ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 22 листопада 2012 р.

ШТАНИ

С. Музичка

                             Рушниці нічого не бракувало. Не буду грішити. Шолом був до лиця, а весь мундир дідька варта! Так почалося моє військо. Матеріял мундиру нагадував наші мішки з кропиви. Уявіть собі, яке завзяття!.. Правда, для декого це означало, що вийшов з кукурудзи і в кропиву попав! Та це ще пів біди. Якщо доля собі з усіх покпила, мене вона таки скарала... Блюза на зріст і з штанами лихо! А вже не кажемо про це, чого ніхто не бачив. Клопіт був з штанами. Мабуть коли шили, не думали про таких, як я. Я був найменший з усіх рекрутів і що кинули мені, те я взяв. Коли вбрався, одні шаравари!.. «Матнею улицю мете, іде козак»... Кажу вам, хоч за шаблюку, не за рушницю. Я тривожився. Що буде, думав я нераз, коли у бій підемо?.. Штаниська собі нівроку та хлопа в них немає! Кинемося до наступу з криком і вогнем, а мені хоч скидай штани, бо замість руки вгору, ворог з реготу сконає...

                           Спроби виміняти не увінчалися успіхом. І при війську знають жартувати! Та я себе потішав. Може підросту... Може вскочуться штани... Та звідки! Вони лише зблідли, посіріли і на кінець пожовкли... Ось вам трагедія. Я був в розпуці. Хтось дивувався, комусь було смішно і не один собі щиро кепкував. Не грай сурмо, думав я, бо заплачу гірко... їй Богу, не було воно весело. Все одно я не піддавався. Думав вперто, а дідько, як то кажуть, шукав лише нагоди. Коли нас розкинули по німецьких частинах, я рішився. Або штани або я! Якщо не виміняю, з дезертирую! Така була моя думка.

                           Одного разу, а була це субота, впав наказ. Не підемо на вправи. Вихід в місто! Я вмить кинувся до штанів, які під сінником прасувалися і переходили дальшу метаморфозу. Витягнув і здавалося, що не з-під сінника, а з печі... Наче пригоріли. У мене зродилася ідея! Я радісно скрикнув. — Іване!.. — Це був мій товариш по зброї. — Сьогодні ти і я матимем новіські штани. Не з кропиви, а справжні сукняні штани...                             Іван глянув на мене з недовірям, наче б про урльоп йому говорив. Штанам нашим було чейже два місяці життя... Хоч зблідли, пожовкли, все таки штани. Тим більше, що його штани були йому до міри.  Та я не відступав.

                             — Так, Іване. Будуть нові штани, або в пику мене бий!

                            Це, мабуть, до нього промовило. Він пильно слухав. Я викладав справу прецизно.

                             —  Ти, Іване, великий...   Я малий.

                             —  Та я то знаю... — Іван засміявся. — То видно.

                              Їй Богу казав правду. Було видно, дуже видно. Ви бачили копицю сіна?.. А бачили стіжок багача?.. Ось така пропорція. Я і Іван. Він найвищий в полку, я найменший в армії! Та саме в цьому була уся мудрість.

                              —  Ти, Іване, візьмеш мої штани і скажеш в магазині, що "цу кляйн" (замалі). Я візьму твої і скажу, що «цу ґрос» (завеликі).   Проста логіка і дурень зрозуміє.

                                Іван зрадів. Хоч це було зайве, ми помірили. Його штани хоч оборіг ними прикривай! Мої на Івана і закороткі і затісні. Ми були рішені. Заки ми обмінялися штанами, він підсунув мені баґнет... Я, так без на думи, гахнув по штанці своїх штанів... Розпанахав і кинув їх Іванові. Він подібної операції своїм не зробив. Навпаки, зложив їх гарно і з трепотом в серці мені їх передав.

                              Я вискочив з хати (ми кватирували в селі) і бігом до канцелярії. Але по дорозі ставало моторошно. Відвага і завзяття мене залишали. Я тремтів. Ануж не виміняють... Що тоді? Замість в місто, до кантини, лататиму штани... Щоб щось виміняти, треба було перше зі «шпісом»* полагодити. Знали кого перед магазином покласти! Був він старий пес. Перше гаркне і покаже зуби... Потім гавкне і на кінець роздирає... Я боявся. Перед самими дверима я завагався... Кажу вам щиро, якщо б не те, що роздер свої власні штани, я був би повернувся назад...  Я застукав.

                        —  Герайн!   (Ввійдіть).

                       Я увійшов; блискавично засалютував, як ніколи перед тим і витягнувся, як тятива... Будь-яку жилку торкнули б і високе «Е» бринить.

                        —  Вас іст льос?! — гаркнув шпіс.  Я зразу відчув, що щось непевне в цьому було. Наче той пес, що не вспів збагнути чи злодій, чи добрий сусід... Я негайно зголосив, як звелено при війську.

                         —  Панцер ґрєнадир...   просить виміняти штани.

                         —  Що їм бракує?

                         —  Цу ґрос, штабшарфірєр!

                         —  Покажи!
                       
                         Я схопив штанки, та майже в половині, і розкинув руками. Хоч на хрест мене прибивай! Шпіс пильно глянув і на мить наче б його це перелякало... Та лише на мить. Він нагло вибухнув сміхом...

                         —  Кольберт! — гукнув він до шефа магазину. — Глянь! Ти такого ще не бачив...

                        Старий Кольберт висунув свою лису голову через віконце і в регіт собі... Я думав, що посміються з мене і покплять і на кінець за двері без нових штанів. Шпіс і шеф магазину реготалися, я стояв і вже на Бога почав уповати. Та ні... Шпіс підійшов до мене, взяв штани і кинув їх в лису голову Кольберта. Той змірив мене оком і кинув в мене новими штанами!.. Шпіс провірив, чи пасують і кінець місії. Штани наче на мене вшиті! А в Дивізії мені казали, що таких немає... Я засалютував і вийшов. Серце радісно билося.

                         Іван чекав в сінях канцелярії. Побачив в мене нові штани і теж зрадів. Він не завагався. Застукав і до шпіса. Я хотів бігти до хати та чомусь задержався. Іван ще не вспів за собою дверей зачинити... коли це шпіс зверещав так несамовито, що і в пеклі затремтіли б... Я вже не чекав. Бігом до хати. А там швидко перебрався і глянув у вікно. Ішов Іван!.. О, Боже!.. Я задеревів. А може я помилився... Він, що правда, ніс штани під пахвою, але то були мої штани!
Іван увійшов. Я вдав, що його не завважив... А може справді я помилявся.

                      —  Ну що?..  Гарні штани, Іване? — запитав я його дещо боязко, не дивлячись на нього.

                       —  А най тебе ясний шляк трафить з твоїми штанами і твоїм пляном!.. — Іван заревів і при цьому кинув мої штани на підлогу...  Я бачив добре, що це були мої штани.   Лежали на підлозі, розкинені штанки і без життя.  На одній з них величезна буква «Г», яку я зробив баґнетом.. Скоростріл Івана був недалеко...  Я думав, що він схопить його і пустить в мене дві серії, або вдарить раз і по мені... Розкину і я ногами, як ті мої штани.

                         Іван був лютий до безтями. Мені здавалося, що хлоп здуріє. Сам Господь хотів, щоб мені відібрало мову. Я стратегічно і помалу підсувався до дверей... В секунді я був уже в саді. А Іван що? Я попав в паніку. Ануж сердега на моїх штанах з розпуки повіситься! Матиму на сумлінні. Я рішив перевірити. Немов до бункра ворожого, я підсунувся до вікна хати. Глянув... Так, Іван був в хаті. Не висів... Ні. Сидів на ліжку і, з терпеливістю святого мученика, зашивав букву «Г» на моїх штанах!..  Мені легше стало.

                         Пізно вечором я побачив Івана в кантині. Він не сидів, лише стояв. Та як було йому сісти в тих куцих і тісних штанах! Сяде і рипне ззаду і зпереду... Він стояв насуплений, прибитий. Не до співу було йому. Держав в руці гальбу пива і може думав, чому воно не отруя! Я скінчив третю гальбу і підступив до нього.  Відважно і щиро!..

                      —  Знаєш що, Іване...   Ти не перенимайся.  Іншим разом вдасться.   Я другу штанку ще більше розідру...

                      Для Івана це було забагато. Ціле щастя, що забув він за свою гальбу в руці...

                      —  Геть від мене, дідьку, а то тебе розідру!..

                      Я щез. Довго Іван до мене не всміхався і не говорив. Я терпів і він страждав. Особливо було йому дуже гірко кожної неділі. Я звичайно тікав з хати, щоб не бачити його трагедії. Одного разу, була вже осінь, він нагло вбіг до кімнати і я вперше побачив в нього усміх... Тоді він приступив до мене... Радів, наче той хлопець, якому тато з міста щось привіз...

                    — Брате!..   Маю штани...   Нові штани!

                    Я не знав що сказати. Слово «штани» мене тривожило. Іван в поспіху почав їх надівати. Я думав, що розпоре штанку, так спішився!.. Я своїм очам не вірив. І коли, здавалося мені, що щось скажу йому, за вікном погулося різке «приготовитися до виходу»... Не було часу з Іваном радіти. Нас не кликали на вправи і не по обід...  Ми ішли на фронт!

______________________
* Бунчужний сотні.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації