ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 16 січня 2020 р.

Посвячення військового цвинтаря у Фельдбаху



РЕПОРТАЖ

Василь Верига


В суботу, 23 вересня 1978 р. у містечку Фельдбах у Штірії (Австрія) відбулося посвячення нового військового цвинтаря, на якому похоронено 1346 жертв війни, здебільше військових. З того числа 982 особи загинуло в час другої світової війни, бо власне в цій околиці більше місяця (квітень-травень 1945) проходили жорстокі бої з Червоною армією. Тут же, у складі німецької армії воювала й українська дивізія "Галичина", яку саме там перейменовано на 1-шу Українську Дивізію Української Національної Армії під командуванням ген. Павла Шандрука. У зв'язку з цим, на цвинтарі у Фєльдбаху є також і тлінні останки вояків-українців, які продовжували боротьбу з найбільшим ворогом України аж до кінця  війни.

На цьому цвинтарі є також 384 могилки вояків австро-угорської армії з першої світової війни, а також і невідоме число вояків російської та італійської армій, які померли в астрійських таборах полонених, що знаходилися в околиці Фельдбаху. Їхні тлінні останки спочивають у двох спільних могилах.

Поміж вояками знаходиться також і 631 могила цивільних жертв війни, головно біженців зі східніх земель, старших чоловіків, жінок і дітей, які загинули від бомб або від стрілів низьколітаючих літунських атак ворога, з поміж яких аж 422 залишаються й досі без жодних  прізвищ.

Всі ці гроби були порозкидані по полях, отже там, де захопила їх несподівана смерть і щойно в 1972 році льокальні організації разом з Австрійським Чорним Хрестом (організація для охорони воєнних могил) при допомозі австрійського та західньо-німецького урядів та Німецького Товариства Охорони Воєнних Могил, почали перевозити тлінні останки поляглих з поля та різних малих цвинтарів Східньої Штірії на військовий цвинтар громади Мюльдорф зараз таки на межі міста Фельдбах. У зв'язку з цим, вийшло було розпорядження, щоб усі громади зголошували воєнні могили на їхніх територіях та списки поляглих. Але, як виявилося, деякі громади не хотіли передавати тлінніх останків вояків, які загинули в їхній обороні, але бажали задержати їх у себе, як свідків тої боротьби і зобов'язувалися їх доглядати та взагалі опікуватися ними. У багатьох випадках це було в порозумінні з родиною поляглих.  Від  1972  року у Штірії відкрито було 2791 могилу "невідомих вояків", сподіваючись знайти в них щось такого, що допомогло б ідентифікувати. У багатьох випадках в такий спосіб "невідомі" ставали відомими і на їх гробах появлялися прізвища. Але не усім "невідомим" вдалося привернути їхні прізвища. "Справа в тому, що відповідні інстанції в Берліні, як і Німецьке Товариство Охорони Воєнних Могил, ще й сьогодні натрапляють на великі перешкоди у своїй праці", — як це твердить Ганс Ґубер, автор інформативної статті у німецькому журналі "Охорона Воєнних Могил", що появляється у Зах. Німеччині у місті Кассель.

На військовому цвинтарі у Травтмансдорфі, недалеко від Фельдбаху, де також є могили вояків-українців "на 172 похоронених — 141 ще й далі залишаються як 'невідомі' вояки, помимо того, що вони померли у військовому шпиталі, їхні документи були вислані до вищих інстанцій ще заки прийшли радянські війська, але їх ще й досі не віднайдено. Багато з тих, що належали до зброї СС неможливо зідентифікувати, бо вони під кінець війни нищили навіть свої розпізнавальні таблички, щоб вони не попали в руки совєтам.

Можна припускати, що власне до цієї катеґорії належали головно українці, які були підпорядковані командуванню зброї СС, і всі їхні документи були видані есесівськими службовими інстанціями та з есесівськими знаками. Автор не каже, чому саме є такі труднощі зі службовими інстанціями в Берліні у процесі розпізнавання поляглих вояків, але можна догадуватися, що йдеться про взаємовідносини з східньо-німецькими службовими інстанціями, які діють за вказівками своїх московських учителів, й тому, навіть у таких справах як прізвища поляглих, підозрівають підступ і шпигунську аферу. (Докладніші інформації про інші військові цвинтарі знаходяться у репортажах Андрія Гавірка у "Вістях комбатанта" п. н "Посвячення пам'ятника поляглим дивізійникам..." ч. 4 (84) 1976, стор. 37-40 та "Посвячення військового цвинтаря у Санкт Вайт..."  ч. 5-6  (85-86)  1976,  стор.  71-73).

Під час розшуків за військовими могилами натрапляли також і на совєтських поляглих вояків. "їхні тлінні останки, — як пише згадуваний уже Ґрубер, — зареєстровано з неменшою докладністю і турботою, як вояків німецьної армії і перевезено на совєтський військовий цвинтар у Фюрстенфельді недалеко Фельдбаху.

Найважливішою особою у процесі розшуків та перевоження тлінних. останків вояків другої світової війни як і упорядкування військових цвинтарів у Штірії був Сеп Тойшлер (Sepp Teuschler), літун з другої світової війни, а тепер містоголова Австрійського Чорного Хреста та його екзекутивний директор на Штірію. Він же і секретар Австрійського Ветерансьного Союзу у Штірії (Oesterreichischer Kameradschaftsbund in Steiermark). Його помічником був німець Горст Літтманн, працівник Австрійського Чорного Хреста й вони при співпраці Німецького Товариства Охорони Воєнних Могил, впорядкували вже чимало військових цвинтарів, а в тому і цвинтар у Фельдбаху, якого посвячення було запляновано на суботу, 23 вересня 1978.

Посвячення цвинтаря у Фепьдбаху організували спільно Австрійський Чорний Хрест та Німецьке Товариство Охорони Воєнних Могил при матеріяльній допомозі обох урядів, Австрії та Західньої Німеччини. На це святкування приїхали представники австрійської влади з Відня, провінційної з Ґрацу та місцевої з Фельдбаху на чолі з бюрґермайстром. Німецький уряд заступав амбасадор ФРН д-р Горст Ґрадет.



Загальний вид на Військовий Цвинтар у Фельдбаху (Австрія). Фото:  О. Ленкавська, Лондон, Англія.


Тому що на військовому цвинтарі у Фельбаху є чимало упавших старшин, підстаршин і вояків Української Дивізії, українські ветеранські організації. Братство кол. Вояків 1-ої УД УНА, Об'єднання б. Вояків Українців у Вел. Британії (ОбВУ) та Товариство "Броди-Лев" у Нью-Йорку вважали, що там повинно взяти участь й українське ветеранське представництво, тим більше, що Братство охорони воєнних могил "Броди-Лев" побудувало гарний пам'ятник поляглим-українцям. І так у четвер 21 вересня до Фельдбаху почали з'їжджатися колишні дивізійники з різних країн Европи та частин світа: з Німеччини прибула група дивізійників на чолі з головою Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА Р. Дебрицьким та полк. Є. Побігущим, Б. Шарком та інші; Василь Верига, голова Крайової Управи Братства Канади; Степан Добровний з Австралії та кол. дивізійники з Австрії. Велику (коло 40 осіб) групу творила делеґація Об'єднання бувших Вояків Українців з Великобританії на чолі з головою Гол. Управи Богданом Микитином, референтом зовнішніх зв'язків Андрієм Гавірком та о. крилошанином Мих. Ратушинським, кол. капеляном Дивізії. До речі дивізійники з Німеччини й Англії, їдучи автобусом з Мюнхену до Фельдбаху, відвідали ще й інші військові цвинтарі, на яких спочивають тлінні останки кол. дивізійників і зложили там вінці від імени усіх крайових управ, Америки, Канади, Великобританії та Німеччини. З Америки приїхав делегат від Братства "Броди-Лев" Андрій Закревський. Разом українська група творила поверх сотні осіб, не рахуючи який десяток жінок.

В четвер вечером відбулося перше спільне засідання-зустріч управ різних крайових організацій під проводом Р. Дебрицького та Андр. Гавірка і тут виявилася різниця поглядів щодо програми посвячення цвинтаря, яке влаштовували дві повище згадані німецька та австрійська організації охорони воєнних могил. Голова Управи ОбВУ (Англія), Богдан Микитин, вимагав, щоб від українців на посвяченні промовляв полк. Є. Рен та щоб побіч австрійського й німецького державних прапорів повівав також і український синьо-жовтий прапор. Організатори свята на це не могли погодитись, пояснюючи, що це є імпреза, влаштована коштом і заходом обох держав і представники Австрії та Німеччини будуть говорити. Україна до влаштування цього цвинтаря нічим не спричинилася й тому годі її трактувати як рівнорядного партнера, тим більше, що немає її офіційного представника. Йдучи назустріч вимогам української групи, Австрія й Німеччина наражали б себе на дипломатичні неприємності з боку СРСР, виставляючи синьо-жовтий прапор, який, до речі, не є прапором тої України, що є в Об'єднаних Націях. Натомість організатори погодилися на те, щоб український прапор, під яким воювали упавші вояки дивізії "Галичина", повівав на щоглі спеціяльно для того приготовленої побіч пам'ятника, який Братство "Броди-Лев" побудувало побіч першої вхідної брами до цвинтаря, де спочивають тлінні останки кол. дивізійників.

Над цею справою дебатувалося ще й на другий день у п'ятницю вечером, коли голова ГУ ОбВУ грозив в імені усіх своїх членів бойкотом свята. Більшість одначе вважала, що це не принесло б користі дальшій співпраці Австрійського Чорного Хреста з представниками організованих українських ветеранів, яких досі заступали Андрій Гавірко з Англії та Роман Дебрицький з Німеччини. Остаточно українці з Англії пішли на компроміс, згідно з яким вони погодилися взяти участь у святкуваннях без жодного бойкоту, але зате господар свята має проголосити, тобто формально привітати українську делегацію, вимінюючи країни з яких її члени приїхали та підкреслити боротьбу української Дивізії за волю України. Говорити українському ветеранському представникові не дозволено тому, що жодна інша ветерансьна організація не мала права виступу. Але тут знову австрійці пішли на уступки українцям і дозволили на коротке слово парохові української католицької церкви св. Варвари у Відні, який мав брати участь у посвяченні військового цвинтаря.

В ім'я правди треба сказати, що австрійські організатори пішли назустріч вимогам українців,  привітали їх та призначили для них почесні місця так у поході, як і в усіх інших частинах програми. Це, зрештою, піднреслював у розмові з автором і Побігущий-Рен, який підтримував домагання представників  ОбВУ.

Урочистості посвячення розпочалися зложенням вінків у крипті незнаного вояка у парохіяльній церкві Фельдбаху, звідки похідна група маршовим порядном відійшла на цвинтар. На чолі групи несли прапори різних комбатантських організацій, а на самому переді  чотири українські прапори.



Колона українців маршує вулицям Фельдбаху на посвячення Військового
цвинтаря. Перший зпереду хор. Гринюк (Англія), третій за ним Богдан Шарко
(Німеччина) і побіч нього автор допису Василь Верига (Канада). 23. IX. 1978.
Фото: О. Ленкавська, Лондон, Англія.


На цвинтарі в урочистостях взяли участь представники австрійського, провінційного та льокальних урядів, західньо-німецький посол при австрійському уряді, представники ветеранських організацій, представники обох, австрійської та німецької організацій охорони воєнних могил, почесна сотня австрійської армії та війсьнова оркестра як також і високі представники автсрійської армії на чолі зі своїм генералом, комендантом військової округи Ґрац.

Поминальне богослуження і посвячення цвинтаря відправив капелян австрійської армії в сослуженні о. д-ра О. Дзеровича, пароха української католицької церкви св. Варвари у Відні та пароха римокатолицьної церкви у Фельдбаху. О. д-р О. Дзерович виголосив німецькою мовою коротку проповідь, у якій підкреслив участь української дивізії у боротьбі з червоною навалою весною 1945 року. Після релігійного церемоніялу посвячення цвинтаря з короткими промовами виступали представники всіх урядів та організацій охорони могил, при чому ці останні підкреслювали участь українців в боях в околицях Фельдбаху.

Перший виступив з коротким словом господар свята Сепп Тойшлер, заступник голови Австрійського Чорного Хреста (АЧХ), який привітав усіх приявних гостей, вимінюючи при тому українців та з яких Країн вони приїхали: Німеччини, Англії, Америки, Канади та Австралії. Після нього говорив голова Австрійського Чорного Хреста, дипл. інж. Отто Яуст, який ствердив, що "друга світова війна пожерла 55 мільйонів людських душ і фактично не дала нічого позитивного і не встановила тривалого миру у світі. Від закінчення війни ніби-то панує в світі мир, але в дійсності за той час історія світу зареєструвала 36 збройних конфлінтів, довших або коротших воєн, а деякі з них ще й сьогодні продовжаються".

На цьому цвинтарі лежать вояки — жертви двох останніх воєн й з обох боків фронтів, лежать побіч себе без ненависти і без злоби, яка спричинила їх смерть. Вони впали на полі бою за ідеали визначені їм їхніми урядами, як найвищі ідеали, за які варто і вмерти".

Д-р Й. Шнееберґер, голова Західньо-німецького Товариства Охорони могил, у своєму слові підкреслив, що тут, крім вояків німецької армії, спочивають також і вояки Українсьної Дивізії, яка брала участь у боротьбі на східньому фронті за свою батьківщину.

Ген. А. Патіян, комендант військової округи Ґрац передав привіт від міністра військових справ австрійського уряду і підкреслив, що війна не тільки що не розв'язує жодних проблем, навпаки, вона створює ще більше нових проблем, які скорше чи пізніше доведуть до нової війни. Отже, війна не є і не повинна бути в майбутньому інструментом поладнання міжнародніх конфліктів.

Крім того, говорив ще й німецький амбасадор до Австрії, д-р Горст Ґрадет, який вказував на те, що війна це вислід злої волі людей, які стали при кермі держав і закликав до толеранції та взаємної пошани поміж різними народами. Представник провінційного уряду Штірії також виголосив промову проти війни, підкреслюючи, що війна це вислід філософії, яка схвалює і оправдує політику ненависти та насильства. Нашим обов'язком, — говорив він, — є зберігати мир і взаємну пошану народів до себе.

Ціла офіційна частина тривала разом з богослуженням пітвори години, і по закінченні її о. О. Дзерович та о. крилошанин Михайло Ратушинський, парох української католицької церкви в Болтоні (Англія), колишній капелян Української Дивізії, відправили панахиду перед пам'ятником, поставленим на честь упалих українців зараз таки при вході на цвинтар, де з коротким словом виступив В. Верига, голова Крайової Управи Братства Колишніх Вояків 1-ої УД УНА в Канаді. У панахиді взяла участь ціла українська група, що разом нараховувала близько сотні людей на чолі з кол. майором Української Дивізії, Є. Побігущим, а також деякі австрійські ветерани. Всіх учасників було поверх 1000 осіб.


Відправляють панахиду перед пам'ятником у честь поляглих українців вояків
1-ої УД УНА. Перший зліва о. д-р Олександер Дзерович, побіч нього о.
крилошанин Михайло Ратушинсьний, кол. капелям 30-го полку УД. (23. IX. 1978)
Фото: О. Ленкавська, Лондон, Англія.


Після закінчення програми на цвинтарі, в одному з ресторанів Фельдбаху був влаштований обід для всіх німецьких та австрійських достойників, на який були запрошені також і представники українців, а саме: о. О. Дзерович, о. крилошанин Михайло Ратушинський, Андрій Гавірко, референт зовнішніх зв'язків ОбВУ в Англії та Василь Верига, голова КУ Братства Дивізійників у Канаді. Тут же ж по обіді В. Верига, разом з головою Братства 1-ої УД у Німеччині, Романом Дебрицьким, роздали пропам'ятні медалі для шістьох австрійських та німецьких достойників, які виявили чимало турботи у справі могил поляглих українців на території Австрії: голові Австрійського Чорного Хреста О. Яустові, його заступникові С. Тойшлерові й шефові бюра АЧХ у Ґрацу А. Кляйншустерові, голові Західньо-Німецьного Т-ва Охорони Воєнних Могил Й. Шнеєберґерові, його заступникові у Штірії, В. Ґнаукові та посадникові Фельдбаху А. Гармтодтові. Нагороджені прийняли наші відзначення з подякою, а приявні на залі гості привітали цей жест українських представників бурхливими оплесками.

У програму святкувань входив ще й похід з прапорами, австрійськими та українським, австрійських ветеранів-спадунів другої світової війни до пам'ятника поляглим парашутистам, де також зложено два вінці — один від австрійських ветеранів, а другий від українських. Цього акту доконали Роман Дебрицький з Німеччини та Василь Верига з Канади. Після цього з коротким словом виступив учасник другої світової війни полковник австрійських парашутистів, а від української групи також Василь Верига, представник Братства кол. вояків  1-ої УД УНА, цим разом у німецькій  мові.


Василь Верига, голова Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА в Канаді промовляє перед пам'ятником у честь поляглих вояків-українців до учасників  панахиди
в день посвячення цвинтаря. Фото:  О. Ленкавська, Лондон, Англія.


Вечером австрійські ветерани запросили всіх учасників на товариський вечір, де з короткими привітаннями виступали австрійські ветерани, а від українців Роман Дебрицьиий та Андрій Гавірко. "Фельдбах від багатьох років став місцем щорічної зустрічі українців з австрійцями, — говорив господар вечора при відкриттю, — українці приходять відвідати могили своїх друзів, які на нашій землі коло Фельдбаху упали в боротьбі із своїм відвічним ворогом".

У програму товариського вечора входило також висвітлення фільму з посвячення воєнного цвинтаря у Травтмансдорфі Штірії у 1976 р., продукції кол. дивізійника Миколи Жикалюка й роздача пам'яткових шпильок міста Фельдбаху та відзначень Австрійського Ветеранського Товариства. Почесні шпильки з українців дістали Володимир Янківський, Степан Добровський, Осип Шляхетко, Володимир Длябога, Микола Жикалюк, Григор Макарчук та Михайло Савка. Срібні відзнаки Австрійського Ветеранського Товариства одержали: о. крилошанин Михайло Ратушинський та Богдан Микитин, голова ОбВУ в Англії, Василь Верига з Канади, голова НУ Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді, Тарас Сімків і Дишинський Володимир, активні члени Братства в Німеччині. Представники українців від себе вручили дві медалі Архистратига Михаїла голові місцевого відділу Австрійського Ветеранського Товариства А. Шмідтові та його заступникові А. Ґютльтеві, як також двом місцевим діячам, які чимало спричинилися до впорядкування могил українських поляглих, вручено книжки майора В. Д. Гайке п. н. "Sie wollten die Freiheit".

Посвячення воєнного цвинтаря у Фельдбаху закінчилося і навіть погода, яка таки добре псувала настрій, витримала до кінця. Все відбулося гідно і пристойно. На ці святкування наспів привіт від кол. сотника дивізії "Галичина" Василя Татарського, тепер голови Союзу Українських Ветеранів у Німеччині та привіт і вінок від голови Виконавчого органу ДЦ УНРади п. Леонтія.

Із свого боку зібрані представники обох українських ветеранських організацій, Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та Об'єднання бувших вояків Українців у Великій Британії, вислали спільний привіт Блаженнішому Первоєрархові Української Католицької Церкви Кир Йосифові.

Але не обійшлося тут і без розчарувань, щонайменше для деяких осіб. На посвячення воєнного цвинтаря вибирався також і емеритований сотник австрійської та німецької армій Іван Олександер Пулюй, син славетного фізика і винахідника Івана Пулюя, який живе в Австрії десь біля Зальцбурґу. Він вибрався до Фельдбаху новіським автом з дружиною і сином та оригінальним прапором Січових Стрільців, який є у нього на переховку. По дорозі авто зіпсулося і родина Пулюїв замість приїхати в суботу приїхала аж в неділю ранком, коли вже частина людей від'їхала. Ми познайомилися при сніданку, після чого зробили декілька знимок з прапором та сот. Пулюєм. Панство Пулюї дуже жаліли, що стратили нагоду побувати на посвяченні цвинтаря, а крім того стрінутися з більшого групою українців — колишніх вояків 1-ої УД УНА. Ми вибиралися до Відня і тому мусіли скоро розпрощатися з Пулюями і рушати в дорогу.

Чи варто було побувати після 33-х років у Фельдбаху на посвяченні цвинтаря, на якому спочивають тлінні останки наших друзів-вояків дивізії "Галичина", яка якраз на ось цих полях східньої Штірії в останню хвилину переорганізувалася та прийняла назву 1-ої Української Дивізії Українсьної Національної Армії? Безперечно, що варто, бо власне ніхто інший, як саме поляглі у боротьбі з ворогом мають чи не найбільший вплив на виховання молодого покоління, нових борців за права і волю українського народу й тому заслуговують на пошану від живих. Спочивайте, друзі у нових могилах, деякі з приверненими прізвищами, а деякі ще під назвою "невідомий вояк", спочивайте на новому цвинтарі у далекій чужині у пошані й любові, бо на рідних землях московський загарбник порозкидав би їх так само, ян й інші могили українських патріотів. Нехай вам вічна буде слава, що не завагалися, навіть серед найбільш безвиглядних умовин взяти до рук зброю в обороні рідної землі, рідного народу. Це що вас назвали офіційно українською дивізією в останніх днях війни — не важливе, бо українською ви були від самого початку, до української дивізії ви йшли, незалежно від її офіційної назви, в українській дивізії ви воювали і вмирали не за того, хто вам дав уніформу, бо не уніформа робить військо свідомим своїх завдань, але за ту ідею, яку ви леліяли у своєму серці від перших своєї національної свідомости — ідею вільної української держави. Ви загинули, але ви, а зокрема ваша ідея, живе у наших серцях і на ваших ділах виховуватимуться нові покоління борців за нарід свій, за волю України.


В. Верига


понеділок, 6 січня 2020 р.

НАЦІОНАЛІЗМ І ШОВІНІЗМ



М. Сулима


Як за панування монархій поняття "соціялізм" було страхіттям для всіх могучих цього світу, так після другої світової війни поняття "націоналізму" стало поняттям осоружности, з яким зв'язується все, що найбільш диявольське та небезпечне. А чи справді так є?

Думаю, що ні. Кожна ідеологія мусить мати свого чорта, проти якого треба боротися. Це одно. А друге: якщо хтось потерпів поразку, то його всі принижують, висмівають. Держави, яких світ вважав за прапороносців націоналістичної ідеології — Німеччина, Італія, Японія — програли війну й тим самим ідеологія, яку вони проповідували, стала прокляттям. Всі соціялістичні уряди, всі поклонники марксизму вважають націоналізм своїм найбільшим ворогом. Знову ж для визнавців націоналізму соціялізм-марксизм московського покрою вважається пекельною потворою, яка загрожує світовому мирові. На наших очах якраз проходить боротьба цих двох собі протилежних ідеологій.

"Націоналізм" походить від слова "нація", яке в латинському первісному понятті означало народження. В середновіччі студенти Паризького університету були поділені на "нації", згідно з місцем їхнього народження. З часом під поняттям нації зачали розуміти свого роду містичну реальність, яку єднала певна групова свідомість. Ця свідомість виявляється у спільній території, спільній історії, спільній традиції, а що найважніше у спільній мові. З почуття спільно пережитих світлих і трагічних історичних подій виростала національна солідарність і бажання спільно творити нову історію.

Патріотизм

Не знаю, чому так багато шуму роблять "дослідники" та "вчені" з приводу чого-небудь, що "пахне націоналізмом". Думаю, що націоналізм є притаманний кожній нації, а найбільше його там, де від нього найбільше відпекуються. Бо ж націоналізм — це ніщо інше як патріотизм. Патріотизм знову — це любов до країни походження, яка виявляється в гордості з її культурних, політичних, релігійних чи мілітарних успіхів. Якщо колегія кардиналів Римо-католицької Церкви вибирає папою польського кардинала — Кароля Войтилу, то зрозуміло, що ця подія викликує патріотизм серед поляків. Патріотизм проявляється в бажанні слави та добробуту для своєї батьківщини, як також в готовості посвятити своє життя для добра своєї батьківщини. Немає сумніву, що джерелом патріотизму є емоції. Ці почування — прив'язання до мови, традицій, релігії, готовість обороняти на кожному кроці добре ім'я своєї батьківщини — ушляхетнюють громадянина певної національної спільноти. Що підсилює патріотизм — це відзначування національних героїв, які боролися за прославу та могутність своєї нації. Для недержавних націй об'єднуючим елементом є ідея боротьби за визволення з чужого ярма, чи за об'єднання роз'єднаних територій певної мовно-культурної спільноти. Велику ролю в такій боротьбі відіграють символи, такі як: національний прапор, національний гимн чи національно-релігійні святкування.

Глибокий патріотизм виявили всі народи, що творили західню цивілізацію (греки, римляни, французи, англійці, еспанці). Поняття національної держави виросло щойно в добі романтизму. Романтизм в літературі європейських народів підсилив розвиток ідеї націоналізму в новому понятті. Віддаючи першенство інтуїції, а не інтелектові, романтизм звертався до славного минулого народу, до героїчних постатей, до містичности, до "духа народу", який проявився в піснях, танках, мистецтві. Під впливом романтичних течій пробуджувалися до політичного життя поневолені народи в Австрії, чи Росії. Наш національний бард — Тарас Шевченко став пробудителем нашого народу до національно-державної свідомости. Гуманітарний чи ліберальний націоналізм не лише спричинився до утвердження ідеї про національну державу. Ідеї самостійности етнічних спільнот, але він також став поштовхом до об'єднання багатьох державок у одну націю. Тут найкращим прикладом є об'єднання Італії, яке наступило під впливом писань поета Мацціні та боротьби Ґарібальді в другій половині минулого сторіччя. Так само боротьба німецького народу проти Наполеона натхнула німецький народ, поділений на поверх триста державок, об'єднатися під проводом Прусії в одну німецьку націю в 1870 р.

Не можна заперечити твердження, що підбої та походи Наполеона призвели до зросту націоналізму в Европі. Велику ролю в пропагуванні ідей націоналізму відограв німецький філософ Йоган фон Гердер і ціла низка німецьких філософів, а головно "Промови до німецького народу" філософа Йогана Ґотліба Фіхте.

МЕСІЯНІЗМ

Патріотизм заснований на прив'язанні до свого села, до своєї области, існував на початках суспільного та економічного розвитку. (Велике число "політичної еміґрації" серед нашої діяспори останньо почали виявляти льокальні патріотизми). Коли почали зростати нові державні твори, творитися нові імперії, почала зростати конкуренція й боротьба за впливи економічні, політичні й культурні. Благородний патріотизм замінили різного роду "гура-патріотизмами", різного роду месіянізми та ідеологія переборщеного націоналізму. Англійський історик Арнольд Тойнбі твердить, що заглада як і грецької так і римської цивілізації наступила внаслідок патріотичних воєн між державами-містами. Гура-патріотизм часто вироджувався у мілітаризм, або імперіялізм.

Месіянізм — це ніщо інше як віра в прихід якоїсь надзвичайної людини, яка змінить існуючий лад, спасе народ від усього горя та принесе щастя та спасення для всіх членів даного суспільства. Така віра може відноситися до цілої нації. В поляків була колись і утривалилася віра в те, що Польща є "передмур"ям" християнства, та що вона спасе всі народи Европи від всякого лиха. Російський поет Тютчев, письменник Достоєвський і наш Гоголь вірили, що Росії призначена доля спасти усе людство й показати світові нові шляхи до щасливого життя. Цю віру переняла комуністична партія, яка безупинно тарабанить, що ленінізм стане прийдешньою релігією світу.

Навіть американці не є вільні від думки, що Америка та її стиль життя є найкращими в світі та що всі повинні американців наслідувати. Правда, що світ поволі американізується, але це не означає, що він сліпо переймає все від американців.

Зв'язана з месіянізмом є концепція "надлюдини", що її видвигнув був німецький філософ Фрідріх Ніцше в свому творі "Альзо шпрах Заратустра". Його теорію старалися увести в життя гітлерівці; спроба скінчилася трагічно для Гітлера, як для його послідовників, так і для цілого німецького народу. Але Німеччина не єдина, Велика Британія теж через довгі роки, доки її кораблі плавали по всіх водах світу, думала про себе як про "супермена". Друга світова війна показала, що кожний народ, кожна нація мають в собі первні великости, якщо вони її плекають; з другого боку, 'в кожному народові родяться негідники, які оплюгавлюють власне гніздо.

Колись жиди вірили, що Господь вибрав їх як улюбленців. Ця віра дозволила їм не розплинутися в чужих морях через дві тисячі років і зберегти свою ідентичність, але з другого боку, це було одним із чинників, які спричинювали ненависть інших до жидів. Американський президент Томас Джефферсон називав теж американців вибраним Богом народом, що його Бог привів до обильної, обіцяної землі... Успіхи Сталіна в другій світовій війні вдарили можновладцям Кремлю до голови. Вони вважають російський народ передовим і вибраним серед народів СРСР. Москва топче всі права малих народів, а з другого боку вперто насаджує російський націоналізм у цілому СРСР. Вся політика кремлівських вождів немає нічого спільного із націоналізмом чи інтернаціоналізмом; навпаки — це грубий пролетарський націоналізм московського народу. Метою є — русифікація неросійських народів і створення чогось штучного, що називається "совєтським народом". Створити щось такого Москві не вдасться, бо реакцією на її вибуялий расизм є націоналізм поневолених нею народів, який чимраз більше розгортає крила в боротьбі за права людини в СРСР. Чейже Радянський Союз ніщо інше як багатонаціональна держава, а не нація. Такою і була колись Австрія, яка після Віденського конгресу в 1815 р. диктувала цілій Европі; а вже в 1918 р. навіть не знати як і коли Австрії не стало.... Те саме чекає СРСР.

Національний характер

З настанови людини до спільноти виростає те, що соціологи звикли називати "національним характером". Одначе практика виявила, що немає стереотипного характеру націй, бо цей характер міняється. Німці сьогодні є інші, ніж були тому двісті років, хоча назагал їхня здібність до організації та дисципліни залишається головним елементом їхнього характеру. Англійці після втрати своєї імперії стають іншими, хоча своєї гіпокризії вони так швидко не позбудуться. Французи замилувані в мистецтві, літературі, але залишаються поверховними. Поляки виявили завжди свій патріотизм, але рівночасно свою чванкуватість. Росіяни славні зі своєї мелянхолії та грубошкірости. Тут за довгі сторіччя ніщо не змінилося. Що ж до нас самих, то ми в дійсності є тільки в стадії нашого національного зростання. Субстрат наш — селянство було джерелом зростаючих прошарків нашої інтеліґенції. Ми втратили наші шляхетські верстви на користь поляків і росіян.

Робітнича кляса виросла щойно після останньої більшовицької революції й у великій мірі вона була зрусифікована. Якщо говорити про український національий характер, то тільки про характер нашого селянина. Середньої верстви ми не витворили, бо міста наші були в руках поляків, жидів або росіян. Характер селянства передався й нашій інтеліґенції: його повільність, заляканість, байдужість — це, на жаль, наші прикмети. Певно, що були й є між нами люди здатні на велику посвяту, працьовиті, віддані ідеї, люди жертвенні ,але їх не вистачало, щоб створити свою державу. Довголітня неволя, лихоліття зломали багато сильних одиниць; тисячі інших винищив нам ворог. Ми не навчилися слухати своїх провідників. Колись невіжі видавали ворогам на знищення наших козацьких провідників. Кочубеї існували цілий час. І сьогодні Україна наплодила масу холуїв, які заради хліба та праці паплюжать все своє, ганебно переслідують власних борців за наші людські та національні права. Система донощицтва наплодила тисячі вислужників і ренегатів. Тому нам так важко стати на ноги, випростувати хребет і мужньо плюнути в лице всім своїм і чужим лиходіям і посіпакам. Національний характер — як сума традицій, ідеалів, зацікавлень, поведінки — витворюється через співжиття довгими роками і через спілкування з сусідами, які ніколи не були благородними супроти нас: цей характер виростає через історичні переживання, а вони були в нас в більшости трагічні. Не зважаючи на всі лихоліття, ми все-таки заховали оптимістичне наставлення до життя та витворили відмінний — позитивний тип людини від нашого довкілля. Можемо ствердити, що наш народ має твердість характеру та життєву незламність, які дадуть йому змогу пережити важкі умови боротьби та стати творчою націєюв майбутньому.

Шовінізм

Европейська форма націоналізму, що зродилася після французької революції, в нашу добу охопила ввесь світ. Колоніяльні народи в Африці та Азії стали незалежними: ці нові нації — непевні в свому існуванні, здані на економічну допомогу індустрійно-розвинених країн, стають із ненависників гноблення, новими гнобителями. Мало котра із цих нових "націй" має демократичний устрій. Більшість із них — це авторитарні системи. В їх проводі — люди, які ненавидять усе чуже. їхній новий націоналізм — це ніщо інше як звиродніла форма, яку називаємо шовінізмом.

Назва походить від прізвища французького вояка Ніколя Шовена (Nicolas Chauvin), для якого Наполеон був найбільшим героєм; в нього він сліпо вірив, з нього створив собі свого ідола. Цікаве явище: хоча в другій світовій війні націоналізм дістав по лобі, все-таки його ідеї не вмерли; навпаки, націоналізм сьогодні набирає більше сили, ніж раніше. Він існує в кожній країні; в багатьох із них в формі шовінізму. Де Ґоль відродив французький націоналізм. В обличчі загрози від "червоних бригад" у Італії зростає шовінізм, який так само, як його противники, відповідає терором на терор. Таким же самим терором послугуються баски в своїй довговіковій боротьбі проти еспанського панування. Терор вживає "Палестинська Визвольна Організація" в боротьбі з Ізраїлем, який викинув палестинців із їхніх територій. Довголітнє скитання в таборах біженців створює палестинський шовінізм.

Шовінізм є переборщеним націоналізмом. Біда в тому, що в багатьох колах, головно серед журналістів і ліберальних професорів університетів, націоналізм є підозрілим словом і його нап'ятновують, як расизм і шовінізм. Було б наївним відкидати націоналізм тому, що існує шовінізм. Так само наївним було б відкидати демократію, бо в ній існує мафія. Було б наївним відкидати націоналізм тому, що радянські поплентачі в Україні називають його буржуазним націоналізмом. Якщо Москві вільно мати свій російський пролетарський шовінізм, расизм і імперіялізм, ми горді, що можемо мати свій власний націоналізм, який боровся та бореться з московською облудою, брехнею та московським терором. Наш націоналізм є висловом внутрішнього горіння, є виявом інспірації до будови нашого власного життя, бо тільки "в своїй хаті своя правда", а не в московському таборі праці чи психушці. Не може існувати інтернаціоналізм, поки не існують незалежні нації. І поки не буде незалежної і суверенної української нації, поти Москві не вдасться створити інтернаціоналізму. Бо все, що дотепер вони називали соціялізмом і інтернаціоналізмом, було і є нічим іншим, як російським шовінізмом.

Так само всі рухи такі, як "пангерманізм", "панамериканізм", "панарабізм", "панафриканізм", чи навіть "панславізм", є нічим іншим, як свого роду шовінізмом, бо вони засновані не так на любові до певної території, континенту чи групи народів, як на ненависти до інших груп, територій чи континентів.

Всі ті, що дуже не злюбили ідею націоналізму, хотіли б творити штучні організми, такі як об'єднані держави Европи, думаючи, що еконіміка приглушить почування патріотизму та націоналізму. Ми бачимо на прикладі Об'єднаних Націй, що вони не запобігли зростові націоналізму, а навпаки, з їхнього форуму проповідують радянський чи африканський шовінізм. Нація-держава не може зникнути, хоч навіть вона під цю пору є безсила супроти нуклеарних потуг. З історії знаємо, що надпотуги родилися та зникали, а нації існують, бо вони є чимось, що росте органічно. Сам націоналізм виявив себе найбільш живучим історичним рухом.




вівторок, 31 грудня 2019 р.

ВІД КЛЯВЗЕВІЦА ДО ЗІЯПА 1


Василь Федорович

 Причинок до історії стратегії

Очевидно, історія стратегії не починається від Клявзевіца, вона значно давніша. Але Клявзевіца важають батьком модерної стратегії і деякі його принципи важні до сьогодні.

Стратегія і тактика

Тактика — це вміння керувати військом у битві. Стратегія — це штука використання битв для остаточної перемоги над ворогом. (Клявзевіц). Те розрізнення між тактикою і стратегією було виразне й актуальне, коли військові сили були малі, а театр війни обмежений. В модерній війні, де входять в рахубу колосальні армії, розташовані на довжезних фронтах, та різниця затирається. До 18 ст. стратегія полягала на хитрощах, якими полководець старався обманути противника і здобути перемогу. Але коли війна і суспільство стали більше скомплікованими, стратегія мусіла взяти до уваги також економічні, технологічні, політичні, моральні і психологічні фактори. Тому стратегія сьогодні є не лише мілітарним поняттям, вона є заразом невід'ємною частиною державного керівництва. Звідси вилонилася стратегія вищого типу, т. зв. велика стратегія, яка об'єднує політику і зброєння так, щоб без війни осягнути намічені цілі; а якщо вже війна необхідна, то починати її тоді, коли є найбільший вигляди на перемогу.

На світанку

Напротязі історії було багато видатних полководців, що своїм стратегічним генієм здобували мілітарні перемоги й будували імперії. Для прикладу назвати хоча б кількох:

Олександер Великий (356-323 рр. перед Хр.) — чи не найбільший полководець античного світу; на 32-ому році свого життя створив імперію, що простягалася від Адріятичного моря до Індійського океана.

Ганнібаль (247-183 рр. перед Хр.) — картагінський полководець, що перший в історії перейшов зі своєю армією Піренеї й Альпи, а звідти вдарив на Італію і здобув непереможний — як здавалося — Рим.

Юлій Цезар (100-44 рр. перед Хр.) — завойовник Ґаллії (нинішньої Франції і західньої частини Німеччини).

Джінґіс-Хан (1167-1227 рр.) — монгольський володар, мілітарний геній. Його армія, з якою вирушив на підбій Европи, складалася в основному з кінноти і відзначалася блискавичною швидкістю та великою ударною силою. В своїй стратегії він стосував деколи відступ і дефензиву, щоб потім несподівано вдарити на ворога.

Наполеон І (1769-1821 рр) — своєю геніяльною стратегією і блискучими перемогами покорив — на коротко, щоправда, — цілу Европу.

Жаль що полководці минулого не залишили записок про свої походи і стратегічні потягнення. Щойно згодом військові письменники та історики — на підставі аналізи боїв великих вождів — встановили основні принципи стратегії.

Від Макіявеллі до Французької Революції (1500-1789)

Першим теоретиком мілітарної стратегії був Макіявеллі 2/ Правда, він більше відомий як державний муж і теоретик політичних наук. Для стратегії важливий його твір "Воєнна штука" ("Arte della guerra", 1513 р.), в якому він виклав принципи стратегії і тактики. Макіявеллі, захоплений античною історією, культурою і цивілізацією, пропонував реформу армії за староримськими зразками. Для нього основою армії, подібно як в Римі, мала бути піхота, організована на підставі загального набору. Це була якраз хиба Макіявеллі, бо середньовічна армія складалася в основному з кінноти (доба лицарства), а крім того мала іншу зброю, ніж римські леґіони.

Все-таки Макіявеллі — перший модерний військовий мислитель. Він звернув увагу на зв'язок військової штуки з політикою. Його твір став мілітарним клясиком і на нього покликувалися ще в 18 ст. Користав з нього нп. пруський король Фридрих II Великий (1712-1786); мав його в своїй бібліотеці американський президент Джефферсон (1743-1826) і також Клявзевіц признавав заслуги Макіявеллі.

До часу Французької Революції (1789 р.) провадилися війни між володарями, а не між народами. Не було національної армії, опертої на загальному наборі. Військо було поділене на дві окремі кляси без спільної ідеї: офіцери, для яких мотивом боротьби була честь, слава, амбіція і клясова свідомість — простих вояків, що трактували війну як ремесло, яким заробляли на життя. Ті вояки рекрутувалися з панщизняників-кріпаків (Австрія, Прусія, Росія); крім того було багато наємників-чужинців (Прусія, Англія). Взагалі у всіх країнах була тенденція набирати до армії людей, що були економічно непродуктивні та належали до найбільш здеґрадованих шарів суспільства. Тому цивільне населення ставилося до військовиків з резервою. Наприклад у Франції, яка мала ще найбільш національну — як на ті часи — армію, в каварнях та інших публічних місцях були написи :"Собаки, лакеї і вояки не бажані". Володарі і аристократи не сподівалися знайти якісь моморальні вартості серед нижчих суспільних верств, з яких рекрутувалися прості вояки. Не очікували від них ані відваги, ані лояльности, ані посвяти. Воякам не довіряли ані як одиницям, ані як групам. В бою вони завжди були під обсервацією офіцерів. Дезертирство було щоденним явищем.

Щоб піднести військового духа і скріпити дисципліну армії, уряди почали згодом опікуватися вояками: будували військові приміщення, забезпечували вояків одягом та лікарською опікою.

Для армії "старого режиму" (перед 1789 р.) професійні вояки були коштовні; вишколені відділи, втрачені в бою, нелегко можна було заступити. З тої причини полководці уникали відкритих фронтових сутичок з ворогом, а воліли здобувати твердині, склади поживи, лінії постачання, причому вживали більше винахідливости і маневрів, ніж сили удару. Таким чином повільна, мало інтенсивна позиційна тактика заступила рухомий фронт. Витворився новий тип т. зв. обмеженої війни, якої стратегія полягала на кумуляції малих успіхів, замість на повному знищенні ворога.

Техніку облоги і здобування фортець опрацював французький військовий інженер Вобан3 (17 ст.), який відкрив для військовиків природні і технічні ресурси та звернув особливу увагу на дисципліну в армії.

Нова доба (1789-1918)

Французька Революція викликала зміни в воєнній стратегії. Наполеонські війни (1792-1815) були короткі, вирішувалися на полі бою і закінчувалися миром (часто примусовим). Ті війни були зворотним пунктом в історії стратегії. Вони закінчили період, що почався приблизно 1500 р., і розпочали нову добу, яка властиво триває до сьогодні. Французька Революція започаткувала ближчі зв'язки між урядом і громадянами, створила нову організацію армії. На підставі закону з 1793 р. всі французи були зобов'язані до військової служби: молоді чоловіки до бою, — жонаті — заготовляти зброю й амуніцію, жінки — шити одяг і шатра та служити в шпиталях, старі чоловіки — заохочувати молодих до боротьби за батьківщину. Це помогло. Франція, якій загрожувала катастрофа, почала офензиву та побідно закінчила війну проти коаліції (Еспанія, Голляндія, Прусія). 

Йоміні

Швайцарський офіцер Антін Йоміні4, який був на службі в армії Наполеона, захоплений його воєнними успіхами, почав студіювати воєнне діло і причинився до розвитку стратегії. Його твори про воєнну стратегію були підставою військового виховання впродовж цілого 19 ст. Основні принципи Йоміні такі: сягнути якнайбільші сили на головний театр війни і маневрувати так, щоб почати бій тільки з частиною ворожої армії, при чому треба вдарити несподівано і сильно. Йоміні звертав особливу увагу на плянування воєнних дій та на бистроту ума й інтеліґентність полководця. Він започаткував створення воєнних генеральних штабів і військових академій в Европі.

Фридрих II Великий

Пруський король Фридрих II Великий впровадив новий стиль війни: це війна агресивна з рухомою стратегією; вона мала заступити дотеперішню повільну стратегію облоги. Прикладом такої війни є його похід на Шлеськ в 1740 р. Фридрих Великий давав перевагу кінноті; від армії вимагав дисципліни. Його метою було приневолити ворога до втечі й заняти його позиції. Пізніше він змінив свою думку: замість блискавичної війни, рекомендував війну позиційну, повільну з відповідними маневрами. Але незалежно від того, він любив несподівану офензиву в полі; коли ж мав слабі сили або хотів виграти на часі, вдавася до дефензиви, але активної дефензиви: з укріплень атакував ворожі позиції.

Клявзевіц

Клявзевіц виложив свої стратегічні принципи в творі " Про війну" (Vom Kriege). Згідно з його твердженням, війна є засобом для осягнення політичних цілей; тому війна є продовженням державної політики, тільки іншими засобами (замість дипломатичних нот — зброя). Для Клявзевіца війна є актом насильства; в ній нема місця на гуманність, поміркованість; основне — це фізична сила. Метою війни є приневолити ворога сповнити нашу волю, а він сповнить її тоді, коли його остаточно буде розброєно, або поставлено в таку ситуацію, що роззброєння буде неминуче.

Окрема проблема — це війна з коаліцією. Треба заздалегідь рішитися, котрого з союзників вдарити раніше  -  сильнішого чи слабшого; незалежно від децизії, треба за всяку ціну розбити коаліцію.

Важливою є в стратегії т. зв. точка тяготи, на яку слід скерувати головний удар. Точки тяготи — різні. Звичайно є нею армія, яку треба знищити. Коли територія роз'єднана цивільною незгодою, точкою тяготи є столиця. У випадку війни з коаліцією, точкою тяготи є сильніша армія або спільність інтересів між альянтами. В національних війнах, публічна опінія є важливим центром ваги. Тут Клявзевіц заторкує модерну концепцію психологічної війни, яка попереджує або супроводить чи заступає фактичний бій.

Найкращою стратегією, в розумінні Клявзевіца є завжди бути дуже сильним, а особливо в рішальній хвилині.

Клявзевіц розрізняє два роди війни:

1) необмежену, яка має за завдання знищити ворога і в ній числиться тільки кінцевий вислід,

2) обмежену, яка має на меті здобути деякі пограничні частини ворожої території на те, щоб затримати їх для себе назавжди або вжити її як козир при торгах за мир. Таку обмежену війну ведеться тоді, коли політичне напруження й політичні завдання є малі, або коли військові сили є такі, що ними не можна ворога знищити, а тільки послабити.

Загальнопринято в військовій стратегії, що офензива є основним чинником для перемоги над ворогом, бо атакуючий має ініціятиву й перевага є по його боці. Клявзевіц ставиться скептично до такого твердження і кладе велику вагу на дефензиву (військовики 19 ст. вважають це "чорною плямою" його стратегії), яку вважає сильнішою формою війни. Заатакований має — на думку Клявзевіца — по своїй стороні політичні симпатії і моральну підтримку; він має до своєї диспозиції цілий театр війни, укріплення, позиції, терен; користає з часу і всіх непередбачених подій, як, наприклад, втома ворожих військ. Але дефензива має бути активна, бо пасивна дефензива доводить до поразки.

Клявзевіц підкреслює також моральний і психологічний фактори. Командир має відзначатися відвагою, інтеліґентністю та рівновагою духа у всіх ситуаціях. Сильний характер перемагає природні сумніви й паніку. Важливий є "дух армії", а не тільки хоробрість. Головний боєвий удар має вбити відвагу противника, а не його вояків. Деякі завваги Клявзевіца про моральний чи духовий стан армії можуть його твердження про перевагу духовости над матеріялізмом не стратили ваги донині; той принцип можна стосувати до сучасної змеханізованої чи змоторизованої армії так само, як сто років тому до піхоти чи кінноти, бо "фізична сила це дерев'яна рукоять, а моральна сила — лискуче лезо меча".

На твір Клявзевіца ("Про війну") покликувалися всі мілітаристи впродовж цілого 19 ст. і пізніше аж до Першої світової війни включно. Послідовниками його теорії були передусім прусько-німецькі генерали Мольтке, Шліфен, Людендорф5. Покликувались на Клявзевіца також французькі військовики, хоч вважали його представником "прусіянізму і воєнної манії" 19 ст. та "найбільш німецьким" з усіх німців. Щобільше, покликувалися на нього також "миролюби" Маркс і Енгельс, які додали ще принцип тотальної війни ("нація під зброєю").

В 19 ст. багато економічних та суспільно-політичних політичних подій і перемін, як: повстання національних держав, експансія європейської цивілізації по цілому світі, індустріяльна революція, постійний поступ мілітарної технології, зріст військового потенціялу. Уряди контролюють експорт та імпорт, зберігають запаси металю, будують кораблі, споруджують військові бази і склади, здобувають колонії для допомоги материкові, заохочують приріст населення для збільшення військової сили. Завважується тенденцію до механізації армії, збільшення кількости війська, мілітаризацію населення, посилення воєнних операцій.

Між двома Світовими Війнами 

Гітлер

В періоді нацизму німці розвинули теорію Клявзевіца в тому напрямі, що в модерній війні треба мобілізувати всі матеріяльні і моральні засоби нації. Крім того нацисти "винайшли ідеологічне оправдання війни: расова вищість німецького народу і право природи, яке зберігає землю для людей, що мають енергію і волю її здобути та управляти. Щоб забезпечити успіх нової "блискавичної" війни, Гітлер перевів реорганізацію німецької армії. Від офіцерів вимагалося технологічних вмілостей і фізичної справности. Не бралося до уваги соціяльного стану, як це було за кайзера. Введено загальну військову службу і знесено привілей коротшої служби для студентів. Ця демократизація армії збільшила компетентність офіцерів. Не прийнялася тільки ідея Людендорфа про начальну позицію генерала і німецькі генерали перейшли під команду партії, яку очолював "капраль".

Гітлер звернув особливу увагу на моторизацію армії: звідси автостради, швидкі авта, літаки...

Успіхи Гітлера в Польщі, Норвегії, Голляндії, Франції були наслідком його ефективної комбінації мілітарної і політичної стратегії. Всередині держави він змагав до уніфікації німецького народу через безпощадне винищування опозиції, через пропаганду в радіо і пресі, через заклики до національної гордости,   мілітаризму,   пангерманізму, расової вищости, повага до держави. Така психологічна й емоційна мобілізація народу розбуджували волю до боротьби. Щоб здобути на Сході Европи "Lebensraum", Гітлер мусів забезпечити собі західні кордони. На його думку, в континентальній Европі може бути тільки одна потуга — Німеччина, а Франція — найбільший ворог Німеччини, мусить бути знищена. Щоб здобути гегемонію в Европі, Гітлер мусів дійти до порозуміння з Англією та Італією; боявся воєнного потенціялу Америки, але сподівався зневтралізувати його при помочі Англії. Це була суть Гітлерової політичної стратегії. Гітлер старався роз'єднувати своїх противників, ширив між ними дефетизм, застрашував їх силою свого літунства, яке радо показував закордонним дипломатам.

Мілітарно Гітлер заскочував своїх противників несподівано, по одному: Польща, Бельгія, Голляндія, Франція. Кампанія проти Норвегії — один з найблискучіших мілітарних операцій в модерній історії — забезпечила північне крило Німеччини та завдала серйозного удару бритійським морським силам. Правда, удар не був смертельний, але значно утруднював боротьбу проти німецьких підводних човнів.

Сталін

Також Сталін стосував під час Другої Світової війни стратегію Клявзевіца, а зокрема його принцип активної дефензиви. Зараз на початку війни він видав наказ, щоб на випадок відвороту армії:

1)  евакувати увесь рухомий інвентар, не залишити ворогові ані одної льокомотиви, ані одного вагона, ані одного фунта зерна, ані одної літри безини;

2)  колгоспники мають забрати всю худобу, а запаси збіжжя передати державним органам для відтранспортування вглиб країни; все, чого не можна вивезти — знищити;

3)  на теренах, занятих ворогом, формувати партизанські загони й диверсійні відділи, щоб бити ворога, нищити мости й дороги, пошкоджувати телефони й телеграфи, підпалювати ліси, військові склади, транспорт;

4)  на окупованій території створювати умовини, нестерпні для ворога та його співробітників; їх треба винищувати безпощадно на кожному кроці.

Літунство

В останній світовій війні широке застосування мало літунство. Повітряні бої мали вирішальне значення. Ще на переломі 19 і 20 ст. два військовки, італієць Ю. Дугет і американець В. Мічел 6  передбачували велику ролю літунства в майбутній війні. Згідно з їх поглядом, літунство це дуже сильний засіб офензиви, а оборона перед ним майже неможлива. Крім того, внаслідок інтенсивного бомбардування підупадає мораль і дух спротиву цивільного населення. Отже, вони рекомендували:

1)  на випадок війни здобути перевагу в повітрі;

2)  вороже літунство включно з літунськими інсталяціями знищити на землі, а не чекати на повітряний бій;

3)  бомбардувати, крім військьових споруд, також центри індустрії і цивільного населення поза боєвою лінією;

4)  завданням суходільного війська має бути дефензива; воно має тримати фронт і не допускати ворога до офензиви.

Зіяп

Під час війни у В'єтнамі (1945-1975) розвинувся окремий рід стратегії. її винахідником і реалізатором був ген. Зіяп. Його думки такі:

Воєнна штука — це боєва настанова цілого народу, його політична свідомість, його духова мобілізація. Нарід, який хоче здобути незалежність, мусить воювати всіма засобами. Ворога треба винищувати, атакувати його рішуче, без перерви, у всіх місцях, всіма силами. Важливий тут моральний чинник, відвага, винахідливість. Вміти малими силами перемогти ворога з великим економічним і мілітарним потенціялом. Старатися піднести до максимум боєздатність своєї армії, а рівночасно не дозволити ворогові поповнити свої сили. Устабілізуватися в сільських районах, а розвивати офензиву проти ворога всюди — в горах, долинах, містах. Завжди бути в офензиві й постійними атаками ослаблювати поодинокі відтинки ворожого фронту. Стосувати стратегію довготривалої війни, бо вона деморалізує ворога й вичерпує його сили. Покладатися на власні сили, але незалежно від того, шукати зовнішньої допомоги.
Зіяп присвячує особливу увагу партизанській війні. В його розумінні, партизанка — це народна війна малої й економічно відсталої країни проти добре вивінуваної армії. Партизанка сповняє своє завдання тільки в початковій стадії війни. Пізніше входить в дію регулярна армія, бо тільки вона взмозі знищити ворога й вибороти незалежність.

У В'єтнамі Зіяп впродовж років стосував змінну стратегію. Він знав, що було б нерозумно провадити стандартну позиційну війну проти американської переваги в вогнепальній зброї. Тому він уникав сутички з великими американськими силами, а тільки несподіваними нападами старався надщербити сили ворога. Коли американці заміряли повести офензиву, щоб прочистити терен, то в'єтнамські відділи, користаючи зі своєї розвідки, просто "зникали". Це була т. зв. укрита оборона. Виняток від тої практики був у 1968 р., коли Північний В'єтнам розпочав офензиву проти 36 провінційних столиць. Ця операція була під оглядом мілітарним невдала, але політично успішна. Вона викликала в Америці противоєнні настрої та переконання, що Америка тої війни не виграє. Зіяп знову повернув до малих атак на американську армію, а зате сильніше почав атакувати південно-в'єтнамські війська. Друга масова офензива в 1972р. приневолила армію Південного В'єтнаму до відступу.

Нові течії

Спираючись на історичному досвіді і різних теоріях, сучасні військовики встановили певні принципи модерної стратегії. Найважливіші з них:

1)  Головною метою стратегії є виграти війну і заключити мир. Завдання армії — знищити сили ворога або тільки його волю спротиву.

2)  Тільки офензива приносить позитивні результати; в офензиві командир має ініціятиву, свободу дії, накидує ворогові свою волю й унеможливлює йому перехід до атаки. Більше того, офензива збуджує в армії войовничий дух. Дефензива — в найкращому випадку може відвернути поразку; продовжена дефензива породжує неспокій, знижує моральний стан армії, створює дефетизм. Ті психологічні ефекти переносяться в запілля й послаблюють інтерес та енергію до війни. З другого боку, було б нерозумно стосувати офензиву в умовах, коли нема виглядів на перемогу. Тому деколи вказана дефензива, особливо коли треба приготовити сили до наступу. Отже, дефензива є тільки тимчасовим стратегічним засобом для виграння на часі. На всякий випадок уникати пасивної дефензиви, а навпаки — турбувати ворога в обмежених атаках і рейдах та створювати ситуацію пригожу до офензиви.

3)  Єдність команди забезпечує гармонію воєнних дій.

4)  Концентрація військових сил в відповідному місці й часі, щоб завдати ворогові рішального удару. Приклад: концентрація в Англії великих аліянтських сил —  суходільних, морських і повітряних — для інвазії Европи в часі Другої світової війни.

5)  Маневрування — воно саме по собі не дає рішальних результатів, але поєднане з вогнепальною зброєю, добрим проводом і військовим запалом може перемогти більші сили ворога. Наполеон казав: "Коли я з малими силами стояв проти великої армії, то скоро перегруповував своє військо і блискавично вдаряв на одне вороже крило і нищив його. Користаючи з тимчасового замішання ворога, спричиненого моїм маневром, я вдаряв на інший ворожий пункт з цілою силою і розбивав його". В Другій світовій війні німці маневрами окружили великі армії СРСР під В'язмою, Брянськом і Києвом.

6)  Несподіваний напад — це найбільш ефективна і сильна зброя. Полягає на тому, щоб вдарити на ворога в часі, місці та в спосіб, до якого він не приготований. Роди несподіванки різні:   швидкість, секретність, обман щодо розташування війська та його плянів, змінливість методів і засобів боротьби, введення нової зброї, техніки.

7)  Безпека власного війська перед несподіваним ударом ворога. До того потрібна добра розвідка.

8)  В мілітарних операціях модерної війни бувають різні ускладнення, які утруднюють виконання військових планів. Тому вимога: пляни не сміють включати непотрібних заплутань, а накази мають бути прості, ясні і дефінітивні.

9)  Наполеон цінив понад усе моральний стан армії. Військо, позбавлене ідей, несвідоме свого завдання, не виправдує покладених на нього надій. Передумовою успіху є висока мораль, боєвий дух, довір'я до командира, дисципліна.

10) Розбиті ворожі сили можуть переорганізуватись і вступити знову в бій. Щоб до того не допустити, треба йти за ворогом в погоню і знищити його або взяти в полон.

Нуклеарна доба

Введення в дію нуклеарної зброї вплинуло до деякої міри на стратегію. Сила тої зброї така велика, а засяг її нищівности такий колосальний, що рішення про її застосування є справою державної політики, а не тільки самої мілітарної стратегії. Важливим елементом у війні є знищення зв'язку, як нпр. ліній комунікації, постачання, та фабрик зброї, літунських і морських баз. Для того в Другій світовій війні треба було, наприклад, около 200 літаків, щоб скинути 20.000 тон тонн вибухових матеріялів. На Гірошіму один літак скинув тільки одну атомову бомбу...

Нуклеарна зброя збільшила ударну силу армії та її спроможність знищити ворожі сили. Але покищо нема познак, що вона усуне принципи мілітарної стратегії. Можливо, що вона зліквідує деякі проміжні завдання армії й буде прямувати відразу до кінцевої мети — знищити ворожі сили і його волю спротиву. Потреба "розосередження", як засіб охорони перед нуклеарною атакою, та швидка зміна умов бою, а враз із тим конечність скорої децизії, — підкреслює принцип нескладности і єдности команди. Офензива є суттєва; нуклеарна зброя дає армії більше нагод до наступу. Пасивна дефензива в нуклеарній війні — фатальна. Маневрування і несподівані атаки — дальше важливі. Провідною думкою сучасної стратегії є здібність маневрувати розкиненими силами та концентрувати їх до атаки в означеному часі й місці, а потім знов, після виконання завдання, "розпорошити" їх, щоб не ставити їх на прицілу для нуклеарної зброї.

Є голоси, що в нуклеарній добі — в наслідок страшної сили нової зброї — великі з'єднання регулярної армії будуть непотрібні. Малоправдоподібне, щоб майбутні війни вирішувалися тільки нуклеарною зброєю; людський елемент завжди необхідний. На всякий випадок, армія, її озброєння, вишкіл і техніка мусять бути змодернізовані відповідно до вимог нової доби.


Література

1)  Clausewitz, C. On War. London, 1966.
2)  Earle, E. M., Makers of modern strategy. Princeton, 1944.
3)  General Vo Nguyen Giap:
      a)  Guerre de liberation. Paris, 1970.
      b)  Guerre du peuple, armee du peuple. Paris, 1972.


_____________________
1  (Carl von Clausewitz, 1780-1831) — пруський генерал і теоретик воєнної стратегії. Зіяп (Vo Nguyen Giap, 1911 -) — північно-в'єтнамський міністер оборони і генерал, один із визначніших азійських стратегів, провадив успішно війну проти Франції, Південного В'єтнаму і Америки.

2  Макіявеллі (Nicolo Machiavelli, 1469-1527) — італійський державний муж і письменник. Його головний політичний твір "Монарх" ("II principe").

3   Вобан (Vauban, Sebastien Le Prestre de, 1633-1707) — французький маршал, визначний військовий інженер.

4  Йоміні (Antoine, Henri Jomini, 1779-1869) — генерал французької армії під час наполеонських воєн, військовий історик і критик.

5  Мольтке (Moltke, Helmuth Johannes Ludwig von, 1848-1916); Шліфен Schliffen, Alfred Graf von, 1833-1913);  Людендорф  (Ludendorf, Erich), 1865-1937).

6   Дугет (Douhet, Giulio, 1869-1930); Мічел (Mitchell, William, 1879-1936).

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації