ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 11 жовтня 2020 р.

Цінний причинок до історії українських збройних сил


Зіновій Книш


Ні сліду не лишилося з колишньої контроверсії довкола доцільности чи шкідливости творення дивізії "Галичина" під кінець другої світової війни. Сьогодні це належить до історії і нікого не хвилює, а дивізію судять не по тому, хто й чому її творив і хто до неї голосився, а по тому, що зробили — та ще й далі роблять — для української справи колишні її вояки. Незаперечний це факт, що з дивізії вийшов цілий ряд чільних українських діячів на всіх ділянках життя суспільного, політичного й культурного — займають вони в ньому визначні становища.

Написано про дивізію мало, непропрорційно мало в порівнянні до інших сторінок нашого минулого. В той час як в інших народів полиці вгинаються під тягарем споминів з останньої війни, ми пасемо задніх. Мемуаристика взагалі слаба сторінка в українців.

Отже погодимося на тому, що спогадів учасників і самовидців з другої світової війни в нас рішуче замало і тому слід вітати кожну нову появу з того роду історичних дослідів чи жанру літератури. Але, коли про саму дивізію маємо вже кілька спогадів окремих її колишніх вояків, зараховуючи туди також дуже добру і прихильну для українців та об'єктивну працю Вольфа-Дітріха Гайке п. н. Українська Дивізія "Галичина", то про Військову Управу, що була неначе матір'ю тієї військової одиниці, хіба тільки мимоходом знаходимо короткі уступи чи натяки в працях і спогадах з воєнних років.

Першу спробу дати повний перегляд праці тієї установи від початку до кінця зробив один з її членів, інж. Роман Крохмалюк, у книжці п. н. Заграва на Сході, що вийшла заходами Головної  Управи Братства колишніх вояків першої Української дивізії УНА. А хоч писана вона в формі особистих спогадів і тим самим — як кожні спомини — не може бути цілком вільна від суб'єктивних спостережень та висновків і тим подібних недоліків усіх мемуарів, коли глядіти на них, як на історичне джерело, то треба признати, що автор старався бути об'єктивним, вистерігався від непотрібних коментарів і зібрав у своїй праці чимало невідомих досі фактів, у світлі яких праця Військової Управи виходить наяву інакше та правдивіше, ніж це міг собі уявляти тодішній обиватель, а навіть ще й тепер пересічний українець.

Писати спогади пізно має свої браки, але й переваги. До браків належить те, що людська пам'ять, навіть найліпша, має свої межі і підлягає фізіологічним законам. Але перевага в тому, що можна покористуватися й свідоцтвами інших осіб, перевірити сумнівні чи непевні факти, писати спокійніше і не на швидкоруч, а в висліді дати повніший образ даного періоду. І тут слід ствердити, що автор сумлінно використав усі ті моменти, в наслідок чого дістали ми дійсно вартісну працю, без якої трудно було б обійтися в майбутності історикові тих трагічних і політично безнадійних днів нашого недавнього минулого. Авжеж, годі вмістити ввесь матеріял на 300 сторінках книжки. Але він зібраний старанно, впорядкований систематично, доповнений документами та прикрашений ілюстраціями з приватної збірки фотознімків автора.

Дивна це була установа, ця Військова Управа. Головними її обов'язками була пропаганда потреби дивізії, організування набору й опіка над родинами вояків. Однак життя зробило з неї щось неначе ціле міністерство, що мусіло займатися безліччю поточних справ щоденного життя, інтервенціями в військових командах і цивільних урядах, а була навіть пора, в час евакуації перед большевиками, коли не Український Центральний Комітет, тільки Військова Управа несла на своїх плечах оборону української людности на місцях.

Військова Управа мала свій неначе прецеденс в нашій історії, а саме Бойову Управу Українських Січових Стрільців, що постала 3 серпня 1914 року на чолі з д-ром Кирилом Трильовським, "січовим батьком". Не від речі буде короткими словами перевести порівняння між тими обома установами. Бойова Управа мала ту перевагу, що її суверенно створила українська суспільність через свою Головну Українську Раду, головою її був українець і членів призначали самі українці. Військова ж Управа була твором німецьким, при українській співпраці, покликала її до життя німецька влада і поставила на її чолі німця, хоч сильно зв'язаного з українством. Бойова Управа все таки могла вести сяку-таку політичну діяльність — для Військової Управи це було виключене. Зате змістом своєї конкретної роботи Військова Управа далеко лишає за собою Бойову Управу. Бо хоч на працю обох установ складалася пропагандивна, харитативна й видавнича діяльність, то в Бойовій Управі вона була куди менша і слабша, а в Військовій — переливалася через береги. Значення Бойової Управи, сильне з початку, постійно слабшало і вкінці цілком занепало, а в Військовій Управі навпаки: вона міцніла морально і престиж її так у своїх, як і в чужих зростав аж до самого кінця.

Не переказуємо змісту й укладу книжки, з тим зазнайомиться читач сам, якщо схоче її читати. А перечитати варто, не тільки тим, хто спеціяльно цікавиться нашою найновішою історією.

На тому скінчили б ми завваження рецензента й пересілися б за робочий стіл дослідника, щоб справити деякі неточності в цій цінній праці інж. Романа Крохмалюка.

Переходячи українські військові формації 1939-1941 років, автор занадто зв'язує їх з військовою контррозвідкою, щобільше, твердить, (стор. 7) що вона творила ті частини. Це невірно. Вона в тих справах була тільки першим контактом і початковим посередником між українською стороною та німецьким військовим командуванням. Також ініціятива виходила з українського боку. Це дуже важливе, по-перше тому, що відповідає правді, по-друге, з уваги на брехливу большевицьку пропаганду, кожне необережне твердження може бути тільки водою на її млин.

На сторінці 8 сказано, що німецька команда наказала Військовим Відділам Націоналістів зайнятися та допомагати українським утікачам, але полк. Сушко, розчарований витвореним положенням, поставився негативно до того наказу і ця справа лишилася нерозв'язаною.

Випадково сталося так, що я стояв близько тієї справи і разом з покійним уже Богданом Кравцевим, ми помагали полк. Сушкові. Німецька команда хотіла, щоб українці масово покидали українські землі і щоб їх до того не заохочувати, але й змушувати. Це мало б бути виявом ворожости людности до большевиків і симпатії та довір'я до німців. Можливо, що вже й тоді думалося про потребу робочої сили в часи війни. Полк. Роман Сушко не діяв сам. Коло нього були політичні дорадники, а саме інж. Йосип Бойдуник, тоді Головний Контрольний (єдиної ще) ОУН і д-р Ярослав Барановський, секретар ПУН. Спільно вирішено, що не лежить у наших інтересах оголювати українські землі з людности і що не можемо та й не повинні ані силою, ані намовами її до того спонукувати. Емігрувати повинні б тільки ті, що для них була б загроза від большевиків, або хто хотів би йти добровільно. І в тій поставі згадана трійця твердо стояла супроти німецької команди.

Що ж до допомоги, то полк. Сушко міг помогти тільки тим, що дістав би від війська. А воно не давало нічого, бо й саме мало тільки те, що для нього потрібне. Хіба що доручало тимчасовій польській самоуправній адміністрації іти на руку в таких справах, як мешкання, не робити різниць у прохарчуванні між місцевими й утікачами тощо. І то тільки на настирливе домагання полк. Сушка, чого я сам був свідком. В таких умовах полк. Сушко робив усе можливе: організував перші два перехідні табори для втікачів, старався про-харчі і працю, видавав усякі посвідки й документи, інтерв'ював в окремих випадках і т. п., і напевно сам автор найкраще з власної діяльности знає, що і скільки в такій ситуації можна б вдіяти.

Характеризуючи політичну орієнтацію деяких чи то членів Військової Управи чи то близьких її співробітників, автор зараховує деякі особи до Організації Українських Націоналістів під проводом Андрія Мельника. Хочу дещо з того спростувати. Ані проф. Зелений Зенон, ані д-р Іван Рудницький, ані Осип Навроцький не були членами ОУН (д-ру Рудницькому навіть приписане членство ПУН на стор. 92). Перший з них міг бути, і може й був симпатиком тієї політичної орієнтації. Членом був його брат Б. Зелений, що належав до УВО, разом з полк. Андрієм Мельником сидів на лаві обвинувачених у процесі т. зв. басарабців, потім емігрував до Канади і там далі вважався членом спершу УВО і потім ОУН, а смерть застала його на становищі Сенатора ОУН. Д-р Іван Рудницький був членом УВО, довгий час навіть фінансовим референтом в її Крайовій Команді, але до чинної праці в ОУН не перейшов, хоч і залишився прихильником. Осип Навроцький був членом першої Начальної Колегії УВО в найперших її початках, але політично почував себе членом української радикальної партії і коли вона відтягнула своїх членів з УВО в 1924 році, Осип Навроцький цілком вийшов з УВО, працював у своїй партії, був навіть якийсь час її головним секретарем. Радикальна партія належала до перших, що поборювали ОУН.

Бракує теж основи для твердження автора на 9 сторінці, що провід ОУН не використав нагоди поширити свої впливи не еміграцію в Німеччині. Мабуть автор цілком не зачерпував інформації у тій справі і згадав про неї тільки мимоходом. Бо ввесь час війни, ніхто не мав більших впливів у масах української еміграції в Німеччині, як ПУН. Навіть після виступлення з неї групи Бандери. Цей вплив виконував він через суспільно-громадську організацію УНО, що з кількадесяти членів до початку війни розрослася в сильну організацію з 40.000 членів, яка вкрила своєю сіткою всю Німеччину, Австрію і Чехію і видавала дуже добрий часопис "Український Вістник". На жаль, німецька влада, занепокоєна тим, не дозволяла українцям з-під большевицької окупації належати до УНО. Пізніше УЦК з Кракова заключив навіть формальну умову з УНО в справі співпраці та допомоги українцям з Генеральної Губернії.

Та це все справи, що не мають безпосереднього відношення до діяльности Військової Управи, згадуємо про них тільки з обов'язку історика-дослідника. А вже ні в чому не применшують вони вартости книжки, як джерельного, хоч і в формі мемуарів, документу й свідоцтва діяльности Військової Управи.

Варто, щоб інші співпрацівники Військової Управи — а їх уже небагато і з кожним роком менше — поспішилися піти слідами автора.


"Новий Шлях" Рік І. ч. З


неділя, 4 жовтня 2020 р.

КІНЕЦЬ ВІЙНИ 1945 р. І ПОЧАТОК ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ В ІТАЛІЇ


Богдан Підгайний

(Закінчення)


Довший час ходили ми по горах. Різні вістки доходили до нас про поведінку англійської команди супроти колишніх СС-ів. Одні розказували, що розстрілюють, що віддають більшовикам, що мучать тощо. Ми бачили з гір озброєні англійські застави, які, мабуть, і не думали йти в гори. Ми не мали харчів. Населення не мало хліба взагалі. Могли ми лише забити коня, могли мати мост і вино це можна було дістати або заміняти серед населення, переважно за зброю. Мали ми ще мішок пудінґу, якого вже ніхто не міг взяти до рота. Врешті рішили піддатися англійцям. Було нас тоді біля сто вояків. Договорилися між собою, — що двох охотників піде зі мною до англійців у долину так, щоб всі бачили. Коли англійці не постріляють нас відразу, дамо залишеним знак, щоб теж сходили. Опинившися на долині, ми були дещо здивовані поведінкою англійців. Вони жували собі спокійно ґуму й майже не реагували на наш прихід. Я знав дещо англійську мову, вивчив її в польській тюрмі, і почав до них говорити. Вони мене зрозуміли зовсім добре, але я не міг зрозуміти ані одного їхнього слова. Я колись вивчив цілого Тусан-Лянґеншайна напам'ять, але я ніколи не чув англійської мови. Щоб зрозуміти, мусів бачити написане кожне слово. Тоді ми договорилися, що я буду говорити, а вони будуть писати мені на папері. І від них я довідався, що наша дивізія збирається в місті Шпіталь, що вояки мають зложити зброю, а старшини можуть затримати пістолі. Спитавши їх, чи можемо йти до Зальцбурґа, вони погодилися. На умовлений знак почали сходити наші вояки з гір, зложили зброю, оформилися в маршову колону і почали маршувати в напрям Зальцбурґа. Десь біля полудня, дігнало нас англійське авто. Сиділи в ньому англійські старшини в червоних шапках і, спинивши авто, запиталися, хто комендантом групи. Коли я зголосився, один старшина плинною німецькою мовою заявив мені, що ми не можемо йти до Зальцбурґа тому, що в Юденбурґу вже є більшовики. На їхню думку, ми не повинні попасти в більшовицькі руки. Англійський старшина додав, що ми повинні йти до Шпіталю, де збирається наша дивізія. Засалютували й від'їхали. Ми, відпочивши дещо, завернули до Шпіталю.

Прийшовши до Шпіталю, розтаборилися ми в горах і зараз вислали розвідку до табору, де почалася збирати наша дивізія. Вістки були дуже оптимістичні. Дивізія сформувалася в полки. Комендантом дивізії був тоді поручник Роман Чучкевич, а його адьютантом хор. Любко Кузик. Комендантами полків були хорунжий Андрій Коморовський, хорунжий Маслій і інші. Наставлення англійців до нас було добре, знали наше положення, давали харчі і не виглядало, що плянують видати нас в руки більшовиків. Отже, ми рішили йти до табору. При вході до табору мусів я віддати пістолю. Німців в таборі вже не було. Англійці перенесли їх до німецьких таборів. Почали ми відшукувати один одного, приходили у відвідини цивілісти, починалося нове життя.

До табору приїхав полковник Михайло Крат. Він мав обняти команду над нами. Англійці наказали нам приготовлятися до дальшого транспорту, до табору полонених в Італії. По кількох нарадах, нова команда дивізії, з полковником Кратом на чолі, вирішила визначити мене комендантом першого транспорту до Італії. Цей транспорт мав складатися з трьох тисяч вояків, тридцять старшин і одного священика, котрим був отець Ратушинський, який тепер живе в Англії. Ми називали його "отцем Бальоном". Йшлося про те щоб переконати англійців, що ми не були СС-ми, що Вермахт не приймав до себе чужонаціональних військових відділів і ми мусіли бути в системі "Ваффен-СС". Ми творили українські частини для боротьби з більшовиками і мали воювати лише на східньому фронті. Це була передумова нашої організації і німці додержувалися тої домови. Для кращого доказу, що ми не були СС-си, мали ми своїх священиків. Тому отець Ратушинський мав священичі ризи, золоту чашу і все, що було потрібне для відправи Богослужень. Поручник д-р Петро Савицький, який писав колись свої наукові праці також англійською мовою, написав відповідне письмо, де він старався вияснити всі ті справи англійцям. Я мав старатися передати то письмо англійській команді в Італії і повідомити про положення нашого табору в Шпіталі.

Транспорт складався з кількох сот вантажних автомобілів. Крім нас, дивізійників, їхали літуни,  поліція, СС-си і якісь інші чужинці. Мені, як комендантові, дозволили їхати в шоферці. Водіями авт були англійські вояки, індійці. Супроводжали нас окремі авта, озброєні тяжкими кулеметами. Ми їхали майже в незнане, тому були приготовані на все, наладнали добрий зв'язок між собою, дали наказ всім виконувати те, що буде робити команда нашого відділу.

Перший постій був в Удіне, в Італії. Тут ми ночували й тут англійське військо нас огидно ограбило. Забрали нам всі гроші, годинники, ручки, запальнички, ножики й, розуміється, всі фотоапарати. А щоб заховати "інтернаціональні договорення", грабували наших стрільців і підстаршин англійські вояки. Зате наших старшин грабували англійські старшини. Мене грабував один капітан і один поручник. Отця Ратушинського мало що не побили, коли він не дозволяв розкидати своїх церковних речей.

Після такої "історичної зустрічі" з англійськими військовими чинниками в Удіне, наші почування до них дуже остигли й ми приготовилися до найгіршого. Повторили наказ, щоб всі робили те, що буде робити цей віз, у якому я сидів. По дорозі минали нас авта повні жидівських вояків, що служили в англійським війську. Не знаю, хто їх поінформував, але вони обкидали нас, як СС-ів, камінням і пляшками з пива. А італійське населення вимахувало за нами крісами. Лише грізно наставленій важкі кулемети нашої охорони здержували напасників. Під час постою наші вояки набрали трохи каміння, а коли над'їхали жиди, вони відповідали їм кам'яними сальвами. Це навіть забавляло нашу охорону. Наша охорона нас боронила, а ми могли були кидати камінням. Так ми вийшли "переможцями".

Вкінці доїхали ми до місця призначення. Англійська команда почала викликувати різні частини полонених, приміром, летунів. Вони зіскакували з авт, ставали в колони і їх кудись відводили. Так по черзі йшли вермахтівці, поліція, СС-си, мадяри й інші. Коли вже всі повисідали і лишилися на автах лише ми, англійці не знали, як нас викликати. Прийшли до нашої команди й ми сказали їм, що ми українська армія. Мимо того, що я сказав це моєю найкращою англійською вимовою, вони мене не зрозуміли. Привели англійського вояка-перекладача, який, як пізніше виявилося, був жидом з Галичини. Мені тоді виглядало, що він не знав добре жодної іншої мови
крім своєї жидівської. Я хотів дати англійцям моє вияснююче письмо, але вони не хотіли його брати. З письма вони були б довідалися, хто ми і за що боролися.

Під вечір завезли нас до табору над малим озером. Там вже були полонені мадяри і серби, але тому, що нас було більше, команда в таборі залишилася в наших руках. Початки були дуже тяжкі. Не було харчів і не було питної води. Ми були змушені пити несвіжу воду з озерця. Це була околиця, де капітулювала група армій "Південь" фельдмаршала Кессельрінґа. Вона мали з собою всі потрібні обози, власні харчі, курення, свої однострої, лікарські шатра тощо. Ми, натомість, не мали нічого. Ми були фронтовими вояками і всі наші речі пропали разом з обозами. Довший час не мали ми білля, не мали плащів, не говорячи вже про шатра чи кухні. Англійці почали скидати харчі з літаків. Одного разу принесли наші стрільці скриньку з прасованими родзинками і ми голодні трохи їх з'їли. Вже понад тридцять років минуло від того часу, а я досі не можу дивитися на родзинки.

Другого дня нашого таборування закликали мене до англійської команди. Прийшов по мене один старшина з охороною. Прийняв мене англійський полковник і його адьютант-сотник, який говорив вивченою німецькою мовою. Він був перекладачем між полковником і мною. Я старався розказати йому нашу історію і в загальному переповів їм зміст листа поручника Савицького. Хотів я знову дати їм того листа, але вони його не взяли. Я сказав їм, що решта нашої дивізії має також переїхати сюди, пожалівся на брак харчів, на брак питної води і на негігієнічні умовини. Заспокоюючи мене, заявили, що все буде скоро наладнане. Я переказав їм також про те, як нас ограбили англійські старшини і вояки в Удіне. Їм це не було приємно слухати, але обіцяли провірити цю справу. Підкреслюючи, що ми не були СС-сами, що маємо своїх священиків та хочемо, щоб вони правили для нас Богослуження. До того потрібно нам вина. Договорилися ми також про звіти, які я мав приготовляти кожного дня, і про лікарську поміч.

Був це час, коли англійцям було заборонено т. зв. "фратернізейшен" з німецькими вояками, не вільно було подавати німцям руки тощо. Німців тоді почали судити, розстрілювати, вішати, а на СС-ів дивилися і дивувалися, що вони виглядають, як нормальні люди. Ці щоденні зустрічі з англійською командою звалися рапортами, а раннє числення полонених звали "парадами". Ранком мусів я виготовляти письмовий звіт, подаючи число полонених, хворих і, евентуально, тих, що втекли. Під час "паради" приходив до табору цілий англійський штаб, ми вже були уставлені в сотні, я передавав звіт, англійці, для ока, числили і, салютуючи, відходили. Біля одинадцятої години перед полуднем приїздило авто, де завжди був присутній старшина, нормально ранґою вищий від полоненого старшини, та забирав нашу команду до англійської команди. Ніколи не було так, щоб нашого старшину провадила охорона без старшини. Мусів бути англійський старшина. Коли я входив до шатра, де сиділи англійський полковник і його адьютант, я салютував. Англійці вставали, відсалютовували і казали "би сітед". Коли я сів, сідали вони. Після закінчення "рапорту", англійський комендант вставав, за ним ставали всі інші, я салютував, робив військовий оборот і виходив з шатра до авта. Так відбувалися всі "рапорти" у всіх таборах навіть тоді, як я був адьютантом полковника чи пізніше генерала Крата. Англійські адьютанти, які говорили вивченою німецькою мовою, не говорили ніколи від себе, лише від своїх комендантів. Приміром, "мій командир дуже радів би, коли б..." Я навчився від них того самого і казав подібно, пізніше від мого командира генерала Крата.

Кілька днів по першому "рапорті" приїхали до нашого табору старшини англійської розвідки й хотіли дістати письмо, котре я вже давніше хотів давати англійському полковникові, про що їм, мабуть, згадували в штабі. Я передав їм письмо і незабаром ми побачили, що наставлення англійців до нас змінилося на краще. Під час одного "рапорту" почали англійці говорити про відібрані речі в Удіне. Вияснили, що це була "потреба хвилі", що нам нічого не забрали, лише тимчасово переховали. Тепер часто одні мають забагато, другі не мають. Тому вийшов наказ відібрати всі речі і разом переховати. Коли вже ціла дивізія буде разом, на іншому місці, нам усі ці речі віддадуть, щоб ми могли їх справедливо поділити. Подякувавши їм, я ще довго думав про англійське джентлменство. Не забули також спитати, чи нашому отцеві вистане п'ять ґальонів вина на тиждень для його Богослужебних потреб. Мені не знаний був тоді об'єм одного ґальона, але я погодився. Пізніше, коли ми почали одержувати тижнево п'ять гальонів червоного вина, показалося, що ця пайка вистачала не тільки для отця Ратушинського, але й ми могли також "запити хробака". Лікували ми тим вином також хорунжого Тараса Ґута, який тоді захворів.

Коли вже дещо звикли до нових обставин, прийшла вістка, що нас перенесуть до нового табору, де буде збиратися ціла наша дивізія. Вантажними автами завезли нас до Белярії. Це було велике поле, засаджене виноградом. Серед того поля стояв мурований будинок з криницею, в якій була холодна і смачна вода. Англійці наказали мені зайняти лише частину того поля, а решту залишити для вісім тисяч вояків, які мали прибути із Шпіталю й інших збірних пунктів. Серед моїх трьох тисяч вояків, яких я привіз із Шпіталю, були різні типи. Були здисципліновані фронтові вояки, але також такі типи, які вважали, що для них війна скінчилася і наступила свобода і що кожний може робити, що захоче. Я визначив частину поля для нас і призначив решту для головної частини дивізії, яка мала скоро прибути сюди з полковником Кратом. Я і мої старшини не могли опанувати маси. Вона почали ламати підпори для винограду, щоб могти побудувати собі шаласи тощо. Надійшов один вояк, що ніс дручки і не хотів послухати наших наказів зложити їх на призначене місце. Після кількох упімнень мої нерви не витримали і "покривджений" вояк пішов на скаргу до англійської охорони, яка була при вході. Я, очевидно, пішов з ним і мені сказали його арештувати. Це піднесло мій авторитет серед стрільців, зараз визначив польову жандармерію і скликав суд. Був прокуратор, оборонець і трьох суддів. Я мусів ставати в обороні оскарженого, щоб не давати йому загострої кари. Покарали його отриманням харчів на три дні. Тоді отримували ми по п'ятнадцять сухариків денно. Харчі оскарженого роздано іншим воякам.

Брак харчів передусім відчували молоді вояки. Під час ранніх "парад", коли числили полонених, багато з них умлівало, не могли встояти на сонці. Під час дня, більшість з них лежала, бо не було сили на якесь фізичне зусилля. Але поволі обставини нормувалися. Харчі кращали і нас повідомили, що ми можемо відібрати речі, забрані нам в Удіне. Пішов я з кількома старшинами провірити, чи це наші речі. Виявилося, що це не були наші. Правдоподібно, відібрані від німців, які англійці хотіли передати нам. Ми не взяли тих речей. Спочатку було так, що англійці відбирали військові речі німцям і передавали нам, як, приміром, шатра, кухні, покривала, білля, одяг та інше, заки не наладнали власного постачання. Згодом почали ми отримувати англійські харчі, кращою стала наша кухня. Почали отримувати англійські цигарки, бо німецькі були роблені з хмелю. За цигарки можна було багато речей купити. Добрий годинник коштував один картон англійських цигарок. За фотоапарат "Ляйку" можна було одержати п'ятсот цигарок.
Від, початку хотіли німці, зглядно група армій фельдмаршала Кессельрінга, перебрати над нами команду і постачати нас своїми, а потім англійськими продуктами. Хотіли прилучити нас телефонічно до своєї сітки. Ми не могли їм того відмовити. Тоді англійці дали свою телефонічну лінію і порадили нам, щоб ми краще тримали прямий зв'язок з ними. Ми послухали англійської поради.

Почали до нас напливати різні менші відділи з нашої дивізії і ми всі очікували приїзду полковника Крата із Шпіталю. Мешкали ми різно. Я мешкав в домі, деякі мали шатра, а деякі почали будувати собі колиби. Мали шатро над кухнею, шатра на харчівню і на магазини. Заповіли також велике шатро для лічниці. Коли нас перенесли до Белярії, ми були окружені спіралею колючого дроту. Тоді ще могли приходити до нас італійці, щоб робити різного роду бизнеси. Але скоро почали англійці замінювати спіралі високим парканом з колючого дроту, ставили високі вартівничі вежі на рогах табору, де постійно сидів озброєний вартовий, врешті появилися рефлектори, що освічували з колючого дроту паркан цілу ніч. Ми опинилися в комплексі німецької групи армій "Південь", яку пильнували поляки з армії генерала Андерса. Англійці напевно знали, що між нами і поляками нема згоди, тому саму нашу дивізію, в комплексі польського корпусу, охороняли самі. Англійці були дуже здивовані, коли побачили, що багато польських вояків з польського корпусу відвідували наших вояків в таборі. Ми мусіли йти до англійців і вияснювати їм цей феномен, мовляв, Сталін позволив полякам організувати леґіон. Рятуючись від загибелі з рук НКВД, голосилися до того леґіону також українці, громадяни Польщі. Подібне було недавно в Австрії і Словенії. Там знову, рятуючися від тітовців, голосилися вояки нашої дивізії, бувші громадяни Польщі, до генерала Андерса. При цім старалися пояснити англійцям, дещо заплутану нашу найновішу історію, згадуючи про визвольну війну, підпільні рухи УВО, ОУН і УПА і творення нашої дивізії. Не знаю, що вони навчилися від нас про нашу нову історію, але не робили перешкод "корпусякам" у відвідинах наших хлопців.

Однак над кожним "висячий меч Дамокля" не давав спокою, бо панував страх в таборі, що англійці можуть видати нас більшовикам. Мене завжди питали про це вояки, а я старався звести нашу розмову при "рапортах" на цю тему. Однак ніхто з англійського персоналу не сказав мені ясно, що ні. Всі заявляли, що вони думають, що ні. Розуміється, я переказував нашим воякам, що ні. Важливим було перечекати. Ждали ми на полковника Крата з рештою дивізії. Виглядало, що як нас більше, буде краще для нас. Надіялися теж, що наші комітети в Америці і в Канаді напевно будуть щось робити у тій справі. Ми вірили, що єпископ Бучко в Римі про нас не забуде. Вістка, що решта нашої дивізії є вже в дорозі, нас дуже втішила. Їхало понад вісім тисяч вояцтва. Нас було вже понад чотири тисячі тут. По приїзді полковника Крата передав я йому команду над дивізією, а сам став його адьютантом. Довший час жили ми в будинку в Белярії, заки англійці не перенесли нас до кращого табору в Ріміні.

І тут, на новому місці, "рапорти" і "паради" відбувалися кожного дня. Тепер ходив я вже з полковником Кратом і вживав ту саму форму, "що мій командир тішився б, коли б..." Одного разу, після побудови нових лятрин, адьютант сказав дослівно так: "Майн командир вірде зіх зер фройен, вен іре зольдатен ніхт ауф ді бретер, зондерн ін ді лехер шайсен верден". Я мусів то відповідно переложнти полковникові Кратові, бо він не розумів по-німецьки, одначе дуже серйозно брав всі наші балачки.

Після точного вияснення нами нашої справи, потягненнями єпископа Бучка в Римі і висилкою до нас отців Ваврика і Білянича, відносини англійців до нас змінилися на ліпше. "Паради" відбувалися кожного дня і англійці примикали очі на часті втечі наших стрільців. Більшовики мали свою репатріяційну комісію, яка складалася з полковника, майорів і капітанів. Були також умундровані дві гарні дівчини з Галичини, як лейтенанти, що старалися переконати наших хлопців, вертатися додому, мовляв, дівчина на тебе жде. Таку комісію прислали до нашого табору і ми всі мусіли її проходити. Вояки під час переслухання, як місце народження, подавали місцевості, що до 1939 р. не були під окупацією більшовиків, а ми почали велику акцію проти повороту додому. Мимо наших старань біля одної тисячі вояків зголосилося до повороту. Були з ними старшини з запасного полку, хорунжий Свирида, хорунжий Ведмідь і ще один, прізвище якого я забув. Хорунжий Свирида вернувся одного дня до табору і перемовив свого сина до повороту. Одні думали, що там діяла аґентура. Мені, довірочно, переказали вояки, які їхали додому, що вони плянували втекти з транспорту в Карпати до УПА. Може це була власне ця провокація? Пізніше твердили інші, що більшовики постріляли їх чи потопили в Чорному морі. Я не чув ніколи вістки, щоб хтось з тих поворотців дав про себе знати. Також тоді, сотник Ґаліневич і хорунжий Захарчук намовили біля сто наших вояків перейти до польського корпусу. Поляки їх не прийняли, а англійці відіслали вояків до нашого табору, зате сотника Ґаліневича і хорунжого Захарчука перенесли до табору СС-ів.

Більшовицька репатріяційна комісія не спала і завжди нас чимось непокоїла. Одного пополудня подзвонив до мене англійський адьютант і наказав мені негайно переслати до лічниці сотника з артилерії Орлика. Я, очевидно, потелефонував сейчас до поручника д-ра Романа Турка, коменданта санітарної сотні, щоб він виконав це зарядження. Через кілька годин подзвонив до мене д-р Турко, що сотника Орлика не прийняли до лічниці, бо він здоровий. Коли я зголосив це англійському адьютантові, він був дещо поденервований, приїхав сам до табору, щоб забрати сотника Орлика. Мені, в чотирі очі наказав, щоб я не подавав його на списку, що виходило б, що сотник Орлик не є в таборі. Я доручив це адьютантові того полку, де був сотник Орлик. А рано на другий день почалося пекло. Під час "паради" прийшли більшовики і зажадали сотника Орлика. Ствердили, що його нема і що він не є виказаний на списку. Англійський адьютант накинувся на мене, грозив мені судом чи навіть розстрілом за криття втеч. Почали шукати в таборі, навіть валили шатра. Це тривало до полудня. Коли вже все успокоїлося, прислав адьютант по мене авто і все вияснив. Більшовики хотіли видачі сотника Орлика, а англійці його сховали в лічниці. Він мене дуже перепрошував за це все, що він наговорив мені, але він уважав, що так було треба. На прощання подав мені руку. Це був перший раз у нас, коли англієць подав нашому старшині руку, скінчилася заборона "фратернізейшен".

І знову новина, бо на домагання більшовиків англійці мусіли перенести багато наших старшин до т. зв. "інтернаціонального табору". Більшовики думали, що без старшин буде їм легко перемовити наших вояків до повороту додому. В таборі залишилися були поручник Яськевич, хор. Андрій Коморський, хор. Роман Припхай й кілька інших. Залишився також підполковник Роман Долинський, якого назначено комендантом табору.

Коли вже більшовики успокоїлися, приблизно за пів року англійці почали переводити наших старшин до нормального табору. В тому т. зв. спеціальному таборі були різні національності. Були серби, хорвати, росіяни, угорці й інші; були навіть поляки, які зголосилися з польського корпусу до більшовиків, щоб виїхати до Польщі. Їх чомусь не передавали більшовикам, але тимчасово "сховали" в спеціяльному таборі. Сиділи з нами також один генерал і один воєвода з армії Михайловича. Комендантом української групи в інтернаціональному таборі був полковник Борис Барвінський.

Полковник Михайло Крат старався нав'язати приятельські відносини з югославськими достойниками і старався запрошувати їх до свого або інших шатер, куди приходили наші молоді старшини. Гістьми в шатрі полк. Крата бували хор. Мотика, хор. Омелян Кульчицький, хор. Богдан Романовський, хор. Гагарин, пор. Родіон Бартощук, хор. Володимир Керод, хор. Володимир Яворський і інші.

Колись англійці помагали Михайловичеві, а тепер Тіто вимагав, щоб передати йому цього генерала і воєводу. Англійці звернулися до нас, щоб ми помогли їм втекти з табору. Подібну справу ми вже були колись зробили. Ми "перепачкували" полковника Бориса Барвінського, з того спеціяльного табору до нормального. Шофером був хорунжий Богдан Маців а в сидженні, на якому сидів хор. Богдан Бігус, скривався полковник Барвінський. З нормального табору можна було відносно легко поїхати до Риму. Але генерал армії Михайловича відмовився втікати. Казав, що йому не випадає втікати. Справу організували хорунжі Володимир Яворський, Володимир Керод і Богдан Бігус. Під час різдвяної вечері в шатрі полковника Крата, де ми гостили сербських достойників, приїхала англ. танкетка і їх забрали. Різні вістки про них ходили. Казали, що їх випустили, але правдивої історії ми не довідалися. Про небезпеку, в якій була наша дивізія щодо видачі більшовикам, знав не лише штаб нашої дивізії, але знав єпископ Бучко, знали КУК і УККА. Загал вояків не знав усіх подробиць і вірив своїм старшинам. Тому вояцтво в цілій масі почало творити своє жваве таборове життя. Закладано школи, матуральні курси, появився театр, промисел, велися шоферські курси, почали появлятися таборові часописи, студенти поїхали до Риму і Мадриду на студії, почало розвиватися церковне життя, православної і католицької церков. А якщо хтось хотів забути своє горе полоненого, йшов па "чорний ринок", а там, коли не мав грошей, міг продати свій однострій і повернутися до шатра лише в штанцятах.

Про таборове життя не збираюся писати, бо пише про це Всеволод Будний у книжці, яка появиться у видавництві Головної Управи. Я хотів подати лише закінчення війни на відтинку 29-го полку нашої дивізії і початий нашого табору в Італії, доки я не передав команди над табором полк. Михайлові Кратові, як він переїхав до табору з рештою дивізії з Шпіталю. По написанні цих споминів, переслав я їх до прочитання поручникові Володимирові Козакові, хор. Орестові Яримовичеві, хор. Володимирові Керодові, хор Володимирові Мотиці і хор. Володимирові Яворському. Їхні зауваження взяв до уваги. Все ж таки, що тут написане, є писане з пам'яті. Можливі помилки. Для будучого історика нашої дивізії треба було б мати справлений текст. Тому прошу всіх побратимів, по прочитанні, прислати мені свої зауваження.



середа, 30 вересня 2020 р.

ГАРЯЧІ ДНІ ПІД БРОДАМИ



С.М.


Це був уже п'ятий або шостий день безпощадних боїв, що їх вели частини Галицької Дивізії в кітлі під Бродами. У практиці це означало, що вже щонаймні п'ять повних діб, від досвітку до заходу сонця все, що тільки могло ворушитися у тому зімкнутому кільці, було безперервно бомбардоване цілими стадами ворожих літаків, обстрілюване гарматнім вогнем усіх знаних воєнній техніці калібрів та обкладуване ракетними "диванами" горезвісних "катюш".

Ситуація критична. Окруження повне з усіх сторін. Про це вже знають усі: від генералів до пристаркуватих, вусатих візників. Сидимо тут, як мишка в пастці. Вже майже тиждень йдуть усюди запеклі, гарячі бої. Противник отримує заєдні нові підкріплення; наші сили тануть з години на годину. Куди не глянеш, всюди валяються покотом трупи людей, коней, порозбиваних автомашин, поперевертаних горі колесами возів, деколи ще із живими кіньми при дишлях, які стоять з похнюпленими до самісінької землі головами, дожидаючи терпеливо на своїх фірманів. Вони не прийдуть уже до своїх коней.

Люди ледь плентають ногами. Ці всі страхіття починають вже лізти боком. Знеохочують до всього, навіть до життя. Але жити хочеться, дуже хочеться. А тимчасом тут клекотить пекло, всіми своїми чортівськими засобами. Воно поза межами людської уяви.

Безупинку ведуться змагання у нерівному бою, щоб врешті вибити собі якусь діру в тому грізному мурі. Кожний з нас думає тільки про те, щоб видістатися з тих кліщів, які кожного дня все тісніше затискаються довкола нас і торощать все, що подорозі.

Смерть кладе покотом десятки людей на наших таки очах. Це депримує, ломить волю боротьби навіть найбільш запеклих, заправлених у боях, обвішаних різними бойовими відзначеннями, довголітніх фронтовиків. А що говорити про молоденьких, ще зовсім не остріляних наших стрільців, які уперше побачили всю грозу сучасної війни, почули рев соток гармат, побачили смерть і каліцтво, врешті знайшлися в кітлі, де всюди є фронт, а противник дошкульно дає знати з усіх сторін про свою присутність.

Проби прориву ведуться різними нашвидку змонтованими штурмовими групами у всіх можливих напрямах. Буває таке, що одні групи йдуть в наступ в одну сторону, а навпроти них, зовсім неожидано появляються якісь інші, що наступають проти нас. Щойно по якомусь часі вияснюється ситуація, стихає стрілянина й несуться гукання: "Ніхт шіссен! Гір айґене айнгайтен!" Але ті що вже впали — не оживуть.

Словом — повна нерозбериха.

Дніє. Лежимо напоготівлі на мокрій землі. Ні плаща, ні коца. Все те залишилося при наплечниках на возах. Вози згоріли. Вогкість і ранковий холод телепають тілом, мов у пропасниці. Випорпані ніччю неглибокі ямки, мають нас хоронити перед ворожим зором і обстрілом.

Тиша. Тільки десь поблизу цвіркуни, чи якась інша комашня веде якийсь діялог.

Село, що розпосілося перед нами, отулює густа, біла мряка. Воно ще дрімає і лиш півні порушують цю таємну тишу. Прилеглі до села пасовиська парують білим димом, що простеляється над ними й перевалюється то сюди, то туди.

Патрулі ще вечером ствердили, що село зайняте противником. Наше завдання: взяти село штурмом і маршувати дальше на південний захід, де будемо пробиватися поза перстень окруження. Інші групи підуть в обхід направо від нас і з лівого боку. Стільки знаємо про ситуацію. Видно, хтось думає за нас, плянує, видає накази.

Ми, розбитки із різних частин, творимо тепер окрему бойову групу, що її зовуть "кампфґруппе". Командує нами якийсь молодий майор вермахту. Його іменем охрищено нашу групу.

Кого тут немає. Німці, українці, якісь хорвати, словаки, кілька мадярів, азербайджанці. Збиранина із різних полків і дивізій. Представники всіх родів зброї і служб. Все усуміш, нашвидку зорганізоване в дві сотні. Хто лише живий і сяк-так ще може волочити ногами: кухарі, пекарі, санітари, візники, піхотинці і артилеристи, піоніри, зв'язківці — всі лежать тепер пліч-о-пліч з крісами в руках і ждуть приказу до наступу.

Всі знають, всі свідомі, що перед нами запеклий, смертельний бій, в якому є лише дві можливості: перемогти або полягти.

Раптом по лінії передають тихцем прикази:

—  Зайтенґевере пфлянц авф!

Отже "пфлянцуємо" наші багнети на дула крісів, якби ми були на вправах десь в Гайделяґрі або в Нойгамері.

—  Гандґранатен шарф махен! — несеться шепотом дальший приказ.

—  Фертіґ махен цум шпрунґ!

Готовлюсь до скоку. Підтягаю ногу під саміську бороду. Весь дрижу.

—  Штурррм! — реве тепер на весь світ командир.

Могутнє "Гурра"! прорізує цю світанкову, літню тишу.

Вискакуємо з наших схоронищ і розвиваємося до наступи. Багнети на крісах. Гранати за поясами і за халявами. Мене повчав колись польський капрал, що "хлібак" тому так називається, бо в ньому добрий вояк завжди носить — гранати. Тому маю їх повнісько у моєму "бротбойтелі".

Зривається безтямна пальба з усіх сторін. Стовпи куряви вбиваються в гору. Від сторони села заєдно плюють скоростріли. Наші також теркочуть у відплату. Десь гупають гармати. Важко збагнути, чиї вони та по кім вони б'ють.

В атаку йде вся ця сірома, по якій може ще нині залишиться одна згадка, одна метрика: невідомий.

Стараюся опанувати нерви. Знаю, що хто їх стратить, цей паде.

Біжимо вперед. Скоками. Як на маневрах. Залягаємо на хвилинку, і, знову, перед себе. Побіч мене біжить з крісом у руках якийсь немолодий вже капітан, здається лікар. По якомусь часі він наче б піткнувся і щосили гупонув на землю. Оглядаюся. Ані ворухнувся. А так грімко кричав "Гура", що цим своїм бойовим окликом і мені додавав одваги.

Гук, тріскіт, метушня... Женемо вперед. Стримку вже немає. Бій шаленіє. Звідусіль теркочуть скоростріли і їх черги протинають повітря, посвистуючи, або фурґочачи десь попри голову.
Ми вже поблизу перших хат. Кидаю гранату. Припадаю на землю. Бах! Підриваюся й біжу дальше перед себе.

Минаю купу кінських трупів з видутими животами та скляними, витріщеними очима. Жах.
Перескакую черезь щось, що заважає на моєму уявному шляху до волі, але навіть не знаю, що це таке.

Вбігаю в село. Тут же при стовпі, на якому висіла колись інформаційна таблиця з назвою села і повіту, лежить перевернений кулемет "Максим", а довкруги нього вибита обслуга.
Неподалік догоряють якісь авта. Пахне бензиною, порохом, розпаленим металом. Десь посередині села пожар, який щораз більше поширюється.

А над тим усім верховодить вона: смерть. Її жниво було тут пребагате. Не хотілося вірити, що можна так "гуртово" вмирати.

Йшов з нами в атаку якийсь підстаршина-німець, який зі собою волік собаку. Такого звичайніського біло-жовтого "кундля" із закрученим як обарінок хвостом. Собака, за словами німця, мав приносити щастя. Підстаршина був з ним у кітлі біля Корсуня-Шевченківського і — оповідав — видобувся з окруження. Завдяки собаці. Тепер, бачу, лежить мій принагідний знайомий з розпанаханими грудьми. Побіч — собака. Також неживий. Не приніс нині щастя свому панові.

Затримуємось. Командир групи виділює дві слабі чоти, силою біля п'ятдесяти людей для обсадження краю села та обсервації передпілля, звідки ми щойно прийшли. Бо в тому безголов'ї ніколи не відомо, хто може надійти за нами.

Бій іде дальше десь на другому кінці села. Приводять полонених. Буде їх десь біля сотки. Майже самі українці з Кам'янця-Подільського і околиць. Старші люди, віком 40-45 років. Залякані, задубілі від страху. Конвоїри кажуть їм сісти попід плотом, при дорозі. Приглядаємось собі взаємно. Вони знають, хто ми. Просять, щоб ми не відходили, бо німці їх вистріляють. Потішаємо. Запевнюємо. Якось заспокоюються. Деякі витягають махорку й крутять в газетному
папері товстелезні цигарки. Інші витягають зі своїх мішечків-наплечників якісь сухарі, цибулю, сіль і пробують снідати.

Десь там, за селом, бій кипить дальше. Стрілянина то густішає, то втихомирюється. До, нас долітають оклики "Ура" і Гура".

Над селом починають ширяти літаки. Це не віщує нічого доброго.

Раптом десь з боків, зовсім близько починають тріскати крісові постріли, галасують автомати, несуться якісь вибухи. Все те триває момент і ми помічаємо зправа і зліва від нас розпашілі обличчя в знаних пропастистих шоломах.

—  Фріц, бросай ружйо! Здавайса! Рукі ввєрх!

І ми вже в полоні. Навіть не вспіли прийняти бойової постави.

На війні звичайнісінький припадок грає непересічну ролю. Таке вийшло і з нами.

Наші дотеперішні полонені не дуже то раді з неожиданого "визволення" і тепер, на приказ якогось майора впорядковуються на дорозі.

Їхні місця під плотом займаємо ми.

Ну, здається, тепер ми попались у повне безвихіддя. Думки за думками гонять, бушують по мізку.

Сидимо збайдужілі під отим клятим плотом. Не бачимо жодних перспектив на зміну нашої незавидної долі.

Наслуховуємо. Бій наче б віддалявся кудись на південь.

Поволеньки холодиться мозок. Кров, що досі билася у висках, якось успокоїлася. Нервова напруга падала. Що буде? Спохмурнілі, брудні, не миті від тижня обличчя. Очі підпухлі від неспаних ночей. Такий зараз наш портрет.

Вартові вдивляються в нас з-під лоба, важкими поглядами. Неприязні обличчя.

Як довго триватиме цей зашморг?

За мною, за плечима, там десь за плотом нагло щось ворушиться. Шелестить листя якогось агресту, може порічок, що там ростуть — і я виразно чую чоловічий шепіт:

—  Хлопці, будьте готові. Скоро будете вільні. Недалечко звідси "наші" готовляться до наступу...
Ці слова розради чує також мій сусід, що сидить праворуч. Це бравий гуцул, десь з-під Жаб'є.

—  Ти, мой, ци чув-єс? — і значуще моргає, ледь-ледь всімхаючись.

—  Вас іст льос? — питає німець, що сидить ліворуч. — Мавльгальтен — відповідаю. Шнель верден вір фрай. Ферштанден?

Німчиськові засвітилися дві свічечки в очах. Плаче.

Велике щастя, що вартовий, який з крісом напоготові довго стовбичив напроти нас — відійшов досить далеко, щоб прикурити цигарку від свого сусіда. Цей момент, видно, вибрав наш одважний інформатор "з-за плота".

Тепер уже сидимо, як на шпильках.

Дорогою проходить якийсь лейтенант. Вздрів нас і — зупинився на середині дороги. Обкинув усіх диким, зимним поглядом, розкарячив ноги та взявшись обидвома руками під боки й хитаючись з боку на бік почав вигукувати:

—  Есесовци, мать вашу...!  Мєрзавци!  Бандєровци!  Для вас, сукіних синов, нєт спасєнія. Я вас сєйчас всєх вистрєляю, как собак. Ето одінокая для вас путь...

І перекидає з плечей автомат перед себе, жигаючи водночас цілою в'язанкою огидних прокльонів.

До нього підбігає начальник нашої сторожі, літній вже чолов'яга, сержант, стає поміж ним та нами і горлає з-українська:

—  Товариш лейтєнант, нам приказано відправити їх в штаб дивізії для допитів у спецчасті. Вони всі — важниє пленниє. Спецплєнниє.

Стогін — тупотіння соток ніг перериває цей "доклад". Стріл, другий... Гура! Гура! — несеться звідкись і з-заду нас.

Заскочені, збаранілі од переляку червоноармійці підносять руки в гору.

Наш "герой" навіть не вистрілив. Дивлюсь, а він уже в поставі на "струнко" стовбичить посеред дороги з витягненими над голову руками. Деякі солдати кинулися до панічної втечі, але по хвилині завернули, бо напроти них виходив якийсь інший наш відділ. Серед наших освободителів помічаю знайомі обличчя декотрих фюзилєрів і піонерів. Знаю їх ще з Нойгамеру.

Підбігаємо до місця, де перед кількома годинами ми скинули на купу нашу зброю, пояси, шоломи. За хвилинку — ми стали знова повновартісними вояками.

Наші недавні наглядачі і ще якісь інші червоноармійці зайняли тепер наші ще теплі місця під тим зачарованим плотом.

Яке ж мінливе буває те воєнне щастя...

Збираємося на дорозі в маршову колону. Зовсім не до сміху нам у ситуації, в якій находимось, але те, що твориться нині на тій вузесенькій, сільській вулиці, спонукує і нас, і наших противників, що засіли тепер під плотом до щирого сміху. Всміхаємось взаємно до себе.

Тільки "герой"-лейтенант сидить, вовкувато поглядаючи на нас.

Залишаємо село. Не знаю навіть його назви. Йдемо по своє призначення, на зустріч нашій долі.
Перед нами будуть ще Почапи, а потім — Княже.

Ще буде литися цілими струміннями сердечна українська кров по той і по тамтой бік бойової лінії.

Ми виповнили свій жовнірський обов'язок гідно і чесно до останку.

Така є правда.




Шукати в цьому блозі

Популярні публікації