ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 30 листопада 2008 р.

Перша українська військова місія в Криму. (Травень 1920 р.)

Іван Цапко
Полковник Армії УНР


В квітні 1920 року група українських старшин (полковник Іван Омелянович-Павленко, лейтенант фльоти Ілюченко-Яхновський, хорунжий В. Соловян та автор цих рядків), повертаючись з Кубані й Чорноморщини, спочатку прибула до порту Поті в Грузії. В Поті, на залізничній стації, в той час вже стояв невеликий ешелон (кілька вагонів) з кубанськими регаліями й історичним архівом Кубанського війська. Все це ген. шт. ген. Петро Ів. Кокунько мав щастя вивезти з Катеринодару перед наступом большевиків. Ген. Кокунько порадив нам, при переїзді до Тифлісу не чекати на направу знищеного залізничного мосту через р. Ріон, бо направа йшла досить повільно, а краще пливти ще морем до Батуму й вже звідтам взяти потяг до Тифлісу. Іншої можливости не було, через що й прийшлося скористати з поради генерала. В порту Поті несподівано трапився нам невеличкий вітрильно-моторовий кораблик, типу шхуни, капітан якого згодився перевезти нас до Батуму. У Батумській пристані наче мокрим рядном нас накрила поява поліцая, російського полковника з пов'язкою на рукаві, що не запитав у нас за дозвіл та як ми там опинилися, лише відразу зажадав від нас всю зброю, що ми її мали. На відмовну відповідь, він закликав англійців і ми опинилися в бритійській командантурі, де у нас зброю відібрали (правда, під розписку), а нас відпустили. Через одного знайомого грузина ще з часу до революції, в якого ми й переночували, ми довідалися, що в Батумі є українці, а по сусідству живе якийсь старшина українець. Це був український підполковник Забігай, що в бою з большевиками, ще в 1918 році коло Одеси, мав пострілені кулями з кулемета обидві ноги та якось добившись до Батуму, тут лікувався. Симпатичний полковник порадив нам звернутися до українського консула, що ще є в Батумі, може він щось поможе. На другий ранок, здається 22 квітня, ми зайшли до консула О. Петренка, що був радником Української Дипломатичної Місії в Тифлісі. О. Петренко негайно подався до бритійської команди. Його інтервенція була успішною й вже о 2-ій год. по полудні, ми отримали з поворотом наші пістолі та холодну зброю. Наш консул вручив нам англійські посвідки та інші папери і відпровадив нас до потягу, поінформувавши, де в Тифлісі перебуває зараз наша Місія, головою якої є І. Красковський. Подякувавши п. Петренкові за щире ставлення, ми о 5-ій год. надвечір виїхали до Тифлісу. На Тифліському двірці нас зустрів сотник І. Антоненко (до революції Кубанський осаул Таманського полку), що був при Місії УНР в Тифлісі. Він запровадив нас на вже приготовлене помешкання, там же де і він жив, недалеко від Верійського спуску (назва досить крутої вулиці), де містилася Українська Дипломатична Місія.

***

У Тифлісі ми перший раз після довшого часу добре відпочили, й на другий день зголосилися в Дипломатичній Місії УНР. Прийняв нас голова Місії, посол УНР, Іван Красковський, з яким ми більше години провели в розмові на актуальні теми. Між урядами Грузії й Української Народньої Республіки були тоді надзвичайно дружні відносини й цими днями голова Місії УНР сподівався отримати важливі звідомлення й документи від міністра закордонних справ Грузії Е. П. Ґеґечкорі, що їх треба доставити нашому урядові у Києві. Від І. Красковського ми дізналися, що командуючим Армією УНР став ген. Михайло Омелянович-Павленко, старший брат полк. Ів. Ом.-Павленка, члена нашої місії.
У Тифлісі ми відвідали колишнього команданта того міста за царату, ген. Ґабаєва, який тепер, як грузин з роду, підтримував грузинську владу. В каварні випадково я побачив кол. команданта Тифліської Військової Школи, яку і я закінчив, ген. Заґю, який став тепер „бувшою людиною", схуд і подався, та мило здивувався, що я підійшов до нього і привітався з ним. Цікаво приглядався моїм відзнакам Армії УНР.
У Тифлісі кипіло життя, але за кордонами Грузії вже були большевики, що вже захоплювали Азербайджан. Грузини, свідомі небезпеки, ввесь час дбали про своє військо. Можна було бачити, як вулицями цього міста проходили курені нової грузинської армії, як теж і частини народньої ґвардії, що в більшості складалася з робітників. Старшини грузинського війська мали добру уніформу з ранґовими відзнаками на ковнірі, щось подібного як у старшин бельгійської армії. Взагалі поведення військовиків вражало дисциплінованістю й коректністю.
Через кілька днів, через сотника Антоненка покликано мене до голови нашої Дипломатичної Місії, й коли я зголосився у Івана Красковського, він доручив мені поїхати до міністра закордонних справ Є. Ґеґечкорі, в якого мав я отримати для нього важливі документи. На прийомі у міністра Євгена Петровича Ґеґечкорі в той день було повно народу, прийшлося з годину чекати. Авдієнція тривала яких 45 хвилин. Є. Ґеґечкорі цікавився останніми подіями на Кубані, а в дальшій розмові говорив про Україну, як природнього союзника Грузії та Кавказьких народів і з великим захопленням висловлювався про Головного Отамана Симона Петлюру. Врешті міністер Ґеґечкорі вручив мені пакет з документами, прохаючи передати послові Красковському.
5-го травня 1920 року, голова нашої Місії викликав полковника Ів. Ом.-Павленка й повідомив про те, що, коли ми лише прибули до Тифлісу, він дав знати про це нашому урядові, а вчора отримав досить цікаву відповідь.
Отже, згідно з директивами уряду УНР, в Крим до ген. Вранґеля має поїхати окрема місія. Завданням цієї місії є: налагодження зв'язку, виявити ставлення ген. Вранґеля до України й Уряду УНР, довідатися про заміри його й передати пропозицію для можливої, спільної боротьби проти большевиків. Для виконання цієї військово-дипломатичної місії, призначено на голову місії полковника Ів. Ом.-Павленка, з ним має виїхати вся наша група. Після виконання цього доручення ми всі пливемо морем з Севастополя до Варни, далі через Болгарію й Румунію їдемо в Україну. Всі потрібні інструкції подає І. Красковський, як теж урядові папери для подорожі й кошти. Можемо виїхати до Батума 7 травня.
Мені доручено, ще в характері дипломатичного кур'єра доставити Головному Отаманові від голови Місії УНР в Тифлісі — посилку, а в тім і пакет з документами від міністра закордонних справ Є. Ґеґечкорі та голови уряду Грузії Ноя Мик. Жорданія.
Остаточно, урядово визначений склад спеціяльної української місії для переговорів з ген. Вранґелем в Криму, став такий: голова — полковник Ів. Ом.-Павленко, на заступника голови призначено мене, члени місії – Сотник Ів. Антоненко, лейтенант фльоти Ілюченко-Яхновський й хорунжий В. Соловян, останній теж став за адьютанта у голови місії. Передбачаючи можливі зустрічі з бритійськими, французькими й румунськими представниками, мовно наша місія була „озброєна" досить добре, а саме: полк. І. Ом.-Павленко і я — мова французька і німецька, лейтенант фл. Ілюченко-Яхновський — англійська й французька, хор. Соловян — німецька.
Отож 7 травня 1920 року наша група-місія, виїхала знов до Батуму з візами від усіх потрібних консулятів, всі вже при тризубах, нашитих на рукаві уніформи й при зброї, з огляду на військовий характер місії.
У Батумі лад тримали англійські вояки. Бритійські й грузинські власті не ставили нам ніяких перешкод. Ми від'їхали першим пароплавом, що прибув з Криму, щоб забрати військовиків та трохи якогось вантажу. Подорож була прикра й виснажлива. На кораблі була маса народу, більшість військовиків була напідпитку, а вночі шалів шторм, що жбурляв старим кораблем, як тріскою.

***

В ясну погоду наш пароплав прибув до Ялти, де зійшлось на на берег небагато людей. Тут в порту стояли два англійські й один французький міноносці, майже не було портового руху. ЯІС і не було його ня березі.
Вже 11 травня наш пароплав, обійшовши скалистий берег, спокійним морем підплив до Севастополя, де стояло чимало різних військових кораблів Антанти, як теж військових і торговельних кораблів Чорноморської фльоти, тепер під російським добровольчим прапором.
Вже на березі, в Севастопільському порту, мене впізнав поручник з адміралітету Іванів (був на береговій варті), що для мене було несподіванкою. Пор. Іванів, родом з Балти в Україні, перед військовою службою був штурманом торговельної фльоти, і в домі його батьків, що проживали в Тифлісі, я мав постійну кімнату на випадок мого приїзду. Цей старшина знав все в Севастополі, знав і українців, як місцевих так і прибулих з Добровольчою армією з України. Розмістились ми в одному готелі недалеко від сумної слави графської пристані (тут, в жовтневу революцію збольшевичена матросня, звозила вантажними машинами забитих і недобитих „буржуїв", а головне своїх старшин й прив'язавши до тіл камінь, топили в морі).
Під вечір, вийшовши на бульвар, щоб трохи розглянутись, був я вражений незвичайним тут рухом. Тут, як і на двох бічних вулицях, на хідниках, суцільним потоком-річкою „текла" маса військових — „фланіровала", вилискуючи золотими та срібними погонами. З цих військовиків відразу можна було зформувати цілі полки. Найбільше, що вражало, бо такого ще не бачено і в Петрограді, то те, що людський потік складався зо всіх барв старих російських полків, майже виключно зі старшин до найвищих ступнів.
Коли я спробував пройти до близького тут скверу, мене багато разів зупиняли старшини, що звертались по-російськи й по-українськи: ґаспадін офіцер ... пане отамане... і навіть — пане палковнік ... Чи ви з України... Як там справи, чи вже взяли українські війська Київ?
Ранком 12 травня, коли ми мали відвідати ставку (головну кватиру) ген. Вранґеля, перед нашим готелем нас зустрів, щоб привітати, високого зросту, поважний старшина з якимись відзнаками жовто-блакитної барви. Нас це трохи здивувало. Цей пан представився, як полковник Радзиковський, що при гетьмані був за командира 41 пішого Куп'янського полку. Він тут є з своєю групою українців, пробує домовитись з командуванням Добрармії про спільну боротьбу проти большевиків, ще безуспішно, але зв'язку з Українським Урядом теж не має. Ми попрохали полковника зайти до нас пізніше на розмову. В ставці нас зустрів ген. Кирій, що тут займався від якогось часу, з доручення ген. Вранґеля, налагодженням дипломатичних зв'язків з Україною. Генерал Кирій займав становище генерал-квартирмайстра при Штабі Головнокомандуючого озброєними силами півдня Росії (Добровольчої Армії) й без сумніву мав деякі впливи. Цей генерал протягом певного часу був начальником штабу Слобідського Коша під командою С. Петлюри, при обороні Києва в 1918 році від наступаючих з на-напрямку Харкова большевиків. Хоч був він старого українського козацького роду з Чернігівщини, але як і дехто з інших вищих старшин, що служили в українському війську ще при Центральній Раді, вже після періоду Гетьманщини, перейшов на чинну службу до Добровольчої Армії.
Видно було, що ген. Кирій був наче задоволений, довідавшись що прибула в Крим українська військова місія. В розмові на поточні теми й загальне становище, як в Криму так і на фронті, він поінформував нас, що ген. Вранґель ще не повернувся з Джанкоя, хоч мав вже бути, порадив відвідати (неофіційно) начальника штабу Вранґеля, ген. П. Шатилова, який хоч і не є приятелем України, проте зможе бодай побачити, що не тільки в Добрармії, але й в Українській Армії є дійсні старшини. Ген. Кирій натякнув, що є вигляди на згоду Командування Добрармії повести акцію дальшої боротьби проти червоних в першу чергу разом з Україною. До цього тепер змушують обставини, але все ж є багато і противників такої думки.
Ген. Шатилов привітав нас (були: полковник І. Ом.-Павленко, я й хор. Соловян) досить ввічливо, але стримано-холодно. Потім, з уваги на офіційний характер нашої місії, хоч видно це йому не подобалось, сказав, що як тільки прибуде ген. Вранґель, то нас повідомиться про авдієнцію. А при кінці все ж не стримався, заявивши: „Ну вот... украінци... дєйствітєльно афіцери, даже прі орденах! А вот паґончіков, паґончіков-то нєт! ... До свіданья, ґаспада".
В Армії УНР, відомо, російських погонів не носили, ми ж, ідучи до ставки, мали на собі Юріївські відзнаки, а хто мав то і на шаблі, як теж мали знаки військових шкіл й вищих старшинських шкіл на уніформах, що й бентежило єдинонеділимське сумління того генерала.
Склали ми візиту голові польської Місії, який між іншим висловив своє захоплення переможним наступом українсько-польських військ під Києвом й пообіцяв, коли б виникла потреба, повну підтримку нашій Місії в Севастополі. Очевидно, не без посередництва поляків, наша місія отримала запрошення до голови Французької Військової Місії, передане через одного з старшин тієї Місії. На прийнятті у Французькій Місії були полковник Ів. Ом.-Павленко, я й хор. В. Соловян. Голова Французької В. Місії ген. Мантену з прихильністю й чисто французькою, вишуканою чемністю, привітав нас, як членів Української Військової Місії й старшин українського війська, про яке вже багато чув. Подав він теж, що має відомості про те, що французький уряд має замір надіслати до Українського Вищого Командування свого військового представника, бо Французька Військова Місія є тим часом лише при союзній українцям польській Головній Команді.

***

В Севастополі, вже починаючи від порту, кругом було видно багато антантської зброї, танки, гармати тощо. Українців, що захотіли себе виявити такими, було дуже мало. Було кількох кооператорів й працівників Дніпросоюзу, з одним з них, М. Бондаренком, мали ми інформаційну розмову. Були тут ген. Сокира-Яхонтів, полк. Сахно-Устимович та інші, але вони, як кажуть, сиділи тихо, можливо через те, що попередньо брали участь в українському війську.
Якось в товаристві хор. Соловяна, довелось зустріти кількох військових з нашивками Української Галицької Армії на уніформах. Ці вояки потрапили до Севастополя ще за Денікіяди й з їх слів, тут вони „веґетували" чи „маркирували". З одним з тих військових в ступні поручника, який чомусь підкреслив що є доктором права, мали ми коротку розмову. Перше, про що цей доктор запитав, було: „Чи Петлюра з отаманами все ще з поляками накладає? То ви теж з Добровольчої Армії?" Й здивувався, коли почув, що ми прибули в Крим за спеціяльним дорученням і скоро від'їдемо до штабу Головного Отамана.
Пор. Іванів передав мені, що морські старшини в Севастополі, довідавшись про прибуття нашої Місії, хочуть отримати відомості про боротьбу українського війська. Вони прохали, щоб члени Місії прибули на прийняття, що має бути влаштоване вечором 14 травня.
Полк. Ів. Ом.-Павленко на зустріч з моряками погодився. Зрештою, всі ми були зацікавлені нагодою зустріти морських старшин, які певно ще пам'ятають про піднесення українського прапору на кораблях Чорноморської фльоти в 1918 році й лише через збіг несприятливих обставин, а потім через відрізаність від України з її урядом і військом, не змогли носити відзнаки Української воєнно-морської фльоти.
Цього ж дня, коло 4 год. по полудні, голова нашої Місії отримав запрошення прибути завтра 14 травня на 10 год. до ставки головнокомандуючого, бо ген. Вранґель вже повернувся зі своєї інспекційної подорожі.
У визначену годину ген. Вранґель прийняв полк. І. Ом.-Павленка враз із його оточенням й привітав усіх як представників чужої держави. Сам ген. Вранґель, високої постави, вдягнений в кубанську черкеску, робив враження бойового генерала. Очевидно, що тепер, після походів на Царицин та відступу Добровольчої Армії в Крим й капітуляції кубанських частин, до якої сам він спричинився, нині вже без Денікіна й при замкненні Добровольчої армії в Криму, як до клітки, Вранґель щиро чи нещиро, але годився з думкою, принаймні тимчасово, налагодити зносини з Українським Урядом. Після обміну думок і інформацій та пропозицій, до яких було помітне скептичне ставлення присутнього ген. Шатилова, о 12 год. був поданий легкий сніданок й, докінчуючи свою промову, ген. Вранґель висловився так: співдія Української й Добровольчої Армій може бути тільки корисною для дальшої боротьби з большевиками. Отже зрозуміло, що на території України залишається уряд УНР, його ж російська армія, як союзницька, спільно з українською, з боями пройде на терени Росії, маючи в запіллі Україну й Донщину та Кубань, де вже діють повстанці й можливо туди висадяться ще з моря десанти. Ще додав ген. Вранґель, що в Криму, в складі Добровольчої Армії є до 80% військовиків родом з України та Кубані й він має замір, на майбутнє, при сприятливих обставинах, з українців зформувати один корпус або принаймні кадри корпусу.

***

Після прийняття у ген. Вранґеля, як стемніло, з'явився до нас пор. Іванів, як було домовлено, й запровадив нас до досить глухої прибережної околиці міста.
Після того, як ми зайшли до середини, за нами зараз же позамикано двері й ми опинилися в довгій залі, де за довгими рядами столів було до 300 морських старшин, які зірвались зі своїх місць зі співом „Заповіту". Співали вони, можливо, не так для пошани прибулих, як тому, що національні відзнаки українських старшин пригадали їм Україну.
Поміж зібраними старшинами було багато капітанів 1-го ступня й один адмірал. Нас щиро гостили, обмінювалися спогадами, хоч і не всі вони добре знали українську мову, але відчувалося, що у цих моряків є щось спільне з нами. Бенкет тривав до глибокої ночі, на прощання один капітан палко вітав Україну, її провід й козацтво, після чого майже кожний з присутніх рахував за обов'язок підійти до нас з чаркою в руці з останнім привітом. Потім, як ми встали, щоб відійти, почулось могутнє — „Ще не вмерла Україна! ..." й всі застигли на хвилину в пошані до Батьківщини, якій їм не довелося служити. Вже перед світанком, пор. Іванів в товаристві ще одного лейтенанта, допровадив нас до готелю. Враження від цієї конспіративної зустрічі з старшинами Чорноморської фльоти на довший час залишилися незатертими в нашій пам'яті.
З огляду на обмежений час, з Бритійською Королівською Військовою місією ми не мали контакту, зате побували у голови Американської Військової Місії контрадмірала Нютона А. Мек-Коллі, який прийняв нас в сальоні свого флагманського корабля. Привітав він нас англійською мовою, що відразу хотів його старшина-перекладач перекладати по-російськи, але наш член місії лейтенант фл. Ілюченко-Яхновський по-англійськи пояснив, що в перекладачах немає потреби, бо голова нашої місії й інші члени її говорять по-французьки. Адмірал усміхнувся, пояснивши, що у нього ще немає знавців української мови.
Головне, чим цікавився адмірал, це організація українського війська взагалі, хто є вищими начальниками і т. д. Під час нашої короткої візити куртуазійного характеру, за склянкою традиційного віскі, адмірал побажав, щоб Україна здобула повну свободу в цій кривавій боротьбі, яка вже триває третій рік після невдалої революції в колись союзній Росії.
Решту 15 травня провели ми спокійно, запаслись квитками й перепустками, в очікуванні на пароплав, що на другий день мав відійти на Варну. Нарешті, о 7 год. ранку 16 травня 1920 року, ми вже були на пристані, 3 українців там стояв лише наш „чічероне", як ми його назвали, пор. Іванів, з яким попрощалися. Біля нього був ще один молодий полковник, якого ми бачили в оточенні ген. Вранґеля, останній запитав нас, чи не бракує нам чогось до подорожі. Подякувавши, сіли ми на досить великий (10,000 тонн), справний пароплав „Констянтин Великий", де непогано розмістились. Скоро після цього наш „Констянтин" малою ходою покинув Севастопільську затоку й набравши швидкости, взяв курс на Варну.

Організація 1 УД УНА

Ю. Тис-Крохмалюк

Дивізія, яку українці називали 1 Українською Дивізією „Галичина", а німці 14 ґренадирська дивізія зброї СС „Ґаліцієн" (14 Grenadier-Division Waffen SS Galizien), була типом поточної військової піхотної дивізії трійкової системи, з командуванням, бойовими одиницями і службами. Вона була зорганізована в такий спосіб:

КОМАНДУВАННЯ ДИВІЗІЇ

Бойові одиниці:

1 Розвідчий відділ (РВ 14)
З Полки піхоти (ПП 29, ЗО, 31)
1 Полк польової артилерії (1111 14)
1 Дивізіон зенітної артилерії(ДЗА 14)
1 Дивізіон важкої артилерії(ДВА 14)
1 Курінь саперів
1 Відділ зв'язку.

Службові одиниці:


1 Пекарська сотня
1 М'ясарська сотня
1 Сотня інтендантури
1 Курінь постачання
1 Санітарна сотня і польовий шпиталь
1 Ветеринарна сотня
1 Сотня амуніції (боєприпасів)
1 Поштова чота
1 Сотня польової жандармерії
1 Запасний курінь (курінь доповнень) .
У Нойгаммері, Німеччина, 1 УД УНА мала ще запасний полк, у якому збиралися призовники, заки, після рекрутського вишколу, були приділені до запасного куреня.
Далі подаємо у більш подрібному виді організації поодиноких відділів Дивізії. Вона відноситься до першого стану Дивізії, тобто до часу відходу на фронт під Броди. Опісля організація мінялася і була залежною від приділених боєприпасів, або й здобутих на ворогові, та від особового складу і вишколу.

а) Командування Дивізії

Командування складалося із старшин і підстаршин, приділених до відділів штабу Дивізії, аналогічно, як це було в інших дивізіях „Ваффен СС". Отож командування Дивізії поділялося так:

Іа — шеф штабу дивізії (операції і вишкіл)
1б — постачання
Іц — розвідка і контррозвідка
ІІа — персональний відділ для старшин
ІІб — персональний відділ для підстаршин і стрільців
III — відділ для справ польового суду
ІVа — відділ харчування і устаткування
ІVб — санітарний відділ
ІVц — ветеринарійний відділ
V — відділ для моторового постачання
VI — відділ психологічний, моральної і релігійної опіки, до якого належала секція пропаґанди:
6 воєнних звітодавців
2 рисівники
2 світливці
1 фільмовий оператор
1 радіорепортер
2 радіотехніки
6 шоферів.

б) Розвідний відділ

Це була елітарна одиниця, призначена для потреб бойової розвідки та для рисковних бойових завдань, за наказом командира дивізії. Склад відділу був такий:

командир з почотом
3 сотні бойової розвідки (1 наколесна, 2 стрілецькі), кожна складалася з:
сотенного
сотенної чоти
3 стрілецькі чоти, кожна:
чотовий
чотовий відділ
З стрілецькі рої по 10 вояків
1 протитанкова секція, два вояки з „панцерфавстами"
22 обозні вози.
Стан сотні 148 люда і 33 коні.
1 важка сотня:
сотенний
сотенна чота
З секції важких кулеметів, по 4 в кожній
1 секція важких ґранатометів 120 мм, змоторизована.
Стан важкої сотні 230 люда і 57 коней.

Після бою під Бродами до розвідчого відділу приділили 4 протитанкові гармати 50 мм і 6 зенітних 37 мм. Сотня наколесників переорганізувалася на 1 наколесну чоту і 2 піхотні. У бою під Бродами втрачено майже всю важку зброю. Поповнення приходило нерегулярно і тільки тоді, коли це було можливо взагалі.

в) Піхотні полки мали такий склад:


Командир зі своїм штабом:
адьютант
зв'язковий старшина
2 старшини-ординанси
1 старшина господарський
1 полковий духовник.

Полкова сотня і служби:
полкова чота
чота стрілецька
чота зв'язку
чота піхотних саперів
чота гірської розвідки служби.
Три стрілецькі курені, кожний з 25 старшинами і 850 підстарший і стрільців:
штаб куреня
чота зв'язку
3 стрілецькі сотні, кожна:
сотенний
сотенна чота
З стрілецькі чоти, кожна:
чотовий з почотом
З рої по 1+10
1 рій легких кулеметів (чотири штуки).

Загальне узброєння сотні:
24 ґранатомети 50 мм
21 кулемет (МҐ 34 і МҐ 42).
1 важка сотня:
сотенний з почотом
чота зв'язку
З чоти важких кулеметів по 4 штуки
1 чота ґранатометів,
3 штуки 81.4 мм.
1 сотня піхотної артилерії:
сотенний з почотом
З чоти по 2 легкі польові гармати 75 мм
1 важка чота з 2 важкими польовими гарматами 150 мм
Обоз.
Разом 140 люда.
1 протипанцерна сотня:
сотенний з почотом
1 важка чота, З „ПАК" 75 мм з 2 роями кулеметів і 1 роєм протипанцерних ракет (Офенрор або панцерфавст)
1 середня чота, З „ПАК" 50 мм,
2 рої кулементі, 1 рій панцерфавст
1 легка чота з 4 роями (5 ракетної зброї і важкі кулемети).
Після бою під Бродами сотня мала далі назву протипанцерної, але це була вже тільки стрілецька сотня без ПАК'ів, узброєна тільки „панцерфавстами".

г) Полк польової артилерії

Це було вогнево сильне з'єднання, у складі:
командир полку зі штабом
штабова батерія
1 поміровий відділ
З дивізіони легких гармат, кожний:
командир зі штабом
штабова батерія
помірова батерія
3 батерії, кожна:
4 гармати 105 мм
148 людей.
1 дивізіон важкої артилерії, зорганізовані як легкі, з тим, що гармати мали калібер 155 мм, з 168 людей
1 сотня постачання.

ґ) Дивізіон протилетунської артилерії

Мав завдання протилетунської оборони Дивізії, а теж і протитанкову оборону, вживаючи до своїх гармат спеціяльне стріливо і безпосередній приціл. Організація: командир з почотом
батерія командування
3 батерії:
1 легка, 4 чоти по 3 гармати 20 мм і 6 важких кулеметів, 200 людей
1 середня, 3 чоти по 3 гармати 37 мм і 6 важких кулеметів, 200 людей
1 важка, 4 штуки славного „Фляк" 88 мм 2 шт. „Фляк" 20 мм, 180 людей.
На жаль під Бродами втрачено увесь важкий виряд, а опісля дивізіон був вивінуваний тільки гарматами 20 і 37 мм. Решта стрільців воювали як піхотинці.

д) Курінь саперів

Це було одне з найбільш активних з'єднань Дивізії. Курінь мав дуже різноманітні завдання, наприклад, будувати польові укріплення, мости, закладати і розбирати мінові поля, творити бойові групи, наступати на ворожі укріплення, бункри тощо. Стан:
командир зі штабом
сотня куреня і служби
З сотні саперів по 200 людей кожна
обоз.

є) Відділ зв'язку

Завданням відділу було вдержувати зв'язок поміж дивізійними з'єднаннями і командуванням дивізії з командуванням корпусу і армії. Склад відділу:
командування і штаб
Сотня відділу
сотня телефонічна (253 людей)
сотня радіова (165 людей)
сотня бойових собак (104 людей)
легка сотня (45 людей)
обоз.

є) Дивізіон протипанцерної артилерії

Був він зорганізований як протипанцерна сотня, вповні змоторизована. Склад:
командування і штаб
чота командування і служби 4 протипанцерні чоти, кожна у складі:
чотовий з почотом З гармати ПАК 75 мм, а при кожній з них:
1 підстаршина
5 вояків
2 вояки з кулеметом МҐ 42
1 шофер з потяговим автом
обоз.

ж) Запасний курінь

Цей курінь брав участь у багатьох боях, хоч мав бути вишкільною одиницею, а не бойовою. Курінь мав постійний склад старшин, досвідчених у вишколі і в боях. В основі курінь складався з З сотень, для кожного полку одна і з 1 мішаної сотні, зложеної з 2 чот артилерії, 1 саперів і 1 чоти зв'язку.

3) Запасний полк

Ця частина перебувала переважно далеко в запіллі і була центром формування для дивізії. Туди прибували усі покликані з усіх сторін України і тут діставали засадничий військовий вишкіл. Після закінчення вишколу, вояки відходили до запасного куреня, який перебував близько Дивізії і там доповнювали свій вишкіл до часу включення у бойові одиниці Дивізії.
Спершу запасний полк перебував у Нойгаммері в Німеччині, але з наближенням фронту пересувався безпосередньо за дивізією. Тут вишкіл вояків запасного полку доповнювався бойовими діями проти комуністичних партизан. В час перебування Дивізії на Словаччині і пізніше, запасний полк і запасний курінь об'єднано в одну одиницю.

пʼятниця, 28 листопада 2008 р.

Дивізія „Галичина" (До історії її постання)

Володимир Кубійович.

Стаття написана на прохання Головної Управи Братства кол. Вояків 1 УД УНА. Вона написана в Ню Иорку без помочі моїх записок і деяких документів, яких тут не маю, й тому не має стислого документарного значення. — Автор.

При постанні Дивізії „ГАЛИЧИНА" (14 Дивізія Зброї СС, в останній фазі свого існування: Перша (Українська) Дивізія Української Національної Армії) — співдіяло кілька різних політичних і мілітарних ідей і чинників. Завжди живою мрією відродженого українства було створити свою збройну силу. Німеччина, тиснута наступом противників на всіх фронтах, робила зусилля, щоб збільшити свою армію військовими з'єднаннями складеними з не-німців. Вкінці третім чинником, що рішуче вплинув на створення Дивізії, були провідні німецькі політичні кола в Галичині, зокрема губернатор Отто фон Вехтер.
Українське суспільство Галичини завжди мало перед очима ролю, яку при кінці 1-ої світової війни відіграло Українське Січове Стрілецтво в створенні Західньо-Української Народньої Республіки і в обороні Соборної УНР. Ті спомини, мрія про власну військову силу й бажання боротись, зокрема проти головного ворога української державности, Москви, були такі сильні, що від початку 2-ої світової війни творились зав'язки українських військових формацій, навіть без політичних гарантій з боку Німеччини. І так, на початку німецько-польської війни 1939 року ОУН зорганізувала українське військове з'єднання під командою полк. Романа Сушка, із членів кол. Карпатської Січі. Те з'єднання входило в склад південної німецької армії. Подібно на початку німецько-совєтської війни дійшло до створення двох куренів, „Нахтіґаль" і „Ролянд", на підставі порозуміння між ОУН під проводом Степана Бандери і деяких німецьких військових чинників.
Український Центральний Комітет у Кракові, єдина легалізована організація українців в Генеральній Губернії, і я, як провідник УЦК, не раз заявляли найвищому представникові німецької влади, ген.-губ. Г. Франкові, що українці готові включитися у боротьбу проти большевиків шляхом створення окремих українських збройних з'єднань. З вибухом німецько-совєтської війни подано в цій справі спеціяльне письмо-меморандум. Але ясно, що при тодішній концепції німецької політики у відношенні до України, всі ті заяви не могли мати ніяких практичних наслідків.
Ситуація змінилася на початку 1943 року, після німецької катастрофи під Сталінградом. Німці не змінили своєї політики на Сході Европи, але посилили свої намагання збільшити власний воєнний потенціял військовими не-німецькими з'єднаннями. Досі існували на Сході тільки невеликі того роду поліційні формації для боротьби з совєтськими партизанами. Були також прецеденти у вигляді військових одиниць в рамах зброї СС, складених із народів Західньої Европи, як норвезька, фламандська дивізії, і подібно дивізії з Прибалтійщини. Користаючи з коньюнктури і покликаючись на існуючі прецеденти, губ. Вехтер видвигнув перед відповідальними німецькими чинниками ідею такої ж військової формації з галицьких українців.
Цей задум губ. Вехтера був однією ланкою низки політичних посунень деяких високих німецьких урядничих і партійних чинників в Галичині, які в протилежності до зовсім невідповідальної німецької політики в Райхскомісаріяті-Украіне намагались довести до якогось ближчого співжиття німців і українців. До тих осіб належали крім Вехтера його заступники, з початку д-р Льозакер, згодом д-р Бауер. Чималий вплив на них мав колишній полковник УГА Альфред Бізанц. Ці діячі, на відтинку адміністрації передовсім Бауер, у межах своїх, звичайно обмежених компетенцій, старались дати українцям доволі велику свободу рухів на відтинку шкільництва й культури, та передати в їх руки адміністраційний апарат за виїмком найвищих постів, застережених для німців. Очевидно, на властиву політику на Сході не мали впливу ні Вехтер, ні Франк, всетаки льокальна політика у відношенні до українців в Ген. Губернії була значно ліберальніша в порівнянні до того, що діялося в Райхскомісаріяті-Украіне.
Губ. Вехтер мав впливи в "СС Гауптамті" і в міністерстві внутрішніх справ у Берліні і йому вдалося приєднати для справи окремої дивізії в рамах Зброї СС начальника Гауптамту Берґера, а згодом і рішального в цих речах Гімлера. Характеристичне для німецьких відносин в Ген. Губернії, що всі ті заходи робив Вехтер без порозуміння з своїм зверхником Франком, який пізніше санкціонував доконаний факт і погодився на те, що до Дивізії могли зголошуватися українці з цілої Ген. Губернії, а не лише з галицького дистрикту.

УЦК і Дивізія „Галигина"


Про заходи губ. Вехтера в справі Дивізії я вперше довідався від полк. Бізанца, на початку березня 1943 року. Він відвідав мене у Кракові, де я — після повороту з Берліна і Праги — лежав хворий. Інформації полк. Бізанца були, як звичайно, досить хаотичні і перебільшено ентузіястичні. Його уяві ввижалось уже „українське військо" ... Коли ж я, видужавши, приїхав до Львова, застав досить складну, навіть прикру ситуацію, викликану тим поспішним захопленням Бізанца. Він уже оповідав кол. старшинам УГА про творення української Дивізії, навіть вербував їх до неї, не подаючи докладніших інформацій і не згадуючи про ніякі гарантії.
Для мене було ясно, що — коли німці зважились на те — то вони дійсно створять Дивізію з українців та що до неї зголосяться добровольці, між ними деяке число колишніх старшин. Але все те може статись без українського політичного партнера, без усяких ґарантій. В такій ситуації я вважав за обов'язок УЦК, отже за свій обов'язок, встрянути в цю справу. Бо ж Український Центральний Комітет не був суто-харитативною і тільки харитативною установою, як це могло б виглядати із скромної назви його підбудов: „Допомогових Комітетів". УЦК був тісною, накинутою й обмеженою німцями, та все таки формою українського проводу, вибраного на з'їзді комітетів старої Ген. Губернії весною 1940 року, і потім поширеного на територію Галичини, прилученої до Ген. Губернії. УЦК різнився, напр., від харитативної Польської Опікунчої Ради. УЦК мав культурний відділ і керував культурними справами. УЦК фактично займався всім українським життям в Ген. Губернії, за вийнятком політики в точному, найвужчому того слова значенні. Та навіть це не віддає зовсім правильно засягу дій УЦК. В деякій мірі він вів і політику. І українці і німці вважали УЦК представництвом українських інтересів в Ген. Губернії, а моє становище звичайно окреслювано як „речника українців" (Sprecher der Ukrainer). Все це — як сказано — зобов'язувало і УЦК і мене до ясної постави і ясних рішень у такій важливій справі, як Дивізія.
Після приїзду до Львова, і зорієнтувавшись у положенні, я в телефонічній розмові висловив свою думку віцегубернаторові Бауерові, що організація Дивізії без порозуміння з українським чинником буде викривлена. Того ж дня відбулася наша перша конференція в помешканні губ. Вехтера в присутності д-ра Бауера. Після тієї першої пішли дальші наради і в них опріч названих звичайно брав участь також полк. Бізанц.
При переговорах ми завжди мусіли мати на увазі реальну ситуацію, і наші вимоги не могли бути надто великі. Ми були свідомі, що Дивізія при наших зависоких бажаннях була б створена і без нас. Ми мусіли пам'ятати, що компетенції Вехтера були невеликі і що ніяких засадничих політичних заяв він давати не мав права. Для Берліну далі ще не існувала українська проблема взагалі. В Галичині була вона — з німецького погляду — тільки регіональною, галицько-українською проблемою.
Маючи на увазі ті реальні можливості, ми за посередництвом губ. Вехтера ставили до німців такі вимоги: 1) Дивізія творить суцільну військову одиницю в рамах Зброї СС. 2) Вона може бути вжита тільки до боротьби проти большевиків. 3) Старшинський склад мішаний: український (з УГА і Армії УНР) і німецький. 4) Німці ґарантують скорий вишкіл молодих українських старшин і підстаршин, щоб якнайбільше постів зайняли українці. 5) Ґарантується релігійна опіка для Дивізії („новість" для дивізії Зброї СС!). 6) Твориться Військова Управа з кол. українських старшин, яка має за завдання заспокоювати культурні потреби Дивізії, бути помічною при наборі добровольців і заступати інтереси Дивізії перед німецькими військовими чинниками.

Українське суспільство і Дивізія „Галичина"

Після катастрофи під Сталінградом і висадки альянтів у Південній Італії віра в можливість перемоги Німеччини була зламана, але ще ніхто не уявляв собі тріюмфу Москви після всіх її поразок на фронтах. Тим виразніше виступало в пам'яті положення на Сході Европи після 1-ої світової війни, коли то всі владні в тій частині світу сили (німецька, австрійська і російська монархії) провалились і на великих просторах настав хаос. Коли б повторилась подібна ситуація, тоді добре вишколений зав'язок регулярної армії міг би бути рішальним для долі України. Постання дивізії мало також негайно, сказати б, льокальне значення, бо воно давало низку концесій з німецького боку на терені Галичини, дозволяло скріпити тут наш стан посідання і робити з Галичини базу для боротьби за українську державність.
З тих мотивів моє і моїх приятелів відношення до формування Дивізії було позитивне. Та треба було ще перевести розмови з різними українськими чинниками і упевнитись, що за ідеєю Дивізії є більшість українців. Розмови вів я не так із представниками політичних груп, які за виїмком ОУН (головна її частина була під проводом Ст. Бандери), тоді не діяли, але з окремими визначними громадянами. В першу чергу звернувся я до признаного найвищого авторитету українців, Митрополита Андрея Шептицького. Мене майже заскочила його виразна постава і відповідь на мої питання, чи включатись в акцію Дивізії чи ні. Відповідь Митрополита була спонтанна і стверджувала, що майже немає ціни, якої не треба б заплатити за організацію українського війська. Митрополит благословив дивізійників, згодився визначити до Дивізії духовників і після наради зо мною назначив начальним духовником о. мітрата д-ра В. Лабу, кол. начального духовника УГА. О. Лаба став також членом Військової Управи.
Дальші розмови йшли швидким темпом. Справу треба було вирішити в короткому часі. Були це розмови з комбатантами, головно кол. старшинами УГА. Вони поставились до створення Дивізії позитивно. Застереження мав тільки полк. Роман Дашкевич з огляду на долю Дивізії після майбутньої перемоги альянтів. За Дивізією заявились провід УЦК, майже всі представники Окружних Комітетів. Подібною була постава більшости громадян з різних груп. Становище місцевого лідера ОУН під проводом полк. Мельника, полк. Р. Сушка, було прихильно-невтральне, групи під проводом Ст. Бандери зразу вичікуюче, згодом неприхильне... Розмови з представниками українського суспільства велись одночасно з дальшими переговорами з губ. Вехтером. Українські вимоги були прийняті, і так само устійнено, що разом із заявою Вехтера про створення Дивізії „Галичина" буде виданий мій заклик до українців вступати до Дивізії. Також мав бути проголошений склад Військової Управи.
Чимало часу зайняла, здавалося б, дрібна справа знамена Дивізії. Ним не міг бути тризуб, герб соборної української держави. На це не погодився б Берлін. Ним міг бути тільки крайовий герб Галичини. Вехтер хотів, щоб за такий герб вважати герб колишнього австрійського коронного краю Галичини: три корони, і не легко було вияснити губернаторові, що українці такого гербу не прийняли б і що ним може бути тільки історичний герб Галичини: лев. Прийшло до компромісу: лев з додатком трьох малих корон...
Назагал кінцеві українсько-німецькі розмови в справі Дивізії йшли гладко. Вехтер додержав усі договори за виїмком одного. Він поставив мене перед доконаним фактом: компетенції Військової Управи обмежено і на її чолі поставлено полк. Бізанца. Щодо самого підібраного мною складу Військової Управи Вехтер застережень не мав.
Треба зазначити, що моя співпраця з членами Військової Управи була гармонійна та що вони поклали багато зусиль коло організації Дивізії і в справі опіки над нею. Та окремо мушу відзначити, що при організації Дивізії найтісніше співпрацював зо мною близький мені поглядами Дмитро Іванович Паліїв, один із тих, що підготовили і перевели чин 1-го Листопада 1918 року. Не зважаючи на слабе здоров'я, він вступив до Дивізії, був її гарячим приклонником і став її політичною совістю, її душею. На терені Дивізії Дмитро Паліїв стояв на сторожі наших договорень, що завданням Дивізії є служити лише українській справі, що в певних моментах доводило до драстичних конфліктів з німцями. Цим ідеалам українського вояка був вірний сотник Паліїв, як 1918-1920 років, так у дальшій своїй діяльності аж до свого вояцького кінця в бою під Бродами.

Закінчення

Дивізія „Галичина" — Перша Дивізія Української Національної Армії народилася в час кривавої, жорстокої війни. Творили ми її не з романтичним захопленням, як починали 1914 року свою історію Усусуси, але на основі холодної калькуляції, з конечности. В моїх виступах, у промовах, я завжди наголошував потребу творення своєї військової сили, конечність скористати з можливостей вишколу в рядах однієї з найкращих армій світу. Я підкреслював, що за таку науку треба й платити, що тверда військова школа залишає в тих, що її перейдуть, позитивні прикмети, які називаємо вояцькими. Чи ті прикмети живі, чи вони наявні сьогодні після 20-ти років? Це питання совісти комба-тантської організації дивізійників. Віримо, що в яких установах вони не діяли б і до яких партій вони не належали б, вони в своїх середовищах залишаються носіями й оборонцями українського правопорядку і понад особисте й партикулярне ставлять загальне добро України.

четвер, 27 листопада 2008 р.

28 квітня 1943

28-го квітня 1943 року — дата офіційного проголошення створення СС-Стрілецької Дивізії „Галичина", перейменованої пізніше на 1-шу Українську Дивізію Української Національної Армії. Яке велике було бажання української молоді дістати зброю в руки і створити, вперше після Визвольних Змагань 1-ої Світової Війни, реґулярну, вишколену й модерно озброєну військову одиницю — хай послужать ці факти з документів кол. Військової Управи: Загальне число зголошених добровольців

до дня 11 травня 1943 — 23,099
до " 15 травня 1943 — 54,879
до " 19 травня 1943 — 60,269
до " 25 травня 1943 — 67,210
до " 29 травня 1943 — 73,159
до " 2 червня 1943 — 81,999

З цього останнього числа зголошених в т. зв. Дистрикті Львів було 63,000, в т. зв. Дистрикті Краків 18,999. Пізніші офіційні дані нам не відомі, та фактом є, що впродовж тільки чотирьох тижнів зголосилося кругло 82 тисячі, з яких можна було створити не одну, а три добірні дивізії. А голосилися всі: старші, учасники Визвольних Змагань, й молодші, які знали про те тільки з оповідань чи книжок, батьки й сини, з міст і сіл, від Волині до Карпат, від Поділля до Холмщини.
Ті, що голосилися, знали, що будуть носити чужу уніформу, вони погодилися на штучну назву „Стрілецької Дивізії Галичина", вони бачили, що німецькі частини на Сході у відступі і не відомо, хто буде і чи будуть переможці у цій кривавій боротьбі, вони були свідомі, що вибирають твердий і непевний шлях — та не вважаючи на все, вони взяли на себе той риск тільки тому, щоб захопити зброю в руки і бути готовими на службу народові, якщо б прийшов слушний момент.
Любов рідного краю і бажання послужити йому і Великій Ідеї — виборення Вільної, Самостійної, Соборної, від нікого незалежної Української Держави — це були ті рішальні моменти. Так, як співали вони пізніше в рядах Дивізії: —

Чужинче, йди скажи Вкраїні,
Що ми готові на приказ!
Що ми збудуєм на руїні
Нові твердині і святині
І в бій підемо кожний раз!


18 липня 1943

18-го липня 1943 року Львів, столиця західньої вітки України, був свідком, як маяли жовто-блакитні прапори, лунала маршова пісня і тисячі добровольців прощали свою батьківщину, своїх рідних і цивільне життя і вступали на новий шлях вояка.
Вони йшли „з піснею на устах", з бажанням у серці служити й боронити рідний край. Вони не знали тоді, що цей день — це початок довгої мандрівки, яка поведе їх по вишкільних таборах Німеччини, поверне на коротко на рідні землі у бій під Броди, де тисячі залишаться назавжди, стримуючи навалу ворога, і далі на Словаччину, Югославію, Австрію з новими боями й новими втратами — аж до полонів в шатрах Ріміні й бараках Авербаху, а звідтіля розкине по цілому світі, далеко поза межі України.
В журналі „Ми йдемо в бій", виданому вліті 1943 року й присвяченому життю Дивізії, читаємо про цю подію:

„Вже на два дні перед неділею — 18 липня — Львів гомонів. З усіх сторін краю прибували до Львова добровольці СС-Стрілецької Дивізії „Галичина", що 18 і 19 липня мали виїхати на військовий вишкіл. Приїхали теж їх рідня, приятелі, знайомі, щоб їх попрощати. В місті йшли приготування до цієї Великої Відправи, до цього свята прощання добровольців.

У неділю 18 липня, вже вчасним ранком ожив Львів. Колона за колоною струнким маршем проходила в сторону вул. Пелчинської, при якій на широкій пагірній площі уставились добровольці і делеґації сіл і міст і громадянство. Тут, о год. 7.30, при скромно, але зо смаком влаштованому престолі стали до Служби Божої Преосвящ. Микита Будка в сослуженні Всеч. о. д-ра В. Лаби й о. С. Сапруна. Проповідь виголосив Духовник Дивізії „Галичина" о. д-р В. Лаба. На Службі Божій були приявні: Військова Управа в повному складі з полк. Бізанцом на чолі, представники УЦК із д-ром Вол. Кубійовичем і д-ром К. Паньківським, представники німецької влади й представники: Італії, Японії, Швецїі, Болгарії тощо.
З Пелчинської — дальший хід свята перейшов під Оперний театр, перед яким уставлено обширну трибуну і прибрано її, й фасаду театру й площу, прапорами й емблемами Дивізії "Галичина". На трибуні засіли губернатор д-р О. Вехтер зі своїм окруженням, Військова Управа, УЦК і гості та делеґації. Перед трибуною на широченній площі перед Оперним театром хвилювала непроглядна маса добровольців, делеґації сіл, містечок, міст та львівське громадянство. В сонці маяли прапори й прапорці і це творило живу симфонію кольорів. З промовами виступали в такім порядку: полк. А. Бізанц, д-р К. Паньківський, губернатор д-р О. Вехтер, від молоді Ю. Ференцевич.
Наступила дефіляда добровольців і зорганізованого громадяства. Перед будинком колишнього Сойму зібралася німецька влада, представники Військової Управи й УЦК з полк. А. Бізанцом і д-ром В. Кубійовичем у проводі. При звуках оркестри струнко переходили відділ за відділом добровольці, а за ними українське громадянство й делеґації.
А по полудні того дня почали їхати на захід, у Німеччину, перші транспорти добровольців на військовий вишкіл по таборах. На стацію прийшли маси народу — рідня, наречені, приятелі, щоб попрощати тих, що вибрали шлях гарту, трудів, дисципліни, послуху, шлях, що веде до формування характерів, до творення нової військової верхівки ...".

середа, 26 листопада 2008 р.

Українська військова організація у Відні в днях перевороту*)

З ІСТОРИЧНИХ ДОКУМЕНТІВ

Іван Німчук

(Причинок до історії будови української держави в Галичині)

Думка явного сепаратизму від Австрії стала назрівати в умах молодих українських старшин австрійської армії (инших молодих українських інтелігентів не було, бо майже всі служили в рядах армії) вже по відомім маніфесті Франца Йосифа з 4. листопада 1916. р. про відокремленнє Галичини. Маніфест сей означав перечеркненнє пляну тодішньої Загальної Української Ради про утвореннє окремого автономного українського краю в Австрії і полишеннє української Галичини під скріпленим польським пануваннєм, бо розширенне автономії Галичини було однозначне зі скріпленнєм польського панування в Галичині.
Та дальші події, а саме смерть цісаря Франца Йосифа і скликанне парляменту новим цісарем Карлом відвернули на якийсь час увагу Українців від акту з 4. листопада. Пішли ріжні обіцянки й торги, справа відокремлення Галичини зійшла з овиду.
Щойно загальноросійська революція, що принесла й воскресеннє України, і приступленнє Америки до війни по боці Антанти розбурхали в Австрії українську суспільність, найпаче ж її молодше покоління. І в краю і в українських полках на фронті й у запіллю і у Відні стало ферментувати, зачалися дискусії, наради, збори.
Вислідом того настрою був революційний військовий гурток у Відні, що оснувався 31. мая 1917. р. Його оснуваннє попередило кілька таємних нарад присутних у Відні українських старшин лєґіону У. С. С. і австрійської армії. Членами його були: Р. Заклинський, М. Опока, С. Безпалько, В. Свидерський і автор сих споминів. Метою гуртка було відірваннє українських земель від Австрії і прилученнє їх до Великої України. Для сеї ціли постановив гурток вести іредентистичну пропаґанду в рядах галицьких і буковинських полків, де до того часу — в противенстві до чеських, югославянських, а навіть польських полків — не було і сліду такої роботи. Гурток передискутував свою програму й поділився на підгуртки з 4—6 осіб. Був плян видати відозву до українських військ австрійської армії із зазивом до непослуху й дезерції 1). Пропаґанда пішла по краю і по наших полках. Багато зробило в сім напрямі ,,оброблюваннє" старшин, що приїздили з фронту на відпустку й переїздили через Відень до Галичини. З відомих причин не вели ми ні протоколів ні найменших записок. Знаю тільки, що подібні гуртки повставали в рядах У. С. С. і в деяких полках. Одначе віденський гурток по кількох (5—6) своїх засіданнях розлетівся. Причиною була небезпека відкриття, бо про гурток стало забагато людей говорити, як також примусовий виїзд деяких членів з Відня.2)
Та кинена раз думка не пропала. Виміна гадок та дискусії не вгавали. Пішли наради і збори у віденськім акад. тов. „Січ", що була тоді під головуванням енергійного 3. Пеленського. Згадаю тут про збори з 25.квітня 1917. р., які ухвалили привіт Головній Українській Студентській Раді Київа3) і збори з 3. грудня 1917. р., на яких ухвалено постанову, що найвищою владою для всіх Українців є Центральна Рада в Київі. Резолюції сих останніх зборів, вислані до львівських українських дневників, польські цензори сконфіскували, а проти учасників зборів розпочалося у Відні слідство за державну зраду. Зачалися ревізії в „Січи" й по приватних мешканнях і тягання до поліції. В українських студентських кругах було бажаннє довести до процесу, який повинен був спопуляризувати нашу справу в Европі, головно ж в очах антанти. Але що кількох учасників зборів належало до військового стану (автор резолюції був також австрійським резервовим офіциром), яким грозив військовий суд, з котрим не було тоді жартів, то Українська Парляментарна Репрезентація постаралася, що слідство припинено.
В другій половині 1918. р. вже було видно, що центральні держави не встояться. Особливо ж Австро-Угорщина посилала ноти за нотами з мировими предложеннями. В місяцях вересні-жовтні воєнний розгром центральних держав висів уже в воздусі.
Українців у Відні було з тім часі небагато, військових ледви кільканайцять. В половині жовтня стали українські військові між собою вже явно радити, що нам робити на випадок розгрому Австрії. Молодші однодушно годилися в тому й настоювали на се, що треба створити українську військову організацію, яка повинна б заложити у Відні перехідну українську військову станицю для сподіваних десяток тисяч поворотців з італійського, альбанського й инших фронтів, зорганізувати українське військове представництво, яке виступило б як рівнорядний чинник при ліквідації спільного військового майна й кермувала б українським військовим рухом у Відні. Скільки глибоко вкоріненої льоялькостії, страху й рабства було ще тоді в декого з наших громадян, свідчить хоч би такий факт: До одної такої наради кількох українських військових втягнено раз також поважного представника нашої професури. Вислухавши нас, об’явив він коротко: „Панове, не забувайте, що ви військові і що ви присягали," при чім зробив увагу, що він, мовляв, робить нам ласку, бо не зробить з сеї розмови відповідного вжитку. . .
Після Української Конституанти у Львові з 19. жовтня пішли події скорим кроком. Треба було скоро рішатися й нам. По 2—3 передвступних нарадах (на яких були 3. Пеленський, В. Біберович, І. Проць, І. Карач, я і ще дехто) скликано 27. жовтня більшу нараду в бічній кімнаті каварні Райхсрату. Зібралося 17 учасників, головним чином військових. Присутний був також сотник В. Байло від Військової Місії Великої України, яка була вже від кількох місяців у Відні. Проводив наради однор. добров. Дрогомирецький. Тут основно передискутовано потребу військового представництва і станиці й вибрано комітет з пятьох членів (Біберович, тоді завідуючий канцелярією У. П. Р., Пеленський, Дрогомирецький, Кобєрський, Кущак), який мав справу повести дальше.
Дня 1. листопада перед полуднем відбулося в українській клюбовій салі австрійського парляменту зібраннє українських військових, головним чином старшин. Між присутними був підполк. (тоді) Варивода і сотник проф. др. Смаль-Стоцький. Прикінці наради прийшов до салі президент др. Є. Петрушевич і заявив коротко отеє: „Дуже дякую вам, Панове, що Ви так скоро зібралися, щоб послужити справі рідної державности. Повідомляю Вас, що якраз вчора сказав я австрійському премієрови Лямашови в присутности п. міністра Горбачевського й мін. Тоґґенбурґа: Бувай здорова, Австріє! Між нами порвані всі нитки. Тепер ми самі будемо рішати про себе!" Сю заяву приняли зібрані гучними оплесками.
Пополудні того ж дня відбулося в льокалі „Січи" велике зібранне (до 100 осіб) під проводом підполк. Вариводи, який і отворив збори. Промовцями виступали: Пеленський, Катамай, Бриндзан, Посацькнй, Кущак, Дрогомирецький. Говорив також проф. Стоцький. Збори визначили українським військовим представником підполк. Вариводу, а Парляментарна Репрезентація іменувала від себе військовим делеґатом (політ.) проф. Стоцького. Командантом української перехідної станиці вибрано поручника Катамая, бо він уже був довший час командантом віденської станиці У. С. С. і добре в тих справах визнавався. Крім сього ухвалено багато инших справ, між иншими висилку військових відпоручників на всі прифронтові збірні точки, щоби спрямовували всіх наших людей до віденської станиці й не дали їм розпорошуватися по чужих націях, висилку делегатів до залізничого полку в Корнайбурґу, де було багато Українців, висилку делегата до Вінер-Найштадту з такою самою ціллю, усталеннє служби по всіх віденських двірцях, виданнє відповідної відозви до українського війська і т. п. Вибрано також відповідні комітети (технічно-орґанізаційний, пресовий, для звязку з краєм). Збори мали бадьорий характер, все ж таки вчувалися тут і там песимістичні нотки.
Найближчого дня зложив я з тов. І. Процем відозву, яку після одобрення през. д-ром Петрушевичом видрукували ми в друкарні Гольцгавзена в накладі 10.000 примірників. При укладанню її було присутних кількох членів пресового комітету. Памятаю, що дискутували ми довго, чи підписати під відозвою „Військова Рада", чи инакше, бо вже тоді побоювався дехто слова „рада" (совіт). Згодилися таки на „Військову Раду", бо виглядало поважніше, як пропонований „Комітет".
Тому, що ся відозва, перша українська відозва до українського війська після розвалу Австрії як історичний документ має свою вартість, подаю тут її текст без зміни.

З рук до рук! З рук до рук!
Жовніри! Українці!

Польське панованнє в Галичині скинено. Українські жовніри і робітники обсадили цілий Львів і всі більші міста Східної Галичини. Українською Галичиною по Сян, українською Буковиною і українськими частями Угорщини править Українська Національна Рада у Львові, яка є тепер нашою найвисшою державною властю. Ми всі підлягаємо тепер тільки її приказам.
Поляки в Кракові не перепускають українських жовнірів. Вони їх роззброюють, обрабовують і задержують в голодї і холоді.
Ми мусимо чимскорше добитися всі між своїх, бо там ждуть на нас. Тому кождий український жовнїр мусить зголоситися до Збірної Станиці української національної армії у Відні, десятий бецирк, артилерійські бараки (їхати трамваєм ч. 67). Там кождий український жовнїр довідається, коли, куди і як переїде до Галичини. Там кождий дістане їду і пристановище.
Жовнїри! Збруї і амуніції не кидати! Держати її як святу річ при собі, бо вона буде нам конче потрібна дома. Нас дожидає ціла галицька Україна. Наша вільна нині рідна земля виглядає нас зі всіх сторін світа!
Ми проливали свою кров і гинули поверх чотири роки за чужу справу. Тепер мусимо піти на поміч своїм батькам, братам, жінкам, своїм краянам жовнїрам, які скинули з себе польське ярмо, щоби на віки його позбутися і добуту свободу закріпити.
Жовнїри!
Коли хочемо вже раз зажити вільним житєм, коли хочемо знищити до тла польську неволю, коли хочемо дістати на власність розлогі панські лани, зрошені нашим потом і кровю, мусимо бути карні і мусимо слухати тільки своєї української власти, якою є Національна Рада у Львові.
Нехай живе Українська Національна Рада!
Нехай живе українська національна армія!
Нехай живе українська Держава і весь український нарід!


Українська Військова Рада у Відні.

Найблищого дня була вона готова і зараз виїхали з нею делєґати на фронт.
„Перед хвилею ще в кіхтях австрійського орла, були ми вже вольними синами України, на службі української армії, зі синьо-жовтими відзнаками на рамени й такоюж розеткою на шапках. Ми їхали назустріч тисячам братів наших з італійського фронту, щоб занести їм радісну вістку: Ви вже не раби, а вольні сини й козаки вільної України.
Серце дріжало на спогад останніх вісток з Галичини: Львів, Перемишль, перші бої Українців за свою волю, перші жертви! Все те неначе лискавиця перелітало серед хаосу думок і почувань. Одно нестримне бажаннє заволоділо душею, чим скорше долетіти до них, росказати їм, показати дорогу та піднести в гору їх прибитого духа!4)
З такими думками й почуваннями їхали наші делєґати сповнити свій обовязок. А обовязок був не легкий, бо наші люде були прибиті, зневірені, перемучені, а до того Поляки, Чехи, Румуни й инші вели між ними сильну аґітацію і тягнули їх між себе. Все ж таки більша частина українських жовнірів прямувала до української Збірної Станиці у Відні й не давалася зводити на манівці.5) А скільки було випадків надзвичайного привязання, глибокої посвяти й пожертвування для рідної справи, сього не счислити. Памятаю випадки, де наші жовніри приїздили на станицю в повнім узброєнню і з крісом під плащем, хоч переходили по дорозі кільканайцять ревізій австрійських військових властей, які всі такі річи конфіскували.
Зараз в перших днях листопада зароїлися артилерійські бараки в X. окрузі Відня (Laaerstrasse), які роздобуто на перехідну станицю для Українців, нашими жовнірами і старшинами. Фізичний стан людей був пожалування гідний, моральний не кращий. Обдерті, голі, голодні, брудні... Тяжко було формувати з них боєві частини.
Зачалися — спершу з великими труднощами й небезпеками — транспорти наших людей до Галичини через Угорщину, почалася праця над формуваннєм відділів для відсічи Львова. Кождого дня відбувалися в станиці великі віча (бесідники: Проць, Білинський, сел. Бариш, Пеленський, Пасічник і инші), на яких освідомлювано людей про вагу моменту, вияснювано сучасне положеннє і взивано всіх до оборони Рідного Краю.
Перший курінь на відсіч Львова в силі 600 людей відійшов в короткім часі під проводом підполк. Кравса, того самого, що вірно витревав до самого кінця і робив відомий відворот через Галичину на Підкарпатську Україну...


______________________________
*) Цю брошурку, видану у Відні 1922 року накладом „Українського Прапора" у Відні, можна вважати історичним документом. Передруковуючи її, зберігаємо мову й правопис ориґіналу. — Ред.
1) Дві такі літоґрафовані відозви видав гурток в копії У. С. С, з них одну зі сконфіскованою промовою посла Загайкевича й коментарем до неї. Відозви сі перевожено в наплечниках до Відня, а звідси на італійський фронт.
2) Гляди: Др. М. Лозинський, Галичина в рр. 1918.—1920., стор. 23.
3) Гляди: „Вістник Союза Визволення України", ч. 148. (18), стор. 23.
4) І. Карач: Спомин з Бреннерпасу в пад. 1918, „Укр. Пр.", ч.23—25., р.1919.
5) Великі заслуги поклало тут від.українське жіноцтво й делєґати робітничих товариств, що перші робили днями й ночами службу по віденських двірцях.

Перший Український Курінь Орловського Ґарнізону

Е. X.
сотник армії УНР


Ніде не прийшлось мені зустріти якоїсь згадки, як під час визвольних змагань, так і після них про український курінь Орловського ґарнізону. Як один з організаторів його, вважаю за потрібне написати про формування куреня, щоб цим дописом залишити пам'ятку по ньому, як тому, що був першим українським; куренем зформованим по революції.
Революція захопила мене в батальйоні для „особого призначення" 203 запасного полку, розташованого в м. Орлі. Батальйон містився в околицях Орла над річкою Окою за П'ятницькою Слободою.
Вояки мешкали в дерев'яних бараках, а старшини в дерев'яних старшинських шатрах, обкладених на зиму дерниною, а для огрівання були поставлені чугунні пічечки на опал вугіллям.
Орловський гарнізон складався з 4 запасових полків та гарматньої бриґади, що разом виносило коло 36,000 вояків, в тому коло 7,000 вояків української національности.
На другий тиждень після революції запросив нас до себе провізор санітарної складниці Орловського ґарнізону Микола Лютий (який в 1930 р. помер в м. Холмі, де і похований на цвинтарі біля Холмського собору). Крім мене прийшли сот. Синиця, пор. Ж. Гасаненко, пор. Тищенко, хор. І. Яценко та однорічник Павловський (останній був підвищений Керенським у прапорщики та займав пост команданта при Центральній Раді).
На цій нараді постановили нав'язати зв'язки з вояками-українцями, які знаходились в частинах, розташованих в м. Орлі, повести відповідну агітацію та почати явочним порядком, формувати при моєму батальйоні перший український курінь Орловського ґарнізону. На це формування я з Лютим заручились згодою командира ґарнізону генерала Конрова та команданта м. Орла полковника Щеглова.
На третій день після наради були надруковані летючки та розіслані по полках зв'язковими, які ті летючки роздали в своїх частинах воякам-українцям та розвісили у сотнях своїх частин. На п'ятий день після того був зформовании курінь в складі 1009 старшин, підстаршин та бійців, в тому числі 3 білорусинів. Більшість була підстаршинського складу, а то завдяки тому, що українці здебільша старались перейти службу в учбових командах.
До куреня зголосились переважно національно свідомі вояки.
В той час, як в рядах російської армії панував повний розклад і солдати цілими днями вештались по вулицях міста, вояки українського куреня щоденно регулярно відбували військові вправи і їх не було видно на вулицях. Вояки куреня були здисциплінованими та їх можна було відразу пізнати по блакитно-жовтих стрічках, якими були обшиті обвідки їхніх шапок („безкозирок"). Своїми здисциплінованими вояками курінь служив за зразок і за погрозу для всього Орловського ґарнізону, бо досить було будь-котрому з командирів полку, коли на нього насідала розполітикована маса, покликатись на те, що він викличе український курінь для заведення в полку порядку, то вояки заспокоювались та чимскорше відходили до своїх приміщень.
Курінь був умундурований, як кадрова частина мирного часу, а то завдяки тому, що я особисто їздив по полках та збирав найкраще обмундурування для бійців свого куреня.
Прийшов час, що треба було вибирати делегатів на Перший військовий з'їзд. Від Орловського Гарнізону був вибраний я та однорічник Павловський.
Після закінчення військового з'їзду полковник інженерних військ Пількевич просив мене, щоб я залишився на деякий час при Генеральному Секретаріаті та виїхав на 13 травня до Чернігова, де перевів би формування „явочним порядком" 2 полку ім. Петра Дорошенка. Попередив мене, що на залізничних стаціях уже тиждень як висять про те оголошення. Зформований полк 28 травня був завантажений на пароплави та вивезений до Києва, а я вернувся до Орла до свого куреня.
3-го червня одержав я телеграму з мобілізаційного уряду в Петербурзі, де наказано мені 5-го червня завантажитись з куренем на стації Орел та вирушити на відтинок Українського фронту до 10-го запасового полку в Шляхтинцях.
5-го червня перед вимаршем з кошар відправлено Молебень і водночас посвячено прапор, який вручили куреневі українці, замешкалі в Орлі та українські селяни, які замешкали в селі за 12 кілометрів від Орла. Селяни приїхали в українських народних строях та відпровадили курінь до завантаження в потяг на двірець.
Після заладування куреня потяг вирушив в напрямку на Брянськ. Всі наші домагання, щоби наш потяг направлено через Київ, не увінчались успіхом і курінь мусів їхати шляхом на Брянськ, Гомель, Коростень та Шепетівка. На двірці Шепетівка дано сиґнал до від'їзду потягу на Збараж, як тут же затримано потяг, а командант двірця Шепетівка повідомив мене, що якраз дістав розпорядження зі Штабу Західнього фронту скерувати наш курінь до Вінниці в розпорядження командира 15-го рекрутського запасового полку, бо на фронті почався відворот наших частин. Як тільки курінь приїхав до Вінниці, я зголосився до командира 15 рекрутського полку, який містився навпроти залізничного двірця та був розташований в польових шатрах. Я для свого куреня зайняв проти двірця новозбудований збіжевий магазин, який був ще без дверей. Курінь вигідно розмістився в магазині, провізорично закривши дверні отвори.
Через тиждень після приїзду до Вінниці почали прибувати туди маршові сотні, зформовані з українців в різних місцях російської держави, включно з Сибіром. Як пригадую собі, було зібралось до нашого від'їзду 39 сотень.

вівторок, 25 листопада 2008 р.

Плетений Ташлик

МЕМУАРИСТИКА

В. Сімянців

Виконуючи окреме завдання, після трьох днів не розсідлуваних коней і не мавши більших відпочинків, як дві-три години, приєдналися ми до своєї сотні. Було це в районі Ново-Українка — Плетений Ташлик.
В обставинах очікування бою таке „підкріплення" сотні зовсім її „розкріплювало", як би так можна висловитися. Ясно, що кожний командир намагається позбутися такого небезпечного балясту. А відпочити не було ані місця, ані часу, бо все в русі. То вже не знаю, кому прийшла спасенна думка — відрядити нас, стомлених до крайніх меж і на конях, що ледве волікли ноги, прикривати обоз — мабуть дивізійний. Обоз той — вуж на декілька верст довгий і зі швидкістю черепахи напідпитку — повзе і крутиться на всі боки.
Приїхали, зголосилися і то: куняючи на сонних конях, то самі тягнучи в поводі їх, плентаємося обабіч дороги. А що були таки дуже голодні (вояк як студент — вічно хоче їсти), просили старшину полковника, який, мабуть, був начальником цього малорухливого
слимака, чи може має щось дати нам їсти.
Спереду нас, недалеко, йшов піхотинець з військовим мішком на плечах і буханцем хліба під пахвою. Полковник мовчки показав рукою на ту хлібину і вже не тямлю хто з нас „ненароком" штовхнув своїм конем бідного піхотинця і що хлібина вилетіла йому з-під пахви і опинилася у нас. Ми не мали тоді докорів совісти, коли по клаптикові хліба ділили буханець між себе, але кусок, що дістався для кожного — як псові муха.
Пообіцяв полковник нам послати їжу, а сам поїхав. Так не бачили ми його більше як і їжі. Хоч, мабуть,він таки і не винен в цьому.
Тягнемося далі з лівого боку обозу „по одному". Нарікаємо на голод, на службу, бо оце вперше нам „припала честь" прикривати обоз. Помалу їдучий обоз, здавалося, більше стомлює, як вільна їзда. Їдеш, чи йдеш — стій! Проїхали трохи — знову те саме. Смиканина така, — чекай, поки обоз приїде, це нещастя нашої армії. Не любили ми обозу, не був у пошані.
В'їхали в долину. З лівого боку підвищений терен лагідним горбом, а з правого боку поля, луки, левади. Обабіч дороги рівчак з порослими вербами та кущами берегами. Все замерзле і під снігом. Мабуть по горбу йшла дорога, бо майже рівнобіжно і проти нас показалася колона кінноти. Якийсь, короткий час, обоз і колона посувалися проти себе.
Колона кавалерії зупинилася. Уже хтось пізнавав який то полк, дехто називав і окремих старшин, ніби ії пізнав. Колона кінноти може соток зо дві чи й більше. За колоною показалися тачанки з кулеметами.
Все це ми розглядаємо — подобається: гарні коні, браві їздці. Видно дисципліну, лад добре тримають. Потім, бачимо, відділилися два їздці від колони і попрямували до обозу. Бачили ми, як повернулися ті їздці і як „били під дашок" командирові. Дуже нам подобалася картина і все більше пізнаємо своїх знайомих.
Уже від нас до них може яких двісті кроків. А обоз собі повзе.
І аж затріщали кулемети по нашому обозі і по нас — тоді всі нараз знали, що це ворог і напевне денікінці.
Кулемети урвали! І під „Ура!" понеслася з горбка лава — ідеальні умовини для атаки, не тільки проти обозу.
А в обозі, цьому разку намиста, нанизаного на дорогу, ніби хтось раптом перетяв нитку. І розкотилися вози у всіх напрямках, займаючи все більший і більший простір, як олія на воді, стримуючи і розстроюючи атакуючих, але й унеможливлюючи будь-яку організовану оборону. Більшість втікали праворуч, до левад, але оскаженілі коні несли кого куди, а то й під ворожу шаблю.
Їхали ми перед тим, як уже я згадував, „по одному", — дорога була вузька. Старшині, — не пригадую хто нас тоді вів, — повелося утримати лад на якийсь момент. Але налітаючі вози розрізали нас. Та й мусіли ми вступатися возам, коли не хотіли, щоб нашим коням поперебивали ноги. Оглядаючись на своїх і старшину, ми пробивалися на вільне місце, але його не ставало так скоро, як раптом створювалося. Як з-під землі виринали із-за кущів вози, розсипалися ніби в лаву, налітали інші підводи, все це мішалося, ламалися вози, падали коні, бігли люди. „Столпотворення вавилонське". А ще тепер, коли денікінці били внизу, їхні кулемети через голови їхніх обстрілювали простір праворуг від дороги. Порівняти з будь-чим це було не можливо. Я таке вперше в житті побачив.
Спершу нас було чоловік п'ять чи шість, — трималися сяк-так купи. Розрізали вози і нас. Лишилося троє: Іларко К., хтось, не пам'ятаю, і я.
Ще видно було окремих денікінців, що зарвалися далеко вперед, але осаджували коней і верталися, — бо попадали під обстріл своїх же кулеметів, що з горбка густо кропили долину.
Поцілена кулею, під Ларком впала кобила.
Затримати когось, щоб положити сідло, промовляючи на розум, було неможливо. Прийшлося вжити сили. Той третій перегородив дорогу якомусь возові, що мав прив'язані ззаду коні, а я одрубав гамбур. І вже Ларко знову козак, і вже мабуть судила йому доля, він знов на кобилі.
Все оте не тривало довго. Денікінцям, мабуть, було ніколи, зникли так само скоро і кудись, як і з'явилися відкільсь. Зібралися і ми, на диво всі цілі. А тільки Ларко потерпів, та й то ні — нова кобила була ліпша, а що трохи побігав з сідлом на спині, так через те й розворушився. І от знову цікаво: де була ділася втома і у коней і в людей?! Я свого Мудея мусів тримати ввесь час, ото так розгарячив його вогонь і оте все, загально — „не розберу що". Пооживали і коні інших. А був це тільки вступ до Плетеного Ташлика, — квіточки, а ягідки пршйшлося зажити пізніше.
В Плетеному Ташлику зайняли квартири. Поралися біля коней. Готувалася вечеря. Мали курку навіть їсти. Полк увесь був там. Глибоко переконані, що ми уже, на сьогодні, маємо свою порцію воювання відробленою — поустроювалися на відпочинок.
Та ба!
Сурмач ніби хотів роздерти трубку, чи свої легені, дув — „Алярм!" і змивав втому, що була знов налягала. Як викупані по добрій ночі, сідлали ми коней і вискакували на збірні пункти.
Ніч. Темно.
Не видно нічого, тільки сніг, під ногами муттю сіруватою відбивається. Нічого не знаємо. Виконуємо тільки команду — „3-права по два" і на рисях в темну ніч!
— „Куди?"
— „А хіба не один дідько — куди?"
Один у одного питає і якось отаку дістає відповідь. Хіба дехто примастить відповідь додатком, що їдемо, чи на христини чи на весілля чортяче. Але за мить уже ніхто нічого не питає — заборонено говорити. Тільки шархання кінських копит по розтовченому снігу.
І виїхали в чисте поле. І розсипалися в лаву. І то на віддаль один від одного так, щоб тільки чули (скорше уявляли), бо бачити дальше кінських вух було неможливо. Але щось там з боків маячило ніби. На фланзі зачмихала льокомотива. Підповзав большевицький броневик. Перед нами була залізниця. Обережно посувається броневик, ніби нюхаючи повітря. А ось уже повзе попри нас.
„Вперееед!" „Слааава!" і пішли ми в атаку на броневик.
Скаже хтось — брешу. А от хрест святий, було то так! А ще ж і живе наш командир, дай йому Боже здоров'я, полковник Петро Дяченко, що водив нас у цю атаку сам, як і завжди спереду.
І скажіть, дозволю я вас запитати, якщо комусь прийдеться колись читати оце. Скажіть — скільки є на світі таких щасливих людей, щоб їм захотілося (тільки захотілося!) дзенькнути шаблею по броневику ? Захотілося б цього хоч би сидячи у затишному теплому кутку .. .
Броневик пустив на нас свою начинку-шрапнелю в перемітку з кулеметним вогнем і таки густеньким.
Було дуже темно. І слава Богу, що було так.
Потім оповідали, що все завинило те, що большевицький броневик „не зауважив" ніби розірваної нашими підривниками рейки і проїхав те місце сюди і назад. Тож і радили, щоб удруге не тільки підривати залізницю, а й лишити, добре освітлений вночі такий остерігаючий напис: „Стій, броневик! Підірвано!"
Хто з'їв нашу вечерю — не знаю, бо після тієї атаки нас розташували в іншій вулиці. Чергуючись на варті біля коней, ми дістали дозвіл тільки заходити, у визначені хати, щоб погрітися.
Заліз я до хати. Люду — повнісінько. Вибрав місце на скрині, що мала таке округле віко, і ліг поперек між двох, що вже переді мною вибрали те горбате ложе. Уже не хотілося нічого, тільки заплющити очі, забутися — четверта доба майже без сну.
І от уже, коли свідомість, так м'якенько кудись сповзала — чую кличуть. Чую, а піднятися так важко і дурю себе, що це ж тільки сниться.
Порядний штовханець і я сповз зі скрині — любезний побратим радить прокинутися — „Пан бунчужний же кличе!".
Став. Ледве утримуючи тяжкі віка, щоб не склапували.
— „Поїдеш.... і т. д., а з тобою Михайло Р".
— „А кінь?"
— „Ваші коні у цілій сотні в найліпшому стані. Нікого більше послати. Наказ пана сотника".
„А, Соловйов" — усміхнувся я десь там, щоб і сам не бачив.
Уже і Михайла розштовхали — теж „бадьорий", аж хитається.
Вислухали ми наказ. Якісь там версти проїхати по дорозі, що є продовженням цієї вулиці. Потім кудись там повернути. Ще якісь версти їхати до ліска, чи кущів. І от там мають стояти гарматчики. Якщо з пам'яттю все гаразд — мав то бути кінно-горний дивізіон полк. Алмазова.
— „А коли ж останні відомості про гарматчиків?" — питаємо.
— „Вже декілька годин старі — ще з дня".
Далі наказ: найшовши гарматчиків, повідомити командира (мав би то бути полк. Алмазов), що загальний шлях посування Армії змінений і передати новий напрямок руху.
За селом Михайло: — У сотника Соловйова ми все на списку перші. І так же хочеться йому позбутися нас. Та багато нас — всіх таки не віддасть чортові в зуби ...
А все ж знайшли ми ті кущі, чи гайок, знайшли сліди, де стояла батерія, а от куди вирушила — ніякого сліду. Погнали (правда дуже помалу) коней по шляху попереднього пляну пересування. Доїхали ночі. Ранком відпочити мусіли. Та все одно коні ледве тягли ногами, а ми сяк-так трималися в сідлах. А коли сон перемагав і засинав чоловік сидячи в сідлі, — кінь ставав. Заїхали в село. Через село гарматчики не переходили. Це ж напрямок руху попереднього наказу.
Де шукати?
Шукали гарматчиків слідуючий день і ще день і ніч, а батерія, як у воду канула, а це не голка ж!
Дуже хотілося знайти. Та й знали, що Соловйов нашу невдачу використає проти нас усіх.
Довго ще, і не ми одні, розшукували батерію, а знайшлася вона сама за пару довгих тижнів.
Уже тоді, від того, пройшло чимало часу, як один випадок пригадав мені отих пару „слизьких" хвилин під Плетеним Ташликом.
Знов десь гонили нас наші воєнні будні. Не з цілою сотнею — відділом чоловік 10-12 виконували якесь завдання. Щоб перепочили коні, стали ми в розташуванні якоїсь частини. Ніч. Коні годуються. Вільним від сторожі біля коней дозволено відлучитися на якийсь там час. Бачу, ватрочка маленька. Навкруги стоять люди — гріються, чи може, щоб комарі не кусали. І таким же таки добрим тютюном заносить від ватри. Підійшов. Чемно привітався та й кажу:
— „Що то за аромат від ваших цигарок, і не курячий захотів би потягнути".
— „А ви курите?" — Бачу кругом старшини.
– "Коли мав, так курив" — відповідаю. А була то свята правда: у цілому роз'їзді не було кришки тютюну і давно вже витрусили кишені, де колись тютюн був.
Почастували. Питають, а яка ж це частина, — бачачи „чужого".
Я зголосився, як статут каже. А хтось з гурту:
— „Як? Як прізвище?"
Я знов назвав себе.
— "А ще когось ви знаєте з таким прізвищем в Армії?" знов питає.
— „Брат мій десь має бути в Армії — та від осени 1918 не можу про нього нічого довідатися" — відповідаю.
— „Під Ташликом же ваш полк був!"
— „Був", кажу, а під серцем „тьохнуло".
— „Так там і загинув один Сімянців".
— „Старшина?", питаю — може ж таки не брат.
— „Старшина — хворий був тифом, в обозі лежав, а як денікінці пішли в атаку, віз перекинувся і він лишився лежати на снігу. Потім його знайшли вже мертвим. Там у Плетеному Ташлику і поховали".
Тяг я цигарку, аж пищала.
— „Ви його добре знали?" — розпитую далі, сподіваючись почути щось — бо не міг вірити.
— „Як його звали?"
— „Здається Ростислав!, — чи так, панове? — звернувся той старшина до решти. Декілька голосів підтвердило те. Всі дивилися на мене.
— „Мій брат Олекса. Ми з Харківщини".
— „І Ростислав був з Харківщини" — хтось сказав з гурту.
Дальший опис розбігався з подобою Олекси. Думав я часто про те, та й тепер згадую, але між ближчою ріднею Ростислава не пригадую.
„Мир праху Твоєму, Ростиславе!"
А все ж сумнів, час від часу тьмарив, аж до літа 1920 року, коли
таки Олекса, живий та здоровий і, теж після тифу, мене знайшов.

Липень 1962.

Наскок на місто Грубешів 27-28 травня 1946

Юрій Тис-Крохмалюк

Одною з найбільш характеристичних акцій УПА, був наскок на місто Грубешів, переведений 12 місяців після закінчення світової війни. Докладніший бойовий звіт заховався в архівах УПА, так, що можемо слідити і аналізувати цю акцію цілком докладно. Наскок переведено більшими силами і на спілку з польською повстанською організацією ВІН* проти російських і польських ворожих військ.
Завдання: наскок на місто Грубешів мав на меті:
1. заманіфестувати співдію українського і польського підпілля проти комуністичних збройних сил,
2. стероризувати ворога несподіваним наскоком, на місто, що лежить у граничному районі поміж Польщею і СССР,
3. стероризувати переселенчу акцію населення,
4. стероризувати міліцію, складену з різних міських елементів під тиском комуністичного режиму.
Положення: місто Грубешів лежить між більшими містами від сторони Польщі: Холм, Люблин, Краснистав, Замостє, Томашів, і від сторони СССР (Української ССР) Ковель, Володимир-Волинський, Луцьк, Радехів, Львів, Рава Руська. Границя обох держав проходить попри Грубешів. В усіх вищеназваних містах були розміщені сильні військові залоги ворога. Місто лежить над багнистою рікою Гучва, околиця низинна і покрита кущами і лісами. Великі ліси тягнуться далі від міста з півночі і північного сходу, менші (Метелинський і Теребинський ліси) з півдня і південного заходу. Наскок на Грубешів означав акцію на місто, що знаходилося в центрі великих ворожих військ, розташованих на пограниччі і у вищезгаданих містах. З цієї причини залога Грубешова почувала себе безпечно і не мала потреби виставляти особливі сторожеві застави довкруги міста. Небезпеку для повстанських військ становила сильна російська і польська залога міста і можливість допомоги ворогові з поблизьких міст. Ці умовини вимагали сильної конспірації і використання моменту заскочення.
Сили ворога: згідно з розвідкою, яку перевели органи ВІН, в місті кватирували:
1. Російське НКВД 150 вояків в мурованих домах, хоронених ровами і дротяними засіками і численними стійками поза міськими укріпленнями**.
2. Уряд публічної Безпеки (УБП)60 люда в мурованому будинку за муром 2 метрів висоти і дротяними засіками.
3. МО (міліція) 60 осіб у двох будинках.
4. Боївка 20 вояків,
5. Боївка охорони команди міста 40 вояків.
6. Виселенча комісія 12 людей, узброєних в пістолі***.
7. Три сотні польського війська, яке кватирувало за містом.
8. Дім польської робітничої партії (замаскована комуністична організація) з невеличким числом узброєних людей.
Усі доми з залогами були розміщені у західній частині міста близько себе. Військо польське кватирувало на сході поза містом, і згідно з запевненням ВІН, мало бути невтральним в часі акції. Уже факт, що комуністи не вжили військових частин до оборони і сторожевої служби впевняло командирів УПА, що військо є для комуністів непевним елементом.
Разом ворог начисляв 342, а може 442 вояки, не враховуючи польського війська.
Союзні сили повстанців:
ВІН:
1 сотня коло 120 вояків.
УПА:
1 сотня бойова 120 вояків,
15 вояків — бойовий відділ командира Я.,
20 вояків — відділ СБ (Служби Безпеки) командира О.,
20 вояків — відділ командира Б.,
З ланки (18 вояків) з торпедами****,
ЗО вояків резерви. Разом усіх около 223 вояки.
Союзні сили становили разом 343 вояки.
Плян акції: дня 18 травня на спільній нараді командирів УПА і ВІН, поляки запроектували були спільну акцію на місто Грубешів. Обі сторони погодилися на дату з 27 на 28 травня вночі. Більшість завдань бойової акції взяли на себе командири УПА. ВІН, який мав завдання розвідки, застав у місті і в терені поза ним провідників, які були ознайомлені з топографією міста й околиці. Представники ВІН передали пляни міста, з зазначеними будинками і місцями опору ворога і подали стан ворожих сил. Усталено розпізнавальні знаки і визначено докладно розчленування бойових груп; це було дуже важливим пунктом нарад, бо ворожі будинки, розміщені побіч себе, утруднювали свобідну діяльність поодиноких груп. Для розрізнення, польські повстанці мали біло-червоні опаски на рукавах, українські — білі.
Остаточне подрібне розплянування вирішено устійнити на нараді представників в останньому дні перед акцією.
Відправа старшин УПА відбулася 24 травня. Устійнено розвідкою УПА, що в місті знають про акцію деякі люди з польського населення, поінформовані людьми ВІНу. Ця вістка викликала потребу особливого забезпечення акції, та її переведення. Справу безпеки акції передано досвідченому членові ОУН — Пр. Збірку відділів назначено на день 25 травня, при чому до наскоку вибрано вояків з великим бойовим досвідом. Перегляд відділів відбувся 26 травня, а вночі повстанці вирушили на збірний пункт у лісі, біля моста над р. Гучвою, 6 км на захід від міста. Відділи УПА забезпечилися негайно з усіх сторін бойовими заставами і ждали союзників. Над раном приїхав представник ВІН і переказав, що відділи ВІН є в лісах в околиці, о 12 год. приїдуть командири ВІНу, а вечором повстанці.
Старшини ВІНу приїхали в означеному часі. Це були: командир повстанців капітан, командир резерви капітан Вк, шеф штабу капітан Вр, командир акції в місті пор. М,, командир застав пор. С. Деякі були одягнені в цивільні одяги. На відправі поляки зголосили, що беруть на себе застави поза містом, знищення УБП і ППР та роззброєння МО. Вони теж дадуть провідників для відділв УПА в місті. Ще раз запевнили, що відділи Війська Польського не візьмуть участи в боях. Опісля обговорено подрібний плян акції:
1. Наступ на НКВД переведуть відділи УПА силою 120 вояків з двома звенами торпед.
2. Обстріл з крила — боївка УПА — командир Я.
3. Наступ на УБП — бойова група ВІН 25 вояків і торпедне звено УПА.
4. Наступ на МО — відділ ВІН.
5. Наступ на виселенчу комісію — відділ УПА Служби Безпеки — 20 вояків, командир О.
6. Очищення приватних мешкань УБП перебирає відділ ВІН з 10 вояками, і 2 вояки
УПА.
7. Знищення будинку пошти і застав НКВД, щоб забезпечити себе перед окруженням —
бойовий відділ УПА, командир X.
8. Застава на холмському мості — боївка Служби Безпеки УПА.
9. Забезпечення від батальйону війська польського — відділ УПА, командир Б.
10. Застава в Метелинському лісі — відділ ВІН, 25 вояків.
11. Застава на перехресті шос Грубешів-Холм і Грубешів-Городло — відділ ВІН, 25 вояків.
12. Застава від сторони Сокаля в селі Черничин — відділ ВІН, 20 вояків.
13. Малі застави в районі поза містом, по кілька вояків — ВІН.
Військо поділено на групи і визначено завдання кожній з них. Видано теж відповідні накази приготовані на всякі можливості, навіть зі сторони польського війська.
Командиром відділів УПА призначено ПР., відділів ВІН капітана Вк.
Під вечір прибули польські повстанці, а з ними політичний референт підпілля з Варшави. Кілька годин призначено на взаємні розмови вояків. У звіті читаємо:
„Між нашими стрільцями і ВІН'у почалися розмови, пізнавали себе, оповідали про минуле, коли ще були ворогами".

Перебіг акції:

Відділи УПА вирушили в сторону міста: запляновано, що усі мають зайняти вихідні становища о год. 24.05. Місто було спокійне, ворожі забезпечення не завважили нічого. Відділ УПА „Вовки І" зловили в марші наближення п'ятьох вояків міліції. Цей відділ УПА спізнився на своє місце призначення, бо провідник заблудив і вони знайшлися в місці, де могли бути обстріляні ворогом і своїми. Ситуація була тим прикріша, що саме „Вовки І" мали почати наступ на будинки НКВД. Врешті о год. 1.30 вони зайняли становища проти НКВД з півночі. Інша група УПА підсунулася з півдня і під самі дроти, а деякі дісталися в самі окопи. Будинки оточено півколом,приспособлено торпеди. Наступ почався обстрілом з торпед. Вистрілено 6 торпед, з того чотири цільні. Будинки розбито, НКВД-исти почали оборону з кулеметних гнізд, але їх знищено гранатами і перехресним вогнем. Залишився тільки один ворожий кулемет, який деякий час стріляв у східньому напрямі, де не чинив ніякої шкоди, врешті і його знищили повстанці.
Деякі вояки НКВД почали втікати у східню сторону міста, разом з вояками Уряду Польської Безпеки, їх обстріляли повстанці з кулемета.
Уряд безпеки знищено з залогою; декільком вдалося втекти. Повстанці УПА випустили політичних в'язнів і спалили поліційні акти. Повстанці ВІН з особливою мужністю йшли у бій і здобули будинок наступом на ґранати і багнети.
Будинків міліції і переселенчої комісії не вдалося здобути. Виявилося, що вони були сильно боронені машиновим вогнем.Зате знищено вповні будинок Польської Робітничої Партії, зліквідовано комуністів, що були всередині, знищено пошту.
Акція тривала около 1 1/2 години. Вистрілом ракети відділи повідомлено про відступ.
В місті стояла невелика військова група совєтських вояків, які прибули до міста з Німеччини, повертаючись до СССР, около 40 людей з танкеткою. Ця танкетка вступила в бій з відступаючою групою „Вовки І". Там загинув майор НКВД і три вояки.
Втрати повстанців: УПА — двох убитих, двох ранених; ВІН — 4 убитих, 5 ранених.
Втрати ворога: понад ЗО і кілька цивільних комуністів з Робітничої Партії. В будинках НКВД втрати поважні, але не стверджено чисельно. В полоні 5 вояків міліції.

Відворот:

Згідно з наказом війська, повстанці відступили з міста. Відділи УПА перейшли до Метелинського лісу, але на збірному пункті залишили охорону, бо останній відділ Служби Безпеки, який крив відворот, ще не вийшов з міста.
З Грубешова наспіла тимчасом погоня польського війська. Після перестрілки в Метелинському лісі, відділи УПА перейшли до більшого Теребинського лісу. Вони не мали завдання встрявати у бій і тому старалися відв'язатися від ворога. Це вдалося аж другого дня після бою в Теребинському лісі.

______________________
*) Польська підпільна збройна організація "Свобода і Незалежність" — "Вольносьць і Нєподлєґлосьць".
**)В бою з УПА 14 травня дістався до неволі НКВД-ист, який зізнав, що залога будинків складається з 250 НКВД-истів.
***)В часі акції виявилося, що будинок переселенчої комісії був сильно боронений кулеметними гніздами, чого польська розвідка не знала.
****) Торпеди, це повстанська назва на ручну ракетну зброю німців, яка залишилася масово після відступу німецьких військ і була замагазинована членами ОУН і відділами УПА. Сила пробою — 250 мм панцерна бляха.

понеділок, 24 листопада 2008 р.

Оксана Рудакевич "О пів до другої години..."

(З нагоди 20-річчя постання 1 УД УНА, 2 лютого 1963 р.)

Подія це була великої ваги.
Ні жарт, ні псоти!
Для українських ревних патріотів,
Що в запічку сидіти не хотіли,
Ні коло жінки грітись, ні бавити дітей,
Яким неволя й гніт у серці кров'ю обкипіли
Таким ввижалася свободи візія.
То кличка шекспірівська
„бути, чи не бути нам!"
Ходила між братів,
То висіла в повітрі,
снувала між хати,
чіплялася плотів —
Творилася Дивізія!
Гей, всяк, хто жив, у кого руки дужі,
Кого не страшать сни кривавих жнив,
Кому світанок волі не байдужий,
Ставай в ряди,
Іди!
І ми пішли — такі, як ти, як він,
Як брат мій, як товариш,
Чи з міста, чи з села,
Чи з гір, чи з полонин,
Підгір'я, чи долин —
Страхом, чи смерти маривом ти їх не вдариш.
Пішли назустріч сонцю золотому,
У соняшну вступили візію,
Пішли в Дивізію.
Ну і почався наш аркан кривавий,
Ще здосвітку, ще зранку,
На зорі, на світанку,
Одної дощової днини,
О пів до другої години.
Танок пекельний був —
то раз гопак огнистий,
То козачок, дрібушка, чи чардаш,
То знов кадриль, повільний, як конання,
Та кожний наш!
Гарячий і тремтливий, як кохання.
— Прощай, матусе рідная моя!
Тобі вже кучерів моїх не розчесати!
— Здорова будь, дружино вірна, бойова,
Що плід сподіваний під серцем носиш;
Твій муж і батько поклався гордий спати,
Бо знає, що в світлицю його вже не запросиш.
Ні довго, ні коротко тривала ця забава.
Кому здалась моментом,
Кому цілим століттям.
Ввійшли у книг сторінки, як невмируща слава,
Що чуйно спить, покрита
смерековим вже віттям.
Для нас її початок і кінець
Одної дощової днини,
О пів до другої години.
То для дітей і внуків наших, чи правнуків,
Для тих, кому ще серце не затвердло,
У кого ум ясний і дужі руки,
Кому бажання волі не завмерло —
Для них, напевно, буде час той сам,
Що й нашим був колись батькам, братам.
Це буде соняшної днини,
О пів до другої години!

____________________

Сьогодні в нас Дивізії двадцятьріччя,
Не парастас, не поминки плаксиві!
Ми лиш згадаєм тих, що за стрілецький звичай
Свої буйні чуприни дали рідній ниві,
їм „Отче Наш" і „Вічну Пам'ять" тихо скажем
І плакати не будем.
Ми з пам'яті ніколи їх не змажем,
Ми лиш дітей учити будем,
Гляди ж, сину,
Ти рідній справі, як тамті, будь вірний до загину,
Щоб, як почув
„прийшла хвилина, час іти до бою",
Щоб ти, мій сину, вже не знав спокою —
Та не прогавив тієї пам'ятної днини,
Як всіх позвуть
о пів до другої години!

неділя, 23 листопада 2008 р.

Від Армії УНР до УПА

МЕМУАРИСТИКА

М. Омелюсік
полковник Армії УНР і УПА


Уривок із спогадів
присвячений ген.-хор. УПА Гончаренкові-Ступницькому


В липні 1941 року група нас, волиняків, поверталась з еміґрації з Холмщини додому. На ст. Рівне (Волинь) ми були свідками зворушливої сцени, як несподівано зустрівся батько з сином, які думали один про одного, що вони не живуть. Це була звичайна на ті бурхливі, жорстокі, гірше як татарські часи, історія. Коли 1939 року большевики „визволили" Західню Україну, колишньому полковникові Армії УНР з родиною не можна було скористати з „щасливого життя" під опікою мудрого Сталіна і з дбайливого піклування краси й гордости СССР — НКВД. Полковник разом зі старшим сином постановив пробратись за кордон, до Польщі. Це можна було зробити лише „на зелено", а в той час вже „на біло", бо випав сніг.
На кордоні полковник і його син йшли у деякій віддалі один від одного, але натрапили на пограничну сторожу, яка несподівано відкрила вогонь. Полковник був ранений і впав, і коли сторожа підійшла до нього, син, непомітно лявіруючи поміж деревами (це було на узліссі) утік. Батька привели на пограничний пункт, де він, не зауваживши сина, думав, що його вбили, тим більше, що бачив, як після перших пострілів син упав.
Син полковника повернувся додому, до Рівного, де не застав матері з молодшим братом, який при його відході був хворий і мати лишилась була при ньому. НКВД їх обох, не зважаючи на хворобу обоїх, вивезло в невідомому напрямку. Він ще раз вибрався в далеку дорогу і на цей раз йому щасливо вдалося перейти кордон, а що за кордоном не отримав жадної вістки про батька, думав, що його вбили.
Полковника, після довгих допитів в Білостоці (там вони переходили кордон) посаджено у в'язницю Бересть-Литовської твердині. У слідстві він зізнав, що він поляк, вертається додому, до Варшави, і за ввесь час перебування в тюрмі нікому не зрадив, хто він, та говорив лише по-польськи. Дуже боявся, щоб уві сні себе не прозрадити. Проте його засудили на 8 років примусових робіт за нелегальний перехід кордону і він ждав на вивезення. Але вчасного ранку 22 червня 1941 р. на твердиню Берестя посипались бомби і вже після полудня звільнились усі в'язні, які лишились живими після бомбардування. Енкаведисти не вспіли вимордувати в'язнів, як це вони робили у всіх містах Західньої України при відступі. Таким чином полковник врятувався від нехибної смерти і приїхав до свого гнізда в Рівному.
Син за допомогою громадянства вчився в Українській гімназії в Холмі, опісля при кінці липня 1941 р. виїхав на Волинь і несподівано — як ось сказано на вступі цього спогаду — зустрівся з батьком на станції Рівне.
Минуло два роки. Після двомісячного перебування в частинах УПА в Антоновецьких лісах на Крем'янеччині, я був покликаний до Штабу УПА-Північ. Подорож партизанськими шляхами була надзвичайно цікава. Треба було їхати ночами, а вдень відпочивати. Перший відпочинок був на хуторах коло села В. Тут на лісничівці був зв'язковий пункт Славка. Що сталося з цим невтомним і безстрашним працівником-вояком — не знаю. Коли я проїжджав цією дорогою другий раз, він після трьох попередніх ран мав чотири нові, проте, хоч плював кров'ю, до шпиталю не пішов і поля бою не покинув.
У той же час через цей пункт перекидався в рейд на схід курінь Неґуса з округи Енєя. На пункті зібралося багато людей, щоб спрямуватись за призначенням. До центру їхали я, два лікарі, кооператор (Зубатий) і сестри. Над вечір зібрано коло 200 підвод. Зв'язковий мусів усе полагодити, зібрати підводи, розташувати переїжджаючих, дати їм нічліг і харчування і одночасно подбати про їх безпеку. Переїхавши вночі залізницю Здолбунів-Шепетівка, ми розійшлися: курінь подався на схід, а ми на північ. З нами їхав також командир УПА-Північ Охрім-Савур, людина інтелігентна, років понад 35, низького росту, русявий, з синіми огима. Енергія у нього була надзвичайна. Він мотався по Волині день і ніч, не злазячи з підводи. Багато разів був близький смерти. Він і провадив нас з собою.
Як відомо, в терені були визначені зв'язкові лінії, по яких скеровувались транспорти від зв'язку до зв'язку. Для забезпегення від несподіванок і нападів, транспорти і військові відділи пересувалися по устійнених партизанських шляхах, що були скриті перед ворогом, а небезпечні місця, як переїзди через шосу або залізницю, спочатку забезпечувались військовим відділом, що займав позиції по обидвох боках перехрестя, а тоді транспорт перетинав цей шлях. Часто охорона залізниць, хоч і бачила пересування партизанів, але мовчала, притаївшись, бо боялася, або була в змові з партизанами. В останні часи так поводились мадяри.
Подорож до Центру тривала тиждень. Цей тиждень був повний вражень і цікавих спостережень. Всюди функціонували підпільна адміністрація і зв'язок, що діяв дуже справно. Створено підпільну державу в явній державі. Але різниця між ними така, що послух для офіційної держави був симульований, а накази чинників підпілля виконувались беззастережно. Коли офіційні начальники громад (солтиси) отримували якісь накази від німецької влади, то їх не виконували без порозуміння з підпільними станичними. Словом, моральна підтримка народу в боротьбі проти окупантів була абсолютна. Та підтримка виглядала би цілком інакше, коли б населення не симпатизувало УПА.
І мені прийшла на думку різниця між настроями в роках 1919-20 і тепер. Тоді Волинь своєю національною свідомістю була далека від теперішньої. Попри високу національну свідомість виходців з села — нижчої інтелігенції, нарід у своїй масі був байдужий, а були випадки, завдяки зручній агітації червоних, явних виступів зі зброєю проти нашого війська й „буржуазної" Центральної Ради та С. В. Петлюри. Через чверть віку панування в Україні Польщі та червоної Москви, населення Волині змінилось до невпізнання. Навіть глухе Полісся, що вважалось за найбільш несвідому, аморфну масу, несподівано для мене виявило високий національний патріотизм. Як на приклад, можу вказати на одне велике село. В р. 1919 воно збройно виступало проти нашої влади й війська. В 1939 році НКВД виарештувало й вимордувало або вивезло відтіль коло 100 молодих хлопців і дівчат. 1943 р. село дало велику кількість добровольців до УПА, з них було багато на провідних становищах. Таку, або подібну метаморфозу пережила в дещо іншому вигляді вся Волинь.
Отож, приїхавши до Центру, що в той час містився на хуторах в районі Великий Стидинь на Костопільщині, я пішов зголоситися до Нач. Штабу, куди був призначений. Зустрічаю коло хати і пізнаю того самого полковника, що несподівано знайшов свого сина на ст.
Рівне. Незабаром з'явився і син, якого я знав раніше. Це були: полковник УНР Ступницький й його син Юрко. Батько знову пішов разом з сином на поклик Батьківщини. Юрко був уже юнаком старшинської школи „Дружинники" і скінчив її на початку листопада того ж 1943 року.
Пройшли бурхливі і змінливі місяці. Через Волинь знову пересунувся фронт, несучи руїну і смерть. УПА вже розділилась на діючу на підсовєтській окупації і піднімецькій. На підсовєтському терені виникла важка, кривава і виснажлива боротьба. В цій боротьбі в одному з боїв ЗО липня 1944 р. загинули смертю лицарів батько й син — генерал-хорунжий Гончаренко-Ступницький і хорунжий Юрко Ступницький. На цей раз доля їх не розлучила.
Загинув також дещо пізніше командир УПА-Північ полковник Клим-Охрім-Савур-Клячківський.
Історики хай згадують про них і знайдуть для них почесне місце в українському Пантеоні.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації