ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 19 травня 2009 р.

Початки Січових Стрільців

Дмитро Герчанівський

Перша думка, що насувалася на вістку про упадок царату і революцію в Росії в березні 1917 року, це був неминучий розпад цієї деспотичної імперії на окремі національні самостійні держави, серед яких Україна займе передове місце. А з цього висновок, що й полоненим українцям по російських таборах треба себе зберегти і якось приготовитись, щоб бути хосенним для свого народу в таку історичну пору. Пишу «якось», бо годі було, особливо полоненим, на початку революції передбачити дальший розвиток подій. Одне було певне, що свідоміші полонені скоро почнуть втікати в Україну. Полонені українці в домі «Челюканова один» в Дубовці біля Царицина, навіть оподаткувалися на коло 50 рублів у місяць — для допомоги бодай двом-трьом таборам на організаційні потреби; вони сподівалися, що як тільки створиться уряд України, то може вдасться перевезти всіх полонених українців в Україну, чи поступити в українську армію, або з полонених створити окрему військову частину.
І дім «Челюканова один» затіснив зв'язок з полоненим старшиною Євгеном Коновальцем в таборі на «Даргорі» в Царицині. Зв'язковим в домі «Челюканова один» був Михайло Матчак. Одночасно він був і «репортером» в тому домі, дбав про часописи й часто читав їх уголос і пояснював на ставлені запити.
У цьому домі були: УСС — Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський, а десь чи не в квітні прибув Іван Чмола; крім них були й: Михайло Дорошенко (літом утопився у Волзі в часі купання і був похований на цвинтарі Дубовки), Іван Андрух, Дмитро Герчанівський, Михайло Матчак, Микола Загаєвич, Федь Микуляк, Петро Пасіка, Роман Рондяк, Михайло Савчин. Був ще Степан Козак, який, як дехто твердить, був теж УСС.
Українці з інших австрійських частин: лейтенанти — Петро Вовк, Лев Гаванський, Ілля Кук і Н. Левицький. «Фенрихи», «кадети», «кадетаспіранти»: Дмитро Бурко, Роман Колтунюк, Корнило Кушнірук, Н. Михаськів, Н. Стецьків. Чехи: сотник Дворжак і «фенрих» Н. Коваржік. Поляків — 5 або 7 старшин. Було ще 6 старшинських джур (4 українці, 1 чех і 1 поляк).
Тоді, як революція в Росії прибирала на силі і жорстокості, в Україні, по перших маніфестаціях з приводу упадку царату, починалася організаційна праця в рамах можливостей. А як тільки була вже створена Українська Центральна Рада, полонені (Дубовка - Царицин) внесли просьбу — перевести всіх українців полонених в Україну до розпорядження Центральної Ради, або й дозволу на формування з них окремих військових частин — до її розпорядження. Відповіді не було. Тим часом полонених українців все прибувало в Україну, зокрема до Києва. Тут створився при Центральній Раді «Комітет допомоги жертвам війни», який і помагав прибуваючим влаштуватись, дістати працю. Комітет складався із видатних громадських і культурних діячів Галичини.
В липні 1917 р. виїхав з Царицина до Києва Євген Коновалець. Він стрінув там багато своїх знайомих з Галичини, знайшов серед них прихильників думки про створення військової частини з полонених і під фірмою Галицько-Буковинського Комітету допомоги жертвам війни, було виготовлене і вручене відповідне письмо у цій справі на руки Генерального Секретаря Військових Справ Центральної Ради — Симона Петлюри. Хоч Петлюра поставився прихильно до цих старань на дозвіл формувати військову частину з полонених українців, то прийшлося ще довго ждати на пригожі обставини для їх вирішення. Коновалець вернувся до Царицина, щоб не протягнути відпустки. Передав в Дубовку зібрані відомості й привезені часописи. У вересні втік з Дубовки до Києва Іван Чмола, а з Царицина — Євген Коновалець. У жовтні, протестаційне віче галичан і буковинців у Києві проти політики Австрії супроти Галичини, через аклямацію прийняло промову Є. Коновальця про потребу створення військових частин з полонених українців для боротьби проти Австрії та за прилучення західньо-українських земель до України.
І хоч Центральна Рада мала вже звідомлення своїх висланників також про полонених українців-галичан у Дарниці (В. Кедровський: «Українські Січові Стрільці в Дарницькому таборі» гл. «Свобода» з 21 травня 1965, ч. 95), то щойно після упадку Тимчасового Уряду в Петрограді, 12 листопада 1917 р. наспіла до Галицько-Буковинського Комітету письмова згода Генерального Секретаріяту Військових Справ Української Центральної Ради на формування окремих військових частин з полонених українців австрійської армії. Наступного дня, в київській газеті «Нова Рада» з 13 листопада, ч. 203 була надрукована відозва із закликом зголошуватись добровольцям. Відозву підписали: Іван Лизанівський, Євген Коновалець, Іван Чмола, Федір Черник, Роман Дашкевич, Микола Низькоклон і Григорій Лисенко.
Цій майбутній частині надано назву: «Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців». 18 листопада 1917 року, з доручення Комітету виїхав до Дарниці Р. Дашкевич (відомий у Львові з-перед війни як добрий організатор) і наступного дня привіз звідти до Києва 22 добровольців, котрих приміщено при вул. Пирогівській ч. 9. Це був початок пізнішого Корпусу Січових Стрільців.
На першого командира цього Галицько-Буковинського Куреня був призначений Генеральним Секретарем Військових Справ поручник російської армії Олександер Лисенко. Та він виконував ще й інші доручення Центральної Ради, то й у курені бував рідко, Тим часом добровольців прибувало до куреня все більше й більше, а між ними попадали й одиниці, які вже підпали впливам революційної демагогії й утруднювали працю комендантів сотень, спонукуючи легковірних покидати курінь. Все ж, швидко була зформована перша сотня під командою Федора Черника, яка в днях 25 грудня 1917 — 6 січня 1918 рр. вже брала, участь у виправі куреня полку ім. гетьмана Петра Дорошенка проти бешкетуючих ватаг в районі Бахмача. Формувалася вже й друга сотня під командою Івана Чмоли.
Формування цього куреня базувалося на принципах, прийнятих Всеукраїнською Радою Військових Депутатів для «україномовних» частин, та які мали на увазі «здобутки революції», «демократизували» військо, вводили виборність командного складу, давали стрілецтву контролю над діяльністю цього останнього й могли його легко змінити. Це принцип т. зв. «виборного начала». Так отже, крім призначеного владою командира куреня, була там обрана «Стрілецька Рада»: голова —-Роман Дашкевич, заступник голови — Михайло Курах, секретар – Богдан Литвин, і члени — Осип Вудкевич, Семен Кушнір, Михайло Олійник та Іван Вирвич. Ні командир куреня, ні ця Стрілецька Рада, не шукали способу уведення в курені радикальних змін, щоб, мовляв, не виламуватися із загально прийнятого ладу по інших частинах, побоюючись ще й гірших наслідків, ніж впливи здеморалізованих одиниць в курені, що їх вони уважали переходовим явищем. Але сталося так, що призначений владою новий командир куреня, б. сотн. УСС Василь Дідушок (на місце відкликаного Центральною Радою О. Лисенка) мусів уступити на рішуче домагання стрільців, які знали його з УСС. Це був доказ, що впливи революції мусять таки «перешуміти» у вояків старих режимів.
Стрілецька Рада, особливо її голова, оба коменданти сотень, чет і свідоміші стрільці поборювали великі труднощі, щоб стрільців накормити, одягнути, роздобути для них зброю, та й якось вдержати в руках. Дошкульно відчувався брак відповідних старшин і підстаршин.
У тому часі Україна була вже в дуже тяжкому положенні. ЇЇ заливала повінь солдатів, які покинули фронт, розсівали демагогічні гасла і самі були до скрайності здеморалізовані. В Україні шукали захисту москалі-багатії, урядовці, офіцери. Тисячами стягалися сюди за хлібом москалі. Усі «єдинонеділимці», чужі й свої, від монархістів до большевиків, вели посилену пропаганду проти самої ідеї самостійности України навіть в розумінні 1-го, а не то вже ІІІ-го Універсалу Української Центральної Ради. Осмішуючи й гостро атакуючи цю останню, Генеральних Секретарів та всяку українську владу в краю, баламутили населення найрізноріднішими революційними гаслами, щоб ізолювати цю владу від народніх мас, як владу «буржуазну», а самостійницько-державницькі стремління українців засуджували як «контрреволюцію», щоб Україну скоріше втягнути у вир революції за плянами з Петрограду. Йшла плянова кампанія, щоб довести до повного здеморалізування і розпаду українських військових частин.
В кінці грудня 1917 року війська «Червоної Гвардії» під верховним командуванням Антонова-Овсєєнка захопили Харків, 10 січня осягнули перемогу над українськими частинами Катеринослава та почали просуватись в Україну. «Самоукраїнізовані» частини, що виказали стільки організаційного хисту, енергії, бажання і сміливости захищати свою державу та її владу, тепер зневірювалися, деякі з докорами на адресу Центральної Ради покидали свої ряди та йшли домів, інші — помагали військам ворога. Для захисту батьківщини зорганізувалося «Вільне Козацтво», гайдамацькі формації, студентство й рештки нездеморалізованих і незнеохочених «самоукраїнізованих» частин. Центральний Комітет Російської Комуністичної Партії і Совєт Народних Комісарів рішили чимшвидше силою заволодіти Українською Народною Республікою й закінчити війну з середньоєвропейськими державами.
Готувалась і Українська Центральна Рада до заключення сепаратного миру з тими ж середньоєвропейськими державами і 12 січня 1918 року її представники прибули в тій цілі до Берестя Литовського.
Серед таких обставин, над раном 13 січня 1918 року, до Києва прибули полонені старшини з Дубовки (з дому «Челюканова один») Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Микола Загаєвич, Михайло Матчак, Дмитро Герчанівський, Федь Микуляк, Петро Пасіка, Степан Козак і Дмитро Бурко, та зголосилися в команді Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців при вул. Пирогівській ч. 9, де й були прийняті у стан куреня, як рядовики, на виразне їхнє бажання.
Прибулих зустріли: командир куреня Євген Коновалець (що обняв те становище після відходу сотн. Василя Дідушка), Іван Чмола, Федір Черник, Андрій Домарадський, Гриць Гладкий і Василь Семець. Вони подрібно інформували прибулих про загальне положення в краю, в Києві та зокрема в свойому курені. А все зводилось до висновку про невідкладно-пильну потребу ревізії дотеперішньої плятформи і збереження дисципліни в курені, щоб він, скорше чи пізніше, не пішов слідами здеморалізованих частин, щоб не пішли марно всі плянування й праця над його формуванням. Щоб обговорити пов'язані з цим питання і намітити проект пляну праці, за почином Чмоли, Черника і Коновальця, згадані вище інформатори почали зараз наступного дня розмови з прибулими з Дубовки. Ті розмови продовжувалися кілька днів з таким вислідом: Всі однозгідно заявилися проти «виборчого начала» й «рад» в курені, та за вдержання строгої військової дисципліни, але не під загрозою кар, а суворої самодисципліни, за вдержанням відповідальности перед зверхниками, а не перед підчиненими. Самодисципліна має випливати із розуміння, що в Україні йде тепер боротьба в першу чергу за національно-політичне визволення і державну незалежність Української Народної Республіки, в складі всіх українських земель; що Україні потрібна духово сильна, морально здорова армія, відпорна на ворожу пропаганду, однородно вишколена для оборони й закріплення волі всього українського народу, а не котроїсь одної партії чи групи, для оборони з волі народу встановленої влади без впливу війська чи іншої накиненої йому сили; для збереження ненарушности границь України проти зазіхань ішних. Організуючи частини Січових Стрільців, триматись засади — «якість перед кількістю», — бо не байдужний, «тресований» на зразок чужих нам займанницьких армій, а свідомий труднощів, невигод, потреб краю і своїх обов'язків громадянин-вояк потрібний Україні під сучасну пору і на майбутнє. Український вояк в нашому розумінні і в нашій формації, це –
не платний найманець, і тому рішено кар'єристам відмовляти «притулку» в наших частинах. Достоїнство Січового Стрільця, як українського вояка, повинно бути вдержане на найвищому рівні. Військову службу Україні в нашій формації, починаємо від рядовика, з увагою, в міру потреб і можливости, на давніші військові ступні, бойовий досвід та інші моральні і командні прикмети. Ні тепер, ні відтак, не носити бойових відзначень займанницьких армій (російської, австрійської та їм союзних). Кари в курені: звернення уваги, докір, догана, догана з упімненням, видалення з рядів Січових Стрільців, а в дуже тяжких випадках і гостріші кари по думці існуючих законів. В такому напрямі вести освідомлюючу працю. Старшина в усьому приклад.
Що ж торкається теперішньої «Стрілецької Ради», то коли б її з тактичних мотивів і залишити, то треба переорганізувати її й затримати як дорадчий орган Команди Січових Стрільців у справах загальних, чи теж особливішого значення. В її склад впровадити тепер командирів сотень, а в міру розросту формації, замість них, командирів вищих одиниць. Команда формації може покликати теж і інших старшин, а в разі потреби, то й збір більшого числа старшин для вислухання їхньої думки. Всі поради й пропозиції вирішує Командир Січових Стрільців без ніякого голосування.
Євген Коновалець був вдоволений з ходу й висліду цих розмов. Він заповів скликання зборів усього куреня та попередив, що так з'ясовані принципи реорганізації куреня стрінуться напевне на зборах з опозицією, яка вимагатиме пояснень, але й покладав надію на кінцевий успіх, бо назагал, як казав, у курені високоідейні люди, і радив мати це на увазі.
Ці заповіджені збори всього куреня скликала «Стрілецька Рада» на день 19 січня 1918 року, з такою програмою нарад: З'ясування загальної ситуації в Україні (військова агресія Совнаркому), завдання куреня та реорганізація «Стрілецької Ради» у зв'язку з постановою Центральної Ради про демобілізацію армії, творення міліції.
На цих зборах, при участі коло 600 чоловік, тема військової дисципліни, «демократизації» війська, виборність командного складу і «рад» були подрібно обговорені і пояснювані по думці наведених вгорі організаційних принципів, заки врешті з тими поясненнями прийнято їх великою більшістю голосів. Більшістю голосів прийнято теж внесок — дотеперішню «Стрілецьку Раду» замінити новою «Стрілецькою Радою», зложеною з командирів сотень, як дорадчий орган Команди куреня (по думці вищенаведених організаційних принципів). Прийняті зборами організаційні принципи нова «Стрілецька Рада» доповнила постановою — вимагати від поступаючого в курінь добровольця підписання заяви щодо готовости боротись і проти Австрії, а Команда куреня ввела всі ті принципи як обов'язуючі в курені від дня 19 січня 1918 року.
На цих же зборах змінено теж дотеперішню назву куреня на: «Перший Курінь Січових Стрільців». Мотиви цього: вийти поза рами окупаційного поділу українських земель і поповняти формацію Січових Стрільців добровольцями українцями з українаьких і з-поза українських земель.
На цих же зборах переобрано Євгена Коновальця на командира куреня, Андрія Мельника обрано на помічника командира куреня, в чинності якого входили справи організаційно-технічні й оперативні, а на адьютанта був обраний Михайло Матчак.
Командирами сотень тоді стали: 1-ої — Роман Сушко, 2-ої — Іван Чмола, Скорострільної — Федір Черник, Запасної — Василь Кучабський, командиром гарматньої батерії — Роман Дашкевич (покищо було зголошених 12 гарматчиків). Командири сотень дібрали собі на цих же зборах командирів чот.
Господарем куреня залишив Є. Коновалець Івана Данькова, дотеперішнього господаря Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців; начальником курінної канцелярії назначив Гриця Гладкого; помічником коменданта Запасної Сотні назначив Є. Коновалець — Дмитра Герчанівського.
На першій нараді новообраної Команди куреня з командирами сотень (нова «Стрілецька Рада»), покладено освідомну працю і перешколювання стрільців на командирів сотень і чот, які вже були зформовані. Запасна сотня мала приготовляти кадри старшин і підстаршин та формувати нові сотні. Вишкіл піхотний для всіх, заки знайдуться фахівці до інших родів зброї. В курені не буде вимовного голосного здоровлення старшин, як це було в російській армії.
Всі в курені знали вже трохи Євгена Коновальця, як свого командира, хоч короткий час перед зборами 19 січня, Мельника знали лиш УСС-ці. Він високого росту, поставний, репрезентативний, спокійний, акуратний, добрий військовий організатор, бойовий старшина, дбайливий за підкомандних, улюблений командир сотні Українських Січових Стрільців. І якраз цей підбір нової Команди Куреня — Коновалець - Мельник, — показався відтак щасливим за ввесь час існування формації Січових Стрільців, серед котрої і з котрою вони тісно злилися в гармонійній співпраці, якою всевіддано, невідхильно від раз обраного напрямку, чесно і безпретенсійно служили Україні в часі революції і відродження української державности, в добі війни з агресорами, в добі боротьби з окупантами.
Ті, що з різних причин ніяк не могли примиритись з рішеннями зборів куреня в дні 19 січня, залишили курінь зараз наступного дня по зборах (їх було тоді 83 чоловіки). А погрожувало навіть таке, що Шевченківський полк був готовий заарештувати всіх «контрреволюційних» старшин, з Коновальцем включно, тільки Роман Дашкевич відрадив охочих зробити це. Про це оповідав авторові цих рядків Михайло Курах, але вже десь у квітні 1918 року в Києві.
Українська Центральна Рада дебатувала над текстом свого Четвертого Універсалу, який і видала з датою 22 січня 1918 року, проголосивши ним Українську Народну Республіку — самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.
Тим часом «Червона Гвардія» під командуванням М. Муравйова рушила на Кременчук, Полтаву і Київ. їх стримували українські військові частини слабих місцевих залог, яким пакостили на задах збройні ворохобні. Для стримування ворога від півночі відійшов із Києва збірний курінь (Юнацька Школа, Студентський відділ), а від сходу — курінь Гайдамацького Коша Слобідської України під командою отамана цього Коша — Симона Петлюри, а з ним перша сотня Січових Стрільців (179 бойовиків) під командою сотника Романа Сушка. Та в Києві вибухло старанно підготоване большевицьке повстання.
29 січня у Києві лунала вже стрілянина. Курінний Є. Коновалець скликав старшин на нараду, на якій з'ясував загальну ситуацію в місті приблизно так: большевики намагаються захопити Київ у свої руки, перешкодити підписанню сепаратного миру України з середньоеворпейськими державами та визнання ними фактично і правно незалежности України, облегшити військам Муравйова окупацію щойно проголошеної Четвертим Універсалом Української Народної Республіки. Найбільш трагічне в тому, це «невтралітет» більшості українських військових частин, з яких декотрі вже дають збройну поміч большевикам. Ми мусимо всіми силами охоронити Центральну Раду, як виразника влади Української Народної Республіки, опанувати середмістя і Поділ, зв'язатися й допомогти Чорним і Червоним Гайдамакам, Вільному Козацтву й іншим частинам, стиснути і зліквідувати скупчення ворога на Печерську. Ворога стерегтись теж і з вікон будинків. Проти нас кинуто гасло: «Бий Австріяків-Мадяр!». Команда куреня залишається на місці (тобто у своїй казармі), куди присилати необхідні ситуаційні звідомлення, скеровувати ранених, доставляти вбитих. — Він говорив коротко, але так переконливо, що Черник не стримався, та так і «випалив»: «Згинемо з честю, згинемо смертю спартанців, а не дамо пропасти ідеї незалежности України». Командир куреня Є. Коновалець наказав зараз по цій нараді вступити в бій з ворогом на вулицях Києва.
Чмола і Черник дістали від помічника к-ра куреня — А. Мельника, бойові накази, Кучабському доручено оборону казарми (від 18 січня Духовна Семінарія при Вознесенському Спуску над Подолом).
Бої Січових Стрільців з большевицькими повстанцями в Києві й поза ним в січні-лютому 1918 року, описані в нарисі історії Січових Стрільців «Золоті Ворота» й годі їх тут переповідати. Але годиться згадати з пошаною, що в рядах Січових Стрільців на Андреївському Спуску, Трьохсвятительській вул. і на Подолі, зі зброєю в руках воювали й кілька студенток українок (на жаль, їх прізвища забулися).
Для історичної правди треба завважити, що большевицькі «банди», як їх дехто називає, билися завзято; а було між ними й чимало російських офіцерів.
Січові Стрільці таки відбили від большевиків середмістя Києва, зв'язалися з частинами Вільного Козацтва та іншими дрібними частинами в районі Міської Думи — Інститутської вул., допомогли перервати зв'язок большевицьких боєвих груп Поділ-Печерськ, чим скріпили бойовий відтинок українських дрібних частин на Печерську. Січові Стрільці опанували Поділ, в Броварах обезброїли сильний Наливайківський полк, допомогли збірному куреневі під командою отам. С. Петлюри здобути обі Слобідки і таким чином пробитися до Києва, повести наступ на замкнених в Арсеналі большевиків і змусити їх піддатися. Січові Стрільці охоронили в Києві Центральну Раду від небезпеки, що їй грозила від большевиків, і цим причинилися до уможливлення її делегації в Бересті Литовському підписати мировий договір.
Українські Січові Стрільці (УСС) були першою нашою військовою частиною, що вже у 1914 році мали свої власні військові підручники. Дещо із цього з деякими змінами введено й у початках формування Січових Стрільців. Наприклад: стрілець — а не козак, як це було в усіх інших тогочасних військових частинах в Україні (згідно з наказом); кріс — а не рушниця, скоростріл, і т. д. У першому Курені СС, хоч неофіційно, але введено військові ступені: ройовий, десятник, старший десятник, бунчужний — це для підстаршин; а для старшин: четар, поручник, сотник, курінний (нераз з додатком «отаман»), відтак — підполковник і полковник. Зверхник звертався до підчиненого через «пане», «ви», або «товаришу»; підчинений до зверхника через «пане»; рівнорядні між собою — «товаришу», або через «ти»; і т. д. Муштра, хоч на неї не було часу у Першому Курені СС, але з командою знайомлено старшин і стрільців не-УСС, хоч зі змінами, що їх увів В. Кучабський. Зразок однострою виготовив Іван Чмола — зі «щитиками» і буквами СС на них, щитики темносиньої краски для піхоти, жовтої для кінноти, червоної для артилерії. Відзнаки військових ступенів заведено пізніше.
Бойові дії Січових Стрільців у січні - лютому 1918 року зробили з Першого Куреня Січових Стрільців передову і зразкову на той час частину українського війська. Вернувшись з-під Сарн назад у Київ 1 березня 1918 року, Січові Стрільці започаткували свій новий організаційно-вишкільний етап і розріст у Перший полк Січових Стрільців, зберігаючи пильно засвоєні організаційні принципи, що лягли в основу з днем 19 січня 1918 року й були доповнені набутим досвідом за той час.
Якщо ще у перших двох-трьох днях боїв у Києві були у декого деякі сумніви, чи нова Команда Куреня й взагалі новоприбулі в курінь старшини дадуть собі раду і зуміють серед тодішніх обставин ліпше повести курінь, ніж це було перед зборами куреня в дні 19 січня 1918 року, або як комусь було важко уявити собі в тому часі строгу дисципліну у війську без «капральства», а «демократизацію» без «виборного начала», то вже в лютому кожний про це переконався. Недовірки переконалися, що в Курені Січових Стрільців з'єднано гармонійно ідею та добрий провід, або — як дехто каже — серце і розум.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації