ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 8 вересня 2020 р.

ГЕНЕРАЛ ПАВЛО ШАНДРУК — ВОЯК



Роман Дражньовський


Дев'ятдесят літ тому, 28 лютого 1889 року, в селі Борсуки на Волині, в сім'ї Анни і Теофана Шандруків народився син. Ніхто в той час не догадувався, ще перед новонародженим Павлом стелитиметься довгий, важкий життєвий шлях, повний небезпек, — шлях українського вояка.

Генерал Павло Шандрук почав свою військову кар'єру в російській армії. Під кінець 1916 року вже в ранзі капітана він командує 3-ім куренем 232-го піхотного полку, який стаціонував в місті Твері. Тут застає його революція.

Службу в українській армії почав серед небуденних обставин. Перебуваючи в окупованому більшовиками Харкові, на вістку про визволення Києва й наближення українських частин до Полтави, він при переході фронтів недалеко Солотниці, попав у перехресний вогонь наступаючої Запорізької дивізії. Після бою, який закінчився перемогою українців, він на місці вступає до української армії та перебирає команду панцирного авта, яке охрещує "Полуботок". Незабаром він перебирає командування над панцирним поїздом з завданням пробитися через білоґвардійський фронт на Крим, щоб випередити німецькі частини в окупації тих районів. Після визволення України від більшовиків, він переїздить із своєю частиною до Харкова, де повнить службу в комендатурі. Під постійними більшовицькими наступами українські частини відступають і він в Полтаві перебирає команду куреня і переходить до Лубень. Тут довідується від Степана Скрипника, теперішнього Владики Мстислава, що Симона Петлюру призначено головним отаманом Армії Української Народної Республіки.

Директорія від самого початку виконування своєї влади старалася нав'язати дипломатичні стосунки з західніми державами та отримати їхню допомогу. Однак усі старання залишилися безуспішними. Пізніше генерал Шандрук зауважив про той час, що не хотілося вірити, що наші сусіди — поляки, лотиші, литовці — отримували допомогу, тільки українці були залишені осамітнені у своїй боротьбі за незалежність. Ця байдужність, а навіть ворожнеча, Антанти до української боротьби мала не тільки для нас, але й для тих же народів заходу, фатальні наслідки, які кожний бачить сьогодні. Сьогодні важко погодитися, що це були "помилки минулого", а французи добре кажуть, що "помилки є гірші, ніж злочини". Але виглядає, що й сьогодні західні потуги повторяють такі самі помилки.

В нерівній боротьбі сили українських армій вичерпалися. Дивізії, полки, курені існували в 1920 році тільки на папері. Генерал Шандрук пізніше описуючи одну битву, згадує, що "курінь поніс великі втрати вбитими. Згинуло 15 вояків з всього числа 60". Брак амуніції, тиф і врешті численне дизертирство змусили рештки української армії перейти річку Збруч до Польщі. Генерал переходить міст у Волочиськах 21 листопада 1920 року. Поляки, недавні союзники УНР, негайно роззброюють українські частини та їх інтернують. П. Шандрук попав до табору ч. 10 в Каліші.

Для українських вояків почалися дні ще більшого голоду та непевности за колючими дротами колишніх "союзників". І тільки тому, що тут опинилася найбільш свідома й віддана частина українського вояцтва — слабодухи чи опортуністи заздалегідь покинули українське військо або взагалі в ньому не служили — можна було серед тих жахливих обставин не тільки втримати зорганізованість, але навіть почати освітньо-виховну працю. Волі українського вояцтва до дальшої боротьби не зміг зупинити ані голод, ані часті візити радянських місій, яким залежало на тому, щоб якнайскорше знищити це свідоме ядро українського народу. Тут якраз можна знайти багато подібностей в переживаннях вояків української дивізії по 2-ій світовій війні — вони також терпіли голод, наругу та часті візити радянських місій. Однак, це все їх не заламало.

Для інтернованих вояків генерал Шандрук починає видавати журнал "Табор". Розуміючи значення і потребу фахового вишколу, він радить українським  воякам  і старшинам



Фотомонтаж Ореста Слупчинського


продовжувати чи починати студії, головно в Чехо-Словаччииі, де в той час були ще найкращі можливості для українців.

З наданням генеральського ступеня на початку 1925 року, генерал дістає нові обов'язки: опрацювання військових правильників та збирання матеріалу про дії українських армій. Ці матеріяли він пізніше використав у своїй праці "Українсько-московські воєнні документи", видані Українським Науковим Інститутом у Варшаві. Наполеглива діяльність, головно колишніх українських вояків, лютить комуністів. Щоб зупинити цю загрозливу для них працю, вони рішають вбити особу, яка вже за свого життя стала символом змагу України проти окупантів. 25 травня 1926 року в Парижі з рук жидівського комуніста Шварцбарта гине головний отаман С. Петлюра. Ця несподівана й болюча втрата не припинила однак віри і не зупинила праці українського активу. Вже в серпні 1927 року переорганізовано Міністерство військових справ, а генерала П. Шандрука назначено начальником штабу.

При цьому він виявляє своє зрозуміння до фахової освіти і на його пропозицію в 1928 році призначається українських вояків на контрактових старшин до чужих армій. До 1936 року вибрано 57 до польської, 2 до французької і по одному до фінляндської та турецької армій. Вибором кандидатів проводили президент Лівицький і генерали — Сальський, Кущ, Безручко, Змієнко й Шандрук.

Генерал Шандрук ще й сам в 1936 році вступив до польської Військової академії для штабових старшин, яку закінчив у вересні 1938 року. З уваги на його великі здібності, йому запропоновано контракт і ступінь підполковника в польській армії. В березні 1939 року його підвищено до ранґи полковника і призначено до 18-го полку, в якому він був заступником командира аж до вибуху 2-ої світової війни. У зв'язку з напруженням між Польщею й Німеччиною, полк переїжджає в околицю Познаня 7 липня 1939 року. Тут генерала Шандрука назначено начальником штабу дивізії.

На німецький напад не треба було довго чекати. Польська армія, крім патріотизму, багато більше нічого не мала й вислід війни усім відомий. Ця війна принесла також багато небезпечних хвилин для дружини генерала Шандрука, з якою він знову зустрівся щойно 6 листопада. Але вже 18 січня 1940 року його німці арештують у Варшаві. Завдяки старанням його дружини й президента Лівицького, його звільняють в квітні 1940 року. По звільненні з тюрми він мешкає в Скернєвіцах під Варшавою.

Події після короткої війни з Польщею чергувалися незвичайно швидко. Для генерала Шандрука передвісником нової хуртовини було повідомлення німецьких чинників, щоб він зголосився у Відні, де він провів кілька конференцій з німецькими військовими чинниками та дістав наказ виїхати до Румунії. Незабаром після цього почався наступ на СРСР.

Критично оцінюючи хід подій па Сході та поведінку німців, ген. Шандрук жадає дозволу повернутися до Скернєвіц. На підтвердження наставлення німців до українців можна зацитувати слова барона Токлеґиґера, який супроводжав генерала на залізничий двірець: "Ми тепер не потребуємо ані українських генералів, ані українських політиків".

У Скернєвіцах Шандрук далі працює в заряді кіна й має можливість часто бувати у Варшаві. Тут він докладніше довідується про події на Сході та жорстоку поведінку німецької окупації в Україні.

По початкових німецьких перемогах приходять невдачі. Міт про непереможність німецької армії починає проминати. Східній фронт починає тріщати. Серед тих змінених обставин деякі німецькі кола починають поволі собі усвідомлювати, що їм не під силу самим опанувати Східню Европу. Вони починають встановлювати стосунки з народами Східньої Европи.

Українські політичні кола, бачучи висліди жахливої німецької політики, рішуче відмовляються від будь-якої співпраці з німцями. Однак дійсність ставить свої вимоги і співдія, а не співпраця, була більш скомплікована, як це могло б виглядати на перший погляд. В Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії опинилося велике число українських втікачів та молоді, насильно вивезеної на примусові роботи. Крім цього, в німецькій армії було багато українців, які туди попали добровільно чи недобровільно. Над тими проблемами мусіли подумати українські провідники та шукати розв'язки, як рятувати ті тисячі людей. Також проросійсько наставлені кола німецького уряду й армії були заанґажовані в організуванні Російської Визвольної Армії під командуванням генерала Власова. Була небезпека, що до неї можуть включити українські частини чи проводити набір.

До розв'язки тих проблем було залишилося дуже мало часу. Армії союзників наближалися до кордонів Німеччини, а декуди вже навіть були ввійшли на її територію. Під кінець листопада 1944 року президент Лівицький покликав генерала Шандрука до Берліну. Президент виходив з заложення, що екзильному урядові УНР недоцільно проводити переговори з німцями. З тих самих причин не можна було брати до уваги політичні партії. Тому треба було створити таку установу, яка могла б вести переговори з німцями про охорону біженців, але щоб її не можна було обвинувачувати про співпрацю з німцями. А. Лівицький запропонував створити Український Національний Комітет, як це вже були зробили інші національности. Треба було знайти людину, яка очолила б цю установу у таких складних обставинах, тим більше, що було ясно, що Німеччина програла війну. Після різних пропозицій вибір впав на генерала Шандрука. По довгих ваганнях, численних конференціях з президентом і провідниками ОУН Ст. Бандери і полк. Мельника він рішається взяти на себе цей важкий обов'язок очолення Українського Національного Комітету та годиться почати заходи для організування Української Національної Армії. Одною з прикмет генерала-вояка було те, що він ніколи не вагався ставити себе всеціло до послуг народу.

Негайно П. Шандрук береться за організаційні справи. Треба було обсадити пости в Комітеті, а охочих людей не було. Далі, він опрацьовує вимоги до німецького уряду. 26 лютого 1945 року він інформує президента про хід переговорів з німцями, головно про їх реакцію на 9 точок, а саме:

1.  УНК має негайно бути визнаним німецьким урядом.

2.  УНК видасть політичну деклярацію.

3.  УНК буде єдиним репрезентантом українців в Німеччині.

4.  УНК матиме екстериторіяльні права в Німеччині.

5.  Всі німецькі чинники мусять респектувати рішення УНК.

6.  УНК матиме право заключувати політичні договори (зв'язки) з народами поневоленими Москвою.

7.  УНК матиме право створити Українську Національну Армію.

8.  УНА буде під командуванням УНК і боротиметься під українськими національними прапорами.

9.  УНК матиме право взяти під свою опіку всіх українців в Німеччині.

Для скріплення повновластей П. Шандрука президент наказом УНР ч. 8, від дня 15 березня 1945 року, назначує його також командиром Української Національної Армії. Того ж дня німці проголошують деклярацію створення Українського Національного Комітету.

Безпосередньою турботою П. Шандрука була організація УНА. В той час в німецькій армії, крім Української дивізії, були ще такі формації: Юнацькі частини, Вільне козацтво під командуванням Терещенка (700), Панцирна бригада, пізніше перейменована на 2-гу Українську дивізію (3,000), 281-ий полк резерви в Данії (500 вояків), бригада під командуванням Бульби-Боровця (400), 2 піхотні полки в Бельгії і Голяндії (2,000). Було приблизно 220 тисяч вояків Українського Визвольного Війська, розкинених по всій німецькій армії. Одним з перших наказів генерала Шандрука було перейменування 14-гренадирської дивізії ("Галичина") на 1-шу Українську дивізію Української Національної Армії та проведення присяги на вірність Україні — 25 квітня 1945 року.

Заслуги генерала Шандрука численні й усіх їх годі перечислити. На мою думку, найважливіші з них ось такі: він ніколи не перестав бути українським вояком і добро українського народу було для нього завжди на першому місці; тоді, коли другі відмовлялися, він бере на себе важкий обов'язок очолення Українського Національного Комітету; його рішення створення Української Національної Армії дало легальну підставу до визнання українських вояків, які боролися не за Німеччину, а проти нашого ворога Москви; цим він також доказав світові, що українці завжди готові боротися за свободу свого народу.

Генерал Павло Шандрук помер 15 лютого 1979 року. Він нам залишив багату спадщину, залишив нам приклад, як повинні ми виконувати наші національні обов'язки.



понеділок, 31 серпня 2020 р.

Лист до Архиєпископа Бучка



Д-р Роман Турко 

 ОДНА ПОДІЯ З ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ В БЕЛЯРІЯ-РІМІНІ 


Як знаємо, Друга світова війна закінчилася 8 травня 1945 безумовною капітуляцією Німеччини, а боєві дії на східньому фронті припинено того самого дня о годині другій по полудні. Капітуляція, а з нею завішення зброї, застала українську дивізію на фронті в околиці міста Фельдбах у Штірії, Австрія, бо всі намагання ген. П. Шандрука, щоб німецьке командування дозволило відтягнути 1 УД з боєвої лінії не мало успіху, бо як собі пригадую, лиш запасні частини почали відходити на захід 24 годин перед проголошенням капітуляції. Мимо цього, що 1 УД була до останніх годин на фронті, завдяки добре зорганізованому відступові, вона без паніки відв'язалася від ворога, щасливо перейшовши міст на ріці Мур більшими або меншими групами, різними дорогами добрилася до міста Шпіталь у Каринтії. Там зложила зброю перед брітанським військовим командуванням. У тому місті ми були свідками, як козацькі частини під охороною брітанських танкеток переїжджали на схід у той напрям, звідки прийшла 1 УД. Це, що козаків везли на схід, дуже бентежило вояків, бо незабаром стало відомим, що брітанське командування насильно видає козаків як радянських громадян до СРСР. Через те, деякі вояки, котрі мали цивільний одяг подорозі почали відходити з табору, головно в напрямі Зальцбурґу. На щастя, скоро наступило заспокоєння, як брітанське командування наказало приготовлятися до від'їзду із Шпіталю до Італії. Дійсно, по кількох днях почався від'їзд групами до Італії із Шпіталю. В Італії цілу 1 УД інтерновано спочатку у місцевості Белярія, а під зиму перенесено недалеко села Мірамаре, 5 км на південь від міста Ріміні. Там 1 УД перебула до травня 1947, коли перевезено 1 УД до Великої Брітанії. 

Від самого початку інтернування у Белярії, а згодом у Мірамаре, журбою вояцтва було не тільки як дістати більше "кексів або "кальорій" чи щось закурити, але була проблема насильної видачі до СРСР, тим більше, що туди прибула військова комісія СРСР, якої завданням було допитами вишукувати громадян СРСР, яких на підставі умов в Ялті мали право насильно репатріювати до СРСР. При тій нагоді ця комісія почала намовляти до добровільного повороту додому, часто уживаючи залякування чи шантажу, наприклад: "хочете чи не хочете добровільно повертати додому, ми знайдемо дорогу, щоб вас дістати, бо у нас є багато золота, щоб вас купити". 

Мемуарну літературу про насильну видачу радянських громадян, які в німецькій уніформі воювали проти СРСР, як теж про умови в Ялті, збагатила ще одна книжка, що її написав Микола Толстой п. з. "Жертви Ялти", 1977.*) У цій книжці є один розділ присвячений українській дивізії, де автор старається вияснити, як то сталося, що помимо великого політичного й дипломатичного тиску з боку СРСР, навіть особистої інтервенції Сталіна на конференції в Потсдамі в 1945 р., 1 УД альянти не видали. Автор пояснює, що одною з причин було те, що вона знайшла опікунів, які робили все, що було в їх силі, щоб рятувати її перед видачею. На першому місці був тодішній папа Пій XII, один з найбільших противників, комунізму. Читаючи цю книижку, пригадав я собі одну подію, якої я був свідком і яка могла б мати вплив на інтервенцію папи Пія XII в обороні 1 УД. 

Як я вже згадував, брітанське командування групами перевозило 1 УД із Шпіталю в Каринтії до Італії. По дорозі групи відпочивали, переважно приділені до вермахтівських таборів, які були розкинені по північній та середущій Італії. В одній такій групі, яку приділили до вермахтівського табору, був капелян бл. п. отець О. Маркевич. В тому таборі він познайомився з німецькими капелянами й від них довідався, що вони мають вільний вихід до міста Ріміні та при тій нагоді відвідують місцевого єпископа, який до них добре ставиться. Через той факт прийшло о. Маркевичеві на думку, чи не спробувати б через нього зв'язатися з архиєпископом І. Бучком у Римі. Таку можливість він обговорив з деякими старшинами з тої групи, як: сот. Чучкевичом, лікарями Р. Ковальським, С. Сохоцьким, мною та іншими. По нараді складено листа, а о. Маркевич передав його німецьким капеляном єпископові у Ріміні. Єпископ обіцяв доручити листа до Риму, однак зазначив, що будуть деякі труднощі, бо пошта працює дуже неправильно, а транспорт добре ще не наладнаний, але при найблищій нагоді він той лист у якийсь спосіб доручить архиєпископові Бучкові. Під час розмови з німецькими священиками пригадав собі, що через кілька днів службово від'їжджає брітанський католицький капелян, який його часто відвідує, і він його попросить доручити листа від о. Маркевича. 

Несподівано приїхало до табору полонених у Белярії трьох священиків, яких архиєпископ вислав, щоб на місці дістати інформації про все, що діється, перш за все чи не заноситься на примусову видачу 1 УД до СРСР, як брітанське командування ставиться до полонених, який є моральний стан у таборі. Ті священики заявили, що лист від о. Маркевича був причиною їхнього несподіваного приїзду до табору. Інформації, які одержуть у таборі, потрібні архиєпископові Бучкові у його проханні до тодішнього папи Пія XII, щоб він інтервенював у західних альянтів, щоб вони насильно не видали 1 УД до СРСР. Те, що папа Пій XII зробив все, що було у його силі, знаємо з різних джерел, а перш усього від самого архиєпископа Бучка, коли він у квітні 1946 року відвідав полонених у Ріміні та підтвердив ці вістки.


___________________

* Див. статтю М. Сулими п.н. "Другий бік медалі", "Вісті Комбатанта" ч. 1/79 — ред.


неділя, 23 серпня 2020 р.

РЕПАТРІЯЦІЯ 1945 і 1-ша УД УНА


Юрій Тис-Крохмалюк 


 Дня 11 лютого 1945 р. західні альянти підписали у Ялті договір з СРСР у якому поладнали біжучі справи і питання після воєнних проблем 1. Найбільш тайною точкою договору була справа "репатріяції радянських громадян", які в часі війни опинилися на заході, переважно в Німеччині. Невідомо скільки тих громадян перебувало поза границями СРСР, але приблизно нараховано їх на 2 мільйони людей; це були молоді люди, вивезені насильно на роботи до Німеччини, втікачі, які не бажали попасти ще раз в обійми злочинного радянського режиму, та вояки, які створили національні з'єднання в рямцях німецьких збройних сил для боротьби проти московського імперіялізму. Число тих останніх теж невідоме, але самих українців було згідно з німецькими даними понад 200 000 людей. 

Документ договору, який підлягав умовам повної тайни ("топ сикрет") 2, на який обидві сторони погодилися згідно з вимогою СРСР звучав так: 

"Договори між Союзними державами в справі воєнно-полонених і громадян тих держав. Дня 11 лютого 1945 підписали його: Й. Сталін, Франклін Рузвелт і Вінстон Черчил". 

"У згідності з тими договорами, до того часу, коли будуть виділені транспортові засоби для репатріяції громадян союзників, кожний союзник має доставляти харчі, одяги, медичну обслугу та інші запотребування громадян других союзників. Радянські старшини будуть помагати британським й американським владам в їхніх завданнях обслуговування громадян СРСР, визволених британськими і американськими збройними силами продовж часу, в якому вони будуть знаходитися на європейському континенті або в З'єднаному королівстві, очікуючи транспортів для перевозу їх домів. 

"В обслуговуванні британських підданих і американських громадян, радянській владі будуть допомагати британські й американські старшини. Коли ж тепер досягнено домовлення, три уряди зобов'язуються виявити всяку поміч згідну з потребами ведення воєнних операцій, в цілі забезпечення скорої репатріяції всіх тих воєнополонених і цивільних людей". 

Те, що около два мільйони громадян СРСР було проти режиму та перебувало в Західній Европі, було для Москви прикрим фактом. Коли додати до цього і те, що при репатріяції вийде наверх, що радянські громадяни воювали проти своєї влади, а багато більше інших не бажало вертатися під комуністичний терор, — в домовлене є сказано, що репатріяція має відбуватися скоро. У тайні задержано те, що усі партнери погоджуються, що репатріяція буде насильна, тобто будуть передані СРСР теж і ті, що не хочуть вертатися. 

Один з журналістів, Джордж Орвен, не додержався умови тайни і негайно почав акцію проти насильного вивозу людей до СРСР 3 . Пізніше прилучився до осуду домовлення теж Солженіцин, уважаючи Черчіля і Рузвелта кримінальними злочинцями, які вислали свідомо мільйони політичних втікачів у Росію, де їх засудили і повбивали. Автор книжки "Остання таємниця" — (The Last Secret) пояснює, що обидва державні мужі зробили це тому, щоб зберегти умови Ялти перед реакцією СРСР; приміром, Сталін міг би не допустити до виборів у Польщі. З тої самої причини видано-передано 50 000 козаків з жінками і дітьми, які в більшості не були радянськими громадянами; вони піддалися британським збройним силам в Австрії. 

Проти такої "дипломатії" виступали британські вояки і старшини, зокрема маршал лорд Александер. Справу утруднювало теж і те, що в радянських руках було около 50 000 західньоальянтських полонених, яких захопили більшовицькі війська в німецьких таборах полонених, та вимагали в заміну повернути їм усіх своїх громадян. Згодом підписано іще два тайні документи. Один з них, що відноситься до захоплених німцями полонених Червоної армії, які згодом воювали в німецьких одностроях на західньому фронті, у британській верзії книжки "Остання таємниця" звучить: 

"Усі радянські громадяни, визволені альянтськими арміями, мають бути негайно відділені від німецьких полонених і зконцентровані у визначених місцях і площах, до яких мають бути негайно допущені радянські представники репатріяції. Для справ внутрішньої адміністрації і дисципліни ті громадяни мають бути угруповані у формації та піддані радянським законам"4

На вимогу Сталіна це репатріяційне домовлення не могло бути включене до домовлень у Ялті. Білий Дім ствердив тільки, що домовлення репатріяції має на меті тільки добро полонених. Видача полонених, що попали у руки Західних альянтів, була тільки частиною цілої проблеми репатріяції. Багато більше було цивільних людей, розсіяних на просторах Німеччини; полонених можна було висилати у суцільних транспортах і тільки згодом дійшли вістки, що їх вивезено у порти СРСР кораблями. В той час в березні і квітні 1945 була в повному розгарі офензива СРСР і ялтанські договори не можна було зреалізувати. Треба було ждати до закінчення воєнних дій і окупації Німеччини. 

Але тоді перед західними альянтами станули дві проблеми: багато не бажало репатріюватися до СРСР, інші заперечували, що вони радянські громадяни. Більшовицькі комісії вимагали видачі усіх без огляду на їхню волю і громадянські права. Представники радянського уряду обстоювали становище, що колишні громадяни балтицьких держав і земель Західньої України є радянськими громадянами, в той час коли окупацію західніх земель України, Білорусі і балтицьких держав не визнавали правно ні США, ні Велика Британія і Франція. Врешті багато втікачів не визнавало себе росіянами. Поза українцями, білорусами та поляками, проблемою стала ціла мозаїка кавказьких і турських народів, які відпекувалися спільноти з панівною нацією СРСР. Врешті на вимоги московських комісій, західні альянти вирішили видавати насильно усіх втікачів та полонених, які були розміщені в різних таборах Німеччини. 

Так після перших тижнів окупації Німеччини союзними військами, колишні жителі Східньої Европи знайшлися у трагічній ситуації. Добровільно до повороту зголосилися у радянських комісіях ті молоді люди, які німці вивезли примусово на роботи до Німеччини, переважно за списками сільської адміністрації, яка висилала переважно асоціяльний і кримінальний елемент. І саме цей елемент з п'яними криками, співами під мелодії "гармошок", під відповідними пропаґандивними транспарентами, покидав "гнилу" Европу і вертався домів. Всіх інших альянтські збройні відділи насильно вивозили вантажними автами до таборів радянської репатріяційної комісії. І тут альянти вперше побачили, що багато призначених до вивозу поповнювало самогубство, боронилися, або втікало. Полоненим-власівцям та іншим національним відділам, які були на західньому фронті і переважно самі віддавалися у полон англійцям і американцям та які ставили спротив проти видачі, до харчів додавано барбітурати, після яких збайдужілі люди дозволяли робити з собою все 5

Врешті на запити до вищих урядів західніх альянтів наспіла відповідь від американського "стейт департаменту", що згідно з ялтанською умовою мають бути видані усі радянські громадяни. Тепер залишилося нерозв'язане питаня: хто є громадянином СРСР? Козаків видали як радянських громадян, але хорватську дивізію звернено уже цілком безправно Тітові ніби тому, що хорватський уряд був залежний від німців . Проте справа була неясна і несправедлива. Видали так, як того вимагали радянські чинники, щоб не зразити собі того союзника. Це був політичний аргумент. Але проти нього були серед західніх альянтів й інші тому, що видача тих людей означала їхню смерть. 

Тепер у цілу справу включився британський маршал Александер. Він звернувся до найвищих державних чинників західних союзників з рапортом, що є багато людей, які з політичних причин не можуть вертатися до СРСР і тому їх треба закувати в кайдани і силою вивести у автах як злочинних в'язнів. Александер просив про інструкції. Із своєї сторони пропонував, щоб не вживати довше брутальної сили, а тих людей визнати політичними втікачами. Якщо влада погодиться з тою пропозицію, такий акт означатиме поворот до політики політичного азилю. І тут зазначив Александер, що азиль належиться тим, які самі прийшли на британську територію, а не тим які попали в британські руки шляхом мілітарних операцій 6. Александер дістав відповідь з 14 серпня 1945 року від міністра закордонних справ Ернеста Бевіна, яка звучала: "Let them go". Прийшов лист з "War Office" з інструкцією виконувати репатріяцію з можливо малими військовими силами, а це означало, щоб не вживати більших військових одиниць 7

18 серпня 1945 року Александер мав нараду з радянським ген. Василєвим, в якій заявив, що не бажає вживати сили до репатріяції 8. Василєв вимагав додержуватися ялтанської умови, де не говориться про бажання поодиноких людей. Александер відповів, що, якщо б він мав такий наказ, то його виконав би, а на пропозицію Василєва погодився написати до вищої інстанції. Василєв вимагав доступу радянській комісії до таборів на Креті і польських таборів в Німеччині. Александер написав до своїх начальників: "Пропоную не дати їм більше, як належиться" 9

Тими документами можна, до деякої міри пояснити трактування української дивізії — лист Бевіна до Александра з дня 14 серпня 1945 і пропозиція Александра що до кваліфікацій людей, як політичних втікачів з правом азилю. "Азиль належиться тим, які прийшли на британську територію, а не тим які попали у британські руки шляхом мілітарних операцій". 

20 лютого 1946 Папа Пій XII виступив з протестом проти насильної репатріяції і відмовлювані політичного азилю. Високі ватиканські урядовці сказали американським журналістам, що політика Ялти була "зрадою моралі і ідеалів, за які альянти боролися, та проти гуманости і справедливості"10

Проблемою залишилося, що робити з тими, які були польськими громадянами до вересня 1939 р. Врешті вирішено, що всі польські громадяни з 1939 р. не підлягають репатріяції, а не так, як вимагали радянські комісії, що всі ті, які жили на схід від лінії Крузона мали б бути репатріовані. На підставі цього можна вважати, що вояки української дивізії, які опинилися в полоні в Італії чи в Німеччині й Австрії не підлягали репатріяції. Це рішення введено в життя негайно після відповіді Бевіна 14 серпня 1945 р. Пізніше радянські комісії, які незаконно поривали людей з помешкань і вулиць на території цілої Німеччини і Австрії під окупацією західніх альянтів, нанесли не одної трагедії. Остання радянська комісія провірювала востаннє наших вояків в половині серпня 1945 р. 

З дальших подій слід відзначити такі дані: 

В червні 1945 р. до наших полонених приїхали два священики з Риму. В грудні приїхав до Ріміні архиєпископ Іван Бучко з Риму. В лютому промовляв в Об'єднаних Націях письменник Бажан, присвятивши свій еляборат І УД УНА. (Перша сесія ООН 3 лютого 1946). 

Доля української дивізії в тій загальній ситуації залежала від дуже тонких дипломатичних аргументів, не виявлених у тих документальних даних, які я досі зібрав. Треба провірити, чи рішення не видавати дивізію не було основане на певного роду "джентельменс аґрімент", який взяв до уваги, що Військова Управа вимогла від німецького партнера те, що дивізія воюватиме виключно проти більшовизму на східньому фронті.


_________________

1 Foreign Relations of the United States, Diplomatic papers, у російському виданні "Тегеран, Ялта, Потсдам", сборник документов, издание 2-е дополненное, Москва, 1970.
2 Там же, стор. 198. 
3 Див. Nicholas Bethell "The Last Secret", The Delivery to Stalin of over Two Million Russians by Britain and the United States, New York, 1974. 
4 Там же, стор. 32-33.
5 Там же, стор. 170. 5а) Там же, стор. 73-74. 
6 Крім нью-йоркського видання праці Бетгелла існує видання британське. Саме з цього видання я цитую інтервенцію маршала Александра та відповідь Бевіна. Стор. 177. 
7 Бетгелл подає, що згадана відповідь Бевіна є в "Форейн Офіс", ч. 37147903. 
8 Бетгелл, стор. 178 джерело "Вор офіс" ч. 204 440. 
9 Там же, дт. 178, документ WO 2346317.
10 Там же,ст.192,"Нью-Йорк тайме", 25 лютого 1946.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації