ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 14 жовтня 2019 р.

ЯК ПОЛЯКИ ОЦІНЮЮТЬ АКЦІЮ "ВИСЛА"


В. Ґоцький


Ґеновефа Лукасевич, урядник державних архівів у Щеціні, опрацювала матеріяли про перебіг акції "Висла" та помістила у квартальнику "Дзєє найновше", ч. 4/74, статтю п.н. "Навколо ґенези та перебігу акції "Висла" 1947". Ось її короткий зміст.

Репатріяція української людности з Польщі до УРСР 

Опираючись на працю Тожецького "Українське питання в політиці 3-ої німецької республіки 1933-1945", авторка подає, що в бувшій Генеральній губернії жило 744 000 українців і припускає, що в Польщі було залишилося приблизно 650 000. Польський Комітет Народного Визволення вже 9 вересня 1944 року підписав умову про виміну населення, яка була ратифікована Крайовою Народною Радою, а згодом доповнена умовою про зміну громадянства і репатріяцію поляків" з СРСР та росіян, українців білорусів і литовців з Польщі до СРСР. Умову підписано в Москві 6 липня 1945 р. Виміна населення мала відбуватися на добровільній базі та мала закінчитися до 31-го грудня 1945 р.

Уповноваженим уряду УРСР призначено Миколу Підгорного, а його заступником — М. Ромащенка. Уповноважений польського уряду був Владислав Вольський. Районові репатріяційні уряди створено в Ярославі, Горлиці, Красноставі, Холмі, Білгораї, Яслі, Новому Санчі і Замості. Репатріяція натрапляла на великі труднощі через брак списків, транспорту та з причин опору самого населення. Одні боялися опустити свої садиби, інші були агітовані та тероризовані УПА.

УПА почала свою діяльність на Поліссі і Волині в 1942 році. У 1943 р. бої між поляками й українцями перекинулись на захід в Любельщину, коли українські поліційні з'єднання підкріплено двома куренями полк. Остроського та сотнею "Вовки" Ягоди-Черника. На початку 1944 р. в Польщі діяло чотири курені: "Вовки", "Месники" Рена (авторка пише "Мясніка" та помилково подає "Роня" і "Різуна"). Частина населення сприяла УПА з ідейних мотивів, але багато було примушених до співпраці засобами терору. Коли почалася репатріяція, УПА посилила свої дії, щоб за всяку ціну перешкодити репатріяції. Проголошено мобілізацію, посилено диверсійні акції, особливо на станиці міліції та на людей, які проводили репатріяцію.

У повітах Холм, Білгорай, Красностав і Замость переселення відбувалося без охорони війська, зате на Томашівщину, Грубешівщину і Любачівщину кинено 3-ій полк піхоти, а на Ряшівське воєвідство — цілу дивізію. Однак агітація проти репатріяції мала успіх — населення покидало села, криючись по лісах від репатріяції. Найбільший опір ставили лемки, аргументуючи тим, що репатріяція стосується до українців, а про лемків у ній немає згадки. Це спонукало віце-прем'єра Вл. Ґомулку видати доручення не примушувати лемків до репатріяції. (Це розпорядження вказує, що всіх інших примушувано до репатріяції.) Польсько-українська  комісія встановила, що репатріації підпадало 273 810 в Ряшівщині та 192 294 в Люблінському воєвідстві. З Ряшівського воєвідства виїхало 249 781, а з Люблінського — 199 387. Однак ці дані не точні, бо багато переселенців втікало — одні до своїх осель, другі до сусідніх. Переселенці мали право брати з собою 2 тонни харчів, збіжжя, знаряддя та одягу. Залишене майно мало оцінитися, а його рівновартість виселенці мали отримати від уряду на нових поселеннях. Одначе через постійні напади УПА оцінники рідко виїздили в околиці і ця справа була зовсім занедбана.

Хоч репатріяція мала закінчитися до кінця 1945 року, вона протягнулася аж до 18 серпня 1946 р. Деякі українці, які працювали в адміністрації чи нафтовому промислі, залишилися в Польщі. Залишилися теж численні відділи УПА.

Ситуація від серпня 1946 р. до березня 1947 р.

Переселення більшости українців було болючим ударом для УПА. Припинився доплив рекрутів, порвалися зв'язки, не дописувала розвідка. Та своїх дій УПА не припинила. Військові залоги мали багато різних завдань, як охорону уряду, шляхів, військових об'єктів, а в час референдуму та перших виборів до Сойму займалося політичною роботою, тому не могли
успішно протиставитися діям УПА. Крім цього, офіцери, привиклі до відвертої фронтової дії, не мали досвіду в поборюванні невловимих партизанів, а вояк, недавно змобілізований, не був загартований й належно вишколений.

УПА старалася так вести свої операції, щоб на випадок Третьої світової війни вона була єдиною армією, яка без перерви боролася проти комунізму за "самостійну Україну".
На початку 1947 р. УПА посилила свої акції. 28 березня у засідці, приготованій сотнями "Криня" (Хріна) і "Стяга" (Стаха), згинув ген. К. Свєрчевський. Стало очевидним, що дотеперішні засоби були невистарчаючі.

Створення оперативної групи "Висла" і переселення українців

Після закінчення репатріяції до УРСР, певна кількість українців залишилася з власної волі в Польщі. Можна було припускати, що вони будуть льояльні, але виявилось, що воно так не було. Завдяки тим залишкам, УПА могла далі втримуватися на тих землях. Міністерство публічної безпеки і Міністерство народної оборони прийняло рішення зробити вирішальний удар. Створено операційну групу "Висла" з завданням ліквідувати українське націоналістичне підпілля, в тому також УПА і її запілля. Вирішено виселити все українське населення, то зн. теж бойків, лемків та гуцулів (сік!), як і всю мішану людність. Командиром групи призначено ген. С. Мосора. Акцію поділено на два етапи: в першому очистити район Сянока, у другому — райони Перемишля, Любачева і Західньої Лемківщини. Створено чотири операційні округи: Люблін, Ряшів, Сянік і Горлиці. Призначено для дій 5 дивізій і один полк піхоти, одну дивізію військ безпеки (три бригади), один полк саперів, один транспортний полк, ескадру літаків.

Було запляновано переселити приблизно 90 000 людей, а виселено приблизно 150 000. Під час транспорту переселенці були під військовою охороною. На збірних пунктах Державний репатріяційний уряд сортував переселенців, видаючи їм різнокольорові картки для відрізнення добровільних від примусових переселенців. Транспорти, які прибули до Любліна й Освєнціма, були відсилані до Щецінка й Ольштина, звідки їх розвожено до повітових міст, а там розділювано по селах. З Щецінка розсилано людей до Щецинського і Ґданського воєвідства, а з Ольштина — до Ольштинського. В травні зорганізовано роздільні пункти в Познані та Вроцлаві.

Авторка стверджує, що під час переселення було багато недотягнень, а то й каригідних надуживань. "Не всі коменданти продумали як слід плян акції, бо не брали до уваги труднощів з транспортом чи людських упереджень..." Пізніше таких похибок не було. Доручено допильнувати, щоб переселенці забирали з собою найбільше господарського знаряддя, харчів та щоб списки були точні і належно провірені. В летючці пояснювано людям причину переселення: "Українське населення не завжди добровільно часто під терором, допомагало бандам. В цей спосіб українські села були базами для тих, що ширили мордування і пожари. Такий стан не може далі тривати... Хто не зголоситься на переселення і залишиться в тих околицях, буде трактований як бандит УПА".

Українці поставилися до акції переселення по-різному. Одні раділи, що виїздять з теренів вічних боїв, другі, прив'язані до родинних осель, перемагали в собі страх, були й такі, що хотіли далі допомагати УПА та ділити з нею долю і недолю. Дуже рішучий опір ставили лемки. Вони апелювали до уряду, та до своїх земляків в Америці, щоб вони протестували перед польським амбасадором в США.

Рівночасно з акцією переселення ведено бойові дії проти УПА. Спочатку її розпорошено, а після виселення населення, розпорошені відділи УПА почали збиратись у сотні, а то й цілі курені. Найдовше велись бої з УПА в Любачівському і Грубешівському повітах. Під час акції "Висла" було вбито 1 509 бійців УПА та арештовано 2 781 осіб, головно із цивільної сітки та різних допоміжних служб. 31 липня 1947 р. розв'язано групу "Висла". Дальші справи виселення і ліквідації УПА перебрали окружні команди.

Становище переселенців

Становище переселенців було дуже важке й тому було створено контрольну комісію в складі майора М. Бунди і ппор. 3. Йонкуна. Вона зголосила, що більшість господарств для переселенців були або зовсім знищені або потребували більшого ремонту. Труднощі зростали ще її тому, що переселенці були перестрашені, безрадні, не проявляли ніякої ініціятиви. Крім
того вони вірили, що переселення є тимчасове й, коли бойові дії скінчаться, вони повернуться на свою батьківщину. Переселення в більшості закінчено восені 1947 р., але ще взимку й на весну приїжджали окремі особи, а то й цілі родини з повіту Новий Торг.

Поселення земель, залишених українцями

Опущені українські господарства призначувано репатріянтам-полякам з СРСР. Правний статус тих господарств урегульовано декретом з 5 вересня 1947 р. в той спосіб, що опущені господарства перейшли на власність держави. Але справа господарств опущених внаслідок акції "Висла" не врегульовано. Був плян поселити на тих землях 9 580 польських родин. Командир групи "Висла" висунув проект, щоб ті землі заселити бувшими вояками, але уряд того проекту не прийняв. Зате цивільна влада опрацювала заселення повітів Сянік, Ліско, Перемишль, Ярослав, а згодом Горлиці, Ясло, Березів і Любачів. Йшлося про забезпечення засівів і недопущення до "дикого" поселення українців, які нелегально поверталися на свої оселі. До того більшість українських господарств були спалені боївками УПА, щоб осадники-поляки не мали де осісти.

Переселення поляків йшло пиняво. До кінця 1947 р. загалом поселено 39 000 осіб. Про переселення до Краківського й Люблінського воєвідства нема точних даних, а південно-східню частину Ліського повіту не можна було заселювати, бо там велися бої з УПА. Напротязі 1948 р. в тому районі песелилося ледве 733 родини.

У висліді акції "Висла" заселено північно-західні землі Польщі, зате південно-східня частина Бескидів лежала облогом. Ті землі, здаля від більших осередків, із слабо розвиненим транспортом і мало врожайною землею, не знайшли охочих на поселення.

Наші висновки

Авторка безпристрасно провірила ряд документів і подала чисті факти, правдиві настільки, наскільки їх складали військові командири чи цивільні урядовці. Вона не добре обзнайомлена з проблемою УПА й тому є ряд перекручень псевд чи навіть такий ляпсус як "гуцули на Закерзанні". У своїх коментарях вона говорить про повстанську армію, яка безперервно боролася за самостійну Україну, хоч у звітах цитується як "банди бандерівців".

Хоч військо мало за завдання охоронити транспорти й поборювати УПА, воно проводило реєстрацію і зганяло людей, причому були "численні надуживання". Поляки часто твердять, що переселення було зумовлене військовою конечністю, а з цієї праці виходить, що головною ціллю акції "Висла" було виселення української людности. Переселення мало проводитися у відношенні не більше 10% до місцевої польської людности, проте на практиці цього принципу не можна було застосувати, бо не можливо було прийняти і розмістити такої скількости людей на північно-західніх землях.

Також не все було гаразд з добровільністю переселення до УРСР. Часто комісії "не могли виїздити в терен через діяльність УПА і саме військо мусіло поспішно і доволі брутально проводити примусову акцію виселення".

Далі авторка каже, що законно не була розв'язана власність землі по виселенцях, як теж обсадженої землі переселенцями. Чи вона сьогодні наладнана і як — авторка не подає. Поляки поселилися на землях з доброю комунікацією, положених недалеко від корінних польських земель. Зате гористі землі донині лежать облогом. Чи на це заважив самий економічний фактор, чи може психологічний — не дано відповіді. Авторка присвячує багато уваги надужиттям та труднощам переселених людей на нових місцях, але зовсім не згадує про їх національні і культурні проблеми. А саме оті проблеми переслідування за мову, віру, звичаї куди важчі, ніж господарські труднощі.


неділя, 29 вересня 2019 р.

ЯК У НАС ШАНУЮТЬ ДОКУМЕНТИ МИНУЛОГО


Василь Верига


(Замість рецензії на "Денник Начальної Команди У.Г.А."Нью-Йорк, "Червона Калина", 1974 р.)


Одною із найбільш болючих ділянок в українській історіографії є або брак оригінальних документів, або утруднений до них із різних причин доступ. У нас ще й досі є чимало оригінальних документів різних періодів часу, що, гак чи інакше, попали у руки приватних осіб, які трактують їх як приватну власність і нікому не дозволяють ними користуватися. Найкраще було б опублікувати такі документи, щоб вони були доступні усім дослідникам, що принесло б користь не тільки науці взагалі, але також і й українській справі. Деякі документи не можуть побачити світа прямо тому, що вони або не відповідають політичним поглядам їхніх "власників", або хтось впливовий вважає, що в них є "компромітуючі" інформації.

Якраз така доля судилася була цим важливим документам з Визвольних Змагань, які щойно в 1974 році опублікувало в Нью-Йорку видавництво "Червона Калина" п.н. "Денник Начальної Команди Української Галицької Армії".

Публікація "Денник Начальної Комади Української Галицької Армії" складається з чотирьох частин: Вступного слова "Від Видавництва" (стор. ХІІ), основної найбільшої частини "Денника Начальної Команди", який покриває період від 7 червня 1919 р., тобто від початку відомої Чортківської офензиви УГА, до 3 квітня 1920 р,, коли Начальна Команда УГА фактично перестала існувати (239 стор.). Третю частину становить "Суд над ген. Тарнавським, Вінниця 13-14 листопада 1919 р." (стор. 241-308) та четверту "Список місцевостей" (стор. 309-324).

Ми вітаємо появу цього цінного документу, бо він кидає чимало світла на обставини, в яких перебувала УГА на Наддніпрянщині, а частинно також і на взаємовідносини поміж обома командами, УГА та Дієвої Армії УНР. Так само не менш цінним вкладом в українську історичну документацію є третя частина "Суд над ген. Тарнавським", що являється стенографічним протоколом, який кидає чимало світла на причини, чому НК УГА була змушена шукати порозуміння з Денікіном, а пізніше — з большевиками.

Як виходить із передмови, "Денник НК УГА" був переписаний на машинці 28 червня 1920 р. і від тоді аж до 1974 року лежав поміж архівними документами різних осіб, бо все були якісь перешкоди для його публікації. Іншими словами, тоді, коли деякі кола постійно намагалися дискредитувати Українську Галицьку Армію, а зокрема її Начальну Команду за договір з ген. Денікіном, обвинувачуючи її у "зраді" державних інтересів, цей важливий документ — Денник Начальної Команди УГА — зберігається за легендарними "семи замками", щоб він не побачив денного світла. Ба, що більше, навіть тепер після 54 років "дехто висловлював сумніви, чи взагалі варто видавати "Щоденник" з уваги на різні дуже прикрі моменти записані в ньому" (стор. IV).

Далі довідуємося, що "члени Надзірної Ради, Дирекції і Редакційної Колегії В-ва "Червона Калина" мали спершу сумніви, чи взагалі видавати той "Процес генерала Тарнавського", а як видавати його, то чи в оригінальному вигляді, чи в трохи скороченому, з викресленням місць, які можуть породжувати найбільші застереження щодо їх форми і змісту та погрожувати новим розпаленням галицько-наддніпрянської полеміки..." (стор. VIII).

Читаючи такі слова, виходить, що плянувалася цензура історичного документу, що означає брак пошани і зрозуміння до важливости оригінального ствердження й бажання замовчування певних подій та викреслення їх з історії взагалі. Практично, це можна б порівняти з сучасними совєтськими судами, на яких обвинувачують підсудних у протидержавній діяльності, але не допускають на судову залю свідків, які могли б сказати дещо в обороні підсудних. Дивно, що деякі члени керівних органів видавництва "Червона Калина" не брали до уваги першорядної ваги цього історичного документу, але видно, що комусь дуже залежало на тому, щоб цей "свідок" не міг сказати свого слова. Хоча така практика є повседенним явищем у поневоленій Україні, це аж ніяк не означає, що нам треба брати приклад із нашого окупанта. Зрештою про ті т.зв. "прикрі моменти" вже давно чимало написано, а в тому і чимало тенденційного, отже затаювати тут немає чого ані потреби. Краще говорити про "прикрі моменти" з минулого, вчитися на них, як не повторювати їх у майбутньому, ніж затаювати їх перед поколіннями.

На щастя, здоровий глузд переміг і вирішено, що так "Денник..." як і "Суд над ген. Тарнавським" — це "поважний військово-історичний документ і видавництво "Червона Калина" вирішило опублікувати його".

І так остаточно видавництво "Червона Калина" дійшло до правильного рішення, що є дуже похвальне. Але хоча й рішення пройшло, то комусь забаглось у слові "Від Видавництва" підірвати вірогідність цього документу, що мовляв "Щоденник УГА — це історичний документ, але... це не значить, що все у ньому історична правда" (стор. IV). Тут знову виявився брак розуміння документу часу. Переглянувши обі ці центральні книжки, нам доводиться ствердити, що все що там є записано — є історичною правдою, бо так в Начальній Команді події того часу розуміли і так їх собі інтерпретували. Ба, що більше, власне на базі тих, нехай і невірних інформацій чи інтерпретацій, діяла Начальна Команда УГА і творила історію. З другого ж боку навіть у "компромітуючих" висловах записаних у "Деннику..." мусіла бути щонайменше, якась доза правди. Зрештою, ці справи розглядатиме майбутній дослідник, який, поза всяким сумнівом, буде конфронтувати інформації "Денника УГА" з інформаціями "Зимового походу" О. Доценка, споминами ген. Денікіна та іншими, і доходитиме до того, де і що є правдою.

"Денник Начальної Комади У.Г.А." — це дійсно рідкісний історичний документ і Видавництво "Червона Калина" добре зробило, що його видало. При цьому варто підкреслити ще й те, що видавництво видало цей документ без "виправлювання" мови, при чому буває і так, що виправляють і зміст, відповідно до вимог сучасної хвилі, тоді коли сам документ має відображати дух часу, до якого він відноситься. Жаль тільки, що це документ появився так пізно, бо його відсутність, чи пак недоступність, негативно вплинула на історіографію УГА та її взаємовідносин зі штабом Головного Отамана. Під цим оглядом Дієва Армія УНР була щасливіша, бо тотожний за своєю формою твір-документ "Зимовий похід" О. Доценка появився у 1932 р. а "Українсько-московська війна 1920 року у документах" ген. В. Сальського в 1933. Денник НК УГА, який своїм змістом і формою аж ніяк не уступає двом попереднім документам мусів чекати ще сорок років, щоб побачити денне світло.

Вважаємо, що видавництво зовсім зайво намагається оправдати себе за публікацію цього документу, навпаки, воно винно дати вияснення чому цей документ не появився принайменше тоді, як повище наведені документи з Дієвої Армії УНР або, принайменше, у перших роках його побуту в Америці. Найслабшою частиною цієї публікації є ніщо інше, а якраз слово "Від Видавництва". Тут ми читаємо нарікання на те, що мова документів не зовсім чиста та що термінологія не завжди послідовна, але само видавництво не послідовне у бібліографічних назвах. Наприклад, на означення першого документу вживає назви "Щоденник..." тоді як а заголовній сторінці є "Денник..." і також "Процес генерала Тарнавського" тоді як на заголовку цього документу стоїть "Суд над ген. Тарнавським".

Позитивним явищем є доданий "Список місцевостей" (повинно бути "Показник місцевостей", бо він показує, на котрих сторінках знаходиться інформація про них), але, на жаль, немає поіменного показника, що було б дуже помічним у такій публікації. Книжка видана на доброму папері та в солідній оправі, що запевняє її довгоживучість. Нам приємно ствердити, що, поминаючи "вагання", "Червона Калина" таки видала оба ці надзвичайно цінні документи, бо, як видно, почуття обов'язку перемогло, беручи верх над політичними симпатіями чи антипатіями. "Денник Началь. Команди УГА" заслуговує на відповідне місце серед усіх інших документацій по всіх бібліотеках університетів, організацій та взагалі книголюбів.





вівторок, 24 вересня 2019 р.

МАТЕРІЯЛИ ДО ІСТОРІЇ І УД УНА


Юрій Тис-Крохмалюк


У моїх працях над доступною мені літературою і джерелами до історії І УД УНА знаходжу немало противорічних тверджень відносно різних справ меншої чи більшої ваги. Причиною того є мабуть те, що приміром у споминах визначних діячів тих років автори пишуть звичайно про те, що відноситься безпосередньо до їхніх ділянок, і тільки зрідка згадують інші справи. Приміром у Ґеббельса споминах 1942-1943, а теж і в його промовах 1939-1945 не маємо майже нічого про події на фронтах війни на сході, а в тім і про українські справи. Зате багато вартісного матеріялу подають ті автори для розгляду причин, які заіснували в тих роках, а осібна оцінка тих чинників, які довели до зміни політики супроти України, хоч практично ця зміна прийшла запізно і тим самим не могла дати відповідних наслідків.

Противенства авторів у справі Дивізії слід буде розглянути докладніше і визначити, котре становище правдиве, а котре ні. Це відноситься теж і до українських авторів. Приміром оцінка битви під Бродами писана у перших повоєнних роках різниться від пізніших праць, писань на підставі кращих і певніших матеріялів, які — ті писані нагорячо — мають у собі велику дозу перебільшень і непровірених вісток, що творилися на основі психічних заломань нашої суслільности. І так нпр. Іван Кедрин пише у своїй статті "7000 поляглих за ідею" про книжку "Броди", видану 6 років після закінчення війни. Він наводить такі слова — "Дивізія увійшла в дію, маючи 11 тисяч вояків. В кітлі вона втратила около 7.000 вояків і старшин. З них найбільша частина згинула, або, ранені, попали в большевицькі руки".

Ці слова писані ще по свіжих слідах битви, багато скоріше як появилася книжка "Броди" і не можна винити автора, бо ніяких інших даних тоді не було поза розповідями і під впливом трагізму поразки. Ніхто не мав тоді можливості порівняти німецькі втрати (7 дивізій) і не враховано, що в пізніших місяцях прийшли до Дивізії відділи вояків, що перебували у німецьких частинах включені туди в кітлі, та що понад дві тисячі знайшлися у відділах УПА.

Для дальшого приміру можемо навести зізнання головного референта СБ на терені т. зв. "Закерзонського Краю" визначного члена ОУН Петра Федоріва, псевдо Дальнича, арештованого польським УБ у підпільному бункрі 16-го вересня 1947-го року. Ці зізнання появилися як документ у книжці польського генерала І. Блюма "З історії польського війська в роках 1945-1948", та були передруковані у журналі "Визвольний Шлях" 8/154 за серпень 1960-го року. Ось фрагменти зізнань, які відносяться до Дивізії:

"В пізнішому перйоді, себто, в 1943-тому році у Львові, представники мельниківської групи з Навроцьким — провідним діячем Фронту Національної Єдности — на чолі, зорганізували СС Дівізіон Ґаліцієн, що її вжито до боротьби проти Совєтського Союзу."

В іншому місці зізнань читаємо:

"У 1945-му році, безпосередньо перед капітуляцією гітлерівської Німеччини, члени СС Дівізіон Ґаліцієн перейшли більшою кількістю до відділів УПА, продовжуючи боротьбу проти СССР і Народньої Польщі."

Очевидно, що обидві вістки неправдиві. Згадані особи чи політичні організації не могли організувати Дивізії та ще як Ваффен СС, а були вони членами Військової Управи, якої завдання були допомогового переважно характеру, а до того і дуже ограничені. Друга вістка неправдоподібна хоч би тому, що перед капітуляцією УД УНА була уже вилучена з військ Ваффен СС, та знаходилася далеко на полудні; перехід навіть малих груп вояків до УПА був тоді цілком неможливий. Дальнич, який в той час був членом Крайового Проводу ОУН на терені Закерзонського Краю мусів бути обзнайомлений краще про І УД УНА чи навіть про Дивізію "Галичина". Треба припускати, що звіт поданий Блюмом невірно, на що вказують ще інші вислови Дальнича.

Після битви під Бродами, а навіть ще в окруженні розходилися чутки, що причиною окруження, браку летунства і танків є зрада генералів. Про це свідчило теж заховання більшости німецьких вояків, які часто були апатичні і просто ждали попасти у полон.

Я завдав собі труду прослідити ту справу в чисельних документальних працях у німецькій мові і німецьких авторів. Загально можна сказати, що від початки війни Гітлер мав опозицію німецьких високих старшин не тільки відносно ведення війни, але теж і політики Третього Райху.

Характер тієї опозиції в перйоді воєнних успіхів Німеччини не мав зорганізованого характеру. Аж коли почалися невдачі з осібна на східньому фронті, поновлено заходи зорганізувати спротив діяльности кліки Гітлера. З невдачами почалися інтриги у національ-соціялістичній партії змови і саботажі у виконуванні наказів і веденні війни. Від капітуляції ген. Паулюса у Сталінґраді, большевики скріпили свою пропаґанду проти гітлерівської Німеччини з осібна коли на чолі "Національного Комітету "Вільна Німеччина" станув сам Паулюс, що попав у полон. Від вчасної весни 1944-го року совєтська пропаґанда набрала великого впливу у німецьких військових з"єднаннях. Про це згадує Гітлер у своїх промовах проти генералів. Якусь цілість творить атентат на Гітлера і постава генералів у штабах і на фронті, де саме з початком сандомирсько-львівської офензиви Червоної Армії забракло пального літакам, що стояли на львівському летовищі та сильними закликами полонених німецьких генералів з комітету "Вільної Німеччини". До цієї справи повернуся у дальших статтях, а тут наведу фрагмент запису Ґеббельса з дня 3 серпня 1944-го року.

"Продовж кризи на середньому відтинку фронту я довідався з большевицької інформаційної служби, що тільки в останніх 14 днях 22 німецькі генерали з піднесеними руками перейшли у большевицький полон, та що більша частина тих генералів вже 24 години пізніше говорили через радіо до німецьких військ як члени так званого "Національного Комітету Вільної Німеччини" і намовляли їх до капітуляції. Вчора у Головній Квартирі Фюрера предложено мені летючки із закликом, щоб наші війська скапітулювали та перейшли до полону, та що там знайдуть надзвичайне і гуманне поводження з ними. Ці летючки підписали не большевицькі функціонарі або політруки, не жидівські еміґранти з німецької батьківщини 1933-го року, а німецькі генерали!"*)


________________
*)   Gebbels Raeden, Band II, 1939-1945, Duesseldorf, cmp. 366-367.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації