Д-р Осип КлодницькийЦей спомин недавно померлого в Чикаго лікаря-громадянина знайдено між залишеними ним рукописами. Цей спомин, між іншим, надзвичайно вартісний з уваги на цілу низку прізвищ найвидатніших наших діячів, з якими стрічався Покійний під час своєї військової служби. Друкуємо спомин тільки з невеликими скороченнями. — Редакція.Під осінь 1917 року, як гімназиста української гімназії в Коломиї покликано мене разом з багатьома іншими гімназистами перед військову лікарську комісію і признано здібним до військової служби в австрійській армії. Зараз повідомив я про це свого старшого брата Володимира, який був тоді ад'ютантом 2-го гарматнього (раньше 29 полку польових гармат) полку в Шопроні на Мадярщині. Він негайно подбав, щоб мене прийняли до того самого 2-го гарматнього полку. Артилерія входила тоді за "панське" військо і дістатися до неї було досить тяжко. Він прислав мені формулярі, які моя мама (батько згинув 8 липня 1916 року під час воєнних дій в наших околицях) мала виповнити та посвідчити через повітове староство в Товмачі, даючи свою згоду та прохаючи, щоби мене прийняли як "однорічного охотинка" на службу для батьківщини — Австрії".
Очевидна річ, що ні я сам не хотів іти до австрійського віська, ані, тим більше, моя мама того не хотіла. Це була лише така форма, яку треба було виконати, щоби набути права "однорічного охотника", на підставі яких такий доброволець міг дістатися до офіцерської школи та здобути права аспіранта на старшинський ступінь.
Після довгого вижидання і різних митарств, я дістав урешті потрібну виказку від староства, тільки тому, що даний службовик узяв мене за сина начальника скарбового уряду, поляка Фелікса Клодзіньского...
Я ніколи у Львові не був і залізницею дальше як з Коршева до Коломиї 15 чи 18 км. не їздив, але мій старший брат, що саме був на відпустці, відпровадив мене до Львова. Після різних лікарських переглядів, щіплення проти різних недуг і т. п. мене примістили в касарні, що мало бути ізоляцією від світа. Але касарні притикали до Янівського цвинтаря, що був відділений високим парканом. Ті, що знали географію касарень, вилізали на паркан, зіскакували на сторону цвинтаря і вже були на свободі. Цікавим був факт, що вартові, що стояли при входовій брамі, впускали кожного до касарень без будьяких перешкод, зате нікого не випускали. От і я навчився того способу і кожного дня перед вечером виходив до міста, ходив до театру, до касина і вертався пізно вночі до касарні. Раз трапилася мені пригода, мало життям не заплатив за те. Вертаючись коло півночі до дому, я, як це інші робили, вперше вискочив із трамваю на бігу перед самою брамою касарні, але зробив це так по-партацьки, що впав і мало не поламав костей. Врятувало мене густе болото, що зм'ягшило упадок. Звичайно селюх, який дальше Коломиї ніде не був і раніше трамваїв не бачив.
Після тієї карантанни зібрали щось 10 чи 12 таких хоробрих, як я, між якими був мій ровесник Іван Дуткович, пізніший парох Нижнева, та вислали до Ряшева, де стояла в той час кадра 89 полку піхоти, тай всіх приділили до сотні, яка містилася в самім центрі міста.
Десь після кількох чи кільканадцятьох днях первісного "шліфування" відвели нас до батальйонової канцелярії, де стягали від нас додаткові зізнання. Покликали і мене до столика, за яким сидів досить молодий з вигляду "фельдфебель". Перечитав моє назвисько і запитав, чи я маю брата-артилериста, на ім'я Володимир. На мою потакуючу відповідь, сказав, що він знає його ще з-перед війни з міста Ярослава, де раніше містилася частина 89 полку і 2 полк польових канон, що вони оба були з собою добрими приятелями, та давши мені свою адресу, просив вечером до нього зайти. Подав своє ім'я і назвисько як Петро Вергун.
Вечером пішов я на подану адресу. Там застав я ще одону особу, а саме однорічного добровольця-десятника, якого ім'я було д-р Павло Лисяк. Оба ці панове показались дуже милими людьми і переведений вечір в їх товаристві залишив в мене милий спомин. Потім запрошували мене ті панове багато разів. Одного разу зауважив я на столі шкільні підручники книжок, добре відомі мені з гімназії. Потім довідався я, що д-р Павло Лисяк помагав Петрові Вергунові підготовлятись до іспиту-матури. Десь на переломі 1917/18 (могло це бути в грудні 1917 або в січні 1918) пан Вергун виїхав до Відня і внедовзі вернувся, успішно склавши матуральний іспит.
В тому часі д-р П. Лисяк був приділений як інструктор для навчання "військової освіти" для тих кільканадцятьох рекрутів. Щодня на полігоні брав нас, відводив на сторону, учив нас вправляти. Мушу сказати, що після досить некультурної екзицирки капраля, чи цуґсфірера з вусами, наука під командою д-ра Лисяка належала до великої приємности. Після повороту Вергуна з Відня, мої зустрічі з тими двома панами були досить часті. Говорили про все і вся і я з тих відвідин скористав дуже багато.
Менш-більш по 6 тижнях прийшло моє перенесення, започатковане моїм братом, до 2-го полку польової артилерії, що мав свою кадру в Шопроні (Бурґенлянд на Угорщині).
На жаль, не довелось мені ніколи стрінути згаданих панів. Петро Вергун служив потім в УГА і був іменований хорунжим. Після війни став українським католицьким священиком, був іменований пралатом та став апостольським візитатором українців католиків у Німеччині, в 1945 р. арештували його большевики, вивезли його і він помер на засланні, як один із мучеників за віру і націю. Під час другої світової війни посол д-р Степан Баран при нагоді побуту в моїм домі у Грубешеві на Холмщині, оповідав, що бл. п. о. Петро Вергун, який походив мабуть з тої самої, що і д-р С. Баран місцевости, скінчив тільки одну клясу в школі, а всі інші вивчив як екстерніст, значить, побіч своєї праці учився приватно і лише їздив здавати іспити.
Д-р Павло Лисяк був головним редактором "Українського Прапору" у Відні, короткий час редагував чотиримовний журнал "Націо" у Варшаві і короткий час був головним редактором "Нового Часу". Він вів адвокатську канцелярію в Журавні та став послом до польського сойму. Помер 1948 року в місті Ґосляр у Німеччині.
Нехай цих кілька слів буде замість китиці квітів на могили тих двох видатних людей, які колись в 1917 р. заопікувались мною в Ряшеві. Обидва були небуденними індивідуальностями, людьми великого серця і ума. Зокрема д-р Павло Лисяк — правник, економіст, журналіст, був відомий як промовець ще за своїх студентських часів і прощав убитого поляками студента Адама Коцка над свіжою могилою.
Розпад австро-угорської монархії застав мене в місті Шопроні на Угорщині при 30 полку польової артилерії, куди мене перенесли недавно з призначенням збирати і списувати матеріяли до історії того полку. Той полк мав число раньше 24, перед війною стаціонував в Пикуличах біля Перемишля, поповнявався майже виключно вояками з українських околиць Галичини. Назначили мене на ту посаду тому, що я знав мови українську, польську і німецьку. Робота була досить легка, я дістав підвищення ранґи і сидів як в Пана Бога за печею.
Десь у вересні-жовтні прийшла вістка, що полки з Галицької території з українцями-вояками — будуть перенесені на територію Східньої Галичини і цей ЗО полк мав перенестися до містечка Долина на Підкарпатті. Люди приняли цю новину з великою радістю. Внедовзі прийшла вістка про зречення цісаря Карла. Вістка ця потрясла всіми. Більшість втішилася нею, але були і такі, головно серед старшин, що сумували. Старшини почали змінювати розету на шапках різними відзнаками або покривали її національними кольорами. Йдучи за прикладом інших, я взяв трохи провіянту, зодягнув на себе другу уніформу, бо вже зачинало бути зимно, пішов на стацію і по довгім чеканю виїхав в сторону Відня. На другий день, приїхавши до Відня, побачив там уже значний хаос, масу різних представників, які шукали своїх одноплемінників, кудись їх забирали, щось давали, щось міняли, але між тими численними комітетами не стрінув я жадних українців, ані не чув української мови. По якімсь часі поїзд від'їхав дальше. Чехію переїздив я вночі, де на границі пересів до іншого поїзду. Тут видно було зразковий порядок, відправа поїздів відбувалася скоро, вагони чисті, опалені, так як перед війною. Видно було, що чехи перебрали владу вже давніше. Вагонами перейшла патруля, забираючи зброю й інше військове приладдя. У мене взяли лише військовий пояс, так, що я виглядав у двох мундурах на собі досить смішно. Вибираючись в поворотну дорогу, мав я в своїм посіданні військовий револьвер-штаєр, який був мені виданий недовгий час перед тим до службових цілей та який я "забув" звернути в магазині. На пероні у Кракові поставили нас в ряд, промовляли до нас, повідомивши про перебрання поляками влади у Львові й околиці і закликаючи, щоб українці позбулися з своїх сердець ненависти і на будуче жили в згоді доні з другими. Мене обшукали та знайшли розібраний револьвер. Не вміли вони скласти той револьвер, казали мені те зробити. Я незамітно викинув якісь малі частинки і їм револьвер віддав.
По недовгім часі ті, що їхали на схід, повсідали до іншого поїзду, що від'їхав в напрямі Тарнова. Звідси спрямували наш поїзд на полуднє на підкарпатську залізнчну лінію. Поїзд був сильно переповнений поворотцями з австрійської армії і полоненими москалями. Тут і там траплялося, що з поїзду виносили мертвого вояка тої чи другої армії. Минали ми ряд різних стацій, яких імен не можна спам'ятати. Голод почав даватися в знаки. Ті малі запаси, які забрав я з собою ще в Шопрані на Угорщині, скінчилися. Треба було старатися дістати дещо води до пляшки. Дорога ж тривала довгі дні. Врешті приїхав поїзд на більшу стацію, оскільки нині собі пригадую, Хирів. Тут серед маси народу перший раз побачив я представників обох воюючих сторін, а саме поляків і українців. Були то переважно молоді хлопці, а тут і там стрічалося старших вояків підстаршин чи (дуже рідко) старшин. Була тут між ними певного рода згода. Обі сторони старалися висилати як можна найбільше поворотців так з заходу на схід, як і зі сходу на захід. Крім води ніде нічого тут не можна було дістати. Не довго такі настрої тривали. Так доїхав вже аж до більшої стації Стрий. Тут аж кишіло від поворотців. Мерці лежали по різних закутинах. Мені прийшлося чекати на мій поїзд в напрямі Станиславова. Почав я розглядатися і розпитувати за дечим з їди. Увійшов я в розмову з якимсь паном, який нічим не міг мені помогти, бо сам далеко мешкав. Зате дав мені 10 (десять) корон, за які щось десь удалося мені дістати. Нині не пам'ятаю що. Подякувавши за тих 10 корон, я записав собі адресу того пана та, на жаль, адресу загубив і до нині маю докори совісти, що не звернув людині позичених 10 корон.
Наступного дня перед вечером дістався я до Станиславова, а звідти до Товмача. Тут побачив я свою українську владу, про що колись мріяти навіть не було можна.
Тут довідався, що повітовим командантом є мій рідний брат Володимир, кол. старшина артилерії австрійської армії, який приготовив і перебрав українську владу та що він в той час занятий висилкою мобілізованих сотень до Станиславова. Пішов я до будинку мол. Сокола, де у великій залі були зібрані вояки, які, вислухавши промови каманданта і священика, були заприсяжені і висилані до Станиславова до диспозиції Окружної Команди. Коли врешті я стрінув, брата, то довідався, що наш наймолодший брат помер на т. зв. еспанку 2 листопада, що мама, другий брат і дві сестри лежать хворі на еспанку та що він найняв людей, які мали опікуватися ними. Дещо підкріпившися, стрінув я якогось господаря з Хотимира, з яким приїхав до дому. Тут знайшов всіх хворими в ліжку. Покій не опалений. Мама була ослаблена, але гарячка вже переминула, сестри ще були хворі, але притомні, а брат з високою гарячкою лежав непритомний. Напалив я в печі, зварив, що вмів і що казала мама, як зварити і напоїв хворих, тай заснув сам твердим сном. По кількох днях почали хворі видужувати, мама встала, доглядала сама вже хворих, а я пішов до Товмача до служби в Повітовій Команді. Роботи було повно, по кільканадцять годин денно треба було працювати, писати, їздити з поборовою комісією, по ночах до пізна працювати у зв'язку з мобілізаціяю в повіті. Ми доставили до Станиславова 8-10 тисяч вояків для своєї української армії. Це яскраво заперечує закиди деяких партійців-радикалів, які в своїх споминах робили несправедливі закиди нашим запільним Командам, що вони "творили команди, а потім шукали для них праці" (Д-р І. Макух).
Перед закінченням мобілізації, я сам захворів згаданою еспанкою, в якій перележав кілька тижнів, будучи одною ногою на другім світі. Після видужання я зголосився в Окружній Команді в Станиславові і по кількох днях був висланий до Щирця, звідки приділено мене до 6 батерії польових гавбиць, що нею командував пор. Іван Медвідь, бойовий артилерист в Глинній Наварії. Належала згадана батерія до 7-го гарматнього полку, VII Львівської бриґади.
В батерії було в той час лише двох старшин, пор. І. Медвідь і пор. Сорохан, буковинець. Пор. Сорохана небаром назначили командантом третьої батерії, на місце пор. Стефана Когута, що був короткий час перед тим тяжко ранений. Незадовго потім прийшов до батерії чет. 3. Адлер, який приїхав з Відня в новім однострої з пагонами: той однострій придумали у Відні наші українські кола. Краску оток шапки і погонів артилеристи мали червону, а піхота ґранатову. Дивним дивом чет. Адлер мав уніформ з красками піхотинця. В той самий час прийшов до полку чєтар Ротткінґ з закінченою артилерійською академією, якого приділено до II батерії гавбиць пор. Олексія. Разом з тими двома четарями прийшов і сотн. Ернест Кнайфель, який пізніше був піднесений до отамана і став Командантом полку. Як пізніше показалося, Зіґфрід Адлер артилеристом не був, але говорили, що мабуть Ротткінґ або може Кнайфель намовили його зголоситися, як артилерист. Ніколи не стріляв, бо і не вмів стріляти батерією, ані навіть не вмів їхати конем. З нього сміялись, кажучи, що не Адлер їде конем, а кінь Адлером. Ротткінґ був дуже добрим артилеристом. Отаман Кнайдрель пропав десь під час першого відвороту. Востаннє бачив я його в одній місцевості коло Копичинець, чи він дістався до неволі, чи вернувся до дому, не знаю. Під час Чортківської офензиви команду полку обняв сотн. Маріян Кречковський. По моїм приході до 7 полку було в нім 5 батерій, три
з них мали по чотири польові гармати, а то 1 бат. пор. Михайлова, 2 польових гавбиць пор. Романа Олексія, 3 поручника Стефана Когута польових гармат, 4 польових гармат сот. Маріяна Кречковського і 6 польових гавбиць пор. І. Медведя, до якої і я дістав приділ. З оповідань чув я, що перед тим були ще кілька батерій з меншою кількістю гармат, якими командували часами і підстаршини, але які довше не утрималися. Мусіла котрась з них мати число 5, а наступна дістала число 6. Першою батерією, яка належала спершу до групи південної, була, батерія пор. Кречковського, який невдовзі був поранений, відійшов до шпиталю, а команду обняв чет. чи поручник Михайлів. В нього був першим старшиною пор. Величко, булавним чи бунчужним був брат Михайлова і другий брат його був підхорунжим. Сам пор. Михайлів був спокійним, зрівноваженим, дуже осторожним. Командантом другої батерії був пор. Роман Олексій. Був він сином священика з підльвівського села Поршна. Батько його з перед війни належав до т. зв. передвоєнної москвофільської партії. Одначе вернувшись з австрійської армії, він зголосився на службу до української армії, почуваючи себе не гіршим українцем від усіх інших. Ходили про нього вістки, що одного разу заїхав він на подвір'я приходства Поршна, де батько був парохом, з цілою батерією, забрав сіно, конюшину, овес, казав забити якогось бичка, забрав дріб, масло, сир і т. п. речі і погостив своїх людей всіми запасами свого батька. Раптом зауважив, що польська панцерка висунулася з ліса і потихеньки зближалася до наших ліній. Скомандував зараз обстрілювати ту панцерку і за кожною сальвою вистрілів казав: "Олексій — кацап" і дальше обстрілював.
Після війни проживав в Чехо-Словаччині, де скінчив лісову школу і працював в тім фаху. Потім перейшов до Баварії, звідки до Америки, де важко працював і помер 7 січня 1966.
Командантом третьої батерії польових гармат 7 полку був чет. Стефан Когут. Прийшов він до Галицької Армії з якогось полку кінної артилерії. Була то людина до безтями відважна. В нього не було різниці чи він кидався сам чи з кількома вояками на десятки ворогів. До того мав він велике щастя, стріляв, чи вірніше казав своїй батерії майже все стріляти на одверту ціль. Конем все їхав ґальоп — на полі чи в місті. Своєю їздою дуже нищив верхівці.
В бриґаді дивилися не нього з подивом і не добачували його вибриків. Дуже скоро авансував на поручника, а потім на сотника.
Після відходу пор. Когута до шпиталю батерію перебрав на деякий час пор. Сорохан. Комендантом IV батерії 7 полку був сотник Кречковський, що був на початку командантом 1-ої батерії, яку залишив пор. Михайловові, а сам відійшов до шпиталю. Він був знаменитим стрільцем-артилеристом. В його батерії був пор. Е. Єґер, австрійський німець, і четар Чопик, що був іменований з підстаршини.
В квітні 1919 року командант 6 батерії Іван Медвідь відійшов на відпустку (поїхав до Станиславова женитися). В той сам час пор. С. Когут вернувся зі шпиталю і обняв тимчасово команду батерії. Менш-більш в той час прийшов до батерії "титулярний" четар Мирослав Колтунюк. В австрійській армії такий титул був зарезервований для однорічних підстаршин, які мали вигляд в недалекій будучности дістати ступінь старшини. Такі титули появлялися в невеликій скількості на початку української влади в Галичині. Хтось неуповноважений, або через непорозуміння, або сам комендант підвищив себе безправно і щоби з тої прикрої ситуації вийти, міністерство назвало їх титулярними.
Розподіл служби був такий, що при гавбицях, які стояли в лісі при залізничім шляху, майже постійно був ст. булавний Василь Бойдуник, а на обсерваційний пункт, який містився на даху палати в Оборотині, їздив ранше пор. Сорохан, бучужний Михайло Мачуга (бунчужний був найвищим ступнем підстаршини). Майже виключною працею для мене був саме обсерваційний пункт. З початку я дістав наказ-дозвіл вистрілити 10-15 чи 20 стрілів і знову зголосити пор. Медведеві. Щойно пізніше пор. Медвідь взяв мене на іспит. У нас було обмаль артилерії. Батерія вистрілювалася на певнім відтинку фронту, називала певний відтинок якимсь знаком пр. буквою "С", записувано собі всі виміри і передавано ті виміри до батерії і до піхотних частин. Якщо на самім відтинку щось діялось підозрілого і треба було його обстрілювати, то піхота телефонувала до батерії і впродовж кількох хвилин батерія наставляла прилади на означені для прикладу буквою "С" і починала даний відтинок обстрілювати.
Мій іспит, що його пор. Медвідь перевів зі мною, виглядав так: Одного дня він, я і ординанс виїхали перед фронт нашої піхоти, де була невелика поляна. Казав мені взяти мапи, кутоміри й інше приладдя, вимірити все докладно і обстріляти ту поляну докладно, зазначуючи при тім, що в разі недобрих обрахунків стріли можуть падати там, де ми лежимо, і нас побити. Поробивши виміри, показав я йому, він їх перевірив і запитав, чи я заризикую стріляти. Я заризикував, стрілив і стріли попадали там, де було треба. Від тої пори я не мав жадного обмеження в скількості стрілів. Зараз після того подав мене до вищої команди з внеском на іменування хорунжим. Також в тім часі представив до іменування хорунжим бунчужного Михайла Мичугу з виразним застереженням ступня старшинства для мене.
Хочу згадати тут одного славного артилериста, а саме сот. Романа Шипайла. Шипайло був професором вищих кляс гімназії для математики і фізики в Коломиї ще довго перед світовою війною. Крім головних предметів математики і фізики з аматорства займався він хорами, приготовяючи різні концерти й інші співучі виступи. 1914 р. наші дороги розійшлися. Його покликали на війну і аж знову з його прізвищем стрінувся я десь у перших місяцях 1919 року.
В половині квітня 1919 року поручник Стефан Когут вернувся зі шпиталю і обняв команду батерії Медведя, який в той час поїхав на відпустку. Амуніція до гавбиць скінчилася і ми виміняли в Щирці наші польові гавбиці на російські польові гармати. Незабаром почався перший відворот. Кожна батерія мусіла керуватися власною інтуїцією. В містечку Миколаєві зауважив поручник Когут 2 добрі гавбиці, але без одного набою. Дорога в тому місці була добра і він казав забрати гавбиці, запрягаючи по 2 пари коней до кожної. Десь на полуднє від Миколаєва тих 6 гармат з'їхали з битого шляху, заїхавши до фільварку, віддаленого за яких 800 метрів. День був дощевий, дві батерії закопано в північнім розі пасовиська, трошки роз"яснилося і неприятель відкрив той надмір наших гармат. Обложивши ґранатами батерію, наробив трохи шкоди, так, що тільки одна канона вспіла вирватися. Правда, у Галичі знайдено на стації російські польові гармати, якими заступлено втрачені, але інших втрат, понесених під Миколаєвом, не можна було заступити. Був то крок, який чести артилеристам не приніс. Серед різних перепетій минули ми Стрий, Журавно і знайшлися аж в околицях Чорткова. Вірогідно в селі Чемринці Когут знову лишив свою батерію на призволяще, а сам поїхав з кількома їздцями під Чортків. Десь під час Чортківської офензиви, коли саме і де саме, не знаю, вернувся сотн. Медвідь і обняв знову свою батерію від Когута. Когут обняв батерію Кречковського, який став командантом полку. Тут хочу підчеркнути, що під час Чартківської офензиви команда бриґади іменувала мене командантом амуніційної валки, до якої долучено після переходу за Збруч піхотну амуніційну валку 7 бригади, якою до того часу командував пор. Ярослав Пастернак. З получених обох валок створено самостійний відділ на правах відділу. В недовгім часі сот. Когут захворів і від'їхав до Винниці, а батерія була під командою Ернеста Єґера, крім нього у батерії були четар Павло Маґаз, хорунжий Клодницький і ще трьох молодих підхорунжих, а то: Савула, Пиндус і, оскільки мене пам'ять не милить, Тарнавецький. Якийсь час батерія стояла в селі в околиці Немирова. По кількох тижнях прийшов наказ перемаршу в околицю Ольгополя.
Я захворів на тиф і мене забрали до Ольгополя. Вернувши по кількох тижнях до притомности, довідався я, що сотн. Кречковський вернувся до батерії і йому вдалося якось злучитися з відділами УНР. Які були дальші шляхи не знаю, але знаю, що сотн. Кречковський вернувся і був адвокатом в Галичині, а пор. Єґер пішов у 2-ий Зимовий Похід і був розстріляний під Базаром. А про Павла Маґаса я таки читав десь якийсь спомин, що він виховався.
Публікації
