ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 31 травня 2009 р.

ВСЕУКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ З'ЇЗДИ В 1917 Р.

Проф. Яків Зозуля

Ця тема торкається великої української революції, в яку ми, колишні українські вояки, включилися для боротьби за відновлення Української Держави і яку ми відзначаємо спільно з цілою українською спільнотою.
Цей наш зв'язок належить зазначити тому, що військовий елемент уважається фундаментальним для існування держави. Цей елемент має таку саму вагу, як елемент політичний. Ці обидва фактори майже зливаються в одно ціле, коли нація оформлюється революційним шляхом і самовизначається в самостійну і незалежну державу.
Історики деколи наголошують перевагу військового фактору над політичним, дарма що політичний твір — держава, повинен стояти перед військовим, призначеним для його охорони. Це стається у тих випадках, коли національна свідомість стоїть дуже високо і військо, своїм виступом зразу реалізує політичні домагання свого народу. Але зовсім інакше йде розвиток там, де національна свідомість поневоленого народу відстає у своєму розвитку від інших елементів його життя — економічного, культурного й політичного.
Соціологічно, військо належить до засобів охорони проти зовнішніх ворогів і це його позитивна сторінка. Але воно входить також до апарату гноблення й примусу, яким діюча держава утримує в послуху своє населення, яке часто не задовольняється політикою влади. І це негативна сторінка військового чинника, яка не сприяє тому, щоб військовий переворот зразу дістав підтримку населення, без того, щоб мета перевороту проникла у національну свідомість мас. Ця обставина викликає диспропорцію між політичними потребами народу, які повинні спиратися на військо, і спротивом несвідомої маси проти війська. Це яскраво виявилося на прикладі України в боротьбі її за незалежність.
Цю диспропорцію переочують різні критики наших визвольних змагань, включаючи сюди і приписування невдач військовим провідникам.
Я обмежую своє завдання до висвітлення політичної ролі Всеукраїнських Військових З'їздів, яку вони мали в процесі завзятої боротьби за національне самовизначення і свідомо поминаю технічну сторінку організації збройної сили.
Як ми вже знаємо з історії, що протягом української революції ми мали три Всеукраїнські Військові З'їзди і кожний з них має свою окрему мету й значення.
Ґенеза самих з'їздів лежала в т. зв. наказі ч. 1, що його видав військовий міністр Тимчасового Уряду Гучков 1 (14) березня 1917 року. На підставі того наказу кожна військова частина російської армії повинна була вибрати для себе комітет салдатських депутатів, до компетенції якого належала контроля уживання зброї, без порушення військової дисципліни та втручання в компетенцію командного складу. Організація комітетів з їх контролею поширилася на всі військові з'єднання, від найнижчих до найвищих, від сотень аж до Всеросійського з'їзду військових депутатів у Петрограді.
Цей наказ давав право користування безплатним транспортом обраних депутатів і утримання їх на кошт держави в часі виконування ними обов'язків.
Цим правом негайно скористалися також українські вояки російської армії для свого національного об'єднання. Вони вже 9(22) березня 1917 р. на зборах старшин і вояків у Києві обрали для себе Тимчасову Військову Раду на чолі з полк. Глинським, командиром запасної бригади в Києві. На другий день, 10(23) березня на військовому вічу вони перетворили її на Тимчасове Військове Бюро з 7 членів, а за тиждень після того, 16(29) березня, остаточно оформили в два органи: 1) Український Військовий Організаційний Комітет і 2) Клюб ім. Павла Полуботка. Комітет мав займатися організацією добровольчих (охоче-комонних) українських частин усіх родів зброї. Він складався з полк. Глинського, як голови, полк. Павла Волошина, як заступника голови, і підпоручника Миколи Міхновського, прапорщика Павелка і прапорщика Ґоца, як членів. Натомість Клюб Павла Полуботка мав бути виховно-пропагандивним осередком для українського війська. Його головою став підпор. Микола Міхновський, відомий уже на той час самостійницький діяч, який був покликаний до війська і служив у військовому суді. Його заступником був капітан артилерії Ган.
Обидва ці органи діяли без потрібного порозуміння. Клюб Полуботка обернув «свято квіток», улаштоване ним на майдані на Сирці в Києві, 18 квітня (1 травня), у вояцькі збори, які рішили організуватися у 1-ий Український ім. Б. Хмельницького полк, обрали собі полкову стар¬шину на чолі з шт.кап. Дам'яном Путником-Гребенчуком, і рушили цілою масою на Київ домагатися свого признання. Організаційний комітет Глинського якось залишився збоку, хоч така ініціятива мала б належати йому.
Помимо цих розбіжностей, цілий український провід підтримував богданівців, хоч це коштувало їм великих зусиль. Російська військова влада, в якій полк. Обручев був комісарем Тимчасового Уряду при штабі Київської військової округи, поставилися гостро негативно проти створення українського полку. Російська т. зв. революційна демократія, зорганізована у Виконавчому комітеті громадських організацій, навіть засудила «українізацію штика» своїм голосуванням, хоча богданівців боронили там Винниченко, Міхновський, Паламарчук і Неронович. Тим часом ген. Брусілов, як головнокомандувач південно-західнього фронту, вислухавши делегацію в складі ген.-майора Іванова, підпор. М. Міхновського, підполк. Віктора Павленка, шт. кап. Д. Путника-Гребенчука та інших, затвердив існування полку на певних умовах його організації. Він дозволяв залишити 500 вояків, як кадру, а решта записаних понад 3,000 вояків всіх рангів мали виїхати на фронт. Коли полк приступив до виконання дозволу, тоді тяжко було знайти спосіб виділення тих 500 вояків і тому всі 3,574 вояки залишилися в полку. Однак Обручев викликав до себе Путника-Гребенчука, арештував його і після того за ним пропав всякий слід. Його напевне зліквідували без суду й слідства.
Проф. М. Грушевський та інші провідники правильно вважали, що московську владу найкраще шахувати військовою силою. У нас тоді фактично не було ніякої збройної сили, але сама ідея збройної сили, що може опинитися в українських руках, викликала страх у московських рядах і змушувала їх шукати порозуміння.
Приблизно через два тижні після зформування Богданівського полку був на 5(18) травня 1917 р., скликаний 1-ий Всеукраїнський Військовий З'їзд до Києва. Його скликав Клюб ім. П. Полуботка в порозумінні з Центральною Радою, а конкретно з Грушевським і Винниченком, як головними промоторами українського руху.
Метою з'їзду було зробити зовнішню демонстрацію українських збройних сил, а внутрішньо створити керуючий центр для української військової ініціятиви, що спонтанно виявлялася в різних кінцях великого простору Росії. Обидва завдання досягнуто. Приїзд коло 700 делегатів від 1,580,702 українських вояків (Вістник УВГК Ч. 1) зробив пригноблююче враження на москалів.
Можна здогадуватися, що М. Міхновський з прихильниками мав на увазі використати авторитет Центральної Ради для переведення свого ризиковного пляну негайного розриву з Московщиною. Одначе настрої членів з'їзду не сприяли тому, щоб такий плян міг бути здійснений. На початку члени з'їзду були дезорієнтовані щодо вибору голови Президії З'їзду, який мав би наче персоніфікувати українського військового лідера. Центральна Рада не могла і не бажала конфлікту з Міхновським та Клюбом П. Полуботка, але також не поділяла його ризиковного пляну. Тому вона шукала компромісу, вибравши Президію З'їзду з п'яти осіб, які мали головувати по-черзі: Петлюра, Міхновський, Винниченко, Письменний і Капкан, тількищо призначений командиром Богданівського полку.
На з'їзді вияснено, що він не може вирішити внутрішніх розходжень між політичними методами і військовими плянами. Це питання перейшло на нове тіло: Український Генеральний Військовий Комітет. Радикальна група Міхновського мала в ньому меншість, а більшість була за обережний поступ у вимогах до московської влади. Це зразу виправдало себе тим, що українці, опираючись на делегатів від війська, могли ясно поставити свої домагання Тимчасовому Урядові — признання автономії для України, виділення українських вояків в окремі частини і т. д. Ці домагання відвезла до Петрограду делегація Центральної Ради, на чолі з Винниченком, в якій полк. Пилькевич, матрос Письменний, солдат Ровінський і пор. А. Чернявський сильно підтримували домагання українців. Правда, делегація нічого не досягла. Одначе вона доказала, що військовий фактор, хоч і не підпертий фізичною силою, є важливим аргументом у переговорах і його належить посилювати.
2-ий Всеукраїнський військовий з'їзд, скликаний на 3(10) червня 1917 року став новим пострахом для москалів. Цифра 2,500 делегатів від 1,132,444 вояків, що прибули з військових округ: Петроградської, Московської, Мінської, Казанської, Двінської, Омської, Терської і Туркестанської та з Північного, Південно-західнього, Західнього, Румунського і Кавказького фронтів, говорила сама за себе.
Треба уявити собі грандіозність задуму! Дві і пів тисячі людей, що дали себе вибрати делегатами! Вони повинні були скликати своїх виборців, пояснити їм потребу висилки делегатів, а після повороту знову скласти звіт про свою подорож в Україну. Їх слухали не лише українці, а також їх товариші — вояки інших національностей, вони їхали по залізницях сотки й тисячі кілометрів, зустрічали в дорозі пасажирів, з'ясовували їм мету подорожі до Києва; за них платила московська державна скарбниця за переїзд, вони спинялися на харчових пунктах, ночували на станціях чи в готелях. І скільки то за них було видано грошей за переїзд, приміщення й прохарчування! Коли б все те треба було заплатити самим делегатам, або тому, хто їх кликав, то були б з того великі суми грошей. Ми самі їх ніколи не могли б видати, бо їх просто не мали.
Потім, цілий тиждень нарад в Києві, рух, метушня на вулицях, в ресторанах, в готелях. І всюди те саме: українці, українці і українці. А чого вони хотять? Автономії, своєї влади, свого війська! Цей великий рух досяг свого вершка в моменті проголошення 1-го Універсалу Цен¬тральної Ради у великій будові оперного театру в Києві пізно вечером 10(23) червня. Ентузіязм учасників доходив до найвищої точки. На другий день знову цілий Київ став свідком урочистого проголошення його на площі перед Собором Св. Софії з парадою війська і сотками тисяч учасників. Кинуте нове й незнане слово: Універсал! Що це значить, чому таке слово? І що в ньому пишеться? Всі засоби комунікації рознесли про це відомості по цілому світі. Всюди тільки й мови, що Універсал, Маніфест Українців!
Це був такий засіб, що хвилював уми мільйонів людей і змушував їх думати про українську справу. І не диво, що Тимчасовий Уряд змінив свою думку про ігнорування українських вимог. Він змушений був шукати порозуміння з Києвом.
Та й час був вибраний для такого великого руху найкращий. На фронті в Галичині москалі готували свій наступ на австрійців і німців і тому їм треба було не лише участи багатьох полків з українським складом, але також спокійного запілля. Керенський прямо з фронту завернув до Києва і тут з двома іншими міністрами торгувався за кожне слово, якого ніяк не хотіли йому дати Грушевський з Генеральними Секретарями! Найтяжче було догодитися в справі війська. Обі сторони хотіли здобути якнайбільше. Що це «найбільше» було для нас «замало», то про це сказали Полуботківці своїм повстанням, а що воно було «забагато» для реакційних москалів, про це сказали міністри-кадети, які зробили кризу в Тимчасовому Уряді.
Всеж таки ми мали поважні успіхи. Правда, УГВК не став для нас генеральним штабом і не міг виконувати оперативних військових завдань, але він став таки авторитетним центром для українців цілої російської імперії. Він, правда, не мав у своїх руках ніяких військових установ на фронті чи в запіллі, не мав організації запільних установ і постачання. Але все те автоматично вимагалося й одержувалося від москалів. Однак зближалася доба самочинної демобілізації. Нашу країну почали заливати ватаги дезертирів, руйнування транспорту і неспокої в країні. Тільки там, де вдалося українізувати деякі російські частини, можна було помітити, що виростає нова сила, починає виростати українська армія. Зберігають порядок частини 34-го корпусу, перезваного на 1-ий Український (П. Скоропадський), у 5-му й 6-му корпусах, у Богданівського полку, і на румунському фронті в 71-ій та 78-ій дивізіях.
І треба було нового імпульсу від війська. Тому на 20 жовтня (2 листопада) був скликаний 3-ий Всеукраїнський військовий з'їзд. І знову повторилася картина, коли коло 2,500 делегатів представляли мільйони українців і робили зовнішній рух. Але зчинилася боротьба за владу між большевиками, штабом Київської військової округи і українцями. З'їзд мусів сказати своє слово і він його сказав. Центральна Рада взяла до уваги те слово і 3-ім Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.
Проте і на цей раз Всеукраїнський військовий з'їзд не дав Україні ніякої реальної збройної сили. Всі делегати роз'їхалися після проголошення 3-го Універсалу з Києва, в більшості до своїх околиць, а не на фронт, де їм уже не було що робити.
З'їзд залишив по собі переобрану Раду Військових Депутатів з 158 членів, які мали допомагати не лише Центральній Раді, але урядовцям в міністерствах і адміністрації на провінції. І чого тільки цим членам не довелося виконувати? Мені довелося бути не лише секретарем, чи заступником голови ВРВД, але також їхати як емісар, до Павлоградського повіту, щоб включити його в Україну, бути на телеграфі, щоб тримати зв'язок з делегацією, яка виїхала проти наступаючих на нас чехословаків з наказу Керенського, шукати людей, що уміли писати й говорити по-українськи для служби в міністерствах і т. д. Мій колега Корній Ніщеменко, поручник 71 дивізії, був комісарем подільського району міліції, який спочатку мусів той пост здобути підступом, потім був комісарем радіовисильні і нарешті директором департаменту в міністерстві закордонних справ. Шкода, що ми не маємо змоги навести статистики виконування різної служби всіма делегатами з Всеукраїнської Ради Військових Депутатів, бо це показало б, що і без збройної сили вони сильно скріплювали українську державну машину.
В членах ВРВД українська влада мала цінний на той час апарат зв'язку і пропаганди. Ніхто краще за вояків не міг тої служби виконати. Тільки вояк міг легше пересуватися по залізницях і зручніше інформувати місцевих людей, як цивільні особи. Сама, військова уніформа не раз давала їм нагоду все виконати добре і вчасно.
В стані відсутности української армії, а лише з деякими її зародками, як Богданівці, Січові Стрільці, Юнацька Школа — захопила нас війна з Московщиною. Все, що було тоді під руками, було кинуто на оборону. Треба було збройну силу творити під вогнем ворога. Так творив Симон Петлюра свій Кіш Слобідської України, чи привіз із західнього фронту полк. Всеволод Петрів свій кінний полк Костя Гордієнка, або сотник Ган і пор. Довгаль організовували Студентський Січовий Курінь.
В найкритичнішому моменті показалося, що вояки з російської армії були ненадійними і відмовлялися вести війну з москалями. Тільки добровольці могли розуміти й бажати української держави. Ген. Адам Присовський, знаючи цю ненадійність, проголосив демобілізацію вояків, покинувши Київ большевикам, щоб в дальшій боротьбі на Волині створити нову українську силу. З тою силою пішли і ті члени Ради Військових Депутатів, що були в Києві, а між ними також я, непрофесійний вояк, прапорщик Андрій Долуд, поручник Ліхнякевич і інші.
Нарешті добре знати, що члени Центральної Ради від війська, які поіменно наведені мною в книжці «Велика українська революція» мали приблизно такий склад: 2 генерал-майори, а в тому один генерального штабу, 1 полковник активної служби, 3 підполковники, 4 сотники (капітани) а в тому 2 генерального штабу, 2 штабс-капітани, а в тому один ген. штабу, 15 поручників, 16 підпоручників, 32 прапорщики, 7 військових лікарів і власних фельдшерів, 10 військових урядовців, 2 воєнні інженери, 1 юнкер, 24 підстаршин і 42 рядові вояки.
У відсотках штаб-офіцерів було 10%, «обер-офіцерів» 41%, під-старшин 15%, вояків 30% і невияснених 4%. При цім треба приймати на увагу, що серед рядових вояків було багато осіб з вищою освітою, як наприклад: Саватій Березняк, Осип Гермайзе і інші, не кажучи вже про молодих старшин, що прямо з університетів були покликані до війська. Розуміється, що вони були добрими промовцями, з гарною освітою і умінням поводитися з революційною масою.
Репрезентуючи українських вояків, вони розуміли, що роля їх не так оперативно-військова, як організаційно-пропаґандивна і ту функцію вони уміло виконували.
Всеукраїнські Військові З'їзди творили особливий феномен української революції, який надавав українським подіям іншого характеру, як вони мали в Московщині. Тільки такий тонкий розум, який був у М. Грушевського, міг добачити той феномен і вміло ним керувати з найбільшою користю для відновлення Української Держави.

четвер, 28 травня 2009 р.

У ДРУГОМУ КІННОМУ

В. Сімянців

Сумно було — нашого Богданівського полку не стало. Чулися ми такими вбогими сиротами, такими бідними. Але всі вірили, що потім колись наш Богданівський полк мусить бути знов. Був потім Богданівський курінь у Запорозькій дивізії, але вже без кінної сотні.
А тут ще ми всі не вкупі. Частину сотні з окремим завданням послано було реквірувати цукор для армії. З тою частиною був і сотенний Соловйов.
На першому вимарші ми побачили, куди попали. Сам пан полковник їхав у ридвані. Був він передтим командиром пішого Дорошенківського полку. Позаочі звали його «Мама».
Коні в полку назагал гірші, як у других частинах — занедбані. Та і козаки – вчорашня піхота. І дуже багато мотузків. Мотузки замість поводів, мотузки замість попруг. Замість ременів на рушницях. Забагато мотузків! «Мотузяним полком» хтось охрестив цю кумедну частину.
А що командир полку їде є кареті — викликало немало злих дотепів. То казали, що «Мама» вагітна і не може на коня. То говорили, що згубили драбинку десь, а інакше «Мама» на коня не влізе. Багато ще всякого говорили, та хай воно забудеться.
Усіх нас, до того полку, щось зо двадцять чоловік попало. Коні в більшості дуже добрі. Навіть моє одоробало, вже декілька раз переміняне на ліпше, була краще їхнього пересічного.
У них рушниця переважала піхотинська і часто з насадженим багнетом. А як їде на коні, так ногами землю оре, а багнетом хмару дере. Чудно було на те дивитися. А, звичайно, це справа їхня — хай чіпляють і по два багнети на одного кріса, а їздять хоч і на коровах. Отак, і подібне зганяли наші злість на нізащо невинних піхотинців, які і самі не чулися «на своєму місці», сидячи на коні.
Але ото, що ми не вилазили зі служби, то вже була злість без дотепів. Приїхав, не розсідлав коня ще, а знов їдь. Квартири найгірші — може і ні, але нам так здавалося. Фураж для коней і їжа для нас була нашою турботою весь час. А тут: поки ми десь там їздили, інші погодували й повиїдали, як сарана голодна. Коні значно здавали, — був острах, що незадовго будемо їздити на шкапах їхнього зразку. Ми, колись гордість нашого полку, швидко сповзли з того доброго рівня. Тяжке життя у приймах.
А ще - як стрільнуло десь: сміх і горе. Все це і з кіньми намагалося сховатися десь у рові або припадало до землі, аж вгрузало, а бідні коні кидалися, борсалися...
Отаке думалося, говорилося, а виходу ніхто не бачив з того. Було може в тому більше злости, як правди, але так то було.

середа, 27 травня 2009 р.

Спогад про Юрія Клена

Орест Корчак-Городиський

При кінці липня 1941 р. я приїхав до штабу тилових частин 17-ої армії під командуванням ген.-пор. Ренца, який розмістився у містечку Ладижин над Бугом. Наступного ранку, після зголошення сот. Мархтадерові, переходячи коридором кол. шкільного будинку (перебудованого з католицького костела), в якому приміщувалася канцелярія, я зустрів сотника спеціяльного призначення (Зондерфюрер «К»), якому віддаю почесть. Він, подаючи руку на привітання, запитав мене прекрасною українською мовою:
— То ви приїхали вчора до нас як новий перекладач?
Я здивувався, бо не сподівався почути від німецького офіцера такої гарної української мови.
- Називаюся Освальд Бурґгарт. Чули таке прізвище?
— Не чув. — Звідки я б мав знати того німця? - думаю. Спостерігаю його ближче. Похожий він радше на професора-науковця, як на офіцера. Симпатичні, веселі очі, безустанна усмішка на на його лиці.
— То ви галичанин. Із Станиславова, — кажете. А чи читали «Вісник» Донцова?
— Ясно, що читав.
— А читали поему «Прокляті роки»?
— Юрія Клена? Читав. Маю навіть у своїй бібліотечці, — відповідаю на запитання і дивуюся темі розмови.
— Я, власне, Юрій Клен . Це моє літературне псевдо.
Здавалося мені, що ціла розмова, та й моя розгубленість, бавили Клена.
Ми подружили, не зважаючи на велику різницю віку та військового ступня. Тільки й ждали вечора, щоб вийти на село. Скільки розмов ми провели на наших прогулянках по Ладожині, Кіровограді, Кременчузі та Полтаві.
Юрій Клен жалівся на нерозумних, «отих дурних», — і він казав, зверхників, які розпоряджували йому замовляти в міській раді убиральниць чи ремісників, потрібних штабові. Його серце рвалося до Києва, особливо тоді, коли до нас прийшли вістки: про літературне відродження, про О. Телігу, У. Самчука. В нашій команді він почувався недобре - тратив час.
У Полтаві мене перенесли до іншої частини, але, на щастя, наші з'єднання знову зустрілися в Лозовій. Там, ми щонеділі переводили громадські збори, на яких бувало до 100 осіб місцевих студентів, вчителів чи іншої інтеліґенції.
Юрій Клен говорив про літературу, про українські літературні надбання поза Україною. Я подавав воєнні та політичні новини, підкреслюючи українські справи, та з'ясовував розвиток українського життя на звільнених від большевиків теренах.
Очевидно, ми переводили збори нелеґально, без жадного дозволу німецької влади, а донощикам не приходило навіть на думку доносити на німецького офіцера.
При кінці грудня до Лозової припадково прибули кілька інших перекладачів, моїх знайомих: Юрій Гах з Холмщини, Каратницький з Стрийщини, Навроцький з Надвірної. Тоді ми всі спільно на велику радість Ю. Клена, заповнили програму наших зборів, які залишили незабутнє враження на мешканців Лозової.
Наші слухачі нераз забирали голос в дускусіях. Вони питалися про «бандерівців», «мельниківців», католиків, православних, коли скінчиться війна, яка ситуація у світі й на фронтах тощо. Ми були обережні з відповідями, бо попасти в руки ґештапо не було важко.
Під час відступу в січні 1944 р. серед жорстокої зими, проф. Бурґгарт сильно перестудився. Він побував у шпиталю в Дніпропетровську, звідки подався до шпиталю в Німеччині. Мав надію повернутися ще в Україну в іншій ролі й побувати в Києві. На жаль, доля не судила йому цього.
В Німеччині він викладав на університеті в Ерфурті, а опісля в Празі. В 1944 р. я ще одержав від нього «Каравелли», з дружньою дедикацією, а в 1945 р. плянував я відвідати його в Празі, та через воєнні обставини мені не довелося поїхати до Праги.
Після капітуляції, в полоні в Італії, я довідався з українських газет навесні 1946 р., що проф. Бурґгарт живе в Інсбруку. Тоді я написав йому довгого листа, описуючи свою «Одисею», полон в Ріміні, де я очолив редакцію таборового щоденника «Життя в таборі», та післав йому дещо, з наших таборових видань.
Дуже зрадів я, коли перед моєю втечею з табору, отримав від нього листа, який характеризує тодішні обставини не тільки Юрія Клена, але й багатьох інших працівників культури.

Дорогий Пане Городиський!

Дуже дякую за листа Вашого. Я дуже зрадів, діставши нарешті звістку про Вас, бо не знав, чи Ви вискочили з того пекла війни; боявся вже, чи не потрапили до рук большевикам. Дуже добре, що Ви опинилися в Італії. Я з кінця квітня минулого року живу в Тиролю. Вважаю, що то тимчасовий побут. Куди мене потім доля закине, не знаю. Тут ходять чутки, що нас може ще до Італії перекинуть. В кожнім разі, я не погано тут провів більш як рік. Той стан непевности щодо долі нашої може ще трохи потривати. Тих часописів, про які Ви пишете, я не одержав. Було передано тільки листа Вашого. Щодо моєї літературної роботи, то пишу тепер досить багато, але можливості друкувати це справжнім друкарським способом, а не на цикльостилю, дуже обмежені. Взагалі ж життя в Австрії та Німеччині стало схожим на життя печерної людини. Не тільки поганенько з їжею, а й речей ніяких набути не можна. Пера до писання зовсім зникли, а папір дуже кепський. Рідкістю стали книжки. Мабуть, розумно було б перекинутися до якоїсь іншої країни, якби в ній дана була змога працювати не фізично, а більш-менш у своїй галузі. Чув я, що в Італії ліпше, але скажена дорожнеча. Найкраще, мені думається, було б у Туреччині, до якої Вам легше дістатися ніж мені звідси. Пишіть, які будуть Ваші заміри далі. При переїзді з Праги я втратив усі речі, а що залишив у Празі, те потрапило до рук «товаришам». Отже, доводилося починати життя так, як Адам, коли голий опинився за брамою раю та мусів шукати шляхів у далекий і невідомий йому світ. Не тратьте зв'язку зі мною. Може знов доведеться нам разом шляхи міряти, як міряли з Вами в 1942 році. Думаю, що ще зустрінемося з Вами, і може разом будемо працювати на користь країни нашої, бо такий стан непевности, який оце тепер панує на світі не може надто довго тривати. Бажаю всього найліпшого і успіху у Вашій роботі. Пишіть!

Ваш
О. Бурґгарт

По дорозі з Італії до Німеччини, я 3 жовтня 1946 р. побував в Інсбруку, але Юрія Клена там вже не було — він подався «на чорно» до Німеччини, пішком через «зелену границю».
В листопаді 1946 р. я вже живу в Мюнхені в студентському гуртожитку, т. зв. «Фюріхшулє» й вписуюся на філософічний факультет УВУ. Одного дня на сходах гуртожитку зустрів я Клена. Ми довго розмовляли, згадували минуле. Він ще дальше жалів, що не побував у Києві.
На пам'ятку наших спільних мандрівок Юрій Клен написав у моєму пам'ятнику вірш "Спогад про 1941 р."
На жаль, у Німеччині він не мав належної опіки. Забули про нього колишні звеличники «Вісника» та любителі його поезій. Не турбувалися ним вони, хоча мали «владу» в більшості таборів та й на «Фюріхфулє». Нераз Кленові приходилося спати під своїм власним плащем, без жадного покривала.
Як звичайно, за його життя деклямували його «Прокляті роки» на різних святах, а після його передчасної смерти згадували його ім'я. А заопікуватись ним не було кому. Сумно й без належної опіки відійшла від нас людина, якої серце горіло великою любов'ю до України.



Юрій Клен

СПОГАД ПРО 1941

Ще спогади такі чіткі і свіжі:
Повитий кур'явою шлях,
Над Бугом сонний і брудний Ладижин,
Ясні заграви по ночах.

Походи дальні, тоскна позолота
В багрець одягнених лісів;
Тумани осени й гливке болото,
І часті струмені дощів.

А там жорстокі і дзвінкі морози,
Забута Богом Лозова,
Якісь загублені в степах колхози
І вкриті снігом дерева...

Все відійшло... Все, мов мара минуло:
Розриви бомб, пожарів чад,
Лагідні вечори й розмова чула
Ледви знайомих нам дівчат.

Як місяць над просторами рівнини,
Спливає в спогадах отих
Смутне-смутне обличчя України
З ланів пожовкло — золотих.

І тихе світло ллє на ті дороги,
Які лягли у далину
І нас везуть крізь радощі й тривоги
У не довершену весну.

Мюнхен, 11. XI. 1946.

неділя, 24 травня 2009 р.

ПОВСТАНЦІ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В 1920-21 РОКАХ

Л. Полтава

З нагоди 50-річчя так зв. «великого жовтня», себто большевицької контрреволюції, в підсовєтській пресі друкується чимало спогадів та деякі документи про боротьбу комуністичних загонів Леніна з частинами Армії Української Народної Республіки. Але в цій статті головну увагу звернемо на відносно мало висвітлену у нас ділянку — боротьбу українських повстанських загонів — вірних Головному Отаманові Симонові Петлюрі і безпосередньо пов'язаних з ним — у 1920-21 роках у південній частині вже окупованої України.
Всеукраїнський ЦУПКОМ — треба, очевидно, розшифровувати, як Всеукраїнський Центральний Український Повстанський Комітет. Повторення «Всеукраїнський» і «Український» виходить з того, що на місцях діяли лише ЦУПКОМ-и, а об'єднував їх Всеукраїнський ЦУПКОМ. ЦУПКОМ-ом на Катеринославщині (Січеславщині, тепер Дніпропетрівщина, в УССР) керував не відомий ближче авторові статті доктор Гелів, безпосередньо, як побачимо далі, пов'язаний з Гол. От. С. Петлюрою за кордоном, а в Україні — з повстанським отаманом-самостійником Зірко-Рибалкою.
Між Першим і Другим Зимовим походами регулярних частин решток Армії соборної УНР (Перший від грудня 1919 до 6 травня 1920; Другий, від осени до 21 листопада 1921 р. під Базаром) — вся Україна дослівно горіла вогнями селянських повстань проти московсько-большевицьких окупантів. Лише в районі сучасної Дніпропетрівщини активно діяли, тісно пов'язані між собою: повстанська група отамана Брови (невеликий рухливий відділ), повстанська група Семисенка, повстанська група Огника, великі повстанські загони отамана Бойка та керівника Нікопольської Петлюрівської Організації отамана Зірко-Рибалки (колишній кадровий офіцер рос. армії, українець-патріот, вірний до загибелі ідеалам УНР); нижче по Дніпру, в районі села Біленьке — оперував чималий повстанський загін отамана Федорченка, а далі — на північній Таврії та на Херсонщині — діяли повстанські, більші й менші чисельно, загони Кимлача, Сердюка, Бондаренка та ін. Від Катеринослава-Дніпропетрівського аж до Нікополю тримали рухливий антибольшевицький фронт вірні сини України приблизно до кінця 1921 року, а деякі й у 1922 році.
Щоб дати змогу повніше уявити розміри і масштаби української повстанської діяльности в 1920 році на згаданій вище території окупованої України, наводжу за київською газетою «Молодь України» ч. 85 з 1967 р. уривок з «Постанови 7-ої Катеринославської Губпартконференції у червні 1921 року»:

«Заслухавши доповідь голови Губчека тов. Трепалова про роботу Катеринославської Губчека, VII партконференція констатує, що робота Губчека проходила в дуже важких умовах, але робота блискуче виконана і має значення у всеукраїнському масштабі. За півтора року розкрито і паралізовано нитки змов і повстань, арештовано 52 керівних учасників, ліквідовано ланцюги петлюрівської агентури; 4 травня 1920 року в районі Нікополя розбито велику банду Бойка; в червні 1920 року в районі Павлограда затримано 150 бандитів; у липні в Кам'янці на Дніпрі розгромлена банда і знайдено сховище зброї; у вересні — в селах Лоцманка, Ямбург, Волоське, Дієвка ліквідовані чотири банди»...

Головою Губчека, себто провідником чекістів у Катеринославі, був у 1919-20 роках якийсь Трєпалов, росіянин, як видко з прізвища. У своєму розпорядженні він мав найкраще озброєні частини, досвідчених агентів-розвідників, а при потребі — викликав частини регулярної Красної Армії, найчастіше кіннотників Будьонного. У спогадах про «діяльність» того чекіста, надрукованих у «Молоді України» з 29 квітня 1967 р., під заголовком «Кінець "кар'єри" доктора Гелєва», чимало розповідається про двох розвідчиків Трєпалова, яким після довгих місяців небезпечних шукань, вдалось потрапити до штабу отамана Зірко-Рибалки влітку 1921 року, і відтоді Чека, спільно з частинами 1-ої Кінної Армії Будьонного, змогли завдати українським повстанцям великих ударів.
Із згаданого спогаду-репортажу довідуємось, що доктор Гелів, перш за все, був «керівником петлюрівських повстанських груп та банд на Катеринославщині», що він був «жорстоким і хитрим ворогом», який діяв сміливо, навіть зухвало». Доктор Гелів спочатку перебував, десь весною і влітку 1920 р., при штабі отамана Брови, разом із своїм адьютантом на прізвище Кравченко. Загін от. Брови діяв на Катеринославщині більше, як загін-розвідник, що постачав більшим групам повстанців-самостійників важливі відомості про рух большевицьких частин. Потім у північній частині Павлоградського повіту д-р Гелів залишив отамана Брову. «Пізніше оперативні дані Губченка свідчили, що він пробирається на південь». Згодом д-р Гелів, після короткого перебування в Солонянському районі, в отамана Огника, виринув аж біля Нікополю і там, разом із провідником місцевого Центрального Українського Комітету Зірко-Рибалкою... зник. Згадуваний Трєпалов зробив припущення, що Гелів не злякався переслідування — «Ні, не такий Гелів», а поїхав до барона Вранґеля просити допомоги.
Вранґель дав д-рові Гелеву невеликий загін та приділив двох своїх полковників Грудіна і Тимошевського, які мали навчити повстанців воєнного ремесла. Але 27 вересня 1920 р., коли той загін спробував перейти Дніпро біля села Біленького, — «частини Червоної Армії вже чекали на ворога, якого розбили на голову і змусили відступити». У тім бою брав участь, з другого берега Дніпра, загін отамана Федорченка, однак сили ворога були значно більшими і краще озброєними. Ті частини й чекісти, скористувавшись з вигри над Дніпром, розгорнули тоді наступ на менші загони і групи українських повстанців, у тому Сердюка, Кимлача та ін.
Тим часом, д-р Гелів відступив з рештою вранґлівців, які, фактично, жадної допомоги силам ЦУПКОМ-у не подали, на Крим. Звідти через Константинопіль він діставсь у Польщу. У згаданому репортажі читаємо, що в «Польщі на той час знаходився головний штаб Петлюри». Далі:

...«Зустріч Петлюри і Гелєва була короткою і недвозначною: доктора призначили організатором повстання на Катеринославщині, Північній Таврії і Херсонщині. Невдовзі Гелєв з помічниками таємно перейшов кордон і знову об'явився на Україні».
Доки Доки д-р Гелів перебував у Польщі, чекісти зуміли перехопити двох зв'язкових отамана Брови, і під їхніми прізвищами та з їхніми документами послали двох вивірених комуністів на розвідку. Врешті-решт вони втерлись у довір'я Зірко-Рибалки і спричинили майже розгром великої повстанської мережі на півдні України влітку 1921 року.
Д-р Гелів незабаром повернувся на Катеринославщину і затримався при якійсь, не означеній, повстанській групі, а отаман Зірко-Рибалка пов'язався із своїм великим загоном та завдавав большевицьким частинам міцних ударів. Від Катеринослава до Нікополю комуністи не знаходили собі місця від початку 1921 року. У селах Нікольске, Солоному, Новопокрівцях були спеціяльні хати-явки, де отамани діставали вказівки (можливо і від самого Всеукраїнського ЦУПКОМ-у). У місті Нікополі був повстанський петлюрівський штаб та, здається, якийсь час і все місто перебувало в українських руках. Отаман Зірко-Рибалка у листівках до населення називав себе і своїх повстанців «справжніми борцями за вільну Україну» — проти большевиків та большевицької Росії. Населення масово підтримувало повстанців.
Два розвідники-чекісти, з документами закатованих комуністами справжніх повстанців отамана Брови, добились до Нікополя і потрапили у штаб Зірки-Рибалки. Він, перевіривши документи, і — через посланця — в отамана Брови, повіривши, що це свої люди, сказав їм, що чекає на д-ра Гелєва. Крім того, він показав їм «полотнянку за підписом Головного Отамана Петлюри про те, що д-р Гелів призначається уповноваженим по організації повстання на Катеринославщині, Північній Таврії і Херсонщині. — А я його заступник»...
Так чекісти-розвідники потрапили до повстанського зв'язкового Івана Горобця, дістали пароль «Македонський» на квартирі пані Уманської у роз'їзді Потоцькому, що була зв'язковою з д-ром Гелевим. Отаман Зірко-Рибалка сказав їм, що чекатиме д-ра Гелєва у с. Солоному, «в Чумаченка, — доктор знає».
Всі ті місця через день були оточені чекістами та спішно викликаною кавалерійською частиною Будьонного. Аж через тиждень обережний д-р Гелів, ніби в передчутті лиха, — прибув до с. Солоного, до групи отамана Чумаченка. Ворог сидів у засідці:

«Зав'язався справжній бій. Прорватись нікому не вдалось. В цьому бою був забитим доктор Гелів, його зв'язківець Бєлінський, Чумаченко та інші верховоди петлюрівського підпілля», — сказано в репортажі ворожої газети. Згадано також, що чекісти підступом у інших місцях, маючи всі головні адреси, схопили отамана Зірко-Рибалку, адьютанта д-ра Гелєва Кравченка, емісара з Польщі Цибенка, до рук большевиків потрапили й документи, блянки, печатки тощо штабу д-ра Гелєва. Тоді, влітку 1921 року — «почався розгром підпільних петлюрівських організацій в Нікопольському, Криворізькому, Мелітопільському повітах. А незабаром чекісти Києва і Катеринослава розгромили так званий Всеукраїнський ЦУПКОМ, — твердить газета ЦК Комсомолу УССР «Молодь України», — і нанесли нищівний удар петлюрівському підпіллю на Україні».
Очевидно, «нищівний удар» по петлюрівському підпіллі в УССР не відбувся влітку 1921 року — таке твердження призначене для молодого підсовєтського читача. Але на півдні України повстанці-петлюрівці, вірні сини УНР, дійсно зазнали в той час важкого удару.
Однак, ще в 1923, чи в 1924 р. в Україні все населення пошепки передавало про бої великих частин отамана Христового на Полтавщині проти комуністичного війська. Крім того, ще в 1923-25 рр. українці сподівались повернення Петлюри з великою армією. В народі ходили перекази про легендарного борця проти червоного московського окупанта — отамана Клітку на Сумщині та Полтавщині (у 1925 р.), який «пробивав до десятка комуністів однією кулею», та який не раз втікав з рук чекістів, а одного разу, бачучи безвихідь у їхній в'язниці, попрохав сторожа-охоронця, щоб той дав шматок крейди... намалював на тюремній стіні човен, сів у нього... і виплив на волю з камери...
Хоч які перекручені й неповні відомості подала за 1920-21 роки на півдні України совєтська преса, все таки відкривається трохи більше заслона, за якою бачимо, що антикомуністичний, національний український повстанський рух не вгавав в Україні довго після того, як на нашій Рідній Землі вже не було частин рідної Армії Головного Отамана.

Див. ще Українські повстанські загони в 1919-1920 роках

пʼятниця, 22 травня 2009 р.

ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПЕРШОГО УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЧОГО, ІМ. ГЕТ. Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПОЛКУ

В. Сім'янців

Я знав, що те сталося зараз після Свят Різдвяних. Тепер, коли маю книжку О. Доценка «Зимовий Похід», читаючи її пильно стежив, чи десь в наказах зазначено трагічну дату останнього дня нашого полку. На жаль, такого немає ні в текстах, ні в наказах. Можливо, що ту подію відмічено в наказах у Запорозькому корпусі. В згаданій книзі використано переважно накази до Армії.
Але на сторінці 50 є «Наказ по Військам УНР», під датою 11 січня 1920 р. Ч. 15 — цитую уривок:
«1. Обстановка: м. Умань в 4 години ранку 11 січня провокаційно занята Волохом. Частина нашого гарнізону обезброєна, частина відступила і залишила Умань. Штаб 6-го Загону захвачено в полон; заграбовані значні суми і обмундировання багатьох наших частин».
В 2-ому відділі наказу:
«Загальне завдання: Всі групи мають завтра 12 січня стати на марш з метою вийти на вихідні точки для наступу на Умань».
Але вже в наказі: «Наказ Військам УНР 16 січня 1920 року, 15 год. 25 хвилин» є уступ: «По відомостям розвідки і козаків утікаючих, 11 січня увійшли в Умань большевики-комуністи, силу яких відгадують одні до 2,000 чоловік, другі до 5,000 добре озброєних кулеметами і ручними гранатами при 4 гарматах. Маючи на увазі повну готовість ворога до бою і донесення Волинської Дивізії про відсутність набоїв, всім частинам наказую відійти в райони Голованівське-Покотилово, щоб зберегти козацькі сили на більше слушний час».
Все це збігається з моїми спогадами, що я їх списав, але Богданівського полку, як окремої частини, ніде там не згадується. Треба думати, що полк був тоді вже або Шостим загоном, або належав до Шостого загону. Мені пам'ять не заховала, щоб в Умані були інші частини, крім нашого Богданівського полку.
Богданівський полк зайняв Гумань десь в січні 1920 року, по Різдвяних святах. Та частина Кінної сотні, в якій я був у той час, мала таке завдання: відійти зі Степківки в становлену годину, після відходу цілого полку, десь в дорозі, на означеному пункті затриматися до визначеної години вночі і, аж тоді, йти до Гумані. Щось на ар'єргард подібне, чи польову заставу.
Виконавши все, як було в наказі, поспішили ми до Гумані. Все йшло добре: на заставі, в передмісті Гумані, нас чекали квартир'єри. Довго діставалися ми вночі до призначених нам квартир, але накінець відпочивали і коні й ми.
Ранком мене і Михайла Р. відрядив, (тепер уже не пам'ятаю, хто тоді з молодших старшин сотні був у нас начальником) розшукати решту сотні і зв'язатися з сотнею.
Легко знайшли ми сусідню квартиру. Але те, що побачили і почули, було, щонайменше приголомшливе. Вночі наш полк роззброїли Гайдамаки. А помогли їм большевики. Цілий штаб полку з командиром полку і нашим сотенним Солов'йовим під арештом. Козакам полку запропоновано перейти до Гайдамаків Волоха, а покищо тільки обеззброєно. Про Кінну сотню Волох не знає, де вона, шукає за нею. На допиті хтось зі старшин ніби сказав, що сотні в Гумані ще нема.
Це отаке довідалися ми на тій квартирі. А на столі побачили, як розпрасовується червоний пояс, щоб з нього зробити прапор і просити ласки в батька Волоха. Верховодили любимчики сотенного: мовляв, — як ми самі перейдемо, лишать нам коні і зброю. А як нас зловлять, так усе заберуть і, тоді тяжко шукати повороту до своїх.
Всяко міркували, але поясу не допрасували. —- «А що ж робити?» питали. — «Не знаємо, але є старшина. Він дасть наказ».
Обійшли другі квартири. Настрій добрий — чекати і вести розвідку, говорять хлопці, та розпускати чутки, що сотні в Гумані ще немає.
Повернулися на нашу квартиру. Старшині і козакам розказали що бачили і чули. Старшина потвердив правильність рішення. Пішов сам по квартирам. А нам з Михайлом наказав піти на розвідку до міста. Що другі говорили те і ми почули: шукають за нашою сотнею, чекають її Гайдамаки.
Старшина нарядив змінити квартири. Перейти на край міста, до квартир, де ми стояли в 1919 році. Здається — це були стайні військового начальника.
Знов післали нас з Михайлом до того району. Подорозі ми зустріли хоружого Співака з Кінної сотні Гайдамацького полку, молодого хлопця, якого ми обидва знали — бо тож кінні сотні одної дивізії.
І той, по наївності своїй, та радости, що нас спіткав, сам і підповів, показав нам стежку, як брехати:
— «Панове, то буде сотня, а як ваша віллється до нашої, то буде дивізіон. А потім розгорнеться в полк. Ви квартир'єри?»
Ми ото і ствердили, що ми «квартир'єри», що сотня під вечір, або вночі має прийти до Гумані. І вимовившись, що нам дуже ніколи, пішли за своїм.
Оглянули ми, що нам потрібне: головне, конюшні порожні і район ніким не зайнятий. Та і пішли подивитися по тих хатах, де минулого року стояли.
Проходячи вулицею хтось гукнув до нас з одного двору, кличучи по прізвищах.
Спершу здивувались, а потім, пізнавши старшину нашого полку, таки дуже зраділи. А як сказали ми, чого ми тут, зрадів і він. Завів у дім і, на нашу радість превелику ми побачили там більше наших старшин, а головне тодішнього командира полку, Павла Городянина (ген. Самутін твердить, що він уже вмер), двоюрідного брата Юрка Гороліс-Горського.
Розказали ми все, що знали. Але найбільша радість для всіх, що сотня ще на волі. І дістали наказ для нашого старшини: тримати зв'язок зі штабом полку в цій хаті, і перевести сотню в цей район. Уникати Гайдамаків і не показуватися їм на очі.
В пообідніх годинах уже і сотенний Соловйов був у штабі і перебрав командування сотнею. Тієї ж ночі сотня розташувалася навколо свого штабу. Тут же розміщувалися і ті, хто втікав від Гайдамаків.
Ось як мені залишилося в пам'яті оповідання полковника Павла Городянина та інших старшин:
Гайдамаки напали на полк вночі. Багато старшин і штаб полку були розташовані в готелі, мабуть, «Брістолі».
Самого командира полку, полк. П. Городянина, жид — власник готелю вивів задніми дверима, давши йому цивільне пальто і шапку. Багато старшин замішалися між козаків і потім утекли. Козаків тільки обеззброювали і пускали. Старшин відводили до арешту.
Прапор Богданівського полку спас один з козаків, що стояли на варті біля прапору і полкової скарбниці. Гайдамаки кинулися на скриньку-скарбницю, а козак той, використавши момент, пустив прапор через вікно до двору. Потім зійшов вниз і сховав прапор. Спершу переховував у себе, а пізніше догнав наше військо і приніс прапор. Чи десь заховалось прізвище того героя?! Знаю, що і прапору тепер на еміграції немає.
Багато старшин і вояків переховувалося по місті і шукало зв'язку з тими, що знали місце скупчення. Район, зайнятий спершу нашою сотнею, приймав все нових і нових людей.
Наша розвідка в самому місті Гумані працювала дуже добре — ми знали все, що там робиться і ми фабрикували «вісті» чи «інформації», як нам треба було.
Постояли ми отак у Гумані декілька день. Була поголоска, що ми зіграли ролю «Троянського коня» — вступити до Гайдамаків і розсадити їх. Відділ зростав увесь час. Але і зростала небезпека, що нас викриють.
А накінець прийшов наказ від команди нашої Армії з-поза Гумані, — вийти з міста.
Ті, що несли зв'язок між штабом полку і окремими квартирями, дістали наказ повідомити людей про час і місце збору.
Мав я декілька квартир і повідомив їх своєчасно. Настав вечір. Прийшла ніч, що під її покровом ми мали вийти з того незручного положення. Хоч гострили було зуби «подякувати батькові» Волохові, та наказ є наказ.
Відділ почав швидко збіратися.
Кінна сотня в повному була б складі, та якраз моя одна квартира не прибула. Начальство не задоволене — знов мене шлють. Іду, підганяю хлопців, — чотири їх було.
— «Уже готові, зараз від'їжджаємо» — все чую те саме. Біжу, сповіщаю начальство. А хлопців нема та й нема. Та і самому мені дивно: «Чому не їдуть?»
Тепер застав я таку картину в хаті: козак І. М. лежить на ліжку. Два других Д. і П. лежать на лавах. Четвертого я зразу не бачив. Уже з порога почав я і то не тихо:
— «Ви не виконуєте наказу!? А це що таке?»
І. М. підвівся на ліжку, наставив рушницю на мене і клацнув замок. У мене була рушниця в руці. Виграв він на часі. Та і чого, чого, а того я ніяк не сподівався. Знав я І. М., не було то нічого доброго. А він до мене:
— «Зникни звідсіль. Іспарся як камфора, щоб не тягнути мені тебе за ноги на гній. Досить я навоювався за твого Петлюру. За ті підштаники, що від нього дістав».
— «Не вартий і підштаників. Сволота ти паскудна!»
— «Іди»!, — вже реве він.
Я стояв. Не міг я показати йому свою спину. Напевне почув би регіт і кпини.
Вичитав я йому його гріхи (а мав він того не мало), а він тримав націлену на мене рушницю. Все грізніше та грізніше ревучи оте:
— «Іди, йди!»
Два другі приглядалися нашому, покищо словесному двобоєві.
Я тоді не думав про те, що він мене застрелить. Все було нап'яте у мене, щоб не повернутися до нього спиною. А кожна ж хвилина дорога і довга. Мене там чекають. Може навіть і лишать. Лайка не сходила мені з уст. Виложив я йому все, що було на серці. Прикипів до порогу.
З темного кутка кімнати почулося, як клацнув замок рушниці. І відтіль: — «Ти, камфора, положи рушницю» — ядовито насмішливо обізвався Василь.
І. М. скосив очі в бік голосу. «Невтральні» заворушилися, ніби міряючи, що як Василь пустить кулю — чи вона не зачепить їх. Переконавшись, що нема небезпеки, лежали собі далі.
О! І. М. знав дуже добре: Василь на вітер слів не пускає. Василь любив моменти, які лоскочуть нерви. Та і був він зі старих козаків, Богданівець, а не приблуда з большевицьких полонених як І. М.
Я стояв. Помалу рушниця І. М. пішла додолу і на ліжку. І. М. глянув на «невтральних» — байдуже дивилися вони і далі.
Безперечно всю цю «гру» можна було заощадити, виразно сказавши, що вони не поїдуть. Чому? Ніхто б напевне не питав. А гамору робити не можна було, — це знали ми й вони.
Як тільки був І. М. скосив очі на Василя, моя рушниця була у мене в руках і зробив я крок до кімнати.
— «Василю, тепер відходь ти» уже казав я. І обоє з рушницями в руках, задкуючи, вийшли в сіни.
Щасливо наш відділ з Гумані дістався до своїх. А там уже і чекав нашу сотню наказ про влиття, не пам'ятаю в яку, кінну частину. Поїхали ми шукати нового «дому». Але ще не доїхали до місця призначення, як дігнав нас новий наказ, про призначення в розпорядження полк. Литвиненка другого Кінного запорізького полку. Там ми, на деякий час, і знайшли «стріху», уже «безбатченки».
Довідався я потілі, десь пізніше, що хлопці з нашої сотні бачили Д. в Київській дивізії. Десь бачили і П. в нашій Армії. Це ті два «невтральні».
Кінна сотня пізніше — в зимовому Поході перейшла до полку Чорних Запорожців і в складі того полку лишилася аж до кінця.
В Армії був далі тільки курінь імені Гетьмана Богдана Хмельницького, без своєї кінної, кулеметної сотень і батерей, які мав перед тим.
Про заснування Богданівського полку, сотник Зенон Стефанів у своєму творі: «Українські збройні сили» 1917-1921 рр. Частина 1, видання СУВ — 1947 року, на стор. 11 пише:
«Дня 1-го травня відбулося на Сирецькому полі в Києві українське військове свято «перших квіток». У святі взяли участь вояки-українці з різних частин київської залоги. Тоді-то вояки етапної збірної частини, що були на святі, як слід підготовані Військовим Клюбом ім. Полуботка, самочинно себе проголосили Першим Українським Козачим ім. гетьмана Б. Хмельницького полком».
На стор. 12 читаємо: «... 18 травня почався 1-ший Всеукраїнський Військовий З'їзд, який затвердив полк, а всіх записаних до полку, старшин і козаків (за цитованою працею, полк складався із 16 сотень у силі 3574 люду) постановив уважати за приналежних до полку. Полк одержав від Військового Клюбу ім. Полуботка малиновий прапор з портретом Б. Хмельницького, вишитий черницями Флорівського манастиря, і склав під ним присягу».
Цим днем треба і рахувати день заснування полку. Полк проіснував 2 роки, 7 місяців і 23 дні, вкривши себе славою на віки.
Хай же наступні за нами, при оновленні Збройних Сил України, оновлять і Перший Український Козачий ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полк, переберуть і продовжать його славу.

ДЕКІЛЬКА ФОТОГРАФІЙ ІЗ ДИВІЗІЇ

четвер, 21 травня 2009 р.

ПРОРИВ

Евстахій Загачевський

(Фрагмент з бою під Бродами)

Після цілоденної большевицької атаки на становища куреня фізілірів Дивізії «Галичина», під вечір решта чоти хор. Небоги зібралася у вільшаному ліску на окраїнах догоряючого села. Вояки падали мов мертві із перевтоми й недоспаних ночей.
Виставивши охоронні стійки, хор. Небога перевірював стан своєї чоти. Небагато осталося їх — бракувало п'ятнадцять людей. Від тих, що лишилися раненими, правда не важко, годі було вимагати більшого зусилля. І так за тих перших кілька днів боїв на передовій лінії показалося, що його хлопці «тверді». Не так то легко піддаються паніці, хоч майже всі переходять свій «хресний» вогонь. Можливо, що до їхньої свідомости не дійшла ще гроза ситуації, в якій опинилися. Саме переводив інструктаж ройових командирів, коли надбіг зв'язковий від сотенного.
— Приготовитися до ранньої атаки. Ми окружені... звітував задиханий, передаючи хор. Небозі записку від сотенного.
— Тільки без паніки — гостро обтяв хор. Небога. Глянув по вояках. Частина з них вже спала... Попід кущами, повикручувані у різних позах, викликували дивне враження. {Якийсь, лежачи найближче всміхався крізь сон. Несамовито, блистіли зуби на неоголеному, брудному обличчі.
— До жертя... — підхопивши погляд хорунжого, промовив Нич.
— Що? — не зрозумів хор. Небога.
— Сміється... до жертя... — пояснив комендант першого роя ст. десятник Богдан Нич.
Справді, десь з глибини ліску, долітав приємний запах піджаруваної консерви.
— Маєте цілу ніч часу на впорядкування своїх відділів — промовив, важко зідхаючи хор. Небога, звертаючися до своїх підстаршин, — ранком о п'ятій ідемо до прориву. Йду тепер до коменданта сотні.
Богдан притакнув головою. Мав червоні очі від безсоння. Протер їх п'ястуком. Мовчки відходили до своїх людей.
— Допильнуйте, щоб хлопці щось з'їли — не оглядаючися, кинув хор. Небога.
Понура й глуха ніч огорнула його, коли вертався до своєї чоти. «Що це таке» — старався збагнути джерело свого дивного неспокою. Адже жадного впливу на ту ситуацію, в якій опинилися, він не мав. Що ж, видно, що вже така вояцька доля, що шлях до волі не трояндами вкритий, що ціна її часом буває дуже велика... Що ж, знав про це, коли вступав добровольцем до дивізії минулого року. Знали всі ті, що так, як і він опинилися в грізному становищі тут під Бродами... Раптом зупинився, надслуховуючи. Десь далеко на півночі й заході гуло мов в казані, легесенький вітер ніс цей гул на своїх крилах.
— Котел? — шепнув з питанням та підніс очі вгору. Як лише міг серед темної ночі сягнути зором, довкрути палали пожежі, вистрілювали ракети, чергами світляних куль пороли чорний оксамит неба кулемети. — Котел — повторив голосно, якби хотів заглушити в собі цей дивний неспокій.
Пітьму ночі розривали проблиски вибухів і грізний, чимраз то більше наростаючий гул.

***

Богдан Нич ще спав. Лежав втиснений головою в м'який мох, немов у подушку. Нерухомий неначе труп. Завелика маскувальна нагортка скривала його ритмічний віддих. Хорунжий Небога шорстко збудив його. Ненавидів і боявся нерухомих постатей своїх: вояків. Богдан, як завжди, моментально прокинувся. Ще мав заплющені очі, а вже ставив питання:
— То ви, хорунжий?
— Заряди збірку. Вирушаємо до прориву... Наступаємо цілим куренем... — додав по хвилині, немов би цією вісткою підтверджував успішний характер наказу.
Впротягу кількох хвилин у невиразній пітьмі ночі, насиченої відблесками догоряючого села, забреніли відголоси відділу, що збирався до прориву.
Брязкіт вдаряючого об залізо противогазу, хряскіт ладованих рушниць, прокльони, протяжне позіхання, якесь «брр» когось дуже сплячого, тихі шепоти — це хтось сміється із сплячого. — «Виспишся, так, як ці вчера, хе! хе!, а ми «брацє» просто до Бозі фалюємо, видиш цвинтар перед собою, хе! хе!...» — «Стуль писок батяре!...»
— Тихо там — різко скартав двох суперників Богдан Нич — «Знову цей "Казьо львов'як" із шибеничним гумором» — подумав Богдан.
— Юра... де Юра? Збудіть Юру! — Все цей сплюх, й коли, ж це він виспиться?...
Поволі займали вихідні становища на узліссі. Перед ними стелився лан доспіваючого збіжжя, над котрим звисла рання імла.

***

— За п'ять хвилин... — глянув на Богдана, Нича й по хвилині хорунжий Небога махнув на своїх вояків. Підібрав оперту об дерево машинову пістолю, заткнув за пояс ручну гранату. Рушили в якійсь дивній тиші, хтось засміявся якимось горловим, не своїм голосом; кутом очей спостеріг, як Юра нервовим рухом заклав барабан до ручного кулемета. Йшли густою розстрільною інстинктовно тихо, без розмов. Продував ранній вітерець. Листя вільшаного гайку дрижало, немов би прочуваючи грозу прийдешніх хвилин. Нагло — наче по них — вдарили стріли з недалекого кладовища, що бовваніло в контурах ранньої імли. Об стовбури дерев вдарили кулі, немов хтось тріснув з батога.
— Вперед! — хорунжий Небога був вже на переді наступаючої лави. Енергійний помах руки, немов приспішений жест сівача. Розсипалися, вибігаючи на лан збіжжя, що ділив їх від кладовища, пригнуті до землі, з настороженими очима, виглядаючи ворога бігли стрибками. Небога випростований, швидкими стрибками прямував у намічену перед собою ціль — кладовище. Хтось крикнув, хтось підбіг.
«Треба було вислати розвідчиків»... бовкотіла в мізку запізнена думка. Біг рам'я в рам'я з невідступаючим його Богданом. Оглянувся праворуч — вояки другої чоти хорунжого Квасія добігали майже до живоплота, що околював кладовище. І тепер, ще раз махнув рукою на своїх людей та вже вихором подався вперед. За ним навипередки мчали його вояки.
Був вже найвищий час, ворожа навала гарматнього вогню впала лявіною на вільшаний гайок і щораз ближче посувалася услід наступаючій чоті. Вбігли поміж перші ряди гробів. Залягли, щоб трішки відпочити. Старезні липи, хоч на часок давали якийсь захист. — «Ще лиш пробігти цей цвинтар, видертися на залізнодорожний насип, а там... ціль їхнього наступу» — мигом пробігають думки в голові хор. Небоги.
Після томливого бігу швидко віддихав. Здавалося йому, що повітря, дерте відламками, парить уста немов гаряча посудина. «Що це?» — спостеріг кров на своїх пальцях. «Падаючи прикусив язика...» збрехав сам перед собою, знаючи, що із страху загриз губи до крови. Такого ще не переживав. Ворожа навала, вогню рила землю довкруги, як на остаточному суді. Якась неземна сила почала витискати із землі столітні липи. Що раз то нові фонтанни вогню й землі виростали довкруги них. «Хлопці, де його хлопці?» — прошибла мигом думка — «Тільки вперед, й лише вперед, залягти тут це очевидна смерть» — знав, що це саме думають усі його вояки, адже треба би бути надзвичайним героєм, щоб відважитися вернутися назад. Підняв голову. Стрінув вичікуючі погляди ближчих вояків. «Як довго це може тривати?...»
Тепер в нього серце на мить зупинилося. В повітря, густе від вибухів й випалів, потяте свистом відламків, вдерся ще глухий стукіт крісових випалів та короткі черги большевицьких «фінок». Посипалися по стовбурах дерев, по хрестах і нагробниках, зашелестіли поміж могилами, шукаючи жертв. «Здається, мусять вже бути близько ворожих становищ...» — До старого знайомого, страху, прилучився ще новий: «Чи збереться на відвагу, щоб підірвати до остаточного зриву своїх хлопців?...» Гнаний цим другим страхом звівся на лікті. Вибух тут же перед очима завинув вогняним хвостом. Зашуміло по листях. Стукнуло об пеньок. Ручна граната! Хорунжого Небогу ошелешила недалека присутність ворога. Є!... Силуети в оливково-зелених одностроях промиготіли на тлі ясніших місць поміж могилами. Гарматній вогонь продовжувався прибираючи на силі. Хорунжий Небога спостеріг наліво від себе дуло ручного кулемета Юри, що підскакував від протяжних черг, спертий ніжками на краєчку могили. Знову силуети в оливково-зелених одностроях. І знову. Підбігають. Не думаючи довше — звівся на ввесь зріст з землі.
— Вперед, за мною! Слава-а-аа! — захрипів страшенним голосом й полетів за широким розмахом рамена, що викинуло яйцеву гранату. Машинова пістоля в'їдається в бедро, немов вірна собака. Скородить із неї короткими чергами. Кутом своїх очей бачить своїх хлопців, що підривалися з землі з-права і ліва. Йдуть! Йдуть! — охоплює його внутрішнє вдоволення. Вариться під ногами земля від ворожих пострілів.
Похилений немов бігун на старті, при численні «три», пер з усіх сил до переду, промощуючи собі шлях короткими чергами машинової пістолі.
«Втікає гад» — захлистується у дикім бойовім захваті, коли знову нервовим рухом вбиває в машинову пістолю новий магазинок. Звідси, ще кілька десять кроків до залізничного насипу. Тепер ворог в долині. Тільки збігти. Інстинктово вбачає небезпеку. Бачить докладно ворожий кулемет у рівчаку біля насипи. Трьох червоноармійців нервово вставляють його на новім становищі. Тепер, лише тепер, бо за мить буде запізно. Його машинова пістоля захлистується від пострілів, майже плаче, спостерігаючи, як з поденервування «бере зависоко», з розпукою ждав, коли мертво вдарить замок «максима». Тепер чує, як кулі вдарили об стовбур дерева, за котрий сховався. Приліг щільніше до землі, моментально перекотився в долину між дві могили, що майже межували з залізнодорожним насипом. Від насипу ділив їх живопліт. — «Не бачать мене... Перенесли вогонь» — пробігає мигом думка. Оглянувся. Вояки його чоти зарилися десь між могилами. Під цим смертоносним вогнем важко підірватися їм. Хорунжий Небога чує, як зліва і права на висоті грудей друть повітря кулі ворожого кулемета, — «його» кулемета. «Зараз, зараз» — єхидно усміхається. Зводиться на коліна, витягає з-за пояса ручну гранату на держаку з додатковим опанциренням, відбезпечує, придержує приписаний час, а тоді раптовим рухом зводиться на цілий ріст, бачить перед собою три рухливі гриби сталевих шоломів, кидає й автоматично паде на землю. Глухий вибух й кулемет замовк. Хор. Небога зривається, біжить. Машинова пістоля січе листя на зруйнованому становищі.
Дістав! Дістав, і цей четвертий, якого Небога не бачив, та який втікав вздовж рівчака. Тепер о дно рівчака б'ють в конвульсіях смерти ноги в чорних обмотках.
«Але верещить» — щось дике в хор. Небозі, щось, що тепер найміцніше, тішиться болем конаючого ворога. Ногами відсуває трупи. Нагло один із них перевертається на плечі, витягає руку до лежачої побіч «фінки». Стріли з машинової пістолі пришивають його остаточно до землі.
Хорунжий Небога спазматично віддихає, немов плакав, змагається із важкою підставою «максима», встановлюючи його в напрямі втікаючого ворога. Вогонь вариться на ліворуч. З тупотом надбігають його вояки... Богдан Нич залягає за станок «максима» — легко обертає дуло у вказаному Небогою напрямі.
— Лента... лента — верещить до когось, хтось прилягає побіч й за хвилю важкий «максим» плює зливою свинцю. Десь перед ними миготять силуети в оливково-зелених одностроях. Втікають.
Хор. Небога оглянувся довкруги; «Скільки прорвалися?» — «Щось дуже мало... а де ж решта?» Втома спаровується з димками не зв'язаними з хвилиною. Але вже досить. Якщо не вдалося перебігти всім, треба рятувати тих, що передерлись.
— Богдане! Знищіть «максима»! — пішли вперед! - оглядаючися довкруги, нервово крикнув хор. Небога. А в голові товклась настирлива думка «Стільки втрат, стільки людей згинуло... Прокляття!...»

середа, 20 травня 2009 р.

Українські партизанські летючки в Югославії

О. Корчак-Городиський

Під час 2-ої світової війни багато українців воювало не тільки на різних фронтах, але й переживало війну в різних країнах. Досить мало знаємо про життя та відносини серед української колонії в Югославії. Деякі вістки дійшли були до нас про участь українців у Хорватській дивізії, яка воювала на Східньому фронті, та про суди й екзекуції деяких українців по війні за співпрацю з німцями чи за співучасть по стороні хорватів у їхніх порахунках з сербами. Якщо українці дійсно брали яку-небудь участь по стороні хорватів у винищуванні сербів, то таке поступовання одиниць чи груп не було розсудливе, тим більше, що боротьба була дуже жорстока й безоглядна. Хорвати використовували німецьку опіку й винищували нераз дощенту цілі села, чим не приносили собі ніякої слави. Зрозуміла річ, що після прогри німців, відбулися відплатні репресії з боку нового комуністичного уряду Югославії.
Треба завдячувати проводові українців у Югославії, який поставився льояльно до всіх народів Югославії та не вмішувався в їхні внутрішні чвари, роздори й непорозуміння, що українці не зазнали великих репресій зі сторони уряду.
Як документальний матеріял про тодішній стан може служити часопис «Думка», що виходив у Загребі, а також летючки т. зв. «Українського Комітету на Балкані», з рамени підпільного руху під проводом Тіта. В основному треба одначе ствердити, що серед українців Югославії ідея комунізму, так болюче експериментована в Україні, не мала своїх послідовників. Вона не відповідала ані заможним бачванським русинам ані українській повоєнній еміґрації. Серед останньої, що правда, було чимало наших «малоросів», які не знали на яку ногу ступити, коли йшлось про український національний табір та російську білогвардійщину, одначе, серед них комуністів також не було.
Із проголошенням Хорватської незалежної держави весною 1941 року, українці в Хорватії об'єднались і створили одне представництво під проводом Василя Войтанівського, яке знайшло прихильну поставу до нього в хорватському уряді Анте Павеліча. Із вибухом німецько-совєтської війни, це представництво почало організацію української військової формації, відомої під назвою «Українська Леґія», яка мала виїхати в Україну для боротьби із московсько-большевицькими загарбниками. Весь виряд для Української Леґії дав хорватський уряд, однак Леґія не була складовою частиною хорватської армії, але самостійною одиницею, яка з хвилиною створення Української Армії мала бути включена до неї. В той час всі, включно із хорватськими державними чинниками, сподівались, що німці погодяться на створення незалежної Української Держави, хоча б і типу Хорватії. Одначе німці не допустили Української Леґії в Україну із відомих нам причин, а замість створення української держави, поділили Україну на дистрикти «Галичина», Трансністрію та Райхскомісаріят. Це викликало певну реакцію серед югославських українців у Хорватії і частина їх відійшла від Представництва, не погоджуючись із дальшим організуванням Леґії, яка в тому часі вже розминулася із своїм первісним завданням.
В тих часах про Український Комітет у Сербії чи Хорватії ніхто нічого не чув, і дуже можливо, що він існував тільки на папері з участю одного чи двох людей. Як виходить із їхніх летючок, це була підпільна установа і правдоподібно створена із українців не місцевих — югослав'янських, але із зайшлих уже по розвалі Королівства Сербо-Хорватії. Це зовсім ясно відбивається із мови летючок згаданого Комітету, який помимо того, що мусів бути комуністичним, не пропаґував комунізму, а радше — «братерство слов'янських народів» та «братерство народів СССР».
Із летючок, яких я декілька отримав завдяки мойому другові О. Г., подаю кілька зразків. Вони були друковані чи відбивані на папірографі, на тонкому папері, розміром 6" Х 8 1/2". Тоді, коли перша летючка, видана 2 травня 1941 року, тобто ще перед вибухом німецько-совєтської війни, мала дуже невинний характер і, можна б сказати, була зовсім на часі, то всі інші летючки мали вже просовєтський характер.

«Перечитайте і дайте дальше другим читать»

ПЕРЕСТОРОГА
для Українців і Українок замешкалих на Балкані.

Бачите самі, що після розгрому Югославської Армії дня 18 квітня 1941 р. закінчена війна окупацією Юґославянської Держави Німецькими військами.
Після цего треба надіятись великих впливів німецької політики на Балкані, а зокрема в Югославії Німеччина поперше постарається розсварити всі народи і народні шари, а потім поділить їм владу, аби один другого вбивали.
Перестерігаємо сею дорогою всіх Українців на цілому Балкані, аби не вмішувалися до справ тутейших племен і аби під час німецької окупації у Сербії, Хорватії, Боснії, Словенії, Срамі і Македонії не брали ніякого уділу в політичному напрямкові будь де у державній або громадській службі.
Через цілий час німецької окупації старайтеся бути у добрій людяній згоді з Сербами, Хорватами, Босняками, Словінцями і Македонцями без різниці на їх релігійні і політичні переконання. Зміцняйте славянське братерство на Балкані. Помагайте один другого і уникайте служби окупанта. Нехай живе славянська згода і народне братерство між українськими і полудневословянськими народами.

На Балкані 2. 5. 41.
Український Комітет на Балкані

Летючка друкована, як і всі пізніші, латинськими черенками хорватської абетки. Ненадзвичайний добір слів і стиль та брак інтерпункції вказують, що автор чи автори не мали основнішого знання української мови. Однак автор визнавався на хорватсько-сербських непорозуміннях і закликав українців до невтральности.
Друга летючка, якою ми диспонуємо, появилася вже після вибуху німецько-совєтської війни, в часі коли йшла організаційна підготова «Української Леґії», і в ній вже виступає правдиве обличчя «Українського Комітету на Балкані». Вона вже громить голову Українського Представництва в Хорватії В. Войтанівського за большевицькими зразками, називаючи його «німецьким аґентом». ЇЇ основна мета — не допустити до здійснення «Української Леґії».

«Від рук до рук від уст до уст!»

ПЕРЕСТОРОГА

Дорогі браття Українці!
Німецька Німецька Армія почала війну проти України і хоче загарбати українську землю і її багацтва. Одноразово веде війну і проти всіх народів Радянського Союзу Соціялістичних Республик. Німеччина має намір поневолити всі славянські народи.
Тепер вже горять українські села, запалені німецькими руками і кровавиться українське тіло від бомб і ґранат німецької індустрії. Плач і скрегіт зубів лунає до неба і кличе о пімсту.
В сей час Василь Войтановський в Загребі наміряє організувати Леґіон проти Р.С.С.Р. і хоче на Вашій крові добитися грошиків. Хоче Вас запродати німцям. Думає Вас кинути в борбу проти своїх братів українців та других народів Радянського Союзу. Не дайтеся обдурити від німецького агента Василя Войтанівського. Не слухайте його співанок про яку було там добровольчу акцію проти Радянського Союзу та проти Радянської України. Брати Українці! Уникайте служби німцям.
Не слухайте німецького агента Василя Войтанівського. Хай живе український Народ і всі другі наші брати славяни. Побіда буде певно на славянській стороні!

На Балкані 2. 7. 1941 р.
Референт української визвольної акції на Балкані.

У летючці з 10 січня 1942 року «Український Комітет» уникає навіть назви «Українська Леґія», бо згідно з совєтською тезою, «ввесь український нарід обороняв радянську владу й Радянську Україну», й тому було незручно вказувати на те, що були українські формації, які виступали проти СССР. Летючка хибно називає «Українську Леґію» «леґіоном хорватського війська» та називає В. Войтанівського «запроданцем Анте Павеліча та Адольфа Гітлера». До речі, в той час Українська Леґія, позбавлена можливости виїхати в Україну, була кинена хорватським урядом в Боснію до боротьби з комуністичними партизанами. І як про це писав часопис «Думка», що його видавало «Представництво», члени Леґії «не боролись на рідних землях, куди рвалося їхнє серце... вони все таки боролися за ту саму ціль з таким самим ворогом — комунізмом». «Думка» не згадує, де Леґія боролася, але про це довідуємося з летючки 1942 року. Одначе, в ім'я правди треба ствердити, що Леґія не брала участи в хорватських погромах сербів.
Обі перші летючки були непідписані. Третя летючка має вже два псевдоніми, як підписи і, хоч не маємо жадного доказу, припускаємо, що вони обидва відносилися до тої самої особи.

«Під секретом
Перечитайте і дайте дальше другим читати.

Балкан 10. 1. 1942.
Брати українці!
Леґіонарі!

Василь Войтанівський, за те, що Ви пристали до леґіону хорватського війська і за те, що сторожите Усташів від партизанів, забрав великі гроші від Др. Анте Павеліча і Адольфа Гітлєра.
До України, куди Вам казав і обіцяв іти Василь Войтанівський німці не пускають, бо бояться, щоб Ви не бачили як там німці палять і рубають народне добро і вішають та вбивають невинних людей.
Ваша робота у Босні не може бути ділом заслуженої української справи тому, що Ви робите все за гроші. Ваша робота не зобовязує український нарід лише Вас самих і встид за те, що бережите Усташів від партизанського війська впаде на Вас і Ваші
родини. Кромі того можете одержати повну кару від партизанів за те, що товаришуєте з німцями і Усташами світовими рабівниками, паліями, горлорізами, повісільниками і найпідлішим грязом цілого світа. Встид і прокляття впаде на Вас і Ваші діти за те,
що служите у хорватській леґії.
Леґіонарі!!
Все ж таки Ви можете свої помилки поправити на той спосіб, що виступите з війська і вернетесь додому.
Найліпшим доказом Вашого зрілого розуму і розсуду може бути лиш те, що просто із війська перейдете до юґославянських партизанів і разом з ними вдарите по німецьких розбійниках за те, що вони однаково грабують український і юґославянський чесний
народ а кромі того й розсварюють славянські народи на всьому світі і за такий Ваш вчинок будуть Вас благословити український і юґославянський і всі другі словянські народи.
Встид і прокльони для тих, що помагають німцям і Усташі. Нехай живуть ті, що воюють разом з юґославянськими партизанами.

Нехай буде нерозривна згода українського і юґославянського народу.
Отаман українців партизанів на Балкані
Олекса Довбуш в. р.
Референт української визвольної акції
Богдан Підкарпатський, в. р.

Жорстока поведінка німців, а зокрема козацьких відділів «Російської Освободітєльної Армії» Власова, яких там німці кинули на здушення партизанських рухів, скріпили спротив населення супроти окупаційної німецької влади.
Правда, невеличке число українців було і в хорватській дивізії, яка боролася на східньому фронті, але це була регулярна фронтова частина, без ніяких політично-адміністративних завдань. Були ще відділи фабричної поліції, які складалися із українців, щось на зразок «веркшуц поліції» в Галичині, але вони не вмішувалися у сербсько-хорватські непорозуміння. Крім цих українських відділів були в Югославії німецькі частини, які складались із поляків-фольксдойчерів, але вони не фірмувалися як поляки, хоча між собою послуговувалися польською мовою.
Остання цитована нами летючка, мабуть, мала на увазі українців у козацьких відділах РОА, до яких вона звертається.

До українців у німецькій уніформі!
(рекрутованих примусово із табора полонених армії СССР у Німеччині а тепер у службі на Балкані)

Дорогі Браття Українці!

Німеччина тому, що Вас не може користати на українських землях післала Вас на Балкан. Ту Вас разташувала у Сербії і Хорватії по селах, аби Ви стерегли німецьку й сателіцьку збройну силу від партизанів.
Закликаємо Вас, аби Ви підчас Вашої служби добре поводились з цивільним народом. Не позволяйте Усташам і другим бандам вбивати невинних мешканців. Уникайте боїв з партизанами. Наумисно уможливлюйте партизанам напад на Усташів і німецькі ґрупи.
Саботуйте на гарний спосіб розпорядки німецької команди. Уможливлюйте цивільним особам утікати до Юґославянського партизанського війська.
Ми українці, юґославянські партизани боремося в рядах юґославянського визвольного війська на Балкані проти німців, проти диктатури і насильства і рабівників і за те, що німці сплюндрували Українські землі. На Україні німці попалили села наші, повбивали невинних людей і на каторгу вивезли до Німеччини мільйони нашої молодіжи і старших.
Кличемо Вас дорогі наші брати Українці!
У першій Вашій сутичці з нами, партизанами у бою не стріляйте на нас, але зверніть вогонь на німців і разом з нами, з нашою допомогою обрахуємося з німецькими рабівниками славянської землі.
Треба щоб ми вернули німцям кару за кару.
Треба їм вернути смерть за смерть і кров за кров.
Нехай живе українська і юґославянська згода і славянське братерство і свобода.
Нехай живе українське і партизанське югославянське військо. Смерть німецьким окупантам.

Отаман українців партизанів на Балкані Олекса Довбуш в.р.
Референт визвольної акції
Богдан Підкарпатський в.р.
Балкан 20. 12. 1943 р.

Можна сподіватись, що така летючка мала свій вплив на українців, кол. червоноармійців, які, заки попали в ряди німецьких «добровольців», перейшли всі жахіття німецького табору полонених. Майже не було між ними людей, які щиро й віддано служили німцям. Дуже часто бувало, що цілі добровольчі одиниці переходили до антинімецьких партизанів. Знаємо, що, напр., у Франції, існували окремі партизанські відділи, що хоробро змагались проти німців (В. Небелюк: «Під чужими прапорами»). Ця, як і попередні летючки, не пропагує ніякого спеціяльного політичного устрою в майбутній Югославії, а має виключно антинімецький характер.
Добре було би дістати докладніші дані про участь українців не тільки в Югославії та Франції, але й інших збройних силах в останній світовій війні. Мало знаємо про українців у польських уніформах під Нарвіком, в Африці, Італії, про українців в американській чи канадійській арміях, в яких займали навіть високі командні становища. Ми повинні брати собі примір з інших народів, які відмічують участь своїх вояків в будь-яких чужих з'єднаннях в 2-ій світовій війні та чваняться своїми героями в союзних арміях. Не можемо себе обмежувати тільки до специфічних воєнних періодів і до одної тільки сторони.

вівторок, 19 травня 2009 р.

Початки Січових Стрільців

Дмитро Герчанівський

Перша думка, що насувалася на вістку про упадок царату і революцію в Росії в березні 1917 року, це був неминучий розпад цієї деспотичної імперії на окремі національні самостійні держави, серед яких Україна займе передове місце. А з цього висновок, що й полоненим українцям по російських таборах треба себе зберегти і якось приготовитись, щоб бути хосенним для свого народу в таку історичну пору. Пишу «якось», бо годі було, особливо полоненим, на початку революції передбачити дальший розвиток подій. Одне було певне, що свідоміші полонені скоро почнуть втікати в Україну. Полонені українці в домі «Челюканова один» в Дубовці біля Царицина, навіть оподаткувалися на коло 50 рублів у місяць — для допомоги бодай двом-трьом таборам на організаційні потреби; вони сподівалися, що як тільки створиться уряд України, то може вдасться перевезти всіх полонених українців в Україну, чи поступити в українську армію, або з полонених створити окрему військову частину.
І дім «Челюканова один» затіснив зв'язок з полоненим старшиною Євгеном Коновальцем в таборі на «Даргорі» в Царицині. Зв'язковим в домі «Челюканова один» був Михайло Матчак. Одночасно він був і «репортером» в тому домі, дбав про часописи й часто читав їх уголос і пояснював на ставлені запити.
У цьому домі були: УСС — Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський, а десь чи не в квітні прибув Іван Чмола; крім них були й: Михайло Дорошенко (літом утопився у Волзі в часі купання і був похований на цвинтарі Дубовки), Іван Андрух, Дмитро Герчанівський, Михайло Матчак, Микола Загаєвич, Федь Микуляк, Петро Пасіка, Роман Рондяк, Михайло Савчин. Був ще Степан Козак, який, як дехто твердить, був теж УСС.
Українці з інших австрійських частин: лейтенанти — Петро Вовк, Лев Гаванський, Ілля Кук і Н. Левицький. «Фенрихи», «кадети», «кадетаспіранти»: Дмитро Бурко, Роман Колтунюк, Корнило Кушнірук, Н. Михаськів, Н. Стецьків. Чехи: сотник Дворжак і «фенрих» Н. Коваржік. Поляків — 5 або 7 старшин. Було ще 6 старшинських джур (4 українці, 1 чех і 1 поляк).
Тоді, як революція в Росії прибирала на силі і жорстокості, в Україні, по перших маніфестаціях з приводу упадку царату, починалася організаційна праця в рамах можливостей. А як тільки була вже створена Українська Центральна Рада, полонені (Дубовка - Царицин) внесли просьбу — перевести всіх українців полонених в Україну до розпорядження Центральної Ради, або й дозволу на формування з них окремих військових частин — до її розпорядження. Відповіді не було. Тим часом полонених українців все прибувало в Україну, зокрема до Києва. Тут створився при Центральній Раді «Комітет допомоги жертвам війни», який і помагав прибуваючим влаштуватись, дістати працю. Комітет складався із видатних громадських і культурних діячів Галичини.
В липні 1917 р. виїхав з Царицина до Києва Євген Коновалець. Він стрінув там багато своїх знайомих з Галичини, знайшов серед них прихильників думки про створення військової частини з полонених і під фірмою Галицько-Буковинського Комітету допомоги жертвам війни, було виготовлене і вручене відповідне письмо у цій справі на руки Генерального Секретаря Військових Справ Центральної Ради — Симона Петлюри. Хоч Петлюра поставився прихильно до цих старань на дозвіл формувати військову частину з полонених українців, то прийшлося ще довго ждати на пригожі обставини для їх вирішення. Коновалець вернувся до Царицина, щоб не протягнути відпустки. Передав в Дубовку зібрані відомості й привезені часописи. У вересні втік з Дубовки до Києва Іван Чмола, а з Царицина — Євген Коновалець. У жовтні, протестаційне віче галичан і буковинців у Києві проти політики Австрії супроти Галичини, через аклямацію прийняло промову Є. Коновальця про потребу створення військових частин з полонених українців для боротьби проти Австрії та за прилучення західньо-українських земель до України.
І хоч Центральна Рада мала вже звідомлення своїх висланників також про полонених українців-галичан у Дарниці (В. Кедровський: «Українські Січові Стрільці в Дарницькому таборі» гл. «Свобода» з 21 травня 1965, ч. 95), то щойно після упадку Тимчасового Уряду в Петрограді, 12 листопада 1917 р. наспіла до Галицько-Буковинського Комітету письмова згода Генерального Секретаріяту Військових Справ Української Центральної Ради на формування окремих військових частин з полонених українців австрійської армії. Наступного дня, в київській газеті «Нова Рада» з 13 листопада, ч. 203 була надрукована відозва із закликом зголошуватись добровольцям. Відозву підписали: Іван Лизанівський, Євген Коновалець, Іван Чмола, Федір Черник, Роман Дашкевич, Микола Низькоклон і Григорій Лисенко.
Цій майбутній частині надано назву: «Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців». 18 листопада 1917 року, з доручення Комітету виїхав до Дарниці Р. Дашкевич (відомий у Львові з-перед війни як добрий організатор) і наступного дня привіз звідти до Києва 22 добровольців, котрих приміщено при вул. Пирогівській ч. 9. Це був початок пізнішого Корпусу Січових Стрільців.
На першого командира цього Галицько-Буковинського Куреня був призначений Генеральним Секретарем Військових Справ поручник російської армії Олександер Лисенко. Та він виконував ще й інші доручення Центральної Ради, то й у курені бував рідко, Тим часом добровольців прибувало до куреня все більше й більше, а між ними попадали й одиниці, які вже підпали впливам революційної демагогії й утруднювали працю комендантів сотень, спонукуючи легковірних покидати курінь. Все ж, швидко була зформована перша сотня під командою Федора Черника, яка в днях 25 грудня 1917 — 6 січня 1918 рр. вже брала, участь у виправі куреня полку ім. гетьмана Петра Дорошенка проти бешкетуючих ватаг в районі Бахмача. Формувалася вже й друга сотня під командою Івана Чмоли.
Формування цього куреня базувалося на принципах, прийнятих Всеукраїнською Радою Військових Депутатів для «україномовних» частин, та які мали на увазі «здобутки революції», «демократизували» військо, вводили виборність командного складу, давали стрілецтву контролю над діяльністю цього останнього й могли його легко змінити. Це принцип т. зв. «виборного начала». Так отже, крім призначеного владою командира куреня, була там обрана «Стрілецька Рада»: голова —-Роман Дашкевич, заступник голови — Михайло Курах, секретар – Богдан Литвин, і члени — Осип Вудкевич, Семен Кушнір, Михайло Олійник та Іван Вирвич. Ні командир куреня, ні ця Стрілецька Рада, не шукали способу уведення в курені радикальних змін, щоб, мовляв, не виламуватися із загально прийнятого ладу по інших частинах, побоюючись ще й гірших наслідків, ніж впливи здеморалізованих одиниць в курені, що їх вони уважали переходовим явищем. Але сталося так, що призначений владою новий командир куреня, б. сотн. УСС Василь Дідушок (на місце відкликаного Центральною Радою О. Лисенка) мусів уступити на рішуче домагання стрільців, які знали його з УСС. Це був доказ, що впливи революції мусять таки «перешуміти» у вояків старих режимів.
Стрілецька Рада, особливо її голова, оба коменданти сотень, чет і свідоміші стрільці поборювали великі труднощі, щоб стрільців накормити, одягнути, роздобути для них зброю, та й якось вдержати в руках. Дошкульно відчувався брак відповідних старшин і підстаршин.
У тому часі Україна була вже в дуже тяжкому положенні. ЇЇ заливала повінь солдатів, які покинули фронт, розсівали демагогічні гасла і самі були до скрайності здеморалізовані. В Україні шукали захисту москалі-багатії, урядовці, офіцери. Тисячами стягалися сюди за хлібом москалі. Усі «єдинонеділимці», чужі й свої, від монархістів до большевиків, вели посилену пропаганду проти самої ідеї самостійности України навіть в розумінні 1-го, а не то вже ІІІ-го Універсалу Української Центральної Ради. Осмішуючи й гостро атакуючи цю останню, Генеральних Секретарів та всяку українську владу в краю, баламутили населення найрізноріднішими революційними гаслами, щоб ізолювати цю владу від народніх мас, як владу «буржуазну», а самостійницько-державницькі стремління українців засуджували як «контрреволюцію», щоб Україну скоріше втягнути у вир революції за плянами з Петрограду. Йшла плянова кампанія, щоб довести до повного здеморалізування і розпаду українських військових частин.
В кінці грудня 1917 року війська «Червоної Гвардії» під верховним командуванням Антонова-Овсєєнка захопили Харків, 10 січня осягнули перемогу над українськими частинами Катеринослава та почали просуватись в Україну. «Самоукраїнізовані» частини, що виказали стільки організаційного хисту, енергії, бажання і сміливости захищати свою державу та її владу, тепер зневірювалися, деякі з докорами на адресу Центральної Ради покидали свої ряди та йшли домів, інші — помагали військам ворога. Для захисту батьківщини зорганізувалося «Вільне Козацтво», гайдамацькі формації, студентство й рештки нездеморалізованих і незнеохочених «самоукраїнізованих» частин. Центральний Комітет Російської Комуністичної Партії і Совєт Народних Комісарів рішили чимшвидше силою заволодіти Українською Народною Республікою й закінчити війну з середньоєвропейськими державами.
Готувалась і Українська Центральна Рада до заключення сепаратного миру з тими ж середньоєвропейськими державами і 12 січня 1918 року її представники прибули в тій цілі до Берестя Литовського.
Серед таких обставин, над раном 13 січня 1918 року, до Києва прибули полонені старшини з Дубовки (з дому «Челюканова один») Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Микола Загаєвич, Михайло Матчак, Дмитро Герчанівський, Федь Микуляк, Петро Пасіка, Степан Козак і Дмитро Бурко, та зголосилися в команді Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців при вул. Пирогівській ч. 9, де й були прийняті у стан куреня, як рядовики, на виразне їхнє бажання.
Прибулих зустріли: командир куреня Євген Коновалець (що обняв те становище після відходу сотн. Василя Дідушка), Іван Чмола, Федір Черник, Андрій Домарадський, Гриць Гладкий і Василь Семець. Вони подрібно інформували прибулих про загальне положення в краю, в Києві та зокрема в свойому курені. А все зводилось до висновку про невідкладно-пильну потребу ревізії дотеперішньої плятформи і збереження дисципліни в курені, щоб він, скорше чи пізніше, не пішов слідами здеморалізованих частин, щоб не пішли марно всі плянування й праця над його формуванням. Щоб обговорити пов'язані з цим питання і намітити проект пляну праці, за почином Чмоли, Черника і Коновальця, згадані вище інформатори почали зараз наступного дня розмови з прибулими з Дубовки. Ті розмови продовжувалися кілька днів з таким вислідом: Всі однозгідно заявилися проти «виборчого начала» й «рад» в курені, та за вдержання строгої військової дисципліни, але не під загрозою кар, а суворої самодисципліни, за вдержанням відповідальности перед зверхниками, а не перед підчиненими. Самодисципліна має випливати із розуміння, що в Україні йде тепер боротьба в першу чергу за національно-політичне визволення і державну незалежність Української Народної Республіки, в складі всіх українських земель; що Україні потрібна духово сильна, морально здорова армія, відпорна на ворожу пропаганду, однородно вишколена для оборони й закріплення волі всього українського народу, а не котроїсь одної партії чи групи, для оборони з волі народу встановленої влади без впливу війська чи іншої накиненої йому сили; для збереження ненарушности границь України проти зазіхань ішних. Організуючи частини Січових Стрільців, триматись засади — «якість перед кількістю», — бо не байдужний, «тресований» на зразок чужих нам займанницьких армій, а свідомий труднощів, невигод, потреб краю і своїх обов'язків громадянин-вояк потрібний Україні під сучасну пору і на майбутнє. Український вояк в нашому розумінні і в нашій формації, це –
не платний найманець, і тому рішено кар'єристам відмовляти «притулку» в наших частинах. Достоїнство Січового Стрільця, як українського вояка, повинно бути вдержане на найвищому рівні. Військову службу Україні в нашій формації, починаємо від рядовика, з увагою, в міру потреб і можливости, на давніші військові ступні, бойовий досвід та інші моральні і командні прикмети. Ні тепер, ні відтак, не носити бойових відзначень займанницьких армій (російської, австрійської та їм союзних). Кари в курені: звернення уваги, докір, догана, догана з упімненням, видалення з рядів Січових Стрільців, а в дуже тяжких випадках і гостріші кари по думці існуючих законів. В такому напрямі вести освідомлюючу працю. Старшина в усьому приклад.
Що ж торкається теперішньої «Стрілецької Ради», то коли б її з тактичних мотивів і залишити, то треба переорганізувати її й затримати як дорадчий орган Команди Січових Стрільців у справах загальних, чи теж особливішого значення. В її склад впровадити тепер командирів сотень, а в міру розросту формації, замість них, командирів вищих одиниць. Команда формації може покликати теж і інших старшин, а в разі потреби, то й збір більшого числа старшин для вислухання їхньої думки. Всі поради й пропозиції вирішує Командир Січових Стрільців без ніякого голосування.
Євген Коновалець був вдоволений з ходу й висліду цих розмов. Він заповів скликання зборів усього куреня та попередив, що так з'ясовані принципи реорганізації куреня стрінуться напевне на зборах з опозицією, яка вимагатиме пояснень, але й покладав надію на кінцевий успіх, бо назагал, як казав, у курені високоідейні люди, і радив мати це на увазі.
Ці заповіджені збори всього куреня скликала «Стрілецька Рада» на день 19 січня 1918 року, з такою програмою нарад: З'ясування загальної ситуації в Україні (військова агресія Совнаркому), завдання куреня та реорганізація «Стрілецької Ради» у зв'язку з постановою Центральної Ради про демобілізацію армії, творення міліції.
На цих зборах, при участі коло 600 чоловік, тема військової дисципліни, «демократизації» війська, виборність командного складу і «рад» були подрібно обговорені і пояснювані по думці наведених вгорі організаційних принципів, заки врешті з тими поясненнями прийнято їх великою більшістю голосів. Більшістю голосів прийнято теж внесок — дотеперішню «Стрілецьку Раду» замінити новою «Стрілецькою Радою», зложеною з командирів сотень, як дорадчий орган Команди куреня (по думці вищенаведених організаційних принципів). Прийняті зборами організаційні принципи нова «Стрілецька Рада» доповнила постановою — вимагати від поступаючого в курінь добровольця підписання заяви щодо готовости боротись і проти Австрії, а Команда куреня ввела всі ті принципи як обов'язуючі в курені від дня 19 січня 1918 року.
На цих же зборах змінено теж дотеперішню назву куреня на: «Перший Курінь Січових Стрільців». Мотиви цього: вийти поза рами окупаційного поділу українських земель і поповняти формацію Січових Стрільців добровольцями українцями з українаьких і з-поза українських земель.
На цих же зборах переобрано Євгена Коновальця на командира куреня, Андрія Мельника обрано на помічника командира куреня, в чинності якого входили справи організаційно-технічні й оперативні, а на адьютанта був обраний Михайло Матчак.
Командирами сотень тоді стали: 1-ої — Роман Сушко, 2-ої — Іван Чмола, Скорострільної — Федір Черник, Запасної — Василь Кучабський, командиром гарматньої батерії — Роман Дашкевич (покищо було зголошених 12 гарматчиків). Командири сотень дібрали собі на цих же зборах командирів чот.
Господарем куреня залишив Є. Коновалець Івана Данькова, дотеперішнього господаря Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців; начальником курінної канцелярії назначив Гриця Гладкого; помічником коменданта Запасної Сотні назначив Є. Коновалець — Дмитра Герчанівського.
На першій нараді новообраної Команди куреня з командирами сотень (нова «Стрілецька Рада»), покладено освідомну працю і перешколювання стрільців на командирів сотень і чот, які вже були зформовані. Запасна сотня мала приготовляти кадри старшин і підстаршин та формувати нові сотні. Вишкіл піхотний для всіх, заки знайдуться фахівці до інших родів зброї. В курені не буде вимовного голосного здоровлення старшин, як це було в російській армії.
Всі в курені знали вже трохи Євгена Коновальця, як свого командира, хоч короткий час перед зборами 19 січня, Мельника знали лиш УСС-ці. Він високого росту, поставний, репрезентативний, спокійний, акуратний, добрий військовий організатор, бойовий старшина, дбайливий за підкомандних, улюблений командир сотні Українських Січових Стрільців. І якраз цей підбір нової Команди Куреня — Коновалець - Мельник, — показався відтак щасливим за ввесь час існування формації Січових Стрільців, серед котрої і з котрою вони тісно злилися в гармонійній співпраці, якою всевіддано, невідхильно від раз обраного напрямку, чесно і безпретенсійно служили Україні в часі революції і відродження української державности, в добі війни з агресорами, в добі боротьби з окупантами.
Ті, що з різних причин ніяк не могли примиритись з рішеннями зборів куреня в дні 19 січня, залишили курінь зараз наступного дня по зборах (їх було тоді 83 чоловіки). А погрожувало навіть таке, що Шевченківський полк був готовий заарештувати всіх «контрреволюційних» старшин, з Коновальцем включно, тільки Роман Дашкевич відрадив охочих зробити це. Про це оповідав авторові цих рядків Михайло Курах, але вже десь у квітні 1918 року в Києві.
Українська Центральна Рада дебатувала над текстом свого Четвертого Універсалу, який і видала з датою 22 січня 1918 року, проголосивши ним Українську Народну Республіку — самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.
Тим часом «Червона Гвардія» під командуванням М. Муравйова рушила на Кременчук, Полтаву і Київ. їх стримували українські військові частини слабих місцевих залог, яким пакостили на задах збройні ворохобні. Для стримування ворога від півночі відійшов із Києва збірний курінь (Юнацька Школа, Студентський відділ), а від сходу — курінь Гайдамацького Коша Слобідської України під командою отамана цього Коша — Симона Петлюри, а з ним перша сотня Січових Стрільців (179 бойовиків) під командою сотника Романа Сушка. Та в Києві вибухло старанно підготоване большевицьке повстання.
29 січня у Києві лунала вже стрілянина. Курінний Є. Коновалець скликав старшин на нараду, на якій з'ясував загальну ситуацію в місті приблизно так: большевики намагаються захопити Київ у свої руки, перешкодити підписанню сепаратного миру України з середньоеворпейськими державами та визнання ними фактично і правно незалежности України, облегшити військам Муравйова окупацію щойно проголошеної Четвертим Універсалом Української Народної Республіки. Найбільш трагічне в тому, це «невтралітет» більшості українських військових частин, з яких декотрі вже дають збройну поміч большевикам. Ми мусимо всіми силами охоронити Центральну Раду, як виразника влади Української Народної Республіки, опанувати середмістя і Поділ, зв'язатися й допомогти Чорним і Червоним Гайдамакам, Вільному Козацтву й іншим частинам, стиснути і зліквідувати скупчення ворога на Печерську. Ворога стерегтись теж і з вікон будинків. Проти нас кинуто гасло: «Бий Австріяків-Мадяр!». Команда куреня залишається на місці (тобто у своїй казармі), куди присилати необхідні ситуаційні звідомлення, скеровувати ранених, доставляти вбитих. — Він говорив коротко, але так переконливо, що Черник не стримався, та так і «випалив»: «Згинемо з честю, згинемо смертю спартанців, а не дамо пропасти ідеї незалежности України». Командир куреня Є. Коновалець наказав зараз по цій нараді вступити в бій з ворогом на вулицях Києва.
Чмола і Черник дістали від помічника к-ра куреня — А. Мельника, бойові накази, Кучабському доручено оборону казарми (від 18 січня Духовна Семінарія при Вознесенському Спуску над Подолом).
Бої Січових Стрільців з большевицькими повстанцями в Києві й поза ним в січні-лютому 1918 року, описані в нарисі історії Січових Стрільців «Золоті Ворота» й годі їх тут переповідати. Але годиться згадати з пошаною, що в рядах Січових Стрільців на Андреївському Спуску, Трьохсвятительській вул. і на Подолі, зі зброєю в руках воювали й кілька студенток українок (на жаль, їх прізвища забулися).
Для історичної правди треба завважити, що большевицькі «банди», як їх дехто називає, билися завзято; а було між ними й чимало російських офіцерів.
Січові Стрільці таки відбили від большевиків середмістя Києва, зв'язалися з частинами Вільного Козацтва та іншими дрібними частинами в районі Міської Думи — Інститутської вул., допомогли перервати зв'язок большевицьких боєвих груп Поділ-Печерськ, чим скріпили бойовий відтинок українських дрібних частин на Печерську. Січові Стрільці опанували Поділ, в Броварах обезброїли сильний Наливайківський полк, допомогли збірному куреневі під командою отам. С. Петлюри здобути обі Слобідки і таким чином пробитися до Києва, повести наступ на замкнених в Арсеналі большевиків і змусити їх піддатися. Січові Стрільці охоронили в Києві Центральну Раду від небезпеки, що їй грозила від большевиків, і цим причинилися до уможливлення її делегації в Бересті Литовському підписати мировий договір.
Українські Січові Стрільці (УСС) були першою нашою військовою частиною, що вже у 1914 році мали свої власні військові підручники. Дещо із цього з деякими змінами введено й у початках формування Січових Стрільців. Наприклад: стрілець — а не козак, як це було в усіх інших тогочасних військових частинах в Україні (згідно з наказом); кріс — а не рушниця, скоростріл, і т. д. У першому Курені СС, хоч неофіційно, але введено військові ступені: ройовий, десятник, старший десятник, бунчужний — це для підстаршин; а для старшин: четар, поручник, сотник, курінний (нераз з додатком «отаман»), відтак — підполковник і полковник. Зверхник звертався до підчиненого через «пане», «ви», або «товаришу»; підчинений до зверхника через «пане»; рівнорядні між собою — «товаришу», або через «ти»; і т. д. Муштра, хоч на неї не було часу у Першому Курені СС, але з командою знайомлено старшин і стрільців не-УСС, хоч зі змінами, що їх увів В. Кучабський. Зразок однострою виготовив Іван Чмола — зі «щитиками» і буквами СС на них, щитики темносиньої краски для піхоти, жовтої для кінноти, червоної для артилерії. Відзнаки військових ступенів заведено пізніше.
Бойові дії Січових Стрільців у січні - лютому 1918 року зробили з Першого Куреня Січових Стрільців передову і зразкову на той час частину українського війська. Вернувшись з-під Сарн назад у Київ 1 березня 1918 року, Січові Стрільці започаткували свій новий організаційно-вишкільний етап і розріст у Перший полк Січових Стрільців, зберігаючи пильно засвоєні організаційні принципи, що лягли в основу з днем 19 січня 1918 року й були доповнені набутим досвідом за той час.
Якщо ще у перших двох-трьох днях боїв у Києві були у декого деякі сумніви, чи нова Команда Куреня й взагалі новоприбулі в курінь старшини дадуть собі раду і зуміють серед тодішніх обставин ліпше повести курінь, ніж це було перед зборами куреня в дні 19 січня 1918 року, або як комусь було важко уявити собі в тому часі строгу дисципліну у війську без «капральства», а «демократизацію» без «виборного начала», то вже в лютому кожний про це переконався. Недовірки переконалися, що в Курені Січових Стрільців з'єднано гармонійно ідею та добрий провід, або — як дехто каже — серце і розум.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації