ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 30 листопада 2011 р.

ВІД БЕРШАДІ ДО ЧАРТОРИЇ

Леонід Романюк
сотник 3-ої Залізної Гарматньої Бригади  

                                             (Напередодні Зимового Походу)

                 Про події, що про них мова у цьому спогаді, ширше подано у творі ген. В. Удовиченка "Трета Залізна Дивізія", який тількищо появився у В-ві "Червоної Калини" у Нью Йорку. Згадується там за іменем про Леоніда Романюка з його оповіданням про авантюру Волоха. — Ред.

                Був вересень 1919 р. Коротка перемога під Києвом, що захопила була нас усіх, змінилась на застій або і відступ, сіючи в душах вагання і розчарування. Але на нашому Одеському відтинку фронту щоденні бойові завдання і порівняльно успішні акції не давали ширитись зневірі і вносили рівновагу в настрої нашої 3-ої Стрілецької дивізії, що саме здобула назву Залізної. Ми були в районі Гайсина на південно-східньому Поділлі. За нами був переможний похід від Шатави через Нову Ушицю, Джурин аж поза Вапнярку, здобуту у завзятих боях. Населення вітало нас як визвольників від знущань червоних партизанів і червоної армії.                 Штаб нашої гарматньої бригади був розташований на цукроварні. Дивізія була в армійській резерві, отже і старшинство і козацтво розважались, як могли. Відвідини Головного Отамана С. Петлюри з французьким старшиною в почоті будили знову наш оптимізм, що французи уможливлять бойовий договір з Денікіним. Ми чули теж, що делегація нашої Армії від'їхала до денікінського штабу і хотілось вірити, що "хлопський розум" переможе і денікінці увійдуть у бойове порозуміння з Українськими Арміями, бо і УГАрмія оперувала під спільним командуванням Головного Отамана. Брак порозуміння, ми відчували, вийде на добро лише червоній Москві. Українське командування теж було такої думки — воно наказало нашому війську зупинитись на тодішніх позиціях, як демаркаційній лінії, і припинити бойові акції. Наш оптимізм дуже скоро розвіявся. До нашої дивізії біля Вапнярки було приділено частину УГА, здається 11-ту бригаду. Одна з її сотень була в заставі. Денікінці, після короткого затишшя, прийнявши нашу пасивність за слабість, одної ночі оточили село і обезброїли нашу заставу, що згідно з наказом не стріляла. Ми були обурені і командир 8-го Чорноморського полку полк, (пізніше генерал) М. Крат вирішив провчити денікінців. Наступної ночі наші частини оточили село і забрали всіх денікінців у полон. Химерна доля хотіла, щоб командир денікінського куреня був приблизно одного віку з полк. Кратом і скінчив ту саму Павловську старшинську школу в Петербурзі. Вони пізнали один одного, навіть перекинулись декількома словами, а тоді його відправили разом з іншими полоненими до штабу дивізії.

                 2-га Волинська дивізія, розташована на південь від нас у районі Бершаді, теж відчула агресивність денікінців. Щодня вони наступали на нечисельні ряди волинців широкими лавами піхоти з кіннотою на обох крилах. Наша дивізія мала тоді ще одну неофіційну назву — "карета швидкої допомоги". Ми одержали наказ змінити волинців, надвечір прибули до Бершаді, а вранці денікінці були заскочені коли влучний вогонь наших батерій і кулеметів вдарив по їхніх лавах, їхню кінноту окружила наша. Одначе, не зважаючи на дрібні перемоги, ситуація нашого фронту і Армій погіршувалась. Наша делегація повернулась від денікінців лише з їхньою бундючною образливою заявою, що вони не будуть розмовляти "с бальшевікамі втарово сорта". Отже — наші Армії й далі кривавились самотужки без амуніції, одягу, медикаментів. Осінь значно погіршила нашу ситуацію — на мас почав наступати найстрашніший ворог — тиф, що йому сприяли вічні бої, недоїдання, відсутність теплого одягу. Армії почали труситись у смертельній пропасниці...

                Саме тоді, в кінці жовтня і початку листопада, прийшов договір командування Української Галицької Армії з денікінською командою. Командування УГА ні морально, ні матеріяльно не було приготоване до маневрової війни-партизанки без забезпеченого запілля і постачання, до того ж УГА була жорстоко десяткована тифом і іншими пошестями. Отже вона вбачала в тому договорі полагодження своїх проблем. Для нашого війська це був величезний моральний удар і послаблення бойової сили. В листопадових студенях і дощах наша дивізія почала відходити на північний захід. Нам, гармашам, було особливо важко, бо попри людей треба було дбати ще і про коней. В осінньому бездоріжжі ми губили коней, тиф косив людей, мусіли залишати гармати. Але масового дезертирства не було і дивізія та бригада заховували сяку-таку боєздатність. Харчі і фураж ми здебільша "міняли". Ми мали трохи соли і цукру, мали також і "плинне золото" — спирт, що ми його реквірували в горальнях довкола Бершаді. Шпиталів майже не було, хворі воліли їхати на возах за нами, ще здоровими. Смертність старшин і особливо козаків була висока. Ліків не було. Ми потрохи обертались у великий примітивний рухомий шпиталь...

                  Десь у першій половині листопаду, здається у Ялтушкові, ми зустріли частини і обози УГА. Ми йшли на захід. Вони прямували на схід. Похнюплені старшини і стрільці — промоклі і померзлі — чалапали розвезеною болтяницею. Як і ми. А болюче невідоме чигало на нас, повне жахливих несподіванок і страждань...

                  З Нової Ушиці після відпочинку і переформування, залишивши частину хворих у лічниці, ми рушили на Дунаївці, а тоді на Ярмолинці. Посувались помалу, як могли. Муштрова частина — люди, коні, гармати — чисельно зменшувалась, зате зростала кількість возів з хворими. Непритомні, напівживі, лежали вони, прикриті шинелинами й лантухами, маячучи в гарячці. Нерви не витримували це пекло: в Солобківцях застрілився сота. Зуб з Полтавщини. У Проскурові хор. Миколаєнко наклав на себе руки. Ще не-хворі жили вірою, бершадським спиртом і часником —для імунітету. Холод дошкуляв і між нами тоді поширились довгорунні чорні папахи, їх ще можна було придбати у містечкових кушнірів.

                Ширились несамовиті чутки про непослух і розклад; ми їм не вірили, але хробак сумніву точив серце. Одного вечора сотн. М. Чижевський хотів відібрати собі життя, мені ледви пощастило вирвати в нього з рук револьвер. Він схлипував і безнастанно повторював: "Остання розмова... Остання вечеря..." На ранок він був знову на коні....

               Ми посувались на північ. Десь за Чорним Островом ми зустріли роз'їзд польських уланів. Ми розминулись — ми прямували на Любар, вони півколом повертали на північний захід. Так, у цьому кутку були всі — і залишки Української Армії і поляки, і большевики десь далі на північ, і денікінці на схід. Вороги добивали Україну. А у сніжній імлі маячив найстрашніший ворог — тиф...              

              Ми наближались до Любара. Мене були вислали з 4 розвідниками, як квартир'єра. День був морозний, шлях чорнів перед нами. Біля самого Любара побачили ми кількох вершників. Як вияснилось, це був отаман Данченко. Він досить бундючно заявив нам, що Любар це район його повстанців. Я поінформував його, що надходять частини Української Армії та що я їхній квартир'єр і, хоч я виразно відчував, що це йому аж ніяк не подобалось, бачучи нашу валку на обрію, отаман мовчки повернувся і почвалав до Любара. Піславши розвідника, здається Акаловського (що пізніше згинув під Базаром) назад до наших частин з інформаціями, я поїхав з рештою до Любара.

             Любар виглядав, як кожне пересічне містечко в цій частині України. Порожні жидівські крамниці та пара корчем і заїздів причаїлись по боках торговиці. Кооператива, здається, торгувала. Далі височіли бані церкви і ґотицька вежа костела. Людей на вулиці небагато. Мало балакучий міщанин сказав нам, що по іншому боці р. Случа, в Старому Любарі, ми вигідно розташуємо і прохарчуємо і людей і коней. Дійсно, за вже замерзлим Случем ми знайшли просторі хати і клуні. Копиці сіна і соломи доповнювали образ. Коваль був недалеко.
Велику хату напроти пошти ми призначили для штабу бриґади, іншу трохи далі для старшинського зібрання. Розвідники швидко займали хати для старшин і козаків, обозу і хворих, а при тому вже нав'язували знайомства з дівчатами — молодість має свої права.

          Мороз кріпшав, короткий день кінчався. Наша частина, що саме надійшла, швидко розташовувалась на ніч. Потомлені люди і коні втихомирювались, лише стежі ходили по гомінкій морозній вулиці...           Рано полк. Чижевський з розвідником від'їхав до штабу дивізії, що залишилась в Новому Любарі, за рікою. А ми почали завзято впорядковувати обози, перевіряючи стан хворих, зброї та перековуючи коней. Десь перед полуднем я з сотн. Чижевським вийшли, щоб іти до старшинського зібрання, але побачивши біля пошти кількох незнайомих нам козаків і зо 3 санок із сільськими конятами, ми попрямували до пошти. Тут було рушно —  козаки поквапно ладували на санки важкі мішки з написами "Державна Скарбниця". Ми пропхались через юрбу аж до середини пошти. Ніхто не звертав на нас уваги, бо ми всі виглядали однаково. В кутку наліво ми побачили кількох юнаків в уніформі Спільної Юнацької Школи — вони без зброї розгублено стояли біля стіни. Я запитав одного, що діється, він обернувся до мене — знайоме обличчя. Це був Микола Ч-з з міста, де я народився і доростав. Молодший за мене, він ходив до тої ж міської школи, що і я, а потім скінчив Середню Технічну Школу у Кам'янці Подільському. Він розповів нам, що до пошти вночі прибула Державна скарбниця під охороною його чоти юнаків. А тепер волохівці обезброїли їх і захопили Державну скарбницю, вивозячи її до отамана Волоха, що приєднався до большевиків.            Це був грім з ясного неба. Думати про якусь акцію спротиву було годі. Я мав наган, сотн. Чижевський був без зброї, юнаки також. Волохівці вже закінчували вантаження скарбниці. Ми запропонували ст. юнакові Ч-зові зникнути з нами у загальному замішанні, але він відмовився і лишився зі своїми юнаками.

           Сотн. Чижевський і я швидко виплутались з натовпу і перебігли до Штабу бриґади. Ми зняли бриґадирний прапор з брами, щоб не притягати уваги волохівців, я наказав посідлати коней, тримаючи їх на подвірі. Вирішили наспіх, що сотн. Ч. спробує перейти по леді р. Случ — може пощастить зорганізувати акцію, щоб відбити Скарбницю від волохівців. Ми виміняли нашу зброю — він дав мені величезний "мавзер" у дерев'яному кобурі, а взяв мого "нагана", його легше заховати під кожуха.

           Було десь пів до третьої пополудні. Мене цікавило, що діялось на вулицях. З одним розвідником я вийшов за браму і став на розі з розглядом на три боки. День добігав кінця. Зліва показались 3 вершники, що прямували до нас. Одночасно згори інша група верхівців швидко наближалась до нас. Умить ми були оточені.

          "Це вони, бери їх" — гукали одні.

          Інші, під проводом високого вершника зупинили крикунів.

          "Ми беремо їх до отамана Волоха". Він схилився до мене і докинув пошепки: "Маєте коней, дайте їх привести. Не розпитуйте, їдемо".

           В його поведінці було щось, що викликало довір'я.

           Мій осідланий кінь за хвилину був тут і всіх 8-10 людей рушили на північ. Дивно — ніхто не звернув уваги звідки привели коня.

           Я з незнайомим високим вершником швидко випередили решту. Тоді він швидко поінформував мене, що він підполк. Климко, гарматник Залізної Дивізії, що Волох з гайдамаками перейшов до большевиків і саме тепер вирушає до Чуднова. Я назвав себе і частину. Плян підполковника був ніби приєднатись до волохівців з дозволом вирушити пізніше, мовляв, коні розковані і обози ще не впорядковані. Без надуми я погодився, можливо, що так пощастить урятувати залишки бриґади.

          Ми наздігнали обози, а після й волохових гайдамаків... Ось і сам отаман Волох. Ми по військовому представились йому. Климко заявив, що ми приєднуємось до гайдамаків, але... можемо вирушити до Чуднова не скорше, як за 5-6 годин — перетрушуємо обози, коні розковані, треба все обладнати. Отаман Волох був наявно втішений. Його широке з листовинням віспи і рудою бородою обличчя задоволено всміхалось — отсе, мовляв, і гармата є. Він запевнив нас, що ми можемо докінчити наші справунки. Обидва мости під охороною його Гайдамаків. Він наказав свойому адьютантові повідомити застави, що ми "їхні" і вирушаємо вночі на Чуднів. Нахилившись до нас він докинув конфеденціяльно: "Пропуск — шлик, відклик — Шепетівка". Відсалютувавши п'ятеро нас, обернулись і почвалали назад, чекаючи, що нас хтось дожене і заверне... Але хвилини минали і десь за півверсти ми відідхнули й почали планувати майбутнє.

            Швидко смеркало. Ми домовились поінформувати наших старшин про становище і плян дії. Підполковник перекаже пізніше все своїм — їх було небагато. Отже ми мали покинути все потрібне і якнайбільше людей посадити на вози, санки чи коней. Вершників поставити на чоло валки, тоді обоз, потім гармати. Копита обмотати ганчіррям, щоб стишити цокання при русі. Точно о 10-ій вечора наша бригада має обсадити південний міст, підполк. Климко зо своїми — північний, а далі ми переводимо частини до Нового Любару, до наших.

            Почалось гарячкове приготовлювання до переходу. Десь по 9-ій веч. розв. Акаловський прийшов по льоді з Нового Любара — він приніс записку від полк. Чижевського приблизно такого змісту: "Дивізія спішно вирушує на Чарторию. Рятувати нема змоги. Переходьте поодинці на наш бік. Щасти Боже. Полк. Г. Ч." Я знищив записку...

            О 9.40 ми витяглись в колону. Я мав зо 20 вершників, обоз, хворих і частину гармат. Решта була з підп. Климком. До південного мосту було хвилин 10 ходу.

            Нерви були натягнені мов струни. Мовчки, точно о год. 9.50 ми вирушили до мосту. Перед ним стояв довгий будинок, здається заїзд. Минувши його, треба було завертати до ліва, а там яких 50 метрів... і міст. Годинник показував 9.57. Волохівська застава була обличчям до протилежного берега і ми припускали, що вона не матиме часу повернути кулемет проти нас.
"Не стріляти... Рушай..." Ми зірвались з-поза рогу... Хвилька і ми на мості. Мої вершники щось вигукували, якісь темні фігури скакали з мосту, кидаючи рушниці. Ось перевернутий кулемет. Ми вже на другому кінці мосту. Появились два вершники. Вимахуючи несамовито мавзером я кричу: "Піддавайся..."

            Якісь силюети вискакують з ярка поза мостом і я раптово усвідомлюю собі, що я не знаю, де в мавзера безпечник. Але що це - силюети підносять руки, кидаючи рушниці... Піддаються... З півночі пролунало кілька стрілів — це певно на другому мості. Знову тиша...             Напруження спадає, нерозбериха вияснюється. Ми захопили міст, 8 волохівців і кулемет. Я гуртую заставу юнаків, що теж піддались нам, кажу їм, хто ми. Вони засоромлено виправдуються. Мовляв, задрімали в рівчаку... Насваривши їх, що зараз мостом перейде наша частина, а тоді треба вже добре пильнувати, щоб большевизани не спробували захопити мосту. З півночі над'їхав вершник — вони теж захопили перехід... Десь біля 1-ої вночі ми закінчили перехід і повільно рушили на Чарторию. Там ночували наші.

           У всіх відлягно від серця. Ми ділились враженнями і тютюном, а десь коло 3-ої вночі дочалапали до Чарториї. Тут зупинила нас варта. Я сказав, хто ми і за хвилину вони скерували нас до хати, де розташувався полк. Чижевський...

            У хаті було задушно, все спало мертвим сном. Я збудив полковника і зголосив прибуття хворих, обозу і гармат. Спросонку ніхто не йняв віри, що бригада врятована і ми цілісінькі. Запитам не було кінця... Бунчужний побіг розташовувати людей і коней... Мене ж розбила мертвецька втома, досі тримався нервами. Чарка бершадського спирту цілком добила мене. Я ліг на солому і — в небуття... Збудили мене пізно, десь коло 9-ої. О 10-ій ми мали бути у полк. Трутенка, командира Спільної Юнацької Школи, котрого призначено командиром нашої 3-ої Залізної дивізії замість полк. ген. штабу (пізніше генерала) О. Удовиченка, що захворів на тиф і залишився в Проскурові. Розмова з новим командиром була недовга, я звітував про все, не вилишаючи поведінки юнаків у Любарі — на пошті і на мості. Потім був перегляд нашої бригади. Всі наші 5 гармат, старшини і козаки та чота — чи може сотня — юнаків вишикувались на майдані біля церкви. Полк. Трутенко в повнім уніформі піхоти, що яскраво відрізнялась від нашого, майже повстанського одягу й папах, обійшов наші лави і сказав коротку промову. Він підкреслив нашу відвагу і значення нашого вчинку для дальшої боротьби з червоними. Дякуючи всім старшинам і козакам, він окремо потиснув мені правицю.

            Після полудня в бригадній нараді нас поінформовано про наш похід у запілля ворога, про очевидне переформування здорової решти нашої дивізії і бриґади у 3-ій Кінний полк. Було треба швидко реорганізуватись для збільшення рухомости — якнайбільше вершників, якнайменше хворих в обозі, а гармати — лише в досконалому стані з добрими кіньми. Праця закипіла. Треба було примістити наших хворих, перетрусити і скоротити обози, сконтролювати зброю і коней. Подих зміни, кінець пасивного відходу почувалось у всьому. Це підносило енергію. Але найпекучішим завданням було прохарчування частин. Чартория — село велике, але неможливо було купити ялівку чи баранів. Годі було знати, чи селяни поховали, чи дійсно не мали на продаж — назагал їхнє відношення до нас не було вороже, а радше прихильне.
Просидівши пару днів на юшці з картоплі, сотн. Чижевський вирішив притиснути село. У центрі села був ставок, де біля ополонки вешталось стадо гусей. Тут я зустрів сотника з дубельтівкою під пахою. "Куди це так, на полювання?" — запитав я.

                "Ні, до старости. Настрашу його, що йду і стріляю зо 20 гусей, коли село не продасть нам худобину на харчі", — усміхнувся сотник.
                Тим часом приготування до виходу в запілля йшли своїм порядком. І хоч ніхто з нас не знав, що нас чекає, але ми не оглядались назад. Ми відчували незнане майбутнє — з вогнями, громами, бурями і зливами. Вони кликали нас і непереможно притягали. Ми були немов би малі колісцятка великої машини, кожне колісця має своє місце й завдання. Щоб наша машина працювала, колеса мусять обертатись. Машина ж працювала...

                5-го грудня 1919 ввечорі ми одержали наказ — готуватись до виступу вранці. Вичікування нарешті скінчилось.

                Ніч була темна. На захмареному небі не було ні місяця, ні зірок. Мабуть буде сніжити, бо морозу майже не було. По садибах ішли останні приготування до виступу. Ніч була повна гучних голосів. Всі були нервово, але радісно заклопотані. Бо по тижнях відходу, невідомости, змін і переорганізування завтра починаємо похід, щось нового, акцію.

               Спалось тривожно, всі схопились раненько, ще затемна... О год. 7-ій — по конях... Ранок був притишений, сірий. Починало сніжити... А на серці, попри все, було радісно і ясно...
Починалась нова дія великої містерії боротьби за волю України... Ми виходили в Зимовий Похід...

" Руш а- а- ай... "

МИХАЙЛО СЛЮСАР

(1893-1970)

                     Поручник Українського Війська, учасник Визвольної Боротьби України в рядах УГА і Армії УНР, нагороджений Хрестом УГА, Воєнним Хрестом і Пропам'ятною Відзнакою 50-річчя Відродження Збройних Сил України, діяльний член Ньюйоркського Відділу ОбВУА, заслужений громадський діяч в краю і на еміграції.

                   Народився 20-го листопада 1892 року в селі Бунів, Яворівського повіту, Західня Україна. Середню освіту з іспитом зрілости одержав у Філії української Академічної гімназії у Львові. В першій світовій війні брав участь в австрійсько-угорській армії, з якої в листопаді 1918 р. зголосився добровольцем до Української Галицької Армії. В її рядах перебув усі походи і бої проти поляків в Галичині та проти большевиків   на  Придніпрянщині, при чому був кілька разів ранений. Після обеззброєння поляками УГА, служив в Армії УНР.

                 В серпні 1920 р. перейшов у складі Групи ген. Кравса до Чехословаччини і був інтернований в українському таборі спершу в Ліберці, а відтак в Йозефові, де був затруднений через деякий час в українській таборовій Команді. Згодом вступив до Торговельної Академії в Празі, яку закінчив з дуже добрим успіхом. Після признання Східньої Галичини Радою Амбасадорів Польщі в березні 1923 р., повернувся на Рідні Землі та зараз же включився з молодечим запалом у громадську, а зокрема кооперативну працю. Працюючи довший час на пості директора Кооперативи в Яворові, виявив себе знаменитим організатором. Наладнавши як слід діловодство і працю цієї установи, перебрався в рідне село Бунів, щоб зорганізувати там громадське і кооперативне життя.

               Під час другої світової війни був вивезений на працю до Німеччини, а звідтіль виеміґрував до ЗСА.


вівторок, 22 листопада 2011 р.

ІВАН КОЦУР

                                        (1895-1971)

                     Кол. старшина УСС і голова Дітройтської Станиці Братства УСС-ів. Народився 18 грудня 1895 р. в селі Якимчицях біля Комарна (Західня Україна). Ще молодим студентом української академічної гімназії у Львові брав участь разом з іншими студентами в культурному житті свідомої громади Якимчиці-Кліцко: в хорі, аматорському гуртку при місцевій читальні "Провсіти". В р. 1914, як ученик восьмої гімназійної кляси, разом зі студентами Федем Черником, Андрієм Тершаківцем і ін. з Якимчиць зголосився в серпні 1914 року добровольцем до леґіону УСС-ів, в якому згодом у Бриґаді УСС-ів перебув до кінця визвольних змагань, як командант технічної сотні. В Карпатських боях під Веречками був ранений 27 вересня 1914 р. Скінчивши в квітні 1917 р. старшинський курс, виїхав на фронт і в бою під Конюхами попав в російський полон. Вернувшись з полону 1918 р. восені 1918 р., брав участь у підготові до Листопадового Зриву. В часі визвольних змагань як командант сотні УГА брав участь в боях на протипольському фронті під Равою Руською і Белзом. Як командант технічної сотні УСС-ів опинився за Збручем, де захворів на тиф під Бердичевом. Шлея ліквідації УГА працював при Вищому Військовому Суді Дієвої Армії у Могилеві. Опісля переїхав до Надвірної, де був звільнений і літом 1920 р. вернувся домів.

                              Закінчивши однорічний торговельний курс у Львові і Вищі торговельні студії, працював у Варшаві інспектором-контролером кіосків В-ва "Рух". Підчас другої світової війни був у Кракові ревізором у Союзі. Знаючи видавниче діло, був директором Українського Видавництва у Кракові. На еміграції в Німеччині і пізніше в ЗСА займався громадсько-культурною, освітньою та виховною ділянками.

 О.У.

ЛЕВ ЛЕПКИЙ

                                                                                                                                                                                                                     (1888-1971)

                 Один із творців легенди Українського Січового Стрілецтва, вояк-мистець, журналіст і композитор.
               
                  Лев Лепкий народився 7. 12 1888 р. в с. Поручині біля Бережан. Його батько, отець Ярослав, увійшов в історію літератури під псевдонімам Марко Мурава. Скінчивши гімназію в Бережанах, вступив на правничий факультет львівського університету, але студії перервала йому війна.

                  В 1913-ому році, коли почали творити "Січі", він одним із перших зорганізував заслужену для історії УСС "Бориславську Січ". Його прізвище згадується в історії Українського Січового Стрілецтва поруч таких прізвищ, як: д-р Кирило Трильовський, д-р Володимир Старосольський, Дмитро Катамай і відомий виховник української пластової молоді, старшина УСС і УГА — проф. Іван Чмола.
             
                  Був одним із перших членів Леґіону УСС, з яким перебув цілу визвольну війну. Був командантом сотні кінноти і разом з Романом Купчинським та Михайлом Гайворонським став автором стрілецьких та ліричних пісень, з яких багато ввійшло в репертуар народних пісень. Між іншими — він був автором і композитором популярних "Журавлів" — "Видиш, брате мій'', до слів його старшого брата Богдана Лепкого.

                 Після війни присвятився журналістичній і видавничій діяльності. Був одним із засновників Видавництва "Червона Калина" та постійним редактором "Літопису Червоної Калини" і щорічних Календарів того Видавництва. Був редактором гумористично-сатиристичних журналів "Зиз" і "Будяк" та директором живця "Черче'' в Рогатинському повіті.
Під час другої світової війни працював у щоденнику "Краківські Вісті" і в Українському Видавництві у Львові. У Нью Иорку був членом-засновником відновленого Видавництва "Червона Калина". Ціле життя був відданий традиції збройної боротьби за українську державність та особливо пропагував цікавитись молоддю і видавати для неї корисну літературу. Відзначався високою особистою культурою, тонким гумором, бездогонною прямолінійстю вдачі, загально люблений і шанований всіми.




середа, 16 листопада 2011 р.

ППОЛКОВНИК ВАСИЛЬ ПРОХОДА

(1890-1971)

               Пполковник Армії УНР Василь Хомич Прохода народився 25 грудня 1890 року на Кубанщині. Там в 1906 році скінчив 4-клясову горожанську школу та працював у мирового судді. В 1910 р. переселився з матір'ю в Оріхів на Запоріжжі, де в 1912 р. склав іспит за 6 кляс реальної школи та вступив до 51-го пішого Литовського полку в Симферополі. В 1914 році витримав іспит для підвищення до ранги хорунжого та відійшов на австро-угорський фронт. В 1915 р. в бою проти мадярів попав до австрійського полону.

               В таборі полонених старшин російської армії спершу в Терезині (Чехія) разом з хорунжим Костем Курило та іншими був основником "Малоруской" бібліотеки та драматичного гуртка. В 1917 р. ці гуртки в національно-культурній співпраці з Союзом Визволення України були одними з перших, які включились до українізації старшинського табору в Юзефові.

                      Як пів-інвалід виїхав Василь Прохода в квітні 1918 р. в Оріхів на Запорожжі, де оживив діяльність "Просвіти". З прибуттям в Україну Сірої Дивізії, вступив у вересні 1918 р. до 1-го її полку, як полковий осаул, і приймав участь в бойових діях дивізії до Луцької катастрофи в травні 1919 року. Звільнившись з польського полону, прибув до Кам'янця Подільського, де у вересні-листопаді приймав активну участь у формуванні 4-го полку Сірожупанників 1-ої Рекрутської дивізії.

                     В квітні 1920 р. Василь Прохода приймав участь в організації 7-ої бриґади 3-ої Залізної дивізії та в її боях проти большевиків до липня, коли перейшов до 4-ої Сірої бриґади 2-ої Волинської дивізії. Там на становищі начальника штабу Сірої бриґади був прострілений в груди в бою під Сатановим на Поділлі.

                   В польському таборі інтернованих займався просвітянською діяльністю та писав "Записки до історії Сірих або Сірожупанників" в трьох частинах, що були опубліковані в збірнику "За Державність" та у воєнно-історичному журналі "Табор".

                  В 1922-27 рр. закінчив Українську Господарську Академію та був в ній асистентом і лектором до 1932 р. Там, крім наукової чинности, приймав активну участь в національно-суспільній діяльності як голова Товариства кол. українських старшин в Чехії, староста Союзу Українських Соколів за кордоном, редактор і видавець часопису "Село" Українського Аграрного Т-ва академічного характеру.

                 Після ліквідації Української Господарської Академії працював інженером по будові битих шляхів в ЧСР і в Німеччині до січня 1945 року, коли попав в лабети большевицького "смершу" НКВД. З того часу пробув 11 років в совєтських в'язницях і таборах політичних каторжан.

                Як чехословацький громадянин, Василь Прохода повернувся в 1956 році до ЧСР і пробув там на Пряшівщині до лютого 1965 р., коли дістав дозвіл на виїзд до своєї родини в Сан Дієґо, Каліфорнія.

                В ЗСА пполк. Василь Прохода активно включився до національно-культурної чинности, як публіцист, історик і критик в українських часописах. Опрацював написані ще на Пряшівщині "Записки Непокірливого", що вийшли 1-ою книгою, а 2-гу книгу "Записок Непокірливого" — " На Чужині'' — публікують "Українські Вісті" в Новому Ульмі. Неопублікованими лежать "Думки про Правду" в трьох частинах.

              



неділя, 13 листопада 2011 р.

ПОЛЯК МАЄ СЛОВО

(З листів до Редакції) 

                                   З уваги на порушені теми, містимо у дослівному перекладі з польської мови лист до Редакції "Вісті Комбатанта". Лист містимо вповні з малим несуттєвим зрештою пропущенням. Не з усіми ствердженнями Автора листа можна погодитися, але це зовсім не зменшує вартости листа тим більше, коли його пише неукраїнець і пише його з щирою інтенцією так, як він це знає і розуміє.

                                   Автор листа — це вже старша, на емеритурі, особа і польський діяч, який в 1916-17 ходив у Городенці до української гімназії, де директором був А. Крушельницький, і має багато приятелів з тих часів, як теж і з пізнішої своєї діяльности. Справи УПА і Лемківщини його особливо цікавлять. Між іншим у другому листі до Редакції Шан. Автор подає, що всі діячі Українського Культурно-Суспільного Товариства в Польщі є "зі сходу" і кожний з них був політруком в совєтській армії. Їх завданням є зорити за українським населенням, щоби воно не зійшло з накресленої комуністами лінії. — Редакція.                        

 Поважані Панове!

                                 Перед кількома днями одержав я від доброго знайомого і приятеля українця в Торонті п'яте число «В. К.», яке прочитав я з великим зацікавленням. Мушу підкреслити, що «В. К.» презентуються дуже додатньо як під оглядом зовнішнього вигляду, так і багатого змісту — одним словом «В. К.» є на високім рівні. Розуміється, що як поляк я не мушу згоджуватися з всіми ствердженнями, уміщеними в тім видавництві, все ж таки «В. К.» не піддаються політиці деяких газет українських націоналістів, що змагають до того, щоби зогидити поляків, представляючи їх в найгіршім світлі і не допускаючи до якого-небудь польсько-українського порозуміння. Моїм наміром не є вибілювати поляків, бо поповнили ми багато помилок у відношенні до наших національних меншин, а передусім у відношенню до українців — не можу одначе сказати, що українці не поносять ніякої вини.

                                Вже найвища пора, щоби хтось з українців на еміґрації зацікавився акцією польських комуністів в Польщі, які всіми засобами змагають до того, щоби зогидити українців в очах місцевого польського населення, застерігаюся, що не маю наміру боронити військової акції УПА в минулій війні, ані її наїзду на польське пограниччя, бо акції УПА не мали жодних підстав до наїзду Польщі. В тій хвилині обходить мене українське населення, що замешкале в Польщі, здане на різні шикани з боку володіючих Польщею комуністів. Як вам, панове, відомо, польські комуністи послуговуються в своїй проти-українській пропаганді пресою, видавництвом книжок і фільмами, чому не протиставиться Українське Культурно-Суспільне Т-во в Варшаві, навпаки, в однім з останніх чисел на цілій стороні тижневик «Наше Слово» помістив прихильну рецензію недавно-що виданої книжки С. Мислінского «Стшали под Ціснов».

                              Ця книжка появилася щойно перед кількома місяцями, а декілька тижнів пізніше появилася ще одна книжка Юзефа Собєсяка «Пшебраже», що описує боротьбу польських партизанів з бандерівцями і УПА на Волині. Обі книжки є надзвичайно протиукраїнські. В тім самім часі появилося друге видання Мехіора Ваньковіча «Од Столпцув по Каїр», в якій широко описана боротьба поляків з УПА. Якщо для доповнення колекції протиукраїнської літератури додамо дві інші книжки, а саме «Луни в Бєщадах» Яна Ґергарда і «Бил в Польсце час» Станіслава Валаха плюс два протиукраїнські фільми «Зервани мост» і «Огньомістш Калєнь», то маємо вже цілий образ тої протиукраїнської пропаганди*).

                            Оба згадані протиукраїнські фільми не сходять з екрану в Польщі по сьогоднішний день. Перед кількома роками я був у Польще і оглядав їх — страшна мірнота, але своє завдання сповняють, бо поглиблюють ненависть до українців. Книжка Яна Ґергардта діждалася IX. видання. Видання VII. було цілковито призначене для шкільних бібліотек і на зовнішній стороні обкладинки читаємо: «Шкільна лектура для ліцеїв, технікумів і засадничих шкіл заводових». Подібну замітку має теж книжка «Пшебраже». І прошу представити собі, панове, що польські діти думають про українців, прочитавши ті книжки, а як чуються українські діти, що учащають з польськими дітьми до школи? А що говорять батьки польських дітей, які ті книжки приносять домів і читають голосно те, що там написане. Чи можна дивуватися, що українці в Польщі бояться говорити на вулиці по-українськи, щоби не наразитися на зневагу «бандеровєц»? Мають українці ще більший клопіт з боку б. «латинників», за яких душу йшла боротьба перед війною, а яких без милосердя бандерівці мордували і змушували до втечі на захід. Ті б. «латинники» так ненавидять українців, що, почувши українську мову, попадають в шал і тут не перебільшую.

                           Розмовляв я з такими б. «латинниками» і кожний з них говорив, що перед війною чувся українцем і ніколи був би не опустив своєї садиби не тільки перед большевиками, а навіть перед діяволом. Тепер не можуть того забути українцям і це слід брати під увагу. Книжка «Луни в Бєщадах» розійшлася серед поляків за кордоном, бо цілий наклад (20,000) був для нас призначений. З цієї книжки знаємо українців тільки з злої стороти. Ніхто з українців не старався доказати, що пишучи про УПА і оскаржуючи її в відрізуванні голов захопленим польським жовнірам і вирізуванням «геніталій», Ян Ґергадт бреше, як тільки комуніст потрапить брехати. Були спроби обговорення тієї книжки і пригадую собі, що якийсь Крупський написав в «Гомоні України» статтю під наголовком «До ґрунту гнила сучасна Польща», де змішав з болотом автора, обкинув болотом поляків і ані слівцем не заперечив оскарження Яна Ґергардта. Даючи повищий наголовок п. Крупський не здавав собі видно справи, що слово «Польща» це не тільки польські комуністи, але теж і польський нарід і польська земля, на якій той нарід живе. Здається мені, що українцям не було б приємним, якби хтось з поляків, описуючи стосунки в Україні, дав заголовок своїй статті «До ґрунту гнила сучасна Україна»?

                         Ян Ґергардт не живе, але його книжка живе і кожних два роки має нове видання. Недавно українська преса зареклямувала книжку Марії Остромири «Лемкіщина в огні», яка мала б бути відповіддю Янові Ґергардтові. Книжку я купив, прочитав і розчарувався. Прецінь це зліпок романсів вояків з місцевими дівчатами, кілька описів бойовиих акцій, написаних наївно, по-бабському і на мою думку, ця книжка надається для закоханих смотриків (підлітків) і чемних дітей. Щойно в «В. К.» п. М. Маґура розсправляється з Станіславом Валахом і його книжкою «Бил в Польсце час». З комуністами слід говорити гостро, безкомпромісово, навіть ординарно так, як вони поступають, а не описом якихсь романсів. Вправді п. Маґура порушив справу втинання голов польським жовнірам, але що «Бил в Польсце час», книжка присвячена зогидженню польських антикомуністичних партизанів і побічно українських, діждалася обширної відповіді п. Маґури, то вже пора, щоби хтось хто брав участь в боротьбі на терені, описуванім Яном Ґергадтом, вияснив як справа представляється.

                            Від'ємною сторінкою тих вияснень і спростувань з боку українців є факт, що ці вияснення доходять тільки до українських читачів, а поляки нічого про це не знають, бо не читають української преси. Треба б, щоби це дійшло до польського читача на еміґрації, а через них до читачів в Польщі, але хто це виконає, зваживши, що українська націоналістична преса викопала таку пропасть між обома еміґраціями, що про якусь співпрацю не може бути мови. Дивна річ, що там в Польщі комуністи роблять все, щоби не допустити до згоди між польським і українським населенням, а тут, за океаном, дослівно це саме чинять українські націоналісти, щоби не допустити до порозуміння між обома еміґраціями. Чи не дивне це?  

                        Заінтриґувала мене також стаття Мирона Заклинського «Творці Листопадового чину», де говориться про роззброєння австрійських вояків, що перечить теорії, що не тільки не роззброювано австрійські одиниці, а навпаки при допомозі тих австрійських одиниць зайнято Львів. Прецінь початково українці мали намір створити при боку Австрії якусь автономічну державку у проводі з Вільгельмом Габсбургом, якого українці називали Василем Вишиваним. Можна прецінь робити помилки, але слід відважно до них признатися. Українці є знані з цього, що нагинають історію до своєї потреби. Наприклад, якщо йдеться про Лемківщину, т. є давні Червенські городи, то сьогодні говориться, що Казимир Великий загарбав Лемківщину від українців, а не навпаки. Викидається з української історії хроніку Нестора, бо його записи не пасують до сучасної дійсности. Прецінь Нетор писав, що князь Володимир пішов війною на ляхів і забрав їм Червенські городи і то на кілька соток років перед зайняттям Казимиром Галичини. Отже як то було насправді?                        

                        Щодо замітки «Загадочне вбивство в Польщі», відомості про вбивство Яна Ґергардта то справді це вбивство окружене таємницею, якої ніколи нам ніхто не виявить. Ґергардта знаю з Франції, а саме з школи підхорунжих в Ґвере. Нераз відвідував я школу з моїм полковником, де розмовляли ми не тільки з Яном Ґердгардтом, але теж з Ліпскім, б. амбасадором в Берліні, який теж хотів здобути собі офіцерські шліфи. Ґергардт — то жид зі Львова. Два рази утік з німецької неволі, бувши в 1 п. п. ґренадіерів, пізніше боровся в партизанці в Франції. Вернувся до Польщі і там командував полком в боротьбі проти УПА. Сумніваюся, щоби Ґергардт стріляв до хрестів...

                            В добре поінформованих кругах польського радія «Вільна Европа» говориться, що Ґергардт був свідком вбивства ген. Свєрчевского і його «вмовкли» раз на зажди в побоюванні, що він, як жид, не вибрав волі і за кордоном не розказав те, що польські комуністи стараються задержати в таємниці. Правдоподібно Свєрчевскі не був вбитий кулями УПА, а застрілив його через неосторожність якийсь польський жовнір, а що комуністам була потрібна якась жертва, отже смерть Свєрчевського використано для виселення лемків, зібрання більших військових сил і викінчення УПА. Але сплетні є тільки сплетнями.
                 
З пошаною
(Тут слідує підпис і адреса)
____________________________
                          *) До цієї "гейт-літератури" польських комуністів, слід додати Зофії Дрождж - Сатановської "Нєвидептане сцежкі" (1947), Юзефа Собєсяка "Зємя плонє" (1961) і "Буржани" (1962), Тадеуша Штумберк-Рихте. ра "Пшез урочиска Полєся і Волиня" (1962), Ґржеґоржа Федоровского "Лєсне оґнє" (1965), Міколая Куніцкого "Памєнтнік "Мухи" (1965), Генрика Цибульского "Червоне ноце" (1966) і врешті згадуваного вже Штумберк-Рихтера "Артилержиста пєхурем" (1966), тоді матимемо менш-більш комплектний образ. Всі ці книжки появилися декількома накладами. — Ред.


субота, 5 листопада 2011 р.

АНҐЛІК З ДИВІЗІЇ

Олег  

               Було воно в липні 1945 р., як то нас вивезли з темних Альп (темних тому, що там у долині Ваґрайну нам з голоду в очах темніло!) над історичне баварське озеро Ріґзе. А історичне воно тому, що там тоді щодня в командорському штабі сотника Козака писано невтомно «денні накази», які під команду «Струнко!» відчитувано щовечора уставленим на «гаптах» 800 парам офіцерських і неофіцерських чобіт та комісняків, яких власників морив голод і гризли воші. На горбках стояли американські танки, з яких чорні й білі пережувачі ґуми строчили (і то навіть доволі цільно!) кулеметами по ногах усім тим, хто відважився підходити до попритаборової польової доріжки, щоб там щось проміняти з поголовно тепер анти-нацистськими «баворами»; їх же Гітлер був так далеко зґвалтував, що їх «баворську» столицю Мюнхен перехрестив на «Гавптштадт дер Бевеґунґ».


                Теж як хто відплив на озері трішки далі від прибережних п'явок, то йому нагадувано з горбків кулеметними чергами, що він повинен вертатися. А тримали нас там у цьому бездротному таборі — крім «денних наказів» сотн. Козака й страху перед таборовим кацетом пор. Тимця — (для всіх зловлених і засуджених «проступників»!) — ще таки головно високопатріотигні паролі ген. Шандрука (мовляв, буде война й американці нас тому тримають, щоб мати всіх укупі, як ітимуть визволяти Україну!), а переказувані в еґзегетичних проповідях (себто плюваних або риганих «балаках») пор. Ортинського й Малецького після вечірніх «денних наказів».


               Але терпець селепкам рвався, як при таборовому апелі той незащіплений ґудзик під могутнім ривком «денного наказодавця» в білих ґальових рукавичках. І то не зважаючи на щовечірні апелі й співані молитви, якими ми були хотіли переконати румеґаючих "океїв", що «ґаліційська дивізія» це ніяк таки не «безрелігійні есеси». Тодішній о. Богдан Левицький навіть з такою метою «клямотів» до Служби Божої ходив позичати в сусіднього баварського пароха, а той аж леґітимації вимагав, щоб переконатися, що це з ним справді священик говорить.


              Не зважаючи на все те, хлопці тікали з табору, як могли. Втекти з успіхом вдавалося однак лиш тим, кому «маґістерсько-маґазинерська» рідня з нової діпівсько-таборової аристократії передала якусь «цивільну» викажу, такі ж «клямоти», ну й хто — гарячим шкварком солонини випік був уже свою «блютґрупу» під пахвою. Усіх інших аргонавтів здебільша ловили німці або американці доволі скоро й, виклепавши їм трохи на пам'ятку писки, передавали до Тимцьового кацету скубти траву на безшатровім горбочку впродовж кількох днів.

            Одного такого сердегу, колишнього пфердепфлеґера з дивізійного обозу, «шіцу» Рубанєка привели з невдачної на волю дороги назад у табір, геть десь аж почерез німецькі штаби (такі бо штаби бюрократичні німці навіть у полоні не забули порозбудовувати, гадаючи перемогти американців уже як не гарячою зброєю на фронті, то бодай такою холодною бюрократичною «вундерваффе» в полоні!). Після відбуття приписової порції Тимцьового кацету (на листі в'язниць нашого ДОБРУС-у ледве чи внесено й цю форму наших всенаціональних страждань, а реконвалесценти з Тимцьового кацету, мабуть, ще не добилися права на почесну назву репресованих; вношу пропозицію конче надати їм таке вповні й чесно заслужене право!) — вийшов мій Рубанєк «на волю» (обмежену, правда, «денним наказом ч. 68» до трапезу: між кленом на східньому горбочку, смерекою на західньому горбочку, вербою над східнім загибом озера та вільшиною над таким же західнім загибом — 20 м далі!). Обступили цього невдаху й питають, як же ж там було й як він то говорив з американцями й німцями, коли він досі у дивізії навчився лиш розмовляти з кобилою німця-футермайстра. І розповів «шіца» Рубанєк, як то він добалакався з американцями:

               «Не встиг-єм вилізти з розплуги на дорогу, а ту наздоганяє мі американцкей джіп. Забриндзував, жи аш заскрипіло і зразу їден американ прискакує до мене. Ніц-єм зразу не розумів, що сі мене питав; а він тогди як мі парне цалов жменев по писку, аж ми свічки стали. Йно чую, жи фурт повторєє «ас-ас»? і знов б'є в писок. То-м єдно зрозумів, жи сі певно питав, ци я не ес-ес. А я му кажу: «Іх на войні нікс бум-бум, іх — лопатенцуґ!» А він сі подивив на мене, потім шос пошварґотів до другого американа, жи був в авті та й видко зараз пізнав, жи я був при окраєнцкій дивізії. Бо перестав мі бити, йно мі змнєрив вочима згори надів і ми сі питає: «Во іст лев?» А я вже свого левика давно був відрізав, і з комнєра і з рукава, та й му кажу: «Нікс! Та нема, паночку, бо-м ше тиждень тому відрізав!» І зачали вони межи собов щос шварґотіти, то єдно-м чув, жи багацько си вогорили «дас лев» та й «дас лев». А потім мі посадили на джіп і завезли до німаків, то ті мі юж цюпасом сюда привезли. І подумайте но си, які ті американи мудрі! Зразу знали, жи наша дивізія має лева!»

             Але десь знайшлися серед Рубанєкових слухачів і недовірливі «анґліки», що з німецьких самоучків уже щось два місяці калічили і Шекспірову мову і свої коломийські язики; ті пробували Рубанєка переконати: «Та ти, дурний Іван Штінк, горівку тріньк, а ходаком кашу їв! Та ж той американ питався тебе напевно «Ар ю Слев?», — себто, чи ти слов'янин або «окраєнец», а ніраз якесь там «Бо іст лев?» Але Рубанєк присягався таки далі, що то таки було «Бо іст Лев?» бо американ то по писку бив то кулаком ніби під бороду тикав. Всім же, хто носився з думкою тікати, радив Рубанєк конче собі левика бодай на комнір пришити, бо тоді певно американи не будуть так сильно бити, як злапають.

пʼятниця, 4 листопада 2011 р.

СКАРБИ МОНТЕ СОРАТТЕ

З таємниць II світової війни

               Поміж різними, менш-більш правдоподібними історіями в повоєнній Італії, одна вістка все таки вперто кружляє в різних версіях: відступаючі німецькі війська забрали з собою з державного банку Італії около 60 тонн золота в бульйоні, а також неустійненої вартости ювелірних виробів, стягнених з жидів в Римі.

               Ніхто, включно з найвище в державі поставленими особами, не прикладав до цієї вістки ніякої уваги. А тимчасом в самому селі близько Монте Соратте, коло 30 миль на північ від Риму, розповідали собі люди дивовижні історії. Всі ті історії стосувалися лябіринту нечинних копальняних штолень, проходів, тунелів та врешті руїн старинних оборонних мурів внутрі понурого гірського масиву, що осамітнений розсівся посередині лагідного горбовинного краєвиду. Говорено про духів в полинялих чорних уніформах СС-ів, що сновигалися по звалищах і тунелях; говорено про містерійних туристів, що прибували туди вночі, узброєні в мапи, компаси та рискалі. Таким історіям врешті треба було положити кінець. Хоч ніхто в них не вірив, все таки міністерство оборони заборонило цивільному населенню вступ до певної частини гірського масиву, відгородивши сільце Сан Оресте колючим дротом і заміновуючи туди доступи. У стіп гори розташовано частини піхоти та карабіньєрів.

              Однієї ночі літом 1950 р. в Сан Оресте счинилася стрілянина. Слідуючого дня карабіньєри в своїм звідомленні повідомили про випадкову смерть поліційного старшини, що впав жертвою стрілянини. Як насправді було, ніхто нічого не знав. Місцеве населення ще перед тим явно виявляло своє невдоволення з стаціоновання там військових частин, а смерть поліційного старшини викликала тепер навіть переполох. Поліційні доходження могли напровадити на сліди золота, що з невідомих джерел та невідомими шляхами проходили з села в руки несовісних торгівців в Римі.

           Справа тоді присохла, хоч і дальше розказувано в зв'язку з тим різні історії. Два роки пізніше прийшов до міністерства оборони в Римі лист з Мюнхену в Німеччині. Листа написав якийсь Фоґт, колишній німецький вояк СС "Ляйбстандарте Адольф Гітлер". У своїм листі Фоґт твердив, що він при життю одинокий з тих, які перевозили туди скарби. Отже справа прибирала вже зовсім інший оборот і міністерство оборони вислало до Мюнхену двох військових розвідчиків.

           З оповідання колишнього німецького есесівця розгорнулася перед розвідниками цікава історія. Монте Соратте з лябіринтом глибоких штолень, копальняних галерій та великим розгалуженням тунелів та підземних оборонних укріплень ще до війни було місцем тайної квартири італійських збройних сил. В часі наступу аліянтів на Апенінський півострів маршал Кесельрінґ був змушений опустити свою головну квартиру в Фраскаті близько Риму і тоді він переніс свій штаб саме до Монте Соратте.

           Фоґт разом з 29 іншими вояками згадуваної есесівської частини був призначений до транспорту великого числа металевих та дерев'яних скринь, розміщених на 15 військових грузовиках. Грузовики навантажували вони на подвірю одного старого римського "паляццо", при чому їм строго заборонено було заглядати до нутра скринь. Це було вечором 3 травня 1944 р.

           Опустивши Рим, транспорт рушив на північ і незабаром перед ескортою на тлі небосклону гостро зарисовався масив Монте Соратте, який вони нераз перед тим бачили в день. Кожний був переконаний, що вони ескортують якусь секретну зброю до штабу армії. Пізно вночі транспорт опинився перед в'їздом до челюстей скал. Там ждали на них трьох старшин з двома вояками. Всюди царила мертвецька тишина, ні живої душі. Транспорт в'їхав в головний тунель, там його задержано і наказано вивантажувати скриньки.

            З місця вивантаження ескорта мусіла опісля переносити скриньки в інший тунель, опісля ще в другий, аж доки не дійшли до вузької галерії, до якої провадили вузькі двері. Так в поті чола працювали вони майже цілу ніч. СС-гавптштурмфюрер (капітан) наказав вносити скриньки до середини, поза двері, але виходити одинцем у відступах що дві хвилини. Товариш Фоґта запропонував, що він занесе за нього скриньку до середини, якщо Фоґт погодиться за нього провадити грузовик в поворотній дорозі до Риму. Фоґт погодився на цю пропозицію дуже радо тим більше, що останній наказ капітана викликав в нього якесь дивне передчуття. Він опинився тепер самітний перед зачиненими дверми, а за дверми всі його товариші з частини, яка транспортувала скриньки, всі три старшини та оба есесівці, які були з старшинами. Нагло!.. З глибини віддалених тунелів почув він глухе стакатто манганової пістолі... Зимний піт виступив йому на чоло, горло стиснув переляк. Без застанови він інстиктовно пустився втікати, щоби якнайскорше продістатися до головного тунелю і до виходу. Йому стало ясно, що його товариші впали там жертвою тому, що знали про таємничий транспорт.

           Вирвавшись щасливо з місця смерти, він скрився в домі своєї любки в місцевості Монте Арґентаріо, де був він на квартирі ще в 1943 р. і закохався в дочці господаря дому. Перебраний в цивільне вбрання переховувався він там аж до закінчення війни. Знаючи добре італійську мову, не важко було йому після закінчення війни з фалшивими документами продістатися з поворотом до Німеччини. Але перед виїздом він відвідав ще раз разом з своєю любкою Монте Соратте і там на місці докладно пояснив, як продістатися до місця, де заховані скарби під тисячами тонн скал, бо есесівці перед своїм відходом висадили в повітря майже половину тунелів. Більше інформацій Фоґт не міг подати, бо таки того самого вечора, коли він зізнавав перед розвідниками, його застрілено на власному подвірю, коли він вийшов поглянути, хто йде до нього. Справників не викрито.

         Тепер щойно італійська розвідка SIFAR (Servizio Informazione Force Armate) взялася поважно до прослідження справи тим більше, що уряд ще перед тим мав пропозицію від однієї італійки в парі з одним мужчиною, яких прізвищ не виявлено, щоби уряд дав їм допомогу в відшуканні скарбів за винагородою 10 відсотків знайденого. Ці обі особи мали діяти на припоручення Фоґта. Пропозиції не використано, мовляв, аліянти вже віднайшли 30 тонн скарбу в південнім Тиролю.

           Призбирані тепер факти в тій справі почали прибирати певних реальних форм. Напр., в 1948 р. проф. Л. Вілляріо при співпраці міністерства скарбу та закордонних справ Італії публікував рапорт, в якому сказано виразно, що в вересні 1943 р. Державний Банк Італії мав 120 тонн золота, з чого 90 тонн було в 626 скриньках і 30 тонн в 543 міхах. Дня 14 вересня 1943 р. німецькі окупаційні власті зажадали від італійського комісіонера фінансів, що тоді заступав нормально міністра скарбу, видати всю резерву золота.

           Перших 30 тонн, які опісля знайдено в південнім Тиролю, забрано було під кінець 1943 р., а решту забрано двома опадами. Тридцять тонн забрано на північ в лютому 1944 р.( а решту, 60 тонн, забрав спеціяльний відділ СС-ів 3 травня 1944 р. Деякі інформації призбиралися від інших свідків, яких перед тим зовсім не брано до уваги. Напр., старенький парох місцевости Сан Оресте зізнав перед відповідними чинниками аліянтів, які в червні 1944 р. зайняли ці місцевості, що пам'ятної ночі з 3 на 4 травня ніхто в селі не спав і всі з острахом прислухалися серіям пострілів, що неслися з копальняних нетрів. А на другий день ранком таємне виношення закритих дерев'яних домовин і гук динамітових розривів. Врешті висадження найглибших тунелів копальні безпосередньо перед відступом німців він теж потвердив. Після смерти Фоґта одиноким джерелом інформації тепер осталася дівчина з Монте Арґентаріо, яка багато помогти в тому не могла. У 1949 р. вона виїхала була до Америки на короткий час і вернулася до Італії в надії, що остаточно тепер зможе вийти замуж за Фоґта, якому остала вірна. Але воєнні переживання, непевність очікування і напевно свідомість таємниці, яку перейняла від Фоґта, цілковито знищили її здоров'я і підорвали нерви. Відомість про смерть Фоґта, яку принесли їй італійські розвідники негайно після його смерти, так поділала на її нервову систему, що під шоком вона стратила зір, який і так вже був дуже ослаблений.

            В страху, щоби невідомі злочинці не вбили її, як одинокого носія тайни про заховані скарби, власті перевели дівчину до Риму, змінивши її ідентичність і затерши всі сліди за нею в надії, що при її помочі, коли відзискає зір, зможуть потрапити на слід укритих скарбів.

           У 1956 р. Монте Соратте стало строго тайним військовим місцем під охороною війська. Розшуки за скарбами переводили урядові експерти, гірничі інженери, ґеологи та різні військові експерти з наймодернішими технічними апаратами, але даремне. У 1959 р. на сцену появляється колишній спільник дівчини Фоґта, тепер як член італійського парляменту. Він остаточно договорився з італійським урядом про відсоток на випадок знайдення скарбу і на дозвіл на власну руку перепроваджувати пошукування. Посол Спалліні видав своїх власних грошей майже мільйон долярів на розшуки, але до своєї смерти в 1964 р. нічого не найшов. У 1964 р. військо знову перебрало на свою руку розшуки, висаджуючи різні підземні проходи та оборонні підземні укріплення в надії дістатися до проходу з укритими скарбами, але ті розшуки вже не були такі інтенсивні. Справа Монте Соратте почала притихати не тільки в урядових та військових кругах, але й серед місцевого населення. Тільки старенький парох місцевості Монте Оресте вперто твердив, що останніми з Монте Соратте він бачив відступаючих трьох німецьких старшин СС і двох вояків-есесівців.

                                                                            ***

Опісля знову група італійських парляментаристів хотіла на власну руку переводити розшуки, але безуспішно. Але тимчасом від часу до часу незначна частина скарбів появляється на нелегальному ринку, як це сталося між іншим незабаром після смерти Фоґта. Тоді місцеві селяни завважили, як два незнані туристи в шкуряних куртках вилізли на старинні звалища римського муру, приблизно 5 кілометрів від Монте Соратте і в певному місці висунули камінь і з отвору витягли якийсь шкіряний мішок. Утікаючи перед селянами, вони загубили певні дорогоцінності, які селяни передали поліції. Погоня поліції за незнаними туристами не дала ніякого висліду.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації