ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 21 березня 2011 р.

МОЄ ПОКОЛІННЯ

Спомини

Ярослав ГУНЬКА
Канада

Єднало моє покоління дві великі сили: віра в Бога і любов до України. Виростали ми на славній гордій Бережанській землі. Топтали ми цю землю босими ногами і вдихали в душу і в серце її чародійні аромати, а очі наші на віки записували на плівках пам'яті красу міст, сіл і краєвидів рідної землі.

Моє покоління стало спадкоємцем славних синів цієї землі-попередників наших. Засівали Бережанську землю своїм могутнім словом її славні сини і гості: о. М. Шашкевич, Андрій Чайківський, о. Сильвестр Лепкий, Лев Лепкий, Роман Купчинський, Богдан Лепкий...

Хто з нас не співав стрілецьких пісень Романа Купчинського, Левка і Богдана Лепких майже від дитячих садків? Пісню „Як з Бережан до кадри", мабуть, матері співали нам над колискою. Поля боїв УСС біля сіл Конюхи, Куропатники, Посухів, Вільховець, Потутори полонили наші юні фантазії про героїв нашого народу. Гора Лисоня для нас підростків була місцем святим-місцем поломництва. Ми не тільки йшли до неї „босаком", але босими ногами вступали на неї з почуття святости і безмежної гордости. Дух цеї гори наче якась дивна радіяція просякав мою душу і всі мої почуття. У мене також був рідний герой, яким я дуже гордився - це старший брат батька, Григорій Гунька, що воював у рядах УСС.

Моє рідне село Урмань, здавалося тоді мені, було найбільш національно свідоме село в районі. Полум'я національного відродження, в роках між двома війнами, яскраво сіяло над селом. Церква і читальня „Просвіта" стали центральним двигуном національного життя села під батьківським проводом священиків: отців Омеляна Гавришко і Степана Городецького. В селі була споживча крамниця „кооператива", бібліотека, хор, товариство молоді „Луг" дитячий садок і драматичний гурток. Останній був моїм улюбленим. Цей гурток виступав з 4-5 виставами річно в читальні.

Ми всі (доріст) знали, що в селі є також підпільна організація націоналістів - ОУН, одначе не знали, хто належить до неї, але уявляли собі, що всі старші хлопці і деякі дівчата напевно туди входять, бо вони часто між собою перешіптувалися...

ОУН мала неабиякий вплив на поведінку людей і загальне життя села. Коли вийшла директива ОУН, щоб не купувати ні алькоголю, ані тютюну, бо це є монополь польської держави, то ніхто з молоді ні не курив, ні не пив алькоголю (чи досягнув би такої посвяти сьогоднішній громадянин України?). Навіть мій дідо, що курив ціле своє життя, перестав був курити.

В нашій хаті, ні в хаті родичів моєї мами (Якимів) я ніколи не бачив алькоголю, а в селі - ніколи п'яної людини.

Вересень, 1939 року - мені чотирнадцять літ.

Польське військо і цивільне населення безперервною валкою втікає дорогою в напрямі Бережан, а німецькі літаки час від часу підганяють їх. Щодня ми нетерпляче гляділи в сторону Поморян з надією, що ось-ось з'являться ті містичні німецькі лицарі, що так дають „по-кулях" зненавидженим ляхам. Замість їх, одного дня з Бережан надійшла колона вершників з червоними зірками на шапках.

Наука в школі в Бережанах стала безплатною і батько післав мене до Бережан до школи. Я замешкав у польській бурсі і почав ходити до п'ятої кляси. Переважаюча більшість молоді у школі була так як я, зі сіл району. У школі викладова мова була українська. Лекції російської мови викладав поляк. Він був похилого віку, високого росту, шляхетної вдачі і носився гордо. До нас він ставився, як добряга-дідо, і ми скоро полюбили його. Не довго був він з нами. Одного дуже зимного дня у січні 40-го року, викликано його, одного хлопця і одну дівчину з кляси і два енкаведисти повели їх „під конвоєм" прямо до залізничної станції, де у вагонах вже були заладовані їхні родини, яких привезли вночі з сіл. Не знав я, що моя улюблена тітка і дядько Кобрин з Конюх зі своїми дітьми Стефою і Володимиром були також у тому поїзді (Стефа, моя ровесниця, померла тої зими коло Іркутська).

Це був перший показ опіки „батька" Сталіна над нами - перші ешелони „ворогів народу" на Сибір. За тими покотилися все нові і нові.

На наступний шкільний рік я перенісся на мешкання до української бурси на Райській вулиці, де управителем був професор Михайло Ребрик. В моїй шостій клясі зі сорока учнів було шестеро українців, дві польки, а решта євреї-діти втікачів з Польщі. Нам було дивно, чого вони втікали перед таким цивілізованим західним народом як німці.

У місті і по селах далі продовжувалися арешти і вивозили людей-„ворогів народу" - на Сибір. Не обминуло це і школи, і бурси. Одної суботи директор школи Ткачук викликав трьох учнів десятої кляси з бурси і вже їх більше ніхто не бачив.

Страх перед невідомим огортав нас і ввесь народ. Над Бережанською землею шалів терор московського комунізму. НКВД мав очі й уха всюди. Друг до друга і брат до брата не могли заговорити щиро зі страху перед зрадою. Що найгірше - це те, що гадь, яка тероризувала нас, говорила рідною нам мовою. Щоразу більша частина населення ставала „ворогами народу".
У школі ми мусіли співати хвальні пісні нашим катам, а місячні стінні газети, що кожна кляса мусила видавати, до небес вихваляти батька Сталіна і комуністичну партію.

У липні 41-го року німецька армія зайняла Бережани. Ми з радістю вітали німецьких воїнів. Нарід відчув відлигу, знаючи, що вже більше не буде того страхозвісного стукання у двері серед ночі і хоч можна буде тепер спокійно виспатися.

Ввійшовши до Бережан, німці зайняли нову гімназію під адміністративний будинок, а наші заняття було перенесено на старе традиційне місце - другий поверх ратуші.

Над Бережанською землею запанував новий „визволитель" українського народу - фюрер Гітлер. Портрети Гітлера у довгій шинелі з піднесеним угору ковніром, що обгортав грізне обличчя з маленькими, якби штучно причепленими під острим носом вусиками, і з написом „Гітлер-визволитель" висіли у кожній клясі. Фюрер негайно показав свої пляни щодо України, ліквідувавши тимчасовий український уряд у Львові і запроторивши українських провідників в концентраційні табори.

Пішла нова хвиля арештів. Проти нового ворога було легше протиставитися бо: а) його було легко розпізнати, б) він розмовляв чужою нам мовою, в) він не просякнув нашого суспільства сексотами так, як це був зробив москаль.

У гімназії наука відбувалася в національному дусі з лекціями релігії. Ми могли свобідно розмовляти між собою на різні теми, включно з політикою, без жодного страху. Тепер найсуворішим став професор Михайло Ребрик, який рішився виховати нас усіх на перфектах джентельменів, що було неможливим до виконання!

Організація Українських Націоналістів (ОУН) зорганізувала свої клітини в гімназії і обхопила багато молоді.

Мені саме минуло 16 років, і наступні два роки стали найщасливішими роками мойого життя. Не уявляв я собі, що пережите в тих двох роках напоїть мене любов'ю до рідного міста так, що вистачить мені її на все життя. Не знав я тоді, що мрії про ті два роки, про товариство чарівних дівчат, про безжурно веселих друзів, про запашні вечори у розкішному замковому парку і проходи по місті допоможуть мені перейти тривожні часи наступних років. Що спогади про Бережанську гімназію в старому ратуші, з її професорами і з її все веселими і гучними студентами, будуть підтримувати моє серце і душу на чужині в наступні десятиліття.

Прийшов сорок третій рік. Німецькі армії „пляново" відступали на захід. Думка про поворот тих звірів у людській подобі з червоною зіркою на лобі стала реальною. Час і події сказали, що прийшла черга на моє покоління іти слідами попередників. І пішло воно задля ідеї Соборної України. Наші дороги були різні - бо така то була доля нашого бездержавного народу. На поклик ОУН багато пішло в ряди УПА. Інші, на поклик Українського Центрального Комітету, пішли добровольцями до дивізії „Галичина". За два тижні зголосилося до дивізії вісімдесят тисяч добровольців, в тому числі багато учнів Бережанської гімназії. Ніхто з нас не питався, яка буде наша винагорода, яке наше забезпечення, чи навіть яке наше завтра. Ми відчували наш обов'язок до рідного краю - і пішли!

Багато учнів Бережанської гімназії полягли геройською смертю в лавах УПА, у дивізії „Галичина". Не хочу, щоб читач зрозумів, що все моє покоління було ідейно мотивоване і духовно свідоме. „В мішку здорових яблук знайдуться і гнилі". Це буде залежати, яке відношення між тими двома якостями яблук є в перебігу даного покоління.

В останній день війни - дивізія „Галичина", зірвавши контакт з ЧА в Штирії (Австрія), і здалася Британській Армії.

У таборі військовополонених в Італії стрічав я багато хлопців з різних сіл Бережанщини. Пригадую, що з Бережанської гімназії були там Ярослав Бабуняк, Степан Кукурудза, Ярослав Лотоцький, Лев Баглай, Володимир Білик, Остап Сокольський, Лев Бабій, Ярослав Івахів.

Думаю, що така була воля Божа, щоб ми роз'їхались по світі, як плем'я Ізраїля, розказали світові про Україну, а сорок п'ять років пізніше прийшли до неї з допомогою. Місія наша була важка, бо світ дуже мало знав про нас, а що знав, то і це було фальшиво подане нашими сусідами. Для людини заходу, все на схід від Варшави аж по Японію була одинока „Росія". Поволеньки, тяжкою працею, особистими контактами і культурною поведінкою ми привертали загальну опінію західних народів на „нашу сторону".

Бути відмежованим залізною заслоною від рідної землі майже пів-століття - це дуже довгий час у житті людини. Чужина, а ще як вона привітна, багата і гуманна, має велику притягаючу силу до себе. Можна було б навіть пробачити тим, що втратили свою ідентичність у таких обставинах і „згубилися". Українська еміграція, еміграція бездержавного народу, зуміла зберегти свою ідентичність: не тільки зберегти, але й розвинути свою культуру й історію.Дорога назад у рідний край була тяжка і довга. Вона пішла через Західну Европу, Англію і Канаду. Моя перша подорож в Україну була у вересні 1989 року. Ніхто і нічого не може приготувати людину до тих емоційно-потрясаючих переживань, що її приходиться переносити стрінувшись віч-на-віч з рідною землею по так довгому часі розлуки. Я не радив би робити цю прощу людям слабого серця і похилого віку.

„Бережани - Ти найкраще місто в світі! "-для багатьох, що провели там юність свою. - „Ти роками було їх мрією в далеких чужих краях. Хто привів Тебе до такого занепаду і руїни? Хто зруйнував наші мрії?"

Стежки нашого дитинства позаростали бур'янами і хабузям - дороги стали непроходимі. Замок, що був гордістю міста для багатьох поколінь і приманою для закоханих, лежить занедбаний у руїні. Зі славного Бережанського ставу осталася велика смердюча калабаня. Ця сама доля стрінула мій улюблений Урманський став. Хотілося з розпачі вийти на гору Сторожисько і на повний голос заридати над розвіяними довголітніми мріями і над руїною Лепкового „Найкращого міста в світі". Яка нечиста сила гуляла тут протягом останнього півстоліття?!

Ця очевидна руїна довкілля одначе блідне в порівнянню з душевним занепадом народу. Командна безбожна комуністична система загнала людину в безнадійну ситуацію і це було видно в її сумних очах. „Радянська" людина піддалася своїй долі вважаючи, що вона безсильна мати якийнебудь вплив на її хід життя. В такій безпорадній ситуації ця людина віддалася крайній байдужості. Цю байдужість завважувалося на кожному кроці життя. Людина стала байдужою до свойого довкілля, до потреб і болів свого сусіда-„свого ближнього".

Як по перших відвідинах Рідного Краю в 1989 р. зі старшим сином Мартином і невісткою Терезою, так і по других відвідинах з молодшим сином Петром у 1991 році, не було легко мені залишати Україну. Вигідне і в достатках життя в Канаді стало не дуже принадливе. Душа тягнула до свого, хоч зубожілого, рідного гнізда, до свого краю.

„Люблю тебе мій рідний краю,
Мов до матусі я горнусь,
Ридаєш Ти - і я ридаю,
Смієшся Ти - і я сміюсь."

(Василь Ґренджа-Донський)


Вересень 1989 р. Стріча з мамою по 46 роках. 
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації