ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 5 грудня 2019 р.

ВИШКІЛЬНИЙ ТАБІР УКРАЇНСЬКИХ ЮНАКІВ У МАЛЬТІ (КАРИНТІЯ)


Роман Крохмалюк


З початком 1943 року, провідник вишколу німецької молоді ("Гітлер Юґенд") Зіґфрід Нікель, предложив головному командуванню німецьких збройних сил свій плян, заступити німецьких вояків, що обслуговували протилетунську артилерію на терені Німеччини та окупованих країнах Европи, відповід-



Табір українських юнаків в Мальті. (Каринтія)
"Лекція орудування крісом".     


но вишколеними хлопцями у віці 15 до 17 літ. Вони мали б теж виконувати зв'язані з цим операціями допомічні праці, як доставу амуніції для зенітної артилерії, обслугу прожекторів, підслухових апаратів тощо. У цей спосіб велика кількість німецьких вояків могла б бути вжита по короткому перешколенні на фронтах, де брак свіжих дивізій давався уже сильно відчувати.

Плян полковника Нікеля показався у практиці дуже добрий. Німецька молодь скоро привчалася воєнного діла і заступила в коротці у протилетунській обороні німецьких вояків. Коли однак німецьку молодь почали вже з початком 1944 року покликувати у віці 17 літ до регулярної військової служби, німці почали заступати її молоддю з окупованих країв Европи, причому набір ненімецької молоді мав бути переведений на підставі добровільних зголошень.

З початком 1944 року переведено було за згодою центральних комітетів Латвії та Естонії набір хлопців і дівчат до протилітунської оборони. Лотиші та естонці, провіривши, що большевики посуваючись на східньому фронті вперід, включають насильно молодь із свіжоокупованих земель до червоної армії, та висилають її без військового вишколу на фронт, радо дали свою згоду. У короткому часі виїхала їхня молодь разом з учителями-опікунами до Німеччини на службу при відділах протилітунської оборони.

Укоротці виявилось, що кількість цієї молоді не вистачальна і німці перевели набір молоді на Литві і Білорусі а опісля звернули свою увагу на українські землі.

Проф. В. Кубійович як голова Українського Центрального Комітету та деякі його референти поставилися до набору нашої молоді до юнацтва негативно*) та по довших нарадах окремо в тій ціли скликаній громадській колегії, що складалась з 16-ти членів, рішено було дати згоду на набір молоді до юнацтва, за принципом добровільних зголошень.

У міжчасі воєнні дії на східному фронті випередили вс пляни та наради УЦК в цій важливій справі. Коли громадська колегія повзяла своє рішення, штаб полк. Нікеля мав уже два вишкільні табори з українськими юнаками, а саме в Переворську в Галичині та в Мальті в Каринтії.

Назначений проф. Кубійовичем на керманича Відділу Молоді, заступати справи юнаків перед німецькими чинниками, учитель 3. Зелений мав разом із своїми співробітниками повні руки роботи. Перш за все треба було підшукати духовників обох віросповідань, вчителів для поодиноких таборів, та нав'язати з юнаками і проводами таборів зв'язки.

З українських юнаків тільки не ціла тисяча була приділена до літунських формацій, де вони працювали в протилітунській обороні. Переважаюча більшість попала на працю до літунських варстатів та фабрик зброї. Закінчивши 18 років, юнаки мали право перейти до 1-ої УД УНА.
Маючи це на увазі німці призначили один з найкращих вишкільних таборів німецької молоді, що находився в місцевості Мальта в Каринтії для вишколу українських юнаків, майбутніх вояків 1-ої УД УНА. У цьому таборі німецька молодь діставала військовий передвишкіл і тому цей табір мав назву "Табір Військової Справности".

Українські юнаки приїхали в число 239**) до табору Мальта 10 липня 1944 року. Відділ Опіки над Молоддю вислав 22 липня 1944 р. двох учителів-опікунів, що ними були: Ковалисько Антін — директор торговельної школи у Львові та Керницькнй Іван — гімназійний учитель зі Стрия.

Більшість юнаків у таборі Мальта походила з Галичини, декілька тільки з Волині, Буковини та Центральних Земель України. Між юнаками переважали учні середніх шкіл, хоча були теж такі, що мали лиш кілька кляс народньої школи. 3-го серпня 1944 року/ приїхав до табору, присланий головним духовником 1-ої УД УНА о. д-ром В. Лабою, о. Омелян Камінський, якого однак вже по чотирьох тижнях відкликано до Дивізії.

Місцевість Мальта находилася в Каринтії у гірському пасмі Високих Татрів, на висоті 870 метрів над поземом моря. Положений в долині над рікою Мальтою, табір окружений горами, з яких сотні метрів спадали вниз малі шумливі водоспади. Перед Другою світовою війною місцевість Мальта належала до найкращих курортів Австрії, який по прилученні Австрії до Німеччини замінено на вишкільний табір німецької молоді.

Командиром табору був професійний провідник німецької молоді, старшина зброї СС — Шілє. Його штаб складався з чотирьох німецьких інструкторів та адміністраційної обслуги. Всі вони ставились до українських юнаків прихильно і коректно, причому держали строгу військову дисципліну. Тому, що не всі розуміли німецьку мову, до помочі інструкторам відряджено було з Дивізії кілька наших вояків. Це були: Винницький Антін, Диба Григорій, Макар Зенон, Мигаль Володимир та Смук Василь. Юнаки були приміщені в привітних чистих бараках. Харчі були вистачаючі. Юнаки мали до диспозиції вигідні вмивальні та душі з зимною і гарячою водою.

Вчителі А. Ковалисько та І. Керницький вчили українську та німецьку мови, історію, географію та спів. Юнаки звикли скоро до військової дисципліни а з цим вислід навчання військових предметів як теж і предметів що їх викладали наші вчителі, був дуже добрий. Юнакам проходив кожний день скоро і цікаво, завдяки різноманітній програмі, бо лекції що їх проводили наші вчителі, чергувалися з різними військовими дисциплінами.

Вишкіл юнаків у таборі Мальта тривав від 10 липня до 30 вересня 1944 року. Дня 1-го жовтня юнаки від'їхали до вишкільного табору 1-ої УД УНА в Нойгаммері.

Багато юнаків, учасників цього так мало відомого у нас вишкільнбго табору Мальта, находимо сьогодні на еміґрації. Пройшовши тверду військову школу в 1-ій УД УНА, загартовані в боях, вони займають сьогодні в країнах свого поселення різні поважні становиша. Поміж, ними находимо, шоб згалати тільки кількох — свяшеника Української Помісної Католицької Церкви о. мітрата М. Бутринського (Чікаґо) інженера В. Кізиму (Дітройт), далі голову станиці кол. вояків І УД в Клівленді Лева Кусяку, та декілька промисловців і професіоналістів, що живуть і працюють в Канаді та США.


_______________
*   Гляди:  З.Зелений, "Українське Юнацтво у Вирі Другої Світової війни", стр. 6.

** Детто, сторінка 62. Подано помилково цифру 200 юнаків в Мальті. Повний список юнаків табору, в Мальті находиться в автора повищої статті.

вівторок, 3 грудня 2019 р.

ЩОДЕННИК ҐЕББЕЛЬСА


Юрій Тис-Крохмалюк


                     Goebbels Tagebücher, ( 1942-43 ) ZUERICH1948


Повне опрацювання історії Дивізії "Галичина" вимагає вияснення багатьох питань, які не торкаються безпосередньо історії цієї формації; йдеться про причини, які спонукали німецьку владу відкинути расові принципи відносно українського народу, отже принципи, які були перешкодою у творенні українських збройних сил для боротьби проти російської комуністичної імперії. Дальшою вимогою для студій є провірити твердження різних авторів в українських публікаціях часто сумнівної вартости. Для дослідів над ґенезою Дивізії і нездійснених плянів на майбутнє важливим чинником є здати собі справу про сили, які діяли тоді у німецьких політичних колах, про атмосферу, в якій діяв Гітлер, але теж і сили спротиву його наказам тощо.

Сьогодні існує дуже багата література поважних німецьких авторів, а теж і видано офіційні і приватні щоденники відповідальних у роках війни осіб. В більшості з них нема згадки при Дивізію "Галичина", автори говорять чи пишуть тільки про їхній засяг праці і відповідальности та тільки припадкові вістки доходять до них. Нехтувати таким матеріялом не можна, бо якраз, провіривши сотні сторінок, несподівано знайдемо цінну для нас вістку.

Таким приміром може бути книга промов Ґеббельса, у якій я натрапив на вістку про радієву пропаґанду полонених німецьких генералів з липня 1944 року з закликом переходити на сторону большевиків. Цей матеріял друкований у попередних  числах   "Вістей  Комбатанта"  —  це все, що посередньо відноситься до битви під Бродами.

Зате у щоденнику, який обговоримо тепер, є більше матеріялу, який стосується українських справ, а тим самим і атмосфери, яка сприяла думці різних осіб з мілітарного і політичного проводу Третього Райху, створити українські збройні сили.

В усіх згаданих німецьких матеріялах автори говорять про східній фронт як про боротьбу проти Росії (Русслянд). Україна — це територія на якій можна створити нову територію великої Німеччини, викинувши українське населення за Урал, чи, знищивши його інтеліґенцію, довести до стану безвольних рабів. Можна теж створити українську державу у такій чи іншій залежності від Німеччини.

Спротив України большевицькій окупації і навіть існування української держави 1918 року в політичних калькуляціях не мало значення. Зате найменший вияв політичної чи мілітарної сили лякає окупанта, не тільки тогочасну Німеччину, але і теперішній СССР, і навіть польських еміґрантів, американських політиків та теперішні дві Німеччини. Вистарчає пригадка про політику Кіссінджера і заяву "Стейт департаменту" про небезпеку національних розрухів в середині "Рашії", щоб здати собі справу про важливість силового чинника у міжнародній політиці. Тому теж уже під першими вістками про повстанські відділи в Україні, хай ще не зорганізовані як слід, Ґеббельс виявляє певного роду тривогу:

25 лютого 1942. Сторона 100:

"У східній політиці ми мусимо — це вже узгіднено з фюрером — приступити до переставлення нашої пропаґанди і політики. Дотеперішня пропаґанда і політика спиралася на тому, що простір Сходу ми можливо скоро захопимо у наше посідання. Ця надія не здійснилася. Отже, ми мусимо тут наставитися на довшу акцію і це змушує нас змінити наші кличі і нашу політику в основних питаннях. Може стане колись конечним наставити у окупованих краях фіктивні уряди". 1)

6 березня 1942. Сторона 113:

"Небезпека партизан зростає з тижня на тиждень. Партизани опановують цілі райони в окупованій Росії і діють там своїм терором. Теж національні рухи стали більш нахабними, як ми зпочатку сподівалися. Це відноситься до балтицьких держав, як і до України".

(В той час почали діяти уже українські повстанські відділи, але німці не вміли їх розрізнити від большевицьких).

20 березня 1942. Сторона 127:

"Гітлер чується недобре, має напади заворотів. У інтимній розмові сказав, що чується хворим". Сторона 129: Ґеббельс згадує, що настрої в Німеччині погіршилися. Сторона 131: "Страшна зима. Нема одягів і забезпечення. Велику частину вини поносить Бравхіч, він неслухняний і все щось має проти". Сторона 132: "Гітлер хотів іти на Кавказ, а не на Москву, але це перевів Бравхіч із своїм штабом. Гітлер каже, що Бравхіч боягуз і не розуміється". Сторона 133: "Гітлер має велику повагу перед совєтським веденням війни. Брутальні накази Сталіна врятували російський фронт. Такої суворости нам часто бракувало".

21 березня 1942. Сторона 140:

"Гітлер проти боязких генералів. Ґерінґ теж. Але проти Ґерінґа виступає Фрік з закидом, що він є ніщо. Ґеббельс це потверджує. Теж Розенберґ проти Ґерінґа".

28 березня 1942. Сторона 144:

"Ваффен СС найкраще вивінувані, про це дбає їхній провід. З тієї причини є конфлікти з армією. Але вина по стороні армії, її провід не дбає. ОКВ (головне командування вермахту) — це бюрократи".

26 квітня 1942. Сторона 174:

"В Україні жителі були з початку більш склонні бачити фюрера як рятівника Европи і тепло приймали вермахт. Це наставлення вповні змінилося продовж кількох місяців. Ми в нашій політиці засильно били по голові росіян, а передусім українців. Палиця на голови українців і росіян не є завжди переконуючим аргументом".

29 квітня 1942. Сторона 183-184:

"Новий клич — «Земля для селян» — сильно подіяв серед селян. Ми могли це мати набагато скоріше, якщоб ми вели розумнішу і передбачливу політику. Але ми були забагато наставлені на короткотривалу війну і бачили перемогу так близько, що думали — не варта займатися такими психологічними проблематиками. Що ми тоді занедбали, мусимо тепер наздігнати важкою працею".

2 травня 1942. Сторона 188-189:

"Кох скаржиться у свому звіті на повну невидайність праці міністерства Сходу. Там творять пляни на майбутні десятиліття, а тимчасом актуальні проблеми є так пильні, що їх ніяк не можна відсувати".

16 грудня 1942. Сторона 227:

"Берлінський крайсляйтер Керайн веде військовий пропаґандивний відділ для України. Він звітує, що українці — це дуже працьовитий і приязний нарід; якщо з ними правильно поводитися, можна з них щось мати. Жінки — домінуючий елемент. Вони особисто дуже чисті й інтеліґентні. Чоловіки лінюхують і вимагають ясного і твердого проводу".

2 березня 1943 Сторона 237:

"Цайцлер написав листа в справі проклямації для Сходу проти Розенберґа. Між ними інтриги і ворожнеча". Сторона 241-242: Ґерінг говорив, що Павлюс боязливий і напевно в полоні буде промовляти в московському радіо. Ґерінг каже, що Гітлер в третьому році війни постарівся на 15 років, замкнувся від світу і від життя та веде нездорове життя через обставини в бункрі. Нема проводу в зовнішній і внутрішній політиці. Ґерінґ є теж проти Розенберґа, який надається на вченого, а не до міністерства, де потрібний провід для 100 мільйонів людей, а не адміністрація". Сторона 243: "Кожний робить що хоче". Ґеббельс робить закиди, що Ґерінґ, як шеф Ради міністерства для оборони райху, нічого не робить.

9 березня 1943. Сторона 255:

"Гітлер каже, що генерали ошукують його, що не розуміються на нічому, навіть на веденні війни". Сторона 258: "Теж генеральний губернатор для  Польщі Франк втратив вповні довір'я у Гітлера".

18 березня 1943. Сторона 277:

Високі державні і партійні провідники роблять ліві інтереси, чорна торгівля харчами. Теж почалися саботажі воєнних заряджень, корупція, недозволені достави харчів великими кількостями. В народі говорять, що проміненти мають "дипломатичні" приділи харчів.

19 березня 1943. Сторона 282:

"Теж позафронтові терени стали осередками корупції. Коли німці покинули Харків, командант міста звітував, що всі військові припаси знищено. Коли ж німці відбили місто, знайшли німецькі припаси у великих кількостях. Багато воєнних судів".

14 квітня 1943. Сторона 298:

Генеральний комісар Києва звітує, що управа землі зменшилася о 130.000 гектарів. Це дуже жалюгідне явище, яке постало частинно тому, що ми не поводилися як слід з селянами. Якщо ми з ними краще поводилися б, мали б правдоподібно більше збіжжя.

16 квітня 1943. Сторона 300:

"Американська інформативна служба подає, що Рузвельт з Іденом вирішили відновити Польщу в передвоєнних старих границях. Якщо Рузвельт й Іден мають взагалі що-небудь вирішати!"

17 квітня 1943. Сторона 301:

"Ґеббельсові принесли листи і зарядження Коха і Розенберґа, які виявляють повний хаос в адміністрації України. "Розенберґ заступає помірковану лінію поступовання, Кох —
радикальний напрям. Обидва виграють себе у розпорядженнях як великі знавці Сходу: Кох як житель Ельберфельду, а Розенберґ як балтійський емігрант".

21 квітня 1943. Сторона 308:

Ґеббельс мав нагоду говорити з ваффен-СС, які брали участь у боях за Харків. "Те, що оповідали, годі описати. Почату організацію запілля завинили просто воєнні злочинці. Треба б провести цілу серію розстрілів, щоб зробити порядок. На жаль, фюрер, ще не рішився щонайменше тепер. Події при німецькому відступі страшні. Запілля мало великі припаси харчів, зброї, амуніції, які залишено незнищені. Але організації запілля везли з собою килими, брюка, образи, меблі, а теж російських стенотипісток як важне воєнне добро. Можна догадатися, яке враження це робило на з'єднання ваффен-СС, які зустрічали ті каравани, коли маршували вперед проти большевиків".

Ґеббельс заздрить японцям, які на здобутих територіях створили регіональні уряди, даючи принаймні вигляд національної свободи. "Чому не робимо цього на Сході?"

8 травня 1943. Сторона 323:

Фюрер висловив думку, про справу Тухачевського, та що ми були фальшиво зорієнтовані, коли думали, що Сталін зруйнував через те Червону армію. Навпаки: Сталін усунув усі опозиційні кола з ЧА і досягнув того, що дефетистичні впливи внутрі тієї армії зникли. Теж уведення політичних комісарів виявилося для ЧА надзвичайно корисно. Сталін мав ще ту перевагу в порівнанні з нами, що не мав опозиції, яку зліквідував 25 років тому.

15 травня 1943. Сторона 346:

Обставини в Україні є дуже сумні. Наша тамтешня адміністрація не була здібною прихилити до співпраці український народ. Жнива будуть слабі. З припасів збіжжя ледве вигодуєм наших вояків. Про транспорт харчів до Німеччини навіть не можна мріяти. Ми, німці, не є особливо здібні до адміністрування окупованих територій.

22 вересня 1943. Сторона 443:

На Сході можна говорити про поважну кризу. Вона постала з того, що в Росії основано так зване "Товариство старшин", яке опублікувало заклик проти фюрера з багатим пропаґандивним матеріялом проти нашої політики і ведення війни. Багато генералів і високих старшин, які опинилися в большевицькому полоні, підписало цей заклик. Очевидно, не можна твердити, що ті підписи є правдиві, а коли так, то чи віддані під примусом.

23 вересня 1943. Сторона 450:

Управа Вільної Німеччини у Москві є дуже активна. Генерал Зайдліц говорить навіть у радіо. Глибше впасти генерал старого прусського роду не може.

2 листопада 1943. Сторона 459-460:

Німецькі втрати за час від 11 жовтня до 20 жовтня виносять на Сході: забитих 9.279, ранених 39,540, пропавших 5.225. Далі так годі. Як подумати, що за цілий час війни на Сході ми втратили три мільйони вбитих, ранених і пропавших, то ми переплатили цю війну. Очевидно совєти мають величезні втрати, але вони можуть собі на це дозволити. В якийсь спосіб мусимо припинити цей спуск крови, бо інакше стоїмо перед небезпекою, що поволі на Сході скровавимося.

17 листопада 1943. Сторона 482:

"Це сумно, що у Комітеті Вільної Німеччини в Москві цілий ряд німецьких генералів, головно аристократів, станув до услуг Сталінові".

25 листопада 1943. Сторона 491:

"Читаю нову промову генерала Зайдліца, надану в московському радіо".

На цьому кінчиться щоденник міністра пропаґанди Третього райху д-ра Ґеббельса. Уже перші місяці війни на Сході виявили, що плянування Гітлера знищити Совєтський Союз у короткому часі було сперте на уявних оцінках московського противника. Німці — як виказують інші джерела — не мали змоги розвідати про сили Совєтського Союзу. Мимо того, що перші роки дали німцям численні перемоги на полях боїв, надії на перемогу Німеччини вже не було. Дальші матеріяли, які маю до диспозиції, викажуть і моральний упадок Німеччини у тому часі, коли Дивізія "Галичина" ще формувалася, а вояки перебували на численних курсах і в підстаршинських і старшинських школах. Про дійсний стан Німеччини ми, звичайно, не знали, хоч догадувалися хоч би з перебігу битв і боїв на всіх фронтах війни.

Якщо ми не вивчимо матеріялів, де знайдено докази, що було так, а не інакше, тоді поле для здогадів, далеких від дійсности, відкритий. Можемо однак сказати, що в час творення Дивізії вчасною весною 1943 року, в краю було кожному ясно, що перемога не буде по стороні Німеччини. Перед нами стояло велике незнане. Чи знову втратимо історичну нагоду, коли над східньою Европою зависне політична і силова порожнеча? Ми не ставили до німців ніяких політичних вимог. Вони уже не могли б їх додержати. Зате ми станули на становищі, що Дивізія не може бути вжита на західньому чи на іншому фронті проти західніх аліянтів. Українська Дивізія бореться тільки проти російського імперіялізму.


_____________________________
 1)   Тексти у знаках наведення означають докладний переклад оригіналу. Тексти без знаків наведення — це скорочення або мої пояснення.



неділя, 24 листопада 2019 р.

В НОВИХ МІХАХ — СТАРЕ ВИНО



В. Ґоцький

Паризька "Культура" багато своїх сторінок присвячує українській проблематиці і старається підходити до тих справ об'єктивно. Під тим оглядом належить до "білих круків" і за це належить їй з нашої сторони й признання і симпатія. Бо в понурій дійсності просяклій шовінізмом, заґлобівським імперіялізмом та принижуванням своїх поневільних сусідів й потенційних союзників — виступи авторів "Культури" вносять трохи свіжого вітру у нашу задушливу атмосферу взаємних обвинувачень, дорікань та часто зовсім безглуздих обвинувачень.

Знаменним і цікавим є виступ на сторінках "Культури" автора з краю, що підписався "Р.З." Його помічення поміщені у 5/78 "Культури" під наголовком "Взаємини польсько-українські насвітлені з Краю" є наскрізь позитивні, збуджуючі віру в протверезіння наших сусідів, коли мова про наші сучасні можливості та уклад відносин у майбутньому, але лише до хвилини, доки він обмежується до теоретичних роздумувань. Коли ж торкається справ поточних, справ, які нині стоять на порядку дня у сучасній Людовій Польщі — то авторові далеко й до об'єктивізму й до доброї волі зрозуміти глибину проблеми українсько-польської дійсности в Польщі.

Пан Р.З. ставить нам перед очі "Деклярацію в справі українській", зложену на сторінках паризької "Культури" польськими контрагентами. Українська сторона цю деклярацію прийняла прихильно, як чергову спробу наладнати шляхи для обопільного порозуміння, для спільного добра. Висунула певні застереження до деяких формуловок, але в засаді прийняла її як вияв доброї волі, як крок до порозуміння.

Але похваливши цю "Деклярацію" як зразок доброї волі, назвавши її передумовою для взаємодовір"я, пише далі таке: "Браття Українці хай не ображаються, коли їм скажу, що замало з їх сторони є намагання бути об'єктивними (принайменше так відчуваємо в краю, і то ті, які є приятелями українського народу й бажали б для нього як і для свого народу всякого добра). Нажаль, часами читаємо речі, які не є згідні з правдою, отже кривдячі польську суспільність, що зовсім не будує мостів, але нищить ті, які існують..."

І як приклад наводить деякі місця з "Голосу Українців з Польщі", який містить деякі зформулювання, на думку автора, незгідні з дійсністю, які приносять шкоду обом народам.

Автор цитує 5 засадничих проблем, які, на його думку, є невірно зформульовані. Це:

1.  Насильна асиміляція і переселенча акція.
2.  Дискримінація.
3.  Нищення церков при допомозі польського клиру.
4.  Заборона фестивалів на українських теренах.
5.  Польський шовінізм, що проявляє себе у продукції книг, наукових праць та фільмів.

Застерігаюсь, що не диспоную ані документами, ані річевими доказами з місць, але цікавлюся подіями та розвитком взаємин між українською меншістю а Польським Урядом, Церквою та суспільством у сучасній Польщі. Тому в полеміку з автором мені важко вступати. Але, в ім'я взаємного зрозуміння, як основи для порозуміння, шановному авторові хочу піддати під розвагу деякі думки, в зв'язку із ним висуненими застереженнями. Не виключаю, що автори "Голосу Українців з Польщі" в деяких моментах могли бути надто суб'єктивні, що зрештою зовсім зрозуміле, як з уваги на ситуацію "меншини", так і на наш історичний досвід у наших взаємовідносинах.

Насильна асиміляція та переселення

Тому, що в цьому заголовку є пов'язані дві окремі справи, то я відповім на кожну з них окремо.

Зачнім від переселення. Різниця між переселенням українців зразу до УССР а згодом до Західньої Польщі, на "Зємє Одзискане" полягає в тому, що поляки розсипані по цілому СРСР мали нагоду вернутися до своєї Батьківщини, що теж робили на добровільній базі. Українців виселювано із їх прадідної оселі у невідоме, чи радше надто добре відоме, в СРСР, або на північно-західні окраїни Польщі, далеко від Батьківщини, де вони родились, де могили їх предків. І їх переселення в теорії "на добровільній базі" в дійсності було насильним, при допомозі польського війська, під надглядом чиновників НКВД. Отже поляки вертались до своєї Батьківщини, часом із здавна засиджених місць, але вертались добровільно. Українців переселювано з їх батьківських місць насильно, брутально з певною укритою ціллю політичного характеру. Тією укритою ціллю переселення на Зємє Одзискане, було очищення з українського елементу т. зв. Закерзоння (Підляшшя, Холмщина, Посяння та Лемківщина), отже теренів від віків замешкалих українцями-русичами а постепенно колонізованих польським елементом. Останнім цвяхом у тій акції є нищення культурних пам'яток сакрального мистецтва й останньо — майже цілковита зміна назв місцевостей, які своїм звучанням вказували на їх походження (Монітор з 22. 9. 1977).

Терени, опущені українською людністю в більшості стоять пустарями, бо насаджені осадники-поляки з різних причин покинули нові осади. То чому ж українцям, переселеним після закінчення "очищування тих теренів" не дозволено повернутись на їх дідівщину? Бо в пляні Людової Польщі було чимскоріше цих розсипаних між польським морем {не більше чим 10% на один повіт) засимілювати. Це ми називаємо насильною асиміляцією, або мирним "геноцидом".

На ці теми література та документація є такі обильні й то в більшості подані польськими дослідниками (І. Блюм, Ґ. Лукасєвіч, Р. Тожецкі та інші), що пришити їм односторонність хіба трудно.

Дискримінація

Поляки, що верталися з СРСР до Польщі, поселювались на понімецьких господарствах, які були придатні до вжитку. Українців кинено на ті осади, які були цілковито знищені або в найкращому випадку на 50% понищені. Майже жодних кредитів не приділено. (Ґ. Лукасєвіч — "Акція Вісла".) Від перших днів переселення їх позбавлено духової опіки, без церкви та
своєї школи.

Українців шикановано за мову, за звичаї, за одяг та спосіб життя. Коли поляки могли свобідно вибирати собі місце замешкання чи праці, то переселенці українці були всього того позбавлені. Доперва в 1956 р., отже десять років після закінчення війни, їм дозволено організуватися. Але стероризовані, — боялись власної тіні, тому навіть урядом визнаного УСКТ — (Українське Суспільно-Культурне Товариство)  боялись.

Офіційна статистика нараховує в Польщі 300,000 українців — це є 1% всього населення. У 1970 році на культурні потреби приділено з державних фондів 1552 міль. зл. Пропорційно УСКТ, як репрезентант української меншини повинен би отримати около 15 міл., а на практиці отримав лише 1,500 000 зл. У висліді УСКТ не має змоги видати книжки, ані подбати про інструкторів для культурної роботи, ані зорганізувати театру для обслуги своїх людей. У висліді молодь спрагнена культурної розваги, примушена чимраз дальше віддалятися від свого середовища, розпливатись у чужому. Це один із засобів дискримінації а з другої — приспішення процесу асиміляції.

В Перемишлі сьогодні живе около 3 500 українців. А де українська школа? А де українська церква?

Українці в Польщі це не пришельці, але автохтони прилучених земель міжнародніми договорами до Польщі. Вони ж в такій самій мірі партиципують у відбудові та розбудові Польщі, як і поляки та платять такі самі податки.

Нищення церков часто при допомозі польського клеру

Нотуємо відомості з "Дзєнніка Чікаґовського" за 1972 р. у статті "Косьцьоли ґреко-католіцкє в Польсце". "Цих 300 000 греко-католиків не мають ні свого єпископа, ні церковної адміністрації. Вони не мають теж своїх церков, хоча на території Польщі остало 454 колишніх греко-католицьких церков. На Лемківщині 73, в Любачівщині 62 та в Перемищині 319. З тих 454 церков, 195 передано полякам, 27 православним, 3 для спільного вжитку католиків та православних, а решта 229 є під безпосереднім зарядом держави. З тих 229 церков, 10 замінено на магазини, 1 передано під опіку як історичну пам'ятку. Інші розбирається, нищиться без догляду, а радше "під доглядом".

Українську єпископську катедру в Перемишлі передано оо. кармелітам. Вони почали випродувати устаткування і доперва на інтервенцію покійного о. В. Гриника (греко-католицький священик в Польщі) у різних властей, йому вдалося дещо з устаткування тієї катедри зберегти. Решта пропала, розпродана в приватні руки, тільки збереглися архіви в "Музеум Зємі Пшемискєй". Тепер оо. кармеліти розбирають цінний Іконостас, Човен-проповідницю і статуї східних святих при входових сходах. На численні інтервенції священика та вірних була відповідь, що Іконостас з'їли черви, статуї грозять заваленням а проповідниця потребує модернізації..."

"В більшості церков переданих для вжитку полякам, знищено ікони, іконостаси, часто історичної та музейної вартости. Лише невелика частина, головно з Лемківщини, збереглася у Сяніцькому скансені..."

"Коли люди приловили вандала, який нищив старовинну церковцю, то місцева влада ні в одному випадку не покарала такого вандала." То чи ми не маємо повного права казати отверто про свідоме нищення українських пам'яток?

Не маючи під рукою конкретних даних, про безпосередню участь польського клиру у вандальському нищенні греко-католицьких церков та шикануванні оставших при житті греко-католицьких священиків, такого твердження не робимо. Але чи мовчанка католицького клиру в обличчі нищення греко-католицьких церков як урядовими так і приватними чинниками не є теж каригідною?

Заборона музичних фестивалів на українських теренах

В теорії нема поділу на два відлами української меншости в Польщі, але на практиці такий поділ існує. Українці на Зємях Одзисканих можуть плекати свою культуру, бо скоріше чи пізніше, вони розпливуться у польському середовищі. Отже на них не варто звертати уваги. Зате українці, які правно і безправно зуміли залишитись чи повернути на свою'батьківщину, тобто, на терени, з яких в роках 1945-48 їх виселювано примусово, таких прав не мають, а коли десь й мають, то в дуже обмеженій формі. Тому фестиваль пісні, який мав відбутися в Сяноці — заборонено. Тому такого фестивалю не дозволяється ані в Люблині чи Холмі, ані в Перемишлі. Бо сам цей факт міг би скріпити на дусі тих національно дискримінованих залишенців. Зрештою всі ці фестивалі є призначені в меншій мірі для українців, щоб зміцнити їх культурні аспірації, а радше для розваги польського середовища і тому їх влаштовується в Ліґніци, Кошаліні чи Варшаві, де лише незначна кількість українських переселенців може прибути.

Ось уривок з меморіялу Правління УСКТ у Вроцлаві із 1972 року до різних урядових чинників Людової Польщі. " ...Фестивалі української пісні обдумано не відбуваються по осередках скупчення нашої меншини, але здалека від тих скупчень щоб українському населенню унеможливити взяти масову участь в них......Отже йдеться про те, щоби відтягти українське населення, зокрема сільське, від можливості користати з надбань української культури та задовольнити культурні потреби в рідній мові, щоби в такий спосіб приспішити процес примусової денаціоналізації українців..."

Дальше в тому ж меморіялі пишеться ще... "тих діячів, які піднимали питання забезпечення від знищення українських архітектурних пам'яток, усувається (на домагання урядових чинників) від праці в УСКТ а то й переслідується (подано цілий ряд прикладів)..."

Польський шовінізм

Ось уривок з протесту Горлицького Правління УСКТ до уряду з 1971 року. В тому протесті згадується, що протест, зложений українцями, учасниками протигітлерівського резистансу, з 2. 11. 68., про обмежені права української меншости в Польщі, підписані не отримали досі відповіді, ані їх постуляти не були взяті до уваги. В новому протесті (1971) говориться таке: "...з поміж усіх меншостей в Польщі, українці є найбільш упосліджені, бо не мають змоги розвивати свою культуру, народні традиції та плекати рідну мову. Акцією "Вісла" українців так розпорошено, а дискримінаційною політикою так пригноблено, що не мають змоги творити своїх громад чи культурних осередків. По таборах та у злиднях вони втратили здоров'я та зазнали стільки переслідувань, що їх тепер не відробити... Акція "Вісла" була на те, щоби створити умовини для найскорішої денаціоналізації українського елементу в Польщі. Про це свідчить продумане розпорошення та консеквентно ведена акція дискримінації українців... Підчас акції "Вісла" знищено всі українські як приватні так публичні бібліотеки... До карного табору в Явожні попадали не лише мужчини але теж жінки та діти, яких багато загинуло там. До табору попадали за посідання української книжки, портрету Тараса Шевченка в хаті чи навіть вишиваної сорочки..."

Далі у тому протесті пишеться про плянове й безпощадне нищення всього, що мало характер український, що мало зв'язок з українським культурним чи релігійним життям. Знищенню підпадали не лише живі свідки минулого, але теж історичні пам'ятки, як старовинні каплиці, придорожні хрести, нагробні хрести на яких збивано українські написи (Перемишль, Варшава). В тій акції немалу ролю відограло шовіністично наставлене польське священство..."

Згадується теж про цілковите зліквідування навчання української мови на терені Лемківщини, хоча таке навчання було загарантоване урядом. Урядова ухвала одне — а життєва практика друге. А причина, — раз це політична вимога, то знов шовінізм низових чинників.

***

Стільки коротко й побіжно лише на заміти пана Р.З., що "Голос Українців з Польщі" оперує неправдивими даними. Може вони в детайлях не зовсім правдиві, але по суті, ми впевнені, що за ними криється океан всяких недосказаних шикан, та переслідувань. Просимо зважити, що цитовані мною уривки з Меморіялу Вроцлавського Правління УСКТ та Горлицького Правління УСКТ були висунені людьми активно співпрацюючи з урядом Л. П., або колишніми учасниками боротьби проти гітлерівців, отже людьми, які мають певне право почувати себе рівнорядними в Л.П. і які таки мають деякі привілеї, яких позбавлені загально решта українців.

Ми не дивуємось, що автор Р.З. не знає дійсности з автопсії, бо щоб ту дійсність пізнати треба самому знайтися в такому положенні, як це є з нашими братами у сучасній Польщі. Ми знаємо, що багато німців до нині не вірять у існування таборів смерти, у експерименти на живих людях, у рабунки, організовані урядом на окупованих теренах всяких мистецьких й дорогоцінних скарбів. Але незнання — не дає підстави перечити наочним свідкам, які на власній шкірі все це перенесли. Вони можуть бути перечулені, упереджені — але закидати безпідставність їх твердженням — це таки нечесність.

Зі слів автора виходить, що він із старшого покоління, яке ще добре пам'ятає всякі політичні махінації з-перед війни на відтинку польсько-українського порозуміння. В одному місці він пише таке: "Саме звучання "терени українскє" пригадує ситуацію міжвоєнну, коли то певні кола українців, не дивлячись на наслідки, в ім'я засади "все або нічого", робили що в їх силах, щоби той спільний дім, яким була польська держава, — знищити".

Тут і вилізло шило з мішка. Нові міхи, якими є позитивна в засаді постава до українців та до їх змагань і права на власну державність, наповнилися старим вином, яке унеможливлює нам, українцям, мати яке-небудь довір'я до поляків, що уважають себе приятелями українців.

Бо чи автор допису не здає собі справи із двох засадничих речей. Національні терени не можуть бути комусь накинені силою, вони є природні. Бо чи можна лемків, холмщаків чи підляшан уважати поляками? Чи хоч би неавтохтонами? Отже, яким чудом терени їх прадідного замешкання, а тепер насильно "очищені" новим окупантом, можна перестати називати їх властивою назвою? Це є частина української території, історично, демографічно й політично, без огляду чи Москва відступила їх Польщі чи ні. До кого ці терени будуть належати — це питання майбутнього й до нашої теми не входить. А друге, як можна писати нині про такий нонсенс як спільний дім, та ще, що деякі українські кола старалися його завалити?

Коли до нашої хати приходить наїзник і рядиться як сам хоче, потім коли ми хочемо того непрошеного гостя із своєї хати позбутися, закидати нам, що ми валимо наш спільний дім. Польща для нас, українців (галичан та волинян), ніколи не була спільним домом. На Західніх Українських Землях ні Мадярщина ні Австрія ані Польща не були для нас "співмешканцями" але завжди окупантами проти нашої волі. Отже про який спільний дім може бути мова?

Або ще й таке дрібне але польською стороною пильно плекане вмовлювання, що ми були максималістами, "або все, або нічого". На якій підставі? Чи ми сягали по Краків або Сандомір? Хоча там теж є наші культурні сліди. Чому оборона самого права на своє право на своїй споконвіку рідній землі, називати максимою "або все або нічого"? Та ж нам здається, що це природне право кожної людини бути собою і мати свою батьківщину. Природну, а не політиками накинену, чи сильними визначену.

Прийшли на наші землі поляки, прийшли жиди, прийшли вірмени. Ані жиди ані вірмени не накидали нам своєї волі, а поляки "правем і нєправем" рядилися правом сильнішого, а всякий прояв спротиву називали "бунтом". Так і донині остало. АК (Армія Крайова) то регулярна армія визволєнча, а УПА то банди рабусів! І як в такій обстановці можна говорити про довір'я?

Автор дає нам одну спасенну пораду. "...Уважаю, що в інтересі не лише Поляків але й Українців лежить поставити справу в дусі лояльности до границь тимчасово сателітної держави Польської... Тоді Поляки перестануть лякатися Українців..."

На мою думку в цьому зформульованні криється два обличчя. Одне каже, що коли ми, українці, зречемося принципово своїх прав до своєї землі в Польщі, то можемо числити на їхню допомогу й прихильність. А друге грозить, що саме отверте називання речей по імені, "українські терени прилучені до Польщі" грозить консеквенціями для тих, що сміють називати речі по імені.

Далі автор підсвідомо називає сучасну Польщу теж — "спільним домом", так як називав міжвоєнну Польщу спільним домом. Який це спільний дім, коли мені не вільно молитися, як я хочу, коли мені не можна розмовляти мовою моїх батьків, бо за це мене й моїх дітей будуть переслідувати. Який це спільний дім, де один має всі права, а другий позбавлений тих прав. Як шляхетська Польща так міжвоєнна так і сучасна — стремить, щоб з нас зробити "генте рутенус націоне польонус" та ще тим величається. Але на експорт висувається право на незалежність, на державну самостійність, на допомогу українцям — але це в теорії, а практика, як згадано вище і чого сам автор Р.З. не соромиться так образово висказати. "Старе вино, лише в нові міхи влите".




Шукати в цьому блозі

Популярні публікації