ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 12 січня 2019 р.

"МАШЕРУЮТЬ ДОБРОВОЛЬЦІ..."


Василь Верига

ЙТИ ЧИ НЕ ЙТИ

 

Весна 1943 року була у повному розквіті так само, як і у повному розгоні продовжувалися воєнні дії німецько-совєтської війни, цим разом з воєнним щастям для москалів, яким удалося розбити німців під Сталінґрадом. Поновна окупація України москалями разом із усіма питомими їй страхіттями ставала неоспоримою реальністю.

Був великодний тиждень і я перебував у родинному селі на вакаціях, коли прийшла вістка про те, що буде формуватися, з приблизно дворічним опізненням українська військова формація  — дивізія "Галичина". Це викликало жваву дискусію поміж хлопцями — моїми однолітками як і поміж старшими громадянами. Серед молоді багато було таких, які заявляли свою готовість йти добровольцем до української військової формації. Правда, деякі старші мали застереження, чому українська військова формація не буде мати окремої української уніформи, ще інші чому вона має називатися дивізія "Галичина" та ще й до того вона має бути у складі німецької зброї СС і т. п. Однак подавляюча більшість вважала, що формування української військової частини річ добра і корисна для української справи, бо совєтська сила поважно підірвана, німецька заломалася під Сталінградом, отже, одиноким переможцем може бути не хто інший, а таки Англія й Америка, які як демократичні країни, ніяк не погодяться на реставрацію тоталітарного Совєтського Союзу — модерної російської імперії. Отже, кінець війни готов принести ще чимало несподіванок так само, як їх приніс кінець першої світової війни і застав нас українців зовсім не приготованими ані політично, ані мілітарно.

Я був прихильником створення української військової формації до тої міри, що й сам рішив зголоситися добровольцем до неї. По великодніх святах я повернувся назад на мою учительську посаду у селі Рожанівка коло Товстого Заліщицького повіту. В Товстому був відділ Українського Допомогового Комітету, який очолював директор народної школи в Товстому, Дяків, старший уже пан і активний в українському громадському житті. У скорому часі в УДК відбулися збори активу Товстенського району, на яких обговорено справу формування української стрілецької дивізії "Галичина", яка мала складатися із добровольців. Це вимагало переведення певної пропаганди серед населення тим більше, що німці досі не виявили жодної "любови" до українців, а крім того, що по селах уже почалася пропаганда ОУН-бандерівців проти Дивізії. Мені було призначено перевести  агітацію за добровільним вступом до дивізії серед населення у кількох селах Товстенського району, що я зробив із повним переконанням у правильність мойого поступування.

Тим часом, 28 квітня в окружному місті Чорткові відбулося урочисте проголошення формування СС-Стрілецької Дивізії "Галичина" при співучасті великого здвигу народу з округи, численних громадських установ та їх представників, як і представників німецького війська та німецьких урядових установ. Площа на якій відправлялася торжественна Служба Божа була заповнена народом, а довкруги повівали українські та німецькі прапори. Здавалося, що німці раптом змінили своє відношення до українців і готові були піти на співпрацю з нами, трактуючи нас, як партнерів у боротьбі з московською  імперією.

В час моєї пропаґандивної поїздки мені довелося стрічатися і з опозицією до Дивізії, з людьми, які радили йди "в зелений гай", у партизанку, замість до Дивізії. Пригадую собі, як одного разу стрінув мене один із моїх старших колеґ-учителів, який запитав, чи я дійсно збираюся йти до Дивізії чи тільки так говорю для форми.

—   Невже ж ви думаєте, що я міг би когось намовляти йти до Дивізії, не будучи сам переконаний у правильності такого кроку?  —  запитав я його.

—   Ну, знаєте, буває. Ось і я провадив агітацію за добровільним зголошенням до Дивізії, але  зовсім не збираюся йти до неї, —  говорив мій знайомий.  —  Тепер, коли большевики знову зайняли Полтаву, я вважаю, що було б безглуздям іти до Дивізії.

—  А що на вашу думку треба нам робити у даній ситуації?

—  Йти до ліса, у партизанку!

—  Ми мали партизанів аж забагато в час визвольної боротьби і всіх їх большевики  видушили, як мишей. Якщо половина з них була б в рядах української армії, наша справа  була б сьогодні,  мабуть, не така, як  є,  ми, мабуть, були б мали свою власну державу. Ні, в партизанку я не вірю, а вірю, що й сьогодні нам треба мати реґуляне військо, а не партизанів та отаманів.

—  Що ж, робіть, як ви вважаєте, колего, — відповів мій знайомий і ми розійшлися.

В іншому селі мене запитували, чому українська формація не буде мати окремої української уніформи. У відповідь на те я запитав того добродія, чи уніформа робить військову частину національно свідомою чи дух тої частини. Якщо, наприклад, німці взяли якусь частину й одягнули її в українську уніформу, чи та частина була б уже українською? Чи, якщо німці одягнуть українську дивізію в німецьку уніформу, вона стане тоді вже німецькою частиною, дарма, що під тою уніформою буде битися патріотичне українське серце? Дядько погодився зі мною, що зовнішні ознаки, хоча й важливі, але не роблять ще частини національно-свідомою  одиницею.

10 травня 1943 р. у містечку Товстому відбулася реєстрація добровольців до дивізії "Галичина", вислід її був понад сподівання добрий, що вказувало, що пропаганда проти Дивізії не мала аж такого впливу на місцеву українську молодь. Я також зголосився добровольцем і дальшу агітацію провадив із реєстраційною посвідкою добровільного зголошення. Вона ставала мене не раз у пригоді, бо деякі запитували мене, чи я вже зголосився сам до Дивізії. В таких випадках я показував свою посвідку, цікаві оглядали і більше мені таких питань не  ставили.

З невідомих причин медичні оглядини та взагалі прийомна комісія до Дивізії "Галичина" перший раз працювала в неділю 8 червня. Всі зголошені дістали були своєчасно повідомлення проте і вже зранку були у приміщенні міської управи. Я пройшов медичний огляд десь коло години 10-ої рано, був визнаний за здібного до військової служби і після того пішов на богослуження до церкви, яка була всього кількадесят кроків від міської управи.

Десь під кінець Служби Божої до церкви донісся відгомін крісової стрілянини. Намагання цікавіших довідатися, що там діється, не мали успіху, бо коло церковних дверей з'явилися німецькі вояки із "Зондердінсту" (Спеціяльної Служби), які заборонили виходити з церкви. Однак по кількох хвилинах стрілянина  замовкла і  нам  було дозволено вийти на вулицю.

Тут варто згадати, що само містечко Товсте було місцем жидівського ґетто, до якого приїхало дуже багато жидів з Мадярщини ще зимою 1941/42 року. Спочатку вони жили вільно по цілому місті, але в 1943 р. вони вже жили в ґетто і мали свій власний "Юденрат" тобто Жидівську Раду, члени якої дуже часто брали участь в німецьких облавах на жидів або й самі вибирали, кого німці мали розстріляти. Протижидівські акції, тобто масові розстріли, почалися в Товстому щойно весною 1943 р. Це викликало загальне негодування серед населення, але це  не мало практичного значення.

Вийшовши з церкви, ми довідалися, що німці робили знову облаву в жидівському ґетто. Деякі молоді жиди намагалися втікати і їх німці стріляли на бігу таки на вулицях міста. Йдучи з церкви додому, а бачив двох молодих жидів, що лежали вже мертві на закривавленому бруку міських хідників. Цей вид викликав пригноблююче враження. Ось нічого невинна нікому людина лежить застріляна на бруку, як пес, тільки тому, що вона не належить до "герренфольку", а до семітської раси. Мені пригадалося, як декілька тижнів тому німці влаштували були "акцію на жидів", зібрали їх коло двох тисяч на площі коло міської управи, заставивши їх сидіти рядами, а потім відводили їх гуртами по щонайменше двісті людей на жидівський цвинтар, де їх розстрілювали. І жиди, знаючи, що їх чекає, ішли, як ягнята. У   супроводі кількох озброєних німців та поліцаїв...

В цей час було уже відомо, що разом з жидами німці розстрілювали також і українців, яких залапали з харчами у жидівських ґеттах. Це заставляло нас сподіватися, що вони, скінчивши   з жидами, готові взятися тоді до нас. Між іншим уже тоді доходили до нас вістки, що в Польщі німці дуже жорстоко поводяться з поляками. Зрештою ми вже мали подібний досвід з большевиками. Вичистивши від поляків у нелюдський спосіб західньо-українські землі, москалі взялися тоді до національно свідомих українців.

Це все ще більше впевняло мене, що нам таки треба мати своє власне військо, яке у слушний час стало б основою нової української армії, добре вишколеної і добре узброєної. Цього "ліс" не міг дати. Отже, моє рішення йти до Дивізії було тверде і невідкличне.

Тим часом Окружний Шкільний Інспекторат у Чорткові вимагав від мене, щоб я закінчив учительські курси, і став кваліфікованим учителем. У відповідь на вимогу Інспекторату я записався на такі курси в Рогатині. Йоли закінчився шкільний рік, я виїхав до родинного села, де проживали моя мама і молодший брат, і помало готувався на педагогічні курси, які мали початися в половині липня. Десь коло 10 липня я виїхав з дому до Рожанівки, щоб полагодити ще деякі справи і тоді їхати до Рогатина. Але, переїжджаючи через Заліщики, я довідався, що деякі мої товариші дістали вже покликання до Дивізії. Якщо на мене чекало в Рожанівці покликання — тоді всі мої плани з учительськими курсами відпадають. Правда, інспектор Вербицький пропонував мені "реклямацію", бо учителі були потрібні, але я відмовився. І ось тепер, приїхавши до Рожанівки, я застав моє покликання "на 19 липня зголоситися у Львові". І так з моєї поїздки до Рогатина нічого не вийшло.

До дому вертатися не було вже часу; я спакував свою валізку і 17 липня виїхав до Львова. Приємною несподіванкою для мене було побачити на Рожанівській колійовій зупинці Михайла Белендюка, мого товариша зі школи, а тепер і з учительської праці. Він єдиний прийшов з сусіднього села попрощати мене "у незнану путь". Тим самим потягом їхали й добровольці з Заліщик і всі ми разом зібралися в Чорткові з цілої округи і з парадою виїхали окремим потягом через Станиславів до Львова. Вагони заквітчані українськими прапорами, як і різні написи на самих вагонах вказували на те, що все це було добре підготовано.

Чортківський двірець був завалений народом, були тут крім родин добровольців і офіційні представники від українських та німецьких установ, виголошували прощальні промови із високопатріотичним патосом, були тут і квіти і сльози і сміх. Коли потяг рушив із двірця — нас благословили усі, бо в той день ми були і герої, і лицарі, і модерні запорожці. З потягу лунали бойові пісні, а з перону повівали білі хустинки на знак прощання і до побачення. Чи побачимося  ще колись?

В Станиславові ми мали довшу зупинку, бо чекали на потяг із Коломиї. Ми походили трохи по місті, а ніччю вирушили до Львова, куди ми прибули ранком 19 липня. Тут головні урочистості відбулися день перед тим із тою групою, яка виїхала на вишкіл до міста Брна на Чехах.

ВИШКІЛЬНИЙ ТАБІР "ГАЙДЕЛЯҐЕР"

У Львові нас запровадили до якихось касарень, де ми переночували, а на другий день ми знова з великого нарадою від'їхали до вишкільного табору. Потяг мчав на захід, минаючи Перемишль, Ярослав, княжі городи старої Русі-України, ввійшов у польську територію. Проскочив велику станцію Ряшів і зупинився у Дембіці, де потяг звернув на якусь бічну колію і незабаром ми зупинилися на станції Коханівка, звідки ми вже пішком вирушили до великого вишкільного табору "Гайделяґер", якого офіційна німецька назва звучала: SS-Truppenübungsplatz Heidelager.. Перед самою брамою до табору нас зупинили і нам тут довелося дещо пождати. Десь здалека долітав до нас гомін пісні "Ми українські партизани...". Виходить, що і тут є українці.

Недалеко від нас стояв гурт вояків в уніформі "Шуцманшафту" і, коли ми зупинилися, вони почали до нас підходити і, як виявилося, це були українці, а між ними я побачив двох своїх шкільних товаришів: Богдана Бараника та Ореста Віндика. Від них ми дещо довідалися про Гайделяґер та околицю й вони обіцяли відвідати нас у найближчу неділю.

Гайделяґер, переклад з польської назви "Пусткув" плюс ляґер — великий вишкільний табір військовий, який складався з головних адміністраційних будинків команди табору, військових магазинів, кінотеатру, лазні тощо. Все це розміщувалося при самому головному вході. Звідси проходили бетонові дороги, які за своїм плином становили коло, по німецьки "рінґ", яких було чотири. На зовнішньому боці цих кіл були бараки для вояків, а на внутрішньому боці команда "рінґу", з різними необхідними забудуваннями та з бараками для старшин, шпиталиком. Для нас був призначений "Рінґ IV". Далі поза бараками для війська розтягалися ліси, поляни серед яких становили поля для вправ. Земля тут була погана, бо були це головно піски. Сіл поблизу не було, чи краще кажучи, були, але обезлюднені, бо німці всіх виселили з тих сіл і перевезли до іншх місцевостей подальше від табору. Тут була віддана під цей вишкільний терен доволі велика територія, яка сягала далеко поза самий табір.

Для нас був призначений "Четвертий Рінґ", який складався із 36 житлових бараків, по три бараки на одну сотню. Розподіл почався із 12-ої сотні. Тих, що були на самому переді, відчислили коло 200 людей і відіслали до перших трьох бараків. Це і була 12-та сотня. І так по черзі. Я попав до 10-ої сотні. Першого дня нас примістили по 18 до кожної кімнати і на тому скінчилося. Щойно на другий день нас переорганізували за ростом і я попав до другої групи першої чоти, чи як це називалося по-німецьки — до першого "цуґу". Один цуґ, чи чота, мав чотири групи, а кожна з них по 18 рекрутів, які замешкували одну кімнату із шістьма ліжками у три поверхи. Разом чота мала коло 70 вояків, а сотня три чоті, кожна в іншому бараку, отже, чисельний стан сотні виносив поверх 200 людей самих рекрутів. Розуміється, що це були  вишкільні сотні й вони були побільшені.

В першій групі першої чоти були найвищі ростом й вони займали кімнату ч.1, а ми були наступні. В моїй групі була зарепрезентована майже ціла Галичина: Іван Бендина з Бучаччини, Володимир Вашкович з Золочівщини, Богдан Маців та Осип Слоньовсьний зі Львова, Станецький з Покуття, Тарчанин з  Перемищини, Захарко з Станиславівщини і  т. п.

Сотня займала три бараки, які собою творили форму букви "П" звернену отвором до дороги. В кожному бараку через усю довжину проходив коридор, по одній стороні якого були мешкальні кімнати, а по другій кімнати загального призначення. В нашому бараку крім умивальки знаходилася ще зброївня та харчовий магазин. В бараку напроти нас, де був третій цуґ, була сотенна канцелярія, а в бараку 2-го цуґу, який замикав букву "П" від ліса, був магазин з уніформами та господарськими приладдями. Кожні три сотні мали одну кухню і їдальню, в якій кожна сотня по черзі діставала теплі харчі та виконувала допоміжню роботу. Ми мали спільну кухню з 11-ою та 12-ою сотнями. Усіх вишкільних сотень було 12, що становило разом коло 2.500 добровольців. Всі інструктори та адміністраційний персонал становили німці із Зброї СС. Всі ми разом становили вишкільний батальйон, якого назва по німецьки звучала: 14-SS Ausbildungbatallion "Galizien" z.b. V. (zur besonderer Verfügung).

Вже від першого дня нас почали привчати до сиґналів свистками, з якими нам довелося жити далеко довше, як ми про це могли мріяти. Перші дні не мали нічого надзвичайного для нас; в першу чергу нам сказали зробити порядки коло бараків, які від якогось часу не були у вжитку і були трохи запущені. Самі бараки треба було вимити, стіни, вікна й підлогу. Все це нічого не нагадувало війська, бо з лопатами та відрами з водою ми мали до діла й дома.

А все ж таки ми вже були напів вояки, бо нам видали в першу чергу "дриліхи", щоб ми мали у чому працювати, а опісля і т.зв. вихідні мундури, які однак не мали жодних відзнак. Відзнаки для дивізії "Галичина" не були ще готові.

Комендантом нашої сотні був Оберштурмфюрер (поручник), а нашого 1-го цуґу Обершарфюрер (бунчужний) Бекер. Сам по собі гарна людина і до нас ставився добре. Він був лисий як коліно, але зате жартівливий. Йому подобалися були українські маршові пісні і тому часто, коли заповідав, щоб ми співали, то він відразу вже й казав "ка-ка", що означало українське "ха-ха" або "Гей видно село..." Наші команданти груп також були здебільша гарні хлопці.

Перших кілька днів нас учили підставових речей: назви відзнаки старшинських та підстаршинських ранґ, як їх здоровити, командної та взагалі військової термінології, підстави муштри тощо. Хоча наша сотня складалася здебільша з абсольвентів гімназії та студентів університету, були між нами й такі, які по німецьки не розуміли і тому нашим перекладчиком був Володимир Вашкович.

Все здається було гаразд, тільки трохи замало нам давали їсти і доки вистачало нам домашніх харчів, то було добре, але як тільки вони кінчилися, тоді голод часом таки дошкулював, тим більше нам молодим, не привиклим до усталеної порції. На щастя, по двох тижнях до нас почали приїжджати перші відвідувачі, щоб батьки самі могли переконатися, як відбувається вишкіл, і харчів фактично не бракувало, бо майже постійно хтось мав додаткові запаси з дому. Тому що відвідувачі ніколи не приїжджали голіруч, тому в нас чомусь скоро прийнялася назва "баламути" на ті пакунки, що до нас привозили.

Щоб бути об'єктивним треба ствердити, що наші інструктори-німці на загал ставилися до нас добре, а за те, коли нас підкріпляли харчовими пакунками з дому, вони також із того користали. Як тільки закінчилися вступні інформації про військо, нас почали притискати щораз то більше і привчати до дисципліни. Інструктори часом ставали прикрі й, коли жартували з нами на дозвіллі, то в службі стали вимагати щораз більше. Деякі почали вживати до нас свою військову нецензурну термінологію. Нас виводили на площу вправ і гонили нами нераз таки добре.

Одного разу нам щось не виходило на вправах, ми повторяли то декілька разів і чим більше ми пробували — тим гірше виходило. Вправи ми звичайно робили спершу групами, потім чотами, а вкінці цілою сотнею. Коли нам не вийшло декілька разів, німець також почав сердитися і ганяючи нами кричав "бледес фольк", що в перекладі означало "дурний нарід". Нас це дуже обурило і по вправах ми вибрали делегацію, яка намагалася дістатися прямо до команданта сотні зі скаргою, що такий то підстаршина назвав весь український нарід "дурним". Делегацію очолив Вашкович, "шпіс" намагався переконати його, що підстаршина не мав зовсім на думці українського народу та що такий вислів уживають підстаршини і до німців. Але це нічого не помогло, делегація заявила, що німцям він так може говорити, але нам українцям — не сміє. Справа таки опинилася в команданта сотні й остаточно німцям інструкторам заборонено вживати образливих слів на адресу нас - добровольців, які мали образливе значення. І фактично вони були вже більш  обережні з нами, принайменше в нашій 10-ій сотні.

Щойно рік пізніше, коли в Нойгаммері летунські військові частини переходили піхотинський вишкіл, я мав нагоду почути, яку термінологію німецькі підстаршини вживали до своїх власних людей. Щойно тоді я знову пригадав собі історію із Гайделяґру, де ми стільки шуму наробили за зворот "бледес фольк", яке дійсно не відносилося до українського народу так, як це ми  інтерпретували.

Тим часом до Гайделяґру приїхав транспорт добровольців тих самих, які виїхали два дні перед нами до Брна. Для них спорожнили приміщення 3-ої і 11-ої сотень, яких знова розіпхали по кількох до всіх інших сотень. Так ян виявилось, у Брні не було жодних вишкільних курсів для початкуючих рекрутів дивізії "Галичини".



(Далі  буде)

середа, 9 січня 2019 р.

ЗАКАРПАТСЬКА УКРАЇНА


Василь Задоянний


Рік 1939 увійде у світову історію, як рік великого перелому, як початок страшних і грізних подій, що буревієм перенеслися над цивілізованим світом. Першого вересня того року почався, на широкому фронті від Карпат аж до Балтику, наступ могутніх оцанцерованих, озброєних новітьною зброєю армій Німеччини проти тієї держави, що перша рішила не підпорядкуватися диктатам войовничого націонал-соціялізму. Але перші стріли гарматні і рушничні пролунали і перша кров озброєних вояків пролилася ще в березні цього знаменного і зловіщого в історії людства року і не на польсько-німецькому кордоні, лише на тій землі, що від віків була заселена українським народом і що від віків була відірвана, відділена чужими кордонами від решти української етнографічної території.

Глухі рокотання, що віщували прийдешню бурю, чутно було вже від кількох років. Від кількох років поверсальський порядок, що його установили держави-переможці у першій світовій війні, тріщав і давав розщелини під напором дотепер переможеної, дотепер ослабленої Німеччини, де при владі стала група безпринципних, але сміливих амбіціонерів на чолі зі своїм фанатичним фюрером.

Навесні 1938 року приходить до першої зміни політичної мапи Европи приєднанням Австрії до Німеччини. У вересні цього року жертвою німецького імперіялізму падає Чехо-Словацька Республіка, що глибоким півостровом врізалася в територію Райху (третьої імперії) німецького народу. Складовою частиною Чехо-Словаччини, як "Підкарпатсько-руський край" був від року 1919 і той клаптик української території, що ми його називаємо Закарпатською Україною. Але сама назва "Закарпатська" свідчить про її географічне положення — за Карпатами, за тими високими горами, що являють нібито західню природню межу української етнографічної території.

Там, де Чорногора сумно          Там, де Біла Тиса шумно
Угрів край вітає,                       Чорну доганяє...

Цими словами поета окреслюється те граничне положення Закарпаття, що наклало тавро на цілу його багатовікову історію.

Кілька сот років тому один з волинських князів, Коріятович, вивів з плодючих чорноземів Волині невелику горстку українського народу за Карпати і оселив її на цих землях, що дісталися йому як приватна власність. І власне з того часу Закарпаття підпадає під чужу зверхність — мадярську. Напротязі віків ця зверхність міняється — Семигород, Австрія і знов Мадярщина, як складова частина імперії Габсбурґів.

Убоге і темне населення Закарпаття. Подвійний гніт — національний і соціяльний придушує його. Втратило Закарпаття свої вищі верстви, цілу свою інтеліґенцію, навіть сільську, які дорешти змадяризувалися. В руках чужого національного елементу опинилася ціла торгівля і промисл.

Край назагал бідний, природні багатства, крім лісів, ще мало досліджені і ще менш використані.

Національна свідомість українського населення стояла на найнижчому щаблі, вона ще більше затуманювалася настроями московськими, почасти природніми, як вияв надій на велику і могутню, хоч і далеку, слов'янську державу, почасти штучними, викликаними свідомою політикою, скерованою на ослаблення наддунайської монархії, політикою, що її нитки тягнулися ген до Москви і Петербурґу.

У війні 1914-18 рр. на Закарпатті стаціонують Українські Січові Стрільці. Їх перебування не проходить без впливу на національне усвідомлення закарпатських українців. І коли в р. 1918 приходить розвал Австро-Угорщини, український національний рух настільки зростає в силі, що вже в січні 1919 р. делегати з цілого Закарпаття, зібравшися в Хусті, проклямують приєднання до України. Але невдача українських визвольних змагань вирішила долю і Закарпатської України. Після трьохмісячного перебування в складі збольшевизованої Мадярщини, Закарпаття підпадає під чеську зверхність. Відбувається це на підставі умови про автономію, яку підписали американська еміґрація з Закарпаття разом з чеською еміґрацією і на підставі ухвал Народніх Рад — Пряшівської, Ужгородської, Хустівської. Умови цієї — про автономію — Чехословацька Республіка так і не дотримала, а напротязі тих 30 років, що Закарпаття було в її складі, чехи провадили політику, подібну до політики мадярської. Замість урядництва мадярського — являються урядовці-чехи. Прага роглядає Закарпаття (офіційна назва "Подкарпато-руский край") як терен своєї експансії — культурної і господарської. Проте демократична конституція Чехо-Словацької Республіки дає можливість національним українським складом продовжувати свою роботу, не дивлячися на всі несприятливі обставини.

Але й москвофільство не здає своєї позиції, воно має підтримку у чехів, яких симпатії до Росії датуються вже віддавна; в дивний спосіб москвофільство поєднується з мадярофільством, бо москвофіли вербуються переважно з мадяронів, які займають, розуміється потаємно, ворожу до чеської державности позицію. Москвофільство піддержується численною російською еміґрацією, що знайшла собі осідок в Чехо-Словацькій Республіці. З другого боку українська еміґрація, сотки тих студентів, які покінчили високі школи в Чехії, тягнуться на Закарпаття, ідуть на вчительські посади в глухі закарпатські села, несучи в маси національну освіту і національне усвідомлення. А на цьому шляху, шляху національного розвитку, національного піднесенння стоїть багато перешкод. Чехи виразно не сприяли українському рухові, чеські закони запроваджують страшну плутанину у мовних взаємовідносинах в шкільництві: допущено до уживання три мови — російську, українську під назвою "рушична" і т. зв. "язичіє", — місцевий діялект, подібний до говору лемків чи гуцулів.

Але життьова правда — за національним українським рухом. Не дивлячися на все, він поволі розростається, заявляється національно свідома інтеліґенція. В 1934 році організується т. зв. "Народовецький Союз", що охоплює найрізноманітніші прошарки українського суспільства: селян, робітників, вчителів, студентів. Під тиском української національної свідомости, що все зростає, завалюються різні москвофільські інституції, як газета "Русская Земля", "Карпато-русскій театр", "Общество Духновича".

Перед у національній праці веде молодь і сільська інтеліґенція. І в цій стадії дрібних діл, дрібних перемог, дрібних поразок, приходить 1938 рік, рік тяжкого іспиту, коли перед народом Закарпаття і його провідними верствами постали нові проблеми, проблеми широкі і далекосяглі. До цього часу Закарпатська Україна була об'єктом в руках однієї невеликої
слов'янської держави, центральної Европи. В році 1938 Закарпаття стає об'єктом гострої уваги кількох сусідніх держав, виявляє зацікавлення нею і та потуга, що за останній час набрала панівного значіння в середній Европі — Націонал-Соціялістична Німеччина.

Мюнхенська конференція, що відбулася в вересні 1938 р., давала Німеччині фактично вільну руку в цій частині середньої Европи. Від Чехо-Словацької Республіки Німеччина забирає судетські області на заході, півночі і півдні властивої Чехії. За мовчазною згодою Німеччини Польща приєднує Заольже.

Під тиском цих ударів ззовні в Чехо-Словаччині приходить до поважних внутрішніх змін: Словаччина і Закарпаття одержують нарешті давно обіцяну автономію.

Прем'єром першого автономного уряду Карпатської України (така нова назва Закарпаття), празький уряд призначив москвофіла і мадярона Бродія, але до складу цього уряду входять і свідомі українські патріоти і в першу чергу на міністра суспільної опіки о. Августин Волошин, старий український діяч на освітній ниві, сеньйор українського національного руху, користувався загальною пошаною і визнанням. Юлій Ревай, міністер шляхів, С. Бачинський, міністер внутрішніх справ. Зорганізована всенародна політична організація — Перша Українська Центральна Народна Рада видає 10 жовтня Універсал, яким підкреслюється велика вага історичного моменту.

Але перший прем'єр автономної республіки Бродій провадить подвійну гру: ставленник чехів, він тягне до Мадярщини, яка в цей час приймає теж загрозливу поставу до Чехословацької Республіки: в Будапешті не забули, що і Словаччина і Закарпаття були до 1919 року мадярськими провінціями, південні повіти цих країн — це території з мішаним населенням, що там багато мадярів — змадяризованих слов'ян. В Празі бачуть, що на Бродія покладатися не можна і вже з мусу звертаються до провідника українського національного руху о. Волошина з дорученням сформувати уряд.

Дня 26 жовтня 1938 року — знаменна дата в історії Закарпатської України. Це дата, коли уряд Волошина перебрав, коли, хоча і з обмеженими повновластями, на цьому закутку України постав національний український уряд.

Але хмари над молодою українською республікою згущаються. Вже за тиждень у Відні відбувається  конференція зацікавлених держав (Мадярщина, Чехія, Словаччина, Карпатська Україна) з участю Німеччини і Італії. Ухвалою цієї конференції, що відома під назвою Віденського арбітражу, Карпатській Україні присуджено віддати Мадярщині 3 міста: Ужгород, Мукачів і Берегово, разом з південно-західніми окраїнами Закарпаття. Це найбільші міста Карпатської України, до того Ужгород її прадавня столиця, це найбагатші низинні околиці цієї бідної підгірської країни. Відбувається спішна евакуація уряду, урядових і громадських установ, централь кооператив і української інтеліґенції. Столиця переноситься до Хусту, невеликого з 30.000 мешканців, міста на півдні, при самому мадярському кордоні.

Віденський арбітраж був першим грізним мементо, першим сигналом, що звістував ставлення Німеччини до української справи. Бо фактично господарем в цій частині Европи була тоді Німеччина; без її волі нічого не могло тут статися. І коли молодій, автономній українській республіці забрана була її прадавня територія, забрані були терени, що були основою її господарчого добробуту, ставало ясним, що політика націонал-соціялістичної Німеччини іде не по лінії українських інтересів.

Проте уряд Карпатської України не хилить голови під цими ударами долі. Жвава діяльність розпочинається по всіх ділянках державного життя. Розбудовується адміністрація, шкільництво. Організується на добровільних підставах "Січ", як власне військо. Бо формально охорона кордонів залишається в руках федерального уряду, в руках Праги і генерал Прхала, що призначений уповноваженим празького уряду в уряді Карпатської України і її міністром внутрішніх справ, командує чеськими військами.

Але міжнародна ситуація залишається непевною, тривожною. Навколо молодої автономної держави, що по 20 роках намагається відродити традиції української державности, збираються грозові хмари. Хуст стає центром міжнародної уваги. З різних столиць різних держав тягнуться сюди нитки різних відносин, в більшості ворожих, в ліпшому випадку байдуже цікавих. Прага чує себе залишеною усіма дотеперішними союзниками, нервується, не вірить українському урядові, якому вона примушена була з чужої волі передати частина своїх прав. Будапешт тільки й чекає на той момент, коли йому вільно буде повернути свою давню провінцію під свою зверхність. Варшава занепокоєна з'явленням української іреденти тут же, під боком непевної ворожої Галичини, кидається гасло спільного кордону з Мадярщиною, що буцім то має стати заборолом перед небезпекою дальшої німецької експансії. Москві теж не до вподоби успіхи української національної ідеї: закарпатським комуністам дається наказ заняти до уряду Волошина ворожу позицію, а з уст найвищого достойника СССР падають, з приводу соборницьких заяв уряду Карпатської України глумливі слова про "козявку, що хоче приєднати до себе слона"; Париж і Лондон занепокоєно придивляються до того, як в середній Европі неподільно хазяйнує Гітлер, що, вже не питаючи їх, вирішує про кордони їх дотеперішнього союзника. Залишається Берлін. Але звідси не падає ані одно слово, в численних промовах історичного фюрера не можна знайти ані одної фрази, щоб давала підстави на якісь надії. Натомість, дрібні аґенти Берліна, різні консулі і урядовці Гештапо, що крутяться в Хусті, ніби дають надії, нібито натякають, що Німеччина і тільки Німеччина розв'яже українську проблему в цілому, від Карпат аж по Дон; що Закарпаття — це тільки етап до дальшої перебудови світу на нових підставах.

Вже пізніше, вже після тієї трагедії, що розігралася по верховинах і долинах Закарпаття, можна було чути голоси, що Уряд Карпатської України покладав за великі надії на Німеччину. Не цілком це вірно і не цілком слушний закид. По-перше, з Німеччиною тоді доводилося рахуватися, як з тією силою, яка мала вільну руку на цих теренах. Так, принаймні, цілий світ розумів Мюнхенську догоду. Подруге, ці надії, як що й були виявилися лише в тій телеграмі, яку післав Волошин до Гітлера, коли на Закарпаття почала посуватися мадярська армія. Але ж до кого мав звернутися президент Карпатської України, коли було відомо, що тільки Гітлер, якби захотів, міг зупинити цей наступ.

І приходить березень 1939. Німецькі війська, на вимушене запрошення президента Федеративної Республіки Чехів, Словаків і Карпато-Українців вступають до Праги. Чехія перестає існувати, як самостійна держава, твориться Протекторат Богемії і Моравії. Федерація розпадається. Голова словацького уряду звертається з телеграмою до Гітлера з проханням приняти незалежну словацьку республіку під його високий захист і Гітлер негайно відповідає згодою. З подібною ж пропозицією звертається і Волошин, але його телеграма залишається без відповіді.

А тимчасом 15 березня в Хусті збирається Законодавчий Сойм Карпатської України і на урочистому засіданні проголошує Вільну Суверенну Карпатську Українську Республіку. Нововибраний президент о. Августин Волошин відкриває це засідання такими словами: "Всемогучий дозволив нам, найменшій галузі Українського Народу взяти свою долю у свої власні руки. Вірю, що з Божою поміччю наш перший Законодавчий Сойм, однозгідно волею народу дане йому право і власть виконуватиме в добро Української Нації і цілого населення Карпатської України".

День 15 березня 1939 року знаменний день в українській історії. На мапі Европи з'являється знову — але на якже короткий час — Незалежна Українська Держава. На самім західнім краю української етнографічної території положена, з кількох бідних гірських і підгірських повітів складена, оточена навкруги могутніми і ворожими сусідами, населення якого півмільйона, армія — кілька тисяч слабо озроєних січовиків.

А між тим на півдні вже в кількох кілометрах від Хусту гуркотять гармати, стрекочуть кулементи, чути стук танків і гудіння літаків. То мадярські війська посуваються на нову столицю української землі з півдня. А генерал Прхала, замість того, щоб поставити чоло мадярам, звертає свої війська проти січовиків. Бій на два фронти. Зрештою, чехи не мають волі до боротьби, це противник не страшний. Але мадярська армія посувається невпинно вперед. Рахувати на перемогу над нею було б абсурдом. Навколо байдужий, ворожий, злорадний світ. А німецькі урядові чинники, ті, що перед тим подавали різні надії, тепер виступають з пропозицією: не проливати крови і передати добровільно владу над Карпатською Україною мадярам.

Влада добровільно передана не була. Боротьба Карпатської України за свою волю і незалежність триває не довго, але завзято. Вже на вечір 16 березня мадярські війська увіходять до Хусту і маршують на північ до кордонів Польщі. Боротьба йде окремими відтинками, окремими відділами. Скрізь мадярів зустрічає очайдушний опір, що заломлюється тільки кривавим знищенням поодиноких військових груп. В цій боротьбі гинуть найкращі сини Закарпатської України, як Олекса Блестів і Федь Татинець, молоді старшини січовиків. Гинуть і ті, з інших земель України, що їх високий патріотизм і молодечий запал привели сюди, на цей клаптик української території, де зав'язазався бій за українські національні ідеали. Гинуть, розстріляні мадярами Михайло Колодзінський (Гусар), шеф Штабу Збройних Сил Карпатської України і Зенон Коссак-Тарнавський, обидва з Галичини. Розстріляно Миколу Ливитського, відомого кооперативного діяча, старого еміґранта з Київщини. Уряд, вся інтеліґенція іде на еміґрацію. Румунія їх перепускає і скоро на вулицях Праги, Братіслави, Берліна з'являються "переселені особи", перші ластівки тієї мільйонової маси переселених осіб, що їх зрушила з місця друга світова війна.

Карпатська Україна перестала існувати. Проти цього акту насильства запротестувала одна держава, другої, зрештою, ранґи — Югославія... Решта світу промовчала, для нього ця справа була маловартною, другорядною. Бо і дійсно — надходили інші події.

Друга світова війна зі своїми страшними розмірами, своїми велетенськими знищеннями прислонила собою трагедію Карпатської України. Але в світлі подій цієї війни з'ясовується, чому Словаччину Гітлер приняв під свій захист: вона потрібна була йому, як пляцдарм для удару на Польщу з південного заходу; потрібна була, щоб тримати в приниженні чехів, позбавлених своєї державности; потрібна була, щоб, як і Хорватією, малою словацькою державою назовні репрезентувати будівництво "Нової Европи". Стає ясним у світлі походу німецьких армій на Україну і те, чому такого захисту Гітлер не дав Закарпатській Україні: ціла Україна призначалася на колонію Великонімеччини, а Закарпаття мало бути подарунком Мадярщині за її участь у війні по боці Німеччини.

Не поміг Польщі її спільний кордон з Мадярщиною, нанівець пішли і захватницькі, далекосяглі пляни націонал-соціялістичної Німеччини. Чехо-Словаччина, забравши назад у мадярів усі землі, захоплені в 1938 і 1939 роках, в тому числі і Карпатську Україну, без єдиного слова віддає її Совєтському Союзові. Політична мапа Европи знову перекреслюється, наносяться нові кордони — не знати тільки на як довго.

Карпатська Україна не вдержалася, бо й не могла вдержатися. Але кров, що пролилася, кров так молодих лицарів Закарпаття, ця кров пролилася недаремно. Не для опанування чужих теренів піднесено тут зброю, не для погноблення інших народів. За волю власного народу, за здобуття йому місця під сонцем, за осягнення найвищого ідеалу кожного народу — власної державности — пролилася тут кров. В цій боротьбі була стверджена і кров'ю припечатана єдність українського народу і його право на всю територію, що він заселює. Ці змагання відновили традицію збройної боротьби за національні права українського народу і передали її прийдешнім нащадкам.

І ціла історія карпато-української збройної визвольної боротьби, завершена трагедією 15 березня 1939 року, — це доказ невмирущости українського духа, української національної стихії. Це є ствердження тієї великої правди, що жодні сили, жодні несприятливі умови не можуть пригасити національного духа, що живе в масах народніх, навіть найбільш темних, найбільш відсталих, позбавлених провідних верств, зданих на ласку й неласку сильнішим господарчо, культурно і політично сусідам. І ствердження цієї правди дає нам силу і твердість непохитно триматися наших національних позицій, наших національних ідеалів. Закарпатська поразка, це побіда нашого духа, побіда ідеї над матерією. В ній ми бачимо запоруку нової боротьби, з якої український народ нарешті вийде переможним. Цього ми очікуємо, на це надіємося, в це віримо і за це боремося.


вівторок, 1 січня 2019 р.

УКРАЇНІКА В ПОЛЬСЬКОМУ ЦЕНТРАЛЬНОМУ ВІЙСЬКОВОМУ АРХІВІ У ВАРШАВІ


Орест Корчак-Городиський


Мимо війни і німецької окупації Варшави в І939-44 рр., в польських архівах залишилося дуже багато цінного матеріялу, який стосується до українців чи української проблеми. Українські архівні збірки з музеїв-бібліотек, організацій чи приватних осіб підпали в час останньої війни неповоротному знищенні, а ті, що ще оціліли в краю, не скоро зможуть бути публіковані. В сучасній Польщі постала гейби нова "українська школа", автори якої публікують цікаві висліди своїх дослідних праць, головно з ділянки історії.

В журналі "Найновіші події" ("Дзєє найновше"), річник V, зш. 4 з 1973 р., ст. 303-10, є цікава стаття Тадея Вавжинського "Джерельні матеріяли про діяльність національних меншин в Польщі в рр. 1921-39", що є в Центральному військовому архіві.  
                                                                
Автор згадує, що військові чинники були особливо зацікавлені українською національною меншиною, менше білоруською, з тої простої причини, що обі ті національносте творили 17% цілого населення і мешкали компактною масою у східній і південно-східній частині тодішньої Польщі. Національний склад війська, в якому українці творили великий відсоток, також являвся проблемою для польських органів безпеки.

Безглузда політика польських урядів щодо національних меншин, які творили 1/3 всього населення, наставила їх негативно до польської держави, що само собою віддзеркалювалося у настроях новобранців. Військова служба також не допомагала їм набирати польського патріотичного духа. Польська держава була замалою, щоб могти "розпорошити" неприхильний їй елемент до такої міри, щоб він не був проблемою для безпеки. Офійційна польська пропаганда не мала впливу на українських новобранців.

Джерельні матеріяли, що стосуються цих питань зберігаються в Центральному військовому архіві, і вони згруповані в актах Генерального інспекторату збройних сил, Міністерства військових справ і Генерального штабу. Крім документів Центрального архіву, упорядковуються там також матеріяли поодиноких воєнних округ і поодиноких родів зброї. Ці матеріяли автор ділить на три такі групи: 1) Архівні матеріяли з інформаціями про політичну, суспільну, культурну, освітню і господарську діяльність національних меншин. 2) Акти, що віддзеркалюють політику військової влади щодо національних меншин. 3) Акти, які стосуються проблематики національних меншин в армії.

До першої групи слід зарахувати два об'ємисті інформаційні реферати про національні меншини в Польщі. Перший з них, мабуть, з 1932 р., п. н. "Політичні угрупування" подає число й розміщення українців, білорусів, литовців і росіян, описує їх історію, політичні програми, діячів, пресу, політичні угрупування, культурно-освітні і господарські установи та їх ставлення до польської держави. Той документ був зладжений ДОК III (Командування корпусної округи) — Гродно (том 54-ий). Другий реферат, виготовлений в ДОК І — Варшава в 1937 р. (том 207-й), складається з трьох частин: а) число й розміщення національних меншин в Польщі, б) суспільно-політичні організації національних меншин і в) зауваження і висновки.

Багато інформацій про меншини є в місячних звітах люблінського, поліського й волинського воєводів, але, на жаль, не всі вони збереглися в цілості. В них є інформації про Комуністичну партію Західньої України (КПЗУ), Сельробу, Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Організацію українських націоналістів (ОУН), Соціялістичну партію, Українське волинське об'єднання, російські товариства, про релігійні справи й розповсюдження нелегальної української і білоруської літератури.

Багато інформацій є у звітах референтів безпеки ("двійки" — О. Г.) корпусних округ. У звіті Корпусної округи IX — Берестя над Бугом (том 31-й) подано про діяльність українців в околиці 9-ої дивізії (Замостя) в рр. 1929-31 і 1934-36. У тижневих звітах відділу безпеки ДОК II — Люблін, за червень і липень 1938 р., є інформація про діяльність КПЗУ і участь українських селян в Селянському святі, що його влаштувало "Стронніцтво людове".

Про литовців звітується в ДОК III — Гродно, з липня 1938 р.

У звітах самостійного відділу безпеки ДОК VI — Львів, з 1939 р. подається характеристику настроїв українського населення та згадується про усвідомлюючу роботу ОУН серед українського населення та про пронімецькі настрої частини населення. Хоч преса горлала про саботажі й акти терору, проте звітодавець із околиць Станиславова бачив також в тому усвідомлюючу дію ОУН на українського рекрута. Ці документи ще й цікаві тим, що вони описують події в час великого національного піднесення у зв'язку з подіями на Карпатській Україні.

Командир ДОК X — Перемишль, ген.-бриґ. В. Вєчоркевич, на відправі старшин дня 10 лютого 1939 р. (том 46-й) вручив усім еляборат, у якому звернув увагу на зріст української активности, на вербування молоді до відділів "Січ" (мабуть, до "Січі" в Карпатській Україні), а на землях на захід від Сяну рекомендував прийняти рішучі заходи щодо асиміляції українців з огляду на безпеку центральної промислової округи. Проте важко собі уявити оті заходи, коли взяти до уваги, що в тій окрузі майже не було українців.

Хоч польський уряд і в загальному преса не хотіли бачити української проблеми, зате звіти розвідки бачили загрозу для польської держави. Українці завжди були й будуть проблемою для кожного окупанта, а особливо тоді, коли виступають об'єднано.

У тижневих звітах референтів безпеки округи І — Варшава і II — Люблін (том 143-й) подано характеристики литовців, білорусів і росіян. Стверджено погіршення ситуації білорусів та їхня вимога автономії. Російська еміґрація поділена, монархісти виявляли пронімецькі симпатії. Та найбільше уваги присвячено українській колонії в Варшаві. У тих звітах згадується про зацікавлення українців Закарпатською Руссю, настрій серед скрайніх і поміркованих націоналістичних кіл, ставлення українців до польонізаційної акції на Холмщині, про критику польської адміністрації, яка закриває українські організації, а їх членів арештує. Мабуть, польська розвідка звітувала про українських студентів у Варшаві, які були носіями націоналістичних ідей та які нав'язували контакти з українцями на військовій службі у варшавських гарнізонах. Нема там одначе згадки про т. зв. "стару" еміґрацію УНР, можливо, що вона була під меншою обсервацією.

У томі 106 а поміщено зарядження ДОК II щодо міждивізійних маневрів (серпень 1938 р.) та подано інформації про повіти Луцьк, Дубно, Здовбунів і Крем'янець на Волині.

Звіт зв'язкового старшини 2-го відділу ДОК VII — Познань, подає характеристику поодиноких політичних груп серед українських старшин інтернованих в Стшалкові (том 85-й).

У матеріялах Державної команди поповнень ДОК X — Перемишль, з рр. 1931-32, (том 8-й) є докладні дані про національну структуру, релігію, кооперацію, політичні й громадські організації та відношення меншин до держави з повітів: Перемишль, Добромиль, Городок Ягайлонський, Яворів, Мостиська, Рудки, Самбір, Старий Самбір, Турка, Ярослав, Любачів і Дрогобич. Там подані карти, таблиці і статистичні дані. Подібні інформації подано у звітах ДОК III і II (том 20-й). У звіті останньої округи є карта, яка ілюструє розміщення КПЗУ і ОУН.

Матеріяли другої групи стосуються до участи війська в наступних акціях: 1) Забезпечення виборів до Сойму й Сенату в 1922 р. у Східній Малопольщі (Галичині — О. Г.). 2) Т. зв. ревіндикаційно-польонізаційна акція на Холмщині. 3) Активізація шляхти заґродової.

До першої точки автор подає наступне пояснення: "В 1922 р. українські політичні партії проголосили бойкот виборів на знак протесту проти прилучення Східньої Галичини до Польщі". Польська адміністрація не почувала себе сильною на тих землях і, побоючись збройного виступу українських націоналітичних угрупувань, звернулася за евентуальною допомогою до війська, мотивуючи це тим, що поліційні сили були невистачальні.

В інструкціях ген. дивізії В. Єнджеєвського, ДОК VI — Львів з 22. 10. 1922 р. подано характеристику терену, схеми розміщення війська та норми співдії війська на випадок розрухів (том 44-й). Ще докладніші інформації подано в операційних наказах командирів 11-ої (Станиславів) і 12-ої (Тернопіль) піхотних дивізій, які мали не допустити евентуальних українських відділів із Словаччини. Інспектор армії ген. Станислав Геллер видав також наказ про поведінку війська під час виборів з 31 грудня 1922 р. Інформації про ці справи можна знайти в наказах і комунікатах командира ударної групи "Покуття", ген.-бриґ. Ф. Павліка (24-та піхотна дивізія в Ярославі) тощо (томи 10, 28 і 43-й).

Польська  адміністрація  почувала  себе  непевною  в  Галичині аж до вибуху війни в 1939 р. Страх перед українською свідомістю й діями поляки компенсували такими безглуздими протизаходами, як пацифікація, масові арешти населення. Крім цього, польський вояк, який в загальному походив з неукраїнських земель, був малосвідомий і не мав зрозуміння до наказів зверхників, чому він мав би жорстоко поводитися з місцевим сільським населенням під час виборів. Це ще більше захитувало непевність польської  адміністрації.  Друга більша акція війська в Східній Галичині була пов'язана з переводженням бранки в 1923 р., що викликало рішучу реакцію з українського боку. Звіти, інструкції, розпорядження тощо можна знайти в актах ДОК VIII — Торунь (том 184 а), 11-ої піхотної дивізії (Станиславів) (том 28-й) і 60-го піхотного полку Острів Великопольський (том 43-й).

В 1930-их рр. військові чинники розпочали акцію навертання православного населення на римо-католицизм на Поліссі, Волині і Холмщииі. Ревіндікаційну акцію на Холмщині вели командири 3-ої Леґіонової піхотної дивізії (ген.-бриґ. Б. Ольбрихт і полк. М. Турковський). Акція розпочалася в кінці 1936 р., а у збережених документах (1937-39 рр.) є пропозиції про передання православних церков римо-католицькій ієрархії, звіти з діяльности Т-ва розвитку східніх земель і протоколи засідань координаційного комітету при ДОК II — Люблін.

Далеко ширший засяг і розголос здобуло військо в т.зв. "акції шляхти заґродової" (акція ксьондза Мйодонського —  О. Г.). Ціллю тієї акції була "репольонізація і  асиміляція зукраїнізованої після розборів Польщі шляхти заґродової". Згідно з даними військової адміністрації, 10% населення східніх воєвідств була т. зв. "заґродова шляхта". Акція почалася в
1934 р.

В архівах зберігається два реферати на ту тему: "Справа шляхти заґродової на Сході Польщі" з січня 1938., ДОК X —  Перемишль і еляборат пполк. М. Коцура, командира 53-го піхотного полку (Стрий). У першому автор аналізує історичні процеси, які вплинули на затрату (польської — О. Г.) національної свідомости широких кіл заґродової шляхти, подає її чисельність і розміщення (том  17-й). У другому автор згадує реакцію українців в повітах Долина, Стрий і Жидачів та дає поради, як зміцнити польський стан посідання в шкільництві, кооперації і самоуправі. В 11-ій піхотній дивізії (Станиславів) було створено експериментальні греко-католицькі шляхетські сотні, якими особливо цікавилися виховні чинники війська (березень  1938 р.)

Варто згадати ще про розпорядження Міністерства військових справ від 27 березня 1939 р. і командира ДОК II — Люблін, у яких підкреслювалося конечність пошанування матеріяльного майна і релігійних практик національних меншин та відношення війська до населення "руської і української" національности. Маю вражіння, що ті розпорядження були видані внаслідок напруження перед 2-ою світовою війною. Військові чинники почали здавати собі справу, що в війську було 1/3 національних меншин, які не були задоволені польською владою. Правда, як стверджують польські історики, під час війни не було якогось масового дезертирства чи саботажних акцій з боку національних меншостей, проте не можна твердити, що вони воювали за Польщу з патріотизму.

У третій групі є документи, які характеризують національну структуру польського війська. Там теж подана характеристика вояцтва, виховання у війську та дезертиство.

Збереглися документи ДОК II (том 51-й) з 1936-37 рр., ДОК VIII (томи: 98а, 150а, 171, 285-й), ДОК IV — Лодзь (томи 15а і 16-й). В судових документах ДОК II (том 51-й), 17-ої піхотної дивізії в Ґнєзно  (том 39-й) і 28-ої піхотної дивізії з Варшави (том 66-й) подана статистика про дезертирів окремих національностей. І так у першому півріччі 1934 р. здезертирувало 825 вояків, в тому 79 українців, 19 росіян і 4 білорусів. У звідомленнях 28-ої піхотної дивізії за друге півріччя подано, що українці творили 0.2%, а білоруси 0.02% усіх дезертирів. У польському війську виготовлялися також спеціяльні звіти про поодинокі національності, де подавано загальну характеристику вояцтва,  їхню  мораль, ставлення до держави, свідомість,  статистику національних меншин у різних родах зброї тощо. Такі звіти збереглися з ДОК X — Перемишль за другу половину 1934 р., 2-ої піхотної дивізії (Кельце) за час від 1 грудня 1936 до 1 червня 1937 р. (том 17-й). У звіті 14-ої піхотної дивізії (Познань) згадується про підсилену  агітацію серед українців в 14-му полку легкої артилерії (Познань) і про збільшення впливів ОУН (том 21-й). Подібні теми можна знайти у звітах інших полків. Командир 2-го полку легкої артилерії звітував в квітні 1937 р. про відмову українських вояків в 2-му піхотному полку виконати наказ.

На спеціяльну увагу заслуговує протокол відправи старшин розвідки ДОК X — Перемишль з 26 січня 1939 р. Час був "гарячий" і обговорювано такі справи, як настрої серед українського вояцтва, зацікавлення подіями на Карпатській Україні (Русі), агітація визначних членів ОУН у війську, наставлення до польської держави. Старшини розвідки були затривожені малим відсотком поляків в деяких частинах, наприклад, в 23-му полку легкої артилерії національні меншини творили 43%, а в деяких підрозділах навіть 60%.

В актах 68-го піхотного полку (Вжесня Великопольська) є два еляборати: "Програма праці над національною ревіндикацією зрутенізованих і знімчених рекрутів" (30 березня 1934 р.) і "Програма виховної праці над вояками німецької і руської національностей" (30 березня 1939 р.) (томи: 200 і 214-й).

Українські вояки занесли українську проблему в корінні польські землі, де вони не тільки не піддавалися польонізації, але ще освідомлювали поляків про українські справи.

На зарядження ДОК V — Краків командир 5-го полку кінних стрільців (Тарнів) приготовив "Звіт з освітньо-виховної акції серед вояків руської і української національностей". (Не знаємо, яка була різниця між тими національностями). У ній вказувано на потребу виховної праці серед рекрутів і резервістів тих "національностей з Волині і Надбужського поясу", які були під сильним впливом комуністичної і націоналістичної ідеології. У напрямних, правдоподібно з 1928 р., для проводження гутірок з вояками із східніх земель Польщі, рекомендовано підкреслювати, що ненависть поміж поляками і русинами на протязі віків — це наслідок російських і німецьких інтриґ.

Можливо, що ця документація допоможе нашим історикам дослідити їх основніше. Це була б корисна праця, яка заповнила б прогалину в українсько-польських відносинах у війську та у політиці військових чинників щодо українців.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації