ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 12 жовтня 2008 р.

НЮРНБЕРЗЬКИЙ ДУРМАН: ПРАВДА ПРО ДИВІЗІЮ „ГАЛИЧИНА"

Коли заходить мова про історичну оцінку бойового шляху 14-ї Ваффен-ґренадерської дивізії СС (галицької №1) — саме під такою офіційною назвою це з'єднання пішло у бій під Бродами, — відомої „Галичина", то дискусія, зазвичай, набирає наступних обрисів. Національно свідомі українці, обізнані з історією Другої світової війни та ролею українців у цьому конфлікті, та не обтяжені стереотипами радянського окупаційного дискурсу, визнають дивізійників як героїв. Звичайно ж, на превеликий жаль, їх меншість. Дещо більше таких, хто дещо зверхньо вказує на „неприпустимість" співпраці з націонал-соціялістичною німецькою владою в рамках збройних формувань СС, апелюючи до морального боку діяльности цих структур, та з розумним виглядом говорить про те, що галицькі хлопці стали жертвою обставин та „гарматним м'ясом" на службі Райху. Це —типова позиція ліберальних українофілів, що перебувають в полоні квазіевропейського інтелектуального трясовиння. Врешті-решт, досить значною є кількість тих, хто фанатично переконує себе і оточуючих в тому, що, будучи частиною війська СС (Ваффен-СС), галицька дивізія автоматично зараховується до організацій, визнаних Нюрнберзьким трибуналом як „злочинних", а відтак дивізійники — військові злочинці. Це— класичний вияв українофобії, притаманний однаковою мірою як русифікованим „совкам", україномовним хохлам, російським шовіністам, так і „цивілізованим" європейцям і американцям, настільки „травмованим" історичною пам'яттю, що перманентна фальсифікація історії та паплюження всіх сил, які протистояли так званій „антигітлерівській коаліції" стали нормою повсякденности в академічній науці та масовій свідомості. Об'єктом звинувачень, парадоксальною мірою голослівних, окрім збройних сил Німеччини та її союзників (Італії, Японії, Румунії, Угорщини, Словаччини, Хорватії та Фінляндії), стають також національні й інтернаціональні формування, в яких пліч-о-пліч воювали валлонці, флямандці, норвежці, шведи, данці, французи, голляндці, словенці, боснійці, албанці, еспанці, українці, росіяни, білоруси, латиші, литовці, естонці, народи Середньої Азії та Кавказу.

Центральним елементом інформаційно-зомбувальної вакханалії, розв'язаної після 1945 року, є сакралізація текстів рішень так званого Нюрнберзького процесу проти головних німецьких військових злочинців, який, між іншим, розглядав і справу СС та дотичних формувань. Ті, для кого національно-визвольна боротьба поневоленого народу — це ніщо супроти ухвал, сфальсифікованих плутократичними силами на базі показів, вибитих із німецьких полонених під тортурами та морально-психологічним терором, надзвичайно люблять посилатися на документи Нюрнберзького процесу як на істину в останній інстанції. Звичайно ж, це стосується і українофобів усіх категорій. Але тут варто звернути увагу на такий момент: як правило, українофоби, а особливо ті, що фанатично домагаються права „разгаварівать на радном язикє" в Україні, звичайно з великими труднощами оволодівають будь-якими іншими мовами окрім сакраментального „язика". А це— важлива деталь в контексті посилань на священні „рішення Нюрнберзького трибуналу", згідно яких, начебто, вояки дивізії „Галичина" автоматично потрапляють у розряд військових злочинців.

Справа в тому, що в СРСР публікація матеріялів процесу дивовижним чином зупинилася на позначці у...7 (сім!) томів, тоді як видання англійською та німецькою мовами нараховують десятки томів. Незважаючи на те, що публікація матеріялів всіма робочими мовами трибуналу була визначена обов'язковою самими режисерами дійства.Тобто, навіть вибиті англійськими, американськими і французькими „слідчими" (яким, окрім осіб з кримінальними нахилами допомагали радянські колеґи із єжовсько-берієвсьим гартом) зізнання не повинні були стати надбанням радянської громадськости. Пострадянської, до речі, теж. Нових російських видань матеріялів процесу у повному обсязі щось не видно на горизонті, про українську версію, знаючи стан сучасного книговидання годі й вести мову. Тому й виникає елементарне бажання перевірити глибину знань затятих адептів оцінювання історичної місії українських дивізійників з точки зору „нюрнберзьких" перспектив, які начебто винесли суворий і абсолютний вирок „прислужникам нацистів".

Наприклад, цікаво б довідатися у таких суб'єктів, чи було визнано Нюрнберзьким трибуналом злочинною організацією, скажімо, штурмові загони (СА) Націонал соціялістичної німецької робітничої партії (НСДАП). Без знайомства з матеріялами відповідь тут дати непросто. Набагато легше, приміром, поливати брудом українських хлопців, які одягли у далекому вже 1943-у році мундири „фельдґрав" та взяли до рук мавзерівські гвинтівки, посилаючиь на, здавалося б, уже „загальновідомі речі". Але й тут на українофобів чекає „маленька" прикрість, бо виходить, що навіть доступних російською мовою джерел опрацювати вони не спроможні. А звинувачення їх голослівні і цинічно порожні.

Коротка цитата: „Розглядаючи питання про СС,Трибунал включає сюди всіх осіб, які були офіційно прийняті в СС, включаючи членів „загальних СС", військ СС, з'єднань СС „Мертва голова" і членів будь-якого роду поліцейських служб, що були членами СС. Трибунал не включає в це число так звані кавалерійські з'єднання СС. Питання про службу безпеки райхсфюрера СС (загальновідому під назвою СД) розглядається у вироку Трибуналу в справі гестапо і СД. Трибунал оголошує злочинною згідно визначення Статуту групу, що складалася з тих осіб, які були офіційно прийняті в члени СС і перераховані у попередньому параграфі, які стали членами цієї організації чи залишалися її членами, знаючи, що ця організація використовується для вчинення дій, що визнаються злочинними згідно статті 6 Статуту, які були замішані особисто або як члени організації у здійснення подібних злочинів, за виключенням, однак, тих осіб, що були призвані в дану організацію державними органами, причому таким способом, що не мали права вибору, а також тих осіб, що не здійснювали подібних злочинів." („Нюрнбергский процес". Сборник материалов в 8 томах", том 8, Москва: Юридическая литература, 1997, стр. 652).

У вічі впадає дві цікаві деталі: по-перше, злочинцями визнали членів СС, які, наприклад, у 1944 році брали участь у бойових операціях, виконуючи накази командування, замість того, аби впасти на коліна, посипати голову попелом і задуматися над тяжкою дівочею долею в контексті доленосної „статті 6 Статуту трибуналу" вигаданої... правильно, у 1945 році. Закон, як відомо, зворотньої дії не має. Тому таке визначення „злочинності" можуть сприйняти за вияв правосуддя хіба надзвичайно наївні, м'яко кажучи, люди. Або ж цинічні фальсифікатори. По-друге, навіть таке політично заанґажоване рішення трибуналу однозначно вказує, що до числа злочинців не зараховувались особи, що злочинів не вчиняли. Відтак, розвіюється надзвичайно тривалий міт про те, начебто всі есесівці, включно з українськими, автоматично мусять вважатися військовими злочинцями. Це — безпрецедентно нахабна маніпуляція, існування якої стало можливим виключно через масове невігластво та діяльність псевдоісториків. Насправді ЖОДЕН вояк 14-ї Ваффен-ґренадерської дивізії СС не може вважатися злочинцем, поки не буде доведено в судовому порядку скоєння ним якого-небудь злочину. Бажано, із залученням неупередженого складу суду, зі свідками, із залученням документальних матеріялів. А до того часу, поки цього не сталося, всі розмови про дивізійників як „нацистських прислужників" та „військових злочинців" повинні вважатися наклепом. І отримувати належну оцінку: чи то від правосуддя, чи від патріотів, які не бажають паплюження пам'яті героїв.

(„Свобода")
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації