би мовити, незакінченого моменту в перевороті й не дав розпорядження начальникові в'язниці, щоб усіх отих добродіїв у один зручний мент випустити на волю? Коли мене повідомили про це ненормальне явище, для мене стало цілком зрозумілим, чому саме окружному судові був таким більмом у оці тимчасовий військово-польовий суд. Прокурор гадав, та, певно, тим і втішав ув'язнених, що, коли б не було тимчасового військово-польового суду, справи тих ув'язнених попали б у його руки, і тоді він без боязні, міг би всіх їх випустити на волю. Я послав припис прокурові, в якому вказав, що йому, під погрозою арешту, забороняється до часу окремого розпорядження, відвідувати в'язницю, а начальникові в'язниці написав, що його негайно позбавлять посади, якщо без належного урядового дозволу, впустить у в'язницю прокурора. Режим над тими «благородними» в'язнями пригострено. Комісарові Новосадському було наказано більше пильнував того, що діється у в'язниці...

середа, 24 березня 2010 р.

ПОМЕР ГОЛОВА ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ СТАНИЦІ

Ділимось сумною звісткою: 26 лютого 2010 року відійшов у вічність наш побратим, голова Тернопільської станиці Галицького Братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії УНА Михайло Тарас.

Народився Михайло в глибоко релігійній селянській родині в селі Переволока на Тернопіллі. Його батько був учасником визвольних змагань, вояком Українській Галицькій Армії.
Михайло отримав середню освіту. З юних років був свідомим українцем, був активним членом юнацьких організацій, членом читальні “Просвіти”. Ним, як і й усією сільською молоддю, керувало юнацьке завзяття, незламна віра в ідеї ОУН та бажання виконати свій обов'язок по творенню Української держави, як колись це робили січові стрільці.
Весною 1944 року, коли Червона армія перейшла річку Збруч, Михайло разом зі своїми друзями зголосився добровольцем до Дивізії “Галичина”. Пройшов рекрутський вишкіл в місті Нойгаммер.

Потім перша сотня 29 полку, де він служив, відбула в Словаччину. Вийшли в містечку Раєць і пішли по слідах більшовицьких партизан до села Фривальд. Вояки Дивізії встановили добрі відносини з словацьким населенням, знайшли зі словаками спільну мову та порозуміння.
Боротьба проти партизан була нелегкою — не одну ніч довелось спати в лісах, горах і снігах. В грудні 1944 Михайло був направлений на підстаршинський вишкіл в місто Лявенбург. В кінці лютого радянські літаки вже долітали до околиць міста, скидали бомби поблизу казарм. Через декілька днів Михайла, серед інших, відправили на фронт, де велись тяжкі бої. Більше двох тижнів вояки тримали оборону. Та після натиску авіації і важкої артилерії вони були вимушені відступити до містечка Темпельбург, де вели важкі вуличні бої проти танків.

Там дивізійники понесли великі втрати і відступили за місто. Михайло попав в оточення, намагався разом з іншими вирватись з цього котла, проте все було марно. Поблизу міста Штургарт багатотисячна армія попала в полон.

Відношення до полонених було страшне, їх поділили на великі групи. Михайло був єдиним дивізійником в своїй групі — решта були латишами та естонцями. Більше своїх друзів і побратимів по Дивізії він не бачив.
Полонених погнали в місто Штетін в річковий порт, де вони вантажили кораблі так званими “трофеями”, а весною 1946 року їх відправили в колишній Ленінград. Там відбувались постійні допити. Потім Михайла відправили в місто Череповець в кам'яний кар'єр. Звідти він утік.
Коли добрався додому, там не було навіть хати. Зустрів тільки маму, яка невдовзі померла, та двох сестер. Прийшлось починати все спочатку. Згодом з великими труднощами йому вдалось влаштуватись на роботу в Тернопіль, в ательє пошиття верхнього одягу закрійником.
Після горбачовської відлиги брав активну участь в визвольному русі, був головою осередку Народного Руху. Брав участь в установчих зборах Народного руху в Києві та у всіх наступних зібраннях. Разом з побратимами-однодумцями об’їздив чи не всю Україну, агітуючи за відновлення та становлення її державності.

В квітні 1992 року в Тернополі була створена станиця вояків 1-ї УД УНА, в якій він був активним членом. В 1994 році був обраний заступником голови Галицького братства, а в 2007 році — головою Тернопільської станиці.

За активну участь в розбудові незалежної України має відзнаку Президента України, нагороди від Тернопільської обласної та міської рад.

Нехай рідна земля, за яку Михайло ціле своє свідоме життя боровся, буде йому легкою, а Господь вигородить його за його працю і чесноти.

Вічна Йому пам'ять !


Заступник голови Тернопільської станиці
Галицького Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА Денис Плецан


Похований Михайло Тарас на міському цвинтарі у м. Тернополі по вул. Микулинецькій.

понеділок, 22 березня 2010 р.

ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ

 Мирон Заклинський 

У вересні 1918 р. заіснували події, що виявили близькість кінця війни і прогру Німеччини й Австрії. У Франції сильна офензива французьких англійських і американських військ почала на велику скалю перемагати німців і вони відступали щораз дальше. А в дні 29 вересня скапітулювала перед військами Антанти Болгарія, заатакована з півдня, від сторони Греції. Так обі держави станули перед прогрою. Особливо для Австро-Угорщини була вона дуже близька, бо не було з кого створити на Балканах фронт.

Отже Австро-Угорщина перша подумала про мир. Вона й Німеччина звернулися до президента ЗСА Вилсона з пропозицією почати мирові переговори на основі його 14 мирових точок. Від того дня переломові історичні події здоганяли одна одну в щораз скорішому темпі. І так автономна Польща, яку створила Німеччина, в 1916 р., відвоювавши її від Росії, проголосила в дні 8 жовтня свою незалежність. Днем пізніше польські політики у Відні поставили до австрійської влади вимогу віддати польській державі всі ті землі, на яких польський нарід має «історично і культурно домінуюче становище».1)

Дня 12 жовтня запросив цісар Карло на авдієнцію представників парляментарних клюбів. Чехи сказали, що хочуть самостійної держави, а поляки — що вони прийшли попрощатися, бо вже переходять до своєї незалежної держави. Наші посли заявили, що хочуть творити українську державу в межах Австрії. Одначе цісар не обіцяв їм навіть тоді відділення нашої частини Галичини від польської. Вони були розчаровані...

Дня 16 жовтня видав цісар відозву до «своїх народів», в якій обіцяв перетворити Австро-Угорщину на федерацію національних держав. Одначе на другий день прийшла відповідь від Вилсона, що він, Вилсон, змінив свою думку і що ЗСА не вдоволяються самоуправою для народів Австро-Угорщини, лише вимагають для них права самим вирішувати свою дальшу долю. Вилсонова відповідь засудила Австро-Угорщину на смерть.

На основі цісарської відозви з 18 жовтня створили народи Австро-Угорщини свої національні ради, але ні один з них не бажав належати до неї дальше. Лише наша Національна Рада, створена 19 жовтня у Львові з наших послів і з мужів довір'я з Галичини і Буковини, держалася ще Австро-Угорщини. ЇЇ президентом вибрано д-ра Євгена Петрушевича. Національна Рада вирішила, що Західньо-Українська Держава яку вона створює з української Галичини, Буковини ї Закарпаття, не приєднається покищо до нашої держави над Дніпром, бо гетьманова влада залежна в великій мірі від німців і австрійців, а тепер по їх воєнній прогрі, ще й від москалів, які хочуть відновити царську Росію. 

Національна Рада поділилася на три делегації: Одна, головна, у Львові, друга для Буковини в Чернівцях, третя для переговорів з австрійською владою у Відні.  Тому, що Західньо-Українська держава мала лишитись тимчасово у зв'язку з Австрією, переговорювала її віденська делегація з австрійськими міністрами, щоб вони передали нашій Національній Раді, на основі точок Вилсона, владу в Галичині. Одначе ті міністри видвигали в переговорах усе якісь нові труднощі, щоб відкласти передання влади, хоча признавали право нашої нації на ті території. Та минав день за днем, кожний з них повний далекосяжних історичних подій, а голова віденської делеґації, президент Петрушевич, усе ще не мав ніяких конкретних осягів.

Нові події хвилювали нашу віденську делегацію: Відлучилася від Австрії Угорщина, від неї — хорвати, відходили від Австрії поляки, створивши 28 жовтня в Кракові загрозливу для нас Ліквідаційну Комісію, щоб вона перебрала в Галичині владу в імені польської держави, чехи створили в тому ж дні, разом зі словаками, незалежну державу, зробили те саме навіть австрійські німці. Словом — земля горіла під ногами, а наша справа у Відні все ще не рушала з місця. Врешті, в кінці жовтня, обіцяв прем'єр Ляммаш нашій делеґації — післати доручення намісникові Галичини, графові Гуїнові, щоб передав владу нашій Національній Раді. Це був зі сторони прем'єра обман, бо, як виявилося, австрійська владі передала тайком полякам 27 жовтня владу над усією Галичиною.2)

Львівська делеґація Національної Ради діяла так повільно, як за мирних часів. Вона оформилася аж по тижневі, 27 жовтня. її головою вибрано д-ра Костя Левицького. Саме тоді докотились до неї загрозливі події. Польська Ліквідаційна Комісія оголосила, що вся Галичина належить до польської держави і що їй підлягають усі державні, крайові та громадські уряди. Вона доручила державним установам у всій Галичині урядувати в імені Польщі. У відповідь на те оголосила Національна Рада, що польська Ліквідаційна Комісія вдерлася тим своїм рішенням в суверенні права Української Держави, тому всі уряди на нашій території повинні вважати те зарядження протизаконним і не виконувати його. Якщо котрийсь орган влади діяв би згідно з тим наказом, громадяни Української Держави повинні відмовити послуху.

Так нагло наблизився польсько-український зудар.

Якими ж військовими силами розпоряджала Національна Рада?

Коли в серпні 1918 р. стало ясно, що Австрія держиться твердо орієнтації, прихильної для поляків і не збирається відділити східну частину Галичини від західньої, хоча до того зобов'язалася в таємному доповненні до Берестейського миру, почали наші політичні діячі думати про потребу організувати військову силу, на випадок польських посягань на наш край. Українські Січові Стрільці були далеко в Східній Україні, а перенесення їх до Львова, чи взагалі в Галичину, внеможливляли поляки своїми впливами. Отже треба було творити збройну силу з наших вояків, у австрійських частинах, стаціонованих у Львові. Для цієї цілі вибрано комісію: д-ра Назарука, д-ра Барана, д-ра Панейка й ін. У зв'язку з їх стараннями постав у Львові, в половині вересня Військовий Комісаріят, до якого входили: пор. І. Рудницький, четар Л. Огоновський і ще кількох старшин. Він зайнявся освідомлюванням вояків-українців у львівських кадрах і частинах. Праця ішла повільно, бо ніхто не сподівався, що нашого війська могло б бути потрібно скоро. В першій половині жовтня доповнено Військовий Комісаріят новими членами, між ін. делегатами від Леґіону Уесесів. До нього ввійшли: Отаман Н. Горняк, як зв'язковий між Військовим Комісаріятом і Стрільцями, чотар В. Старосольський і підхор. Дм. Паліїв, якого відразу призначено на організаційного референта.

Військовий Комісаріят обходився без команданта, бо сотника Вітовського пізно намітила на те місце Національна Рада — ок. 18 жовтня — і збори старшин УСС — дня 24 жовтня. Під кінець жовтня вибрано у Львові, як його заступника, пор. Бубелу. Він очолював Військовий Комісаріят кілька днів. Дня 29 жовтня приїхав Вітовський і перебрав провід.

Військовий Комісаріят почав працювати в скорому темпі аж у половині жовтня, коли Австрія почала валитись. Підхор. Дм. Паліїв, як організаційний референт, поширив працю на провінційні міста, де були коші галицьких полків, як Коломия, Станиславів, Перемишль, Золочів та ін. Аж до тої пори праця велася лише в кошах і частинах, що були у Львові. Майже в усіх них вояки-українці творили більшість. Добірні підстаршини, свідомі й щирі українці, говорили тим воякам з наказу старшин-заговірників, на окремих збірках, між ін., що скоро можуть настати події, коли треба буде стати зі зброєю в обороні Галичини і загалом української справи. Також читали і пояснювали їм сенсаційні політичні новини.

З Відня приходили від нашої тамтешньої делеґації інструкції, щоб не починати ніяких військових кроків, бо австрійські міністри передадуть нам владу мирно. І львівська делеґація Національної Ради чекала. Вітовський був 30 жовтня на засіданні Національної Ради та поінформував її членів про осяги і стан праці у Військовому Комісаріяті. Мимо небезпечної політичної ситуації він згодився почекати ще з переворотом.

Одначе ранком 31 жовтня рішився він діяти негайно, бо заіснувала безпосередня небезпека, що Австрія передасть владу полякам. Польська Ліквідаційна Комісія заповіла свій приїзд до Львова на день 1 листопада й оголосила це в часописах. Часописи з 31 жовтня принесли ще одну, дуже вимовну вістку, що польська влада призначила для Галичині комісаря, князя Чорторийського, з осідком у Львові. Для Вітовського ситуація була ясна. Він скликав ще ранком засідання Військового Комісаріяту, якого члени прийняли його плян: Роззброїти військо Австро- Угорщини у Львові і на провінції найближчої ночі.

Не було часу передавати ту справу на обговорення і рішення Національної Ради. Висланники Військового Комісаріяту метнулися пошукати молодих людей, що негайно поїхали б, як кур'єри до провінційних міст з наказами і дорученнями: Роззброїти австрійське військо і перебрати владу в імені Національної Ради. Треба було негайно устилізувати і переписати ті численні накази. Всіх їх підписав Вітовський сам, як командант Військового Комісаріяту, бо віддати їх до підпису голові Національної Ради, себто на рішення її львівського пленуму — це забрало б забагато часу, та й вислід наради не був певний. В год. 2-ій по полудні почали роз'їздитись кур'єри, переважно студенти теології.

У студентській харчівні вишукували в полуднє висланники Військового Комісаріяту певних старшин, що мали відпустки на студії, та повідомляли їх, щоб прибули на 8 год. вечора до Народного Дому на нараду в дуже важній справі.  

Перша частина наказу до Військових Комітетів на провінції була однакова: вночі з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Тої ж ночі Українські військові частини займуть Львів. Друга частина наказу була різна. До УССтрільців була така: «Всі частини УСС-ів мають переїхти до Львова. Бойові частини, що находяться в Чернівцях, мають виїхати зараз, не гаючи ні хвилини часу. Труднощі в доставі потягів опанувати силою. Переведення акції в Чернівцях оставити 41 п. піхоти». До Окружного Військового Комітету в Коломиї друга частина була така: «Після одержання цього наказу негайно опанувати місто. Оставити відповідну до місцевих потреб залогу, решту війська вислати негайно до Львова. Оскільки Станиславів потребував би допомоги, слід її уділити».3)

Не було в нас іншого старшини, що мав би таку популярність і пошану, як Вітовський. Ця обставина придалася тепер незвичайно, бо його підпис вистачив для виконання перевороту. Ядерна думка і стиль тих наказів виявляють, що писав їх він сам.

Тимчасом перед полуднем того ж дня, 31 жовтня, члени Національної Ради, зібрані на засіданні, денервувалися з огляду на заповіджений на найближчий день приїзд Ліквідаційної Комісії та чекали на д-ра Цегельського з інструкціями від віденської делеґації. Він приїхав коло полудня з вісткою, що австрійська влада вже згодилася передати владу в Галичині Національній Раді. Таку інструкцію одержить, мовляв, намісник у Львові.

Депутація від Національної Ради вибралася в тій справі до намісника, одначе той не згодився передати влади, бо не дістав такого наказу з Відня. На заввагу, що поляки зроблять переворот, він відповів, що не боїться бунтів, бо має у Львові два певні курені, німецький і мадярський.4)   Депутація вернулася і члени Національної Ради обдумували спільно, що робити: Наказати переворот, чи чекати до завтра. Д-р Цегельський запевняв, що того ж дня, 31 жовтня, западе на раді міністрів рішення передати нам владу в Східній Галичині, а 1 листопада привезе намісникові те рішення урядовий кур'єр. Д-р Кость Левицький і д-р Цегельський піддержували думку, що треба чекати на кур'єра, тим більше що цього бажає наша віденська делегація.5)

Всякому чеканню рішуче спротивився Вітовський, що був запрошений на те засідання з ін. представниками Військового Комісаріяту. Він заявив, що до перевороту все підготоване і неможливо його відложити. Якщо його відложили б, він не може взяти на себе відповідальности за дальший хід подій...8)

Рішучість і самопевність Вітовського вплинула на тих членів Національної Ради, що ще вагалися.

Член Національної Ради, журналіст М. Лозинський, що стояв у зв'язку з Військовим Комісаріятом, написав за свіжої пам'яти про ролю Вітовського в тих днях таке пояснення: «Львів треба було взяти, або вночі з 31 жовтня на 1 листопада, або його взяли би поляки. Нас був тільки невеликий гурток, що рішив це діло. Не всі львівські члени Національної Ради знали про наш плян. Деякі визначніші політики, що знали про це, відраджували. Рішучість Вітовського рішила справу.7)

По відвідинах депутації Національної Ради у намісника і її згідні на переворот продовжували члени Військового Комісаріяту свою нараду як перевести роззброєння та взяти в посідання місто: Котрі будівлі обсадити і якою кількістю вояків, як і в якій порі розброїти чужинців-вояк у казармах, як зневтралізувати курені — німецький і мадярський, і т. п.

Плян був готовий, Військовий Комісаріят перемінив назву на Генеральну Команду і перейшов до Народного Дому.

Нарада зі старшинами, що мали прийняти участь у роззброюванні австрійського війська, почалася в 8-ій год. вечора.   В передпокою залі нарад у Народному домі працював утомлений організаційний референт, висилаючи послідних кур'єрів до ближчих міст. Коло нього старшина  перекладав на мадярську мову відозву до львівських вояків-мадярів.
        
Нараду вів Вітовський незвичайно ділово, спокійно і рішуче. Тут яскраво виявилися його здібності революціонера. У Львові і в усьому краю існувала ще Австрія зі своїм численним військом, з усією військовою адміністраційною машиною; вже понад пів століття — від 1867 р. — свобідно господарили тут поляки, що мали в своїх руках усі уряди, шкільництво, адміністрацію, самоврядні установи і в тому ж Львові мали величезну перевагу над нами в числі та настанові населення до нас ворожого і шовіністичного — і три військові організації, яких сила не була  нам відома; а проти них він, командант нашої революційної дії та горстка старшин-заговірників.   Приявних було яких 40 люда.

; До зібраних промовив Вітовський.   Недостачі в підготові, зокрема кількість вояків, що була пригнобила його за-дня, тепер наче не існувала.  Говорив коротко про упадок Австрії, про народи, що в тих днях осводилися і про велику загрозу для нас від польської Ліквідаційної Комісії.  Австрія обманює наших політиків, відкладає передачу нам влади з дня на день, бо хоче передати наш край полякам.

Опісля оповів про працю й осяги Військового Комісаріяту.  Один старшина зробив замітку до тієї інформації, що варта було б попрацювати ще з тиждень, зв'язатися з нашими полками в Новому Санчі й у Люблині та притягнути хоч один з них в околицю Львова.  Тоді було б доволі війська, щоб здобути й обсадити Львів.  Вітовський відповів йому, що ми не маємо змоги чекати ані одного дня.  Мусимо зайняти Львів цієї ночі, щоб завтра не зайняли його поляки.8)

 Опісля приступив до роздачі роззброеневих завдань. Він просив встати тих старшин, що належали до залоги даної касарні, найстаршої ранґою назначував командантом, відчитував з картки, скільки є в тій касарні вояків-українців та обчислював, скільки йому ще бракує старшин. «Доберіть собі їх з-поміж учасників цієї наради» — казав він і призначував об'єкти, які повинен той командант обсадити своїми воякам. Тоді той запрошував охотників і вони сходилися до нього, не перешкоджуючи нараді.9) Показалося, що для обсади кількох важних об'єктів не вистачає вояків, а для обсади інших, як головний двірець, цитаделя тощо призначено замалі частини.  На те не було ради.

По нараді старшини розійшлися гуртами, щоб обговорювати на місцях своєї збірки подрібно способи роззброювання вояків-чужинців. Вітовський відійшов до Національної Ради. Лишився в Народнім Домі ж ще штаб з шістьох старшин.

Вночі пішов пор. Ілько Цьокан з відозвами до касарень куренів німецького і мадярського та переговорив із старшинами. Вони обіцяли не втручуватися в чужі для них польсько-українські порахунки.
***
Щодо здогадного рішення віденської ради міністрів передати владу нашій Національній Раді — то протоколи з її засідання з дня 31 жовтня виявляють, що ані прем'єр Ляммаш особисто, ані його міністри не мали такого заміру. Вони обманювали наших політиків, порозуміваючись з поляками і поляки самопевно підготовлялися до зайняття Львова й нашого краю. Доказом на це є також телеграма начальника польського ген. штабу в Варшаві, ген. Розвадовського, до ген. Лямазена у Львові з дня 1 листопада 1918 р. Він повідомляє, що командантом військ у її личині призначений ген. Пухальський, а у Львові він, ген. Лямезан. Польське військо треба негайно заприсягти. Населення непольської нації вважати заприязненим, доки збереже спокій. Українське військо, якщо воно появиться, вважати заприязненим, коли збереже невтральність. На випадок непорозумінь роззброїти його, перешкодити кожному виступові, провини карати безоглядно.
***
Розброєння Австрії, підготоване в останньому дні в найбільше поспіху і виконане малими силами — вдалося — як знаємо — зразком «До відважних світ належить» — каже наша приповідка. Львів перейшов у наші руки вперше від 1349 р.! Це був найбільший осяг Вітовського за все його діяльне геройське життя.

__________________________________
1) Осип Думін: Історія Леґіону УСС.
2) Думін: Історія Леґіону УСС, стор. 266.
3) Ол. Кузьма: Листопадові Дні, стор. 57.
4) Там-же, сторінка 49. 
5) Ол. Кузьма: Листопадові Дні, стор. 50.
6) Там-же, сторінка 51.
7) Часопис "Воля", Відень, 20 вересня 1919 р.
8) Мій спомин про навечеря 1 Листопада, часопис "Новий Час", ч. З, 1. 9. 1929 р.
9)  Там-же.

четвер, 18 березня 2010 р.

СТРІЛЕЦЬКІ МОГИЛИ НАД СТРИПОЮ

Д-р Юліян Рабій

Після семиковецьких боїв осталися могили УСС-ів у Вівсю, в раковецькому лісі і могила-пам'ятник в Семиківцях. Про ті могили у повоєнних виданнях є лише короткі спомини, однак ніде нема згадки про їх дальшу долю. Нині по них вже нема сліду, бо післяверсальська Польща руками своїх поліцаїв цілковито зруйнувала їх. Як наочний свідок подаю коротенький опис і їх дальшу історію.

Село Вівсє. В листопаді 1915 р. після боїв під Семиківцями, в часі хвилевого постою полку УСС у Вівсю, відбулися похорони двох Усусусів, пхор. Берегуляка і стр. Івана Медвідьчука. Тіла обох стрільців обівинені у військові, сірі цельти, без трун, перевезено з побоєвища до села Вівсє і зложено на плотяних марах в селянській стодолі при бічній доріжці від гостинця, що вів з Підгаєць на велику сільську площу біля спаленого фільварку Лямезанів.

У сіру, осінню днину, коли віяло вже приморозком, відбулися похорони названих стрільців. На сільській дзвінниці вдарили дзвони. Тіла зложено на господарський, драбинястий віз, на переді походу за хрестом і хоругвами йшла стрілецька духова оркестра на чолі з десятником Михасем Гайворонським, за ними полковий курат о. Андрій Пшепюрський, місцевий український парох і полковий дяк віст. Скасків, студент теології. При звуках похоронних маршів похід зупинився на згаданій вище площі, де вже був приготований гріб, а біля нього зібрався цілий полк УСС, з полковником Грицьком Коссаком і зі старшинами.

По похоронних відправах і по промові о. курата Пшепюрського, тіла зложено в одному гробі, висипано маленьку могилку, на якій поставлено хрест і посаджено дві берізки.

Відтоді рік-річно у Зелені Свята збиралася людність Вівся і довколишніх сіл, де наші священики при уквітчаній могилі відправляли панахиду.

У роках 1924-25 засновано Комітет Вівсян, який при помочі молоді висипав на тому місці високу до 4-рьох метрів могилу і на ній поставив хрест з виписаними на ньому прізвищами обох поляглих стрільців. У Зелені Свята відбулося посвячення могили і хреста. До Комітету, який займався тим святом, належав також кол. старшина УСС Степан Гуцал зі Слободи Золотої; нині він живе в Ютиці, який, як наочний свідок, розповів мені про дальшу історію стрілецьких могил над Стрипою, якому в цьому місці дякую за ті інформації.

На згадане свято посвячення могили зійшлося понад 10,000 місцевої і довкільної людности, з церковними "процесіями" і з 15 священиками у церковних ризах. Прибула також кінна бандерія з Новосілок в одностроях. Церковними відправами проводив о. прелат Леонтій Куницький зі Львова, який виголосив патріотичну проповідь. Промовлялі рівнож запрошені гості, представники наших установ, між ними редактор Дмитро Паліїв і адвокати з Бережан д-р Володимир Бемко і д-р Михайло Західний. По відправах нарід переходив попри могилу і складав вінки та квіти. Коли почала переходити кінна бандерія січовиків, тоді польський кінний поліцай вдарив тростиною по голові одного січовика, якому впала з голови шапка. Нарід почав "напирати" на поліцая і сипати камінням, а коли поліцай впав з коня у рів, біля фільварку Лямезанів, на поміч поліцаєві виступила з одної стодоли польське поліція з наїженими крісами, а з нею кількох кінних поліцаїв.

Наші священики і гості зі Львова і Бережан успокоїли розлючений народ, який спокійно розійшовся, а поліцай втік на коні дорогою до Маловід.

В часі злощасної польської "пацифікації" в 1933 році не вдалося місцевим польським боївкам розбити згадану могилу, яку сільська молодь все справляла, аж десь літом 1935 р. з'явилася в селі польська поліція і зібрані боївкарі на чолі з війтом Яном Клєхом (зайда зі Шлеська) і солтисом Ґрубяком почали руйнувати описану могилу. Одної ночі вибухнула, при розбірці могили, саморобна бомба, поранила одного поляка, але могилу поляки при помочі поліцаїв таки зруйнували. Кості обох Усусусів Берегуляка і Медвідьчука викинули з гробу, всипаючи до мішка, а мішок забрав на свою фіру війт Клєх, покликавшись на наказ від старости. Стрілецькі кості пропали, а по могилі не зісталось сліду. За стараннями обох згаданих, війта з Козової Яна Клєха і солтиса Ґрубяка, польські власті побудували на місці, де була могила, костел з цегли і каміння для місцевих 9 латинських родин і для ужитку нових польських кольоністів з Янковіц і польські ксьондзи з Козової і Новосілок напереміну правили в костелі Богослужби.

В Альбомі УСС, Львів 1936 р., на сторінках 52, 53 і 63 поміщені світлини з Вівся, стрілецькі могили, пхор. Берегуляк і світлина з похоронів — дальше світлина хор. Яремкевича і його могила, під горбом при в'їзді до села Соснова, з хрестом і написом: "хор. Северин Яремкевич". Сумніваюся, чи та самітна могила ще донині стоїть там.

Село Раковець. Бої на лінії Семиківці-Раковець закінчилися 3 литопада 1915 р. і наша команда наказала зібрання і перенесення тіл усіх "ляглих Усусусів до Раковецького ліса, де їх на краю того ліса похоронено у окремих гробах. На кожному гробі поставлено дерев'яний хрест і поміщено табличку з написом про поляглого. Сот. Богдан Гнатевич на стор 50 в Альбомі УСС подав число поляглих стрільців на 39, а знову д-р Ст. Ріпецький у збірнику "За Волю України" подав число поляглих 49 стрільців (таблиця XXIV).

Вище описаний раковецький цвинтарик був оточений дерев'яним парканом і ним опікувалася молодь згаданого села. Такий стан тривав аж до 1933 року, себто до часу ганебної польської "пацифікації" в Галичині. Тоді якесь польське шумовиння вночі зруйнувало цей цвинтарик, не залишаючи ні одного хреста, а гроби зрівнано зі землею. Нині те місце заросло бурянами.

Село Семиківці.  Могила-пам'ятник УСС під Семиківцями. В пам'ять семиковецьких боїв, в стрілецтві постала думка висипати на побоєвищі високу могилу-пам'ятник, який пригадував би всім будучим затяжні бої на широких, подільських полях над Стрипою.

Наше стрілецтво із запалом зачало сипати ту могилу і швидко на двірському лані в селі Семиківцях, на захід від дороги, яка вела з Іщикова, через Семиківці до Соснова, виросла могила-пам'ятник, як свідок недавньої стрілецької слави. Д-р Б. Гнатевич на стор. 50 в "Альбомі УСС" пише: "На пам'ятку семиковецького бою і для вшанування ще й нині стоїть при гостинці недалеко Семиковець, як свідок Стрілецької слави" (Альбом виданий у Львові у 1936 р.). На стороні 48 того Альбому д-р Гнатевич подав відбитку з мапи, де на захід від семиковецької дороги на горбку (352) видніє місце, де стояв той курган.

Михайло Островерха у своїх споминах " Грозна Калини" на стор. 92  пише про цей курган: "То й не диво, що виринула ідея, яка пахне помислом Льоня Лепкого, щоб на цих семиковецьких полях пам'ятку цих боїв висипати високу могилу. І на семиковецьких полях цю могилу й були висипали. Сипали її усі сотні нашого полку, старшини й стрільці сипали, сипав її полковник Гриць Коссак. Працею сипання могили кермувала наша технічна сотня".

Курган цей з високим дубовим хрестом, по війні став у Зелені Свята святинею і прибіжищем нашої людности майже з цілого Поділля, де відправляли наші священики панахиди за героїв Усусусів, які свої молоді голови поклали на тому побоєвшці. Однак під курганом неї зложено ні одного поляглого стрільця, бо всіх поляглих у семиковецьких боях похоронено в раковецькому лісі (39), у Вівсю (2) і хор. С. Яримкевича під Сосновом.

На стороні 53. у згаданому Альбомі є знимка із сипання тієї могили, а у збірнику д-ра Ст. Ріпецького "За Волю України" на таблиці! XXIV є знимка кургана після його висипання, із написом "Могила 49 УСС-ів в Семиківцях, поляглих в бою 2 і 3. XI. 1915". Напис помилковий, бо в дійсності, як я вище подав, це не була "Могила УСС-ів", а був це пам'ятник, висипаний у честь поляглих.

Той курган стрінула така сама доля, як і всі наші стрілецькі могили, які впали жертвою поляків в часі їх вандальської "пацифікації". Його зруйнували поляки ще перед знищенням могили у Вівсю, а землю розкинули по широкому полі.

Нині на місці могили у Вівсю стоїть пустий, польський костел, у раковецькому лісі зруйнований стрілецький цвинтарик заріс буряном, а місце, де стояв семиківський курган, заорано разом з колгоспним ланом. Нема вже слідів стрілецької слави, осталися лише спомини в історії.

  Джерела:

1). Українські Січові Стрільці у 20-ліття виступу. Львів 1936.
2). Михайло Островерха "Грозна Калини". Нью-Йорк 1962.

3) Д-р С. Ріптцький, як голов. редактор Збірника "За Волю України". Нью-Йорк  1967.


4) Д-р Ю. Рабій, Духова оркестра УСС. "Америка" зі р. 1964, чч. 146-155.  


5) Вісті одержані від д.ра Володимира Бемка про село Вівсє і тамошню могилу, в листі з дня 14 серпня 1964.    

6) Вісті від п. Степана Гуцала, списані в Ютиці дня 23 серпня 1967. 

субота, 13 березня 2010 р.

СТЕПАН ВОЛИНЕЦЬ, ПІДХОР. УСС

Кол. УСС. Степан Волинець народився 22 січня 1895 р., в родині судового урядника у Львові. До гімназії ходив у Бережанах, а іспит зірілости склав у 1914 році у філії української Академічної гімназії у Львові. В серпні 1914 р. вступив як доброволець до Леґіону Українських Січових Стрільців, у рядах якого відбув усю воєнну кампанію в Карпатах, а згодом був членом Стрілецького Театру. В рядах Галицької Армії відбув усю нашу визвольну боротьбу, а у 1920 р. закінчив Школу Червоних Старшин у Києві. Вернувши в 1922 р. до Львова, студіював філософію на таємному українському університеті, а свої студії закінчив на університеті у Відні. В часі українізації став активним членом селянсько-робітничої партії, з рамени якої був вибраний у 1928 р. з Волині послом до варшавського сойму.   

В часі сталінського терору в Україні покидає згадану ліву соціалістичну партію і вступає до націоналістичної організації, так зв. "Фронту Національної Єдности", провідником якої був кол. старшина УСС Дмитро Паліїв. У цій організації був співредактором щоденника "Українські Вісті", тижневика "Батьківщина" і щомісячника '"Перемога". За цю свою політичну і громадську діяльність був кілька разів арештований поляками, а в 1939 році сидіе у тюрмі в Станиславові до часу розвалу Польщі.

В часі большевицької окупації  виїхав на Засяння, де був секретарем Українського Допомогового Комітету в містечку Криниця на Лемківщині, а пізніше, за німецької окупації заступником керманича відділу культурної праці, а згодом став керівником Народньої Освіти у Львові. Під час творення в 1943 році української бойової одиниці "Дивізія Галичина" був призначений до Військової Управи цієї Дивізії як референт пропаґанди.

На скитальщині — в Західній Німеччині, в місті Гановері, був головою Комітету для справ культури й освіти та учителем у таборовій гімназії. В англійській окупаційній зоні Німеччини був головним редактором тижневика "Українське Слово", яке виходило в Бльомберґу.

В серпні 1949 р. виїхав з родиною до Канади, замешкав у Вінніпегу, де початково працював фізично у фабриці заліза, а в 1957 р. став до праці як співредактор тижневика "Український Голос" у Вінніпеґу.

В цьому часі був автором статтей, а одною із замітніших його праць є книга: "Передвісники й творці Листопада". Був він також співавтором і редактором співавтором "Історії Української Галицької  Армії", том  2-ий, до  якого написав свої спомини п. з. "Галичина в школі червоних старшин у Києві 1920 року".

    Д. Микитюк, кол. УСС
                                                                                                                                                                                        

пʼятниця, 12 березня 2010 р.

ХОРУНЖИЙ МИКОЛА ПАЧОВСЬКИЙ

Згадка-спомин в першу річницю смерти в дні 17-го липня 1968 р. у Вашингтоні, Д. С.

Нащадок старого шляхетського роду, потомки якого в житті українського народу на землях Галицької Волості дуже заслужені в розбудові народної культури та національної свідомости: д-р Михайло Пачовський, професор Академічної гім-зїї у Львові, а відтак директор гімназії в Долині, д-р Василь Пачовський, професор в гімназіях у Львові, на Закарпатті та вкінці в Перемишлі, видатний поет-драматург. Він своєю красномовністю полонив шкільну молодь та виховував її на повновартних громадян і своїми прекрасними творами дав поштовх національній свідомості вшир і в глибину серед народніх мас в Галичині і на Закарпатті. Чимало з цього роду було священиків: о. Іван, парох в Добростанах, його син Микола, парох в Жуличах, о. Гілярій в Брідщині (зяті отця Івана: оо. Цар, Боднар, Зацерковний, Вопянський, Камінський).

Сини отця Миколи Пачовського: Ярослав Пачовський, ревідент державних залізниць в Австрії, Іван Пачовський, парох в Збаращині і в Скалатщині, згаданий вже д-р Василь Пачовський. Отець Іван і інші духовники з роду Пачовських записані заслужено в історії відродження нашого народу в Західній Україні.

Побратим Микола народився 22-го січня 1894 р. в Березовиці Великій біля Тернополя. Батько його, згаданий вгорі ревідент залізниць, Ярослав, одружився з Марією з дому Кавінська. З перенесенням батьків до Станиславова Микола вчився в реальній гімназії в Станиславові. Скінчив її у Львові, куди його батько, як емерит, переїхав зі родиною, де і помер 15-го квітня 1932 р.

По скінченні гімназії записався Микола до однорічної торговельної школи Т-ства "Просвіта", яку покінчив з дуже добрим успіхом.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             В перших днах після оголошення загальної мобілізації в 1914 році зголосився до Українських Січових Стрільців спочатку в сотні Чмоли, а відтак в сотні Андрія Мельника. Бере участь у всіх бойових походах Усусусів. Ранений під Семиківцями, відтак на Лисоні та вкінці третій раз під Конюхами, попадає в полон, де майже рік по двох тяжких операціях пролежав в шпиталі в Нижному Новгороді. В 1918 р. як реконвалесцент, втікає з полону до Галичини до табору для воєнних поворотців в Скнилові к/Львова. Польовий військовий суд в Коломиї, після списання протоколу, дав Миколі тримісячну відпустку, з якої вже не скористав, бо до тижня Австрії не стало. У Львові зголосився до розпорядження сот. Вітовського, на приказ котрого ніччю з 31-го жовтня на 1-го листопада вивішує враз зі 4-ма помічниками-стрільцями синьо-жовтий прапор на вежі львівської ратуші*). З тим моментом стає оборонцем того прапора, беручи участь в боях з поляками і москвинами-большевиками. В червні 1919 р. іменований хорунжим. В 1920 р., перехворівши тяжкий п'ятнистий тиф та чотири поворотні, приділений як реконвалесцент до Херсонської дивізії під командою ген.Кравса (Кравченка): перейшов з нею до Чехії. Там різні курси, як: вищий курс діловодства, поштово-телеграфічний для урядовців, які покінчив з повним успіхом та вкінці здав семінарійну матуру в надії, що чеський уряд наділить його посадою учителя в районі, де вчителював його стрийко, наш незабутній д-р Василь Пачовський. Працював в різних таборових культурно-освітніх організаціях, головно в театральних секціях.

В таборі пізнав свою майбутню дружину п. Юлію з дому Стрислович, яка рівнож вернулася з України, разом з своїм стрийком. В квітні 1926 р повертають до Львова, де повінчалися 6-го грудня 1927 р. По довгих стараннях переїжджають обоє до Чорткова до повітового Союзу Кооператив, де Микола переходить усі щаблі праці від люстратора, завідуючого склепом до члена дирекції Союзу. Вільний час посвячує краці в "Просвіті" і в "Рідній Школі". В дні 4-го серпня 1929 р. прийшла на світ донечка Ірина Ярослава. За першого перебування большевиків у Галичині в рр. 1939-41 працював на підрядній посаді в Чорткові, а після приходу німців працював в Управі міста в характері головного книговода і комунального референта міста Чорткова. Коли большевицькі армії знову почали зближатися до Галичини, Микола разом зі жінкою і донечкою виїжджає з Чорткова через Карпати, Мадярщину, Австрію і дістається до Авсбурґу коло Мюнхену до табору біженців. В ньому бере активну участь в місцевих суспільно-культурних організаціях, а донечка вчиться в таборовій гімназії, яку закінчує матурою з відзначенням.

9-го серпня 1950 р. Микола Пачовський з дружиною і донькою прибули до Вашинґтону, де 22 жовтня 1950 р. донька повінчалась з Остапом Зенюком, б. старшиною Дивізії "Галичина".
Микола Пачовський, який став дідуньом троїх гарних унуків, включився активно в американсько-українське життя. Він скуповував книжки і зібрав бібліотеку з понад 1,000 добірних, гарно оправлених, книжок. Він став членом УНСоюзу, Братства УСС, Об'єднання Українців у Вашингтоні, Об'єднання б. вояків-українців в Америці, відділ у Вашингтоні, та членом Управи Т-ва за Патріярхат. Належав від часу заснування відділу ОбВУА у Вашингтоні до його Управи і повнив обов'язки скарбника аж до своєї смерти.

В дні 17-го липня 1968 р. закінчив свою життьову мандрівку, щоб стати до звіту перед найвищим Командантом. Відійшов добрий товариш, милий в товаристві, з одвертим — повним любови серцем, правдивий фронтовий вояк і дійсний соборник.

Сотник П. Петрик

__________________________
*) Про цю подію пор. М. Пачовський написав спогад у ювілейному збірнику 'Наш Львів", стор. 149, Нью Йорк 1953, В-во "Червона Калина".

середа, 10 березня 2010 р.

ПІД ОБСТРІЛОМ ЛІТАКІВ

С. Мединський

(З дивізійного нотатника)

Був початок березня 1945 року. Ночі холодні, морозні, але днями вже можна добре нагрітись. Словінські гори покриті ще снігом, але на долах вже пахло весною. Наша Дивізія все в русі, її частини перекидають в різні небезпечні місця, де появляються тітовські комуністичні партизани. Цим разом прийшов наказ прочистити лісисті гори від партизанів в околицях Люблянки. Там мали брати участь не тільки частини нашої Дивізїі, але також і німецького вермахту.

Отже наказ — і йдемо. Наша шоста сотня двадцятьдевятого полку 1-шої Української Дивізії, під командою сотенного німця Ройкера, залишає своє місце в гірській місцевості в околиці Цельє (назви якої не пригадую), де ми маємо злучитись з іншими частинами, заки відійдемо в сторону Любляни.

Сонце хилиться до заходу. Чота за чотою вільним кроком сходять крутою, гірською дорогою, яка тягнеться поміж лісом вдолину: і вдолину, аж до головного шляху. Згори не дуже то добре маршувати, а крім того перед нами ще ціла ніч ходу. Але таких ночей за нами вже багато і ми призвичаїлись до нічних маршів.

За нами їдуть амуніційні вози і кухня. Кухня — це після зброї, найкраща наша товаришка. Нераз ми за нею тужили, перебуваючи по кілька днів у горах, куди вона не могла дістатись. Тоді «залізна» порція мусіла заступати кухню. Але хіба це те саме, що кухня? Та де там! Нераз дістане вояк залізну порцію на три дні, а вона ледве до другого вечора вистачить. Третій день хіба сни про циганів, або здобувай звідки хочеш. Так, так, кухня у війську — це мати.

Нарешті ми на головному шляху, що веде до Цельє. Сотня впорядковується і вже повним маршем ідемо далі. Все довкруги огорнулось темним покривалом, лиш де-не-де моргають зорі і вказують на погідну ніч. Отже наш маршрут: через ніч маємо дійти до міста Цельє, а там заладовуємося на поїзд і поїздом поїдемо до місця нашого призначення. Це трохи нас підбадьорює, бо не треба буде бити ногами, як це ми практикували досі.

Нічний марш втомлює. Над досвідком найбільше хочеться спати. Про ноги вже й не говориться, але вони призвичаєні до свого обов'язку. Розвидняється і кожний почувається дещо свіжіше. Свіжий березневий ранок оживляє кожного. Вся природа прокидається з нічного сну. В лісі пташки вже починають розливати свої мелодії. На заході гасне остання зоря, а на сході жевріють червоні проміння сонця. Настав день, четвер, 8-го березня 1945 р.

Сонце вже підійшло дещо вгору, як ми прийшли до Цельє. Тут, на залізничній станції, короткий відпочинок бо поїзд ще не готовий до від'їзду.

Йдемо до кухні по ранішню каву. З харчового воза дістаємо на нашу групу харчі на дальшу подорож: хліб, марґарину, якусь консерву. У вагоні буде більше часу, будемо ділити далі. Тут на станції зібралося вже більше військових частин. Два курені заладовуються на поїзд. Старшини ще бігають, дістають накази і все приготовляється до від'їзду.

Наш другий рій третьої чоти розміщується в одному з переділів вагону. Не дуже розтаборюємось у вагоні, бо звичайно в околиці знаходяться партизани і всього можна сподіватись, тим більше, що був наказ бути все в поготівлі. Але й без того безнастанні небезпеки навчили нас тримати зброю все з собою, чи то вдень, чи вночі. А все ж, після нічного маршу кожний перевтомлений і старається хоч трохи здрімнути. Отже ділимо харчі, хтось допиває каву, яку забрав з собою, перекидаємось жартами, а дехто починає дрімати.

Було десь коло години пів до дев'ятої ранку. День погідний, на небі ані одної хмаринки. Сонце піднялось вже високо і добре припікає. Наш поїзд, завантажений вояками, без жодних гучних сигналів рушив з місця, їдемо в західньому напрямі. З вікон нашого вагону видно гарний краєвид: на південь по лівій стороні, якого пів кілометра від залізничного насипу, високо піднімається пасмо гір покритих лісом, що тягнеться від сходу на захід. Між залізничним насипом і горами простягаються сіножаті покриті де-не-де корчами. Попід самою горою йде бита дорога. По правій стороні, на північ від залізничного шляху простягається рівнина. Також якісь сіножаті, городи, а в низьких місцях малі корчі, то знову якась хата, а де-не-де навіть і грубше дерево. Все це виглядає тепер сіро, звичайно, як після зими. Десь в далині майорять зариси менших і більших гір.

Проїхали ми так з пів години, як з півдня, високо над горами, дався чути гуркіт літаків. Поїзд негайно пристав, а вслід за тим прийшов наказ щоб ніхто не показувався з вагонів, щоб не зрадити жодних рухів. Одначе це не дуже помогло, бо літаки і так нас завважили. А може тітовська розвідка повідомила їх про нашу їзду?

Два літаки обкружляли кілька разів високо над нами і сховалися за горами. Поїзд рушив далі. У вагонах вояцтво дещо розрухалось відвідинами двокрилих гостей червоного Тіта.

—  Вони даром напевне не приїздили, — сказав наш ройовий Іван Війтів.   — Треба сподіватись, що вони можуть ще раз повернутись та якоїсь біди накоїти!

—  Ну, наразі нема ніякого страху.   Може вони тільки так покрутились та й поїхали, - сказав хтось з роя.

—  Так що ж, якби навіть щось було, то для чого ми є? — каже молоденький русявий із синіми, мов небо очима, син Полтавщини, скорострільник Васька.   — Моє МҐ-42 добре почищене, амуніції також не бракує. Хіба вам страшно?   Мені ні.   Зачим страхатись тут у поїзді.   Ми не в лісі.   А хоч би і в лісі, так що ж?  Ех, краще поспать тепер трохи...

Васька був нашим улюбленим скорострільчиком. Найбільше любив його ройовий. Куди б не ішов то брав його завжди з собою. Та й не тільки був він люблений в нашому рої. Ціла сотня любила його. Ще на Словаччині дістав він в подарунок годинник від сотенного Ройкера, а від нашого полкового священика о. Левенця — молитовник, якого завжди носив з собою.  Веселий і товариський був хлопець.   Відомо ж — полтавець.

І так за розмовою про літаки-розвідувальники ми проїхали яких 10-15 хвилин. Раптом сильний гук моторів прорізав повітря. Прямо з-за гори на наш поїзд блискавично налетіла ескадра з трьох двомоторових, з червоними носами, літаків і сипнули вогнем з бортової зброї по вагонах нашого поїзду. За першою ескадрою налетіла друга і заки вони пролітали, перша вже знову била немилосердно скорострільним вогнем по нас. І так вони чергувались, не даючи нам змоги зорганізувати оборони.

В поїзді зчинився переполох і старшини накликають не розбігатися з вагонів. Тут і там чути стогони поранених і в такій ситуації накази, а зокрема недоречні, мало помагають. Ніхто не хоче вмирати бездільно у вагоні і вояки починають вискакувати з вагонів дверима, вікнами, кудою попало, шукаючи захисту перед безперестанним градом куль. Багато знаходить захист прямо під вагонами поїзду, інші розсіялись по землі і, повзучи на животах, втікають подальше від поїзду в сіножаті.

З декотрих вагонів пробують відкрити вогонь по літаках. Однак це не багато помагає, бо літаки прямо згори налітають, криючи одні других і обсипують поїзд серіями стрілів. Коли одна ескадра пролітає над поїздом і завертає півколом назад, друга в цей час б'є по поїзді. І з поїзду трудно відбиватись від літаків, бо немає доброго поля обстрілу.

Наш рій при першім налеті літаків розсипався на долівці вагону. Ройовий дав наказ, що, як лиш пролетить перша ескадра літаків, — вискакуємо всі з вагону. Двері у вагоні виходили якраз в південну сторону, з якої літаки робили свої атаки. Вискакувати було досить небезпечно, але не було ради.

Тимчасом літаки, стріляючи запальними кулями, подіравили вагон і він скоро загорівся. Годі було вже довше чекати. Всі якстій схоплюємось з долівки, щоби рятуватися дверими. Перший біля дверей скорострільчик Васька рвучко розкрив двері і пустився на сходи вагону, готуючись до вискоку. В цьому моменті чергова ескадра літаків посіяла вогнем і він, поцілений кулею, полетів через сходи на землю. Ми вже прямо через нього вискакуємо з вагону і, повзучи, шукаємо захисту де попало. Два хлопці підповзли назад до Васька і відтягнули його скоро від вагону під якесь близьке дерево. Куля поцілила його в голову, він ще жив, але був непритомний. Санітар на скору руку перев'язав йому зранену голову.

Розбіглись на боки від поїзду, ми могли бачити краще поле бою. Льокомотива нашого поїзду була розбита і з пороблених кулями дір текла вода. Вояки розсіяні довкруги, деякі криються попід вагонами. Тепер тут не було різниці між старшинами і стрільцями. Кожний був у однаковій ситуації. Кожний повзав на животі по мокрих рівчаках, ямах, де, здавалося, можна було скоріше знайти охорону перед літаками. Ось командир нашого куреня, німець майор Блянкенгорн, повзе разом зі стрільцями по болоті з автоматом у руках і шукає захисту, як і всі інші.

В такій ситуації кожний шукає помочі в Бога. Уста кожного шепочуть слова молитви, вимовляють їх підсвідомо, уривчасто, без роздумування. І, здається, що цим знаходять полегшу.
Чергування літаків відбулось кількома наворотами. Котрийсь зі стрільців зумів уже наставити скоростріл у якомусь рівчаку і відкрив вогонь по літаках. За його прикладом ідуть інші і відкривають вогонь по літаках з різної зброї. Але в міжчасі ворожі літаки доконали свого діла й тепер вони підносяться вгору та ховаються за вкритими лісом вершинами гір.

Після цього всі почали стягатись докупи, підбирати ранених. Легше ранених перев'язують на місці, а важко раненим дають найконечнішу поміч, ждучи на транспорт, щоби відвезти їх до шпиталю. Після обчислення виявилось, що важко і легко ранених було понад двадцять вояків та кількох забитих. Нашого скорострільчика Ваську також відставили до шпиталю, одначе його стан був дуже критичний і він там у скорому часі помер. Крім нього з нашої сотні було ще двох легко ранених.

Після налету до поїзду вже ніхто не вертався; всі ми зібрались в недалекій місцевості на північ від залізничного шляху, де перечекали до вечора і щойно під ніч заладувались на інший поїзд і від'їхали під прикриттям ночі до призначеного місця. Чому цього не зробило командування відразу, невідомо, так само і невідомо, чому нам не сказали виладуватись із вагонів після того, як над нами пролетіли тітовські розвідувальники. Тоді ми були б могли краще приготовитись до оборони і не понесли б таких жертв у людях.

четвер, 4 березня 2010 р.

Спомин про Данила Щербаківського

Дани́ло Михайлович Щербакі́вський (*17 грудня 1877, Шпичинці — †6 червня 1927) — етнограф, дослідник українського народного мистецтва, археолог і музейний діяч, дійсний член НТШ, брат Вадима Щербаківського.

Народився в селі Шпичинці на Київщині; закінчив Київський університет (1901; учень Володимира Антоновича).

З 1902 року збирав вироби української народної творчості для музеїв Києва й Полтави. Провадив археологічні розкопи в різних районах України.

В 1910—27 роках завідувач історико-побутового відділу і відділу народного мистецтва в Київському історичному музеї; збагатив зб. музею на бл. 30000 експонатів; вперше запровадив аналізу нар. декоративних виробів як творів мистецтва. 1922 їздив до Москви рятувати «націоналізовані» з укр. церков золоті речі надзвичайної іст. і мист. вартости.

По революції 1917 був проф. і читав курс укр. нар. мистецтва та історії укр. мистецтва в новостворених Укр. Держ. Академії Мистецтв, Археологічному, Фребелівському, Архітектурному та Київ. Художньому Інститутах. Одночасно керував мистецтвознавчими семінарами при Всеукр. Іст. Музеї ім. Шевченка в Києві.

Щербаківський співтворець Укр. Держ. Академії Мистецтв (1917), її вчений секретар і з 1918 почесний чл., чл. Комісії для охорони пам'яток старовини (1918), чл. Етнографічної Комісії Всеукр. Академії Наук (1920), вчений секретар Секції Мистецтв Укр. Наукового Товариства в Києві (1921), заступник гол. Всеукраїнського Археологічного Комітету (1922), засновник Київ. Етногр. Товариства (1924). Найбільше Щ. працював для Іст. Музею, але, неспроможний боротися проти нищення експонатів нефаховими співр. та в наслідок їхніх інтриґ, цькувань й доносів у ҐПУ демонстративно відібрав собі життя.


Роман Купчинський.
Під Буркановом

(Спомин про Данила Щербаківського)

Нераз якийсь випадок чи людина вилетять з памяти до тої міри, шо здається, немов вони ніколи не істнували. Але нараз якась подія відслонить у душі припалу порохом стінку і забуте встає перед очима ще виразніше як колись.

Так і з Данилом Щербаківським...

Передчасна трагічна смерть його пригадала мені один випадок, ще в р. 1915, що під впливом сумної вістки з Київа струсила зі себе попіл забуття і станула мені перед очима.

Перший полк УСС ступав на Бурканів, подільське село над Стрипою. Був ясний, горячий літний день і стрільці падали просто з утоми та спраги. Відбита від Карпат російська хвиля котилася назад через Болехів, Галич, Гнилу Липу. Над Золотою Липою здержалась, щоб дати відпір наступаючим німецько-австрійським військам.

Бурканів знаменита позиція від сходу. Горби, що за рікою, панують над рівниною і в ясний день одна людина не підійде незамітно. Щож говорити про полки, бригади, корпуси!?

Всі знали, що над Стрипою буде "горячо", і всі ладились до цього. 

Осторожно підсувалися стежі, ще осторожніше підходила боєва лінія, скривалися по видолинках обози. Над усім висіла тиша, зловіща і непевна, яка тільки буває перед битвою. Навіть перед бурею нема такої.

Полк УСС. підходить до ріки.

Ізза горбів гуркнув грохіт — один, другий, третій. Білі димки розірваних шрапнелів розцвилися за розстрільною. Це російська артилерія почала бій.

Загреміли й австрійські пятнацятки і понад голови наступаючих понеслися стрільна ген, за Стрипу. Почалося...

Сполошена тиша пурхнула з подільських піль і полетіла кудись, а на її місце впав клекіт скорострілів, рев гармат і вибухи стрілен.

Стрілецька рострільна то встає, то біжить, то падає. Дивним дивом російська артилерія не робить їй шкоди. Просто чудо якесь. Шрапнелі розриваються за високо, гранати вибухають там, де рострільна перед хвилею була, або за хвилю буде. Щастя мають Усусуси.

Зате мадяри, що наліво від УСС мають великі втрати. Ось цілий рій сховався за корчем тернини: спочити, видихатись хвильку. Вмить за горою бухнуло і вже терновий корч полетів угору. А з ним разом пошматовані тіла мадярського роя. Одинацять їx було, ні один не остав у живих. Ось пробоєва сотня мадярського полку вже над рікою, біля дротів. Скоростріл ізза ріки затріскотів, гранати артилерії загаркали і ледви третина спасла життя.

Стрільці йдуть ненарушені. Вже й дроти російські перед ними, а ледви двох-трьох ранених і то від крісових куль або гармат, що стріляють з боку. Батерія, що б"є з Бурканова, не шкодить їм.

— Попилися старшини! догадується хтось із наших.

Але з піхотою буде біда! Австрійська команда дістала відомість, що над Стрипою в окопах осталося „elf betrunkene Kosaken» [1] та тяжко відпокутувала це. Мадярський полк, що рванувся на одинацять козаків, має сорок відсотків страт.

Стрілецькі стежі вивідалися краще. Над Стрипою окопи обсаджені досить густо і тому стрілецький полк підходить осторожно, використує кожну догідність терену.

Перед російськими дротами маленький вал. Швидко западає за нього перша розстрільна. Бурканівська батерія сипле залізом на них, але якже зле. Ні одного поцілу, все за коротко, або за довго. Пробоєві стежі вже при дротяних проволоках. Протинають переходи — незамітно  справно. Що правда грають проти них два російські скоростіли, але безуспішно. Нараз усе стихає.

Мовкнуть скоростріли, німіють гармати. Очевидно російські, бо австрійська артилерія подвоює вогонь і підсувається щораз то  ближче.

Перед полком УСС тиша...

Розстрільна кинулась на дроти. Ледви кільканацять перестрашених стрілів крісових привитало їх. Значиться: ворожий відступ.

Стрільці  вже над рікою а там: лавки, дошки на розірваний місті і вже стежі на другому боці.

Ворог зовсім затих.

До перших наших стеж підбігає якийсь хлопчина.

Тікають усі!—кричить радісно, махаючи капелюхом.

Справді! В російських окопах ні живої душі, тільки запах москаля, що як доготь з махоркою — ще снується ровами. Де не-де валяється якась скринька чи коробка. Більші нічого, бо москалі мистці у відвороті.

Переправляємось уплав на конях через Стрипу. Четар Стронський мало не потонув, бо ми змилили брід.

Швидко на другий беріг і чвалом на попівство. Там моя рідня: сестра, шваґер. 

Привитання, оклики, радощі як звичайно в таких випадках. Врешті починається спокійніша розмова.

Дуже вам десь докучили російські гармати — питається мама.

Ні, мамо, навпаки. Нічого нам не робили. Так зле били, шо дивно.

Мама сплеснула руками.

Бачите, який чесний чоловік, оттой командір !

Котрий мамо?

Щербаківський.

Данило може

— Здається, що Данило. Він українець, старинні річі дуже любить.

То він напевно! Щож він стоянку мав у вас?

Так! Був у нас три дні. Дуже милий і коханий. Зовсім як свій. Приїхав зі своєю батерією до Бурканова і зараз прийшов сюди. Гілюська не було дома, Стефа пішла кудись також, чи не до Медицьких, а він приходить і : »Цілую ручки пані добродійки". Я кажу: „Чи ви не Галичинин?" „Чому? - питає. „Бо говорите так як наші".  „Ні пані" каже „я з Великої України, але частo бував у Галичині".  Ми розговорились, а він просить ключів від церкви. Я боялася дати, а він засміявся тай каже:  „Пані добродійко, я нічого не вкраду. Але завтра-позавтра буде тут може бій, то шкода булоб,  як би які старі образи або щось іншого пропало чи знищилось". Ми пішли до церкви, він подивився на все і каже «нема тут нічого такого".

Сестра не витерпіла, щоб і собі не докинути пару слів.

Знаєш, а який симпатичний був. Не крився нічого, що він українець. Вчора мама так на жарт просила, щоб не стріляв на стрільців, бо там їх син є, а він вивів нас на горб і показує: Ось звідси надходять два стрілецькі куріні. Будуть наступати на Бурканів. Я вже вашому стрільцеві дам!" Мама тоді зачала просити вже на правду. А він так якось сумно дивився на доли, звідки ви мали прийти.

— А нині — каже мама — прибіг до нас, веселий, мовби нічого. Тут кулі бють, що голови не можна показати, ми всі в льоху, а він відшукав нас таки і прийшов попрощатися. „Ну, пані добродійко — каже — за дві три годині будете вже мати свого сина. Цікаво, чи буде дуже нарікати на мене". Вибіг і за хвилю ціла батерія відїхала кудись.

Оповідання матери і сестри отворили мені очі. Ось чому „бурканівська батерія" так зле стріляла нас. Щербаківський докладно знав, куди будуть наступати стрільці і він нарошно стріляв зле. Зате мадярам дісталося вдвоє більше.

Вістка про трагічну смерть Данила Щербаківського визвала в моїй душі оттой жмуток споминів. Не мав я чести знати особисто Покійника, але його велику душу знав з писань і праці, а його золоте серце побачив я на спрацьованій долоні моєї матери.

Нехай той жмуток споминів буде грудками галицької землі на Його передчасний гріб...

Від усіх тих, яких він не закопав передчасно своїми гарматами в памятний день здобуття Бурканова  1915 року.

_____________________

[1] 11 козаків напідпитку (нім).


Дня 7 червня ц. р. розійшлася по Київі жахлива вістка, що з ріки Дніпра виловлено тіло Данила Михайловича Щербаківського. Не було сумніву, що Данило Михайлович закінчив життя самогубством, яке спричинили важкі життєві умовини, серед котрих він проживав як службовик у Всеукраїнському Історичному Музеєві ім. Шевченка в Київі. „Пролетарська Правда" з дня 8-го червня .1927 р/ч. 127 подала такий, некрольог покійника: «Д.М. Щербаківський. У понеділок, 6 го червня, ввечері помер, відібравщи собі життя, видатний науковий і музейний діяч, товариш голови Всеукраїнського Археольогічного Комітету, завідувач історично-побутового відділу Всеукраїнського Історичного Музею ім. Шевченка, Данило Михайлович Щербаківський.

„Покійний покінчив зі собою, кинувшись у Дніпро недалеко мосту ім. Eвг. Бош. В заповіті, що докладено до листів, він передає все своє майно наукового. характеру Всеукраїнському Історичному Музеєві ім. Шевченка й Всеукраїнському Археольогічному Комітетові. В особі Покійного, українська наука й суспільство втратили найавторитетнішого знавця й історика українського мистецтва, старого українського побуту, етнографії, найвидатнішого і найвідданішого музейній справі робітника".

Ще перед поміщенням некрольогу в „Пролетарській Правді» був відомий серед стрівоженого українського Громадянства в Києві лист Покійного до секретаря Всеукраїнської Академії Наук враз iз завішанням Покійного, які висвітлюють жахливі умови, серед яких жив від довшого часу Данило Михайлович. Передаємо цей лист і заповіт у цілости:

a) Лист : «Я втомився. Залишити Музей, .якому віддав кращі роки свого життя, не маю сили. Боротись з кваліфікованою подлістю Онищука й Винницького (представники компартії! - Ред.) не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі вже не можу. Від ревізії Музею Комісією Укрнауки нічого доброго діжду — адже вона й досі не починається. Досвідчені інтригани нашого Музею зуміють обробити Ревізійну Комісію так само, як обробили громадську опінію в справі виходу Онищука з Академії, або обробили Семка в нашій справі, Семко не хотів навіть нас вислухати, а він входить до Ревізійної Комісії Укрнауки. Отже результат який — ще більше обплюють, зганять, з білого зроблять чорне, з чесного чоловіка — подлеця. Цього пережити я не можу. — Петре Петровичу, Вам доведеться як замістнику секретаря УАК-у, приймати мої книжки, що згідно заповіту мають бути, передані до ВУАК-у. Додбайте про них і про те, щоби й інші пункти заповіту були виконані; простіть мене за турботи. Нехай Ваша доня зазнає кращої долі. — Д. Щербаківський.  
P. S.  Нехай тільки не патрошать мого тіла.

б) Заповіти: В мойому заповіті 1918 доку треба зробити такі зміни; 1. Усі мої килими, меблю червоного дерева, картини, малюнки, кераміку, скло й інші речі, що мають музейне значіння, заповідаю Всеукраїнському Історичному Музею імени Т. Шевченка. (Окрім картини й килима в п. п. 6 і 7)...

«Діло».- 1927.-12 червня.-№129.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації