ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середу, 15 січня 2014 р.

ВОЛОДИМИР КУЛІШ

                   31.ІІІ.1927 - 27.11.2013

                     Володимир Куліш народився у місті Кременчук Полтавської области. Батько - Микола Куліш і мати - Ефімія Максимів. Він був найстарший з трьох синів. Підчас війни служив у протипанцерній бриґаді полк. Дяченка, яка склала присягу на вірність Україні перед генералом Шандруком 28 березня 1945 року і стала включена до Української Національної Армії.

                     Після війни жив у таборі Міттенвальд, де вчився у Педагогічному інституті. Емігрував до Канади в 1949 році й поселився у місті Монтреалі. Був активним членом Пласту, 1-го сеньйорського куреня ім. Тисовських, та очолював улад УПС Монтреальської станиці від 1986 до 1988 року.

вівторок, 14 січня 2014 р.

ВОЛОДИМИР (Влодко) КЕЦУН

               28.VII.1926-11.VII.2013

               Влодко, учень Дрогобицької гімназії, пішов до Дивізії 17-літнім юнаком, слідами свойого батька - о. Йосифа, кол. воїна УГА. Вишколювався в Гайделяґрі, брав участь в кампанії Баєрсдорфа на Холмщині, випусник підстаршинської школи Ляуенбурґ (квітень - липень 1944), в батальйоні Вільднера на Словаччині, згодом у Югославії. Був у полоні в Ріміні, Італії - випускник матуральних курсів (відділ А), відтак ділив долю і недолю вояків Дивізії в Англії. При кінці свого життя видав цікаві автобіографічні "Спомини дивізійника".

             Влодко відзначався в Дивізії своєю відвагою, прямолінійністю, щирістю і чеснотою. В Ріміні був здібним, на  відмінно, студентом, осягнув всі намічені завдання.

            Бажаючі замовити його „Спомини Дивізійника" можуть це зробити за адресою:

            Mrs M. Kecun 22 Pine Road Todmorden Lane's OL14 8EE England
             Email: wlodkokec@hotmail.co.uk

РОМАН ТИЦЬКИЙ

                         9.ІХ.1924 -23.VІІ.20013

                         Народився в с. Черче. Гімназію закінчив у Рогатині й згодом працював в Українському допомоговому комітеті. 
                              :
                         У 1943 році вступив до дивізії "Галичина". Закінчив підстаршинський і старшинський курси інтендантури (військового управління).

                         Після війни попав у полон американської армії. Вийшовши на волю в січні 1947 року, вписався на студії в Українську високу економічну школу у Мюнхені, навчався в Інституті іноземних мов й згодом працював в Еміграційному бюро ІРО.

                          У 1951 році емігрував до Канади, до м. Монтреалю.

четвер, 9 січня 2014 р.

ЄВГЕН КОСТЮК

           22.ХІІ.1922 - 24.ІІІ.2013

           Хор. Евген Коваль-Костюк.

           Ми познайомилися з Евгеном ще влітку 1939 року на пластовому таборі на "Соколі", тоді називали табором праці.

            В 1941 р. Евген здав матуру у Львові.Як член ОУН був висланий з похідними групами в Україну. Німці його там арештували і разом з іншими учасниками повернули до Львова.

             В 1943 році Евген зголосився до Дивізії "Галичина". Відбувши рекрутський і підстаршинський вишколи, був висланий до Просечніц, Чехія, на старшинську школу протилетунської артилерії. Після закінчення війни він попав до американського полону, з якого вдалося йому втекти.

             В цей час Евген змінив своє прізвище на Костюк, виїхав до Канади і замешкав у Монтреалі.


Богдан МАЦІВ

суботу, 4 січня 2014 р.

ЯК ГНАТ ІЗ ГРИЦЬКОМ ВОЮВАЛИ


                   - Кличте його! Кличте того капраля, що знає рашен і юкрейнієн! Але вже! 
                                               
                   - Мак Снелл, Мак Снелл!

                   Кептен О'Коннор, що вистрибнув, мов опарений з кімнати переслухань, обтер, знесилений, піт з чола, і закурив нервово цигарку. За хвилину на порозі станув випрямлений довготелесий капраль.

                    Капітан махнув рукою.

                    - Облиш це, Рогек. Слухай, поможи мені, той там, - капітан показав рукою в напрямі кімнати, де переслухували звичайно перебіжчиків з-поза совєтської демаркаційної лінії, - той там, рашен чи юкрейнієн ґай, а біда його зрештою знає, може він поліш, джермен, амерікен чи ще щось інше? - плете такі речі, що навіть я...

                    Капітан обтер ще раз нервово піт з чола і замовк, потягуючи цигарку.

                   - Що таке він плете? - спитав спокійно довготелесий капраль.

                   -  Каже, - капітан нервово облизав губи, - що він був у німецькій армії і що його брат, коли він сам був в польській армії, взяв його до неволі, коли він був... Ні, не так, я знову щось поплутав! - в розпачі гукнув капітан О'Коннор. - Питай його ти. Я вже не можу!

                   - Ага, - додав старшина, коли капраль повернувся в бік кімнати, він ще каже, що він народжений в Америці і, що він совєтський вояк, був в совєтському полоні і що його брат, який був німецьким СС-ом є тепер в американській армії... Я таки вже не можу! - гукнув знову капітан. - Ти, Рогек, скажи мені, чи це все може бути правда?!

                   -  Може бути, - спокійно ствердив капраль: -Я скажу вам щось більше, кептен, сер: цей, що там сидить, то певно мій брат Гриць Рогач. Чи він називається Ґреґор?

                       -  Він називається... зараз тобі скажу, - капітан витягнув службовий нотатник з записками, які були, видно, незакінчені: - Він називається гвардії сержант Григорій Пантелеймонович... - капітан не скінчив.

                     - Ю райт, - ковтнув слину по хвилині старшина. - Це твій брат. Його ім'я пишеться так само, як твоє. Лиш він його інакше прононсує.

                    - Дозволите привітатись з братом? - запитав капраль. - Потім я вам усе розкажу, і ви все зрозумієте. ОК, сер?        

                   - Я зрозумію? Сумніваюся, - буркнув. - Ну, ходім вітатися.

                     В кімнатці сидів чолов'яга такий самий довготелесий, як і капраль, лише на ньому була уніформа совєтського солдата. Він не дуже здивувався, коли американський капраль, підійшов до нього з витягненою рукою.

                    - Га, - то знов-таки ти, Гнатку, - сказав „совєт". Ну, ще раз ти мене взяв до неволі.  

                    - То він, - звернувся до капітана капраль, - мій брат. Не дивуйтесь, що ми тим не дуже переймаємось. Таких зустрічей ми мали в останніх роках більше. Дозволите розповісти?

                     -  Говори, - важко сів на фотелі старшина. - А, може, хочеш чарку, перед тим, як почнеш? Тейк іт ізі.

                      Капраль Гнат Рогач, - Гат Рогек, - кивнув заперечливо головою і сівши коло брата в совєтському однострої, - почав:         

                      -  ...Ціла історія почалася з того, що наш татуньо-деді-Панько Рогач, поїхав ще перед першою світовою війною до „Гамерики" як у нас в старому краю казали. Там він одружився з мисис Параскою Гніт, таки з сусіднього села з Кам'янеччини, яку він пізнав на церковному пікніку братства Святого Андроніка коло Вилкс Беррі недалеко Скрентону, Па. Там, де він тоді „робив у майнах", народився їм цей от капраль, - показав на совєтського сержанта,   що кивнув на це головою, -названий Гриньком-Грицем-Ґрегор - або як хочете Ґжегож чи Ґриґорій, залежно від армії, в якій доводилося служити.

                      Старі доробилися пару „дулярів", які вистачали їм на це щоб купити поворотну шифкарту і вернутися до краю купити там „кус поля".

                      Щоправда, не було вже там найяснішого пана-кінґ, ю нов - але настала така влада, що називалася „жечпосполіта". Там народився їм я, середущий син, що називаюся тепер Гат, а тоді звався Гнат Рогач. За пару років прийшов на світ ще й наш наймолодший, Митруньо, Деметер.

                     Ну, а коли настала друга світова, - здійснював постанову татуня, який рішив, що він має „вийти на пана". Сидів він на техніці в Данціґу і вчився на інженера. Сюди-туди, якраз, коли Вермахт займав Польщу, себто ту, як я казав „жечпосполіту", був Гриць з німцями як ,,дольмечер"-„інтерпретер", в німецькому мундирі. Десь під Перемишлем його відділ влетів на якусь польську одиницю...

                   -  „Ґреґор, комм гір!" - кличуть мене, - перейняв оповідання совєтський сержант-,,да зінд лявтер Українер гір!"

                      -  І справді було їх досить. А між ними - „совєт" показав на американського капраля - був і він. Він якраз „боронив ойчизну". „Так то ти мене до неволі взяв", - каже Гнат, побачивши мене". Ну, а що тепер буде?

                    -  Нічого - кажу я, - продовжував „совєт" Гриць. - Підеш сидіти до ляґру. А він на те: „Ну, то добре, я піду сидіти - але ти вертайся до хати. Татуньо лихий як чорт. Поле незбиране, а то вже осінь, а Митруньо ще маленький. Я йду в той полон, а ти махай до хати".

                   За пару тижнів як Гнат сидів вже в „сталяґу", мене німці здемобілізували, і я махав через „суху граничку" коло Чесанова щоби задобрити татуня. Не дійшов. Влетів на „поґранзаставу", а решта вже пішла „по плану". Короткий суд, позаочний вирок на п'ять років. Я не мав часу сказати що я до того суду „не приймаюся", як я вже був в дорозі на Колиму.

                  Тут пересидів я добрі два роки. В міжчасі він, Гнат вийшов із „сталяґу" і пішов за „дольмечера" заступати мене в хоробрій німецькій армії, що в міжчасі вже вела війну з своїми екс-союзниками-большевиками. Заки Гнат дольмечерував, виповняючи, так би мовити, родинну традицію - я, німецький екс-сольдат, виходив вже на волю з совєтського ляґру просто в обійми армії Андерса. За пару місяців я тоді вже звався плютонови Ґжеґож Рогач, „поляк ґреко-католік" - і воював як книжка пише, „ку хвалє ойчизни" в Іраку, в Африці а потім в Італії...
Капітан О'Коннор обтер знову піт з чола.

                  - Що було далі? - промовив він.

                       - Далі? - взяв знову слово американський капраль Гнат. - А тим часом я - екс-польський вояк мав вже на собі уніформ Галицької Дивізії і переходив вишкіл у Франції. Познайомився я там з одною мадмуазель і було мені не найгірше. Але - лиха доля не спить... - Десь-комусь в німецькій команді забаглося знову дольмечерів. Понишпорили в моїх паперах, відкрили, що я вже був раз перекладачем і за пару тижнів я вже сидів в пропаґандивній німецькій чоті коло Монте Касіно в Італії і закликував польських вояків-українців переходити на другий бік - додому. Совєтський перебіжчик відізвався знову:

                   -  Сиджу якось коло Кампо Бассо і чую - з німецького боку хтось балакає через гучномовець. „Бігме - ну, - кажу - то мій брат говорить," і чкурнув я через лінію аж закурилось. Ясно що влетів на нього, - Гриць показав на Гната, - а він мені каже: „Тепер, Грицю, ми стоїми 1:1. Раз ти мене взяв до неволі як німець поляка, тепер я тобі те саме. Тепер ти „поляк", а я „німець". „Як Куба Боґу, так Буґ Кубє".

                  Американський капраль перебрав знову розповідь:     

                   - Не було багато часу роздумувати над родинною стрічею, бо якраз моя дивізія мала  йти у бій - це була весна 1944 року - тож ми попрощалися. Я поїхав до кадри дивізії до Нойгамеру, а Гриць „додому", в Кам'янеччину. Все було б добре і навіть старий втішився, що хтось з синів приїхав і буде кому поле обробити („Ніц, но воюєте і воюєте - навіть малий Митруньо, наймолодший, - кудись повіявся за „форшпана" з словаками, ще два роки тому") - якби не біда у формі большевиків. Взяли вони Кам'янеччину, а з нею і мого Гриця...

                      - Та взяли, - твердив совєтський сержант. - І зробили з мене „байца за родіну", дістав я „сумку", пару пригорщів проса до „сумки", дали кріс-берданку без набоїв (на што тєбє патрони, бандеровская сволоч!) і помахав я на „хронт" під недалекі Броди...

                     -  Певно що я вже тут був, з нашою дивізією, - перейняв знову Гнат. - Десь, в якомусь рові коло Гути Пєняцької ми знову влетіли на себе. Тепер невідомо було, хто кого має взяти до неволі - то ми лише помахали до себе руками та й і розійшлися. А він вже був совєтський. По черзі: німецький, польський, совєтський. А я був тоді в німецькому однострої. Перед тим - у польському.

                    - Ну, але війна ще тривала. Мене, пораненого, забрали до „лязарету" з німецькою частиною аж до Франції, де я вже був раз, на вишколі. Але мені швидко „вкучилося", я розшукав свою „мадмуазель" і за пару тижнів я носив вже кокарду з трікольором і був французький „макі".

                    - Якось наскочили ми на американський відділ - вони саме „визволяли" якусь пивницю у французькому „шато" з пляшок з вином, і тут ми почали з американцями „фратернізацію". Слово по слові, виявилося що я, по-французькому - Іґнас Роач - маю брата, що народився коло Вилкес Беррі у Пенсільванії. Того лише було треба. - Ти також, сказали, майже американець! Хочеш до кухні? - 3а три дні я був вже Гат Рогек і носив на голові американський подвійний шолом, а за пару місяців я воював вже як „Джі Ай". Спочатку в кухні, потім вже з карабіном. А ще за короткий час, я стояв вже на Ельбі і чекав хто прийде з тамтого боку ріки...                          

                  -  Хто  прийшов? - відізвався перебіжчик. - Ясно, що я, ґвардії сержант, Ґріґорій Пантелеймонович  Роґач, народжений  в Америці. - Кажу йому: Татуньо вже не є лихий, бо поле і так дідько взяв. Забрали до колгоспу. А Митруня таки далі нема. Писав мені старий: „Ви там, батяри, воюєте - а ми тут трудодні відробляємо. От така то й доля..."

                     - Ну, а тепер, - відсапнув капітан О'Коннор, - коли ви вже вибрали волю і перейшли до нас - що ви думаєте робити? Їхати до Америки?

                    - Я поїхав би радше до Канади - несміливо відповів сержант. Там мене ще не було... А в Америці я вже був. Я там народився.

                      -  Знаєте що - потер долонею чоло капітан - я вам пораджу. Йдіть собі до табору Діпі. Ця історія занадто скомплікована для мене. А УНРА дасть собі раду з вами. ОК?

                      ...Але не довелося Грицеві довго відпочивати на унрівській зупі. Хтось десь вишпортав в централі документів що якийсь Г. Рогач був в Дивізії і Гриця почали „репатріювати". Як не божився він, що він американець, що це не він, але його брат Гнат був в дивізії - але не було ради. Хто повірить, що американський капраль був в Українській дивізії?

                     Лишилася лише одна дорога. Недалека французька зона і вербункове бюро Чужинецького Леґіону. За тим прийшов ще один вишкіл в Африці, а там далі Індокитай і свіжа війна, з жовтолицими.

                       Але не це журило Гриця Рогача. Ну, то ще одна війна. Але щоранку він будився з журбою і непевністю: в якому я тепер війську? В польському, німецькому, московському, чи французькому? А коли приходило до співання пісень у марші то виходило чисте непорозуміння: часом він починав „Роземарі", коли треба було співати „Мадельон", а нераз виривалися йому „Пшибилі улані под окєнко" або „Єслі завтра вайна'' на втіху всіх менш інтернаціональних вояків інтернаціональної леґії.

                     Але п'ять років контракту минуло швидко і ветеран Гриць Рогач повернувся до Европи, а звідтіля ще швидше виїхав до Канади, де, як казав капітанові О'Коннорові, „ще мене не було". Нарешті, думав він, відпочину трохи: Канада, мирна країна, не воює так часто - тут я заживу спокійним життям фермера. А може, де Гната побачу на якомусь пікніку чи зустрічі, як приїде з Америки - а може, ще й Митруня малого з старого краю спроваджу?...

                     В 1952 році, коли батальйон „Канедіґн Роял Райфлс" брав наступом, рам'я в рам'я з полком 172-ої Пенсільванської Дивізії містечко Сунь-Ніс-Вчай в Північній Кореї, під час „поліційної акції" військ Об'єднаних Націй, капраль Канадського батальйону Гриць Рогач, зустрівся з сержантом пенсільванського полку Гнатом Рогачем. Брати разом заткнули блакитний прапор Об'єднаних Націй на руїнах містечка Сунь-Ніс-Вчай і разом почухалися в голови, ховаючись перед вогнем комуністичних ґранатометів що дошкульно били по їх відділах.

                 -  Цікаво, Грицю, - сказав Гнат, - чи то часом не наш наймолодший Митруньо б'є по нас з ось цього міномета, з півночі? Вони, кажуть, дістали там купу „добровольців" з совєтів...

                 - Велл, цікаво, - відповів, закурюючи цигарку і ховаючись за прапор Об'єднаних Націй, Гриць, - і ще одне цікаво: чи настане ще такий час що ми всі три, разом з ним, Дмитром, вдягнемо один уніформ: наш власний?

середу, 1 січня 2014 р.

СПРОСТУВАННЯ

              У „Вістях комбатанта" ч. 2, 2013, наприкінці мого спогаду, який я подиктував Романові Ковалю, додано:

              „ФАКТ. Зеновій Врублевський стверджував, що Ремболович „мав 7 куль у собі".— Оксана Товарянська".

               Я не один раз говорив про це, але ніколи не сказав, що І. Ремболович мав у собі сім куль. Я завжди говорив, що він мав сім поранень! Думаю, що сім поранень, а сім куль в собі — це не одно й то саме.
     
Зеновій Врублевський

НОВА КНИГА МИХАЙЛА МУЛИКА

               Книга "Під сонцем Італії. Московські морози"  відображає долю дивізійників, які попали до полону західних альянтів і тих, що опинилися в московських морозах.

                В Італії полонені проживали в атмосфері повної національної культури, починаючи від релігійного богослужіння, а кінчаючи на спорті й розвагах. Це теж показано на 75 світлинах (30 сторінок). Виживання других, Михайло Мулик, який провів 10 років каторги, описує у сумних і трагічних штрихах.

               В книзі теж надруковано марш дивізії, історію дивізії в датах і звіт державної Комісії Дешена для розслідування воєнних злочинців, які мали б опинитися в Канаді. Комісія ствердила, що „обвинувачення у воєнних злочинах дивізії „Галичина" ніколи не були доказані..."

               Михайло Мулик народився 28 жовтня 1920 року в с. Горожанка Монастирського р-ну Тернопільської области. Член ОУН з 1937 року.

               В дивізію„Галичина" був направлений Організацією. Служив у штабі дивізії радистом, брав участь у боях під Бродами. В незалежній Україні був членом ліквідаційної комісії міському й обкому КПРС. За фахом бухгалтер-економіст. Тепер голова Станиці Братства кол. вояків 1-оїУД УНА. Проживає в Івано-Франківську.

               Про книгу у передмові пише кандидат історичних наук Коваль І. М.:

               „У своїй новій праці М. Мулик висвітлює передумови створення української дивізії „Галичина" на широкому історичному тлі, детально аналізує її бойовий шлях, робить об'єктивні узагальнення щодо значення боротьби дивізійників у контексті Визвольних змагань українського народу в XX ст. Особливу значущість має та частина книги, де розповідається про долю вояків дивізії після завершення Другої світової війни.

                 З огляду на її документальну цінність, адже автор мемуарів не просто споглядає, як рухається колесо історії, а є активним учасником тих подій, книга гідно поповнить розділ військової мемуаристики української історіографії. Книга буде цікавою для вчителів, студентів і учнів, краєзнавців, військовослужбовців та всіх тих, хто шанує рідну історію і береже нам'ять про боротьбу українського народу за державність".



Подав Роман Колісник

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації