Українське Вільне Козацтво

Ю. Тамарський

Українське Вільне Козацтво, як творчий вияв стихійного національного відродження, відновилося в 1917 році в Україні спонтанно. Ідея вільної і незалежної України не була твором українських романтиків в часи революції 1917 року, а була витвором і наслідком національного визвольного руху, коріння якого знаходимо в глибокій українській історії.
Стихійний рух Вільного Козацтва виник весною 1917 року в Звенигородському повіті на Київщині і потім поширився в околицях Черкас, Білої Церкви, Умані, Канева, Остра, Ніжина, Катеринослава, Борзни й у самім Києві, де під проводом інженера Михайла Ковенка було зформовано 16 куренів Вільного Козацтва, які складалися переважно з робітничої молоді, студентів та середньошкільників. Вільне Козацтво було організоване і настав рішучий час остаточно та назавжди звільнитися від московського панування.
Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради легалізував Вільне Козацтво в суспільно-державній структурі України, як організацію національну народоправну, з правом на військові територіяльні формації з військовими та міліційними завданнями. Був утворений Департамент Вільного Козацтва в Генеральному Секретаріаті Внутрішніх Справ з адміністративно-територіальним поділом та підпорядкуванням військових відділів Вільного Козацтва загальній українській військовій владі.
На початку січня 1918 року справи Вільного Козацтва були передані до Генерального Секретаріату Військових Справ.
У збройній боротьбі за відроджену Українську Державу — Українську Народну Республіку, Вільне Козацтво виконало взяті на себе зобов'язання. Докази цього є вписані і до Історії України 1917-1923 рр. та до Історії Українського Війська.
В Історії України 1917-1923 рр. (том перший) проф. Дмитро Дорошенко пише:
(стор, 221) — "...большевики готують Українській Народній Республіці удар в спину, вони скупчують своє військо на Волині, в Гомелі і Брянську, щоб іти походом на Україну. Отже український уряд мусів ужити своїх заходів для оборони і закликати на поміч армії Вільне Козацтво"
(279) — "...В критичний момент довелося шукати опори не у сердюцьких полках з голосними іменами гетьманів та національних діячів, а в добровольчих формаціях, перш за все у Вільному Козацтві"
(281) — „...вночі з 15 на 16 січня (старого ст.) сталися в Києві важні події: полк Сагайдачного станув на підмогу большевиків і захопив Арсенал. Вільне Козацтво окружило Арсенал, почалася стрілянина"
(285) — „...Щоб рятувати Київ, загрожений повстанням, довелося викликати до Києва відділ С. Петлюри. ... в ніч з 3 на 4 лютого спільними силами Вільних Козаків і Слобідського Коша здобуто штурмом Арсенал"
(283) — ,,...Команда рішила обороняти ст. Крути. Всього було юнкерів, студентів і гімназистів 250 чоловік та 100 гайдамаків і Вільних Козаків"
(372) — "...Коли в Києві було одержано ультиматут Ради Народних Комісарів, ген. секр. С. Петлюра, за порозумінням з радою Вільного Козацтва, наказав перевести мобілізацію Вільних Козаків, які мали ставати залогами по містах і важніших залізничних станціях".
Після державного перевороту й установлення Гетьманства, всі вільнокозацькі організації були скасовані й оголошені недійсними, також і довідки, видані за ними. Скасувавши й розформувавши Вільне Козацтво, Гетьман Павло Скоропадський сам позбавив себе права іменуватися Військовим Отаманом Вільного Козацтва в Чигирині (16-20 жовтня 1917 р.). Як Військовий Отаман Вільного Козацтва генерал Павло Скоропадський, на жаль, не виправдав свого високого й відповідального звання та положення у Вільному Козацтві, зокрема під час вибуху большевицького повстання в Києві, в січні 1918 року, коли підлеглі йому Вільні Козаки кривавилися у вуличних боях проти большевиків без належного військового фахового керівництва. Про цей період діяльности ген. Павла Скоропадського проф. Дмитро Дорошенко в Історії України 1917-1923 рр., Том другий, стор 28, пише:
,,...15 січня 1918 року в Києві вибухло большевицьке повстання. Тільки Вільне Козацтво виступило в обороні українського уряду, а всі інші військові частини, що були в Києві, або оповістили „нейтралітет", або просто перейшли на бік большевиків. Пробувши кілька днів у Києві, де йшли вуличні бої, П. П. Скоропадський покинув місто і удався пішки до Білої Церкви, щоб спробувати там набрати сил для оборони Києва. Але в Білій Церкві теж уже наступив розклад, большевицькі елементи брали гору й нічого тут зробити було не можна. Тоді П. П. Скоропадський подався до Звенигородки, осередку вільно-козацького руху... Побачивши, що й тут не можна зібрати покищо ніякої збройної сили, П. П. Скоропадський пустився назад в тяжку й небезпечну путь до Києва, щоб там узяти участь в боях... він добрався таки до Києва, але в Києві вже були большевики, і тут П. П. Скоропадському довелося переховуватися, аж доки не прийшли німці".
Фактом є те, що Звенигородщина проводила запеклі бої з большевиками й лишилася нездобутою твердинею аж до повороту української влади, в той час, як Військовий Отаман всього Вільного Козацтва ген. Павло Скоропадський переховувався в зайнятому большевиками Києві, аж доки не прийшли німці. Про цей період діяльности Вільного Козацтва на Звенигородщині записано в Історії Українського Війська на стор. 380 і 381:
„...Взимі 1917.-18. р. Вільне Козацтво починає у своїх повітах боротьбу з большевиками, ставлячи їм скрізь опір. У вільно-козацьких районах не погасало національне життя навіть і в часі московської окупації. І коли вже большевики зайняли було Київ, то Звенигородщина залишилася нездобутою твердинею аж до повороту української влади.
Проти большевиків виступило 20 тисяч озброєного Вільного Козацтва Звенигородщини й сусідніх повітів. Найкраще зорганізовані та озброєні були Київ, то Звенигородщина зализацький і калниболотський курені.
В тому часі приїздить на Звенигородщину пізніший український генерал, сам родом ізвідтіля, Юрко Тютюнник враз із кількома старшинами. Вони привезли зі собою з Києва вагон зброї й амуніції та взялися запроваджувати військовий лад у вільно-козацьких організаціях. Ю. Тютюнника вибрано кошовим отаманом Звенигородського коша й під його проводом Звенигородка стає організаційним військовим осередком об'єднаного Вільного Козацтва Київщини й Херсонщини.
В лютому 1918. р. Звенигородський кіш починає переводити боєві операції. Спершу роззбоює гарматні частини II. московського ґвардійського корпусу та відбирає дві тисячі коней і сідел від 6. і 7. драґунського полку. В районі залізничої стації Бірзула розгромлює геть-чисто, після цілоденного бою та з великими втратами, частини 18. збольшевиченої російської армії. В нічній атаці брали участь найкращі вільно-козацькі курені отаманів Бондаря, Водяного та Кульчицького, — з власною артилерією й кіннотою.
До повороту українського війська Вільне Козацтво сильно тримало територію, що сягала Дніпра та обхоплювала залізничі лінії: Знаменка—Помішна—Христинівка—Канів".
Про Вільне Козацтво за той же період писав в „Ізвєстіях ВЦІК" тодішній головнокомандувач московсько-большевицької армії, яка оперувала проти України, В. Антонов-Овсєєнко:
,,... Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на свойому шляху все, що мало ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. На Україні зустрінули ми оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм здобував собі фортецю в формі т. зв. „Вільного Козацтва". Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу і цим заподіяла чимало шкоди нашим військам. Мені дуже шкода, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, потопити в калюжах крови тих, що посміли підняти руку на червону армію". (Історія Українського Війська, стор. 381).
16-го жовтня 1918 р. гетьманським універсалом декларовано відновлення козацтва, але вже станового характеру. Уже були призначені кошові отамани, але до ніяких козацьких формувань не приступлено і до відновлення козацького стану не дійшло. Правда, формувався „Особливий Корпус", до якого приймалися лише „великорусские" офіцери, юнкери й підофіцери. Цей „Особливий Корпус", складений виключно з москалів, підлягав безпосередньо Гетьманові П.Скоропадському і до українського війська не належав.
Вільне Козацтво, нав'язуючи до традицій української козацької військовости, обстоювало принципи народоправства та вірність взятим на себе зобов'язанням, як організація національна й понадпартійна.
Вільне Козацтво продовжувало боротьбу проти большевиків в складі українських військ, зокрема на Лівобережжі в 1919 році, де приймав збройну участь Чернігівський Кіш Вільного Козацтва: багнетів 800, гармат 2. (Збірник „За Державність", стор 127, ген.-штабу полк. В. Савченко — „Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі").
„...В пізнішому часі в рр. 1919-23., люди виховані в організаціях Вільного Козацтва, творять нову силу в боротьбі за незалежність в формі великого селянського повстанського руху". (Історія Українського Війська, стор. 381).
Українському Вільному Козацтву довелося брати збройну участь в боротьбі проти большевиків і в другу світову війну, коли на своєму посту загинув Військовий Отаман УВК Іван Бірчак-Волошин. Тоді ж було зформовано декілька загонів УВК, командирами яких були: полковник П. Терещенко, сотник Йосип Шеретюк, сотник інж. Ів. Миколаєнко, полковник Андрій Долуд.
З нагоди 40-ліття Українського Вільного Козацтва, керманич ресорту Військових Справ, Викон. Органу УНРади, генерал Андрій Вовк, 3 листопада 1957 року писав до Військового Отамана УВК полковника Івана Цапка й до побратимів Українського Вільного Козацтва:
"...Не переоцінюймо московсько-большевицьку катівню, — вона не є такою непереможною, як її уявляє собі вільний західній світ.
Так само не обезцінюймо й нашого українського потенціялу. Лише його необхідно скондензувати й належно приготовити на відповідальну годину, яка неминуче прийде.
Лишім „ідеологічні" теревені на час дозвілля в суверенній незалежній Україні. . .
. . . Нашим завданням у ювілейну річницю припильнувати, щоби українська спільнота, на чужині перебуваюча, не втопилася в розкошах та вигодах вільного світу, не перетворилася — за висловом Т. Шевченка — в „капусту головату". Мусимо запалити всю українську спільноту почуттям обов'язку супроти Батьківщини, зміцнити її духово й морально, відродити дух нашої славної козацької давнини. Вірю, що УВК дасть конкретні приклади для виконання оцих наших чергових завдань. Сердечно вітаю все Побратимство УВК — Воля Україні!"...