ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 19 березня 2017 р.

НЕ ЗАБУВАЙМО ПРО НАШИХ ПОБРАТИМІВ!

Юрій Тис-Крохмалюк

                   Одним з недоліків нашої публіцистики, а теж споминів є те, що не звертаємо уваги на менш чи більш короткі вістки про вояків 1 УД УНА у нашій, чи чужій пресі, в історичних працях, споминах або й літературних творах. А ці вістки бувають цікаві, правдиві чи фальшиві, все одно, їх треба передавати до друку у нашому журналі. З осібна поодинокі інформації знаходимо у польських краєвих споминах і працях з другої світової війти, в описах боротьби УПА на Закерзонню, тощо. Не подумав я про це скоріше, коли перед кількома роками мав нагоду читати багато нових видань з Польщі. Кожний з нас може прочитати сам і передати до редакції ВК цікаві фрагменти, може теж звернути увагу, щоб хто інший тим занявся, подаючи де і про які випадки згадано у даній праці.

                   Саме маю перед собою спомини С. Мисліньского "Стріли під Цісною" "Strzały pod Cisną", Варшава 1971. Спомини самі по собі не варта уваги, бо писані тенденційно і не згідно з правдою. Приміром, вояки УПА часто п'яні чи підхмелені, сидять гуртом у полі при вогні уночі і не виставляють забезпечення, хоч знають, що польські війська є у недалекому селі. З тої праці я використовую тут тільки те, що відноситься до нашої дивізії.

                 При кінці книжки є т. зв. виписи, тобто інформації про деяких членів УПА, на загал не правдиві і не об'єктивні. На доказ подаю інформацію з виписів про ген. Тараса Чупринку, а згодом про бувших вояків 1 УД УНА.

                 "Тарас Чупрінка" — Роман Шухевіч — начальний командир Української Повстанської Армії. Уродився 1907 року в Краківці, пов. Ярославець. Закінчив українську гімназію у Львові, опісля студіював на львівській політехніці. Від 1923 року належав до УВО (Українська Військова Організація). 1926 р. зорганізував успішну акцію на шкільного куратора Собіньского. 1929 року стає військовим референтом в екзекутиві ОУН. Відбув військову службу у польському війську в артилерійському полку. 1932 року керує нападом на пошту в Городку Ягайлонськім. 1935 зорганізував напад на радянський конзулят у Львові. 1933 і на початку 1934 виїжджав до Німеччини, де відбував військово-диверсійний вишкіл, організований Абверою. Дня 15 червня 1934 бере участь разом з С. Бандерою і П. Федорівом та В. І. Мізерним, пізнішим майором "Реном", в акції на міністра внутрішніх справ Пєрацкого, за що був ув'язнений і засуджений на шість років в'язниці. 1938 року на основі амнестії звільнений, ОУН висилає його до Ужгороду на Карпатській Україні, де стає командиром Карпатської Січі. Дня 30 червня 1941 входить до Львова як один із старшин батальону "Нахтіґаль", "вславленого" вимордуванням 4 липня письменників і вчених польських у Львові, між іншими К. Бартля і Т. Бой-Желєнского. Стає заступником міністра військових справ в "уряді" Ярослава Стецька, а опісля організує допоміжну українську поліцію на Волині. 1943 року з відомістю Абвери переходить до УПА, одночасно стає шефом секретаріяту УГВР. Опісля перебирає становище начального командира УПА. В лютому 1946 УГВР надає йому ранґу генерала. Під зміненим прізвищем укривається в селі Білогорщі коло Львова, де дня 5 березня 1950 забитий у виміні стрілів.

                  Теж без коментарів подаю відомості про колишніх вояків І УД УНА: "Бір" — Іван Козєринський. В час окупації був старшиною 14 дивізії СС "Галичина", опісля в українській поліції. Член ОУН. В червні 1944 як заступник команданта постерунку поліції в Медиці, разом з Володимиром Щиґельським ("Бурлак") та іншими поліціянтами втік у карпатські ліси до УПА, де став адьютантом командира куреня "Рена". Після дезерції командира сотні "Бурого", перебирає його обов'язки. Старшинську ранґу в УПА дістає наказом ч. 1/46 командира групи "Сан" дня 20 січня 1946. V склад сотні "Біра" входило тридцять есесменів з дивізії СС "Ґаліцієн". В часі акції "Вісла" під кінець червня, долучується до сотень "Гриня"* і "Стаха" з наміром перебитися на терени Української Соціялістичної Республіки Рад, щоб станути до диспозиції головного отамана УПА, генерала "Тараса Чупринки". В часі переходу польсько-радянської границі останки сотні "Біра" були дощенту розбиті, а сам "Бір" гине у бою.

                  "Стах" — прізвище невідоме. Колишній підстаршина дивізії СС "Ґаліцієн". До квітня 1946 сотня "Стаха" діє у складі сотні "Гриня". В липні 1946 "Стах" перебуває із своєю сотнею в районі Ляхова — Креців пов. Сянік, де передає сотню "Крилачеві", а сам стає його заступником. У вересні 1946 вертається у район операцій "Гриня". В час бою з МО ранений і команду над його сотнею перебирає "Гринь". Разом з "Гринем" бере участь у засідці на ген. К. Свєрчевского. Під кінець червня 1947 підчас операції "Вісла", "Стах" з рештами своєї сотні пробує перейти на терен Радянського Союзу. В перших днях липня зліквідований радянськими військами.

                   "Веселий" родом з Тернопільщини, прізвище невідоме, підстаршина СС "Ґаліцієн", з дивізії перейшов до УПА, командував спочатку роєм, опісля чотою і сотнею. Знаний з жорстокости проти поляків і "непослушних" українців, згинув у боях у селі Струбовиська.

                    "Ластівка" — Григор Янковський. Родом з Цісної, капраль резерви ВП. За німців служив як підстаршина в дивізії "Ґаліцієн", пізніше командир постерунку української поліції у Вільшанах пов. Перемишль. Осінню 1945 перебрав команду над сотнею "Коника", а опісля "Байди". Рівночасно є командантом підстаршинської школи для кадрів відтинка "Лемко". В акції "Вісла" його сотню розбили підділи ВП 3 липня 1947 в районі Лещави Долішньої. В часі відступу "Ластівка" згинув.

                     Треба провірити, що пише про І УД Солженіцин в "Архіпелягу Ґулаґ", та Радиґін у своїх споминах.

                       Згаданий С. Мисліньскі багато разів згадує про вояків І УД УНА, при чому з особливою ненавистю говорить, що це були люди жорстокі і вигадує всякі просто неможливі закиди. Згідно з автором, бувші дивізійники служили в Службі безпеки і в жандармерії УПА інші були командирами боєвих з'єднань. До них належали командири: Байрах, Зенко, Соломий, бунчужний Прокуй, заступник Хріна Грань.

                        Поза згаданими біографічними даними, описи автора не заслуговують на будь-яку увагу. Приміром, коли поляки доганяють розбиту сотню УПА, в бігу розмовляють про поганий сон мами, тощо. Вояки УПА відпочивають в лісі, проклинають найгіршими словами, командир має тонкі криві ноги, п'ють самогон, тощо.

                        Було б добре і доцільно, якщо б Головна Управа Братства створила комісію дослідів над справами "хто і де" пише про наших друзів з УД УНА, а теж перевела розмови і зібрала матеріяли від колишніх вояків УПА, що нині на еміґрації про наших побратимів в УПА і на засланні. Такий матеріял матиме не тільки наукове й історичне значення, але теж буде доказом, що ми пам'ятаємо про їхню боротьбу поза організаційними рамцями І УД УНА і про їхню поставу у каторжних умовах життя.




___________________
* "Гринь" так називають поляки командира "Хріна".   із                                                                          

У ПОКЛОНІ УПАрмії


                     Трудно докладно й авторитетно визначити дату постання Української Повстанської Армії, бо вона була еманацією пливких, по всій Україні, чи бодай на широких просторах Західньої України діючих повстанських рухів. Дехто рахує початок УПА від 14 жовтня 1942, але вже в червні 1941 року були повстанські дії на Полісі, а назва "Українська Повстанська Армія" відома вже в червні 1942. Велике лихо, що дотепер нема ще повної й авторитетної історії УПА і годі тут потішати себе, що й Українська Галицька Армія та й Дієва Армія УНР все ще чекають на свою повну історію, яка охопила б і ті фрагменти, які вже діждалися фахового з'ясування. Лихо й у тому, що в різних публікаціях про УПА різні фрагменти історії УПА, особливо її початків, з'ясовані різно, і що тому все ще деякі моменти тієї історії становлять предмет дискусії. А втім: не існують вже сумніви і не існує контроверсії щодо характеру, історичної вартости та ідеологічного стрижня Української Повстанської Армії. Поза і понад усі сумніви стоїть факт, що УПА — це остання ланка у ланцюзі українських збройних формацій, що поставали в ході української визвольної війни, — нема вже сумніву, що УПА — це останній в новітній історії України збройний вияв гону українського народу до державної самостійности, як першим таким виявом був Леґіон Українських Січових Стрільців у 1914 р. Від УСС, почерез УГА, Армію УНР, Українську Дивізію і УПА тягнеться та сама ідеологічна нитка, нитка збройного змагу за українську державність.

                     І на такому тлі — маловажними стають суперечки щодо подробиць того чи іншого періоду історії УПА. Очевидно, треба ті сумніви і ті суперечності з'ясувати й вирівняти, бо цього вимагає наука. Але культ української збройної сили не повинен терпіти на цьому і на відсутності однозгідности авторів і мемуаристів, що належать до різних політичних таборів. З перспективи часу — українська визвольна війна, історія якої охоплює й УПА, стоїть високо-високо понад усі партії та їх вплив на істориків і мемуаристів. 

                     Українська Повстанська Армія — це "унікум" в українських збройних змаганнях, "унікум", який випередив подібні куди пізніші військові формації різних поярмлених народів, що боролися за своє визволення. Найперша і найбільша цінність УПА для українства — це сам факт її постання й існування, факт продемонстрування українського збройного активізму, що виступив в обороні гнобленого окупантами народу. Далі: в УПА діяли й боролися, спричинилися до її організації та перетворення з керованих патріотичним гоном ватаг власне в здисципліновану армію, діяли й робили це старшини з різних земель просторої України, члени різних колишніх українських збройних формацій, люди різного віку, навіть різної статі, різних віровизнань та різного обласного походження. Ото ж це була соборна армія, яка на велику мірку й під проводом фахових старшин застосувала в боротьбі проти наїзників ті методи тактики й стратегії, що їх раніше стосували так мовити, по-аматорськи й дилетантськи, різні повстанські загони в Україні.

                   Українська Повстанська Армія — це своєрідний феномен, який міг тривати й перетривати роками тільки тому, що мав всебічну підтримку в народі. Історичною заслугою УПА стало защеплення, відродження та скріплення в народі духа спротиву. Історичною заслугою УПА є створення легенди, без якої не можна творити культу збройного минулого з надією, що на базі тієї легенди можна буде будувати новий збройний зрив. Регулярні збройні сили великодержав вивіновані не тільки у найновішу зброю, у найновіші технічні засоби винищування ворога. Вони вивіновані й у всі засоби, якими можна облегшити воякові воєнні труди: відповідним одягом, харчами, приміщенням, постачанням, ба навіть, коли можно, й розвагами. УПА мала теж свої засекречені склади зброї й амуніції, свої медичні пункти, ба навіть свою лябораторію, проте вояки УПА були в порівнянні з вояками будь-котрої регулярної державної армії упослідженими й покривдженими. І це не була армія, зложена з примусово рекрутованих юнаків, а добровільці — всі до одного, рядові вояки, підстаршини й старшини. І коли головною причиною прогри визвольної війни 1917-21 рр. була нехіть маси мужчин молодого й середнього віку в Україні йти до війська й боронити свою молоду державу, то УПА була власне маніфестацією державно-політичної зрілости, яка наказує приносити жертви майна, життя і здоров'я в бороні волі народу.

                     Українська Повстанська Армія стала в історії України знову тільки одним епізодом, який не дав того реального висліду, задля якого вона постала й діяла. УПА, як її попередниці, як попередні українські військові формації, не була в силі вибороти Україні волі. А втім, вона, як і УСС, УГА, Армія УНР і Дивізія, залишила таки одну тривку спадщину: ідею, легенду, традицію. Це ті невхопні "імпондерабілії", без яких не може існувати ніякий нарід, свідомий свого "я" і без яких не може назріти й у слушний час виринути нова рідна збройна сила — з тими самими цілями й завданнями. І тому без уваги на те, чи тепер є правильна "ювілейна" дата, яка накликує до відзначування роковин постання Української Повстанської Армії, чи нема її, можна і треба й без такої формальної нагоди скласти поклін тій геройській останній українській військовій формації, яка боролася проти всіх займанців, у повній свідомості, що все одно їх не переможе, але мусить проти них боротися, щоб збройним чином протестувати проти наруги й насильства. Могили поляглих і замучених членів УПА порозкидані по українській землі — здебільша без хрестика і без таблички з іменем поляглого. їхнім тіням належить доземний поклін.

  І.Р.

четвер, 2 березня 2017 р.

СПРАВА ГУТИ ПЕНЯЦЬКОЇ І ДЖЕРЕЛА

О. Матла   
                                                                                   

                    Питання дивізії "Галичина" Щесняк і Шота потрактували по-своєму. Вони зовсім не взяли до уваги причин та інтенцій тих українців, які пішли до дивізії, замовчали і тактику ОУН не допустити до того, щоб німці використали дивізію проти західніх альянтів.

                   Щесняк і Шота - автори варшавської книжки "Дрога до ніконд", пишуть (стор. 127), що 27-го лютого 1944 року відділ дивізії "Галичина" знищив населення польського села Гута Пеняцька біля Бродів. Загинуло "біля 500 поляків".

                   Покликаються тільки на акти Делегатури уряду (лондонського-екзильного). Конфронтація джерел виявляє, що польське населення Гути Пеняцької було добре забезпечене легкою зброєю, навіть кулеметами, як база совєтських партизанів у тому ж районі. Але, до джерел. 1)

                    Варшавські автори (стор. 152-153) пишуть таке: "У лісах, розкинених на південь і північний схід від Львова (Кам'янка Струмілова, Броди), в січні і лютому 1944 р. перебували групи і розпізнавальні відділи великих українських (?) рейдових з'єднань, між ними і Сидора Ковпака (командир Петро Вершигора), Житомирської партизанської дивізії ім. Н. Щорса (відомої також як з'єднання С. Маліка), з'єднання партизанських кавалерійських відділів ген. М. Наумова, спеціяльний волинський відділ із з'єднання полк. Д. Медведєва під командуванням Б. Крутікова та інші".

                     А далі: "Розвідка команди округи АК (Армії Крайової) в одному з повідомлень подає, що 8-го лютого 1944 року 12 км від Бродів появився большевицький десант, який знищив цілу німецьку залогу в одному з сіл, а згодом відійшов у напрямі Сокаля".

                    Скупчення совєтських партизанів у районі лісів біля Бродів не було випадкове. Верховне командування совєтської армії заздалегідь плянувало наступ, що згодом відбувся у т. зв. брідському кітлі. Одночасно на західньоукраїнських землях діяла кремлівська агентура, яка в 1944 році виступила вже як "Організація партизанського руху західніх областей України". Керівним її органом була Військова рада, яка робила заходи пов'язатися з ЦК КП(б) України та урядом УССР. Коли до Військової ради дійшли вістки, що в брідських лісах появилися совєтські групи, десантні і партизанські з'єднання, вона 19-го лютого 1944 р. вислала зі Львова 14-особову групу "ґвардійців" під проводом поляка Й. Куриловіча, щоб нав'язати з ними контакт. 20-го лютого Й. Куриловіч зустрів у селі Гута Пеняцька Б. Крутікова із "спеціяльного відділу Медведєва", два дні пізніше відбув розмову з Б. Кореневським, командиром 9-го партизанського батальйону ім. Чкалова із з'єднання С. Маліка, а 7-го березня у селі Гута Брідська зустрівся із совєтським ген. Наумовим. Ще того самого дня комендант з'єднання партизанських кавалерійських відділів через радіо повідомив ЦК КП(б)У і уряд УССР про нав'язання контакту з агентурою — Військовою радою у Львові.

                     Мєчислав Юхнєвіч також розшифрував історію Гути Пеняцької та інших польських сіл. Між іншим, він пише: "Гута Пеняцька, велике польське село (мало 488 постійних мешканців), подібно як інші польські села в тій околиці (між ними, Гута Брідська і Гута Верхобуська), розположене в лісах на схід від шосе Золочів — Броди, було добре зорганізоване, як сильна самооборонна станція. На переломі 1943-1944 рр. в ній згромадилося польське населення з кільканадцяти навколишніх сіл брідського району (загально, біля 1,000 осіб), у яких від 28-го лютого до 22-го березня 1944 року українські націоналісти вчинили погроми. Станицею самооборони в Гуті Пеняцькій командував Казімєж Войцєховський, вона була пов'язана з інспекторатом АК у Бродах, співпрацювала із золочівським партизанським комуністичним відділом А. Кундіюса та з місцевими групами ҐЛ (Ґвардії людовей), в тому і з брідською бойовою групою Б. Гидзіка. Із січня 1944 р. співпрацювала також із 9-им партизанським батальйоном ім. Чкалова та спеціяльною групою Б. Крутікова. Приєднавши до себе кількадесят людей із самооборони, група Н. Крутікова перетворилася у великий партизанський відділ. Самооборона в Гуті Пеняцькій восени і взимку 1943-1944 років відбила кілька наступів сильних банд (?) українських націоналістів. Проте вона не могла захистити себе від регулярних військових частин. Співпраця села із совєтськими партизанами викликала репресії окупанта. 27-го лютого 1944 р. Гуту Пеняцьку оточили підвідділи української дивізії СС "Галичина" і дощенту спалили село, а кілька соток її мешканців... розстріляли або живими спалили".

                  У брідських лісах були відділи УПА, які зводили бої не тільки з совєтськими партизанами, а також із їхніми базами та поляками, які плянували реалізувати на західноукраїнських землях плян "Бужи", тобто — повстання, щоб "приєднати" ті землі до Польщі. Мєчислав Юхнєвіч, як бачимо, виявив не тільки куліси співпраці польського населення Гути Пеняцької із большевицькими партизанами, а й підкреслив, що саме ця співпраця була основною причиною знищення її населення.

                   Вуличне назовництво М. Юхнєвіча ("банди" українських націоналістів) свідчить про його особисту некультурність.

                    Картину тодішньої дійсности подав також інший польський автор, Чеслав Мадайчик.2)

                    З'ясовуючи причини "малої польсько-української війни" на Волині й у Галичині, Чеслав Мадайчик (стор. 473) підкреслює, що українські автори тогочасних споминів обвинувачують поляків за співпрацю з большевицькими партизанами. Він пише: "Спочатку вбивства поляків на Волині траплялися спорадично, були викликані бажанням пімсти за вислуговування німцям, а не раз були вимушені самим становищем тих, які виступали проти інтересів місцевого населення (адміністратори маєтків, лісові й дорожні службовці), або особистими порахунками".

                     Далі (стор. 475) він стверджує, що незважаючи на пересторогу крайової (польської) делеґатури, поляки пішли на службу в поліції, підпорядкованій німцям, і брали участь у репресійних акціях, тобто в акціях т. зв. "збірної відповідальности, чим спричинилися до погіршення ситуації". Як відомо, більшість української поліції на Волині не хотіла вислуговуватися німцям і пішла в ліс, до УПА.

                      Одночасно автор пише, що "поляки, в порозумінні із совєтською партизанкою, зверталися до німецької влади по допомогу, а отримавши зброю — не раз переходили до партизанів, вдаючи, що попали до них у неволю".

                      З оповідань деяких дивізійників, членів т. зв. поліційного відділу, який разом з іншими німецькими поліційними частинами наступав на Гуту Пеняцьку, знаємо, що з вежі костьола їх засипали кулеметним вогнем. Опір місцевої польсько-совєтської бази був сильний, але вогнемети зробили своє — згоріли костьол і будинки, в бою впало жертвою й зовсім невинне цивільне населення. Провокатори — совєтські партизани — "відійшли на заздалегідь приготовані позиції", тобто втекли, довідавшись від своєї розвідки, що до села наближаються німецькі поліційні війська, між якими були й частини пізніших вояків Першої дивізії "Галичина".

                    Польське екзильне міністерство внутрішніх справ у Лондоні видало (як "таємні", "тільки для службового користування") за підписом міністра В. Баначека рапорти про "ситуацію на східніх землях"3). У числі 15/44 (стор. 24) є довша інформація про криваві події у Гуті Пеняцькій. Тут мова про німецькі частини, які спалили село. Вуличним стилем-лексиконом змальовано знищення польського населення, але зовсім промовчано те, про що пише Мєчислав Юхнєвіч. Наїзд на Гуту Пеняцьку нібито викликала станиця української поліції у Підгірцях, яка повідомила, що в селі "переховують жидів, підтримують совєтських партизанів, мають зброю і т. п." Далі читаємо таке: "Коли прибули українські СС-мани провести обшук, поляки... обстріляли їх", тоді їм на поміч прийшов більший відділ із Підгорець і почався бій. Загинуло понад 500 поляків, урятувалося тільки 49 меншканців села. В той час у Гуті Пеняцькій було — як пише М. Юхнєвіч — коло 1000 осіб, з них — згідно з рапортом польського екзильного міністерства внутрішніх справ у Лондоні — понад 500 загинуло, 49 врятувалося, а що сталося з рештою? Відповіді немає. Натомість, міністер Владислав Баначек узяв собі за "свідків" події найбільших злочинців. У "рапорті" сказано, що "5-го березня це бачив сильний відділ совєтських партизанів, який переходив через Гуту і Пеняцьку". Так польський екзильний міністер В. Баначек покликав на свідків саме тих, які спровокували криваві події у Гуті Пеняцькій. Видно, що екзильного міністра в Лондоні нічого не навчили ні Катинь, ні заслання поляків, ні арештування вояків АК, добровільно розконспірованих перед большевицькою армією.

                      Група ляйтенанта Бориса Крутікова була частиною терористичного-розвідувального совєтського загону під командуванням полковника НКВД Дмитра М. Медведєва, російської національности. На стор. 459 читаємо таке: "Група пробула в Гуті Пеняцькій до кінця лютого. Вона перетворилася тут у сильний і численний партизанський загін. Спочатку кілька чоловік, які втекли від окупантів у ліси, а потім біля півсотні колишніх поліцаїв, добре озброєних і дисциплінованих, перебивши своїх командирів-націоналістів, прийшли до Крутікова і з'єдналися з його групою".4)

                        29 лютого група, у склад якої входили "українці, росіяни і поляки" залишила Гуту Пеняцьку. "А через три дні село оточили гітлерівці. Вони підпалили Гуту з усіх кінців, спалили дотла всі хати і перебили все населення, за винятком сімнадцяти чоловік, які чудом залишились живими. Ці люди знайшли Крутікова і розповіли йому про нечувану звірячу розправу над селом. Казиміра Войчеховського серед тих сімнадцять не було. Він загинув жахливою смертю. Карателі зв'язали його, облили гасом і спалили".

                        Про Б. Крутікова і Казиміра Войчеховського на стор. 430, 431 і 433 є ще такі відомості: "...Крутіков же був тут, у Гуті Пеняцькій, представником радянської влади, Червоної Армії, Москви..."

                         "Казимір Войчеховський звичайно сидів поодаль і запитань не ставив; він подав голос лише тоді, коли зверталися безпосередньо до нього. Він немов підкреслював свій привілей людини, яка мала можливість наодинці поговорити з радянським командиром, що жив у нього".

                          Совєтські партизани з групи Крутікова Пастухов і Кобеляцький у Львові ..."швидко знайшли будинок по Жовківській вулиці, вказаній у листі Войчеховського. Старий довго читав листа, в якому син писав йому, що треба прийняти і дати притулок його друзям. Нарешті, він склав листа і сказав те, чого вони від нього чекали, що друзі сина можуть на нього покластися, нехай живуть у нього, він радий їм допомогти.

                     — А знаєте, — сказав старий Войчеховський, збираючи для них на стіл, — який сьогодні особливий день? Не знаєте? Ленінський день сьогодні!".

                    Уривки з названої книжки Д. М. Медведєва не вияснюють, чому загін Крутикова (Крутікова) залишив Гуту Пеняцьку три дні перед тотальним знищенням польського села гітлерівцями. Медведєв відкрито свідчить, що Гуту Пеняцьку "оточили гітлерівці". Число тих, що врятувалися, зовсім не годиться з цифрою, що її подано в польських звітах з Лондону. Беручи до уваги характер польського села — Гути Пеняцької, слід прийняти як факт, що мова про польських поліцаїв з Волині, а не українських.

                     Логічне мислення підказує думку, що совєтська розвідувально-терористична група Б. Крутікова залишила Гуту Пеняцьку зовсім свідомо три дні перед знищенням села, навіть не відійшла далеко, бо ті, що врятувалися, "знайшли Крутікова". Подія зовсім нагадує ситуацію поляків у Варшаві під час повстання і чекання військ Червоної армії, щоб гітлерівці тотально знищили столицю Польщі і його населення.

                     Казимір Войчеховський (Войцєховський) з Гути Пеняцької і його батько-кравець у Львові близько співробітничали з совєтськими партизанами-терористами і шпигунами.
Незважаючи на те, хто був автором звідомлень із західноукраїнських земель, відповідальність за їх зміст, зокрема за їх "барокковий" стиль, спадає на міністра В. Баначека. На 27-ій сторінці цього звідомлення бачимо ще таке твердження: "Фактом є те, що німці загально дозволяли концентрацію, толерували польську самооборону, тут і там навіть давали полякам трохи зброї, амуніції і т. п. Коли мова про українців, то хоч безпляново, хаотично і завжди запізно — до них застосовували не раз пацифікації, різні репресії, їх розстрілювали..."

                       Ми коротко передали різні польські голоси про події у Гуті Пеняцькій, що дуже різняться одні від одних у суттєвих справах. На жаль, не можемо користуватися українськими матеріялами та з'ясуваннями, що саме призвело до трагічного фіналу в Гуті Пеняцькій, бо їх нема, або вони нам невідомі.

                        Зацікавлених причинами, які викликали "малу польсько-українську війну", відсилаємо до праці Л. Шанковського.5)

                        Щесняк і Шота присвятили чимало уваги дивізії "Галичина". Загально їх насвітлення негативне, тенденційне — під смак хлібодавців і комуністичної доктрини.

                        Одночасно вони, здійснюючи директиви "агітпропу" з 1973 року, за всяку ціну намагаються погіршити жидівсько-українські взаємини, тому постійно приписують українцям антисемітські вчинки, злочини, службу в німецьких концтаборах тощо. Про власних земляків-коляборантів, поляків-фольксдойчів, гранатову поліцію, про співпрацю численних поляків із совєтськими партизанами і т. п. — навіть не згадують. Вони немов не читали споминів М. Куніцького, як його партизансько-большевицький відділ, перебраний в мундири УПА, палив українські села, вбивав людей, розстрілював, а навіть живих закопував у землю. Грабіж українського населення провокаторами мала за завдання викликати в нього ненависть до вояків УПА і членів ОУН. Щесняк і Шота навіть не відважилися подати уривків із першого видання споминів М. Куніцького - "Мухи" і пояснити, чому в другому виданні всі ті деталі цензура викреслила?

________________________

1) Підполк. мґр Мєчислав Юхнєвіч: "З дзялальносці орґанізаційно-бойовей ґвардії людовєй в обводзє львовскім".

2) Чеслав Мадайчик: "Політика III Жеши в окупованей Польсце", том 1, Варшава 1970 р., Паньствове видавніцтво наукове.

3) Міністерство справ вевнентшних, видзял сполечни — "Справозданє ситуаційне з зєм всходніх", квітень-травень 1944 р., Лондон.

4) Д. М. Медведєв "Сильні духом", книжково-журнальне  видавництво — 1955, Львів, стор. 458-59.

5) Лев Шанковський:  "Спогади Д. Шумука в світлі фактів", "Визвольний Шлях", кн. IV., 1975, розділ 16, стор. 431.


четвер, 23 лютого 2017 р.

ІВАН ЗАВАЛИКУТ


                 Народившись у 1884 році), Іван Заваликут був не тільки свідком, але й співтворцем тих великих історичних перемін, які з нашого народу, тоді під чотирма різними займанщинами, створили модерну українську націю. Від свойого юнацького віку аж до часу коротко перед своїм відходом у вічність він брав у процесі тих перемін активну участь і  —  без перебільшення можна сказати  —  був уосібленням історії нашої доби.

                  Д-р Заваликут був передусім професійним адвокатом.

                  Закінчивши студії права і політичних наук у Львівському Університеті в 1911 р., почав він свій довгий шлях адвокатської професії у свойому повітовому місті Гусятині, а далі, в залежності від політичних змін того часу, етапами його адвокатської практики були міста: Копичинці, Коломия, Замостє і Станиславів, а вже на еміґрації в Німеччині — Ельванґен, де обороняв наших скитальців-депістів перед американськими судами. По переселенні до ЗСА в 1950 році не міг уже провадити самостійної адвокатської практики, але й тут завжди служив нашим людям правничими  порадами.

                    Як видатний член УНДО двічі був обираний послом до польського парляменту у Варшаві в рр. 1927-30 і 1935-38. В часі творення Української Держави був заступником повітового комісаря в Золотоноші на Полтавщині. Двічі врятувався від розстрілу комуністами і двічі був арештований польською владою, дарма що мав конституційно ґварантовану посольську недоторкальність.

                    Д-р Заваликут був визначним суспільно-громадським діячем.

                    Широкий був вахляр його громадських зацікавлень і його діяльности, які охоплювали рідне шкільництво, споживчу і кредитову кооперацію, банковість та загальне життя рідної спільноти, як на рідних землях так і на еміґраці. У своїх поїздках по широких теренах Поділля, Підкарпаття і Покуття, частинно і Волині організував "Кружки Рідної Школи", місцеві і повітові Кооперативи, Кружки "Сільського Господаря", читальні "Просвіти", а тут у нашій громаді за останнє чвертьсторіччя не було організації, в якій він не брав би участи, організуючи, очолюючи або співпрацюючи у всіх клітинах нашого зорганізованого життя.

                      Д-р Заваликут був вояком та учасником наших Визвольних Змагань.  

                      Вже старшиною брав участь у 1-шій Світовій Війні у боях із москалями в Карпатах у 1914 році, попав у московський полон, з якого звільнився втечею щойно в 1918 році. З табору полонених в околицях Уралу, почерез Москву дістався в Україну і тут справді проміряв  тернисті шляхи України того часу, почерез Полтаву, Золотоношу, Черкаси, Київ, Тернопіль, Здолбунів і Рівне до рідного Гусятина, але вкоротці уже в рядах УГА знов пішов битися із московськими   большевиками і по Чортківській офензиві, славному і світлому здобуттю Києва, по Чотирокутнику Смерти, перейшовши п'ятнистий тиф, дорогою відвороту почерез Штрасбурґ   на Херсонщині, Тираспіль, Одесу — знову добився до рідних порогів. Довгий і трудний це був   вояцький шлях, але він оповідав про нього як про всенародню епопею боротьби за Волю і Державність без нарікань на свою долю, а болів тільки нашими невдачами. А по другій Світовій Війні, коли московські комуністи "визволили" Галичину, знову пішов далекими дорогами на Захід і почєрез Львів, Відень, Берлін до баварського Байройту,  швабського Ельванґену і врешті до нью-йоркського Брукліну, а на кінець, до Сиракюз.


Михайло Логаза


вівторок, 21 лютого 2017 р.

ГЕНЕРАЛ ОЛЕКСАНДЕР УДОВИЧЕНКО


               Народився 20 лютого 1887 року в Харкові. По закінченні середньої школи в 1905 році, вступив до воєнної топографічної школи, яку закінчив у 1908 р. з відзначенням у ранзі підпоручиика. Під час Першої світової війни служив у російській армії в різних штабах, а в 1916 р. закінчив курс вищої військової школи в Миколаївській Військовій Академії в Петрограді. 1917 році виконував службу ад'ютанта штабу ІІІ-го Кавказького корпусу, а згодом був начальником штабу 21 дивізії того ж корпусу і за бій біля села Іване-Пусте (повіт Борщів, австро-угорський фронт в 1916-1918 рр.) був відзначений високою нагородою — золотою зброєю.

                 Під час російської революції 1917 р., коли вже була сформована Українська Центральна Рада в Києві, брав жваву участь в українізації частин III Кавказького корпусу й очолював Українську Корпусну Раду. В 1918 р. був начальником штабу Гайдамацького Коша Слобідської України, з яким проводив запеклий бій з большевиками за київський арсенал. Згодом був командантом 2 дивізії Січових Стрільців, а пізніше формував Український Генеральний Штаб, в якому залишився й за час Гетьманства.

                      У 1919 р. О. Удовиченко, як один із найвизначніший військових полководців у нашій визвольній війні, особливо відзначився як командир 3-ої Залізної дивізії. Ця славетна дивізія, як одна із найбоєздатніших частин Дієвої Армії УНР, в запеклих і кривавих боях під Вапняркою вліті 1919 р., з успіхом протиставилася на 60-кілометровому фронті трикратно переважаючій большевицькій групі, яка під командою генерала Якора (знищений Сталіном) намагалася прорвати фронт Залізної дивізії і вдарити на зади українських армій, які в тому часі здобували Київ.

                     У грудні 1919 полковник О. Удовиченко, захворівши на тиф, попав у полон Добровольчої Армії ген. Денікіна, одначе по видужанні з групою повстанців прорвався з Одеси до Могилева-Подільського, тут наново переорганізував 3-тю Залізну дивізію і командував нею у всіх наступних акціях аж до відходу Дієвої Армії УНР за Збруч до Польщі в листопаді 1920 р. За свої видатні бойові чини заавансував до ранґи генерал-хорунжого.

                      Під час інтерновання Дієвої Армії в Польщі, виїхав у 1924 р. з групою вояків з табору в Каліші до Франції і там працював звичайним робітником у різних фабриках, не покидаючи при тому жвавої громадської і ветеранської праці серед нашої еміґрації і безперервно стояв на чолі Українського Військового Товариства у Франції та був віце-президентом УНР в екзилі.

                      У Франції, ще 1925 р. написав історично-воєнну студію: "Україна у війні за державність", яку видав щойно в 1954 р. власним коштом кол. хорунжий Української Армії Дмитро Микитюк у Вінніпезі.

                       В 1971 році Видавництво "Червона Калина" в Нью-Йорку видала іншу працю, що її більшу частину опрацював генерал Удовиченко п. з. "Третя Залізна Дивізія". З приводу хвороби ген. Удовиченка докінчив цю працю ген. Олександер Вишнівський, кол. командант 7-го Синього полку згаданої 3 Залізної дивізії.



                                                                                          Дмитро  Микитюк,  кол. хор.УГА

неділя, 19 лютого 2017 р.

ІЗ ЩОДЕННИКА ГЕН. КОРДІЯНА-ЗАМОРСЬКОГО

                        (Продовження після 1971 № 5, 1972 № 1, 1972 № 5-6, 1974 № 1)     


                   6.XII.1933.   Вчора відбулося перше засідання пропагандивної  секції Т-ва  Приятелів  Гуцульщини, на яке прийшли: (полк. Тадей Ружицькі, капт. Адам Ковальскі, Юрій Мацєєвскі, Вєруш Ковальскі, майор Збіґнєв Осостовіч, майор Антін Богуславскі, п-і Яніна Стшелєцка. Був і ген. Каспшіцкі. Із запропо-1 нованих не з'явився Мервін. В терені мають бути представниками полк. Норберт Околовіч, радник воєвідства з Станиславова, п. Самбор, заст. шк. інсп., п. Кольпрехт з Надвірної.

                   11.XII.1933. Рано у ген. Каспшицкого в справі національної політики в державі й війську (Полісся-Лемківщина-Гуцульщина).  

                   Наш адміністративний поділ числиться вже з ліквідацією ДОК X. (к-да Корпусної округи) видання інструкцій для молоді, що їде на Гуцульщину. Я поставив питання праці в той спосіб, що доки по наших полках не буде національностевих референтів, регулярно вишколюваних і оплачуваних, ціла робота не варта фунта клаків.*)

                  16.XII.1933.   Полювання у Дембського. Між іншим був присутній директор державних архівів, Суховольскі. Він оповідав, що "в архіві є кореспонденція російською мовою між Лосіньским, єпископом з Келєц, і генерал-губернатором, в якій є доволі багато денунціяцій. Рівнож там знаходяться акти справи Костки-Бєрнацкого, які треба добре пильнувати, бо багатьом особам, які тепер в Польщі займають високі становища, а особливо, які одержали польські відзначення, може залежати на тому, щоб усунути компромітуючі сторінки про їхню колишню діяльність".

                   18.XII.1933.    Засідання генеральського суду чести, в склад якого входили: ген. Конажевскі, ген. Дрешер, ген. Бургард-Букацкі, ген. Кутшеба і я (Заморскі). Кутшеба реферував справу ген. Ґорецького проти Євгена де Геннінґ Міхеліса**), а саме: в 1930 р., коли рішалася справа вибору Ґорецького на "презеса" "ФІДАК-у", Міхеліс написав до його контркандидата, сербського полковника Радославлевіча, що Ґорецкі не може бути "презесом", бо не був фронтовим старшиною, але тільки інтендантом; воював він по стороні коаліції, як також розбивав народній рух в Польщі, творючи Союз Оборонців Вітчизни для цілей маршалка Пілсудського. Той лист був переложений на французьку мову і розданий членам інших делегацій на кораблі, що плив до Вашінґтону. Лист той викликав загальний несмак, а з французького боку зустрівся з гострою реакцією, при чому один член делегації написав листа до ген. Міхеліса, заявляючи, що внутрішні польські політичні непорозуміння не повинні бути предметом експорту назовні.

                    Кінець-кінців, ми рішили віддати Міхеліса до суду чести. Невідомо тільки, чи він доживе до вирішення тої справи, бо правдоподібно має поважну склєрозу.

                    29.XII.1933. Капітан Ґрошек, колишній мій підвладний з часів української війни, просить мене, щоб я його піддержав у справі авансу.

                     8.І.1934. З новим роком в штабі є той сам, або й гірший маразм, ніж був минулого року. Авторитет шефа ген. штабу ніякий. Цілковита перевага адміністраційного чинника над командуванням. В тому випадку бюро загальної адміністрації з ген. Лянґнером у проводі є всім і робить з мобілізації пірамідальні "ґлупства". Задивлені у власний пупець, уважають себе за середину світа.

                     24.II.1934.    Приїхав з Річки Околовіч. Спроваджуємо гуцульський театр. Нам удалося розвинути гуцульський домашній промисл — виріб дрібних предметів, напр.: горшки, миски, касетки, рукавички, шапки і т. п. Скарбовий уряд вже зареєстрував і взявся до оподаткування того промислу.

                     25.II. Ген. Кордіян-Заморський був у Закопанім на посвяченні "Дому мистця".    Приїхав також през. Мосьціцкий з дружиною. Про цей побут у Закопанім він згадує при кінці ось так: "... А крім того жиди, жиди, жиди — то однак є каста, чи група, чи раса, котрій в Польщі добре поводиться. Рожеві випашені писки, усміхнені й повні свідомости сили гроша і безличности. Хочеться кричати "Гайль Гітлер". То стерво за 10 років нас залляє, задусить і ми зійдемо до ролі жидівських "пахолків".

                      26.II.    Був чудовий день і генерал вибрався на лещата. Хоч є легка відлига, їдуть на вершок Цирля.

                     "На вершку Цирлі жиди сидять і лежать лавами, грубі випашені Рухлі і "цибухи" вигрівають до сонця випашені "бондзюхи"."

                      В поворотній дорозі до Варшави, ген. Вєнява Длуґошевскі, який їхав з Заморським в одному переділі, оповів одну зі своїх пригод:

                      "У Каспровіча причепився до нього якийсь цивільний, який його зануджував своїми "дупарельками". Знетерпеливлений Вєнява витягнув 100 зл. і дав йому на відчепного. Гість взяв і відійшов. Тоді Швайцер і ще якийсь старшина пішли за ним. За хвилю повернулись з грішми. Вєнява перечислив і з острахом ствердив, що є 190 зл., а не 100, як він дав. На то Швайцер відповів львівським жаргоном: "Та ми не знаємо, гість віддав гроші, то ж ми й взяли". — Почали шукати за незнайомим, але показалось, що він десь зник. Не було іншої ради, як надвишку 90 зл. пропити".

                      5.III. Зимові маневри випали досить добре. Шеф штабу (майор Мєщанковскі, який недавно повернувся зі школи ген. штабу з Франції) цілі ночі пересиджував в кабареті, забавляючись з фордансерками. Що дивніше, говорив їм, що ідуть рапорти (про нього О. Г.) до Парижа, Берліна й Москви, як то польський шеф головного штабу бавився цілі ночі в "байзлю". Дивуюсь, що не рахується з упадком власного авторитету. Питав Козолубського, чи чуд у Варшаві поголоску, що Ґонсьоров-скі розводяться. Зауваживши, що Козолубський не танцює з насиланими йому дівками, сам пішов у танець.

                    8.III. Приїхали гуцули. Мають ставити "Карпатські верховинці" (Ґураля). Організатором і режисером театру є Стефан Корибутяк, родовитий гуцул — судовий урядовець в Жаб'ю. Вистава під оглядом фінансовим — повна невдача. Варшава прийняла той театр гробовою мовчанкою. Гурток наших знайомих, кількох старшин, багато військових і дітей — самі гуцули — захоплені, як діти. Ми показали їм Варшаву; прийняв їх також президент (Мосьціцький — О. Го.) Один з них, виїжджаючи, сказав, що (запис є зроблений українською мовою) — "треба зревідувати свої погляди". Повернулися очаровані прийняттям і сердечністю поляків.

                   18.III. Остання вистава українського мистецтва була заповажна, як на варшавську публіку. Закінчилась дефіцитом у сумі 1000 зл.***)

                    27.III. К.-3. описуючи розповідь Левінського про "махльойки" деяких працівників персонального відділу в справах підвищень, закінчив запис твердженням, що "Коменданта (Пілсудського) в справах персональних окружили драні" (драбуги, нечесні люди. — О. Го.)

                     4. IV. В бюрі чекають на мене Околовіч, Ковальскі, Козолубскі і Ружицкі в гуцульських справах. З доповіді Околовіча виходить, що українці збільшили свою чуйність, використовують нашу роботу і збирають плоди. Ген. Каспшицкі виявив себе підскакевичем, який розбабрав роботу, людям наобіцяв багато і нічого ніде не додержав. Словом — ми є на найкращій дорозі до компромітації.

                    З того всього постають для нашої секції такі напрямні: працюємо над вже здобутими осередками, а в першій мірі над гуцульським театром, далі над конкретною піддержкою дрібного гуцульського промислу і врешті над виданням календаря. Позатим, про існування та працю нашого товариства не розголошуємо "урбі ет орбі" (всюди, всім і кожному). Не оголошуємо ніяких комунікатів і не займаємося пропагандою лікувальних місцевостей.

                     5. IV. Заморський вислав до ген. Складковского письмо у справі дефравдації Хмєлєвского. "Уявляю собі, що то буде патик устромлений у муравлисько".

                     8.IV. Ходять поголоски про великі й засадничі зміни в уряді. Тільки Бек і Пєрацкий мали б остатись, навіть міністер військових справ мав би передати маршалок (Пілсудський) ген. Соснковському. То мені видається майже неправдоподібним.

                     Єндрей Страх мав дістатись завдяки моїм старанням до ДОК — Львів, дістав приділ на к-ра батальйону до Пінська. К-ром полку там є Завісляк, псевдо Тунгуз, по фаху муляр, здав матуру по війні, "неврастеник", брутальний. Я є певний, що вони так з собою "пожеруться", що тільки хвости остануться.

                      Полк. Гулевич, привернений в ласках, одержав дивізійну піхоту 26-ої дивізії в Скєрнєвіцах. Думають, що беручи до уваги командний склад, там розіграється ряд драматичних історій. К-р дивізії Мацкєвіч, улюбленець коменданта, дурень з православної армії, який не може стерпіти інтеліґентних людей, в короткому часі викінчив Садовского, Бортновского, Фіялковского, Камского. Командиром піхоти буде Гулевіч, чоловік в очах армії понижений комендантом, його найближчим, бо на місці співпрацівником буде Оцеткєвіч, хворобливий садист і дурень, якого заступником є здібний інтеліґентний лінюх "пеовяк" (член кол. Поль. Орган. Військової. — 0. Го.) Ґатадик, неоцінений на власну думку геній. Хіба комендант розстанеться з своїм улюбленцем і вишле його на кілька років командувати корпусом, щоб дещо відпочав перед емеритурою і наробив багато дурниць, для яких в Дивізії поле обмежене.

                     Якщо ходить про любимців, то є ще один на заході, а саме ген. Томмс, званий старшинами "ні то ме — ні то бе", брутальний і хам у відношенні до підвладних, дурний буфон, який безцеремоніяльно заховується перед зверхниками. Ненавидить дипломованих старшин, погорджує ними, але й боїться, бо їх потребує.

                      9.IV. Був я у полк. Місьонга, шефа прес. бюра, з його листами, в яких домагається впровадження змін до інструкції мобілізації старшин. Я його повідомив, що маю категоричну заборону брати яку-небуть участь у працях над мобілізацією старшин і тому, хоч на всі його пропозиції погоджуюсь, не хочу наражувати ані себе ані його, а головно мого зверхника, на гнів Коменданта, тому не можу видати ніяких письм, з чим погоджується також і ген. Ґонсьоровскі.
З огляду на конечність полагоджування тих справ, пропоную йому вияснити справу в Коменданта.

                     Старшинський корпус нашого війська очеркнув, як дуже поганий і без твердого ідейного ядра: я маю полки, в яких молодий старшина, замість набирати ідейного змісту, пересякає гнилим процесом, який розкладає старших віком старшин. В одному з полків є вже три підпоручники, кандидати на викинення з війська. Важко повірити.

                     (Та сама дата) ... Полк. Арчиньскі з пполк. (нечітке) в справі саперських таблиць. Видана є нова воєнна організація, видання таблиць є, отже, конечне. Зрозуміло, мене не треба в цьому переконувати. Дзвоню до шефа, який мені каже, що ген. Фабрици, у зв'язку з авансами, одержав від Коменданта вказівки щодо організації підчас миру; він тих таблиць не підпише, бо шкода їх видавати, якщо мирна організація зміниться.

                     Говорю про це Арчинському. Він знає про це, хоч би з тої рації, що Комендант не дав цього року ні одного авансу для саперів. Запитаний після конференції Фабрици, заявив, що ще не передумав тих напрямних і не порадився з інструкторами. Арчинський твердить, що ефект тих напрямних виявиться не скорше, як за 2 роки. Правдою є, що цьогорічний настрій серед старшин-саперів є фатальний, тому що підпоручники не одержали авансів на поручників, сапери стоять перед катастрофою персонального складу з причини старіння і браку затруднення старших командирів, які в майбутньому ніхто не направить.

                    Не краще виглядає справа з вишколом. Ніхто не знає, що ми хочемо мати з тих саперів і до чого хочемо їх ужити. Нічого, отже, дивного, що ніхто не знає, як їх вишколювати.****)

                    9. IV. 1934. Ген. Вєнява-Длуґошевскі*****) старший від мене бодай на 10 років. Уроджений в Бобовій, пов. (нечітко), тим самим мій краян. Чоловік, що має однаково багато фантазії, як і каботенства, стільки правдивого запалу, що й пози, безумовно, непересічний тип. Але великою його хибою є те, що він легко й погано впивається.

                    Я вже поминаю ряд фантастичних анекдот, які про нього кружляли, повторяю те, про що я сам переконався власними очима і вухами. За щорічним звичаєм вищі старшини варшавського гарнізону з ген. Фабрицим, 1-им віцеміністром, складають в замку свої побажання панові президентові. Зрозуміло, що не бракує і Вєняви, як коменданта кавалерії Варшавської дивізії. Того року, на жаль, прийшов "заллятий в картку". Вже під час складання побажань в посольській залі грубо висловлював різні завваги у відношенні до поодиноких старшин, брязкаючи своїми острогами. Коли закінчилося складання побажань і ми, старші, перейшли на сніданок, розпочалася правдива Содома і Гомора. Вєнява сидів поміж мною і молодим священиком Мосьціцким. Напроти нього сидів назначений канцлер єпископської курії о. Манерсберґер, від котрого на право сидів міністер пошти й телеграфів Калінські, мін. рільництва Клюковскі, мін. скарбу Завадскі, єпископ Ґавліна, п-і президентова, прем'єр Януш Єнджеєвіч. По нашій стороні, наліво від мене, сидів ген. Орліч Дрешер, хтось з цивільних достойників (чи ж Славек) і президент.

                  Зрозуміло, що всі ті, що я їх вичислив, мимоволі мусіли чути кожне слово п'яного Вєняви, який розпочав розмову гратулюючи о. Манерсберґерові, а опісля перейшов до справи обмацування жінок. Жертвою став о. Мосціцкі, від якого Вєнява бажав дізнатися, чи він мацав жінки, чи ні. Я мав нещастя його успокоювати, прохаючи, щоб він говорив тихше, бо п. Президент все те чує. На те Вєнява мені відповів, що його генеральський стаж є довший, ніж президентура президента. За порадою ген. Дрешера я перестав його упоминати, бо то Вєняву ще більше роздражнювало.

                    Коли Вєнява завважив, що мін. Клюковскі зміряв його гострим поглядом, він звернувся до нього з запитом: "Замість так гостро глядіти на мене, скажи краще, як то ти робиш, що над столом видно те, на чому ти повинен сидіти?" Не одержавши ніякої відповіді, бо ніхто не бажав тягнути чорта за хвіст, але побачивши, що прем'єр розмовляє з дружиною президента, Вєнява сказав досить голосно ніби до мене: "То мусить бути досить інтеліґентна розмова, вона (глупа) дурна, а він попросту кретин; подивись на його уха". Дійсно, вуха нашого теперішнього прем'єра відстають, проте він є людина дуже мудра.

                     Маршалок Світальські любить оповідати жарти і за кожним разом голосно і глуповато сміється. Цим разом він також щось там оповів і сам почав сміятися, а з чемности сміялося і найближче товариство. Не сміявся тільки єпископ Ґавліна. Це завважив Вєнява і сказав: "Пане біскупе, (щось в роді "пане капітане." — О. Го.), ваша кар'єра страчена". — "Чому?" — питає єпископ. "Тому, що п. маршалок оповідав дурні жарти, а ви не сміялися".******)   
                           

________________
                   *) На перший погляд можна було б розуміти, що він старається прийти з моральною допомогою воякам непольської національности що, однак, було б далеке від правди. Ген. Заморський не мав до тих національностей ніякої симпатії, а вся праця була подумана на денаціоналізацію.

                      Підчас останньої війни поляки дуже обурювалися, коли німці "творили" племена ґуралів чи мазурів. Виглядало, що німці покористувались були польською тактикою, при помочі якої відривали від українства лемків, бойків, а головно гуцулів. (О. Го.)


                   **) Євген де Геннінґ Міхеліс, генерал рос. армії, після вибуху революції в 1917 р. зорганізував з польських вояків і старшин кол. царської армії ІІІ-ий Польський корпус. В незалежній Польщі був деякий час предсідником Воєнної ради і віце-міністром військових справ, також не належав до прихильників політики марш. Пілсудського. Той запис яскраво вказує, які були великі внутрішні непорозуміння між поляками, що довели аж до такої несмачної денунціяції перед неполяками. (О. Го.)

                   ***) На жаль не пояснив ген. Заморські в чому та "поважність" полягала. На мою думку, це був пасивний опір польських шовіністів у відношенні до тої вистави. О. Г.


                   ****) Я спеціально навів досить багато цікавого запису в щоденнику, що відноситься до військових проблем. Вже з тих мінімальних записів можемо зорєнтуватися, який стан існував на найвищих щаблях польської військової адміністрації. В такому майже стані поляки з своїм "моцарствовим" наставленням вступили у війну з німцями. Польська історіографія нерадо віднотовує в історії своєї прогри власну непідготованість. Все є краще складати вину на когось. Коли зважимо, що ще гірше представлялась внутрішня політика, головно у відношенні до національних меншин — то деклямація про "моцарствовосьць" виглядає на неповажну мегаломанію.

                        Видно, що ген. Заморський мав дещо більше часу, коли описував "пригоди" ген. Вєняви Длуґошевского так детально. Презид. Мосьціцкі, після письмової резиґнації, на нараді в Кутах 17 вересня 1939 р. назначив був одним із кандидатів на еміґраційного президента. Вєнява в той час був польським амбасадором при Ватикані. Акцію проти його кандидатури повів був ген. Сікорскі і закінчив її успішно. Ген. Вєнява Длуґошевскі поповнив в Нью-Йорку самогубство.

                    *****) Тут автор помиляється, бо Болеслав Іґнаци Вєнява-Длуґошевскі народився в селі Максимівка в Україні (22 серпня 1881 р.), по професії лікар; в часі війни служив у Леґіонах Пілсудського, а по війні був комендантом 2-ої Дивізії кавалерії; від 1938 р. амбасадор, спочатку в Римі, а потім на Кубі, з рамени еміґраційного уряду. 1942 р. поповнив самогубство в Нью-Йорку.
                    ******) Можна собі уявити, скільки то ще кращих історій ходило про Вєняву. Вказує це також і на моральний стан військової верхівки. У цьому зшитку щоденника є записаних багато скандальних історій, дефравдацій (Хмилевського), але вони для нас мало цікаві. (О. Го.)

неділя, 12 лютого 2017 р.

ЧЕРЕЗ КАРПАТИ

Гаврило Гордієнко


  А. А. Гречко, Маршал СССР. Видання В-ва Міністерства Оборони СССР. Ст. 483.
Мапа і 14 схем на окремих вкладках. В тексті численні фотографії учасників подій і воєнні сцени.  Книга видана накладом 100,000 примірників. Москва, 1972.


                 Особа автора цієї воєнно-історичної монографії, тоді генерала-полковника, а тепер маршала і міністра оборони СССР, та назва монографії викликають інтерес до неї, бо ж ідеться про поважну частину Другої світової війни, коли совєтські війська у складі 4-го "Українського" фронту здобули перехід через таку поважну природню перешкоду, як хребет Українських Карпат, яка була, ще підсилена могучими укріпленнями мадярськими на Закарпатті та німецькими на Словаччині.

                 Автор дякує за поміч і вказівки шістьом генералам, десятьом полковникам і двом підполковникам, які, очевидно, й виконали цю монографію, бо вже побудована на численних воєнних документах, які тепер переховуються в Архіві військового міністерства СССР.

                 Сам автор обмежився, мабуть, тільки до передмови, в якій він описав спроби царської армії перейти Карпати в роках 1914-15. Ті спроби царської армії не вдалися внаслідок німецького прориву біля Горлиць. А теперішня совєтська армія подолала усі перешкоди, здобула Карпати й перейшла їх на фронті довжиною 275 км. Себто совєтська армія  виявила  більші  здібності, ніж її попередниця царська армія.

                Ціла монографія цікава, багата змістом і стала джерельним матеріялом для істориків Другої світової війни на Заході. Всю монографію нема як переказувати, тому зверну тільки увагу на деякі моменти.

                Так, напр., повний безпорядок у топографічних назвах, бо на ті самі місцевості вживаються назви і російські й польські, мадярські, чеські, а також і часом українські. Видно, що совєтські штабовики користувалися мапами різного походження.

                 Вступивши на територію Західньої України, совєтське командування освідомило, що населення Західьної України не розуміє російської мови, тому тримало при собі певну кількість осіб, які знали українську мову й по можливості зверталося до місцевого населення друками українською мовою.

                  Використовуючи попередній досвід совєтської армії в гірських боях в горах Кавказу й Криму, совєтська армія широко використовувала той досвід в боях за перехід Карпат. Мабуть, один із тих досвідів була підготова до місцевих ударів, до проривів, до наступу, коли поміж вояків на три-чотири вояки давали по одному, або комуністові, або комсомольцеві, або співчуваючому! Себто ті три-чотири вояки, непартійці, не мали вибору, не могли ані відстати, ані відхилитися вбік, ані піти вперед у полон, єдине, що їм лишалося, це тільки пробиватися вперед у наказаному напрямкові. А роля оцих додатків до трьох-чотирьох вояків називалася "для політичної підготови"!

                  Ворожі міста й території совєтські війська "здобували", як, наприклад, Будапешт і Відень "здобували", а Братиславу, Прагу "визволяли". Коли совєтські війська наблизилися до колишньої чехословацької границі, то старшинські, підстаршинські й політичні чинники провели з вояками спеціяльні години повчання, що, вступаючи на територію заприязнених народів, треба поводитися, як з приятелями, а не як з ворогами!

                  Ця наука совєтських вояків не дуже взялася, бо мені особисто відомий випадок, коли в "заприязненій" Мораві совєтський вояк знасилував чешку, 82-х літню старушку. А скільки тих випадків замовчано?!

                  Цілком слушно автор може хвалитися, що совєтська воєнна техніка своїм лише тягарем доказала чудес, поки перейшла через гори, звори, потоки, все завалене понищеними   мостами й спеціяльно поваленими лісами.

                  Але в артилерійській підготові майже завжди так мало було амуніції, що така підготова тільки давала ворогові знати, що ми, мовляв, будемо на вас наступати там а там. І мадярські війська й навіть німецькі відділи завзято боронили верхи Карпат і тільки швидший поступ совєтських військ з Надвірної через Яблонівський перевал на Хуст і далі на Мукачів примусив німецьку й мадярську оборону поспішно відходити з Лавочного, Верецьких, Ужоку й пізніше з Дуклі, де ще був поважний спротив німецьких військ.

                  Капітуляція Румунії й Мадярщини, до деякої міри словацьке повстання в Банській Бистриці, великою мірою сприяли успіхам 4-го "Українського" фронту, який переважно й виніс на своїх плечах головний тягар операцій боротьби за Карпати й за "визволення" Чехословаччини. Трохи помагав на Півночі 1-й "Український" фронт, а на Півдні 2-й "Український" фронт.

                  В Прагу совєтські війська "увірвалися", це згідно з їхньою улюбленою термінологією.  А про РОА, про Власова й власівців ані згадки.

                 За різні успішні бої совєтські вояки одержували численні нагороди, а їхні частини одержували почесні назви від здобутих, чи "визволених" міст, як напр., "празька", "братиславська" й т. п.

                 Ще один цікавий момент треба згадати: серед заслужених учасників 4-го "Українського" фронту численні українські прізвища, навіть на високих постах, як генерали Гречко (автор цієї монографії), Москаленко, Головня, Грінченко, Петренко, Доценко, Андрієнко та численні інші.

                  Генерала А. І. Єременка, героя Сталінграду, зразу ж за успіхи під Сталінградом відсунули від командування й тримали його в тіні. Давній спосіб не дати висунутися на перший плян і тільки 26 березня 1945 року його привернули "на світло денне" — назначили командуючим 4-им Українським фронтом. Це досить поважне відзначення, але трошки пізнувато воно наступило. Монографія буде прегарним підручником усім тим, хто в майбутньому захоче переходити Карпати в той, чи в  інший  бік!

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації