ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 30 червня 2013 р.

ВІЙСЬКОВИК І КООПЕРАТОР

Андрій КАЧОР                                                                                  

                                                                  Пам'яті сотника Томи Котика

                                  ...

                                 Тома Котик, це колишній професійний старшина австрійської і української армій і передовий кооперативний працівник, який ціле своє життя виконував свої родинні та громадські обов'язки як справжній старшина-джентлмен.

                                 Не багато було в нас таких родин, що плекали військову традицію і виховували своїх дітей в дусі військової дисципліни та кодексу доброї поведінки,  посилали  своїх  синів  до військових  шкіл,  щоб  вони  набули військову професію, як професію свого життя. Такою була родина Котиків. Тома Котик народився 20 вересня 1890 року, в Лисці, повіт Богородчани,  в Галичині,  у  свідомій  українській, військовій  родині. Батько Томи, професійний старшина австрійської армії, мав двох синів і обидвох виховав також на професійних військовиків; старшого Юліяна віддав до Терезіянум, кадетської школи у Відні, а молодшого Тому післав до кадетської школи у Львові. Оба сини закінчили ці школи з відзначенням. Тома закінчив її в 1911 році. Обох молодих кадетів, по закінченні школи, приділено до того самого 56 полку австрійської піхоти. Обох в 1914 році вислано на російський фронт. Юліян на цьому фронті загинув, а Тома був важко ранений і пізніше довго лікувався у військовій лікарні в Кракові.

                                  З документів знаємо, що Т. Котик 1 травня 1915 року був іменований професійним поручником 56 полку, що відтак цей ступінь визнало польське міністерство військових справ, окремим письмом з дня 6 лютого 1925 р., за підписом майора Млинарського, шефа у Відділу того міністерства.

                                 Листопадовий Зрив у 1918 році застає поручника Т. Котика в Перемишлі. Він зараз же голоситься до служби в Українській Галицькій Армії і як професійний старшина зразу відходить на фронт. Ті, що його знали з військової служби, говорили, що Тома Котик належав до дуже відважних і хоробрих старшин; був добрим прикладом бойового старшини, який не вмів ховатися або залишатися позаду, коли треба було йти в бій і тим боєм керувати. Він усе йшов в перших лавах із стрільцями. 24 грудня 1918 року попав до польського полону.

                               Покійний, на жаль, не залишив своїх військових споминів і тому не багато знаємо про його військову службу. З його документів знаємо певно, що вже 28 лютого 1919 р. Т. Котик утік з польського полону і знову зголосився до служби в УГА. Як доброго військового фахівця, його приділено до Секретаріату Військових Справ, до Відділу Доповнення Війська. Одначе Т. Котик, це перш усього старшина-фронтовик і тому він сам робить заходи, щоб його приділено до фронтових частин. Це стається 15 травня 1919 р., коли його приділено адьютантом групи сотника Януша. Це був час, коли поляки почали свою травневу офензиву при допомозі шости дивізій ген. Галлєра, зформованих у Франції. Частини сотника Януша діяли, мабуть, в околицях Самбора. В документах не знаходимо назв місць. Знаходимо тільки дату 27 травня 1919 р., коли поручник Т. Котик вдруге попадає в польський полон, в якому перебував п'ять місяців у різних таборах. Увесь час думає про втечу, але здійснити це вдається йому аж 5 листопада 1919 р.

                                  Знову пробує добитися до своїх частин УГА, одначе УГА була вже за Збручем і добитися до неї було дуже важко. Довідавшись, що частина УГА перебуває на території Чехословаччини, Т. Котик переходить чеський кордон і 17 грудня 1919 р. добивається до Німецького Яблінного, де були чехами інтерновані частина симбірської і гірська Бригади, які, як знаємо, зформовано в окрему Українську Бригаду (біля 80 старшин і 5,000 вояків) під командою спершу полковника А. Вариводи, а відтак ген. В. Курмановича з надією повороту на Україну.

                                 Тут Т. Котика приділено до Запасного Коша. У цьому Коші він був дуже діяльний, у Булавному Відділі. Тут, розпорядком Військової канцелярії Уряду ЗУНР, поручник Тома Котик, 20 серпня 1920 р., був іменований сотником УГА.      
                     
                                 Коли ген. А. Кравс у серпні 1920 р. перейшов Карпати і опинився із своєю частиною в Запасному Коші, сотник Т. Котик був призначений його адьютантом. Відтак, по від'їзді ген. А. Кравса до Відня, сот. Т. Котик став адьютантом ген. В. Курмановича.

                                У Німецькому Яблінному сотник Т. Котик перебував до 20 листопада, 1921 р., тобто до часу, коли службово його приділено до другого військового табору УГА в Йозефові, з призначенням до 1. Старшинської Сотні. Тут він був членом Комісії для провірки старшинських ступенів і першим адьютантом Головної Команди частин УГА в Йозефові, в Чехо-Словаччині. Командантом був ген. А. Вольф.

                               За свою діяльність в УГА і в таборах українських військових частин у Чехо-Словаччині, сотник Т. Котик одержав від президента Е. Петрушевича окрему подяку на письмі, яка звучить: "Оцінюючи Ваше повне посвяти виконування службових обов'язків серед найтяжчих умовин, висловлюю Вам моє повне признання і подяку". Письмо це писане в Берліні, 16 жовтня 1923 р. і має власноручний підпис президента д-ра Е. Петрушевича.

                            Свою військову кар'єру, якій думав присвятити ціле своє життя, Тома Котик закінчив у Йозефові, коли побачив безнадійність повороту до продовжування збройної боротьби в Україні, яка була окупована большевиками і поляками, не враховуючи румунської, мадярської і чеської окупації деяких частин України.

                           Коли виринула проблема рішати про своє майбутнє, ще далеко перед ліквідацією українських військових таборів у Чехословаччині, Тома Котик, по довшій застанові, рішився взяти студійну відпустку і піти студіювати молочарство. Крайова Військова Команда в Празі таку відпустку йому дала, на час від 1 вересня 1923 р. до 15 липня 1924 р.

                           Тома Котик знаючи добре німецьку мову записується до німецької молочарської школи у Фрідлянді, яка належала до одної з кращих молочарських шкіл у Чехо-Словаччині. Школу цю Т. Котик закінчив, з дуже добрим поступом, 31 липня 1924 р. і, зараз же, покинув гостинну Чехо-Словаччину, щоб своїм новим фахом знову служити, як вояк і старшина, свому народові на новому фронті, на цей раз на господарсько-кооперативному.

                             Свою молочарську кар'єру Т. Котик розпочинає в Станиславові, разом з такими діячами цього руху, також колишніми вояками і старшинами УГА, як Олекса Лис, Андрій Мудрик, інж. Андрій Палій і інші, а закінчив її на пості начальника Головного Торговельного Відділу "Маслосоюзу" у Львові, входячи рівночасно до Дирекції, цього ж Союзу, як заступник.                            

                              Далі не буду спинятися на його праці в Станиславові, Тернополі, Луцьку, але коротко спинюся на його найбільш відповідальній праці у Львові, в централі "Маслосоюзу", де працював  від січня  1929  року до 19 липня 1944 року.          .                                                    

                               Праця начальника Головного Торговельного Відділу "Маслосоюзу'' у Львові була дуже відповідальна, бо цей Відділ був показником торговельної справности всієї української молочарської кооперації в Галичині. Т. Котик це розумів і цю працю виконував з почуттям великої відповідальности, акуратно і здисципліновано, без надії на якесь вирізнення або відзначення, а в переконанні, що він знову на фронті, на господарському фронті, і як старшина-військовик він за цей фронт відповідає. Він далі виконував ролю "адьютанта''-дорадника в Головному Штабі цього фронту, бо ж він був найближчим співробітником і дорадником Дирекції "Маслосоюзу", а зокрема інж. А. Палія, що очолював Торговельний Відділ і Дирекцію "Маслосоюзу".

                                Торговельний Відділ "Маслосоюзу" у Львові спершу приміщувався в будинку "Сільського Господаря", при вулиці Костюшка, а відтак в будинку "Народної Гостинниці", при тій же вулиці. Щойно в 1932 році всі бюра і Торговельний Відділ перенесено до власного будинку при вулиці Ґловацького, де можна було модерно урядити власну міську молочарю, лабораторію, холодильник та всі магазини і майстерні.

                                  Завдання Головного Торговельного Відділу було вести таку торговельну політику, щоб не мати на внутрішньому ринку забагато масла, щоб втримати ціни на молочарські продукти на певній висоті і щоб не відстрашити покупця на свої вироби, бо це було б руїною для цілого молочарського виробництва. Рівночасно, і це було найголовнішим завданням молочарських кооператив, треба було задовольнити членів молочарських кооператив, які часто не розуміли економічної засади пропозиції і попиту на продукти на торговельному ринку.

                                   І хоч вся ця журба, всі ці клопоти з калькуляцією цін купівлі і продажу масла, журба за консервування непроданих  товарів,  журба  за своєчасну виплату молочарням за доставлені продукти, за виклопотання. потрібного кредиту на вдержання  експорту та на  заплату непроданого масла, що його місяцями треба було тримати в холодниках на догідний час збуту, хоч все це лежало тягарем на плечах інж. А. Палія, то велика частина співвідповідальности спадала також на спину Томи Котика, як торговельного референта Головного Торговельного Відділу централі "Маслосоюзу",  бо він мусів усі пляни і розпорядки дирекції практично реалізувати. А це не було так легко, як би здавалося. Інші Торговельні Відділи "Маслосоюзу", по других містах Галичини чи Волині, тих клопотів не мали. У них торговельна політика дуже упрощувалася:  мали масла більше як було їм потрібно для місцевого ринку — висилали  його до Львова, Т. Котикові; коли ж бракувало їм товару, телефонували до Львова і Т. Котик потрібний їм товар зараз висилав. Інакше було у Львові. Т. Котик мусів всі вимоги начальників Торговельних Відділів з других міст задовольнити, тобто мусів знати  скільки має зайвого товару, щоб цей товар продати у Львові, експортувати за кордон, або коли його бракувало закупити і на час доставити своїм Відділам, чи крамницям.

                               Одною з важчих  торговельних  проблем був експорт і імпорт товарів. Особливо великі вимоги польського уряду були до експорту масла. Головний Торговельний Відділ  "Маслосоюзу"  висилав наше, українське масло до Німеччини і Англії,  деколи до Данії,  Франції і  Палестини, а навіть до далекої Манджурії і там треба було конкурувати з маслом данським, литовським, латвійським, а навіть українським з УРСР, що знову не було так просто. І тут з допомогою Торговельному Відділові приходив Організаційний Відділ, під кермою А. Мудрика і інж. М. Хронов'ята, який ніс  відповідальність за  якість молочарської продукції.   Організаційному Відділові допомагав знову ж "Сільський Господар" з цілим штабом агрономів і господарських діячів у Централі,  по філіях і місцевих організаціях. І саме ця співпраця давала блискучі осяги.

                                 Тома Котик був головним співробітником і співініціятором цієї великої, для загалу не видної, але дуже відповідальної праці. І так було аж до приходу большевиків на західноукраїнські землі, які зліквідували всі наші кооперативні установи, в тому і "Маслосоюз", разом з Районовими Молочарнями і все їхня майно знаціоналізували і передали до вжитку новому окупантові.                                            

                                .У липні 1944 року Т. Котик, разом з родиною, покидає Львів і мандрує разом я друзями-маслосоюзниками крізь Словаччину до Німеччини, щоб звідси, по кількох роках виїхати до ЗСА.

                                  Від 1949 року сотник Т. Котик проживав з родиною в Балтиморі, де включився зараз в життя невеликої української громади, з українською католицькою церквою, з українськими товариствами й організаціями, в яких він був завжди активний і жертвенний.
Покійний осиротив дружину Марію, з дому Супінських з Тернополя, дочку Христю Лисобей, відому пластову діячку, сина Юрія та трьох внуків.

                                  Ця моя згадка про діяльність бл. п. Т. Котика, хай буде замість грудки рідної землі на його могилу від друзів-маслосоюзників, з якими він все співпрацював і був членом-"Братства Маслосоюзників", а також від мене особисто; його я пізнав у Львові, працюючи в Організаційному Відділі "Маслосоюзу'' і все його високо цінив і респектував за активність, солідність і незвичайну працьовитість, і  заразом маслосоюзну дружність.

вівторок, 25 червня 2013 р.

Сотник УСС інж. аґр. Михайло Девоссер

НА  СЛУЖБІ  НАРОДУ

  (1895 —  1973)

                                                           «Шістсот хлопців йде зі мною» Ю. Федькович (Довбуш)

                             До китиці квітів на останній відмарш пок. сотникові М. Девоссерові від тих колишніх новобранців, які не всилі цеї китиці йому покласти.  


                              За законом асоціяції, мабуть, буває так, що якась подія, яка нас сильніше вражає, стає якби поштовхом і викликає в пам'яті давно пережите і, здавалося б, майже забуте. Тоді минуле з'являється знов живим і свіжим на екрані пам'яти.

                            Для мене таким поштовхом, який викликав у пам'яті образи давно пережитого, був несподіваний похорон бл. п. сотника УСС інж. Михайла Девоссера.

                            Не часто приїжджаю з Монтреалу до Торонта та в квітні цього року, прибувши у відвідини до своїх приятелів, я дізнався, що не стало в живих колись такого популярного і любленого всім УСС-трілецтвом сотника М. Девоссера. На панахиду того дня було вже пізно іти. Похорон був визначений на другий день. Не треба говорити, що я вважав своїм обов'язком віддати останню прислугу не тільки визначному старшині УСС, але й співтоваришеві, з яким довелося колись пережити добрі і прикрі часи і події в українському війську, дні слави і бурі, дні спеки і виснажливих маршів і блукань-походів по завіяних сніговіями подільських бездоріжжях.

                           Під впливом сумної хвилі і прощального слова, що його виголосив сотн. Ст. Булак, проводжаючи Покійного в останній похід, з якого повороту немає, влучна і прецизна характеристика Покійного, викликали у мене ряд образів з минулого, і між ними одну подію з зазбручанського Поділля, з Гайсинщини, яка може служити характеристикою тої частини українських збройних сил, яка звала себе УСС-ами, а зокрема вона теж характеризує сл. п. сотника М. Девоссера.

                            Коли знеможена, славна УГА перейшла ріку Збруч для з'єднання з Дієвою Армією УНР і зараз включилася у спільний переможний похід проти другого, тим разом московського наїзника, який своєю перевагою вспів вже відтиснути ослаблену геройською обороною Батьківщини українську Дієву Армію до вузького клаптика подільської, вже майже призбручанської території, — з'єднані армії не тільки відкинули ворога з зайнятих і сплюндрованих ним теренів, але бравурними своїми атаками за один місяць зайняли столицю України Київ. На звільнених від ворога теренах, переважно на Поділлі розташувалися запільні частини УГА, в тому і частини славної бригади УСС, яка силою трьох хоробрих полків держала фронт в околицях східної Гайсинщини (Христинівка і околиці). Запасними частинами УСС був Кіш в селі Косинівці б. Нової Ушиці і 15 км на захід в Кам'янеччині, Вишкіл УСС в селі Привороття, в якому колись містилося знане "духовне училище", та в сусідних селах Нефедівці та дещо на захід Вихватнівці.

                           Вишкіл мав тоді (серпень-вересень 1919 р.) біля шість сотень вже підготованих на фронт стрільців, які зголосилися до УСС добровільно (їх вік 17-20 років) ще в час славної чортківської офензиви. Тому, що ті сотні мали поповнити незабаром фронт, команда почала робити заходи у відповідних державних референтурах УНР про дозвіл на призов добровольців із звільнених теренів України (Поділля, Волинь). Після довгих клопотань, нарешті одержано дозвіл на рекрутацію новобранців на добровільній базі, віком 18-22 років, з застереженням, тільки в районі розташування бригади, зн. у Гайсинщині. Негайно виїхали в терен призовні комісії... і сталося "чудо". Почала спонтанно зголошуватися переважно сільська молодь, навіть старшого віку. Старших віком комісії не приймали з огляду на застереження у виданому дозволі, але обіцяли їм, що вони будуть покликані в додаткових призовах. Дивне воно тим, що Армії УНР призов не вдавався. Призовники просто ігнорували всі заклики до обов'язку військової служби в рядах своєї армії для оборони батьківщини. А тут без ніякого примусу набір пройшов знаменито. Це явище дасться пояснити високими прикметами галицького вояка: зразкова поведінка, безглядна дисципліна, патріотизм, самопосвята, вірність ідеї, для якої він одягнув військовий однострій (хоч тепер тільки клапті з нього), а зокрема стрілецький звичай і традиція від 1914 року.

                                    Вже з половини вересня почали прибувати транспорти новобранців через Кіш до Вишколу. Перші новобранці зі східних земель до Леґіону Українських Січових Стрільців.

                                    За які три тижні назбиралося їх 600 добірних хлопців-новобранців. З них створено осібний вишкільний курінь під командою досвідченого вишкільника, тоді поручника М. Девоссера. М. Девоссер зі "старої войни" з 1914 р., інвалід, втратив око у весняній австрійській офензиві 1915 р. на відтинку фронту Гузіїв-Болехів. По виході з лічниці, зі скляною протезою, незважаючи на те, що міг звільнитися з військової служби, голоситься знову до своїх УСС, де його призначено інструктором новобранців, в ранзі хорунжого, у вишколі Коша. Згодом, коли Вишкіл УСС став окремою, на той час (1916 р.) фаховою одиницею, — М. Девоссер переходить туди, де займає пост добірного вишкільника — сотенного в чергуючихся сотнях.

                                       Новобранці-гайсинці скоро зживаються з новим для них військовим ладом. Залюбки присвоюють собі галицько-українську команду, віддані всеціло свому курінному і своїм безпосереднім сотенним та підстаршинам (шкода, що вже забулися їхні прізвища) і з запалом навчаються і воєнної штуки і під час освітніх викладів дізнаються "чиї вони діти" і за що борються. Це все треба приписати тактові, методі навчання і загальному підходові, що їх застосував товарисько-веселий, 24-літній курінний і йому підчинений старшинський і підстаршинський інструкторський штаб. З правдивим ентузіязмом та подивом приглядалося галицьке стрілецтво тим стрійним 4-ом сотням, як вони вранці, йдучи на вправи через село Привороття, або вертаючися рівним військовим маршем співали своїх пісень або вже і стрілецьких, у своїх таки ще домашніх "піджаках" чи кожушках (військових мундирів і взуття було обмаль), у високих чоботях, в кашкетах, селянських шапках, деякі у стрілецьких шапках або шапках "петлюрівках" (за стрілецькими "мазепинками" був тоді попит), — точно вибивали ногами такт. Серце радувалося на вид такого добірного, один в одного, дебело-стрункого вояка. Дійсно "хлопці бо то хлопці як соколи".

                                        Попереду отаман, поручник М. Девоссер, гордий з такого війська, мазепинка у нього збита на правий бік і спідня губа теж з правого боку дещо прикушена. Він підспівує разом зі своїм військом і час до часу відповідає на поздоровлення зустрічним, а коли зустрічають старшин вищої ранґи, то поздоровляє їх ціла сотня, або курінь на команду "в право, чи ліво глянь"... аж земля стогне. Приглядаючися такому видові, мимохіть приходило на думку порівнання з легендарним Довбушем і його безстрашними хлопцями. З таким військом хоч "гори перевертай".

                                         Деяка кількість тих новобранців ще була в Коші, очікувала на військове оформлення і тим часом відбувала вже військовий передвишкіл.

                                          Родилися оптимістичні надії на нове військо, якщо справи рекрутації пішли б таким шляхом далі. Якби влада УНР, замість витрачати гроші на підмогу різним "отаманам" на їхні, мовляв, тисячні (неконтрольовані!) підпільні "геройські армії", які тільки чекають на гасло до загального повстання в запіллі ворога (все це на ділі було далеке від правди), була асигнувала ті суми на цю нову, свіжу, не змучену армію, а для цього були всі дані, як показав приклад призову, переведений УСС-ми, — то до ранньої весни можна вже було б розпочати нову, успішну воєнну кампанію.

                                           Але несподівано сталося щось протилежне і просто незрозуміле. Приплив нових, заповіджених контингентів припинився. Комусь там на верхах державного управління невсмак було, що галицькій частині (УСС) так блискуче і швидко удався такий імпозантний призов квіту добровольців, і це спонукало заборону дальшої рекрутації.

                                          Приблизно за місяць після тієї незрозумілої, фальшивою амбіцією підпертої заборони, прийшов новий удар — листопадова катастрофа обидвох армій, Дієвої і УГА. В обличчі мілітарних і політичних невдач, рішила Дієва Армія піддатися під польський "покров", а УГА під біло-російський. Настав трагічний розбрат.

                                          Галицькі частини одержали наказ концентруватися в околицях полуднево-східного Поділля (Бірзуля-Балта-Ананіїв). В такій ситуації прийшло питання, що робити з майже вже вишколеними гайсинцями, серед яких вже так прийнялася стрілецька ментальність.

                                       Задля псевдо-льояльности до руху придніпрянської армії і її польської орієнтації, по довгих нарадах в Начальній Команді УГА (чи може таки в Команді Бригади УСС) вирішено гайсинців здемобілізувати, давши їм вільний вибір, або йти на захід з відділами Дієвої Армії, або вертатися додому.

                                         Настала чиста розпука у всіх гайсинців, стали зі сльозами (дослівно) в очах проситися ділити долю з УСС-ми; попали в розпуку любі соколи.

                                        Переконував своїх зверхників і їхній отаман поручник М. Девоссер і інші старшини, щоб тих вірних хлопців не лишати на поталу, бо ніхто не знає, яка ситуація буде завтра, чи не доведеться ще незадовго УГАрмії віджити, бо і денікінці вже небоєздатні, а як зударяться з большевиками, теж не дуже міцними, то чи одні і другі не розпадуться, а тоді пустити оцих гайсинців на вербункову акцію в їхні околиці, то кожний з них приведе може й сотню таких як сам і то зі зброєю, бо по селах є зброя і "до зброї". Персвазії не помогли, і сумно було дивитися як ті гарні хлопці, вже вояки, гуртами розходилися з жалем, хто куди.

                                       Посумнів і поручник Девоссер. Втратив притаманну йому бадьорість і веселість і, мабуть, цей спомин був йому такий болючий, що він на моє звернення з-перед кількох років, щоб він написав спомин про цю історію, не відповів нічого і не лишив про неї ніде згадки.

                                         Відійшли вже в останній похід свідки історії новобранців УСС-ів зі східнього Поділля і та цікава сторінка кінцевої епопеї Вишколу УСС вже пилом припала. Ніде, мабуть, її не записано, хоч є ще в живих кілька свідків, які про неї знають, як от колишні УСС дир. К. Бородайко (Чікаґо), інж. Вінтоняк (Нью Йорк), дир. І. Поритко (Філядельфія), дир. Б. Яхно (Аргентина). Може я невміло і незугарно її тут представив, але присвячую її щиро пам'яті сотника М. Девоссера від його вірних гайсинців, які певне вкрили б всю його могилу "білим квітом".

                         Ю. Гарасимів, колишній УСС



четвер, 20 червня 2013 р.

ПЕРШІ КРОКИ НА ДРУГОМУ ЕТАПІ

В. Ґоцький

                                        (Уривки споминів з табору полонених Дивізійників в Англії)

                                         У Горблінґу застали ми добре впорядкований робочий табір з німецькою залогою. А що німці поступово виїздять додому, тож наші зразу приступили до перебирання всяких функцій в таборовій адміністрації. Зараз першого дня командант Долинка зі своїм заступником Литвиновичем скликали нараду старших бараків, призначених ще перед виїздом у Шеффілді. Так спільними силами обдумано розподіл функцій та оминено всяких позакулісових ходів при їх приділі. Це була влучна розв'язка, бо запобігла проявам бунту, самоволі чи протекційности. А що інтеліґентного елементу та всяких фахівців досить, то було з чого вибирати.

                                      Одинока наша біда з перекладачем, чи радше перекладачами. З Лондону прислали нам як перекладача пор. Новосільця, а на місці ми застали вже присланого англійськими військовими чинниками поручника-поляка. Новосілець малоініціятивний і не хотів нікому накидатися. Знову ж поляк всюди нишпорив, нав'язував знайомства та пробував накидати свою думку. Флеґматичні Долинка та Литвинович зразу прямо не встигали протиставитися його втручанням у наше життя, а коли виразно йому сказали, щоби не пхав свого носа до не своїх справ, то він справді трохи охолов, але, щоби не втрачати теплого місця, почав негативно впливати на англійську команду, підсовуючи їй свої пляни, часто суперечні з плянами нашої команди.            
                   

                                                                           Мов білі раби

                                       Зараз другого дня перед вечором мали ми нагоду пережити цікаву для нас церемонію. Англійці виплачували нам авансом по 2 шіл. 6 пенсів таборовими бонами на дрібні видатки. Під бараком розставлено столи. Біля них засіли наші писарі, які вичитували кожного полоненого по азбучному порядку. Він підходив до столу, ставав перед англійським майором-платником на струнко, "бив в дах" і приймав гроші.

                                     Майор виплачував особисто, дотримуючись сірого такого церемоніялу. Відповідав на поздоровлення, мачав пальці у вогку губку, відраховував бони і тоді знову "бив в дах". Все йшло гладко, аж один наш селепко дещо переробив той церемоніял по свому. Вдарив в дах, замачав пальці у губку і тоді приняв гроші від майора.

                                      Чомусь цілий той церемоніял мені дуже нагадував подібні сцени виплати чорним невільникам в Африці...

                                                                     Вільний вихід поза табір

                                      Того ж самого вечора відчитано нам розпорядження про вільний вихід поза табір від год. 5 до 9 вечора. Одинока передумова, щоби бути пристойно вдягненому та добре вичищеному. Віддалятися можна не дальше як на 9 миль від табору та не дозволено користуватися публічним транспортом. І хлопці пішли та якихось особливих вражень не принесли. Пішли ми з Климом Роснецьким теж розглянутись кругом. Сільце маленьке, ледве кілька менших та більших фарм. Доми муровані з цегли або каменя. Рістня така ж як у нас. Цікаво, що модерні домики мають вікна майже до самої землі. Живоплоти чергуються із старезними мурами. Ніяких парканів ні дротяних огорож. Доріжки дивно круті, але всі асфальтовані та обкопані ровами. На полі мов у колгоспі ржавіють всякі господарські машини. Одинокі комбайни прикриті брезентом. На полях видно курники та свинушники. Як кури так і свині ходять по полі без догляду. Тільки корови загороджені звичайним дротом, але наелекризованим. Кажуть, що зимують теж на полі без жадного прикриття. Тільки їх підкормлюють.


                                                                         Неділя, 15 червня 1947

                                      Англіканський священик з церкви, що зразу біля табору, запросив наших людей на своє Богослуження. Наша команда поручила йти православним, а католикам, хто бажає. Пішло нас щось 200 людей. Церква камінна, простора та людей мало. Співають гимни, між якими священик читає уривки з Святого Письма або проповідує.

                                      Парох сказав своїм людям, що тепер сюди приїхали українці, які втратили свою Батьківщину, родину та свої доми. Просив, щоби поставилися до нас з повним вирозумінням та співчуттям та щоби старалися нам заступити хоч в незначній мірі все те, що ми втратили.

                                        Потім за допомогою перекладача пор. Новосілця звернувся до нас. Він запевнив нас, що тут ми знайдемо все, що людині до життя потрібне. Візвав нас до витривалості! у вірі та в пошануванні до місцевих звичаїв, а Всевишній напевно дозволить нам скоро вернутися до своєї Батьківщини.

                                        Хлопці назагал вподобали собі  таке приняття.

                                        Є ще одна радісна новина. Наші футболісти отримали спортовий виряд по німцях, але за один комплет треба заплатити. Саме нині, по виплаті серед симпатиків спорту ведеться збірка на цей виряд.

                                       У таборі створено відділ таборової поліції зложений з 24 людей. Вони різняться від звичайних таборовиків тим, що під час служби носять білі камашки, білі пояси та опаску на рамені. Крім внутрішньої служби в таборі будуть теж патрулювати в селах, біля кнайп та біля кіна, щоби не було якихось авантур.

                                       В таборі в неділю пожвавлений рух, бо приходять німці розміщені по приватних квартирах у фармерів чи по сателітних менших таборах, щоби обміняти білля, постіль чи черевики, щоб скупатися в лазні та поробити закупи в кантині, ну й поговорити з колегами. А що їм раз в місяць можна посилати через фельдпост посилки додому, тож купують всячину й шлють. Саме через них мушу чепіти в магазині та приймати до направи взуття чи одяг або обмінювати їх.

                                                            За працею не встигаєш днів лічити...

                                        Колись писав Шевченко: "лічу в неволі дні і ночі і лік забуваю..." А мені в неволі дні зайцями скачуть і часу не хватає, щоби щось у записник вписати. Дні женуть у шаленому темпі, повні руху, гамору та турбот. Зразу брав активну участь в організаційних початках, а далі, коли став переймати від німців всі одягові та варстатні магазини, то пішло все
круговертом.    
                                                                                          :
                                        Магазин перебрав порожний. Та зараз же в неділю отримав 100 пар гумових чобіт, що їх треба було роздати людям призначеним до меліораційних робіт. А в понеділок отримав 500 дреліхових одягів для тих, що йдуть на працю до фармерів.

                                        В таборі зорганізовано всякі варстати й пущено їх в рух. Фризієрський, кравецький, шевський, столярський. У фризієрні за папіроску можна підстригтися. Працюють там постійно три фризієри. Кравецький  варстат  веде Лущанець, бувало. Вони сон зганяли нашій команді, яка була прямо безрадна. Та здається дуже толерантному полковникові Армстронґові треба завдячувати, що рутина приучування нашого брата до англійських порядків прибрала лагідну, але не менш успішну форму. Хоча часто наші люди створювали справжний балаган, беручи букву розпоряджень, то полковник при людях того ніби не помічав. Хвалив порядки, подивляв помисловість всяких прикрас, а при тому зауважував, що варто би зробити ще це й те, або того не робити, чи щось поправити. Так наші люди і не зчулись, як почали втягатися в рямки нових порядків. Та одного не відучилися до кінця, їсти в бараках, а не в їдальні. Вони їдальню уважали за місце видачі харчів та зустрічі з колегами з інших бараків. А всякі перекуски, закуски чи хочби спільну Святу Вечерю таки влаштовували у своїх спальних бараках.

                                                            Про працю та відносини

                                        Наші люди засадничо працюють для трьох міністерств. Для Сільсько-господарського Міністерства, для Міністерства Праці та для Міністерства Військового Постачання. Вся ця праця майже невільнича. Бо відмовитися не можна від неї легально. За працю майже нічого не платять (18-0 шіл. бонами на декаду). А зароблені нами гроші побирають всякі уряди та установи за наш транспорт до Англії, за наше утримання, за видані нам лахи. Значить, назва "білі невільники" не така далека від правди.

                                       Праця легша, але теж дуже виснажлива та втомлююча. Найгірше при молоченні (поспіх), при копанні бараболь та при каналізації. Формани та господарі ставляться назагал добре, часто підгодовують людей теплою стравою та обдаровують папіросами. Але інколи бувають теж прикрі дисонанси, як всюди.

                                       Наше графство Лінкольншайр поділене на дві господарські округи — Кестівен та Голенд. А що наш табір на самому пограничі, тож люди працюють для обох згаданих округ. Щоби не було замішання при виході до праці, групи мають свої криптоніми, що їх легко запамятати. І так до Кестівену йдуть всякі звірята: корови, осли, слони тощо, а до Голенду виходять міста: Полтава, Канів, Одеса, Коломия.

                                     Теж у нашому Сільсько-господарському Комітеті сидять два урядовці-англійці, від кожної округи один, а наші писарі працюють для них разом як писарі та перекладачі.

                                    Цікаво ще й те, що шофер бере на лору 30 або й більше людей. Розвозить їх по фармерах, а сам стає працювати з останньою групою. Бо шофер теж з полонених.

                                    Хоч праця виснажує людей відвиклих вже від праці на полі, то вечором завжди багато виходить до села погуляти. Хваляться, що понав'язували вже знайомства з дівчатами, чи, як вони кажуть, дівчата самі нав'язуються. Виглядає, що під цим оглядом "шафа буде грати".

                                    Прикро лише, що на разі ніякого контакту ані з Лондоном ані з сусідніми таборами немає. Цікаво як в таких умовинах влаштується наше життя, як наладнається культурна робота?          
                               :

                                                                А що про нас пишуть англійці?

                                    Кантина переповнена вечорами нашими хлопцями, що грають в шахи, чи слухають радієвої музики.

                                   Світлиця-читальня існує, але там примістилися німці, що інвентаризують майно, яке є власністю Велфару, організації, яка допомагає культурно полоненим. Там є деякі англійські газети, як теж кілька німецьких, але доступ до них на разі закритий. Лише по знайомству можна часом визичити на вечір щось почитати.

                                   Попала мені раз "Ню Кронікл" за 10 червня 1947, в якій я знайшов допис під доволі оригінальним наголовком "Українці в Англії були провірені..." Значить опінію маємо таку погану, що аж після провірки нам дозволено сюди прибути. Читаю таке: "...Мр. Гектор МекНіл, державний міністр, відповідав в Парляменті у справі положення українських полонених тут, та у справі, чи немає між ними воєнних злочинців. Мр. МекНіл сказав, що ці люди були членами Української Дивізії при Вермахті. Вони були перевірені у 1945 большевицькою комісією, а в 1947 бритійською комісією для втікачів. Ніяких воєнних злочинців не знайдено. Він додав, що совєтський уряд вимагав видачі тих людей, але з уваги, що подавляюча більшість тих людей походить з теренів влучених до СССР щойно після 1939 року, бритійський уряд не бачив ніяких підстав виконати це домагання. Положення тих людей у Великій Британії подібне до положення інших полонених. Він переконаний, що ці люди в скорому часі знайдуть тут затруднення..."

                                       Не виглядає, щоби байка про "воєнних злочинців", поширена серед англійців, походила лише з московського джерела! Напевне тут на місці діють нам на шкоду наші "випробувані приятелі", "браця поляци".

                                      Другий цікавий допис, це лист Трейсі Філінса у "Манчестер Ґардіян" за 12 червня 1947. Філіпс, добре зорієнтований у наших справах, старається вияснити англійцям, чому ми билися по німецькій стороні, чому нас ще з Італії не видано большевикам, а зачислено до групи людей, що добровільно склали зброю альянтам.        

                                       Він велику увагу присвячує ідейному та релігійному прив'язанню до своєї землі та традиції. Він підкреслює нашу пов'язаність з західньою ментальністю. Далі вказує, що наші брати це найкращі колонізатори Канади, Америки чи Аргентини. А при кінці пише так: "Більшість з них це дорослі, здорові молоді люди у віці від 18 до 30. Вони походять з найкращого фармерського народу в Европі. У них високо розвинене почуття взаємної допомоги, що дозволило їм зорганізувати взірцево кооперативну систему, яка до певної міри заступала їм власний уряд. Їхні табори в Англії згідно з рапортами у Міністерстві Праці, стають зразковими під оглядом чистоти, самодисципліни та розумного впорядкування..."

                                       Цікаво чи цей допис диктований почуттям справедливости та об'єктивности, властивої деяким англійцям, чи може інспірований урядом, щоби відперти всякі закиди, якими нас стараються очорнити наші "приятелі". Чи воно сяк чи так, — допис добрий, бо й нас самих до дечого зобов'язує.

                                                                    Перша пошта прийшла...

                                         Врешті 22 червня прийшла довгоочікувана пошта. На разі це листи від наших колег, що залишилися покищо у Шеффілді, та від тих, що їх приділено до сусідніх таборів. Є теж листи від наших дівчат-санітарок. До Шеффілду прибув наш останній транспорт, а раніше ще наш шпиталь та інваліди. Дівчата нарікають на важкі умовини праці у шпиталях, та на факт, що їх із статусу ДП, який вони мали досі, переведено на статус ПОВ (полонених). Значить, в роках 1945-47 вони були ДП, а прибувши до Англії — попали в полон. Чи не парадокс?

                                         Колеги з інших робочих таборів з гумором описують свої будні. Як бачимо — їх доля багато важча, як наша, бо у нас хоч порядок є та спокій. До Шеффілду приїздив, делегат УЦБюра з Лондону, канадієць, Библів. Привіз багато нашої преси. Може й до нас хтось загляне.

                                          Розворушений тими листами засів і я до писання. Написав до сестри у Німеччині, до колеги Білика у Мадриді та до д-ра Пенсака в Ріміні, щоби впевнитись, чи наше (редакційне) майно добре забезпечено, а разом з тим і мої записники та щоденник.

                                          Вечором пішов я подивитись на футбольний меч наших з місцевими німцями. Гра погана, а вислід 13-1 у користь німців промовисто говорить сам про себе. Потім пішли оглядати околицю, а що вечір був вітряний, то загнались аж поза Пойнтон. Краєвид нагадує наше Поділля. Кам'яні будівлі роблять враження, що це не село а містечко. Але інші фармерські забудування підкреслюють сільський характер краєвиду.

                                        У самих фармах видно велике занедбання. Помимо комплектної механізації видно такі речі, як заржавіле знаряддя без прикриття на полі, як худоба під голим небом літом та зимою, як багно по коліна на самому подівр'ї, хоча кругом все виасфальтоване. Чи знак війни, брак рук до праці, чи може англійський консерватизм не встигає наздогнати здобутки механізації?                                   

                                          А вже люди, то цілком чужі. Як зовнішньо, так і поведінкою. Коли здоровляться, то мов собаки гаркають, а головою кивають не до переду, а якось набік, немов би дістали нервовий шок. Вдягаються всі по-міському. Жінки більше п'ють та курять, як мужчини.
В неділю приїхав до нас німецький капелян. Наші масово виповнили каплицю і навіть співали під час Богослуження, чим приявні німці не дуже були вдоволені. Багато теж ходило до англіканської церкви.

                                        Так пройшов нам перший тиждень таборування у робочому таборі Горблінґ недалеко Сліфорду у графстві Лінкольншайр.


пʼятниця, 14 червня 2013 р.

ДО ІСТОРІЇ СТРІЛЕЦЬКИХ ГУРТКІВ

Степан Куропась                    

                                       Після прогри нашої визвольної війни важко було жити в Україні. Особливо важко стало колишнім членам Українських Армій. Їхньою трагедією було складення зброї, але вони знали, що мусять плекати традицію збройної боротьби. Польська адміністрація була свідома загрози від створювання в українській молоді бойового духа і старалася здавлювати всякі такі наші спроби. Тому навіть при нагоді поминок на могилах колишніх вояків на Зелені Свята масово виарештовували наших людей.

                                         Але руки польської поліції не сягали за океан. Підпільно-революційна Українська Військова Організація, яка постала в Галичині з рядів колишніх наших старшин, взявши на себе тягар продовжування визвольної боротьби, шукала моральної і грошової підтримки від своїх земляків з американського континенту. Еміґрація в Америці й Канаді мала таку поміч дати!

                                         Отже хтось мусів таку допомогу зорганізувати. Українці в Америці й Канаді спершу наївно вірили у вартість "14-ти точок" Вілсона та в успіх українських заходів на мировій Паризькій конференції. Коли ж ця віра виявилась нереальною, то заокеанська еміґрація попала в апатію, пірнула в летаргічний сон байдужности та проявила внутрішню розтіч. Хтось мусів прокинути її до нового життя і праці, хтось мусів підбадьорити нашу заморську еміґрацію до нових чинів. Підпільна "Сурма" писала в "старому краю", що "Віра в успіх нашої справи не сміє вмерти!" Легко сказати "не сміє", але інакше виглядала дійсність серед наших тодішніх еміґрантів в Америці. Щоб прокинути їх з стану зневіри і підштовхнути до нової активности по лінії продовжування визвольної боротьби — взявся за це велике діло невеликий гурт колишніх наших військовиків, який опинився в З'єднаних Стейтах і в Канаді.  
                    
                                         Я приїхав до Америки в березні 1927 року і по короткій мандрівці осів  в Чикаго. Того самого місяця  причалив  до Канади сл. нам. сотник Володимир Коссар. Працю організування колишньої стрілецької братії взяв на себе д-р Володимир Ґалан, який приїхав до Америки на 4 роки раніше й осів у Філядельфії.

                                         У переїзді на постійний побут у Канаді зупинився в Ню Йорку інж. Топольницький, якого я знав з Праги із спільного членства в тамошній Студентській Громаді. Він написав мені листа, щоби я організував Стрілецький Гурток у Чикаго, бо цього — мовляв — "жадає Край". Він, Топольницький, помагає д-рові Таланові організувати такі Гуртки на Сході Америки. Вони вже існують в Ню Йорку й Філядельфії та нав'язано контакти з Детройтом, Рочестером і Клівлендом.

                                        У Чикаго я  знав тоді тільки інж.  Івана  Побуцького, який був в   українській Бригаді в Німецьком Яблінному (Дойч Ґабель) у Чехо-Словаччині, прибувши туди з італійського полону та не встигнувши вже пробратися в Україну.  У тому таборі пізнав я був ще вахмайстра жандармерії Василя Лопяка, поручника  артилерії Андрія  Гродовського  і вістуна Павла  Ґудзея  з  8-ої Самбірської Бригади. Всі вони якимсь чудом  опинилися  в Чикаго, де  ми один  одного  відшукали. Ми рішили переводити дальшу "розвідку" на терені Чикага та мобілізувати кожного колишнього українського вояка до нашого Гуртка. У ході тієї "мобілізаційної" кампанії ми натрапили на колишнього отамана артилерії, пізнішого православного священика В. Клодницького.   На жаль, він швидко після того залишив Чикаго, перенісшись на Схід Америки.  Як нас було вже 12 — як апостолів — ми оформились, вибрали собі Управу та повідомили про це централю Стрілецької Громади,   найстаршої  української  комбатантської  організації  у Новому Світі.  Централя Стрілецької Громади наш Гурток затвердила і дала йому число "6": значить, існувало вже перед нами 5 таких Гуртків, а саме Ню Йорк, Філядельфія, Нюарк, Рочестер  і  Детройт.   До  тих 6-ох  Гуртків  внедовзі  прибули ще Пітсбурґ і Клівленд.   Впродовж одного року число Стрілецького Гуртка у Чикаго зросло до 20 — і більше їх ніколи не було.  
                           
                                     З отих 20-ох у живих ще залишились Тома Подола, Гриць Сенів і автор цих рядків — Степан Куропась. Всі інші 17 померли, але їхній список залишився у мене і варто їх згадати не злим тихим словом. Це були: Петро Ганович, Роман Бригідер, о. Дяків (священик), Тит Слабий, Павло Гринчишин,   Петро   Костерка,   Гриць   Біленький,   Іванна   Подола (мед-сестра), Михайло  Гарас, Модест  Гриневецький, Омелян Тарновський,  Іван  Побуцький,  Павло  Ґудзей,   Ілля Плитяк, Василь Лопяк, Максим Іванів, Андрій Гродський...

                                    Члени нашого Гуртка завели звичай щорічно влаштовувати свято 1-го Листопада, причинились до зорганізування в Чикаго ОДВУ і Золотого Хреста, кольпортували "Сурму", були активними в усіх громадських починах.  Це не було легко, особливо під час катастрофи депресії та без власного автомобільного транспорту.  Щоби приєднати собі молодь, яку тоді — як і тепер — довгі промови тільки відштовхували, — ми влаштовували вечерниці й забави.  Ми приєднали собі до помочі взагалі всіх українців, які служили в австрійській армії. Щоби прихилити їх собі, ми влаштували так званий Військовий Баль з веселою програмою, розгрою "фантів" і танцями. Ми проголосили, що всі ті, які викажуться військовою книжкою служби в австрійській армії — матимуть вільний вступ і  даром  харчі й напитки! Ми   налякалися,  коли  побачили, скільки-то людей суне на нашу імпрезу з книжечками в руках. На щастя, це були  "гонорові" люди, не хотіли нічого безплатно й купували навіть нашу політичну літературу. Ми мали величезний моральний і матеріяльний успіх і від того часу наш Гурток "здобув" українську громаду в Чикаго.

                                  Наш Гурток висилав на різні цілі в Галичині поважні суми, що їх нелегко було зібрати. Ми зорганізували 10 стодолярових жертводавців, а тодішніх 100 долярів значило більше, як теперішніх 1,000.  Ми особливо причинилися до закупна Дому Інвалідів у Львові.   Коли ж у 1933 році відбулася у Чикаго Світова Вистава Поступу з нагоди 100-річчя міста, то Український Павільйон відвідало понад три мільйони людей, між ними й президент Гувер.   Інж. Степан Куропась був секретарем Української Корпорації Вистави. Українська Корпорація мала з містом умову, що після вистави площу під українським павільйоном треба привести до попереднього стану. Стрілецький Гурток вечорами й суботами ламав цемент на великій площі та вивозив його до озера Мішиген. Це була важка  праця, яка забрала круглий  місяць  часу.    Головний павільйон, що його побудовано за проектом Технічного Товариства у Львові, разом з мистецьким внутрішнім влаштуванням та портретами наших архітектів і мистців у копулі, закупив інж. Іван Побуцький. Він перевіз розібраний павільйон на фарму свого тестя Прокопчука до Ю-Клер у стейті Мішиґен та поставив з того матеріялу один господарський будинок, який простояв 20 років, аж одного дня торнадо розторощив його і зрівняв з землею.
Коли полк. Євген Коновалець двічі приїздив до Чікаго, то наш Стрілецький Гурток займався його влаштуванням, уладив в його честь бенкет в Бісмарк готелі, покрив всі видатки і зайнявся переїздом Полковника до Канади.

                                  Стрілецький Гурток перетривав у Чикаго аж до осени 1949 року, коли Стрілецька Громада в Америці рішила розв'язатися і цілістю приступити до новозаснованого Об'єднання б. вояків українців в Америці. Місце того Стрілецького Гуртка зайняв Відділ ОбВУА.

середа, 12 червня 2013 р.

ЖОРСТОКІ ДНІ

Матвій Заяць


                                        Осінню 1943 року ситуація в Галичині була вже дуже напружена. Нетактовна поведінка німецької адміністрації переробила з українців приятелів Німеччини у відкритих ворогів. Протинімецький підпільний рух поширювався з дня на день і це викликало ще більшу лють і жорстокість німецької адміністрації, а головно органів безпеки: Гестапо, "Шуцполіцай" та "Зондер-Дінст"-у. Багато у цьому прислужилися таки німецькі вислужники, різне польське шумовиння, яке тепер скрилося під покришкою т, зв. "фольксдойтшів".

                                         Один з численних виявів німецької брутальности та безоглядности, що мав місце у Станиславові, галицькому місті, описав д-р Василь Яшан в її десяту річницю в Новому Шляху ч. 9, з 29 січня 1954 р. п. н. "Жорстокі дні". Тому що В. Яшан описав тільки те, що діялося назовні, тобто те, що він бачив і переживав, я постановив описати те, що діялося внутрі, у Станиславівській тюрмі на вул. Білінського, де я опинився був завдяки примхам моєї долі. Тому, що мій спомин уважаю тільки продовженням спомину д-ра Яшана, я дозволив собі назвати його також "Жорстокі дні", сподіючись, що д-р Яшан не буде проти цього протестувати.
11 листопада 1943 року я вибрався до праці дещо раніше як звичайно і на моє здивування не стрічав нікого на дорогах, натомість відніс враження, що Надвірна окружена людьми у різних уніформах. Перед залізничним двірцем стояли один гестапівець та один шуцман, оба у повному озброєнні з машиновими скорострілами та ручними гранатами і в шоломах на головах. Коли я наблизився до них, вони зупинили мене, запитали, куди я йду і зажадали показати їм мою виказку.

                                         — До державного тартаку, — відповів я, подаючи мою виказку. Гестапівець, побачивши на моїй виказці "Betriebsleiter der staatlichen Saegewerk" (Управитель державного тартака), спустив дещо зі свого бундючного тону і вже зі словом "Данке" (дякую) віддав мені виказку і я попрямував до праці.

                                          Роздумуючи над тим, що довкруги військові  люди та що перевіряють людей по дорогах, я пояснив собі це так, що німці мабуть прийшли знову ловити "охотників" до роботи в Німеччині. Прийшовши до тартака, я відразу взявся до праці, бажаючи викінчити чим скорше якусь там запляновану роботу. В розгарі праці час минав скоро і я навіть не здавав собі справи з того, що то вже 11-та година, коли до мене прийшов посильний з повідомленням, що в головній канцелярії тартака на мене хтось чекає.

                                           Я негайно подався до головної канцелярії, де секретарка пані Дуткевич сказала, щоб я зайшов до бюра оберляйтера державних тартаків Надвірнянщини та Солотвини. В бюрі я побачив двох гестапівців в уніформах СС та агента кримінальної поліції в цивільному та оберляйтера — Курта Вебера. Курт Вебер це була розумна та доброї вдачі людина, добре відносився до українського населення і старався допомогти всім, навіть вийнятим тоді з-під права жидам. Зараз таки при моєму вході до бюра Вебер сказав, що я маю їхати в авті з тими "геррен" (панами), а він сам поїде за нами вслід своїм автом.

                                            Не почуваючися до якоїсь вини, я зрозумів це, що їду до Надвірної визволяти наших робітників, які не зголосилися до тартака на працю мабуть тому, що їх зловили німці на роботу до Райху. Ми всіли до піввантажного авта і їдемо до Надвірної. По хвилині агент кримінальної поліції в цивільному сказав до мене в польській мові: "Не бійтеся, вам нічого не буде, бо той німець про вас дуже добре висловлюється", — тобто оберляйтер.

                                           По цих словах мені стало ясно, що тут не все гаразд і що то не я їду когось визволяти, але хтось мусітиме визволяти мене. Але мимо того, не маючи нічого на сумлінні, я вважав, що це прямо якесь короткотривале непорозуміння.

                                            За кільканадцять хвилин авто зупинилося на подвір'ї дівочої школи міста Надвірної і мої супутники завели мене до одної з шкільних кляс і передали якомусь іншому гестапівцеві, що стояв на підвищенні за столом замість учительки. На залі замість дівчат-учениць стояли лицем до стіни та з руками на голові визначні українці, громадяни Надвірної, а між ними й один поляк, якого, як виявилося пізніше, привели сюди через помилку. Всіх цих арештованих було мабуть близько сорок осіб.  

                                     Гестапівець, що стояв за столом, добре вгодований і здоровенний будовою у шкірянім плащі та срібними пагонами, з машиновою пістолею в руках, пильнував перестрашені жертви. Коли я увійшов, він переразливим голосом наказав мені виложити з кишень усе моє добро на стіл, після чого він ще сам перевірив мої кишені. Як показалося, я не все виложив з кишень, бо десь там залишився був ще кусок паперу з записаною кубатурою дощок в тартаку. "А це що?" — запитав він і, не чекаючи відповіді, з цілої сили вдарив мене в лице кулаком. Я захитався, але не впав, за те моя шапка-лещетарка опинилася на землі. Щойно тепер я вповні здав собі справу з того, що я вже не "бетрібсляйтер", тобто "директор тартака", а жертва гестапівського насилля.

                                       Можливо, що я був би дістав ще більше подібних ударів, але молодий вояк, не більше 18-19 років, що стояв недалеко мене, якось відрухово підніс мою шапку і подав мені, що здається спантеличило гестапівця. Але що важніше, у тій самій хвилині на залю увійшов начальник станиславівського гестапо штурмфюрер Бранд. Побачивши як цей молодий вояк подавав мені старому шапку, попав у таку лють, що аж вихопив свою пістолю і на все горло заревів божевільним голосом: "То ти будеш підносити бандитові шапку?" Мабуть за цей непродуманий вчинок молодого німецького вояка був би і я поніс якусь кару, але в цьому моменті хтось викликав Бранда на коридор. Брандт відразу вийшов, і в моменті, коли він відчиняв двері, я побачив там мойого "оберляйтера" Курта Вебера. Тут варто також додати, що К. Вебер був одиноким німцем у Надвірній, який мав безпосередній контакт з упівцями, помагав відділам УПА харчами, які були в його розпорядженні і він одинокий, що виїжджав в гори Карпати до Зеленої та Райфайлової для полагоджування адміністраційних справ і, що його УПА ніколи не зачіпала.  

                                     З відходом штурмфюрера Бранда до залі ввійшло кількох гестапівців та агентів кримінальної поліції з ланцюгами довжини приблизно до двох метрів і зачали приковувати до них нас поарештованих, 6-8 чоловік до одного ланцюга. Мене прикували разом з інженером Дмитром Цебрівським, директором Повітового Союзу Кооператив, Іваном Гречківським, купцем Ільком Кочержуком та іншими ще, яких імен уже не пригадую, бо всі вони були позаду нас. Коли ланцюг був готовий, таку  групу  заганяли  до тягарової автомашини, покритої брезентом і бралися за другий ланцюг чи групу. Для приспішення цілої акції німаки били всіх, куди попало. Нам з інженером Цебрівським обійшлося без побоїв тільки тому, що ми попали до першої двійки першого ланцюга. Коли всі вже були сковані і на автомашинах, до нас прийшло по два озброєні конвоїри на кожну тягарову автомашину, які закрили брезентом вид на дорогу і ми вирушили у невідомому напрямку.

                                      Автомашини скоро мчалися дорогою і ми думали, що нас везуть на жидівське кладовище, де гестапо розстрілювало свої жертви. Але коли наша їзда тривала вже досить довго, ми знали, що перше можливе місце смерти вже за нами, ми їхали кудись дальше. Перед нами сиділо по двох гестапівців з наїженими багнетами, так, що ми не сміли навіть заговорити один до одного. Щойно десь приблизно по годині їзди наші автомашини зупинилися, відкрилися брезенти авт і перед нами була станиславівська тюрма на вулиці Білінського. Гестапівці зіскочили з автомашин і знову з криком та побоями зганяли нас на землю. Після цього розставляли нас один побіч одного лицем до стіни, щоб ми не бачили, що діється у нас за плечима.                                    

                                                                             В тюрмі        

                                     Зараз таки з нашим приїздом почали вибирати з-поміж нас деяких ув'язнених і відводили їх на допити, а потім розподіляли їх по тюремних келіях. Як пізніше ми довідалися, спеціяльно жорстоко допитували німці фризієра Костика. Мене на допити не викликали зразу, і разом з декількома іншими співтоваришами недолі нам довелося стояти так під стіною аж до самого вечора. Це непорушне стояння мене жахливо мучило фізично та виснажувало нервово. В одному моменті я підсвідомо повернув голову направо і зразу ж почув на своїй спині важкий удар німецького чобота.

                                      Щойно пізно вечором нас чотири, а саме: інж. Цебрівський (коло 50 років), листоноша Юркевич (45-50 років), шофер Михайло Шуфлин (коло 30 років) та фризієр Кравчук (26 років) та я, були відправлені до келій. Розпроваджування по келіях супроводжалося побоями, а в деяких випадках на в'язнів пускали поліційних собак, які неодного покусали таки дуже погано. Нас без жадних допитів загнали до підземної дуже низької келії, розміром не більше як 2.5 на 3 метри і без жадної обстановки. В кутку цеї келії сиділи два молоді, 17-19 років, хлопці родом з Микуличина, які, скулившися разом, очікували невідомої долі. Крім них був ще один молодий мужчина, не більше 35 років, родом з станиславівського повіту, який був закований у кайданах.

                                     Я і мої товариші зайняли свої місця на долівці, яка на наше щастя була з дощок. Як тільки двері за нами закрилися, закований в кайдани почав нас розпитувати звідки ми та за що арештовані. Одначе після того всього, що ми пережили за той день, нам чомусь не в'язалася розмова ще й до того серед ночі.

                                     Інж. Цебрівський і я, помолившись, полягали, щоб трохи заснути і відпочити, але сон нас зовсім не брався. Пізно вечором до нашої келії гестапівець припровадив арештованого фризієра з Надвірної, років коло 30, якого забрали були від нас зараз таки після приїзду до тюрми на допити. Видно, що допитували його весь час і тепер він прийшов до нашої келії страшно побитий, так що тіло його було чорне як вуголь. Він казав, що його ще раз возили до Надвірної. В наступних днях його дуже часто викликали на допити, але все в ночі і завжди держали його від двох до трьох годин.

                                   На третій день на допити з нашої келії покликали листоношу Юркевича, років коло 45, і повернув він може годину пізніше жахливо побитий. Третім з черги на допити ходив шофер Михайло Шуфлин, років приблизно 30, родом з Надвірної, але він скоро повернув назад зовсім не побитий. Згідно з його оповіданням, його оборонив агент гестапо, поляк Адамчик, який перед війною був сержантом "Польського Корпусу Пограніча" в Надвірній, а за совєтів вони оба працювали разом шоферами. Тепер він був на службі гестапо і мав там значні впливи.                                            

                                Після Шуфлина на допити був викликаний фризієр з Надвірної — Кравчук, але він уже до келії не вернувся. Так само я не застав його і в Надвірній по виході з тюрми. Видно, що його там гестапо замордувало. Це був молодий, пристійний мужчина, років 25-26, і характерний українець. Крім фризієрства, він був спортсменом, діяльним у спортовому товаристві "Бескид". В жадних політичних акціях він участи не брав, але як добрий футболіст, псував нерви полякам і польській футбольній дружині "Бистшица". За це мабуть поляки йому й віддячилися у станиславівській тюрмі.

                                 Я був п'ятим з черги, який ходив з нашої келії на допити, але мене не били і після кількох запитів, повернули назад до келії.

                                  Накінець з нашої групи був викликаний Д. Цебрівський, по професії інженер-мірник, інвалід, який принагідно працював в інженера-геометра поляка в Надвірній. Людина хрустального характеру, прямолінійний і патріот. Він завжди любив говорити правду ввічі, без уваги кому б це не було, бо не міг знести лицемірства. Про це дуже добре знали поляки, яким він не раз сказав правду, наражаючись навіть за це на неприємності. Я думаю, що це й вони, ось ті агенти німецького Ґестапо, спричинилися до того, що він знайшовся у цій тюрмі.

                                  Перед арештом він декілька разів звертався до мене, щоб я вплинув на наших молодих "політиків", щоб вони не наробили лиха не тільки собі самим, але й цілій українській громаді. "Вони готові нас завести в велику біду" — говорив він. Це останнє речення він ще двічі повторив мені, заки його викликали на допити.

                                  Допит інж. Цебрівського тривав не довго, бо за яких 10-15 хвилин два жиди приволікли його до келії та положили на долівку. Встати він уже не міг. Я приклякнув коло нього й поставив його голову собі на руку і при тому я завважив, що з-заду голови спливала кров. Цебрівський зі стогоном просив, щоб йому дати на голову мокрий оклад. Я кинувся виконати його волю, але в міжчасі я побачив як його чоло починає синіти згори вниз. Я приклякнув біля нього, взяв його знов у свої руки, але за хвилину він помер таки мені на руках. Перед смертю він ще сказав нам, що його страшно били на допитах. Ми уже нічого не могли йому помогти і тільки помолилися за спокій його душі. В міжчасі ми кинулися до дверей і почали стукати кулаками.

                                Через яких п'ять хвилин у дверях заскреготав ключ і на порозі появився гестапівець. Хтось крикнув обов'язкове в таких випадках гасло "Ахтунг" і ми всі виструнчилися попід стіни. Тільки Цебрівський уже не зареаґував на це. "Вас іст льос?" — запитав гестапівець, показуючи на нерухомого Цебрівського. Ми пояснили, що він уже не живе, але супостат-німака ані бровою не моргнув, тільки, вийшовши з келії, замкнув за собою двері.

                             Через кілька хвилин до келії прийшли два жиди, яких німці тримали там для таких робіт, і вони виволікли тіло покійного інженера Цебрівського в невідоме місце вічного спочинку, про яке ніхто ніколи не довідався навіть з його родини. Коли дещо пізніше приїхав з Відня син покійного, де він студіював музику і намагався довідатися, де похоронене тіло його батька, то йому відповіли: "Якщо не хочеш піти слідами батька, то чим скорше вертай назад до Відня".

                              В міжчасі трапився ще один випадок, який зайвий уже раз доказував безвідповідальність наших молодих "політиків і революціонерів", про яку говорив покійний інж. Цебрівський. Зараз по його смерті до нашої келії гестапо припровадило молоденького учня торговельної школи в Станиславові, не більше як 16-17 років. Він також був заанґажований у революційну діяльність і дістав був доручення передати касирові особової каси залізнодорожного двірця у Хриплині набої до пістолі. Прийшовши на залізнодорожний двірець у Хриплині, йому треба було зайти до бюра руху, але робив він це так нерішуче, що зразу ж таки викликав підозріння у дижурного німця, який почав підходити до нього. З наближенням німця недосвідчений хлопець почав підозріло розглядатися, куди б йому висмикнутися. Побачивши це дижурний, заалярмував гестапо і хлопця арештували разом з набоями. Коли його при допитах притиснули, він виспівав усе, що знав. На підставі зізнань хлопця гестапо змісця розстріляло касира та ще двох урядовців, а самого хлопця привели до нашої келії. Так трагічно закінчилася "революційна" пригода молодого учня.                                                                                                            

                                   Так проминув тиждень і надійшов день. 17-го листопада 1943 року, коли мав відбутися над нами суд. В міжчасі заходами Українського Допомового Комітету, а головно д-ра В. Яшана та о. Микитюка нам привезли до тюрми коци, так що ми вже могли бодай трохи прикритися в холодні осінні дні та ночі, перебуваючи в тюрмі. Та заки ми пішли на суд до нашої келії зайшов гестапівець з лікарем, жидом д-ром Нойманом. Д-р Нойман був біженцем з Чехо-Словаччини і через деякий час перебував також у Надвірній і навіть лікував мого сина, і власне при тій нагоді я мав нагоду пізнати його як гарну людину. Коли він побачив мене у цій тюрмі, я завважив на його очах якесь здивування, а одночасно і співчуття. Переходячи попри мене, він мені  шепнув, що викличе мене до в'язничної лікарні. І дійсно. По якомусь часі гестапівець запровадив мене до лікарні, де ординував д-р Нойман і тут ми перекинулися декількома словами. З його слів я зрозумів безнадійність нашого положення і він співчував зі мною, а одночасно мав сильну віру, що його звільнять. Це був останній раз, що я його бачив, і дійсно приємно було б почути, що його віра зреалізувалася і його звільнили. Хоч я сумніваюся у це.

                                     Так само вірив, що вирветься з тюрми і наш закований співжитель келії. Це була спритна людина, десь зі станиславівського повіту, років коло 40. Коли він побачив, що всі ми свої люди, він здіймав зі себе кайданки при помочі цвяшка, яким він розмикав їх зубами. Коли тільки зчинявся коло дверей рух, він негайно закладав на себе кайданки, замикав їх і все було згідно з приписом.

                                                                                        На суді

                                   Дня 17-го листопада 1943 року десь коло 9 години рано відчинилися до нашої камери двері і гестапівець з криком "геравс" почав виганяти нас на коридор. Я чомусь був певний, що нас звільняють додому і тому почав звивати свій коц. Гестапівець, побачивши це, прискочив до мене і, вирвавши коц з моїх рук, кинув його в кут. Щойно тепер я зрозумів, що ми ще не йдемо на волю, але куди ми йшли — того ніхто не знав. На коридорі стояло вже багато арештованих, багато з них з покаліченим обличчям, а деякі навіть ще з засохлою кров'ю на лицях. Тиждень перебування у переповнених і душних камерах відбивався на наших обличчях, бо всі ми виглядали як зняті з хреста.            

                                   Вигнавши нас з камер, ґестапівці знову кували нас по вісім осіб до одного ланцюга і групами відводили до вантажних автомашин. Нарешті нас знову десь везуть під сильною ескортою, але куди, ми не знали і щойно, коли відкрили брезенти, ми побачили, що були коло театру ім. Івана Франка. Позганявши нас з авт, у супроводі побоїв, що сипалися на наші голови, запровадили нас до театральних гардероб. Багато з нас були знову залиті кров'ю від німецьких ударів і начальство наказало нам негайно обмити кров з обличчя. Після цього розпочався суд, чи може краще сказавши, пародія суду.

                                Перші два заарештовані були засуджені на смерть уже по кількох хвилинах судового "процесу" і вслід за тим вони полетіли стрімголов до порожної гардероби, призначеної для смертників. Мене викликали третього і я прийшов на залю розправи в асисті двох гестапівців. На сцені висіли два великі прапори, чорно-білий з трупячою чашкою на ньому та червоний зі свастикою на білому тлі. За довгим столом сидів командант станиславівського ґестапо штурмбанфюрер Бранд та ще двох військовиків в одностроях старшин зброї СС, а коло них перекладач у цивільному. Це був відкритий суд і заля була заповнена різноманітною публікою. З даної обстановки було ясно, що Бранд є головним суддею, отже про безсторонність суду важко було й думати. Він же ж і допитував підсудних.

                                     На самому початку він запитав мене, чи я належав до Організації Українських Націоналістів, на що я дав заперечуючу відповідь.

                                    —  А чи ви знали про існування Організації? — запитав він знову.
                                    
                                    —  Знав, — відповів я.

                                    Очі в "судді" заіскрилися і по його обличчю майнув вияв задоволення і тоді він гостро запитав: звідки я про це знаю.

                                  —  З української преси, яка виходить у Львові за дозволом німецької влади.

                                  —  Чому ви не сказали про це на допитах?

                                  —  Бо мене ніхто про це не питав, — відповів я.

                                  Мій допит на суді був закінчений. Судді щось поміж собою порадилися і Бранд голосно проголосив: "Фрайґешпрохен" — звільнений і службовий ґестапівець випровадив мене через сцену до вестибюля.                                

 (Далі буде)



                  

субота, 8 червня 2013 р.

"МАЛИЙ ВЕРДЕН" ПОЛЬЩІ

З історії 2-ої світової війни                          

                                       Війна ставить людину на величезні випробування, які звичайно не можливі в мирному часі. Війна може людину заломити, або викресати з неї відвагу й волю виконувати геройські вчинки. Але у воєнному змаганню той, хто заздалегідь є відповідно підготований, має більші шанси на перемогу, часом навіть у поразці. Кожний народ плекає геройські діла своїх вояків, які згодом переходять у міт-леґенду й передаються наступним поколінням.

                                      До такого геройського діла можна сміло зарахувати оборону польською залогою клаптика півострова "Вестерплятте", біля Ґданська, в перших днях німецько-польської війни 1939 р. Польська залога складалася з 182 вояків і мужньо ставила опір впродовж 7 днів переважаючим німецьким силам, які нараховували понад 3,000 вояків і які на своєму боці мали артилерію, міномети, гранатомети, морську піхоту, бомбардування штурмових літаків та 280-мм гармати корабля "Шлезвік-Гольштайн". Поляки мали тільки одну гармату 7.5-см та дві 37-мм протитанкові гармати, 4 гранатомети, 43 кулемети (які тільки частинно були використані) та рушниці. Залога піддалася після того, як вистріляла всю свою амуніцію і не мала ніякої надії на допомогу. Що більше, польські втрати виносили тільки 15 убитих і 13 важко поранених чи контужених. Зате німецькі втрати, на основі даних Верховного німецького командування, нараховували 80 вояків вже першого дня боїв. З дальших шістьох днів боїв німці не подали своїх втрат, але їх нараховують 400-500, а дехто навіть до 1,000 вояків.

                                  Що спонукало одну сотню польських вояків до впертої оборони того клаптика Вестерплятте, територія якого займала всього 8 кв. км.? Вестерплятте було віддано Польщі у "вічну оренду" для вивантажування з кораблів і навантажування на поїзди воєнного матеріялу, який приходив до Польщі, головно з Франції, ще заки Польща збудувала свій порт у Ґдині. В час вибуху 2-ої світової війни порт Вестерплятте не був уживаний, бо Польща мала свій власний порт у Ґдині, але тут стояла військова залога, яка спочатку складалася з одної чоти, а зараз перед вибухом війни потаємно була скріплена до одної сотні. Ця сотня мала за завдання втриматися не довше 12 годин, аж поки прийде відсіч з Ґдині і з моря. Проте негайно виявилося, що допомоги не буде. Залога в перших днях втримувала радіозв'язок з Варшавою, але згодом була зовсім ізольована і здана на власні сили.

                                  Коли почалися німецькі безупинні наступи, залога відбила їх з добре розміщених опірних пунктів довкола казарм та вартових постоїв (за мирних часів залога сповняла вартову службу). Перші успіхи підбадьорили залогу і, хоч її командир, майор Генрик Сухарський, добре здавав собі справу з безвихідного становища, боротьба продовжувалася. Відбулася перша нарада старшин. Дехто пропонував піддатися, інші були за продовженням боротьби. Коли головні польські сили були розбиті й у відступі, залога Вестерплятте трималася. Ця героїчна боротьба горстки польських вояків додавала бадьорости польським патріотам і була відмічувана на перших сторінках газет і в радіо. Що більше, німецькі пресові органи й радіо присвятили обороні Вестерплятте багато місця. Німецький воєнний зівтодавець капітан-лейтенант Вернер Тренділь дав підзаголовок своєму репортажеві в "Іллюстріртер Беобахтер" (Ілюстрований спостерігач) "Вестерплятте — малий Верден", даючи алюзію до затяжних боїв з часів 1-ої світової війни під Верденом у Франції.

                                Хоч залога ще могла продовжати боротьбу, майор Сухарський рішив піддатися. Він був прийнятий німцями з усіма військовими почестями, а генерал Ебергардт, командир німецької бойової групи, яку зформовано для здобуття Вестерплятте, повернув майорові Сухарському шаблю, як признання геройської постави польської залоги, з правом ношення її в полоні. Згодом цю постанову затвердило німецьке ґоловне командування (ОКВ).

                               Основною підставою успіху польської залоги була моральна підготова польського вояка; вояків висилали сповняти однорічну службу на Вестерплятте. Він був свідомий своїх завдань, бо йому говорили, що він іде на важку й важливу службу на ізольований пост, який завжди був наражений на провокації з боку німців. До того поляки були добре підготовані до оборони, головно в ділянці плянування: поля обстрілу були докладно опрацьовані і було прийнято всі можливі оборонні заходи. Старшинський і підстаршинський склад був також дуже добрий. — Сотня мала 6 старшин (в тому один лікар). Озброєння та великий запас амуніції мали своє значення в обороні, а вогневу силу 174 вояків і 22 цивільних урядовців (переважно підстаршин і вояків резерви) можна було рахувати як огневу силу одного скріпленого куреня.

                                Усе це докладно опрацьовано в книжці "Вестерплятте", до якої матеріяли зібрав і зредагував Збігнєв Флісовський і яку надруковано третім виданням у Видавництві Міністерства народної оборони у Варшаві 1965 р. У книжці є велика кольорова карта, яка відтворює позиції залоги під час боїв, подано реляції учасників, польські й німецькі джерела (в оригіналі й перекладах), світлини тощо.          
                
                                 У розділі "Причинки до питання геройства" редактор Флісовський старається пояснити ставлення суспільства до геройських діл, бо серед поляків була прийнята версія, що залога Вестерплятте висадила себе в повітря. Флісовський пише:

                                 "Такій версії сприяли ремінісценції з "Пана Володийовського" (польська популярна повість) і "Редути Ордона" та спогади про подібні історичні події, які в розвитку нашої культури створили певний тип героя. Уже Піндар твердив, що героєм можна бути щойно по смерті. Грецькі герої ще за свого життя відбували мандрівки в підземне царство. Вістка, що залога Вестерплятте висадила себе в повітря, могла з тих причин бути легко прийнята, бо вона знаменито відповідала такому типові героя.

                                 "З героями, які згинули, суспільство має менше клопотів, ніж з героями, які ще живуть, бо живі люди створюють ряд практичних проблем, які треба розв'язати. Такі проблеми легше розв'язувати у відношенні до вояків, які війну виграли — просто їх можна краще бачити, вони є ближчі (у відношенні часу) до суспільства. Уже гірше з вояками програної війни, віддаленої від нас на чверть сторіччя. Проте велика частина "вестерплятівців" живе й працює для добра Польщі Людової. Ці люди повинні бути оточені загальною повагою. Третє видання 'Вестерплятте" виходить у річницю 20-ліття повернення моря до Польщі, в роках чудового нашого розквіту на 500-кілометровому побережжі Балтійського моря, про що в 1939 р. можна було тільки мріяти".

                               І дійсно "вестерплятівці" своїми реляціями-спогадами, які опубліковано без "літературних прикрас" та це фахове видання гідно відзначують славу своїх героїв.

Р. К.

четвер, 6 червня 2013 р.

ПРО УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПЕРЕМИР"Я З 1-ГО ВЕРЕСНЯ 1919

                                        Д-р Михайло Лозинський у своїй книжці "Галичина в 1918-1920", що її перевидала "Червона Калина" в Ню Йорку, в уступі  "Розпад" пише на ст.186-ій так:

                                       "Перемир"я з Польщею: Коли війна проти большевиків і Денікіна займала всі сили української армії, рівночасно треба було боятися воєнної акції зі сторони Польщі, з якою відносини, після заняття Галичини, зовсім не були вияснені. Се заставило оба українські правительства шукати військового перемир"я з Польщею, яке заключено в Варшаві 1 вересня 1919. З української сторони перемир"я підписала делеґація, зложена з військових представників обох правительств. Текст перемиря звучить:

                                       Делеґація польська, яка складалася з ген. пор. Тшаска-Дурського як голови, капітана генерального штабу Відмана, поручника Бернацького, поручника Голядника, поручника Вєльовєйского, — делеґація українська, яка складалася з полковника генерального штабу Ліпка як голови, сотника Мшанецького, галицького війська, сотника Рудського, сотника Луцького і сотника Маґаляса (галицького війська) годиться на заключення завішення зброї на отсих умовах" (Дальше автор подав 10 точок перемир'я), покликавшись на "Галицький Голос" ч. 4 з вересня 1919, Редакція "Галицького Голосу" покликувалася на "Україну".

                                    З уваги на те, що я був членом названої української делеґації, вважаю за вказане справити деякі помилки д-ра М. Лозинського, чи редакцій "Галицький Голос" і "Україна".

                                     В першу чергу мушу справити, що перемир'я заключено не в Варшаві, а в Дембліні (в одній з кріпостей царської Росії (Івангород), положеній яких 95 км. над Вислою на півд.-схід від Варшави).

                                     Українська делеґація була вислана з Кам'янця Подільського до Команди польської 6-ої Армії у Львові. Дати виїзду делеґації з Кам'янця Под. не знаю, бо я на приказ ген. Тарнавського доскочив до неї, коли вона була вже у Львові, приміщена в Краківськім готелі при вул. Пекарській. Припускаю тільки, що це могло бути з початком серпня 1919 р., а може кілька днів скорше, бо вже по моїм приїзді польська Команда найменше два чи три тижні зволікала з переговорами, прикриваючися тим, що їм все ще бракували якісь дані чи інструкції від їх начальної команди. За цей час, будучи їх гістьми, нам не бракло товариства, бо дуже старанно опікувалися нами старшини польської польової жандармерії, особливо, коли нас відвідували українські громадяни, які розпитували про своїх рідних, або передавали листи до осіб перебуваючих в УГА або на службі уряду ЗУНР. Розуміється, що всі листи відбирали польські старшини і передавали нам після старанної цензури.

                                  Коли по якімсь часі поляки зголосили готовість до переговорів, ми
зажадали пересунути переговори на кілька днів, щоб поїхати до Кам'янця Под. по нові інструкції, бо перебуваючи так довго у Львові, ми не мали ніякого зв'язку з нашою Командою. На це вони радо погодилися, бо здається, це було їм на руку.

                                  Коли ми по кількох днях вернули, нас вивезли до Дембліна, бо — як пояснювали — там буде можна спокійніше переговорювати. Переговори не тягнулися довго, коли поляки довідалися, що я вмію писати на двомовній машині "Адлера", запросили мене до Варшави, де я переписав умову в обох мовах. До нашої умови додали ще одну мапу, на якій була зазначена лінія, що розділяла сферу дій української і польської армій в наступі проти большевиків. Д-р М. Лозинський подав за "Галицьким Голосом" також не зовсім вірно склад української делеґації, бо сотники Мшанецький і Рудський були представниками Армії УНР, а від УГА були сотники: Остап Луцький, Семен Маґаляс і Роман Гузар, ім'я якого в книжці д-ра Лозинського пропущено.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації