ЗАМІТКА ПРО "КОРИСНУ ПОМИЛКУ" С. ПЕТЛЮРИ

В. Верига

В третьому числі "Вістей Комбатанта" за 1981 рік появилася коротка стаття Гаврила Гордієнка п. н. "Помилка Симона Петлюри" (стор. 22-24), в якій автор намагається вгадати "що би було, якби Симон Петлюра... не укладав Варшавського договору?" Згідно з його припущенням, Червона Українська Галицька Армія у збройних силах революційного пролетаріяту (РСФСР) пішла б "визволяти" свою вужчу батьківщину та прилучити її до ширшої батьківщини УРСР -- Галичина в межах СРСР.

Хоч автор тут не договорює до кінця, але треба розуміти, що Галичину стрінула б, очевидно, доля така сама, як УРСР, де ГПУ-НКВД, вистріляло весь провідний національно-свідомий актив, а штучний голод і терор здушили б український національний рух у народних масах Галичини.

"На щастя, таке не сталося! Галичина до 1939 року була в межах Польщі", - каже Гордієнко і з того робить висновок, що, мовляв, тому що Національна Україна припинила своє існування року 1919 й Галичині не було до кого тулитися. Тут і придалася "помилка" Симона Петлюри, який у Варшавському договорі віддав Галичину під опіку Польщі. Тільни "дякуючи" "помилці" Симона Петлюри, Галичина мала до 1939 політичну систему, численні партії різних політичних напрямків, УВО, ОУН, Католицьку Церкву, Рідну Школу, Просвіту, Пласт, Луги, Січі, НТШ, численну пресу тощо. До 1 вересня 1939 року Галичина вже являла собою дані для будь-якої суверенної держави. Помимо того, що від галичан сипалося на голову Симона Петлюри й тепер ще холодком віє, Бог не поскупився їм політичного розуму й вірности не якій іншій Україні, а тільки соборній.

Мало можна зустріти в історії таких корисних "помилок", яких доконав Симон Петлюра в Варшавському договорі 1920 року, -- твердить Гордієнко.

Аналізуючи авторові міркування, виходить, що галичани повинні б бути вдячні С. Петлюрі за те, що він віддав Галичину Польщі. На жаль, тут автор переочив деякі "дрібні" факти. Справа в тому, що галичани, яким, як це каже Гордієнко, -- "Бог не поскупив їм політичного розуму", не нарікали на Петлюру за те, що він віддав Галичину полякам, бо в тому часі доля Галичини залежала не від Петлюри, але від Найвищої Мирової Ради в Парижі, яка застерегла собі всі права до колишніх австро-угорських доміній. Очевидно, що вирішення долі Галичини залежало у великій мірі від політичних обставин на Сході Европи. Якщо б Петлюра і Директорія були мали за собою весь народ Східньої України, як це мали Державний Секретаріят і Президент Є. Петрушевич в Галичині, а крім того ще й відповідну армію, яка зуміла б оборонити всю територію УНР, тоді це, поза всяким сумнівом, було б позитивно вплинуло на рішення Найвищої Ради у справі української Галичини. На жаль, слабість армії й уряду УНР взагалі мали негативні наслідки також і для Галичини.

Коли ж ідеться про ознайомлених зі справою галичан та Симона Петлюру -- то жаль до нього вони мають не за те, що він нібито "віддав" Галичину полякам, якої до речі, він ніколи не мав, але за те, що Петлюра, через своїх "дипломатів" Бориса Курдиновського та Клима Павлюка-Закржевського, почав торгувати Галичиною майже негайно після проголошення акту соборности 22 січня 1919 р., заявляючи своє "незаінтересування Галичиною". Це було зроблено всупереч договору УНР-ЗУНР і всупереч самому актові соборности, вже у травні 1919 р. і потайки від галицького уряду. Варшавський договір був уже тільки останнім акордом торгів з Польщею, які тягнулися від ранньої весни 1919 року.

Те що Галичина опинилася у складі Польської держави не було ані заслугою, ані виною Петлюри, бо сталося на основі рішення Найвищої Мирової Ради. Однак треба підкреслити, що заяви Курдиновського у Варшаві, з одного боку, та неспроможність армії УНР оборонити свою територію перед більшовиками, які дійшли аж до східніх кордонів Галичини, з другого боку, були відповідно використані польською дипломатією у Парижі й у великій мірі спричинилися до рішення Антанти у червні 1919 р. - віддати Галичину тимчасово під польську адміністрацію. З того власне й почалося панування відновленої польської держави в Галичині, яке остаточно було апробоване Радою Амбасадорів у березні 1923 року.

Якщо хтось може мати слушні претенсії до Петлюри за те, що попав під польське панування - то це населення Холмщини, Підляшшя та західньої Волині, які він віддав полякам у Варшавському договорі. До речі, цей же договір став важливим аргументом у совєтсько-польських переговорах 1920-1921, які довели до Ризького договору, що встановив кордон поміж Польщею та Совєтською Україною майже повністю по лінії визначеній у Варшавському договорі Петлюри з квітня 1920 р. Отже, вважати, що "помилка" Петлюри із Варшавським договором вийшла на "користь" західнім українцям - є дуже проблематична. По-перше, Варшавський договір сильно підважив акт соборности взагалі, а по-друге, таємні пертрактації з поляками, що його попереджали, про які слухи доходили й до галичан, ставали на перешкоді у порозумінню Західньо-українського та Східньо-українського урядів впродовж 1919 року. Те що Галичина зуміла осягнути в межах Польщі, було вислідом гідної постави українського народу та впертої боротьби з польською окупацією між двома війнами, яка включала і тюрми, і "пацифікацію" в 1930 р., і концентраційний табір у Березі Картузькій і т. п. "благодаті". Невже ж це також треба було б зарахувати на конто "корисної помилки" Петлюри?

СОТНИК ОСТАП ЧУЧКЕВИЧ

Сотник 1-ої Української Дивізії УНА Остап Чучкеви народився 2 жовтня 1907 р. в селі Романів на Львівщині. Середню освіту здобув він в Українській академічній гімназії у Львові, яку закінчив 11 серпня 1928. Після того виїхав на вищі студії до Мюнхену у Німеччині, спеціялізуючись у мостобудуванні. Студіюючи в Німеччині, він досконало вивчив німецьку мову та нав'язав знайомства з німцями студентами, які пізніше стали йому у пригоді, коли німці окупували українські землі у часі 2-ої світової війни.

Остап Чучкевич від самих початків включився в лави Організації Українських Націоналістів під псевдом "Франц Свобода" або "Франц". В бурхливі роки 1938-39 коли він був референтом зв'язків для спеціяльних завдань, а головно для кур'єрів з Карпатської України. Після трагічного закінчення зриву закарпатських українців у березні 1939 р. Чучкевич був призначений референтом для  спеціяльних завдань у референта військових справ ПУН, яким тоді був полк. Роман Сушко. Коли в 1940 р. в ОУН прийшло до розколу, Остап Чучкевич залишився вірним полк. Андрієві Мельникові.

В 1943 р. зголосився до української дивізії "Галичина". Перейшовши протитанковий вишкіл, він був назначений командиром 14-ої протитанкової сотні 29-го полку. Разом зі своєю сотнею Чучкевич виїхав на фронт під Броди, де виявився добрим і відважним старшиною. Він пробився через більшовицьке оточення й повернувся до Дивізії. За відвагу був відзначений залізним хрестом.

В Дивізії він був на Словаччині, Словенії і на фронті під Ґляйхенбергом в Австрії, де застав його кінець війни. Разом з Дивізією був у таборі полонених в Італії. Коли на весні 1947 р. полонених українців англійці стали перевозити до Англії, сотн. Остап Чучкевич був назначений комендантом ліквідаційного штабу і виїхав останнім | транспортом до Англії 10 червня 1947 р.

Восени 1948 р. сотн. Чучкевич був звільнений з табору полонених зі через рік виїхав до Аргентіни і поселився в Буенос-Айресі та вдруге одружився з Сонею з дому Кравців. В 1956 р. сотн. Чучкевич разом з родиною переїхав до Америки й осів у місті Клівленд в Огайо. Тут включився в ряди Братства та кілька років був головою Станиці.

Помер у 1981 р.

...

В. Верига

РІД КРАТІВ

Ген. Михайло Крат

Вибране зі спогадів з розділів "Рід Кратів" і "До 1917 року"

Мушу дещо написати про рід Кратів, бо тільки походження й родові традиції були спричинниками того, що я, можу сміливо сказати, блискучий старшина царської армії (в 24

роки від народження - підполковник і кавалер ордену св. Ґеорґія), опинився в українській армії, і від того часу (грудень 1917 р.) в той чи інший спосіб служу Україні, або українській справі. 

Різні переказували мені родові легенди про походження роду Кратів та про шляхетство, але певним є те, що предки наші з давніх давен служили в українському Гадяцькому полку і були шляхтичами, та що прадід мій Григорій Крат приділений був до 6-го Чернігівського козацького полку в 1812 році, коли цар Олександер І для заспокоєння самостійницьких настроїв "малоросійського дворянства" дозволив формувати українські козацькі полки, Так Москва, коли їй грозила небезпека (Наполеон), обдурювала нашу шляхту надією на поворот козацьких вольностей та привілеїв.

Прадід мій Григорій Матвійович не хотів ділити Красної Луки (нашого родинного гнізда) поміж дітьми, а все зоставив старшому синові Архипові; а Огієві, моєму дідові дав освіту й наказав "служити цареві", бо земля всю родину не вигодувала б. Так наш рід поділився на Архиповичів і Огійовичів. Перші були не тільки по крові, але й по цілій своїй культурі, а часто і з переконань українцями, а Огійовичі, до котрих я належу, не завжди визнавали себе українцями, забули рідну

мову, розповзлися по всій Росії й тільки приналежність до "дворян полтавской губернії" в'язала їх з рідною землею та українським народом.

Дід мій Огій служив недовго в Павлоградському гусарському полку. Потім вийшов "в отставку" і був начальником таможні (митного уряду) на австрійському кордоні в Тауроґені та Новоселицях з титулом "дєйствітєльний статскій совєтнік".. Як казав мені батько, дід не міг без сліз читати підпільного тоді Шевченка, однак всіх своїх синів (мав їх багато) віддав у науку до Полоцького кадетського корпусу, тільки наймолодшого хворобливого Юрія - в гімназію в Ковні.

Батько мій Микола Огійович скінчив цей курпус в 1872 році, а два роки пізніше почав службу в царській ґвардії - в Лейб-ґвардії Єгерського полку. Не мав він нагоди пізнати свій нарід й бути його вірним сином так, як і його сестра та всі його брати, за виїмком згаданого Юрія, що до корпусу не був принятий, після закінчення гімназії вступив до Петербурзького університету. Там познайомився зі студентами, свідомими українцями й сам став щирим і свідомим українцем. Служив у Петербурзі, але кожного року їздив або в Полтавщину, або в Галичину, навчився  української мови й був активним членом петербурзької "Громади".

.. Перші десять років мого життя в батьківському домі поклали печать на цілу мої істоту. Мушу сказати, що мама наша любила нас (трьох синів) дуже і завжди була до нас ніжною матір'ю. Але чомусь ми більше любити батька, його суворий погляд, насуплені великі брови, з-під котрих споглядали добрячі, такі хороші блакитні очі. Головною прикметою батька була справедливість і строгість у відношенні до себе й своїх найближчих. Своєю суворістю змушував тих, кого любив, до чесного життя. До того треба додати вплив батька на вкорінення поняття чести, військового гонору й любови до традицій.

Коли батько мій в рр. 1900-1904 був командиром 132-го Феодосійського полку в Катеринославі (полк цей складався майже виключно з українців), я цілими днями, з дозволу батька, але на журбу мамі, перебував з солдатами, заприязнився з багатьма, навчився українських пісень і почав говорити по-українському. Навіть у одній з моїх дитячих "драм", що проходили, розуміється, на тлі військового життя, офіцери говорили по-російському, а солдати по-українському.

В 1902 р. віддали мене в кадетський корпус в Сумах. Це був молодий корпус; коли я вступив, було в ньому тільки три кляси. Будинок корпусу був збудований на кошт відомого мецената, купця Харитоненка, а тому 25% кадетів в ньому могли бути сини купців. Отже, корпус різнився від іншим тим, що був "всесословний", різноклясовий (тоді ще суспільство ділилося на касти). Під час побуту в Сумському корпусі написав я інсценізацію "Пропавшої грамоти" Гоголя і її виставляли на кадетській сцені. Всі "актори" говорили по-російському, але багато висловів було тих, що я їх пізнав під час свого попереднього знайомства з "феодосійцями". Кадети залюбки співали українських пісень, навіть "в строю" (в рядах). Прикмета певного українства була досить помітна в Сумсьому корпусі, але я тоді не міг ще її оцінити, бо батьківський дім провадився по-російському, а з українством наша родина мала стільки спільного, що родинні козацькі спомини та захоплення Гоголем. Пам'ятаю, я також страшенно був захоплений повістю Авенаріуса "На Москву", в котрій описувалася Січ часів Сагайдачного. В корпусі почав я тяжко хворіти; треба було їхати до Петербурга на другу вже, тяжчу операцію. Без операції щасливо (завдяки молитвам мами - так вірила ціла наша родина) обійшлося, але до Сум я вже не вернувся, а став десь взимі 1905 року кадетом четвертої кляси Першого кадетського корпусу в Петербурзі.

З тих часів пригадую революцію 1904-1905 років - страйки на залізниці, бунт одного полку в Бобруйську, маніфестації в Петербурзі, похорон офір революції і усилену військову охорону в день відкриття першої Державної Думи. Тоді у дворі Першого корпусу стояли напоготові ескадрони Лейб-ґвардії Драґунського полку.

.. В Петербурзі жило багато моїх родичів, переважно з руки мами, яких я міг щонеділі відвідувати, якщо впродовж тижня в чомусь не провинився або не дістав поганої оцінки

з науки. Приходив я в суботу, ходив на Всенічну, вранці на Службу Божу, вдень до театру чи музею, а ввечері повертався. Ті візити у родичів були для мене дуже приємні. Відвідини у

згаданого раніше брата мого батька, Юрія Огійовича, були надзвичайні. Він мешкав далеко від центру міста, говорив по-українському (я не все розумів), співав мені українських пісень під акомпаньямент фісгармонії, показував українські книжки й газети, часом давав мені їх із собою. Дядя Юрій, як я його звав, поклав у мою душу початки української свідомости. Я читав "Кобзаря", читав історію Аркаса й "Літературно-Науковий Вісник".

Був дядя Юрій дуже гостинний, й тому до нього часто приходили студенти-українці, гуторили, співали, дискутували. Я бував на тих зібраннях, але до мене, як до кадета, та ще такого, що не володів українською мовою, не могли ставитись прихильно. А все ж оце читання книжок і газет та присутність на студентських гутірках мали свої наслідки. Я цілковито усвідомлював собі, що належу до українського народу так, як належали мої предки. Конкретних наслідків тої свідомости не було жадних, бо в той час ніхто з гостей дядька та й він сам не думали про самостійну Україну, а про боротьбу з царатом за вільний розвиток української культури, і то разом з російськими революціонерами.

.. Перший кадетський корпус містився в колишній палаті Меншікова, любимця Петра І. В кімнатах зберегли всі меблі царського фаворита. Поруч з ними був музей з експонатами, що свідчили про 175-літню історію корпусу. Кожний куток був там просяклий старовиною. В церкві знаходилася Євангелія гетьмана Мазепи, що Меншіков пограбував був на Переволочні. Притвор церкви був оббитий чорним мармуром, на котрому вирізані були імена та прізвища кадетів, що впали в боях, починаючи від Кунерсдорфу й Цорндорфу, а кінчаючи, як я був кадетом, Японською війною. Виховували там лицарів, відданих тронові й своїм полковим штандартам та

знаменам перш усього й понад усе. Розуміння батьківщини було на другому пляні поза тими двома святощами. За ними йшли дворянські, родові традиції.

Ось, чому по революції 1917 року, коли зникли спаплюжені ідеї російського монархізму, а знамена полкові десь забрали для переробки на революційні республіканські, мене нічого не лучило з Росією, а родові шляхетські традиції привели мене на службу Україні.

Після закінчення корпусу, а після нього - Павловської офіцерської школи в 1911 році, служив я у Пскові, в 93-му піхотному Іркутському Великого Князя Михаїла Олександровича полку. З тим полком і рушив я на фронт із початком Першої світової війни в 1914 році.

Блюмфілд Гіллс, грудень 1952.