ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 23 лютого 2017 р.

ІВАН ЗАВАЛИКУТ


                 Народившись у 1884 році), Іван Заваликут був не тільки свідком, але й співтворцем тих великих історичних перемін, які з нашого народу, тоді під чотирма різними займанщинами, створили модерну українську націю. Від свойого юнацького віку аж до часу коротко перед своїм відходом у вічність він брав у процесі тих перемін активну участь і  —  без перебільшення можна сказати  —  був уосібленням історії нашої доби.

                  Д-р Заваликут був передусім професійним адвокатом.

                  Закінчивши студії права і політичних наук у Львівському Університеті в 1911 р., почав він свій довгий шлях адвокатської професії у свойому повітовому місті Гусятині, а далі, в залежності від політичних змін того часу, етапами його адвокатської практики були міста: Копичинці, Коломия, Замостє і Станиславів, а вже на еміґрації в Німеччині — Ельванґен, де обороняв наших скитальців-депістів перед американськими судами. По переселенні до ЗСА в 1950 році не міг уже провадити самостійної адвокатської практики, але й тут завжди служив нашим людям правничими  порадами.

                    Як видатний член УНДО двічі був обираний послом до польського парляменту у Варшаві в рр. 1927-30 і 1935-38. В часі творення Української Держави був заступником повітового комісаря в Золотоноші на Полтавщині. Двічі врятувався від розстрілу комуністами і двічі був арештований польською владою, дарма що мав конституційно ґварантовану посольську недоторкальність.

                    Д-р Заваликут був визначним суспільно-громадським діячем.

                    Широкий був вахляр його громадських зацікавлень і його діяльности, які охоплювали рідне шкільництво, споживчу і кредитову кооперацію, банковість та загальне життя рідної спільноти, як на рідних землях так і на еміґраці. У своїх поїздках по широких теренах Поділля, Підкарпаття і Покуття, частинно і Волині організував "Кружки Рідної Школи", місцеві і повітові Кооперативи, Кружки "Сільського Господаря", читальні "Просвіти", а тут у нашій громаді за останнє чвертьсторіччя не було організації, в якій він не брав би участи, організуючи, очолюючи або співпрацюючи у всіх клітинах нашого зорганізованого життя.

                      Д-р Заваликут був вояком та учасником наших Визвольних Змагань.  

                      Вже старшиною брав участь у 1-шій Світовій Війні у боях із москалями в Карпатах у 1914 році, попав у московський полон, з якого звільнився втечею щойно в 1918 році. З табору полонених в околицях Уралу, почерез Москву дістався в Україну і тут справді проміряв  тернисті шляхи України того часу, почерез Полтаву, Золотоношу, Черкаси, Київ, Тернопіль, Здолбунів і Рівне до рідного Гусятина, але вкоротці уже в рядах УГА знов пішов битися із московськими   большевиками і по Чортківській офензиві, славному і світлому здобуттю Києва, по Чотирокутнику Смерти, перейшовши п'ятнистий тиф, дорогою відвороту почерез Штрасбурґ   на Херсонщині, Тираспіль, Одесу — знову добився до рідних порогів. Довгий і трудний це був   вояцький шлях, але він оповідав про нього як про всенародню епопею боротьби за Волю і Державність без нарікань на свою долю, а болів тільки нашими невдачами. А по другій Світовій Війні, коли московські комуністи "визволили" Галичину, знову пішов далекими дорогами на Захід і почєрез Львів, Відень, Берлін до баварського Байройту,  швабського Ельванґену і врешті до нью-йоркського Брукліну, а на кінець, до Сиракюз.


Михайло Логаза


вівторок, 21 лютого 2017 р.

ГЕНЕРАЛ ОЛЕКСАНДЕР УДОВИЧЕНКО


               Народився 20 лютого 1887 року в Харкові. По закінченні середньої школи в 1905 році, вступив до воєнної топографічної школи, яку закінчив у 1908 р. з відзначенням у ранзі підпоручиика. Під час Першої світової війни служив у російській армії в різних штабах, а в 1916 р. закінчив курс вищої військової школи в Миколаївській Військовій Академії в Петрограді. 1917 році виконував службу ад'ютанта штабу ІІІ-го Кавказького корпусу, а згодом був начальником штабу 21 дивізії того ж корпусу і за бій біля села Іване-Пусте (повіт Борщів, австро-угорський фронт в 1916-1918 рр.) був відзначений високою нагородою — золотою зброєю.

                 Під час російської революції 1917 р., коли вже була сформована Українська Центральна Рада в Києві, брав жваву участь в українізації частин III Кавказького корпусу й очолював Українську Корпусну Раду. В 1918 р. був начальником штабу Гайдамацького Коша Слобідської України, з яким проводив запеклий бій з большевиками за київський арсенал. Згодом був командантом 2 дивізії Січових Стрільців, а пізніше формував Український Генеральний Штаб, в якому залишився й за час Гетьманства.

                      У 1919 р. О. Удовиченко, як один із найвизначніший військових полководців у нашій визвольній війні, особливо відзначився як командир 3-ої Залізної дивізії. Ця славетна дивізія, як одна із найбоєздатніших частин Дієвої Армії УНР, в запеклих і кривавих боях під Вапняркою вліті 1919 р., з успіхом протиставилася на 60-кілометровому фронті трикратно переважаючій большевицькій групі, яка під командою генерала Якора (знищений Сталіном) намагалася прорвати фронт Залізної дивізії і вдарити на зади українських армій, які в тому часі здобували Київ.

                     У грудні 1919 полковник О. Удовиченко, захворівши на тиф, попав у полон Добровольчої Армії ген. Денікіна, одначе по видужанні з групою повстанців прорвався з Одеси до Могилева-Подільського, тут наново переорганізував 3-тю Залізну дивізію і командував нею у всіх наступних акціях аж до відходу Дієвої Армії УНР за Збруч до Польщі в листопаді 1920 р. За свої видатні бойові чини заавансував до ранґи генерал-хорунжого.

                      Під час інтерновання Дієвої Армії в Польщі, виїхав у 1924 р. з групою вояків з табору в Каліші до Франції і там працював звичайним робітником у різних фабриках, не покидаючи при тому жвавої громадської і ветеранської праці серед нашої еміґрації і безперервно стояв на чолі Українського Військового Товариства у Франції та був віце-президентом УНР в екзилі.

                      У Франції, ще 1925 р. написав історично-воєнну студію: "Україна у війні за державність", яку видав щойно в 1954 р. власним коштом кол. хорунжий Української Армії Дмитро Микитюк у Вінніпезі.

                       В 1971 році Видавництво "Червона Калина" в Нью-Йорку видала іншу працю, що її більшу частину опрацював генерал Удовиченко п. з. "Третя Залізна Дивізія". З приводу хвороби ген. Удовиченка докінчив цю працю ген. Олександер Вишнівський, кол. командант 7-го Синього полку згаданої 3 Залізної дивізії.



                                                                                          Дмитро  Микитюк,  кол. хор.УГА

неділя, 19 лютого 2017 р.

ІЗ ЩОДЕННИКА ГЕН. КОРДІЯНА-ЗАМОРСЬКОГО

                        (Продовження після 1971 № 5, 1972 № 1, 1972 № 5-6, 1974 № 1)     


                   6.XII.1933.   Вчора відбулося перше засідання пропагандивної  секції Т-ва  Приятелів  Гуцульщини, на яке прийшли: (полк. Тадей Ружицькі, капт. Адам Ковальскі, Юрій Мацєєвскі, Вєруш Ковальскі, майор Збіґнєв Осостовіч, майор Антін Богуславскі, п-і Яніна Стшелєцка. Був і ген. Каспшіцкі. Із запропо-1 нованих не з'явився Мервін. В терені мають бути представниками полк. Норберт Околовіч, радник воєвідства з Станиславова, п. Самбор, заст. шк. інсп., п. Кольпрехт з Надвірної.

                   11.XII.1933. Рано у ген. Каспшицкого в справі національної політики в державі й війську (Полісся-Лемківщина-Гуцульщина).  

                   Наш адміністративний поділ числиться вже з ліквідацією ДОК X. (к-да Корпусної округи) видання інструкцій для молоді, що їде на Гуцульщину. Я поставив питання праці в той спосіб, що доки по наших полках не буде національностевих референтів, регулярно вишколюваних і оплачуваних, ціла робота не варта фунта клаків.*)

                  16.XII.1933.   Полювання у Дембського. Між іншим був присутній директор державних архівів, Суховольскі. Він оповідав, що "в архіві є кореспонденція російською мовою між Лосіньским, єпископом з Келєц, і генерал-губернатором, в якій є доволі багато денунціяцій. Рівнож там знаходяться акти справи Костки-Бєрнацкого, які треба добре пильнувати, бо багатьом особам, які тепер в Польщі займають високі становища, а особливо, які одержали польські відзначення, може залежати на тому, щоб усунути компромітуючі сторінки про їхню колишню діяльність".

                   18.XII.1933.    Засідання генеральського суду чести, в склад якого входили: ген. Конажевскі, ген. Дрешер, ген. Бургард-Букацкі, ген. Кутшеба і я (Заморскі). Кутшеба реферував справу ген. Ґорецького проти Євгена де Геннінґ Міхеліса**), а саме: в 1930 р., коли рішалася справа вибору Ґорецького на "презеса" "ФІДАК-у", Міхеліс написав до його контркандидата, сербського полковника Радославлевіча, що Ґорецкі не може бути "презесом", бо не був фронтовим старшиною, але тільки інтендантом; воював він по стороні коаліції, як також розбивав народній рух в Польщі, творючи Союз Оборонців Вітчизни для цілей маршалка Пілсудського. Той лист був переложений на французьку мову і розданий членам інших делегацій на кораблі, що плив до Вашінґтону. Лист той викликав загальний несмак, а з французького боку зустрівся з гострою реакцією, при чому один член делегації написав листа до ген. Міхеліса, заявляючи, що внутрішні польські політичні непорозуміння не повинні бути предметом експорту назовні.

                    Кінець-кінців, ми рішили віддати Міхеліса до суду чести. Невідомо тільки, чи він доживе до вирішення тої справи, бо правдоподібно має поважну склєрозу.

                    29.XII.1933. Капітан Ґрошек, колишній мій підвладний з часів української війни, просить мене, щоб я його піддержав у справі авансу.

                     8.І.1934. З новим роком в штабі є той сам, або й гірший маразм, ніж був минулого року. Авторитет шефа ген. штабу ніякий. Цілковита перевага адміністраційного чинника над командуванням. В тому випадку бюро загальної адміністрації з ген. Лянґнером у проводі є всім і робить з мобілізації пірамідальні "ґлупства". Задивлені у власний пупець, уважають себе за середину світа.

                     24.II.1934.    Приїхав з Річки Околовіч. Спроваджуємо гуцульський театр. Нам удалося розвинути гуцульський домашній промисл — виріб дрібних предметів, напр.: горшки, миски, касетки, рукавички, шапки і т. п. Скарбовий уряд вже зареєстрував і взявся до оподаткування того промислу.

                     25.II. Ген. Кордіян-Заморський був у Закопанім на посвяченні "Дому мистця".    Приїхав також през. Мосьціцкий з дружиною. Про цей побут у Закопанім він згадує при кінці ось так: "... А крім того жиди, жиди, жиди — то однак є каста, чи група, чи раса, котрій в Польщі добре поводиться. Рожеві випашені писки, усміхнені й повні свідомости сили гроша і безличности. Хочеться кричати "Гайль Гітлер". То стерво за 10 років нас залляє, задусить і ми зійдемо до ролі жидівських "пахолків".

                      26.II.    Був чудовий день і генерал вибрався на лещата. Хоч є легка відлига, їдуть на вершок Цирля.

                     "На вершку Цирлі жиди сидять і лежать лавами, грубі випашені Рухлі і "цибухи" вигрівають до сонця випашені "бондзюхи"."

                      В поворотній дорозі до Варшави, ген. Вєнява Длуґошевскі, який їхав з Заморським в одному переділі, оповів одну зі своїх пригод:

                      "У Каспровіча причепився до нього якийсь цивільний, який його зануджував своїми "дупарельками". Знетерпеливлений Вєнява витягнув 100 зл. і дав йому на відчепного. Гість взяв і відійшов. Тоді Швайцер і ще якийсь старшина пішли за ним. За хвилю повернулись з грішми. Вєнява перечислив і з острахом ствердив, що є 190 зл., а не 100, як він дав. На то Швайцер відповів львівським жаргоном: "Та ми не знаємо, гість віддав гроші, то ж ми й взяли". — Почали шукати за незнайомим, але показалось, що він десь зник. Не було іншої ради, як надвишку 90 зл. пропити".

                      5.III. Зимові маневри випали досить добре. Шеф штабу (майор Мєщанковскі, який недавно повернувся зі школи ген. штабу з Франції) цілі ночі пересиджував в кабареті, забавляючись з фордансерками. Що дивніше, говорив їм, що ідуть рапорти (про нього О. Г.) до Парижа, Берліна й Москви, як то польський шеф головного штабу бавився цілі ночі в "байзлю". Дивуюсь, що не рахується з упадком власного авторитету. Питав Козолубського, чи чуд у Варшаві поголоску, що Ґонсьоров-скі розводяться. Зауваживши, що Козолубський не танцює з насиланими йому дівками, сам пішов у танець.

                    8.III. Приїхали гуцули. Мають ставити "Карпатські верховинці" (Ґураля). Організатором і режисером театру є Стефан Корибутяк, родовитий гуцул — судовий урядовець в Жаб'ю. Вистава під оглядом фінансовим — повна невдача. Варшава прийняла той театр гробовою мовчанкою. Гурток наших знайомих, кількох старшин, багато військових і дітей — самі гуцули — захоплені, як діти. Ми показали їм Варшаву; прийняв їх також президент (Мосьціцький — О. Го.) Один з них, виїжджаючи, сказав, що (запис є зроблений українською мовою) — "треба зревідувати свої погляди". Повернулися очаровані прийняттям і сердечністю поляків.

                   18.III. Остання вистава українського мистецтва була заповажна, як на варшавську публіку. Закінчилась дефіцитом у сумі 1000 зл.***)

                    27.III. К.-3. описуючи розповідь Левінського про "махльойки" деяких працівників персонального відділу в справах підвищень, закінчив запис твердженням, що "Коменданта (Пілсудського) в справах персональних окружили драні" (драбуги, нечесні люди. — О. Го.)

                     4. IV. В бюрі чекають на мене Околовіч, Ковальскі, Козолубскі і Ружицкі в гуцульських справах. З доповіді Околовіча виходить, що українці збільшили свою чуйність, використовують нашу роботу і збирають плоди. Ген. Каспшицкі виявив себе підскакевичем, який розбабрав роботу, людям наобіцяв багато і нічого ніде не додержав. Словом — ми є на найкращій дорозі до компромітації.

                    З того всього постають для нашої секції такі напрямні: працюємо над вже здобутими осередками, а в першій мірі над гуцульським театром, далі над конкретною піддержкою дрібного гуцульського промислу і врешті над виданням календаря. Позатим, про існування та працю нашого товариства не розголошуємо "урбі ет орбі" (всюди, всім і кожному). Не оголошуємо ніяких комунікатів і не займаємося пропагандою лікувальних місцевостей.

                     5. IV. Заморський вислав до ген. Складковского письмо у справі дефравдації Хмєлєвского. "Уявляю собі, що то буде патик устромлений у муравлисько".

                     8.IV. Ходять поголоски про великі й засадничі зміни в уряді. Тільки Бек і Пєрацкий мали б остатись, навіть міністер військових справ мав би передати маршалок (Пілсудський) ген. Соснковському. То мені видається майже неправдоподібним.

                     Єндрей Страх мав дістатись завдяки моїм старанням до ДОК — Львів, дістав приділ на к-ра батальйону до Пінська. К-ром полку там є Завісляк, псевдо Тунгуз, по фаху муляр, здав матуру по війні, "неврастеник", брутальний. Я є певний, що вони так з собою "пожеруться", що тільки хвости остануться.

                      Полк. Гулевич, привернений в ласках, одержав дивізійну піхоту 26-ої дивізії в Скєрнєвіцах. Думають, що беручи до уваги командний склад, там розіграється ряд драматичних історій. К-р дивізії Мацкєвіч, улюбленець коменданта, дурень з православної армії, який не може стерпіти інтеліґентних людей, в короткому часі викінчив Садовского, Бортновского, Фіялковского, Камского. Командиром піхоти буде Гулевіч, чоловік в очах армії понижений комендантом, його найближчим, бо на місці співпрацівником буде Оцеткєвіч, хворобливий садист і дурень, якого заступником є здібний інтеліґентний лінюх "пеовяк" (член кол. Поль. Орган. Військової. — 0. Го.) Ґатадик, неоцінений на власну думку геній. Хіба комендант розстанеться з своїм улюбленцем і вишле його на кілька років командувати корпусом, щоб дещо відпочав перед емеритурою і наробив багато дурниць, для яких в Дивізії поле обмежене.

                     Якщо ходить про любимців, то є ще один на заході, а саме ген. Томмс, званий старшинами "ні то ме — ні то бе", брутальний і хам у відношенні до підвладних, дурний буфон, який безцеремоніяльно заховується перед зверхниками. Ненавидить дипломованих старшин, погорджує ними, але й боїться, бо їх потребує.

                      9.IV. Був я у полк. Місьонга, шефа прес. бюра, з його листами, в яких домагається впровадження змін до інструкції мобілізації старшин. Я його повідомив, що маю категоричну заборону брати яку-небуть участь у працях над мобілізацією старшин і тому, хоч на всі його пропозиції погоджуюсь, не хочу наражувати ані себе ані його, а головно мого зверхника, на гнів Коменданта, тому не можу видати ніяких письм, з чим погоджується також і ген. Ґонсьоровскі.
З огляду на конечність полагоджування тих справ, пропоную йому вияснити справу в Коменданта.

                     Старшинський корпус нашого війська очеркнув, як дуже поганий і без твердого ідейного ядра: я маю полки, в яких молодий старшина, замість набирати ідейного змісту, пересякає гнилим процесом, який розкладає старших віком старшин. В одному з полків є вже три підпоручники, кандидати на викинення з війська. Важко повірити.

                     (Та сама дата) ... Полк. Арчиньскі з пполк. (нечітке) в справі саперських таблиць. Видана є нова воєнна організація, видання таблиць є, отже, конечне. Зрозуміло, мене не треба в цьому переконувати. Дзвоню до шефа, який мені каже, що ген. Фабрици, у зв'язку з авансами, одержав від Коменданта вказівки щодо організації підчас миру; він тих таблиць не підпише, бо шкода їх видавати, якщо мирна організація зміниться.

                     Говорю про це Арчинському. Він знає про це, хоч би з тої рації, що Комендант не дав цього року ні одного авансу для саперів. Запитаний після конференції Фабрици, заявив, що ще не передумав тих напрямних і не порадився з інструкторами. Арчинський твердить, що ефект тих напрямних виявиться не скорше, як за 2 роки. Правдою є, що цьогорічний настрій серед старшин-саперів є фатальний, тому що підпоручники не одержали авансів на поручників, сапери стоять перед катастрофою персонального складу з причини старіння і браку затруднення старших командирів, які в майбутньому ніхто не направить.

                    Не краще виглядає справа з вишколом. Ніхто не знає, що ми хочемо мати з тих саперів і до чого хочемо їх ужити. Нічого, отже, дивного, що ніхто не знає, як їх вишколювати.****)

                    9. IV. 1934. Ген. Вєнява-Длуґошевскі*****) старший від мене бодай на 10 років. Уроджений в Бобовій, пов. (нечітко), тим самим мій краян. Чоловік, що має однаково багато фантазії, як і каботенства, стільки правдивого запалу, що й пози, безумовно, непересічний тип. Але великою його хибою є те, що він легко й погано впивається.

                    Я вже поминаю ряд фантастичних анекдот, які про нього кружляли, повторяю те, про що я сам переконався власними очима і вухами. За щорічним звичаєм вищі старшини варшавського гарнізону з ген. Фабрицим, 1-им віцеміністром, складають в замку свої побажання панові президентові. Зрозуміло, що не бракує і Вєняви, як коменданта кавалерії Варшавської дивізії. Того року, на жаль, прийшов "заллятий в картку". Вже під час складання побажань в посольській залі грубо висловлював різні завваги у відношенні до поодиноких старшин, брязкаючи своїми острогами. Коли закінчилося складання побажань і ми, старші, перейшли на сніданок, розпочалася правдива Содома і Гомора. Вєнява сидів поміж мною і молодим священиком Мосьціцким. Напроти нього сидів назначений канцлер єпископської курії о. Манерсберґер, від котрого на право сидів міністер пошти й телеграфів Калінські, мін. рільництва Клюковскі, мін. скарбу Завадскі, єпископ Ґавліна, п-і президентова, прем'єр Януш Єнджеєвіч. По нашій стороні, наліво від мене, сидів ген. Орліч Дрешер, хтось з цивільних достойників (чи ж Славек) і президент.

                  Зрозуміло, що всі ті, що я їх вичислив, мимоволі мусіли чути кожне слово п'яного Вєняви, який розпочав розмову гратулюючи о. Манерсберґерові, а опісля перейшов до справи обмацування жінок. Жертвою став о. Мосціцкі, від якого Вєнява бажав дізнатися, чи він мацав жінки, чи ні. Я мав нещастя його успокоювати, прохаючи, щоб він говорив тихше, бо п. Президент все те чує. На те Вєнява мені відповів, що його генеральський стаж є довший, ніж президентура президента. За порадою ген. Дрешера я перестав його упоминати, бо то Вєняву ще більше роздражнювало.

                    Коли Вєнява завважив, що мін. Клюковскі зміряв його гострим поглядом, він звернувся до нього з запитом: "Замість так гостро глядіти на мене, скажи краще, як то ти робиш, що над столом видно те, на чому ти повинен сидіти?" Не одержавши ніякої відповіді, бо ніхто не бажав тягнути чорта за хвіст, але побачивши, що прем'єр розмовляє з дружиною президента, Вєнява сказав досить голосно ніби до мене: "То мусить бути досить інтеліґентна розмова, вона (глупа) дурна, а він попросту кретин; подивись на його уха". Дійсно, вуха нашого теперішнього прем'єра відстають, проте він є людина дуже мудра.

                     Маршалок Світальські любить оповідати жарти і за кожним разом голосно і глуповато сміється. Цим разом він також щось там оповів і сам почав сміятися, а з чемности сміялося і найближче товариство. Не сміявся тільки єпископ Ґавліна. Це завважив Вєнява і сказав: "Пане біскупе, (щось в роді "пане капітане." — О. Го.), ваша кар'єра страчена". — "Чому?" — питає єпископ. "Тому, що п. маршалок оповідав дурні жарти, а ви не сміялися".******)   
                           

________________
                   *) На перший погляд можна було б розуміти, що він старається прийти з моральною допомогою воякам непольської національности що, однак, було б далеке від правди. Ген. Заморський не мав до тих національностей ніякої симпатії, а вся праця була подумана на денаціоналізацію.

                      Підчас останньої війни поляки дуже обурювалися, коли німці "творили" племена ґуралів чи мазурів. Виглядало, що німці покористувались були польською тактикою, при помочі якої відривали від українства лемків, бойків, а головно гуцулів. (О. Го.)


                   **) Євген де Геннінґ Міхеліс, генерал рос. армії, після вибуху революції в 1917 р. зорганізував з польських вояків і старшин кол. царської армії ІІІ-ий Польський корпус. В незалежній Польщі був деякий час предсідником Воєнної ради і віце-міністром військових справ, також не належав до прихильників політики марш. Пілсудського. Той запис яскраво вказує, які були великі внутрішні непорозуміння між поляками, що довели аж до такої несмачної денунціяції перед неполяками. (О. Го.)

                   ***) На жаль не пояснив ген. Заморські в чому та "поважність" полягала. На мою думку, це був пасивний опір польських шовіністів у відношенні до тої вистави. О. Г.


                   ****) Я спеціально навів досить багато цікавого запису в щоденнику, що відноситься до військових проблем. Вже з тих мінімальних записів можемо зорєнтуватися, який стан існував на найвищих щаблях польської військової адміністрації. В такому майже стані поляки з своїм "моцарствовим" наставленням вступили у війну з німцями. Польська історіографія нерадо віднотовує в історії своєї прогри власну непідготованість. Все є краще складати вину на когось. Коли зважимо, що ще гірше представлялась внутрішня політика, головно у відношенні до національних меншин — то деклямація про "моцарствовосьць" виглядає на неповажну мегаломанію.

                        Видно, що ген. Заморський мав дещо більше часу, коли описував "пригоди" ген. Вєняви Длуґошевского так детально. Презид. Мосьціцкі, після письмової резиґнації, на нараді в Кутах 17 вересня 1939 р. назначив був одним із кандидатів на еміґраційного президента. Вєнява в той час був польським амбасадором при Ватикані. Акцію проти його кандидатури повів був ген. Сікорскі і закінчив її успішно. Ген. Вєнява Длуґошевскі поповнив в Нью-Йорку самогубство.

                    *****) Тут автор помиляється, бо Болеслав Іґнаци Вєнява-Длуґошевскі народився в селі Максимівка в Україні (22 серпня 1881 р.), по професії лікар; в часі війни служив у Леґіонах Пілсудського, а по війні був комендантом 2-ої Дивізії кавалерії; від 1938 р. амбасадор, спочатку в Римі, а потім на Кубі, з рамени еміґраційного уряду. 1942 р. поповнив самогубство в Нью-Йорку.
                    ******) Можна собі уявити, скільки то ще кращих історій ходило про Вєняву. Вказує це також і на моральний стан військової верхівки. У цьому зшитку щоденника є записаних багато скандальних історій, дефравдацій (Хмилевського), але вони для нас мало цікаві. (О. Го.)

неділя, 12 лютого 2017 р.

ЧЕРЕЗ КАРПАТИ

Гаврило Гордієнко


  А. А. Гречко, Маршал СССР. Видання В-ва Міністерства Оборони СССР. Ст. 483.
Мапа і 14 схем на окремих вкладках. В тексті численні фотографії учасників подій і воєнні сцени.  Книга видана накладом 100,000 примірників. Москва, 1972.


                 Особа автора цієї воєнно-історичної монографії, тоді генерала-полковника, а тепер маршала і міністра оборони СССР, та назва монографії викликають інтерес до неї, бо ж ідеться про поважну частину Другої світової війни, коли совєтські війська у складі 4-го "Українського" фронту здобули перехід через таку поважну природню перешкоду, як хребет Українських Карпат, яка була, ще підсилена могучими укріпленнями мадярськими на Закарпатті та німецькими на Словаччині.

                 Автор дякує за поміч і вказівки шістьом генералам, десятьом полковникам і двом підполковникам, які, очевидно, й виконали цю монографію, бо вже побудована на численних воєнних документах, які тепер переховуються в Архіві військового міністерства СССР.

                 Сам автор обмежився, мабуть, тільки до передмови, в якій він описав спроби царської армії перейти Карпати в роках 1914-15. Ті спроби царської армії не вдалися внаслідок німецького прориву біля Горлиць. А теперішня совєтська армія подолала усі перешкоди, здобула Карпати й перейшла їх на фронті довжиною 275 км. Себто совєтська армія  виявила  більші  здібності, ніж її попередниця царська армія.

                Ціла монографія цікава, багата змістом і стала джерельним матеріялом для істориків Другої світової війни на Заході. Всю монографію нема як переказувати, тому зверну тільки увагу на деякі моменти.

                Так, напр., повний безпорядок у топографічних назвах, бо на ті самі місцевості вживаються назви і російські й польські, мадярські, чеські, а також і часом українські. Видно, що совєтські штабовики користувалися мапами різного походження.

                 Вступивши на територію Західньої України, совєтське командування освідомило, що населення Західьної України не розуміє російської мови, тому тримало при собі певну кількість осіб, які знали українську мову й по можливості зверталося до місцевого населення друками українською мовою.

                  Використовуючи попередній досвід совєтської армії в гірських боях в горах Кавказу й Криму, совєтська армія широко використовувала той досвід в боях за перехід Карпат. Мабуть, один із тих досвідів була підготова до місцевих ударів, до проривів, до наступу, коли поміж вояків на три-чотири вояки давали по одному, або комуністові, або комсомольцеві, або співчуваючому! Себто ті три-чотири вояки, непартійці, не мали вибору, не могли ані відстати, ані відхилитися вбік, ані піти вперед у полон, єдине, що їм лишалося, це тільки пробиватися вперед у наказаному напрямкові. А роля оцих додатків до трьох-чотирьох вояків називалася "для політичної підготови"!

                  Ворожі міста й території совєтські війська "здобували", як, наприклад, Будапешт і Відень "здобували", а Братиславу, Прагу "визволяли". Коли совєтські війська наблизилися до колишньої чехословацької границі, то старшинські, підстаршинські й політичні чинники провели з вояками спеціяльні години повчання, що, вступаючи на територію заприязнених народів, треба поводитися, як з приятелями, а не як з ворогами!

                  Ця наука совєтських вояків не дуже взялася, бо мені особисто відомий випадок, коли в "заприязненій" Мораві совєтський вояк знасилував чешку, 82-х літню старушку. А скільки тих випадків замовчано?!

                  Цілком слушно автор може хвалитися, що совєтська воєнна техніка своїм лише тягарем доказала чудес, поки перейшла через гори, звори, потоки, все завалене понищеними   мостами й спеціяльно поваленими лісами.

                  Але в артилерійській підготові майже завжди так мало було амуніції, що така підготова тільки давала ворогові знати, що ми, мовляв, будемо на вас наступати там а там. І мадярські війська й навіть німецькі відділи завзято боронили верхи Карпат і тільки швидший поступ совєтських військ з Надвірної через Яблонівський перевал на Хуст і далі на Мукачів примусив німецьку й мадярську оборону поспішно відходити з Лавочного, Верецьких, Ужоку й пізніше з Дуклі, де ще був поважний спротив німецьких військ.

                  Капітуляція Румунії й Мадярщини, до деякої міри словацьке повстання в Банській Бистриці, великою мірою сприяли успіхам 4-го "Українського" фронту, який переважно й виніс на своїх плечах головний тягар операцій боротьби за Карпати й за "визволення" Чехословаччини. Трохи помагав на Півночі 1-й "Український" фронт, а на Півдні 2-й "Український" фронт.

                  В Прагу совєтські війська "увірвалися", це згідно з їхньою улюбленою термінологією.  А про РОА, про Власова й власівців ані згадки.

                 За різні успішні бої совєтські вояки одержували численні нагороди, а їхні частини одержували почесні назви від здобутих, чи "визволених" міст, як напр., "празька", "братиславська" й т. п.

                 Ще один цікавий момент треба згадати: серед заслужених учасників 4-го "Українського" фронту численні українські прізвища, навіть на високих постах, як генерали Гречко (автор цієї монографії), Москаленко, Головня, Грінченко, Петренко, Доценко, Андрієнко та численні інші.

                  Генерала А. І. Єременка, героя Сталінграду, зразу ж за успіхи під Сталінградом відсунули від командування й тримали його в тіні. Давній спосіб не дати висунутися на перший плян і тільки 26 березня 1945 року його привернули "на світло денне" — назначили командуючим 4-им Українським фронтом. Це досить поважне відзначення, але трошки пізнувато воно наступило. Монографія буде прегарним підручником усім тим, хто в майбутньому захоче переходити Карпати в той, чи в  інший  бік!

вівторок, 7 лютого 2017 р.

ВАРШАВСЬКЕ ВИДАННЯ ПРО УПА і 1-у УД УНА

(Закінчення з ч. 2/75, ст. 68)       



 Юрій Тис-Крохмалюк

                 Р. Шухевич вислав до ОКВ меморіял для вияснення справи. Але 27 серпня оба курені відіслано до баз у Нойгаммер і Завберсдорф.

                 В той час діяли далі похідні групи. Вони мали три напрямки — на Київ, Харків і Одесу і на своїх шляхах творили українську адміністрацію.

                 12  вересня конфіновані члени проводу ОУН(р) були викликані на зустріч з німцями до будинку колишньої польської амбасади у Берліні. З українського боку були приявні С. Бандера і Стахів, з німецької — Г. Кох і Ґ. фон Менде. Німці жадали відкликати акт 30 червня, українці відмовили. Тоді німці почали арешти у Львові, в Україні і Німеччині. Арештовано 80% проводу ОУН(р) і вислано до концентраційного табору в Сахсенгаузен. В Україні ув'язнених порозстрілювано. В той час команди обох куренів вислали меморіял до ОКВ з вимогою визнання Української Держави, випущення на волю арештованих з Бандерою на чолі та родин вояків, ужиття леґіонерів до боротьби в Україні, зрівняння старшин у правах з німецькими старшинами та заявили, що не складатимуть присяги Німеччині. Німці відмовили, але погодилися продовжити контракт на один рік. Ця остання ухвала дозволила воякам на свобідне  діяння без небезпеки вислання до концентраційного табору.

                   Оба  курені злучено в одне з'єднання і приділено як лінійну частину під командуванням ген. Бах-Залєского.

                   Автор згадує далі про жорстоку політику Еріха Коха в Україні, ціллю якої було знищити українське населення.

                   В Галичині губернатор Вехтер не був ворожий до українців і разом з Бізанцом розуміли важливе стратегічне поження Галичини, де повинен панувати спокій. В тій цілі наладнано стосунки з УЦК. Мимо цього, в Галичині і в Україні, не зважаючи на масові арешти, німцям не вдалося зліквідувати націоналістичне підпілля, яке у тих місцях було ще активне. Німці забирали для відповідних відділів міністерства закордонних справ архіви, цінні твори мистецтва, документи церковні та культурні цінности українців. Автор, покликуючися на совєтські джерела, пише, що в той час українські націоналісти сиділи тихо, хоч друкувалися протинімецькі летючки. Цю тишу використав Мануїльський для оскарження українців про співпрацю з німцями, бо брак спротиву означає співпрацю. (Маю враження, що  згадка про  "співпрацю"  це данина автора совєтським пропаґандивним  твердженням — ЮТК).

                    В Україні Е. Кох не визнавав української нації і тому пізніше мусів заборонити вербування молоді в Україні до Дивізії "Галичина". Зате не міг відмовити примусового відряджування українців до помічної служби у вермахті як "Гільфсвілліґе-Гівіс", тобто добровільні, помічні відділи. З уваги на небезпеку свого життя в Україні, Кох переніс свою "столицю" до східньої Прусії.

                    23 серпня 1942 Гітлер сказав до Бормана, що "побоюється надмірної тугости українського народу", та що його розвиток не є в інтересі Німеччини. Тому рішив не давати населенню України лікарської допомоги, дозволялися аборти. Вміти читати і писати це зародок майбутнього спротиву. Слід знищити національну культуру, отже, в першій мірі треба запровадити латинську абетку. Українці мали мати найнижчий культурний рівень.

                     Розенберґ був проти такої грабункової політики і його група вірила, що краще дати народам Сходу державну незалежність. Його ставлення — пише автор — означало повний брак реалізму. Він, тобто Розенберґ, не бачив, що спротив в Україні зростає, як оборона соціялізму, як спротив проти розбиття СССР на малі держави, які могли б стати здобиччю наїздників. Врешті в Україні більшість населення є за федерацією з Росією. (Друга "втика" на користь Москви — ЮТК).

                    Невдачі німців викликали свідомість населення, зокрема під впливом, як пише автор, "деструктивних впливів еміґрантів на населення".

                    У 1943 р. Гітлер заявив, що треба негайно зліквідувати еміґрантів, бо, на основі рапортів СД, вони причинилися до зросту активних націоналістичних рухів, які явно хотіли грати ролю третьої сили.    

                    Великі втрати німців на фронтах довели до такого стану, що Вермахт мав багато помічних відділів (1943 — 200,000, 1944 — 500,000), а вже раніше творили відділи неслов'янських народів і козаків. Вермахт хотів об'єднати усіх вояків з-під СССР в армії Власова, Гіммлер - у з'єднаннях "Ваффен СС". Берґер пропонував творення національних з'єднань; проти цього був Кальтенбруннер і Еріх Кох, більшість членів партії.

                    У березні 1943 р. Берґер, фон Менде і Кінкелін (два останні з міністерства Сходу) дістали дозвіл приступити до пляну Вехтера — створити три і пів тисячний полк поліції "Ваффен СС" з Галичини. (Армстронґ, Даллін, Чередниченко). Створено СС дивізію "Галичина".

                    Автор пише про неї на основі совєтської праці "Українська СРР у великій вітчизняній війні". Цитую:

                    "Виявилася вона в доконуванні вбивств на поляках при співучасті національної партизанки, підлеглої так званій УПА".

                     З документів делеґатури польського уряду на край виходить, що відділи СС "Галичина" боролися проти партизан Ковпака.

                     ОУН(р) розрозлася в 1942 р. У волинській поліції мала 12,000 людей, зорганізувала тайні вишколи, бази, бункри, друкарні, зброю і військові предмети та зв'язок. Люди приходили теж з теренів Румунії і Мадярщини. Підозрілих розстрілювали. На Поліссі появилося комуністичне підпілля і польський рух спротиву, але ОУН вичистила терен.

                     1942 р. командир Сидір створив перші відділи партизан, до УПА прилучилися відділи Поліської Січі Т. Бульби. 31 жовтня кінчився контракт обох леґіонів, які воювали проти совєтських партизан на Білорусі. 1 грудня німці леґіони розв'язали, вояків приділили до поліції у Львові, старшин арештували. Група старшин на чолі з Шухевичем втекла перед арештом, правдоподібно при допомозі німецьких "товаришів зброї". Шухевич став шефом УПА під псевдом Тарас Чупринка і від тоді УПА перестала рахуватися з німцями.

                     "Німці спочатку не реагували, бо думали, що українське підпілля, в першій мірі, зліквідує польських партизан. Вони не припускали, що ОУН(р) занархізує тили німецького фронту".

                       "ОУН(р) спочатку не акцептувала українську Дивізію, але як її створено конкретно, то вислала туди своїх людей. Заіснувала тайна і докладна співпраця зі старшинами Дивізії "Галичина" (польські архіви)".

                       Автор згадує про битву під Бродами і пише, що І УД мала тоді на фронті 15,300 стану, в тому 1,480 старшин і підстаршин. З тої кількости частина згинула, частина залишилася в УПА, проломилося з окруження 5,075 вояків, у тому 670 старшин і підстаршин. Доповнена до нормального стану, Дивізія перебувала на Словаччині у поборюванні словацького повстання.
В липні 1944 відбулися розмови УПА з німцями, і у висліді підписано невідоме домовлення в справі достави зброї для УПА. Дійшло до збільшення з'єднань "Ваффен СС", звільнено з в'язниць і концентраційних таборів визначних.націоналістичних осіб.

                        У дальших розмовах з німцями С. Бандера зажадав визнання акту 30 червня, назначеного уряду і допомоги у боротьбі проти Москви. Розмови вели Берґер і Арльт, але до порозуміння не дійшло. Берґер заявив, що Бандера це вартісний об'єкт для німців, але небезпечний на майбутнє.

                         Коли йдеться про національний український комітет, то Бандера запропонував на голову д-ра Горбового, але його місце замешкання було невідоме. Тоді погодився стати головою УНК і головнокомандувачем УНА ген. Павло Шадрук. Автор пише про цю подію так:

                       "Постає питання, як міг чоловік з такою інтеліґенцією й освітою, як Шандрук, взятися за таке діло. Передтим він був боєвим старшиною, в'язнем ґештапо, наразився німцям за те, що покинув "Ролянда" на фронті 1941 р., знав німецькі пляни щодо України. Перед війною мав зв'язки зі штабовими старшинами ВП (польського війська, моя замітка — ЮТК), в тому з ген. Стахевичем, у вересневій кампанії виставлено його до відзначення хрестом ВМ".

                        В іншому місці автор називає ген. П. Шандрука "старим націоналістом". І в тому випадку автор іде за совєтською пропаґандою. Він не згадує, що ціллю УНК, на чолі якого стояв ген. Шандрук, була не співпраця чи навіть союз з Німеччиною, а приготування збройних сил на всі можливі випадки для визволення і державности України. А тоді нема чого авторові дивуватися, тим більше, що він напевно був обзнайомлений з цілями УНК, і тому їх промовчує.

                        У зв'язку із "старим націоналістом", автор пише, що "у повоєнних роках це потверджується. Рахувалися може з війною, ускладненнями між аліянтами чи у інших розкладах сил, треба б не одне зло, зроблене полякам, направити. Розумів це і Бандера".

                        "Невідомі є ближчі контакти Шандрука з Андерсом. Існують припущення, не потверджені, що Андерс поміг Шандрукові затримати на Заході відділи УНА". і далі: "Шандрук вимагав зукраїнізування УД і творення дальших з'єднань. Не хотів порозуміння з Власовом, жадав служби українців тільки у з'єднаннях, які повинні створити УНА, ставив вимогу до німців визнати тимчасовий український уряд і, найважніше й найтяжче для гітлерівців, резиґнації з підбою України. Але ця вимога не мала вже реального значення".

                         23 лютого 1945 П. Шандрук, як командир УНА і номінально командир І УД, скріпив старшинський корпус українцями і почав формувати другу дивізію полк. Дяченка.

                         8 травня УД, на наказ Шандрука, вийшла з фронту на Захід так, що 9 травня її вже не було у фронтовій лінії. Американці не роззброїли УД, як це робили з іншими з'єднаннями Сходу.

                         Накінці автор подає втрати у людях за Історією Української СРР, Київ 1967 р.:

                         На фронті згинуло 1.3 мільйона українців
                         страти СССР — 13 мільйонів                       
                         Участь українців в ЧА — 20%           
                          втрати українців — 10%

                         Праця Торжецького цікава для українського дослідника. Вона вимагає уважної аналізи, щоб розпізнати суміш правди і свідомої неправди. Було б доцільно, щоб наші знатоки згаданих мною і незгаданих подій, особливо з-перед другої світової війни докладно провірили зміст цієї праці.

субота, 28 січня 2017 р.

УКРАЇНСЬКИЙ ВОЯК В ОЧАХ ГАЙКЕ, АВТОРА КНИЖКИ "УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА"

Анна Алиськевич    


                    Почерез цілу книжку "Українська Дивізія "Галичина", червоною ниткою тягнеться симпатія автора, його зрозуміння, приязнь і прихильність до Дивізії і українців. Може деколи він не так глибоко і ґрунтовно аналізує Дивізію, як це зробив би шеф штабу українець, проте його інтенції найкращі, а його думки і характеристика українського вояка дуже цікаві.

                    В першому розділі книжки Гайке старається схарактеризувати українців взагалі та українського вояка зокрема.

                    Слов'яни — а тим самим українці, на думку автора, люди слабих характерів і нереального розумування. Вони керуються почуваннями. В українців серце і душевні почуття панують над розумом. В очах Гайке українці запалюються солом'яним огнем, підносяться на вершок захоплення, щоб після невдач попасти знову в апатію, а то й у зневіру. Українець здібний на найбільшу любов, віддання аж до самопожертви, але рівночасно він здібний ненавидіти, керуючись тільки почуваннями. Це типова характеристика, яку про нас усе робили німці. Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою релігійністю. Український вояк з пошаною ставиться до своїх священиків, особливо до головного опікуна о. Лаби.

                     Гайке з приємністю згадує переведені разом з Дивізійниками свята, спеціяльно різдвяний Свят-Вечір з усіми традиційними звичаями. Українці — ідеалісти, що не бачать реалістичної, об'єктивної дійсности але дійсність-уяву — побажану. Часто на такій фантазії вони базують свої дії й постанови. Вони індивідуалісти — що відкидають спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни і беззастережного послуху. Тому, на думку Гайке, українці не спромоглися створити сильного, здисциплінованого війська, не могли закріпити в собі глибоких, військових традицій.

                    Той індивідуалізм був теж причиною, що український вояк, назагал, відставав від німецького в муштровій службі як поставою так точністю. Українець не міг зрозуміти беззастережного послуху. Він часто інтерпретував накази, часто теж любив ходити "крутими стежками", що було, на думку Гайке, наслідком столітньої неволі, де тільки такими способами можна було щось осягнути або оминути кару.

                      В тісній співпраці з українським вояцтвом Гайке заобсервував багато дрібних, детайлічних рис характеру. Він пише: "Характер українця зрівноважений і привітливий. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі. Він нерадо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь будь-яке прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради, або вдається до таких методів, які ми німці називаємо брехнею, але для українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка".

                    Українець не тільки дивиться на життя з чуттєвої сторони, але він і естет — бачить все, чи радше хоче бачити, гарним і добрим. Він сам ввічливий, м'який, веселий і традиційно гостинний. Але рівночасно він не встановляє швидко приязних відносин, бо сумне історичне минуле та й нещасливий сучасний стан, зробило його недовірливим і замкненим в собі. В особистих справах він більш стриманий ніж настирливий. Дуже цікаво і делікатно висловлюється Гайке — син твердого, дуже працьовитого, здисциплінованого народу — про наше легке, часом і невідповідальне ставлення до обов'язків. Він пише: "Завдяки лагідним, кліматичним умовам, які уможливлюють легку управу землі, в українців витворився певний рід звички, що не далеко стоїть лінивства". — Це шпиль словесної дипломатії!

                     Українські Дивізійники — всі добровольці, в більшості з Галичини. Більшість з них, це зовсім сирий, людський матеріял, без жадної військової підготови — деякі тільки з вояцькими нахилами. Маса молоді, яка вступила до Дивізії не була підготована до суворого, здисциплінованого життя. Вони з трудом переставлялися до ролі вояка, не маючи особливої схильности до військового життя та передовсім до касарняних порядків і муштри. Спочатку Дивізія нагадувала більше купу зігнаної юрби, як військову одиницю.

                     Характеристично і до деякої міри комічно описує автор наїзди родин і друзів на вишкільний табір Гайделяґер.

                     Кожної неділі відвідувачі заливали табір. Вони привозили з собою неймовірну скількість харчів і горілки. Тоді вишкільний табір набирав родинної атмосфери, а відвідини перемінялися в празник. Німець не міг у це повірити і виправдати.

                     Однак автор з добрими інтенціями старається все оправдати Дивізійників, підкреслюючи, що та молодь йшла до Дивізії з ідеалізму, з метою допомагати батьківщині і крім шляхетних інтенцій нічого іншого не мала. — Потребувала від німців терпеливости, зрозуміння, вибачливого підходу та лагідного слова, але, на жаль, цього вона не дістала.

                      Для більшости німців прикмети українців були незнані. А якщо створювалися непорозуміння внаслідок різниць психіки, тоді німці, замість шукати вини у себе самих, дуже скоро приписували її українцям. Автор не розуміє одного — чому українська молодь, яка пішла до Дивізії, не мала вояцьких нахилів, не мала схильности до військового життя.

                      У нас не було власної армії через століття неволі і серед населення Галичини не витворилася військова кляса — з традиціями тієї професії з роду в рід.

                      Козаччина, після її ліквідації, здебільша стала родоначальником російської армії. Служба в "москалях" була каторгою і асимілювала українців. Служба в австрійській армії тяжким примусом, що гнав українців битися за чужу справу.

                      Польське військо було вороже, український вояк був в ньому дискрімінований, — до старшинських шкіл українців не допускали.

                      Де, коли і як мали постати в нас військові традиції?!

                      Короткий зрив і героїка визвольних змагань, відроджена українська армія, — криваво знищена і розгромлена. Залишилася тільки романтика тих днів, а молоде покоління перебрало від батьків не меч, а тільки ідею боротьби і помсти.

                       По характеристиці вояцтва, автор говорить про українських старшин:

                       Переважна більшість українських старшин служила в колишній австро-угорській армії, а згодом в УГА — мало в російській, царській, пізніше в Армії Української Народньої Республіки. Тільки деякі відбули службу в польській, а ще менше в совєтській арміях.

                        Старшини польської і совєтської армії були молоді, енергійні, вишколені у веденні модерної війни. Однак їх було дуже мало.

                        В загальному, старшини колишньої австрійської армії, через свій вік (між 45 - 55) і фізичну підтоптаність не підходили до фронтової війни в своїх колишніх ступенях (здебільша поручник, сотник). Багато з них з великим трудом, часом без успіху намагалися пристосуватися до нових обставин. Про те Гайке ще раз підкреслює, що серед старшин панувало захоплення. У деяких виявлявся великий нахил до дискусій, а менше до плянової, інтенсивної праці, у декого було надто мале почуття обов'язку та відповідальности за своїх підлеглих.

                       Така критична оцінка старших віком старшин може виглядати дуже різкою, але треба взяти до уваги особливі труднощі при формуванні Дивізії. За підставу такої оцінки автор взяв суворі німецькі військові вимоги.

                       Між українськими старшинами, пише Гайке, також зустрічалося яскраві приклади залізної дисципліни і службової пильности, характерности, джентелменства і лицарськости. Як приклад подає такі імена: хорунжий Юрій Крохмалюк, майор Микола Палієнко, сотник Дмитро Паліїв, сотник Любомир Макарушка, майор Евген Побігущий, генерал Павло Шандрук.

                      Автор звертає увагу, що не всі найкращі люди зголосилися до Дивізії, декого німецьке управління затримало на їхніх цивільних постах, а деякі відкинули участь у Дивізії з політичних мотивів.

                      Брак українських старшин у Дивізії негативно відбивався особливо при вишколі вояцтва.

                      У вишколі український вояк виявляв багато доброї волі й зацікавлення. Він здібний, скоро засвоює знання і вміло його застосовує в практиці. Спеціяльні здібності виказують Дивізійники в технічних галузях, здобуваючи, наприклад, в зенітній артилерії досконалу справність. У деяких випадках українці здобували кращі осяги як німці, як ось, українська батерія здобула 1-ше місце у швидкості обслуги та точності стріляння.

                     Зайняття в Нойгамері, вправи від ранку до ночі, тяжка муштра — все те вимагало великого зусилля. Але українське вояцтво сповняло це в бадьорому настрої з повним зрозумінням своїх завдань. Було обов'язкове і його дисципліна була бездоганно добра.

                     Вояки, переважно діти села, скоро засвоювали собі знання в теренознавстві і виявляли велику твердість і витримку в поборюванні перешкод. Інтелігенти — студенти виявили надзвичайні здібності в обчисленнях і в обслузі протизенітної і протитанкової артилерії.

                     Загальна оцінка українського вояка по вишколі дуже позитивна: Він виріс, загартувався, здисциплінувався, а Дивізія в цілості стала повновартісною військовою одиницею, готовою до боєвих дій.

                     Перший боєвий виступ частини Дивізії — це бої з совєтськими партизанами Ковпака. Боєва група не зовсім вдало виконала своє завдання, але автор пише: "Українці зі захопленням ішли до бою і включилися успішно в боєві дії. Причиною невдач не була зла постава українського вояка, але зле німецьке командування і зла підготова до зимових боїв проти загартованих і добре узброєних совєтських партизанів".

                      В жорстоких боях під Бродами Дивізія з найбільшою вірністю виконала свої обов'язки, виказуючи мужність, відвагу, посвяту і героїзм аж до самопожертви.

                      Українські вояки билися хоробро, спеціяльно відзначилися в атаках і офензиві. Підповзали під ворожі танки, щоби їх зблизької віддалі поборювати. Відомий випадок, коли український підстаршина свідомо заплатив своїм життям, щоб знищити ворожий танк.

                       Багато вояків Дивізії нагороджено залізними хрестами за геройські вчинки, багато підвищено в ступенях за відвагу.

                      Не занотовано жодного випадку переходу українського Дивізійника на большевицький бік. У прориві з оточення під Бродами велику ролю відіграла Дивізія; рештки її разом з Гайке маршують на південь. Марш виснажливий, день і ніч без страви і води. Сам Гайке признається до апатії і цілковитого виснаження. Всі на краю сил, тіло відмовляє послуху розумові, а проте всі витримують і доходять до Словаччини.

                      Про нове формування Дивізії в Словаччині, Гайке твердить, що щодо якости людський матеріял не був такий добрий, як у першому складі. Перше українці голосилися добровільно, прямо з цивільного життя, а тепер вони приходили головно з рядів утікачів від большевиків.

                       На Словаччині Дивізія була кинена на очищення терену від партизанів. Тут Дивізійники виказали знамениту орієнтацію в терені, в полі і в горах. Відзначилися великим спритом у стратегії і маскуванні. Очищували терени — випираючи ворога У недоступні гори.

                      Дивізійники виказалися великою витривалістю, обов'язковістю в наступі і погоні за партизанами. Тут теж показалося, що вони є ліпшими в протинаступах і штурмах як в офензиві. Це відвага! За боягузство не покарано ані одного стрільця, але таки, за хоробрість багато вояків нагороджено орденами.

                      Дальше Гайке пише, що німецька армія була часто критикована за принцип, який знижував вояка до рівня бездушного автомата. Він уважає, що таке трактування підлеглих могло ще бути оправдане у професійному війську, але ніколи в національній, добровольчій армії, до котрої кожний вояк ішов з найкращими намірами. І тому його треба було трактувати гідно і людяно.

                      Ставлення вояків до словацького населення було добре. Співжиття, однак, дало й негативні наслідки: торгівлю з виміною особистого, військового виряду. Автор пояснює це теж, як притаманну рису вдачі слов'ян. Але рівночасно він виправдує їх тим, що команда не виплачувала їм досить корун, за які могли би легально робити закупи. Постій і акція Дивізії в Словаччині виявилися дуже корисними: Дивізія набрала досвіду в боях з червоною армією. Також осягнула високу фізичну справність і вийшла зі Словаччини як боєздатна й оперативна одиниця.

                       Загартована і здисциплінована одиниця легко виконала тяжкий і довгий марш зі Словаччини до Стирії. Маршова дисципліна і витривалість були бездоганні.

                      Дуже позитивно оцінює автор дії Дивізійників в боротьбі з партизанами Тіта. Успіх залежав від швидкости і несподіванки дії. Маршуючи горами після 100-кілометрового маршу, без теплої страви, ночуючи під голим небом на морозі, вояки виявили небувалу витривалість. Під час акції виказалося, що Дивізія здібна на великі зусилля навіть у найважчих кліматичних умовах.

                     Дальші дії проти партизанів проходили успішно, а тут як грім з ясного неба наспів наказ, щоб Дивізія здала свою зброю і весь виряд для новостворених німецьких частин. Командування Дивізії робило все можливе для зволікання з виконанням того наказу. Але, за кілька днів прибула до Дивізії спеціяльна команда для переведення розброєння. На її вимогу Дивізія мусіла здати частину ручної зброї. Українці як і німці, з жахом вислухали таке розпорядження, але врешті  мовчки із сльозами на очах у деяких вояків здали свої кріси й кулемети. Врешті протести і заходи Вехтера принесли успіх. Прийшов наказ не здавати зброї, а чекати на дальші розпорядження.

                     В останніх боях у наступі для закриття фронтового прориву Ґляйхенберг - Фельдбах Дивізійники, піднесені на дусі, що їм залишено зброю, виказали велику боєву готовість і рішучість. Після завзятих боїв Дивізію здобула верхи Штраднер Коґель і Ґляйхенберг-Коґель разом зі замком Ґляйхенберґ. Успіх Дивізії у цих боях зміцнив у неї самопевність. Українці наступали вперто і добре.

                    На устабілізованому фронті частини Дивізії виконували свої завдання з кожного погляду дуже добре, хоча це вже були ознаки кінця війни й повного розгрому німців. Треба зазначити, що до самого кінця постачання в Дивізії функціонувало нормально. Харчування було аж до останнього дня війни дуже добре. Амуніції також було досить до кінця. З цього погляду Дивізія стояла на першому місці поміж усіма дивізіями німецької армії.

                   Автор згадує, що кількакратно оскаржувано Дивізію за різні надужиття при реквізиціях. Однак він твердить, що більшість тих обвинувачень були безпідставні або фальшиві. Часто самі німці, їхні бригади (Турецька Дивізія) й інші робили промахи і зловживання над цивільним населенням і старалися звалити всю вину на Українську Дивізію.

                  Від початку формування Дивізії аж до кінця її існування близько 600 вояків здезертирували, що на думку Гайке, було незначним числом, якщо взяти під увагу обставини, велику кількість вояків у Дивізії, та дезертирство в німецьких Дивізіях. Деякі з українців не бачили ніякої перспективи у продовжуванні боротьби по німецькій стороні й залишилися в Словаччині, щоб після пересунення фронту повернутися додому. Деякі уважали за краще продовжувати боротьбу проти большевиків в лавах УПА.

                  Вже перед самою капітуляцією внаслідок совєтської пропаганди українською мовою на сторону большевиків перейшло 98 вояків.

                  Свою характеристику Української Дивізії Гайке закінчує такими твердженнями: Українські старшинські і підстаршинські кадри склали бойовий іспит в Дивізії з дуже добрим вислідом. Українське вояцтво виправдало себе в найважчих обставинах жорстокої війни.



неділя, 22 січня 2017 р.

СПОМИН СТАРОГО УСУСУСА

Інж. Михайло Мінчак
Поручник УСС



                     В 1914 році, в однострою пластуна, я зголосився до Українських Січових Стрільців. — Зі Стрия завезли нас на Прикарпатську Україну, до Ґоронди. Звідтам вислали мене і мого товариша зі шкільної лавки, Ілька Кузана, на розвідку. Коли ми перейшли фронт, нас зловила московська кавалерія. Нас розлучили. Мене попровадили до Устрик, а він залишився. В Устриках випитував мене якийсь старшина що я за один, звідки і куди йду? Я казав, що як австрійські війська втікали, взяли мене з підводою, а тепер пустили і вертаюся додому. Він дав мені відозву і казав читати. У відозві говорилося, що вертаються часи Івана Калити, що весь "русский народ" злучиться в одну сім'ю під царем. В тому дусі була ця відозва писана. Тоді той старшина дав мені кілька таких відозв і сказав, щоб я собі заховав, а як прийду додому, щоб їх читав людям і так їх освідомлював. Та козак забрав мене назад і прилучив до кільканадцятьох арештованих людей. З ними провадили мене козаки через Хирів, Старий Самбір до Самбора. Ці конвоїри недобре поводилися з нами. Наша група подорозі збільшалася. — Болото неймовірне. Безперервна валка артилерії, амуніції, підвод з харчами їхали до фронту в Карпати, а побіч маршували цілі полчища на фронт.

                    В Самборі задержали нас на ринку. Товпа, яку ми там застали, заняла вороже становище супроти нас. Грозили, що нас, "шпіонів", повісять на ратуші, як то вже вчора зробили з такими як ми. Вкінці загнали нас до поштового будинку на перший поверх. Я примістився в кутику, затягнув шапку-натяганку на очі і турбувався, бо думав, що завтра мене повісять. На другий день рано встало сонечко і був на дворі прекрасний соняшний день — бабине літо. Я дивився через вікно і укладав плян утечі. — Рано візвали мене до старшини, що почав мене випитувати, як я сюди попав. Я витягнув відозви, які я одержав в Устриках. Він їх оглянув і сказав, що буду звільнений. В мене дух вступив і я не спішився з утечею. Мене відпровадили назад. Зараз потім прийшов до мене якийсь підозрілий тип і зачав мене підходити, випитувати як то було зі мною, як я тут опинився, вдаючи мого приятеля. Я був обережний і все повторяв йому те саме, що мене взяли з "форшпаном", дали відозви, щоб я читав людям. — По якомусь часі мене таки звільнили.

                    Чудовий осінній, соняшний день, але холодний. Летів я на крилах добрих чотири європейські милі до Дрогобича. Якраз тоді москалі робили відворот і в самому Дрогобичі я непомітно перейшов фронт — відвідав батьків і вернувся до Ґоронди. — Тут стрінув мене д-р Степан Шухевич, командант мого куреня, привітався зі мною і сказав: "Кілька днів тому вернувся Кузан і казав, що тебе повісили. Вітаю з воскресінням".

                    Моя сестра, що померла в Казакстані, просила мене, щоб я повідомляв про себе з фронту щодня карткою. Полева пошта нічого не коштувала і я майже кожного дня писав.
Наша сотня Вітовського відбила від москалів Галич. Сотник вислав мене з кількома стрільцями на розвідку за Дністер до села Семаківці, де був австрійський фронт. Сам сотник з рештою сотні занявся вивішенням українського прапора на ратуші княжого города.

                    Переплили ми човном Дністер, під сильним обстрілом московських ґранат і шрапнелів, та перейшли до дороги і моста на Гнилій Липі. Дерев'яний міст на Гнилій Липі був московськими ґранатами майже цілком розбитий. З великим трудом, ми по одному, в перервах артилерійських сальв, перебігали і ховалися на другім боці під залізничий міст. З-під моста пішли ми розстрільною в село, де були форти, бо Галич був колись твердинею. Село було в садах і городах. Нараз побачили ми перед собою москалів, що з криком "впєрод" наступали. Моментально всі ми розбіглися. Я вскочив до найближчої стодоли. Влазив я на гору в перило, як відчинилися двері. Я думав, що то москалі за мною. Оглядаюся і бачу стрільця Рижого з моєї стежі. Скоренько подав я йому з перила кріса, якого він вхопився і так я витягнув його на гору. Московська розстрільна перейшла на край села і там почала окопуватися. Всі їхні розмови ми чули. Край села був недалеко.

                     Була чудова погода. Десь коло години 1 або 2 вполудне зачала австрійська артилерія, включно з 15 цм гавбицями стріляти по селі, не вгаваючи до самого вечора. От ці гавбиці нагнали нам немало страху. Приходилося гинути від власних ґранат. Вже у вечорі одна ґраната з гавбиці перелетіла з гострим свистом за стодолу коло нас, а друга вдарила в дах нашої стодоли. Крокви і солома зі стріхи впали на мене. Я втратив притомність. Пізно вночі, коли я відзискав свідомість, внаслідок холоду, бачив я у горі чудове небо, вкрите зорями. Провірив себе, чи не ранений. Все в порядку. Рижий спить і хропе. Московські санітари похоронили поляглих і відійшли. Час від часу ми чули московську команду з лінії, а потім сальви з крісів.

                    Зоріло. Треба щось робити, бо як рано зачнуть грати австрійські ґранати-гавбиці, то нам буде кінець. Потихенько, обережно в сумерку посунулися ми в село в напрямі дороги. Там стрінули ми дівчину. Вона дуже налякалася, бо думала що це мадяри. Я заговорив до неї і просив, щоб нас завела десь у безпечне місце. Дівчина дуже зраділа, як почула українську мову, і повела нас за село до землянки, де її батьки і родина окрилися перед ґранатами. Нам розстаралися цивільне вбрання і ми окрилися між ними. Там ми перебули мабуть три дні. Четвертого дня австрійці зробили наступ, відігнали москалів і ми вернулися до своїх. Я часто писав до Дрогобича до мого товариша з гімназії Созанського. У його батьків мешкав тоді проф. д-р Володимир Бирчак. Він стрінув у місті Василя Коссака і від нього довідався, що він ніби бачив, як мене тяжко раненого, непритомного везли на возі до шпиталя і що я напевне подорозі помер. Про це розказав він Созанському, а той сказав моїй сестрі. — Мама довідалася про те і оплакувала свого вбитого сина. Я вернувся до своїх і негайно написав додому.

***

                    З Галича погналися УСС за втікаючими москалями аж до Завалова, над Золотою Липою. Там ми перебули досить спокійно довший час. По маковецьких боях, в яких я також брав участь, УСС одержали зі штабу дивізії найбільшу письменну похвалу, яку лише штаб міг дати. Полк належав до бригади, якою командував українець генерал Вітушинський. Він гордився Усусусами. Щодня о год. 8 рано приходив до Завалова та вчив воєнного ремесла.

                   В наступі на московські позиції над Золотою Липою УСС-и переломили московський фронт (там згинув один з найкращих УСС-ів чет. Балюк) і погналися за ним на пантелиські степи. Москалі кинули величезні сили і хотіли нас вигнати назад за Стрипу. Вив'язалися тяжкі бої. Полонені оповідали, що діставали водку перед наступом, що до Микулинець приїхав цар і з прив'язаного бальона оглядає бій. І дійсно московська артилерія дуже нам докучала, а наступи повторялися одні за другими. Долина Стрипи була вкрита московськими трупами, що вже розкладалися. З переломаного фронту, протинаступом стрільці відкидали москалів. Від шрапнелів згинув тоді многонадійний очайдух чор. Яремкевич, дуже всіми люблений. Згинув там і десятник Білинський зі Стрия колишній пластун. В тих боях я був ранений. Перший раз зросила моя кров рідну землю. Санітарний вістун Попадкж зайодинував і обандажував рану.

                   За ті бої мене відзначили похвальною грамотою. Було це перше відзначення за хоробрість і мені наймиліше. — На образі голова лицаря в лавровім вінці. Лицар опертий на меч обома руками. Потім напис: "Ц. і К. Команда Корпуса Гофмана. — Однорічному Добровольцеві Комендантові роя, першого Українського полку Січових Стрільців МИХАЙЛОВІ МІНЧАКОВІ за його знамениту поставу перед ворогом висказую МОЄ НАЙВИЩЕ ПРИЗНАННЯ. Комендант Корпуса (-) ГОФМАН, Ґенеральфельдмаршал. Печатка. Постій, дата... 1915 р." — Так мені залишилося в пам'яті.

                    Бої над Стрипою тяглися дальше. У всіх тих боях я брав участь. За те я дістав бронзову медалю. Декорував мене, між іншими, престолонаслідник Карло та представляв до декорації сотн. Дудинський.  —  З розвідок і застав, на лівім березі Стрипи я дістав срібну медалю другої кляси, з якою було зв'язане 7.50 корони місячно аж до смерти. Декорував мене комендант леґіону полк. Варивода.

                    Прикінці 1915 року вислав полк УСС з кожної сотні по одному підхорунжому до Славутина до старшинської школи. Комендантом тої школи був, з якогось буковинського полку, капітан Гарт фон Гартентурм. Були там самі австрійські старшини, що лише прийшли на фронт. Капітан нас, УСС-ів, вирізняв і дуже любив, бо всі ми були від самого початку на фронті і відзначені медалями.

                     Вернувши зі школи, я дістав команду над Мисливською стежого (Яґдкоммандо). Ми стояли на лівому березі Стрипи, причілок Весела. — Фронт був спокійний. Мисливська стежа виходила щоночі перед фронт, щоб слідити ворога і засягнути язика. Перед нами було три пасіки. Котроїсь ночі нас прийняли москалі перед другою пасікою сальвами. Ми кинулися долів і почали відстрілюватися. Невдовзі стрілянина втихла і ми обережно посунулися до другої пасіки. Виставили стежі і перебули до рана. Коли розвиднілося, завважили ми вбитого москаля. Його особисті документи зорієнтували нас, що це був наш хлопець, українець, з Поділля. Ми забрали поляглого і занесли до Соснова. Там його біля церкви на цвинтарі поховали зі всіми військовими почестями. Особисті документи і знимки його похорону та пару чисел часописів "Союз Визволення України" вложили до скриньки, яку прикріпили до паля, на кінці заструганого. Забравши скриньку з документами, ми пішли ніччю до третьої пасіки. Зоріло. Відважний наш десятник перевісив через плечі кріса, взяв скриньку і заніс до московських дротів і там забив її у землю. Ми лежали в розстрільній і нетерпеливо вичікували, що буде дальше. Три московські стійки з-під дротів, без стрілу втекли до окопів, як побачили десятника, що йшов до дротів. Згодом на московських окопах показалися голови, а дехто виліз на окопи. Була загадочна тиша. Десятник вбив паль зі скринькою між дроти, обернувся і спокійно вернувся до нас. Москалі напружено вичікували, не стріляли. По якомусь часі один з москалів забрав скриньку і заніс до окопів. Там в степу, одного разу, я також втратив одного відважного вояка — Гуцула. Мабуть ніччю заблудив у степу і попав в полон.

                       Мисливська стежа ствердила, що частини, які стояли напроти нас, озброєні в австрійські "манліхери" і що в Тулі вже виробляють до них набої. Полковник Варивода перший  звітував про це своїм властям.

                        В 1916 році внаслідок Брусілівської офензиви, ми мусіли без бою відступити з-над Стрипи під Бережани на Лисоню. Москалі заняли Лисоню. Вив'язалися тяжкі, довготривалі бої. Протинаступом ми відбили гору і над річкою Ценівкою я був тяжко ранений в праве плече. Московська артилерія сильно стріляла загородним вогнем, щоб не допустити резерв. Один шрапнель розірвався наді мною, вже раненим, Оловяні кульки полетіли поза мене, а біля мене зарився в землю гарячий мідяний запальник. Стрільці їх збирали і робили з них прекрасні перстені. Той запальник був ще гарячий. Але скоро прохолодився  і я його забрав. Права моя рука безвладно висіла і по ній спливала кров. Розрізали мені товариші рукав і наложили бандаж. Я приклав лівою рукою той запальник до бандажу на рану і так ішов з-над Цинівки, через Лисоню до Бережан. На вершку Лисоні стрінув я першу поміч. Тут перев'язали мене кількома бандажами, однак крови не зупинили. Мусів я йти до шпиталю до Бережан. Ця дорога здавалася мені безконечною. Тяжкий хлібник тягнув і мене боліло в боці. Ліва рука, що притискала до рани запальник, вже цілком задеревіла. Втомлений, зіпрілий я прийшов на міст на Золотій Липі і там хотів хоча трохи відпочити, але рана далі кривавила. Тому я поспішав до шпиталю. Там обвинули мене ватою, наче ковдрою і вислали до Стрия. До шпиталю в Стрию привезли мене по півночі. Я був півпритомний. На другий день вивезли мене санітарним поїздом до Дебречина на Угорщині.

                     В полку подали мене, що я поляг на Лисоні. Як поляглого представили мене до відзначення. І дійсно признали мені срібну медалю першої кляси — "на полі слави впавшому". Я довідався про це, як вернувся зі шпиталя. З медалею першої кляси зв'язана досмертна місячна платня 15.00 корон. Очевидно вістка, що я впав на Лисоні і що дістав відзначення, була офіційно проголошена в полковім приказі. Донеслось це і до моїх батьків. І знову оплакувала мама свого вбитого сина.

                    Вернувся я зі шпиталя з Дебречина до коша, що квартирував в селі Горожанна Велика і дістав відпустку на 14 днів. Вула осінь. Рана сяк-так загоїлася. Але перестрілена кість, під впливом зимна і осінної вогкости, мені дуже дошкулювала. По відпустці я вернувся до Горожанни. Не знайшлося для мене в коші місця, щоб я міг належно відпочати і щоб рана перестала боліти. Всі місця в коші були заняті родиною і знайомими, що стало "воювали" в коші. На третій день вислали мене до полку, що квартирував у Верені. — З полком під командою полк. Кікаля, ми вирушили на фронт до Куропатник. Звідтам вислали мене з відділом Усусусів до Дрищева, до пробоєвого куреня (Штурмбаталійон) 55-тої дивізії, до вишколу. На фронті було досить спокійно. Комендант того куреня капітан Гарт фон Гартентурм, той сам, що провадив старшинську школу в Славутині, пізнав мене.

                    Дуже тяжкий то був вишкіл. Ходили ми взимі на гори до приготованих до вправ окопів в блюзках, без плащів. На горбах зимний вітер, часом сніг з дощем, дуже нам докучав і не було де загрітися. Плаща ні рукавиць не було можна вдягати.

                    У вишколі пробоєвий курінь сусідньої дивізії робив показовий наступ за фронтом. Приглядалися йому старшини корпуса. Під ослоною скорострілів, що перестрілювали гострими набоями наступаючих пробоєвиків і ніби обстрілювали ворога, що ніби був в окопах. Потім ручними гострими ґранатами очищували стрілецькі рови від майбутнього ворога. При таких показових вправах згинуло кількох пробоєвиків. — Такі самі показові вправи мав робити і наш курінь. Та наш капітан Гартентурм не згодився. Він подав проєкт, що як вже на вправах мають гинути пробоєвики лише на те, щоби старшини корпуса могли оглядати показовий бій, то вже краще зробити наступ на ворожі лінії. Так і сталося. Заатакував курінь ворожі позиції над річкою Ценівкою. Всі вправи вдалися. Коштувало це ногу одному хоружому, українцеві. Зате він дістав срібну медалю першої кляси і аванс до четаря. Тоді і я був ранений над Ценівкою. То вже другу рану я відніс над нещасною для мене Ценівкою. Зате дістав я срібну медалю першої кляси — другий раз.

***

                       У Львові в 1918 р. пробоєва сотня, якою я командував, стояла на довгому фронті під Гицля Горою. Коли ми залишили Львів, висилали мене зі сотнею до підміських, не обсаджених сіл, на провірку ворожих позицій. — Одного вечора стрінулася моя сотня в Ляшках Мурованих з курінем капітана Штарка. Вив'язалася стрілянина. (Курінь Штарка моя сотня цілковито розбила). Я дістав кулю в живіт. Завезли мене до Золочева до шпиталю. Лічив мене дуже добрий хірурґ. Вісім днів я лежав на спині, бо не було можна мені рухатися. Плечі мене шалено пекли. Лікар приписав мені гаряче вино з жовтком і бішкоптом, але я того не їв.

                      Тоді, коли я був ранений, мій шкільний товариш Ілько Кузан, з яким я ходив на розвідку з Ґоронди, дістав відпустку до Дрогобича. Він стрінув в Дрогобичі мого брата і сказав, що я під Львовом тяжко ранений в живіт, а такої рани не можна вигоїти і я напевне вже помер. Врат розказав це дома. І третій раз оплакувала мама свого сина. Батько розстарався документів, щоб знайти тіло вбитого. — І так одного вечора входить до покою, де я лежав, старший десятник зі шпитальної адміністрації і питає: "Чи тут лежить Михайло Мінчак?" Глянув я на двері і побачив за ним свого тата, а за татом сестру. Можете собі уявити моє здивування і нашу радість. — На другий день санітарним поїздом завезли мене до Станиславова. Батько і сестра висіли в Ходорові і поїхали додому до Дрогобича.

***

                      На Україні я з Усусусами відбув усі походи і переходи. Чотирокутник смерти, три рази поворотний тиф, потім плямистий і черевний. Тиф і інші хвороби змушували нас злучитися тимчасом з нашими ворогами, вкінці з'єдналися ми з Армією УНР. — Я дав собі зробити, на своє нещастя, "ґімнасцьорку", в якій ходив. В лісі під Бердичевом стрінулися ми з поляками. Ми були тоді в Армії УНР. Я носив бороду і був у тій ґімнасцьорці. Один польський вояк, як побачив мене з бородою, - прилетів до мене і хотів пробити баґнетом, кричачи "комісарж". В тім моменті я вхопив за його баґнет, насаджений на кріса, і відсунув набік. Він шарпнув крісом до себе і баґнет розтяв мені долоню. Товариші Усусуси оборонили мене від смерти. Потім завели мене до найближчої хати, щоб обголити бороду. Бритви не було, а господар голився відламком коси і тим відламком мене обголили, чи пак здерли місцями скіру з бороди.

                     Так Провидіння Боже і гаряча молитва моєї дорогої Мами захоронили мене від смерти. Як тепер пригадую собі цю історію, то все ще дубом стає волосся на голові.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації