ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 10 серпня 2020 р.

В РОКОВИНИ...


Василь Федорович 

Розважання на тлі спомину 


Дві трагічні травневі події — Париж 1926 1 і Ротердам 1938 2 — не викликали в світі належного зрозуміння і сподіваної реакції. Західній світ поставився до української справи, якщо не ворожо, то щонайменше байдуже. Пресові повідомлення про ті події, а зокрема про Паризький процес проти Шварцбарта, були скупі, хаотичні, сензаційні, тенденційні. 

Серед українського народу, так на рідних землях, як і на еміґрації, смерть гол. от. Петлюри і полк. Коновальця викликали потрясаюче враження й пробудили національну совість. Український народ черговий раз усвідомив собі, що боротьба за державну незалежність незакінчена, вона ведеться дальше, а ворог від часу до часу вдаряє в найбільш болюче місце. 

Молоде галицько-українське покоління — до якого і я тоді належав — не однаково сприйняло і відчуло ті дві трагічні події. Смерть гол. от. Петлюри — як це бачу сьогодні з перспективи років — не викликала серед нас такого враження, як можна було сподіватися. На це склалися дві основні причини. По-перше, в часі смерти Петлюри ми були заледве 14 або 15-річними хлопцями і ми не мали ясного погляду на цілість світових подій, не знали ще як слід рідної історії, не усвідомлювали собі ваги наших визвольних змагань. Особа й політична діяльність Петлюри були нам мало знані, а його ім'я було нам відоме з принагідних розмов, спорадичних пресових вісток та з деяких тогочасних пісень 3. Другою причиною було те, що старша громадськість була поділена в своїх поглядах на особу й діяльність Петлюри. Одна частина, тобто ті, що якимсь чином безпосередньо чи посередньо були зв'язані з Київськими Січовими Стрільцями, ті — що так скажу — справжні соборники, для яких шлях до самостійности України йшов через Київ, а не через Львів, — ті схвалювали політику Петлюри й були його беззастережними прихильниками і послідовниками. Друга частина української громадськости — також без сумніву патріотична, хоча з деякою льокальною, закраскою, — не погоджувалася з пропольською політикою Петлюри й не могла йому простити Варшавського договору. Це були якраз ті причини, чому ми так, а не інакше реагували на вістку про вбивство гол. от. Петлюри. 

Більший відгомін і потрясення викликала в нас смерть полк. Коновальця. На це також були свої причини. В 1938 р., в час смерти Коновальця, ми були вже дорослими людьми з виробленим світоглядом. Ми навіть уважали себе політиками: ми орієнтувалися в міжнародних подіях, знали назагал добре рідну історію, а зокрема добу визвольних змагань, боляче переживали наші воєнні й політичні невдачі, розуміли важке положення українського народу під чотирьома займанщинами. На протязі останніх десять років (від смерти гол. от. Петлюри) ми обсервували діяльність полк. Коновальця на терені УВО згл. ОУН, ми були свідками великого росту і посиленої активности ОУН. Ми були свідками багатьох політичних процесів, на яких підсудні — члени ОУН — сміливо деклярували своє політичне кредо. Ми були свідками трагічної смерти Головінського, Любовича, Пісецького, Березииського та інших боєвиків УВО згл. ОУН. Ми були свідками екзекуції Біласа й Данилищина на подвір'ю львівських Бриґідок... Ті всі події були частиною нашого життя, вони нас виховували, вони залишили в наших душах незатерте знам'я. 

Крім того, відгравав тут деяку ролю ще й наш льокальний патріотизм. Коновалець був галичанином. В підльвівському селі Зашкові, звідки він походив, жив і працював його рідний брат Мирон. У Львові, при вул. Сикстуській ч. 36, в одноповерховій кам'яниці з широкою брамою жив тесть Коновальця, відомий адвокат д-р Степан Федак 4. Зі Львова, а докладніше з Левандівки, походив — вже тоді майже легендарний співробітник Коновальця — Омелян Сеник. Про нього кружляли серед нас неймовірні вістки. Він жив постійно за кордоном. Польська поліція хотіла за всяку ціну зловити його в свої руки. Сеник від часу до часу приїжджав до Львова з окремими дорученнями. Поліція була заздалегідь поінформована про дату його приїзду й зробила все можливе, щоб його належно зустріти... Сеник в означеному дні приїжджає, відвідував довірених знайомих і ... на сором польській поліції — їй прямо з-перед носа виїжджає за границю. 

Це, отже, були ті раціонально-логічні, а частково сентиментально-чуттєві мотиви, що спонукали нас глибоко й боляче відчути смерть полк. Коновальця. Постало питання: Що станеться з українським визвольним рухом? Хто очолить ОУН? 

Тому з полегшою і вдоволенням ми приняли вістку, що наслідником Коновальця став другий зять адвоката Федака — полк. Андрій Мельник. Тоді ми не передбачували, що и короткому часі вибухне війна, а в самій ОУН наступить роздор, який наніс нам стільки лиха і по сьогодні...

Якщо не заводить мене пам'ять, то в нас на рідних землях (а маю на думці західньо-українські землі, — тобто Галичину й Волинь) не було звичаю відзначувати роковини смерти Петлюри та Коновальця окремими святкуваннями. В річницю їхньої смерти відправляли панахиди; щоб були якісь окремі жалібні академії, чи щось подібне, мені не відомо. Зате, в нас був гарний звичай, зв'язаний з зеленосвяточними поминками, коли ми ходили на цвинтарі молитися за померших. 

Розкажу коротко про львівські зеленосвяточні поминки, бо у Львові я виростав і там провів свою молодість. Є два головні цвинтарі у Львові: Личаківський і Янівський. На обох цвинтарях, в окремих секціях, були стрілецькі могили, якими опікувалось Товариство Охорони Воєнних Могил. Саме до тих могил ішли щороку організовані зеленосвяточні походи. Вони стали в нас традицією і були своєрідною маніфестацією наших національних почувань. Першого дня Зелених Свят, то є в неділю, похід ішов на Янівський цвинтар, а в понеділок на Личаківський. Ці походи були справді імпозантні. На переді йшло духовенство, потім церковні братства з хоругвами, за ними представники громадських організацій, воєнні ветерани, зорганізована молодь, а дальше маси громадянства. Як правило, в поході йшов хор львівських богословів, хор "Боян" і студентських хор. На вулицях, якими ішов похід, стримували усякий рух. На хідниках, а також у мешкальних вікнах було видно поляків, які оглядали цей похід з цікавістю та з неприхованою злобою. На цвинтарях відправлялась соборна панахида на стрілецьких могилах. Ми поминали всіх тих, що віддали своє життя в боротьбі за батьківщину; поминали однаково всіх героїв — великих і малих, відомих і невідомих. Після панахиди була проповідь. Виголошував її найчастіше о. прелат Л. Куницький, що був послом до польського сойму й, користуючись з посольського імунітету, міг сказати багато дечого, на що не міг позволити собі інший священик. Потім відбувались ще індивідуальні панахиди на могилі Бесарабової, Любовича, Біласа, Данилишина. 

Картина зеленосвяточних поминків була б неповна, якби я не згадав при тому польської поліції. Щоб не допустити до протипольських маніфестацій, на цвинтарі було повно тайної й мундурованої поліції. Тайні аґенти стояли звичайно серед публіки, а мундуровані були заховані в кущах і тільки чекали на сигнал, щоб почати акцію. Після панахиди люди не розходилися, а співали пісень і починаючи від "Вічная пам'ять", а згодом переходили до патріотичних. Коли пролунали перші звуки "Не пора", поліція вискакувала з кущів і розганяла людей, частуючи всіх гумовими палицями. 

Хоч у висліді кожночасних зеленосвяточних поминок було по кількадесять осіб побитих і арештованих, такі походи відбувалися дальше і щороку притягали більше людей, а головно молоді. Можна сказати, що ті походи пробуджували деякі "приспані душі" й давали стимул до спротиву. 

------оОо------ 

Звичай відзначувати окремим святом роковини смерти гол. от. Петлюри й полк. Коновальця постав пізніше, здається вже на еміграції, — під назвою "Свято вождів" згл. "Свято героїв". Назва "Свято вождів" чомусь несприємлива, з нею якось мимоволі асоціюється "червоний вождь" і "брунатний фюрер"; зрештою "вождівство" є противне політиці українського народу. Більш вдала назва "Свято героїв". Але тут також треба б внести деяку поправку в інтерпретацію поняття "герой"5. В нас загально прийнято, що героєм може бути тільки той, хто віддав своє життя за велику ідею, в даному випадку за батьківщину; при тому майже обов'язково вимагається, щоб герой згинув трагічною смертю. Згідно з таким розумінням, не може бути героєм людина, що померла природною смертю, а тим більше не можна нікого вважати героєм за його життя. Таке тлумачення поняття "герой" завузька, й її треба поширити6

В історії нема окремих, відірваних випадків, але є закономірна й логічна послідовність, тяглість: Святослав Завойовник, Володимир Великий, Хмельницький, Мазепа. Визвольні змагання — це один безперервний ланцюг великих чинів, що їх метою була і є самостійна Україна. Якщо у нашій новій історії не було б національної революції 1917 р. і листопадового чину 1918 р., то не було б у нас Крут, не було б Базару, не було б Петлюри ані Коновальця, не було б Дивізії ані УПА, не було б тих безчисленних і безіменних, що згинули в ворожих тюрмах і сибірських тайгах, не було б тих, що з окликом "Хай живе Україна" гинули на ворожих шибинецях, не було б тих "їмже ність числа", що в часі Другої світової війни згинули з рук окупантів, не було б врешті тих, що й сьогодні за свою любов до батьківщини караються в концтаборах, ані тих, що — незважаючи на ніякі небезпеки, підносять відважний голос в обороні чести українського народу. 

Тому було б бажаним, щоб "Свято героїв", задумане і встановлене для відзначення роковин трагічної смерти гол. от. Петлюри і полк. Коновальця, — стало субстратом, притокою чи нагодою до вшануваня пам'яті всіх мертвих і живих героїв-трудівників за святу українську правду.



 ____________________ 

  1 25 травня 1926 р. вбивство гол. от. С. Петлюри. 
  2 23 травня 1938 р. вбивство полк. Є. Коновальця. 
  3 Наприклад: "Наш батько Петлюра, а ми його діти. Пішли до Києва параду робити..." 
  4 Син адвоката Федака, член УВО, в 1921 р. виконав у Львові невдалий атентат на Пілсудського і львівського воєводу Ґрабовського. 
  5 "Герой" (з грецької) — людина, що перевищує інших силою, відвагою, розумом. 
  6 Відважних вояків декорують як героїв медалями, орденами, хрестами заслуги. В СРСР введено означення "Герой СРСР" для відзначення військовиків, Навіть окремим заслуженим цивільним особам надається звання "Герой СРСР" чи "Герой праці СРСР".


субота, 1 серпня 2020 р.

ОДНОДУМНІСТЬ ЧИ КОНЦЕНТРАЦІЯ?


Мирослав Малецький


Якось воно так є, що не легко натрапити на однозгідність проголошуваного політиками з їх практичними поступуваннями. Очевидно тяжко, а то й неможливо, хоч деякі диктатори пробували, перевершити в штуці масового обману спеців в "народних демократіях". Вони на цьому полі недискусійні чемпіони. Їх не турбує протирічність між говореним і виконуваним. В потребі доказати, що щось чорне має сьогодні бути білим — терор і насильство запевнять успішність "аргументації".

На заході, в країнах традиційної демократи, не бракує також розбіжностей між словами й ділами, хоч шириною і глибиною вони менші. Мабуть, спричинює їх в наших часах така суттєва для демократії інституція, як вибори. Вибрання до уряду вимагає популярности серед виборців. Популярність в сьогоднішніх демократіях творять у львиній частині засоби масової комунікації. Їх існування та фінансовий успіх залежний від можливости доступу до якнайширших мас народу. Тому кожний кандидат в виборах не може обійтися без співпраці з мережою масової передачі. Рівень слухачів різний, тому зміст передач невибагливий, тому і передвиборчі обіцянки кандидатів безнадійно привабливі. Привабливі вони, бо призначені на збільшення популярности кандидата, безнадійні, бо неможливі до здійснення, а тим самим безвідповідальні.

Не вільні від гріха розбіжности між теорією в слові і письмі та реальною дійсністю і провідні кола нашого суспільства. Слово "єдність" і як синонім "об'єднання" (в обох випадках мають на думці однодумність) згадуються при різних святкових і буденних нагодах роками, на жаль, без видного й тривкого ефекту. Не малу, якщо вже не виключну, "заслугу" такої дійсности можна б приписати нашим політичним партіям. Мета політичної партії — це осягнення влади. Щоб їі осягнути, всі політичні партії до якоїсь міри, делікатно висловлюючись, не "цураються" поезії і фантазії при змальовуванні добра, яке чекає на виборців, якщо вони прийдуть до влади. Опинившись поза межами батьківщини наші партії втратили можливість у найближчому майбутньому осягнути владу та тим самим провести в життя свої програми. Ерзац влади по переселенчих таборах, а згодом у громадах свого нового поселення не міг заступити їм первісної мети; забракло живучих і творчих соків рідної землі. Здобуття незалежности України стало постулятом кожного національно свідомого українця, навіть без потреби належати до якогось політичного угрупування. Продовжування існування привезених з рідних земель партій та ревіталізацію давно веж не існуючих можна було зрозуміти й оправдати в перших роках еміґраційного життя; сподівання на швидкий поворот на рідні землі були живі й великі. Одначе пізніші роки виявили, що застосування старих критеріїв до нових умовин непридатне, й у багатьох випадках вплив тих партій на життя нашої спільноти в поселеннях відворотний до позитивного.

У громадах, на місцях нашого поселення, постають нові групи людей спільних заінтересувань. Вони оформлюються в організації на базі національній (етнічній), релігійній, регіональній чи професійній. Перед ними проблема національного самозбереження та пов'язаний з цим складний комплекс проблем. Питання дітей, доросту, молодечих організацій, здобування професійних і наукових позицій серед місцевого оточення, упордякувания церковного життя, збільшення політичної ваги і значіння своєї групи в державі поселення — це ділянки, котрі вимагають тяжкої й абсорбуючої праці. І тому в статутово зреформованих крайових централях з СКВУ на чолі вони вбачають тепер сприятливі й реальні форми своєї організованости. Не треба навіть дуже приглядатись, щоб побачити, що біля цих організацій гуртується найбільше дозрілої молоді. Добре зорганізована поселенча громада зможе ефективніше допомогти українському народові на рідних землях, ніж безупинні заяви "без покриття" про революційність. Каже Валентин Мороз, "що не закликає до революції в Україні в теперішніх обставинах, бо вона призвела б до знищення українського народу, хоч він революції не відкидає". (З преси).

Факти заперечують існування всіма на словах бажаної "єдности" чи "об'єднання". Кожна група, як каже генерал Григоренко, вважає,  що об'єднання значить приєднатися  до тої чи іншої групи. Постає питання, чи єдність й об'єднання в сенсі однодумности потрібні та чи взагалі можливі. По короткій аналізі відповідь на поставлений запит буде негативна. Здається, що конфлікт і різне думання — це питомі риси людини. Хоч як деякі претендують шанувати право других на їхні власні погляди, одначе в глибині своєї свідомости бажають однозгідности на своїх власних умовах. Властиво, кожна ідеологія — політична, релігійна, філософічна — явно або таємно прямує до "єдиноправильної" всеобіймаючости. Але коли немає здорової опозиції, кожна ідеологія перемінюється в корупційну автократію, яка у своїй кінцевій стадії стає поганою карикатурою первісних ідеалів. Конфлікт потрібний і корисний. Біда тільки в тому, що загал ще не навчився налагоджувати його розумово й мирно. Єдність і об'єднання в сенсі однодумности, либонь, неможливо осягнути.

Під сучасну пору потрібна, конечна й необхідна скоординована концентрація усіх творчих сил українського народу там, на батьківщині, й тут, в наших поселеннях. Боротьба йде за бути чи не бути українському народові, боротьба йде за здобуття й закріплення українсьісої держави. У цій боротьбі і мусять взяти участь різнодумаючі громадяни. Армії здобувають перемоги, але чи поодинокі їхні члени всі політичні однодумці?

Преса повідомила про запляновані святкування 50-ліття ОУН. ОУН — це організація, яка між двома світовими війнами в польських умовинах в Галичині та на Волині відограла велику ролю в розбудженні національної свідомости широких мас. Події Другої світової війни, в парі з поширенням революційної боротьби на східній області України, вимагали зміни форми керівництва цією боротьбою. Прийшла була потреба створити новий орган, який охоплював би представників широких кіл народу. Розколена ОУН не могла його дати. В 1944 році створено Українську Головну Визвольну Раду. Повоєнні спроби зігнорувати зміни в організаційній структурі і політичній концепції визвольної боротьби, що зайшли під час воєнного періоду, довели на переломі 50-их років до дальшого розбиття в ОУН.

Односторонність ОУН в перебільшуванні значіння доктрин, спертих на волюнтаризмі, з деякою погордою до розуму, не сприяла постанні висококваліфікованої провідної еліти. Також виховування на неґації, тобто на запереченні існуючого ладу й його інституцій, скріпило нехіть тої еліти, мабуть в багатьох випадках підсвідомо, до конструктивних зусиль з інакше думаючими та їх нехіть признавати других, крім своїх авторитетів. Тепер легко розважати, що члени організації, незгідні в свій час з потягненнями проводів, повинні були створити легальну опозицію і залишитися в організацїі та чекати на зміну "варти". Така ситуація можлива в угрупуваннях з принаймні крихіткою демократичного наставлення. Організація не допускала на практиці навіть тіни можливости існування опозиції.

Так воно було й тепер нічого не змінилося. Підтверджує це факт запляноваиих святкувань. Подивившись без упередження на пройдений шлях, можна без труду ствердити, що період від 1929 року до першого розламу, тобто до 1940 року, — це найважливіший і найсвітліший період в історії ОУН. Все інше — це історія поодиноких її відламів з власними добрими і злими сторонами. Тому відзначити 50-ліття ОУН треба спільно. Здається, що така думка ширшого загалу членства ОУН. Але нічого не свідчить, що їх проводи поважно потрактували цю думку.

Говориться про здоровий національний інстинкт загалу наших поселенців. Він проявляється у підтримці акцій і потягнень, які мають, в їхній опінії, загальноукраїнський характер. Крокують, на жаль, позаду їх ті, що очолюють або мають претенсії їх очолювати. З одного боку жонглювання словами "єдність", "об'єднання", а з другого — участь в роз'єднуючих акціях й імпрезах, як наприклад, участь в "почесних комітетах" святкування 50-ліття ОУН. Відповідна гідна постава таких людей хіба змусила б застановитися навіть тих, яких можливості логічного думання не є найсильнішою прикметою їх характеру.

Напротязі минулих кількох років ми мали можливість вітати серед нас діячів з України. Всі вони тісно пов'язані з визвольними процесами на рідних землях. Основи й заложення їхнього політичного думання різні, але першенство в ієрархії їх цілей має створення української держави. Час не стоїть на місці. Незабаром він може поставити на пробу нашу збірну здібність на велику децизію — нашу здібність самим собою кермувати.



понеділок, 27 липня 2020 р.

Літературний вечір Евстахія Загачевського


Роман Б. Припхан

9 грудня 1978 р. відбувся у Чікаґо у залі собору св. Володимира і Ольги літературний вечір присвячений письменникові Евстахієві Загачевському. Е. Загачевський уже у 1942 році був на східньому фронті, пережив страхіття війни і вже як досвідчений вояк вступив до Дивізії. З нею ділить він долю і недолю, боями під Бродами зачавши і полоном в Італії скінчивши. Ті свої переживання-спомини описав по-мистецькому у чотирьох книжках: "Спогади фронтовика", "Львівська братія", "Беллярія-Ріміні-Англія" і "Її регіт не лякав" та збагатив тим нашу літературу цінною мемуаристикою.

Вечір відкрив голова Станиці Б. Кашуба. Привітавши гостей (около 120 осіб) та присутнього письменника, передав дальше провадження програми Р. Припханові.

Слово забрав знаний письменник проф. Р. Завадович. Подав деякі дані із життя Е. Загачевського, проаналізував його творчість та оцінив її як одну із кращих у нашій воєнній мемуаристиці.



Українські військові та ветеранські емблеми та медалі із останніх 60-ьох
років на виставці із нагоди ювілейних святкувань у Чікаґо. Всі ті відзначення
у побільшенні та природних красках  виготовив Евстахій  Загачевський.


Мисткиня слова пані Рома Турянська виступала двічі, рецитуючи деякі уривки зі спогадів письменника. У мистецькій програмі виступало вокальне "Тріо" із парафії св. Андрія в Едісон, пані Г. Карасейчук, Н. Гончаров, 3. Филипович, форт. супровід п. П. Гончаров. При кінці програми ген. Н. Мандзенко в асисті кількох старшин відзначив Евстахія Загачевського медалею 60-річчя відродження Українських Збройних Сил. Зворушений Евстахій Загачевський щиро дякував за вшанування його літературним вечором.

У цій же залі була вистава, зорганізована із нагоди ювілейних святкувань у Чікаґо: 60-річчя Листопадового Чину, 40 річчя смерти полк. Евгена Коновальця, 40-річчя Карпатської України та 35-річчя проголошення 1 УД УНА. Це була виставка філятелії, медалів та літературних дивізійних та інших із військовою тематикою видань із приватних збірок панів Б. Кашуби та С. Горалевського. Вони ту виставку і приготовили.

Одна стіна прикрашена різними військовими та ветеранськими світлинами. Найбільше із різних ювілейних та зелено-святочних святкувань. На другій стороні красувались медалі, видані в часі останніх 60 літ, побільшені та у природних красках. Все це робота Е. Загачевського. Уставлені вони у хронологічному порядку згідно із їхніми видачами, неначе творили живу історію українських військових та ветеранських відзначень.

Варта б ту виставку повторити у більших скупченнях нашого поселення, варта б нам усім її оглянути, а особливо конечно треба показати її нашій молоді.

Особливе признання та подяка належиться п. Е. Загачевському, що крім своєї письменницької праці завдав собі стільки труду і так по-мистецькому виготовив ті відзначення.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації