ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 27 квітня 2015 р.

УКРАЇНСЬКА ФІЛЯТЕЛІСТИКА В ІТАЛІЇ

Олександер Бережницький                                                                 .

                         Неначе передвістник до 30-ліття появи таборових марок Братства к. вояків 1-шої Дивізії УНА в Ріміні появилося італійське видання під назвою "Український фіятеліст" в Ріміні 14 серпня 1973 р.

                        Автор видання Северіно Массарі — це великий приятель дивізійників та українців. Знаний місцевий філятеліст радо гостив у себе вояків-полонених, які заходили до нього у філятелістичних справах. Нещастя хотіло, що його 3-річна дочка Павля зимою 1945 р. захворіла на тиф, а лікарі сказали йому, що треба чуда, щоб вона виздоровіла. Два українці-лікарі постановили допомогти щирому приятелеві полонених і на зміну відбували дижури коло маленької Павлі і її вилікували. Від того часу приязнь С. Масселіно до українців залишилася у його душі і він з вдячністю згадує про це, видаючи цю першу філят. працю в італійській мові.

                      У своїм слові, поданім на 5 сторінках, розказує про життя полонених-українців в Ріміні.

                     "...Ера жахливої війни закінчилася майже цілковитим знищенням летовища в Ріміні. Альянти збудували летовище в Мірамаре. Три кілометри за містом був великий переходовий табір воєнно-полонених. В тих таборах були великих розмірів бляшані бараки для загальних потреб як також багато малих шатер, переділених вузенькими вуличками.

                     Табір ч. 1 занимали українці, ч. 2 німці, ч. З французи та інші. Одначе всі табори були обведені колючим дротом.

                      У всіх таборах, таборове життя спонукало жителів до активности, спеціяльно в спорті, та виробу малих речей, потрібних до щоденного життя.

                       Найбільш активним був табір українців, між якими було багато із високою освітою. Всі вони походили з окупованої німцями частини України та зголосилися до боротьби за визволення своєї держави. Свою активність український табір виявив у всіх ділянках, а саме побудував він церкву, яка виглядом нагадувала їхні церкви з Батьківщини. У церкві були щоденні відправи, а прекрасний хор і таборова оркестра звеличували церковні відправи та світські імпрези, які залюбки відвідували представники альянтів, котрі з признанням висловлювалися про їх мистецьке виконання.

                      Багато занималося виробом мистецьких речей, як: ручки, підставки на чорнило, витиск із чорнила, цигарнички, папіросниці та інше. Найгарніші речі — це була різьба: касетки, альбоми, прикрашені різнобарвними пацьорками  (коралями), які виглядали дуже гарно.

                      Були різні клюби, як спортовий, ремісничий, чужомовний, курси для молоді. Був також клюб філателістів, який начисляв 134 члени. Його члени мали дозвіл виходити до міста Ріміні для виміни значків. Деякі з них мали мовні труднощі, але давали собі раду,  як могли.

                      Клюб видав серії значків, вибираючи з проектів найкращі. Тематикою значків було таборове життя, релігійні і національні мотиви. Друковано в таборовій друкарні, яка не могла відповісти всім вимогам тодішньої друкарської техніки і не  було до того  відповідного матеріялу.

                      Головою Клюбу був Рудольф Мартинюк, якого всі дуже шанували та поважали.

                      Моя хата — головно від часу виздоровіння моєї дочки Павліни стала місцем сходин філятелістів та нашої дружби. Тут сходилися всі і не було між нами різниць, а була щира дружба. В 1946 р. на Свято Різдва я запросив 10 філятелістів під проводом Р. Мартинюка і тоді я пережив "Українське Різдво" з колядами та звичаями, які так чуттєво подали нам приявні.

                     По закінченні війни деякі виїхали до Австралії, Канади, ЗСА, а найбільше до Англії, і довший час я був в контакті, головно з друзями з Чікаґа. В 1960 році одержав я листа і серію значків із олімпійських змагань в Італії. Прихід із розпродажі значків я переслав до Українського Комітету, який допомагав всім скитальцям. В 1947 р., виїжджаючи, воєнно-полонені залишили пропам'ятну книжку, яка починається так:

                     "Для всіх, що залишили Італію, як воєнно-полонені, — та країна стане частиною їхнього життя і ніхто з них забути її не зможе. Автор вичисляє різні місцевості в Італії, в яких він бував, і всюди ставилися до нього гуманно і вирозуміло. На закінчення вписує такі думки: "...Італія — це країна, котра гостила тих людей, що прийшли тут як вояки, а залишили як воєнно-полонені, Бог нагородив нас ласкою, що зберіг наше життя і дав нам змогу перебути в тій країні, коли Европа була полита кров'ю і покрита порохом.

                     "Ми згадуємо Італію, як притулок для нас і вічний відпочинок для наших поляглих друзів.

                      "Я говорю за всіх нас, що були в Італії. Це країна, котрій можна довіряти, а населення ставилося до нас із вирозумінням та пошаною. Ми дякуємо Тобі, Італіє..."

                      Северіно Массарі, наводячи уривки і цитати з пропам'ятної книги, подає ще такі свої думки: "...Такі щирі фрази і симпатію задемонстрували українські воєнно-полонені до нашої країни і, я думаю, що ніхто краще не міг би нашу країну схарактеризувати".

                      Всі документи є збережені в архіві колеґії св. Йосафата в Римі. "...Вони нагадують  італійський танок, як молода жінка на брамі свого города жде (виглядає)  чоловіка".

                       Так філятелістика, а до того питома українцям щира вдача і готовість допомоги, залишили такі сердечні зв'язки з італійцями, які в особі Северіно Массарі можуть бути прикладом, як треба і як можна здобути приятелів у колі народів  світу.

                        Северіно Массарі, пишучи свою працю, був в контакті з канцелярією Владики Кир Івана, бо потребував деяких пояснень до значків, як рівнож подав він дані про значки УДК-Рим з нагоди 350-річчя Берестейської Унії. Секретар Канцелярії, Василь Лосічко, на основі архіву подав йому вимагані дані та перевів коректу, бо при евентуальному другому виданні — він (С. Массарі) хоче їх виправити. В брошурі написано "Яцуацко", а має бути "Яцушко", князь Ярослав "Муфрий", а має бути "Мудрий". Найбільша похибка є там, де кажеться про С. Петлюру, що він був "погромщиком". Те місце треба викреслити, бо то не є згідне з історичною правдою, а навіть один жид, Аллян де Рош, той закид большевиків опрокинув у своїй книжці про Петлюру.

                        Ось стільки до виданої брошури, яка має 32 сторінки величини 8-ки та обгортку, на якій, на тлі великого бльоку значків "Ріміні", вгорі є поданий автор і правдоподібно видавець Северіно Массарі. Посередині більший напис "Український Філятеліст", а під ним менший: "Поштові значки українського табору воєнно-полонених в Ріміні 1946-1947". Видавництво "Ля Сфіда"*).

                        Від стор. 11 маємо фотокопії видань, а саме: стор. 11 — великий бльок з печаткою "Український філятеліст", стор. 12 вільна, стор. 13 подає Ужиткову серію 10 і 20 шагів, а 50 шагів і 1 гривня є на стор. 14, рівнож є поміщений малий бльок. На стор. 15 і 16 в ті самі значки, але з передруком "Т.У.П. тризуб і напис Італія". На стор. 17, 18 і 19 маємо пропам'ятні марки: 1, 2, 3 і 4 ліри, в тому числі два передруки (22. І. 1918), а другий на виворіть.
                                             
                        Сторінка 19 і 20 подає рівнож значки Українського Допомогового Комітету, які були видані у 350-річчя Берестейської Унії і так є названий цей розділ "1596 — 1946 350-річчя Унії України з святою столицею в  Римі".

                        Подано всі значки УДК з точними поясненнями вартости: 5, 10, 20, 25, 30, 40, 50. Опісля на стор. 22 до 24 маємо Історичну серію разом 12, стор. 25-26 подає серію, видану в 1947 р., "Українське Військо" — 6 позицій. Подано рівнож округлу печатку Т-ва Українських Філятелістів-вояків з українським та італійським написом.

                          На сторінках 27-30 подано дані про таборові листівки: 10 шагів (два видання), 20 шагів, також два. видання, 50 шагів і 1 гривня, також по два видання —  всі проекти Святослава Яцушка.

                         Докладніший опис згаданих тут видань є поданий: Юліян Максимчук — Каталог українських поштових марок 1950, ІІ-га частина, стор. 27-38 та доповнення  —   Каталог  доповнення  ч. 1, стор. 30-31, в якому подано, що було по три видання згаданих листівок, а С. Массарі подає лише по два.

                        Значки УДК подані є в Каталозі в 1950 р. на стор. 87-88. У згаданому виданні нема поданого "наріжного четверобльоку з причіпками, як також не згадується пробні друки купюр за 50 грош., один на білому крейдовому папері  без  гумування".


_______________________
                      *) Згадана брошура видана у дуже обмеженому накладі видавництвом "Ля Сфіда" в Ріміні напевно буде перевидана. Є це цінне видання не лише для філятелістів, але для нас, українців, бо ж ми є представлені в якнайращому світлі.

                         На основі останнього листа з Риму тепер приготовляється друге видання, яке виправить деякі малі неточности та буде в італійській і  англійській  мовах.  


середа, 22 квітня 2015 р.

КОЖНОМУ СЛОВО

Богдан Підгайний

                      Допис в четвертому числі "Вістей Комбатанта" за 1972 рік дуже мене здивував. У рубриці "Кожному слово" п. В. Татарський, який титулує себе генерального штабу полковником, дуже гостро накидається на мене за мою святочну промову, яку я виголосив на бенкеті в честь 65-ліття кол.сотника Дивізії "Галичина", Степана Гуляка. Автор закидає мені роблення з сот. Гуляка Наполеона тощо. При тій нагоді заатакував п. Татарський кол. сотника Дивізії "Галичина", о. М. Левинця, який, мовляв, висловився, що якийсь німецький курінний не подав руки п. Татарському.

                     Я думаю, що п. В. Татарського переслідує якийсь комплекс, або хотів при нагоді також полагодити якісь приватні порахунки з ген. Шандруком. Ми знаємо, що є багато всяких цікавих історій з життя-буття-інтриґ кол. контрактових старшин. "Закид" ген. Шандрукові, що той кинувся шукати стільця для німецького підстаршини є несутєвий, бо він нічого злого проти ген. Шандрука не вказує. Увічливість високо поставлених, культурних людей с явищем перманентним.

                      Згадаю про декілька случаїв з мойого життя. Покійний Провідник ОУН, Степан Бандера, коли до нього прийшов із звітом Командир рейдуючого відділу УПА — полтавчанин і кол. старшина ЧА, Байда, вийшов йому назустріч, підсунув стільця, ще й запалив сірничку, коли К-р Байда витягнув папіроса. Коли одного разу приїхав я з полку до Жіліни і сот. Макарушка запросив мене до старшинського касина на обід, то ген. Фрайтаґ привітався зі мною, посадив мене по правій своїй стороні і налляв мені юшки в мою тарілку.

                      Я читав спомини п. Татарського "Під чотирма прапорами", де він представляє себе як мало свідомого українця, який по нашій програній вступив, як контрактовий старшина, до польської армії. Коли вибухла війна між Німеччиною а Польщею, Татарський був тільки поручником. В час організації нашої Дивізії в Дембіці, п. Татарський був комендантом української поліційної сотні, яка несла охоронну службу. В нашій Дивізії опинився п. Татарський вже по битві під Бродами, на Словаччині, осінню 1944.

                     Що властиво хотів п. Татарський сказати в свому дописі? Він не може заперечити ані одному мойому твердженні. Степан Гуляк закінчив польську підстаршинську школу, був одним з найкращих старшин в нашій Дивізії і також брав участь в поборюванні комуністичних партизан в Словаччині. Я не твердив, що він був тоді разом з п. Татарським. Отже, про що йдеться?

                    Я говорив святочну промову, а не наукову доповідь про військову кар'єру сот. Гуляка. Це ж зовсім зрозуміле для кожного вояка, що по скінченні старшинської школи не виходиться відразу старшиною, хіба в особливих випадках. Зрештою, це саме правило стосується у всіх інших професіях. Інженери, лікарі, адвокати і інші фахівці мусять переходити різні практики, іспити тощо, щоб стати повноправними членами своєї професії. Це саме стосується старшин. Але воно було б смішно запускатися в технічні подробиці під час святочної промови.

                     Перебуваючи цілий час в корінній Польщі на упривілейованій посаді контрактового старшини польської армії, п. Татарський не знав, що діється в Галичині. Там не існувала офіційно назва українець, лише "русін". Викладова мова в середних школах була "руска", дозволена мова в судівництві була "руска" і т. д. Коли хтось на пошті чи в трамваї вжив українську мову, міг сподіватися відповіді, що той урядник чи трамваєр не розуміє "по-китайськи". А намови переносити метрики з церкви до косьцьола були на порядку деннім.

                    До поборової комісії ставав я в Староґарді, бо жив тоді в Данцінґу, будучи там студентом  на політехніці. Мене повідомили, що мені прислуговує право вибору роду зброї. Я вибрав летунство або панцерну зброю. Поборовий старшина чи урядник, поглянувши на мою рубрику "українець", не моргнувши навіть, поважно сказав до мене "Дуже гарно" — а до писаря, тим самим голосом — "Піш, пан, пєхота".

                   За рік чи два опинився я в школі підхорунжих в Сьремі коло Познання. Було там нас кільканадцять українців, а між ними мій зверхник з УВО в Данціґу, інж. В. О., живе в Нью-Йорку. Він дав нам наказ подаватися як "русіні", думаючи, що цей своєрідний валєнродизм допоможе нам скінчити старшинську школу. За кілька тижнів перенесли всіх наших до новоствореної підхорунжівки в Раві Руській і я лишився сам один українець на цілий курінь підхорунжих. Все було гарно, аж одного дня закликали мене до канцелярії. Був там командир сотні сот. Фабіс і ще якісь старшини та булавний. Я зголосив свій прихід, а сотенний відразу мене питає, що я властиво є — українець чи русін? Я йому відповів, що це одно і то саме, що поляки називають нас русінами, а ми себе українцями. Сот. Фабіс підсміхнувся і сказав, що воно не є так і показав мені листу, де були дві рубрики — одна для рускої, а одна для української націопальности. Припертий до стіни, я не міг крутити і сказав, що я українець. Фабіс записав це червоним олівцем і додав, що він так собі й думав. Ніби нічого не сталося, мене не карали за фальшиві дані, справили і все. Але незабаром я почав відчувати, що я не "русін". Але про це може колись іншим разом.

                   Щоб дістатися до заводової старшинської школи, мусів би сот. Гуляк перенести свою метрику до косьцьола. Він того не зробив і до школи не дістався. Чи може п. Татарський має докази, що такого не було?

                    Шановний критик чваниться, мовляв, який це він був добрий старшина, як він "кликав до себе" наших молодих старшин і навчав їх як і що. Але по відношенні до "брудершафтства" з німцями, то, направду, нема чим чванитися. З кожним німцем можна було запити брудершафт, аби лише була охота і було чим...

                     Інша справа з шануванням наших старшин німецькими старшинами. В загальному трактували німці наших старшин як щось гіршого від себе. На це складалося багато причин. Але головною причиною таки було слабе володіння німецькою мовою. Між нашими і німецькими старшинами майже не було комунікації. Наші старшини, особливо з центральних земель України, дуже слабо володіли німецькою мовою, перекручували команду, не розуміли наказів тощо. І до тої категорії, на жаль, належав і наш шановний критик.

                    На закінчення хочеться запитати п. В. Татарського, яку ціль мав він пишучи той допис до "В. К."?

                    Одно запевняю п. В. Татарського, що всі вояки з великим признанням висловлюються про військові вартості сот. Гуляка — а ті, що його знають з відтинку громадської праці, — цінять як працьовитого, чесного й висококультурного друга.

пʼятниця, 17 квітня 2015 р.

"EST MODUS IN REBUS"

Михайло Ліщинський

                         Тим заголовком з філософічної мудрости старинних римлян я зачав свою статтю, в якій хочу порушити справу піднесену на сторінках "Свободи" з дня 16 листопада 1974 р. (Ч. 208) в рубриці""Голоси читачів".В тій рубриці подає мґр. Орест Городиський свої "поправки і уточнення" до змісту кондоленційного листа, якого ген. штабу ген.-полк. Павло Шандрук, командувач Української Національної Армії в другій світовій війні, вислав до їх Блаженства Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа, з приводу смерти щирого добродія і опікуна вояків нашої Дивізії Апостольського Візитатора Архиєпископа д-ра Івана Бучка.

                         Водиться так, що коли хтось з нищих суспільних стажів виступає з "поправками і уточненнями" заяв осіб високого суспільного стажу, то мусить у своїх "поправках і уточненнях" затримати такий стиль, який не допускає до "панібратського" тону.

                         З прикрістю мушу ствердити, що мій добрий приятель мґр. О.Городиський з невідомих мені причин чомусь забув, що він дискутує, чи радше "поправляє" генерала, який колись був нашим найвищим військовим авторитетом.

                         Навіть те, що ніби в його течці є кореспонденція з Блаженної Пам'яти Архиєпископом Іваном Бучком, яка, на думку мґра Городиського, мала б доказувати правильність його "поправок , то і це не оправдує тону його "поправок , в яких бракує елементарних основ респекту до колишнього Головного Командира Української Національної Армії.

                        Чи ми, як колишні вояки такої здисциплінованої формації, якою була Дивізія, можемо відкидати засади, які є основною чеснотою всіх армій в культурному світі? Думаю, що навіть найбільші демократи з рядів наших з такою поведінкою не погодяться. Краще вже подати конкретний документ, який вказував би, що виступ мґра Городиського є обоснований, бо сам  факт, що вістку про нашу Дивізію привіз до Риму капелян частини, яка сторожила нашу Дивізію в полоні, абсолютно не стверджує того, що заходи генерала П. Шандрука в справі звільнення Дивізії не мали на це звільнення впливу. Репутація генерала П. Шандрука на Заході була висока і вона нам гарантувала хочби те, що західні альянти не прихилилися до тих обвинувачень, якими засипали нашу Дивізію кремлівські генерали.

                       В справах звільнення Дивізії і залишення її на Заході діяли різні сили і які міркування вирішили ту справу, то без вгляду в тайні архіви з того часу заінтересованих Дивізією сторін жадні "поправки і пояснення" справи не вирішать.

                       Зміст кондоленційного листа генерала Павла Шандрука виявляв велику пошану до обох високих достойників нашої церковної ієрархії і не знаю та не розумію, чому мґр. Городиський хоче боронити авторитету блаженної пам'яті Архиєпископа д-ра Івана Бучка, коли того авторитету генерал Шандрук своїм кондоленційним листом не нарушив.

                       Підозріваю, що мґр. Городиський у відношенні до особи генерала Павла Шандрука чомусь терпить на якийсь особистий комплекс, бо щойно недавно тому він на сторінках нашого журналу "Вісті Комбатанта", який є офіційним органом також і Братства кол. Вояків 1-шої УД УНА, в рубриці "З листів до Редакції" висунув виклик до генерала Шандрука, щоб той вияснив свої заходи рятувати Дивізію при помочі 2-го Польського корпусу, якого командиром був генерал Владислав Андерс, до якого генерал Шандрук вислав генерала Смовського. Та справа для історії не повинна, як твердить мґр. Городиський, пропасти, бо це цікава справа, а ген. Смовський поділився дуже критичними увагами з "провідним активом" кол. вояків "Галицької Дивізії" в Чікаґо на тему цеї своєї місії.

                      Пікантність цього виклику, мабуть, дуже очевидна. Передусім, як виходить з редакції того виклику, то ми стали знова "Галицькою" дивізією і переіменовує нас на таку підстаршина, який ніколи формально в "Галицькій Дивізії" не був, бо прийшов до нашої Дивізії вже тоді, коли вона мала назву "1-ша Українська Дивізія" і в якій ніколи не був ген. Смовський. Він займав функцію в генеральному штабі Командира Української Національної Армії, у генерала Павла Шандрука.

                       В тім випадку однак, я думаю, що мґр. О. Городиський скомпромітував себе, бо тим, хто щиро, а не для сензації, займаються справою Дивізії, напевно відомо, що на сторінці 279 в своїй книжці, яка вийшла в англійській мові, під заголовком "Армс оф вальор", генерал Шандрук про місію Смовського пише виразно. Генерал Смовський ніколи цеї справи в журналах наших не підносив за свого життя, а тепер дискусія без нього не має жадної вартости.
Закінчую свою статтю висновком, що авторитети треба шанувати, ми, свідомі вояки Дивізії, інакше і не можемо думати.

СУМНІ ДНІ ЧУГА І МОЯ ВТЕЧА

Лев Струк, 
кол.хор.УГА

         (Спомин)                             

                     Весною 1920 р. три Бриґади УГА опинилися на протипольському фронті в районі Чуднова, Літиня і Бару. Галицькі Бриґади були тоді формально в союзі з червоною армією, це була вже "ЧУГА". З початком квітня відчувалося, що старшини і стрільці були дуже невдоволені з союзу з большевиками. Почалася виміна думок між поодинокими Бриґадами, щораз ставало ясніше, що розрив з червоною армією неминучий. Ми намагалися вдержувати зв'язок з Командуванням Дієвої армії ген. Павленка. У Бриґадах були таємні Комітети в складі дуже довірених старшин. Тодішні обставини вимагали великої обережности, бо деякі старшини — на превеликий жаль — беззастережно служили большевикам. Про поведінку пор. Струхманчука слід згадати, як він на одному скликаному ним мітінґу почав хвалити майбутнє щасливе життя народу під комуністичним режимом, але перш за все треба, мовляв, винищити ворогів народу, себто буржуїв і їх прихильників. "Такими ворогами народу є Ваші старшини і їх треба знищити". Між стрільцями знайшовся один відважний, який імпульсивно закричав: "Добре, товаришу Струхманчук, але почнемо від Вас, бо Ви також старшина УГА, а щодо інших, то почекаємо на другий мітінґ, що рішить наше стрілецтво". Стрілецтво загриміло оплесками, а пор. С., збентежений і вистрашений, зник з мітінґу.

                    Сот. Ґадзінський арештував ген. Тарнавського, але в польовому штабі полк. Іванов (москаль) звільнив генерала. Стрільці хвилювалися і навіть збиралися групки стрільців, щоби виступити збройно в обороні Генерала. В той час наших Командирів ген. Микитку і Ціріца начальний ревком УГА видав большевикам. Большевики пропонували їм вступити на службу в червоній армії, але вони відмовилися. В казаматах ВЧК у Москві їх винищили.

                   Врешті під кінець квітня старшини УГА не могли вже довше терпіти відношення большевиків до УГА і рішили зірвати з большевиками. 23 і 24-го квітня II і III галицькі Бриґади виступили проти большевиків. На Комдта 1-го повстання був намічений ген. Кравс (Комдт. III Корпусу, в якому я служив), але найбільше активним тоді в протибольшевицькому русі був Комдт. кінного полку отам. Шепарович, який, не вичекавши загального порозуміння, виступив збройно з кінним полком і пробився до Дієвої армії ген. Павленка. III галицька Бриґада не пішла тоді за намовою отам. Шепаровича, бо ген. Кравс здавав собі справу, що Бриґада знаходиться в несприятливому терені та мусить спершу дістати певні відомості про загальне протибольшевицьке повстання. Але, переконавшися, що поголоски про повстання покищо не правдиві, III Бриґада вийшла через Жмеринку на протипольський фронт. Всі три Бриґади знайшлися на протипольському фронті, однак вони були відсепаровані большевицькими дивізіями.

                  В тому часі, пам'ятаю, дійшло до мене і деяких старшин до відома, що політком большевицької дивізії Кручинський, який був на фронті, відносився до галичан прихильно. Він став в обороні галичан проти обвинувачення галичан тодішнім прем'єром УСРР Раковським і сказав йому прилюдно, що він, Раковський, не був на фронті і не знає, як хоробро галичани билися з поляками, а дальше сказав, що велика вина по стороні большевиків, бо вони не зуміли підійти гідно до галичан і відштовхнули їх від себе.

                 23 і 24-го квітня II і III Бриґади почали протибольшевицькі дії. Польська офензива мала початися 24 квітня. Не відомо, чи сот. Головінський знав про плянований речинець польської офензиви. Згодом виявилося, що виступ УГА відбувся передчасно і тому не вдався. Це можна пояснити вичерпанням терпеливости: "що буде — хай буде".

                 II і III Бриґади відкрили в згаданих днях фронт і почали роззброювати большевицькі боєві частини, при чому приходило до завзятих боїв. Другого дня повстання, себто 24 квітня я попав в полон до большевиків. Про мою і друзів долю у полоні згадаю тільки коротко, що я почув команду большевицького командира: "Не убивати нікого, а брати живими". Так я з 22-ма друзями попав в большевицький полон. Подаю прізвища деяких друзів: чет. Скрупський Степан, хор. Струк Лев (розповідач), підхор. Комаринський Володимир, підхор. Лозовий Роман, бул. дес. Онуфрійчук Семен, ст. дес. Дячишин  Василь,  дес. Хлипавка,  стрільці  Качмарик,  Когут, Федорко, Боклащук, Драбик, Котик, Климів, Лучечко, Лобода і ін. Підхор.Лозовий, стр. Федорко і Климів були легко ранені, але, щоби не розлучитися з друзями, скривали свої рани, проте швидко так послабли, що їх вилучили з групи.

                 На станції Жмеринка зроблено перегляд нашого особистого майна. В дорозі до Жмеринки поведінка охорони була погана, однак в Жмеринці після зміни охорони поводилися з нами пристойно. В перевірці нашого майна забрали нам дуплікати уніформ і взуття, давши нам право до вибору. На станції Жмеринка зібралося нас коло 150. В першу чергу почали вишукувати старшин. Не вдалося нам врятувати чет. Скрупського, бо був не тільки гарний собою, але й гордий. По такій селекції вивезли нас в степ Херсонської губернії, де ми мазали дьохтьом хворі коні. На цьому пасовиську ми лікували коней і з ними там під голим небом ночували. В гарні літні вечорі ми часто співали пісню "Колись герої ми були і билися з ляхами, тепер немічні і слабі воюєм батогами". Після вилікування коней ми возили награбоване большевиками майно. В малому містечку в районі Липівця, де був горільчаний завод, ми стрінули кінноту Будьонного, яка там празникувала. В тому містечку на горбку гуртом жили жиди, а внизу був ставок. Будьонновці після ограблення жидів заганяли їх в ставок. Згадаю ще про пригоду на постою в Білій Церкві. Зайшов до нашої групи колишній галицький вояк (провокатор) та показав нам урядове письмо, щоби йому виготовити список полонених з заподанням військового вишколу і зброї. Я і Комаринський виготовили список, а на другий день нас заарештували. Покликали на допит 8 стрільців, але стрільці згідно зізнали, що нам доручили писати тому, що ми більше грамотні від інших і по 3 днях нас звільнили.

               У такій мандрівці ми опинилися в Білому Камені в Галичині. Під час постою в Бродах я нав'язав знайомство з місцевими українцями і старався за цивільний одяг. Але не пощастило негайно використати обіцяний цивільний одяг, бо з Бродів ми виїхали до Білого Каменя, а відтіль на північ в напрямку Почаєво. Не знайшовши нагоди до втечі, я опинився аж в околиці Миколаєва, Херсонської губернії. Після мирового договору між Польщею і Совєтами осінню 1920 р. большевики заявили нам, що ми не є вже полоненими, дістанемо військовий виряд та підемо викінчити армію Вранґля. Я тоді рішився таки втікати, бо не хотів з зброєю закріплювати большевицьку владу. Довірив свою постанову дес. Хлипавці, а той знайшов ще двох охочих і ми вчвірку — Хлипавка, Качмарик, Боклащук і я — почали добиватися в Галичину. Я за добру плахту гарної шкіри на чоботи здобув посвідку, що Червона армія забрала нас в Галичині на підводу і ми забрили аж сюди, коні наші погинули і ми вертаємося в Галичину. Ми рішили підождати, коли большевики будуть виїздити, а ми залишимося в селі, поміняємо свої одяги і в дорогу. Приміщення на горищі над стайнею дав нам десятський села. Там перебули ми останню ніч до виїзду большевиків, Але нам не пощастило. Місцеві міліціонери схопили мене, Хлипавку і Качмарика. Четвертий наш втікач Боклащук, гуцул з Косівщини, не попав в їх руки, скочив в стирту соломи, кололи штиками стирту, але Боклащук пропав як камінь у воду. Він таки добився до дому, бо згодом описав мені свою дорогу. Нас відставили до недалекого міста в руки Чека. Опівночі покликали нас на допит, на якому ми заявили, що ми галичани. Червона армія  забрала нас з кіньми для транспорту воєнного майна і ми аж тут опинилися. Наші коні погинули і ми вертаємося в Галичину. На щастя, між допитувачами був, мабуть, один українець. На світанку прийшов до камери, в якій ми сиділи, той вояк, озброєний в пістолю і ручні гранати, відправив караула, вивів нас в коридор і заявив: "Втікайте в оці двері прямо через сад, а там недалеко ліс". Я вагався, бо боявся провокації, а тоді він відчіпив дві ручні гранати, дав мені в руку: "На маєш на оборону, тепер віриш?" Я скочив в двері, а вони за мною. Швидко потім ми почули детонацію ручних гранат. Не знаю, хто він був і яка його доля. Ніччю ми вернулися в село, де нас накрили були. Свого доброго одягу я вже не знайшов, зате віднайшов калитку з грішми, яка, мабуть, випала з кишені плаща, що його вкрав господар, і той цього не помітив. Уявляєте, яка радість і вихід з прикрого становища, бо там царські рублі, австрійські корони та кілька золотих монет!

                   Я купив старі лахи, проміняв свої добрі чоботи, які зраджували моє походження, і пішли в дорогу. Проте ми знову попались в руки большевикам. Посадили нас в порожню хату під догляд одного з них, інші два пішли шукати підводи, щоби нас відставити до найближчої Чека. Халепа знову, думаю, як вискочити з неї. Оглянув я добре того типа і ствердив, що він байдужий на все і непроворний. У догідному моменті ми в трьох окружили непроворного, роззброїли і замкнули в коморі. Щасливо добрили за село в кущі, а в малому ліску покинули зброю непроворного. Добилися до якогось хутора і в стирті соломи пересиділи добу, укладаючи дальший плян дороги. Заходили лише світанком до старовірів, де блимав ще каганець, купити хліба на дорогу. Були деякі пригоди, поки ми наблизилися до границі біля Гусятина. Ніч морозна, сніг, ідемо лісом 15 до 20 метрів від дороги, дорогою ішов один чоловік, я пропоную перебігти його, вийти на дорогу і взяти на спитки, так і зробили. Виявилося, що це інвалід без руки, який займався пачкарством тютюну. Він показав нам дорогу, але, мабуть, злобно порадив іти до хати, перед якою стояв большевицький караул. Цим разом ми просто перекупили його, він узяв царські рублі і мовчки зайшов до будки.

                   Ми щасливо перейшли Збруч в Гусятині і там же друзі розпрощалися. Я подався на залізничу станцію Копичинці, купив квиток і чекаю поїзду. Там підійшов до мене якийсь старший віком українець, перестеріг перед польською поліцією і поміг влізти до потягу, а там — скритися під лавкою під час контролі документів. Контролю документів я перележав під лавкою, але лежу дальше. Входить ще одна контроля, а що поїзд був не освітлений, контрольори з свічкою в руці шукали чогось під лавками. Я подумав, що хтось доніс і мене шукають. Серце мало не розірвалося. Підійшов контрольор, пхав руку під лавку і мацав моє стегно. "Гм, нє, то нє кукурудза" — каже і залишив мене під лавкою. Комусь вкрали кукурудзу і вони шукали. В Тисьмениці мій опікун підлікував мої ноги, відживив, випровадив мене через Станиславів і дав мені свою урядову посвідку з його прізвищем. Я, прочитавши, звернув йому увагу, що там є вік 52 роки, а я маю 22. Він засміявся і порадив: "Як прийде до чого, то скажите, що ви неписьменні і замість взяти з полиці свою, взяли братову". Я добрив щасливо додому в три дні перед Різдвяними Святами, які були дуже радісні для мене і моєї рідні...

Чікаґо, 20 жовтня 1974.

середа, 15 квітня 2015 р.

VI СІЧОВО-СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ

Петро Самутин                                                         
Генштабу генерал хорунжий

(Матеріяли до історії українського війська)      

           
                       У продовженні наших попередніх нарисів — продовжуємо подрібний опис історичної оборони Замостя в серпні-вересні 1920 року, яка значно, якщо не вирішно, причинилася до переможної над большевиками битви над Вислою. VI Січово-Стрілецька Дивізія генерала (тоді полковника) Марка Безручка, кол. шефа штабу Корпусу Січових Стрільців, командиром якого був Євген Коновалець, вславилася у затяжній битві в обороні Замостя. Цей нарис опертий на авторитетних військово-історичних документах.

Дальше про оборону Замостя

                     Після наради у Командуючого Групою "Замостя" — 31-го полку Стрілецького Корпусу приступив до докладного запізнання з оборонною лінією Замостя і потім видав наказ слідуючого змісту:        
              .
"Командування 31. п. С. К.                                                                      Замостя, 28 серпня 1920
Ч-дн. 700/оп.                                                                                             (бракує години — П. С.)

                    I.  Ворог в силі 1,500 шабель посувається в напрямку Замостя. Сильний відділ посувався на Чесники-Горишів (схема 4). Головні сили армії Буденного знаходяться в околицях: Тишовця і далі на схід. Ворог правдоподібно має намір вийти на наше крило від півночі чи теж на наші тили.

                    II.  Власні відділи відходять з Комаріва на Замостя.
                         2-а дивізія легіонів розпочинає акцію із Грабовця на південь — а частини сусідньої армії провадять акцію з Белза на північ.

                        10-а п. дивізія концентрується в Замостю. Наш полк одержав завдання: Зайняти оборонні позиції в Замостю та боронити місто до останнього.                               

                    III.  ВИКОНАННЯ: 
            
                    а)  Поручник Будревич  —   І/ЗІ п. С. К.+ одна сотня 11/31 п. С. К.+ Штабова сотня тяжких скорострілів, без 4 тяжких скорострілів — займе і боронить відтинку від шоси Замостя-Завада до дороги Грубешів включно.

                    б)  Поручник Палка: три сотні ТІ/31 п. С. К. плюс два тяжкі скоростріли угрупує свої сотні за відтинком позиції вліво від 1-го батальйону аж до шоси Красностав, що займає його етаповий бат. 4/2, підтримає цей батальйон або займе його позиції в разі критичного положення.

                    в)  Резерва: ІН/31 п. С. К. плюс сотня летунська залишається в касарнях до моєї диспозиції.

                    Полк мусить боронити своїх позицій до останнього. Кожний старшина і стрілець повинен бути переконаний і вірити, що Замостя не віддамо.

                    IV.  Командири відділів повчать стрільців про способи і засади бою піхоти з кіннотою, не виключаючи випадку, коли відділ буде окружений кіннотою.

                    V.  Штабова сотня тяжких скорострілів виділить 4 тяжкі скоростріли для зміцнення відтинку етапового батальйону 4/2.

                    VI.  Звертаю увагу на утримання зв'язку, за що роблю відповідальними адьютантів батальйонів.

                   VII. Летючки: Харчова і амуніційна на ст. Замостя. Тяжкі обози полку відходять до Тарногори.

                   VIII. Пункт медичної допомоги в касарнях — барак Ч. 21.

                                                                                (-) М. Болтуць — капітан і командир полку.

 
                  Цей наказ був виконаний до години 19-ої 28 серпня 1920. (Наказ відписано з "Белльони" Т. XXII, Військовий місячник, Варшава 1926).

Рухи ворога і реакція на них командуючого групою "Замостя"

                  Перед самим сумерком 28 серпня 1920 зауважено з пункту спостереження концентрацію більших сил ворога в районі села Лабуні (південний схід). Власна розвідка дивізіону кінного 10 полку дивізії зголосила про концентрацію кінноти ворога в районі Мьончин і Горишів Польський (на схід від Замостя). Були то передні сторожі: 14-4 і 6-ої кінної дивізії ворога.

Рішення командуючого групою "Замостя" — полк. генштабу М. Безручка

                —  Спаралізувати дії ворога
                —  Несподіваним наскоком вночі заскочити кінноту на нічлігу
                —  Розвідати сили ворога.

                   В цій цілі 31-ий п. Стрілецького Корпусу виконає два випади: Одним батальйоном при співдії двох панцерних потягів на село Мьончин і одною сотнею на село Лабуні. Виконуючи наказ Командуючого Групою — ІІІ/31 п. С. К., підтриманий двома панцерними потягами, вирушає дня 29 серпня 1920 о годині 2-ій ночі на Ярославець здовж залізниці. Коло години 4-ої прийшло до зустрічі з ворожими заставами в районі Божий Дар. Застави ці відкинуто, але при дальшому русі батальйон зустрів перед селом Чесники сильний спротив відділів ворога, підтриманий артилерією. Після годинного бою, батальйон, котрому ворог почав загрожувати на крилах, розпочав відступ.

                    Відступ тривав з боєм аж до села Ярославець, після чого батальйон панцерними потягами від'їхав до Замостя, переслідуваний вогнем артилерії. В часі відступу був розбитий комин панцерного потягу "Мститель".

                     Одночасно з випадом на село Мьончин — вирушила летунська сотня на село Лабуні. Ця сотня, хоч складалась з дуже добрих старшин і стрільців, не була добре зіграна і вишколена до таких дій. Наткнувшись на ворожу охорону під селом Лабуні, вистріляла масу амуніції і вернулася до Замостя, нічого не зробивши.

Події дня 29 серпня 1920

                     Коло години 6-ої рано колони кінноти Буденного розпочали рухи навколо Замостя. Наша артилерія відкрила вогонь. Ворожі роз'їзди заривались під самі дроти, але під рушничним вогнем завертали назад. Сильний відділ кінноти заатакував в кінному ладі 3-гу сотню 31-го п. С. К. (шосе на Лабуні). Тяжкі скоростріли і оборонці відкрили вогонь на віддаль 300 метрів. Відділ кінноти повернув назад, залишаючи на полі бою забитих людей і коней. Оборонці заховувались спокійно.

                      Колони ворога поволі оточували Замостя. Зайняті села: Ярославець, Майдан, Лапігуз і, по другій стороні, села Мокре і Завада.

                      Ще до вечора 29 серпня 1920 існував зв'язок з Люблином і генерал Желіковський (командир 10 п. дивізії) в розмові з командиром 31-го п. С. К. запитав: "Чи Командування Групою не перешкоджає, чи полк витримає?" (Дивне питання — не на часі і не на місці, як могло перешкоджати Командування Групою? — П. С).

                       Командир полку відповів: "Відношення з Командуванням Групою уклалися добре і запевнив — Буденний на "Замостю" — зламає собі зуби".

                       В самому Замості приступлено до розбудови укріплень в цитаделі.

                       Що робили власні сусіди? — На північному сході від Замостя — 2-а див. п. легіонів в силі коло трьох батальйонів, підтримана артилерією, розпочала акцію з Грабовця на села Мьончин-Завадів. Початково ця група мала успіх, почім сильний відділ 4-ої кінної дивізії Буденного відкинув цю групу і зайняв Грабовець.

                       На південному сході від Замостя: Група генерала Ст. Галлера, виконуючи наказ ІІІ-ої п. армії, розпочала рано 29 серпня 1920 наступ з лінії Телятин-Цеблів в напрямку на Стенятин-Вожучин, 13-а див. піхоти, і на Тишовці-Комарів — дивізія кінноти.

                        Ворог: ХІІ-а Совєтська Армія в складі: 7-а, 44-а і 24-а дивізії піхоти одержала наказ прилучитись до акції кінної армії Буденного в маршу на Красностав.

                        Реакція Командуючого ІІІ-ою польською армією
                        У зв'язку з витвореним положенням і спізненням транспортів 10 польської дивізії до району концентрації (Красностав) — Командуючий ІІІ-ою п. армією видає наступні розпорядження:

                         —  "В  цілі забезпечення  району  концентрації  і  вивантаження транспортів 10 і 9-ої п. дивізій та затримання ХІІ-ої сов.армії і кінної  армії Буденного на лінії Войславиці-Замостя.

                        —  2-а легіонова дивізія концентричним ударом з Краснічина-Войславці-Тріщани атакує на Грабовець, потім якнайскорше збереться в районі Грабовець-Войславці.

                        —  Завданням 2-ої лег. див. є: ослона напрямку Красностав-Люблин та оборона Красноставу, як укріпленого пункту. Командування армією передбачає, що дальший напрямок руху армії Буденного буде просто на Красностав, між Грабовцем і Замостям: У випадку, коли б це справдилось, тоді треба енергійно вдарити цілою силою в крило ворога вздовж осі: Войславиці-Замостя.

                      —  30 п. С. К. і 17-у стр. українську бригаду скерувати до Красноставу в розпорядження Командира 10-ої дивізії піхоти.

                      —  10-а польська дивізія в складі:
                      —  Залога "Замостя" і          
                      —  214 полк уланів

має за завдання: Охороняти полудневе крило ІІІ-ої армії і напрямок Люблин-Замостя. Тримати в своїх руках Замостя.

                     XIX бригада (10 п. див.) і 214 полк уланів мусять якнайскорше вдарити на сили ворога, що відтинають Замостя, потім, після сполучення з рештою частин 10-ої п. дивізії в Замостю, — вдарити на крило ворога і внеможливити йому рух на Люблин, коли б він виминав Замостя від півдня.

                     Після нав'язання зв'язку з Донсько-Кубанською козачою бригадою осаула Яковлева — підпорядкувати її собі.

                      Всіма силами стреміти до можливо скорішого нав'язання зв'язку з Групою генерала Ст. Галлера.

                       Місце постою 10-ої див. піхоти (якнайскорше) — Красностав, потім Замостя.
(Оперативний наказ ІІІ-ої Армії Ч. 119/25. 29 серпня 1920 — П. С).

                        Всі ці зарядження згідно з наказом ІІІ-ої армії не могли бути виконані в цілости тому, що:

                     —  Транспорти 10-ої п. дивізії в дальшому спізнялись з вивантаженням на ст. Красностав.

                     —  2-а див. легіонів зайняла знову Грабовець.

                     —  4-ий полк легіонової дивізії під натиском ворога залишив під вечір 29 серпня м. Грубешів і став на лінії Неледів-Янки-Кулаковиці.

                     —  30 п. С. К. і 17 стр. бригада VІ-ої стр. див. знаходяться  десь на північний захід від села Вербковець. (Докладне їх угрупування не є відоме — П. С).

Що діється в той час навколо Замостя?

                    —  Ліва колона кінної армії Буденного (6-а і  11-а кінні дивізії) зайняла села  Майдан-Шопінек  і на заході Завада.

                    —  Вільним  залишився  лише  напрямок на села Гижа-Високе, там знаходиться сотня 214 полку уланів з відділом кінних розвідчиків — 31-го п. С. К.                    

                    —  Дивізіон кінних стрільців (10 п. див.) ще тримається в районі села Ситанець, але вже коло години 18:00 29 серпня 1920 ворог змушує наші відділи до відступу і  в той спосіб ворожий перстінь навколо Замостя замкнувся.

                    В Штабі Групи "Замостя" одержано відомість, що Буденний одержав наказ за всяку ціну зайняти місто Замостя.

Наказ Командуючого Групою "Замостя"

                    Ворог сьогодні зблизився до українських позицій "Замостя" — від сходу і півдня, при чому зайняв села Майдан, Ярославець, Калиновці, Зводне і Зданів і правдоподібно Мокре і Плоске.

                     Буденний одержав радіо-наказ зробити диверсію і за всяку ціну зайняти Замостя і Люблин, щоби в такий спосіб допомогти північним большевицьким арміям.

                     Наказана акція Головного Польського Командування з думкою заполювання на Буденного.

                     Сьогодні генерал Ст. Галлер двома дивізіями мав зайняти на тилах ворога Тишовці і просунутись на Комарів (південний схід від Замостя).

                     —  2-а легіонова див. йде наперед на південь від Грубешова здовж Богу з наміром сполуки з ген. Ст. Галлером.

                    —  19 п. бригада 10-ої п. дивізії має прибути завтра, себто 30 серпня 1920, з району Красностава-Ізбиця — до Замостя.

                     —  Донсько-Кубанська  бригада осаула Яковлева знаходиться на тилах ворога, котрий атакує Замостя від півдня.

                     —  Розглядаючи  сьогоднішні  спроби  ворога  атакувати Замостя від півдня і сходу, а спеціяльно розвідкою патрулів, щоби відшукати слабі місця нашої оборони, після чого повинна наступити атака, як рівнож для кращої організації оборони і зміцнення західнього і північного відтинку, одночасно аби надати більш активного характеру обороні — НАКАЗУЮ:

                     1)  Зайняти:  а)  відтинок 31-го п. С.  К.  і 4/2 етапового батальйону — без змін.

                     а) Люблинський батальйон з залізничною сотнею займуть відтинок від шоси Замостя-Завада далі почерез станцію Замостя, старі окопи на північний захід від Окружного суду включно.

                    б) Етаповий батальйон 3/7 займе відтинок від старих окопів до шоси Красностав-Замостя виключно, виставляючи сильну охорону по західній стороні села Яновиці при старому кургані і пильнує дороги Люблинське передмістя Яновиці.

                    2)   Панцерні потяги:

                    а)  — "Смерть" — курсує на лінії Замостя-Завада.

                    б)  — "Загончик" — курсує на лінії Замостя-Конюхи.

                    в)  — "Мститель" — на лінії Завада-Красностав.

                    г)  Друга лінія оборони: Штабова сотня VІ-ої с. стр. див. без одної чоти, займе і боронить Окружний суд і парк при ньому.

                   —  VІ-ий Технічний курінь VІ-ої с. стр. див. боронить позицій на південь від Штабової сотні — згідно з вказівками Начальника Штабу Групи.

                     3)  РЕЗЕРВА:     
                                                        
                     а)  Командирові 31-го п. С. К. наказую тримати в резерві один батальйон за Новою Осадою і етаповий батальйон 4/2, котрому полк має приділити 4 тяжких скоростріли, згідно з попереднім наказом.

                     б)  Другий батальйон в силі 3-ох сотень в районі касарень,  4-а сотня на північно-західній частині міста Замостя зміцнить відтинок батальйону Люблинського.

                     4)  Артилерія: Командир 1/10 п. а. п. приготовить скупчення вогню в кожному з чотирьох напрямків світу, а передусім: схід і південь. Для кращого зв'язку з піхотою — вислати зв'язкових до окопів піхоти на кожному відтинку оборони.

                     5)  Кіннота:

                     —  Дивізіон стрільців кінних 10-ої д. піхоти буде старатись провадити розвідку в  напрямку  Ситанець і Майдан. В разі неможливости виділить від себе резерв північного  відтинка передмістя Люблинського. Два свої тяжкі скоростріли віддасть в розпорядження  етаповому  батальйонові  3/7, котрий займає відтинок від дороги Замостя-Красностав.

                    — Сотня 214 полку уланів провадить розвідку на: Високе-Сідлиска-Плоске зі села Яновиці. Визначити решту своїх сил як резерв для батальйону 3/7.

                   6)  ВИПАДИ:

                   Командир 31-го п. С. К. накаже випади:

                   а) На село Майдан і б) село Калиновці. Випади мають на цілі непокоїти ворога та перервати большевицькі приготування до наступу. О годині 4-й рано дня 30 серпня 1920 — мають вернутися обидва випадові відділи.

                   7)  Вимагаю від командирів найкращої служби охорони:

                   а)  Перед дротами мають ходити патрулі.

                   б)  Виставити алярмові патрулі.

                   в)  Не віддаль одної верстви від дротів висилати розвідку.

                   8)  Методи оборони: У випадку прориву ворога на одному відтинкові, сусідній відтинок переходить негайно до контрудару на крило чи теж тили ворога, котрий прорвався. Тільки доброю співпрацею і енергійними протиударами — можна провадити оборону.                                                      

                   9)  Негайно відібрати з амуніційних летючок запас набоїв на один день бою і зложити на позиціях, щоби не було випадку безчинности або відступу з браку набоїв. Про виконання зголосити до Штабу.

                  10)  Наказую всім командирам вияснити воякам важливість утримання Замостя. Всі командири мусять бути на своїх місцях.

                   11)  Звертаю увагу командирам відтинків, щоби не стріляли з тяжких  скорострілів  на далеку віддаль (дві до 3-х верств).

                   12)  Хворих і ранених відсилати до касарень — будинок Ч. 21.

                   13)   Штаб Групи на старому місці.

                   Підписано:

Командуючий Групою — Полковник Генштабу (-) Безручко Начальник Штабу — Полковник Генштабу (-) Змієнко.

                    Цей Оперативний Наказ Командуючого Групою "Замостя" був підтвердженням спеціяльних наказів і заряджень на протязі дня 28 і 29 серпня 1920.


                                                                                                                             (Далі буде)

неділя, 12 квітня 2015 р.

ПОЛІТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ І ДИВІЗІЯ

КОМЕНТАР

Мирослав Малецький     

                    В минулих роках наша преса знову віднотувала декілька голосів, що заторкують своєю тематикою Українську Дивізію. Особливо багато місця присвятив цій проблемі мюнхенський журнал «Український Самостійник», друкуючи статті В. Вашковича, К. Зеленка та О. Боднара. Редакція нашого журналу пильно слідкує за інколи суперечними опініями і оцінками поодиноких авторів. У справі Дивізії вже багато сказали і написали ті, що її творили, вишколювали та нею командували. І хоча ця тема ще довго не вичерпана і до деталів не вияснена, все ж таки те, що досі опубліковане, може заінтересованим допомогти виробити собі опінію, дуже близьку до дійсного перебігу подій. Зрозуміння суттєвого виелімінувало би штучні контроверзи про справи ясні і очевидні, а часто незначні і нерепрезентативні. В цьому номері друкуємо «спростовуючого» листа, який мало спростовує і вияснює, а може в необізнаних викликати сумніви та провадити до мильних висновків. Тому коротко ще раз в цій справі.

                    Дискутуючи цілий комплекс проблем, зв'язаних з Дивізією, розрізняємо 1) політичну концепцію, що довела до 2) створення живої одиниці, що складалася із живих людей, дії якої стали також частиною нашої недавньої історії. Найперше про концепцію.

                    Політична концепція — це система поглядів, яка, обґрунтовуючи політичне положення, може стати поштовхом для конкретних дій. Концепцію творення Дивізії деякі автори вже давніше називали «леґіоновою політикою», розуміючи її як активну участь в армії іншого народу без жадних політичних концесій, чи лише з малими або невиразними. Домовлення та ступінь залежности «леґіонерів» від спонзоруючої армії та її політичних чинників — це широка канва різних можливостей. Очевидно, обидві сторони — крім формальних домовлень — мають ще свою укриту мету, наприклад, одні здобути військове знання і одержати в руки зброю (Дивізія), другі (німці) поповнити вже дуже проріджені свої боєві частини.

                  Про правильність політичної концепції, в тому і «леґіонової», вирішує кінцева успішність подій, які вона викликала. Польські леґіони Пілсудського припинились, мабуть, в вирішальній мірі до постання польскої держави в 1918 році. Наші Українські Січові Стрільці також в цей сам час мали деякий вплив на перебіг подій в Україні, як фронти воюючих сторін заломилися. Закінчені навесні 1945 року воєнні події беззастережною програною не дозволили Українській Дивізії відограти тоді такої ролі, яку їй передбачували за їх сподіваннями, її українські співтворці.

                   Кожна політична концепція, якщо мова про її переведення в життя із сподіванням на її успішність, криє в собі певну дозу риску. Не була позбавлена цього риску також політика, яка довела до створення Дивізії. Хоча вже опубліковано багато матеріялів та записано на цю тему багато опіній поодиноких осіб і організованих ґруп, остаточний вердикт правильности цієї політики залишається за історією, а 30 років, що пройшли ще й в еміґраційних умовинах, це ще за короткий час на такий осуд.

                   Друге — це справа створеної військової одиниці — Дивізії, проблема живих людей — членів дивізії, їх переживання, умови їхнього побуту та наслідків цього періоду на їх дальше життя. І тут сміло можемо ствердити, що цих кількадесять тисяч молодих людей не мали тоді жадного впливу на таку чи іншу політичну концепцію. їхня мета була зовсім ясна і недвозначна — здобути військове знання і одержати модерну зброю, а запевнення, що Дивізія буде боротись тільки на східному фронті проти нашого найбільшого ворога, та віра, що принайменше в якійсь мірі причиняться до відновлення в майбутньому української держави, вистарчали, щоб терпіти навіть найяркіші нарушення німецькою адміністрацією їх національної гордости.

                  Деякі автори підкреслюють, що довкола Дивізії дехто, в першу чергу її учасники, пробують творити своєрідну леґенду. Усі народи мають свої леґенди і постійно їх творять. Там, де люди мають віру (абстрагуємо від того чи вона в даному моменті правильна), там, де щоденно вони співали «хлопці підемо, боротися будемо, за Україну, рідні права», там, де ті молоді люди проливали свою кров, залишалися інвалідами на ціле життя, там, де на полі бою віддавали своє життя — там і довкола того мусить творитися та постати леґенда. І коли сьогодні говорять в Україні, що по брідських полях блукають душі упавших наших друзів і закликають до дальшої боротьби, бо діло, за яке вони свої голови поклали, незавершене і їм тому немає на тому світі спокою, добачуємо в цьому тільки добре і тут саме наша заскромність не на місці.

                  Між німецьким рамовим персоналом також траплялися люди із зрозумінням та симпатією до наших проблем. Перенаголошування поодиноких випадків надужить німецької військової бюрократії, розгублює і викривляє картину цілости. Між українськими учасниками Дивізїі, не виключаючи старшин, також траплялися особи, яких моральні якости, доброзичливо висловлюючись, оцінювались далеко нижче від пересічности. За порушення військового порядку, воєнні суди карають у всіх арміях світу. Чому мало бути в нас інакше? Вищі командні пости в Дивізії не були обсаджені нашими командирами, але звідки було їх взяти? Це була модерна війна, і від командирів вимагали відповідних кваліфікацій. Знане, що вищі командири — це не продукт, хай і інтензивного, але лише кількамісячного вишколу. Історичні спомини шефа штабу Дивізії, що появилися українською і німецькою мовами, напевно не вільні від суб'єктивного підходу, все ж таки вони сьогодні стали поважним джерелом для дослідів нашої участи в Другій світовій війні.

               Реасумуючи, розрізняємо між політичною концепцією, що довела до створення Дивізії, і реальною військовою одиницею, учасники якої ще й тепер активні громадсько і політично в нашій громаді. Залишаємо осуд цієї політичної концепції за історією, хоч не бракувало б нам аргументів на її оправдання. Рівночасно стверджуємо, що загал українського вояка Дивізії був вірний нашій вояцькій традиції, був ідейний, добрий та свідомий своєї мети. Це, очевидно, ніяк не значить, що, за словами одного з авторів «під час останньої війни Дивізія репрезентувала все найкраще в нашому народі». Народ — це скомплікований феномен і в стремлінні до своєї мети, траґічними були б, як вже нераз траплялося в нашій історії, однобічність та невибагливість політичного думання.

вівторок, 7 квітня 2015 р.

ЖИГМУНД ОЛЕКСИН


                    Народився 12 травня 1883 р. в Опільську, повіт Сокаль, в Західній Україні.  Закінчив учительський семінар і вищі педагогічні курси у Львові та вчителював до 1914 року. Від Вибуху Першої світової війни до 1 листопада 1918 р. служив, як доброволець у леґіоні Українських Січових Стрільців, дослужившись ступня поручника, відтак в УГА в ранзі сотника. Арештований у 1920 році поляками працював після звільнення, як учитель, в різних місцевостях корінної Польщі, а від 1928 до 1939 року був управителем школи в Девятирі, повіт Рава Руська. За першої большевицької окупації 1939-41 був шкільним інспектором на повіт Рава Руська. За німецької окупації 1941-44 був тимчасовим управителем повіту, потім референтом самоуправи, врешті уповноваженим Дивізії "Галичина" на повіт Рава Руська. На скитальщині в Німеччині був у рр.1944-51 командантом табору і управителем школи в Ляндгуті. Від 1951 року перебував у Клівленді, де аж до своєї емеритури працював у фабриці Форда. Від заснування у листопаді 1953 р. у Клівленді Станиці Братства УСС був її найактивнішим членом —  головою та гідним репрезентантом всіх українських комбатантів.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації