ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 9 травня 2017 р.

МАРІЮПІЛЬ


Ярослав Курдидик      


Розгорнувся чорний Маріюпіль...
Це над морем задимлене місто, 
Де табунці хаток-шкаралупок 
Понизались, як разки намиста.     

 Димарями знялись руки вгору
 І гукають: «Ось тут сталеварні!» —
 Потягує їдко сіллю з моря
 і заносить рибою з базарів...

Невміруще залізне обличчя
Б'є загарбник жорстоко і топче, —
Воно живе й сторіччями кличе:
— Я із сталі і видержу, хлопці!..

Порт пралісом щоглів похитнувся,     
Б'ють у пробій і хвилі, і меви, —
Маріюпіль гордо посміхнувся 
І на море зорить чорним левом...


1956р.

Богдан Мусій

             Богдан Мусій народився 1915 р. в Західній Україні. Вже з гімназійної лавки включається в організовану боротьбу за визволення України і продовжує її з вибухом другої світової війни. В 1943 р. голоситься до Дивізії "Галичина" і переходить з нею усі вишколи і бої під Бродами. Пробивається щасливо з оточення і дальше в її рядах зводить останні бої. По війні відбув полон і по тяжких трудах переїздить до ЗСА і поселюється з родиною в Гартфорді, Конн., де включається в організоване українське життя.
           Помер 9 червня 1975 р.

ЛИСТИ ДО РЕДАКЦІЇ

              
                   Високоповажаний пане редакторе!

                   В ч.2 "ВК", у статті д-ра Вол. Трембіцького п. н. "Санітарно-медична справа в Україні" я прочитав, що "Новий польський наступ на схід в травні 1919 р. трагічно вплинув на стан української санітарної служби. Приходиться із сумом ствердити, що наші лікарі, та серед них деякі жиди-лікарі, які до того часу сумлінно виконували свою медичну службу в армії, масово покидали ряди війська. Та негарна поведінка частини галицьких лікарів дуже від'ємно вплинула на санітарні відносини в УГА, зросла смертність серед вояцтва та збільшилося число ранених і хворих по шпиталях. УГА мала в час переходу за Збруч всього 35 лікарів та 50 медиків (підкреслення моє).

                 Між тими 35 лікарями був і я, молодий лікар, як і більшість з тих, що перейшли Збруч. Не було між нами багато спеціялістів з лікувальної чи організаційної ділянок. В Галичині від лютого до травня 1919 р. шаліла епідемія пятнистого тифу, на що хворіло також 34 лікарів, з яких 14 померло, і то переважно старших досвідчених лінарів.

                 З армією перейшли за Збруч усі лікарі, які служили в армії, крім одного, що покинув полеву лічницю ч. 2 Першого корпусу і, забравши дві підводи, здезиртерував у Вигнанці, пов. Чортків. Ту лічницю перебрав я на наказ сан. шефа Першого корпусу і до неї долучив свій відділ — відсильну точку з Красного. Деякі лічниці з причини воєнних дій не всіпли евакуватися, між ними лічниці у Станиславові, Коломиї, Чорткові та частково в Тернополі. Очевидно, що лікарі, які там працювали, не могли перейти за Збруч. Також деякі лікарі-чужинці залишили УГА.

                 Те, що один лікар здезиртерував, ніяк не оправдує роблення висновків, що "частина лікарів УГА не гарно повелася" і що "це було причиною зросту хворих, а навіть ранених по шпиталях".

                 Причиною катастрофічного зросту епідемій сипного і поворотного тифів, що знищили УГА, був комплектний брак білля і одягу у війську, майже цілковита відсутність шпитального влаштування, брак ліжок, дезинфекційних середників та ліків. А чому так було, то д-р Трембіцький знає краще, ніж я.

                З перспективи 56 років можна робити багато критичних завваг щодо тодішніх подій, але треба признати, що переважно молоді лікарі УГА на Придніпрянщині чесно сповняли свій обов'язок. Велика ідейність та самопосвята рекомпензували вповні їх фахові недоліки. Багато з них впало жертвою свого обов'язку, а між ними наступні імена: підполк. лік. Осип Ямполяр, сотники-лікарі: Осип Ковшевич, Тимко Крохмальний, Володимир Коцовський, Микола Дикий, Тадей Яцик, Юліян Шипайло, Кость Танячисвич, Степан Гасюк, Денис Новак, Давид Фастман, Лев Сосенко, Євген Гайдукевич; сан. поручники: Іван Мартинець, Зиновій Паук; сан. четарі: Михайло Алиськевич, Людвик Ганкевич, Юрій Пікас.


Д-р Микола Терлецький
сот. лік. УГА і УНР

вівторок, 2 травня 2017 р.

КРИМСЬКІ ТАТАРИ Й КРИМ В НАЦІОНАЛЬНОМУ ТА ПОЛІТИЧНОМУ АСПЕКТІ

В. Трембіцький

                 У "Свободі" і в "Українському Житті" появились статті про виселення в 1944 р. до Середньої Азії кримських татарів, які вимагають дозволу повернутися на їхню батьківщину.

                 Це питання має певне відношення до актуального тепер питання Кипру та застарілого, а тепер віджитого ненависницького спору греків із турками, як тому пів-століття існувало подібно вразливе питання смертоносного конфлікту між турками та вірменами. В Америці навідь відомий жарт: коли вірменин має найбільшу національну сатисфакцію: на день подяки чи день "турка", якого може вірменин святочно з'їсти, навіть спеченого. Ось так люблять вірмени, а теж греки турків, які на протязі 520-ти літ проковктнули в Малій Азії або в Анатонії та на Закавказі 80% вірменської етнічної території із колись столицею всієї Вірменії Ерзерумом (по-вірменськи Каріном). Подібна ситуація була із усім грецьким Егейським побережжам Анатолії від міста Скутарі на Босфорі, через Смирну (тепер порт Ізмір) аж до Адалії та Адани (Малої Вірменії) на півдні. Проковтнули турки й грецько-візантійську Тракію із двома історичними грецькими містами Константинополем (Царгородом) та Адріянополем, яким надали свої назви Істанбул та Едірне. Ні сліду не залишилося із грецької етнічної Тракії та грецьким узбережжам в Малій Азії. Хіба горстка грецьких купців в Істанбулі животіє та відвідує палату й собор царгородського патріярха, останньої гелленської пам'ятки над Босфором. Гаґія Софія дальше турецьким катедральним мечетом...

                   Греки і вірмени потовчені в турецькому моздірі все мали звернені очі на їх сильного національного та релігійного оборонця російського царя. Тому то недивно, що оба ці сусідні народи турків не могли зрозуміти 1918 року, чому слов'яни-українці розбили у 1918 р. "Великую Руссию" та дали туркам змогу опанувати тюрськї простори магометан в... Кримі, на північному Кавказі — країні горців-черкесів й абхазів у грузинській Аджарії.


                    Для України завдяки Берестейському договорові, який Порта підписала з легким серцем, позбувшися натиску російської імперії на Царгород, Дарданелли та турецьку Вірменію, Туреччина раділа прибуттям посольства УНР в Істанбул, тодішне імперіяльну столицю султанів оттоманської великодержави. За це в Києві не могли спокійно урядувати вірменські та частинно й грецькі дипломатичні представники, вважаючи Україну "туркофільською", навіть зрадницею православ'я, і спричинником експансивності! Оттоманської імперії в чорноморський магометанський басейн та на все Закавказзя, особливо в сторону тюрському Баку, на якому по шляху лежала всього більш-менш пів-міліонова скеля із столицею в Єревані, Вірменська Республіка.

                  Денікінці на Кубані мали надію на відновлення старої Росії та підсилення впливів на їх союзників проти турків Вірменію й навіть Грузію, яким Істанбул літом 1918 року забрав потурчену Карську (вірменську) округу та етнічно грузинську, але ісламську Аджарію, яких столицею був головний грузинський порт Батумі.

                 А Україні... теж невесело було, бо ж в Чорному морю природна частина її Крим, із морською базою в Севастополі та фортом в Керчі у воротах до Озівського моря, був ніби в татарських руках, та коли за покликом цих же кримських "тюрків" (як себе тоді назвали кримчаки-татари, 260.000 душ максимально), прибули в Теодосію та на побережжа турецькі військові дорадники та воєнні морські одиниці захищати державні права татарського народу, від зазіхань України, мовляв, від століть татари були зв'язані із рештою тюрського світу та ісламським морем народів, які все готові були стати в обороні своїх покривджених братів по вірі, де б вони не жили на ґльобі.

                Ясно, що ні республіканський, ні гетьманський уряди України 1917, 1918 та 1919 років і не думали поневолювати татар, які жили компактною масою лише у південному, гірському Криму, вважаючи своєю столицею Бахчисарай, а не обласне місто Симферопіль, яке лише вліті 1918 р. стало новою столицею Криму. 1

                 Зважаючи на те, що:

                 1) Крим важний фортами у Севастополі, Керчі, зимовим портом Донбасу Теодосією (через замерзання азівських портів на деякий час) та є стратегічною базою в Симферополі (саме посередині півострова та всього простору північного чорномор"я);

                 2)  він все був тісно пов'язаний із всією економікою України прямо залежний від хлібопостачі, вугілля, індустріяльних виробів, фабрикатів в заміну за кримські овочі, вина, і залізо;

                 3)  у Кримі таки жили татари, які бажали мати свої національні права державницького характеру;

                 4)  тому, що в ніби "татарському" Кримі, таке перше слово мали до сказання  росіяни, які становили релятивну більшість та творили духову силу всього пів-острова, як імперіяльний нарід.       
                                                                               '
                 Гетьманський уряд у Києві вирішив був піти в ім'я національної справедливости (самозначенням народам) та в доказ дружніх взаємин з Портою на максимальні уступки татарам в їх національній ідентифікації, державницьких аспіраціях та як природним союзникам нової української держави у противагу до російського поневолення, уряд української держави погодився дати татарському народові повну культурну і політичну свободу під українською охороною, предложивши татарському урядові ті самі права, що їх мали мадяри в межах габсбурзької монархії до 1919 р., отже: свій власний уряд, військо, пошту, шляхи, шкільництво, внутрішний соціяльний устрій, залишаючи за Україною опіку економічну у світовому маштабі, дипломатичні представництва, персональну репрезентацію монарха (гетьмана) України перед зовнішним світом та стратегічну контролю всього простору для повної свободи морського та повітряного транспорту в чорноморському просторі. Що ж могла більше признати українська держава татарам, яким в іншій країні на світі не було б місця для будь-якогось розвитку в національному аспекті та коли б пануюча нація над територією такої меншини доказувала б чи випоминала б їй кожного дня страхіття, які від дідів та прадідів зазнав зараз пануючий нарід протягом століть від теперішньої меншини. 2 В нашому випадку досі та на століття не можуть забути українці жорстокости татар у відношенні до України, яку спльондрували від 1480 років, починаючи кожнорічними чи що пару років набігами, паленням сіл й міст, ловнею невинних людей в татарський ясир, аж до 1777 року, коли їм прийшло усмирення від полчищ росіян. З приводу цього історичного факту татари дали причину до створення козацької оборони України, війн України з Польщею та Туреччиною, вплинули на зміну всієї психології українців. Бліднуть епізоди нормальних взаємин Криму із козацькою Україною в обличчі катастроф, що їх зазнала наша нація. 3 Ніколи інший нарід на світі не забув би татарам цего проклятого часу, до... можна сказати до 1777 р.

                 На жаль, татари не вміли пошанувати признання Україною прав для Криму у 1918 р. і мріяли про "швайцаризацію" Криму під турецьким протекторатом. Татари не уміючи проаналізувати національну диспропорцію меншин у Криму по відношенні до відсотка татар до імперіяльно думаючих росіян, та самостійників українців.

                 У 1918 р. татари й слухати не хотіли про союз з Україною. Через манію суверенітету, яка не вміщалася в реальне положення татар в Кримі та усьому Чорноморії. Татари шукаючи протекції як не в Туреччині, так в далекому навіть Берліні, підозріваючи свою смерть під протекторатом України, маючи на совісті заподіяне зло протягом століть. 4 А Києву українському навіть й в гадці не було мститися на рештці татар, яких ще не відослав до решти в Туреччину царський російський уряд до початку першої світової війни.

                 В самостійному татарському Криму росіяни мали більш права, як українці (60.000) . 5 Не можна було тоді підозрівати України в якійсь намові Стамбулу вести татарам особливу антиукраїнську політику, натомість дволична прецизна робота росіян, нацьковуючих татар проти українців була видна, хоч росіяни, коли у 1919 році прийшли до сили внаслідок упадку центральних держав та при тому й Української Держави чи Республіки, звели татарську державність до нуля, зліквідували 28 червня 1919 директоріяльний проантантський уряд Саломона Крима, перетворивши Крим в звичайну російську губернію. В той трагічний момент не знайшлося серед татарських політиків та дипломатів ні в Туреччині, ні у Варшаві, ні в Берліні чи у Відні, де були татарські представники, таких які схотіли б засісти за один стіл із послами УНР та знайти можливість створення спільного фронту проти спільного таки ворога, який у Кримі становив яких 40-45%  населення.

                 Коли 18 жовтня 1921 року викрісталізувалася була в Російській Совєтській Федерації автономна совєтська Кримська Республіка при втраті 60.000 татар голодом, то татари краще приняли цю совєтську республіку чим проект гетьманського уряду стати "коронним краєм".

                  В 1930-их роках не обійшлося без нових жертв татар від росіян, які їх вивезли в далеку північну полосу Росії аж 40,000, виморивши їх голодом в 1931/33 роки, створюючи із татар дальше четвертину населення всього Криму.

                  За урядовим переписом ССР у 1926 р. в Криму було: 42.22% росіян — 301.400, 25.00% татар — 179.200, 11.85% українців — 77.400, 6.11% німців — 43.666, 5.6% жидів — 39.900, 2.3% греків — 16.000, 1.6%  болгарів — 11.400.

                  Татарська автономність існувала хіба по оселях південного Криму в гіських околицях. Написи в Кримі були теж і татарські, навіть в більших містах для пропаганди їх автономності без практичного значення для міських людей, переважно росіян та дрібних меншин, в тому й українців. Не помагали теоретичні перезвання міст Криму на короткий час татарськими термінами: Ахіяр — для Севастополя, Акмечет для Симферополя, Ґуеслеве — для Евпаторії, Кефе — для Теодосії, Єніканє — для Керчі.

                 Фактично Крим став російським краєм із певними лише залишками культурної автономії. Кримську Автономну ССР ніяк не можна було в 1930-ох роках порівнювати із Совєтською Україною з багато більшими автономними правами.

                   У 1940/41 роках, коли Крим після кількамісячної облоги Севастополя зайняли німці, вони нічого кращого не принесли татарам в політичному аспекті, хоч татари сподівалися відновлення там своєї державносте у Кримі, як то було у 1918 році. Татари кинулися нищити кримських слов'ян, не питаючи, хто із них був дійсно ворогом, а хто таки приятелем, оцього покривдженого народу на кримському півострові. Українців ідентифіковано із росіянами. Так лиш подумати, за татарський автономізм, наданий хіба із ласки татарам Москвою у 1921 році, щоб із півдня оточити нещасну Україну та краще володіти водами Чорного моря, татари у час другої світової війни погромили однаково росіян, пануючих у містах та селян в степу українців, думаючи, що в татарську державу у цілому Криму їм вдасться стягнути швидко із Туреччини та румунської південної Бесарабії старих емігрантів разом числом аж біля 2,000.000 душ за татарськими обчисленнями та їх пресовими відомостями. Німці натомість перетворили Крим в Райхсґебіт лише для німців-героїв тут жити після війни.

                   Погром слов'ян у Криму мусів мати вплив на дальшу долю татарського народу у цій частині України, якій приєднано Крим у 1954 році, 19 лютня. Масове фізичне знищення росіян
та українців про це довго писала російська преса в західньому світі та й в самому Радянському Союзі. Само собою нищення росіян 1940/41 рр. були для Москви більшою виною татар, як створення 20.000 татарської військової формації в складі німецьких збройних сил.

                 Нагальне виселення татар (за рішенням Кремля 18 травня 1944 р.) з Криму було карою. Позбавлено татар їх території розпорядженням від 25 червня 1946 р. Щастя, що їх усіх в числі 200-250.000 душ не вбито фізично зовсім на протязі пару років у тайгах Сибіру, бо ж могло бути й таке! Так чому дивуватися, що ні Київ ні Москва сьогодні не сприяють поворотові татар у Крим, маючи перед собою у пам'яті історію татар та 1941 рік.

                 Похід турків на Кипр хіба став доброю лекцією нам усім живучим за океаном та в Україні.

                Для захисту турків Кипру усього 15% меншини грецького безперечно Кипру із 85% грецькою людністю, отже стільки, що мають росіян найбільше українські області України: полтавська чи подільська. Турки заняли 40% кипрської території, на якій як на шахівниці порозселювані на спілку греки та турки. Сьогодні стоїть питання поділу Кипру на дві політичні одиниці. Так, щоб сталося, якщо б так татари жили зараз в Кримі та в тяжкий момент України чи навіть всього СССР, турки прийшли б на захист "тюрків" татар, піславши туди військові частини "емігрантів татар" з Анатолії з числа 1,500.000 душ. Так, як почувались би ми всі та київський уряд, який воскрешивши свою державність мусів би ставати до бою із Туреччиною.
Мусимо признати консеквентність турків у відношенні до "своїх" маломеншин та "тюрків". В разі загарбання Криму мусульманами чи ще краще турецькими "татарами", кого мала б запросити на поміч собі Україна: слабосилих греків, болгар, грузинів (3-5 міліонів душ) чи знова... росіян, які так само, як поляки лише б використали нагоду на видертя від України за цей час Львова чи хоча б Донбасу, як не всієї України від Збруча на схід...

                Дивлячись на кипрську трагедію, українці як у західньому світі так в СССР боліють над долею татар в засланні, керуючися гуманними почуваннями.

                Ми можемо навіть сприяти універсальній шляхетності ген. Григоренка по відношенні до татар, які до речі зараз живуть там, де й наші запроторенці, одначе нас може й дивувати, що татари, пишучи про ген. Григоренка, не зуміли чи прямо не хочуть згадати його національного походження, яке само собою є українське. Щоби приподобатися емігрантським опікунам на заході емігрантським росіянам, татари розцінюють Григоренка лише як людину без національного обличчя. Це припущення може бути зовсім оправдане чи певне, коли взяти до уваги факт, що татарська політична еміграція в Америці, Аргентині та навіть в Европі, де живе добре зорганізована кримо-татарська еміграція, не вважала за потрібне нав'язати хоч контакт, якщо не добрих тісніших дружніх взаємин з українським політичним світом, держачись дальше, хоча б тут, в ЗСА, російських впливових осередків, вірючи наївно в духову зміну росіян, які мовляв переконалися, що треба респектувати татаські політичні аспірації, вважаючи їх такими російськими приятелями, як вірменів — всевдячних царям та росіянам за оборону перед турецькою загладою.

                Якщо згадати хоча б якось про існування якоїсь української кримської "політики", то хіба в Мюнхені та в Парижі, в так званому паризькому бльоку екзильних урядів раніше самостійних держав. Лише тут в Парижі найшли кримчаки-татари наших "дипломатів", які своєю "стратегією" обманюють себе та наш політичний світ признанням татарам принцип державної нації на рівні... Грузії чи Туркестану, погоджуючись навіть називати татарам їх країну не татарською державністю в частині Криму, а прямо кримською. Ми самі дали татарам претекст, який колись гірко може бути оплачений нами, ідентифікуючи півострів Крим із татарською національною та державною територією, тобто в ситуації, коли на Кримі живе сьогодні аж 150 татарських родин на біля 1,000.000 душ росіян та українців.

                 І це діється саме тоді, коли в Америці, де живе найповажніша кількість кримських татар, якими видається комунікати та інформації про Крим, як татарську національну територію. Для доказу варто б навести хоча б такий найновіший факт, як в роковини насильного виселення (18 травня 1944 р.) татар з Криму (біля 100.000 душ), спілка "Кримських татар" в Америці з осідком в Ню-Йорку видала звернення для повної реабілітації татар в СССР до американського та світового громадянства із закликом за справедливість, тобто:

                 1)  повернення із заслання татар на "рідні землі, на Крим і створити там же потрібні умовини для успішного розвитку татар, як народу і нації";

                 2)  відновити важність декрету Леніна з 18 жовтня 1921 року про встановлення Кримської Автономної Татарської Республіки;

                 3)  звільнити і регабілітувати ген. П. Г. Григоренка і інж. Романа Джемілева;

                 4)  негайно звільнити і регабілітувати усіх представників кримських татар і їхніх приятелів нетатар;

                 5)   виправити фальсифікацію історії народу і нації (думаю треба розуміти держави, В. Т.) кримських татар;

                 6)  "детант — так, але не коштом кримських татар і інших національних меншин в СРСР!" (за текстом, поданим в часописі "Українське життя" ч. 13 (676) за 23 червня 1974).
Згідно із вищенаведеними вимогами татар в ЗСА, видно зразу, що:

                 а)  емігранти-татари з Криму вважають по старому весь Крим, як рідну землю, на якій татари гейби творили раніше більшість своєї людності та тим самим мали б право вважати весь Крим національною територією ще й досі.

                 б)  Домагаються відновити (ясно поки що думаючи реально) Кр. А.С.С.Р. не вказуючи точніше,  в рямках якої союзної республіки. Якщо брати до уваги декрет про встановлення Кр. А.С.С.Р. із 1921 р., то ясно в межах Російської СФСР, а не зараз УРСР. Виходить татари в дусі їх дружніх взаємин із еміграційною Росією вважають відібрати Крим від Радянської України та повернути його Росії із піддержкою ними (татарами) такої територіїяльної операції в заміту за признання татарам політичної автономії з-перед 1941 року. Виходить — татари готові говорити про це з Москвою, як реальною силою та російським народом, як могутнім народом, дивлячись на українського партнера, як на безсилого, якого проблема самостійности під знаком запитання через некон"юнктурність української справи в міжнародному політичному світі. Хто цьому винен, ясно в багатьох випадках ми самі, бо ж не зуміли створити своєї авторитетної та респектованої світовими  силами політичної програми, яка викликувала б спеціяльну атрактивність світових потуг. Брак своєї політичної школи та традиції, уміло створеної концепційности, яка давала б щось й нашим майбутнім союзникам, створює легковаження українців як партнера, незважаючи на це, що в нас міліони етнічної приналежности.

                 З другої сторони — ігнорування України в міжнаціональних взаєминах взагалі та серед народів сходу зокрема може бути причиною й то оправданою, що нам немає чого респектувати татарське питання, яке, реально беручи, в Україні не існує, а відтворити його в Кримі, значить виходити у воєнний конфлікт із Києвом прямо, не через Москву. Хто схоче піти на такий шлях боротьби, який дуже ховзький та із евентуальними жахливими консеквенціями для противника України, як майбутньої все ж таки мілітарної сили та економічного потентата по експорті та капіталовкладі у індустріялізації.

                 Ось тому вповні рацію має наша преса, що збуває татарське питання мовчанкою або як академічно-дискусійне без реальних можливостей здійснення.

                Само собою, що наші найвищі державницько-політичні органи повинні скропулятно слідкувати за цею справою, нотувати прояви цеї проблеми та мати свої еляборати й рецепти полагодження у слушний час.

                В політиці не має сентиментів, а обрахунок поплатностей в державницькому аспекті для добра своєї справи та через неї й для користі партнерові чи опонентові, який шукає допомоги.

                Коли в нашій, т. зв. політиці, потягнення великодержавности допроваджують чи можуть довести до власного політичного обману, не одержавши за наш жест вислову подяки чи компензанти у відповідній формі на міжнародному форумі, згідно з обосторонною домовою (як це нормально в політичних взаєминах вводиться), то ясно ми такою політичною стратегією себе лише понижаємо, як примітивна, що не знає основних методів вести політичну справу.

                У Кримській справі є ясним, що Туреччина, користаючи із українського жесту в користь татарів, мала б у слушний час (як це до речі було в 1917/18 рр. з нашого боку) стати в обороні татар Криму на взір Кипру допомагаючи кримським тюркам чи прямо туркам, позбутися остаточно слов'янської гегоматії, та дати їм нагоду стати під протекцією мусулманської Туреччини, яка має право оборонити татар-магометан перед "христіянською експансією" чи "слов'янізацією".

                В найкращому випадку очевидно для нас може бути витворена пресією Анкари та других ісламських країн світа признання українським урядом право Кримові, бути якимсь невтральним Кипром, у якому мали б право загніздитися повітряні для "комунікаційних цілей" бази світових потуг. Однак ми можемо потішитися хіба тим, що в незалежній Україні і в такий найгірший для нас час урядувати будуть люди з політичним розумом, а не романтики-наївняки, як ми це мали в час берестейських та доберестейських переговорів, не маючи знання про геополітику й стратегію без змислу передбачувань на майбутні роки, будучи вірними до йоти етнічному самоозначенню з почуттям не образити гідности наших сусідів, які могли б нас посудити в імперіялізмі. В цей сам час 1918 р. не лише поляки чи румуни, а навіть найбільш нещасні із нещасних теоретично державні білоруси претендували (з історичних мотивів) голосно славно на все українське Полісся по Сарни, Овруч та Чернигів й Новгород, ставлячи в Києві гетьманському урядові вимоги "або — або".

                Так що ж ми навчилися за останніх п'ятдесят років, проживши трагедію геноциду, польонізації, румунізації, а то й білорусизації наших поліщуків, підляшан, не говорячи про росіянізацію всієї України?

                 Може дивно, що немає в наших політичних середовищах навіть охочих, якщо не обов'язкових, слідкувати за кримсько-татарським питанням у вільному світі. Задивлені у величність українськості — (мовляв турки не відважилися іти проти нас міліонів) — не бачать наші політичні середовища, що татари дальше мають моральну, якщо і не матеріяльну опіку Анкари та їхніх так сказати, екзильний уряд не спить...

                 Безперечно, що Туреччині все буде залежати на тому, щоб існувала українська барієра проти Росії в самостійній Україні аж по Кавказ, але ж за поміч, а її нам все буде потрібно, треба, як знаємо, все платити й то солено. Маємо смак такої ціни із 1918 року, коштом зерна, руди, вугілля чи сала... Тому краще бути більше реально-думаючим державниками та в потоці слів за визволення не находити собі біди. Ясно, що ми самі безсилі не можемо радіти нещастям 300.000 кримських татар, але ж вимагати можемо від татар розуму відносно їх становища до нас, уважати таки нас партнером із нашої політичної рації, особливо в моменті, коли татарське питання напівмертве для татар у світі. Від татар-державників залежить тепер дальша їх доля як народу, а шлях їх спасіння таки буде іти через Київ, чи вони того схочуть, чи ні.

                Яке ж повинно бути наше становище до Туреччини? Стремління України повинно бути продовжувати із нею приязні взаємини, які себе дали виправдати у 1918-1923 роках. Може приязна Україні Туреччина схоче й вплинути на нереально (досі) думаючих політичних провідників кримських татар, що через їх нерозважні потягнення не угробили б себе як нарід та як члена національної спільноти народів усього Чорномор"я.

                Картотека Україністану в турецькому державному архіві міністерства закордонних справ є чистою, та стане доброю підставою до продовжування приязних взаємин, як рівнорядних партнерів в просторі Чорного моря. Всякі ще живучі ідеї великодержавних умів старої Порти перетворити Чорне море в ісламське чи "тюрське", не повинні мати місця як шкідливі докорінно для всіх нетюрських народів чорноморського басейну. Рівновага сил, коректні взаємини між усіма народами чорномор"я, повинні бути основою вдержання постійного миру в цьому просторі Европи без будь-яких імперіяльних експансій чи зазіхань. Це повинна бути платформа українця державника, союзника політичної суверенности усім без виїмку державам та народам Чорноморського басейну, яких вихід у широкий світ іде через чорноморські порти та Босфор. Україна як держава в першу чергу буде потребувати спокою для конструктивної праці над їх економічним ростом та для добра 75-ти міліонів людности чорноморського простору.



ДЖЕРЕЛА:                        



                3 За статистичними даними Ст. Рудницького, М. Кордуби, в таврійській губернії 60.000 км. 2 із 2,059.000 нас, до якої належав і півострів Крим, заселяли: українці, кількістю 869.000 душ — 42.2% всієї людности, 574.000 — 27.9% росіян, 284.00 — 13.8% татари, німці 111.000 — 5.4% та інші. В той час у самому Кримі 26.140 км. 2 або 10.093 кв. милі, величини стейту Меріленду, жило за моїм обчисленням 735.000 людности, в тому: 260.760 татар, 235.410 росіян, українців 64.000, німців 43.510, греків 27.000, болгарів 15.310, поляків 14.000 та інших 74.910 душ.

                  За татарськими даними, у 1897 р. в Кримі жило 592.000 людности, серед якої татари становили 35.5%, тобто біля 194.000 душ, які у 58.7% заселяли яктинський округ, на 42.0% евапоторійську (степову) округу, на 41.8% симферопільський округ, на 37.2%' округ теодосійський, на 23.3% (степовий) округ перекопський, навсього 5.0% Керченський півострів та на 1.5% округ севастопільський. Компактно татари володіли лише гірською смугою південного Криму по обох схилах Яйланських гір, серед яких лежала їх стара столиця Бахчисарай та над морем порт Касра, тепер Теодосія, колись центр продажі молодих невільників з України в мусульманський світ.

                  Весь степовий простір північного Криму у 1918 р. та й до 1940 року творив компактний хліборобський простір, у якому біля 50.000 жили українські селяни, поселенці тут від кінця XIX стол. на опорожнених від татар просторах.

                  За російською і татарською статистикою, під пресією російського царського уряду Крим покинули (подаючись в Туреччину) у 1800 р. 158.000 татарів, у 1865 р. 194.000 душ, так що вільний чорноземний степ заняли наші кольоністи із Подніпров'я, надаючи Кримові нової економічної сили та нового соціяльного життя. Лише по містах в більшості загніздилась російська уряднича кляса людей, які там надавали російської імперіяльної влади на увесь півострів. Греки, вірмени, жиди, поляки та інші етнічні елементи по містах були додатковою остоєю пануючої нації в Кримі — росіян.

                   2 Коли шукати паралелі взаємин великих народів із малими під сучасну пору, то вистане поглянути на долю Лужичан (140.000) в Східній Німеччині, Фризійців (450.000) в Північній Голляндії, Басків (700.000) в Еспанії, Фріюлів (450.000) в Північній Італії та Швайцарії, Ферейців (37.000) під покровом Данії. Так наскільки була гуманною Українська Держава 1918 р. для татарської меншини, признаючи (забуваючи за горе від татар в минулому) їй окреме майже вповні державне життя.

                    3Найбільше нещасними часами набігів татар на український південь були роки 1482-87, 1498 р., 1502/3, 1523 р., 1545 р., 1556, 1567, в 1601-1679 роках.

                     4  Для яснішого зображення татаро-кримської державности подається статистичну таблицю. Татарсько-кримська держава не мала навіть такої тяглости, як українська між листопадом 1917 р. та 1920 років.

Календаріюм татарської державности 1917-1921 рр. був ось який:

                 Відносно історичного календаря кримських татар, які претендують на свій етнічний простір всього Криму (хоч фактично лише п'ята частина або найвище четвертина півострова творила справжню татарську територію), то в історичному аспекті першими поселенцями південного Криму (на побережжі) були греки (з околиць Атен) між 430 до Хр. й 1365 р., готи від 200 р. — 270 р. до Хр., від 370 р. п. Хр. гуни, після скити (600 р. п. Хр. — 400 р. по Хр.), сармати між 300 р. — 100 р. п. Хр., аляни біля 1000 р. п. Хр., слов'яни між 200 — 650 р. по Хр., хозари між 650 — 850 рр., русичі між 850 — 1223 рр., тобто до приходу тут монгольської орди, ґенуезці на місце грецьких кольоністів між 1266 — 1475 рр. та щойно від 1239 прийшло до виложення із монгольської маси кримчаків-татар, які півавтономним життям прожили до 1427 р., коли повстав кримський ханат, перетворений із 1478 р. в турецький протекторат, якого заступила російська опіка у 1774 р., зліквідована царем у 1783 році. Напротязі 134 роки Крим творив російську таврійську губернію. За цим оглядом русини були на 1039 років раніше поселенцями Кримського півострова чим татари.

Роки 1917 — 1941:

                      культурницька автономність між 21. X. — 9. XII. 1917 р.
                      політична автономія*                   9. XII. 1917 — 26. 1. 1918 р.
                      Тавридська Сов. С.Р.                    23. 1. — 25. IV. 1918 р.   
                      німецька окупація                          25. V. — 25. VI. 1918 р.
                      кримська татарська державність
                      а) на чолі із ген. Сулкевичем         26. VI. — 16. XI. 1918 р.
                      б) на чолі зі Директорією
                           з С. Кримом**                           16. XI. 1918 — 26. VI. 1919
                      Російська окупація Криму:
                       під ген. Денікіном                           26. VI. 1919 — 3. IV. 1920
                       під ген. Врангелем                           4. IV. — 13. XII. 1920
                       Совєтська військова окупація         13. XII. 1920— 18. X. 1921
                       Кримська А.С.С.Р. від                     18.. X. 1921 — 16. XI. 1941

_______________
* Навзір УНР після III Універсалу.     
** Караїмом по походженні.

Малі пояснення:

                  9 грудня 1917 р. Крим оформився в майже самостійну республіку (навзір УНР по ІІІ-му Універсалі) та перейшов до, так сказати, повної незалежности після звільнення Криму німцями, які прогнали тут коротко існуючу совєтську Таврійську Респ. (23. 1. — 25. IV. 1918 р.). 25 травня 1918 відновлено державність, яку 26 червня  очолив ген.  Сулайман Сулкевич, попросивши Порту за протекторат, в обличчі чого прийшло до економічної бльокади Криму Українською Державою та від З вересня 1918 р. затяжних переговорів у Києві про взаємновідношення на базі нормалізації стосунків за українським широкоавтономним федеративним проектом, зігнорованим татарським краєвим урядом аж до капітуляції центральних держав,11.XI.1918, коли на короткий час прийшлося вдруге відновити українську стратегічну зверхність в Севастополі (після короткотриваючої першої між 29-30. IV. 1918 р.).
Прихід антантської фльоти в Крим 16 листопада 1918 р. закінчило українське володарство в севастопільській воєнно-морській базі. Крим перейшов під зверхність мілітарно Антанти, а політично Денікіна.

               5 У Кримській татарській державі (Кірім Халк Ґумгурієті — Кримській народній Республіці) жило у 1917/18 роках приблизно 735.000 людності, серед якої було: 245.400 — 33.38% росіян, 260.700 — 35.41% татар, 63.100 — 8.5% українців, 43.500 — 5.9% німців, 33.300 — 4.5% вірменів, 27.000 — 3.6% греків, 15.000 — 2.6% греків, 14.000 — 1.9% поляків, 6.600 вірменів та 9.400 інших, як вірмен, горців та жидів.

                Для порівнання із іншими роками (напротязі чверть століття) татарський відсоток усього населення Криму скоріше падав чим піднімався помимо існування між роками 1921-1941 татарської культурницької та адміністраційної автономії. Спадок татарської людности ішов за рахунок приросту в першу чергу російських поселенців, особливо по містах, де вони становили біля 52% нас. в 1925/30 рр., та українців в степовій полосі північного Крим

Хоч приріст всього населення в Кримі ішов темпами:

                 125.000 душ у 1775 р.
                 158.000 душ у 1800 р. 
                 319.000 душ у 1855 р. 
                 494.000 душ у 1865 р. 
                 592.000 душ у 1897 р. 
                 729.000 душ у 1813 р. 
                 735.000 душ у 1918 р.
                 608.000 душ у 1923 р. 
                 714.000 душ у 1926 р. 
                 775.000 душ у 1930 р. 
                 586.000 душ у 1940 р. 
                 785.000 душ у 1959 р. 
                 1,297.000 душ у 1961 р.

Відсоток татар становив:

                 біля 200.000 у 1775 — 80% всього населення,
                 194.000 у 1837 — 35.5% всього населення,   :
                 260.700 у 1913 — 35.4% всього населення, 
                 186.715 у 1923 — 25.9% всього населення,           
                 179.000 у 1926 — 25.1% всього населення, 
                 біля 200.000 у 1939 — 24.0% всього населення.

Інші національності в Кримі становили таку кількість:

1897 р.
                 Росіяни 42.2%, українці 10.8%, німці 6.1%, жиди 5.6%.
1913 р.
                 Росіяни 33.4%, українці 8.5%, німці 5.9%, жиди 0.
1923 р.
                 Росіяни 51.5%, українці 0, німці 6.5%, жиди 6.86%.
1926 р.
                 Росіяни  42%, українці   11%,  німці  6.11%,  жиди  6.4%.
1930 р.
                 Росіяни 41.8%, українці 10.2%, німці 5.94%, жиди 6.34%.
1970 р.
                 Росіяни 72%  (приблизно), українці 22%, жиди 5%.

ВАЖЛИВА БІБЛІОГРАФІЯ ПО ЦЬОМУ ПИТАННІ:

                  Кордуба, М.: Територія і населення України, Відень, 1918, ст. 7; Франко П.: Огляд території Унраїни після др. С. Судницьного, Відень, 1921; Олесевич, Т.: Українська людність СССР (Праці Українського Наук. Інст.), І, І, Варшава, 1930, ст. 70-76, 140; Шрамченко, Св.: Українська воєнно-морська політина в Кримі у 1917-18 рр., Літопис Червоної Калини, ч. V, Львів, 1932, ст. 9-12; Дубровський, В.: Україна і Крим в історичних взаєминах, Вісбаден-Кастель, 1946; Донцов, Д.: Рік 1918, Київ, Торонто, 1954, ст. 11, 16-17, 22-24, 28, 37, 48, 57, 59, 63-64, 67; Дорошенко, Д.: Історія України 1917-1923 рр., 2-ге вид., т. І, ст. 382-385, т. II, ст. 209-214, Нью-Йорк, 1954; Удовиченко, М.; Україна в боротьбі за державність, Торонто, 1954, ст. 36-39; Січинський, В.: Крим — історичний нарис, Ню-Йорк, 1954.

неділя, 23 квітня 2017 р.

БИТВА ПІД ПОЛТАВОЮ


Сер Едвард Шеферд Крізі

                   Нижче друкуємо скорочений переклад одного розділу п. н. «П'ятнадцять вирішальних битв людства»*, яка вперше була надрукована у Лондоні, Англія, 1851 р., тобто 125 років тому. Автор, визначний правник, письменник та історик, аналізує наслідки Полтавської битви для цілого людства та описує загарбницьку політику Московської імперії, яка застосовується й тепер. У перекладі пропущено деякі зауваги, які сьогодні вже неактуальні.    

Редакція    


                     На острові св. Єлени Наполеон пророкував, що незабаром вся Европа опиниться під пануванням козаків або стане республікою. Чотири роки тому друга альтернатива була близька до здійснення. Проте демоктратичні рухи, які розгорнулися під час 1848 р. були жорстоко здушені в 1849 р. Абсолютний атворитет єдиного можновладця та глибока тишина виняткового стану запанували тепер у всіх столицях континенту, й то там, де ще недавно верховна влада залежала виключно від волі народу, й де те, що демократи називали своїм священним правом до повстання, було так часто проголошуване й беззастережно проводжене в життя.

                      На це склалося багато причин. Але найбільш до цього причинилися російські впливи й російська зброя. Росія є проти демократії та проти конституційної влади, — незалежно від того, як було встановлено; Росія є проти революції та зміни — не зважаючи на волю народу чи мету революції; Росія є за імперіяльним пануванням сильних держав над їхніми слабшими сусідами — вона є проти будь-яких претенсій політичної незалежности та стремління до національної окремішности. Росія здушила геройських угорців, а Австрія, в ім'я якої вона здушила їх, тепер стала залежна від Росії. Чи поголоски, що Росія пічне нові затії, є вірні чи мало обґрунтовані, залишається факт, що недавні події сильно скріпили страхітливий зріст сили Московської імперії, перед якою і перед тим перелякано тремтіла ціла Західна Европа.

                       Дванадцять років тому (1849 р.) вірно було підсумовано, що "здобуття, які Росія осягнула (тоді) на протязі 64 років щодо важливости й засягу дорівнюють цілій імперії, яку вона посідала тоді в Европі; що території, які вона підбила від Швеції, є більші, ніж теперішні залишки з того старовинного королівства; що її підбиття від Польщі є такі великі, як ціла Австрійська імперія; що територію, яку вона захопила від Туреччини в Европі, дорівнює Пруській домінії без її рейнських провінцій; що її здобутки від Туреччини в Азії дорівнюють провінціям Пруссії, Бельгії і Голляндії, взяті разом; що територія взята від Персії є завбільшки території Англії; що її здобутки від татар дорівнюють території європейської Туреччини, Греції, Італії та Еспанії".

                       "На протязі 64 років Росія підсунула свої кордони на 850 миль ближче Відня, Берліну, Дрездену, Мюнхену і Парижа; вона зблизилася на 450 миль до Константинополя; вона зайняла столицю Польщі та підійшла на кільканадцять миль до столиці Швеції, від якої, в час обняття трону Петром Великим, її кордони були віддалені на 300 миль. Від того часу вона пішла на приблизно тисячу миль у напрямі Індії і на таку саму віддаль у напрямі столиці Персії".1

                       Ось, як зросла могутність Росії, і то в такому короткому часі. А події останніх років, які спричинилися до послаблення і роз'єднання усіх її європейських сусідів, ще більше скріпили релятивну перевагу Московської імперії над усіма континентальними потугами.

                         Із своїм населення, яке нараховує понад 64 мільйони, з мовчазною згодою свого населення, яке беззастережно слухає " єдиної панівної голови, з територією 6 1/2 мільйона квадратних миль, з чинною армією 800 тисяч вояків, з сильними фльотами на Балтійському й Чорному морях, з вправними ордами дипломатичних агентів, яких розсіяно по всіх дворах і племенах, із самовпевненням, яке викликає кожний несподіваний успіх, із кмітливістю, яку набувається при довшій практиці, Росія схопила у свою озброєну руку заплутану нитку європейської політики та видає накази, як арбітер рухів століття. Проте, проминуло тільки півтора століття від часу, коли її вперше визнано за учасника драми модерної європейської історії. Перед Полтавською битвою Росія не відігравала жодної ролі в історії світу.

                        Хоч Росія була так довго незапримічувана серед своїх снігів, на півночі існувала потуга, з впливами якої рахувалося у головних європейських спорах, а про її допомогу старалося багато відважних полководців і здібних мужів провідних держав. То була Швеція. Швеція, на руїнах якої зросла Росія, повністю володіла над своїми півварварськими сусідами аж до фатальної битви під Полтавою, яка є темою нашої праці.

                         Ще в 1542 р. Франція старалася про допомогу Швеції у своїй боротьбі проти Карла V. Також вистачає згадати ім'я Ґустава Адольфа, щоб нам пригадати, що саме Швеція врятувала втрачену справу протестантів у великій боротьбі за релігійну свободу, ареною якої була Німеччина на протязі 30 років. Також Швеція в мирі у Вестфалії головним чином подиктувала перебудову європейської державної системи.

                          З гордої світлости, коли хоробрість "Льва Півночі" і Тормтенстона, Баньєра, Вранґеля та інших генералів Ґустава, при мудрому керівництві Оксеистірна, винесли Швецію на вершок слави, не залишилося нічого після поразки Карла XII під Полтавою. Намагання Швеції відограти впливову роль в європейській політиці під час Французької революції натрапили на негайну невдачу й малощо не стали посміховищем. Але перед тим Швеція, якої булаву передано Христині та союз якої так цінував Кромвел, різнилася від теперішньої Швеції. Тоді до неї належала Фінляндія, Інґрія, Ливонія, Естонія, Карелія, а інші округи на схід від Балтійського моря були її провінціями. До того панування у Померані, Руґені та Бремені робили її важливу вим членом Германської імперії. Ці території від неї відібрано, а найцінніші з них тепер творять основу сили її ворога. Якщо Швеція з 1648 р. могла б бути відбудована, ми мали б на півночі першорядну скандинавську державу, досить сильну для втримання рівноваги сил, яка була б заборолом проти агресії Росії. У такій ситуації Росія ніколи не могла б стати загрозою для Европи, хіба що Швеція ослабла б.

                         Вирішальний тріюмф Росії над Швецією в битві під Полтавою був дуже важливий для цілого світу не тільки тим, що вона цю битву виграла, але також тим, що вона в ній здобула. Рівночасно варто заужавити, що то була не тільки критична боротьба двох держав, але також випробування сил двох великих рас людства. Нам треба взяти до уваги, що шведи, так як англійці, данці й інші, належать до германської раси, а росіяни — до слов'янської. Слов'янські народи віддавна заселюють простори на захід від Висли, як також Богемію, Хорватію, Дальматію та інші райони на захід від цієї ріки. У довгих і різних конфліктах між ними та їхніми германськими сусідами германська раса перед битвою під Полтавою майже завжди мала над ними перевагу. Перед Петром Великим жодна слов'янська держава, за винятком Польщі, не мала вирішального впливу в історії. Що від того часу Росія осягнула, ми всі знаємо й відчуваємо. Деякі найкращі й наймудріші мужі нашого часу й народу, які пильно слідкували за анналами історії та майбутньости людства, твердять, що слов'янський елемент населення Европи тільки частково розвинув свою силу, й що, коли інші раси людства (включно з нашою — германською) вичерпали свої творчі енергії та завершили свої здобутки, слов'янська раса має перед собою велику майбутність, та що останні сторінки історії світу будуть написані наступними поколіннями слов'ян. 2

                        Коли розважати, що сталося б, якщо шведська зброя була б переможною в битві під Полтавою та які консеквенції слідували б по ній, нам треба взяти до уваги не тільки жалюгідний стан, в якому була Росія, коли на її трон засів Петро Великий, але також той факт, що в той час його реформи були ще не закінчені, а нові інституції не закріплені. Він зламав стару Росію, але нова Росія щойно народжувалася. Якщо Петро був би поконаний під Полтавою, його величні пляни були б поховані разом з ним, і за словами Вольтера "найбільша імперія світу була б опинилася у такому самому хаосі, з якого він її щойно був вивів". Ось що треба вважати критичним пунктом поразки Карла XII. Загроза для Росії під час походу Наполеона не була такою грізною, як під час кампанії Карла, хоч французький імператор, як полководець, стояв незрівняно вище від Карла та мав за собою величезну армію. Коли Фош відраджував Наполеона від походу на Росію, він правильно оцінив, що збільшення сили Росії між 1709 а 1812 роками набагато перевищувало відношення сил Карла і Наполеона. "Тоді шведський хоробрий король, — казав Фош, — не мав за собою пів Европи, але цар Петро також не мав 400 тисяч війська, ані 50 тисяч козаків". В епосі Французької революції історики вірно подавали образ Московської імперії, яка займала майже пів Европи й Азії, на території якої мешкала терпелива неприборкана раса, завжди готова замінити вигоди й пригоди півдня на тверде життя і монотонність півночі, яка ставала з кожним днем більш небезпечною для вольностей Европи. Російська піхота вславилася своєю неуступчивістю. Величезне населення Росії, яке тільки в Европі нараховувало понад 35 мільйонів, було невичерпною базою постачання людських ресурсів. Російські вояки, від малечку загартовані до голоду і холоду, скріплені сліпою вірою у свого царя, виробили в собі стійку хоробрість англійського вояка та виявляла бурхливу енергію французького вояка.3 Ми також читаємо, як непродуманий похід Наполеона "скріпив національне почуття від берегів Дніпра в Европі до китайського муру в Азії і об'єднав проти нього диких й нецивілізованих мешканців цієї величезної імперії у пристрасній любові до своєї релігії, свого царя, своєї влади і батьківщини. Наполеон не доцінив того твердого характеру відданости у свого противника".4 Але в 1709 р. такі сили не діяли проти Карла. Тоді ціле населення Росії нараховувало не більше, ніж 16 мільйонів, й, що більше, воно не мало ані військового духа, ані сильного почуття національности, ані не було об'єднане у відданості до свого царя.

                        Петро зробив мудре рішення, коли розв'язав відділи стрільців. Проте, військові сили, які він створив на їхнє місце, на чолі з чужинецькими офіцерами, не були випробувані в боях. У численних битвах вони, як вівці, втікали перед малими силами шведів. До того всі кляси суспільства були невдоволені з арбітрарних реформ Петра, які йшли всупереч народним повір’ям. Петро ще не мав за собою перемог і багатств, щоб винести свою особу понад негодування. В той час ще не виробилася характерна риса московського духа сліпої послушности цареві. Якщо Карло був би зайняв Москву, він так само ефективно був би підкорив росіян, як Бату-Хан чи інші попередні окупанти Москви. Згодом здобуття Москви Наполеоном не мало вже ніякого значення.

                      Досліди характеру Карла XII були улюбленою темою для істориків, моралістів, філософів і поетів. Ми тут займемося його постаттю полководця. Наполеон піддав критиці його військові здібності й, хоч він підходив суб'єктивно, щоб вивищити свою особу, проте в основному його критика правильна. Він твердить, що Карло, у протилежності до свого славного попередника Ґустава, нічого не знав про воєнне діло. Він був тільки хоробрий і сміливий вояк. Проте сучасники Карла не вважали його таким. Його численні побіди, вольовість і стара слава шведського вояка наповняли цілу Европу адорацією та тривогою. Як казав Джонсон: "Перед його іменем затьмарується цілий світ". Навіть Люіс ле Ґренд старався про його допомогу, а англійський королівський двір післав нашого Марлборо, який тоді стояв "на вершку своєї побідоносної слави, до табору Карла, щоб його умилостивляти стати по боці альянтів і перешкодити шведському мечеві віддатися справі французького короля. Але в той час Карло був рішений скинути з трону російського царя, як це він зробив з польським королем, і, як він, так і ціла Европа вірила, що Карло вийде переможцем і подиктує умови миру в Кремлі. Його екстравагантна романтика додавала йому віри й він думав, що "на перемогу в Росії вистачить один рік. Наступний буде Рим, де він думав відплатитися папі, який смів виступити проти концесій релігійної свободи для протестантів на Сілезії. Він навіть був секретно вислав своїх офіцерів до Азії та Єгипту, щоб вони здобули пляни міст та провірили силу й ресурси тих країн". 5

                       Наполеон так описує початкові операції Карла у поході на Росію: "Той князь вирушив із свого табору в Альдштадті, біля Лайпціґу, у вересні 1707 р. на чолі 45 тисяч війська перемаршував Польщу; 20 тисяч війська під командуванням графа Левенгаупта причалило до Риги, а 15 тисяч стояло у Фінляндії. Він мав можливість зібрати армію із 80 тисяч найкращих вояків світу. Він залишив 10 тисяч вояків у Варшаві на охорону короля Станіслава й у січні 1708 р. прибув під Гродно, де перезимував.

                       "В червні він перейшов ліси під Мінськом й опинився перед Борисовим, змусив до бою 20 тисяч російського війська, яке було сильно укріплене поза болотами на лівому березі Березини, розбив їх, переправився через Бористен (Дніпро) під Могильовом і 22 вересня розбив 16-тисячний корпус москалів під Смоленськом. Він опинився на пограниччі Литви й вступив на територію Росії. Перестрашений цар запропонував мир. До того часу рухи Карла було легко контролювати, а лінії постачання були забезпечені. Карло був паном у Польщі та Ризі й стояв від Москви на віддалі 10 днів маршу. Він правдоподібно був би здобув Москву, якщо б нерозважно не лишив розпочатого діла й не спрямував свої кроки на Україну, щоб злучитися із своїм союзником Мазепою, який привів з собою до Карла тільки 6 тисяч вояків. Ця операція розтягнула його фланг на 400 миль і він не був в силі забезпечити постачання та не міг розраховувати на підкріплення".

                       Наполеон піддає дуже гострій критиці нехтування Карлом основного воєнного правила й твердить, що Карло не повів своєї кампанії, як Ганнібал, на принципі вдержання зв'язку з запіллям, концентрації всіх своїх сил та створення бази операцій у завойованому краю. Але Карло на такі принципи не звертав уваги, що більше, він наказав свому генералові Левенгауптові, під командуванням якого була велика частина армії та головні табори, слідувати за ним на відстані 12 днів. Тим самим Карло відрізав його від своїх головних сил, залишив самого на ласку переважаючих ворожих сил та позбавив себе підкріплення резервами та боєприпасами, які могли стати вирішальними в час кризи. 

                        Цар зорганізував армію силою приблизно 100,000 доброго війська. Хоч шведи на початку кампанії були побідоносні, російські війська постепенно набували дисципліну, а сам Петро й його офіцери почали вчитися тактики від свого противника, так як Теби в старовинні часи вчилися від спартанців. Коли Левенгаупт намагався прилучитися до Карла в Україні в жовтні 1708 р., цар несподівано заатакував його над Дніпром з переважаючими силами понад 50 тисяч війська. На протязі 3 днів Левенгаупт бився хоробро, прорвався крізь ворожі лави із 4 тисячами свого війська й долучився до Карла біля ріки Десни. Але понад 8 тисяч шведів полягло в битві, гармати й амуніцію втрачено, і, найважливіше, цілий головний обоз попав в руки ворога. Тим самим Карло був примушений залишитися на зиму в Україні. На весну він вирушив на Москву й по дорозі обляг Полтаву, твердиню на річці Ворскла, де Петро тримав великі запаси провізій й війська, та яка стояла на шляху до Москви. Здобуття цієї твердині дало було б Карлові потрібні боєприпаси до походу на Москву та створило б для нього вихідну базу. Бої за місто були завзяті, шведи хотіли за всяку ціну здобути Полтаву, але оборонці не здавалися. Цар також знав велике значення цього міста й вирушив на підмогу на чолі 50-60-тисячної армії.

                         Тепер оба полководці приготовлялися до вирішальної битви. Як один, так і другий, знав, що вона неминуча й вирішальна для нього й його держави. Цар майстерним маневром перейшов Ворсклу й розташував свої війська по тому самому боці ріки, що шведи, але дещо вище. Ворскла впадає у Дніпро біля 15 ліг (60 км.) нижче Полтави, й цар розташував своє військо у двох лініях, розтягаючи їх від одної ріки до другої так, щоб, якщо б шведи заатакували його, могли б бути відбиті й загнані у гострий кут між двома ріками. Він укріпив свої лінії кількома редутами та завів на позиції важку артилерію. Його військо, як кіннота так піхота, було добре випочате та забезпечене подостатком харчів та амуніції. Карло мав приблизно 24 тисяч війська, але з нього тільки половина були шведи — рештки шведської армії, яку шведський король і Левенгаупт привели в Україну, — решта була втрачена внаслідок, боїв, голоду, втоми й морозів. Друга половина складалася з козаків і валахів, які до нього долучилися. Почувши, що цар хоче його заатакувати, він уважав, що його гідність вимагає, щоб він перший заатакував, й на чолі своєї армії він вирушив проти російських редут.

                       Шведський король був важко поранений в ногу в сутичці кілька днів перед тим і він казав себе нести на ношах у найважчі пункти битви. Не зважаючи на незначні сили та некорисне положення, шведи в цьому нещасливому дні виявили своє старовинне геройство, як ніколи досі. Їх союзники — козаки й валахи — нічим не уступали шведам і хоробро билися плече в плече з шведськими ветеранами. Фактично вони були вдерлися у дві російські редуги й шведська піхота піднесла крик перемоги. Але по боці противника ані вояки ані старшини не залишили своїх позицій. Російська канонада і мушкетний вогонь продовжувалися, свіжі маси влилися в оборонні позиції і вкінці вичерпані рештки шведських колюмн були відбиті з насичених кров'ю редут. Тоді цар вивів свою кінноту поза укріплені становища, шахував нею вміло та постійно й відновив бойові дії на цілій лінії фронту на відкритому полі. Оба суверени не зважали на своє життя у цій вирішальній битві для цілого людства, оба противники билися завзято під проводом своїх полководців. Щойно дві години після початку битви, під напором переважаючих сил, дотепер непереможні шведи подалися. Після цього прийшло до безвиглядного хаосу та повного розгрому. Витиснені в долину, де зливаються обі ріки, шведи або піддавалися або топилися у водах Дніпра. Тільки кільком тисячам вдалося переплисти ріку й із своїм королем та Мазепою втекти на турецьку територію. Близько 10 тисяч згинуло на редутах або на полі бою.

                        У своїй безмежній радості цар викрикнув після битви, "що син ранку зійшов з неба та що, нарешті, фундаменти св. Петрограду тепер будуть кріпко стояти". Навіть тоді, на полі битви в Україні, думки царя були при Балтійському морі. Згодом, миром у Ніштадті, у якому віддано Росії найкращі провінції Швеції, ратифіковано вислід битви. Майже негайно після цієї битви слідують атаки на Туреччину у Пруссію. Хоч перша спроба царя у акції проти турецького султана не принесла успіху, проте його наслідники, всі як один, застосовували таку саму агресивну методу політики як проти Туреччини, так проти кожної іншої держави в Европі й Азії, яка мала нещастя бути сусідом Росії.

                         Дослідники експанзії Росії часто порівнюють здобутки модерної московської імперії до здобутків римської імперії старовинних часів, але мало хто з них звертає увагу на застосування подібних методів Росії й Риму у своїх завойовуваннях. Півторасторічний період історії Риму, зараз після Пунійських війн, коли він здобув найбільшу частину своїх нових територій, треба детально порівнювати до історії Росії на протязі останніх стоп'ятдесять років...

                          Клясичний історик не забуде про кожне потягнення римського сенату, який дбав про те, щоб Рим у кожній війні виступав у ролі протектора. Так Рим захищав етоліянців й грецькі міста перед македонцями, він захищав Бітинію й інші малі азійські держави перед сирійським королем, він боронив Нумідію перед Картаґіною і в інших багатьох випадках виступав у такому самому характері. "Але горе тим народам, які здані на постійну ласку замогутського протектора".6 Кожна держава, яку Рим захищав, була вкінці ним підбита й уярмлена. Росія також була протектором Польщі, протектором Криму, протектором Курляндії, протектором Грузії, Іммеритії, Мінгрелії, черкеських і кавказьких племен. Спочатку вона їх захищала, а згодом їх усіх підбивала. Тепер вона захищає Молдавію і Валахію. Кілька років тому вона стала протектором Туреччини перед Магометом Алі, а від літа 1849 р. — протектором Австрії.

                          Якщо прихильники Росії говорять про її безкористість, коли вона вивела свої війська з-під Константинополя і з Угорщини, пригадаймо їм зловісну паралелю між Росією та Римом. У старинному світі існували численні незалежні держави, які могли заключити ефективний союз проти Риму, якщо він був би розкрив свої загарбницькі пляни й налякав їх. Тому Рим завжди вдавав, що веде безінтересовну й умірковану політику. Після першої переможної війни проти Филипа, а згодом проти Антіохія й багатьох інших, Рим негайно забирав свої війська з теротирій, які були під його окупацією. Він вдавав, що вживає зброю для добра других, але як тільки настав сприятливий момент, він завжди знаходив якийсь претекст, щоб наново вмашерувати на ці терени й перетворити їх на римську провінцію. Страх, а не уміркованість, є єдиним засобом для здержання амбіцій таких потуг, як старинний Рим і модерна Росія. Сила такого страху й небезпеки залежна від вчасної чуйности і готовости, які інші держави схочуть застосувати проти спільного ворога їхньої свободи і незалежности.

________________

* The Fifteen Decisive Battles of the World, by Sir Edward S. Creasy; London, J. M. Dent & Sons Ltd., New York, E. P. Dutton & Co. Inc.,  1949  (First published  1851), pp. 434.

1 «Проґрес Росії на Сході», ст. 142.

2 Арнольд: «Виклади модерної історії»; ст. 36-39.

3 Алісон.

4 Скотт: «Життя Наполеона».

5 Крайтон: «Скандинавія». 

6 Малькін:   "Історія  Греції".

середа, 29 березня 2017 р.

До проблеми військових традицій

Лев Шанковський

                   З найбільшим заінтересуванням прочитав я статтю п. Анни Алиськевич: "Український вояк в очах Гайке, автора книжки "Українська Дивізія "Галичина" (ВК 1975), ч. 3-4, ст. 49-55). Це жива, воєнно-історична тема, що їх побільше треба друкувати в журналі типу «Вісті Комбатанта», якщо хочемо плекати українські військові традиції. Авторці належиться спеціяльна подяка всіх читачів за інтеліґентне реферування книги майора Гайке про нашу Дивізію, а зокрема за познайомлення читача «ВК» з його характеристикою українського вояка цієї Дивізії.

                    Майор Гайке — германець і він вірить у германську вищість над слов'янами. Чи віра в цю «вищість» є узасаднена, треба сумніватись. Але, призадумаймося, друзі, над германською характеристикою нашого українського вояка. Вона, в багатьох випадках, слушна і ми, як вояки, дійсно виявляємо ці добрі й погані вояцькі прикмети, про які пише Гайке. Характеристика Гайке може бути вказівкою, як, наприклад, у різних молодіжних організаціях, вести виховну роботу. Це не значить, що ми повинні ставити собі завдання виховати німецького вояка з українця; ми повинні бути свідомі, що дуже часто бездушний автомат у мундирі німецького вояка уступав українському воякові, що в усіх арміях світу виявляв багато бойової ініціятиви.

                     Військове виховання треба плекати в кожній молодіжній організації. Українське військове виховання повинно спиратися на українські військові традиції. Чи ми, українці, маємо такі традиції? Повна розпуки авторка названої статті питається: «Де, коли і як мали постати в нас військові традиції?» І далі вона коментує: «Короткий зрив і героїка визвольних змагань, відроджена українська армія, — криваво знищена і розгромлена. Залишилася тільки романтика тих днів, а молоде покоління перебрало від батьків не меч, а тільки ідею (наше підкреслення — ЛШ) боротьби і помсти».

                     Не во гнів хай буде шановній авторці такої цікавої й корисної статті, але ні її розпука, ні її не менше розпачливий коментар не мають основ у фактах. Ми маємо військові традиції, а де і коли вони постали, про те тут скажемо. Ще скажемо, що наші військові традиції, які були навіть дуже живі напередодні II Світової війни (говоримо про західньо-українські землі), мали може найбільший вплив на відродження збройної боротьби українського народу в формі УПА і в формі І УД УНА. Мабуть цього відродження було б не було, якщо б не існували українські військові традиції, якщо б вони не витворили були «культу української зброї, який послав українську молодь на поля боїв, коли для цього настала «велика пора».

                    Як колишній вояк УГА й Армії УНР, пам'ятаю дуже добре ті дні, коли Европа знову спалахнула у великій війні. Добре пам'ятаю настанову тодішньої української молоді. Хіба тільки перед визвольною війною під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, українська молодь на західньо-українських землях була так готова спробувати своїх м'язів у боротьбі за українську державність, як тоді. Соціологи могли казати про «революційну свідомість» української молоді, яку пояснюється, як «здатність боротися за революційні цілі за всяких умов». А вершком цієї «свідомости» була мілітарна ментальність української молоді. Кожний юнак і багато дівчат уявляло себе вже в однострої українського війська. Коли цього війська й не було на овиді, молодь рвалася до кожної зброї, до кожного однострою, до кожного військового вишколу. На перших порах, популярними серед української молоді були, наприклад, всякі «веркшуци»,  «баншуци», поліція...

                   Звідкіля взялася ця мілітарна ментальність в української молоді? Вона була частиною «культу української зброї», що створився під впливом визвольної війни, під впливом відродження української армії в 1917-1920 роках. Авторка пише про «визвольні змагання», але я дуже не люблю цього терміну як синоніму визвольної війни. Ми не вели ніяких спортових чи цирковних змагань, хоча б навіть визвольних, бо ми були в жорстокій, кровопролитній війні проти наших зажерливих сусідів, які заперечували нам наше право на самостійність. І, що більше, ми були у війні проти держав Антанти, які підтримували наших сусідів, і не признавали наших прав. І ця війна не була короткотривалим «зривом», але таки довгою, два роки триваючою війною, в якій загинули десятки тисяч найкращих синів (і дочок) українського народу. Очевидно, ця війна не могла забутися легко молодим поколінням на західньо-українських землях, батьки якого брали участь у цій війні, а може й склали в ній свою найвищу жертву.

                   І ще одно твердження шановної атворки мусимо тут спростувати. Вона пише, що «відроджена українська армія була криваво знищена й розгромлена». Сміємо запитатися: де й коли? Де й коли відбулася ця «битва», в якій знищено й розгромлено українську армію? Наша відповідь: такої битви не було! УГА відступила перед тричі переважаючою польсько-французькою, модерно озброєною й вивінуваною армією ген. Галлера на Наддніпрянську Україну, не втрачаючи у відступі ні одної гармти, ні одного кулемета, навпаки, даючи сильного прочухана наступаючій польсько-французькій армії у трьох тижнях боїв, відомих під назвою «Чортківська офензива». Останньою воєнною операцією об'єднаних українських армій був наступ на Київ, який здобуто (30. VIII. 1919). Після нього не було таких операцій московсько-большевицької Червоної Армії чи московсько-білої Добрармії ген. Денікіна, в яких розгромлено б і знищено українську армію. Отже, що фактигно з нею сталося?

                    Вона згинула від тифу плямистого, черевного, поворотного і від інших хвороб, у тому теж азійської холери. Ця епідемія прийшла нагло й несподівано і від неї не можна було рятуватися, бо не було ліків. Ліки можна було спровадити з-закордону, але Антанта наклала бльокаду на територію, зайняту українськими арміями й не перепускала туди нічого, навіть таблеток аспірини. Тиф в українській армії прийшов на руку Антанті, яка відкинула була співпрацю з українською армією, бо поставила була на ген. Денікіна й на Польщу, й бажала їхньої перемоги над українськими арміями. І тому не подала Антанта допомоги українським арміям навіть з гуманітарних причин.

                     Ось як розгромлено й знищено українську армію. Знищено не боєм, але тифом. Розміри катастрофи були страшні. Коли в дні 15 серпня 1919 року в обидвох арміях на фронті було ще 75,400 старшин і вояків, то два й пів місяці пізніше, 1 листопада 1919 року, було вже на фронті здорових тільки 7,000 старшин і вояків. \Це тільки 9.3% попередньої кількости. Решта, це є понад 90% ефективів української армії пропали: одні вмерли від тифу, другі були хворі на тиф, треті були реконвалесцентами після тифу, четверті розбіглися, щоб рятуватись від пошесті. Після цієї трагедії, українська армія була здатна ще на видатні збройні чини (1 Зимовий похід Армії УНР), але вже війни, на свою користь, з огляду на малочисельність, вирішити не могла. І нема за що робити викиди цій армії: Війни з червоною й білою Росією, з Польщею і Румунією, війни з Антантою, отже майже з цілим тодішнім світом (в складі Антанти: Франція, Великобрітанія, Італія, ЗСА) виграти не могла!

                     Факт, що українська армія не була переможена в боях, а зокрема факт, що в цих боях вона могла була здобути визначні перемоги (Вовчухівська офензива, Чортківська офензива, Наступ на Київ-Одесу, І Зимовий похід) були причиною, що визвольна війна й відроджена українська армія поклали були незатерту печать на душу, характер, думки й почування молодого українського покоління західньо-українських земель. І не можна дивуватись, що в таких умовах, провідною ідеєю повоєнної української молоді, джерелом усіх її починів, стало незламне рішення — підготовити й перевести новий збройний зрив українського народу, повести нову визвольну війну з метою здобути й закріпити українську державність. Найбільше почитною лектурою цієї молоді стали видання «Червоної Калини», її календарі й журнал «Літопис Червоної Калини», які цією молоддю прочитувалися до останнього рядка. Була загальна туга молоді до зброї, великий пієтизм, і щирий патос у відношенні до української армії, віра в потребу збройного чину, які були причиною, що УПА й І УД УНА заповнилися тисячами добровільців, які прагнули завершити воєнну історію, що її почало попереднє українське покоління. Від попереднього покоління перейнято не тільки ідею боротьби і помсти, але й конкретний збройний чин, засвідчений військовими традиціями. Процес цей був закономірний і він мусів завершитися, і не було такої сили, щоб його спинити або спрямувати його в іншу колію. Роля конкретних військових традицій у ньому була безсумнівна!        


неділя, 19 березня 2017 р.

НЕ ЗАБУВАЙМО ПРО НАШИХ ПОБРАТИМІВ!

Юрій Тис-Крохмалюк

                   Одним з недоліків нашої публіцистики, а теж споминів є те, що не звертаємо уваги на менш чи більш короткі вістки про вояків 1 УД УНА у нашій, чи чужій пресі, в історичних працях, споминах або й літературних творах. А ці вістки бувають цікаві, правдиві чи фальшиві, все одно, їх треба передавати до друку у нашому журналі. З осібна поодинокі інформації знаходимо у польських краєвих споминах і працях з другої світової війти, в описах боротьби УПА на Закерзонню, тощо. Не подумав я про це скоріше, коли перед кількома роками мав нагоду читати багато нових видань з Польщі. Кожний з нас може прочитати сам і передати до редакції ВК цікаві фрагменти, може теж звернути увагу, щоб хто інший тим занявся, подаючи де і про які випадки згадано у даній праці.

                   Саме маю перед собою спомини С. Мисліньского "Стріли під Цісною" "Strzały pod Cisną", Варшава 1971. Спомини самі по собі не варта уваги, бо писані тенденційно і не згідно з правдою. Приміром, вояки УПА часто п'яні чи підхмелені, сидять гуртом у полі при вогні уночі і не виставляють забезпечення, хоч знають, що польські війська є у недалекому селі. З тої праці я використовую тут тільки те, що відноситься до нашої дивізії.

                 При кінці книжки є т. зв. виписи, тобто інформації про деяких членів УПА, на загал не правдиві і не об'єктивні. На доказ подаю інформацію з виписів про ген. Тараса Чупринку, а згодом про бувших вояків 1 УД УНА.

                 "Тарас Чупрінка" — Роман Шухевіч — начальний командир Української Повстанської Армії. Уродився 1907 року в Краківці, пов. Ярославець. Закінчив українську гімназію у Львові, опісля студіював на львівській політехніці. Від 1923 року належав до УВО (Українська Військова Організація). 1926 р. зорганізував успішну акцію на шкільного куратора Собіньского. 1929 року стає військовим референтом в екзекутиві ОУН. Відбув військову службу у польському війську в артилерійському полку. 1932 року керує нападом на пошту в Городку Ягайлонськім. 1935 зорганізував напад на радянський конзулят у Львові. 1933 і на початку 1934 виїжджав до Німеччини, де відбував військово-диверсійний вишкіл, організований Абверою. Дня 15 червня 1934 бере участь разом з С. Бандерою і П. Федорівом та В. І. Мізерним, пізнішим майором "Реном", в акції на міністра внутрішніх справ Пєрацкого, за що був ув'язнений і засуджений на шість років в'язниці. 1938 року на основі амнестії звільнений, ОУН висилає його до Ужгороду на Карпатській Україні, де стає командиром Карпатської Січі. Дня 30 червня 1941 входить до Львова як один із старшин батальону "Нахтіґаль", "вславленого" вимордуванням 4 липня письменників і вчених польських у Львові, між іншими К. Бартля і Т. Бой-Желєнского. Стає заступником міністра військових справ в "уряді" Ярослава Стецька, а опісля організує допоміжну українську поліцію на Волині. 1943 року з відомістю Абвери переходить до УПА, одночасно стає шефом секретаріяту УГВР. Опісля перебирає становище начального командира УПА. В лютому 1946 УГВР надає йому ранґу генерала. Під зміненим прізвищем укривається в селі Білогорщі коло Львова, де дня 5 березня 1950 забитий у виміні стрілів.

                  Теж без коментарів подаю відомості про колишніх вояків І УД УНА: "Бір" — Іван Козєринський. В час окупації був старшиною 14 дивізії СС "Галичина", опісля в українській поліції. Член ОУН. В червні 1944 як заступник команданта постерунку поліції в Медиці, разом з Володимиром Щиґельським ("Бурлак") та іншими поліціянтами втік у карпатські ліси до УПА, де став адьютантом командира куреня "Рена". Після дезерції командира сотні "Бурого", перебирає його обов'язки. Старшинську ранґу в УПА дістає наказом ч. 1/46 командира групи "Сан" дня 20 січня 1946. V склад сотні "Біра" входило тридцять есесменів з дивізії СС "Ґаліцієн". В часі акції "Вісла" під кінець червня, долучується до сотень "Гриня"* і "Стаха" з наміром перебитися на терени Української Соціялістичної Республіки Рад, щоб станути до диспозиції головного отамана УПА, генерала "Тараса Чупринки". В часі переходу польсько-радянської границі останки сотні "Біра" були дощенту розбиті, а сам "Бір" гине у бою.

                  "Стах" — прізвище невідоме. Колишній підстаршина дивізії СС "Ґаліцієн". До квітня 1946 сотня "Стаха" діє у складі сотні "Гриня". В липні 1946 "Стах" перебуває із своєю сотнею в районі Ляхова — Креців пов. Сянік, де передає сотню "Крилачеві", а сам стає його заступником. У вересні 1946 вертається у район операцій "Гриня". В час бою з МО ранений і команду над його сотнею перебирає "Гринь". Разом з "Гринем" бере участь у засідці на ген. К. Свєрчевского. Під кінець червня 1947 підчас операції "Вісла", "Стах" з рештами своєї сотні пробує перейти на терен Радянського Союзу. В перших днях липня зліквідований радянськими військами.

                   "Веселий" родом з Тернопільщини, прізвище невідоме, підстаршина СС "Ґаліцієн", з дивізії перейшов до УПА, командував спочатку роєм, опісля чотою і сотнею. Знаний з жорстокости проти поляків і "непослушних" українців, згинув у боях у селі Струбовиська.

                    "Ластівка" — Григор Янковський. Родом з Цісної, капраль резерви ВП. За німців служив як підстаршина в дивізії "Ґаліцієн", пізніше командир постерунку української поліції у Вільшанах пов. Перемишль. Осінню 1945 перебрав команду над сотнею "Коника", а опісля "Байди". Рівночасно є командантом підстаршинської школи для кадрів відтинка "Лемко". В акції "Вісла" його сотню розбили підділи ВП 3 липня 1947 в районі Лещави Долішньої. В часі відступу "Ластівка" згинув.

                     Треба провірити, що пише про І УД Солженіцин в "Архіпелягу Ґулаґ", та Радиґін у своїх споминах.

                       Згаданий С. Мисліньскі багато разів згадує про вояків І УД УНА, при чому з особливою ненавистю говорить, що це були люди жорстокі і вигадує всякі просто неможливі закиди. Згідно з автором, бувші дивізійники служили в Службі безпеки і в жандармерії УПА інші були командирами боєвих з'єднань. До них належали командири: Байрах, Зенко, Соломий, бунчужний Прокуй, заступник Хріна Грань.

                        Поза згаданими біографічними даними, описи автора не заслуговують на будь-яку увагу. Приміром, коли поляки доганяють розбиту сотню УПА, в бігу розмовляють про поганий сон мами, тощо. Вояки УПА відпочивають в лісі, проклинають найгіршими словами, командир має тонкі криві ноги, п'ють самогон, тощо.

                        Було б добре і доцільно, якщо б Головна Управа Братства створила комісію дослідів над справами "хто і де" пише про наших друзів з УД УНА, а теж перевела розмови і зібрала матеріяли від колишніх вояків УПА, що нині на еміґрації про наших побратимів в УПА і на засланні. Такий матеріял матиме не тільки наукове й історичне значення, але теж буде доказом, що ми пам'ятаємо про їхню боротьбу поза організаційними рамцями І УД УНА і про їхню поставу у каторжних умовах життя.




___________________
* "Гринь" так називають поляки командира "Хріна".   із                                                                          

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації