ЗА ДРУЗІВ МОЇХ

Думкою в минуле

            Погідний і теплий був серпень 1944 року. Вітрець грався з налитими повними колосками золотистого жита і пшениці. Радувалася душа хлібороба в очікуванні гарного жнива. Але якого?

            Ріка Німан плила спокійно срібною лентою поміж тими ланами. Пливла гладко і певно. Дивився я на красу Німану, глядів на той гарний урожай, а думками линув до моєї Холмщини. Яка химерна доля закинула мене українця — холмщака сюди, на прикордоння Білорусі і Литви? Хто кинув мене сюди, щоб тут стати на прю з ще невідомими мені ворогами — москалями? Бо перших моїх ворогів — поляків я пізнав ще від малого хлопчика. Я сам уродженець Холмщини. Уродженець села Кадлубиська, 15 км на схід від Замостя. Я є сином тої вітки української землі, з якої поляки пробували висмоктувати всі українські життєві соки. Нам, мешканцям тої землі, не тільки зобороняли говорити, але й молитися по-українськи, тай молитися не було де. Бо наші православні святині вони поруйнували, мордуючи і винищуючи ввесь свідомий український елемент, якого правду кажучи, і так було мало. Гасили, де попало, вогні, національної свідомости. Намагалися погасити і ті іскри, які ще жевріли в глибині наших сердець. Та не вдалося їм цього зробити. Ті іскри при першій нагоді спалахнули ясним полум'ям і розпалили національний вогонь.

                   Мою першу національну свідомість брав я від мого старшого брата. Полуда зникла мені з очей. І хоч як старався учитель-поляк в польській школі втовкти мені в голову, що я син польського народу, проте я вже міг відрізнити правду від фальшу. Великою полегшою був для нас 1939 рік. Польське «моцарство» розлетілося за 17 днів і ми легше віддихнули. Прибули нам на допомогу наші брати з Галичини. Почалася культурно-освітня праця. Ми вільно заговорили нашою рідною мовою, не потребуючи ні перед ким ховатись. За тих пару років, віками мучена Холмщина сказала отверто, що вона є частиною великого українського народу. І важко, дуже важко довелося холмщакам за це потім терпіти, як від червоних москалів, так і від «людової Польщі». Та не хочу тут того наводити, бо про це все відомо українському загалові.

            Я полюбив моїх братів галичан-українців і при кожній нагоді старався їм за це віддячитись.

                                Над тихим Німаном

               Минали роки. Я, як і багато інших українців, опинився у військовій частині, де дослужився ранґи підстаршини. А нас, замість того, щоб кинути в Галичину, де большевики почали наступ, — кинули на північ в околиці Ґродна. Мені довелося командувати відділом важких кулеметів з чистою українською обслугою. Зайняли ми позиції на лівому березі ріки Німану. Окопали ми наші кулемети і добре замаскували становища. Десь далеко на сході важко гупали гармати. А у нас було спокійно. Стрільці дещо перекусивши, почали розмову. Мовляв, пощо їм тут наказано займати становища, коли фронт ще так далеко. Але над вечір прийшла вістка, що большевики розбили здеморалізованих німців і тепер швидко просуваються на захід. Ми вночі виставили подвійні застави і напружили нашу увагу. Але ніч пройшла спокійно. Тільки над ранком, на ліво від нас почулися короткі кулеметні серії, що швидко втихли.

              На правому березі Німану розкинулося невеличке село. Глядачи в далековид, я не зауважив нічого підозрілого. Село неначе вимерло. Чути було тільки гавкання собак і кудкудакання курей. Втім з одної хати вийшла молода дівчина і попрямувала до гойдалки, яка була зачеплена до товстої гілки черешні. Сіла собі в гойдалку і спокійно почала гойдатись. По деякому часі вийшов з хати вже літній мужчина і почав з дівчиною розмову. Глянувши на них, мене взяла охота з ними порозмовляти і дещо довідатись. Отже я, роздягнувшись, переплив ріку і підійшов до них. Вони були білоруси. Я спитав їх, чи не бачили вони большевиків. Старий відповів:
             —  Ні, їх тут не було.
             —  А де ж люди поділися з села ? — питаю.
             —  Люди втекли далі на захід, а ми тут залишилися з донькою. (Вона до речі, була умово хвора).

              Дивлячись на них, я пригадав собі наших простих селян хліборобів, і жаль мені стало цих людей. А ще до того в такий бурхливий час.

              Попрощавшись з ними, я заглянув ще до кількох стоділ і назбирав повну хустину яєць для хлопців-стрільців на обід.

              Повернувшись на наше становище, я застав тут вістуна, який прийшов до нас з наказом, а при тому зрадив мені причину ранкової стрілянини. З його розповіді виходило, що стрілець Мицавка з ґранатометного відділу пробував дезертирувати, а німці простріливши йому ногу, схопили його. Мені це видалося дуже підозрілим. А це тому, що я сам особисто знав Романа Мицавку, уродженця Дрогобиччини, свідомого українця. Це не була для нас українців дуже гарна новина. Не довіряючи тепер нам, німці розкинули нашу кулеметну сотню по чужих частинах так, що ми не мали більше зв'язку між собою. Вістун, відійшовши від мене, зголосив комендантові сотні про це, що я був за рікою. Комендант прийшов сам особисто розпитатися мене про новини. Вислухавши мій звіт, похвалив мене за це. Та я не звертав великої уваги на похвалу. Мене мучила думка про стрільця Мицавку. Він свідомий хлопець і не міг іти до большевиків. Ці мої думки справдилися ще того самого дня. Німці підстрелили і схопили Мицавку в паніці, вважаючи його за большевика.

                                     Відступ у пісках

                 Десь у час обіду ми одержали холодні харчі й наказ зареквірувати вози, коней і погоничів. А це тому, що пільні дороги не були вигідні для автомашин. По обіді ми вимаршували в дорогу, розтягнувшись гусаком по піщаній дорозі. Черепашим ходом прямували ми на нові становища. Кругом нас була тишина, тільки час до часу поскрипували колеса возів і форкали коні. Довкруги золотилися лани пшениці і жита і зеленілася бараболя. З лівого боку лежало якесь село. Втім адьютант нашого батальйону завважив на другій стороні села якесь військо.

— Німці! — сказав він упевнено.

             Глянувши в далековид, я одначе помітив, що ті «німці» дуже підозрілі. Дав наказ своїм хлопцям, щоб вони, забравши з возів свої речі, були напоготові.

              На нещастя не довелося довго ждати. Повітрям сколихнув постріл з протипанцерної гармати, а там заграли кулемети. Зразу почалося пекло. Москалі застукали нас в чистому полі по коліна в піску. Сполошені коні почали рвати упряж, а навкруги падали вбиті й поранені вояки. Наш візник належав до перших жертв. Від пострілів підскакувало бараболиння. Підскакував і я, бажаючи вхопити сполоханого коня. А в той час мій друг Лащук порався на возі з кулеметом. Покинув я коня і скочив до нього на підводу. Заклали ми стрічку; Я потягнув за язичок та кулемет за першим пострілом затявся. (Михайло Лащук сам походив з села Саджавка на Гуцульщині. Він тепер живе в Австралії). Мої хлопці не відступали від нас. Разом ми співали наших пісень.. Разом на Великдень ділилися яйцем, разом, мабуть, доведеться помирати.

                  Справа ставала щораз більш і більш критичною. Ось підібрали ми на підводу важко пораненого німця. В нього від тиску повітря посиніло лице, а з уст пливла кров. Дещо далі підняли ми з землі пораненого українця, що походив з-під Рави Руської. Перед нами забовванів бункер, що його були збудували большевики ще в 1940 р. Побігли ми за бункер і там знову попробували наш кулемет.

                                       «За друзі своя»

                  Кулемет гавкнувши пару разів, зново затявся. По другій стороні бункера лежали також німці. Кулі з кулемета просвистали над їхніми головами і вони зі страху зарилися в пісок. Ми засміялися в нещасті. «З нашого кулемета не буде користі», — подумав я собі, — і в ту мить якихось 20 метрів звідси, завважив я другий кулемет «Максима» з повним вирядом. Скочив я до кулемета, з думкою, що сам Бог посилає нам його. Вхопивши кулемет і дві скриньки з лентами, побіг я на бункер. Там зустрів я також нашого командира батальйону майора Роґаллю. За кілька сот метрів переді мною побачив я сотню большевиків, які гнали поперед себе німців і українців. «Може є там поміж ними і мої друзі» — промайнула в мене думка. І так не лягаючи за «Максимом», я заклав за одним махом ленту, зрепетував замок і потягнув за язичок. Перші большевицькі лави були вже за яких двісті метрів від мене. Заграв, мій кулемет. Затанцювало бараболиння, а з ним і москалі, які почали «цілувати» землю.

                В той час, як я стримував кулеметом большевиків, майор Роґалля перегрупував на швидку руку свої частини і кинувся з ними на ворога, відкидаючи його назад.

                3 того бою ми, українці, вив'язалися дуже добре. Ми не тільки що не розгубилися, але також не погубили нашої зброї. Гірше було з німцями. Того вечора бачив я німців без чобіт і без зброї. Вони все це погубили в багнистій річці.

                Ми прибули до одного господарства над Білим озером і тут заночували. На другий день командир куреня, зібравши всіх старшин і стрільців склав мені перед усіма зібраними прилюдну подяку. Він сказав, що вчора життя усіх нас залежало від мене, і справді лежало воно в моїх руках. Потім відзначив мене залізним хрестом другої кляси, ставлячи мене як приклад для всіх.

                Усі були з того дуже раді. Та, мабуть, найбільше раділи мої друзі українці. Це ж бо була честь для них усіх, а не тільки для мене. Бо, властиво кажучи, я наставляв свої груди за моїх друзів українців, а не за німців. Не вважав себе якимось героєм, не бажав собі слави за те, що я виконав. Це був мій братерський обов'язок — і тільки. І я гордий за це.

                 Я син Холмщини — нашої української землі. І почуваю себе рівнож сином нашої великої Батьківщини України. Холмщина — невід'ємна частина України. І такою треба її вважати. І не забуваймо тих переслідуваних і знедолених холмщаків-українців під теперішню пору.

                Вони наші брати українці!


                                                             За розповіддю Володимира Л-ого переповів Михайло Брик