ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 24 лютого 2016 р.

ДАМ'ЯН ІРИНЕЙ САПРУН

               Дам"ян Іриней Сапрун - син відомого дириґента й організатора хорів в
Галичині о. проф. Северина й Анни ур. Полянська Сапрунів у Вінтертур, Швейцарія.

               Він народився 16 вересня 1925 р. в Дрогобичі, де ходив до народної школи й гімназії. Гімназію закінчив у Львові, де в 1943 р. здав матуру.  Був у Відні у славному на весь світ хорі Віденських „Зенґеркнабен", як перший чужинець. В 1943 р. вступив до Дивізії  „Галичина",  а в 1944 р. в бою під Бродами попав до большевицького полону і з місця одержує за це 10 років заслання. Бував він у різних кацетах. В 1954 р. його „звільнили" та пустили до Галичини, але не на довго, бо скоро знову його арештували і засудили за цю саму „провину" знову на 10 років, звідки по довгих стараннях витягнула його мати, як австрійського громадянина.

               Вернувся він до Відня до своєї матері 25 лютого 1961 р. після 17-річного перебування в большевицьких таборах примусової праці, де втратив здоров'я. Після повороту працював у Відні, а при кінці лютого 1963 р. виїхав до Вінтертур, до Швейцарії, на працю. Але його здоров'я після 17-річних терпінь і лагерних мук так підірване, що побувши два роки на волі, помер.


четвер, 18 лютого 2016 р.

СПОМИН ЮНАЧКИ ПРОТИЛЕТУНСЬКОЇ ОБОРОНИ

Спомини

Людмила Яцина

Частина друга

                   Восени 1945 року я вернулася додому, до Радехова. Брат мій в цей час перебував у совєтській армії, та взимку його звільнили, і він вернувся також. Брат розумів, що мені потрібна освіта, і відправив мене в школу, яку я закінчила в 1949 році, а директор школи допоміг мені (як сироті) пройти курси вчителів молодших клясів. Так я, помимо свого бажання (виходу іншого не було), стала вчителькою, а згодом закінчила інститут по спеціяльності - українська філологія. Працювала у селі Куликів колишнього Лопатинського району. Було дуже тяжко, бо недремне око КДБ неухильно стежило за кожним кроком. Вони ніби щось нюхом чули про моє перебування в Юначках, але не знаходили зачіпки. Одного разу кадебісти пішли навіть на підступ. В той час я вчилася і потребувала багато літератури, то приходилось книги позичати у районній бібліотеці. Ці книги лежали у мене на столі в хаті мого господаря Семенюка Андрія, де я в той час квартирувала.

                     Майже кожного дня і ночі групи москалів, очолювані офіцером Мазановим, нишпорили по селах та лісах, шукаючи бандерівців. І що ж вони зробили? Забрали з мого стола одну книгу, так щоб я не бачила. Книжка пропала. Пройшов певний час - і мене викликає сам Мазанов на допит. Починає здалеку, чи я не бачила, чи не чула, що до мого господаря приходили бандерівці, чи вони не приходили і до мене. Я, звичайно, все заперечувала. Тоді кадебіст іде на шантаж - кладе передо мною бібліотечну книжку і каже, що її вони знайшли у бандерівській криївці, що цю книжку я брала для них. Не пам'ятаю, що то була за книжка, назва забулася, але знаю добре, що твір про війну. І тут я зрозуміла підступність ворога і теж пішла у наступ. Я сказала йому в очі, що ту книгу вкрали у мене його солдати, а так воно і було, а може, і він сам вкрав, бо коли я на роботі у школі, то солдати трясуть у всіх хатах. Не знаю, що мене врятувало, мабуть, сам Господь Бог стояв у мене за плечима. І кадебіст вернув мені ту книгу, а я віддала її у бібліотеку. На тому все й закінчилося. Мене більше не тягали на допити, а в скорім часі я вийшла заміж і виїхала з того села, а згодом і з району. Таким підступними методами працювали наші "визволителі".

                     У мене було вже двоє дітей, вдалося переїхати з сім'єю на працю до Львова. Брат мій у той час закінчив інститут (англійська філологія) і поїхав по відрадженню у Закарпаття. В Радехові він залишив свою хату, тому час від часу з жінкою приїздили до її родини.

                      Одного разу, а це було у 1958 році, коли брат з дружиною приїхали відвідати її родичів, їхній сусід згадав, що отримав листа з Америки, в якому незнайомі люди розпитують про Стефу та її чоловіка. Стефа - це моя братова. Брат просив знайти того листа, і коли побачив його - упізнав письмо матері, але прізвище було чуже. Моя мати з вітчимом пройшли "добру совєтську школу життя", тому не хотіли наробити нам, своїм дітям, біди, і написали вигадане прізвище. Так почалося наше листування і навіть невелика матеріяльна поміч, яку надавала мені мати, щоб легше було виховувати дітей, адже у мене не було ніякого батьківсько-материнського спадку. Усе розпочали з нуля. Так моя сім'я трохи стала на ноги. Мені дуже хотілося зустрітися з матір'ю, про що вона писала в кожному листі. А тут настала "хрущовська відлига". Мати вислала мені запрошення - і я почала писати по всіх інстанціях, щоб дозволили мені поїхати до неї. Писала про те, що мати стара та хвора, а я хочу забрати її до себе "на родіну".

                       І мені вдалося добитися дозволу - було це в 1966 році. Коли моя мати виробляла для мене запрошення, то юрист показав їй цілу купу документів і сказав, що все це він відсилав на Україну, але ще ніхто з тих людей не приїхав до Америки. То також було якесь Боже провидіння, що я зустрілася з матір'ю, адже я пішла від неї дитиною в неповних 14-ть літ, і пройшло вже 22 роки. Я вважаю, що я є щасливою людиною, бо багато людей, пройшовши страшні роки війни, не побачили своїх родин.

                       Отож у 1966 році я готуюся їхати в Америку до Рочестеру, де проживала в той час моя мати з вітчимом. Я вже писала; що вона працювала в суботній українській школі. Та перед поїздкою КДБ не забуло мене викликати до себе на інструктаж. Мене застерігали, щоб я була дуже обережна, щоб не вступала "в зв'язок" з незнайомими людьми, бо "українські буржуазні націоналісти" так і шукають нагоду, щоб когось завербувати до своєї підривної роботи проти України. А ще щоб я, як буду проїздити по території США, запам'ятовувала усі військові бази, ніби-то я розбираюся - де є яка база.

                      Я побувала в США у березні-квітні 1966 року. В тому році був у квітні Великдень, то ж я разом з родичами побувала в церкві, не криючись, що хтось побачить та донесе. Ще поїздила з ними по кількох штатах, подивилась на американське життя, була також на Ніяґарському водоспаді, дивилася у спеціяльний пристрій через окуляри на Канаду, так що Канаду бачила "майже зблизька". Перед поїздкою до Америки я серед навчального року попросила безоплатну відпустку на один місяць, і директорка школи не заперечувала, та коли я вернулася і дала їй не дуже дорогий дарунок, то почалося цькування - пропагує американський спосіб життя (я перевіряла учнівські зошити трьохколірною американською кульковою ручкою). Це все пішло у партійні органи і мало неабиякий негативний вплив навіть на імідж мого чоловіка - йому повністю закрили всі шляхи до професійного росту (він також учитель).
 
                      Коли я попрощалася з матір'ю, то вже знала, що прощаюся назавжди, що вже більше нам не прийдеться зустрітися, адже той режим не дасть себе обдурити вдруге, бо я не забрала своєї матері з капіталістичного "пекла" у "совєтський рай".

                      Коли мій вітчим вийшов на пенсію, мати з ним виїхала з Рочестеру на Флориду у Форт Лаудердейл, де в 1974 році помер вітчим, а в 1975 році померла і моя матір. Звичайно, я вже не насмілилася просити дозволу, щоб поїхати доглядати стару хвору матір, бо знала наперед, що буде мені відмовлено. За нею доглядали її знайомі-опікуни, які і виконали її останню волю, похоронили разом з чоловіком. Ми ж побачили з похорону лише фотографії. Це все, що залишилося на спомин для внуків.

                      Тепер настали інші часи, можна їхати, куди хто хоче, але ми вже не можемо відвідати рідні могили, бо пенсіонери, а пенсії не вистачає навіть на прожиття, про подорожі шкода і думати, а дуже хочеться віддати їм останню шану. Та ми щасливі тим, що дочекались своєї держави, нам, старим, багато вже не треба, а діти та внуки нехай працюють і будують нашу державу, а як пройде час, я вірю, що вону будуть жити по-іншому, краще від нас, будуть жити в багатій незалежній Україні, за яку боролись і віддавали своє життя кращі сини та дочки українського народу. Мені здається, що і я внесла невеличку часточку у цю перемогу, тому тепер я дуже цим горджуся.

                      П.С. Я навела зв'язки з ветеранами 1 УД УНА, старалася в силу своїх можливостей бути в курсі всіх новин з життя дивізійників, а 22 липня минулого року ми їздили на братський цвинтар біля села Княже, де споруджається каплиця-пам'ятник загиблим комбатантам.

                     Дуже Вас прошу передати мені особисто хоч два примірники "Вістей комбатанта", в яких будуть друкуватися мої спогади. Я та моя сім'я з великим задоволенням читаємо Ваш часопис, якщо вдається його отримати навіть із великим запізненням. У цьому мені допомагає п. Василь Гудзій, за що я йому дуже вдячна.

                                                                                                                З пошаною, Людмила Яцина

СПОМИНИ ЮНАЧКИ ПРОТИЛЕТУНСЬКОЇ ОБОРОНИ

Спомини

Людмила Яцина

                Читаючи часопис "Вісті комбатанта", я побачила звернення до братчиків-дивізійників писати спогади про ту страшну війну і свою участь у ній ("Хто має писати нашу історію?") і вирішила внести свою лепту у цю сторінку нашої історії. У спогадах дивізійників іде мова про наших хлопців - цвіт української нації, про їхню боротьбу, перемоги і поразки у битвах на шляхах війни, але ще жодного разу я не читала про участь у тій боротьбі прекрасної половини людства - нашого жіноцтва (точніше - дівчат). Саме тому мені захотілося хоч дещо написати про долю так званих Luftwaffehelferin. А я є одна з них.

                  А зараз дещо про себе. Народилася на Київщині у с. Янишівка, Станищенського району восени 1930 голодного року.

                  Ще взимку (до мого народження) ЧК забрала з дому мого батька -"крестьянина-единоличника", якого 8 квітня 1930 року "Особое совещание при коллегии ОГПУУСС", на основі статті "54-10 УК УССР", вислали в концтабір на 3 роки, звідки він уже не повернувся, лише в 1990 р. я отримала довідку про його реабілітацію.

                  Оскільки батька засудили за антирадянську діяльність, то моя мати Андриївська Ірина (вагітна мною) була позбавлена усіх конституційних прав (головне - право на працю) і викинена з власної хати серед зими. Вона змогла взяти з собою лише дитину - мого старшого брата. Куди йти? Що робити? Голод! Та родина і добрі люди допомагали в біді, влаштовували на роботи в інших районах і великих містах. (Мати була вчителькою). Працювала доти, доки не довідувалися органи і звільняли з роботи, їхала далі, змінивши батькове прізвище на своє дівоче. І так безліч разів, аж до 1939 року. На цей час мати вийшла вдруге заміж і поїхала з чоловіком і дітьми в Галичину. Мені тоді виповнилося 9 років. Тут ми легше зітхнули, а коли почалася війна з Німеччиною, мати відмовилася виїздити з Радехова, де ми жили в той час. Не мала охоти їхати назад у "совєцький рай". Та прийшов час, і визволителі поверталися. Мати знала, що чекає нас за "зраду", і ми усією сім'єю вирушили на Захід.

                    Добре пам'ятаю нашу втечу від фронту, їхали ми фірою з Радехова, на возі везли провіянт, до воза була прив'язана корова, бо нас була добра сімейка - аж четверо дітей. Дорогою до Яремча (Карпати) ми йшли пішки, вилазили на придорожні черешні і рвали солодкі ягоди. Коли приїхали в Яремче, то довго довелося чекати поїзда, який би забрав увесь люд, що зібрався тут з усіх куточків України, а народу була маса.

                   Коли підійшли вагони, то ми побачили, з яким комфортом прийдеться їхати - то були відкриті плятформи з низенькими бортами, але усі були щасливі і захоплювали собі місця, бо вже десь під містом гриміли бої, чулася канонада, і совєти мали увійти в Яремче.

                   Мій вітчим - Клименко Андрій - віддав воза з кіньми якомусь господареві, а корову - невідомій жінці, що була тим дуже втішена. Ми ж раділи тим, що поїзд рушив і везе нас у невідоме, подалі від "більшовицького раю". Як потім говорили люди, то був останній потяг з України. З нами у вагоні їхав із Радехова д-р Ваврик, з яким ми потрапили в один табір для втікачів - це Штрасгоф біля Відня.

                  Табір майже під відкритим небом. Коли починала ревіти сирена, сповіщаючи про наліт американських бомбовиків, ми всі бігли ховатися по ровах. І ось тут, у Штрасгофі, а це було влітку 1944 року, до нас, українських еміґрантів-утікачів, звертаються представники німецького вермахту разом з українськими політичними діячами, щоб ми, українські хлопці та дівчата, вступали до війська і йшли боротися проти ворогів українського народу - совєтів. Українські жіночки у військовій формі обіцяли нам, що ми, крім того, будемо вчитися.

                   І я разом зі своєю зведеною сестрою Клименко К. записуємося, додавши собі по 2 роки, у Deutsche Luftwaffehelferin . Мене моя мати записала на своє дівоче прізвище - Андриївська Людмила.

                  Найважче було прощатися з рідними, адже ми - діти (по 14 років), але ми мужньо пішли від батьків, бо в нас була мета - допомагати боротися з більшовизмом, хоч ми ще дуже слабо розбиралися в політиці. Та Україна була у нас у серці, а перед нами виступали свої люди, українці, і обіцяли нами заопікуватися.

                  Настав день від'їзду з Штрасгофа, мати при прощанні плаче, я ж стараюсь бути спокійною, думаю про те, що тепер у мене є ще одна мати - Україна, за яку я йду боротися з її ворогами. Хоч насправді погано уявляла, якою буде та боротьба і що нас жде у майбутньому.
Нас зібрали на пляцу коло якогось адміністративного барака. Тут було багато хлопців і дівчат - українців з цілого краю, нас розділили окремо (окремо хлопців і окремо дівчат) і відразу повезли на вишкіл.

                   Вишкіл я проходила на Помор'ю, але назви табору не пригадую.

                    Коли ж мені довелося читати книгу проф. 3. Зеленого "Українське юнацтво в вирі другої світової війни", то там, на моє велике здивувавння, побачила світлину - юначки їдуть на роботу до бауера, на якій є і я разом із своєю двоюрідною сестрою.


                     А те, що ми їздили до бауера, я дуже добре пам'ятаю. Отож із прочитаного з книжки проф. Зеленого роблю висновок, що то був вишкільний табір у Пютніцу на Помор'ю.

                     Пригадую, як ми жили в таборі у бараках, як вперше побачила двоповерхові ліжка. Дисципліна була військова. Усе нам подобалось. Із наших командирів, на жаль, не пам'ятаю нічиїх імен, крім одного імені пані Стефи, яку ми усі любили, бо вона нам - дітям була як мати.

                     А що запам'яталося з вишколу? В першу чергу - то новенька військова форма, усе з доброго сукна дуже гарного кольору, як носили німецькі летуни, а через плече - шкіряна торбинка для різних особистих паперів та інших речей.

                    Оскільки я приїхала з Радехова Львівської области, то це і була моя домашня адреса, а раз я з Галичини, то отримала таку відзнаку: синьо-жовтий ромбик на шапці і золотий левик на голубому фоні на рукаві.

                    У вишкільному таборі дівчата з Галичини трималися разом, а з східної України - окремо від нас. Тут нас учили марширувати, робити різні повороти стоячи і на ходу, співати маршові пісні (переважно німецькі), а про навчання ніхто й не згадував. Та ми і не дуже рвалися до науки - звісно, діти. Як довго проходив вишкіл, не пам'ятаю, знаю, що в той час і їздили ми до бауера на роботу - копати брукву.

                  Через певний час нас забрали звідси і відвезли до Дюсельдорфу. Нас поділили на групи і розкидали по Німеччині. Одні потрапили до проти-летунських гармат, інші - до прожекторів, а ми - до Nebelgeraette
.
                    Біля Дюсельдорфу був невеликий лісок, у якому розкидані на певній відстані бараки. Наш барак був на краю лісу, недалеко від німецьких будинків. Біля нас в окремому бараці жив наш "учитель" - старенький німецький солдат, якого ми звали Vater (батько).

                    Нас було четверо: Андриївська Людмила, Клименко Клара, Сидорчук Ася, Стефа (прізвище вже забулося). Доля звела нас чотирьох, і ми були разом аж до кінця війни, разом і вернули додому. І аж тут, у Львові, ми дізналися, що Стефа й Ася були єврейками, що жили під українськими прізвищами, і що наші українці віддали їм свої документи, з якими вони виїхали до Німеччини, а щоб там їх не впізнали, вони записалися до вермахту. Та дуже скоро вони обидві виїхали до Ізраїлю, і наш зв'язок перервався, а дороги розійшлися назавжди.

                     Та знову вертаюся до Дюсельдорфу. Неподалік від нашого лісочка був невеликий завод - Duesseldorfworke , а що там виробляли нам ніхто не говорив, а нас то не цікавило. Навколо заводу були розміщені Nebelgeraette, (апаратура для димових завіс) які ми повинні були обслуговувати під час повітряних рейдів американських літаків. Наш Vater навчив нас за один день вводити в дію оті апарати, щоб задимлювати завод.

                    І ось реве сирена, ми всі четверо натягаємо величезні ґумові фартухи і рукавиці і біжимо до своїх апаратів, а скільки їх припадало на одного, вже не пригадую, знаю, що багатенько, бо кожна з нас несла з собою цілу в'язку "дюз" (Duze) (насадка ґвинтиками, з маленькою дірочкою посередині). Ці "дюзи" ми вкручували на кінець трубки, а над нею трималася невелика металева (мідна) "тарілка". Трубка була вмонтована в бочку з кислотою, до якої приєднувався балон з газом. Коли відкручуєш балон, газ іде в бочку і виштовхує кислоту в трубку, а на кінці трубки "дюза" розсіює кислоту, утворюючи туман.

                  І так над нашими головами ревуть літаки, гуде сирена, падають бомби, а ми - діти - летимо від одного пристрою до другого, третього, а коли в першому забилась "дюза", вертаємо назад і міняємо іншу начищену до блиску, і знову біжимо далі й далі. Оце таке наше життя. Хтось під час алярму біжить у бомбосховище, а ми - під бомби.

                 Правда, було іноді й без бомб - пролетять літаки над головою і понесуть свій смертоносний вантаж на чиїсь інші голови. А тоді, коли літаки вже обминуть нас, закінчується алярм, ми вимикаємо всю апаратуру, великим ключем викручуємо обережно "дюзи" (щоб не обпектися кислотою), ґумовими рукавицями кидаємо "дюзи" у відро з водою і несемо в барак, де знову начищаємо їх до блиску. Потім чекаємо наступного "Bombenangriff" (бомбардування). А було так по кілька разів денно, було й вночі. Але ми не жалілися, бо, фактично, не мали кому та й знали свій військовий обов'язок. Із українського командування нікого не бачили, та й хто міг нас знайти в тому Богом забутому лісі.

                 А ще хочеться згадати про харчування. Добре пам'ятаю чорну ячмінну каву, яку нам звідкись приносили щоранку, а ще трошки хліба, маленький кусник марґарини (рідко - масломед) чи мармоляди. На обід була ріденька зупа, дві бульбини в лушпині і з мику якась підлива. На вечерю знову кава і ще, мабуть, щось, чого не запам'ятала дитяча голова. Іноді німці, місцеві жителі, запрошували нас в гості і частували яблуками. Але якось пізно восени забирають нас усіх, завантажують у вагони, і ми їдемо, а куди - невідомо. І знову сирени, поїзд зупиняється, а ми врозтіч, падаємо, тиснемося до землі, щоб вона, матінка, нас заховала від смерти. І все це в 14 років. Аж ось пізно вночі говорять нам, що приїхали в Коблєнц. Людей багато, але ми четверо тримаємось вкупці. Оселили нас майже над берегом ріки Рейн, за якою видно Францію. Місто гарне, але зруйноване. А що ми тут будемо робити? Роботи немає, все розбомблено. Мешкаємо в школі, разів 5-6 за ніч біжимо у бомбосховище, вдень - те ж саме. Стомлені, невиспані. Так було кілька днів. Та однієї ночі ми не захотіли бігти у бомбосховище. І раптом полетіли на місто бомби, ми кинулися з верхніх поверхів вниз, а далі земля гуде, гойдається під ногами. Хтось один побіг у сховище, але не добіг, упав мертвим (так нам сказали). Усі попадали на підлогу чи цемент, стали молитися. Зрештою, молились не всі, хто й плакав, а хто й лаявся. Раптом будинок захитався, і одне "крило" обвалилося - туди впала бомба. То було пекло. Після того ще кілька днів ми справно бігали до сховища.

                 Оскільки для нас у Коблєнці уже не було що задимлювати, нас знову кудись везуть. На місці виявилось, що це Тюринґія. Нашу нерозлучну четвірку оселили знову разом в одному бараці над самим берегом водосховища (чи озера) на річці Заалє, де була збудована електростанція, яку ми повинні задимлювати. Тут уже ні разу не падали бомби нам на голови, літаки несли свій смертеносний вантаж над нашими головами кудись далі. Але ми справно затуманювали нашу електростанцію (Saalletahlspare) аж до приходу американських військ.

                 Та їх прихід був громом з ясного неба, наш командир-німець сказав: рятуйтесь, як хто може, а сам щез. Була весна, тепло, ми поскидали свій одяг (шинелі, кашкети, торбинки), самі побігли в село, де ми бували не раз, і нас німці вже знакли. Жителі с. Ремптендорф переодягли нас у цивільний одяг і порозбирали по своїх домівках. Так я опинилась у сім'ї пекаря п. Ніцше, у якого пробула до самого від'їзду додому. Цій сім'ї допомагала, як могла, і в пекарні, і бавити маленьку внучку пана пекаря.

                   Через якийсь час хтось нам сказав, що американці дозволяють українцям із Галичини (хто хоче) їхати додому - і ми всі четверо знову разом пішли записуватися на виїзд. Нас ніхто нічого не запитував, не записував, посадили нас на авта і відвезли у якесь містечко, а звідти відразу повезли в зону совєтів - Марієнберґ. Тут був збірний табір, зібралась маса народу, усі хочуть додому, а ми хочемо до своїх батьків.

                   Але яке було велике розчарування, коли з величезними труднощами я добралася додому, до Радехова, а батьків немає. Вони, маючи добру "совєтську" школу, не повернулись в Союз, а кинулись шукати нас у Тюринґії, та не знайшовши, жили в таборі для емігрантів, а згодом виїхала в США. Про це я вже дізналася випадково аж у 1958 році.

                   Коли ж я приїхала в Радехів, мене взяла до себе моя братова Стефа Лотоцька (дівоче прізвище), брат мій Анатолій у той час був у совєтській армії, його забрали росіяни до війська, як захопили Радехів. Тут довелося мені шукати роботу, бо хто у такий важкий повоєнний час буде мною опікуватися. Не пам'ятаю, як мене приписували в Радехові, знаю одне, що ще в Марієнберзі (Німеччина) змінила прізвище матері на прізвище свого батька, добре, що ніхто не питав про документи. Я казала, що працювала в пекарні. Ніхто не видав, ніхто не продав, а коли мій брат звільнився з війська, то послав мене в школу вчитися. І, дякуючи йому з дружиною, я закінчила школу, а згодом інститут. Усе життя пропрацювала вчителькою української мови та літератури (більше 30 років). За той час вийшла заміж, виховала двох дітей, маю двох онуків. Живемо з чоловіком за пенсію, допомагаємо чим можемо дітям, онукам.

                    Хочу вернутися трохи назад, до розповіді про своїх батьків. Вони оселилися в США в Рочестері, мати там працювала вчителькою в суботній українській школі, куди її порекомендував один знайомий дивізійних з с. Тетевчиці Радехівського повіту, де колись під час німецької окупації мати вчила дітей. Після Рочестера вона переїхала на Флориду, де прожила зі своїм другим чоловіком аж до смерти. Там вони обоє і поховані.

                  А ще хочу додати до всього описаного про своє життя "в підпіллі". Ніхто, крім брата і братової, не знав про моє перебування в організації українського юнацтва, і моя сім'я була дуже здивована, коли я їм розповіла про своє життя. А це сталось аж тепер, коли Україна стала самостійною державою.

                  І, нарешті, мені хочеться звернутися через Ваш часопис до представників української діяспори, можливо, хтось знає ще живих жіночок - колишніх юначок, що були десь зі мною на вишколі (у Пютніцу), може, хтось пам'ятає і нас, наймолодших, що готові були боронити Україну далеко за її межами. Мені дуже хочеться навести контакти з подругами по службі, може б ми і впізнали одні одних. Будучи дійсно ветераном другої світової війни, я навіть не маю документів, підтверджень, хоча й писала навіть в Німеччину, в архів-розшук, але відповіді так і не отримала. Дуже прошу Вас, юначки, відгукніться на таку адресу:

                Львів, 290005, вул. їв. Франка, 11, кв. 8  
                Яцині Людмилі (Андриївській)


неділя, 14 лютого 2016 р.

Іван Сірий


(1899—1970)


                 Іван Сірий народився 9 жовтня 1899 р. в селі Ляшки к. Радимна, повіт Ярослав, в батьків Івана і Марії, в середньо заможній, свідомій селянській сім'ї. Батьки післали другого з ряду надійного сина до української державної гімназії в Перемишлі, примістивши його в бурсі св. о. Николая.

                Закінчивши гімназію, відбув військову повинність в австрійській армії, а 1 листопада 1918 р. включився в ряди Української Галицької Армії, з якою перебув усю визвольну війну.

                  Коли Польща закрила двері своїх високих шкіл перед українською академічною молоддю, Іван Сірий виїхав восени 1922 р. за границю на студії в Гірничій Академії в Леобен, Австрія. Став членом Товариства Українських Гірничих Студентів 'Молот" в Леобен, де в роках 1920-30 було 40 членів, в тому нас 8 — колишніх старшин і вояків Української Галицької Армії всіх формацій, два колишні УСС-и, решта з Армії УНР. Всі ми стали душею незламного духа в Товаристві в роки тої братерської спільноти у гармонійній співпраці, незабутній по нинішній день. Перше чолове місце у тій спільноті припало Іванові Сірому, що заєдно блистів своїми чеснотами державницької зрілости і товариської толерантности.

                 Завдяки ініціятиві Сірого у співпраці з найближчими друзями, в домівці Т-во "Молот" була вся преса всіх українських земель із Зеленим Клином включно. Іван приєднав до Т~ва "Молот" двох українців із Бесарабії (румунських громадян), нав'язав теж близький зв'язок з робітниками-українцями у промислі. Коли ж Управа німецької студентської харчівні при Гірничій Академії несподівано одного дня заявила, що в майбутньому будуть могти користати з дешевої харчівні тільки ті українці, що до 1918 р. служили в австрійській армії, Іван Сірий дав почин і зорганізував українську студентську харчівню.


Дипл. гірн. інж. Ст.  Т. Кульчицький

субота, 13 лютого 2016 р.

К. РЕДКЕВИЧ


(1899—1970)

              Корнило Редкевич народився 26 вересня 1899 р. в селі Вудилів, повіт Бережани. В часі першої світової війни вступив він до Українських Січових Стрільців з початком 1916 р. Закінчивши свій військовий вишкіл, вийшов він на фронт і був ранений біля села Соснова над Стрипою. Брав участь у боях на Лисоні, під Потуторами і знову повернувся з розбитками УСС до кадри в Пісочній.

               В березні 1917 р. відходить знову в поле і під Конюхами попадає в полон 1-го липня з цілим курінем. Під час полону перебував він в Новім Константинові і Винниці на Поділлю.

               В березні 1918 р. вдалось йому повернутись до Галичини і знову дістався до коша УСС в Пісочній. Тут перейшов він старшинський вишкіл і одержав ступінь підхорунжого. В місяцях травень-червень того ж року відбувається виїзд УСС на Україну до Єлисаветграду, Грузьке, Іванівки і  Александрівки.

                В часі Листопадового Зриву всі УСС були перекинені під Львів, де Корнило брав участь в боях за Головний Двірець, Пошту, Цитаделю та за бібліотеку Оссолінських. В бою під Персенківкою 1-го січня 1919 р. зістав там тяжко ранений і відійшов до шпиталю до Рогатина. За геройський подвиг в боях Начальна Команда піднесла його до ступеня четаря, а для виздоровлення дістав він 6-місячну відпустку і, так перебуваючи дома, застали його поляки.

               В 1923 р. Редкевич виїхав до Канади і осів в місті Монтреалі.


                   Яким Редчук

пʼятниця, 12 лютого 2016 р.

ІВАН ЮРІЇВ


(1893—1970)


                 Сотник І. Юріїв народився в селі Козачівка - Борщів у Галичині 28 червня 1893. Мав середню освіту, фахово-торговельну і старшинську військову. Коли в 1914 році, в початках першої світової війни, пішов по Україні клич "А ми тую червону калину піднімемо, а ми нашу славну Україну визволимо" студент Іван Юріїв вступив у ряди першої по Мазепі української військової формації — Українських Січових Стрільців. Воював з москалями від 1914 до 1916  р. і в цьому році попав у московський полон і перебував у місті Ташкенті, в Середній Азії. Як у 1917  році Україна пробудилась жити власним вільним життям, сотник І. Юріїв нелегально опинився в Києві і зразу зголосився як військовик до Корпусу Січових Стрільців, що їх організував у Києві полк. Є. Коновалець. В рядах корпусу бере участь в боях з москалями аж до кінця існування Корпусу як формації в грудні 1919 році. Деякий час був командантом штабу Корпусу, а далі  військовим командантом столиці України  —  Києва. Юріїв належав до гурту приятелів полковника Є.   Коновальця і А. Мельника. Був співучасником акту соборности України в січні 1919 і вітав в імені Корпусу галицьку делеґацію, що приїхала була до Києва включити Галицьку Волость в склад Соборної Української Держави.

                   По закінченні фронтової визвольної війни сотник І. Юріїв продовжував уже революційну боротьбу в рядах УВО і ОУН. Був замішаний у справі Ольги Басараб. Зате довелось йому дещо перетерпіти від окупанта — Польщі. Проживав у Львові й працював у Центросоюзі, а потім став співредактором газети "Нова Зоря". Був членом Т-ва "Просвіта", - "Рідна Школа" й "Червона Калина".

                   У вересні 1939 року, як москалі окупували Західну Україну, сот. І. Юріїв мусів залишити рідні землі. Він зразу зголосився до німецької армії і воював з нею проти Москви аж до кінця війни в 1945 році. В одному з боїв був поранений і до кінця життя відчував це на свому здоров'ї.

                   До Канади приїхав сл. п. сотник І. Юріїв 28 листопада 1951. Жив і працював як фабричний робітник в Торонті. 12 травня 1952 року вступив у ряди Української Стрілецької Громади і був її зразковим членом до кінця життя.

                       М.  С.

неділя, 7 лютого 2016 р.

СОТНИК ОСИП СТАНІМІР


(1890—1971)

                  Осип Станімір народився 21 квітня 1890 р. в селі Ладичин, повіт Тернопіль. Народню школу скінчив в рідному селі, гімназію - в Тернополі.

                  Однорічну військову службу відбув при 27 полку піхоти в Ґрацу, де закінчив старшинську школу в 1913 році.

                  В часі 1-ої світової війни брав участь в боях на російськім фронті і там попав у російський полон. В часі упадку Росії, звільнившись з полону, повернув до Австрії, тут приділено його до 95 полку піхоти, в складі якого, в ранзі поручника, воював  на італійському  фронті.

                   В листопаді 1918 року зголосився до Української Галицької Армії, де приділено його до 8 Самбірської бригади як команданта 2-го куреня, з яким відбув всю нашу визвольну кампанію. На чолі згаданого куреня дня 30 сепрня 1919 р. він перший увійшов до здобутого Києва і отримав ключі Міської Ради.

                  В часі примусового союзу УГА із Червоною армією, сотник Осип Станімір був командантом 3-ої бриґади, з якою він спільно із 2-ою бриґадою, перейшли до військ УНР, в квітні 1920 р. Але союзники Гол. Отамана С. Петлюри обі ці бриґади розброїли і відправили до табору полонених. В переїзді через Проскурів сот. Станімір і майор Шльосер звернулись до приявного там Гол. Отамана з проханням, щоб обі бриґади УГА приділити до військ УНР, але дістали відмовну відповідь. Помимо цього сот. Станімірові удалося вирватись із цього полону заки їх ще доставили до місця призначення і він дістався до Херсонської Дивізії УНР, яка в більшості складалась із галичан і де вже був і ген. А. Кравс, щоб продовжати боротьбу за українську державність.

                 Під кінець серпня, на наказ президента Петрушевича, перейшли через Карпати на Чехословаччину галицькі частини Херсонської дивізії й були інтерновані в містечку Ліберці і завдяки цьому оминули жахливого польського полону.

                 З чеського полону Станімір дістався до Відня, де й закінчив Високу Торговельну   Академію в 1924 р.

                 Повернувши в рідні сторони, посвятився кооперативній праці. Сот. Станімір належав до визначних бойових старшин під час війни, а під час миру належав до визначних діячів кооперації, а також суспільних діячів. З огляду на свою солідарність, обов'язковість і відданість справі, якій він посвятився, з'єднав собі  признання і загальну пошану.

                 На кооперативному полі положив він великі заслуги, як кооперативний організатор Підгаєччини, відтак Директор Союзу Кооператив у Дрогобичі, а потім у Перемишлі.

                  Станімір був одним із співорганізаторів Української Дивізії "Галичина" на терені Перемищини, віруючи, що тільки сильна і здисциплінована армія може бути засобом до здобуття української держави. Перебуваючи на еміґрації, він живо цікавився діяльністю Братства 1-ої УД УНА, був передплатником і постійним співробітником "Вістей Комбатанта".

                  Щоб передати будучим поколінням вірний образ подій наших визвольних змагань, у яких він брав участь, написав він і видав книжкою свої спомини п. з. "Моя участь у визвольних змаганнях" .

                  Крім того, працював ще над виданням дальших споминів п. з. "Критична оцінка наших визвольних змагань", як також "Значення першого Листопада", але несподівана смерть не дозволила видати згаданих споминів.

      Б. Б. В.

БОГДАН ПІДГАЙНИЙ

                     Б. Підгайний ще молодим юнаком вступив в лави Української Військової Організації, а згодом Організації Українських Націоналістів у Західній Україні. Його життя було повне небезпеки, жертовности та трагедії. Засуджений на кару смерти польським судом за участь у замаху на польського міністра освіти Пєрацького, він щойно з вибухом війни втікає на волю. Та вже незабаром Організація висилає його в Україну і там він стає свідком жахливого німецького панування над українським народом. Скриваючись перед німецькою поліцією, він вступає в ряди Дивізії "Галичина" і як командир 3-ої сотні 30-го полку бере участь в битві під Бродами. Згодом бере участь у всіх бойових діях Дивізії, а після капітуляції попадає в полон до Ріміні. З полону втікає і займає високе становище в Закордонних Частинах Українських Націоналістів.

                      Нова трагедія чекає його в Німеччині. Його одинокий син гине в мотоциклетній катастрофі,  спричиненій п'яним американським вояком. Згодом він глибоко переживає трагічні смерті своїх близьких приятелів: ген. Романа Шухевича - Чупринки, командира Української Повстанської Армії, та Степана Бандери, провідника Організації Українських Націоналістів.

                      Опинившися на еміграції в Канаді, негайно включився в громадське, церковне й політичне життя.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації