Мої добрі знайомі

Роман Купчинський


Не пишу „приятелі", бо не знаю, чи вони, коли б жили, того собі бажали б. Не пишу саме „знайомі", бо знайомих, що відійшли в засвіти, багато-багато більше. Не думаю про „цивільних", навіть не про військовиків з різних частин, а про Усусусів — з сотні, полку, а вкінці з бриґади. До них моя думка не раз летить, а сьогодні поставила їх у ряд і я щиро вітаюся з ними, немов приїхав, або вони приїхали з відпустки. Стоять не за ранґою, а за часом, коли ми пізналися.

Сотн. ФЕДІР ЧЕРНИК

Прийшов до нас, до перемиської гімназії, в 1911 році. До сьомої кляси. Сів біля мене в лавці і так ми познайомились, і так уже ми сиділи. Я людина незгідлива, химерна, часто попадав у сварку, а то й у гнів. Але з Черником не виходило. Коли вже я переступав границю, він усміхався і казав: „Може бути. Може ти маєш рацію. Але знаєш що"... — і починав про спорт. Бо нас лучила не латина, грека, чи інша математика, а лучив нас спорт: ратище — він, а я — куля і диск, а обидва — копаний м'яч. В червні 1912 їздили ми на змагання у Львові і він привіз для „Сянової Чайки" першу нагороду за ратище, а я за диск і кулю.
По матурі він пішов на право, а я на теологію. Але не на довго наші дороги розійшлися. В червні 1914 р., перед самим Січово-Сокільським Здвигом з'явився в семінарії разом з Антоном Зеленим і з Олександром Перфецьким (всі три спортовці) і каже до мене: „Слухай! Перемишляки готові взяти першу нагороду в диску і в кулі!!"
І я виступив з теології і ми пішли боронити Львів перед Перемишлем.
Атентат у Сараєві. Перерваний Здвиг. Воєнні хмари. Українські Січові Стрільці. Черник і ми три в першій сотні. Не тільки в першій сотні, в першій чоті і в першім рою. Страшенно були горді на те.
Війна вигнала нас до Стрия, а потім на Закарпаття, до Страбичева. Не надовго. Перша сотня першою пішла на фронт, у Карпати. Черник зразу вибився — і відвагою, і рішучістю, і зарадністю. Авансувати в сотні не було легко — три четверті учнів середніх шкіл і студентів.
Цілу осінь бої, стежі, засідки — в кущах, зворах, а то й по верховинських хижах. Навесну австрійська офензива і похід на доли, в Галичину. Черник командант роя, а над Стрипою командант чоти скорострілів. Навіть є репродукована фотографія — він біля скоростріла, наставленого на літаки.
Відворот з-над Стрипи на Золоту Липу. Черник зі скорострілами у Посухові, біля Бережан. Дуже любив ту околицю. Зліва — гора Лисоня, а зправа Вільховець, а в ньому дівчина, така, як у пісні співається: „Від неї, мов від сонця, проміння ясне б'є". Било на нього те проміння, але не довго. Одного дня пішов боронити Лисоню і вже не вернувся. Попав у полон. І слух по ньому загинув, тільки пісня про нього залишилася.
Аж у 1918 році — радісна вістка: Черник сотником у Січових Стрільцях. А потім — Біла Церква, протигетьманське повстання, Мотовилівка і ворожа куля в саме серце.
Поховали його в здобутому Києві, на горі над Дніпром, і могилу висипали.
Нині нема навіть знаку, де був гріб. Але хоча б і кістки спалили, Федір Черник там лежатиме до віку.

Сотн.-лік. ВОЛОДИМИР СВИДЕРСЬКИЙ

Перший раз побачив я Свидерського в 1912 р. на вакаціях, у мойого вуйка о. Льва Тарнавського в Підлиссі, зол. пов. Він був тоді студентом медицини. Запам'ятав я тільки загальне враження: поважний, маломовний, ніби трохи встидливий.
Другий раз зустрівся з ним у Карпатах, в зимі 1914 р. вже під час війни. Я зайшов був у хату, де була т. зв. „перша поміч", себто фронтовий шпиталик, а санітарний хорунжий Свидерський був його командантом. Він пригадав собі мене і, по знайомству, нібито як хворого, переночував. Говорили ми про золочівські сторони, але вбилася мені в пам'ять не розмова, а те, що лишив мене в хаті, а сам спав надворі на лавці. Чому — не сказав, аж потім мені інші пояснили: не любить вошей. Як пізнав я пізніше, його охайність не була тільки фізична, він був незвичайно чистий і як характер. І ще одно цікаве: нарікав на свій фах, хоч возився з медичними книжками, бурмотів на хворих, хоч обходився з ними як рідна мати.
Зате любив кріс, і залюбки встрявав у бої, а на Маківці йшов до наступу як фронтовий старшина. В 1915 р. дістався в російський полон, але швидко з нього втік, перекрався до Персії, там командував відділом курдів проти москалів, а за два роки вернувся через Туреччину назад до Стрільців. За української війни, вже як полковий лікар, не прогавлював нагоди, щоб десь трохи не постріляти.
Після війни осів у своїм Білім Камені, біля Золочева, нарікав далі на пацієнтів, а їздив по селах і переглядав задармо людей, злостився на медицину, а пильно студіював нові медичні книжки і журнали.
В ЗДА купив собі малу фарму і мріяв про щорічні з'їзди на ній своїх приятелів-Усусусів.
Мандрівнику! Як будеш у місті Ром, зайди на кладовище, стань біля гробу Володимира Свидерського і похили тричі голову: раз за кристально чисту людину, раз за доброго лікаря, а раз за відважного вояка.

Хор. ВОЛОДИМИР ЗАГУЛЬСЬКИЙ

Він походив з села Розваж, золочівського повіту. Там його батько був дяком у греко-католицькій церкві, хоч сам був римо-католиком.
З Володимиром Загульським зустрівся я перший раз у 1913 р. на Маркіяновій горі біля Підлисся. Але правдиве наше знайомство почалося в 1917 р. під Куропатниками біля Бережан. Ми були оба хорунжими і командантами чот у сотні сотн. Йосипа Букшованого. Загульський і я жили в одній землянці, то й був час пізнатися і наговоритися. На фронті було досить спокійно. Революція в Росії спаралізувала на деякий час активність рос. армії. Одного дня вбіг Загульський у землянку і крикнув: „Напроти нас українці!" „Звідки знаєш?" „Співають українські пісні!" Я вибіг, слухаю — справді. А Загульський каже: „От, трагедія. Прийде наказ, або їм, або нам"...
Ми з Загульським часто сходились із рос. поручником, українцем з Сибіру, і над річкою Ценівкою потихеньку розмовляли. Сходились і рядовики з рядовиками, а навіть обмінювались харчами.
Австрійська команда щось пронюхала, бо нас одного дня перенесла в резерву під Конюхи, кілька кілометрів на північ.
Звідтам я поїхав на відпустку, а на другу ніч Загульський згинув. Там і похований.
Його батько був послом до українського парляменту в Станиславові. При відвороті на Східню Україну долучився до нашої бриґади і з нею тримався до кінця. Був добрий промовець і часто говорив на стрілецьких похоронах. Тоді зі сльозами згадував свойого сина і його далеку могилу в ярі, біля Конюх.

Хор. ЙОСИП, РОМАН СОРОХТЕЙ

Замкова Паланка, по-мадярськи Варпалянка, село на Закарпатті, з замком, як казали, Василька Коріятовича. Мешканці — німці, гості — Кіш УСС. При кінці зими 1915 р. приїхав я з Карпат у Замкову Паланку і там, зараз на другий день пізнав Сорохтея. Невисокий, худощавий, з кепкуючим усміхом на видутих варгах, дотяв мені за щось і тим звернув на себе мою увагу. Я відплатився йому досить різко, а він засміявся, підступив і представився. Ми разом вийшли і тоді я довідався, що він учиться малярства. Але ні тоді, ні пізніше не спішився показувати мені своїх праць.
Швидко наші дороги розійшлися — він вирушив з сотнею Клима Ґутковського під Кірлібабу, а я назад до своєї частини. Щойно в Вишколі УСС, в Розвадові 1916 р. ми стрінулись. Він був уже тоді відомим у стрілецтві карикатуристом, а його знамениті карикатури були репродуковані в журналах і на картках.
Після війни був учителем рисунків у середній школі в Станиславові, а відтак у Снятині. Не любив виставляти своїх творів. Його капітальні карикатури все таки були широко відомі. Чи заціліли його твори — не знаю. Одна карикатура (дир. Сабата) є в мене. Мав я і два його образи. Один знайомий з далекого Заходу взяв їх до направи. Пропали і образи і знайомий.
Йосип Сорохтей помер перед другою світовою війною, помер передчасно, менше відомий як вартий.

Хор. ОЛЕКСАНДЕР РОЗЛУЦЬКИЙ

Властиво я повинен був зачати від Розлуцького, бо знав його ще з гімназії. Але яке знайомство може бути між першаком і п'ятаком!? Не звертав на мене уваги. Познайомились ми щойно у Замковій Паланці в 1915 р., на Закарпатті. Він зразу взяв мене під свою високу руку, а я йому за те погано віддячився: написав сатиричну поему „Новініяда", що вийшла в світ, спершу в одному примірнику, з ілюстраціями Розумовича. Розлуцький не образився, сміявся з неї і навіть пропонував поправки. Чому „Новініяда" ?! Бо Розлуцький, одинокий в УСС, вживав свого шляхетського придомка — Новіна. Так його всі кликали, а дехто навіть думав, що це прізвище.
Зійшлися ми потім щойно аж у 1916 р. взимі, в Тудинці над Стрипою. Оба ми належали до „Артистичної Горстки", польового відділу „Пресової Кватири УСС. Крім нас належали: Михайло Гайворонський, Василь Дзіковський, Іван Іванець, Лев Лепкий, Теофіль Мойсейович і Василь Оробець. Полк був у запасі, село еваковане, зима.
Вечорами Новіна цікаві речі оповідав: про Париж, у якому перебував, про Краків, де студіював філософію і мешкав у Богдана Лепкого. Одного разу заспівав нам свою мелодію до „Видиш, брате мій". І ніхто її не записав, вона слабша, як Лева Лепкого, але все таки цікава. Шкода, що пропала.
Заєдно мріяв про театр. Перед війною вів аматорський театрик у Жовчеві, біля Рогатина, де його батько був парохом. їздив з виставами по околиці, а ставив навіть оперети.
Новіна діждався вкінці, що його відкомандували до львівського театру. З театром виїхав у 1919 р. за Збруч і на початку 1920 р. помер на тиф у Могилеві над Дністром.

Пор. ІВАН ІВАНЕЦЬ

Чув я про нього ще в Карпатах 1914 р., але особисто не знав, бо сотні були тоді пороскидувані на великому просторі гір. Аж у Болехові в 1915 р. ми пізналися, а в Тудинці над Стрипою подружили. Він мав уже тоді в своїй теці багато рисунків і малюнків та сотки фотографій зі стеж і окопів. Перед війною студіював малярство у польського баталіста Батовського і сам захопився баталістикою. Його улюблені теми: коні, кіннота, артилерія, обози. В Тудинці ілюстрував журнал „Бомба", що вийшов в однім примірнику. Пригадую собі дві ілюстрації: Отаман Гриць Коссак збудився, перед ним дух Шевченка і Шевченко каже: „Дуже Вас перепрошую, пане полк., чи отамане, помилявсь я, як пророчив, що не встануть вже гетьмани!" А друга: Подарований мадярським Графом К-мтові УСС жеребець дивиться на Новіну-Розлуцького (а той у подертих чоботях з широчезними холявами) і каже: „Poznac pana po cholewach".
Багато-багато рисунків і малюнків створив Іванець за час першої світової війни. Майже все те пропало. По війні студіював право і мистецтво в Празі, а вернувшись до Львова, посвятився всеціло малярству. Виїхав на еміграцію і в 1944 р. вернувся з Відня до Кракова. Там його поляки арештували і в арешті доконали. Здається, тому, що за другої світової війни працював у музеї ім. Оссолінських у Львові.
Декілька його творів є в країнах еміграції. Але це тільки сота частина його творчости.

Пор. ТЕОФІЛЬ МОЙСЕЙОВИЧ

До „Артистичної Горстки" належав теж і підх. Теофіль Мойсейович, що був крім І. Іванця, офіціяльним фотографом полку. Багато знімок, що залишилися в архівах, багато, що були репродуковані в різних виданнях — робив він. Жив з нами в Тудинці на одній квартирі і вносив дуже багато щирого і сердечного гумору в сіре життя під фронтом. Любив співати тільки одну пісню, і коли її десь почую, стає перед моїми очима чорнявий вродливець — Мойсейович. „Фільку, заспівай щось!" — провокував його хтось із нас. „Дай мені спокій. Маю клопіт з апаратом, щось недобре цикає". „Не гризися. Є претекст поїхати до Львова". „Знаменита ідея!" — і вже весело пройшовся по хаті і вже заспівав: „Ой, як тужить тая каня за водою, так я тужу, так я плачу за тобою".. . Інших пісень я від нього не чув.
Дуже рідко бувають у нас люди, що постійно вносять добрий настрій і вміють направляти злий. Одним з таких був Мойсейович.
В чотирокутнику смерти, взимі 1919 р. захворів на тиф і помер у Вінниці. Там і похований.
Може десь час-від-часу хоч вітер заспіває над його запалим гробом: „Ой, як тужить тая каня за водою"...

Сотн. МИРОН ЛУЦЬКИЙ

Одного дня, взимі 1916 р., зайшов на нашу квартиру в Тудинці над Стрипою австрійський офіцер з 41 полку (Чернівці, жовті вилоги). Представився: Мирон Луцький. Його полк був перекинений хвилево над Стрипу, а він вступив до Тудинки, подивитися — як казав — на українську частину. Довго сидів з нами, усім цікавився, слухав стрілецьких пісень, швидко їх навчився і співав разом з нами своїм гарним тенором. Приємно перевели ми час і щиро прощали милого гостя.
Після того не бачив я його і не чував про нього аж до листопада 1918 р. Коли не вдався наступ з Перзенківки на Головний двірець у Львові, наш курінь відійшов на переорганізацію до Старого Села. Там я зустрівся знову з Мироном Луцьким. Тоді він був поручником, а на грудях у нього світилося одно з найвищих старшинських відзначень, т. зв. Кроненорден. Луцький перебрав команду куреня і помаршував з куренем до Львова. Після опущення Львова був шефом штабу „Групи Схід", а пізніше Бриґади УСС. Перебув цілу українську війну на фронті. В польському полоні в Тухолі, на Помор'ї був внутрішнім командантом полонених УГА. З полону вернувся до маєтку батька, до Янчина біля Перемишлян.
Неодну гарну хвилину провів я в хаті Луцьких. Неодин гарний спомин лишився мені з тих часів. Полювали ми в Янчині і Яблонові, співали ловецькі і стрілецькі пісні, жалували за минулим і мріяли про майбутнє.
В 1939 р. Мирон Луцький вийшов на еміґрацію, вкінці опинився в Торонті і в 1962 р. помер. Відійшов люблений і шанований за воєнні і громадські заслуги і за рідкі товариські прикмети.

Пор. ЙОСИП ТЕЛІЩАК

Серед моїх добрих знайомих займає одно з перших місць Йосип, а як тоді і потім ще довго-довго писалося і казалося — Осип Теліщак. Не тому має одно з перших місць, що я з ним спеціяльно добре жив, а тому, що його не можна було не любити. Ввічливий, готовий все прийти з поміччю, веселий і єдиний до товариства. Належав до штабу полку, разом з адьютантом, чет. Василем Панчаком, хор. Євгеном Ясеницьким і підхор. Павлом Теодоровичем, „шефом" полкової жандармерії. Командантові полку Грицеві Коссакові дуже часто сідала муха на ніс — Теліщак знаменито вмів ті мухи зганяти. Анекдотами, а то й різними витівками. В Тудинці над Стрипою, де ми ближче запізналися, було розмірно спокійно, то й товариське життя плило досить рвучко. На Новий Рік зібралося в Команді полку більше товариство. Під кінець вечері Теліщак витягнув коробку т. зв. „помадок", усі аж ахнули. Отаман взяв перший, хтось там другий, а я поспішився на третього. А після мене розхопили і по дві навіть. Отаманові припав камінчик в шоколяді, а мені кусень цибулі.
Ходили ми разом вперед і назад, але де б ми не спинились — Теліщак закохувався зараз у якійсь дівчині, а то й у двох. Про це свідчить стрілецька пісня: „Як з Бережан до кадри"...
Не минув його третій ворог наших визвольних змагань. Взимі 1919 на 1920 р. захворів у Чотирикутнику Смерти на тиф і помер у лічниці в Жмеринці.
Коли друзі приїхали його поховати, то мусіли розкинути кількадесят вояцьких трупів, заки його знайшли ...
Кладу отих кілька слів на запалу його могилку.

Пор. СТЕПАН НАВРОЦЬКИЙ

Довідався я про нього вліті 1915 р. над Гнилою Липою. Навроцький був приділений до Команди австрійської бриґади як вістовий полку УСС. Сидів у землянці телефонічної централі бриґади і саме тоді вдарила ґраната в землянку та повбивала всіх трьох вояків, що там тоді були. Так принаймні сконстатували санітари. Але, коли копали гріб для Навроцького, він застогнав. Забрали його з-над ями і відвезли до шпиталю. Там він довго мучився (мав 29 ран), але вийшов. І потім не тільки був добрим вишкільним старшиною, але й мав ще охоту та енергію вчитися ранками і вечорами право. Жили ми в Вишколі УСС близько себе, а деколи й на одній квартирі. Про свою жахливу пригоду не любив розповідати, але одного разу пожалувався мені, що через те поранення покинула його дівчина. Ця скарга залишилась як відгомін у стрілецькій пісні: „Пиймо друзі, грай музико, нам вже все одно, бо на світі лиш правдиве музика й вино".
З війни щасливо вернувся в Галичину, став адвокатом у Перемишлі і був дуже активним громадським діячем.
Помер у Вінніпегу, Канада.

Пор. ЙОСИП ЯРЕМОВИЧ

Пам'ятаю його ще зі Страбичева на Закарпатті, в початках вересня 1914 р. Впадав в око не тільки гарною поставою і вродливим обличчям, але й убранням. Заки перебрався в військовий мундир, ходив у пластовім однострою. Швидко став командантом чоти і швидко авансував. Відважний вояк, дуже добрий старшина, твердий у службі, м'який і ніжний у приватному житті. Пройшов увесь стрілецький бойовий шлях від Карпат аж до Серета. В 1917 році, під Куропатниками біля Бережан, ми зжилися ближче. Коли весняний місяць плив понад яром Ценівки, ми не раз довго балакали про різне. Оповідав мені про дівчину-львов'янку і мріяв, як то він поїде на відпустку і як врешті розкаже дівчині про те, що в серці віддавна носить. Не довелось ні поїхати, ні розказати. Згинув у 1917 р. під Конюхами.
Лишилася про нього славна пам'ять і стрілецька пісня „Накрила нічка".
Був ентузіястом Пласту і плянував після війни присвятити багато праці його розбудові.
Дивно, що ніодин пластовий гурток ні в краю не носив, ні тепер не носить його імени.
Йосип Яремович варта того, і як вояк і як пластун.

Сотн. БОГДАН БІЛИНКЕВИЧ

Прийшов до УСС у перших днях листопада 1918 р. Служив за Австрії у Коломийськім полку (не пригадую собі — в 24 чи 80), був весь час на фронті і дійшов до ранґи поручника. Під час боїв у Львові був командантом Цитаделі і держав ту важну позицію аж до виходу українських військ з міста. При облозі Львова став командантом другого куреня УСС і відбув з ним майже цілу українську кампанію. Відважний і добрий старшина, держав зразкову дисципліну, любив стрільців, і стрільці його любили, хоч заєдно нарікав на військо. В найгірших ситуаціях не тратив холодної крови і гумору. Одно: все чомусь спішився. „Білю! Де летиш?" „Мушу". „Чому мусиш?" „Маю одну дуже важну справу". Ніхто не знав яку і — здається — він теж. А ще мав цікаву привичку: Щодня, окопи не окопи, стрілянина не стрілянина — голився. „Білю! Пощо ти такий елеґант робишся? Гранати б'ють, а він голиться!" „То вважаєш, на те, щоб і по смерті гарно виглядати!"
Після війни студіював у Празі право і брав живу участь у студентському житті. Вернувшись у Галичину був адвокатським конціпіентом, а теж працював у промислі (мав фабричку муштарди).
Еміграцію переживав у Німеччині. І там його постигла ненадійна смерть у 1963 р.
Шість років на фронті, не щадив себе, тисячі разів смерть заглядала йому в очі — з усмішкою дивився на неї, аж у Німеччині наслала на нього автобус і вкоротила його життя.
Оповідав сотн. Любомир Макарушка, що того дня Білинкевич був у нього і не хотів переночувати. Спішився ...

_________________

Розснувалися спомини, як нитка з клубка, скорочую їх, щоб не томити читача і не забирати місця. Ще хотілося б неодного і неодне згадати. І підхор. Павла Теодоровича, що помер десь на Білій Русі, і пор. Євгена Ясеницького, що загинув у Кожухові під Москвою, і чет. Ігоря Федева, що помер у Монтреалі, і чет. Василя Мицика, вбитого Гестапом у Варшаві, і рідного брата, хор. Богдана Купчинського, що згинув від рідної кулі, після політичної дискусії, в ріднім селі, і тіточних братів: чет. Віктора Підсонського, що помер десь на Буковині, і чет. Віктора Тарнавського, що загинув у Кожухові, і врешті стрільця Евгена Підсонського, що був ранений і добитий поляками під Львовом.
Нехай хоч сьогоднішня згадка полетить на їх гроби ...