ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 3 липня 2020 р.

КІНЕЦЬ ВІЙНИ 1945 р. І ПОЧАТОК ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ В ІТАЛІЇ



Б. Підгайний

(Продовження)


Підполковник Вільднер наказав мені негайно перебрати першу сотню, завести там порядок і тримати фронт. При цій нагоді мене повідомив, що сотенним в першій сотні 29-го полку був хорунжий Орест Яримович. Він був ранений і команду над сотнею перебрав хорунжий Володимир Мотика. Третім старшиною в сотні був хорунжий Овад. Я боявся, що коли наші вояки довідаються, що якийсь новий старшина перебрав команду над сотнею під час ночі, подумають, що німці хочуть здесяткувати сотню. Моєю пропозицією було змінити першу сотню т. зв. полковою сотнею, дати мені один день для перебрання сотні. Тоді буде змога змінити полкову сотню. Підполковник Вільднер дав відповідні накази, я готовився перебрати першу сотню. До помочі мав поручника Романенчука. Він сповняв ще службу "бетроюнґсофіцера" в полку і його я мав замінити. Будучи вже в сотні, мусів я повідомити вояків, що я не німець, що мене перенесли до 29-го полку і що я маю перебрати над ними команду. Ми вже не говорили тоді про наше виграння війни. Кожний вже тоді знав, що ми війну програємо, але ще голосно про це не говорилося. Але говорилося про спосіб відступу, щоб запобігти втратам. Настав час, що німці змінили дещо тактику оборони. Колись давно оборона вимагала, щоб вояки боронилися до смерти. Не можна було відступати, хіба, коли вже не було зброї, або всі були поранені. Тоді можна б було піддатися в полон. Правдива оборона — це була певна смерть.

У таких обставинах німці пристосували методу "гінгальтендер відерштанд", значить оборона, яка може у відповідних умовинах змінити фронт, прийняти іншу позицію, або навіть відступити на краще бойове становище. Далі, говорили ми про підпілля, про ОУН, УПА і про УГВР, як осередок революційної боротьби на рідних землях. Говорили ми так майже цілий день і мені здавалося, що я переконав стрільців, щоб не вірили в більшовицькі брехні, та що ми підемо на шлях іншої збройної боротьби за наші ідеї. Говорили теж про скорий конфлікт між американцями і більшовиками і про розпад СРСР. Перед нами стояла ясна ціль: зберегти себе для дальшої боротьби. Коли хтось говорить про речі, в які вірить, він переконує оточення так, що воно починає теж у це вірити. Коли я ще був в 30-му полку, прийшов до мене десятник Олег Лисяк, військовий звітодавець, і передав мені наказ, підписаний Рубаном. Рубан — це був організаційний псевдонім Миколи Лебедя, генерального секретаря представництва закордонних справ УГВР, якого генерал Роман Шухевич-Чупринка вислав поза межі України. Тоді в Кляґенфурті відбулися наради закордонного центру УГВР і там ухвалено з'ясосовані в наказі відносно нашої дивізії інструкції. Головне було це, щоб охоронити нашу дивізію перед видачею більшовикам. Треба було в якийсь спосіб, уживаючи навіть сили супроти німців, пробитися до англійців і перед ними скапітулювати. Наказ приніс майор Гуцул, командир ІV-ої округи УПА — Захід. Це був псевдонім Івана Бутковського, колишнього члена УВО, ОУН й учасника збройної боротьби на Закарпатті в Карпатській Січі. Важко ранений в голову, видужавши, він перейшов до УПА під прізвищем Гуцул. Майор Іван Бутковський-Гуцул належав також до Закордонного Представництва УГВР. З огляду на той факт, що два перші полки вже були в боях з більшовиками, а 31-ий полк в марші на фронт, не було можливо нав'язати чи втримувати зв'язок між сотнями, бо штаби куренів і полків були обсаджені німецьким персоналом, і такий плян було неможливо провести в життя. Відбувалися тайні засідання наших старшин, де брали участь хор. Любко Ортинський, хор. Чмола, хор. Шарко і інші. Хор. Тарас Чмола, командир сотні у 31-му полку, під часу маршу на фронт навіть був видав інструкції довіреним людям у своїй сотні, щоб вони були готові обеззброїти усіх німців в сотні й піти в гори, коли б прийшов відповідний наказ.

Вільднер, після поганого досвіду з німецькими старшинами, командирами сотень назначував на їх місце наших. На місце Міцінґера   назначив   хор. Зенюка, а на місце німця-командира першої сотні назначив хор. Ореста Яримовича.

На фронті не було змін. Слідкуючи за стрільцями і старшинами в сотні, я переконався, що маю дуже добрих молодих старшин, Мотику й Овада. Недовір'яючи німцям, мене дещо непокоїв рахунковий сотні, Маєр, який був в нашому обозі. Я знав, що багато німців хотіли перебути війну в запіллі й не були відважними, коли треба було йти на небезпеку. Тому я потелефонував до Маєра, щоб він зголосився до мене на другий день о год. 13-ій з відповідними рапортами. Доступ до мого пункту був під ворожим обстрілом і я був певний, що Маєр, замість прийти до мене з рапортом, захворіє і піде до шпиталю.

Тому я був ще більше здивований, коли мені зголошено прибуття Маєра. Він до мене зголосився і я аж тепер пізнав, що то не був такий Маєр, якого я собі уявляв, а мій товариш — "наш хлоп" зі школи. Він ходив до тої самої гімназії на одну клясу вище від мене. Маєр, при тій нагоді, приніс мені пляшку словацької сливовиці та картон словацьких сигарок. Ми поговорили, пожартували й він від себе запевнив, що наша сотня "чиста".

Тому, що надходив Великдень, а ми хотіли відсвяткувати його разом, поговорив я з полковим священиком, попросив його прийти висповідати вояків і посвятити паски. Усе було готове, вівтар у захисному місці, ковбаса, горілка, білий хліб. Ждали лише на зв'язкових, які пішли по священика. Неприємно стало, коли зв'язкові вернулися без священика і заявили, що він виїхав. Заскочений несподіваною вісткою, провірив приміщення отця і довідався, що отець дійсно виїхав однокінним возом. Щойно пізніше, будучи вже в англійському таборі, від отців Ваврика і Білянича довідався, що наш отець заїхав тим возом аж до Риму та був там першим "представником" дивізії. Я пізніше дякував Богові, що не стрінув того отця під час його втечі.
Приходили до нас хлопці з відділу пропаганди. Ставили голосники на найбільше висунені до ворога окопи й говорили. Говорили про нову Европу, а мені виглядало, що вони говорять на вітер. Більшовики навіть не дуже стріляли, а пропагандисти говорили далі. Більшовики говорили постійно, але вже ніхто не збирався втікати до них. Всі знали, що криється за їхніми обіцянками. Особливо нападали більшовики у своїх промовах на поручника Володимира Козака, командира третої сотні 29-го полку. Видно, що мали когось в полоні, хто вспів вже розказати про нього.

Кілька днів перед капітуляцією покликано мене до штабу куреня, яким командував сотник Штральгорст, та повідомили, що Німеччина капітулює 8 травня 1945 року о годині 14.00. До цього часу мали ми тримати фронт. Умови капітуляції були такі: мали ми капітулювати перед противником на тих самих відтинках фронту, на яких воювали 8 травня. Одначе, на домагання генерала Шандрука й інших впливових осіб договорилися, що можемо відступити від ворога о годині 14:00 і маршувати в полон до англійців. День перед капітуляцією кожна сотня мала відкомандирувати одну чоту вояків для охорони штабів і обозів. До такої чоти повинні були бути приділені всі хворі і ті, що не могли добре ходити. Генерал Шандрук передав нам тризуби, які ми мали носити на шапках під труп'ячими головками. Мені дали лише кільканадцять штук, а коли я домагався для всіх, то мені сказали, що загал наших стрільців виглядають "як українці", то тризубів їм не потрібно, і що німці хочуть затримати певну скількість для себе. Накінець передав мені Штральгорст команду над першим куренем 29-го полку. Це передавання було доволі дивним. Німці не хотіли, щоб я лишався в штабі куреня, але хотіли його "передати", щоб могти скоріше втекти. Наказ був, що перший курінь перебирає охорону відступаючого 29-го полку і командантом тої охороняючої частини мав би бути я. Я був заскочений тими "ревеляційними" новинами і навіть не питав нікого про перебрання команди над куренем. Прийшовши до сотні, повідомив своїх старшин і підстаршин про положення, передав команду над сотнею хорунжому Мотиці, на випадок, коли б я мав іти до куреня. А положення було таке: перша сотня, що була на правому крилі нашого куреня, дотикала своїм лівим крилом замок Ґляйхенберґ. Сам замок Ґляйхенберґ був під командою хорунжого Гаврилова, що підлягав поручникові Козакові. Наліво від замку лежав поручник Козак зі своєю сотнею. Від нього, далі наліво, займав позицію поручник Степан Гуляк, що був приділений до нас з куреня фюзилерів. Сотня поручника Пратеша була в резерві.

Не діялося нічого надзвичайного. Ми старалися піймати полонених для розвідки. З цієї причини наробили стрілянини на цілому фронті. Більшовики не були тоді активними, не вживали літаків ані артилерії, лише обстрілювали нас з кулеметів. Клопіт мали ми лише з снайперами. Не могли їх віднайти, хоч полювали за ними цілими днями, а вони вбили нам трьох стрільців ще вдень перед капітуляцією. Стріляли часто з мінометів, а ми вгадували, де вдарить міна. Спеціялістом від того був хор. Мотика. Раненько, 8 травня 1945 року, більшовики почали наступ на нашу сотню. Думали певно, що нас застануть неприготованими, але ми їх легко відбили.. Пізніше, вже по 14.00 годині, коли ми відступали розстріляною в засягу сімох кілометрів, атакували нас літунським вогнем і бомбами, але втрат нам не нанесли. Після того ми оформилися в похідну групу й помаршували до ріки Мур.

Хор. Мотика зайняв зі своєю чотою становище на горбочку, приблизно 500 метрів від ворога, щоб крити відворот сотні. Наша артилерія вистрілювала свої набої, скорочуючи віддаль. І коли стрільна нашої артилерії почали подати около 50 метрів від позиції чоти Мотики, він дав наказ до відступу. Тоді поспішним маршом долучився він до відступаючого куреня.

Тяжко забути тих кілька годин, які треба було вичекати по відбитті більшовицької атаки до години 14.00. На фронті було тихо. Гарна травнева погода. Виглядало, що всі на щось ждуть. До голови сунулись різного роду думки, пригадувались різні моменти. Ми програли війну й ніхто не може сказати, що станеться з нами завтра. Ми мусимо зложити зброю і чекати. Програли ми вже один великий бій — під Бродами. Тоді з моєї сотні врятувалися дванадцять вояків. Всі старшини мого куреня згинули, а я сам був ранений. Наше почуття було тоді багато краще. Ми могли мати зброю, могли йти до УПА, могли збройно боротися. Я все повторяв моїм стрільцям те, що говорив кілька тижнів тому: зберегти себе для майбутньої боротьби, яка б вона не була й по цій лінії діяти.

Ранком прийшли ми до ріки Мур. Міст був підмінований, але наші сапери не мали запальників, щоб його висадити в повітря. Тому я лишився з першою сотнею ще на східньому березі Муру пильнувати моста, а всі інші сотні післав на західній берег ріки, до містечка Radkersburg, щоб відпочити. Сам, втомлений, теж здрімався. Збудив мене крик — більшовики! Глянув на схід і не міг знайти причини. Щойно пізніше побачив я, що більшовики мусіли перейти ріку Мур десь коло Ґрацу і натрапили на наші сплячі частини. Сплячі частини знали, що їх хоронить ціла сотня на мості, більшовики не сподівалися стрінути озброєних німецьких частин. Зчинилася паніка. Почалася стрілянина. Ніхто не знав, хто на кого стріляє. Більшовики відступили і наші сплячі частини мали час вирватися з загрози більшовицького полону. Я вже не переходив на західній берег ріки, але пішов вздовж ріки в полудневому напрямі і пізніше перейшов на західній берег. Було зі мною біля сотки вояків. Зі старшин пригадую собі хорунжого Ніньовського. Коли ми вже були поза обсягом ворожого обстрілу, почали частково організуватися. Передусім провірили ми нашу зброю. Міномет ми залишили, мали може вісім дул до кулемета, але не мали ані одного кулемета. При цій нагоді повикидали ми непотрібну амуніцію до кулеметів. Було ще кілька протитанкових п'ястуків, дещо ручних гранат, кільканадцять машинових пістоль і звичайних рушниць. Цікаво було ствердити, що ані один вояк не загубив своєї зброї. Десь біля десятої години ранку перейшли ми на західню сторону ріки Мур. Стрілянина тривала далі, але більшовики трималися доріг, переважно в танках і не могли атакувати нас в придорожніх лісах. Поволі доходили до нас вояки з тих частин, що спали на західному березі ріки Мур. Наші вояки вирвалися з оточення і подалися іншими дорогами на захід. Я не чув про нікого, хто попав би там в більшовицький полон.

Зробивши відправу з моїм відділом я з'ясував воякам наше положення, що війна вже скінчена, що тепер зорганізовано будемо старатися дійти до англійських частин та розважити можливості англійського полону. Про якусь особливу дисципліну не говорилося, бо зрозумілим було, що дисципліну слід затримати.

Перед капітуляцією німці говорили про партизанську війну, маючи до цього ідеальні терени, всю зброю, но й людей. Вони мали навіть на це спеціяльну назву: "вервольфи" (вовкулаки). Однак з того нічого не вийшло. Кілька разів опорожнювали свої вози, щоб були легші, викидали непотрібні речі. Пізніше я не бачив тих "вовкулаків" в дії і мені тоді стало ясним, що німці до такої боротьби не надавалися. Роками мали вони упорядковану систему, хтось за них журився, дбав, давав накази, а вони послушно їх виконували. Коли ж треба було брати ті всі зобов'язання малим відділам окремо, не було ініціятиви. Тому крутилися озброєні відділи по горах, ми зустрічали їх, але ніхто до нас не підходив з пропозиціями прилучуватися до них. Підходили до мене особисто старшини з вермахту і хотіли давати мені вермахтівські документи. Я не прийняв їх лише тому, що вони не могли таких документів дати всім стрільцям.


(далі буде)


понеділок, 29 червня 2020 р.

ВОЯЦЬКІ СУРМИ


Остап Сокольський


(Слово, виголошене на тризні-поминках в 40-ий день смерти генерала  Павла Шандрука 27 березня  1979 року в Торонті, Канаді.)



Наш генерал помер і вояки Української Національної Армії в жалобі — вся українська нація в жалобі. Помер великий її воїн, борець, патріот і лицар — генерал-полковник Павло Шандрук.

Воїн — завжди вищий за себе. Стаж його вимірюється любов'ю народною — а нашого генерала любили ще вояки Залізної Дивізії, любили його вояки обох дивізій Української Національної Армії. Любили його як побратима, великого генерала, неповторного борця України.

Генерал Шандрук належить до таких людей, які навіть серед великого народу трапляються не часто і, які залишають по собі слід достойного сина свого народу.

Він був тим, якого якості сьогодні старомодні: відважний, відданий, вірний Богові й народові, який мав почуття національного обов'язку — і саме за ці його духовні вартості ми його шануємо.

Його життя — це військо. Його вирозуміння вояцтва ще зі Залізної Дивізії, в час Визвольних Змагань, було відтінню — відображенням його духовости, вирозуміння, співчуття й толеранції також і до вояків Української Національної Армії.

Він служив нашому народові, і не було іншого українця, який служив би з такою посвятою, теплотою, відвагою і подивугідним маєстатом у цей так тяжкий і непевний період нашого вояцького життя. Він був гордий за нас — а ми були горді за нього.

В нього був дух і запал, який підносить народ до висот, а вояків запалює йти в бій з піднесеним чолом. Ми йому вірили, йому підчинялись, його любили за відвагу, талант, чесність і високу благородність.

Ніколи не стане мертвим його вояцьке серце, що горіло правдою для нас — його вояків і сяйвом своїм нам дорогу стелило.

Над вишневими садами, над вояцькими гробами, на Брідських шляхах і полях, над Карпатами і Славутою, над Борсуками на Волині, над Чорним морем і зеленим Поліссям, під блакитним небом України вічно дзвенітиме його наказ і вічно літатиме дух генерала і будитеме вояцькі серця до бою за Україну.

Ми втратили одного із визначніших особистостей нашого часу — ґалянтного й відважного воїна, мудрого полководця й державного мужа, людину з серцем, яке так полюбили його вояки. Ми з гордістю воювали під його командою, ми слухали його порад у пізнішому, бо він давав нам силу і надію в тяжкім повоєннім періоді. Він нас пригорнув, порадив — в часі непевности і, на нього ми завжди рахували в часі потреби. Він нас ніколи не покинув.

З його смертю — ми понесли втрату так велику, так глибоку, що нам бракує слів її висловити... Ми втратили генерала... командира армії... бойового друга-козака... Ми втратили частину нашої вірности... Ми втратили якусь частину самого себе... Про його смерть ми говоримо зі смутком і болем у серці, але рівночасно ми раді тим, що він був нашим генералом, що він жив, воював і працював разом з нами і, що він дав нам змогу бачити блеск його величі...

Спасибі вам, пане генерале, за провід, за науку, за вірність, за повчальний приклад у служінні нашій спільній і святій справі — Україні.

У цю скорбну хвилину перед вами схиляємо голови — ваші вояки-козаки, старшини, стрільці, учні й бойові друзі...

Ваш ясний приклад-чин який ви зложили на  вівтарі Матері-Вітчизни і тим підтримали горіючий вічний вогонь народу нашого яскравим полум'ям освічуватиме путь до волі:

"І нас ніхто не подолає,                        Велика, чиста і свята:
Коли з'єднаємось усі!                            Соборна й Вільна Україна,
З'єднає ж нас мета єдина,                     Країна волі золота".

("Попереду Дорошенко" — Павло Степ)


середа, 24 червня 2020 р.

З ПОХОРОНІВ ГЕНЕРАЛА П. ШАНДРУКА


Панахиду відслужили в неділю, 18 лютого, в похоронному заведенні "Кошек" в Трентоні отці української православної і католицької церков — протопрезвітер Желихівський Богдан, протоієрей Галета Микола та мітрат Харина Мирослав. Співав хор української православної церкви з Трентону. Кол. дивізійники прибули з прапорами від численних станиць: з Нью-Йорку, Нюарку, Філядельфії, Дітройту, Чікаґо, Клівленду, Гартфорду, Нью Гейвен, Трентону. Приїхали також представники окремих дивізійних осередків в США. Крайову Управу Братства в Канаді репрезентував інж. Василь Палієнко. Міняючись, кол. вояки держали почесну стійку при труні свого Командира. Молодечі організації Пласт і СУМА, яких табори ген. Шандрук часто відвідував, делегували групи молоді з прапорами.

Після відправи і прощального слова отців прощали генерала від Краєвої Управи Братства в США — мгр. Артимишин Богдан, який сповняв танож функцію службового старшини, від УНРади — інж. Лимаренко Павло, від ОбВУА — ред. Конрад Степан, від громади в Трентоні — інж. Кузин Дмитро, від Пласту — мґр. Костюк Іван та на закінчення від Української Національної Армії — інж. Ліщинський Михайло. Тіло генерала було прикрите українським національним прапором, а побіч нього зложена комбатантська шапка та військові і комбатантсьні відзнаки. Вінки і китиці квітів прикрашували труну.

Прибула на похорон також численна українська громада з Трентону та околиці, мимо великої снігової заверюхи, яка панувала того ж вечора та слідуючого дня. Не могла бути присутня лише найближча до генерала особа, його дружина пані Ольга: вона лежала хвора в шпиталі св. Франки в Трентоні.

Слідуючого дня, після короткої відправи у похоронному заведенні, похорон переїхав на унраїнський православний цвинтар св. Андрея в Бавнд Бруку. О год. 10-тій Архиєрейську Службу Божу у церкві-пам'ятнику відправив Блаженніший Митрополит Мстислав Скрипник, в сослуженні отців Б. Желехівського, М. Галети, Ф. Істочина і В. Покотила та попрощав генерала від дружини, українського вояцтва і громади. При труні генерала знову стояла почесна стійка кол. дивізійників, а серед прапорів виднів теж прапор 3-тої Залізної Дивізії, в рядах якої під командою ген. Удовиченка боровся покійний генерал Шандрук. Перед закриттям труни, за старим козацьним звичаєм, інж. Михайло Ліщинський і представники Братства в США — Лев Кусяка та Братства в Канаді — інж. Василь Палієнко закрили очі генералові червоною китайкою.

В поході з церкви до гробу інж. Іван Скіра ніс за труною відзнаки і шапку генерала, які опісля передано як родинну пам'ятку дружині покійного. Паню Ольгу в час похоронів заступали три родини, які в останному часі опікувалися нею і генералом, а саме: інж. Микола Тарасюк, інж. Дмитро Кузик та сот. Василь Сердюк. Останній раз за своїм генералом ішов відділ кол. вояків. Між квітами були теж вінки від Головної і Краєвих Управ Братства.

Після нагробної відправи священиків, останнє прощальне слово виголосив заступник голови Гол. Управи Братства Роман Данилюк, а присутні вояки відспівали пісню "Видиш, брате мій".

Під час поминків, які відбулися заходом Головної Управи Братства, трапезу поблагословив Блаженніший Митрополит Мстислав, Роман Данилюк відчитав кондоленційні письма від ген. Михайла Крата та ген. Петра Самутіна, а прощальні промови виголосили ще такі представники організацій: від СКВУ і УККА — Мґр. Іван Базарко, від Т-ва прихильників УНР — д-р Микола Шпитко, від Українського Братського Союзу — його голова Іван Олексин, від ОДВУ — Максим Скорупський, від СУМА — голова товариства Мирослав Шміґель, від СВУР — Микола Ящук і від Українського Вільного Козацтва — Іван Винник. Від родини зложив подяку інж. Микола Тарасюк.

З відходом у вічність сл. пам. ген. штабу ген.-полк. Павла Шандрука, учасники Першої світової війни втратили свого побратима по зброї, учасники Другої світової війни свого командира, Братство к. вояків 1-ої УД УНА свого почесного голову, а українська громада визначного суспільно-громадського діяча.


І. С.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації