ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 19 липня 2018 р.

З-ПІД БРОДІВ ДО БУДАПЕШТУ



Василь Верига

(Закінчення)

 

Ще тої самої ночі ми виїхали з Мукачева до вузлової станції Чоп. 27-го липня ранком ми прибули до Чоп, де нам довелося трохи подіждати на потяг до Дебрецена. Нам тут не дозволили зайти на перон, зате нас повели на якусь толоку за рейками. З одного боку від нас був залізничний двірець, а по другому простягався пишний сад, у якому дерева аж вгиналися від бросквин, морелів та яблук. Але ніхто з нас не пробував забігти в той сад.

Ми полягали на траву й чекали. В одному моменті я побачив як якась медсестра провадила команданта 6-ої сотні 30-го полка, пор. Суморокіна з перев'язаною рукою. Це було подальше від нас і він, мабуть, не завважив, що сидять вояки з його частини. Правдоподібно його переводили до якогось шпиталю, а може до санітарного вагону.

Наша група начислювала тепер коло 30 осіб, у тому кілька підстаршин-німців та одного підстаршину-українця Любомира Гладишевського. Але тому що він був у "маскувальній" уніформі, його військових відзнак десятника не було видно. Зате в мене на рукаві було видно мою штурманську відзнаку й тому часто німці зверталися до мене з різними справами, а не до нього.                                                                             

З Чоп до Дебрецена ми їхали особовим потягом і у вагоні крім нас їхали ще й цивільні особи. Я сидів біля вікна, а напроти мене сидів якийсь молоденький мадярський кадет. Ми спокійно розмовляли про це і те, але в основному приглядалися гарному краєвидові та мадярським селам. Тут я завважив, що селяни також ходили у довгих білих сорочках спущених поверх ногавиць. По якомусь часі один із наших хлопців запитав мене котра година. Я подивився на годинник і сказав йому. Це було десь коло одинадцятої рано. Мадярський кадет подивився на свій годинник і по-українськи сказав: "Так точно!"

Я здивовано глянув на нього й запитав, чи він розуміє по-українськи. "Так, — сказав він, — я говорю по-руськи". Мене це трохи вразило, але вмить пригадав собі, що на Закарпаттю ще донедавна всі називалися русинами, а саме Закарпаття "Підкарпатською Руссю".

—  То ви українець, — запитався я його знову.

Він уважно оглянувся довкруги й тоді щойно відповів: "Так, я русин, тобто українець. Але то небезпечно так себе називати".

—  Чи ви й у військовій школі?

—  Так, я є у старшинській школі і якраз повертаю з відпустки.

Відтоді ми приязно розмовляли всю дорогу аж до Дебрецена. Він навчив мене декілька мадярських фраз, які я собі написав у нотатник, як "добрий день", "маєте гарні очі, панночко", "розумію" та "не розумію по-мадярськи" і т. п. У розмові з тим юнаком скоро проминув час і ми вже були в Дебрецені. Перебуваючи в Дивізії, я навчився пісню "Як я їхав з Дебречина додому...", але ніколи ані не думав ані не бажав бути в тому Дебречині. А тут я і є, а разом зі мною поверх тридцятки таких самих молодих хлопців як я.

Це, що я побачив у Дебречині, робило враження на мене, немов би я був десь далеко на кінці світа, де ніхто навіть і не чув про війну та її злидні. Всюди у вітринах чудові вистави, білий хліб, овочів стільки і яких душа бажає. Люди гарно вдягнені і добре відживлені не так, як у нашій збідованій Галичині. Тут було все, але не було війни.

Ми вийшли зі станції й Оштуф Шенке запровадив нас до одного "Зольдатенгайму" на відпочинок. Крім того він вистарався для нас усіх нашу військову платню, яку ми одержували що десять днів,і що було найважніше, в мадярських пенґах. Завдяки йому ми дістали знову свіжий приділ харчів на три дні.

Наш побут у Дебречині був дійсним відпочинком, ба навіть хвилевим забуттям про те, що десь там за Карпатами ведеться затяжна війна, де гинуть люди... А тут — спокій і тишина, усього подостатком. Деякі родини без сумніву відчувають брак своїх рідних — синів, батьків чи наречених — але в загальному — тут рай. Ми пішли оглянути місто та купити дещо, про що ми ще вчора не могли навіть мріяти. Маючи в руках мадярські пенґи, ми почувалися зовсім щасливими, оглядаючи чисті вулиці, площі та гарно влаштовані виставові вітрини.

На другий день побуту в Дебречині ми виїхали до столиці Мадярщини — Будапешту. В Будапешті, так само як у Дебречині, нас запровадили до німецького "Зольдатенгайму", що був недалеко від залізничного двірця. Це була доволі велика кам'яниця, всередині якої було виложене плитками подвір'я з великою помпою на воду. Після ранньої кави нашу групу повезли тягаровою автомашиною до дезинфекції, чи як це називалося у військовому жаргоні — "до відвошивлення". Тут ми викупалися, а за той час наші однострої переходили через відповідний хемічний процес, який мав на меті знищити в них усі насікоми. Все це було добре, якщо не рахувати того, що наші однострої вийшли із" дезинфекції пом'яті, немов "корові з рота", а кольор, замість зеленкавого — був більш подібний до мадярської військової краски — зеленобрунатної. Але не було ради, треба було його прасувати так, як на це дозволяли обставини.

В Будапешті уже був інший порядок, ніж у Дебречині. Тут до міста можна було виходити тільки за окремим дозволом — перепусткою. У зв'язку з цим я дістав "посаду" писаря і виготовляв посвідки для всіх охочих іти до міста. У цій кам'яниці, крім військових, були й цивільні люди, а серед них і деякі з Галичини, але вони підлягали таким самим законам що військові. На дверях, чи краще кажучи на брамі, що провадила на дорогу й завжди була замкнена, стояв на варті німецький вояк, який нікого ані не випускав ані не впускав без перепустки.

Коли я так сидів у канцелярії і виготовляв посвідки на вихід до міста, до мене підійшла якась дівчина і, впевнившись, що я українець, запитала, чи я не міг би виміняти їй польські злоті на мадярські пенґи. Тому, що до мене вже зверталися з подібними запитами, я знав, що це неможливе, але зате можна було заміняти злоті з ҐҐ на німецькі райхсмарки. Про це я і поінфоірмував її.

— А може б ви могли мені дещо заміняти самі? — запитала вона.

Я відповів її, що маю заледве кілька пенґів, які становлять весь мій фінансовий стан і того навіть і мені не стане, якщо ми побудемо тут зо два дні. З дальшої розмови я довідався, що ця дівчина працювала в одному з бюр Станиславівського "крайсгавптманшафту" й мала доволі грошей у валюті злотих з Ґенерал-Ґубернаторства, але не мала пенґів. А злотих тут взагалі не можна було виміняти.

— Коли ви не можете виміняти злоті на мадяські пенґи, то заміняйте мені на німецькі райхсмарки, а з німецькими грішми я собі вже дам раду.

Я погодився й дівчина дала мені сто злотих з ҐҐ, які я пообіцяв їй виміняти так скоро, як тільки скінчу свою працю з перепустками до міста. Вона погодилася на це і, давши мені гроші, заявила, що вона до мене зголоситься сама дещо пізніше.

В міжчасі загуділи сирени, повідомляючи про ворожий налет. Налети вже були в Будапешті, але великої шкоди ще не залишили. Тільки шкло на даху залізничного двірця було побите як решето. На сигнал сирен нас усіх, військових і цивільних, загнали до підземелля кам'яниці, яке служило за протилетуиське сховище. Бюрова праця була перервана і нікому не вільно було вийти на дорогу. Алярм довго не тривав, бо літаки взагалі не були над Будапештом, і ми всі скоро повернулися назад на свої місця. Закінчивши виписувати перепустки, я звернувся до рахункового німця, який без клопоту виплатив мені 50 німецьких райхсмарок за 100 польських злотих і я чекав на дівчину. Але вона не приходила і я вже почав хвилюватися, бо мені дуже хотілося піти подивитися на місто. Тоді я почав шукати за нею, випитував вояка, що стояв на варті, чи вона часом не вийшла до міста, але успіху я не мав. Я постановив довше на неї не чекати і, залишивши інформацію у вартового на брамі й у бюрі щодо виміняних грошей, я вийшов зі своїми товаришами до міста.

Ми оглянули трохи Будапешт, побували над Дунаєм і врешті зайшли на залізничний двірець. Там військова оркестра грала марш. Йдучи за звуком оркестри, ми побачили на пероні невелику частину вояків — не більше п'ятьдесят, дівчата з цвітами, а потім якийсь пан щось до них говорив. Хоч моє знання мадярської мови так далеко не сягало, щоб зрозуміти про що йшла мова, одначе було ясно, то це прощають групу вояків, яка від'їжджала на фронт? Мабуть ні, бо тоді мусіло б бути їх більше.

Мені пригадалося, як нас відпроваджували на фронт. Без оркестри, без промов і без цвітів. Але воно, мабуть, так і краще, бо не було ані жалів, ані сліз, а навпаки — ми раділи із того, що їхали на фронт, їхали боронити рідну землю перед московсько-большевицькими загарбниками...

Повернувшись з оглядин міста, я знову шукав за тою дівчиною, що залишила мені сто злотих, але ніхто мені не міг нічого про неї сказати, а що найважніше, що вона взагалі ані за мною ані за своїми грішми не шукала. Так у мене в кишені залишилося чужих 50 німецьких марок, з яких я не міг розрахуватися. Як воно так сталося я і досі не збагнув, як і ніколи не довідався, що сталося з тою дівчиною. Згадуючи цей випадок, щоб задоволити своє власне сумління, я пояснював собі це так, що вона мала доволі грошей й прямо хотіла мені дати сто злотих, тому що я не мав грошей. А можливо, що вона чомусь мусіла нагло відійти й пожертвувала тими 50 марками. В кожному разі, що б з дівчиною не сталося, гроші нам стали в пригоді, коли ми приїхали до Відня.

Вечером того самого дня наша група від'їхала до Відня, але не так як мадярські вояки — особовими вагонами, а звичайними товаровими. Ми покидали Будапешт з жалем, знаючи, що в німецькому "гайматі" так добре не буде як тут. Що наш напрям був на Відень, ми про це знали, але не знали куди поїдемо дальше у пошуках за рештою нашої Дивізії. В кожному разі Оштуф Шенке про нас дбав дуже добре, харчів діставав він у кожному місці, де ми зупинилися, так що заки ми заїхали до Відня, то вибрали мабуть з відсотками усі ті харчі, які нам пропали на фронті під Бродами. На дворі смеркало, коли .ми виїхали з двірця Будапешт у напрямі на Шомвар — Відень. Було це 30 липня 1944.



неділя, 15 липня 2018 р.

ПОСВЯЧЕННЯ ВІЙСЬКОВОГО ЦВИНТАРЯ У САНКТ ВАЙТ БІЛЯ КЛЯҐЕНФУРТУ В КАРИНТІЇ



РЕПОРТАЖ

Андрій Гавірко
Дарби, Англія.



В Австрії як і в Німеччині існує окреме товариство відоме під назвою Чорний Хрест, яке опікується військовими цвинтарями. І це товариство заплянувало посвятити ще один цвинтар у місцевості Санкт Вайт у Каринтії, на якому спочиває також 15 вояків Української Дивізії "Галичина" та одна жінка українка, яка загинула від бомби. З уваги власне на цього півтора десятка поляглих вояків українців президент Австрійського Чорного Хреста, разом із посадником міста Санкт Вайт, запросив автора цього репортажу взяти участь у заплянованих торжествах, як представника Головної Управи Об'єднання бувших Вояків Українців у Великій Британі. Тому, що я вже давніше мав до діла із цими людьми з Чорного Хреста, вони прислали це запрошення на мою адресу.

Порозумівшись із екзекутивою Головної Управи ОбВУ, я взяв на себе обов'язок поїхати на ці посвячення, щоб зложити поклін упавшим друзям з нашої Дивізії. У четвер 16 вересня 76 р. я виїхав з Лондонського летовища до Австрії і через кілька годин, я щасливо приземлився у Кляґенфурті. Місто поринало в чудово заквітчаній осінню долині, довкруги якої маєстатично піднімалися високо гори. На другий день я вже був у місті Санкт Вайт, яке готувалося до великого торжества, що мало відбутися в суботу 18 вересня. Місто заквітчалося немов дівчина, що сподівалася вітати далеких і рідних гостей. Всюди повівали прапори, а містом їздили автомашини, що привозили гостей та проходило чимало австрійського  війська.

В п'ятницю вечером, на площі перед будинком магістрату військова оркестра влаштувала величавий концерт, чим немало спричинилася до духового піднесення учасників завтрішнього торжества. На концерті були приявні представники державної і місцевої влади, а між ними і міністер оборони австрійського уряду бриґадир Лютґендорф, штабові старшини армії, представники австрійського й німецького Чорного Хреста, комбатантських організацій та велика кількість міщан.

Після концерту посадник міста гостив у себе членів делегацій, поміж якими знайшовся і я, репрезентант українських комбатантів. При цій нагоді я познайомився з багатьома представниками австрійського та німецького комбатантського життя. З  приємністю хочу ствердити, що так із їх розмов зі мною, як і взагалі у їхній поведінці, я відчув їхнє щире та ввічливе відношення до нас — українців.

В суботу рано відбулося врочисте посвячення військового цвинтаря, який знаходиться не більше одного кілометра за містом Санкт Вайт на розлогій рівнині поміж високими верхами гір покритих зеленим лісом. На передному плані цвинтаря стоїть масивний з чорного граніту хрест, а за ним ряди могил спочиваючих там воїнів з низькими хрестами та написами. Цілий цвинтар потопав у цвітах не тільки тому, що вздовж рядами росли дерева та кущі рож, але також завдяки шкільній молоді, яка заквітчала могили різнобарвними китицями квітів.

Посвячення довершили два католицькі та один протестантський священики при співучасті міністра оборони, делегацій з різних організацій з прапорами та великої кількости гостей. Після богослуження президент австрійського Чорного Храста зложив звіт міністрові оборони, зголошуючи, що на цвинтарі спочивають тлінні останки 1193 вояків.

Міністер Оборони Лютґендорф подякував за звіт і в короткому слові підкреслив героїзм упавших воїнів, що віддали своє життя в обороні батьківщини. При тому він підкреслив, що поміж ними спочиває також і один молоденький вояк, якому не сповнилось було ще навіть 16 років. "Ми, ті що остались у живих, — говорив міністер, —як і молодші покоління, повинні завжди пам'ятати про тих, що впали в обороні нашого краю". Згадка про молоденького воїна викликала сльози в багатьох учасників цього торжества. Не забув при цьому міністер згадати також і про той факт, що на цьому цвинтарі спочивають не тільки австрійці й німці, але також й українці, 15 вояків членів першої Української Дивізії, які боролися проти своїх ворогів на австрійській землі.

Далі відбулася парада складання вінків, які несли вояки австрійської армії, а за ними йшли делегати від поодиноких організацій чи груп. Складання кожного вінка попереджувало проголошення хто даний вінок складає і в міжчасі лунає: "Вінок від 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії". Вояки зложили вінок з дубового листя й малинових рож, прикрашений синьо-жовтою та чорною шарфою з написом. Я схилив голову на пошану впавшим друзям дивізійиикам, що віддали своє молоде життя ген, далеко від рідної України.

В загальному було зложено понад 20 вінків, а наш був сьомий з черги. Військові сурмачі відіграли молитву "На вічний спочинок" і австрійський гимн і цвинтар почала огортати тиша. Хвилевий шум, що потурбував тишу цвинтаря проминув і настав час рефлексії.

Оставшись на самоті, я перейшов поміж гробами наших стрільців, повідчитував написи на них й устійнив, що не всі вони впали тоді, коли формально шаліла війна на фронті, деякі з них загинули вже по закінченні війни. Ці могили — це німі свідки безприкладного героїзму воїнів України у боротьбі з відвічним ворогом нашим — Москвою. Ми, всі ті, що остали при життю, повинні дбати про могили наших поляглих друзів та плекати пошану до тих, що впали на полі бою за краще завтра свого народу.

Для інформації, як і для самого реєстру, подаю список усіх тих, що спочили на військовому цвинтарі у Санкт Вайт, Каринтія:

1.  Число гробу:  11  Гадубяк Володимир — помер в шпиталі.
2.  Число гробу:  67 Марчинюк Степан — убитий партизанами.
3.  Число гробу:  68 Міськів Михайло — убитий партизанами.
4.  Число гробу: 72 — Незнаний Український воїн — убитий партизанами.
5.  Число  гробу: 128  Краєцький Михайло — убитий  партизанами.
6.  Число гробу:  129 Костюк Микола — убитий партизанами.
7.  Число гробу:  157 Шмігельський Петро — помер у шпиталі.
8.  Число гробу:  472  Барановський  Михайло — згинув в боях.
9.  Число гробу: 583 Коломиєць Михайло — укр. пол. помер в шпиталі.
10.Число гробу: 614 Калинюк Євдохія — українка загинула від бомби.
11.Число гробу:  640 Денисенко Іван — помер в шпиталі.
12.Число гробу: 669 Голодриґа Петро — помер у шпиталі.
13. Число гробу:  683 Ковальський  Володимир — помер  в  шпиталі.
14. Число гробу:  695  Буйновський  Йордан — убитий  партизанами.
15. Число гробу: 696 Тимчук Степан — помер в шпиталі.
16. Число гробу:  762 Юрцишин Іван — помер в шпиталі.

В часі, коли впорядковувалися могили на цьому цвинтарі при тлінніх останках Володимира Ковальського (гріб ч. 683), знайдено також маленьку підківку, яка мабуть мала принести йому щастя. Цю підківку передано мені і я можу передати її комусь із його рідні, якщо така знаходиться на заході. В. Ковальський нар. 29 січня 1927 р. у Львові. Відступаючи зі Стирії до Каринтії, він наступив на міну в селі Прайтенеґґ (на Паккерштрасе), яка обірвала йому обидві ноги. Його забрали до шпиталю, але він там помер 10 травня 1945 р. від упливу крови. Його тлінні останки зідентифіковано щойно 15 жовтня 1975 при помочі т. зв. "Розпізнавальної таблички" (Еркенунґсмерке).

Поблизу Кляґенфурту у Каринтії, є ще один військовий цвинтар у місцевості Фельден, на якому спочивають три вояки українці, які померли були у шпиталі, а саме: Микола Рудків, Дмитро Кукурудза та Стефан Тужик.

Для заінтересованих подаємо також адресу у Санкт Вайт:

Soldatenfriedhof 
St. Veit/Glan 
Kärnten,  AUSTRIA

Як бачимо культурні народи шанують могили своїх воїнів, а навіть і воїнів з ворожих армій, які лежать на їхніх територіях, бо як то кажуть "мертвим не болить", і смерть усунула всяку і ворожнечу і дружбу, а те, що було, належить уже до історії. Тільки москалі не можуть того зрозуміти і мстяться навіть на могилах покійників, не тільки тих, що проти них воювали, але й тих, які не були їхніми потенціяльними ворогами.



неділя, 8 липня 2018 р.

"БАТАЛІОН РУСЬКИХ ГІРСЬКИХ СТРІЛЬЦІВ"

Василь Федорович


В 1772 р., в наслідок першого поділу Польщі, Галичина перейшла під володіння Австрії. Нова провінція дістала офіційну назву "Королівство Галичини і Володимирії" (Königreich Galizien und Lodomerien), а її столицею стало місто Львів.

Прилучення Галичини до Австрії було до деякої міри корисним й для цілої України. Бо власне в Галичині, яка від 1340 р. тобто понад чотириста років находилась в межах польського королівства, тепер, за змінених політичних обставин, почалося наше політичне відродження. Галичина стала "Піємонтом" для всіх українських земель. Правда, довговіковий польський тиск не лишився без дошкульних втрат, у всіх відношеннях — політичному, культурному й соціяльному. Полонізація досягла тут була значних розмірів, головно коли мова про т. зв. вищі верстви. Провідна українська верства — магнати, шляхта, вище духовенство, а почасти теж і міщанство, улягли цьому тискові, перейшли в польський табір, приняли латинський обряд, польську мову та звичаї. При українстві залишилося тільки селянство й нижче духовенство ("поп і хлоп" — згірдливо казали). Положення по селах було жалюгідне. Подають джерела, що тодішний наш "мужик закріпощений, знедолений, затурканий, прибитий, несвідомий ні своїх людських ні національних прав, тільки зі стихійною впертістю зберігав свій старосвітський побут". Сільський священик зверхнім виглядом майже в нічому не відрізнявся від мужика. Він "в зношеній селянській одежі, з файкою в устах і бичем в руці, поганяв биків і коней, сам орав, жав, косив". А однак, ні знедолений мужик, ні такий же пригноблений, прибитий священик не затратили здорового ядра, тої дрібки почуття самопошани. Це почуття виявилось при першій нагоді.

З переходом Галичини під Австрію відносини тут трохи змінились. Марія Тереса, а особливо її син і наслідник на троні Йосиф II, старались поліпшити долю галицьких українців як в культурному, так і в економічному відношеннях, вже коли не з інших, то передовсім бодай з тих рацій, щоб тут встановити сякий-такий силовий фактор проти польської шляхеччини. В 1781-85 рр. знесено кріпацтво, обмежено панщину до 30-ти днів в році, та й взагалі облегчено, селянам їхню незавидну долю. Завершенням аграрних реформ було знесення панщини в 1848 р.

Значних досягнень було здобуто на полі освіти, передовсім освіти духовенства. Для вишколу греко-католицького духовенства Галичини, Закарпаття й Буковини Марія Тереса оснувала в 1774 р. у Відні Ґенеральну семінарію, при церкві св. Варвари, знану як "Барбареум". В 1784 р. засновано було у Львові університет, з німецькою і латинською мовами навчання, з наміром перетворити його пізніше на українську високу школу. Три роки пізніше (1787 р.) відкрито при університеті т. зв. "Студіюм Рутенум", тобто філософічно богословський факультет для українців, які не опановували задовільно німецької й латинської мов і через те не могли успішно відбувати своїх студій на чужих мовах.*) Таким чином на переломі 18 і 19 ст. було створено доволі добрі умовини для виховання нового типу священика, типу, який дуже різнився від священика з-перед 1772 р. На жаль, новий тип священика, з куди кращою богословською підготовкою як давніше, не виявився "новим" в національно-політичному відношенні. З того погляду головною його хибою був брак національної свідомости, парафіяльний галицький патріотизм, австрійська суперлояльність, страх перед всіми поступовими ідеями і вкінці згірдливе відношення до мужика.

Давніше його з мужиком єднало майже однакове соціяльне положення, тепер положення священика було далеко ліпше, він був краще забезпечений фінансово, він користувався привілеями клеру, мав значно ліпшу освіту, але національно — він був глухий. Давніший священик не цурався своєї мови, теперішний під впливами польської революційної пропаґанди приставав до польських конспіративних кружків, перенимався польським патріотизмом і принимав польську мову, хоч насправді поляком себе ніколи не почував.

Всеж, з часом, ці культурно-освітні здобутки принесли позитивні наслідки. Починаючи з 1830-их рр. молоде покоління, знайомлючись з новими, прогресивними течіями в Европі, зокрема в слов'янському світі, звернуло свої думки й почування до свого власного народу, до його мови, його життя-буття, до його національних інтересів. Початок дав Перемишль. Тут вперше появились освітні гуртки; за Перемишлем пішов Львів, а там й інші міста. Головну ролю у Львові відіграла Духовна семінарія, передовсім "Руська Трійця", (Шашкевич, Вагилевич, Головацький), яка поставила собі за ціль відродити й плекати українську мову, українську літературу, фольклор, та й взагалі стати на захист народних інтересів. Не була це проста справа. Довговічний намул сусідних впливів не змивався легко й на "народників" дивились їхні товариші зразу, то зі здивуванням, то призирством. Але розбуджена національна свідомість здобувала чимраз то ширші кола і вкінці цей богословський авангард став центром нашого відродження в Галичині.

В таких умовинах застав Галичину 1848-ий рік, т. зв. "Весна народів". Нові ліберальні ідеї в Европі, змігшись на силі, почали наступ на старий закостенілий лад — абсолютний монархізм, вимагаючи невідомих досі прав для людини, мінімум пошани для її, гідности і певної зміни соціяльних відносин. Жоден реакційний лад не вмирає легко. Почались революційні рухи. В січні 1848 р. в Медіоляні виступили проти Австрії італійці, місяць пізніше (лютий 1848 р.) вибухла революція в Парижі. Це французькі республіканці виступили проти свого короля Людвика-Филипа. І знов місяць пізніше (березень 1848 р.) почалась революція у Відні. Цісар Фердинанд І кинувся рятувати імперію, проголосив 15 березня 1848 р. конституцію, яка вправді йшла на деякі уступки новим течіям, але далеко не вдоволяла тих вимог, яких революція домагалась. Як протизасіб революційній акції конституція, між іншим, дозволяла творити т. зв. "національні ґвардії", тобто військові формації з лояльного населення, які мали боронити "конституційних прав і конституційного монарха.

Поляки в Галичині негайно використали цю нагоду й в короткому часі поставили в містах, містечках, ба й по селах, доволі добре організовану національну ґвардію, в силі около 20.000 чоловік. Рівночасно вони створили "Народовий Комітет", який післав цісареві меморанд з домаганням анулювати акт поділу Польщі з 1772 р. і реактивувати польську державу на захист "європейської культури й цивілізації".

Поляки хотіли, щоб цей меморанд підписали теж українці, бо ж українці становили значну більшість населення тих земель, які по поділах Польщі припали були Австрії. І не виключене, що вони були б з'єднали таких "представників", бо в польських конспіративних кружках такі охочі були. Але з'явився між семінаристами львівський адвокат Кирило Вінковський і він, перечитавши меморанд, сказав семінаристам таке: "Якщо ви хочете підписати, то не робіть того, доки в петиції не буде поміщена точка про вашу самостійність і вашу мову".

Коли поляки почули таку вимогу, підняли вереск: "москаль, зрадник, тут нема ніяких українців". Це помогло, ті крики відкрили глухі уха тих, які вірили у "нашу і вашу воль-носьць" і відкрили очі бачити справи в іншому світлі. Того самого дня 250 богословів у Духовній семінарії обіцяли уживати лиш своєї мови, стати за права свого народу, за його національні інтереси. Так почалось політичне відродження Галичини.

В травні 1848 р. (2-5 травня 1848 р.) створено у Львові "Головну Руську Раду", найвищий політичний і культурний орган для українців в Галичині. Як філіяли "Руські ради" повстали по інших більших і менших містах Галичини. Згідно з положенням конституції на заклик Головної Руської Ради почато організувати відділи національної ґвардії по тих містах, де було численніше українське населення, як нпр. в Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі, Яворові та інших. Ґвардійці виступали в народніх строях, згідно з локальними уподобанням. Яворівці, нпр. носили козацькі шапки з відзнакою льва, Ґвардійські з'єднання мали свої прапори, синього колору з золотим львом з одного боку, а з другого з якимось образом, нпр. св. Володимира, чи іншим символом. Але ці ґвардії, які мали захищати конституцію і монарха, не розвинулися в нас у якусь значнішу силову одиницю, передовсім через різні перепони з боку самої ж адміністрації краю, що майже виключно була в польських руках.

В тому самому 1848 р. вибухло повстання проти Австрії під проводом Кошута. Та подія насторожила всі немадярські народи, які находились в межах "країв корони св. Стефана". Отже проти мадярських аспірацій відірватись від Австрії виступили хорвати, словаки та румуни. На мадярських кордонах в Стирії, Долішній Австрії та Моравії зорганізувались добровольчі відділи, які мали боронити ті краї перед мадярською інвазією. Щоб забезпечити Галичину перед можливою акцією мадярських повстанців, зорганізували в Галичині, за порозумінням з віденським урядом, у прикордонних селах відділи самооборони, складені з місцевих селян. Селяни з охотою вступали у те "військо" і сама лиш станиславівська округа поставила в короткому часі около 17.000 вояків озброєних "по вуха" в старі крем"яні рушниці, списи, коли і сокири!

Про організацію тої селянської оборони довідуємось ближче з допису в "Галицькій Зорі", ч. 15, з 1849 р.

На цілому Підкарпатті, в кожному селі, селяни між 20-а і 50-им роком життя мали на даний знак зі зброєю збиратися у визначеному місці. Кожне село мало свого командира; кілька чи кільканадцять сіл творили одну "ляндштурмову" округу з окремим надкомандиром. В поодиноких селах були постійні варти, яких завданням було перевіряти документи зайшлих людей, а війтам наказали, починаючи з мадярської границі аж в глиб краю, поставити на видних місцях "віхи" або стовпи тривоги, обвиті соломою і запущені смолою. На випадок наближення ворога ті смолоскипи запалювали й це був знак, що військові треба збиратись, бо ворог надходить!

Загальний перегляд зорганізованих відділів селянської оборони відбувся в Богородчанах, коло Станиславова. На параду ставилось 300 гуцулів на конях, дальше 600 гуцулів піхотинців зі стрільбами й рушницями, 8.000 селян з косами, вилами, сокирами; всі вони поділені не на сотні, а на громади, кожна з своїм командиром, яким звичайно був вислужений вояк; і ще одна формація 400 селян на конях, теж з наїженими списами й косами. Після перегляду тих "оборонних сил", відбулась дефіляда, яку відібрав генерал зі своїм ад"ютантом, що на цю оказію прибули зі Львова. Під час дефіляди ополченці співали тодішний національний гимн, нечепурну пісеньку Івана Гушалевича, "Мир вам браття" і ще одну народну пісню "Машерують шваліжери, щаслива їм дорога"! Деякі більші відділи селянської оборони мали свої прапори, а теж барабани. От такий був, приблизно, вигляд і визбрій тодішньої воєнної сили, головно коси й сокири! Як дивно, іноді сокир ще й сього дня уживають для граничних порахунків!

Власне в добу того нашого "мілітаризму" повстав у Львові "Баталіон руських гірських стрільців" (Ruthenische Bergschützen) в 1849 р. Зорганізували його ніби на оборону монархії проти мадярської революції, а насправді Головна Руська Рада ("До народа руского". В Львові дня 1 стичня, 1849 р. "...в справі учрежденія руского полка добровольцев") руководилась теж тими зглядами, що при сприятливих умовинах цей полк, чи баталіон міг стати зародком українського війська. Біда лиш, що цю можливість підглянули теж наші споконвічні сусіди. На заклик Головної Руської Ради, почали зголошуватись добровольці. Генеральна команда у Львові намітила старшин, переважно українців, та доручила їм теж організацію відділів по інших містах. В короткому часі зголосилось 3450 людей, з них вибрано 1410 чоловік і власне з них створили цей баталіон в 6 сотень, з майором Ватерфлітом як його командиром. Старшинський корпус творили такі українці: пор. Гнідий (Львівська сотня), сот. Барусевич, пор Матникевич (Бережанська сотня), надпор. Кривоносюк, пор. Столярчук (Самбірська сотня), пор Ярмулевич, пор. Білинський (Коломийська сотня), пор. Родакевич (Станиславівська сотня), пор. Болдяк (Стрийська сотня).

Після сформування цього першого добровольчого баталіону, Головна Руська Рада почала була робити старання про організацію дальших частин. Але, як згадано, цьому перепинили поляки. Галицький намісник граф Голуховський вислав до ради міністрів окреме письмо, у якому перестерігав, що формування дальших українських частин було б на шкоду державі. Він не квестіонував лояльности українців, але тому, що між українцями ширяться "сепаратистичні тенденції", думав він, що дальша розбудова військових одиниць не була б в інтересі держави. Розуміється, Відень йому повірив і на дальшу організацію не погодився.

За пару місяців після сформування, старшинський корпус представився Головній Руській Раді, 8 червня 1849 р. До старшин промовляв крилошанин Куземський. Майор Ватерфліт просив Раду, щоб подбала про однострої, прапор і відзнаки для баталіону. Як відомо Головну Руську Раду пhавительство скоро розв'язало, а разом з нею розвіялись її військові пляни. З проектованого прапора залишилась була лиш лента, яку вишивала мати цісаря Франца Йосифа, архикнягиия Софія. Ця лента зберігалась до 1939 р. між рідкісними збірками Народного Дому у Львові.

Щодо однострою, то згідно з пляном він мав основуватись на народному одязі: гарно вишитий короткий гірський сірачок з синьо-жовтими вилогами, червоні або сині штани, ходаки і крисаня, а до того ташка і ремінь з ладівницею. Кожний доброволець мав дістати рушницю і багнет, як головний визбрій. Але в дійсности однострій пізніше змодифікували. Він був такий: синя складана шапка з великим дашком і жовтим обшиттям, червоний жакет з синім стоячим ковніром та синіми "роґаликами" на раменах, з одним рядом "золотих" ґузиків, штани сині з червоним лямпасом. Жакет підперізувавсь звичайним військовим ременем, а ремені ладівниць, перехрещені на плечах, були прикрашені бляшками у гуцульські взори. Замість плащів добровольці мали короткі сіраки з синім обрамуванням і синіми плетеними ґузиками. На ноги, замість ходачків, дістали вояки звичайні черевики. Про озброєння вже згадано, рядовики мали рушниці з багнетами, старшини шаблі.

Після вишколу курінь вирушив 6 вересня 1849 р. зі Львова до Кошиць, на Мадярщину. Ніякої участи в протимадярських акціях він не брав, бо й не було потреби. Мадяри скапітулювали перед російською армією, яку цісар Франц Йосиф покликав був на допомогу. Розуміється, рос. цар радо поміч дав, бо ж йшло про спільну справу — боронити середновічного ладу!

На початку січня (3 січня) 1850 р. курінь вже вертав з походу додому, а три тижні пізніше (26 січня) правительство його розв'язало. Розв'язало, передовсім йдучи на уступки полякам, яким дуже на тому залежало, щоб не допустити до якої-небудь організованої сили українців.

Але, цей "Баталіон руських гірських стрільців", не дивлячись на його коротке існування і безбоєву історію, всеж трохи оживив був сплячу атмосферу та й пригадав галицьким українцям про те, що в нас були колись полки, була воєнна слава і військова традиція. До деякої міри Баталіон був передвісником формації Українських Січових Стрільців.



____________________
* Галицькі українці називали себе в тому часі "Русинами". Для відрізнення їх від москалів-росіян, австрійська влада вживала для них офіційної назви "Рутени" (Ruthenen). Ця назва подибується також в папських буллах і грамотах. В них "рутенами" називаються українці-уніяти, об'єднані з Римом. Уніятів в Австрії, ще від Марії Тереси, називано "греко-католиками", назва доволі куріозна, але вдомашнилась була в нас на наступних двісті років.



Джерела:
1.  І. Тиктор, вид. Історія Укр. Війська. Вінніпеґ, 1953.
2.  Ф. І. Свистун: Прикарпатська Русь під володінням Австрії. Львів, 1895.
3.  І. Тиктор, вид. Історія України. Вінніпеґ.
4.  Ом. Левицький: Гал.-руська Бібліографія. Львів, 1888.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації